1

ТЕМА. Культура республіканського Риму (V ст. до н.е. – 30 р. до н.е.).

Релігія.
Про релігію Римської держави в добу ранньої Республіки ми знаємо досить мало. Справа у тому, що
переважна більшість інформації про культурні явища тієї доби міститься у джерелах пізнього походження, автори
яких розглядали ці явища під певним кутом зору – перед ними стояла конкретна мета: довести велич Риму,
обґрунтувати його панування над іншими народами. Переслідуючи ці завдання, письменники, історики та оратори
доби пізньої Республіки та імперії вдавалися у крайнощі, вони свідомо перевищували рівень розвитку ранньої
римської культури.
Враховуючи це, мистецтвознавцям та історикам досить складно реконструювати стан тогочасної релігії та
культури. Інколи вони приходять до таких висновків, які суперечать повідомленням римських джерел. Наприклад,
римські автори майже ніколи не повідомляли про те, що римська культура на ранніх стадіях свого розвитку
перебувала під значним впливом етрусків та греків. Насправді, все говорить про саме такий стан.
Стародавні римляни царської та ранньореспубліканської доби були анімістами, причому у них у більшій
степені ніж у греків чи етрусків проявлялися тотемістичні нахили (наприклад, шанобливе ставлення до вовчиці, яка за
переказами нагодувала своїм молоком Ромула та Рема). Для римлян цієї епохи світ був сповнений різноманітними
добрими та поганими духами (ларами та пенатами), яких слід було задобрювати різноманітними жертвами та
молитвами. Будь-яка діяльність, побутове явище та інші сфери життя були під покровительством численних духів, що
виділяє римську релігію від всіх інших європейських теїстичних систем. Наприклад, під час орання поля римляни
зверталися за допомогою одразу до трьох божеств – Вервактор, Редаратор та Обаратор; під час засівання зерном – до
Сатурна та Семана; коли сходило насіння – до богині Сегетії, коли дозрівав хліб – до бога Фактурна; збирання врожаю
– бог Мессіс тощо.
Будинок стародавнього римлянина охороняли Лари та Пенати, вхід – Янус, домашнє вогнище – Веста.
Крім цього, кожний римлянин мав свого духа-покровителя – генія, душі померлих перетворювалися на
Маннів, які всіляко сприяли живим, але при умові, що ті постійно про них піклуються. У випадку відсутності
жертвоприношень – Манни перетворюються на досить шкідливих істот – Лемурів. Всі названі римські божества
царського та ранньореспубліканського періодів не уявлялися римлянами у вигляді людей, їм на ставили статуї і не
будували храмів.
Завдяки впливу етрусків, а згодом, і греків римські боги поступово набували антропоморфних рис. Етруски
сприяли будівництву першого римського храму на Капітолій, де були розташовані перші римські статуї богів –
Юпітера, Юнони та Мінерви (етруський пантеон – Тін, Уні і Мінерва). Грецька Деметра ототожнювалася з римською
Церерою, Афродіта – з Венерою (яка спочатку сприймалася як покровителька овочів), Посейдон – з Нептуном (який
теж спочатку не мав ніякого відношення до моря). Під впливом греків римляни почали зображувати своїх божеств у
вигляді ідеальних за будовою та красою жінок та чоловіків.
Наявність багаточисельних богів вимагала формування певних культів та появу багаточисельних жерців, які
ці культи відправляли. Жерців було настільки багато, що виникла потреба їх об’єднання у відповідні колегії: жерці-
авгури, які передбачали розвиток подій, слідкуючи за польотом пташок; жерці гаруспіки, які запозичили від етрусків
систему передбачування майбутнього за нутрощами тварин; жерці-феціали, жерці-фламінії; весталки тощо.
Як і у Греції жерці у Римі не становили собою касти, вони обиралися на ці посади і виконували свої обов’язки
як громадяни Риму. Окрім жрецьких колегій досить популярними у Римі в добу ранньої Республіки були різноманітні
релігійні товариства. Наприклад, братство саліїв, які двічі на рік зі священними щитами в руках танцювали ритуальні
танці на честь бога Марса; братство луперків („лупус” – вовчиця); „арвальські брати”; Крім цього у Римі були досить
поширеними фалічні культи, особливо у сільській місцевості.
В епоху Пуннічних війн відбулася остаточна еллінізація римської релігії. Грецькі боги і відповідні культи у
буквальному розумінні цього слова заполонили Рим (культ Деметри, Діоніса, Гермеса тощо). Після приєднання
грецьких міст Південної Італії досить популярним серед римлян став культ грецького бога врачування Ескулапа,
якого римляни перезвали в Асклепія. Фактично на 3 ст. до н.е. відмінності між власне римськими та грецькими
богами поступово зникали. Зрозуміло, що не всі римляни радо сприймали ці процеси. Були люди, які закликали
повернутися до старих богів. Особливо популярними були такі заклики під час складних для римляни часів,
наприклад, під час першого етапу Ганнібалової війни. Однак процес поширення іноземних богів та їх культів вже не
можна було зупинити. На Форумі з’являлися статуї нових богів, які вже нічого не мали спільного з римськими духами
та римською релігійною традицією. Релігійні церемонії ставали дедалі пишнішими і перетворювалися у справжні
свята, наприклад, обряди на честь Сатурна переросли у довготривале свято Сатурналії.
На кінець Ганнібалової війни у Римі з’явився досить екзотичний культ східного (фригійського) походження –
культ Кібелли – Великої Матері богів. Жерці, які обслуговували цей культ повинні були бути євнухами. Вони
одягалися в екзотичний одяг і займалися само побиттям під час танців. Сенатори, вбачаючи у цьому культі
аморальність, наказали, щоб римські громадяни в жодному разі не залучалися до цього культу. Однак ці заборони
навпаки розпалювали цікавість з боку римлян. Прихильниками східних культів були в основному раби східного
 2

походження, які в масовій кількості заполонили Рим після успішних війн на Сході та вояки, які здійснювали
завоювання.
Нова хвиля релігійності римлян проявилася у 1 ст. до н.е. Цей період був насичений громадянськими
конфліктами, повстаннями рабів, невпевненістю у майбутньому, пошуком захисту у божеств. В цей час широкого
поширення буквально серед всіх верств населення набувають таємничі східні культи і магія. Сенатори у 58, 53 та 48
рр. до н.е. видавали накази про заборону єгипетських культів. В 43 р. до н.е. в Римі активно поширювалася ідея
побудувати в місті храм присвячений Ісіді. Не менш популярною була халдейська астрологія, не дивлячись на те, що
за законом 139 р. до н.е. всі халдеї буди вигнані з Риму. Астрологи складали гороскопи, віщували майбутнє,
практикували хіромантію. Схильністю римлян до таких культів користувалися окремі політики. Наприклад, у 56 р. до
н.е. Помпей наказав розпустити народні зібрання під приводом того, що напередодні був грім, що слугувало
попередженням з боку богів. Таких прикладів можна навести чимало. Римляни активно займалися спіритизмом та
чаклуванням. З іншого боку, не зважаючи на надмірне поширення культів, римляни виробили прагматичне ставлення
до своїх богів, яке відбивалося у формулі: „Do ut des” – „Я тобі – ти мені”. Крім цього з’являються перші вірування у
прихід Месії, який вирішить всі проблеми.

Філософія.
На відміну від релігії римляни виявилися менш ніж греки схильними до філософії. Філософія – це
альтернативна форма світогляду, стиль буття та життя. Римляни республіканської доби запозичували вже відомі і
розкручені філософські концепції стародавніх греків. Цей процес значно прискорився після приєднання до Риму
грецьких міст Південної Італії, а, згодом, і самої Греції.
Римляни зовсім не знали натурфілософії. Тобто вони одразу ж перестрибнули до філософських концепції 4 ст.
до н.е. Самою популярною серед римлян філософською течією виявився епікуреїзм.
Засновником епікурейської школи був Епікур (341 – 270 рр. до н.е.). Основним завданням епікурейської
філософії було розробка вчення про поведінку людини для досягнення щастя. Для цього людина повинна прожити
непомітним, скромним життям, щ сприяє душевному спокою, байдужості до всього, що відбувається навколо. У
такому стані людина може досягнути щастя – „атараксії”. Епікур негативно ставився до держави як явища. Держава –
це зло, джерело незадоволення. Таким чином, якщо стоїки закликали людей до активного життя, то епікурейці
навпаки, закликали до усамітнення, до уникання втягування у політику, до самовдосконалення.
Число прибічників епікуреїзму у Римі постійно збільшувалося. Найбільшого прояву прихильність до цього
філософського напрямку проявилася у діяльності Тіта Лукреція Кара (перша половина 1 ст. до н.е.). цей філософ був
великим оптимістом, вірив у прогрес пізнання світу, в могутність людського розуму. Філософ написав поему „Про
природу речей”, яка є цінним джерелом не лише з творчості та поглядів Карра, а й самого Епікура, оскільки його
твори до нашого часу не дійшли.
Другим за поширеністю філософським напрямком був стоїцизм.
На думку прибічників цього напрямку, все, що відбувається у світі є закономірним і потрібним. Вища
закономірність – фатум, доля. Людина спроможна пізнати світ за допомогою своїх відчуттів, що виникають під час
зіткнення з пізнавальним об’єктом. Суспільним ідеалом стоїків була всесвітня держава з єдиним громадянством.
Кожна людина повинна жити за своєю природою і виконувати свій обов’язок, тобто задовольнятися своїм місцем у
житті. Тільки так людина може стати щасливою. Стоїки закликали до постійної роботи над собою. До римських
стоїків слід віднести Катона Молодшого та Брута.
На межі 3 – 2 ст. до н.е. виник ще один напрямок філософії – скептицизм, прибічники якого доводили
марність людського існування і зусиль щодо досягнення щастя. Боги байдужі до людей і просто недоступні для
людського розуміння.
У цілому філософські системи доби Римської Республіки так само як і доби еллінізму являли собою новий
крок уперед у розвитку науково-теоретичної думки. Вони помітно впливали на подальший розвиток філософії та
підготовлювали сприятливий грунт для поширення християнства.
Переважна більшість римлян тогочасної доби просто не сприймала філософських поглядів. Марк Туллій
Цицерон спробував полегшити сприйняття філософії римлянами шляхом популяризації поглядів грецьких філософів.

Ідеологія.
Щодо ідеології римлян доби Республіки, то вона зазнала певних трансформацій у порівнянні із попереднім
часом. Римляни поєднували почуття власної свободи із необхідністю підпорядковувати собі інші народи.
Перетворення Риму з маленької общини на велику Середземноморську державу сприяло кризі полісної ідеології.
Розпочалася активна боротьба між прибічниками старої та нової ідеології. Що краще – маленький Рим чи велика
держава, локальний чи імперський патріотизм тощо. Відповідно до вибору форми патріотизму відбувається зміна
колективної психології – спостерігається перехід до індивідуалізму.

Література.
В Республіканську добу найбільшим попитом серед римлян користувалися такі жанри літератури як поезія та
проза. Визначається великий вплив на давньоримську літературу народної традиції та грецької поезії. В Греції на той
час вже склалася цілком досконала літературна мова і відповідно до цього перші римські поети займалися простим
копіюванням творчості своїх грецьких колег.
 3

Першим серед римських поетів був Лівій Андронік (3 ст. до н.е.). він був греком з Таренту. Потрапив до
полону і як більшість полонених греків став вчителем дітей свого господаря. Досконало володіючи латинською та
грецькою мовами, Лівій Андронік переклав на латинську „Одіссею”. Причому цей переклад не можна вважати
дослівним. Поет ввів кілька нових персонажів, змінив послідовність подій тощо.
Сучасником Андроніка, але вже римського походження був Гней Невій, який також запозичував сюжети з
давньогрецьких трагедій та комедій. І Андронік, і Невій писали у віршованій формі, при цьому вони використовували
архаїчне письмо.
Справжню революцію у формі літературного твору здійснив римський поет Енній, який уславився
„Анналами”, які були написані новим віршованим розміром – гекзаметром (греки вже знали цю форму і активно її
практикували).
В Римі проявлявся неабиякий інтерес до драми та комедії, як більш серйозних літературних жанрів. Найбільш
значним з римських комедіографів був Тіт Макцій Плавт (кін.3 – п.пол. 2 ст. до н.е.). Він написав біля 130 комедій, але
до нас дійшло біля 20: „Амфітріон”, „Кубишка”, „Гордили вий вояк” тощо. Основним сюжетом були традиційні
побутові сцени з життя різних верств населення. Головний герой – раб, який дуже хитрий та підступний. Раби-герої в
основному носили грецькі імена. Більш скромними успіхами відрізнявся Публій Теренцій Африканець (185 – 159 рр.
до н.е.). справа у тому, що цей автор займався відвертим плагіатом, переписуючи латинською твори грека Менандра.
За це сучасники прозвали Публія „Полуменандром”. Однак переписуючи твори, автор дозволяв внести свої корективи,
які стосувалися виділення більш чіткої психологічної та поведінкової лінії, зокрема у творах „Дівчина з Анроса”,
„Євнух”, „Самоистязатель”.
Як різновид комедійного жанру формувався новий жанр – сатира. Під цим поняттям розуміли вдале
поєднання елементів кількох жанрів одночасно (віршів, гумору тощо). Навіть саме слово походило від латинського
„satura” – блюдо, яку наповнене різними фруктами. Традиційно сатирами висміювалися, підкреслювалися,
засуджувалися певні людські пороки: жадність, аморальність, пияцтво тощо. В цьому напрямку значних успіхів досяг
Гай Луцілій (180 – 102 рр. до н.е.).
Щодо трагіків, то варто згадати імена Пакувія (220-130 рр. до н.е.) та Акція (170 – 85 рр. до н.е.). сюжетами їх
творів біли міфологія та філософія. Але у Римі так само як і у Греції трагічні твори були дуже слабко пов’язані із
тогочасними реаліями.

Театральне мистецтво.
На відміну від грецького світу, де театру відводилася рол пропагандиста певних політичних та громадянських
ідеалів, римський театр відігравав виключно розважальну функцію. Саме тому слова театр та цирк у римському
розумінні цих слів були майже синонімами. Але не варто вважати, що театр та театральне мистецтво було просто
ненависне римлянам. Наприклад з 76 святкових днів у році 50 свят супроводжувалися театральними виставами. Інша
справа, наскільки цей жанр мистецтва був актуальним для римлян. Римляни досить пізно почали будувати постійні
театральні приміщення. Зазвичай театр існував доки люди йшли дивитися вистави. Після певного часу театральні
намети згортали, а трупи акторів розпускали. Лише у 55 р. до н.е. Помпей побудував перший кам’яний театр у Римі.
Римський театр зародився з народної творчості. Ще в давні часи в Кампанії практикувалися народні забави -
ателлани, коли чоловіки одягали маски і зображували пороки суспільства. Пізніше ці імпровізовані виступи були
перенесені на сцену. Остання з’явилася після завоювання римлянами грецьких міст Південної Італії. Припускають, що
у 240 р. до н.е. в Римі були поставлені перші трагедії та комедії побудовані на основі давньогрецьких аналогів.
Так само використовувалися маски та високі підбори, але римські театри буди позбавлені не лише декорацій,
а й самої ідеї нести якусь інформацію.
У 1 ст. до н.е. на сцені запанував мім та пантоміма. Виступи акторів супроводжувалися пісеньками та
танцями. На відміну від попередніх акторів міми могли собі дозволити більшої вольності, оскільки жест міг нести на
собі значно більше смислового навантаження, ніж слово. Маски в мімах не застосовували, жінки грали жіночі ролі і
лише вкривали голову хусткою. Актори та актриси були досить популярними у народі – як сучасні кінозірки. Їх
пізнавали, допускали на бенкети. Окремі актриси перетворювалися на цілком офіційних коханок видатних політиків.
Однак якими б не були привабливими актриси чи кумедними виступи мімі, театральні приміщення досить
швидко ставали пустими після отримання звістки про те, що розпочинається видовище, яке римляни полюбляли понад
усе на світі. Мова йде про гладіаторські бої. Офіційна назва гладіаторських боїв – „поховальні ігри” – борг живих по
відношенню до померлих. Бої гладіаторів спричинили занепад театрального мистецтва у римі, оскільки варто було
лише поширитися чутці, про проведення боїв, як театри моментально спустошувалися від глядачів.
Переважна більшість гладіаторів була рабами. Це було вигідно у багатьох відношеннях. Майбутніх
гладіаторів навчали у спеціальних школах. Найбільш давня та класична школа була розташована у м.Капуя. Саме з
цієї школи втекли раби під проводом Спартака. Кожний поважаючий себе сенатор чи політик мав своїх гладіаторів у
таких школах. На гладіаторах можна було непогано заробити: їх здавали у найом, дарували, продавали.
Гладіаторські бої зазвичай поєднувалися із цькуванням тварин. Купівля тварин для цькування на аренах
цирку було непоганою сферою торгівля та наживи.

Ораторське мистецтво.
Загострення протистояння між представниками різних політичних угрупувань сприяло тому, що римляни
почали займатися складанням політичних та судових промов. Всі оратори, які займалися складанням промов та
 4

виступами у народних зібраннях, сенаті та під час судових процесів отримували класичну грецьку освіту. Тогочасні
грецькі вчителі прагнули привчити своїх учнів до найбільш поширеного на той час стилю – азианізму, який
промовлявся у спеціальному ритмі і був насичений багатьма ліричними та психологічними відступами, що за словами
Гая Гракха „не можливо було стримувати сльози”.
Приблизно з кінця 2 – на початку 1 ст. до н.е. в римському ораторському мистецтві розпочалася боротьба за
подолання грецького впливу. Завдяки підтримці Марія була створена школа латинської риторики. Специфіка
латинського красномовства полягала у прагненні дотримуватися старих грецьких канонів, але наповнювати промови
висловлюваннями видатних римлян. Цікаво, що традиція латинської риторики не прижилася на римському грунті: у
92 р. до н.е. викладання риторики на латинській мові було заборонено. В риториці на початок 1 ст. до н.е.
продовжував панувати азіанізм – ефектний, пишний, привабливий. Найбільш ярим прибічником цього напрямку був
Квінт Гортензій Гортал, який досить довго полемізував з Марком Тулієм Цицероном, який виступав проти азіанізма.
Цицерон являв собою унікальне явище в історії римської риторики. Він прославився багатьма трактатами: „Про
винахідливість”, „Про оратора”, „про ораторське мистецтво” та ін. Ніхто не міг йому наслідувати у вмінні складати
довжелезні фрази, насичені емоційністю та переконливістю думки. Він вміло користувався любими інтонаціями,
примушував слухачів проливати сльози. Однак будучи противником азіанізму, Цицерон не зміг відійти від нього
настільки, щоб утворити новий стиль. Його стиль було лише відгалуженням азіанізму.
Приблизно з середини 1 ст. до н.е. в моду увійшов інший стиль красномовства – аттицизм, який відрізнявся
простотою та аскетизмом. Однак цей напрямок не прижився на римському грунті.

Архітектура.
Архітектура республіканського Риму пройшла два етапи розвитку. Перший припав на період, коли римляни
перебували під впливом етруських та грецьких культурних традицій. За хронологією це 4-3 ст. до н.е. Другий етап
(інколи його називають латинським) відрізняється більш самостійним розвитком архітектури, набуттям специфічних
римських стилів тощо. Хронологічно – 2-1 ст. до н.е.
Протягом першого періоду римська архітектура нагадувала етруські та грецькі аналоги. В місті було дуже
мало приміщень, які відповідали належним санітарним умовам та комфорту. В добу ранньої республіки не існувало
чіткого плану забудови міста. Вулиці, окрім кількох центральних, були відсутні як такі. Будинки в один поверх були
вкриті соломою і розташовувалися хаотично перемежовуваючись із садами та городами. Нормальним вважалося
випасати худобу і кіз в центрі міста. Первинним будівельним матеріалом слугувала глина, з якої почали виробляти
цеглу. Найбільшими тогочасними спорудами були храми. Наприклад, в самому римі були побудовані за допомогою
етруських майстрів храм Юпітера Капітолійського, храм Вести (круглої форми).Після зруйнування міста галлами у
390 р. до н.е. римляни отримали нагоду перебудувати своє місто. З’являються перші плани та креслення. Зникають
пустирі та звалища сміття. Нового вигляду набула центральна площа міста – Форум, яку забудовують приміщеннями з
колонадами, галереями, де велася жвава торгівля. В добу війни з Пірром в місті зникають будинки вкриті соломою.
З’явилася бруківка. Під час будівництва громадських споруд все частіше використовують вапняк і подекуди мармур.
В приватних будинках все частіше прослідковується соціальна диференціація. Бідняки витісняються на
околиці міст, а у Римі між пагорбами. Для них будують спеціальні прибуткові будинки, кімнати яких здавалися у
найом. Ці будинки могли сягати 4-х поверхів. Багатії будують собі справжні вілли, які за виглядом нагадують грецькі
варіанти. Приміщення прикрашаються статуями, вивезеними з Греції чи країн Сходу. На околицях Риму
розташовуються парки та сади, де відпочивають городяни. Найбільшою популярністю користувалися сади Луція
Лукулла, де вперше в Італії були висаджені вишні. Саме місто Рим все більше нагадує столицю великої держави.
Місто розбито на квартали, а квартали – на райони. Завдяки спостереженнями за міським життям на Сході, римляни
прикрашають своє місто великим громадськими спорудами: цирками, театрами, акведуками, термами. Для
прикрашення всіх цих приміщень використовуються колонади, колони яких виготовлені в дорійському, іонійському
та коринфському стилях. Цікаво, що самі римляни стали новаторами окремих архітектурних форм. Наприклад, досить
вдалою та перспективною виявилася спроба поєднати арку та колонаду.

Образотворче мистецтво.
Щодо образотворчого мистецтва римлян, то нам відомо досить мало. Переважна більшість скульптур та
скульптурних композицій, мозаїк та фресок загинуло у неспокійну добу Республіки (особливо на її кінці).
Відомо, що завдяки східним походам та знайомству римлян із досягненнями елліністичної цивілізації їх вже
не задовольняли традиційні прикраси римського будинку. Наприклад, досить довго римляни задовольнялися
підлогою, яка були вимощена вапняковим розчином та глиняними уламками. Багаті римляни наказували відтепер
викладати підлогу мозаїкою та мармуровою плиткою. Стіни вкривалися фресками, стелю прикрашали позолотою та
інкрустацією із слонової кістки. Завдяки знайомству із елліністичним фресковим живописом, у римлян виробився свій
оригінальний стиль, який отримав назву помпейський (залишки таких витворів мистецтва знайдені у Помпеях). Його
рисою було прагнення митця створити враження, нібито на стіні висить картина. Так саме як і в риториці, у римлян
виробилося два живописні стиля, які за аналогією назвали „азіанізмом” та „аттизмом”. Перший пишний та масивний,
другий – простий та небарвистий. Щодо скульптури, то римляни практикували виробництво посмертних масок своїх
померлих родичів (їх зберігали у спеціальних приміщенням і виставляли напоказ гостям та на різноманітних
церемоніях). Після пограбування Греції виробляти свої власні статуї у римлян відпала необхідність. Однак не варто
вважати, що римляни не розумілися на скульптурі. Вони робили копії, досягаючи непоганих результатів. З 2 ст. до н.е.
 5

в скульптурі починає домінувати реалізм зображень (прикладом можуть слугувати бюсти Помпея та Цезаря).
Римський реалізм вдало поєднався з елліністичною технікою.
Біля 40 р. до н.е. в Римі творив скульптор на ім’я Стефан, якого вважають продовжувачем традицій грецьких
майстрів доби 5 ст. до н.е. Саме з його творчості починається в скульптурі доба так званого неокласицизму.
ТЕМА. Культура імператорського Риму (30 р. до н.е. – 476 р.)

Філософія.
Філософія ранньої Імперії представлена творчістю Сенеки, Епіктета та імператора Марка Аврелія. Всі три
діяча належали до стоїчного напрямку, хоча окремі історики філософії припускають, що, принаймні, Епіктет був
схильний до скептицизму. Названі філософи в основному розробляли концепцію етики – зразків поведінки. Вони
вчили, що конкретна людина – це лише маленький гвинтик державного організму під назвою Імперія. Саме тому,
кожна людина повинна без сперечань приймати все те, що дароване їй долею. Багатство, посада тощо – це все
матеріальні речі, які людина повинна сприймати байдуже. Єдиний обов’язок чоловіка – удосконалювати свій розум та
бути схильним до доброчинності. Філософія доби ранньої імперії базувалася на ідеї циклічності розвитку – нічого
нового вже не буде.
Філософія ранньої імперії в умовах процвітання держави була досить привабливою для представників еліти.
Однак з настанням кризи вона втратила свій сенс. Це вже помітно у творчості імператора Марка Аврелія, який
написав трактат „До самого себе”, зміст якого проникнутий песимізмом і безнадійністю.
Песимістичні нотки можна було побачити і у творчості римських епікурейців, гаслами яких були вислови на
кшталт: „Мене не було, я є, мене не буде”, „доки я жив, я насолоджувався, відтепер я порох” тощо.
В добу кризи та пізньої імперії у галузі філософських знань відбувається поступовий процес злиття філософії
та релігії. Для цього були свої передумови: невпевненість людей у завтрашньому дні, безперервність внутрішніх та
зовнішніх війн, пошук причин, які сприяли таким негативним розвиткам подій, про походження у світі зла, як жити і
на що сподіватися. Ось приблизний перелік питань, на які прагнули знайти відповідь тогочасні римські філософи.
Починаючи з ІІІ ст. переважна більшість релігійно-філософських концепцій набувала характеру песимізму та
упадочності (занепаду). Матеріалізм поступово витісняється ідеалізмом – інтерес до земного життя змінюється
надмірним інтересом до позаземного життя. Філософія замінюється вченням про залежність людини від зовнішніх
потужних сил, Бога, демонів. В плані науки спостерігаються тенденції відходу від прагнень впізнавати до розуміння
того, що людина просто не спроможна нічого знати.
Досить популярним на цій фазі розвитку римської філософії стало вчення неопалатоніків, послідовників
Платона, які прагнули модернізувати філософські концепції давньогрецького філософа. Серед неоплатоніків слід
виділити Плоті на, який розробив філософську концепцію, яка на жаль була занадто абстрактною та відірваною від
реалій тогочасного життя. Плотін пов’язував все зло із матеріальними благами. Він закликав людей боротися за
існування, оскільки за його висловом „коли люди стають схожими на овець, то їх з’їдають вовки”.
На відміну від стоїків які припускали, що людство загине під час всесвітньої катастрофи (вона приречена і
неминуча), Плоті вважав, що світ є вічним і його нічого не зможе змінити: ні віра в Месію, ні віра в богів, ні молитви.
Однак погляди Плоті на не прижилися навіть серед його учнів. Наприклад, філософ Порфірій вважав, що мудреці
(філософи) повинні тікати від нерозумних людей в пустелю, де проживати життя у постійних роздумах. Тобто
пануючою стала ідея про аскетизм, усунення від життя.

Науки.
Щодо наукових знань протягом всієї імперії, то слід зауважити, що римляни досягли певних успіхів у плані
освіти дітей (приватні вчителі, колективне навчання тощо). Вчили граматики, основам математики та риториці.
Центрами науки в добу імперії були Рим, Пергам, Афіни, Массалія та Олександрія.
В Олександрії була відновлена діяльність Мусейону, здійснювалися спроби відновити повноцінну роботу
Олександрійської бібліотеки, яка постраждала в результаті громадянських він та неодноразових пожеж.
В Афінах продовжувало діяти кілька вищих навчальних закладів - Академія (заснована ще Платоном) та
Лікей (заснований Аристотелем). В Пергамі виник аналогічний центр науки, який назвали Асклепейон.
В добу імперії з’явилося декілька наукових трактатів з різних дисциплін. Наприклад, з архітектури – трактат
Вітрувія „Про архітектуру”, трактат Фронтіна – „Про акведуки” тощо. Творили географи – Страбон – „Географія”,
Помпоній Мелла та Клавдій Птоломей, які намагалися створити карту тогочасного світу і „розселити” по ній
тогочасні (відомі їм) народи. Той же Клавдій Птоломей вщент розгромив геліоцентричну систему і проголосив
центром всесвіту Землю, навколо якої обертаються зірки, Сонце, місяць.
В добу імперії нового подиху набула медицина. Наприклад при Августі була створена спеціальна лікарська
школа. У ІІ ст. творив лікар Гален, який проводив дослідження дихальної системи людини та функціонування
спинного та головного мозку. Слід сказати і про втрати, наприклад, у 4 ст. в Олександрії загинула єдина жінка –
математик Іпатія, яку роздерли християни.
Окремо слід виділити римське право. Ще наприкінці Республіки, дякуючи трактатам Цицерона, була
встановлена процедура римського судочинства, яка діяла за кількома основними правилами: „Без порушення закону –
немає злочину”, „Без закону не може бути покарання” тощо. У ІІ ст.. і Імперії склалося дві правові системи: одна
називалася „право римських громадян”, друга – „право племен” (остання для тих категорій населення, які не мали
римського громадянства). Варто відзначити, що центральна влада слідкувала за дотриманням законності на місцях і
 6

карала винних. Це було необхідним, оскільки у окремих районах Імперії продовжувала існувати правова система,
заснована на місцевому звичаєвому ґрунті. У 130 р. Імператор Адріан видав „Вічний едикт”, за яким проголошувалася
зверхність римських законів над всіма іншими і закріплювалося виключно за імператором право законодавчої
ініціативи. Фактично, нова правова система діяла за принципом6 „Що потрібно імператору, те й має силу закону”.
Законів щороку ставало все більше, відповідно виникала потреба їх систематизувати та упорядковувати. Так виникали
каталоги законів (збірки юридичних актів) – „Corpus iurius civilis”, а у 4 ст. з’явилися збірники законодавчих актів, які
називалися „Дігести”, де закони групувалися за певними принципами. Відтепер професійні юристи вже не займалися
видумовуванням нових законів, а студіювали старі. На початку 5 ст. східно римський імператор Феодосій-2 зібрав всі
закони римської епохи у спеціальний „Кодекс” („Кодекс Феодосія”). Після падіння Західної Римської імперії римське
право продовжувало існувати і було покладено в основу правових систем нових варварських королівств та Візантії.
Студенти юридичних спеціальностей і по-сьогодні займаються вивченням цієї системи.

PAX ROMANA та християнство як ідеологічні основи Римської імперії.

Створення „світової” імперії римлян вимагало нової ідеології, яка б відповідала вимогам часу та являла собою
уособлення величі та переваги римлян над іншими народами. Римляни грали на протиставленні урегульованого,
стабільного життя по римський бік „лі мес романус” тому світу, який перебував за його межами – варварський,
нецивілізований, примітивний. Лише римляни несли із собою цивілізацію та процвітання.
Нова імперська ідеологія – PAX ROMANA – остаточно поховала попередню полісну ідеологію (вже ніхто не
згадував про те, щ колись межі Римської держави сягали лише області Лацій).
Ключове слово у назві нової ідеології РАХ – „МИР”, „Спокій”. Римляни занадто виснажили себе в численних
внутрішніх війнах, походах та загарбаннях. І як людині, після важкої та наполегливої праці потрібен відпочинок та
поновлення витрачених сил, так само і для держави необхідно було отримати перепочинок, зібратися із силами для
нового стрибка. Основоположником ідеології „Миру” був Октавіан Август, який наказав побудувати у Римі вівтар
миру, почати карбувати монети із символами нової ідеології тощо.
Прикладами втілення нової ідеології у життя можна назвати наступне:
- відмова від загарбницької політики (імперія досягла природних кордонів розширення) і перехід до
політики оборони та забезпечення миру у стосунках із варварами;
- підтримання спокою та стабільності в середині суспільства;
- створення нової системи управління, яка базувалася на бюрократичному апараті;
- збільшення числа провінцій та їх романізація (за Августа нараховувалося 25 провінцій, а за
Веспасіана – 55).
Романізація сприймалася необхідним компонентом вливання провінційного („варварського”) населення у
державний механізм імперії. Головну ставку у романізації було зроблено на міста, які мали свої адміністрації. Значна
кількість міст у провінціях виросла на базі колоній ветеранів: Лугдунум (сучасний Ліон), Лютеція (Париж), Колонія
Агріппи (Кьольн) тощо. Міста досягали досить великого розміру та чисельності населення. На першому місті стояв
Рим, у якому нараховувалося біля 1 млн. мешканців (окремі називають 1,5 млн.), Олександрія – 300 тис. чоловік, Ефес
– 225 тис. тощо. Для зв’язку між провінціями римляни будували дуже міцні дороги (приблизно 150 тис. км), окремі з
яких використовуються і по сьогодні – Юлієва, Адріанова, Аппієва. В Римі був вкопаний на Форумі позолочений
стовп, який символізував нульову відмітку („Всі дороги ведуть до Риму”). Нова ідеологія дійсно захопила римлян.
Складалось враження, що вони заспокоїлися. Однак вона не виявилася панацеєю для порятунку Риму. Наприкінці 2
ст. величезний державний механізм під назвою Римська імперія зазнав самої страшної кризи в своїй історії, яка мала
наслідки для подальшої долі імперії.

З початком нашої ери серед населення посилилися релігійно-містичні настрої, посилилася віра в прихід
Месії, який вирішить всі проблеми маленьких людей. Крім того набула нового втілення ідея про загробне існування.
Імперію у буквальному розумінні цього слова заполонили різноманітні східні культи – єгипетські, сирійські,
іудейські. Загальною основою цих культів була ідея про вмираючого та воскресаю чого бога. Релігійні переконання
східних народів перепліталися з їх ненавистю до римлян та всього римського. Серед іудеїв Палестини та Малої Азії
поширилися вчення про прихід Месії – рятівника. Прибічники цих ідей по своєму трактували біблійні тексти і самі
писали трактати. У якості одного з розгалужень іудаїзму виникло християнське віровчення.
Ідея про появу Месії була покладена в основу нового віровчення, яке дедалі набувало популярності серед
знедолених та пригнічених верств населення – рабів, селян та міської бідноти. Членів перших християнських общин
об’єднувала ненависть до Риму, який за їх переконаннями повинен впасти. Прибічники Риму будуть ув’язнені у
в’язниці на 1000 років, а на землі запанує „царство боже” на чолі з Христом.
Християнство вигравало тим, що воно реально давало відповідь на прагнення страждущих. Крім того
християнство не відстоювало пріоритет певної нації, оскільки проповідувало рівність всіх перед богом як у гріху, так і
у відповідальності за нього. Є біографія Христа, розписана в Євангеліях, які створили його наступники та учні.
Християнство подолало досить довгий та складний шлях еволюції. Про ранній період цього віровчення
відомо досить мало. Припускають, що первинне християнство мало декілька напрямків. Склад первинних
християнських спільнот був досить демократичним – ремісники, вільновідпущеники, раби тощо.
Згодом християнство подолало свій первинний демократизм і простоту культу. Ситуація ускладнилася тим,
що християнство стало служити інтересам певних кіл суспільства, що помітно відбилося на культі та сповідувачив
 7

цього культу. До християнства переходили представники аристократії – освічені люди, які прагнули перебудувати
первинне вчення під себе. З’явилися керівники служб – диякони, пресвітери, єпископи (скарбники). Так розпочалося
відокремлення кліру від рядових християн, тобто відбувався процес зародження християнської церкви. Єпископи
набували все більшого авторитету та влади. Вони навіть вдалися до переслідування своїх ідеологічних опонентів, яких
називали єретиками.
На ІІ ст. християнство в основному було поширеним у Малій Азії. Крім того великі християнські общини
розміщувалися у Афінах та Римі. Населення західних провінцій було досить байдужим до віровчення християн.
Римські жерці та прибічники традиційних культів вбачали у християнах конкурентів і тому постійно їх
переслідували. Пригадаємо пожежу Риму у 64 р., коли одними з винуватців були проголошені християни. Християн
звинувачували у розбещеності, принесення жертв своєму Богові у вигляді маленьких дітей, отруювання колодязів
тощо. Ті християни, які гинули від переслідування влади ставали страждальниками і переходили у категорію святих.
Вже з ІІ ст. поширюються тенденції налагодити співпрацю між владою та християнством. Ідеологія християн
відповідала ідеології окремих імператорів, які прагнули поставити нову віру на службу імперії. З боку християнського
духовного керівництва теж були заклики до співпраці із владою наприклад, з’явилися так звані „Апології”, з якими
зверталися до імператорів. Зміст „Апологій” містив інформацію щодо справдовування християнства, намагання
довести, що християни є самими вірними підданими імперії.
ІІІ ст. – період кризи економіки та римської держави – період піднесення християнства. Розчароване
населення займалося пошуком кращого сьогодення та майбутнього. Християнство пропонувало це, шляхом
пропаганди рівності, братерства, любові, шляхом звернення „і до раба, і до селянина, і до жінки, і до варвара”.
Християнство надавало своїм прибічникам певну перспективу: особисту - блаженство у загробному світі та суспільну
– після встановлення „царства божого”. Християнство стало досить вигідним для влади, оскільки воно закликало до
покори та смирення, що було просто необхідним в момент кризи.
У 313 р. імператором Константином був прийнятий Медіоланський едикт, яким християнство легалізувалося і
прирівнювалося до рівня державної релігії. Церква отримала ряд привілей і стала одним з найбільших землевласників
імперії. За це вона повинна була проповідувати мир, спокій та любов до імператора. Зрозуміло, що такий поворот не
влаштовував всіх християн. Саме з часів Константина спостерігаються тенденції д розколу серед християн. Найбільшу
загрозу єдності християнства становив олександрійський пресвітер Аріан, який стверджував, що Христос не є вічним,
оскільки був створений богом-батьком за своєю подобою, відповідно він не рівний йому, а лише подібний до Бога.
Прибічники Арія називали себе аріанцями. Противники Арія вважали його розкольником і об’єдналися навколо
єпископа Олександрії – Афанасія, який стверджував, що Христо вічний, рівний богу-батьку, а все, що з цього не є
зрозумілим, це тайна, яку не можна пізнати. Константина турбувала перспектива розколу християнства. За його
ініціативою у місті Нікея відбувся перший вселенський собор (325 р.), на якому був сформований єдиний для всіх
християн символ віри, затвердив єдину сутність Христа і бога-батька і засудив аріанство.
Велику користь у поширенні християнства в маси відігравали монахи та відлюдники, які доступними словами
пояснювали вчення Христа. Християнство мало й чорні сторінки, наприклад, правління імператора Юліана, якого за
агресивну поведінку щодо християн прозвали „Відступником”. Однак християнство досить швидко оговталося від
переслідувань. Влада вже не могла обходитися без цього віровчення, оскільки воно вже охопило не тільки низи
суспільства, а й його верхівку, навіть члени імператорських родин були християнами.
Християнство пережило падіння Західної Римської імперії. Відтепер церква та монастирі формували „духовне
обличчя” нових варварських королівств.

Література.
Серед яскравих літературних діячів початку імперії нам слід пригадати Вергілія, Горація, Овідія, які
намагалися прославити правління Октавіана Августа та велич Римської імперії. Їх наступники вже не перебували під
впливом подібних завдань, відповідно зміст їх творів набував характеру критики певних неподобств, які панували при
наступниках Октавіана. Однак і ця бурхлива доба породила кілька талановитих письменників та поетів.
Петроній, який жив і творив в часи Нерона, написав твір „Сатирикон”, в якому він намагався у вигляді
вимишлених образів, відобразити поведінку окремих його сучасників. Читачі могли побачити в окремих героях
імператора Клавдія, Нерона та ін. За правління Нерона творив ще один гуморист – Лукіан, який відверто критикував
Нерона, написав поему „Фарсалія”, де прославляв Помпея та критикував Юлія Цезаря (див. Нерона). За свою активну
діяльність Лукіан був страчений.
Іншим талановитим літератором, який працював у жанрі сатири був Ювенал. Він висміював багатіїв, друзів
імператорів, розбещених жінок. Досить часто діставалося й римському плебсу (саме йому належить відомий вислів
про „Хліб та видовища”). Письменник протиставляв сучасний йому час колишнім часам предків, коли ще цінувалися
римські цінності та ідеали громадянина. Досить близьким по духу до Ювенала був письменник Марціал, автор
численних епіграм, які були спрямовані на прославлення імператора Доміціан і на критику його найближчого
оточення.
При Антонінах критика імператорів зникає. Навпаки з’являються твори, які прославляють правління
розумних та талановитих імператорів, які спромоглися подарувати римлянам „Золоте століття”. В цей час фактично
з’являється жанр біографії (Плутарх, Адріан тощо). В добу імперії остаточно занепало ораторське мистецтво,
натомість процвітав жанр любовного роману. Представниками цього жанру були Лонг („Дафніс та Хлоя”) та Геліодор
(„Ефіопіка”). Розписували страждання закоханих, прагнення до кохання тошо.
 8

Для літератури періоду пізньої імперії були притаманні описанні природи, заглиблення у міфологію та
різноманітні літературні експерименти. Останнє, зокрема, притаманне такому римському поету як Авзоній, який
намагався писати вірші, в яких кожне строфа закінчувалася на те ж саме слово, що й починалася.
Серед останніх римських літераторів слід виділити Клавдіана та Намаціана, які у своїх віршах описували
минуле Риму та ті нечисленні перемоги, які ще отримував Рим протягом 4 ст. Клавдіїн у поемі „Про війну з готами”
прославляв полководця Стіліхона, якому вдалося укласти вигідні для Риму договори з варварами. Його твори ще
сповнені оптимізму, передбаченням щасливого майбутнього Риму. Намаціан теж прославляв імперію, однак був більш
реалістом і схилявся до думки про те, що велич Риму вже позаду. Його творчість насичена сміливими
висловлюваннями проти євреїв та християн, в яких він вбачав все зло, що спіткало його улюблений Рим.
На зміну язичницькій літературі поступово приходила християнська.

Архітектура.
Динаміку розвитку архітектури та образотворчого мистецтва краще за всіх демонструвало саме місто Рим.
Нагадаємо, що римляни століттями були учнями греків та східних народів, запозичуючи їх архітектурні, скульптурні
та живописні традиції. Учні виросли і перевершили своїх вчителів.
Столиця гігантської імперії, центр світу, вічне місто – повинен був належним чином виглядати. Доба імперії
внесла свої корективи. Вже Октавіан Август пишався тим, що він „прийняв Рим цегляний, а залишив мармуровим”.
Звичайно імператор перебільшував. Мармур був досить дорогоцінним будівельним матеріалом, щоб його витрачати
на рядові помешкання. З мармуру в добу імперії будували храми, базиліки, палаци та громадські споруди. Мармур
активно використовувався для обладнання найбільшої споруди доби Античності – амфітеатру Флавіїв (Колізею), який
був добудований і вступив в дію у 80 р.
Ми вже говорили про призначення подібних будівель у якості арен, де боролися за життя гладіатори та
тварини. Крім амфітеатрів у якості приміщень для розваг слід назвати циркові споруди. Цирків у Римі було декілька.
Тут в основному змагалися колісниці (по 4 за заїзд). Вершники були одягнуті у червоні, білі, сині та зелені туніки, що
було потрібно для ставок. Кожна колісниця повинна була 7 разів об’їхати по колу. Досить частими були нещасні
випадки. Крім гладіаторських боїв та змагань колісниць у якості видовищ римляни практикували страти злочинців.
Страти набували форм театралізованої вистави – „Політ Ікара”, „Смолоскип” тощо. Саме театральне мистецтво
взагалі вимерло. Римляни ніколи не полюбляли театр, а якщо й здійснювалися театральні постановки, то вони були
насичені елементами еротики. В добу імперії виник туризм. Ті, хто могли собі це дозволити, їздили до Греції, Єгипту,
Іспанії, де дивилися на тогочасні витвори мистецтва та архітектури або спостерігали за спортивними змаганнями в
Олімпії. За прикладом столиці, кожне більш-менш велике провінційне місто прагнуло мати свій амфітеатр. Звичайно
ці амфітеатри поступалися розмірам столичному, але й вони вражали своєю величчю та архітектурними формами.
В добу імперії містобудівельна практика досягла найвищого розвитку. Центральні вулиці римських міст були
вимощені бруківкою, споряджені каналізацією та акведуками, по яким до міста потрапляла питна вода. В містах
існували площі, які у західних провінціях отримували назви форми, а у східних – агори. Форуми-агори прикрашалися
статуями, колонами, тріумфальними арками.Майже у всіх містах імперії були громадські лазні (терми). Призначення
терм було двояким. Вони обслуговували відвідувачів безпосередньо (мили, масажували тощо) + слугували місцем
зборів громадян міста у неформальній обстановці. В Римі було досить багато терм, окремі з них – терми Каракали та
Септімія Севера – вражали своїми колосальними розмірами та архітектурним виглядом.
Крім грандіозних споруд римляни також славилися будівництвом доріг. У нас вже була нагода говорити про
їх якість та кількість (372 дороги, загальною довжиною 80 тис. км.). Через кожну римську милю стояли стовпи з
інформацією про відстань до найближчого населеного пункту. Враховуючи те, що римляни завжди активно торгували,
вони піклувалися про оздоблення портів. В портових містах будувалися кам’яні причали, розміщувалися складські
приміщення, готелі тощо.
Щодо приватних жител, то як і раніше, воно було різним і коливалося за розмірами та якістю в залежності від
матеріальних статків їх господарів. В добу імперії римляни піклувалися про створення в приватному житлі по мірі
можливості комфорту та зручностей. Палаци імператорів, громадські споруди, терми та гімнасії прикрашалися
мозаїкою та фресками, колонадами та фонтанами. В гірських місцевостях та на півночі імперії будувалися будинки із
опалювальними системами (глиняні труби прокладалися під підлогою будинку і заповнювалися гарячим повітрям).
Рядове населення міст не могло собі дозволити такі розкоші. Рядові римляни та провінціали мешкали у
багатоповерхових будівлях, які називалися „інсулами” – „острівцями”. Ці будівлі досягали висотою 4-6 поверхів і
були досить небезпечними, оскільки була відсутня протипожежна безпека. Такі будинки досить часто руйнувалися,
ховаючи під уламками своїх мешканців.
Сільське житло будували комбінованим чином з каміння та деревини, вкривали черепицею. Освітлювалося та
обпалювалося таке помешкання завдяки вогнищу, яке було розташоване в середині будівлі.
Образотворче мистецтво.
Скульптура та живопис імператорської доби базувався на досягненнях попередніх часів. Однак набули
поширення й нові тенденції. Наприклад, досить популярним серед римлян стало прикрашання помешкання кам’яними
гірляндами, які імітували живі квіти. Квіти та взагалі рослини були основними сюжетами живопису. Картину
вкладали у рамку, яка імітувала віконну раму, і вішали на стіну. У глядача повинно було скластися враження, що він
дивиться у вікно і бачить шикарний сад з квітучими квітами.
 9

Щодо мозаїки, то тут домінував міфологічний сюжет, уривки з полювання та побутові сцени.
В епоху імперії нового подиху набула скульптура, особливо портретний напрямок – статуї, бюсти, барельєфи
із зображеннями полководців, імператорів, сенаторів тощо. Головною рисою тогочасної скульптури було панування
реалізму зображення. Скульптурою прикрашали площі, сади, парки, палаци, терми, приватні будинки та кладовища.
Щодо останніх зображень, до модно було зображувати померлого в оточенні його родини. Однак скульптура гостро
відчувала занепад імперії. Наприклад, досить висока якість реалістичних зображень поступово втрачалася і на зміну
витонченій скульптурі прийшла культура грубих форм, що свідчило про втрату майстерності з боку митців.