1.

 Чинники становлення, етапи та специфічні особливості

розвитку національних систем університетської освіти в
країнах Європи та в Україні.
Спочатку потрібно відзначити, що наприкінці ХХ століття під
університетською освітою розуміємо не лише знаннєвий та вміннєвий компоненти,
які надається в багатопрофільному вищому навчальному закладі, а формування
особистості з моральними та духовними цінностями, спроможної займатися
науковими дослідженнями та підвищувати власний загальнокультурний рівень.
Університетську освіту на початку ХХІ століття розуміємо як цілісну,
поліфункціональну та полісмислову структуру, що передбачає її здобуття в
основному типі закладу вищої освіти – університеті, який є провідним
інтелектуальним осередком суспільства і на засадах автономії, академічної свободи
здійснює освітню, дослідницьку, інноваційну діяльність; реалізує місію, візію, цілі,
завдання і функції вищої освіти, зокрема людинотворчу, технологічну, гуманістичну
[5].
Динамічний розвиток освіти в країнах Європи зумовлений соціально
економічними трансформаціями, стрімким розвитком науки й техніки, переходом до
суспільства знань та нової економіки, що базується на знаннях, потребою в сучасних
фахівцях, здатних своєчасно реагувати на виклики часу та змінюватися й
розвиватися. На VI Міжнародній конференції ЮНЕСКО освіту визнано головним
інструментом розв’язання проблеми вдосконалення людських ресурсів
(CONFINTEA VI, UNESCO, 2009) [5].
У структурі вищої освіти європейських країн превалюють дві системи: 1)
унітарна (єдина) система – вища освіта забезпечується університетами, які
пропонують загальні академічні ступені та професійно орієнтовані програми різної
тривалості та рівня. Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції; 2)
бінарна (подвійна) система – вища освіта забезпечується не лише університетами, а
й спеціалізованими закладами освіти. Така система освіти притаманна більшості
розвинених країн світу. Із європейських країн бінарну систему вищої освіти мають
Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина,
Франція, Швейцарія та низка інших [3].

Основні принципи реформування системи вищої освіти у Європі [2].

Впровадження трициклової системи Спочатку, у Болонській декларації

вищої освіти (1999), було запропоновано ввести два
цикли навчання. Перший триває
зазвичай від 3 до 4 років і завершується
здобуттям академічного ступеня
бакалавра. Навчання впродовж другого
циклу може передбачати отримання
ступеня магістра (через 1–2 роки
навчання) та/або докторського ступеня
(за умови загальної тривалості навчання
7–8 років). Пізніше, у Берлінському
комюніке (2003), було запроновано
впровадити докторантуру як третій цикл
навчання.
Запровадження кредитної системи В усіх національних системах
освіти запропоновано запровадити
технологію обліку трудомісткості
навчальної роботи в кредитах. За основу
рекомендовано прийняти ECTS –
Європейську систему перезарахування
кредитів (залікових одиниць
трудомісткості)
Забезпечення якості освіти Передбачається створення
акредитаційних агентств, які не
залежать від національних урядів і
міжнародних організацій. Мають бути
створені національні агенції
забезпечення якості вищої освіти
 відповідно до стандартів і рекомендацій
Європейської мережі забезпечення
якості (ENQA) і приєднані до
Європейського реєстру забезпечення
якості (EQAR)
Розширення мобільності Відповідно до Лондонського
комюніке (2007) та Робочої Болонської
програми на 2007–2009 р.р.
передбачалось подолання таких
перешкод, як регулювання імміграції,
визнання дипломів, недостатнє
фінансове заохочення, негнучкий
механізм виплати допомоги. Нині
Болонський процес отримав новий
орієнтир – 2020 р. На своїй новій фазі
він має забезпечити високий ступінь
взаємної відкритості національних
систем вищої освіти, легкий перехід
студентів з однієї в іншу.
Передбачається подальший розвиток
мобільності, досягнення участі не менш
як 20 % всіх випускників у програмах
мобільності до 2020 р. (це має
стосуватися і студентів, що приїхали до
Європи з третіх країн). Всіляко
заохочується вивчення іноземних мов.
Ставиться питання про розширення
мобільності викладацького та іншого
персоналу для взаємного збагачення
європейським досвідом. Спільні
дипломи і програми, політичні
 ініціативи з фінансової підтримки
мобільності, взаємного визнання віз та
дозволів на роботу мають стати
загальноприйнятими.
Сприяння працевлаштуванню Одне із важливих положень
випускників Болонського процесу – орієнтація
вищих навчальних закладів на кінцевий
результат: знання й уміння випускників
мають знаходити як теоретичне, так і
практичне застосування задля користі
всієї Європи. Усі академічні ступені та
інші кваліфікації європейський ринок
праці мають бути запитуваними, а
професійне визнання кваліфікацій
необхідно спростити. Уніфікації
визнання кваліфікацій сприятиме
використання Додатка до диплома, який
рекомендовано ЮНЕСКО.
Працевлаштуванню сприятиме
побудова партнерства між навчальними
закладами, владою, соціальними
партнерами.
Впровадження політики навчання Має набути найширшого розвитку
впродовж життя освіта впродовж життя, яка
використовує такі інструменти, як
гнучкі освітні траекторії, навчання на
робочому місці, визнання набутих
знань, навичок та компетенцій
(незалежно від того, чи отримані вони
шляхом традиційного навчання чи
неформальної освіти).
Важливість соціального аспекту Болонського процесу.
 Необхідність збільшення
конкурентоспроможності повинна
відповідати меті поліпшення соціальних
характеристик загальноєвропейського
простору вищої освіти. Це передбачає
зміцнення соціальних зв'язків і
зменшення нерівності за статевими
ознаками як на національному, так і на
загальноєвропейському рівні. Кожна
країна має забезпечити розширення
доступу представників усіх соціальних
груп до вищої освіти
Побудова студентоцентрованого передбачає запровадження нових
навчання педагогічних технік та індивідуально
побудованих програм. Викладачі 22
мають бути орієнтовані на тісну
співпрацю зі студентами у розширенні
спектру напрямів навчання
Впровадження рамок кваліфікацій У сучасному світі рамки
кваліфікацій стають інструментом
публічної політики, що сприяє
ефективній взаємодії систем освіти та
ринку праці; розвитку мобільності як у
географічному, так і професійному
контекстах; забезпеченню належної
компетентності та конкурентної
спроможності особистості впродовж
життя. Національну рамку кваліфікацій
(НРК) створено як структурований опис
кваліфікаційних рівнів. Вона
впроваджує рельтатний (оснований на
результатах навчання) підхід до
 здобуття та присвоєння кваліфікацій,
охоплює всі типи кваліфікацій – освітні
та професійні. НРК запроваджує 4
базові компетентності та інтегральну
компетентність як основу для опису
кваліфікацій. НРК є базою для
забезпечення прозорості та
порівнянності вітчизняних кваліфікацій
на вітчизняному та міжнародному
рівнях.
Інтернаціоналізація вищої освіти Серед переваг інтернаціоналізації
можна виділити три аспекти. Перший –
це формування зрозумілої для
міжнародної спільноти системи вищої
освіти, що досягається шляхом
інтеграції з європейським простором
вищої освіти і дослідницьким
простором. Другий аспект –
забезпечення конкурентоздатності
вищих навчальних закладів, чого можна
досягти підтримуючи міжнародне
співробітництво університетів, їх участь
у міжнародних проектах та програмах,
підвищення якості вищої освіти
всередині кожного університету. Третій
– це посилення потенціалу вищих
навчальних закладів, підготовка їх до
активної участі у міжнародних
проектах,

Тож, особливості європейської освіти включають: розвиток системи

безперервної освіти впродовж життя, навчання за кордоном; розширення завдань
закладів вищої освіти (проведення наукових і технологічних досліджень, співпраця
університетів і промисловців, індивідуальне професійно орієнтоване навчання
тощо); підвищення якості навчання для здобувачів освіти, що забезпечить їхню
конкурентоспроможність на ринку праці; зміни в управлінні вищою освітою та її
фінансуванні, коли уряд майже не втручається в питання академічного життя;
зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг; євроінтеграція вищої
освіти (Болонський процес).
На основі аналізу освітніх систем країн Європи можна стверджувати, що
одним із шляхів оновлення змісту освіти й навчальних технологій, узгодження їх із
сучасними потребами, інтеграції до світового освітнього простору є орієнтація
навчальних програм на компетентнісний підхід та створення ефективних механізмів
його запровадження. Науковці європейських країн вважають, що набуття молоддю
знань, умінь і навичок спрямоване на вдосконалення їхньої компетентності, сприяє
інтелектуальному й культурному розвитку особистості, формуванню в неї здатності
швидко реагувати на запити часу.
На основі загальної характеристики розвитку університетської освіти періоду
радянської доби та періоду незалежної України виокремлено низку притаманних їм
ознак та тенденцій [1]:
Етап поєднання освіти і науки (50–70-і рр. ХХ ст.) відзначається
перспективним напрямом розвитку університетів як центрів зосередження наукової
думки, в яких відбувається поєднання освіти та науки, фундаментальних і
прикладних досліджень з подальшим їх впровадженням в навчально-виховний
процес через відповідні навчальні дисципліни.
Етап модернізації в епоху нестабільності (80-і рр. ХХ ст.) відзначався
визнанням університетської освіти як провідного компоненту вищої освіти із
зазначенням, що навчальний процес має забезпечувати поєднання високої
теоретичної та прикладної підготовки, диференційований підхід до навчання
випускників педагогічній, дослідницькій та виробничій діяльності; розвивати
підготовку фахівців за новими напрями, що знаходяться на перетині наук. Цей етап
характеризувався пролонгованим неявним реформуванням, здійснюваним в умовах
економічної та політичної нестабільності, який визначав завданням університетської
освіти підготовку до появи людини нового покоління – гостро мислячої, діяльнісно
практичної, творчо індивідуальної.
Етап інтегрування освіти, науки і виробництва (90-і рр. ХХ – початок ХХІ ст. /
2003 р.) характеризувався формуванням вищої школи як соціальної інституції в
контексті індустріального суспільства, що набуває масового характеру під впливом
потреб і характеру суспільного виробництва, яке постійно ускладнювалося й
вимагало все більшої кількості фахівців високого рівня професійної підготовки та
компетенції. Поступово зростаюча інтенсифікація використання об’єктивного
наукового знання і застосування наукових досягнень у вищій освіті, починає
коригувати зміст університетської освіти, яка набуває конкретного, прикладного
характеру. Необхідність реформ наприкінці ХХ – початку ХХІ століття в сфері
вищої освіти пов’язана з новими соціальними умовами, з переходом до нового,
постіндустріального типу цивілізації, що викликало необхідність синхронізувати
процеси розвитку освіти з загальними тенденціями розвитку людського суспільства.
Етап реформаційних процесів в умовах євроінтеграції (2004 – 2014 рр.)
характеризується змінами в університетському секторі освіти в контексті
болонських домовленостей та угод, створенням єдиного європейського освітнього
простору; підвищенням значущості та усвідомленням необхідності цілеспрямованої
підготовки національної еліти в університетах країни.
На сьогоднішній день враховуючи необхідність реформування системи вищої
освіти України і забезпечення її відповідними соціальними інвестиціями та якості
освітнього процесу, які викликані процесами глобалізації та самореалізації,
необхідно будувати таку систему на наступних пріоритетних напрямах:

Пріоритетні напрями державної

політики при реформуванні
сфери вищої освіти

Забезпечення належного
фінансування вищої Особистісна орієнтація Запровадження освітніх
освіти вищої освіти інноваційних та
інформаційних технологій
 Розвиток освіти як
відкритої Інтеграція вітчизняної
Рівні можливості у
державносуспільної вищої освіти до
здобутті вищої освіти
системи європейського та
світового простору

Постійне підвищення
якості вищої освіти,
оновлення її змісту та
форм організації
навчально-виховного
процесу

Утім ключова відмінність європейських закладів вищої освіти від українських

полягає в тому, що вони є практично спрямованими: навчання зорієнтовано
переважно на індивідуальну, самостійну роботу студента, його стажування та
здобуття досвіду роботи за фахом. Окрім того, зарубіжні заклади вищої освіти
активно упроваджують мультимедійні технології, що потребує постійного
оновлення й удосконалення технічного забезпечення. Цей аспект для українських
освітніх закладів реалізується на початкову етапі, дотепер використовується
застаріле технічне оснащення та неактуальні методики навчання [4].

1. Державне управління реформуванням вищої освіти в Україні:

Монографія / С.А. Вавренюк. – Харків: НУЦЗУ, 2020. – 285 с.
2. Європейський простір вищої освіти та Болонський процес: Навчально-
методичний посібник / Т. М. Димань,.О. А. Боньковський, А. Г. Вовкогон. – БНАУ,
2017. – Одеса.: НУ «ОМА», 2017. – 106 с.
3. Інноваційний розвиток освіти в Україні й зарубіжжі в умовах
євроінтеграційних та глобалізаційних процесів : огляд. вид. / НАПН України, ДНПБ
України ім. В. О. Сухомлинського ; [авт.-упоряд.: Селецький А. В., Кравченко С. М.,
Агалець І. О. та ін. ; наук. ред. А. В. Селецький]. – Київ : [ДНПБ України ім. В. О.
Сухомлинського], 2019. – 155 с.
4. Кравченко С. М. Тенденції розвитку освіти в країнах ЄС та України.
Інноваційний розвиток вищої освіти: глобальний, європейський та національний
 виміри змін : матеріали VI Міжнар. наук.-пр. конф., м. Суми, 23- 24 квіт. 2020 р. С.
18-21.
5. Терентьєва Н. О. Тенденції розвитку університетської освіти в Україні
(друга половина ХХ – початок ХХІ століття) : дис. на здобуття наук. ступ. доктора
пед. наук; 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. Київ, 2016. 567 с.

2. Моделі університету, їх культурно-історична місія та

відповідність запитам індустріального суспільства

ХІХ ст. характеризується переосмисленням значення університету як

особливої соціальної інституції, адже в цю епоху відбувається наростання
технологій, підвищення комфорту життя, розвиток промисловості, який потребував
наукових відкриттів та наукових досліджень. Тож університет стає інституцією,
місією якої є пошук знань, вирішення наукових та соціальних проблем, критична
оцінка наукових досягнень та підготовка висококваліфікованого людського
капіталу. Університет також стає національною інституцією, і, оскільки епоха ХІХ
ст. – це час відродження та створення національних культур, – ще й «оплотом
національної культурної ідеї». Ця ідея проявлялася через елітарний чинник, оскільки
в цю епоху (як і в попередні) університети були доступні лише для верств
населення, що належали до інтелектуальної чи соціальної еліти [4].

Нові моделі університетів [2]

Людиною, яка заклала світоглядні На території Великої Британії Третьою національною
підвалини сучасного університету, розвинулася модель Дж. моделюю виділяють
був німецький мислитель та Ньюмена. Вона отримала створену у Франції після
дипломат Вільгельм фон назву ліберальної. Головним Великої французької
Гумбольдт. І, звісно, принципом став принцип революції
найвідомішою та найвпливовішою підготовки студентів вже не до університетську модель,
моделлю університету стала професії, а, власне, до життя. названу
Гумбольдтська модель дослідного Модель базувалась на ідеях Наполеонівською. Ця
університету з гаслом «Відданість про те, що університет модель базувалася на
науці» і принципом поєднання повинен забезпечити таких головних
дослідження та викладання. максимально сприятливе принципах: здійснення
Першим університетом, який став середовище для навчання ідеологічної соціалізації
втіленням цієї ідеї, був шляхом тісної взаємодії молоді на благо держави
Берлінський університет, студентів та тьюторів (які та виховання
заснований у 1809 р. Університет закріплюються за студентом і висококваліфікованого
отримав статус автономного ведуть його до кінця навчання фахівця (особливо в
закладу освіти під правовим і і наявність яких і сьогодні управлінській сфері). 17
певною мірою фінансовим залишаються однією з березня 1808 р. Наполеон
патронатом держави. Він мав унікальних рис процесу об’єднав усі французькі
право на самостійне ведення навчання в Оксфордському університети в
господарства, комплектацію посад університеті); університет Імператорський
і присвоєння звань. Ідея полягала повинен організовувати університет, який став
в створенні системи освіти, навчання таким чином, щоб втіленням національного
заснованої на безумовній та надати студентові можливість університету, тобто його
беззастережній академічній сформувати мислення та основною метою
свободі та неупереджених характер; управління вважалася діяльність на
знаннях, що поєднує дослідження, університетом повинно благо французької нації.
викладання та дозволяє студентам здійснюватися
обирати власний курс навчання. представниками академічного
Гумбольдтська модель середовища, які найкраще
університету, яка також відома як знають потреби університету й
модель дослідницького інтереси об’єднаної
університету, базувалась на таких академічної спільноти в
засадах: головними принципами є цілому. Вважаючи, що
дослідження, освіта та духовний знанням слід займатися
розвиток особистості; університет «заради нього самого», Дж.
повинен бути носієм національної Ньюмен стверджував, що
ідеї, національної культури; основною метою університету
університет повинен виступати є не набуття «корисних знань
своєрідною гілкою влади; чи навичок», необхідних для
завдання університету полягає у конкретного заняття в житті, а,
формуванні національної керівної передусім, культивування
еліти, університет повинен розуму як такого, а сам
виконувати культурологічну, університет розглядав як місце
наукову та освітньо- загальнозначущих
просвітницьку функції; «універсальних знань» та
університет повинен бути інтелектуального
автономним; університет, як вдосконалення. Разом з тим,
об’єднання викладачів та для Дж. Ньюмена пошук
студентів, повинен діяти істини був частиною не
виключно в інтересах науки і «чистого дослідження», а
знання; університет повинен частиною виховного ідеалу,
забезпечити таке навчання, яке який формував особистість.
дозволить студентові сприйняти і Він наголошував, що
зрозуміти життя; в університеті університетська освіта не
повинна бути присутня повинна вивищувати технічне
академічна свобода. над духовним,
задовольняючись створенням
робочої сили для заводу чи
ринку.
 XXI ст. ознаменувалося великими змінами: глобалізацією, інтенсивним
інформаційним потоком, європейською інтеграцією, початком співпраці між
закладами вищої освіти й роботодавцями та орієнтацією вищої освіти на потреби
ринку праці. За нових умов означених суспільних реалій ефективним міг стати лише
особливий, елітний університет, що здатен «перезавантажитися» Ідея сучасного
університету сформувалася як ідея посткласичного університету, що найповніше
реалізується в моделях дослідницького університету та університету світового
класу. Місія та завдання таких університетів кристалізується під впливом ринкової
економіки. Ринкові відносини сприяють становленню університету світового класу
як міжнародного бренду, а також формуванню трансферу результатів наукової
діяльності у виробничу сферу, доведення результатів наукової та інноваційної
діяльності закладу вищої освіти до стану готового ринкового продукту, розвитку
наукоємного виробництва. Це означає, що формується концепт місії університету як
установи з підприємницьким потенціалом. Сучасні університети створюють
тенденції розвитку суспільства, вони також здатні прогнозувати вектори розвитку
суспільних трансформацій, використовуючи такі інструменти як інноваційне
мислення та інноваційні технології [2].
 Тож сучасний університет будується на засадах академічної автономії,
академічної демократії та академічної відповідальності, а місія сучасного
університету в межах окресленої парадигми сучасності складається із таких
елементів (концептів), як: пошук істини; продукування, розвиток, якісна передача
знань та надбань культури; проведення наукових досліджень; надання студентам
можливостей всебічного розвитку; надання студентам комунікаційно-суспільних
навичок та спеціалізованих навичок відповідно до спеціальності; знаходження
відповіді на суспільні запити; самовдосконалення; зберігання академічної традиції;
розвиток академічного підприємництва; розробка наукових інновацій; виховання
інтелектуальної еліти; формування освіченої особистості; формування компетентної
особистості; розкриття компетенції інноваційного мислення; сприяння суспільному
розвитку; транслювання національної та наднаціональної картин світу; здійснення
інтернаціоналізації; формування системи цінностей і культури середнього класу;
трансфер продуктів інноваційної діяльності в соціальну сферу; підтримка сталого
розвитку суспільства. Соціальним завданням університету є, як і раніше, розвиток
особистої ініціативності студента, критичного творчого мислення, здатності і
прагнення до самоосвіти [3].
До цього слід додати той факт, що у сучасному глобалізованому світі
університети виступають як дворівневі структури, першим рівнем яких є
національний рівень (адже більшість європейських університетів виступають як
національні інституції та є виразниками та «зберігачами» національно-етнічних ідей
та культур), а другим – наднаціональний, який набув нового розвитку з
глобалізацією світу, оскільки університет залучений у міжнародну співпрацю,
толерує мультинаціональність та мультикультурність, включений в процес
міжнародних академічних мобільностей та інтернаціоналізації, процеси
«глобалізації знання» та поширення результатів наукових досліджень як надбання
людства. В контексті інтернаціоналізації (як однієї з відповідей на вимоги
глобалізації) університет також виступає фактором інтеграції економічних,
політичних та соціальних систем власних країн у світовий контекст та головним
ретранслятором глобальних цінностей. Зі збільшенням ваги міжнародної діяльності
стає очевидним, що міжнародні університетські мережі стануть однією з найбільш
фундаментальних характеристик університету у ХХІ ст.
Проте важливим є зазначити, що наявна парадигма сучасного університету
має і проблеми [3]:

Р И З И К И Т А Н Е ГА Т И В Н І
зменшення середнього
показника якості освіти
через її масовізацію

посилення нерівності у світовому

освітньому просторі

ЕФ ЕКТИ
виникнення парадигми пожиттєвої
освіти та непристосованості
університетів до цієї парадигми

умови конкурування університетів з

новими постачальниками освіти, що
може призвести до звуження
спеціалізації університетів

невідповідність умов розвитку

університетів та розвитку
суспільства

Сьогодні університети, як комунікативні майданчики, мають здійснювати

політику формування суспільної толерантності до наукових інновацій, а також
створювати механізми для підготовки суспільства до сприйняття інновацій.
 Конкуруючі
моделі освіти,
персоналізація
навчання

Основні
проблеми, які
ускладнюють
упровадження
нових
технологій
Поєднання
формального й Досягнення балансу
неформального між життям у
реальному світі й
навчання, життям у мережі
підвищення Інтернет, збереження
цифрової релевантності освіти
компетентності

В Україні сьогодні, очевидно, немає тієї динаміки, якої від вищої освіти очікує
наше суспільство. Одна з причин цього гальмування полягає і в нинішніх
особливостях управління, і в самій моделі освітньої галузі. А саме: досі є багато
практик, гальмівних для розвитку гнучкості — необхідної умови, щоб бути
актуальними, встигати за змінами у середовищі. Люди, які керують освітою
сьогодні, зазвичай неусвідомлено відпрацьовують логіку, закладену у 1920-30-х
роках архітекторами тієї радянської системи. І далі розвивають (якщо тут узагалі
доречне це слово) університет як установу, котра готує лояльних до ієрархії
виконавців.
Підсумовуючи, я хочу ще раз підкреслити основні виклики класичній
моделі університету в ХХІ ст. По-перше, це інноваційний характер сучасної
цивілізації, яка, на відміну від попередніх епох, постійно прагне змін та
орієнтована на майбутнє як на вищу онтологічну цінність. Найбільш «чистим»
втіленням відповіді на цей виклик є розвиток дослідницьких університетів, які
ще часто називають університетами світового класу. По-друге, це
комерціалізація університетського життя, що тісно пов‘язана з процесом
глобалізації та перетворенням університету на інтернаціональну інституцію.
Відповіддю на цей виклик стало формування підприємницької та корпоративної
моделі університету.

1. Гринькевич О. Глобальні чинники трансформації та

конкурентоспроможності національних систем вищої освіти у XXI ст. Економічний
часопис Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, 2017.
С. 13-20.
2. Заячук Ю., Ковальська О. Місія університету в суспільстві формування
університетської традиції та сучасні виклики. Педагогічний дискурс. Вип. 29. С. 38–
50.
3. Павленко, І. (2018). Інновації університетів «третьої місії». Economy of
Enterprise: Theory and Experience: Conference Proceedings of the VII International
Scientific and Practical Conference (12 Оctober 2018, Kyiv, Krakow), 156–158 [in
Ukrainian].
4. Ситницький, М. В. (2018). Місія та сфери прояву феномена
дослідницького університету. Бізнес Інформ. Вип. 4. С. 96–101.