Лекція 5.

Європейська миротворча традиція в політичній думці

Нового часу.

План
1. Пацифістські ідеї у європейській суспільно-політичній думці
раннього Нового часу.
2. Миротворчі та інтеграційні ідеї у європейському Просвітництві.
3. Ідеї про морально-правове регулювання міжнародних відносин та
зародження міжнародного права.

1. Пацифістські ідеї у європейській суспільно-політичній думці

раннього Нового часу.
Ідея повного вилучення війни із міжнародних відносин набула великого
поширення у працях європейських авторів раннього Нового часу. Так,
іспанський священик, і письменник-мораліст, наближений до імператора
Карла V, Антоніо де Гевара (1480–1545) у своій праці «Часи государеві, або
Золота книга імператора Марка Аврелія» закликає правителів і знать
«віддатися миру й сторонитися військових справ». Він ставить під сумнів, що
перемоги, почесті, слава й богатства здобуті на війні можуть виправдати
загибель багатьох «добрих, хоробрих і мудрих мужів».
Інший іспанський богослов і правник Франсіско де Віторія (бл. 1483–
1546), якого вважають одним із засновників міжнародного права і одним із
перших правозахисників, виступав за регламентацію правил ведення війни у
дусі ідеї справедливої війни, тобто коли права народів порушені, є загроза
людській гідності. Оголошенню війни обов'язково повинні передувати спроби
вирішити конфлікт мирним шляхом. Воюючі сторони зобов'язані вживати всіх
залежних від них заходів, щоб під час бойових дій не страждало мирне
населення. Якщо підданий короля дотримується пацифістських поглядів, він
має право відмовитися від призову в діючу армію.
Де Віторія одним з перших поставив під сумнів справедливість
колонізації Нового світу європейцями. Навернення до християнства, з його
точки зору, має бути актом доброї волі. Насильницька християнізація
язичників суперечить суті християнського віровчення. Колоніальні війни
припустимі тільки з метою захисту тубільців від канібалізму і людських
жертвоприношень, які практикують їхні одноплемінники. Масове винищення
тубільців не має ніякого виправдання Він вважав, що іспанці мають право
заселяти Америку за умови, що вони не завдадуть шкоди тубільцям. Але ті не
повинні перешкоджати євангелізації, і тільки в разі опору війна з боку іспанців
виправдана.
Ф. де Віторія першим виклав поняття (хоча і не самі терміни) «свободи
торгівлі» і «свободи морів», залишив міркування про спільноту суверенних
держав як певне живе органічне ціле - «всесвітню республіку» (Res Publica
totius Orbis), побудовану на людській солідарності як вищому принципі.
На відміну від італійських гуманістів, передусім Н. Маккіавеллі, які
визнавали війну явищем природнім, що походить від природи самої людини,
багато північних гуманістів засуджували війни як братовбивство, адже усі
люди - браття. Голландський гуманіст Еразм Роттердамський (1469-1536) у
своїй промові «Скарга миру», стверджує, що війна є «безбожною справою» і
цілковито протирічить ідеалам християнського співтовариства. Він закликає
усіх християн «одностайно згуртуватися заради миру». Він критикує
поширену ідею «справедливої війни»: «навряд чи буває такий несправедливий
мир, що неможливо було б віддати йому перевагу перед найсправедливішою
війною». Адже «мир – найкраще зі всього, що природа дала людині», і якщо
ми хочемо «стати християнами», ми маємо завжди вітати мир. Для запобігання
воєн він пропонував ввести принцип незмінності кордонів, оскільки
територіальні суперечки виступають основною причиною збройних
конфліктів.
Так само засуджує війни у своїй «Утопії», англійський гуманіст і
правник, лорд-канцлер короля Генріха VIII Томас Мор (1478–1535).
Пропонуючи свій проект розумно організованої держави (на неіснуючому
острові Утопія), він зокрема вказує на негативне ставлення громадян цієї
держави до війни. Він стверджує, що «благі мирні речі» завжди кращі
«військових справ». Для мудрих утопійців «немає нічого більш бесславного
ніж слава здобута на війні». Вони віддають перевагу досягненню миру
обманом або підкупом ворогів, не бажаючи платити за нього життями людей.

2. Миротворчі та інтеграційні ідеї у європейському Просвітництві.

Прагнення до обмеження, і навіть, повного усунення війни з практики
міжнародних відносин поступово набувала нових прибічників і призвела до
намагання теоретично обґрунтувати т. зв. «La Paix Perpetuelle» («Вічний
мир»), що ґрунтувався на ідеї створення загальноєвропейської конфедерації як
способу досягнення миру та уникнення війн через подолання свавілля
феодальних правителів. Такі проекти запропонували, зокрема герцог де Сюллі,
Е. Крюсе, В. Пенн, де Сен-П’єр, І. Кант та чимало інших мислителів. Ці
проекти були пов'язані із пошуками оптимального політичного устрою
Європи. Виразною особливістю їхніх поглядів стало обґрунтування потреби
створення певної наддержавної інституції, що могла б вирішувати спори між
європейськими державами. В усіх випадках їі компетенції включали не лише
арбітраж у міждержавних спорах, а й збройне «покарання» агресора
спільнотою держав, очолюваною наддержавними інституціями.
Так, герцог де Сюллі (1560–1641) – голова уряду французького короля
Генріха IV, запропонував у своїх «Мемуарах» «Великий проект», що
передбачав утворення фактично європейської федерації, яка не буде знати
воєн і яка забезпечить Франції гегемонію. Федерації, заснованої на мирі і
домовленостях, але в інтересах французької монархії й проти Габсбургів і
Османської імперії. Програма умиротворення Європи зводилася до створення
«військового і політичного союзу монархів, який повинен бути утворений у
формі християнської республіки, завжди миролюбної по відношенню до
християнських держав і завжди войовничої по відношенню до невірних». Для
цього створювався військово-політичний союз із 15 держав, на чолі якого буде
поставлено Союзну раду з 60 членів (по 4 від кожної держави). Рада формує
уряд, вирішує внутрішні суперечки між державами, державними діячами і
підданими, керує військовими силами союзу і запобігає виникненню
громадянських і релігійних воєн. Президентом цієї своєрідної республіки
християнських держав буде папа.
Французький мислитель Емерік Крюсе (1590-1648) у своїй праці
«Новий Кіней», розглядаючи стан і перспективи розвитку міжнародних
відносин, першим серед мислителів Нового часу висунув пропозицію про
створення на договірній основі мирної спільноти держав. Вона повинна була
ґрунтуватися на принципі рівності держав-членів незалежно від їх розмірів і
місця розташування. Крюсе пропонував запросити до неї держави Європи,
Азії та Африки. Для розгляду спірних питань він пропонував створити Раду з
правом давати рекомендації відповідним державам, при цьому особливо
підкреслювалося, що держави не повинні вдаватися до будь-яких дій до того,
як вони вивчать рекомендації Ради. Мислитель наголошував на необхідності
керуватися інтересами людей при проведенні зовнішньої політики, закликав
до політичної терпимості і міжнародного співробітництва.
Англійський квакер-пацифіст, губернатор однієї з американських
колоній, яку назвали на його честь – Пенсильванія, Вільям Пенн (1644-1718)
у трактаті “Досвід про теперішнє та майбутнє миру в Європі шляхом
створення Європейського Конгресу, Парламенту або Палати держав” (1693)
стверджував, що існують тільки три речі, заради яких порушується мир, а
саме: збереження, повернення та примноження того, що є. Перший випадок,
тобто захист від вторгнення ворогу, він вважає цілком справедливим. Другий
випадок, коли держава вважає себе достатньо сильною, щоб повернути силою
те, що вона раніше втратила з-за нападу більш сильної держави, він розглядає
як приклад наступальної політики, яка також певною мірою може бути
виправдана. Але він рішуче засуджує дії по збільшенню володінь шляхом
придбання сусідніх областей слабких держав. Він пропонував правителям
Європи відмовитися від вирішення суперечок за допомогою зброї й утворити
союз держав, рішення якого підтримували би загальний мир і одночасно
захищали би інтереси кожного з учасників.
Схожі думки висловлював французький абат Шарль-Ірене де Сен-П'єр
(1658–1743). Він запропонував Утрехтському конгресу, що мав підбити
підсумки Війни з іспанську спадщину, свій проект «вічного миру», який
пізніше розвинув у тритомній праці «Проект вічного миру в Європі». Сен-
П'єр вважав, що запорукою такого миру є створення європейського союзу
держав, члени якого добровільно відмовляться від застосування зброї при
вирішенні суперечок. Також держави повинні укласти договір про створення
міжнародної організації. Але пропонував значною мірою обмежити
суверенітет окремих держав і будувати цю організацію на конфедеративних
засадах, що зменшить ризик виникнення військових конфліктів. Колективні
органи такого Союзу передбачалося наділити широкими повноваженнями.
Крім цього, Ш.-І. де Сен-П'єр вважав за необхідне заснувати
міжнародний судовий трибунал з правом застосування обов'язкових для
членів організації постанов і створити «армію» для використання в тих
випадках, коли окрема держава чинитиме опір загальній волі Союзу.
Відомий французький просвітник Жан-Жак Руссо (1712-1778) виступав
проти війн, а важливою умовою їх запобігання вважав демократичні
перетворення внутрішніх відносин у державах. Автор теорії «суспільного
договору» був одним з перших мислителів, хто вважав, що міжнародний мир
залежить від форм державного устрою і особливо від соціальної природи
держав, у чому він, очевидно, передував К. Марксу. Так, Ж.-Ж. Руссо вважав,
що «війни і завоювання, з одного боку, і процес деспотизму - з іншого,
взаємно сприяють один одному; що в рабськи покірному народі можна
вдосталь черпати гроші і людей, щоб поневолювати інші народи». Його
симпатії були на боці республіканського устрою, який він вважав можливим
лише у невеличких масштабах суспільства. Ці погляди призвели Руссо до
висновку про необхідність розчленування тогочасних державних утворень.
Разом з тим, Руссо заперечував цінність спроб розробити певні правила
міжнародної поведінки, які могли б упередити збройні зіткнення між
державами. У своїй праці «Міркування про вічний мир» він позитивно
оцінівав проект де Сен-П'єра, проте вважав його нездійсненим, тому що «всі
турботи королів або тих, кому вони передовіряють свої функції, спрямовані на
досягнення двох цілей: розширення їх влади зовні держави і перетворення її в
ще більш абсолютну всередині країни».
Мабуть найбільший вплив на формування ідеалістичної традиції у
міжнародно-політичній думці зробили ідеї видатного німецького філософа
Іммануїла Канта (1724–1804). У працях «До вічного миру» та «Ідеї загальної
історії із космополітичного погляду» він висунув ідею, що метою розвитку
людства є досягнення «загального громадянського стану», який розуміють як
систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану
випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених
владою. Їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії
величі, що штовхає народи до війни, якої всі вони не бажають. Це можливо
зробити лише за умов створення громадянського суспільства, створення
громадського контролю за діями і рішеннями влади та залучення громадян до
активного керування державою, наслідком цього стане постійний мир. Стан
постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних торгових
стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити суперечності
та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу для їхнього
гармонійного розвитку. Загалом, стосунки між державами можуть бути
мирними за умови дотримання їх урядами шести найважливіших принципів:
1.Міжнародний договір не може мати юридичної сили тоді, коли в
ньому таємно зберігаються reservatio mentalis (латинський вираз, який у цьому
контексті розуміється як старі претензії), оскільки міжнародні договори
покликані усувати причини війн між державами, а не створювати підстави для
їх виникнення у майбутньому.
2.Жодна самостійна держава не може бути анексованою чи переданою
(як спадок, у результаті купівлі, обміну чи династичного шлюбу) іншою.
Держава та її громадяни не можуть розглядатися як майно, оскільки володіють
національним суверенітетом, порушення якого завжди призводить до війн.
3.Постійні армії з часом мають бути ліквідовані, оскільки постійно
готові до ведення війни, вони є серйозною загрозою існуванню іншим,
насамперед сусіднім, державам. їх існування спричиняє намагання урядів
озброюватись та збільшувати збройні сили до межі, за якою «пов'язані із
підтриманням миру воєнні витрати стають настільки обтяжливішими від
короткої війни, що самі постійні армії стають причиною воєнного нападу з
метою позбавлення від цього тягаря».
4.Державні борги не повинні використовуватися для цілей зовнішньої
політики. Йдеться про накопичення урядами зовнішніх боргів, що може дати
їм необхідні кошти на ведення війни навіть із державами-кредиторами.
5.Жодна держава світу не може втручатися силою у внутрішні справи
іншої держави. Таке втручання є порушенням суверенних прав народу і не
може викликати жодної іншої реакції, крім збройного опору інтервентам.
6.Жодна держава не може використовувати у політичній боротьбі
(навіть у часи війни) безчесні способи: вбивство, порушення умов договорів
чи акту про капітуляцію, підбурювання іноземних громадян до зради чи бунту
проти своєї законної влади. Такі дії підривають довіру у стосунках між
урядами держав та авторитет влади, що до них вдається в очах своїх власних
громадян.

3. Ідеї про морально-правове регулювання міжнародних відносин та

зародження міжнародного права.
З точки зору формування міжнародно-правового підґрунтя науки про
міжнародні відносини особливий інтерес становить теоретична спадщина
Гуго Гроція (1583-1645), голландського філософа, юриста, політичного
мислителя XVІІ ст., якого можна вважати основоположником доктрини
природного права та сучасної науки міжнародного права. Головною метою
його основної праці «Про право війни та миру» (1625) було виявлення засад
справедливості у міжнародних відносинах.
Г. Ґроцій сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних
міжнародних відносин за допомогою створення та впровадження системи
міжнародного права. На думку Г. Ґроція, війна порушує нормальний стан
міжнародних відносин і є тимчасовим явищем, оскільки вони завжди
повертаються до мирного співіснування між державами світу. Для
встановлення справедливого міжнародного порядку та елімінації війни
потрібно сформувати систему права, що має випливати з ідеї божої
справедливості.
Гроцій був переконаний у тому, що кожній людині внутрішньо
притаманне прагнення до спілкування. Він доводив, що люди не повинні мати
недобрих намірів один до одного. Спираючись на ці уявлення, він виступав за
те, щоб держави досягали своїх цілей мирними методами і засобами.
Вважаючи, що міжнародне право («право народів») виникає за умов взаємної
згоди держав для спільної користі, Гроцій називає його джерелами природу,
божеські закони та людську мораль. Міжнародні відносини, на його думку,
мають ґрунтуватись на добросовісному виконанні певних зобов’язань – це
необхідно для того, щоб не зникла надія на мир.
Війну Гроцій не вважав задовільним засобом вирішення соціально-
політичних завдань, закликаючи прагнути до миру з усіма, наскільки це
можливо. Звернення до війни, на його думку, повинно бути обґрунтованим, і
далеко не кожне правопорушення може бути підставою для застосування
сили. Лише після того, як використана процедура примирення у безпосередніх
переговорах або за допомогою посередника, військові дії одержують
виправдання.
У створеній ним концепції війни Гроцій розглядає її як «стан боротьби
силою» та розділяє війни на приватні, публічні та змішані. В дусі традиції, що
йде від Августина, він розділяє війни на справедливі та несправедливі. В силу
справедливої війни держава одержує речі, які ніби то становлять належний їй
борг, який вона не в змозі одержати іншим шляхом, або вона завдає
винуватцю шкоди у межах справедливого покарання. Він висловлювався за
застосування сили щодо тих держав і народів, які чинять насильство над
послами, «мореходами» і торговцями, а також тих, які займаються розбійними
діями на морі. Гроцій висловлювався за надання допомоги іншому народу,
який потерпає від насильства, тому що «сила, яка дає захист слабим, сповнена
справедливості». Фактично він приходить до висновку про необхідність
міжнародного співробітництва по боротьбі з порушниками миру, у
відповідності з принципом колективної взаємодопомоги народів. В той же час
він не визнавав справедливими війни народів за свою свободу і незалежність.
Несправедливими, на його думку, є війни, які ведуться державами задля
власної вигоди, проти відсталих народів, неспроможних ефективно чинити
опір. Також Гроцій вважає несправедливими превентивні війни, викликані
непокоєнням відносно зростання могутності сусідніх держав. Загарбані землі
не вважаються такими з моменту їх зайняття, для цього необхідне достатньо
тривале володіння. Цікавими є думки Гроція про те, що «при відчуженні
частини держави необхідна згода також тієї частини, про відчуження якої
ставиться питання». В свою чергу він підкреслює, що будь-яка складова
частина держави не має права на відокремлення від неї, «якщо тільки інакше
вона не може зберегтись».

Рекомендована література
1. Антология мировой политической мысли: В 5 т. Т. 1: Зарубежная
политическая мысль: истоки и эволюция / ред.- сост. Л. Н. Алисова, Д. Т.
Жовтун; отв. ред. А. А. Миголатьев. – М.: Мысль, 1997. – 831 с.
2. Бентам И. План всеобщего и вечного мира // Трактаты о вечном мире /
Сост. И.С.Андреева и А.В.Гулыга. – СПБ.: Алетейя, 2003. – С. 173–204.
3. Гроций Г. О праве войны и мира: Репринт с изд. 1956 г. – М.: Ладомир,
1994. – 868 с.
4. Історія світової політичної думки: навч. посіб. / уклад. В. В. Морозов. –
К.: КНЕУ, 2008.
5. Кант И. К вечному миру // Трактаты о вечном мире / Сост. И.С.Андреева
и А.В.Гулыга. – СПБ.: Алетейя, 2003. – С. 205–241.
6. Каракулян Э.А. Идея международного сообщества в истории
международно-правовых учений (теоретико-правовой анализ) //
Государство и право. Вестник Нижегородского университета им. Н. И.
Лобачевского. 2013. №3 (2). С. 74—79.
7. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник /
М. З. Мальський, М. М. Мацях. – 4-е вид. – К.: Знання, 2011. – 406 с.
Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки / Пер. з
англ. – К.: Основи, 1997.
8. Прокофьев А.В. Идея справедливой войны в западной этической
традиции (от античности до середины XVIII в.) // Этическая мысль. 2019.
Т. 19. № 2. С. 112–127.
9. Руссо Ж.-Ж. Суждение о вечном мире // Трактаты о вечном мире / Сост.
И.С.Андреева и А.В.Гулыга. – СПБ.: Алетейя, 2003. – С. 162–172.
10. Скиннер К. Истоки современной политической мысли: в 2 т. Т.1. Эпоха
Ренессанса / К. Скиннер; пер. с англ. А.А. Олейникова; под науч. ред.
В.В. Софронова. – М.: Издательский дом «Дело» РАНХиГС, 2018. – 464 с.
11. Скиннер К. Истоки современной политической мысли: в 2 т. Т.2. Эпоха
Реформации / К. Скиннер; пер. с англ. А.А. Яковлева; под науч. ред. В.В.
Софронова. – М.: Издательский дом «Дело» РАНХиГС, 2018. – 568 с.
12. Эразм Ротердамский. Жалоба мира, отовсюду изгнанного и поверженного
// Трактаты о вечном мире / Сост. И.С.Андреева и А.В.Гулыга. – СПБ.:
Алетейя, 2003. – С. 29–59.