Professional Documents
Culture Documents
Укр мова
Укр мова
Мова – особливий засіб спілкування, так само, як мовлення – особлива психічна діяльність.
Мовлення також слугує спілкуванню. По суті, мовне спілкування відбувається саме в
мовленні.
Співвідношення мови і мислення:
Мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним,
тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова,
словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова - це не мислення, а лише
одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення.
У мові й
мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-
біологічні чинники. Процес мислення прихований
від безпосереднього спостереження, це той «чорний
ящик», про роботу якого ми можемо судити
дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що
маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі
мовленнєвих фактів.
Наприклад:
Пуризм (франц. purisme, від лат. purus – чистий) – намагання очистити літературну мову від
іншомовних запозичень, різних новоутворень, від елементів позалітературної мови (діалектизмів,
просторіччя тощо). Позитивні сторони пуризму пов’язані з турботою про розвиток самобутності
національної культури, зверненням до багатств рідної мови, її лексико-семантичних та словотворчих
ресурсів. Негативний аспект пуризму – суб’єктивність його послідовників, неісторичність, нерозуміння
поступального розвитку мови.
8. Сучасні орфоепічні норми
Голосні звуки [а], [о], [у], [і] у наголошеній позиції завжди вимовляються чітко і
виразно, однак артикуляція цих звуків лише дещо змінюється у ненаголошеній позиції,
місцезнаходженні у слові по відношенню до інших звуків та говорах певних наріч. Голосний
[а] ніколи не переходить в літературній мові в інші звуки. Голосний [о] в сучасній
українській літературній мові вимовляється повнозвучно, і не тільки під наголосом, а й у
ненаголошених позиціях, що є найвизначнішою рисою українського вокалізму.
Голосний звук [е] у літературній мові вимовляється чітко і виразно лише в
наголошеній позиції та на початку слова. Ненаголошений [е] вимовляється з наближенням до
голосного [и]. Голосний [и] також вимовляється виразно в позиції під наголосом та перед [ῐ]
(граф. й). Вимова ненаголошеного [и] дещо знижена і наближається до вимови [е]. Ступінь
такого наближення залежить від темпу мовлення та від характеру голосного в наступному
складі.
Приголосні звуки вимовляються чітко як у позиції перед голосними звуками, так і в
кінці слова. Однак вимова окремих груп приголосних характеризується певними
особливостями. Зокрема: специфічною рисою губних приголосних [б], [п], [в], [м], [ф] є їх
тверда вимова, вони ніколи не пом’якшуються в кінці слова; передньоязикові та
середньоязикові приголосні [д], [з], [ж] в кінці слів не оглушуються, африкати [д͡ж], [д͡з]
вимовляються як один звук; шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] вимовляються твердо.
Пом’якшено вимовляються лише здвоєні шиплячі та напівпом’якшено перед голосним [і];
приголосний [р] в кінці слова і складу постійно твердий, лише на початку складу перед
голосним [і] або [а] вимовляється м’яко; передньоязикові [л], [д], [т], [з], [с], [ц] бувають
твердими і м’якими; середньоязиковий приголосний [j] вимовляється лише перед голосними
[а], [у], [о], [е], [і]; задньоязикові приголосні [к], [х]; щілинний [г] вимовляється як дзвінкий
фрикативний надгортанний; проривний [ґ] наближається вимовою до латинського [g] .
9. Акцентуаційні норми
Акцентуаційні норми – це норми, які визначають правильний словесний наголос.
Наголосом називається виділення в слові складу за допомогою артикуляційних засобів,
властивих мові (посилення голосу, підвищення тону в поєднанні зі збільшенням тривалості
звучання. Розрізняють наголоси: словесний, або складовий, логічний, емфатичний,
синтагматичний, або тактовий. Наголошеним може бути будь-який склад.
Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова.
Виділення одного із складів відбувається трьома способами: підвищенням тону,
посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання.
У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на префікс, напр.:
виняток, випадок, виклик, виробіток, загадка, приказка, посвідка, позначка, але:
вимова.
10. Особові форми дієслів теперішнього часу (1 особи однини і множини) часто
мають наголос на кінцевому складі, напр.: пишу, беру, кажу, несу, йдемо,
несемо, беремо. Наголос у дієслові прошу залежить від значення: прошу „будь
ласка" і прошу „дія за значенням дієслова просити".
9. Постпозитивні означення, тобто ті, які стоять після іменника, напр.: Рішення
ефективні, зміни швидкі — це умови успіху. Бажання досягти мети, здатність
повірити у свої сили — важливі риси для банківського працівника.
10.Прислівник, якщо він пояснює дієслово, напр.: Фірма самостійно планує
свою діяльність.
перед це, оце, то, ось, (це) значить, якщо присудок виражений
іменником у Н.в. або неозначеною формою дієслова і приєднується
за допомогою цих слів до підмета,
25. Речення
б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: У цих реченнях вживаються вставні слова як
кажуть, на думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав такий-то тощо;
На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який, чий, котрий,
скільки; питальні прислівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо; питальні
частки хіба, невже, чи, що за.
У питальному реченні тон підвищується на слові, яке передає зміст питання. У кінці такого речення
ставиться знак питання,
б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж
маю нарікання терпіти (О. Гончар).
Для спонукального речення характерна специфічна спонукальна інтонація — часом більш
напружена, часом менш.
Такі речення можуть починатися окличними словами що то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох,
гей тощо.