К.-Г. ЮНГ.

НЕРОЗКРИТА САМІСТЬ

1. Складне становище індивіда в сучасному суспільстві.

Що принесе з собою майбутнє? З незапам'ятних часів це питання
турбувало людину, хоча і не завжди однаково. Історія свідчить, що людина з
тривогою і надією звертає свій погляд у майбутнє за часів фізичних,
політичних, економічних і духовних потрясінь, коли народжується безліч
надій, утопічних ідей і апокаліптичних візій. Пригадуються, наприклад,
хіліастичні очікування сучасників імператора Августа на зорі християнської
ери або духовні зміни на Заході, що супроводжували кінець першого
тисячоліття від Різдва Христового. В наш час, коли наближається до кінця
друге тисячоліття, ми знову живемо в світі, переповненому апокаліптичними
образами загального знищення. Яке значення має поділ людства на два
табори, символом якого є "Залізна Завіса"? Що стане з нашою цивілізацією і
з самим людством, якщо почнуть вибухати водневі бомби або якщо духовна і
моральна тьма державного абсолютизму поглине всю Європу?
У нас немає жодних підстав вважати можливість такого результату
малоймовірним. У будь-якій країні Заходу існують невеликі групи підривних
елементів, які, використовуючи нашу гуманність і прагнення до правосуддя,
тримають напоготові сірник, готуючись запалити гніт і зупинити поширення
їх ідей може тільки критичний розум окремого, надзвичайно розвиненого і
розумово стабільного шару населення. Не слід переоцінювати "товщину"
цього шару. У кожній країні він різний, залежно від національного
темпераменту населення. Крім того, "товщина" цього шару залежить від
рівня освіти в даній конкретній країні і від чинників економічного і
політичного характеру. Якщо в якості критерію використовувати плебісцит,
то за найбільш оптимістичними оцінками "товщина" цього шару складе
сорок відсотків від загального числа виборців. Але і більш песимістична
оцінка буде цілком виправданою, оскільки дар здорового глузду і критичного
мислення не належить до найбільш характерних відмінних рис людини, і
навіть там, де він дійсно має місце, він не є постійним і непохитним, і, як
правило, слабшає у міру розростання політичних груп. Маса пригнічує
проникливість і вдумливість, на які ще здатна окремо взята особистість, і
неминуче призводить до авторитарної тиранії, варто тільки конституційній
державі дати слабину.
Використання раціональних аргументів може мати шанси на успіх
тільки в тому разі, якщо емоційність конкретної ситуації не перевищує
певного критичного рівня. Якщо загострення пристрастей піднімається вище
критичного рівня, то зникає будь-яка можливість того, що слово розуму
вплине, і на зміну йому приходять гасла і ілюзорні бажання-фантазії. Тобто
настає своєрідне колективне безумство, яке швидко перетворюється в
психічну епідемію. В таких умовах вгору піднімаються ті елементи, які в
епоху правління розуму вважаються асоціальними і існування яких
суспільство лише терпить. Такі індивіди не є рідкісними незвичайними
екземплярами, яких можна зустріти лише у в'язниці або психіатричній
лікарні. За моїми оцінками, на кожного явного божевільного доводиться, як
мінімум, десять прихованих, безумство яких рідко проявляється у відкритій
формі, а погляди і поведінку, при всій зовнішній нормальності, непомітно
для їх свідомості піддаються впливу патологічних і збочених факторів. З
цілком зрозумілих причин, не існує такої медичної статистики прихованих
психозів. Але навіть якщо їх число буде трохи менше, ніж в десять разів,
перевищувати число явних психопатів і злочинців, їх невелика щодо
загальної маси населення кількість з лишком компенсується небезпекою цих
людей. Їх розумовий стан схожий на стан групи, яка перебуває в
колективному психозі, і підпорядковується упередженим оцінками і
бажанням-фантазіям. Коли такі люди знаходяться в своєму середовищі, вони
пристосовуються один до одного і, відповідно, відчувають себе, як вдома. На
своєму особистому досвіді вони пізнали "мову" ситуацій такого роду і
знають, як ними управляти. Їх ідеї-химери, що підживлені фанатичним
обуренням, тяжіють до колективної ірраціональності і знаходять в ній
родючий грунт; вони висловлюють все і ті мотиви і все те невдоволення, які
у більш нормальних людей приховані під покровом благорозумності і
проникливості. А тому, не зважаючи на їх малу в процентному відношенні
кількість, вони представляють собою як джерела зарази велику небезпеку,
саме тому, що так звана нормальна людина володіє тільки обмеженим рівнем
самопізнання.
Більшість людей плутає "самопізнання" зі знанням своєї
усвідомлюваної его-особистості. Будь-яка людина, у якої є хоч якась его-
свідомість, не сумнівається в тому, що вона знає саму себе. Але его знає
тільки свій вміст, і не знає несвідомого і його вмісту. Люди визначають своє
самопізнання мірою знання про себе середньої людини з їх соціального
оточення, але не реальними психічними фактами, які, здебільшого, приховані
від них. У цьому сенсі психа подібна до тіла, про фізіологію та анатомію
якого середня людина теж мало що знає. Хоча пересічна людина і живе в тілі
і з тілом, але більша його частина йому абсолютно невідома, і для
ознайомлення свідомості з тим, що відомо про тіло, потрібне спеціальне
наукове знання. Я вже не кажу про те, що "не відомо" про тіло, але що, тим
не менш, існує.
Значить те, що прийнято називати «самопізнанням», на ділі є дуже
обмеженим знанням, велика частина якого залежить від соціальних чинників,
від того, що відбувається в людському психе. Тому-то у людини завжди
виникає упередження, що існують певні речі відбуваються не "з нами", не «в
нашій родині" або ні з нашими друзями і знайомими. З іншого боку, у
людини виникає не менш ілюзорне переконання щодо наявності у нього
певних якостей, і ця переконаність лише приховує справжній стан речей.
У цій широкій зоні несвідомого, яка надійно захищена від критики і
контролю свідомості, ми абсолютно беззахисні, відкриті всім видам
психічного впливу і психічних інфекцій. Як і у випадку загрози будь-якого
іншого типу, ми можемо запобігти ризику психічної інфекції тільки в тому
разі, якщо будемо знати, що саме буде атакувати нас, а також, де, коли і яким
чином відбудеться напад. Оскільки самопізнання - це питання знання
конкретних фактів, то теорія тут навряд чи може допомогти. Бо, чим більше
теорія претендує на свою універсальну істинність, тим менше вона здатна
послужити підставою для правильної оцінки окремих конкретних фактів.
Будь-яка заснована на життєвому досвіді теорія неминуче є статистичною;
вона виводить ідеальну середню величину і відкидає всі винятки з обох краях
шкали, замінюючи їх абстрактним змістом. Ця теорія цілком істинна, тільки в
житті справи йдуть не завжди відповідно до неї. Незважаючи на це,
абстрактний сенс теорії фігурує в якості непорушного фундаментального
факту. Будь-які винятки - крайності, хоч і є не менш реальними, в теорію
взагалі не включаються, тому що спростовують одне одного. Наприклад,
якщо я обчислити вагу кожного камінчика на вкритому галькою пляжі і
отримати середню вага в п'ять унцій, то ця цифра мало що зможе мені
сказати про реальну природу гальки. Будь-кого, хто на підставі моїх пошуків
вирішить, що зможе з першої спроби підібрати камінчик вагою в п'ять унцій,
чекає серйозне розчарування. І справді, може статися так, що і після довгих
годин пошуків він так і не знайде камінчика вагою точно в п'ять унцій.
Статистичний метод показує нам факти в світлі ідеальної середньої
величини, але не дає нам уявлення про їх емпіричну реальність. Незважаючи
на те, що середня величина, поза всяким сумнівом, відображає певний аспект
реальності, вона може підступним чином фальсифікувати істину. Це перш за
все відноситься до теорій, заснованих на статистиці. Тим часом, відмінною
рисою факту є його індивідуальність. Грубо кажучи, реальна картина
складається тільки з винятків із правила і, відповідно, в абсолютній
реальності повністю панує неправильність.
Про це слід згадувати кожен раз, коли мова заходить про те, що теорія
може бути провідником на шляху самопізнання. Не існує і не може існувати
ніякого самопізнання, заснованого на теоретичних припущеннях, оскільки
об'єктом цього пізнання є індивід - виняток і феномен "неправильності". А
тому, характерні риси індивіда не є універсальними і правильними, а,
скоріше, унікальними. Його слід сприймати не як стандартну одиницю, а як
щось унікальне і єдине в своєму роді, що, в принципі, не можна пізнати до
кінця і не можна порівняти з чимось ще. У той же самий час, людина, як
представник роду людського, може і повинен бути описаний, як статистична
одиниця; в іншому випадку про нього не можна буде сказати нічого
спільного. Для розв'язання цього завдання людину слід розглядати як
одиницю порівняння. Результатом цього є універсально правильні
антропологія і психологія з абстрактним образом людини.
Під впливом наукових припущень не тільки психе, але і окрема людина
і навіть індивідуальні події стають жертвами "зрівнялівки" і "стирання
відмінностей", які спотворюють картину реальності, перетворюючи її в
концептуальну середню величину. Ми не повинні недооцінювати
психологічний вплив статистичної картини світу: вона відкидає індивіда,
замінюючи його безликими одиницями, які збирає в масові формації. Замість
конкретного індивіда ми маємо назви організацій і, як кульмінацію,
абстрактну ідею Держави, як принципу політичної реальності. При цьому
моральна відповідальність індивіда неминуче замінюється державними
інтересами raison d'etat (Державна необхідність, благо держави (фр.)). Замість
моральної і розумової диференціації індивідів ми маємо добробут
суспільства і підвищення життєвого рівня. Мета і сенс індивідуального життя
(яке є єдиним реальним життям) полягає вже не в індивідуальному розвитку,
а в політиці Держави, яка нав'язується індивіду ззовні і полягає у втіленні в
життя абстрактної ідеї, яка має тенденцію притягувати до себе все життя.
Індивіда все більше позбавляють права на прийняття морального рішення
про те, як йому слід прожити його ж власне життя. Його годують, одягають,
вчать і дисциплінують, як одиницю суспільства, його селять в відповідну
одиницю житла і доставляють йому задоволення в тій формі, в якій їх
сприймає натовп. Правителі, в свою чергу, є такими ж одиницями
суспільства, як і піддані, і відрізняються від останніх лише тим, що
представляють собою рупор державної доктрини. Їм зовсім не обов'язково
мати здоровий глузд, вони можуть просто бути хорошими фахівцями,
абсолютно марними поза області їх спеціалізації. Державна політика
визначає, що слід викладати і що слід вчити.
Найбільш всемогутня доктрина Держави частково стає жертвою
маніпуляцій в інтересах людей, що займають в уряді найвищі пости і
зосередили в своїх руках всю владу. Будь-яка людина, що потрапила, чи то
шляхом чесних виборів, то чи з примхи долі, на один з таких постів, більше
вже нікому не підпорядковується; вона сама є "політикою держави" і може
слідувати у визначеному ним самим напрямку. Слідом за Людовіком XIV він
може сказати: "Держава - це я". Стало бути, він є єдиним або, принаймні,
одним з тих дуже небагатьох індивідів, які могли б використовувати свою
індивідуальність, якби тільки знали, як відокремити себе від доктрини
Держави. Однак, вони, як правило, є рабами своїх власних вигадок. Подібна
однобокість завжди психологічно компенсується несвідомими підривними
тенденціями. Рабство і бунт невіддільні одне від одного. В результаті
боротьба за владу і крайня підозрілість пронизують весь організм від
верхівки до самого низу. Більш того, прагнучи компенсувати свою хаотичну
безформність, маса завжди породжує "вождя", який, як вчить нас історія,
неминуче стає жертвою свого ж непомірно роздутого его-свідомості.
Такий розвиток подій стає логічно неминучим в той момент, коли
індивід з'єднується з масою і перестає бути індивідом. Крім агломерації
величезних мас, в яких індивід розчиняється в будь-якому випадку, однією з
головних причин психологічного масової свідомості є науковий раціоналізм,
який позбавляє особу основ її індивідуальності і її гідності. Як соціальна
одиниця, особистість втрачає свою індивідуальність і стає простою
абстрактною статистичною величиною. Вона може грати тільки роль легко
замінної і зовсім незначної "деталі". Якщо на неї дивитися збоку і
раціонально, то саме цим вона і є, і з цієї точки зору абсолютно абсурдними
будуть міркування про цінності або значення індивіда. І справді, навряд чи
можна собі уявити, як у людини може бути індивідуальне гідне життя, якщо
істинність прямо протилежного твердження ясна, як божий день.
Якщо дивитися на індивіда з цієї точки зору, то його значення дійсно
зменшується, і будь-хто, хто захоче оскаржити це положення, швидко
виявить брак аргументів. Той факт, що індивід відчуває себе самого або
членів своєї сім'ї, або близьких друзів значними особистостями, тільки
підкреслює дещо комічну суб'єктивність його відчуттів. Бо, що означають
кілька людей в порівнянні з десятьма тисячами або сотнею тисяч, не кажучи
вже про мільйон? Мені пригадується глибокодумне висловлювання одного
мого приятеля, з яким ми застрягли у величезному натовпі. Він тоді
несподівано вигукнув: "Ось тобі найбільш надійне підґрунтя для невіри в
безсмертя: вся ця купа народу хоче бути безсмертною!"
Чим більше натовп, тим більш нікчемним є індивід. І якщо індивіда
переповнить відчуття власної меншовартості і безсилля, і він відчує, що його
життя втратило сенс - який, врешті-решт, не тотожний добробуту суспільства
і високому рівню життя-значить він вже близький до того, щоб стати рабом
Держави і, сам того не бажаючи і не підозрюючи, її палким прихильником.
Людині, погляд якої звернений тільки до зовнішнього світу, і який
зменшується при вигляді "великих батальйонів", нічого протиставити тій
інформації, яку їй повідомляють його органи чуття і його розум. Саме це
зараз і відбувається: ми всі заворожено схиляємося перед статистичними
істинами і великими числами; нам щодня повідомляють про нікчемність і
марність індивідуальної особистості, якщо вона не представлена і не
персоніфікована будь-якою масовою організацією. І навпаки, ті персонажі,
які з поважним виглядом ходять по світовій сцені і голоси яких лунають до
всіх і кожного, до некритично мислячої публіки представляються
піднесеними вгору на хвилі якого-небудь масового руху або громадської
думки. Тому натовп або аплодує їм, або проклинає. Оскільки тут домінуючу
роль грає масове мислення, то немає впевненості в тому, чи виражають ці
люди свою думку, за яку вони несуть персональну відповідальність, або ж
вони є всього лише рупором, що виражає думку колективу.
В таких умовах навряд чи можна дивуватися тому, що індивіду все
важче сформувати думку про самого себе, і що відповідальність стала
максимально колективною, тобто індивід зняв її з себе і делегував колективу.
Таким чином, індивід все більше і більше стає функцією суспільства, яке, в
свою чергу, узурпує функції носія в реальному житті, хоча, насправді,
суспільство є ні що інше, як абстрактна ідея, на кшталт ідеї Держави. Обидві
ці ідеї втілено тобто вони стали автономними. Держава стала
напіводухотвореною істотою, від якої всі всього чекають. Насправді ж, вона -
це всього лише камуфляж для тих індивідів, які знають, як маніпулювати.
Так що конституційна Держава сповзає в примітивну форму суспільства -
форму комунізму первісного племені, де кожен є суб'єктом автократичного
правління вождя чи олігархії ...