Характерні риси епохи Середньовіччя.

 Культура цього часу ще мала певні ознаки язичництва, проте виникають

нові форми світогляду, християнського. Центром культури нового типу є
Бог, який перебуває за межами світу. Відповідно її називають
«трансцендентною» - (транс - за, по той бік; та сцендо – височіти;). У
середньовіччі Бог – гарант єдності та упорядкування, в особі Ісуса Христа.
 Відповідно до Християнського світогляду в уявленнях людей світ був
поділений на «Божий» та «земний». Ідеологічно схожий поділ
прослідковується і в культурі – «духовно – християнське» русло та
«світське».
 Також під впливом системи символів ХС сформувалися мова понять і
образів у духовно – християнській галузі культури. Основним символом
був – ХРАМ. А у мистецтві домінувала сюжетна тематика пов’язана зі
Святим письмом. Звеличувалася насамперед Божественна краса.
 Анонімність автора. Митець не прагнув показувати свою індивідуальність,
а творив у межах вже сформованих традицій жанру. Також було вільним
ставлення до тексту твору.
 Історична довідка:
Падіння Римська Імперія [ IV ст. н. е. 395 р.]
Церква ЗХ латинська Сх грецька
Католицизм Православ’я
Служба Тільки Латинська мова На різних мовах
Центр Рим Константинополь
Музика Інструментальна Інструментальна
заборонялася
 Духовно – християнська галузь культури. Для епохи середньовіччя
характерна єдність різних галузей культури, пов’язаних із християнським
віровченням (література, архітектура, живопис, церковний спів). Разом
вони створювали духовно – християнську галузь культури, яка була
домінуючою в епоху Середньовіччя.
 Для різних галузей духовно – християнської культури характерна опора на
релігійні догми, символічна мова, сувора канонічність, самозаглибленість.
 Після Хрещення Русі почали активно будувати храми, розвивати культуру
різними способами. Деякі історики зауважують що на той час це був
інформаційний вибух, через те що церковно – слов’янська мова була
 доступна, то і інформація була більш доступною. Русь розвивалася разом з
Візантією та Болгарією.
 Особливо важливою галуззю духовнго – християнської культури був
богослужбовий Монодичний спів. Це був єдиний вид співу протягом
багатьох століть Візантії. Це та ж ЄДНІСТЬ. Істина Єдина. Монодія мала
ознаки професійності із виробленою системою жанрів. Від цього моменту
відбувається становлення християнської Літургії.
 Для Середньовічної епохи властивий пошук християнського ідеалу у співі.
Характерний аскетичний підхід до церковного співу; на перше місце
ставили його релігійно-моральну сутність. Основним при значенням співу
в церкві, за їхнім ученням, було очищення, зцілення і вдосконалення душі.
У співі головним вони вважали слово і духовний зміст.
 Спочатку спів розвивався під впливом церковного співу Палестрини, Сирії,
так з Іудейської традиції були запозичені різні види церковного співу:
псалмодія, антифонний(почергово двома хорами), респонсорний(діалог
між солістом і хором), мелізматичний(спів який базується на широкому
розспівуванні складів тексту). До моменту канонізації співу у різних місцях
співали по різному.
 Григоріанський хорал. Григоріанський хорал був важливим етапом роз
витку європейської музичної культури і справив певний вплив на
візантійський церковний спів. У Візантії відбувалася поступова зміна
Літургії, її уніфікація. Тут, на відміну від Західної Європи, не було різкого
протиставлення куль тового мистецтва і світської культури. Церковні
піснеспіви можна було почути не тільки в храмах, а й на урочистих
прийомах, зокрема придворних, на площах, вулицях Конс тантинополя та
інших міст. 
 В історії християнської монодії найдовшим був без писемний період (усне
передавання піснеспівів). Монодичний спів протя гом багатьох століть (у
західній і східній християнських традиціях) поширювався в усній формі.
Очевидно, така форма побутування цього співу найбільше відповідала то
гочасному підходу до монодії, у якій вбачали трансценден тну сутність.
Протягом століть, долаючи простір і час, усно передавалися мелодії від
доместика (керівника хору), кантора до церковного хору. Допомагав
тісний зв’язок слова і мелодії. Спів сприймався як входження в гармонічну
єдність із космосом, як відтворення резонансу вічно існуючої космічної
гармонії.
 Тільки з VIIIст. поширилася так звана невменна нотація (від грецького
невма - буквально «кивок», а в переносному значенні- «знак»), яка була
по суті напівус ною нотацією. Основним принципом невменної нотації, яка
вико ристовувалася при записах мелодії наспівів, була фіксація не
кожного звука або інтервалу, а їх невеликих поєднань. ця нотація
фіксувала напів усне існування богослужбового співу. Знаки невменної но
тації при записах церковної музики спочатку були близькі до хірономічних
знаків (невми ніби відображали рухи рук керівника хору). Загалом же одні
невми вказували на на прямок руху мелодії, інші означали мелодичні
побудови (мелодичні формули) тощо.