ТЕМА 1

_____________________________________________
ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА І ЗНАЧЕННЯ ОСОБЛИВОЇ
ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. НАУКОВІ
ОСНОВИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ

1.1. Поняття та значення Особливої частини

кримінального права.
1.2. Система норм Особливої частини КК України.
1.3. Процес кваліфікації злочинів, й ого етапи. Значення
правильної кваліфікації злочинів.

1.1. Поняття та значення Особливої частини

кримінального права

Особлива частина кримінального права України – це система норм, що

встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи
бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути
застосовані до осіб, що їх вчинили. Норми Особливої частини розташовані за
певною системою та у певній послідовності в окремих двадцяти розділах КК
України, у межах статей 109-447.
В Особливій частині КК України наводиться вичерпний перелік злочинів,
які заборонені кримінальним законом під загрозою покарання. Іншими
словами, тільки діяння, передбачене відповідною статтею Особливої частини
КК України, може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого
цивілізованого права, зокрема кримінального права України: немає злочину без
вказівки щодо цього в законі. Застосування кримінального закону за аналогією
цілком виключається.
Значення Особливої частини кримінального права України полягає
насамперед в тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації
суспільно небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави
додержання законності та прав людини. Крім того, в Особливій частині КК
України законодавець диференціює кримінальну відповідальність за конкретні
злочини з урахуванням їх тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної
небезпеки. Це створює ефективні можливості для здійснення цілеспрямованої
кримінальної політики і проведення її в суворих рамках закону. Оголошуючи
відповідні діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має на меті
сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів,
усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками.
Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому,
щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства
утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню.
 1.2. Система норм Особливої частини КК України

Система Особливої частини кримінального законодавства являє собою

послідовне об’єднання кримінально-правових норм, що містяться в ст. ст. 109–
447 КК України. Статті Кримінального кодексу об’єднанні в розділи.
Розташування розділів стосовно один до одного і окремих видів злочинів
усередині розділів залежить від об’єкту посягання, тобто від суспільних
відносин, що охороняються кримінальним правом.
Родовий об’єкт злочину вказаний в назвах разділів Кримінального
кодексу України. Послідовність розташування розділів в системі Особливої
частини визначається значимістю охоронюваного об’єкту посягання. Чим
більшу цінність мають суспільні відносини, тим вище в системі розташований
розділ, в якому містяться норми, які передбачають відповідальність за
посягання на ці відносини.
Статті Особливої частини можуть містити декілька правових норм. В
таких статтях розрізняють частини і пункти, які мають цифрове позначення, і
містять різновиди одного і того ж складу злочину. При застосуванні
Кримінального Закону вказується відповідна частина і пункт статті
Кримінального кодексу. Наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб
кваліфікується за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України.
Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом поділяються на три
групи: 1) заборонювальні (забороняють певні суспільно небезпечні діяння під
загрозою застосування кримінального покарання за їх вчинення, наприклад, ч. 1
ст. 109 КК України); 2) роз'яснювальні (розкривають значення деяких понять і
термінів, що вживаються у кримінальному законі, наприклад, ч. 1 ст. 401 КК
України); 3) заохочувальні (встановлюють умови звільнення особи від
кримінальної відповідальності за конкретний злочин, наприклад, ч. 3 ст. 263 КК
України).
Норми Загальної і Особливої частини КК України перебувають в
нерозривній єдності. Жодна норма Особливої частини КК України не може
бути застосована на практиці без відповідних положень Загальної частини
Кримінального кодексу, а норми Загальної частини в їх ізольованому вигляді
стають нежиттєздатними.
Загальна частина містить положення, які стосуються усіх злочинів,
передбачених Особливою частиною, а саме: підстави кримінальної
відповідальності, поняття злочину, відповідальність за закінчений і
незакінчений злочин, співучасть у злочині, поняття та систему покарань,
загальні засади призначення покарання, підстави та порядок застосування
примусових заходів медичного та виховного характеру і т. ін.
Особлива частина в її практичному застосуванні потребує при
притягненні особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин
досліджувати норми Загальної частини. Наприклад, обов’язково необхідно
встановити чи має винна особа ознаки суб’єкта злочину – осудність, досягнення
встановленого законом віку (розділ IV Загальної частини КК України).
 Структурно норми Загальної і Особливої частин різні. Для більшості
норм Особливої частини характерна наявність диспозиції, в якій в простій,
описовій, відсилочній і бланкетній формах визначається злочинне діяння, а
також санкції, де у відносно-визначеному, альтернативному або комбінованому
виді визначаються заходи кримінально-правового впливу. Норми ж Загальної
частини КК України можна розглядати в якості гіпотези в структурі правових
норм щодо Особливої частини.

1.3. Процес кваліфікації злочинів, його етапи. Значення

правильної кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочину – це встановлення та юридичне закріплення

повної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу
злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.
Тож, кваліфікація злочину полягає у пошуку (визначенні) статті (статей,
їх частини або пунктів) КК України, яка передбачає відповідальність за скоєне
суспільно небезпечне діяння.
Кваліфікація злочину являє собою, з одного боку, процес, з іншого –
результат. Кваліфікація як процес – це виявлення фактичних ознак вчиненого
діяння, вибір кримінально-правової норми, в якій містяться ознаки конкретного
складу злочину та розумова діяльність суб’єкта кваліфікації злочинів з
співставлення одного та другого. Кваліфікація як результат – це висновок
про те, що фактичні ознаки вчиненого діяння відповідають ознакам складу
злочину, передбаченого кримінальним законом, та юридичне закріплення цього
висновку у процесуальному документі.
Юридичною підставою кваліфікації злочинів є склад злочину. Це
сукупність або система об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують
суспільно небезпечне діяння як злочин. Елементами складу злочину є об’єкт,
об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Фактичною підставою
кваліфікації є наявність всіх обов’язкових фактичних обставин справи, які
прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК.
Кваліфікацію слід вважати правильною тоді, коли вона здійснена на
підставі повного, всебічного і об’єктивного дослідження фактичних обставин
справи та застосування кримінального закону відповідно до загальновизнаних
принципів кваліфікації.
Кваліфікація злочинів базується на таких принципах: 1) законності;
2) офіційності; 3) об'єктивності; 4) точності; 5) індивідуальності; 6) повноти; 7)
вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються; 8)
недопустимості подвійного інкримінування; 9) стабільності.
Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію злочинів (залежно від
конкретних суб'єктів, які здійснюють кримінально-правову оцінку скоєного),
вона буває двох видів: 1) офіційна (легальна) – це кваліфікація злочину, яка
здійснюється уповноваженими на те державою особами (працівниками органів
дізнання, слідчими, прокурорами та суддями), закріплюються в процесуальних
документах та породжує певні юридичні наслідки, що мають обов'язковий
характер; 2) неофіційна (доктринальна) – це відповідна правова оцінка, яка
дається окремими громадянами, адвокатами, журналістами, науковцями у
наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у
виступах на наукових конференціях тощо (така кваліфікація не має
обов'язкового характеру, але може враховуватися суб'єктами офіційної
кваліфікації, впливати на розвиток науки кримінального права та законодавчу
діяльність, формувати правові погляди суспільства).
Структуру кваліфікації злочинів утворюють такі елементи: а) об'єкт
кваліфікації – це діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці; б) суб'єкт
кваліфікації – це органи, що здійснюють кримінально-правову оцінку діяння; в)
зміст кваліфікації – це те, що складає її сутність, у зв'язку з чим
розпочинається та заради чого здійснюється певна діяльність, тобто це оцінка
скоєного з погляду кримінального закону як злочину чи незлочинної поведінки.
Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги: а)
глибокого вивчення та розуміння особою, що застосовує кримінально-правові
норми, засад кримінального права, кримінально-правової політики держави та
судово-слідчої практики; б) правильного з'ясування та тлумачення змісту
кримінального закону, всіх ознак конкретної кримінально-правової норми; в)
повного й усебічного дослідження фактичних ознак учиненого суспільно
небезпечного діяння; г) застосування правил кваліфікації злочинів, вироблених
теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак злочину, що
встановлені законом, із ознаками вчиненого діяння.
Основними правилами кваліфікації злочинів є такі:
1) усі фактичні ознаки вчиненого мають відповідати юридичним ознакам
складу злочину;
2) ознаки вчиненого злочину слід відмежовувати, відокремлювати від
суміжних складів злочинів;
3) до вчиненого злочину завжди повинна застосовуватися та
кримінально-правова норма, яка найбільш повно охоплює його ознаки;
4) за наявності у вчиненому діянні ознак загальної та спеціальної норм
застосовують спеціальну норму;
5) кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) перед
основним складом, а особливо кваліфікований – перед кваліфікованим і
поглинає його;
6) діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому
об'єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди
основному об'єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого
шкода додатковому об'єктові заподіюється факультативно, кваліфікується як
сукупність злочинів;
7) спосіб учинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є
обов'язковою, необхідною та невід'ємною ознакою певного діяння;
8) кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад
закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає склад
готування до цього злочину;
 9) умисел завжди поглинає необережність, а будь-який вищий ступінь
вини поглинає нижчий;
10) при конкуренції самостійної норми та норми про співучасть у більш
тяжкому злочині застосовується норма про співучасть тощо.
Юридичне закріплення результатів кваліфікації злочинів має чотири
основні компоненти:
1. Виклад фактичних обставин справи – це формулювання фактичного
складу діяння, тобто опис поведінки особи й інших юридичних фактів, які
встановлено (процесуально доведено), які мають кримінально-правове значення
та в системному поєднанні утворюють фактичний склад злочину.
2. Складання формули кваліфікації – це здійснення вказівки на статті
Особливої, а за певних умов – і Загальної частин КК, які передбачають вчинене
діяння через використання скорочених, умовних позначень. Формула
кваліфікації – це сукупність буквених (літерних) і цифрових позначень, які
вказують на кримінально-правові норми (статті, їх частини та пункти), що
підлягають застосуванню. Значення формули кваліфікації полягає в тому, що за
її допомогою можна здійснити стисле й точне посилання на закон про
кримінальну відповідальність і скоротити обсяг процесуальних документів.
Вона дає відповідь на запитання: чи має діяння склад злочину та якою власне
статтею кримінального закону його передбачено?
Із Загальної частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються
тільки такі норми: ч. 1 ст. 14; ч. 2 ст. 15 ; ч. 3 ст. 15 ; ч. 3 ст. 27 (організатор);
ч. 4 ст. 27 (підбурювач); ч. 5 ст. 27 (пособник). Якщо ж особа вчиняє замах на
злочин через бездіяльність, то при кваліфікації необхідно посилатися на ч. 1 ст.
15 КК і статтю Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за
закінчений злочин, на який особа вчиняє замах (це пов'язано з тим, що частини
2 і 3 ст. 15 КК передбачають замах як дію, а тому кваліфікація з посиланням на
ці частини при злочинній бездіяльності неможлива). Щодо діяння виконавця
злочину, то воно ніколи не кваліфікується за будь-якою з частин ст. 27 КК.
Із Особливої частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються
тільки статті (частини статей, пункти частин статей), що містять
заборонювальні норми (наприклад, ст. 112, ч. 3 ст. 185, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК
України). Не застосовуються у формулі кваліфікації злочинів роз'яснювальні та
заохочувальні норми.
3. Юридичне формулювання обвинувачення – це юридичні
«розшифрування» та конкретизація формули кваліфікації (іншими словами, це
словесне посилання на кримінально-правові норми, що відображені у формулі
кваліфікації; юридичні формулювання, що містяться в нормах кримінального
закону, який встановлює відповідальність за вчинене посягання).
4. Обгрунтування кваліфікації – це діяльність відповідних органів
держави щодо підтвердження прийнятого рішення про кваліфікацію злочину за
певною нормою (нормами) КК (воно полягає в наведенні доказової бази,
формулюванні логічних і несуперечливих висновків тощо).
Значення правильної кваліфікації злочинів:
 є передумовою оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки
вчиненого посягання;
  пов’язана з визначенням ступеня суспільної небезпеки вчиненого
злочину;
 виступає запорукою успішного вирішення питання про відповідальність
за причетність до злочину;
 детермінує вирішення питань, пов’язаних із звільненням від кримінальної
відповідальності;
 лежить в основі призначення справедливого покарання;
 відіграє роль під час звільнення від кримінального покарання;
 враховується при визначенні віку, з якого настає кримінальна
відповідальність, та застосуванні примусових заходів виховного
характеру.

ТЕМА 2
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ
ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

2.1. Загальна характеристика злочинів проти основ

національної безпеки України.
2.2. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституцій ного ладу або на захоплення державної влади.
2.3. Посягання на територіальну цілісність і недоторканість
України.
2.4. Державна зрада.

2.5. Посягання на життя державного чи громадського діяча.

2.6. Диверсія.
2.7. Шпигунство.

2.1. Загальна характеристика злочинів проти основ

національної безпеки України

Родовим об'єктом злочинів, передбачених у цьому розділі, є суспільні

відносини з охорони основ національної безпеки України: її конституційного
ладу, суверенітету, територіальної недоторканності, обороноздатності.
Згідно ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України»
від 19 червня 2003 року, національна безпека – захищеність життєво важливих
інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується
сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація
реальних та потенційних загроз національним інтересам. Іншими словами, ро-
довим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують саме
існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і
правової держави (ст. 1 Конституції України). Це дає підставу для визнання
цих злочинів найбільш небезпечними і віднесення їх законодавцем, як правило,
до особливо тяжких або тяжких злочинів.
Для деяких злочинів проти основ національної безпеки України чи для
деяких їхніх форм (посягання на територіальну цілісність і недоторканність
України) характерна наявність додаткового факультативного
безпосереднього об’єкта (наприклад, установлений порядок виконання
представником влади своїх службових повноважень, особисті права та свободи
людини і громадянина, життя й здоров’я особи, власність), а для деяких інших
(диверсії, посягання на життя державного чи громадського діяча) – додаткового
необхідного безпосереднього об’єкта (наприклад, життя та здоров’я особи,
власність, довкілля).
Важливе значення для правильної кваліфікації деяких злочинів проти
основ національної безпеки України має предмет злочину. Наприклад,
предметом диверсії (ст. 113 КК України) є: будівлі, споруди й інші об’єкти, що
мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; лісові масиви
тощо. При вчиненні шпигунства (ст. 114 КК України) його предметом можуть
бути відомості, що становлять державну таємницю, матеріалізовані у
відповідному документі чи виробі.
Про потерпілого від цих злочинів спеціально зазначено у ст. 112 КК
України, це – державний або громадський діяч.
З об'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки
України вчинюються шляхом активної поведінки — дії. При цьому
законодавець конструює більшість з них як злочини з формальним складом,
тому вони вважаються закінченими з моменту вчинення самого діяння,
незалежно від настання фактичної шкоди основам національної безпеки
України (наприклад, державна зрада, шпигунство). Деякі з цих злочинів
конструюються як усічені склади (ст. ст. 109, 112 КК України). Момент
закінчення злочинів із усіченим складом переноситься на стадію готування чи
замаху на злочин. Наприклад, змова про вчинення дій, передбачених ст.109 КК
України, розглядається як закінчений злочин, хоча є лише готуванням до його
вчинення. Посягання на життя державного чи громадського діяча,
відповідальність за яке передбачено ст. 112 КК України, вважається закінченим
злочином з моменту замаху на вбивство.
У деяких випадках обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу
злочинів проти основ національної безпеки є:
- час вчинення злочину (наприклад, перехід на бік ворога в період
збройного конфлікту (ст. 111 КК України);
- обстановка (наприклад, перехід на бік ворога в умовах воєнного стану
(ст. 111 КК України);
- спосіб (наприклад, публічне вчинення дій, які передбачені у диспозиціях
відповідних статей (ст. ст. 109-110 КК України).
Висока небезпека цих злочинів відбивається і в їх суб'єктивних
ознаках: всі вони здійснюються умисно і, як правило, з прямим умислом, при
якому особа бажає заподіяти шкоду основам національної безпеки України.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони майже всіх складів цих злочинів
є мета (наприклад, мета насильницької зміни чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК України); мета зміни меж
території або держаного кордону України (ст. 110 КК України); мета
ослаблення держави (ст. 113 КК України) та ін.)
Суб’єктами злочинів проти основ національної безпеки України можуть
бути фізичні осудні особи, що досягли 16-річного віку (громадяни України,
іноземні громадяни чи особи без громадянства). При вчиненні посягання на
життя державного або громадського діяча (ст. 112 КК України) та диверсії (ст.
113 КК України) суб’єктом є фізична осудна особа з 14-річного віку.
Спеціальний суб’єкт є елементом лише двох складів злочинів проти
основ національної безпеки України: у злочині, передбаченому ст. 111 КК
України, – це тільки громадянин України, а в злочині, передбаченому ст. 114
КК України, – тільки іноземний громадянин або особа без громадянства. В
інших основних складах злочинів проти основ національної безпеки України –
суб’єкт загальний. Одночасно кваліфікуючою ознакою злочинів,
передбачених статтями 109 КК України і 110 КК України, є вчинення їх
спеціальним суб’єктом – представником влади.
Отже, можна визначити, що злочини проти основ національної безпеки
України – це передбачені кримінальним законом умисні суспільно небезпечні
дії, що посягають на конституційний лад, суверенітет і територіальну
недоторканність України.

2.2. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення

конституційного ладу або на захоплення державної влади

Безпосереднім об'єктом даного злочину (ст. 109 КК України) є

суспільні відносини, що забезпечують внутрішню безпеку України, захист
конституційного ладу і державної влади в країні.
Конституційний лад – це устрій держави і суспільства, а також їх
інститутів відповідно до конституційно-правових норм. Це цілісна система
основних соціально-правових відносин, що визначають форми і способи
функціонування держави як єдиного державно-правового організму.
Нормальне функціонування конституційного ладу дозволяє реалізувати
прагнення суспільства до справедливого і стабільного соціального порядку на
основі поєднання індивідуальних і суспільних інтересів.
Об'єктивна сторона злочину виражається в чотирьох формах:
1) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного
ладу або на захоплення державної влади;
2) змова про вчинення таких дій;
3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституцій-
ного ладу або до захоплення державної влади;
4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.
 Загальною ознакою всіх цих дій є спрямованість їх саме на
насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення
державної влади, тобто із застосуванням фізичного чи психічного насильства
до представників державної влади, осіб, що виконують функцію охорони
конституційного ладу і державної влади, до інших осіб, які перешкоджають
здійсненню цих дій.
Злочини вважаються закінченими у разі вчинення будь-якої дії з
метою зміни чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної
влади.
Змова про вчинення таких дій передбачає умисну угоду двох або більше
осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади.
Передбачені ч. 2 ст. 109 КК України заклики до насильницької зміни чи
повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади повинні
мати публічний характер, тобто проголошуватися відкрито, в присутності
багатьох громадян. Це завжди активний вплив на невизначену кількість людей
(проголошення на мітингу, демонстрації, зборах тощо).
Власне заклик – це форма впливу на свідомість, волю і поведінку людей,
що полягає у безпосередньому зверненні до них для формування спонукання до
певної діяльності. Заклики при цьому мають загальний характер, вони не
звернені до конкретної особи чи групи осіб, вони не містять конкретної
вказівки про місце, час і спосіб вчинення злочину. Цим вони відрізняються від
підбурювання до конкретного злочину. Заклики можуть бути звернені взагалі
до громадян, але можуть бути цілеспрямовано звернені до тих чи інших верств
населення, етнічних груп, релігійних конфесій, членів тих чи інших рухів,
партій, інших громадських організацій, але в будь-якому випадку вони
пов’язані з цілеспрямованим схилянням невизначеного кола осіб до вчинення
кожної з дій, визначених у ч. 1 ст. 109 КК України.
Розповсюдження матеріалів з такими закликами є самостійною формою
об'єктивної сторони цього злочину і передбачає ознайомлення з такими
матеріалами інших осіб або створення умов для такого ознайомлення
(розклеювання листівок, роздавання книг тощо).
Суб'єктивна сторона всіх зазначених дій – прямий умисел, поєднаний з
метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або з метою
захоплення державної влади.
Суб'єкт злочину – будь-яка фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку.
В ч. 3 ст. 109 КК України вказані кваліфікуючи ознаки – вчинені особою,
яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або з
використанням засобів масової інформації.
Дії передбачені ст. 109 КК України слід вважати вчиненими представником
влади, якщо їх виконавцем була особа яка наділена правом у межах своєї компетенції
ставити вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання юридичними і
фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості.
Специфічною кваліфікуючою ознакою передбаченого у ч. 3 ст. 109 КК
України є вчинення злочину з використанням засобів масової інформації. До засобів
масової інформації слід відносити:
 1) видання: періодичні і такі, що продовжуються, які виходять під постійною
назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі
свідоцтва про державну реєстрацію;
2) аудіовізуальні засоби масової інформації: радіомовлення, телебачення, кіно,
звукозапис, відеозапис.

2.3. Посягання на територіальну цілісність і

недоторканість України

Безпосереднім об'єктом цього злочину (ст. 110 КК України) є відносини

щодо забезпечення територіальної цілісності і недоторканності України в
межах встановлених кордонів. Територіальна недоторканність України є
невід'ємною складовою її самостійності та незалежності. Частина 3 ст. 2
Конституції України проголошує, що територія України в межах існуючого
кордону є цілісною і недоторканною.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний кордон України»,
державний кордон – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії,
які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору.
Об'єктивна сторона цього злочину передбачає різні діяння:
1) дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону, на
порушення порядку, встановленого Конституцією України;
2) публічні заклики до вчинення цих дій;
3) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.
Зміст цих діянь аналогічний діям, передбаченим ст. 109 КК України. Від-
мінність лише у тому, що ст. 110 КК України не вимагає, щоб ці дії мали
насильницький характер.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, що поєднаний із
спеціальною метою змінити межі території або державного кордону України.
Суб'єкт злочину – будь-яка фізична осудна особа, що досягла 16-річного
віку.
Кваліфікуючими ознаками посягання на територіальну цілісність і
недоторканість України є:
1. вчинення дій, передбачених ч.1 ст. 110 КК України:
 особою, яка є представником влади;
 повторно;
 за попередньою змовою групою осіб;
 поєднаних з розпалювання національної чи релігійної ворожнечі (ч. 2
ст. 110 КК України).
2. вчинення дій, передбачених ч. 1 або 2 ст. 110 КК України, які призвели:
 до загибелі людей – хоча б однієї людини;
 до інших тяжких наслідків, під якими слід розуміти заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень хоча б однієї особи чи середньої тяжкості тілесних
ушкоджень двом і більше особам, зруйнування або пошкодження
будівель, споруд, життєзабезпечувальних комунікацій тощо (ч. 3 ст. 110
КК України).
 2.4. Державна зрада

Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на

шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності,
обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України:
перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного
конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або
їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України
(ст. 111 КК України).
Безпосередній об'єкт цього злочину – зовнішня безпека України, її
суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність,
державна, економічна чи інформаційна безпека.
Суверенітет держави – це верховенство державної влади, її
самостійність на національному рівні та незалежність у міжнародних
відносинах. Територіальна цілісність держави – це непорушність і єдність
зв’язку між усіма складовими адміністративно-територіальними одиницями
держави. Територіальна недоторканність держави – це захищеність території
держави в межах чинних кордонів від будь-яких злочинних посягань.
Обороноздатність передбачає стан готовності держави до захисту від
зовнішньої збройної агресії чи збройного конфлікту. Державна безпека – це
стан захищеності інтересів держави від внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх
сферах життєдіяльності країни. Економічна безпека – це стан захищеності
інтересів України у сфері економіки. Інформаційна безпека – це захищеність
інтересів України у сфері комунікацій, інформаційних систем, інформаційної
власності.
Предметом злочину у формі шпигунства є відомості, що становлять
державну таємницю, які матеріалізовані у відповідному документі чи виробі.
Відомості, що становлять державну таємницю – це інформація у сфері
оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і
охорони правопорядку, розголошення. якої може завдати шкоди національній
безпеці України і які рішенням державних експертів з питань таємниць визнано
державною таємницею та включено до Зводу відомостей, що становлять
державну таємницю (ЗВДТ). З моменту опублікування вказаного Зводу (змін до
нього) ці відомості підлягають охороні з боку держави як такі, що становлять
державну таємницю, хоча б на цей час вони ще не були матеріалізовані.
Зовнішньою (матеріальною) ознакою віднесення документа, виробу або
іншого матеріального носія інформації до предметів, що містять відомості,
які становлять державну таємницю, є наданий йому гриф секретності –
реквізит матеріального носія таємної інформації, який засвідчує ступінь її
секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно»). Строк,
протягом якого діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці,
встановлюється Державним експертом з питань таємниць, але не може
перевищувати для зазначених видів інформації відповідно 30, 10 і 5 років.
Проте після закінчення зазначеного строку його може бути подовжено.
Конкретні види інформації, яка належить до державної таємниці, перелічені у
Законі України «Про державну таємницю».
Ними є інформація: 1) у сфері оборони; 2) у сфері економіки, науки і
техніки; 3) у сфері зовнішніх відносин; 4) у сфері державної безпеки та охорони
правопорядку. Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної
таємниці за ступенями секретності «особливої важливості», «цілком таємно» та
«таємно» лише за умови, що вони належать до зазначених чотирьох категорій і
їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам національної безпеки України.
Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей,
якщо цим звужуватимуться зміст і обсяг конституційних прав та свобод
людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.
Не належить до державної таємниці інформація: про стан довкілля, про
якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи,
небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть
статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його
життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування
та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан
правопорядку, освіти і культури населення; про факти порушень прав і свобод
людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб; інша інформація, яка
відповідно до законів та міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких
надано Верховною Радою України, не може бути засекречена.
З об'єктивної сторони державна зрада може полягати лише в тих діях,
вичерпний перелік яких прямо вказаний в ч. 1 ст. 111 КК України:
1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного
конфлікту;
2) шпигунство;
3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.
Перехід на бік ворога передбачає надання безпосередньої допомоги
державі, з якою наша країна перебуває в умовах воєнного стану або збройного
конфлікту. Вияви такого переходу можуть бути різними: перехід до ворога через
лінію фронту; вступ на службу в армію ворожої держави; участь за її завданням
у бойових діях проти України; надання різної допомоги агентам такої держави
та ін. Сам перехід на бік ворога може полягати як у переході на територію
ворожої держави (так званий фізичний перехід), так і в наданні допомоги такій
державі або її представникам на території України (так званий інтелектуальний
перехід). Державна зрада в цій формі визнається закінченою з моменту,
коли особа почала надавати допомогу ворогові. При цьому обов'язково, щоб
перехід на сторону ворога мав місце в умовах воєнного стану або в період
збройного конфлікту.
Шпигунство – це передача чи збирання з метою передачі іноземній
державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять
державну таємницю. Шпигунство є другою формою державної зради, ознаки
його будуть розглянуті при аналізі ст. 114 КК України.
Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
допомоги в проведенні підривної діяльності проти України як форма державної
зради полягає в будь-якій допомозі у проведенні підривної діяльності проти
інтересів України. Причому для відповідальності не має значення чи діяла особа
за завданням іноземної держави, чи з власної ініціативи. Допомога в проведенні
підривної діяльності може передбачати сприяння резидентам, укриття розвідника
або його спорядження, надання йому транспортних засобів, а також іншої
техніки, надання різних матеріалів, продуктів харчування, приховування слідів
скоєних ним злочинів, вербування агентів для проведення підривної діяльності
проти України. Цією формою охоплюються і випадки, коли особа за завданням
іноземних держав або їх представників організовує (або вчинює) на шкоду
Україні будь-який інший злочин проти основ національної безпеки України.
Державна зрада в цій формі вважається закінченою з моменту, коли
особа фактично почала надавати допомогу іноземній державі, іноземній
організації чи їх представникам у проведенні підривної діяльності проти
України.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі
прямого умислу, за якого особа усвідомлює, що її діяння вчинюються на
шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності,
обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України і
бажає їх здійснити.
Мотиви можуть бути різними (ненависть до України, користь, помста,
бажання полегшити виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо),
але на кваліфікацію вони не впливають.
Дії громадянина України, спрямовані на підготовку до вчинення зради у
формі переходу на бік ворога в умовах воєнного стану чи в період збройного
конфлікту (придбання відповідних документів, складання маршруту переходу
лінії фронту чи власне її перехід), але до встановлення контакту з ворогом
(військовим супротивником) КК України 2 або 3 ст. 15 КК України та ч. 1 ст.
111 КК України).
За суб’єктивною стороною державна зрада в згаданій формі
характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що встановлює
злочинний зв’язок із ворогом (військовим супротивником) України, завдаючи
при цьому шкоди її суверенітетові, територіальній цілісності та
недоторканності, обороноздатності, державній, економічній або інформаційній
безпеці, та бажає вчинення цих діянь.
Змова винного з іншою особою про насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або про захоплення державної влади кваліфікується
тільки за ч. 1 ст. 109 КК України, проте змова громадянина України з
представником іноземної держави чи іноземної організації, змістом якої є
отримане першим від другого завдання вчинити дії по насильницькій зміні чи
поваленню конституційного ладу або по захопленню державної влади,
кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 КК України
і ч. 1 ст. 111 КК України.
Іноземна держава – це будь-яка держава, крім України, незалежно від
того, чи визнана вона Україною як суверенна і чи має Україна з нею
дипломатичні відносини. Під іноземною організацією, як випливає зі змісту
диспозиції ст. 111 КК України, слід розуміти будь-яку державну чи недержавну
установу, підприємство, об'єднання, орган іншої країни, у тому числі політичну
партію, релігійну організацію, комерційне підприємство, а також міждержавну
чи міжнародну організацію, у тому числі неофіційну, нелегітимну чи злочинну
(міжнародна терористична організація тощо), крім офіційної міжнародної
організації, членом якої є Україна. Іноземною організацією є також військова,
політична, економічна, фінансова, прикордонна чи інша розвідка.
Суб'єкт злочину – спеціальний – громадянин України, який досяг 16 ро-
ків. Співучасниками цього злочину можуть бути іноземні громадяни та особи
без громадянства.
Стаття складається з двох частин, серед яких перша містить
заборонювальну норму, а друга – заохочувальну.
Так, ч. 2 ст. 111 КК України передбачає заохочувальну норму,
відповідно до якої звільняється від кримінальної відповідальності громадянин
України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави,
іноземної організації чи їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно
заявив органам державної влади про свій зв’язок із ними та про отримане
завдання. Тобто звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце
за наявності трьох умов в їх сукупності:
1) суб'єктом звільнення є лише такий громадянин України, який вступив
у зв'язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками
й отримав їх злочинне завдання;
2) цей громадянин не вчинив жодних дій на виконання злочинного
завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників;
3) він добровільно заявив органам влади України про свій зв'язок з
іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками та про
отримане завдання.

2.5. Посягання на життя державного чи громадського

діяча

Безпосереднім об'єктом цього злочину (ст. 112 КК України) є відносини,

що забезпечують нормальну діяльність усіх гілок державної влади
(законодавчої, виконавчої, судової), а також політичних партій. Обов'язковим
додатковим об'єктом виступає життя людини — державного чи громадського
діяча.
Об'єктивна сторона цього злочину полягає в посяганні на життя
державного діяча чи керівника політичної партії.
Під посяганням на життя розуміється вбивство або замах на вбивство
осіб, зазначених у ст. 112 КК України.
Перелік осіб, які визнаються потерпілими і зазначені в ст. 112 КК
України, є вичерпним: Президент України, Голова Верховної Ради України,
народний депутат України, Прем'єр-міністр України, член Кабінету Міністрів
України, Голова чи член Вищої ради правосуддя, Голова чи член Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України, Голова чи суддя Конституційного Суду
України або Верховного Суду, або вищих спеціалізованих судів України,
Генеральний прокурор, Директор Національного антикорупційного бюро
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова або
інший член Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник
політичної партії.
Для застосування ст. 112 КК України слід обов'язково встановити, що
посягання на життя вчинюється в зв'язку з державною або громадською
діяльністю потерпілих.
Закінченим цей злочин визнається з моменту вчинення діяння,
спрямованого на позбавлення життя, тобто з моменту замаху на вбивство
(усічений склад злочину).
Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, обов'язковою
ознакою якого є усвідомлення особою, що потерпілим є державний діяч або
керівник політичної партії і що посягання здійснюється в зв'язку з його
державною чи громадською діяльністю, з метою або перешкодити цій діяльності,
або помститися за її виконання.
Суб'єктом цього злочину є будь-яка фізична осудна особа, що досягла 14-
річного віку .
Коли безпосередній виконавець злочину не знає, кого саме та з яких
мотивів замовника він убиває, його дії не можуть кваліфікуватися за ст. 112
КК України. Оскільки безпосередній виконавець не усвідомлював справжнього
значення вчинюваних ним дій, але зважаючи, що його наміром було вбивство
на замовлення, він повинен нести відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК
України. Вчинення такого вбивства не тільки на замовлення, а й із корисливих
мотивів вимагає додаткової кваліфікації дій виконавця за п. 6 ч. 2 ст. 15 КК
України.
Якщо безпосередній виконавець злочину усвідомлює, що вбиває
державного чи громадського діяча у зв’язку з його державною чи громадською
діяльністю, його дії треба кваліфікувати за ст. 112 КК України, а дії замовника
як організатора чи підбурювача до вчинення злочину – за відповідними
частинами статей 27 і 112 КК України. Якщо такі дії вчиняються громадянином
України за завданням іноземної держави, іноземної організації чи їх
представника, відповідальність настає за сукупністю вчиненого – за ч. 1 ст. 111
КК України і за ст. 112 КК України.
Коли винний, бажаючи вбити потерпілого у зв’язку з його державною чи
громадською діяльністю, помилково позбавив життя іншу людину, що такої
діяльності не здійснювала (скажімо, охоронця або водія), його дії необхідно
кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 і ст. 112 КК України як закінчений замах на злочин,
котрий він намагався вчинити, і за відповідною частиною ст. 115 КК України.
Якщо умисне вбивство державного чи громадського діяча або замах на нього
вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК України,
дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами цієї
статті.

2.6. Диверсія
Безпосереднім об’єктом даного злочину (ст. 113 КК України) є безпека
держави в економічній, екологічній і воєнній сферах відповідно до
спрямованості конкретного акту диверсії. Додатковий необхідний
безпосередній об’єкт злочину – життя та здоров’я людини, власність,
навколишнє середовище.
Предметом злочину можуть бути:
1) будівлі, споруди й інші об’єкти, що мають важливе
народногосподарське чи оборонне значення, від діяльності яких залежить
життєдіяльність певних регіонів або інших великих територій, належне
функціонування низки галузей економіки, структур державного управління
(електростанції, водо-, нафто-, газо-, нафтопродуктопроводи, мости, дамби,
греблі, системи інформаційних комунікацій, вокзали, аеропорти, морські чи
річкові порти, метрополітени, підприємства з виробництва грошових знаків
України чи інші важливі підприємства, незалежно від форми власності,
військові частини тощо), зокрема й підприємства, власне зруйнування або
пошкодження яких уже є фактором небезпеки (хімічні, біологічні підприємства,
підприємства з виготовлення вибухових матеріалів і виробів, пожежонебезпечні
виробництва чи сховища, виробництва з неперервними технологічними
процесами в хімічній, мікробіологічній промисловості тощо);
2) земельні угіддя, водойми, ліси тощо;
3) стада й колекції тварин, риба, що водиться у ставках та інших
водоймищах, великі пасіки тощо;
4) посіви сільськогосподарських або інших культур, лісові масиви тощо.
Об’єктивна сторона злочину виявляється в семи формах, кожна з яких
передбачає вчинення суспільно небезпечних дій (зокрема, вибухів і підпалів),
спрямованих на:
1) масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої
шкоди їх здоров’ю;
2) зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе
народногосподарське чи оборонне значення;
3) радіоактивне забруднення;
4) масове отруєння;
5) поширення епідемій;
6) поширення епізоотій;
7) поширення епіфітотій.
Вибух – це процес вивільнення великої кількості енергії в обмеженому
об’ємі за короткий проміжок часу внаслідок миттєвого хімічного розкладання
відповідних хімічних речовин або їх сумішей і створення дуже нагрітих газів.
Підпал – це свідоме спричинення пожежі через застосування джерела вогню до
певних об’єктів.
До інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння
тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування чи
пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне
значення, можна віднести, наприклад, пошкодження дамби гідроелектростанції,
що спричинило затоплення населеного пункту; вимикання сигналу маяка,
наслідком чого стала загибель корабля; пуск ракети, спрямованої на важливий
народногосподарський або воєнний об’єкт; поміщення у воду в місці масового
відпочинку людей дроту високовольтної лінії електропередач; організація
катастрофи; внесення вірусів у комп’ютерні системи для ускладнення їхньої
роботи чи знищення накопиченої на магнітних носіях важливої інформації
тощо.
Масове знищення людей – це позбавлення життя багатьох людей
(конкретна їх кількість визначається зважаючи на обставини справи). Це може
бути як декілька тисяч осіб, скупчених у одному місці під час, наприклад,
демонстрації, так і декілька десятків осіб, які перебувають, приміром, у
будинку посольства, в міському транспорті, дитячому садку, лікарні, відділенні
міліції, іншому громадському місці.
Під тілесними ушкодженнями розуміють порушення анатомічної
цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи
кількох зовнішніх ушкоджувальних факторів – фізичних, хімічних, біологічних,
психічних, а під іншою шкодою для здоров’я людей – неврологічний розлад,
втрата працездатності тощо.
До дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, можуть бути віднесені,
наприклад, зруйнування чи пошкодження ядерних установок, інших джерел
іонізуючого випромінювання, порушення корпуса, оболонки агрегата, вироба, у
яких містяться радіоактивні речовини через його розбирання чи підпалювання
тощо.
Під масовими отруєннями розуміються заподіяння шкоди життю та
здоров’ю великої кількості осіб через отруєння їх. Масове отруєння тварин і
рослин має кваліфікуватися за ст. 441 КК України як екоцид. Дії, спрямовані на
масове отруєння, полягають у домішуванні токсичних (отруйних) речовин до
води, повітря, продуктів харчування, лікарських засобів тощо.
Епідемія – це процес масового поширення заразних захворювань людей
(чуми, холери тощо), який відбувається на значній території за порівняно
короткий проміжок часу, коли показник інфекційної захворюваності населення
певної місцевості та в певний час перевищує звичайний рівень, характерний для
цієї інфекційної хвороби, і характеризується відповідною динамікою. Окремі
випадки захворювання людей, навіть на особливо небезпечні інфекційні
хвороби, екзотичні чи хвороби невиявленої етиології, не можуть визнаватись
епідемією. Умисне зараження однієї, двох або кількох осіб венеричною
хворобою кваліфікується за ст. 133 КК України, а вірусом імунодефіциту
людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби – за ст. 130 КК України.
Загибель людей у результаті епідемії охоплюється складом цього злочину та
додаткової кваліфікації не потребує.
Епізоотія – це процес масового поширення заразних (інфекційних і
паразитарних) захворювань (сказу, чуми, ящуру тощо) сільськогосподарських,
домашніх, зоопаркових, лабораторних, диких, циркових тварин і хутрових
звірів, домашньої та дикої птиці, бджіл, риб, жаб, молюсків, раків, шовкопрядів,
інших представників фауни, а також ембріонів, інкубаційних яєць, заплідненої
ікри, зигот, сперми тощо. Епізоотія характеризується неперервністю на значній
території за порівняно короткий проміжок часу.
Епіфітотія полягає у значному поширенні грибкових, вірусних або
бактеріологічних захворювань сільськогосподарських рослинних культур,
лісових насаджень, водних та інших рослин. Такі захворювання можуть бути
спричинені дією шкідників (комах, кліщів, мікроорганізмів) або фітопатогенів
(вірусів, бактерій, грибів).
 Дії, спрямовані на поширення епідемії, епізоотії чи епіфітотії, можуть
полягати в розповсюдженні у будь-який спосіб на території України збудників
або переносників відповідних хвороб (гризунів, комах, кліщів тощо) чи у спробі
такого розповсюдження.
Злочин (у будь-якій із його форм) є закінченим з моменту вчинення
вибуху, підпалу, затоплення, обвалу або інших дій відповідної спрямованості,
незалежно від того, чи фактично настали певні наслідки (наприклад, у
результаті вибуху через слабку міцність заряду можуть узагалі не настати якісь
помітні наслідки, через дощ може не загорітися підпалене сховище чи отрута
виявиться неефективною). Іншими словами, диверсія – це злочин із
формальним складом.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою – ослабити державу. Саме за ознакою спеціальної мети (не
беручи до уваги деякі інші ознаки) диверсію треба відмежовувати від таких
суміжних умисних злочинів, як, наприклад, умисне вбивство двох чи більше
осіб або вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб,
терористичний акт, екоцид тощо.
Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

2.7. Шпигунство
Безпосереднім об'єктом цього злочину (ст. 114 КК України) є зовнішня
безпека України.
З об'єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні
з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам
відомостей, що становлять державну таємницю.
Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю,
вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю»
від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державною таємницею визнається
певний вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони,
економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони
правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці
України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною
таємницею і підлягають охороні державою. Спеціальним уповноваженим
органом державної влади в сфері забезпечення охорони державної таємниці є
Служба безпеки України.
Шпигунство може виражатися у двох формах: 1) передачі іноземній
державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять
державну таємницю; 2) збиранні таких же відомостей з метою передачі
іноземній державі, її організаціям або їх представникам.
Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа
володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику
(агенту). Способи передачі можуть бути різними (усна, письмова, безпосереднє
ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з
використанням тайників, кур'єрів та ін.). Для відповідальності не має значення,
передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслення,
зразки пального), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис
технічних систем, будь-яких об'єктів та ін.). Тому будь-які дії, виражені як у
формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для
ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі.
Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, – це будь-які
випадки здобуття таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте
спостереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.).
Нерідко для отримання таких відомостей використовується найскладніша
сучасна техніка (спеціально обладнані літаки, кораблі або автомашини,
спеціально встановлені на суші чи на морі прилади для отримання
розвідувальної інформації та ін.). Якщо шпигунство вчинене шляхом
незаконного втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних
машин, їх систем чи комп'ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації
за ст. 361 КК України, а шляхом викрадення, привласнення, вимагання
комп'ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи
зловживання службової особи своїм службовим становищем, – за ст. 362 КК
України.
Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять
державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки,
криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або
офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять
державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також від
особливостей предмета і суб'єкта, слід додатково кваліфікувати за ст. ст. 185-
191, 262, 357, 410 КК України.
Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних
технічних засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст.
114 і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359 КК України.
Для відповідальності за ст. 114 КК України важливо встановити, що
відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для
передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх
представникам.
Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання
вказаних відомостей або з моменту їх передачі.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, за якого особа
усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі,
організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка
не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію не впливають.
Суб'єкт злочину – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-
річного віку. Громадянин України за шпигунство несе відповідальність за ст.
111 КК України – за державну зраду.
Частина 2 ст. 114 КК України передбачає заохочувальну норму: особа
звільняється від кримінальної відповідальності за шпигунство за наявності
сукупності трьох умов:
1) особа припинила свою діяльність, передбачену ч. 1 ст. 114 КК України;
2) добровільно повідомила органи державної влади про вчинене;
 3) внаслідок цього та вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди
інтересам України.

ТЕМА 3
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА
ЗДОРОВ'Я ОСОБИ

3.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів проти

життя.
3.2. Умисне вбивство та умисне вбивство при наявності кваліфікуючих
(обтяжуючих) обставин.
3.3. Умисне вбивство при наявності привілейованих (пом’якшуючих)
обставин.
3.4. Вбивство через необережність.
3.5. Доведення до самогубства.
3.6. Поняття та загальна характеристика злочинів проти здоров’я особи.
3.7. Види тілесних ушкоджень.
3.8. Побої і мордування.
3.9. Катування.
3.10. Залишення в небезпеці.
3.11. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя
стані.
3.12. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я
дітей.
3.13. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або
фармацевтичним працівником.

3.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів

проти життя

Родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом II Особливої

частини КК України є суспільні відносини, спрямовані на захист життя та
здоров’я особи.
Життя людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою
соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна
людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити її
життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небезпечність.
До них КК відносить різні види:
 умисних вбивств (статті 115–118 КК України),
 вбивство через необережність (ст. 119 КК України),
 доведення до самогубства (ст. 120 КК України КК України),
 погрозу вбивством (ст. 129 КК України).
Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим
моментом життя визнається настання фізіологічної смерті, коли внаслідок
повної зупинки серця і припинення постачання клітинам кисню відбувається
незворотний процес розпаду клітин центральної нервової системи і смерть
мозку. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її
мозку, тобто повне та незворотне припинення всіх його функцій, які
реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів. Від
незворотної смерті слід відрізняти клінічну смерть, коли життєздатність
організму протягом певного часу (в середньому близько 6-8 хвилин)
зберігається і, при належному наданні медичної допомоги, людину, що
перебуває у такому стані, можна повернути до життя.
Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до
самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями.
Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не
звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне
вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії
– навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою
припинення його страждань.
З об’єктивної сторони суспільно небезпечне діяння при вчиненні
злочинів проти життя може проявлятися як у формі дії (наприклад, порушення
функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини)
так і у формі бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги особі, яка
перебуває в небезпечному для життя стані).
З суб’єктивної сторони посягання на життя може бути вчинене як
умисно, так і з необережності.
Суб'єкт злочину загальний; фізична осудна особа, яка на момент
вчинення злочину досягла 14-річного віку (ст.ст. 115-117 КК України) та 16-
річного віку (ст.ст. 118-120 КК України,129 КК України).

3.2. Умисне вбивство при наявності кваліфікуючих

(обтяжуючих) обставин

Умисне вбивство (ст. 115 КК України) – це протиправне заподіяння

смерті іншій особі. Вбивство є найтяжчим злочином проти особи. Суспільна
небезпека вбивства полягає в тому, що заподіянням смерті іншій людині грубо
ігнорується її природне, а тому невід’ємне право на життя, яка згідно зі ст. 3
Конституції України визнається найвищою соціальною цінністю. Внаслідок
вбивства життя втрачається безповоротно, що унеможливлює відшкодування
заподіяної потерпілому шкоди або компенсування її якимось чином.
Об'єктом злочину є життя особи.
Об'єктивна сторона злочину характеризується:
1) діянням – посяганням на життя іншої особи;
2) наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;
3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідками.
Суспільне небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або
бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії, спрямованої
на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів
іншої людини.
Суспільно небезпечним наслідком вбивства є настання фізіологічної
(незворотної) смерті потерпілого.
Причинний зв'язок між вказаними вище діянням і наслідками має бути
необхідним – смерть потерпілого є закономірним результатом діяння винної
особи, а не третіх осіб або яких-небудь зовнішніх сил.
Злочин вважається закінченим з моменту настання фізіологічної смерті
потерпілого.
Суб'єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у
формі умислу. Мотив і мета злочину підлягають з'ясуванню, оскільки у ряді
випадків вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Ч. 2 ст. 115 КК
України передбачає відповідальність за умисне вбивство: з корисливих мотивів
(п. 6), з хуліганських мотивів (п. 7), у зв'язку з виконанням потерпілою особою
службового або громадського обов'язку (п. 8), а також з метою приховати
інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9).
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка на момент вчинення
злочину досягла 14-річного віку.
Замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли
винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки
не настали з незалежних від його волі обставин.
Кваліфіковані вбивства – вбивства, скоєні при наявності обтяжуючих
обставин. Перелік таких видів вбивств встановлений у ч. 2 ст. 115 КК України:
1) двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України);
Передбачає, що позбавлення життя цих осіб було вчинене одночасно або
протягом короткого проміжку часу і охоплювалося єдністю наміру винного. Дії
винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо не доведено, що
його намір був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.
Позбавлення життя однієї особи і замах на вбивство іншої не утворюють цієї
кваліфікуючої ознаки і потребують кваліфікації за сукупністю злочинів – за ч.
1 або відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК України та ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК
України. Умисне вбивство двох або більше осіб з метою повного або
часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної
групи утворює склад геноциду і потребує кваліфікації за ч. 1 ст. 442 КК
України.
2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного
перебувала у стані вагітності;
Має місце тоді, коли смерть умисно і протиправно заподіюється дитині,
якій на момент позбавлення її життя не виповнилося 14 років, або жінка
завідомо для винного дійсно знаходилась у стані вагітності. Вбивство дитини,
яку винний помилково вважав малолітньою, або вбивство жінки, яку винний
помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів,
передбачених ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України та, залежно від обставин
справи, за відповідною частиною (пунктом ч. 2) ст. 115 КК України.
3) заручника або викраденої людини;
Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для
забезпечення того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні
організації виконали певні вимоги як умову звільнення заручника. Вбивство
заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу
утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок
спроби заручника втекти, під час його перевезення і т. д. Саме захоплення чи
утримання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за ст. 147 КК
України або 349 КК України.
4) вчинене з особливою жорстокістю;
Має місце тоді, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому
особливі страждання шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, у т.ч. з
використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути,
яка завдає нестерпного болю тощо. До особливо жорстокого способу умисного
вбивства належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які
завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань.Умисне
вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно
супроводжувалось глумлінням над трупом, а так само в присутності близьких
потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими діями спричиняє їм
особливі страждання. Але знищення або розтин трупа з метою приховання
вбивства не можуть вважатися вбивством з особливою жорстокістю.
5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;
Має місце тоді, коли винний, здійснюючи умисел на позбавлення життя
певної особи, усвідомлював, що застосовує спосіб вбивства, небезпечний для
життя не тільки однієї людини. При цьому небезпека для життя інших людей
має бути реальною. У випадку, коли при умисному вбивстві людини заподіяно
тілесні ушкодження також іншим особам, дії винного слід кваліфікувати за п. 5
ч. 2 ст. 115 КК України та відповідними статтями Особливої частини КК, що
передбачають відповідальність за умисне спричинення тілесних ушкоджень.
6) з корисливих мотивів;
Має місце у разі, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав
одержати у зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти
грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати або зберегти
певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати
спадщину, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної
вигоди. Вилучення з корисливих мотивів органа чи тканини людини шляхом
примушування або обману, що завідомо для суб'єкта злочину заподіяло смерть
потерпілому, слід кваліфікувати, залежно від обставин справи, за відповідними
частинами ст. 143 КК України та п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України.
7) з хуліганських мотивів;
Є умисним вбивство, вчиненим на ґрунті явної неповаги до суспільства,
нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так
само умисне вбивство без будь-якої причини чи з використанням малозначного
приводу. За наявності реальної сукупності умисного вбивства з хуліганських
мотивів і хуліганства вчинене слід кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України
та за ст. 296 КК України. Коли під час хуліганства заподіяно смерть
потерпілого з необережності, дії винного слід кваліфікувати за відповідною
частиною ст. 296 КК України та за ст. 119 КК України. Умисне вбивство в
сварці чи бійці, які розпочав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи
інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих відносин, хоча при цьому і
було порушено громадський порядок, не можна кваліфікувати як вчинене з
хуліганських мотивів.
8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою
службового або громадського обов'язку;
Має місце тоді, коли позбавлення життя потерпілого здійснюється з
метою перешкодити правомірній діяльності особи у зв'язку з виконанням нею
свого службового або громадського обов'язку або із помсти за таку діяльність.
9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;
Має місце за наявності в діях винної особи, спрямованих на позбавлення
життя іншої особи, зазначеної мети. При цьому для наявності складу даного
злочину не має значення, намагався приховати винний закінчений злочин,
готування до злочину чи замах на злочин. Потерпілим при такому вбивстві
може бути будь-яка особа, яка володіє певною інформацією про вчинений
злочин і ця обставина відома винному.
10) поєднане із зґвалтуванням або сексуальним насильством;
Оскільки вбивство не є способом вчинення зґвалтування чи сексуального
насильства, то умисне вбивство в процесі зґвалтування або сексуального
насильства слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за п. 10 ч. 2 ст. 115 та
частинами третіми ст. ст. 152 КК України або 153 КК України. У випадках,
коли умисне вбивство потерпілої особи було вчинено з метою приховати
зґвалтування або сексуальне насильство, тобто через деякий час після вчинення
названих злочинів, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених відповідною частиною ст. ст. 152 КК України або 153 КК
України та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України.
Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність
за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні
виконавцеві дії – до чи після вбивства, виконав чи не виконав замовник свою
обіцянку, збирався він це робити чи ні. До дій матеріального характеру,
зокрема, належать сплата виконавцеві винагороди за вчинення вбивства,
передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань
тощо. Під діями нематеріального характеру розуміються будь-які дії, вчинення
чи невчинення яких безпосередньо не пов'язане з матеріальними інтересами
виконавця вбивства. У випадках, коли умисне вбивство на замовлення
вчинюється з метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей
чи інших вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії
виконавця кваліфікуються за пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК. Замовник
умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи повинен
визнаватись або підбурювачем, або організатором злочину (якщо тільки він не є
його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною
частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав - і за
іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 - якщо виконавець позбавив
особу життя з метою одержання вигод матеріального характеру, за п. 12 – коли
вбивство було замовлено групі осіб). Дії замовника умисного вбивства, який
одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11
і 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою
змовою групою осіб, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї
статті. Якщо замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався
корисливими, а виконавець – іншими мотивами, дії замовника кваліфікуються
за відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.
Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли
замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь іншій насильницький
злочин щодо неї. Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні
ушкодження, а виконавець умисно вбив його, замовник несе відповідальність за
співучасть у тому злочині, який він організував чи до вчинення якого схилив
виконавця, а останній - за той злочин, який він фактично вчинив. У разі, коли
виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не
залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника
залежно від конкретних обставин справи кваліфікуються як співучасть у
готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього
злочину (п. 15 Постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від
07.02.2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров'я особи»).
11) вчинене на замовлення;
Має місце у разі умисного позбавлення життя потерпілого, здійснене
особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення
може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої
виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити
або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи
нематеріального характеру.
12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;
Має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які
заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
Таке вбивство може бути вчинене як співвиконавцями, так і з розподілом
ролей, тому безпосереднім виконавцем вбивства може бути і один учасник
групи. За цим пунктом ч. 2 ст. 115 КК України належить кваліфікувати і умисне
вбивство, вчинене організованою групою або злочинною організацією, тому що
ці форми співучасті імпліцитно містять в собі також ознаки, властиві групі, яка
діє за попередньою змовою. У разі вчинення вбивства злочинною організацією
(її учасниками) кваліфікація злочину настає за сукупністю ст. 255 КК Україниі
п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України.
13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за
винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК України;
14) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.
Можливими є випадки засудження особи за умисне вбивство, вчинене за
сукупністю кількох ознак, наприклад, з особливою жорстокістю, з корисливих
мотивів і за попередньою змовою групою осіб. Тоді кваліфікація здійснюється
одночасно за пунктами 4, 6 і 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Покарання, зрозуміло,
призначається одне, але при його призначенні суд враховує наявність у діях
винного кількох кваліфікуючих ознак умисного вбивства як обставин, що
впливають на ступінь тяжкості вчиненого злочину.

3.3. Умисне вбивство при наявності привілейованих (пом’якшуючих)

обставин

Відповідальність за вбивства, скоєні при наявності пом’якшуючих

обставин, передбачена ст. 116-118 КК України. До них відносяться наступні:
1) умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного
хвилювання, (ст. 116 КК України), зумовленому жорстоким поводженням,
або таким, що принижує честь і гідність особи, а також за наявності системного
характеру такого поводження з боку потерпілого. 
У цьому випадку має місце особливий психічний стан винного –
фізіологічний афект: короткочасна інтенсивна емоція, що значно послаблює
контроль особи над своїми вчинками, здатність усвідомлювати їх, керувати
ними, майже повністю втрачається функція самоконтролю і самооцінки
(інтроспекції), звужується до мінімуму вольова сфера, організм людини
значною мірою переходить на інстинктивні механізми керування. Від
фізіологічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що виключає
осудність суб'єкта.
Умовою застосування ст. 116 КК України є сильне душевне хвилювання,
спричинене протизаконним насильством або систематичним приниженням
честі і гідності особи з боку потерпілого.
При вбивстві, передбаченому ст. 116 КК України, умисел може бути пря-
мим і непрямим.
2) умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК
України).
Жінка під час пологів або відразу після них перебуває в особливому
фізичному і психічному стані, який знижує її спроможність цілковито
усвідомлювати свої дії. Тому умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої
дитини розглядається як вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин.
3) умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у
разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118
КК України).
Об'єктивною стороною вбивства при перевищенні меж необхідної
оборони є умисне позбавлення життя того, хто посягає, з метою захисту
інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства
або держави від суспільно небезпечного посягання, коли спричинення такого
результату явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.
Об'єктивною стороною вбивства при перевищенні заходів, необхідних
для затримання злочинця, є умисне позбавлення життя особи, яка вчинила
злочин, під час дій, спрямованих на її затримання і доставлення відповідним
органам влади, коли спричинення смерті не відповідає небезпечності посягання
або обстановці затримання злочинця.
Заподіяння смерті нападнику при захисті від суспільно небезпечного
посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були
перевищені межі необхідної оборони. Вбивство при перевищенні меж
необхідної оборони не виключає такої відповідальності, але пом'якшує її. Так
само вирішується питання і при затриманні злочинця.
 Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36 КК
України, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, що
явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання
злочинця, при умисному заподіянні йому смерті, згідно з ч. 2 ст. 38 КК
України, визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання
або обстановці затримання злочинця.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 1 від 26 квітня 2002 р.
«Про судову практику у справах про необхідну оборону» виходить із того, що
при вирішенні питання про наявність перевищення меж необхідної оборони
слід враховувати не лише відповідність або невідповідність знарядь захисту і
нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та
обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і
час нападу; його раптовість; неготовність до його відбиття; кількість
нападників і тих, хто захищався; їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та
інші обставини.
Ті самі фактори треба враховувати і при вирішенні питання про
перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість злочину, обстановку, в
якій відбувалося затримання тощо).
При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і особа, що
затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хвилювання, зумовленого
суспільно небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди
може точно оцінити відповідність заподіяної шкоди (в цьому випадку по-
збавлення життя нападника чи злочинця) небезпечності посягання чи
вчиненого затриманим злочину або точно оцінити обстановку захисту чи
затримання.
Із суб'єктивної сторони злочин, який розглядається, може бути
вчинений тільки умисно.

3.4. Вбивство через необережність

Вбивство через необережність (ст. 119 КК України)

З суб’єктивної сторони може бути вчинене як внаслідок злочинної
самовпевненості, так і внаслідок злочинної недбалості.
Для застосування ст. 119 КК України необхідно встановити наявність
необережної вини щодо злочинного наслідку – смерті іншої людини. Саме ж
діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і
умисним.
 У частині 2 ст. 119 КК України встановлена відповідальність за необережне
вбивство двох або більше осіб.

3.5. Доведення до самогубства

Об'єктом злочину, який розглядається, є життя людини.

Об'єктивна сторона (ч. 1 ст. 120 КК України) злочину виражається в
доведенні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком
жорстокого з нею поводження, шантажу, систематичного приниження її
людської гідності або систематичного протиправного примусу до дій, що
суперечать її волі, схиляння до самогубства, а також інших дій, що сприяють
вчиненню самогубства.
Жорстоке поводження – це безжалісні, грубі дії, що спричиняють
потерпілому фізичні та психічні страждання (нанесення тілесних ушкоджень,
побоїв, позбавлення коштів для існування, житла, їжі, одягу, необгрунтовані
стягнення, несправедливе позбавлення заохочень, різного роду знущання).
Шантаж – це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній
бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці
відомості можуть бути також помилковими, такими, що не відповідають
дійсності. Важливо, що вони носять такий характер, що потерпілий не хоче їх
розголошувати.
Примус до протиправних дій – це загроза фізичним насильством,
залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примусити потерпілого,
наприклад, брати участь у злочині.
Систематичне приниження людської гідності – це різного роду тривале
принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні
обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива
критика).
Судова практика не відносить до такого роду обставин розірвання
шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу,
припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися
інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за
ст. 120 КК України випадки самогубства внаслідок вчинення щодо особи будь-
яких законних дій (наприклад, правомірного звільнення з роботи), а також
внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але
вірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони
повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).
 Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, може виражатися як в
умислі, так і в необережності.
Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 120 КК України, можуть бути фізичні
осудні особи, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідальності
за ч. 2 ст. 120 КК України необхідно, щоб суб'єктом була особа, від якої
потерпілий знаходився в матеріальній або іншій залежності.
У частині 2 ст. 120 КК України передбачена відповідальність за те саме
діяння, доведення те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в
матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше
осіб, а в ч. 3 ст. 120 КК України – щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не
виповнилося 18 років.
Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потерпілий
отримує від винного істотну матеріальну підтримку або знаходиться на його
утриманні (наприклад, залежність непрацездатної жінки від чоловіка,
неповнолітніх дітей від батьків, підопічних від опікунів і т. д.).
Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від
начальника, учня від викладача, одного родича від іншого та ін.

3.6. Поняття та загальна характеристика злочинів проти

здоров’я особи

Злочини проти здоров'я – суспільно небезпечні умисні чи необережні дії

(або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи. До
них відносяться: різні види тілесних ушкоджень (статті 121–125, 128 КК України),
побої і мордування (ст. 126 КК України), катування (ст. 127 КК України),
спеціальні види тілесних ушкоджень: зараження вірусом імунодефіциту
людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130 КК України),
зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК України) тощо.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину

лише в тих випадках, коли такі дії є способом вчинення іншого злочину
(наприклад, ухилення від військової служби шляхом самокалічення – ст. 409
КК України).
Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження
людини і забезпечується до самої смерті.
 Об’єктивна сторона цих злочинів може виражатися як в дії, так і
бездіяльності. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони є вказані в законі
злочинні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю і причинного зв’язку між діями
(бездіяльністю) та наслідками. Дії винного можуть полягати в механічному,
фізичному, хімічному або психічному впливі на потерпілого.
Завдання шкоди здоров’ю шляхом бездіяльності має місце, коли винний
не вчинює певних дій, які зобов’язаний був і мав змогу вчинити стосовно іншої
людини.
Ступінь суспільної небезпеки цих однорідних злочинів залежить від
тяжкості заподіяної шкоди здоров’ю потерпілого, від способу і мотиву
вчиненого злочину та повторності.
Суб'єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і
необережній вині.
Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122, може бути фізична
осудна особа, яка досягла 14-ти років. За інші тілесні ушкодження
відповідальність настає з 16-ти років.

3.7. Види тілесних ушкоджень

За ступенем тяжкості шкоди здоров’ю потерпілого тілесні ушкодження

поділяються на тяжкі тілесні ушкодження, тілесні ушкодження середньої
тяжкості, легкі тілесні ушкодження.
У ч. 1 ст. 121 КК України під умисним тяжким тілесним ушкодженням
розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент запо-
діяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій,
каліцтво статевих органів, психічну хворобу або інший розлад здоров'я,
поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або
переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.
До числа тяжких слід відносити тілесне ушкодження, небезпечне для
життя в момент заподіяння. Правила визначають небезпечними для життя
ушкодження, що самі собою загрожують життю потерпілого в момент
нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчуються чи можуть
закінчитися смертю.
Небезпечними для життя визначаються ушкодження життєво важливих
органів, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки
часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної
допомоги за звичайним своїм перебігом закінчуються чи можуть закінчитися
смертю.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-

якого органу або до втрати його функцій. Правила відносять до таких
ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху,
язика, репродуктивної здатності.
Втрата руки, ноги – це відокремлення їх від тулуба (як усієї руки або
ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглоба) чи
втрата ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність).
Усі інші випадки мають розглядатись як втрата частини кінцівки і оцінюватися
за ознакою стійкої втрати працездатності. Наприклад, втрата стопи призводить
до втрати загальної працездатності більш як на одну третину і за цією ознакою
є тяжким тілесним ушкодженням.
Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи
такий стан, за якого має місце зниження зору до підрахунку пальців на відстані
двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Втрата зору на
одне око зумовлює стійку втрату працездатності понад одну третину і за цією
ознакою належить до тяжких тілесних ушкоджень.
Втрата слуху – це повна стійка глухота на обидва вуха або такий
необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані трьох–
п'яти сантиметрів від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо спричиняє
стійку втрату працездатності менш як на одну третину і за цією ознакою
належить до середньої тяжкості тілесного ушкодження. Під втратою язика
(мовлення) розуміють втрату можливості висловлюватися членороздільними
звуками, зрозумілими для оточуючих.
Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до злягання,
запліднення, зачаття та дітородіння.
До тяжких тілесних ушкоджень належить також ушкодження, що
призвело до психічної хвороби. Це будь-яке психічне захворювання, незалежно
від його тривалості і ступеня виліковності. Не належать до тяжких тілесних
ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.
Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад
здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну
третину. Під іншим розладом здоров'я мається на увазі ушкодження, що не
підпадає під жодну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахова-
них у ст. 121 КК України. Вирішальне значення для цього має стійка втрата
працездатності не менш як на одну третину, яку законодавець пов'язує лише з
«іншим розладом здоров'я».
До тяжких належить також тілесне ушкодження, що призвело до
переривання вагітності.
Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121 КК України, ха-
рактеризується умисною виною. Винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку
шкоду здоров'ю потерпілого, і бажає або свідомо припускає настання такої
шкоди.
 Умисне поранення життєво важливих органів, внаслідок якого настала
смерть, свідчить про наявність прямого чи непрямого умислу винного на
вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть.
Відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження передбачається
залежно від обставин його вчинення ст. 121, 123, 124 КК України, у випадку
необережного нанесення тяжкого тілесного ушкодження – ст. 128 КК України.
Тілесні ушкодженні середньої тяжкості характеризуються такими
ознаками: в момент заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого і
не мають таких наслідків, які передбачені для тяжких тілесних ушкоджень,
спричиняють тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату
працездатності менш як на одну третину.
До ушкоджень, які спричиняють тривалий розлад здоров’я, відносять
розлад здоров’я строком понад три тижні (більш як 21 день). При цьому під
розладом здоров’я розуміють безпосередньо пов’язаний з ушкодженням
послідовно розвинутий хворобливий процес.
Під ушкодженнями, які спричиняють значну стійку втрату
працездатності менш ніж на одну третину, треба розуміти втрату загальної
працездатності від 10 до 33%.
Відповідальність за умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості
передбачається ст. 122 КК України, необережне – ст. 128 КК України.
Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що призвело до смерті
потерпілого, щодо якого має місце необережна вина, кваліфікується як
необережне вбивство.
Легкими тілесними ушкодженнями вважаються тілесні ушкодження
які, по-перше, не містять ознак тяжких тілесних ушкоджень чи ушкоджень
середньої тяжкості, по-друге, викликають короткочасний розлад здоров’я
потерпілого чи незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК України) або
не спричинюють зазначених наслідків (ч. 1 ст. 125 КК України).
Легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу
здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності, – це ушкодження, що має
незначні скороминущі наслідки тривалістю не більш як шість днів.
Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад шість
днів, але не більше як три тижні (21 день).
Під незначною стійкою втратою працездатності розуміють втрату
загальної працездатності до 10 %.
Відповідальність передбачена лише за умисне легке тілесне ушкодження
передбачається ст. 125 КК України.
Суб’єктом злочину за статтями 121 КК України, 122 КК України є
фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку, за ст.123, 125, 128 КК
України – 16-річного віку.
 3.8. Побої і мордування

Безпосереднім об’єктом злочину «Побої і мордування» (ст. 126 КК

України) слід вважати суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я
особи.
З об’єктивної сторони злочин (ч. 1 ст. 126 КК) характеризується
активними діями: 1) завданням удару; 2) завданням побоїв; 3) вчиненням інших
насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних
ушкоджень.
Удар – це одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою
певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного
болю. Побої – багаторазове (два та більше разів) завдання ударів по тілу
потерпілого, що не спричинило тілесних ушкоджень. Інші насильницькі дії – це
фізичний вплив на людину (крім удару та побоїв), який викликає болісні
відчуття (викручування кінцівок, защемлення різних частин тіла будь-якими
пристроями, виривання волосся тощо), однак не спричиняє тілесних
ушкоджень.
Злочин є закінченим з моменту завдання удару, побоїв, учинення інших
насильницьких дій.
Суб’єктивна сторона – вина у формі умислу (прямого чи непрямого).
Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа 16-річного віку.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 126 КК України) є
вчинення зазначених у ч. 1 ст. 126 КК діянь: 1) що мають характер мордування
(при цьому мордуванням слід визнавати багаторазове або тривале заподіяння
болю – щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень
тупими або гостроколючими предметами, вплив термічних факторів та інші
аналогічні дії); 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його
близьких (тобто, щоб викликати у цих потерпілих почуття страху перед винним
або іншими особами); 4) з мотивів расової, національної чи релігійної
нетерпимості.

3.9. Катування

Безпосереднім об’єктом злочину «Катування» (ст. 127 КК України) слід

вважати суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я особи.
Додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – є суспільні відносини,
що забезпечують охорону волі, честі та гідності особи. З об'єктивної
сторони цей злочин виражається в заподіянні сильного фізичного болю або
фізичних чи моральних страждань шляхом нанесення побоїв, мучення або
інших насильницьких дій.
 Ця стаття включена до КК відповідно до Міжнародної Конвенції проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження і покарання, ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.

При кваліфікації цього діяння за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 127 КК

України) слід встановлювати: 1) діяння – нанесення побоїв, мучення або інші
насильницькі дії; 2) наслідки, що виявляються у заподіянні сильного фізичного
болю, фізичного чи морального страждань; 3) причиновий зв’язок між
вказаним діянням і наслідками.

Побої при катуванні – це багаторазове (два та більше разів) завдання

ударів по тілу потерпілого, що не спричинило тілесних ушкоджень. Мучення
(або заподіяння мук) – це дії, пов’язані з тривалим позбавленням людини їжі,
пиття чи тепла, з триманням у шкідливих для здоров’я умовах (наприклад, в
умовах, які позбавляють людину будь-якого з її природних почуттів – зору,
слуху, просторової або часової орієнтації) тощо. До інших насильницьких дій
можуть бути віднесені погроза зброєю, застосування протигазу чи
поліетиленового пакета для позбавленням можливості дихати, електричного
струму, різні посягання на статеву недоторканість особи, дії, характерні для
мордування, а також інші подібні дії, серед яких найбільш поширеними є
підвішування тіла, придушування, обливання холодною водою, нацьковування
собак, тривала ізоляція, вплив на людину постійним і голосним звуком,
примушування їсти неїстівні речовини, інсценування ампутації якогось органа
чи розстрілу тощо. Такі дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи
неспокою та здатні принизити особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі,

зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним
способом, то вчинене потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених статтями 127 і, відповідно, 146, 152, 153 КК України.

Від інших злочинів проти здоров'я катування відрізняється своєю

суб'єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й встановлення
спеціальної мети – примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що
суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи
визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою
особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою
залякування чи дискримінації його або інших осіб.

Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа 16-річного віку.

Службові особи або працівники правоохоронних органів за застосування
катування несуть відповідальність за ст. 365 КК України або 373 КК України.
Катування може мати місце при вимаганні, захопленні заручників, викраденні
людей. У цих випадках крім ст. 127 КК України підлягають також застосуванню
відповідно ст. 189 КК України, ст. 147 КК України або ст. 146 КК України.

Частина 2 ст. 127 КК України встановлює відповідальність за катування,

якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, з
мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

3.10. Залишення в небезпеці

Безпосереднім об’єктом цього злочину (ст. 135 КК України) є

суспільні відносини щодо охорони здоров’я та життя особи.
Спеціальний потерпілий від цього злочину – особа, для якої властиві дві
ознаки: 1) перебуває в небезпечному для життя стані; 2) позбавлена можливості
вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу чи
внаслідок іншого безпорадного стану.
Небезпечний для життя стан означає, наприклад, ситуацію, коли особа
під час пожежі заблокована в приміщенні, рибалка опинився у воді, людина,
збита автомобілем, залишилася на проїзній частині дороги.
Специфікою об’єктивної сторони злочину (ч. 1 ст. 135 КК України), яка
впливає на кваліфікацію вчиненого, є те, що вона передбачає два види
злочинної бездіяльності: 1) так звану «бездіяльність-невтручання», тобто
невиконання особою обов’язків з надання допомоги потерпілому, який
перебуває в небезпечному для життя стані, і 2) бездіяльність, викликану
попередніми діями особи, що поставила цим потерпілого в небезпечний для
життя стан.
Кваліфікація залишення в небезпеці вчиненого буде правильною, якщо
особа мала змогу надати допомогу потерпілому.
Залишення без допомоги – це невжиття особою заходів, необхідних для
відвернення небезпеки для життя потерпілого.
Загалом в юридичній літературі пропонується виділяти три умови, за яких
може наставати кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці: по-
перше, небезпечний для життя стан; по-друге, неможливість вжити заходів для
збереження потерпілою особою; по-третє, можливість надати допомогу винною
особою.
Злочин є закінченим з моменту залишення в небезпеці, незалежно від
того, наскільки ефективною могла бути допомога потерпілому (формальний
склад). Настання суспільно небезпечних наслідків певного характеру
(матеріальний склад) є підставою для кваліфікації діяння за ч. 3 ст. 135 КК
України.
Із суб’єктивної сторони залишення в небезпеці характеризується прямим
умислом. Ставлення винної особи до наслідків, передбачених ч. 3 ст. 135 КК
України, може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.
Суб’єкт злочину є спеціальним, тобто фізична осудна особа з 16-річого
віку, яка: 1) зобов’язана була піклуватися про потерпілого та мала можливість
надати йому допомогу; 2) саме вона поставила потерпілого в небезпечний для
життя стан. Саме за суб’єктом цей злочин переважно й відмежовується від
ненадання допомоги особі, котра перебуває в небезпечному для життя стані (ст.
136 КК України). Обов’язок надавати невідкладну допомогу особам, які
перебувають у загрозливому для їх життя та здоров’я стані, закон загалом
покладає на всіх громадян України, іноземних громадян і осіб без
громадянства.
Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 135 КК України) є завідоме
залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини, якщо вона не
перебувала в зумовленому пологами стані. Новонародженою вважається
дитина, що народилася живою, протягом 28 повних днів після народження.
Особливо кваліфікуючі ознаки (ч. 3 ст. 135 КК України) – смерть
особи, або інші тяжкі наслідки. Під іншими тяжкими наслідками у ч. 3 ст. 135
КК України розуміється спричинення потерпілому тяжких або середньої
тяжкості тілесних ушкоджень, зникнення його безвісти тощо.

3.11. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для

життя стані

Безпосереднім об’єктом цього злочину (ст. 136 КК України) є суспільні

відносини щодо охорони здоров’я та життя особи.
Спеціальний потерпілий від цього злочину – особа, яка перебуває в
небезпечному для життя стані.
Об’єктивна сторона характеризується двома формами: 1) бездіяльністю:
а) ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані,
при можливості надати таку допомогу; б) неповідомленням про такий стан
належним установам чи особам; 2) наслідками у виді спричинення тяжких
тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між згаданими бездіяльністю та
наслідками.
Належні установи чи особи – це установи, підприємства та організації, а
також їхні представники (службові особи та інший персонал, наприклад,
працівники пожежної охорони, швидкої допомоги, аварійних служб, поліції
тощо), які зобов’язані за законами чи іншими нормативно-правовими актами
надавати допомогу особам, котрі перебувають у небезпечному для життя стані.
Злочин є закінченим з моменту спричинення тяжких тілесних
ушкоджень.
Суб’єкт злочину є загальним, тобто фізичною осудною особою з 16-
річного віку, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких
законом або іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати
допомогу особам, які перебувають у небезпечному для життя стані; 3) інших
осіб, які зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також
цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам.
Суб’єктивна сторона характеризується непрямим умислом до
бездіяльності і необережністю до наслідків у виді тяжких тілесних ушкоджень.
Злочин, передбачений ч. 2 ст. 136 КК, передбачає прямий умисел щодо
бездіяльності, а злочин, передбачений ч. 3 ст. 136 КК,– необережність щодо
наслідків.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 136 КК) є ненадання
допомоги: 1) малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані,
при можливості надати таку допомогу; 2) неповідомлення про такий стан
дитини належним установам чи особам. Малолітній – це особа, яка не досягла
14-річного віку, а дитина – це особа, яка не досягла 18-річного віку.
Особливо кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого частинами
1 і 2 ст. 136 КК (ч. 3 ст. 136 КК), є спричинення діянням смерті потерпілого.

3.12.Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я

дітей

Безпосереднім об’єктом цього злочину (ст. 137 КК України) є суспільні

відносини щодо охорони здоров’я та життя особи.
Спеціальний потерпілий від цього злочину – дитина (неповнолітній),
тобто особа, яка не досягла 18-річного віку.
Об’єктивна сторона характеризується такими ознаками: 1) діяння –
невиконання або неналежне виконання особою своїх професійних чи
службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх; 2)
наслідки у виді спричинення істотної шкоди здоров’ю потерпілого; 3)
причиновий зв’язок між діянням і наслідками.
Особа, що покликана виконувати свої професійні чи службові обов’язки
щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх,– це відповідні працівники та
службові особи органів і закладів охорони здоров’я, народної освіти,
підприємств у сфері туристичної діяльності тощо.
Невиконання професійних чи службових обов’язків – це повна
бездіяльність таких осіб, тоді як вони повинні були і могли вчинити дії, що
передбачені їхніми професійними чи службовими обов’язками (наприклад,
ненаправлення дітей, які працюють, на щорічні обов’язкові профілактичні
огляди, або ненадання відповідної державної допомоги дітям).
Неналежне виконання професійних чи службових обов’язків – це
виконання дій такими особами не у відповідності з їхніми професійними чи
службовими обов’язками, частково, з порушенням відповідного порядку тощо
(наприклад, недодержання санітарно-гігієнічних правил в їдальнях або
періодичне зайняття вчителем чи тренером своїми особистими справами під час
навчально-виховного процесу). Спричинення істотної шкоди здоров’ю
потерпілого – це, зокрема, одержання неповнолітнім легкого тілесного
ушкодження.
Злочин є закінченим з моменту спричинення істотної шкоди здоров’ю
потерпілого.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою
вини.
Суб’єкт – спеціальний (особа, на яку покладено професійні чи службові
обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх).
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 137 КК) є спричинення
діянням смерті неповнолітньому або інших тяжких наслідків.
Сама смерть неповнолітнього може настати через дії інших осіб
(наприклад, у результаті бійки з однокласником або недбалих дій
будівельників, біля місця роботи яких гралася дитина, поведінку якої мав
контролювати вихователь), так і через нещасний випадок (наприклад,
утоплення чи падіння з висоти) або само-губство. До інших тяжких наслідків
слід віднести заподіяння потерпілому тяжкого чи середньої тяжкості тілесного
ушкодження, зникнення його безвісті тощо.

3.13.Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або

фармацевтичним працівником

Безпосередній об’єкт цього злочину (ч. 1 ст. 140 КК України) – суспільні

відносини, що охороняють життя та здоров’я особи. Додатковий обов’язковий
безпосередній об’єкт злочину – суспільні відносини, що забезпечують
встановлений порядок виконання медичними та фармацевтичними
працівниками своїх професійних обов’язків. Спеціальний потерпілий від
злочину, – є хворий.
З об’єктивної сторони цей злочин (ч. 1 ст. 140 КК України)
характеризується трьома обов’язковими ознаками, що прямо впливають на
кваліфікацію вчиненого: 1) діянням – невиконанням чи неналежним
виконанням медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних
обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення; 2)
наслідками у виді тяжких наслідків для хворого; 3) причиновим зв’язком між
указаними діянням та наслідками.
Невиконання професійних обов’язків – це невчинення дій (повна
бездіяльність) медичним або фармацевтичним працівником, тоді як він був
зобов’язаний за законом їх вчинити (наприклад, залишення хворого без
належного медичного догляду, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо
застосування до хворого відповідних ліків чи процедур, невстановлення
належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на
психічні розлади, тощо).
Неналежне виконання професійних обов’язків – це виконання своїх
обов’язків частково, поверхово, не у відповідності до існуючих вимог до
професійної діяльності (наприклад, неправильне виготовлення чи зберігання
ліків, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної
операції, недостатній контроль за медичною технікою тощо).
Тяжкі наслідки – це настання смерті людини, її самогубство, заподіяння
потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.
Враховуючи те, що диспозиція ч. 1 ст. 140 КК є бланкетною, при
кваліфікації вчиненого слід у кожному конкретному випадку встановлювати,
які саме професійні обов’язки покладалися на винного та які з цих обов’язків не
були виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких
саме нормативно-правових актів (наказів, інструкцій, правил, вказівок тощо)
ним порушено.
Злочин є закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого.
Із суб’єктивної сторони злочин характеризується необережною формою
вини (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю).
Суб’єкт злочину – спеціальним, тобто медичний чи фармацевтичний
працівник.
Із суб’єктивної сторони злочин характеризується необережною формою
вини (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю).
Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140 КК) є спричинення
діянням тяжких наслідків неповнолітньому.

ТЕМА 4
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ
ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ
 4.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти волі, честі та
гідності особи.
4.2. Захоплення заручників.
4.3. Підміна дитини.
4.4. Торгівля людьми.
4.5. Експлуатація дітей.
4.6. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом.
4.7. Незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги.

4.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти волі,

честі та гідності особи

Родовим об’єктом злочинів, передбачених в нормах даного розділу, є

невід’ємне конституційне право на свободу (волю), честь та гідність людини.
Під фізичною свободою розуміють право людини з урахуванням
встановлених законом обмежень вільно пересуватись, обирати місце свого
проживання та тимчасового перебування.
Під особистою недоторканістю розуміють заборону протиправного
втручання з боку інших осіб у питання вільного вибору людиною (в окремих
випадках її законними представниками) місця проживання, тимчасового
перебування чи здійснення свободи пересування.
Під честю зазвичай розуміють суспільну оцінку особистості з моральних
позицій, властивих членам суспільства. Людина оцінюється суспільством
згідно її поведінки, її відношення до соціальних і духовних цінностей, до
суспільства, що оточує.
Гідність – це самооцінка людини, що базується на вихованих з дитинства
якостях – порядності, совісності, почутті обов'язку тощо.
В якості додаткового факультативного об’єкту виступають життя,
здоров’я, статева свобода, трудові права тощо.
З об'єктивної сторони більшість злочинів проти волі, честі та гідності
вчинюються шляхом активних дій (викрадення людини – ст. 146 КК України,
захоплення заручників – ст. 147 КК України, підміна дитини – ст. 148 КК
України, торгівля людьми – ст. 149 КК України тощо). Окремі злочини,
наприклад, незаконне позбавлення волі – ст. 146 КК України, незаконне
поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги – ст. 151 КК України
може вчинюватися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності.
Більшість злочинів проти волі, честі та гідності особи – злочини з
формальними складами, тобто сформульовані таким чином, що вважаються
закінченими з моменту вчинення дії. До них, зокрема, відносяться: незаконне
позбавлення волі або викрадення особи – ст. 146 КК України, торгівля людьми
– ст. 149 КК України, експлуатація дітей – ст. 150 КК України, використання
малолітньої дитини для заняття жебрацтвом – ст. 150¹ КК України та інші.
Суб'єктивна сторона злочинів проти волі, честі та гідності особи
характеризується умисною формою вини. У більшості випадків умисел
прямий. Необхідною ознакою окремих складів злочинів проти волі, честі та
гідності особи є мотив та мета. Так, в ст. 147 КК України виділена мета  –
захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів
затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації,
фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-
якої дії як умови звільнення заручника.
На наявність мотивів вказується у ст. 148 КК України – злочинне діяння
– це підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів.
Суб'єктом злочинів проти волі, честі та гідності особи можуть бути, як
правило, фізичні осудні особи, які досягли на момент вчинення злочину 16
років. За захоплення заручників (ст. 147 КК України) відповідальність настає
з 14 років. Деякі із розглядуваних злочинів можуть вчинюватися спеціальними
суб’єктами злочину: службова особа – суб’єкт за ч. 2 ст. 149 КК України, лікар-
психіатр – ст. 151 КК України.

4.2. Захоплення заручників

Основним безпосереднім об’єктом даного злочину (ст. 147 КК

України) злочину є фізична свобода та особиста недоторканість людини.
Додатковим безпосереднім об’єктом виступає громадська безпека,
оскільки злочин, передбачений ст. 147 КК України, посягає також на безпечні
зовнішні умови існування будь-якої людини як члена суспільства. Саме
спрямованістю на громадську безпеку цей злочин відрізняється від незаконного
позбавлення волі або викрадення людини.
Потерпілим від даного злочину може бути: а) заручник, тобто людина,
яка захоплена суб’єктом злочину та (або) перебуває під його контролем, життя,
здоров’я чи особиста свобода якої є своєрідними гарантіями виконання певних
вимог, що висунуті чи можуть бути висунуті до третіх осіб; б) будь-яка інша
людина, яка постраждала при захопленні або триманні особи як заручника.
Враховуючи те, що захоплення або тримання як заручника неповнолітнього
передбачене як кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 147 КК України),
потерпілим, якщо йдеться про заручника, за ч. 1 ст. 147 КК України може бути
лише особа, яка досягла 18 років. До кола потерпілих від цього злочину, не
входять представники влади, працівники правоохоронних органів та їх близькі
родичі, що захоплені чи тримаються як заручники за обставин, вказаних в ст.
349 КК України.
Об’єктивна сторона цього злочину може виражатися у двох формах:
захопленні особи як заручника і триманні особи як заручника.
Захоплення заручника означає будь-яке посягання на особисту
недоторканість людини, що призвело до обмеження її фізичної свободи,
вчинене з метою подальшого використання цієї людини як заручника.
Захоплення – це всі способи поневолення особи (таємно, відкрито, шляхом
обману тощо) з метою насильницького тримання.
Захоплення заручника завжди пов’язане з незаконним позбавленням волі
чи викраденням людини, за допомогою яких вчинюється цей злочин. При
цьому додаткова кваліфікація за ст. 146 КК України не потрібна.
Тримання – це позбавлення заручника волі. Це, як правило, логічний
наслідок його захоплення, хоч тримання і може здійснюватися особою, яка не
бере участі у захопленні. На відміну від злочину, передбаченого ст. 146 КК
України, факт захоплення заручника вчинюється демонстративно, широко
афішується. Злочинці пред’являють ультимативні вимоги не тільки до фізичних
осіб але і до держави.
Тримання особи як заручника передбачає фактичний контроль над нею,
що дає можливість спричинити їй певну шкоду, якщо не будуть виконані
вимоги злочинця.
Злочин слід вважати закінченим з моменту фактичного обмеження у
свободі пересування людини, яка захоплена чи утримується у якості заручника,
незалежно від тривалості такого обмеження, тобто з моменту фактичного
захоплення або тримання заручника хоча б деякий час (формальний склад).
Подальші насильницькі дії щодо заручника, якщо вони утворюють самостійні
злочини, кваліфікуються додатково за іншими статтями Особливої частини КК.
З суб’єктивної сторони цей злочин вчинюється з прямим умислом.
Обов’язковою ознакою захоплення заручників є мета – спонукання осіб,
зазначених у ч. 1 ст. 147 КК України, до вчинення чи утримання від вчинення
будь-якої дії як умови звільнення заручника. Характер вимог на кваліфікацію
не впливає. Вони можуть бути як законні, так і незаконні. До них можуть
відноситися такі, як вимога відмовитися від укладення угоди, звільнення
заарештованого чи засудженого, змінити запланований курс руху літака тощо.
Суб’єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 14-річного
віку.
Кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 147 КК України) є розглянуті вище
дії, вчинені: 1) щодо неповнолітнього (особа, що на момент вчинення злочину
не досягла 18 років); 2) організованою групою (див. ч. 3 ст. 28 КК України);
3) поєднані з погрозою знищення людей (заручників або інших осіб); 4) такі, що
спричинили тяжкі наслідки (смерть заручника або спричинення йому тяжких
або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, спричинення такої шкоди тим, хто
брав участь у звільненні заручників, самогубство заручника або його близьких
осіб, значна матеріальна шкода).

4.3. Підміна дитини

Безпосереднім об’єктом цього злочину (ст. 148 КК України) особиста

свобода (воля) дитини, яка означає заборону протиправного втручання
сторонніх осіб у здійснення батьками чи іншими законними представниками
права на виховання своїх дітей, на вільний вибір місця проживання, та
перебування своєї дитини.
Предметом злочину та одночасно потерпілою особою може виступати
новонароджений у пологовому будинку. Можливі випадки підміни
новонародженої або дитини грудного віку, що була залишена без нагляду у
громадському місці, наприклад у колисці на подвір’ї чи у магазині.
Особливістю цього злочину є те, що він вчинюється одночасно відносно двох
дітей. Причому батьки однієї з них найчастіше не тільки знають про факт
підміни але й виступають замовниками злочину.
Як бачимо, виходячи із змісту норми, під дитиною у цій статті слід
розуміти, як правило, немовля – особу, ідентифікувати яку за її
індивідуальними ознаками її батьки чи інші законні представники з тих чи
інших причин ще повною мірою неспроможні. Наприклад, підміна відбулася до
того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену дитину, або до
передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо. «Чужою» називають
дитину, яка не є біологічно рідною для особи, яка здійснює підміну дитини.
Об’єктивна сторона злочину полягає в підміні, тобто у заволодінні
однією дитиною та заміні її на іншу. Підміна може здійснюватись у формі: а)
заміни суб’єктом злочину однієї чужої дитини на іншу, яка для нього є також
чужою; б) заміни власної дитини на чужу або чужої дитини на власну; в)
надання суб’єктом злочину батькам (законним представникам) чужої дитини
під виглядом їх рідної дитини (наприклад, замість зниклої дитини, яка давно
померла, батькам повертається чужа дитина). Якщо дитиною заволодівають без
заміни – такі дії кваліфікуються як викрадення людини (ст. 146 КК України).
Згода батьків однієї дитини на підміну не змінює злочинної сутності
діяння, оскільки при цьому ігнорується воля інших батьків (законних
представників).
Закінченим злочин вважається з моменту заміни дитини (формальний
склад).
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Обов’язковою ознакою складу злочину є мотив – корисливий, який полягає у
прагненні винного до збагачення, або інші особисті мотиви, наприклад заміна
своєї хворої дитини на здорову чужу дитину.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину
досягла 16 років і для якої одне з немовлят або обоє немовлят є чужими. Також
суб’єктами даного злочину можуть бути батьки, якщо вони передають свою
дитину іншим особам, взамін на чужу.

4.4. Торгівля людьми

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину (ст. 149 КК України)

є суспільні відносини щодо охорони волі особи.
Додатковим обов’язковим об’єктом виступає честь та гідність особи,
додатковим факультативним об’єктом можуть виступати життя і здоров’я
людини, встановлений порядок здійснення посадовими особами своїх
повноважень.
Аналіз ч. 1 ст. 149 КК дозволяє зробити висновок про те, що об’єктивна
сторона цього складу злочину може виразитися у наступних формах: торгівля
людиною; вербування людини; переміщення людини; переховування людини;
передача або одержання людини.
Під торгівлею слід розуміти передачу та отримання людини у фактичну,
а не юридичну, незаконну власність за певну грошову винагороду. Вербування
людини – це дії, пов’язані із схилянням особи працювати чи надавати послуги
на певних умовах, як правило, за матеріальну винагороду. Переміщення людини
– це вчинення суб'єктом злочину будь-яких дій по переміщенню у просторі
потерпілої особи з одного місця в інше. Переховування людини – це вчинення
суб’єктом злочину будь-яких дій, спрямованих на те. щоб унеможливити або
утруднити встановлення. того, де на даний час знаходиться потерпіла особа.
Під передачею людини слід розуміти вчинення однією особою певних дій,
пов'язаних із наданням потерпілого іншій особі (одержувачу). Під одержанням
людини слід розуміти заволодіння людиною чи її тримання особою, якій
людина була передана.
Вищезазначені дії можливі лише шляхом використання суб'єктом
злочину примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої
залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи,
яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію.
Під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи
психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який
позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або
керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір
насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних
або інших обставин (Примітка 2 до статті 149 КК України).
За конструкцією склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 149 КК
формальний.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Торгівля, тобто купівля-продаж людини здійснюється з корисним мотивом. Ця
ознака суб’єктивної сторони для особи, що продає людину, є обов’язковою.
При вербуванні, переміщенні, переховуванні, передачі або одержанні людини, в
тому числі внаслідок торгової угоди, мотиви можуть бути різними.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета злочину, а саме
експлуатація потерпілої особи.
Під експлуатацією людини в цій статті слід розуміти всі форми
сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову працю або
примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний
стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над
людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусову
вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження,
примусове втягнення у зайняття жебрацтвом, втягнення у злочинну діяльність,
використання у збройних конфліктах тощо.
Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Частиною 2 ст. 149 КК України передбачається здійснення цього злочину
спеціальним суб’єктом – службовою особою з використанням службового
становища.
Кваліфікуючі ознаки (ч. 2 ст. 149 КК України).
Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені:
1) щодо неповнолітнього;
2) щодо кількох осіб;
3) повторно;
4) за попередньою змовою групою осіб;
5) службовою особою з використанням службового становища;
6) поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства.
Особливо кваліфікуючі ознаки (ч. 3 ст. 149 КК України).
Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені:
1) щодо неповнолітнього його батьками, усиновителями, опікунами чи
піклувальниками;
2) щодо малолітнього;
3) організованою групою;
4) поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи
його близьких, або з погрозою застосування такого насильства;
5) якщо вони спричинили тяжкі наслідки.
Відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу
або одержання малолітнього чи неповнолітнього за цією статтею настає
незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням примусу, викрадення,
обману, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи
погрозою застосування насильства, використання службового становища, або
особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, або
підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання її згоди на
експлуатацію людини.

4.5.Експлуатація дітей

Безпосереднім об’єктом даного злочину (ст. 150 КК України) є свобода

людини. Потерпілим від цього злочину може бути лише дитина, яка не досягла
віку, з якого відповідно до Кодексу законів про працю України дозволяється
працевлаштування.
Потерпілими від цього злочину є особи: 1) молодше 15 років; 2) у віці
від 15 до 18 років з порушенням умов, передбачених ст. ст. 188 та 190 КЗпП.
 З об’єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дитини, яка не
досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом
використання її праці.
Експлуатація дитини, у контексті ст. 150 КК України означає:
а) фактичне виконання дитиною певної роботи. Така робота може
здійснюватись у будь-якій сфері виробництва, торгівлі, наданні різноманітних
послуг, однак до неї не може бути віднесена діяльність, яка за своїми
об’єктивними ознаками передбачена КК України як злочин певного виду і на яку
дитина погодилась, усвідомлюючи її протиправний характер (виготовлення або
збут порнографічних предметів, проституція, збут наркотичних засобів тощо);
б) залучення дитини до виконання певної роботи відбувається з наміром
отримати прибуток; такий прибуток може пов'язуватись, зокрема, з тим, що: 1)
дитина взагалі не буде отримувати винагороду за свою працю; 2) дитина буде
отримувати таку винагороду за свою працю, яка не відповідає її характеру,
тривалості чи інтенсивності; 3) дитина буде отримувати належну винагороду за
свою працю, однак при цьому винний також отримає прибуток.
Злочин вважається закінченим з моменту початку роботи дитиною,
праця якої використовується суб’єктом злочину. Фактичне отримання прибутку
не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину.
З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.
Обов’язковою метою експлуатації дитини є отримання прибутку.
Ставлення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди для
здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини може
характеризуватися тільки необережністю.
Суб’єктом злочину виступає фізична осудна особа, яка досягла 16-ти
років. Якщо зазначені в ст.150 КК України діяння вчинить службова особа, то її
дії кваліфікуються за сукупністю ст.150 КК України та ст. 364 КК України або
ст. 365 КК України КК, якщо діяння, передбачені останніми статтями, містять
всі ознаки складу відповідного злочину.
Кваліфікуючі ознаки злочину:
Ч. 2 ст. 150 КК України. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей або якщо
вони спричинили істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або
освітнього рівня дитини, або поєднані з використанням дитячої праці в
шкідливому виробництві.
Ч. 3 ст. 150 КК України. Дії, передбачені частинами першою або другою
цієї статті, вчинені організованою групою.

4.6. Використання малолітньої дитини для заняття

жебрацтвом

Безпосереднім об’єктом даного злочину (стаття 1501 КК України) є

свобода, честь і гідність малолітньої дитини.
Потерпілим від цього злочину може бути лише дитина, яка не досягла 14
років.
З об’єктивної сторони цей злочин полягає у використанні малолітньої
дитини для заняття жебрацтвом (систематичного випрошування грошей, речей,
інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб).
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, незалежно
від настання наслідків (склад злочину формальний).
З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета вчинення злочину –
отримання прибутку.
Суб’єкт злочину спеціальний – батьки малолітньої дитини або особи, які
їх замінюють.
Кваліфікуючі ознаки злочину:
Ч. 2 ст. 1501 КК України (кваліфікований вид злочину). Ті самі дії,
вчинені щодо чужої малолітньої дитини або пов'язані із застосуванням
насильства чи погрозою його застосування, а так само вчинені повторно або
особою, яка раніше скоїла один із злочинів, передбачених статтями
150, 303, 304 ККУкраїни, або за попередньою змовою групою осіб.
Ч. 3 ст. 1501 КК України (особливо кваліфікований вид злочину).. Дії,
передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою
групою, а також якщо внаслідок таких дій дитині спричинені середньої
тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження.

4.7. Незаконне поміщення в заклад з надання

психіатричної допомоги

Основним безпосереднім об’єктом злочину (ст. 151 КК України) є воля

та фізична недоторканість особи. Додатковим факультативним об’єктом
злочину може бути життя та здоров’я особи.
Потерпілим від цього злочину є психічно здорова особа.
З об’єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні в заклад з
надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи. 
Поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги означає
поміщення у відповідний стаціонар такого закладу для здійснення обстеження
стану психічного здоров’я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею.
Способами вчинення можуть бути насильство, погрози, обман, фальсифікація
документів тощо.
Злочин слід вважати закінченим з моменту, коли психічно здорова
особа поміщена в заклад з надання психіатричної допомоги.
Місцем цього злочину є заклад з надання психіатричної допомоги – це
психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр,
відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов’язана з
наданням психіатричної допомоги.
З суб’єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за
якого винний усвідомлює, що поміщує в заклад з надання психіатричної
допомоги завідомо психічно здорову людину і бажає цього.
 Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише лікар-психіатр, який
відповідно до встановленого законодавством України порядку одноосібно чи у
складі комісії приймає рішення про поміщення особи у психіатричний заклад.
Якщо людина поміщується в заклад з надання психіатричної допомоги без
такого рішення приватною особою, вона несе відповідальність за відповідною
частиною ст. 146 КК України.
Ч. 2 ст. 151 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину): те саме
діяння, що спричинило тяжкі наслідки.

ТЕМА 5
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ
СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ОСОБИ

5.1. Поняття, загальна характеристика та види злочинів проти статевої

свободи та статевої недоторканості особи.
5.2. Зґвалтування.
5.3. Сексуальне насильство.
5.4. Примушування до вступу в статевий зв’язок.
5.5. Розбещення неповнолітніх.

5.1. Загальна характеристика злочинів проти статевої свободи та

статевої недоторканості особи

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості пов’язані з

посяганням на статеву свободу особи або її статеву недоторканість, грубо
принижують гідність потерпілої від злочину особи, заподіюють їй глибоку
психічну травму, можуть завдати серйозної шкоди її здоров’ю. Ці злочини є
надзвичайно небезпечними.
Суспільна небезпека злочинів проти статевої свободи та статевої
недоторканості особи визначається не лише посяганням на статеву свободу або
статеву недоторканість особи, а й заподіянням шкоди іншим  суспільним
відносинам та соціальним цінностям – нормальному фізичному й психічному
розвитку дітей і підлітків, здоров'ю, честі і гідності особи тощо. Так,
розбещення неповнолітніх здатне викликати у потерпілих від цього злочину
різні статеві збочення, а передчасний (до досягнення статевої зрілості) вступ у
статевий зв'язок може завдати серйозної шкоди здоров'ю неповнолітньої особи.
Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості – це
суспільно небезпечні діяння, що порушують встановлений у суспільстві
порядок статевих відносин і основні принципи статевої моральності, і які 
виражаються в посяганні на статеву свободу та статеву недоторканність  особи.
Родовим об’єктом злочинів, норми про відповідальність за які об'єднані
в розділі IV Особливої частини КК, є статева свобода і статева недоторканість
особи. До них належать: зґвалтування (ст. 152 КК України); сексуальне
насильство (ст. 153 КК України); примушування до вступу в статевий зв'язок
(ст. 154 КК України); статеві зносини з особою, яка не досягла
шістнадцятирічного віку (ст. 155 КК України); розбещення неповнолітніх (ст.
156 КК України).
Сферу сексуальних відносин зачіпають й інші злочини; вони, однак,
вважаються кримінально караними посяганнями на моральність (статті 301-303
КК).
Під статевою свободою слід розуміти право особи самостійно обирати
собі партнера для сексуального спілкування, форму такого спілкування і не
допускати у цій сфері будь-якої примусу. Доросла (у контексті КК це особа,
якій виповнилось 16 років, а не особа, яка досягла визначеного СК шлюбного
віку) і психічно здорова людина сама визначає, з ким і в який спосіб вона
задовольнятиме свої сексуальні потреби.
Статева недоторканість означає охоронюваний законом стан, за якого
забороняється вступати в сексуальні контакти з особою, яка з певних причин
(наприклад, через недосягнення відповідного віку або наявність психічної
хвороби) не є носієм статевої свободи. Статева недоторканість, будучи
поняттям абсолютним, означає, що певні інтереси недоторканої особи за
жодних умов не можуть бути порушені іншим суб'єктом, а вчинені щодо неї
сексуальні дії визнаються кримінально караними. Отже, статева свобода і
статева недоторканість особи – це поняття-антиподи, які носять самостійний
характер і не перехрещуються.
Додатковим безпосереднім об’єктом даних злочинів виступає честь,
гідність, здоров’я, життя, моральність. Як правило це факультативний
додатковий безпосередній об’єкт.
Обов'язковою ознакою складів злочинів проти статевої свободи та
статевої недоторканості особи є потерпілий від злочину, який може виділятись
за певними ознаками, зокрема, за залежністю від винного, недосягненням
певного стану або віку. Характерною особливістю КК України 2001 р. є те, що
в ньому, на відміну від КК 1960 р., забезпечується універсальний кримінально-
правовий захист осіб будь-якої статі у сфері сексуального життя, потерпілими
від цих злочинів може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі. До набрання
чинності КК 2001 р. насильницькі посягання жінок на чоловіків у доктрині й
судовій практиці тлумачились як злочини проти особи (наприклад, заподіяння
тілесних ушкоджень, незаконне позбавлення волі) або як хуліганство.
Об’єктивна сторона активною поведінкою винної особи – це фізичні та
(або) інтелектуальні дії сексуальної спрямованості. За законодавчою
конструкцією ці злочини здебільшого побудовані як формальні склади.
Із суб’єктивної сторони всі злочини проти статевої свободи та статевої
недоторканості особи характеризуються прямим умислом. При цьому психічне
ставлення суб'єкта до певних елементів деяких злочинів (наприклад, до
малолітнього віку потерпілого від зґвалтування) може набувати вигляду
необережної форми вини. Сексуальний мотив, тобто бажання задовольнити
статеву потребу, є факультативною, а не обов'язковою ознакою суб'єктивної
сторони даних злочинів, які можуть вчинюватись і з інших спонукань.
Суб’єктом даної категорії злочинів є фізична осудна особа, яка досягла
14-річного (за статтями 152, 153 КК України) або 16-річного віку (за статтями
154–156 КК України). У переважній більшості випадків суб'єкт є спеціальним –
його ознаки або безпосередньо вказані у законі про кримінальну
відповідальність або встановлюються шляхом тлумачення норм закону з
урахуванням особливостей об'єктивної сторони того чи іншого злочину та
ознак потерпілого.

5.2. Зґвалтування

Основним безпосереднім об'єктом зґвалтування залежно від того, хто є

потерпілим від злочину, слід визнавати статеву свободу чи статеву
недоторканість особи, а додатковими об'єктами – зокрема, належний
фізичний і психічний розвиток неповнолітніх, тілесну психічну недоторканість,
честь і гідність особи.
Потерпілою від злочину, передбаченого ст. 152 КК України, може бути
особа як жіночої так і чоловічої статі.
Оскільки шлюб не вважається автоматичним свідченням згоди особи на
сексуальне спілкування за будь-яких обставин, а ст. 152 КК України не містить
застереження про визнання зґвалтуванням лише позашлюбного сексуального
проникнення, потерпілою від розглядуваного злочину може бути й особа, яка
перебуває з винуватим в шлюбі.
Більше того: зґвалтування потерпілої особи, яка перебуває з винуватим в
шлюбі, утворює кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 152 КК України).
Для кваліфікації вчиненого за ст. 152 КК України не мають значення,
зокрема, моральний аспект характеристики потерпілої особи (наприклад, вона
веде безладне статеве життя), наявність переднього сексуального спілкування з
тим, хто скоїв зґвалтування, досягнення потерпілою особою шлюбного віку чи
статевої зрілості. При цьому зґвалтування неповнолітньої або малолітньої
особи має кваліфікуватись, відповідно, за ч. 3 або ч. 4 даної статті.
Віктимна поведінка потерпілої особи, не виключаючи кримінальну
відповідальність за ст. 152 КК України, може враховуватись при призначенні
покарання: на підставі ч. 2 ст. 66 КК суд залежно від конкретних обставин
вправі визнати таку поведінку обставиною, що пом'якшує покарання за
зґвалтування.
З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у вчиненні дій сексуального
характеру пов'язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в
тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета,
без добровільної згоди потерпілої особи.
Некоректність законодавчого формулювання «з використанням
геніталій або будь-якого іншого предмета», яка, однак, навряд чи
перешкоджатиме застосуванню ст. 152 КК України, вбачається в тому, що: а)
використовувати можна певний предмет (знаряддя), виділений (-е) від цілого, а
не частину тіла або людський орган на кшталт статевого члена б) геніталії
людини фактично визнано предметом навколишнього світу; в) здійснювати
сексуальне проникнення в тіло іншої особи можна за допомогою не лише
геніталій, а й інших частини тіла людини (про проникнення в тіло іншої
людини з використанням будь-яких органів, а не лише геніталій йдеться і в ч. 1
ст. 36 КК України Стамбульської конвенції); г) геніталії (або статеві органи
людини) поділяються на зовнішні (у жінок – це жіноча соромітна ділянка
(лобкове підвищення, великі й малі соромітні губи, переддвер'я піхви, залози і
цибулини переддвер'я, дівоча пліва) і клітор; у чоловіків – мошонка, що вміщує
яєчка, і статевий член і внутрішні (у жінок – це яєчники, матка, фаллопієві
труби і піхва; у чоловіків – яєчка з придатками, сім'явивідні протоки з
сім'яними міхурцями, сім'явпорскувальні протоки, передміхурова залоза і
куперові залози). Звідси випливає, що ґвалтівник може проникнути в один із
трьох природних отворів іншої людини хіба що за допомогою такої складової
геніталій, як статевий член. Водночас проблематично уявити собі, як це можна
зробити за допомогою, наприклад, жіночої піхви (вагіни), яка становить собою
м'язову еластичну трубку, що верхнім кінцем охоплює шийку матки, а нижнім
відкривається у статеву щілину.
Для оцінки скоєного як зґвалтування вимагається тільки відповідне
проникнення, а не ще якась додаткова дія (дії) сексуального характеру, як це
випливає з ст. 152 КК України.
Стаття 152, викладена в редакції Закону від 6.12.2017 №2227-VІІІ, істотно
розширила межі об'єктивної сторони складу злочину «зґвалтування»:
По-перше, під статевими зносинами з погляду інкримінування
попередньої редакції ст. 152 КК України розумівся тільки природний
(гетеросексуальний) статевий акт (коїтус) – введення статевого члена чоловіка
у жіночу піхву, яке може викликати вагітність. Наразі зґвалтування визнається
не лише згаданий акт, а й інші різновиди проникнення у вагіну (жіночу піхву), а
також проникнення в анус або рот іншої особи (тобто в отвори тіла людини,
біологічно для цього не призначені) за допомогою як статевого члена чи іншої
частини тіла людини, так і будь-якого предмета.
По-друге, раніше статеві зносини визнавались зґвалтуванням за умови,
що вони поєднуються із застосуванням фізичного насильства, погрозою його
застосуванням або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. При
цьому один із трьох вказаних альтернативних способів, за наявності хоча б
одного з яких природні статеві зносини між особами жіночої і чоловічої статі
визнавались зґвалтуванням, був вичерпним.
Стаття 152 КК України, викладена в редакції Закону від 6.12.2017 №2227-
VIII, як на криміноутворювальну ознаку вказує (за винятком ч. 4 цієї статті) не
на конкретний спосіб, а на недобровільність – відсутність вільного
волевиявлення потерпілої особи на проникнення в один із трьох її природних
отворів. Вагінальне, анальне або оральне проникнення в тіло іншої особи
визнається зґвалтуванням як у тому разі, коли воно поєднується із
застосуванням фізичного насильства, погрозою його застосуванням або з
використанням безпорадного стану потерпілої особи, так і в інших випадках
відсутності її добровільної згоди на таке проникнення.
Водночас серйозною вадою КК, оновленого на підставі Закону від
6.12.2017 №2227-VIII, слід визнати відсутність чітких законодавчих критеріїв
розмежування складів злочинів, передбачених ст. 152 КК України (153 КК
України) і ст. 154, – за винятком хіба що моменту закінчення цих злочинів і
того, що за ст. 154 може нести відповідальність і той, хто не має наміру вчиняти
акт сексуального характеру з потерпілою особою. Реалізація «широкого»
підходу до конструювання об'єктивної сторони складу злочину «зґвалтування»,
не поєднана, однак, із включенням у ст. 154 належних застережень, має своїм
наслідком колізійність відповідних кримінально-правових норм як потенційне
джерело неоднакового застосування КК. Так, примушування до здійснення акту
сексуального характеру залежно від певних обставин може одночасно
вказувати і на вчинення такого злочину, як зґвалтування (сексуальне
насильство).
По-третє, щодо природного статевого акту з малолітньою особою та
іншого сексуального проникнення в тіло такої особи, то за ч. 4 ст. 152 КК
України, сексуальне проникнення в тіло малолітньої особи визнається
зґвалтуванням – незалежно від того, чи давала така особа на це згоду, є остання
добровільною (така згода визнана законодавцем фікцією) або вимушеною, чи
розуміла малолітня особа характер і значення вчинюваних стосовно неї дій
тощо. Так само вирішується питання кримінально-правової оцінки
сексуального насильства, вчиненого щодо малолітньої особи (ч. 4 ст. 153 КК
України).
Виходить, що в ч. 4 ст. 152 КК України передбачено відповідальність як
за особливо кваліфікований різновид зґвалтування (якщо відсутня добровільна
згода малолітньої потерпілої особи, яка розуміє характер і значення
вчинюваних стосовно неї дій, на сексуальне проникнення в її тіло), так і за
самостійний різновид основного складу злочину «зґвалтування» як
специфічного посягання на статеву недоторканість малолітньої особи, для
наявності якого добровільна згода цієї особи жодного значення не має.
Діями сексуального характеру, пов'язаними з вагінальним, анальний, або
оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або
будь- якого предмета, треба визнавати дії сексуального характеру незалежно
від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, які, означаючи проникнення
в один із трьох природних отворів потерпілої особи і, відповідно, порушуючи її
тілесну недоторканість, здатні збудити та (чи) задовольнити статеву пристрасть
чоловіка або жінки. Крім введення статевого член: чоловіка (у тому числі
неерегованого) у піхву жінки, це можуть бути, зокрема: проникнення у піхву
жінки рукою, пальцем, ногою або певним предметом – палицею, пляшкою,
телефоном, штучним фалосом тощо; аногенітальний контакт чоловіка з
жінкою; мужолозтво (аногенітальний контакт чоловіка з чоловіком),
орогенітальний контакт чоловіка з жінкою або чоловіка з чоловіком. Термін
«сексуального характеру» означає акт, який має сексуальну конотацію; він не
поширюється на акти, яким бракує такої конотації або відтінку (п. 190
Пояснювальної доповіді до Стамбульської конвенції). При цьому, не дивлячись
на вказівку ч. 1 ст. 152 КК України на сексуальний характер вчинюваних дій,
каране за цією кримінально-правовою нормою проникнення зовсім не
обов'язково повинне імітувати гетеросексуальний акт.
Насильницькі дії сексуального характеру, не пов'язані з проникненням в
тіло потерпілої особи, визнаються відмінним від зґвалтування сексуальним
насильством (ст. 153 КК України).
Поняття добровільної згоди розкривається в примітці до ст. 152. У
широкому сенсі згода особи на сексуальне проникнення в її тіло не може
вважатись добровільною, якщо вона була надана, зокрема, під впливом
застосування фізичного насильства, погрози його застосуванням, погрози
іншого змісту (наприклад, погрози знищенням чи пошкодженням майна як
потерпілої, так й іншої особи, погрози обмеженням прав, свобод чи законних
інтересів потерпілої або іншої особи), обману, використання щодо особи її
матеріальної чи службової залежності, безпорадного чи уразливого стану.
Для інкримінування ст. 152 КК України (за винятком, як вже зазначалось,
її ч. 4) потрібно встановити, що небажання потерпілої особи на вчинення щодо
неї відповідної дії було більш-менш чітко вираженим, явним, переконливим,
таким, щоб одна особа зрозуміла, що інша не бажає сексуального проникнення
в її тіло, адже відмова на словах, навіть певна фізична протидія не завжди
свідчать про дійсне небажання особи.
Наприклад, чоловік може сприймати вказану поведінки жінки як
кокетство, загравання (елемент сексуальної гри) або прояв сором'язливості;
особливо це стосується випадків, коли жінка спочатку дозволяє чоловіку
роздягнути себе, пестити свої груди і статеві органи тощо, а потім заявляє, що
на сексуальне проникнення не погоджується. З кримінально-правової точки
зору це може вказувати на вибачальна фактичну помилку у діях чоловіка та,
відповідно, відсутність складу злочину «зґвалтування».
Недобровільну згоду потерпілої від зґвалтування особи треба відрізняти
від такої, що виключає кваліфікацію дій за ст. 152 КК України, пасивної згоди,
коли особа, хоч і не бажає сексуального проникнення в її тіло, не перешкоджає
цьому і не показує свою незгоду, що розцінюється іншою стороною як
добровільна згода на проникнення.
Водночас відсутність вільного волевиявлення потерпілої особи, а отже,
наявність складу злочину «зґвалтування» слід вбачати, зокрема, в тому
випадку, коли потерпіла особа не давала явної згоди на сексуальне
проникнення і не чинила опір ґвалтівнику через переляк. Якщо потерпіла особа
ситуацію, що склалася навколо неї (оточення її групою осіб, безлюдне місце,
темна пора доби, тривале закривання в приміщенні тощо), розцінює як без-
вихідну та, оцінюючи свої сили, відмовляється чинити опір з тим, щоб
попередити настання для себе більш тяжких наслідків, вчинене за наявності
підстав також може кваліфікуватись за відповідною частиною ст. 152 КК
України.
Оголошене перед початком гетеросексуального коїтусу прохання
потерпілої особи використати засіб контрацепції саме по собі не може
розцінюватись як свідчення добровільності її згоди на сексуальний акт.
Зґвалтування визнається закінченим з моменту проникнення
статевого члена чоловіка, іншого органу людини (наприклад, руки чи пальця)
або певного предмета в один із природних отворів потерпілої особи незалежно
від того, чи вдалося винуватому збудити та (чи) задовольнити свою статеву
пристрасть. Мається на увазі проходження хоча б частиною статевого члена,
іншого органу людини чи певного предмета меж тієї чи іншої природної
порожнини тіла людини (наприклад, для ротової порожнини – це губи, а для
анального отвору – сфінктерне кільце ануса).
Якщо зґвалтування набуло вигляду недобровільного природного
статевого акту, то злочин, за загальним правилом, визнається закінченим з
початку такого акту. При цьому не вимагається продовження копулятивних
фрікцій (зворотно-поступальних рухів статевого члена чоловіка у піхві жінки),
обов'язкової дефлорації (порушення цілісності дівочої пліви), досягнення
оргазму чи еякуляції (закінчення статевого акту у фізіологічному розумінні).
Слід, зокрема, враховувати, що інколи анатомічна побудова дівочої пліви
допускає вчинення статевого акту і без порушення її цілісності.
Засуджуючи особу за замах на зґвалтування, суд повинен вказати у
вироку конкретні причини, що не залежать від волі ґвалтівника, які
перешкодили йому довести злочин до кінця (наприклад, неподоланий опір
потерпілої особи, втручання сторонніх, фізіологічні чинники – передчасне
сім'явипорскування, порушення ерекції, невідповідність статевого члена
ґвалтівника статевим органам малолітньої потерпілої тощо).
Не виключені випадки, коли особа добровільно погодилась на статеві
зносини, але після їх початку «відкликає» свою згоду (наприклад, через больові
відчуття: жінка може страждати на вагінізм – хворобливу чуттєвість в області
статевих органів тощо). Якщо жінка з певної причини наполягає на припиненні
статевих зносин, розпочатих на добровільних засадах, а чоловік ігнорує таке
волевиявлення, то скоєне може бути визнане діями, пов'язаними з вагінальним
проникненням і вчиненими без добровільної згоди потерпілої особи, як про це
йдеться в ч. 1 ст. 152 КК України, а отже, утворювати склад розглядуваного
злочину. Тобто в цьому разі момент закінчення зґвалтування настає пізніше,
ніж розпочинаються природні статеві зносини.
З урахуванням ст. 17 КК України добровільна відмова від доведення
зґвалтування до кінця виключає кримінальну відповідальність за замах на цей
злочин. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною треба встановити,
що особа, усвідомлюючи можливість довести злочин до кінця, відмовилась від
цього і з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа може
нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють
склад іншого злочину (наприклад, заподіяння тілесного ушкодження, незаконне
позбавлення волі, розбещення неповнолітніх).
Оскільки заподіяння шкоди здоров'ю вже не є складовою частиною
об'єктивної сторони зґвалтування (за винятком шкоди, охоплюваної тяжкими
наслідками, – ч. 5 ст. 152 КК України), результативне фізичне насильство щодо
потерпілої особи має додатково кваліфікуватись як заповідний злочин
проти здоров'я особи.
Поняттям фізичного насильства при зґвалтуванні охоплюється й
посягання на внутрішні органи і тканини тіла людини – застосування без згоди
потерпілої особи з метою викликати її безпорадний стан наркотичних засобів,
психотропних, отруйних або сильнодіючих речовин (наприклад, клофеліну або
димедролу в поєднанні з міцними алкогольними напоями). Якщо відповідні
речовини або засоби вживались особою добровільно (за власною волею), а
згодом безпорадний стан такої особи був використаний винуватим для
вчинення сексуального проникнення, то його дії також є підстави розглядати як
зґвалтування. Така ж кримінально-правова оцінка повинна даватись у випадках,
коли намір вчинити зґвалтування виник у винуватого вже після того, як
потерпіла особа під впливом насильства або обману вжила зазначені речовини
або засоби й опинилась у безпорадному стані.
Відсутність вільного волевиявлення особи, потерпілої від зґвалтування,
може бути результатом застосування щодо цієї особи погрози. Передусім
йдеться про залякування застосуванням фізичного насильства – вбивством,
заподіянням тілесних ушкоджень, зараженням хворобою, зґвалтуванням
близької особи тощо. Погроза може набувати вигляду висловлювань, жестів,
інших дій (наприклад, демонстрації зброї або предметів, що імітують зброю).
Причому адресатом погрози у цьому разі може бути не лише потерпіла особа, а
й інші особи, наприклад, її близькі родичі (діти, батьки тощо). Наприклад,
злочинець може погрожувати зґвалтувати мати, якщо донька не погодиться на
сексуальне проникнення ґвалтівника в її тіло.
Якщо винуватому вдалося отримати згоду на сексуальне проникнення за
допомогою погрози вчинити вбивство потерпілої особи у майбутньому, то такі
дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 152 КК
України і ст. 129 КК України. Вчинення погрози вбивством після
зґвалтування (наприклад, з метою примусити потерпілу особу не заявляти про
вчинене у правоохоронні органи) також слугує підставою для кваліфікації дій
винуватого за вказаною сукупністю злочинів.
Зазначене, вочевидь, стосується й погроз особи заподіяти самій собі
тілесні ушкодження, накласти на себе руки і навіть знайти собі когось для
сексуального спілкування (наприклад, завести «службовий роман»), якщо інша
особа не погодиться на сексуальне проникнення в її тіло.
Традиційно зазначені погрози (як, до речі, і спрямовані в майбутнє
погрози шантажного і майнового характеру) не визнавались способом вчинення
зґвалтування на тій підставі, що вони не позбавляють адресата свободи вибору,
вимагають для своєї реалізації певного часу, не ставлять іншу особу у
безвихідне становище, свідчать про меншу суспільну небезпеку дій винуватої
особи, а тому за ефективністю (дієвістю) не можуть прирівнюватись до
застосування фізичного насильства та використання безпорадного стану
потерпіло: особи як альтернативних способів зґвалтування.
Примушування особи до здійснення акту сексуального характеру з іншою
особою, поєднане з погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна
потерпілої особи чи її близьких родичів, або з погрозою розголошення
відомостей, що ганьблять її чи близьких родичів має кваліфікуватись за ч. 3 ст.
154. Враховуючи те, що а) зазначена погроза виключає добровільність згоди і
що б) акт сексуального характеру з іншою особою може бути «вагінальним
анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи», слід констатувати
відсутність нормативних критеріїв відмежування зґвалтування (а так само
сексуального насильства від примушування до вступу в статевий зв'язок,
караного за ч. 3 ст. 154 КК України у змістовній колізії: кримінально-
правовими нормами, присвяченими зґвалтуванню і сексуальному насильству
перебувають також частини 1 і 2 ст. 154 КК України.
Відсутність вільного волевиявлення особи, потерпілої від зґвалтування
(брак добровільної згоди), може бути результатом використання безпорадного
стану такої особи. Йдеться про випадки, коли потерпіла особа за своїм
фізичним або психічним станом не могла розуміти характер і значення
вчинюваних з нею дій (психічна безпорадність) або усвідомлюючи це, не могла
чинити опір ґвалтівникові (фізична безпорадність). Причинами фізичної
безпорадності потерпілої особи виступають, зокрема, її фізичні вади
(наприклад, відсутність кінцівок або їхній параліч, сліпота), похилий вік, тяжке
захворювання, яке не є психічним, виснаження організму, серйозне поранення,
сильне сп'яніння. Фізична безпорадність може бути результатом такого стану
тіла людини, за якого вона неспроможна чинити опір ґвалтівникові. Фізично
безпорадні особи можуть дати добровільну згоду на сексуальне проникнення в
своє тіло, що виключає інкримінування ст. 152 КК України, однак, не спроможні
захистити власне рішення вступити або не вступити в сексуальне спілкування з
іншими особами. Тому при зґвалтуванні фізично безпорадної особи
безпосереднім об'єктом з злочину виступає, скоріш за все, статева свобода, а не
статева недоторканість особи.
Психічна безпорадність, за наявності якої добровільна згода потерпілої
особи на сексуальне проникнення в її тіло відсутня (бо не вважається
результатом вільного волевиявлення), може бути викликана, зокрема,
психічним захворюванням, перебуванням у гіпнотичному стані або у стані
медикаментозного сну.
Стан сп'яніння може бути визнаний безпорадним станом лише у тому
разі, коли внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або токсичних
речовин особа не усвідомлювала навколишню обстановку або була позбавлена
фізичної можливості протидіяти ґвалтівникові. При цьому згода на спільне
вживання алкоголю чи інших речовин, на знаходження в інтимній, еротично
налаштованій обстановці, що сприяє фізичному зближенню, ще не є
добровільною згодою на сексуальне проникнення, яка виключає кваліфікацію
вчиненого за ст. 152 КК України. Так, у сексуальній поведінці жінки, за
загальним правилом, превалюють психологічні, а не фізіологічні чинники.
Тому будь-яка психологічна перешкода (грубість чоловіка, його
безцеремонність, несподіваний шум тощо) може зупинити зліт жіночого лібідо,
зірвати його. З кримінально-правової точки зору це означає, що жінка, яка
залишилась наодинці з чоловіком у «романтичній» обстановці та очікування
якої цей чоловік з тієї чи іншої причини не виправдав, може й не дати
добровільну згоду на сексуальне проникнення в її тіло; як наслідок, наявність
складу злочину «зґвалтування» у цьому разі не виключається.
Сексуальне проникнення в тіло іншої особи, яка перебуває в стані
сп'яніння, не може розцінюватись як зґвалтування, якщо така особа жодним
чином не виявляє свого небажання, і, відповідно, суб'єкт, який вчиняє
проникнення, впевнений в її згоді на сексуальний акт. Водночас якщо сильно
п'яна, а отже, фізично безпорадна особа, хоч і не чинила опору, так чи інакше
висловлювала свою незгоду на сексуальне проникнення, то ігнорування цієї не-
згоди свідчить про умисел суб'єкта вчинити сексуальний акт за відсутності
добровільної згоди, а отже, дозволяє вести мову про зґвалтування.
Суб'єктивна сторона зґвалтування характеризується прямим умислом.
Мотиви, не впливаючи на кваліфікацію за ст. 152 КК України, можуть бути
різними. Це і задоволення статевої пристрасті, й автономні відносно
сексуального мотиву спонукання – помста, бажання принизити потерпілу особу
або копіювати поведінку інших учасників групи, прагнення сексуального
самоствердження, хуліганські спонукання, ревнощі, бажання примусити
потерпілу особу одружитись, національна, релігійна ненависть чи ворожнеча
тощо.
 Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 152 КК України, є фізична осудна
(у тому числі обмежено осудна) особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла
14-річного віку.
Якщо злочин виражається у природному (гетеросексуальному) статевому
акті, вчиненому за відсутності добровільної згоди, то стать безпосереднього
виконавця злочину (тільки чоловік) має бути протилежна статі потерпілої особи
(лише жінка); до того ж чоловік як суб'єкт злочину повинен мати додаткові
ознаки – пеніс, лібідо і потенцію.
У разі опосередкованого вчинення злочину, коли винуватий для
природного (гетеросексуального) акту використовує особу, яка не підлягає
кримінальній відповідальною (наприклад, неосудного), стать ґвалтівника може
бути жіночою, збігаючись зі статтю потерпілої особи. Дії винуватого у цьому
разі мають кваліфікуватись за ч. 1 ст. 152 КК України (за відсутності у
вчиненому кваліфікуючих ознак).
Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його: 1) повторно;
2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 153-
155 КК України; 3) щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи,
з якою винуватий перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах;
4) щодо особи у зв'язку з виконанням нею службового, професійного чи
громадського обов'язку; 5) щодо жінки, яка завідомо для винуватого перебувала
у стані вагітності (ч. 2 ст. 152 КК України), а особливо кваліфікуючими
ознаками: 1) вчинення злочину групою осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої
особи (ч. 3 ст. 152 КК України); 3) зґвалтування особи, яка не досягла 14 років
(ч. 4 ст. 152 КК України); 4) спричинення тяжких наслідків (ч. 5 ст. 152 КК
України).
Зґвалтування, вчинене повторно, має місце у разі, коли його вчинила
особа, яка раніше вже вчинила зґвалтування (тобто злочин, передбачений
однією з частин ст. 152 КК України). Для визнання злочину повторним не
мають значення стадії вчинених особою злочинів, вчинення їх одноособово або
в співучасті, а так само наявність чи відсутність факту засудження винуватого
за раніше вчинений злочин.
Продовжуване зґвалтування однієї і тієї ж потерпілої особи, коли
ґвалтівник діє без значної перерви у часі, що охоплюється його єдиним
злочинним наміром, виключає ознаку повторності (наприклад, ґвалтівник при
недостатній ерекції може примусити потерпілу особу здійснити оральну
стимуляцію його статевого члена для того, щоб згодом вчинити коїтус, а потім
робить це). Продовжуване зґвалтування, поєднане з незаконним позбавленням
волі, потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. 152 КК
України і ст. 146 КК України.
Якщо щодо однієї і тієї ж потерпілої особи вчинено зґвалтування, а потім
сексуальне насильство чи навпаки, то вказані злочини слід кваліфікувати
самостійно; при цьому останній із вчинених злочинів має кваліфікуватись з
урахуванням повторності однорідних злочинів. Натомість про одночасність
вчинення злочинів, передбачених ст. 152 КК України і ст. 153 КК України, і
зумовлену цим відсутність проміжку часу між ними, що виключає як таку
повторність злочинів, слід вести мову тоді, коли група осіб одночасно вчиняє
щодо однієї і тієї ж потерпілої особи зґвалтування і сексуальне насильство або
коли винуватий одночасно вчиняє стосовно декількох різних потерпілих
зґвалтування і сексуальне насильство.
При вчиненні двох або більше зґвалтувань, відповідальність за які
передбачено різними частинами ст. 152 КК України, а також при вчиненні в
одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті у цьому злочині, а в
іншому закінченого зґвалтування дії винуватого слід кваліфікувати за
сукупністю вказаних злочинів. Зґвалтування потерпілої особи без
кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, а згодом повторне
зґвалтування за наявності ознак, вказаних у ч. 3, ч. 4 або ч. 5 ст. 152 КК
України, мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст.
152 та, відповідно, ч. 3, ч. 4 або ч. 5 цієї статті (сукупність утворюють
різновиди одного і того ж складу злочину, передбачені різними частинами ст.
152). При цьому кваліфікація дій ґвалтівника ще й за ч. 2 ст. 152 КК України не
потрібна, однак, ознака повторності має бути зазначена в юридичному фор-
мулюванні обвинувачення і підлягає врахуванню при призначенні покарання.
Кваліфікуючі ознаки, пов'язані з віком потерпілої особи, інкримінуються
винуватому не лише тоді, коли він знав або допускав, що вчиняє зґвалтування
неповнолітньої чи малолітньої особи, а й у разі, коли він міг і повинен був це
усвідомлювати. Такий підхід у доктрині аргументується тим, що якщо у законі
немає вказівки на завідомість і на шкоду або не визначене психічне ставлення
до неї, то відображення у психіці суб'єкта ознаки потерпілого може бути
троїстим: усвідомлення цієї ознаки; усвідомлення можливості її наявності;
неусвідомлення за умови, що винуватий міг і повинен був її усвідомлювати.
Інший (як видається, більш справедливий) доктринальний підхід із цього
питання кваліфікації полягає в тому, що у складі умисного злочину кожна його
об'єктивна ознака (у тому числі вік потерпілої особи як невід'ємна
характеристика об'єкта посягання) має усвідомлюватись суб'єктом злочину, у
зв'язку з чим змішаного психічного ставлення тут бути не може. Відповідно,
неповнолітній або 14-річний вік потерпілої особи не може бути підставою для
кваліфікації зґвалтування за ч. 3 або ч. 4 статті 152 КК України, якщо
встановлено, що ґвалтівник помилково вважав, що потерпіла особа досягла
неповнолітнього чи 14-річного віку. Тобто будь-яка негативна помилка щодо
віку потерпілої особи (і вибачлива, і невибачлива) як така, що зумовлює
неусвідомлення відповідної об'єктивної ознаки, повинна виключати
інкримінування ознак складу злочину «зґвалтування», пов'язаних із цим віком.
Натомість таке інкримінування є можливим лише за умови, якщо винуватий
знав про вік потерпілої особи, припускав, що вона може бути неповнолітньою
чи малолітньою, або ця обставина для нього не мала значення.
У будь-якому разі неповнолітній вік потерпілої особи не може
обтяжувати кримінальну відповідальність за зґвалтування (а малолітній вік
особи, яка добровільно погодилась на сексуальне проникнення в її тіло, не
може вказувати на наявність передбаченого ч. 4 ст. 152 КК України основного
складу злочину «зґвалтування»), якщо той, хто вчиняє сексуальне проникнення,
сумлінно помилявся щодо віку малолітньої особи (вибачлива фактична по-
милка). При вирішенні цього питання має враховуватись вся сукупність
обставин (зокрема, знайомство з потерпілою особою, зовнішні фізичні дані
останньої, її поведінка). Труднощі визначення суб'єктом злочину віку
потерпілої особи зазвичай пов'язані з прискореним фізичним і сексуальним
розвитком підлітків. Останні, намагаючись виглядати дорослішими, можуть
активно заводити розмови на сексуальні теми, використовувати викличні одяг і
косметику, перебувати у компаніях дорослих, вводити в оману стосовно свого
справжнього віку, вживати алкоголь, наркотики, палити тощо.
Якщо потерпілій особі виповнилось 18 років, однак ґвалтівник вважав,
що вчиняє злочин щодо неповнолітньої особи, то вчинене за спрямованістю
умислу може кваліфікуватись як замах на зґвалтування неповнолітньої особи.
У разі вчинення зґвалтування особою, яка раніше вчинила будь-який із
злочинів, передбачених статтями 153-155 КК України, за який вона не була
засуджена, її дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 2 ст. 152 КК
України (якщо відсутні ознаки, передбачені частинами 3-5 цієї статті) і
відповідною частиною ст. 153 КК України, ст. 154 КК України або ст. 155 КК
України. Отже, кримінальну відповідальність за зґвалтування обтяжує
фактична та юридична повторність як тотожних, так й однорідних злочинів.
Зґвалтування, вчинене групою осіб, має місце тоді, коли група з двох або
більше співвиконавців діє узгоджено з метою вчинення злочину стосовно однієї
або декількох потерпілих осіб. Для інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки
не вимагається попередня змова між учасниками злочину; узгодженість дій
співвиконавців може виникнути безпосередньо в процесі зґвалтування (див.
також коментар до ст. 28 КК України). у межах усталеної судової практики
розглядуваний злочин кваліфікується за ч. 3 ст. 152 КК України (за ознакою
групи осіб) і тоді, коли його фактично вчинено за попередньою змовою групою
осіб (не дивлячись на взаємовиключність формулювань ч. 1 і ч. 2 ст. 28 КК
України і на те, що стосовно передбачених цими нормами групових форм
співучасті не спрацьовує принцип «матрьошки», згідно з яким менш небезпечна
форма співучасті своїми ознаками входить до більш небезпечної).
Група осіб відсутня, якщо декілька суб'єктів ґвалтують одну потерпілу
особу, однак не узгоджують при цьому свої дії і не сприяють один одному;
кожен із ґвалтівників несе у такій ситуації самостійну відповідальність за
відповідною частиною ст. 152 КК України. На кваліфікацію зґвалтування
групою осіб як закінченого злочину для всіх співвиконавців не впливає те, чи
вдалося кожному із ґвалтівників здійснити сексуальне проникнення в тіло
потерпілої особи. Дії учасників групового зґвалтування потрібно кваліфікувати
лише за ч. 3 ст. 152 КК України без посилання на ст. 27 КК України
Відповідальність учасника групового зґвалтування за ч. 3 ст. 152
виключається у разі, коли інші його учасники через неосудність або
недосягнення 14-річного віку не були здатні нести кримінальну
відповідальність. Дії такого суб'єкта повинні кваліфікуватись за ч. 1 ст.
уууууу152 (за відсутності інших, крім групи осіб, кваліфікуючих ознак), і (за
наявності підстав) за ст. 304 КК України – як втягнення неповнолітніх у
злочинну діяльність.
Від зґвалтування, вчиненого групою осіб, потрібно відрізняти співучасть
у цьому злочині, що не є співвиконавством. За ч. 5 ст. 27 і відповідною
частиною ст. 152 КК України як пособництво у зґвалтуванні слід кваліфікувати
дії осіб, які сприяють його вчиненню (наприклад, тим, що заманили жертву у
місце посягання на неї, придбали речовини, за допомогою яких потерпіла особа
приводиться у безпорадний стан).
Тяжкими наслідками зґвалтування (ч. 5 ст. 152 КК України) можуть бути
визнані, зокрема, смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого
органу чи його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я,
поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину,
переривання вагітності, втрата репродуктивної функції, зараження вірусом
імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби. Тяжкі
наслідки – оцінне поняття, а тому поданий перелік не може розглядатись як
вичерпний. Водночас не слід визнавати тяжкими наслідками при зґвалтуванні
дефлорацію, вагітність (за винятком вагітності малолітньої і випадків, коли
завідомо для ґвалтівника існували медичні протипоказання до пологів).
Якщо винуватий у зґвалтуванні не передбачав і з урахуванням
конкретних обставин не міг і не повинен був передбачати, що потерпіла особа
накладе на себе руки або спробує це зробити, то інкримінування ч. 5 ст. 152 КК
України виключається (наприклад, ґвалтівник знає, що потерпіла особа є
повією або раніше зазнавала сексуального насильства, однак спроб вчинити
самогубство не здійснювала).
Свідоме поставлення потерпілої особи в небезпеку зараження вірусом
імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою, якщо
захворювання після зґвалтування не настало, не визнається тяжким наслідком
зґвалтування; вчинене у цьому випадку треба кваліфікувати за сукупністю
злочинів – відповідною частиною ст. 152 КК України і ч. 1 ст. 130 КК України.
Тяжкі наслідки можуть бути викликані діями як ґвалтівника, так і
потерпілої особи (наприклад, реакцією останньої на злочин стало те, що вона
накладає на себе руки або спричиняє собі тілесні ушкодження, намагаючись
уникнути сексуального проникнення), у разі якщо при зґвалтуванні чи замаху
на цей злочин смерть потерпілої особи настала внаслідок її власних дій (напри-
клад, вона вистрибнула з транспортного засобу під час руху й отримала
смертельні ушкодження), дії винуватого охоплюються ч. 5 ст. 152 КК України і
додаткової кваліфікації за ст. 119 КК України не потребують.
Заподіяння при вчиненні зґвалтування умисного тяжкого тілесного
ушкодження, що спричинило смерть потерпілої особи, охоплюється ч. 5 ст. 152
КК України і додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 121 КК України не потребує
(конкуренція цілого і частини).
Умисне вбивство ч. 5 ст. 152 КК України не охоплюється. Дії особи,
яка в процесі зґвалтування або відразу після нього вчинила умисне вбивство
потерпілої особи, у судовій практиці кваліфікуються за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК
України (вбивство, поєднане зі зґвалтуванням) і ст. 152 КК України
(інкримінування тієї чи іншої частини статті КК про зґвалтування залежить від
наявності в діях винуватого кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак
злочину). За вказаних обставин смерть потерпілої особи не може розглядатись
як прояв тяжких наслідків зґвалтування, інакше умисне спричинення смерті
потерпілому буде двічі інкриміноване винуватому, а це порушуватиме принцип
недопустимості подвійного інкримінування (ч. 1 ст. 61 Конституції України, ч.
3 ст. 2 КК України).
 П. 10 ч. 2 ст. 115 КК України у певних своїх проявах є спеціальною
нормою щодо п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України, оскільки передбачає зв'язок
умисного вбивства зі злочином певного виду, а не будь-яким злочином. Звідси
випливає, що п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України, а не п. 9 ч. 2 цієї статті має
застосовуватись, зокрема, у випадках, коли винуватий вчиняє вбивство з метою
полегшити вчинення зґвалтування, з помсти за вчинений потерпілою особою
опір, у зв'язку зі схильністю ґвалтівника до садизму або для того, щоб
приховати вчинене раніше зґвалтування.
Даючи кримінально-правову оцінку умисному вбивству з метою
задовольнити статеву пристрасть з трупом, слід виходити з того, що таке
задоволення статевої пристрасті немає підстав розглядати як посягання на
статеву свободу чи статеву недоторканість людини : відповідно, визнавати
скоєне зґвалтуванням чи сексуальним насильством. Кваліфікація зазначеної
поведінки має здійснюватись за сукупністю злочинів – за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК
України (вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину) і за
відповідною частиною ст. 297 КК України (наруга над тілом померлого). Якщо
особа вчинила умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть з
трупом, однак сам акт некрофілії здійснити не встигнула, то вчинене повинне
кваліфікуватись за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України, ч. 1 ст. 14 КК України і
відповідною частиною ст. 297 КК України.
Якщо винуватий, вчинивши вбивство під час подолання опору
потерпілого, вчиняє сексуальне проникнення в його тіло, не усвідомлюючи, що
потерпілий вже загинув, то вчинене має розцінюватись як умисне вбивство,
поєднане із зґвалтуванням, і додатково – як замах на зґвалтування. Відповідно
до ч. 2 ст. 15 КК України такий замах є закінченим, а з погляду кримінально-
правової доктрини він є замахом на так званий непридатний об'єкт.
Якщо сексуальне проникнення відбувається за згодою сторін, однак в
його процесі один із партнерів (будучи, наприклад, схильним до садизму)
застосовує до іншого фізичне насильство, то кваліфікація за ст. 152 КК України
повинна виключатись, а вчинене може розглядатись злочин проти здоров'я
особи (кримінально-правова оцінка заподіяння шкоди здоров'ю особи у цьому
разі, серед іншого, має ґрунтуватись на врахуванні наявності (відсутності)
Згоди потерпілого як обставини, що виключає злочинність діяння).
Примушування особи до зайняття проституцією із застосуванням
насильства, яке набуло вигляду зґвалтування, потребує кваліфікації за ст. 303
КК України і ст. 152 КК України.
Поєднане із зґвалтуванням посягання на здоров'я людей під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів має
кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених ст. 152 КК України і ст.
181 КК України.
Зґвалтування, поєднане з незаконним проникненням до житла чи до
іншого володіння особи, потребує кваліфікації за сукупністю злочинів,
передбачених ст. 152 КК України і ст. 162 КК України.
Примушування до участі у створенні порнографічних творів і зображень,
якщо при ньому вчиняється зґвалтування акторів, треба кваліфікувати за
сукупністю злочинів, передбачених ст. 152 КК України і ст. 301 КК України.
 Заволодіння майном особи, потерпілої від зґвалтування, потребує
додаткової кваліфікації за нормами КК про відповідальність за злочини проти
власності.

5.3. Сексуальне насильство

Об'єктивні, суб'єктивні та кваліфікуючі (особливо кваліфікуючі)

ознаки сексуального насильства збігаються з такими ж ознаками зґвалтування
(ст. 152 КК України) за винятком того, що об'єктивна сторона складу
розглядуваного злочину охоплює лише такі дії сексуального характеру, які не
полягають у проникненні в тіло іншої особи. Відповідно, і диспозиція ч. 1 ст.
153 носить описово-відсильний характер.
До зазначених у коментованій статті дій сексуального характеру, не
пов'язаних із проникненням в тіло іншої особи, можуть бути віднесені, зокрема:
сім'явипорскування на зовнішні геніталії жінки навіть із наступним
заплідненням (якщо це не поєднується з проникненням статевого члена
чоловіка у піхву жінки); тертя по зовнішніх геніталіях жінки, її губах і сідницях
язиком, руками, статевим членом, штучним фалосом чи іншим предметом (за
умови, що органи «насильника» чи предмети навколишнього світу не вводяться
в піхву, рот чи анальний отвір потерпілої особи); мацання геніталій руками;
фроттаж (тертя тілом чоловіка об тіло жінки задля отримання сексуального
збудження і задоволення); кунілінгус – оральна стимуляція жіночих геніталій;
анілінгус – оральна стимуляція входу в анальний отвір; вестибулярний коїтус –
притуляння чоловічого статевого члену до входу у піхву жінки; введення
статевого органу чоловіка між молочними залозами жінки; міжстегновий
коїтус; орогенітальний контакт жінки з чоловіком; лесбійство – форма
задоволення статевої пристрасті жінки шляхом вчинення нею різноманітних дій
сексуального характеру з іншою жінкою (орогенітальні контакти, у тому числі
двосторонні і кунілінгус, вплив на ерогенні зони за допомогою різних
предметів, тертя геніталіями однієї жінки об геніталії іншої жінки тощо;
гомосексуальні контакти між жінками можна поділити на орогенітальні,
ороанальні, мануальні і фалозамінювальні).
Йдеться, таким чином, про різноманітні дії (акти) сексуального
характеру, спрямовані на збудження та (або) задоволення статевої пристрасті
винуватої особи, які, за загальним правилом, передбачають її фізичний контакт
із тілом іншої (потерпілої) особи, але не означають проникнення в це тіло.
Акт зоофілії, поєднаний, наприклад, із застосуванням фізичного
насильства чи погрози його застосуванням до власника відповідної тварини, не
будучи посяганням на статеву свободу (статеву недоторканість) людини,
диспозицією ст. 153 КК України не охоплюється.
Вчинювані стосовно тіла потерпілої особи дії, об'єктивно позбавлені
сексуального характеру (шмагання батогом, укуси, дряпання, припікання тіла
цигарками тощо), можуть кваліфікуватись за ст. 153 КК України лише за умови,
що умисел винуватої особи був направлений на збудження та (або) задоволення
у такий спосіб своєї статевої пристрасті, у зв'язку з чим вчинене (так би мовити,
за спрямованістю умислу) варто розцінювати як посягання на статеву свободу
чи статеву недоторканість потерпілої особи. Інакше скоєне має розглядатись як
посягання на тілесну недоторканість людини, яке за наявності підстав може
кваліфікуватись як той чи інший злочин проти здоров'я особи.
Сказане стосується, зокрема, ситуацій, коли: особа з метою задоволення
своєї статевої пристрасті: займається мастурбацією, спостерігаючи за фізичним
мордуванням потерпілого, здійснюваним за вказівкою цієї особи, або
займається тим саме у присутності оголеної особи, яка перебуває в
безпорадному стані; завдавши ножем удар в область молочних залоз або
геніталій жертви, смокче та облизує її рани, треться об них статевим членом
тощо. Оскільки статева свобода (статева недоторканість) потерпілої особи у
подібних випадках не страждає, а злочинне посягання спрямоване на здоров'я
іншої людини, інкримінування ст. 153 КК України.

5.4. Примушування до вступу в статевий зв’язок

Основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 154 КК

України, є статева свобода або статева недоторканість особи, а додатковими
обов'язковими – власність, честь і гідність особи.
Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі.
Оскільки добровільна згода особи, якій не виповнилось 14 років, у
законодавчому порядку визнана фікцією, то «нерезультативне» примушування
такої особи до здійснення акту сексуального характеру має розцінюватись як
замах на злочин, передбачений ст. 152 КК України (ст. 153 КК України).
З об'єктивної сторони злочин виражається у примушуванні особи до
здійснення акту сексуального характеру з іншою особою.
Під актом сексуального характеру треба розуміти дію сексуального
характеру – як пов'язану з проникненням в один із природних отворів іншої
людини, так і не пов'язану з таким проникненням. Злочином, передбаченим ст.
154 КК України, визнається примушування до одноразового або неодноразових
сексуальних актів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості.
Якщо потерпіла особа добровільно погоджується на одні форми
сексуальних контактів, але заперечує проти інших, то її примушування до них
за наявності підстав також утворює склад розглядуваного злочину.
Під примушуванням слід розуміти протиправний психічний вплив на
свідомість потерпілої особи, спрямований на приведення її у стан, за якого вона
внутрішньо готова підкоритись вимогам суб'єкта примушування, в результаті
потерпіла особа обмежується у можливості діяти за своєю волею (остання при
цьому повністю не придушується), будучи вимушеною обрати той варіант
поведінки, який суперечить її бажанням.
Характер примушування у диспозиції ч. 1 ст. 154 КК України не
конкретизовано. Звідси, однак, не випливає, що примушування, передбачене
цією кримінально-правовою нормою, може набувати будь-якого вигляду. Адже
примушування до здійснення акту сексуального характеру з іншою особою з
використанням при цьому елементів матеріальної або службової залежності
слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 154 КК України, а примушування, поєднане з
погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої особи чи її
близьких родичів, а так само погрозою розголошення відомостей, що ганьблять
потерпілу особу чи її близьких родичів, – за ч. 3 даної статті.
 Діяння, передбачене ст. 154 КК України, сконструйоване законодавцем як
злочин з усіченим складом, який визнається закінченим з моменту здійснення
на волю потерпілої особи психічного тиску у певних формах. На це, серед
іншого, вказує використання іменника, утвореного від дієслова недоконаного
виду, – «примушування».
«Нерезультативне» примушування, вчинене тим, хто мав намір здійснити
акт сексуального характеру з потерпілою особою, одночасно утворює і склад
закінченого злочину, передбаченого ст. 154 КК України, і (залежно від
характеру цього акту) склад незакінченого злочину – замаху на зґвалтування
або сексуальне насильство. Вчинене у такому випадку з урахуванням
спрямованості умислу на вчинення більш тяжкого злочину пропонується
кваліфікувати лише за відповідними частинами ст. 15, ст. 152 (153) КК України.
у розглядуваній ситуації відсутня ідеальна сукупність злочинів, бо посягання
відбувається на один і той саме безпосередній об'єкт і, зокрема, на одного і того
ж потерпілого.
Примушування до акту сексуального характеру, скоєне тим, хто
безпосередньо після цього вчинив такий акт з потерпілою особою
(«результативне» примушування), має кваліфікуватись лише за ст. 152 (ст. 153)
КК України.
Суб'єкт злочину загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку. Виняток – суб'єкт злочину, передбаченого як ч. 2 ст. 154 КК України, який
є спеціальним: це особа, від якої жінка або чоловік матеріально чи службово
залежні. Причому вказівка на службову залежність (з огляду призначення
коментованої кримінально-правової заборони та етимологію термінів «служба»
і «залежність») не означає, що той, хто вчиняє примушування, обов'язково має
бути службовою особою у кримінально-правовому розумінні цього поняття.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кваліфікованим видом злочину є примушування особи до здійснення
акту сексуального характеру з особою, від якої потерпіла особа матеріально або
службово залежна (ч. 2 ст. 154 КК України).
Наявність матеріальної або службової залежності означає, що потерпілий,
обираючи той чи інший варіант своєї поведінки, вимушений орієнтуватись на
інтереси винуватого.
Матеріальна залежність передусім означає, що матеріальна допомога з
боку суб'єкта злочину виступає єдиним, основним або істотним джерелом
існування потерпілої особи (це питання факту), а позбавлення такої допомоги
здатне поставити жінку або чоловіка у скрутне майнове становище.
Матеріальна залежність має місце, наприклад, тоді, коли жінка або чоловік
перебуває на утриманні винуватого, проживає на його житловій площі, а також
коли дії винуватого спроможні іншим чином викликати істотне погіршення
майнового становища потерпілої особи (йдеться, наприклад, про відносини
цивільного боргу, відносини між спадкодавцем і спадкоємцем).
Відносини матеріальної залежності можуть виникати на підставі закону
(СК, ЦК тощо), однак, пов'язувати наявність такої залежності саме і тільки з
правовим обов'язком однієї особи надати відповідну допомогу іншій означало б
обмежувальне тлумачення КК та ігнорування різноманітності життєвих
ситуацій. Таким чином, ознаками матеріальної залежності з погляду
застосування ч. 2 ст. 154 є її дійсність (реальність) та істотність.
Службова залежність означає, що: а) потерпіла особа є підлеглою
винуватого по службі (роботі); б) потерпіла особа підлягає службовому
контролю з боку винуватого (наприклад, ревізор і комірник); в) реалізація
істотних інтересів потерпілої особи залежить від поведінки винуватого по
службі (роботі) (наприклад, науковий керівник і аспірант, викладач і студент,
слідчий та обвинувачений, комендант гуртожитку та особа, яка в ньому
мешкає, ув'язнений і працівник установи відбування покарання). Так, про при-
мушування до здійснення акту сексуального характеру з особою, від якої
потерпіла особа службово залежна, є підстави говорити у тому разі, коли
педагог, який, систематично відмовляючи у виставленні позитивних оцінок
учню за наявності в останнього належних знань, водночас натякає на
поліпшення успішності, якщо учень погодиться на вчинення дій сексуального
характеру.
Пропозиції вступити в статевий зв'язок, настійливі прохання, поєднані з
обіцянками створити кращі матеріальні чи службові умови (наприклад,
призначити на більш високооплачувану посаду), наданням подарунків і пільг,
домагання, які не поєднуються з погрозами використати залежність і тим самим
завдати істотних неприємностей і втрат, не утворюють складу злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 154 КК України. У подібних випадках вплив на волю
людини позбавлений характеру примушування, а тому більш доречно вести
мову про переконання, не про вимушеність, а про вигідність здійснення акту
сексуального характеру.
Відсутнє примушування з погляду кваліфікації за ч. 2 ст. 154 КК України
і тоді, коли висловлюється погроза вчинити стосовно особи законні дії
(наприклад, притягнути її за наявності підстав до дисциплінарної
відповідальності).
Особливо кваліфікованим видом злочину є примушування, поєднане з
погрозою:
 знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої особи чи
її близьких родичів;
 розголошення відомостей, що ганьблять її чи близьких родичів (ч. 3
ст. 154 КК України). у цих випадках погроза виступає способом вчинення
розглядуваного злочину.

5.5. Розбещення неповнолітніх

Стаття 16 Конвенції ООН про права дитини закріплює положення про те,
що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного
втручання у здійснення її права на особисте життя, у поняття особистого життя
включаються, зокрема, емоційні, любовні і сексуально-еротичні переживання й
уподобання дитини, а також її право на отримання адекватної інформації, без
якої вона не зможе самостійно розпоряджатись цією складною сферою свого
життя.
 Стаття 156 КК України (як і ст. 155 КК України, а також частини 4 ст. 152
КК України і ст. 153 КК України) відображає на законодавчому рівні проблему
педофілії – статевого відхилення, яке проявляється у прагненні вчинювати дії
сексуального характеру з дітьми. Водночас слід мати на увазі, що кримінально
каране розбещення неповнолітніх, здатне викликати у потерпілих від цього
злочину різні статеві збочення і травмування підліткової психіки, може й не
мати на меті сексуальне задоволення винуватого.
Основним безпосереднім об'єктом злочину є статева недоторканість
особи, а додатковими – належний фізичний, психічний і соціальний розвиток
неповнолітніх, суспільна моральність.
Потерпілим від злочину виступає особа чоловічої або жіночої статі, яка
не досягла 16-річного віку. У цьому сенсі слід констатувати часткову невід-
повідність назви коментованої статті змісту диспозиції її ч. 1 (неповнолітньою
згідно з чинним цивільним і сімейним законодавством визнається особа, котра
не досягли 18-річного віку).
Розбещення малолітньої особи має кваліфікуватись за ч. 2 ст. 156 КК
України. Однак інкримінування цієї норми у випадку фізичного розбещення
особи, якій не виповнилось 14 років, можливе тільки за умови, що скоєне не
охоплюється диспозиціями ч. 4 ст. 152 КК України і ч. 4 ст. 153 КК України.
Вчинення розпусних дій фізичного характеру щодо особи, яка досягла 16-
річного віку, може розглядатись як хуліганство, що відзначається винятковим
цинізмом (ст. 296 КК України), – за умови, що такі дії поєднуються з грубим
порушенням громадського порядку, викликані прагненням продемонструвати
явну неповагу до суспільства і не містять при цьому ознак складів злочинів, що
посягають на статеву свободу особи (наприклад, ст. 153 КК України).
З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 156 КК України,
виражається у вчиненні різноманітних розпусних дій сексуального характеру,
здатних викликати фізичне і моральне розбещення неповнолітніх потерпілих.
Розпусні дії можуть бути фізичними або інтелектуальними; для наявності
складу розглядуваного злочину вони повинні вчинятись у присутності
відповідного потерпілого – як безпосередній, так і такій, що забезпечується за
допомогою інтернету чи інших засобів зв'язку, і за сприйняття потерпілим
розпусних дій.
Фізичне розбещення – це, зокрема, оголення зовнішніх статевих органів
винуватої або потерпілої особи (про поняття статевих органів людини див.
коментар до ст. 152 КК України), поцілунки, непристойні дотики, які
викликають статеве збудження, навчання онанізму, вчинення у присутності
потерпілого гетеросексуального коїтусу, мужолозтва або іншої дії сексуального
характеру.
Традиційно розпусними визнавались як безконтактні дії, так і сексуальні
маніпуляції з тілом й особливо статевими органами потерпілої особи,
винуватого або третьої особи. Наразі, однак, слід враховувати, що природні або
«неприродні» статеві зносини з особою, якій не виповнилось 16 років, за її
добровільною згодою не визнаються фізичним розбещенням неповнолітніх із
погляду відповідальності за ст. 156 КК України і мають кваліфікуватись за ст.
155 КК України. Водночас виокремлення і подальше існування коментованої
кримінально-правової заборони враховує, зокрема, можливість вчинення не
охоплюваного диспозицією ст. 155 КК України фізичного розбещення осіб,
яким не виповнилось 16 років.
За наявності підстав зґвалтування або сексуальне насильство, вчинене у
присутності відповідних потерпілих, може утворювати ідеальну сукупність
злочинів, передбачених ст. 152 КК України (ст. 153 КК України) і ст. 156 КК
України.
Інтелектуальне розбещення може полягати, наприклад, у цинічних
розмовах з потерпілим на сексуальні теми, у розповіді відвертих,
натуралістичних сексуальних історій, фотографуванні потерпілих у різних
сексуальних позах, демонстрації порнографічних предметів або примушуванні
до перегляду відповідної продукції, схиленні (у тому числі з використанням
мережі інтернет) до вчинення сексуальних дій, у тому числі щодо винуватого.
Інтелектуальні розпусні дії можуть класифіковані на: вербальні – відверто
цинічні розмови, анекдоти, поради тощо; візуальні – демонстрація
порнографічної книжкової, кіно-, фото- та відео продукції;
аудіопрослуховування музичних носіїв натуралістичних сексуальних історій,
пісень тощо.
За наявності підстав дії, що становлять собою інтелектуальне
розбещення, потребують додаткової кваліфікації за ст. 301 КК України.
Розпусні дії з потерпілою особою, вчинені безпосередньо перед
зґвалтуванням, сексуальним насильством або статевими зносинами з особою,
яка не досягла 16-річного віку, охоплюються відповідними частинами статей
152, 153, 155 КК України, оскільки у подібних випадках розбещення
неповнолітніх з урахуванням спрямованості умислу винуватого розглядається
лише як етап у вчиненні інших статевих злочинів. Наявність істотного розриву
у часі між розпусними діями і вчиненням стосовно однієї й тієї ж потерпілої
особи іншого статевого злочину, що виключає переростання одного злочинного
діяння в інше, означає, що вчинене треба кваліфікувати за сукупністю
відповідних злочинів.
Якщо винуватий, маючи намір зґвалтувати неповнолітню особу або
вчинити щодо неї сексуальне насильство, здійснив щодо неї розпусні дії, а
закінчене зґвалтування або сексуальне насильство не вчинив з причин, не
залежних від його волі, то скоєне потрібно кваліфікувати не за ст. 156 КК
України, а за відповідними частинами ст. 15, ст. 152 КК України (ст. 153 КК
України) (конкуренція частини і цілого). Але якщо умисел вчинити
зґвалтування або сексуальне насильство виник вже після закінчення
розбещення потерпілої особи, то скоєне утворює реальну сукупність
відповідних злочинів.
У разі якщо розбещення неповнолітнього передувало зґвалтуванню або
сексуальному насильству, від доведення до кінця якого особа добровільно
відмовилась, її дії за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 156.
Розбещення неповнолітніх є закінченим злочином з моменту початку
вчинення розпусних дій (формальний склад злочину). Згода потерпілого на
вчинення щодо нього таких дій, а так само результативність останніх на
кваліфікацію за ст. 156 КК України не впливають.
Диспозиція ч. 1 ст. 156 КК України не виключає насильницький характер
розпусних дій. Розбещення неповнолітніх, яке поєднується з побоями і
мордуваннями, заподіянням тілесних ушкоджень, погрозою вбивством,
зараженням вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної
хвороби, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 156 і певною
нормою про відповідальність за злочин проти життя або здоров'я особи.
Розглядуваний злочин може утворювати сукупність і зі злочинами проти
моральності, передбаченими ст. 301 КК України, ст. 302 КК України або ст. 303
КК України.
Суб'єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка
досягла 16-річного віку. КК варто змінити таким чином, щоб суб'єктом
розбещення неповнолітніх виступала повнолітня особа.
У ст. 156 встановлено відповідальність за розпусні дії незалежно від їх
гетеро- або гомосексуальної спрямованості, а тому винуватий і потерпілий
можуть бути особами як однієї, так і різної статі.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Про момент усвідомлення винуватою особою віку потерпілої особи у
разі помилки особи щодо віку потерпілого відповідальність за ст. 156 повинна
виключатись.
Розпусні дії, карані за ст. 156 КК України, зазвичай спрямовані на
задоволення винуватим своєї статевої пристрасті, на збудження у
неповнолітньої особи статевого інстинкту або його задоволення. Але мотиви
злочину не впливають на його кваліфікацію. Розбещувач може керуватись не
лише сексуальними, а й іншими спонуканнями і помста близьким, подальше
втягнення у проституцію тощо).
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 156 КК України) є
вчинення розпусних дій: 1) щодо малолітньої особи (нею є особа, якій на
момент вчинення злочину не виповнилось 14 років); 2) членом сім'ї, близьким
родичем або особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого
чи піклування про нього.

ТЕМА 6
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВИБОРЧИХ, ТРУДОВИХ
ТА ІНШИХ ОСОБИСТИХ ПРАВ І СВОБОД
ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

6.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти виборчих,

трудових та інших особистих прав і свобод людини і
громадянина.
6.2. Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати
участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з
референдуму чи діяльності офіційного спостерігача.
6.3. Незаконне використання виборчого бюлетеня, бюлетеня для
голосування на референдумі, голосування виборцем, учасником
референдуму більше ніж один раз.
6.4. Незаконне знищення виборчої документації чи документів
референдуму.
6.5. Порушення таємниці голосування.
6.6. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.
6.7. Грубе порушення законодавства про працю.
6.8. Грубе порушення угоди про працю.
6.9. Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у
страйку.
6.10. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших
установлених законом виплат.
6.11. Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей.
6.12. Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за
особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування.
6.13. Порушення авторського права і суміжних прав.
6.14. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,
національної належності, релігійних переконань, інвалідності та
за іншими ознаками.
6.15. Порушення недоторканності житла.
6.16. Порушення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами
зв’язку або через комп’ютер.
6.17. Порушення недоторканності приватного життя.
6.18. Порушення права на отримання освіти.
6.19. Порушення права на безоплатну медичну допомогу.

6.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти виборчих,

трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я,

честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю. Закріплені у другому розділі Конституції України (статті
21–62) права та свободи людини і громадянина гарантуються і захищаються
чинним законодавством. Однією з таких гарантій є кримінально-правовий
захист конституційних прав і свобод від злочинних посягань.
Родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують
конституційні права та свободи людини і громадянина.
Залежно від їх безпосереднього об'єкта, всі злочини, передбачені п'ятим
розділом Особливої частини КК, можна поділити на такі види:
 1. Злочини проти виборчих прав громадян: перешкоджання здійсненню
виборчого права – ст. 157 КК України; надання неправдивих відомостей до
органу ведення Державного реєстру виборців або фальсифікація виборчих
документів, документів референдуму, підсумків голосування або відомостей
Державного реєстру виборців – ст. 158 КК України; порушення таємниці
голосування – ст. 159 КК України; підкуп виборця, учасника референдуму – ст.
160 КК України.
2. Злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання законній
діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій –
ст. 170 КК України; перешкоджання законній професійній діяльності
журналістів – ст. 171 КК України; грубе порушення законодавства про працю –
ст. 172 КК України; грубе порушення угоди про працю – ст. 173 КК України;
примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку – ст.
174 КК України; невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших,
установлених законом виплат – ст. 175 КК України.
3. Злочини у сфері охорони права на об'єкти інтелектуальної
власності: порушення авторського права і суміжних прав – ст. 176 КК України;
порушення прав на об'єкти промислової власності – ст. 177 КК України.
4. Злочини, що посягають на інші особисті права і свободи
громадян: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,
національної належності або ставлення до релігії – ст. 161 КК України;
порушення недоторканності житла – ст. 162 КК України; порушення таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що
передаються засобами зв'язку або через комп'ютер – ст. 163 КК України;
порушення недоторканності приватного життя – ст. 182 КК України;
порушення права на отримання освіти – ст. 183 КК України; порушення права
на безоплатну медичну допомогу – ст. 184 КК України.
5. Злочини проти сім'ї: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей
– ст. 164 КК України; ухилення від сплати коштів на утримання
непрацездатних батьків – ст. 165 КК України; злісне невиконання обов'язків по
догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування
– ст. 166 КК України; зловживання опікунськими правами – ст. 167 КК
України; розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) – ст. 168 КК
України; незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) – ст. 169 КК України.
6. Злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних споруд чи
культових будинків – ст. 178 КК України; незаконне утримування, осквернення
або знищення релігійних святинь – ст. 179 КК України; перешкоджання
здійсненню релігійного обряду – ст. 180 КК України; посягання на здоров'я
людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання
релігійних обрядів – ст. 181 КК України.
Ряд злочинів цього розділу також є предметними, тобто предмет злочину
є обов’язковим (документи референдуму, виборча документація, відомості, що
передаються шляхом листування, твори науки, винаходи, релігійні споруди,
приватне житло і ін.).
Із об’єктивної сторони абсолютна більшість злочинів характеризується
формальним складом і є закінченими з моменту посягання незалежно від того
чи настали наслідки (незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння), невиплата
заробітної плати, порушення права на безоплатну медичну допомогу і т.д.).
Мають місце також злочини із матеріальним складом (порушення
авторського права і суміжних прав, порушення права на винахід, корисну
модель, промисловий зразок, пошкодження релігійних споруд чи культових
будинків). Характерним для цих злочинів є такі ознаки як діяння, наслідки,
причинний зв'язок.
Діяння можуть бути різними, однак всі вони безпосередньо спрямовані на
порушення прав потерпілої особи. Як наслідки зокрема, виділяють: 1)
майнову шкоду у великих розмірах (200 або більше неоподаткованих
мінімумів); 2) шкоду в особливо великих розмірах (1000 і більше
неоподаткованих мінімумів доходів громадян); 3) інші наслідки, що можуть
виражатися у впливі на результати виборів або у знищенні чи пошкодженні
майна.
Із суб’єктивної сторони злочини проти виборчих, трудових та інших
особистих прав і свобод людини і громадянина вчиняються, як правило,
умисно, причому умисел може бути як прямий, так і непрямий. Ставлення
суб’єкта до наслідків або можливих наслідків може також характеризуватись і
необережністю.
Суб’єкт злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і
свобод людини і громадянина може бути двоякий:
1) загальний (фізична осудна особа з 16 років);
2) спеціальний (член виборчої комісії, службова особа, керівник
підприємства, установи, організації і ін.).

6.2. Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати

участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи
діяльності офіційного спостерігача

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 157 КК України) є виборче право

(право обирати і бути обраним) громадян України, а також їхнє право вести
передвиборну агітацію.
Об’єктивна сторона перешкоджання вільному здійсненню
громадянином свого виборчого права або права брати участь у референдумі,
перешкоджання діяльності іншого суб'єкта виборчого процесу, ініціативної
групи референдуму, комісії з референдуму, члена виборчої комісії, члена
ініціативної групи референдуму, члена комісії з референдуму або офіційного
спостерігача при виконанні ними своїх повноважень, поєднані з обманом або
примушуванням, а також ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без
поважних причин.
За ч. 4 ціїєї статті злочином є втручання службової особи з
використанням службового становища у здійснення виборчою комісією чи
комісією з референдуму їх повноважень, установлених законом, вчинене
шляхом незаконної вимоги чи вказівки з метою вплинути на рішення виборчої
комісії чи комісії з референдуму.
Перешкоджання – це активний вплив на волю особи з метою примусити
її відмовитися від участі у виборах або змінити зміст свого волевиявлення. Така
протидія може мати місце як під час голосування, так і в період всієї виборчої
кампанії.
Злочин вважається закінченим з моменту перешкоджання, тобто
здійснення тиску на волю потерпілої особи, незалежно від того, чи добився
винний бажаного результату під час виборів чи ні.
Способи перешкоджання можуть бути різними – насильство, обман,
погрози, підкуп та ін. Насильство полягає у нанесенні побоїв, спричиненні
тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, зв'язуванні тощо. Якщо таке
насильство утворює більш тяжкий злочин (наприклад, тяжке тілесне
ушкодження, незаконне позбавлення волі), кваліфікація настає за сукупністю
злочинів – ст. 157 КК України і статей 121 КК України або 146 КК України. 
Обман передбачає перекручення певних відомостей з метою введення
потерпілого в оману щодо обставин, пов'язаних з виборами, наприклад, щодо
особистості кандидата в депутати, часу, місця проведення виборів тощо. 
Погроза – це залякування застосуванням фізичного насильства як до
потерпілої особи, так і до її близьких, знищенням їх майна, поширенням
ганебних відомостей тощо. 
Підкуп являє собою передачу особі грошей, інших цінностей, надання
будь-яких вигід, пільг майнового характеру як винагороду за зміну свого
волевиявлення в участі у виборах або за відмову в такій участі.
Інший спосіб перешкоджання – це, наприклад, ненадання приміщення
для зборів виборців або неповідомлення про зміну часу зустрічі з кандидатом,
необгрунтована відмова депутату виступити на телебаченні зі своєю програмою
тощо.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – будь-яка фізична осужна особа, яка досягла 16-ти
років, а в частині ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних
причин – спеціальний.
Частина 2 ст. 157 КК України посилює відповідальність, тих самих
діяннь, поєднані із застосуванням насильства, знищенням чи пошкодженням
майна, погрозою застосування насильства або знищення чи пошкодження
майна.
Найнебезпечнішим відповідно до ч. З ст. 157 КК України діянь,
передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені за попередньою
змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою
з використанням свого службового становища,.

6.3. Незаконне використання виборчого бюлетеня, бюлетеня для

голосування на референдумі, голосування виборцем, учасником референдуму
більше ніж один раз
 Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 158-1 КК України) є встановлений
законом порядок голосування та порядок підрахунку голосів і оголошення
результатів виборів.
Об’єктивна сторона злочину надання або отримання виборчого
бюлетеня чи бюлетеня для голосування на референдумі особою, яка не має
права його надавати чи отримувати, або викрадення чи приховування
виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, або надання
виборцю заповненого виборчого бюлетеня чи бюлетеня для голосування на
референдумі, або голосування виборцем, учасником референдуму більше ніж
один раз. 
Суб'єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел.
Суб'єкт  –загальним, фізична осудна осроба, яка досягла 16-річного віку,
крім випадку надання виборцю заповненого виборчого бюлетеня для
голосування чи референдумі (член дільничної комісії).
Кваліфікуючими ознаками злочину ч. 2 ст. 158 КК України діяння,
передбачені частиною першою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб, кандидатом на виборах, членом виборчої
комісії чи комісії з референдуму, довіреною особою кандидата на виборах,
представником політичної партії чи місцевої організації політичної партії у
виборчій комісії чи комісії з референдуму, уповноваженою особою політичної
партії чи місцевої організації політичної партії, членом ініціативної групи
референдуму, офіційним спостерігачем на виборах або референдумі

6.4. Незаконне знищення виборчої документації чи

документів референдуму

Безпосереднім об'єктом (ст. 158-2 КК України) цього злочину є

визначений законом порядок зберігання виборчої документації та документів
референдуму, а також порядок поводження із ними.
Об’єктивна сторона злочину незаконне знищення виборчої
документації або документів референдуму поза встановленим законом строком
зберігання у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії
України після проведення виборів або референдуму, а так само пошкодження
виборчої документації або документів референдуму.
Предметом злочину є виборча документація та документи референдуму,
що зберігаються в державних архівних установах і в ЦВК.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Суб'єкт злочину – загальний фізична осудна особа, яка досягла 16 річного
віку.
Злочин вважається закінченим у момент знищення чи пошкодження
хоча б одного виборчого документа чи документа референдуму.
 Ч. 2 ст. 158-2 КК України передбачає кваліфікуючі ознаки злочину ті
самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої
комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового
становища

6.5. Порушення таємниці голосування

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 159 КК України) є виборче право

громадян у частині здійснення ними голосування під час виборів.
Об'єктивна сторона цього злочину виражається умисне порушення
таємниці голосування під час проведення виборів або референдуму, що
виявилося у розголошенні змісту волевиявлення громадянина, який взяв участь
у виборах або референдумі.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дії або бездіяльності,
які призвели до порушення таємниці голосування.
Суб'єкт злочину загальний, фізична осудна особа 16-річного віку;
за ч. 2 ст. 159 КК України – спеціальний.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом;
винний усвідомлює, що порушує таємницю голосування, нехтуючи
встановленими законом вимогами для забезпечення таємниці голосування або
спеціально створюючи умови, які дають змогу контролювати волевиявлення
виборців під час голосування, і бажає
Кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 159 КК України є ті самі діяння,
вчинені членом виборчої комісії або комісії з референдуму чи іншою
службовою особою з використанням свого службового становища.

6.6. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

Безпосереднім об'єктом цього злочину (ст. 171 КК України) є суспільні

відносини, що забезпечують законну професійну діяльність журналістів.
Гарантією такої діяльності є закріплене в ст. 34 Конституції України право на
свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Потерпілими від цього злочину є журналісти.
Об'єктивна сторона цього злочину виражається в таких діях: 1)
незаконне вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених журналістом
матеріалів і технічних засобів, якими він користується у зв’язку із своєю
професійною діяльністю, незаконна відмова у доступі журналіста до
інформації, незаконна заборона висвітлення окремих тем, показу окремих осіб,
критики суб’єкта владних повноважень, а так само будь-яке інше умисне
перешкоджання здійсненню журналістом законної професійної діяльності (ч. 1
ст. 171 КК України); 2) вплив у будь-якій формі на журналіста з метою
перешкоджання виконанню ним професійних обов’язків або переслідування
журналіста у зв’язку з його законною професійною діяльністю (ч. 2 ст. 171 КК
України).
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Суб'єкт злочину загальний
Кваліфікуючі ознаки: дії, передбачені частиною другою цієї статті,
якщо вони були вчинені службовою особою з використанням свого службового
становища або за попередньою змовою групою осіб.

6.7. Грубе порушення законодавства про працю

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 172 КК України) є трудові права

людини, які включають право на працю, право на гарантовану заробітну плату,
право на відпочинок.
Диспозиція цієї статті бланкетна, тому для з'ясування характеру
порушення слід звертатися до відповідних норм Кодексу законів про працю
України. Це, наприклад, норми про право на відпустку (ст. 74 КК України), про
нормування праці (статті 85–92 КК України); про оплату праці (статті 94 – 117
КК України) та ін.
Об'єктивна сторона злочину – незаконне звільнення працівника з роботи
з особистих мотивів чи у зв’язку з повідомленням ним про порушення
вимог Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» іншою
особою, а також інше грубе порушення законодавства про працю.
 Потерпілим від цього злочину закон визнає працівника. Під
працівниками розуміються особи, на яких поширюється законодавство України
про працю і які є відповідною стороною трудових правовідносин, у т. ч.
державні службовці, які уклали трудові договори з громадянами, особи, які
проходять альтернативну (невійськову) службу. До працівників слід відносити
також іноземців, які відповідно до чинного українського законодавства
оформлені на роботу і працюють на підприємствах, в установах і організаціях
на території України, і громадян України, які працюють за її межами (слід
враховувати, що трудові відносини цих осіб регулюються законодавством
сторони працевлаштування та міжнародними договорами України).
Поняття «грубе порушення» носить оціночний характер і в кожному
конкретному випадку воно має встановлюватися виходячи з кількості
потерпілих, тяжкості можливих наслідків, тривалості, систематичності
порушень, злісності мотивів тощо. Так, грубим порушенням буде вважатися
систематичне порушення тривалості робочого часу, ненадання протягом
тривалого часу відпустки, на яку має право працівник, ненадання передбачених
законом пільг, компенсацій, незаконне накладення матеріальної
відповідальності тощо.
Суб'єктивна сторона цього злочину виражається в прямому умислі. При
цьому незаконне звільнення передбачає як обов'язкову ознаку наявність
особистих мотивів (наприклад помста за критику тощо). Інше грубе
порушення законодавства про працю може здійснюватися за будь-якими
мотивами.
 Суб'єкт злочину спеціальний – особа, на яку покладений обов'язок
дотримання трудового законодавства: службові особи, наділені правом
прийому та звільнення, керівники підприємств, установ, організацій, власники,
уповноважені ними особи, незалежно від форм власності.
Частина 2 ст. 172 КК України встановлює відповідальність за ті самі дії,
якщо вони вчинені повторно, або щодо неповнолітнього, вагітної жінки,
одинокого батька, матері або особи, яка їх замінює і виховує дитину віком до 14
років або дитину з інвалідністю.

6.8. Грубе порушення угоди про працю

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 173 КК України) є трудові права

людини, а саме: право на можливість заробляти собі на життя працею, яку
людина вільно обирає або на яку вільно погоджується, право не бути
примушеним до праці, а також конституційне право громадян України на
піклування і захист з боку держави під час роботи за кордоном.
Потерпілим від цього злочину закон визнає працівника.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається в грубому порушенні
угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації
незалежно від форми власності, а також окремим громадянином або
уповноваженою ними особою шляхом обману чи зловживання довірою або
примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою.
Суб'єктивна сторона злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – службова особа підприємства, установи, організації,
незалежно від форми власності, окремий громадянин або уповноважені ним
особи.
Частина 2 ст. 173 КК України передбачає відповідальність за ті самі дії,
вчинені стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо його роботи за
межами України.

6.9. Примушування до участі у страйку або перешкоджання

участі у страйку

Конституція України передбачає право працівників на страйк для захисту

своїх економічних і соціальних інтересів. Причому вказується, що «ніхто не
може бути примушений до участі або до неучасті у страйку» (ст. 44 Основного
Закону).
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про порядок вирішення
колективних трудових спорів (конфліктів)» під страйком розуміється
«тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід
на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи,
організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного
трудового спору (конфлікту)». Як випливає із закону, участь у страйку має бути
добровільною. Кримінальний закон охороняє це право працівників на вільне
волевиявлення.
Безспосереднім об'єктом злочину (ст. 174 КК України) є право
людини, що працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів.
Відповідно до цього, об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 174
КК України, – примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у
страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом
інших незаконних дій.
Примушування – це психічний або фізичний вплив на працівника з метою
примусити його брати участь у страйку. Перешкоджання – це протидія
здійсненню працівником свого права брати участь у страйку. Обов'язковою
ознакою примушування і перешкоджання є здійснення їх шляхом фізичного
насильства, погрози застосування такого насильства або шляхом інших
незаконних дій. За ступенем тяжкості фізичне насильство може виражатися в
нанесенні ударів, побоїв, заподіянні легких тілесних ушкоджень, незаконному
позбавленні волі. Якщо фізичне насильство виразилося в заподіянні середньої
тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, то настає кваліфікація за сукупністю
злочинів (наприклад, за статтями 121 і 174 КК України). Погроза застосування
насильства може полягати в залякуванні застосуванням будь-якого фізичного
насильства, в тому числі й погрозі вчинити вбивство. Інші незаконні дії можуть
виявлятися в обмані, в погрозі позбавити будь-яких пільг, звільнити працівника
тощо.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, мотиви і мета
значення для кваліфікації не мають.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Якщо такі дії вчинені службовою особою, кваліфікація настає за злочини у
сфері службової діяльності.

6.10. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших

установлених законом виплат

Частина 7 ст. 43 Конституції України проголошує: «Право на своєчасне

одержання винагороди за працю захищається законом». Тому безпідставна
невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом
виплат громадянам вважається злочином.
Безпосереднім об’єктом злочину (ст. 175 КК України) є конституційне
право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, і на своєчасне її
отримання, а також право на соціальний захист, у т.ч. право на отримання
пенсій та інших видів соціальних виплат.
Під невиплатою заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої
установленої законом виплати слід розуміти неповну або несвоєчасну виплату
громадянам зазначених виплат. Така невиплата утворює склад злочину,
передбаченого ст. 175 КК України, якщо вона: 1) є безпідстаною; 2) має місце
протягом певного строку (більше, ніж за один місяць).
 Безпідставною зазначена невиплата вважатиметься тоді, коли вона має
місце, незважаючи на наявність законних підстав для виплати заробітної плати,
стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам. Не буде
складу цього злочину, якщо зазначені виплати не здійснюються на законних
підставах (наприклад, несплата частини заробітної плати в результаті
відрахування із неї для покриття заборгованості працівника підприємству,
установі, організації, на якому він працює) або їх невиплата зумовлена
об'єктивними причинами (наприклад, неповним бюджетним фінансуванням,
відсутністю необхідних для виплат коштів на рахунках підприємства, установи,
організації).
Суб'єкт злочину спеціальний. Ним може бути лише керівник
підприємства, установи або організації незалежно від форми власності. Інші
службові особи підприємств, установ, організацій, а так само приватні особи
можуть нести кримінальну відповідальність за цією статтею лише як
співучасники (організатори, підбурювачі, пособники).
Суб'єктивна сторона характеризується лише умисною формою вини.
Ч. 2 ст. 175 КК України передбачає кваліфікуючі ознаки злочину те
саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання
коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших
встановлених законом виплат.
Ч. 3 ст. 175 КК України передбачає обставини, коли особа
звільняється від відповідальності: особа звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею
здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої
законом виплати громадянам.

6.11. Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей

Безпосереднім об'єктом (ст. 164 КК України)  є суспільні відносини,

що забезпечують захист майнових інтересів неповнолітніх або непрацездатних
дітей, що потребують допомоги. Обов'язок батьків утримувати своїх дітей до їх
повноліття закріплений в ст. 51 Конституції України, а також в Кодексі про
шлюб та сім'ю. Потерпілими від цього злочину є неповнолітні та непрацездатні
діти.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається в бездіяльності, а саме: а)
у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на
утримання дітей (аліментів); б) у злісному ухиленні батьків від утримання
неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні.
Під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів)
або на утримання непрацездатних батьків слід розуміти будь-які діяння
боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів,
зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного
виконавця, приватного виконавця тощо), які призвели до виникнення
заборгованості із сплати таких коштів у розмірі, що сукупно складають суму
виплат за три місяці відповідних платежів.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
 Суб'єкт злочину спеціальний – тобто особа, записана як матір або батько
у свідоцтві про народження дитини, або особи, прирівняні до статусу батьків:
усиновлювачі (опікуни), вітчим, мачуха, особа, яка взяла дітей на постійне
виховання або на утримання за умови, що обов'язок платежу аліментів
покладений на цих осіб рішенням суду.
У частині 2 ст. 164 КК України передбачена відповідальність за
вчинення цього злочину особою, раніше судимою за такий самий злочин.

6.12. Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою,

щодо якої встановлена опіка чи піклування

Безпосереднім об'єктом  злочину (ст. 166 КК України) є суспільні

відносини, що забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх, а
також здоров'я, безпеку життя або здоров'я, особисту свободу, честь та гідність
осіб, що підлягають опіці (піклуванню).
Об'єктивна сторона цього злочину полягає в діянні (дії або
бездіяльності) і виражається в злісному невиконанні обов'язків по догляду за
дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, тобто: в
залишенні дітей без нагляду, харчування, одягу, ненаданні грошового
утримання, ухиленні від догляду і лікуванні важко хворого тощо, що призвело
до тяжких наслідків. Обов'язки батьків по догляду за дитиною, по її вихованню
і захисту покладені на батьків (ст. 80 Кодексу про шлюб і сім'ю України).
Невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за підопічним має носити
злісний характер, тобто бути тривалим за часом, або систематичним,
незважаючи на відповідні попередження з боку органів опіки і піклування або
місцевих органів влади.
Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків.
Під тяжкими наслідками слід розуміти різні види фізичної або моральної
шкоди, заподіяної дитині або підопічному: розлад здоров'я, психічне
захворювання, інвалідність, самогубство потерпілого тощо.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину спеціальний – батьки дитини, а також особи, визнані
згідно із законом опікунами чи піклувальниками.

6.13.Порушення авторського права і суміжних прав

Безпосереднім об’єктом (ст. 176 КК України ) є авторське право та

суміжні права, які регулюються Законом України «Про авторське право і
суміжні права».
Об’єктивна сторона незаконне відтворення, розповсюдження творів
науки, літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само
незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і
програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та
відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, камкординг, кардшейрінг або
інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, а також
фінансування таких дій, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному
розмірі.
До особистих немайнових прав відносяться право вимагати визнання
свого авторства; право забороняти під час публічного використання твору
згадування свого імені; право вибору псевдоніма; право протидіяти будь-якому
спотворенню, перекрученню творів; право на обнародування. До майнових прав
відносяться право використання, відтворення, публічного виконання, показ,
право на переклад, на імпорт творів науки, літератури, мистецтва. Суміжні
права – це права виконавців, виробників фонограм і організаторів мовлення,
пов'язані з використанням цих творів.
Відповідно предметом порушення авторського права виступають твори
літератури, науки, мистецтва: опубліковані чи не опубліковані музичні твори (з
текстом і без тексту), скульптури, картини, ілюстрації, перекази, фотографії,
комп'ютерні програми тощо, а предметом порушення суміжних прав –
виконання, фонограми, програми мовлення.
Обов'язкові ознаки цього предмету: 1) предмет злочину має бути для
винного чужим; 2) має виражатися в об'єктивній (матеріальній) формі:
рукописного, машинописного, друкарського тексту, нотному записові,
фонограмі, дискеті тощо; 3) він має бути новим і оригінальним.
Ідеї, концепції, методи не є предметом авторського та суміжних прав.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, а мотиви можуть
бути різними: користь, помста, заздрість. На кваліфікацію вони не впливають.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
У частині 2 ст. 176 КК України передбачена відповідальність за ті самі
дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або
завдали матеріальної шкоди у великому розмірі.
У частині 3 ст. 176 КК України передбачена відповідальність за дії,
передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою
особою з використанням службового становища або організованою групою, або
якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі.
Стаття ст. 176 КК України містить примітку у якій зазначено:
у статтях 176 та 177 КК України матеріальна шкода вважається завданою в
значному розмірі, якщо її розмір у двадцять і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі – якщо її
розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян, а завданою в особливо великому розмірі – якщо її розмір у тисячу і
більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

6.14. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,

національної належності, релігійних переконань, інвалідності та
за іншими ознаками

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні

конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Передбачена
кримінальна відповідальність статтею 161 КК України є однією з гарантій прав
громадян, що розглядаються.
Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 161 КК України) є
суспільні відносини щодо охорони рівності громадян у їх конституційних
правах та рівність їх перед законом як принцип конституційно-правового
статусу людини і громадянина. Факультативними додатковими об'єктами
можуть бути честь і гідність особи, її життя, здоров'я, власність.
Об'єктивна сторона умисні дії, спрямовані на розпалювання
національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження
національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми
релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або
встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси,
кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за
мовними або іншими ознаками.
Під розпалюванням національної, расової чи релігійної ворожнечі та
ненависті слід розуміти поширення різних відомостей, закликів, вигадок, які
формують у людей почуття озлобленості, відчуження і викликають національну
ворожнечу або розбрат. Форми розпалювання національної, расової чи
релігійної ворожнечі можуть бути різними і на кваліфікацію не
впливають. Приниження національної честі та гідності або образа почуттів
громадян може виражатися в різних формах третирування громадян: наклепі,
цькуванні, знущанні над культурою, звичаями тощо будь-якої нації,
дискримінації осіб певної національності або раси. Обмеження прав
громадян виражається в прямому або непрямому ущемленні їх прав в будь-якій
галузі діяльності за національною, расовою ознакою або залежно від їх
релігійної належності, або, навпаки, у встановленні прямих чи непрямих
привілеїв (тобто незаконних пільг будь-якого характеру) на цих самих
підставах. Образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними
переконаннями виражається у зневазі до цих релігійних вірувань.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
У частині 2 ст. 161 КК України передбачена відповідальність за ті самі
дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою
особою, у ч. 3 – дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які
були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки.

6.15. Порушення недоторканності житла

Стаття 30 Конституції України гарантує кожному громадянинові

недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за
вмотивованим рішенням суду.
Безпосереднім об'єктом (ст.162 КК України) є право людини на
недоторканність житла та іншого володіння.
 Об'єктивна сторона злочину виражається в діях, незаконному
проникненні до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в
них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що
порушують недоторканність житла громадян.
Незаконним є будь-яке проникнення до житла всупереч чинному
законодавству. Проникнення до житла сторонніх можливо лише за
добровільною згодою власника на таку дію. Якщо згода була отримана в
результаті насильства або погроз, то виключається і правомірне проникнення.
Незаконним вважається обшук, здійснюваний особами, які не мають на це
права або вчинений з порушенням Кримінально-процесуального кодексу
України, тобто особами, які за певних умов мають на це право, але в цьому
випадку не були наділені необхідними повноваженнями (наприклад, за
відсутності постанови суду щодо провадження обшуку).
Відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути
примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Незаконне виселення має місце у разі, якщо воно здійснюється без законних
підстав, тобто без судового рішення, що вступило в законну силу.
Під іншими діями, що порушують недоторканність житла громадян, слід
розуміти будь-яке інше вторгнення до житла проти волі осіб, які там
проживають, за винятком випадків крайньої необхідності.
Цей злочин вважається закінченим з моменту здійснення однієї з
вказаних у цій статті дій.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а за
ч. 2 – службова особа.
У частині 2 ст. 162 КК України передбачена відповідальність за ті самі
дії, вчинені службовою особою або з застосуванням насильства, чи з погрозою
його застосування.
Під насильством слід розуміти фізичне насильство, як небезпечне, так і
безпечне для життя і здоров'я потерпілого, в тому числі й таке, що заподіяло
потерпілому легкі тілесні ушкодження. Погроза застосування насильства
виражається в залякуванні потерпілого застосуванням до нього фізичного
насильства. Погроза має бути реальною.

6.16. Порушення таємниці листування, телефонних розмов,

телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку
або через комп’ютер

Безпосереднім об'єктом ( ст. 163 КК України) цього злочину є

конституційне право громадян на таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції. Це право закріплене в ст. 31 Конституції
України.
Об'єктивна сторона злочину виражається у порушенні таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що
передаються засобами зв'язку або через комп'ютер .
 Способи передачі інформації можуть бути різними: листування,
телефонні розмови, телеграфна чи інша кореспонденція.
Під листуванням слід розуміти будь-які види кореспонденції: листи,
посилки, бандеролі тощо, що надаються установами зв'язку громадянам або
юридичним особам.
Під іншою кореспонденцією слід розуміти інші види повідомлень,
наприклад, отримані по телетайпу, факсу тощо. 
Інформацією, що містить таємницю, слід вважати таку, яку адресат або
джерело інформації не бажають довіряти іншим людям. Незаконність дій з
порушення таємниці листування, телефонних розмов або телеграфних
повідомлень має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з її
кореспонденцією або за порушення встановленого законом порядку, що
допускає, у вигляді виключення, можливість ознайомлення із змістом
кореспонденції або переговорів громадян.
Так, відповідно до ст. 31 Конституції України таке ознайомлення може
здійснюватися тільки за постановою суду у випадках, вказаних в законі, з
метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію
неможливо.
Цей злочин вважається закінченим з моменту ознайомлення третьої
особи із змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої
кореспонденції громадян.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа яка досягла 16 річного віку, за ч.
2 – також службова особа.
У частині 2 ст. 163 КК України передбачена відповідальність за ті самі
дії, вчинені повторно або щодо державних чи громадських діячів, журналіста,
або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів,
призначених для негласного зняття інформації.
Під використанням спеціальних засобів, призначених для негласного
зняття інформації, слід розуміти застосування будь-яких приладів, апаратури,
технічних засобів, призначених для фіксування, розшифровки запису або
відтворення різної інформації.

6.17. Порушення недоторканності приватного життя

Конституція України в ст. 32 встановила право кожного громадянина на

недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємницю, а також
заборонила збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди. Однією з гарантій здійснення цього права
громадян є ст. 182 КК України.
Безпосереднім об'єктом (ст.182 КК України) є право громадянина на
недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю.
Предмет злочину – конфіденційна інформація про приватне життя особи,
яка може міститися в творі, що публічно демонструється, або творі, виданому в
засобах масової інформації, а також закріплятися на різних матеріальних
носіях: папері, касетах, дискетах, фотографіях тощо. До конфіденційних
відносяться такі відомості, які складають особисту або сімейну таємницю
особи, а також будь-які інші відомості, які потерпілий бажає зберегти в
таємниці. Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, без згоди якої
збиралася або розповсюджувалася подібна конфіденційна інформація.
Об'єктивна сторона незаконне збирання, зберігання, використання,
знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна
зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями КК
України.
Під незаконним збиранням конфіденційної інформації слід розуміти збір
не уповноваженим на це суб'єктом відомостей про приватне життя іншої особи,
що містять його особисту або сімейну таємницю. Збирання інформації може
здійснюватися з будь-яких джерел: з документів, бесід з родичами, сусідами,
знайомими потерпілого тощо, як відкрито, під пристойним приводом, так і
таємно, з використанням підслуховуючих, відеозаписуючих пристроїв, інших
технічних засобів.
 Незаконне зберігання вказаних відомостей – це будь-які умисні дії,
пов'язані із перебуванням конфіденційної інформації у володінні винного
(зберігає матеріальні носії при собі, в приміщенні, тайнику, інших місцях),
незалежно від тривалості зберігання. 
Незаконне використання або поширення конфіденційної інформації – це
різні види застосування відомостей без згоди потерпілого. Так, під поширенням
слід розуміти повідомлення відомостей про приватне життя особи, складових
особистої або сімейної таємниці хоча б одній третій особі. Одним із видів
поширення конфіденційної інформації є її оголошення в публічному виступі на
зборах, мітингу, засіданні тощо, в творі, що публічно демонструється – тобто їх
відтворення на аудіо- і відеозаписі, в суспільному місці; або шляхом
обнародування цих відомостей в засобах маЛвої інформації: друкованих, по
радіо чи телебаченню тощо.
Злочин вважається закінченим з моменту здійснення хоча б однієї з
указаних дій.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа яка досягла 16 річного віку.
Ч. 2 ст. 182 КК України кваліфікуючі ознаки злочину ті самі дії, вчинені
повторно, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом
правам, свободам та інтересам особи.
Стаття 182 КК України містить примітку, в якій містяться такі
відомості: істотною шкодою у цій статті, якщо вона полягає у заподіянні
матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

6.18. Порушення права на отримання освіти

 Безпосереднім об'єктом (ст. 183 КК України) є конституційне право
громадян на освіту, у т.ч. право на безоплатне отримання дошкільної, повної,
загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і
комунальних навчальних закладах.
Об'єктивна сторона злочину виражається незаконній відмові у
прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності .
Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, спрямованих на
відмову у прийнятті до навчального закладу.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину спеціальний – службова особа, яка володіє правом
прийому до навчального закладу (директор школи, ректор вищого учбового
закладу, відповідальний секретар приймальної комісії, декан факультету тощо).
У частині 2 ст. 183 КК України передбачена відповідальність за
незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних
закладах .
Діяння вважається закінченим з моменту пред'явлення особі вимоги
про оплату за навчання.

6.19. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

Конституція України в ст. 49 проголошує, що кожен має право на

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. При цьому
визначається, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я
медична допомога надається безоплатно, існуюча мережа таких закладів не
може бути скорочена.
Безпосереднім об'єктом (ст. 184 КК України) цього злочину слід
вважати суспільні відносини, що забезпечують громадянам право на охорону
здоров'я і медичну допомогу, в тому числі безоплатну.
З об'єктивної сторони злочин характеризується незаконною вимогою
оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах
охорони здоров'я.
Злочин вважається закінченим з моменту пред'явлення незаконної
вимоги про оплату медичної допомоги.
Суб'єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину спеціальний – ним може бути тільки працівник
державного або комунального закладу охорони здоров'я.
За частиною 2 ст. 184 КК України настає відповідальність за незаконне
скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я. В
цьому випадку суб'єктом злочину є службова особа відповідного органу
виконавчої влади.

ТЕМА 7
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
 7.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів
проти власності.
7.2. Крадіжка.
7.3. Грабіж.
7.4. Розбій.
7.5. Вимагання.
7.6. Шахрайство.
7.7. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем та їхні ознаки.
7.8. Знищення або пошкодження майна, його ознаки та види.
7.9. Порушення обов’язків щодо охорони майна.

7.1. Поняття, загальна характеристика та система (види)

злочинів проти власності

Родовим об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини

власності, що охороняються кримінальним законом , передусім, відносини
щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додатковими
необхідними безпосередніми об’єктами злочинів, які вчиняються з
використанням насильства чи погрози його застосування (насильницький
грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), можуть бути здоров’я,
життя, психічна чи фізична недоторканність особи. При знищенні або
пошкодженні майна додаткові факультативні безпосередні об’єкти –
громадський порядок, громадська безпека, довкілля тощо.
Особливе значення для цих злочинів має їх предмет – майно, яке має
певні ознаки: 1) юридична – право на майно належить певному власнику або
особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її
охороною. Для винного майно є чужим; 2) економічна – майно має
представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку
називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця
людини. Цінність, вартість майна якраз і вимірюється цією працею; 3) фізична
– це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити,
знищити тощо.
Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що
знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в
природних водоймах, звірі у лісі тощо, їх незаконне знищення, пошкодження,
вилов відносяться до злочинів проти довкілля (статті 246, 248 і 249 КК
України). Але ці предмети стають предметом злочинів проти власності, якщо
вони вже витягнуті з природного стану за допомогою праці людини, або
вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.
 Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя, бойові
припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали – статті 262–267 КК
України; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори –
ст. 308, 312 КК України та ін.; військове майно – статті 410, 411 КК України та
ін.
Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути
право на майно, а також дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні (ст.
189 КК України) та шахрайстві (ст. 190 КК України).
Специфіка об'єкта і предмета визначають і загальні об'єктивні та
суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.
З об'єктивної сторони більшість з них сконструйовані законодавцем як
злочини з матеріальним складом – їх обов'язковою ознакою є спричинення
внаслідок протиправного діяння суспільне небезпечних наслідків у вигляді
матеріальної шкоди відносинам власності. Тому закінченими вони є з моменту
настання цієї шкоди. Однак для закінчення таких злочинів як розбій,
вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди
(це так звані усічені склади злочинів).
З суб'єктивної сторони більшість злочинів проти власності
характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на
чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної
шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення.
Поряд з цим знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК України) може бути
вчинене і з непрямим умислом, а необережне знищення або пошкодження
майна (ст. 196 КК України) і порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197
КК України) можуть бути вчинені через необережність. Розбій (ст. 187 КК
України) – характеризується метою заволодіння чужим майном.
Суб’єктом злочинів, передбачених ст.ст. 185–187 КК України, 189 КК
України, ч. 2 ст. 194 КК, може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-
річного віку, а злочинів, передбачених статтями 188-1 КК України, 190 КК
України, 192 КК України, 193 КК України, ч. 1 ст. 194 КК України, ст.ст. 195,
196, 197-1, 198 КК, – фізична осудна особа, котра досягла 16-річного віку. У
злочинах, передбачених ст.ст. 191 і 197 КК України, суб’єкт спеціальний. Це
особа, якій майно було ввірено чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191 КК
України), службова особа (ч. 2 ст. 191 КК України), особа, котрій доручено
зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197 КК України).
За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти
власності, вони істотно розрізняються між собою за характером діяння,
способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можливість класифікувати їх на
різні групи, побудувати їх систему. Так, за наявності корисливого мотиву
злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі
злочини, у свою чергу, за характером діяння, за способом їх вчинення можуть
бути поділені на злочини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на
користь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.
Це можна представити за такою системою.
Злочини проти власності (статті 185–198 КК України):
1) корисливі (статті 185–193 КК України): пов'язані із обертанням чужого
майна на користь винного або інших осіб (статті 185–191 КК України); не
пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті
192, 193 КК України);
2) некорисливі злочини ппроти власності (статті 194–198 КК України).

7.2.Крадіжка

Крадіжка (ст. 185 КК України). Частина 1 ст. 185 КК України визначає

крадіжку як таємне викрадення чужого майна.
Об'єктивна сторона крадіжки виражається в дії – таємному
незаконному, безоплатному, поза волею власника вилученні чужого майна.
Таємне викрадення означає, що майно вилучається потайки, непомітно, за
відсутності власника чи інших осіб, або в їх присутності, але за умови, що
потерпілий або інші особи не здатні усвідомлювати факт викрадення
(наприклад, на очах у людей, що відпочивають на пляжі, не усвідомлюють, що
винний викрадає чужі речі, в присутності малолітніх тощо). Таємним
вважається викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють крадіжку, що
здійснюється, але суб'єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати, він
впевнений в їх мовчазній згоді, невтручанні (наприклад, крадіжка продуктів на
м'ясокомбінаті в присутності інших працівників).
З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого
винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне відношення
винного має вирішальне значення для кваліфікації викрадення як крадіжки.
Якщо злочинець помиляється, вважаючи свої дії непомітними, а за ним
фактично хтось спостерігає і усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене
є крадіжкою.
Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна і
отримання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилученим
(сховати, передати, викинути тощо).
Частина 2 ст. 185 КК України встановлює відповідальність за крадіжку,
вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до
примітки 1 до ст. 185 КК України повторною визнається крадіжка, вчинена
особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із злочинів,
передбачених статтями 185, 186, 189–191 КК України або статтями 187 КК
України і 262 КК України, незалежно від того, чи була особа судима за раніше
вчинений злочин чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що
відноситься до поняття повторності: повторність крадіжки виключається, якщо
за раніше вчинену крадіжку (або інший злочин, вказаний в примітці) особу
було звільнено від кримінальної відповідальності, або якщо судимість за цей
злочин була погашена чи знята.
Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіжки, при якій
вчиняється одна крадіжка, але частинами, кількома тотожними діями,
об'єднаними однією метою (наприклад, крадіжка із заводу велосипеда
частинами, окремими деталями).
У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186 КК
України, 189–191 КК України, 187 КК України і 262 КК України однорідних
злочинів, необхідна кваліфікація вчиненого за сукупністю – за ч. 2 ст. 185 і
відповідною статтею, що передбачає відповідальність за ці злочини.
Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, передбачає
вчинення її спільно декількома особами (двома і більше), які заздалегідь, тобто
до початку вчинення крадіжки, домовилися про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28).
При цьому не має значення, яку конкретно роль виконував кожний з них при
вчиненні крадіжки.
У частині 3 ст. 185 встановлена відповідальність за крадіжку, поєднану з
проникненням до житла, іншого приміщення чи сховища або що завдала
значної шкоди потерпілому.
Аналіз першої ознаки передбачає з'ясування, по-перше, понять «житло»,
«інше приміщення», «сховище»; по-друге, поняття «проникнення».
Житло – це приміщення, призначене для постійного або тимчасового
проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла
прирівнюються і його складові частини, де може зберігатися майно (балкон,
льох тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних
безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо). Приміщення – це різного роду
споруди, будови, в яких постійно або тимчасово знаходиться майно. Це може
бути магазин, база, промислове підприємство, музей тощо. Інше сховище – це
широке поняття – будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання
майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охороняється тощо).
Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище розуміється
незаконне вторгнення до них будь-яким способом – із застосуванням засобів
подолання перешкод або без їх використання. Однак обов'язковою його
ознакою є незаконність – з метою крадіжки. Якщо особа увійшла в приміщення,
житло не з метою крадіжки, але потім викрала майно, то ознака, що
розглядається, відсутня. Так, І. прийшов в гуртожиток до своєї знайомої, якої в
кімнаті не було, і пішов шукати її в інших кімнатах. Побачивши, що в одній з
кімнат, в якій нікого не було, на столі лежав гаманець, викрав його. У цьому
випадку відсутня крадіжка з проникненням у житло.
Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фізично) в
житло, приміщення або використав знаряддя, якими, наприклад, через відкриту
кватирку вилучав майно.
Якщо з метою проникнення застосовується насильство (наприклад, до
охоронця, господаря квартири та інших) то, залежно від характеру насильства,
все вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій.
Крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому, визначається за
сукупності двох умов: матеріального становища потерпілого та розміру збитку
на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян (примітка 2 до ст. 185 КК України).
Частини 4 і 5 ст. 185 КК України передбачають відповідальність за
крадіжку, вчинену у великому і особливо великому розмірі. Крадіжка, вчинена у
великому розмірі, має місце при вчиненні її однією особою чи групою осіб на
суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний
мінімум доходів громадян, а в особливо великих розмірах – на суму, яка в
шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян на момент вчинення злочину (примітки 3 і 4 до ст. 185 КК України).
 Крім того, ч. 5 ст. 185 КК України передбачає відповідальність за
крадіжку, вчинену організованою групою (ч. 2 ст. 28 КК України).

7.3. Грабіж

Грабіж (ст. 186 КК України) з об'єктивної сторони виражається у

відкритому викраденні – вилученні чужого майна в присутності власника або
інших осіб, які усвідомлюють те, що вчиняється. При цьому винний також
усвідомлює, що його дії помічені, усвідомлюються цими особами, але ігнорує
це. Якщо винний помиляється і вважає, що його бачать, а фактично його дії не
були помічені, він відповідає за грабіж; якщо ж ситуація зворотна – особа
вважає, що його ніхто не бачить, але насправді за ним стежать, то вчинене
вважається крадіжкою. Грабіж матиме місце і в тому випадку, якщо
викрадення, почате таємно, переросло у відкрите (наприклад, при вчиненні
винним крадіжки несподівано з'явився сторож, але винний ігнорує це, і,
схопивши викрадене, тікає).
Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим з моменту вилучення
майна і отримання початкової можливості розпорядитися ним як своїм
власним.
Частина 2 ст. 186 КК України передбачає відповідальність за грабіж,
поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я
потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Під таким
насильством розуміється як фізичне насильство – обмеження волі потерпілого
або інших осіб (зв'язування, замкнення в певному приміщенні), нанесення
ударів, побоїв, заподіяння легкого тілесного ушкодження, так і психічне
насильство – погроза застосувати вказане фізичне насильство. Такий грабіж
має додатковий безпосередній об'єкт – свободу і тілесну недоторканність особи.
Більш небезпечне насильство до потерпілого утворить склад розбою.
Насильство при грабежі у більшості випадків застосовується з метою
вилучити майно, а тому передує вилученню. Але насильство може
застосовуватися і для утримання вже вилученого майна, тобто слідувати за
вилученням (наприклад, винний, скориставшись тим, що продавець вийшов до
підсобного приміщення, з прилавка магазина викрав річ. Продавець, помітивши
злодія, намагався її відібрати, але винний, утримуючи річ, наніс кілька ударів
продавцю і з викраденим зник). Якщо ж насильство застосовується тільки з
метою уникнути затримання, то грабежу, поєднаного з насильством, не буде
(наприклад, винний кинув відкрито викрадену річ і, тікаючи, застосовує
насильство до особи, яка намагається його затримати).
Від грабежу, поєднаного з насильством, слід відрізняти так званий
грабіж-ривок, при якому винний застосовує певні зусилля, щоб відібрати у
потерпілого річ, предмет (наприклад, вирвав з рук сумку, зірвав з голови шапку
тощо). У цих випадках насильство до потерпілого не застосовується, тому
грабіж-ривок кваліфікується за ч. 1 ст. 186 КК України.
Всі інші кваліфікуючі ознаки грабежу (повторність, за попередньою
змовою групою осіб, з проникненням у житло, інше приміщення, завдання
значної шкоди, а також у великих і особливо великих розмірах, організованою
групою) аналогічні тим, які проаналізовані стосовно крадіжки.

7.4. Розбій

Розбій (ст. 187 КК України) є найбільш небезпечним злочином проти

власності. Його обов'язковим додатковим об'єктом виступають життя і
здоров'я потерпілих.
Об'єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заволодіння чужим
майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи,
яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Насильство
носить реальний характер: здатне подавити волю потерпілого і примусити його
передати майно винному.
Під фізичним насильством, небезпечним для життя чи
здоров'я розуміється легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний
розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості, тяжке
тілесне ушкодження, замах на вбивство, вбивство. Однак слід відмітити, що
замах на вбивство і вбивство, що супроводили розбій, не охоплюються цим
складом і вимагають додаткової кваліфікації за відповідним пунктом ч. 2 ст.
115 КК України.
До насильства як обов'язкової ознаки розбою відноситься і насильство,
небезпечне для життя в момент заподіяння. Специфіка його у тому, що реальна
небезпека для життя існує для потерпілого лише в момент застосування
насильства, фактично воно не приводить до настання смерті.
До такого насильства відносяться також дії, що не призвели у
конкретному випадку до будь-яких наслідків, але містили реальну небезпеку
для життя в момент їх вчинення; Наприклад, здушення шиї, застосування
електроструму, скидання з висоти тощо. Фізичне насильство може бути як
відкритим, так і таємним (нанесення удару потерпілому, який спав). Психічне
насильство – це погроза заподіяти вказане фізичне насильство або погроза
вбивством. Тому додаткової кваліфікації за ст. 129 КК України тут не потрібно.
Насильство при розбої є способом заволодіння майном і, як правило, передує
йому. Однак воно може застосовуватися і після заволодіння майном для його
утримання.
Насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, застосоване винним з
метою уникнути затримання, вимагає самостійної кваліфікації за сукупністю з
крадіжкою чи грабежем.
Тривалий час спірним у судовій практиці було питання про можливість
віднесення до насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, давання
потерпілому, з метою вилучення у нього майна, наркотичних, психотропних
речовин, що призвели до його несвідомого стану. Пленум Верховного Суду
України визнав, що, якщо такі засоби були застосовані без згоди потерпілого
(всупереч його волі) і містили в собі небезпеку для його життя чи здоров'я, про
що знав винний, то такі дії кваліфікуються як розбій.
 Розбій відноситься до усічених складів злочинів, тому вважається
закінченим з моменту нападу, тобто з моменту застосування насильства,
незалежно від того, чи вдалося винному заволодіти майном, чи ні.
Кваліфікуючими ознаками розбою є: вчинення його за попередньою
змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч.
2 ст. 187 КК України); поєднання розбою з проникненням у житло, інше
приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187 КК України); спрямовання розбою на
заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах або вчинення
організованою групою, або поєднання із заподіянням тяжких тілесних
ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК України). Ці ознаки аналогічні тим, які розкриті при
аналізі крадіжки, за виключенням двох. Це розбій, вчинений особою, яка
раніше вчинила розбій або бандитизм і розбій, поєднаний із заподіянням
тяжких тілесних ушкоджень.
Розбій вважається повторним лише тоді, коли йому передував розбій
або бандитизм. Вчинення раніше крадіжки, грабежу чи інших корисливих
злочинів, пов'язаних із обертанням чужого майна, повторності розбою не
утворить.
Заподіяння в процесі розбою тяжких тілесних ушкоджень охоплюється ч.
4 ст. 187 КК України і додаткової кваліфікації за ст. 121 КК України не
потребує.

7.5. Вимагання

Вимагання (ст. 189 КК України) має своїм безпосереднім додатковим

об'єктом відносини у сфері охорони безпеки життя, здоров'я, честі, гідності,
особистої недоторканності потерпілих.
Предметом вимагання є не тільки майно, а й право на майно, а також дії
майнового характеру. Право на майно – документ, що дозволяє отримати в
свою власність майно (наприклад, заповіт на квартиру, договір дарування
машини, боргова розписка тощо).
Дії майнового характеру – це, наприклад, вимога підвищити в посаді,
видати безкоштовну путівку на курорт тощо.
Об'єктивна сторона вимагання виражається у вимозі передачі чужого
майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з
погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження
прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення
їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або
розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають
зберегти в таємниці.
Таким чином, діяння виражається в активній поведінці та може
виявлятися в незаконній вимозі: а) майна; б) права на майно; в) вчинення будь-
яких дій майнового характеру.
Потерпілими можуть бути: власник, особа, якій майно ввірене на
законній підставі, близькі родичі цих осіб (батьки, діти, бабуся, дідусь, сестри,
брати).
 Спосіб вимагання – це погроза заподіяння шкоди потерпілому або його
близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза
насильством, хоч вона зустрічається найчастіше, а й обмеженням прав, свобод
або законних інтересів вказаних осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього
майна, або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або
розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають
зберегти в таємниці (наприклад, оповістити дані про усиновлення потерпілим
дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя, про злочинну
діяльність тощо). Ці відомості можуть бути дійсними або вигаданими,
ганебними або не такими. Погроза може бути виражена усно, письмово,
жестами, демонстрацією зброї тощо. У будь-якому разі важливо встановити, що
винний, застосовуючи погрозу, прагне до того, щоб у потерпілого склалося
переконання про реальність, дійсність реалізації цієї погрози, якщо він не
виконає пред'явленої вимоги. Тому, навіть у тому випадку, якщо винний і не
думав розголошувати відомості або погрожував непридатною зброєю або її
макетом, а потерпілий сприймав таку погрозу як реальну – вчинене є
вимаганням.
При вимаганні суб'єкт злочину вимагає передати майно в майбутньому
(завтра, через тиждень). При цьому сама погроза також звернена в майбутнє:
вона буде реалізована лише після того, як не буде виконана вимога. У
потерпілого є час прийняти певне рішення – виконувати чи не виконувати цю
вимогу.
Вимагання вважається закінченим з моменту пред'явлення вимог, тобто з
моменту погрози. Якщо винний реалізував свою погрозу і умисно заподіяв
потерпілому або його близьким родичам смерть, необхідна кваліфікація за
сукупністю ч. 4 ст. 189 КК України і ст. 115 КК України. Кваліфікація за
сукупністю необхідна також у разі, якщо реалізована погроза пошкодженням
або знищенням майна шляхом підпалу чи іншим загальнонебезпечним
способом, або така, що спричинила загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2
ст. 194 КК України).
Частина 2 ст. 189 КК України передбачає відповідальність за вимагання,
вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою
особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства
чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням
майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У частині 3
кваліфікованим визнається вимагання, поєднане з насильством, небезпечним
для життя чи здоров'я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих
розмірах, а в ч. 4 – вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих
розмірах або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням
тяжкого тілесного ушкодження.
Такі кваліфікуючі ознаки, як повторність, вчинення вимагання за
попередньою змовою групою осіб, завдання значної шкоди або майнової шкоди
у великих або в особливо великих розмірах, або вчинення організованою
групою, за своїм змістом аналогічні ознакам крадіжки і розбою, розглянутим
раніше.
Кваліфікуючими ознаками, специфічними для вимагання є: вчинення
вимагання службовою особою (поняття якої визначено в ст. 364 КК України) з
використанням свого службового становища; з погрозою вбивства чи
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; пов'язане з пошкодженням чи
знищенням майна (ч. 2 ст. 189 КК України); вимагання, поєднане з
насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. 3 ст. 189 КК
України), а також поєднане, із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4
ст. 189 КК України). У всіх цих випадках вимагання пов'язане з реальним
завданням шкоди потерпілому: вимога передати майно, право на майно,
вчинити дії майнового характеру в майбутньому підкріплюється негайним, в
момент вимоги, фізичним насильством, а також пошкодженням або знищенням
майна. Ці дії відіграють роль залякування, попередження про серйозність
вимоги, реальну можливість виконання погрози, якщо вимога не буде виконана.
Вказане насильство охоплюється складом вимагання і не вимагає додаткової
кваліфікації.
Аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак вимагання і, особливо, його
кваліфікованих видів, свідчить, що воно дуже схоже зі складами
насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК України), розбою (ст. 187 КК України)
і, тому, для виключення помилок в кваліфікації, слід виділяти ті ознаки, за
якими ці злочини відрізняються: 1) при вимаганні винний погрожує
застосуванням насильства, пошкодженням або знищенням майна,
розголошенням відомостей, а при насильницькому грабежі і розбої має місце
тільки погроза насильством; 2) при вимаганні винний погрожує застосувати
насильство і вчинити інші дії в майбутньому, якщо не будуть виконані вимоги,
а при насильницькому грабежі і розбої – негайно; 3) при вимаганні вимога
стосується не тільки передачі майна, а й прав на майно або вчинення дій
майнового характеру, а при грабежі і розбої – тільки майна; 4) при вимаганні
погроза завдання шкоди існує не тільки для потерпілого, а і його близьких
родичів, а при грабежі і розбої – для особи, яка зазнала нападу (насильства); 5)
реальне застосування насильства при вимаганні переслідує мету підкріплення
вимоги, залякування потерпілого, при грабежі і розбої – воно є способом
негайної передачі майна.

7.6. Шахрайство

Предметом шахрайства є не тільки майно, але і право на майно.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у заволодінні чужим
майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання
довірою.
Обман – це повідомлення неправдивих відомостей або замовчування
відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном
або придбання права на майно. Він може виражатися в усній, письмовій формі,
у використанні підроблених документів.
Зловживання довірою – це вид обману, що полягає у використанні
винним довірливих відносин з власником або іншою особою, заснованих на
родинних, службових відносинах, знайомстві, інших цивільно-правових
відносинах.
 Особливості шахрайства полягають у тому, що потерпілий, будучи
введеним в оману, зовні добровільно передає винному майно або право на
майно. Тому обман або зловживання довірою за часом передує передачі майна
або права на майно і викликає у потерпілого усвідомлення правомірності такої
передачі. Наприклад, винний за фальшивим документом отримує грошовий
переказ. Таким чином, обман чи зловживання довірою виступають як спосіб
зовні законного, за згодою потерпілого, отримання майна або придбання права
на майно.
Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання
доступу до майна, а власне вилучення відбувалося таємно чи відкрито, то склад
шахрайства відсутній. Винний має відповідати за крадіжку або грабіж
(наприклад, особа під виглядом телефонного майстра, пред'явивши підроблене
посвідчення, проникає до квартири, а потім непомітно викрадає зі стола золоту
обручку. У цьому випадку він має відповідати за крадіжку і використання
підробленого документа).
Закінченим шахрайство вважається з моменту заволодіння майном або
придбання права на майно. Обман, що не призвів до заволодіння майном,
визнається незакінченим шахрайством. Так, якщо винний підробив документ
для заволодіння чужим майном, але був затриманий, вчинене буде
приготуванням до шахрайства, якщо ж він був затриманий при пред'явленні
такого документа з метою заволодіння майном, то це буде замахом на
шахрайство.
Частина 2 ст. 190 КК України передбачає відповідальність за
шахрайство, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або
таке, що завдало значної шкоди потерпілому; ч. 3 ст. 190 КК України – за
шахрайство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій з
використанням електронно-обчислювальної техніки; ч. 4 КК ст. 190 України –
за вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою.
Специфічною ознакою шахрайства, таким чином, є спосіб обману:
шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної
техніки. Небезпека такого шахрайства полягає у тому, що ця техніка значно
полегшує вчинення шахрайства, дозволяє заволодівати значними коштами,
завдаючи непоправної шкоди власникам. Всі інші ознаки тотожні за своїм
змістом тим, що були викладені при аналізі крадіжки.

7.7. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом

зловживання службовим становищем та їхні ознаки

Цей злочин характеризується особливим відношенням винного до майна,

яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй
ввірене, перебуває в її віданні, або особа внаслідок службового становища має
певні повноваження щодо цього майна. Юридичною підставою для такого
відношення винного до майна є цивільно-правові відносини, договірні
відносини, спеціальне доручення, службові повноваження.
 У разі привласнення та розтрати особа заволодіває майном, яке їй ввірене
чи перебуває в її правомірному володінні. Іншими словами, суб'єкт злочину
здійснює повноваження щодо майна на законній підставі. При цьому суб'єкт
привласнення і розтрати може бути як службовою (ч. 2 ст. 191 КК України),
так і приватною особою – експедитором, комірником, водієм приватної
машини, агентом з нерухомості тощо (ч. 1 ст. 191 КК України).
Привласнення – це незаконне безоплатне утримання майна, ввіреного
винному або майна, яке перебуває в його віданні на законній
підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невиконанні вимог
повернути майно у певний строк і встановленні володіння над ним як власним.
Тому час невиконання вимоги про повернення свідчить про закінчення
привласнення. Розтрата – це незаконне безвідплатне відчуження,
використання, витрачення майна, яке було ввірене винуватому чи перебувало в
його віданні (продаж, дарування, споживання, передача іншим особам тощо).
Найчастіше за все розтрата слідує за привласненням, є наступним після
привласнення етапом злочину. Але розтрата може бути і не пов'язаною з
привласненням. Наприклад, коли комірник незаконно, з корисливою метою
передає майно третім особам.
Розтрата вважається закінченою з моменту відчуження, витрачення
майна. На відміну від привласнення, при розтраті, на момент пред'явлення
вимоги про повернення, ввірене майно у винного відсутнє.
Частина 2 ст. 191 КК України передбачає, крім того, відповідальність за
заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм
службовим становищем, за умови, що майно, яким винуватий заволодіває, не
ввірене йому, не знаходиться в його безпосередньому віданні, але внаслідок
службового становища суб'єкт злочину має право оперативного управління цим
майном.
Зловживання службовим становищем як спосіб заволодіння майном
означає, що особа порушує свої повноваження і використовує організаційно-
розпорядчі або адміністративно-господарські функції для незаконного і
безоплатного обертання чужого майна: незаконно дає вказівку матеріально
відповідальній особі, підлеглій їй, про видачу майна; отримує майно за
фіктивними документами тощо. Наприклад, службова особа, зловживаючи
своїм службовим становищем, незаконно отримує премії, надбавки до зарплати
тощо.
Закінченим цей злочин визнається з моменту незаконного безоплатного
заволодіння майном.
Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: вчинення його повторно
або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 191 КК України); у великих
розмірах (ч. 4 ст. 191 КК України); в особливо великих розмірах або
організованою групою (ч. 5 ст. 191 КК України). Всі ці ознаки аналогічні тим,
які були розглянуті при аналізі крадіжки.

7.8. Знищення або пошкодження майна, його ознаки та види

 Безпосереднім об'єктом цього злочину виступають суспільні відносини
щодо охорони власності. Додатковим об'єктом злочину (ч. 2 ст. 194 КК
України) виступає життя і здоров'я людини.
Предмет злочину – майно, що належить державним, колективним
організаціям, а також індивідуальне чи приватне майно. Воно може бути
рухомим і, на відміну від викрадення, заволодіння і привласнення чужого
майна, нерухомим – будівлі, споруди, обладнання тощо. Майно як предмет
злочину повинно мати товарну, мінову вартість. При цьому воно повинне бути
для особи, яка вчиняє цей злочин, чужим – тобто належати на праві власності
іншій особі і на це майно винний не має ні дійсного, ні передбачуваного права.
Знищення і пошкодження спеціальних видів майна або природних
багатств в їх природному стані вимагає кваліфікації за іншими статтями КК.
Зокрема, знищення або пошкодження лісових масивів та зелених насаджень,
незаконна порубка лісу, умисне знищення або пошкодження територій, взятих
під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду, за наявності
ознак складу злочину, підлягає кваліфікації відповідно за ст. 245 КК України
або ст. 246 КК України, або ст. 252 КК України; пошкодження шляхів
сполучення і транспортних засобів – за ст. 277 КК України; нищення,
руйнування чи псування пам'яток історії або культури – за ст. 298 КК України.
Застосовуються спеціальні норми (статті 290, 292, 347, 352, 399 і 411 КК
України) і у випадках знищення чи пошкодження інших спеціальних видів
майна. Стаття 194 тут не застосовується, за виключенням випадків, якщо
знищення або пошкодження спеціальних видів майна підпадає під ознаки ч. 2
ст. 194 КК України і карається більш суворо, ніж передбачено санкціями
спеціальних норм.
Об'єктивна сторона цього злочину полягає у знищенні або пошкодженні
чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах.
Знищення чужого майна – це такий протиправний руйнуючий вплив на
майно, внаслідок якого воно повністю втрачає свою споживчу або економічну
цінність, приведення його до такого стану, при якому воно взагалі не може бути
використане за своїм призначенням, причому втрачені майном властивості не
можуть бути відновлені. Предмет – майно (речі, гроші, цінні папери, будівлі,
споруди тощо) – внаслідок знищення перестає існувати як таке.
Пошкодження чужого майна полягає в такому протиправному впливі на
предмет, внаслідок якого він частково, не в повному обсязі втрачає свої
споживчі властивості та економічну цінність і при цьому істотно обмежується
можливість його використання за призначенням. Пошкоджене майно може
бути відновлене і знову набути тимчасово або частково втрачених корисних
якостей для використання його за функціональним призначенням лише при
необхідних фінансових, трудових та інших витратах.
Суспільне небезпечні наслідки як ознака об'єктивної сторони злочину
виражаються в шкоді у великих розмірах. Шкода у великих розмірах – поняття
оціночне, яке уточнюється у кожному конкретному випадку, з урахуванням
матеріального становища потерпілого. Між знищенням або пошкодженням
чужого майна і заподіяною шкодою має бути встановлений причинний зв'язок.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується умисною формою
вини – прямий або непрямий умисел.
 Суб'єкт злочину – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку, а за ч. 2 ст. 194 КК України – особа, яка досягла 14-річного віку.
Частина 2 ст. 194 КК України передбачає відповідальність за те саме
діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним
способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або
спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Щодо загибелі людей (людських жертв) та інших тяжких наслідків
повинна бути необережна форма вини. Якщо при знищенні або пошкодженні
чужого майна особа бажала або свідомо допускала настання смерті потерпілого
або настання інших тяжких наслідків (наприклад, спричинення тяжкого
тілесного ушкодження), вчинене потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 194 КК
України і за відповідною статтею КК України, що передбачає відповідальність
за злочин проти життя та здоров'я людини.

7.9. Порушення обов’язків щодо охорони майна

Предметом цього злочину виступає чуже майно, яке передане власником

іншій особі, наприклад, сторожу, водію, кур'єру на зберігання чи під охорону і
яка несе перед власником на договірних основах обов'язок із забезпечення
збереження цього майна.
Об'єктивна сторона злочину виражається в порушенні винним
обов'язків із забезпечення збереження майна, тобто у невиконанні або
неналежному виконанні особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого
майна, своїх обов'язків. Невиконання особою своїх обов'язків з охорони чужого
майна виражається в тому, що вона не робить ніяких дій щодо виконання
прийнятих на себе обов'язків із забезпечення збереження ввіреного чужого
майна. Неналежне виконання обов'язків передбачає, що особа хоч і здійснює
певні дії із забезпечення збереження ввіреного їй майна, але не в повному
обсязі або не так, як це було потрібно відповідно до прийнятих нею на себе
зобов'язань.
Об'єктивна сторона злочину відсутня, якщо у особи не було
можливості забезпечити охорону майна (наприклад, внаслідок стихійного лиха
– землетрусу, розливу ріки, раптового приступу хвороби, серцевого нападу
тощо).
Для наявності об'єктивної сторони необхідне настання, внаслідок
порушення особою обов'язків щодо охорони майна, тяжких наслідків, які мають
перебувати в причинному зв'язку з цим порушенням. Тяжкі наслідки – це
розкрадання, загибель, псування майна тощо. Це оціночне поняття уточнюється
в кожному конкретному випадку. Якщо заподіяна майнова шкода, її вартісний
критерій може бути визначений виходячи з примітки до ст. 185 КК України.
Порушення обов'язків щодо охорони чужого майна саме по собі не
викликає настання тяжких наслідків, але створює для цього необхідні умови їх
спричинення. Тяжкі наслідки наступають внаслідок дій інших осіб
(розкрадання, пошкодження майна), стихійних сил природи (загибель, псування
майна) тощо.
 Суб'єктивна сторона злочину – стосовно порушення обов'язків щодо
охорони майна – будь-яка форма вини (як умисел, так і необережність), щодо
тяжких наслідків – тільки необережність.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і на
яку покладається, відповідно до трудового договору, обов’язок щодо охорони
чи зберігання майна.

ТЕМА 8
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

8.1. Поняття, загальна характеристика і види злочинів у сфері

господарської діяльності.
8.2. Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання,
ввезення в Україну з метою використання при продажу товарів, збуту або
збут підроблених грошей, державних цінних паперів, білетів державної
лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів.
8.3. Контрабанда.
8.4. Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою
збуту підакцизних товарів.
8.5. Фіктивне підприємництво.
8.6. Протидія законній господарській діяльності.
8.7. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.
8.8. Ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів).
8.9. Розголошення комерційної або банківської таємниці.
8.10. Незаконна приватизація державного, комунального майна.

8.1. Поняття, загальна характеристика і види злочинів

у сфері господарської діяльності

Родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини у сфері

господарської діяльності. Економічний зміст цих відносин характеризується
тим, що вони виникають з приводу виробництва, розподілу, обміну та
споживання товарів, робіт і послуг.
Безпосереднім об'єктом злочинів виступають суспільні відносини, що
складаються у певній сфері господарської діяльності.
З об'єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської
діяльності вчинюється шляхом дії (фіктивне підприємництво, контрабанда
тощо). Окремі злочини можуть виявитися у бездіяльності (наприклад,
ухилення сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)).
Більшість диспозицій статей про ці злочини є бланкетними.
 Значна частина злочинів у сфері господарської діяльності мають
формальні склади і вважаються закінченими з моменту вчинення вказаних у
законі дій, наприклад з моменту вчинення хоча б однієї незаконної дії з
підакцизними товарами. Є злочини з так званим матеріальним складом, для
об'єктивної сторони яких необхідно встановити також настання суспільно не-
безпечних наслідків, наприклад при доведенні до банкрутства.
Суб'єктивна сторона цих злочинів характеризується умисною формою
вини. Для деяких злочинів обов'язковим є мотив або мета (ст. ст. 204 КК
України, 205 КК України) їх вчинення.
Суб'єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути
фізичні осудні особи, які досягли 16-річного віку. Є злочини зі спеціальним
суб'єктом: службова особа, платник податків, засновник, власник суб'єкта
господарської діяльності та ін.(ст.ст. 212, 2121, 219 КК України).
Залежно від безпосереднього об'єкта злочини у сфері господарської
діяльності можна поділити на такі групи:
 злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем
України (статті 199, 200, 201, 204, 210, 211, 212, 2121, і 216 України);
 злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої
діяльності суб'єктів господарювання (статті 2031, 205, 206, 209, 2091 , 213,
229, 231 і 232 КК України);
 злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних
паперів (статті 222, 223¹, 223², 224, 232¹, 232² КК України).
 злочини у сфері банкрутства (ст. 219 КК України).
 злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (ст.
233 КК України).
 злочини у сфері обслуговування споживачів і захисту їх прав (стаття
227 України). 

8.2. Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання,

ввезення в Україну з метою використання при продажу товарів, збуту або
збут підроблених грошей, державних цінних паперів, білетів державної
лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів

Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання,

ввезення, в Україну з метою використання при продажу товарів, збуту або а
також збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок
акцизного податку, голографічних захисних елементів, підробленої
національної валюти України у виді банкнот чи металевої монети, іноземної
валюти, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК
України).
Об'єктом злочину є фінансово-кредитна система України в частині
встановленого порядку випуску та обігу марок акцизного податку,
голографічних захисних елементів, грошей, державних цінних паперів i білетів
державної лотереї.
Предметом злочину є: 1) національна валюта України у вигляді банкнот
чи металевої монети; 2) іноземна валюта; 3) державні цінні папери; 4) білети
державної лотереї; 5) марки акцизного податку; 6) голографічіх захисні
елементи. Для квалiфiкацiї за ст. 199 КК необхідно, щоб цi предмети були
пiдробленuмu.
Національна валюта Укpaїнu – це грошова одиниця України, якою є
гривня (ст. 99 Конституції України). Готівка перебуває в обігу у вигляді
грошових знаків–паперових банкнот номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50,
100, 200 і 500 грн. та металевих монет. Іноземна валюта – це іноземні грошові
знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів i монет. Національні та іноземні
грошові знаки визнаються предметом цього злочину лише тоді, коли вони: 1)
перебувають в обігу i є законним платіжним засобом на території України або
вiдповiдної іноземної держави; 2) вилучені з обігу або тaкi, що вилучаються з
нього, але підлягають обміну на грошові знаки, якi введено в обіг. Державними
потрібно визнавати не ті цінні папери, якi належать державі на праві
власності, а ті цінні папери, емітентом яких виступає держава – вона від свого
iмeнi випускає цінні папери i зобов'язується виконувати обов'язки, що
випливають з умов їх мiciї (зобов'язується забезпечити їх). До таких цінних
паперів належать: 1) облігації внутрішніх та зовнiшнi державних позик; 2)
казначейські зобов'язання республіки; 3) приватизаційні папери; 4) деякі
векселі (наприклад, векселі Державного казначейства України). Білетом
державної лотереї є документ суворого обліку, виготовлений за ліцензією
Мінфіну України, який дає право особі взяти участь у державній лотереї –
розігруванні відповідного призу та отримати цей приз у власність у разі
визнання гравця переможцем.
Об'єктивна сторона злочину полягає у таких дiяx: 1) виготовлення; 2)
зберігання; 3) придбання; 4) перевезення; 5) пересилання; 6) ввезення в
Україну; 7) збут вказаних предметів злочину.
Поняття виготовлення охоплює як повну імітацію вказаних предметів, так
й icтoтнy фальсифікацію. Часткова підробка може полягати у переробці
цифрового та буквеного номіналу справжньої банкноти, змiнi номера або cepiї
облігації, підробці підпису або відбитку печатки на цінному папері,
фальсифікації інших реквізитів. Для квалiфiкацiї дій винного за ст. 199 КК
України треба встановити, що предмети даного злочину мають істотну схожість
з відповідними оригіналами за формою, розміром, кольором, основними
реквізитами. При цьому у судовій практиці враховуються: 1) художнє
оформлення грошового знака чи державного цінного паперу, яке передбачає
певний ступінь завершення зображення, а саме: відповідного орнаменту i
наявності основних реквізитів (портрет, барельєф, пам'ятник) та їх узгодженість
із словами i цифрами, якi визначають номінал грошового знака чи цінного
паперу; 2) якість відтворення, котра передбачає такий ступінь графічної та
кольорової точності зображення, який дає винній особі підставу вважати
можливим перебування виготовлених нею предметів в обігу. У тих випадках,
коли очевидна невiдповiднiсть виготовленого грошового знака, державного
цінного паперу або білета державної лотереї відповідному оригіналу виключає
участь підробки в обігу, а iншi обставини справи свідчать про те, що умисел
винної особи був спрямований лише на обман окремих громадян з метою
заволодіння їх майном, тaкi дії мають квалiфiкуватись не за ст. 199 КК України,
а за ст. 190 КК України як шахрайство. Наприклад, збут підробленого
грошового знака в умовах, якi ускладнюють виявлення підробки (у темну пору
доби, особі з вадами зору, малолітньому або особі у cтaнi сильного сп’яніння
тощо) чи у розрахунку на елементарну неуважність або недосвідченість
потерпілого, який має лише приблизне уявлення про те, як насправді виглядає
той чи інший предмет.
Злочин у формі виготовлення підроблених предметів злочину
визнається закінченим з моменту виготовлення хоча б одного грошового
знака, цінного паперу чи лотерейного білета незалежно від того, вдалося
винному здійснити збут фальшивки чи нi. Під зберіганням предметів даного
злочину розуміються умисні дії, пов’язані із перебуванням вказаних предметів
у володінні винного (він може тримати їх при собі, у будь-якому приміщенні,
сховищі тощо). На квалiфiкацiю за ст. 199 КК України не впливає час i місце
зберігання підробок, а також те, є особа, яка їх зберігає , власником даних
предметів чи нi. Придбання – це отримання винним предметів злочину будь-
яким способом (купівля, отримання в обмін на iншi предмети тощо).
Перевезення полягає у переміщенні предметів злочину транспортом (наземним,
водним, повітряним) з одного місця в інше як у межах території України, так i
за межами. Пересилання – це переміщення зазначених предметів шляхом
відправлення поштою, багажем, посильним або іншим способом з одного місця
в інше. Ввезенням в Україну треба визнавати переміщення підробок через
державний кордон України на її територію з використанням будь-яких
транспортних засобів. 3бут – це оплатне або безоплатне умисне відчуження
предметів злочину, незалежно від способу (використання як засобу платежу,
продаж, розмін, обмін, дарування, передача у борг або у рахунок погашення
боргу, програш в азартних iгpax тощо). Не можна розглядати як збут втрату
підробок, їх викидання, у т. ч. у загальнодоступних місцях. У разі збуту
іноземної валюти, в якій підроблено лише цифровий номінал купюри, дії того,
хто її збув, також треба кваліфікувати як шахрайство.
Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Обов'язковою суб'єктивною ознакою є мета використання при продажу товарів,
збуту та збут.
Кваліфікуючими ознаками злочину є повторність, вчинення його за
попередньою змовою групою осіб або у великому розмірі (ч. 2 ст. 199 КК
України). Особливо кваліфікуючими ознаками є вчинення злочину
організованою групою або в особливо великому розмірі (ч. 3 ст. 199 КК
України). Розмір визнається великим, якщо сума підробки у двісті i більше
разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а особливо
великим – якщо сума підробки у чотириста i більше разів перевищує такий
мінімум (примітка до ст. 199 КК України).
 8.3. Контрабанда

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 201 КК України) є

встановлений порядок переміщення відповідних предметів через митний
кордон України, який є необхідною умовою нормальної діяльності митних
органів по стягненню передбачених законодавством платежів, здійсненню
митного контролю і митного оформлення предметів.
Додатковим факультативним об'єктом контрабанди можуть виступати
встановлений порядок обігу предметів дозвільної системи, порядок сплати
податків, зборів та інших обов'язкових платежів, громадська безпека, здоров'я
населення.
Предмети контрабанди: культурні цінності, отруйні, сильнодіючі,
вибухові речовини, радіоактивні матеріали, зброя або боєприпаси (крім
гладкоствольної мисливської зброї або бойових припасів до неї), частини
вогнепальної нарізної зброї, а також спеціальні технічні засоби негласного
отримання інформації. 
Об'єктивна сторона контрабанда, тобто переміщення через митний
кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного
контролю культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин,
радіоактивних матеріалів, зброї або боєприпасів (крім гладкоствольної
мисливської зброї або бойових припасів до неї), частин вогнепальної нарізної
зброї, а також спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації. 
Обов'язковою ознакою складу злочину є місце його вчинення – це
митний кордон. Митний кордон збігається з державним кордоном України, за
винятком меж спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон
є складовою частиною митного кордону України.
Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку, у т.ч.
особа, яка користується правом дипломатичного імунітету. Дії службової особи,
яка сприяла незаконному переміщенню предметів через митний кордон, слід
розглядати як пособництво у контрабанді та, за наявності підстав, як
відповідний злочин у сфері службової діяльності.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 201 КК України) є вчинення
його; 1) за попередньою змовою групою осіб; 2) особою, раніше судимою за
злочин, передбачений цією статтею 3) службовою особою з використанням
службового становища.

8.4. Незаконне виготовлення, зберігання, збут або

транспортування з метою збуту підакцизних товарів

Об'єктом злочину (ст. 204 КК України) є запроваджений з метою

захисту економічних інтересів держави порядок виробництва й обігу
підакцизних товарів.
Додатковим факультативним об'єктом виступає життя і здоров'я людей
як споживачів недоброякісної підакцизної продукції.
 Об’єктивна сторона: незаконне придбання з метою збуту або зберігання
з цією метою, а також збут чи транспортування з метою збуту незаконно
виготовлених спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв,
пива, тютюнових виробів, тютюну, промислових замінників тютюну, пального
або інших підакцизних товарів.
Предметом злочину є: етиловий спирт, дистиляти спиртові, алкогольні
напої, тютютнові вироби, пиво, тютюн, промисловий замінник тютюну, пальне,
або інші підакцизні товари.
Суб'єкт злочину фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ч.
1 ст. 204 КК України, є мета збуту.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 204 КК України) є: 1)
незаконне виготовлення спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних
напоїв, пива, тютюнових виробів, тютюну, промислових замінників тютюну,
пального або інших підакцизних товарів; 2) вчинене особою, яка раніше була
засуджена за цією статтею.
Особливо кваліфікуючі ознаки злочину:
1) незаконне виготовлення товарів, зазначених у частинах першій або
другій цієї статті, що становлять загрозу для життя і здоров’я людей
2) збут таких товарів, що призвело до отруєння чи спричинило смерть
особи.

8.5. Фіктивне підприємництво

Основний безпосередній об'єкт злочину (ст. 205 КК України) –

встановлений законодавством порядок здійснення підприємницької діяльності.
Додатковим факультативним об'єктом можуть бути встановлений
порядок оподаткування й отримання кредитних ресурсів, добросовісна
конкуренція, право власності.
Об'єктивна сторона злочину виражається: створення або придбання
суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття
незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.
Злочин вважається закінченим з моменту створення або придбання
зазначеної у ч. 1 ст. 205 КК України юридичної особи.
Суб'єктом злочину може бути: 1) осудна особа, яка досягла 16-річного
віку і виступає як засновник або набувач суб'єкта підприємництва – юридичної
особи або за допомогою чужих чи підроблених документів реєструє (придбаває)
такий суб'єкт; 2) службова особа підприємства або організації, яка прийняла
рішення про створення чи придбання іншої юридичної особи; 3) власник
(засновник юридичної особи, який прийняв таке ж рішення.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою – прикрити незаконну діяльність або здійснення видів
діяльності, щодо яких е заборона.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 205 КК України) є: ті самі
дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду
державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або
громадянам (понад 200 неоподаткованого мінімуму доходів громадян).

8.6. Протидія законній господарській діяльності

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 206 КК України) є

встановлений порядок здійснення господарської діяльності, а також право
громадян на свободу підприємницької діяльності. Додатковим обов'язковим
об'єктом є психічна недоторканність особи
Об'єктивної сторони злочину: протидія законній господарській
діяльності, тобто протиправна вимога припинити займатися господарською
діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду,
виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити
законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю,
поєднана з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами,
пошкодження чи знищення їхнього майна або захоплення цілісного майнового
комплексу, його частини, будівель, споруд, земельної ділянки, об’єктів
будівництва, інших об’єктів та незаконне припинення або обмеження діяльності
на цих об’єктах та обмеження доступу до них за відсутності ознак вимагання
Злочин є закінченим з моменту висунення будь-якої з вказаних у ч. 1 ст.
206 КК України вимог, поєднаної з відповідною погрозою, і доведення їх до
потерпілого.
Суб'єкт злочину фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 206 КК України) 1) ті самі
дії, вчинені повторно; 2) попередньою змовою групою осіб; 3) з погрозою
вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 4) поєднані з насильством,
що не є небезпечним для життя і здоров'я; 5) пошкодженням чи знищенням
майна.
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 206 КК України)
є вчинення його: 1) організованою групою; 2) службовою особою з
використанням свого становища; 3) у поєднанні з насильством, небезпечним
для життя чи здоров'я; 4) заподіяння великої шкоди (500 і більше разів
перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян); 5) спричинення інших
тяжких наслідків (смерть або спричинення тяжких середньої тяжкості тілесних
ушкоджень).

8.7. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 209 КК України) є

встановлений з метою протидії залученню в економіку «брудних» коштів та
виконання Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов'язань порядок
здійснення підприємницької та іншої господарської діяльності. Додатковим
об'єктом можуть виступати інтереси правосуддя, нормальне функціонування
фінансово-кредитної системи, право власності.
 Предметом злочину є грошові кошти та інше майно.
Об'єктивна сторона злочину: вчинення фінансової операції чи
правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення
суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації
(відмиванню) доходів, а також вчинення дій, спрямованих на приховання чи
маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи
володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження,
місцезнаходження, переміщення, зміну їх форми (перетворення), а так само
набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних
внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що
передувало легалізації (відмиванню) доходів.
Суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації
(відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті є діяння, за яке Кримінальним
кодексом України передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або
штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або
діяння, вчинене за межами України, якщо воно визнається суспільно
небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню)
доходів, за кримінальним законом держави, де воно було вчинене, і є злочином
за Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно
одержані доходи.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї з трьох
альтернативних дій, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 209 КК України. При цьому
достатньо здійснити одну операцію або угоду з відповідним майном.
Суб'єктом злочину повинна визнаватись осудна особа, яка досягла 16-
річного віку і набула цивільної дієздатності у повному обсязі (ст. 11 ЦК), не
обмежена у ній або не позбавлена дієздатності судом (ст. ст. 1516 ЦК).
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Особа,
яка фактично використовує майно, здобуте злочинним шляхом, у формах,
вказаних у ст. 209 КК України, однак сумлінно помиляється щодо його
походження, не несе відповідальність за цей злочин. 
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 209 КК України) є вчинення
його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великому
розмірі (сума, що перевищує шість тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян).
Особливо кваліфікуючі ознаки злочину: 1) організована група; 2)
особливо великому розмірі (сума, що перевищує вісімнадцять тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

8.8. Ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)

Об'єктом даного злочину (ст. 212 КК України) є встановлений

законодавством порядок оподаткування юридичних і фізичних осіб, який
забезпечує за рахунок надходження податків, зборів та інших обов'язкових
платежів формування доходної частини державного та місцевих бюджетів, а
також державних цільових фондів.
Предмет злочину – податки, збори, інші обов'язкові платежі, що входять
в систему оподаткування і введені у встановленому законом порядку.
Об'єктивна сторона злочину характеризується бездіяльністю і полягає в
умисному ухиленні від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), що
входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку,
вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від
форми власності або особою, що займається підприємницькою діяльністю без
створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов'язана їх
сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до
бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах (від 1 до 3
тис. н.м.д.г.).
Злочин, передбачений ст. 212 КК України вважається закінченим з
наступного дня після настання строку, до якого мав бути сплачений податок,
збір чи інший обов'язковий платіж, а коли закон пов'язує цей строк із
виконанням певної дії, – з моменту фактичного ухилення від їх сплати.
Суб'єкт злочину спеціальний. Це: 1) службова особа підприємства,
установи, організації незалежно від форми власності; 2) особа, яка займається
підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; 3) будь-яка інша
особа, яка зобов'язана сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 212 КК України) є: 1)
вчинення його за попередньою змовою групою осіб; 2) або якщо вони призвели
до фактичого ненадходження коштів у великих розмірах( три тисячі і більше
перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян)
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 212 КК України)
є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за ухилення від сплати  податків,
зборів, інших обов'язкових платежів; 2) фактичне ненадходження до бюджетів
чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах (п’ять тисяч
і більше перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян).

8.9. Розголошення комерційної або банківської таємниці

Об'єктом злочину (ст. 232 КК України) є встановлений порядок
здійснення господарської діяльності в частині забезпечення чесної конкуренції
між її суб'єктами.
Об'єктивна сторона злочину характеризується: Умисне розголошення
комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця
таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно
вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди
суб'єкту господарської діяльності.
Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони розглядуваного злочину є
спричинення ним істотної шкоди юридичній особі або підприємцеві -
власникові комерційної таємниці. Істотна шкода є поняттям оціночним.
Питання про її наявність чи відсутність вирішується у кожному конкретному
випадку з урахуванням, зокрема, майнового стану власника відповідних
відомостей, що становлять комерційну таємницю.
Злочин є закінченим з моменту спричинення власникові комерційної
таємниці істотної шкоди.
Суб'єкт злочину загальний.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, а для
випадків комерційного шпигунства обов'язковою також є мета – розголошення
або інше використання зібраних відомостей.

8.10. Незаконна приватизація державного, комунального майна

Об'єктом даного злочину ( ст. 233 КК України) є передбачений

законодавством порядок приватизації державного і комунального майна.
Предмет злочину – державне чи комунальне майно.
Предметом цього злочину не виступають об'єкти державного земельного
та житлового фондів.
Об'єктивна сторона злочину: приватизація державного, комунального
майна шляхом заниження його вартості через визначення її у спосіб, не
передбачений законом, або використання підроблених приватизаційних
документів, а також сама приватизація майна, яке не підлягає приватизації
згідно з законом, або приватизація неправомочною особою 
Злочин, передбачений ст. 233 КК України, є закінченим з моменту
незаконної приватизації державного або комунального майна. При цьому слід
мати на увазі, що, за загальним правилом, право власності на приватизований
об'єкт переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору
купівлі-продажу майна.
Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і бере
безпосередню участь у приватизації державного чи комунального майна. За ст.
233 КК України можуть кваліфікуватись, зокрема, діяння працівників
державних органів приватизації та органів приватизації територіальних громад,
керівників юридичних осіб покупців об'єктів приватизації.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом..
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 233 КК України) діяння,
передбачене частиною першою цієї статті, якщо воно призвело до незаконної
приватизації майна державної чи комунальної власності в великих розмірах або
вчинене групою осіб за попередньою змовою.

ТЕМА 10
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ
 10.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів проти
громадської безпеки.
10.2. Створення злочинної організації.
10.3. Бандитизм.
10.4. Терористичний акт.
10.5. Викрадання, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових
припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем.
10.6. Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або
вибуховими речовинами.
10.7. Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів.

10.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів

проти громадської безпеки

Родовим об'єктом цих злочинів є громадська безпека – стан захищеності

життєдіяльності людей від джерел підвищених небезпек (злочинних об'єднань,
терористів, зброї та інших смертоносних предметів), за якого забезпечується за-
побігання загрозам заподіяння ними шкоди.
Зокрема, злочинні організації за своєю природою застосовують або
можуть застосовувати погрози або насильство, завжди готові через своїх
членів або інших озброєних злочинців скористатися зброєю і, отже, залякують
людей, зумовлюють почуття незахищеності, породжують у населення об-
грунтовану тривогу за збереженість життя, здоров'я, власності тощо.
Обов'язковою ознакою абсолютної більшості злочинів проти
громадської безпеки є смертоносні предмети – зброя, боєприпаси, вибухові
речовини та пристрої, радіоактивні матеріали та інші предмети, що становлять
підвищену небезпеку для оточення. Вони виступають як засоби (знаряддя) або
предмети цих злочинів, що обумовлює загальнонебезпечний характер останніх.
Зважаючи на специфіку безпосередніх об’єктів і джерел підвищеної
небезпеки, всі злочини проти громадської безпеки, можна поділити
на чотири види (групи):
1) злочини, пов’язані з діяльністю злочинних організацій (ст.ст. 255–257,
258³, 260 КК України);
2) злочини, пов’язані з тероризмом (ст.ст. 258–258², 2584, 2585 259 і 266
КК України);
3) злочини, що порушують правила поводження з предметами, які
становлять підвищену суспільну небезпеку (ст.ст. 262–265¹, 267–269 КК
України);
 4) злочини, пов’язані з порушенням спеціальних правил (ст.ст. 261, 270,
270¹ КК України).
Об'єктивна сторона цих злочинів полягає у суспільно небезпечному,
протиправному діянні (дії або бездіяльності), що порушує громадську безпеку
та створює загальну небезпеку(умови) загибелі людей чи настання інших
тяжких наслідків або заподіює такі наслідки.
Більшість злочинів проти громадської безпеки належить до злочинів із
формальним складом і може бути вчинена лише шляхом дії, а злочини з
матеріальним складом (статті 264, 267 і 270 КК України) вчинюються як
шляхом дії, так і бездіяльності.
При кваліфікації слід враховувати ознаки об’єктивної сторони складів
злочинів проти громадської безпеки. Більшість з них характеризуються
проявом суспільно небезпечного діяння (формальні склади). Деякі злочини
проти громадської безпеки належать до таких, що мають усічені (наприклад,
коли мова йде про створення злочинної організації, банди, терористичної
організації чи групи тощо) або матеріальні (наприклад, недбале зберігання
вогнепальної зброї чи бойових припасів, порушення встановлених
законодавством вимог пожежної безпеки тощо) склади.
Суб'єктивна сторона злочинів проти громадської безпеки з
формальним складом – прямий умисел, а злочинів із матеріальним складом –
необережність.
Суб’єктивна сторона майже всіх злочинів проти громадської безпеки
характеризується умислом. Посягання, що полягають у порушенні певних
правил, учиняються зі змішаною формою вини. Деяким злочинам проти
громадської безпеки притаманна спеціальна мета. Наприклад, при створенні
злочинної організації (ст. 255 КК України) метою є вчинення тяжкого чи
особливо тяжкого злочину; при бандитизмі (ст. 257 КК України) – напад на
підприємства, установи, організації чи на окремих осіб; при нападі на об’єкти,
на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточуючих (ст. 261
КК України), – захоплення, пошкодження чи знищення цих об’єктів тощо.
Суб'єктом злочинів проти громадської безпеки є, як правило, будь-яка
фізична осудна особа, яка досягла 16 років, а деяких злочинів – 14 років. За
бандитизм (ст. 257 КК України), терористичний акт (ст. 258 КК України),
крадіжку, грабіж, розбій і вимагання предметів, передбачених ст. 262 КК,
відповідальність настає з 14-річного віку. У злочинах, передбачених ч. 2 ст. 256
КК України, ст. 262 КК України, а також злочинах, які полягають у порушенні
певних правил, суб’єктом злочину може бути службова особа чи особа, що
наділена відповідними повноваженнями щодо конкретних джерел загальної
небезпеки.
Отже, злочини проти громадської безпеки – це суспільно небезпечні,
передбачені КК винні діяння (дії або бездіяльність), вчинені суб'єктами злочину,
що порушують громадську (загальну) безпеку і створюють загальну небезпеку
(умови) загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіюють
такі наслідки.

10.2. Створення злочинної організації

Об'єктивна сторона цього злочину (ст. 255 КК України) виражається в

таких формах: 1) створенні злочинної організації для вчинення тяжкого чи
особливо тяжкого злочину; 2) керівництві такою організацією; 3) участі у ній;
4) участі у злочинах, вчинюваних такою організацією; 5) організації зустрічі
(сходок) представників злочинних організацій або організованих груп для
розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального
забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних
організацій або організованих груп; 6) керівництві цією зустріччю (сходкою); 7)
сприянні такій зустрічі (сходці).
Створення злочинної організації для вчинення тяжкого чи особливо
тяжкого злочину полягає в різних діях зі створення (заснування, формування)
злочинної організації: у підшукуванні зброї або співучасників, вербуванні їх до
злочинної організації, розподілі функцій між учасниками тощо.
Злочин вважається закінченим з моменту фактичного створення
злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
Поняття злочинної організації дається у ч. 4 ст. 28 КК України.
Керівництво злочинною організацією – це напрям діяльності злочинної
організації, дій її учасників, давання вказівок, розпоряджень, завдань
співучасникам, виконання функцій ватажка або одного з ватажків злочинної
організації, управління нею, її учасниками.
Участь у злочинній організації передбачає існування вже створеної
злочинної організації. Тут йдеться про випадки, коли особа не брала участі у
створенні злочинної організації, але вступила (увійшла) до злочинної
організації, створеної іншими особами. З моменту давання згоди на вступ
(входження) до злочинної організації дії винного розцінюються як закінчений
злочин – участь у злочинній організації, хоч би той, хто вступив до злочинної
організації і не брав участі у вчинених нею злочинах. Вступ до злочинної
організації, членство в ній є закінченим злочином з тих підстав, що сам по собі
цей факт означає надання злочинній організації можливості використання її
учасника згідно з планами злочинної організації. Участь у злочинній
організації, поряд з вступом до неї, може виразитися в різних діях.
Участь у злочинах, вчинюваних злочинною організацією, має місце тоді,
коли особа не брала участі у створенні злочинної організації, не вступала до
цієї організації, не була її учасником, але брала безпосередню участь у злочині,
вчиненому злочинною організацією.
Організація зустрічі (сходки) представників злочинних організацій або
організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів,
матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань
злочинних організацій або організованих груп – це залучення до зустрічі
(сходки), розробка плану її підготовлення і проведення, об'єднання вказаних
осіб, їх мобілізація, спрямованість на зустріч (сходку), налагодження,
упорядкування зустрічі (сходки) для успішної і ефективної злочинної
діяльності. Поняття організованої групи дається у ч. 3 ст. 28 КК України.
Керівництво вказаною зустріччю (сходкою) – це управління зустріччю
(сходкою) для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів,
матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань
злочинних організацій або організованих
Сприяння вказаній зустрічі (сходці) – це створення відповідних умов для
її здійснення, надання допомоги тощо.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони створення злочинної організації є
мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а організації,
керівництва чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій
або організованих груп – мета розроблення планів і умов спільного вчинення
злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій
об'єднань злочинних організацій або організованих груп. Мотиви злочину
можуть бути різними. У більшості випадків це прагнення до наживи,
матеріальної вигоди. Особа, яка створила злочинну організацію з метою
вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, або яка керувала такою
організацією, підлягає кримінальній відповідальності не лише за ст. 255 КК
України, але відповідно до ч.1 ст. 30 КК України і за всі злочини, вчинені
злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші
учасники злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за
участь у ній, а також за вчинені злочинною організацією злочини, у підготовці
або вчиненні яких вони брали участь. У разі вчинення окремими членами
злочинної організації злочинів, які не передбачалися (не охоплювалися) цілями
злочинної організації і не входили в плани її діяльності, відповідальності за ці
злочини підлягають лише особи, які їх вчинили.
Суб'єктом цього злочину може бути будь-яка фізична особа, яка досягла
16-річного віку.
Вчинення злочинною організацією злочинів, санкції за які не
перевищують 12 років позбавлення волі, охоплюється ст. 255 КК України і не
вимагає додаткової кваліфікації. Якщо ж злочинною організацією вчинений
злочин, за який передбачене більш суворе покарання, ніж зазначене у ст. 255
КК України, такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – за ст. 255
КК України і за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий
злочин.
Відповідно до ч. 2 ст. 255 КК України звільняється від кримінальної
відповідальності особа, крім організатора чи керівника злочинної організації,
за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 255 КК України, якщо вона
добровільно заявила про створення злочинної організації або участь у ній та
активно сприяла її розкриттю. Добровільність заяви про створення злочинної
організації або участь у ній означає вчинення цих дій з різних мотивів, але з
власної волі і за усвідомлення об'єктивної можливості і надалі брати участь у
ній.

10.3. Бандитизм

Відповідно до ст. 257 КК України бандитизм це – організація озброєної

банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих
осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.
Обов'язковими ознаками банди є: 1) наявність у ній декількох (трьох і
більше) суб'єктів злочину; 2) стійкість; 3) озброєність; 4) загальна мета
учасників угрупування – вчинення нападів на підприємства, установи,
організації чи на окремих осіб; 5) спосіб вчинення злочину – напад на
підприємства, установи, організації чи на окремих осіб.
Стійкість як ознака банди має місце лише у разі, якщо вона створена для
зайняття злочинною діяльністю, вчинення, як правило, не одного, а кількох
нападів. В окремих випадках банда може бути створена для одного, але
особливо небезпечного нападу, що вимагає особливої підготовки. Наприклад,
для нападу на банк, поштовий поїзд тощо. Про стійкість банди можуть свідчити
стабільність її складу та організаційних структур, згуртованість її членів,
постійність форм і методів злочинної діяльності тощо.
Озброєність банди означає наявність зброї хоча б у одного члена банди.
Саме озброєність для нападів у поєднанні зі стійкістю та іншими ознаками і
утворює ту міру суспільної небезпечності, яка характеризує банду.
Під зброєю розуміють пристрої, прилади та інші предмети, конструктивно
призначені і технічно придатні для ураження живої чи іншої цілі, тобто зброя у
вузькому, власному значенні слова. Зброя може бути вогнепальною, холодною,
вибуховою тощо. Наприклад, зброя, вражаюча сила якої засновується на
використанні електричної енергії, радіоактивних випромінювань, біологічних
та хімічних чинниках тощо. Якщо зброя є лише у одного члена банди,
необхідно, щоб інші учасники знали, що він має зброю і вона може бути
використана під час нападу. Для складу бандитизму не обов'язково, щоб зброя
була застосована, пущена в хід при нападі. Тобто для відповідальності за
бандитизм достатньо того, що зброя була у розпорядженні банди і могла бути
використана.
Банда створюється з метою нападу на підприємства, установи, організації
чи на окремих осіб. Нападом необхідно вважати дії, поєднані із застосуванням
насильства. Насильство може бути як фізичним (вбивство, заподіяння тілесних
ушкоджень, нанесення ударів, побоїв, зв'язування, позбавлення волі, інші
насильницькі дії), так і психічним – реальна погроза негайного застосування
фізичного насильства.
Об'єктивна сторона бандитизму може виражатися в трьох формах: 1)
організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи,
організації чи на окремих осіб; 2) участь у такій банді; 3) участь у вчинюваному
бандою нападі. Для складу бандитизму досить вчинення хоча б однієї з цих дій.
Організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи,
організації чи на окремих осіб – це будь-які дії, результатом яких стало
створення банди. Вони можуть виражатися в підшукуванні та вербуванні
співучасників, у змові, придбанні зброї, розробці планів створення банди або
вчиненні злочинних нападів тощо. Саме з моменту створення банди бандитизм
вважається закінченим злочином, незалежно від того, чи вчинила банда хоча б
один напад. Якщо дії винного не призвели до створення банди з причин, які не
залежали від його волі, вони мають кваліфікуватися як незакінчений злочин,
тобто за ст. 14 КК України чи статтями 15 КК України і 257 КК України.
Участь в озброєній банді – це членство в ній, входження, вступ до її
складу, незалежно від того, чи вчинені винним будь-які дії у складі банди чи ні.
Участь у банді вважається закінченим злочином з моменту давання згоди на
вступ у банду. Участю у банді поряд зі вступом у банду охоплюється як
безпосередня участь членів банди у вчинюваних нею нападах, так і виконання
ними інших дій в інтересах банди: керівництво, фінансування, забезпечення
приміщеннями, сховищами, зброєю, транспортом, документами, інформацією,
підшукування об'єктів для нападу тощо.
Участь у вчинюваному озброєною бандою нападі матиме місце, якщо
члени банди та інші особи, не члени банди, спільно братимуть безпосередню
участь у вчинюваному бандою нападі. Участь може виявлятися у різних діях:
придушенні опору потерпілого, забезпеченні безпеки нападаючих бандитів та
інших діях з надання допомоги банді під час вчинення нею нападу. Участь
особи, яка не є членом банди, у вчинюваному бандою нападі, необхідно
відрізняти від пособництва бандитизму. Пособник не бере безпосередньої
участі у бандитському нападі. Пособники бандитизму, тобто особи які сприяли
вчиненню злочину бандою, не вступаючи до її членів і не беручи
безпосередньої участі в її нападі, підлягають відповідальності за ч. 5 ст. 27 КК
України і ст. 257 КК України.
 Вчинені під час бандитських нападів злочини не виходять за рамки
складу бандитизму і не потребують додаткової кваліфікації, за винятком
випадків вчинення бандою умисного вбивства. У цих випадках кваліфікація
настає за сукупністю злочинів – бандитизму і вбивства.
Суб'єктивна сторона складу бандитизму характеризується виною у
формі прямого умислу. Якщо особа, яка брала участь у нападі, не знала про те,
що інші учасники входять до складу банди, то вона не може підлягати
відповідальності за бандитизм. Дії такої особи необхідно кваліфікувати
залежно від характеру вчиненого, наприклад, як розбій, вбивство тощо.
Бандитизм може вчинюватися з метою викрадення, вбивства, зґвалтування,
звільнення винних з-під варти, вчинення хуліганства тощо.
Суб'єкт бандитизму – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 14-
річного віку.

10.4. Терористичний акт

Терористичний акт (від лат. terror – страх, жах) є одним із

найнебезпечніших злочинів проти громадської безпеки.
 Терористичний акт (ст. 258 КК України), тобто застосування зброї,
вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи
здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших
тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської
безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного
ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або
невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого
самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян,
юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних
політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза
вчинення зазначених дій з тією самою метою.
Об'єктивна сторона цього злочину виражається в двох формах: 1)
застосуванні зброї, вчиненні вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали
небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіянні значної майнової
шкоди чи настанні інших тяжких наслідків; 2) погроза вчинення зазначених дій.
Під застосуванням зброї слід розуміти використання її вражаючих
властивостей проти життя, здоров'я, майна чи довкілля. Поняття вибуху,
підпалу розглянуті при аналізі складу диверсії (ст. 113 КК України). До інших
дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння
значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, можуть бути
віднесені застосування отруйних речовин, затоплення, обвали, каменепади,
зруйнування будівель, споруд, доріг, засобів зв'язку, пошкодження об'єктів
довкілля, нафтових родовищ, систем життєзабезпечення тощо. Для складу
закінченого злочину досить вчинення будь-якої із зазначених дій.
Погроза вчинення зазначених загальнонебезпечних дій передбачає
доведення до відома органів державної влади чи місцевого самоврядування,
службових осіб, об'єднань громадян, юридичних або фізичних осіб, умислу
винного вчинити зазначені дії. З моменту такої погрози терористичний акт
вважається закінченим злочином. Погроза може бути виражена як
безпосередньо, так і опосередковано, як відкрито, публічно, так і анонімно,
усно чи письмово тощо.
З суб'єктивної сторони терористичний акт може бути вчинений лише з
прямим умислом. При погрозі не має значення, чи справді винний мав умисел
привести її до виконання.
Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони терористичного акту є
наявність мети: 1) порушення громадської безпеки; 2) залякування населення;
3) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення;
4) вплив на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами
державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами
цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами; 5) привертання
уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів
винного (терориста).
Суб'єктом терористичного акту може бути будь-яка фізична осудна
особа, яка досягла 14-річного віку.
У частині 2 ст. 258 КК України встановлено кримінальну
відповідальність за дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою
осіб, або якщо вони призвели до заподіяння значної майнової шкоди чи інших
тяжких наслідків.
У частині 3 ст. 258 КК України встановлено кримінальну
відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті,
що призвели до загибелі людини.
У частині 5 ст. 258 встановлено, особа звільняється від кримінальної
відповідальності за діяння, передбачене частиною першою цієї статті в частині
погрози вчинення терористичного акту, якщо вона до повідомлення їй про
підозру у вчиненні нею злочину добровільно повідомила правоохоронний орган
про цей злочин, сприяла його припиненню або розкриттю, у разі якщо
внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено небезпеку для життя чи
здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших
тяжких наслідків, якщо в її діях немає складу іншого злочину.

10.5. Викрадання, привласнення, вимагання вогнепальної зброї,

бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або
 заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим
становищем

Предметом цього злочину (ст. 262 КК України) є вогнепальна зброя,

бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої і радіоактивні матеріали.
Вони мають бути придатними для використання за своїм цільовим
призначенням. До вогнепальної зброї відносяться всі види бойової, спортивної,
нарізної, мисливської (крім гладкоствольної мисливської зброї), у якій для
проведення пострілу використовується сила тиску газів, що утворилися при
згорянні вибухової речовини (пороху або іншої спеціальної горючої
суміші). Бойові припаси – це патрони, артилерійські снаряди, бомби, міни,
гранати, бойові частини ракет і торпед та інші вироби у зібраному виді,
споряджені вибуховою речовиною.
До вибухових речовин відносяться порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин
та інші хімічні речовини, їх склади або суміші, здатні вибухати без доступу
кисню. Вибухові пристрої – це пристрої, споряджені вибуховою речовиною і
призначені для вчинення вибуху.
З об'єктивної сторони цей злочин може виражатися в таких формах: 1)
викрадення; 2) привласнення; 3) вимагання; 4) заволодіння зазначеними
предметами шляхом шахрайства.
Поняття викрадення, привласнення, вимагання, шахрайства, розбою або
зловживання службовим становищем аналогічні відповідним поняттям
злочинів проти власності (статті 185, 186, 187, 189–191 КК України). Але, на
відміну від злочинів проти власності, заподіяння матеріальної шкоди власності
не є обов'язковою ознакою цього злочину.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
На відміну від аналогічних посягань на власність, корисливий мотив і
корислива мета не є обов'язковими ознаками цього злочину, його мотив і мета
можуть бути різними.
Суб'єкт злочину: за умови викрадення, вимагання і розбою – будь-яка
фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку, за умови привласнення і
заволодіння шляхом шахрайства – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку. Суб'єкт привласнення спеціальний, а саме – особа, у правомірному віданні
якої знаходилися зазначені вище предмети.
У частині 2 ст. 262 КК України передбачена відповідальність за
вчинення цього злочину повторно, за попередньою змовою групою осіб, а
також заволодіння зброєю та іншими предметами шляхом зловживання
службової особи своїм службовим становищем.
У частині 3 ст. 262 КК України встановлена відповідальність за дії,
передбачені частинами 1 чи 2 цієї статті, якщо вони вчинені організованою
групою, шляхом розбою, вимагання, поєднаного з насильством, небезпечним
для життя і здоров'я.

10.6. Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими

речовинами

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, є

вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси,
вибухові речовини і вибухові пристрої. Він тотожний предмету злочину,
передбаченого ч. 1 ст. 262. Предмет злочину, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК
України, – кинджали, фінські ножі, кастети чи інша холодна зброя.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України,
полягає у носінні, зберіганні, придбанні, передачі чи збуті вогнепальної зброї
(крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або
вибухових пристроїв, без передбаченого законом дозволу, а злочину,
передбаченого ч. 2 цієї статті, у носінні, виготовленні, ремонті або збуті
кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без вказаного
дозволу.
Носіння – це дія з переміщення зазначених предметів, їх транспортування
особою безпосередньо при собі (в руках, в одежі, сумках, спеціальних
футлярах, в транспортному засобі тощо) за умови можливості їх швидкого
використання. Зберігання – це володіння будь-яким із зазначених предметів, які
знаходяться не при винній особі, а у іншому відомому їй місці. Придбання – це
отримання від інших осіб шляхом купівлі, обміну, одержання в подарунок,
винагороди за послугу, відшкодування боргу тощо.  Передача – це надання
(вручення) їх іншій особі особисто (наприклад, для зберігання, тимчасового
використання) або через посередника, а також дії посередника з їх надання
(вручення). Збут – це продаж, обмін, дарування, оплата боргу тощо.
Злочин має місце лише за умови, що зазначені дії вчиняються без
передбаченого законом дозволу, тобто є незаконними.
З суб'єктивної сторони ці злочини можуть бути вчинені лише з прямим
умислом, їх мета і мотив можуть бути різними.
Суб'єктом злочинів може бути будь-яка особа, яка досягла 16-річного
віку.
У частині 3 ст. 263 КК України встановлено, що звільняється від
кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений
частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вона добровільно здала органам влади
зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої. Під
добровільною здачею слід розуміти повну, за власною волею, незалежно від
мотивів, здачу цих предметів органам влади, при усвідомленні особою
фактичної можливості подальшого безкарного продовження вчинення злочину.

10.7. Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів

 Предметом цього злочину (ст. 264 КК України) є вогнепальна зброя і

бойові припаси, їх поняття дано при аналізі злочину, передбаченого ст. 262 КК
України. Проте предметом цього злочину може бути і гладкоствольна
мисливська зброя, і бойові припаси до неї.
Об'єктивна сторона злочину – недбале зберігання вогнепальної зброї
або бойових припасів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі
наслідки.
Недбале зберігання може бути вчинене як шляхом дії, так і бездіяльності
(наприклад, зброя передається малолітньому для гри або підлітку для чищення
чи не розряджається після полювання).
З суб'єктивної сторони злочин характеризується умислом і
необережністю, але щодо самої дії або бездіяльності до наслідків можлива
тільки необережна форма вини.
Суб'єктом злочину може бути фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.

ТЕМА 11
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА
ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ

11.1. Поняття, загальна характеристика та види злочинів проти

безпеки руху та експлуатації транспорту (транспортних
злочинів).
11.2. Порушення правил безпеки руху або експлуатації
залізничного, водного чи повітряного транспорту.
11.3. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів.
11.4. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення
транспортного підприємства.
11.5. Порушення правил безпеки дорожнього руху або
експлуатації транспорту особами, що керують транспортними
засобами.
 11.6. Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних
засобів або інше порушення їх експлуатації.
11.7. Незаконне заволодіння транспортним засобом.
11.8. Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів
транспортного засобу.

11.1. Поняття, загальна характеристика та види злочинів проти

безпеки руху та експлуатації транспорту (транспортних злочинів)

Родовий об'єкт – відносини, що забезпечують безпеку руху та

експлуатацію транспорту.
Безпосередні об'єкти окремих транспортних злочинів лежать у площині
родового об'єкту, хоч і мають свої особливості. Вони залежать, насамперед, від
видів транспорту, якими можуть вчинятися ці злочини, а також від характеру
об'єктивної сторони та кваліфікуючих обставин. Так, деякі злочини можуть
бути вчинені із застосуванням насильства або погроз, у зв'язку з чим виникає
питання про додатковий безпосередній об'єкт –життя і здоров'я особи.
Предметом цих злочинів є транспортні засоби, шляхи сполучення,
споруди на них, транспортні комунікації, вокзали, засоби зв'язку, сигналізації,
автоматизації, що забезпечують безпеку руху транспортних засобів.
З об'єктивної сторони ці злочини побудовані по-різному. Більша
частина цих посягань описана в законі, як злочини з матеріальним складом,
менша частина – з формальним.
У злочинах з матеріальним складом об'єктивна сторона містить у собі
діяння, наслідки і причинний зв'язок між ними. Діяння в цих злочинах
виражається в дії або бездіяльності особи. Деякі злочини (наприклад,
пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів – ст. 277 КК України
можуть бути вчинені лише шляхом дії.
У багатьох злочинах діяння виражається в порушенні певних правил. Це
означає, що диспозиції таких статей є бланкетними, тому для встановлення
факту порушення цих правил, необхідно звертатися до відомчих нормативних
актів, що регламентують поведінку працівника транспорту чи іншого учасника
дорожнього руху. Важливо точно визначити, які статті, пункти, параграфи
нормативних актів порушені та у чому це порушення виразилося.
Обов'язковою ознакою злочинів з матеріальним складом є наслідки.
Наслідками, у статтях цього розділу КК названі: загибель однієї чи
кількох осіб, тяжкі, середньої тяжкості тілесні ушкодження, а також велика
матеріальна шкода, інші тяжкі наслідки.
 Відповідальність за транспортні злочини диференційована залежно від
тяжкості наслідків, що настали. Тому тяжкі тілесні ушкодження, загибель
однієї чи кількох осіб, в деяких статтях вказуються як кваліфікуючі обставини.
До інших тяжких наслідків відносяться: заподіяння потерпілому тяжких
або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а також велика матеріальна шкода.
При встановленні матеріальної шкоди, яка заподіюється транспортними
злочинами, необхідно враховувати вартість знищених або пошкоджених
транспортних засобів, вантажів, шляхів сполучення, споруд на них тощо.
Своєрідними наслідками, вказаними в деяких статтях, є створення
небезпеки для життя людей або настання інших тяжких наслідків. Така
небезпека створюється внаслідок порушення правил безпеки руху або
експлуатації транспорту, недоброякісного ремонту або пошкодження шляхів
сполучення чи транспортних засобів. У технічній системі транспорту
відбуваються певні зміни і створюється реальна можливість настання тяжких
наслідків, тобто висока ступінь імовірності їхнього настання. Ці зміни в
технічній системі транспорту порушують нормальне її функціонування, чим
заподіюється шкода об'єкту злочину. Така небезпека (загроза) виступає і як
ознака злочинного діяння, і як своєрідний наслідок, нерозривний з ним.
Обов'язковим у таких ситуаціях є встановлення причинного зв'язку між діянням
особи і змінами, що відбулися в технічній системі транспорту.
Третьою обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів з
матеріальним складом є причинний зв'язок між діянням і наслідками, що
наступили. За справами цієї категорії для його встановлення призначаються
експертизи.
Суб'єктивна сторона транспортних злочинів характеризується залежно
від складності її об'єктивної сторони. Злочини з формальним складом
вчинюються з прямим умислом. У злочинах з матеріальним складом необхідно
встановлювати психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, що має
важливе значення для кваліфікації та призначення покарання.
Суб'єктом транспортних злочинів є фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку. Лише за пошкодження шляхів сполучення та транспортних
засобів (ст. 277 КК України)), угон або захоплення залізничного рухомого
складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278 КК України)), а
також за незаконне заволодіння транспортним засобом (частини 2 і 3 ст. 289 КК
України)) відповідальність настає з 14-річного віку.
Деякі транспортні злочини може вчиняти лише працівник транспорту,
тобто спеціальний суб'єкт.
Таким чином, під транспортними злочинами слід розуміти передбачені
кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, що посягають на безпеку
руху та експлуатації всіх видів механічного транспорту, а також магістрального
трубопровідного транспорту.
 В розділі XI Особливої частини КК ці злочини розташовані в певній
послідовності. При цьому враховується тяжкість злочину, а також вид
транспорту, яким він вчиняється. На першому місці стоять злочини, які
вчиняються на залізничному, водному чи повітряному транспорті (статті 276–
285 КК України), на другому – на автомобільному і міському
електротранспорті (статті 286–290 КК України). Завершують главу злочини, що
виражаються в порушенні чинних на транспорті правил та в пошкодженні
магістральних трубопроводів (статті 291 і 292 КК України).
Розміщення транспортних злочинів у певній послідовності дає
можливість більш правильно конструювати санкції цих статей, що підвищить
ефективність кримінально-правових заходів боротьби з цими посяганнями,
поліпшить статистичний облік цих злочинів тощо.
Безпосереднім об'єктом першої групи злочинів є відносини, що
забезпечують безпеку руху та експлуатації залізничного, водного і повітряного
транспорту; другої групи – безпеку руху та експлуатації автомобільного і
міського електротранспорту; третьої групи – безпечне функціонування всіх
видів механічного та магістрального трубопровідного транспорту.
Як уже зазначалося, відповідальність за більшість транспортних злочинів
диференційована залежно від тяжкості наслідків, що наступили. Враховуються
при цьому тяжкість тілесного ушкодження, загибель однієї чи кількох осіб, а
також розмір матеріальної шкоди. Крім того, у статтях цього розділу
законодавець передбачає інші кваліфікуючі обставини, такі як:
вчинення злочину: за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 278, ч. 2
ст. 280 КК України, ч. 2 ст. 289 КК України, ч. 2 ст. 292 КК України);
організованою групою (ч. 3 ст. 278 КК України, ч. 3 ст. 280 КК України, ч. 3 ст.
289 КК України, ч. 3 ст. 292 КК України; поєднане з насильством, яке не є
небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого або з погрозою застосування
такого насильства (ч. 2 ст. 278 КК України, ч. 2 ст. 289 КК України); поєднане з
насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого або з погрозою
застосування такого насильства (ч. 3 ст. 278 КК України, ч. 3 ст. 280 КК
України, ч. 3 ст. 289 КК); вчинення злочину повторно (ч. 2 ст. 280 КК України,
ч. 2 ст. 289 КК України, ч. 2 ст. 292 КК України).
Розглянемо ці обставини.
Під насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я
потерпілого слід розуміти нанесення ударів, побоїв, викручування рук,
утримання, зв'язування або позбавлення волі іншим способом, заподіяння
легкого тілесного ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу
здоров'я або незначної втрати працездатності. Психічне насильство
проявляється в погрозі застосування зазначеного фізичного насильства.
Небезпечним для життя і здоров'я насильством визнається заподіяння
потерпілому легкого тілесного ушкодження, яке спричинило короткочасний
розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або
тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не заподіяли
вказаних наслідків, але були небезпечними в момент застосування такого
насильства. Це насильство, що викликало втрату свідомості, здавлювання шиї,
скидання з транспортного засобу, що рухається, застосування спеціальних
засобів, зброї тощо. Психічне насильство проявляється в погрозі застосування
такого ж фізичного насильства.
Повторністю злочинів відповідно до ч. 1 ст. 32 КК визнається вчинення
двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною
статті Особливої частини КК. Наприклад, повторним вважається заволодіння
транспортним засобом якщо йому передувало таке ж заволодіння (ч. 2 ст. 289
КК).

11.2. Порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного,

водного чи повітряного транспорту

У частині 1 ст. 276 КК дається опис об'єктивної сторони основного

складу цього злочину. Вона проявляється в порушенні працівником
залізничного, водного або повітряного транспорту правил безпеки руху або
експлуатації транспорту, а також у недоброякісному ремонті транспортних
засобів, колій, засобів сигналізації та зв'язку, якщо це створило небезпеку для
життя людей або настання інших тяжких наслідків.
До залізничного транспорту належить загальна мережа залізниць,
метрополітен, а також під'їзні колії великих підприємств, що включені до
загальної мережі залізниць. Водний транспорт – це морський і річковий
транспорт за винятком різних маломірних суден (човни, байдарки
тощо). Повітряний транспорт включає в себе різні літальні апарати (літаки,
вертольоти, дирижаблі, планери тощо), незалежно від форм власності на них.
Крім повітряних суден предметом злочину є аеропорти, аеродроми, посадкові
смуги, наземне устаткування, інші засоби, що забезпечують безпеку польотів.
Діяння в цьому злочині складається з таких форм: 1) порушення
правил безпеки руху; 2) порушення правил експлуатації; 3) недоброякісний
ремонт технічних засобів транспорту.
Порушення правил безпеки руху на залізничному транспорті може
проявлятися у перевищенні швидкості руху, неуважності при виконанні
маневрових робіт, у проїзді на сигнал світлофора, що забороняє рух тощо. На
водному транспорті – це порушення правил причалювання і швартування
суден, відсутність постійного спостереження за станом водного шляху,
неправильне розходження із зустрічними суднами тощо. На повітряному
транспорті – це порушення правил посадки літальних апаратів, недотримання
встановлених маршрутів та висоти польоту, перевищення швидкості при
посадці тощо.
Порушення правил експлуатації транспорту полягає у недотриманні
габаритів, порядку укладання вантажів та їхнього закріплення, у недотриманні
вимог щодо технічного стану засобів транспорту, окремих його механізмів
тощо.
Діяння з об'єктивної сторони може проявлятися також у
недоброякісному ремонті транспортних засобів, шляхів сполучення, споруд на
них, засобів сигналізації і зв'язку (наприклад, слюсар по ремонту вагонів не
усуває несправність гальмового обладнання, внаслідок чого створюється
небезпека для життя людей).
Суб'єктивна сторона цього злочину вимагає встановлення психічного
ставлення особи до діяння і його наслідків. Що стосується діяння, то воно може
бути вчинене з прямим умислом і через злочинну недбалість. Щодо наслідків
вина може бути тільки необережною, у вигляді злочинної самовпевненості чи
недбалості.
Суб'єктом злочину можуть бути тільки працівники залізничного,
водного і повітряного транспорту.
Частина 2 ст. 276 КК України встановлює більш сувору відповідальність
за ті самі діяння, якщо вони спричинили потерпілому середньої тяжкості чи
тяжкі тілесні ушкодження або заподіяли велику матеріальну шкоду, частина 3
КК України – за ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель людей. Для
цього досить настання смерті хоча б однієї людини.

11.3. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів

Об'єктивна сторона цього складу злочину (ст. 277 КК України)
включає в себе руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на
них, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, а також інші дії,
спрямовані на приведення зазначених предметів у непридатний для
експлуатації стан, якщо це спричинило чи могло спричинити аварію поїзда,
судна або порушило нормальну роботу транспорту, або створило небезпеку для
життя людей чи настання інших тяжких наслідків.
Предметом злочину охоплюються всі засоби транспорту, устрої та
механізми, що забезпечують безпеку руху або експлуатації залізничного,
водного та повітряного транспорту. Це такі устрої й механізми, що
забезпечують нормальне функціонування технічних систем транспорту і тим
самим –нормальні відносини у сфері безпеки руху або експлуатації транспорту.
Руйнування шляхів сполучення і транспортних засобів – це протиправний
вплив на ці предмети шляхом порушення їхньої цілісності та структури,
внаслідок чого вони стають непридатними для експлуатації відповідно до свого
цільового призначення.
Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів – це
протиправний вплив на ці предмети, коли з ладу виводяться окремі їхні частини
та механізми, внаслідок чого вони стають непридатними для експлуатації
відповідно до свого цільового призначення.
Інші дії, спрямовані на приведення зазначених предметів у непридатний
для експлуатації стан – це такий протиправний вплив на них, у результаті
якого технічно справні механізми та елементи транспорту тимчасово (в цій
ситуації) приводяться до непридатного для експлуатації стану. Наприклад,
покладення на рейки залізничної колії шпали, колоди, переміщення
сигнального вогню на фарватері водного шляху, відключення окремих приборів
і механізмів.
Наслідки пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів
можуть бути різними. Аварія, про яку говориться в ч. 1 ст. 277 КК України, є
сход рухомого складу з рейок, пошкодження транспортних засобів, їхнє
зіткнення, посадка судна на мілину тощо. Порушення нормальної роботи
транспорту може виражатися в зриві графіка руху транспортних засобів, у
затримці доставки вантажів і пасажирів тощо.
В частині 2 ст. 277 КК України встановлена відповідальність за ті самі
діяння, якщо вони спричинили потерпілому середньої тяжкості чи тяжкі тілесні
ушкодження або завдали великої матеріальної шкоди, а в ч. 3 – якщо вони
спричинили загибель людей.
Суб'єктивна сторона злочину носить складний характер. Аналіз судової
практики показує, що руйнування, пошкодження, приведення предмета у
непридатний стан іншим способом може вчинюватись як з прямим, так і з
непрямим умислом. Що стосується наслідків, то психічне ставлення до них
може виражатися як в умислі, так і в необережності. Отже, цей злочин може
вчинюватися в рамках однієї форми вини – умислу, так і в рамках складної
форми вини – умисел стосовно дій і необережність щодо наслідків.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

11.4. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення

транспортного підприємства

Об'єктивна сторона цього складу злочину (ч. 1 ст. 279 КК України) –

блокування транспортних комунікацій шляхом влаштування перешкод,
відключення енергопостачання чи іншим способом, яке порушило нормальну
роботу транспорту або створювало небезпеку для життя людей, або настання
інших тяжких наслідків, за ч. 2 ст. 279 КК України – захоплення вокзалу,
аеродрому, порту, станції або іншого транспортного підприємства, установи
або організації.
Предметом злочину за ч. 1 ст. 279 КК України є шляхи сполучення,
споруди на них, транспортні засоби, засоби зв'язку і сигналізації, інші
механізми та елементи залізничного, повітряного, водного, автомобільного,
міського електротранспорту чи магістрального трубопровідного транспорту, а
також вокзали, порти, станції та інше.
Блокування може здійснюватися шляхом розміщення на вулицях,
дорогах, залізничних коліях, злітній смузі колод, шпал, каменів, залізобетонних
конструкцій, транспортних засобів, сільськогосподарських, будівельних, інших
механізмів, що не дають можливості рухатися транспортним засобам. Технічна
система транспорту може бути паралізована шляхом припинення подачі
пально-мастильних матеріалів, води, газу, відключення електроенергії, засобів
зв'язку, сигналізації чи автоматики, що забезпечують керування транспортом, а
також шляхом перекриття доріг, вулиць за допомогою гурту людей, череди
тварин тощо.
Наслідками блокування за ч. 1 ст. 279 КК є: порушення нормальної
роботи транспорту, а також створення небезпеки для життя людей або настання
інших тяжких наслідків.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого
умислу стосовно дій. Що стосується наслідків, то вина може виражатися як в
умислі, так і в необережності.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Злочин можуть вчиняти і працівники транспорту, які обслуговують транспортні
комунікації.
Частина 2 ст. 279 КК встановлює відповідальність за захоплення
вокзалу, аеродрому, порту, станції або іншого транспортного підприємства,
установи або організації.
Предметом цього злочину є зазначені в статті об'єкти та інші транспортні
підприємства, наприклад, будівлі, в яких можуть знаходитися засоби зв'язку,
сигналізації, автоматизовані системи управління транспортом, диспетчерська та
інше.
З об'єктивної сторони захоплення – це заволодіння будинком чи його
частиною із застосуванням насильства або погроз до працівників транспорту,
інших осіб і встановлення контролю над ним. Заподіяння при захопленні легких
тілесних ушкоджень охоплюється складом цього злочину. При застосуванні
психічного насильства винні можуть загрожувати вбивством, заподіянням
тілесних ушкоджень різної тяжкості. Закінченим цей злочин визнається з
моменту встановлення контролю над вокзалом, станцією, портом або над
якоюсь частиною будинку, що має важливе значення для нормального
функціонування технічної системи транспорту.
 У частині 3 ст. 279 КК передбачена відповідальність за дії, передбачені
частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони спричинили загибель людей або інші
тяжкі наслідки.

11.5. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації

транспорту особами, що керують транспортними засобами

У частині 1 ст. 286 КК України описується об'єктивна сторона складу

злочину – порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації
транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило
потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.
У примітці до цієї статті перераховані транспортні засоби, на яких може
бути вчинений цей злочин. До них відносяться всі види автомобілів, трактори
та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші
механічні транспортні засоби.
Серед автомобілів є вантажні і легкові, машини спеціального
призначення – санітарні, пожежні, спортивні, автокрани, навантажувачі, вишки,
поливальні, а також автобуси. Трактори – це самохідні колісні машини та на
гусеничному ходу, призначені для перевезення вантажів, а також виконання
різноманітних робіт – сільськогосподарських, будівельних, лісових тощо. Інші
самохідні машини призначені для будівельних, дорожніх,
сільськогосподарських та інших робіт – грейдери, комбайни, бульдозери,
крани, екскаватори та ін. Трамваї і тролейбуси (пасажирські, вантажні,
колієукладальні, ремонтні, спеціального обслуговування) відносяться до
міського електротранспорту, рух якого здійснюється відповідно до Правил
дорожнього руху. Мотоцикли і моторолери (дорожні, спортивні, спеціального
призначення) можуть бути з боковим причепом та без нього. Вони повинні
мати двигун з робочим обсягом 50 куб. см і більше. Сюди також слід відносити
мотоколяски та інші транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не
перевищує 400 кг. До інших механічних транспортних засобів відносяться такі,
що приводяться в рух за допомогою двигуна. Це різного роду всюдиходи,
аеросани, амфібії та ін., крім мопедів, тобто двоколісних транспортних засобів,
які мають двигун з робочим обсягом до 50 куб. см.
Об'єктивна сторона злочину характеризується трьома ознаками: а)
діянням; б) наслідками; в) причинним зв'язком між діянням і наслідками.
Діяння (дія чи бездіяльність) полягає у порушенні правил безпеки руху
або експлуатації транспорту.
Порушення правил безпеки руху може заключатися в перевищенні
швидкості, порушенні правил обгону, об'їзду перешкод, проїзду перехресть,
користування світловими приборами, буксирування, а також їзди з причепом
тощо. Порушення правил експлуатації може полягати в недотриманні водієм
технічних умов експлуатації, порушенні порядку перевезення пасажирів,
неправильному завантаженні, укладанні та закріпленні вантажів. За ст. 286 КК
України кваліфікуються лише такі порушення правил експлуатації, що пов'язані
з безпекою руху транспортних засобів.
Тому не можуть кваліфікуватися за цією статтею порушення таких
правил експлуатації, що не пов'язані з безпекою руху. Це, наприклад,
порушення термінів технічного обслуговування транспорту або недотримання
вимог при застосуванні видів пально-мастильних та інших матеріалів тощо.
Порушення вимог законодавства про охорону праці, а також порушення правил
безпеки при виконанні вантажно-розвантажувальних, сільськогосподарських,
будівельних та інших робіт, не підпадає під ознаки ст. 286 КК України.
Потрібно розрізняти транспортні засоби, що призначені тільки для
перевезення вантажів і пасажирів від інших самохідних машин (тракторів,
комбайнів, бульдозерів, грейдерів та ін.). Перші завжди рухаються згідно з
Правилами дорожнього руху. Інші самохідні машини можуть
використовуватися для перевезення вантажів, а також для виконання різних
робіт (сільськогосподарських, дорожніх, будівельних та ін.). Якщо такі машини
перебувають в транспортному стані, їхній рух здійснюється відповідно до
Правил дорожнього руху. Виконання такими машинами інших робіт в процесі
руху регламентується іншими правилами та інструкціями, порушення яких за
певних умов може кваліфікуватися за іншими статтями КК.
Відповідальність за ст. 286 КК України диференційована і залежить від
тяжкості наслідків, які настали. В ч. 1 йдеться щодо відповідальності за
середньої тяжкості тілесні ушкодження, в ч. 2 – щодо відповідальності за тяжкі
тілесні ушкодження або смерть потерпілого, в ч. 3 – щодо відповідальності за
загибель кількох осіб.
Причинний зв'язок між діянням і наслідками, що настали, є обов'язковою
ознакою об'єктивної сторони розглянутого злочину.
Суб'єктивна сторона визначається ставленням винної особи до наслідків
та виражається необережністю. Якщо має місце умисел, вчинене кваліфікується
за відповідними статтями КК (ч.1 ст. 286 → ч.1 ст. 122; ч.2 ст. 286 → ч.1 ст. 121
або ч.1 ст. 115; ч.3 ст. 286 → п.1 ч.2 ст. 115). Якщо йде мова саме про
порушення правил (діяння), воно може бути вчинене умисно або ж внаслідок
злочинної недбалості.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка керує транспортним
засобом і досягла 16-річного віку. Під час навчальних поїздок в автомобілях з
подвійним управлінням суб'єктом злочину може бути визнаний інструктор,
який навчає.
 11.6. Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних
засобів або інше порушення їх експлуатації

В диспозиції статті 287 КК України описані ознаки об'єктивної сторони

складу злочину: випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних
транспортних засобів, допуск до керування транспортним засобом особи, яка
перебуває в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під
впливом лікарських препаратів, що знижують її увагу та швидкість реакції, або
не має права на керування транспортним засобом, чи інше грубе порушення
правил експлуатації транспорту, що убезпечують дорожній рух, вчинене
особою, відповідальною за технічний стан або експлуатацію транспортних
засобів, якщо це спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне
ушкодження, тяжке тілесне ушкодження або його смерть.
В КК законодавець назвав види транспортних засобів, на яких може
вчинюватись цей злочин (примітка до ст. 286 ККУкраїни).
Об'єктивна сторона злочину характеризується трьома ознаками: а)
діянням; б) наслідками; в) причинним зв'язком між діянням і наслідками.
Діяння (дія або бездіяльність) характеризується випуском в експлуатацію
технічно несправних транспортних засобів, тобто в дозволі на виїзд у рейс чи
поїздку транспортного засобу з несправностями гальмової системи, рульового
управління, зовнішніх світлових приборів, склоочисників, коліс тощо.
Керування – це безпосереднє виконання особою функцій водія під час
руху, тобто якщо особа, сівши за кермо, приводить транспортний засіб у рух.
Для кваліфікації злочину не має значення місце керування транспортним
засобом – це може бути шлях, вулиця, місце стоянки автомобіля, двір,
територія підприємства тощо.
Допуск до керування транспортним засобом особи без прав на керування
має місце у разі, якщо у особи взагалі відсутнє посвідчення водія або вона
позбавлена прав водія, або не має відповідного дозволу (категорії) для
керування певним видом транспорту.
Інше грубе порушення правил експлуатації транспорту може виражатися
в порушенні режиму роботи водіїв, у невиконанні інших вимог, які
забезпечують безпеку експлуатації транспорту, у випуску в рейс із тяжкими
умовами руху водіїв, кваліфікація яких не відповідає підвищеним вимогам, у
невиконанні вимог регулярного медичного огляду водіїв.
Наслідками злочину є середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження,
загибель однієї і більше осіб. Встановлення причинного зв'язку в цьому злочині
має певну складність, тому що він носить опосередкований характер. Шкідливі
наслідки спричиняються не безпосередньо винним, а діянням іншої особи –
водієм транспортного засобу.
 Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується складною формою
вини. Завідомість, яка вказана в диспозиції статті стосовна діяння, означає, що
особі відомо про безумовну, явну технічну несправність транспортного засобу,
про інші грубі порушення правил експлуатації, що забезпечують безпеку руху.
Усвідомлюючи суспільну небезпеку і протиправність своєї поведінки і
вчиняючи цей злочин, винний бажає скоїти діяння, вказане у статті.
Психічне ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків
виражається в необережності (злочинна самовпевненість або недбалість).
Суб'єктом злочину є службові особи підприємств і організацій, які
відповідають за технічний стан і експлуатацію транспортних засобів (головний
інженер, інженер з безпеки руху транспорту, начальник колони, механік гаражу
або маршруту), водії, за якими закріплений транспортний засіб, що належить
різним організаціям чи фізичним особам, а також власники транспортних
засобів.

11.7. Незаконне заволодіння транспортним засобом

У частині 1 ст. 289 КК України дається характеристика об'єктивних

ознак складу злочину, як незаконного заволодіння транспортним засобом з
будь-якою метою. Перелік транспортних засобів, які є предметом злочину,
дається в примітці до ст. 286 КК України.
Відповідно до примітки ст. 289 КК України  під незаконним заволодінням
транспортним засобом слід розуміти вчинене умисно з будь-якою метою
протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника
чи користувача, всупереч їх волі.
Заволодіння може здійснюватися таємно або відкрито, шляхом обману
або зловживання довірою. Воно може мати місце під час руху транспортного
засобу, коли винний установлює контроль, примушує водія виконувати його
розпорядження і рухатися в зазначеному напрямку. Заволодіння носить
протиправний характер. Це означає, що винний не має права на використання
транспортного засобу для поїздки на ньому. Протиправність відсутня у
випадках, коли поїздка на транспортному засобі відбувається в стані крайньої
необхідності, наприклад, для доставки важко хворого до лікарні, або для
усунення небезпеки, яка виникла внаслідок пожежі, повені тощо.
Закінченим злочин визнається з моменту запуску двигуна та початку
руху або після початку буксирування без запуску двигуна. Проникнення в
гараж чи у транспортний засіб, спроба запустити двигун мають розглядатися як
замах на заволодіння транспортним засобом.
Суб'єктивна сторона злочину виражається тільки в прямому умислі.
Заволодіння може відбуватися з будь-якою метою: для привласнення
транспортного засобу, для доставки вантажу, для того, щоб доїхати до певного
місця, або навіть покататися, тощо.
Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України, є фізична
осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а злочинів, передбачених частиною 2
ст. 289, – 14-річного віку. Судова практика не визнає суб'єктом цього злочину
членів сім'ї власника транспортного засобу, водіїв, за якими такий засіб
закріплений.
У частині 2 ст. 289 КК України передбачена відповідальність за ті самі
дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з
насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з
погрозою застосування такого насильства, або вчинені з проникненням у
приміщення чи інше сховище, або з використанням електронних пристроїв для
втручання в роботу технічних засобів охорони, або якщо предметом
незаконного заволодіння є транспортний засіб, вартість якого становить від ста
до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до абз. 2 примітки ст. 289 КК під повторністю слід розуміти
вчинення таких дій особою, яка раніше вчинила незаконне заволодіння
транспортним засобом або злочин, передбачений статтями 185–187, 189–191,
262 КК.
Заволодіння транспортним засобом із проникненням до приміщення або
іншого сховища означає вторгнення до приміщення або іншого сховища з
метою заволодіння транспортним засобом. Воно може здійснюватися таємно,
відкрито, з подоланням перешкод чи опору потерпілого, шляхом обману тощо.
Приміщення – це різного роду будівлі, споруди, які призначені для
розміщення транспортних засобів або іншого майна. Інше сховище –це
призначене для постійного або тимчасового збереження (стоянки)
транспортних засобів ділянки території, які обладнані огорожею, навісом,
іншими технічними засобами чи забезпечені охороною.
Частина 3 ст. 289 КК встановлює більш сувору відповідальність за дії,
передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою
групою або поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я
потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або якщо
предметом незаконного заволодіння є транспортний засіб, вартість якого у
двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян,
Частина 4 цієї статті передбачає спеціальний вид звільнення від
кримінальної відповідальності особи, яка вперше вчинила дії, передбачені цією
статтею (за винятком випадків незаконного заволодіння транспортним засобом
із застосуванням будь-якого насильства до потерпілого чи погрозою
застосування такого насильства). При цьому особа має добровільно заявити про
це правоохоронним органам, повернути транспортний засіб власнику та
повністю відшкодувати завдані збитки.

11.8. Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів

транспортного засобу

У диспозиції даної статті (ст. 290 КК України) об'єктивна

сторона описана як знищення, підробка або заміна ідентифікаційного номера,
номерів двигуна, шасі або кузова, або заміна без дозволу відповідних органів
номерної панелі з ідентифікаційним номером транспортного засобу.
Безпосереднім об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що
забезпечують порядок реєстрації транспортних засобів, вірогідність номерів
їхніх основних частин та агрегатів. 
Предметом є двигун, кузов, шасі чи номерна панель, на яких заводським
способом зроблені позначення номерів. При реєстрації транспортних засобів у
технічний паспорт заносяться ці номери, за якими такий засіб може бути
ідентифіковано. При знищенні номерів забиваються всі цифри чи літери з
агрегату, а при підробці змінюється одна чи кілька цифр чи літер.
Суб'єктивна сторона злочину виражається в прямому умислі.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

ТЕМА 12
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ ВИРОБНИЦТВА

12.1. Поняття, загальна характеристика та система (види)

злочинів проти безпеки виробництва.
12.2. Порушення вимог законодавства про охорону праці.
12.3. Порушення правил безпеки під час виконання робіт з
підвищеною небезпекою.
12.4. Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних
підприємствах або у вибухонебезпечних цехах.
12.5. Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки.
12.6. Порушення правил, що стосуються безпечного
використання промислової продукції або безпечної
експлуатації будівель і споруд.
 12.1. Поняття, загальна характеристика та
система (види) злочинів проти безпеки виробництва

В сучасних умовах важливе значення має охорона безпеки виробництва.

Відступи від нормативних приписів вимог безпеки, що є на підприємствах,
шахтах, будовах, в сільському господарстві, заподіюють серйозну шкоду
життю і здоров'ю працівників виробництва, сторонніх осіб, власності,
довкіллю.
Родовим об'єктом злочинів проти безпеки виробництва є відносини, що
забезпечують безпеку виробництва. Виробництво – це складна соціально-
економічна і технічна відносно замкнута система, в основі функціонування якої
лежить праця людини, спрямована на отримання суспільно корисного
результату. Складовим елементом такої системи є технічні та правові норми.
У ході виробничої діяльності або використання її результатів людина
зазнає або може бути піддана небезпечним чи шкідливим впливам виробничих
факторів самого різного характеру і ступеня: механічним, хімічним, тепловим,
електричним, електромагнітним тощо. Наявність на виробництві небезпечних
та шкідливих факторів зумовлює потребу в станах (умовах), що необхідні для
охорони життя, здоров'я, збереження майна, довкілля. Таким станом на
виробництві є його безпека. Безпека виробництва – це такий технічний стан,
при якому нейтралізується можливість поражаючого впливу на людей, майно і
довкілля небезпечних та шкідливих виробничих факторів. Для забезпечення
безпеки виробництва використовуються закони та підзаконні акти, що
відносяться до різних галузей права (трудового, природоохоронного,
цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та ін.), а також
технічні норми. В цій
системі норми кримінального права охороняють відносини безпеки
виробництва від найбільш небезпечних посягань.
Безпосередні об'єкти окремих злочинів проти безпеки виробництва
входять в систему відносин родового об'єкта, хоч і мають свої особливості.
Вони залежать, передусім, від видів безпеки виробництва, рівнів безпеки,
характеру можливої шкоди та сфер її поширення.
Необхідною складовою безпеки будь-якого виробництва є безпека праці,
яка поділяється на технічну і санітарну, а за рівнями – на безпеку звичайних і
підвищено небезпечних робіт. Деякі виробництва (як технічне ціле), окремі
речовини (що є предметами праці) мають виняткову небезпечність, що вимагає
особливих організаційно-технічних режимів їх функціонування (використання),
включаючи правове забезпечення. Такими є: вибухонебезпечні виробництва, а
також виробництва, в яких використовуються ядерні та радіоактивні матеріали.
 Основним безпосереднім об'єктом цих злочинів є безпека окремих
видів виробництв. Додатковими обов'язковими об'єктами всіх злочинів, що
посягають на безпеку виробництва, виступають життя і здоров'я людини, а
додатковими факультативними об'єктами злочинів, передбачених статтями
272–275 КК України, – власність і довкілля (екологічна безпека).
Потерпілими від цих злочинів можуть бути або тільки працівники
виробництва (статті 271 КК України і 272 КК України), або і працівники
виробництва, і сторонні особи (статті 273 КК України і 274 КК України), або
тільки сторонні особи (ст. 275 КК України).
З об'єктивної сторони злочини проти безпеки виробництва
сконструйовані однотипно. Всі вони описані в законі як злочини з
матеріальним складом, і тому вимагають встановлення діяння, наслідків і
причинного зв'язку.
Суспільно небезпечне діяння як ознака об'єктивної сторони проявляється
в порушенні шляхом протиправної дії або бездіяльності вимог безпеки, що
містяться в правилах безпеки праці та виробництва. При цьому порушення
звичайно виглядає не як одиничний акт дії (бездіяльності), а представляє
сукупність таких актів, систему, де порушується не одна, а різні вимоги
безпеки. Під порушенням слід розуміти недотримання або неналежне
дотримання вимог безпеки, передбачених правилами, або здійснення в ході
виробничої діяльності дій, прямо заборонених правилами.
Диспозиції статей, що розглядаються є бланкетними, у зв'язку з чим для
їх застосування слід звернутися до інших нормативних актів (правил,
інструкцій, стандартів тощо).
Обов'язковою ознакою цих злочинів є наслідки. Вони можуть бути двох
видів. Перший вид наслідків закон пов'язує зі створенням загрози загибелі
людей чи настання інших тяжких наслідків (частини перші статей 272–275 КК
України). Другий вид наслідків складають ті, настання яких пов'язане з
спричиненням реальної шкоди. Це: «шкода здоров'ю потерпілого» (частини
перші статей 271–275 КК України); «загибель людей» (частини другі статей
271–275 КК України) та «інші тяжкі наслідки» (частини другі статей 271–275
КК України).
Створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків має бути реальним, свідчити про появу в конкретному виробничому
процесі або внаслідок його такого небезпечного стану (погрози), коли із
необхідністю можуть настати вказані в законі наслідки.
Шкода здоров'ю потерпілого охоплює види виробничого травматизму
або нещасних випадків із сторонніми виробництву, пов'язані із заподіянням
одній особі середньої тяжкості тілесного ушкодження або заподіянням одній чи
кільком особам легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний
розлад здоров'я або незначну втрату працездатності.
 Загибель людей – це випадки смерті однієї або кількох осіб.
Під іншими тяжкими наслідками слід розуміти випадки заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень хоч би одній людині або середньої тяжкості
тілесних ушкоджень двом і більш особам. Злочини, передбачені статтями 272–
275 КК України, охоплюють також випадки заподіяння значної матеріальної
шкоди підприємствам, установам, організаціям, незалежно від форми власності
та видів їх діяльності, окремим громадянам, а також довкіллю. Однак саме по
собі заподіяння значної матеріальної шкоди недостатнє для визнання його
наслідком злочинів, що розглядаються. Необхідно, щоб такий наслідок був
результатом порушення вимог безпеки на виробництві та супроводжувався
створенням загрози для життя або здоров'я людей чи заподіянням ним різного
ступеню тяжкості тілесних ушкоджень. В іншому випадку мова може йти про
злочини проти власності, у сфері господарської або службової діяльності.
Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів, що розглядаються, є
причинний зв'язок між допущеними порушеннями правил безпеки і реальною
шкодою, що наступила, або можливістю її настання. Причинний зв'язок у цих
злочинах має ряд особливостей. Так, у більшості випадків має місце
опосередкований, а не прямий розвиток причинного зв'язку. Крім того,
настання наслідку може бути зумовлено порушенням кількох вимог безпеки.
Такі порушення можуть бути допущені одним або кількома суб'єктами. Тому, у
справах такої категорії для встановлення причинного зв'язку призначаються
експертизи.
Суб'єктивна сторона злочинів визначається їх об'єктивною стороною.
Щодо порушення правил безпеки можуть мати місце умисел або
необережність, щодо наслідків – тільки необережність (тобто змішана форма
вини або необережність у чистому вигляді). Відношення суб'єкта до наслідків є
визначальним, тому загалом злочини проти безпеки виробництва є
необережними.
Суб'єкт злочинів проти безпеки виробництва – спеціальний. Це особи,
які зобов'язані дотримуватися правил безпеки виробництва. За правовим
статусом вони можуть поділятися на три групи: службові особи і громадяни –
суб'єкти підприємницької діяльності, що прямо вказується в ст. 271 КК
України, в інших випадках це випливає із закону (статті 272–275 КК України);
робітники і службовці (статті 272–275 КК України); сторонні для виробництва
особи (статті 273 і 274 КК України). Виходячи з виняткової небезпеки
вибухонебезпечних підприємств (цехів), виробництв, де використовуються
ядерні та радіаційні матеріали, сторонні особи, які знаходилися з дозволу на
таких підприємствах (екскурсанти, працівники інших підприємств, установ,
організацій та ін.) зобов'язані у встановленому нормативними актами порядку
дотримуватися правил безпеки, зміст яких можна сприйняти без спеціальної
підготовки. Наприклад, на вибухонебезпечному виробництві – «курити
заборонено».
Виходячи з викладеного, під злочинами проти безпеки
виробництва потрібно розуміти суспільно небезпечні винні діяння, що
порушують встановлені законодавчими та іншими нормативно-правовими
актами вимоги безпеки виробництва, що призвели до настання передбачених
кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків, вчинені суб'єктом
злочину.
Виходячи із подібності безпосередніх об'єктів, характеру виробництва та
суспільне небезпечних наслідків, потрібно розрізняти:
– злочини у сфері безпеки праці (статті 271 і 272 КК України);
– інші злочини у сфері безпеки виробництва (статті 273 – 275 КК
України).

12.2. Порушення вимог законодавства про охорону праці

В ч. 1 ст. 271 КК України зазначено, про порушення вимог законодавчих

та інших нормативно-правових актів про охорону праці службовою особою
підприємства, установи, організації або громадянином – суб’єктом
підприємницької діяльності, якщо це порушення заподіяло шкоду здоров’ю
потерпілого. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про охорону праці» від 14
жовтня 1992 р. № 2694-XII, умови праці на робочому місці, безпека
технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів
виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що
використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні
відповідати вимогам законодавства.
Основним безпосереднім об’єктом злочину (ст. 271 КК України) є
конституційне право людини і громадянина на безпечні умови праці.
Додатковим обов’язковим об’єктом виступає здоров’я особи.
Потерпілим від злочину може бути особа, яка має постійний або
тимчасовий зв’язок з даним підприємством, установою, організацією чи з
виробничою діяльністю громадянина – суб’єкта підприємницької діяльності,
тобто учасник виробничого процесу.
Об’єктивна сторона характеризується: 1) діянням (дією або
бездіяльністю); 2) наслідками у вигляді шкоди здоров’ю (ч. 1 ст. 271 КК
України) або загибелі людей чи іншими тяжкими наслідками (ч. 2 ст. 271 КК
України); 3) причинним зв’язком між діянням і наслідками, а також 4) місцем
вчинення злочину.
Терміном – порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів
охоплюється недотримання вимог Закону України «Про охорону праці», а
також правил, які прийняті з метою охорони громадян від виробничих травм і
професійних захворювань в процесі їх виробничої діяльності. Це, зокрема,
правила техніки безпеки, виробничої санітарії, правила збереження і
використання легкозаймистих або їдких речовин. При засудженні особи, винної
в порушенні вимог законодавства про охорону праці, суд у вироку має вказати,
які конкретно пункти (параграфи) нормативних актів були порушені, і описати
суть порушення, що мало місце.
Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 271 КК України є бланкетною, то при
застосуванні цієї статті слід встановлювати не лише те, які саме нормативно-
правові акти порушено при вчиненні цього діяння, а й конкретно визначити,
вимоги яких саме статей, пунктів, параграфів не дотримано винним, а також
розкрити суть допущеного порушення.
Правила техніки безпеки та інші правила охорони праці дуже
різноманітні. Їх можна розділити на загальні та спеціальні. Загальні – це
правила, які мають значення для кожного підприємства, спеціальні – для
окремих галузей промисловості, сільського господарства. До інших правил
охорони праці відносяться правила виробничої санітарії та гігієни, зберігання і
використання легкозаймистих або їдких речовин, допуску до роботи
неповнолітніх та ін. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину
є місце його вчинення. Ним є місце, де здійснюється виробництво, –
підприємство, установа, організація або підприємницька діяльність
громадянина – суб’єкта такої діяльності. Термін – створювало небезпеку (ч. 1
ст. 271 України) припускає наявність реальної можливості загибелі або
травмування людей, їхнього захворювання внаслідок порушення вимог
законодавства про охорону праці. Заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого (ч. 1
cт. 271 КК України) передбачає захворювання людей внаслідок порушення
вимог законодавства про охорону праці або травмування потерпілого, яке
потягло заподіяння середньої тяжкості або легкого тілесного ушкодження, що
спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату
працездатності.
У частині 2 ст. 271 КК України встановлена відповідальність за те саме
діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.
Під нещасними випадками з людьми (ч. 2 ст. 271 КК України) необхідно
розуміти заподіяння смерті, тяжкого, середньої тяжкості або легкого тілесного
ушкодження, яке причинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну
втрату працездатності хоча б одній особі. При цьому додаткова кваліфікація за
статтею про злочини проти життя та здоров’я особи не потрібна.
Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння шкоди здоров’ю
потерпілого.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується, як правило, складною
формою вини: до самого порушення вимог законодавства про охорону праці
особа ставиться умисно (інколи – необережно), а до його суспільно
небезпечних наслідків – тільки необережно. Якщо порушення вимог
законодавства про охорону праці було способом умисного заподіяння шкоди
життю та здоров’ю людей, то такі діяння кваліфікуються з врахуванням
конкретних обставин справи як диверсія (ст. 113 КК України) або як умисні
злочини проти життя та здоров’я особи.
Суб’єкт злочину спеціальний. Крім загальних ознак суб’єкта злочину, він
наділений ще й спеціальними ознаками, а саме: 1) є службовою особою
підприємства, установи, організації або громадянином – суб’єктом
підприємницької діяльності; 2) несе спеціальні обов’язки з охорони праці. Такі
обов’язки покладаються на службових осіб спеціальними наказами
адміністрації, посадовими інструкціями, випливають із займаної посади чи в
зв’язку із попередньою діяльністю. Наприклад, такі обов’язки має керівник
підприємства, який особисто взявся керувати виконанням певних робіт.
Громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності несуть обов’язки з охорони
праці найнятих ними працівників на підставі закону. Відповідальність за
порушення правил охорони праці настає незалежно від форми власності
підприємства, на якому працює службова особа.
У разі порушення вимог законодавства про охорону праці іншими
службовими особами вони, з урахуванням обставин справи, можуть нести
відповідальність за службові злочини або злочини проти особи за відповідними
статтями чинного Кодексу. Порушення вимог законодавства про охорону праці
робітником або службовцем, які не є суб’єктами вказаного злочину, якщо таке
порушення спричинило каліцтво або загибель іншого робітника чи службовця,
утворює склад злочину проти життя або здоров’я особи.

1.3. Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною

небезпекою

Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною

небезпекою (ст. 272 КК України) може мати місце на виробництві або будь-
якому підприємстві особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо це
порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого.
Багато робіт, що виконуються на виробництві, характеризуються
підвищеною небезпекою, оскільки ймовірність настання небезпечних наслідків
при їх виконанні набагато вища, ніж при звичайних роботах і зазначені вони в
Переліку робіт з підвищеною небезпекою (Наказ Держнаглядохоронпраці
України № 15 від 26.01.2005 р.). Це роботи в гірничому і будівельному
виробництвах, з високотоксичними промисловими отрутами або
електрозварювальні роботи. Порушення правил безпеки при виконанні таких
робіт може призвести, наприклад, до обвалів у шахтах, значних за кількістю
потерпілих нещасних випадків, падіння людей з висоти, спричинення значної
матеріальної шкоди.
Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є безпека праці при
виконанні робіт з підвищеною небезпекою.
Потерпілим внаслідок злочинних діянь, передбачених ст. 272 КК
України, є працівник виробництва. У випадках заподіяння шкоди стороннім
особам, відповідальність настає або як за службовий злочин (наприклад,
службова недбалість), або як за злочин проти життя і здоров'я.
Наслідками вказаного злочину є: створення загрози загибелі людей чи
настання інших тяжких наслідків; спричинення шкоди здоров'ю потерпілого.
Між порушеннями правил безпеки при виконанні робіт з підвищеною
небезпекою і вказаними наслідками необхідно встановлювати причинний
зв'язок.
З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається характеризується
змішаною або необережною формами вини.
Суб'єкт – фізична осудна особа, яка зобов'язана дотримувати правил
безпеки при виконанні робіт з підвищеною небезпекою. Нею можуть бути:
громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності; службові особи (керівники
робіт, інженерно-технічні працівники), службовці, рядові робітники.
Частина 2 ст. 272 КК України встановлює більш сувору
відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або
інші тяжкі наслідки.

1.4. Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах

або у вибухонебезпечних цехах

Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або

у вибухонебезпечних цехах (ст. 273 КК України) може призвести до вибухів,
пожеж, ушкодження або знищення підприємств, загибелі багатьох людей. Тому
такого роду діяння розглядаються як одне з найнебезпечніших посягань на
безпеку виробництва.
Згідно з ч. 1 ст. 273 КК України відповідальність настає за порушення
правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних
цехах особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо воно створило загрозу
загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду
здоров'ю потерпілого.
Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є безпека
вибухонебезпечних виробництв (включаючи безпеку праці).
 Потерпілими від злочину можуть бути як працівники
вибухонебезпечного підприємства (цеху), так і сторонні особи, які не мають до
нього ніякого відношення.
Діяння має бути вчинене в певному місці – на вибухонебезпечному
підприємстві або у вибухонебезпечному цеху.
До вибухонебезпечних відносяться підприємства або окремі цехи, які
використовують, наприклад, аміак, ацетон, бензин, бутан, доменний газ, силон,
метан, спирт, толуол, коксовий газ, ефір, сірководень, сірковуглець, уайтспирт
як сировину або основний продукт, або ці речовини виділяються при
виробництві. Вибухонебезпечними вважаються підприємства і цехи, які
виробляють вибухонебезпечні речовини, порох і боєприпаси. До
вибухонебезпечних відносяться деякі цехи збагачувальних і брикетних фабрик
(наприклад, цех термічної сушки, дробильний і пресувальний цехи). Це може
бути і хімічна лабораторія, де в результаті різного роду дослідів отримують
вибухонебезпечні речовини. До вибухонебезпечних підприємств відносяться
також шахти, небезпечні через виділення газу метану або через вибух
вугільного, сіркового або сульфідного пилу, шахти по розкриттю і розробці
вугільних пластів, схильних до раптових викидів вугілля і газу або ж до
самозаймання копалин.
Порушення правил, що забезпечують безпеку виробництва на
вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах, може
полягати в курінні в приміщенні вибухонебезпечного цеху, користуванні
відкритим вогнем в газовій (метановій) шахті, веденні робіт при відсутності
належної вентиляції тощо. За ч. 1 ст. 273 КК України наслідками злочину, що
розглядається є: створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків; або заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого. Між порушеннями
правил безпеки і вказаними наслідками необхідно встановлювати причинний
зв'язок.
З суб'єктивної сторони, злочин, що розглядається, може мати змішану
або необережну форму вини.
Суб'єкт – особа, яка зобов'язана дотримуватися правил безпеки на
вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах. Ними
можуть бути: громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності; службові особи
(керівники підприємств, головні інженери, начальники цехів, їх заступники,
механіки, завідуючі вентиляцією, начальники дільниць, майстри та інші),
робітники і службовці вибухонебезпечних цехів і підприємств. Сторонні для
цих виробництв особи (екскурсанти і працівники інших установ та організацій
тощо) через реальну можливість усвідомлювати особливу небезпеку таких
виробництв також можуть нести відповідальність за ст. 273 КК України, якщо
до їх відома у встановленому порядку були доведені правила безпеки на
вибухонебезпечних підприємствах.
 Частина 2 ст. 273 КК України встановлює відповідальність за те саме
діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.

12.5. Порушення правил ядерної або радіаційної

безпеки

В частині 1 цієї статті (ст. 274 КК України) передбачена відповідальність

за порушення на виробництві правил ядерної або радіаційної безпеки особою,
яка зобов'язана їх дотримуватися, якщо воно створило загрозу загибелі людей
чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого.
Такі порушення можуть заподіяти виключно тяжкі наслідки: людські жертви,
вибухи, знищення або пошкодження атомних реакторів та інших
експлуатаційних установок, радіоактивне зараження місцевості.
Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є ядерна або
радіаційна безпека виробництва (включаючи безпеку праці).
Потерпілим від злочину можуть бути як працівники виробництва, на
якому використовуються ядерні або радіоактивні матеріали, так і особи, які не
мають до такого виробництва ніякого відношення.
Порушення має місце на виробництвах, де використовуються ядерні або
радіоактивні матеріали. Ядерними матеріалами є: уран, плутоній, торій у
вигляді металу, сплаву, хімічного концентрату, будь-який інший матеріал, що
містить вказані речовини в певній концентрації. Радіоактивними є джерела
іонізуючого випромінювання, природного або штучного походження, що
знаходяться в будь-якому стані. До виробництв, де використовуються ядерні
матеріали, відносяться атомні станції, споруди і комплекси з промисловими,
експериментальними і дослідницькими ядерними реакторами і ядерними
стендами тощо. До виробництв, що містять радіоактивні матеріали,
відносяться, зокрема, сховища радіоактивних відходів.
Основним нормативним актом, що регулює безпеку використання
ядерних і радіоактивних матеріалів, у тому числі на виробництві, є Закон
України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого
1995 р.
Порушеннями правил безпеки є, зокрема, допуск до роботи осіб, які не
мають права працювати на об'єктах атомної енергетики, порушення фізичного
захисту атомних реакторів або установок, в яких використовуються
радіоактивні матеріали.
Наслідками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 274 КК України, є:
створення загрози загибелі людей або настання інших тяжких наслідків, або
заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого. Між порушеннями правил і вказаними
наслідками необхідно встановлювати причинний зв'язок.
 З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається, може мати змішану
або необережну форми вини.
Суб'єктом злочину можуть бути: громадяни – суб'єкти підприємницької
діяльності, службові особи, робітники та службовці, сторонні виробництву
особи, які зобов'язані дотримуватися на виробництві правил ядерної чи
радіаційної безпеки.
Частина 2 ст. 274 КК України становлює відповідальність за те саме
діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.

1.6. Порушення правил, що стосуються безпечного використання

промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд

Злочин «Порушення правил, що стосуються безпечного

використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і
споруд» у ч. 1 ст. 275 КК України описаний як порушення під час
розроблення, конструювання, виготовлення чи зберігання промислової
продукції правил, що стосуються безпечного її використання, а також
порушення під час проектування чи будівництва правил, що стосуються
безпечної експлуатації будівель і споруд, особою, яка зобов'язана
дотримуватися таких правил, якщо це створило загрозу загибелі людей чи
настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого.
Небезпека таких порушень полягає в тому, що вони можуть спричинити
небезпечні для споживача продукції наслідки: загоряння, вибух, техногенну
аварію, зруйнування будівель і споруд, що супроводжується нещасними
випадками, знищенням майна.
Основним безпосереднім об'єктом злочину є безпека використання
промислової продукції і безпека експлуатації будівель і споруд.
Потерпілими від злочину є споживачі промислової продукції: які
працюють на інших виробництвах, що користуються нею в побуті, а також
особи, які працюють, проживають або іншим чином використовують будівлі та
споруди.
З об'єктивної сторони злочин може мати місце при порушенні правил,
що забезпечують безпечне використання промислової продукції, при розробці
або конструюванні такої продукції (наприклад, серйозні прорахунки при
розробці ракет-носіїв, авіаційних двигунів, турбін тощо) або в процесі її
виготовлення чи зберігання. Так, при виготовленні продукції можуть бути
використані недоброякісні матеріали, а при її зберіганні – порушені, наприклад,
вимоги температурних режимів. Крім того, з об'єктивної сторони злочин може
бути виражений в порушенні правил безпеки при проектуванні або будівництві
будівель і споруд (наприклад помилки, допущені при проектуванні будинків,
відступу від встановлених технологій будівництва мостів, висотних споруд,
складних перекриттів, виступаючих елементів будівель тощо).
Наслідками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 275 КК України, є:
створення загрози загибелі людей або настання інших тяжких наслідків; або
заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого. Між порушеннями правил і вказаними
наслідками потрібно встановлювати причинний зв'язок.
З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається може мати змішану
або необережну форми вини.
Суб'єктом злочину можуть бути: громадяни-суб'єкти підприємницької
діяльності; службові особи, конструктори, проектувальники, робочі
промислового або будівельного виробництва, зобов'язані дотримувати правил,
що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної
експлуатації будівель і споруд.
Частина 2 ст. 275 КК України встановлює відповідальність за те саме
діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.

ТЕМА 13
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА
МОРАЛЬНОСТІ

13.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти

громадського порядку та моральності.
13.2. Групове порушення громадського порядку.
13.3. Масові заворушення.
13.4. Хуліганство.
13.5. Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над
тілом померлого.
13.6. Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що
пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну
чи релігійну нетерпимість та дискримінацію.
13.7. Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження
порнографічних предметів.
13.8. Створення або утримання місць розпусти і звідництво.
13.9. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.
 13.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти
громадського порядку та моральності

Суспільна небезпечність діянь, що розглядаються у цьому розділі,

полягає в тому, що вони заподіюють або ставлять під загрозу заподіяння
істотної шкоди громадському порядку і моральним основам життя суспільства.
Сукупність цих відносин і є родовим об'єктом зазначених злочинів.
Громадський порядок – це сукупність суспільних відносин, що
забезпечують спокійні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної
діяльності, відпочинку, побуту і нормальної діяльності підприємств,
організацій, установ у цій сфері.
Суспільна мораль – це система етичних норм, правил поведінки, що
склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей,
уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість,
справедливість, що визначають умови нормального громадського життя людей.
Тому злочини проти громадського порядку та моральності можна
визначити як умисні суспільно небезпечні посягання на громадський порядок
у різних сферах забезпечення життєдіяльності людей і моральні основи життя
суспільства, взяті під охорону законом про кримінальну відповідальність.
Виходячи з особливостей безпосередніх об'єктів ці злочини можуть
бути поділені на два види:
1) злочини проти громадського порядку (ст. 293 КК – ст. 296 КК
України);
2) злочини проти суспільної моральності (наруга над могилою – ст. 297
КК України – ст. 304 КК України).
Своєю чергою, злочини проти суспільної моральності можна
поділити на три види:
1) посягання на основні моральні принципи і цінності у сфері духовного і
культурного життя суспільства (статті 297, 298, 298, 299 і 300 КК України);
2) посягання на основні принципи моральності у сфері статевих відносин
(статті 301, 302 і 303 КК України);
3) посягання на основні принципи моральності у сфері морального і
фізичного розвитку неповнолітніх (ч. 2 ст. 299 КК України, частини 2 і 3 ст. 300
КК України, частини 2 і 3 ст. 301 КК України, ч. 3 ст. 302 КК України, частини
3 і 4 ст. 303 КК України, ст. 304 КК України).
Родовим об’єктом виступають суспільні відносини щодо охорони
громадського порядку та моральності.
Обов'язковими та факультативними додатковими безпосередніми
об'єктами залежно від форми вчинення злочину та кваліфікуючих ознак
можуть виступати життя та здоров'я особи, відносини власності, авторитет
органів державної влади, громадська безпека та ін.
 В окремих злочинах, здебільшого проти моральності,
виділяється предмет злочину ( ст.ст. 298, 299 КК України ) та потерпілий від
злочину.  До потерпілих від злочину треба віднести представників влади (ч. 1
ст. 294 КК України), представників влади або представників громадськості, які
виконують обов'язки з охорони громадського порядку, чи інших громадян (ч. 3
ст. 296 КК України), неповнолітніх (ч. 3 ст. 300 КК України, ч. 4 ст. 301 КК
України, ч. 3 ст. 303 КК України, ч. 1 ст. 304 КК України), малолітніх (ч. 4 ст.
303 КК України, ч. 2 ст. 304 КК України).
З об'єктивної сторони більшість відповідних злочинів вчинюються
шляхом активних дій (ст. 296 КК України, ст. 293 КК України, ст. 294 КК
України, ст. 295 КК України тощо).
Більшість відповідних злочинів – злочини з формальними складами,
тобто сформульовані таким чином, що вважаються закінченими з моменту
вчинення діяння (ст. 296 КК України, ч. 1 ст. 298 КК України, ст. 299 КК
України, ст. 300 КК України та ін.).
Момент закінчення злочину за ст. 293 КК України пов'язаний з
настанням саме суспільно небезпечних наслідків (матеріальний склад злочину).
Суб'єктивна сторона відповідних злочинів характеризується умисною
формою вини. У більшості випадків умисел прямий. Необхідною ознакою
окремих відповідних складів злочинів є мотив та мета. Наприклад, у ст. 295 КК
є мета – розповсюдження матеріалів; хуліганство має обов'язковий мотив –
хуліганський (явна неповага до суспільства).
Суб'єктом відповідних злочинів можуть бути фізичні осудні особи, які
досягли на момент вчинення злочину, як правило, 16 років. За хуліганство (ст.
296 КК) відповідальність настає з 14 років. Деякі з розглядуваних злочинів
можуть вчинюватися спеціальними суб'єктами злочину: службова особа –
суб'єкт за ч. 5 ст. 298 КК України, батько, матір, вітчим, мачуха, опікун чи
піклувальник або особа, на яку покладено обов'язки щодо виховання
потерпілого чи піклування про нього – ч. 2 ст. 304 КК України тощо.
Суб'єктом окремих злочинів є повнолітня особа (ч.ч. 2, 3 ст. 300 КК
України, ч.ч. 2, 4 ст. 301 України, ч. 3 ст. 302 КК України, ч. 3 ст. 303 КК
України, ст. 304 КК України).

13.2. Групове порушення громадського порядку

Стаття 293 КК України цей злочин визначає як організацію групових

дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого
порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також
активна участь у таких діях.
 Об'єктом цього злочину є громадський порядок у тій його сфері, що
пов'язана з суспільними відносинами, які забезпечують обстановку суспільного
спокою і поведінку громадян, що відповідає законові, у різних сферах
соціального спілкування. Особливість цього злочину полягає в тому, що він
спричиняє суттєве порушення роботи транспорту, підприємств чи організацій.
Тому, крім громадського порядку, злочин посягає і на додатковий об'єкт –
нормальну діяльність транспорту, підприємств, установ чи організацій.
Об'єктивна сторона цього злочину полягає в організації групових дій
або в активній участі в таких діях.
Під організацією групових дій слід розуміти як безпосереднє створення
групи, так і організацію вчинення таких дій або керівництво ними. Під
активною участю слід розуміти інтенсивну участь у групових діях. Прикладом
активної участі є заклики до громадян не виконувати вимоги представників
влади, непокора їх розпорядженням, створення значних перешкод для
нормальної роботи підприємств, організацій, блокування руху транспорту
тощо.
Цей злочин вважається закінченим, якщо такі дії спричинили грубе
порушення громадського порядку або суттєве порушення роботи транспорту,
підприємства, установи чи організації. Грубим визнають таке порушення
громадського порядку, що заподіює останньому істотну шкоду, значно порушує
обстановку суспільного спокою чи нормальну роботу підприємств, установ чи
організацій.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Суб'єкт цього злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Склад цього злочину слід відмежовувати від масових заворушень (ст. 294
КК України) і від хуліганства, вчиненого групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК України).
Дії, передбачені ст. 293 КК України, вчиняються не натовпом, а
учасниками окремої групи людей, і не супроводжуються погромами, підпалами,
насильством над особою й іншими діями підвищеної небезпеки. Відсутність
мотивів, що виражають явну неповагу до суспільства, відрізняє цей злочин від
хуліганства, вчиненого групою осіб, для якого такі мотиви обов'язкові.

13.3. Масові заворушення

Масовими визнаються такі заворушення, які супроводжувалися

насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна,
захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опо-
ром представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, що
використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях.
 Основним безпосереднім об'єктом цього злочину (стаття 294 КК
України) є громадський порядок, тобто ті суспільні відносини, що
забезпечують умови нормального функціонування державних і громадських
структур, нормальний ритм суспільного життя, роботи і спокою людей. Крім
цього об'єкта при здійсненні масових заворушень часто шкода заподіюється і
додатковим об'єктам – авторитету представників влади, інтересам особи,
власності.
Об'єктивна сторона злочину виражається в організації масових
заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами,
підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд,
насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із
застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а
також активна участь у масових заворушеннях.
Організація масових заворушень полягає в підбурюванні тих людей, які
стихійно зібралися, для масових виступів, насильства над людьми, погромів,
підпалів, захоплення будівель, споруд, насильницького виселення громадян,
знищення майна, збройного опору представникам влади. Як організаційну
діяльність треба розглядати і керівництво діями натовпу при вчиненні названих
дій, поширення серед натовпу неправдивої інформації тощо.
Активна участь у цьому злочині означає особисту участь у вчиненні будь-
яких зазначених у законі дій.
Насильством над особою слід вважати завдання ударів, побоїв, катування,
заподіяння будь-яких тілесних ушкоджень одному чи багатьом потерпілим.
Вчинене під час масових заворушень умисне вбивство вимагає додаткової
кваліфікації за ст. 115 КК України.
Погроми – це дії, поєднані зі знищенням, ушкодженням, руйнуванням
громадських споруд, житлових та інших будинків, транспортних засобів,
іншого майна.
Підпали – це дії, що спричинили займання будинків, споруд,
транспортних засобів.
Знищення майна означає приведення його в повну непридатність.
Захоплення будівель або споруд – це самовільне захоплення їх натовпом або
активними учасниками під час масових заворушень.
Насильницьке виселення громадян має місце у випадку вигнання людей з
їхніх помешкань чи певної місцевості із застосуванням фізичного чи психічного
насильства.
Збройний опір має місце у разі перешкоджання представникові влади
виконувати його обов'язки із застосуванням хоча б одним із учасників масових
заворушень вогнепальної, холодної зброї чи інших предметів, які
використовувались як зброя. Для визнання злочину закінченим достатньо
вчинення учасником масових заворушень будь-якої із зазначених у диспозиції
ст. 294 КК України дій.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується тільки прямим
умислом. Однак умисел щодо заподіяння шкоди в результаті масових
заворушень може бути і непрямим.
Суб'єктом цього злочину можуть бути лише організатори масових
заворушень та активні їх учасники, які досягли 16-річного віку.

13.4. Хуліганство

Хуліганство – один з небезпечних і дуже поширених злочинів проти

громадського порядку (стаття 296 КК України). Частина 1 ст. 296 КК України
визнає хуліганством тільки грубе порушення громадського порядку, вчинене з
мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою
зухвалістю чи винятковим цинізмом. Будь-які інші види хуліганських дій утво-
рюють адміністративний делікт.
Основним безпосереднім об'єктом хуліганства є громадський порядок,
що охоплює комплекс суспільних відносин, які забезпечують спокійні умови
життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, моральність,
нормальний відпочинок і дотримання правил поведінки в суспільному житті й
побуті. Як додаткові факультативні об'єкти часто виступають особистість,
здоров'я, навколишнє середовище, власність. Однак при вчиненні хуліганства,
відповідальність за яке передбачена ч. 4 ст. 296 КК України, здоров'я потерпі-
лого є додатковим обов'язковим об'єктом такого посягання.
З об'єктивної сторони хуліганство являє собою суспільно небезпечну
дію, що грубо порушує громадський порядок. Діями, що грубо порушують
громадський порядок, закон визнає тільки ті, що відрізняються особливою
зухвалістю або винятковим цинізмом.
Особлива зухвалість – це нахабне поводження, буйство, бешкетування,
поєднане з побоями та іншим насильством, яке спричинило тілесні
ушкодження, чи знущанням над потерпілим, знищення або пошкодження
майна, тривале, що довгий час не припиняється, порушення спокою громадян,
зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи,
підприємства, організації або громадського транспорту тощо. Винятковий
цинізм – це демонстративна зневага загальноприйнятими нормами моральності.
Для кваліфікації хуліганства за ч. 1 ст. 296 КК України достатньо наявності в
діях винної особи однієї з цих ознак – особливої зухвалості або виняткового
цинізму.
Хуліганство визнається закінченим з моменту вчинення дії, що грубо
порушує громадський порядок.
 Із суб’єктивної сторони хуліганство – це злочин, вчинений з прямим
умислом і мотивами явної неповаги до суспільства. Винний усвідомлює, що
своїми діями грубо порушує громадський порядок, виражаючи тим самим явну
неповагу до суспільства, і бажає цього. Однак умисел щодо заподіяння шкоди в
результаті хуліганських дій може бути і непрямим.
Спрямованість умислу винного і наявність мотивів явної неповаги до
суспільства (хуліганських мотивів) є основними критеріями відмежування
хуліганства від злочинів проти життя і здоров'я особи.
Суб'єктом хуліганства можуть бути фізичні осудні особи, які досягли 14-
річного віку.

13.5. Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над

тілом померлого

Стаття 297 КК України передбачає відповідальність за наругу над

могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого
або урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом
(останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що
знаходяться в могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останкові, прахові)
померлого.
Об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують
загальноприйняті моральні принципи прояву поваги до пам'яті і праху
покійних. Предметом може бути могила, склеп, урна з прахом, предмети, що
знаходяться в могилі або на ній: тіло (останки, прах) померлого, одяг на ньому,
коштовності, пам'ятник, зображення на ньому, огорожа, вінки тощо.
Об'єктивна сторона цього злочину виражена в нарузі над могилою,
іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або урною з
прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом)
померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться в могилі, в
іншому місці поховання, на тілі (останкові, прахові) померлого.
Наруга може вчинятися шляхом осквернення могили, її розкопування,
пошкодження ніші в стіні, урни з прахом, осквернення труни, знущання з тіла
(останків, праху) померлого, пошкодження пам'ятника, надгробної плити,
пам'ятних написів на ній, огорожі тощо. Викрадення припускає таємне або
відкрите вилучення предметів, що знаходяться в могилі, на тілі (останках,
праху) померлого або на могилі (одягу, прикрас з трупа, пам'ятників,
надгробних плит, огорожі). Викрадення або пошкодження таких предметів
додаткової кваліфікації за злочини проти власності не вимагає, оскільки ці
предмети не мають власника.
 Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
При нарузі винний усвідомлює характер своїх дій і бажає їх вчинити, а при
викраденні предметів він бажає вилучення цих предметів. Мотиви вчинення
діянь можуть бути різними, але на кваліфікацію злочину вони не впливають.
Якщо, однак, зазначені дії вчинені з хуліганських мотивів, відповідальність має
наставати за сукупністю злочинів.
Суб'єкт цього злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.

13.6. Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що

пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи
релігійну нетерпимість та дискримінацію

Стаття 300 КК України передбачає відповідальність за ввезення в Україну

творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи
релігійну нетерпимість та дискримінацію, з метою збуту чи розповсюдження
або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з тією
самою метою або їх збут чи розповсюдження, а також примушування до участі
в їх створенні
Об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують основні
принципи суспільної моральності у сфері духовного і культурного життя
суспільства.
Предметом цього злочину є будь-які твори (друкована продукція,
кінофільми, відеофільми, натуралістичні фото- і відеозаписи), що пропагують
культ насильства і жорстокості, тобто прославляють застосування грубої сили,
безжалісність, жорстокість, грубі розправи і знущання над людьми,
застосування катувань, мордувань, показ кривавих розборок, жорстоких
способів вбивств тощо, а також національну чи релігійну нетерпимість та
дискримінацію.
Об'єктивна сторона цього злочину характеризується вчиненням будь-
якої з передбачених у ст. 300 КК України дій. Це – ввезення в Україну
зазначених предметів, виготовлення, зберігання, перевезення чи інше
переміщення, збут чи розповсюдження, а також примушування до участі в
їх створенні.
Ввезення має місце у випадку фактичного переміщення зазначених творів
через митний кордон України. Виготовлення – це створення таких творів
заново, як у випадку їх авторського створення, так і їх технічного розмноження:
аудіо-, ві-деозапису, фото чи ксерокопіювання тощо. Зберігання – це володіння
цими творами або предметами, перебування їх у винного, у його помешканні, в
автомашині, на робочому місці, у схованці чи в інших місцях. Перевезення або
інше переміщення зазначених творів означає їхнє переміщення з одного місця в
інше в межах України. Перевезення відбувається з використанням будь-якого
виду транспорту, а переміщення має місце у випадках пересилання поштою,
передачі у певне місце через знайомих тощо. Розповсюдження творів –
демонстрація їх змісту чи фізична передача для використання, перегляду,
тиражування, в результаті чого вони стають доступними іншим особам. Збут
таких творів – це платне чи безоплатне їхнє відчуження (продаж, обмін,
дарування), за своїм змістом він є різновидом розповсюдження. Примушування
до участі в створенні такого твору має місце, коли винний змушує іншу
особу, всупереч її волі, взяти участь у створенні або тиражуванні твору.
Примушування має супроводжуватися психічним або фізичним насильством. У
випадку заподіяння шкоди здоров'ю, дії винного мають кваліфікуватися за
сукупністю злочинів. Для об'єктивної сторони досить вчинення будь-якої із
зазначених дій.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Особа усвідомлює зміст твору, суспільно небезпечний характер своїх дій
і бажає їх вчинити. Крім того, необхідна мета розповсюдження чи збуту
зазначених у цій статті предметів. Розповсюдження, збут, а також
примушування до участі в створенні твору можуть переслідувати корисливу
або іншу мету.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку, а за
примушування неповнолітніх до участі у створенні таких творів – 18-річного
віку.
Частина 2 ст. 300 КК України встановлює відповідальність за ті самі дії
щодо кіно- і відеопродукції, що пропагують культ насильства і жорстокості,
расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію, а також збут
неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, що пропагують культ
насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та
дискримінацію.
Ч. 3 ст. 300 КК України встановлює відповідальність за дії, передбачені
частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені повторно чи за
попередньою змовою групою осіб, а також примушування неповнолітніх до
участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості,
расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію.
Примушування неповнолітніх має місце, коли особа, яка досягла 18-
річного віку, вчиняє дії, спрямовані на те, щоб шляхом фізичного чи психічного
насильства змусити неповнолітнього, всупереч його волі, взяти участь у
створенні зазначених творів.
 13.7. Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних
предметів

Об'єктом цього злочину (стаття 301 КК України) є суспільні

відносини, що забезпечують основні принципи суспільної моральності у сфері
статевих стосунків (щодо протидії порнографії).
Предметом цього злочину є різні твори, зображення або інші предмети
порнографічного характеру. На відміну від творів зображувально-художнього й
еротичного характеру, вони за своїм змістом в грубій, цинічній формі
відображають натуралістичне чи протиприродне детальне зображення
сексуальних відносин. Це живописні або фотозображення, друковані чи
рукописні твори, кіно- чи відеофільми, слайди, магнітофонні та відеозаписи
тощо. Ці предмети призначені для збудження нездорових чи протиприродних
сексуальних потреб і тим самим деформації моральних уявлень і потягів у
сфері статевих стосунків.
Об'єктивну сторону цього злочину утворює вчинення будь-якої із
зазначених у ст. 301 дії КК України : везення в Україну творів, зображень або
інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження
або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення з тією самою
метою, або їх збут чи розповсюдження, а також примушування до участі в їх
створенні.
Вони нічим не відрізняються від аналогічних дій, що утворюють
об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 300 КК України, при
характеристиці якого був зроблений їх аналіз.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Суб'єкт – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку, а за
примушування неповнолітніх до участі в створенні таких творів – 18-річного
віку.
Частина 2 ст. 301 КК України передбачає відповідальність за ті самі дії,
вчинені щодо кіно- та відеопродукції, комп'ютерних програм порнографічного
характеру, а також збут неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів,
зображень або інших предметів порнографічного характеру.
Кіно- або відеопродукцією визнають кінофільми, відеофільми, діафільми,
комп'ютерні програми та інші подібні записи, що розширюють інформаційні
можливості транслювання і розповсюдження продукції порнографічного
характеру. Наявність другої кваліфікуючої ознаки передбачає усвідомлення
винним, що особи, яким продукція порнографічного характеру збувається або
серед яких вона розповсюджується, є неповнолітніми.
Частина 3 ст. 301 КК України передбачає відповідальність за дії,
зазначені у частинах 1 або 2 цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб, або з отриманням доходу у великому розмірі
(сума у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян).
Частина 4 ст. 301 КК України передбачає відповідальність за дії,
зазначені у частинах 1 або 2 цієї статті, вчинені щодо творів, зображень або
інших предметів порнографічного характеру, що містять дитячу порнографію,
або примушування неповнолітніх до участі у створенні творів, зображень або
кіно- та відеопродукції, комп'ютерних програм порнографічного характеру.
Частина 5 ст. 301 КК України передбачає відповідальність за дії,
передбачені частиною четвертою, вчинені повторно або за попередньою
змовою групою осіб, або з отриманням доходу у великому розмірі (сума у двісті
і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).
13.8. Створення або утримання місць розпусти і звідництво

Об'єктом цього злочину (ст. 302 КК України) є суспільні відносини,

що забезпечують основні принципи суспільної моральності у сфері статевих
стосунків. Місцем розпусти визнається будь-яке приміщення або інше місце,
спеціально підготовлене чи пристосоване для постійного або періодичного
вчинення розпусних дій (притон розпусти). Ці місця призначені для заняття
проституцією, для безладних сексуальних стосунків між особами різної або
однієї статі, для задоволення сексуальної пристрасті протиприродним способом
і тому подібних дій. Це може бути будинок, квартира, кімната в гуртожитку,
номер у готелі, офіс чи інше службове приміщення, підсобні приміщення
(підвал, сауна, сарай, гараж та інші, де відбуваються розпусні дії).
З об'єктивної сторони цей злочин полягає в створенні або утриманні
місць розпусти, а також у звідництві для розпусти. Створенням місця розпусти
буде, наприклад, пошук приміщення, облаштування такого місця, підбір
обслуги, забезпечення засобами зв'язку і транспорту тощо. Утримання місця
розпусти припускає, наприклад, пошук клієнтів, оплату оренди приміщення,
транспорту, інші фінансові розрахунки, придбання і реалізацію для клієнтів
напоїв, продуктів тощо. Звідництво – це своєрідне посередництво, що
виражається в сприянні добровільним сексуальним стосункам незнайомих осіб
між собою. Воно може полягати в знайомстві або організації зустрічей таких
осіб, у пошуку осіб, які погоджуються займатися розпустою тощо.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Мотиви і мета вчинення злочину можуть бути різними, однак за наявності мети
наживи дії винного підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 302 КК України.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Частина 2 ст. 302 КК України передбачає відповідальність за ті самі дії,
вчинені з метою наживи або особою, раніше судимою за такий злочин, або
вчинені організованою групою. Для кваліфікації дій за ч. 2 досить вчинити
будь-яку дію, зазначену у ній.
Частина 3 ст. 302 КК України посилює відповідальність за дії,
передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, вчинені із залученням
неповнолітнього, а ч. 4 – вчинені із залученням малолітньої особи. Наявність
цієї ознаки припускає залучення неповнолітнього до участі у вчиненні будь-
якої із зазначених у перших двох частинах дій чи безпосереднє залучення такої
особи для вчинення розпусних дій у місцях розпусти. Додаткової кваліфікації
за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК України) чи за
розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України) не потрібно.

13.9. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність

Стаття 304 КК України встановлює відповідальність за втягнення

неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом,
азартними іграми.
Об'єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують основні
принципи суспільної моральності у сфері належного інтелектуального,
морального та фізичного розвитку і виховання неповнолітніх.
Потерпілим є особа, яка не досягла повноліття.
Об'єктивну сторону цього злочину утворює втягнення неповнолітнього
в зазначені види діяльності. Втягненням неповнолітнього в цю діяльність є
психічний чи фізичний вплив на нього з метою схилити його до вчинення
злочину або до участі в ньому чи в інших антигромадських діях. Це будь-які
види фізичного насильства чи психічного впливу: погрози, шантаж, обман,
переконання, поради, різні обіцянки тощо. Погроза полягає в залякуванні
заподіянням неповнолітньому або його близьким будь-якої шкоди. Така
погроза має бути реальною, тобто такою, що здатна достатньо вплинути на
підлітка. Шантаж – це погроза поширення про потерпілого відомостей, які він
вважає за необхідне зберегти в таємниці. Обманом визнається навмисне
перекручування обставин або приховання істини для того, щоб ввести підлітка
в оману і тим самим спонукати його до вчинення злочину. Обіцянка як спосіб
втягнення означає прийняття суб'єктом на себе тих або інших зобов'язань,
незалежно від того, чи має він намір їх виконати (навчити керувати мотоциклом
чи прийомам спортивної боротьби, обіцяти дружбу, захист тощо).
У тих випадках, коли суб'єкт злочину залучає до його вчинення підлітка,
який не досяг віку, з якого настає кримінальна відповідальність, він виступає як
виконавець цього злочину (незалежно від характеру його дій) і вчинене
кваліфікується за ст. 304 КК України і за тією статтею КК, яка передбачає
відповідальність за вчинене підлітком діяння.
 Об'єктивна сторона цього злочину має місце і при втягненні
неповнолітнього у пияцтво, у заняття жебрацтвом або азартними іграми.
Втягнення у пияцтво – це створення в неповнолітнього бажання
систематично вживати спиртні напої. Систематичність утворюють не тільки
епізоди безпосереднього втягнення такої особи до вживання спиртних напоїв, а
й втягнення до вживання напоїв шляхом їхнього придбання, дарування і
вчинення інших дій, спрямованих на спонукання, або саме примушування до
вживання спиртних напоїв. Спиртними напоями є горілка, спирт, коньяк, лікер,
самогон, вино тощо. Обов'язковою умовою визнання таких дій злочинними має
бути систематичність їх вчинення, тобто не менше трьох разів. При цьому
повинне мати місце втягнення в пияцтво того самого підлітка. Тому одноразова
дія, у тому числі вживання спиртних напоїв з кількома підлітками, не утворить
систематичності.
Втягнення у жебрацтво – це схилення неповнолітнього до
систематичного жебракування у сторонніх осіб грошей або інших матеріальних
цінностей, а в азартні ігри – схилення до систематичної гри на гроші або інші
матеріальні цінності. Азартні ігри – це ігри на матеріальний інтерес у карти,
рулетку, «наперсток» та інші.
Злочин визнається закінченим з моменту вчинення винним дії,
спрямованої на втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність. Втягнення у
пияцтво, у заняття жебрацтвом або азартними іграми визнається
закінченим при наявності систематичності. Наслідки і результативність таких
дій на кваліфікацію не впливають.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом,
поєднаним з метою втягнути підлітка в злочинну або іншу антигромадську
діяльність.
Суб'єктом цього злочину є лише фізична осудна особа, яка до моменту
вчинення злочину досягла 18-річного віку.

ТЕМА 14
________________________________________
ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ОБІГУ НАРКОТИЧНИХ
ЗАСОБІВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН, ЇХ
АНАЛОГІВ АБО ПРЕКУРСОРІВ ТА ІНШІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ
ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ

14.1. Поняття та загальна характеристика злочинів у сфері обігу наркотичних

засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів
проти здоров’я населення.
14.2. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів.

14.3. Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних

засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи
сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів.

14.4. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання,

перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин
або їх аналогів.

14.5. Викрадання, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних

речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або
зловживання службовим становищем.

14.6. Посів або вирощування снотворного маку чи конопель.

14.7. Незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних

речовин або їх аналогів.

14.8. Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх

аналогів.

14.9. Незаконне публічне вживання наркотичних засобів.

14.10.Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу.

14.1. Поняття та загальна характеристика злочинів у сфері обігу

наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів та інших злочинів проти здоров’я населення.

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожний має право на охорону

здоров'я. Держава забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя населення.
Злочини, передбачені розділом XIII Особливої частини КК, посягають на
здоров'я населення, яке є родовим об'єктом цих злочинів. Він охоплює собою
безпеку біофізіологічного та психічного стану, що фактично склався,
невизначеного кола осіб від незаконного обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, отруйних, сильнодіючих
речовин і одурманюючих засобів, біологічних агентів і токсинів, радіоактивно
забрудненої продукції, а також від поширення епідемій.
Обов'язковою ознакою злочинів, що розглядаються (за винятком
порушення правил боротьби з епідеміями – ст. 325), є наявність предметів, що
становлять підвищену небезпеку для здоров'я людей. Вони виступають як
предмети або як засоби здійснення цих злочинів. Такими предметами є:
1) наркотичні засоби (статті 305–309, 313–320);
2) психотропні речовини (статті 305–309, 313–314, 315, 317– 320);
3) прекурсори (статті 305, 306, 311, 312, 318, 320);
4) аналоги наркотичних засобів та психотропних речовин (статті 305–309,
313– 315, 317, 320);
5) снотворний мак і конопля (ст. 310);
6) отруйні і сильнодіючі речовини (ст. 321);
7) одурманюючі засоби (статті 322, 324);
8) мікробіологічні та інші біологічні агенти (ст. 326);
9) токсини (ст. 326);
10) допінг (ст. 323);
11) радіоактивне забруднені продукти та інша продукція (ст. 327).
Перелік перших трьох видів вказаних предметів складається з чотирьох
таблиць (Таблиця І, II, III і IV), кожна з яких включає Список № 1 і Список №
2, а Таблиця І – ще й Список № 3. Ці списки містять перелік наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів, обіг яких в Україні або взагалі
заборонений (наприклад, Списки № 1 і 2 Таблиці І), або обмежений, але щодо
якого встановлюються заходи контролю різної суворості.
Наркотичні засоби – це включені до Переліку речовини природного чи
синтетичного походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку для
здоров'я населення у разі зловживання ними. Наркотичні засоби рослинного
походження – похідні різних сортів конопель (анаша, марихуана, гашиш
тощо), опійні препарати, кокаїн; синтетичні наркотики – це наркотики,
синтезовані в хімічних лабораторіях (часто в кустарних) з різних хімічних
речовин (наприклад, перветин, метадон, фентаніл, фенамін, мелоквалон та
інші).
Психотропні речовини – це включені до Переліку речовини природного
чи синтетичного походження, препарати, природні матеріали, які здатні
викликати стан залежності та чинити депресивний або стимулюючий вплив на
центральну нервову систему або викликати порушення сприйняття, емоцій,
мислення чи поведінки, і становлять небезпеку для здоров'я населення у разі
зловживання ними.
До психотропних речовин відносять мескалін, амфетамін, барбітал,
діазепам, феназепам, ЛСД тощо.
Прекурсори наркотичних засобів та психотропних речовин (далі –
прекурсори) – це речовини та їх солі, що використовуються при виробництві,
виготовленні наркотичних засобів і психотропних речовин, включених до
Переліку. Так, до прекурсорів відносять ацетон, етиловий ефір, соляну
кислоту, сірчану кислоту, толуол.
Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин – це заборонені
до обігу в Україні речовини природного чи синтетичного походження, не
включені до Переліку, хімічна структура і властивості яких подібні хімічній
структурі та властивостям наркотичних засобів і психотропних речовин,
психоактивну дію яких ці речовини відтворюють. Звичайно виготовлення
наркотиків-аналогів має місце при створенні нового фармацевтичного
препарату, в ході якого визначається і вивчається низка речовин, які мають
порівнянні властивості, але дещо відрізняються своєю молекулярною
структурою.
Мак снотворний чи опійний – це різні сорти маку, які містять алкалоїди
опіуму (морфін, кодеїн, тебаїн тощо). Поширеним є виготовлення макової
соломки. Це зібрані будь-яким способом стебла і коробочки будь-якого сорту
снотворного маку (за винятком власне макового насіння) в цілому вигляді або
подрібнені аж до порошкоподібного вигляду. Нерідко з макової соломки
різними способами (наприклад шляхом виділення наркотично активних
алкалоїдів водою або органічними розчинниками) отримують опій
екстракційний в розчиненому, смолоподібному або твердому стані.
Коноплі (каннабіс) – поширені назви – посівні (звичайні, культурні), іноді
– індійські – однорічна рослина, в якій плодоносні та квітучі верхівки
(суцвіття), пилок і смола містять тетрагідро-каннабінол – наркотично активний
алкалоїд. Наркотичні засоби конопляної групи – марихуана, гашиш, смола
каннабісу, гашишне масло, всі ізомери тетрагідроканнабінолу.
Отруйні речовини – це речовини рослинного, тваринного і мінерального
походження або продукти хімічного синтезу, здатні при впливі на живий
організм викликати гостре або хронічне отруєння або смерть Такі речовини
віднесені Державною Фармакопеєю України до списку «А». До отруйних
речовин відносяться ангідрид оцтової кислоти, зміїна отрута, миш'як,
метиловий спирт, обчищена бджолина отрута, ціаністий калій, стрихнін,
сулема, атропіну сульфат, різні поєднання ртуті тощо
Сильнодіючі речовини – це речовини синтетичного або природного
походження, в тому числі рослини, що заподіюють небезпечний вплив на
організм людини, і можуть нанести шкоду її здоров'ю та життю при прийомі їх
не в медичних цілях. Перелік сильнодіючих речовин встановлюється
Фармакологічним і Фармакопейним Комітетом Міністерства охорони здоров'я
України. До них відносяться транквілізатори (наприклад седуксен), ефедрин і
псевдоефедрин, синтетичний етиловий спирт тощо.
Одурманюючі речовини – це засоби, що спричиняють одурманюючий
ефект, який, зокрема, змінює психіку і поведінку людини, і не входять до
списку наркотичних, психотропних, отруйних і сильнодіючих речовин. До
одурманюючих засобів відносять клофелин, алкогольні суміші з будь-яким
змістом клофелину, хлороформ, ефір, хлоротил, спиртові екстракти рослин, що
містять алкалоїди тропанової групи, барбитурато-алкогольну суміш, суміш
димедрола з алкоголем тощо.
 Допінг – це речовини і методи, які використовуються для підвищення
працездатності спортсменів, є потенційно небезпечними для здоров'я і
заборонені для вживання антидопінговим Кодексом Олімпійського руху і
компетентними органами відповідних спортивних організацій До заборонених
речовин відносяться стимулятори, наркотики, анаболіки, диуретики, пептидні
та гликсопротеїдні гормони та їх аналоги. Очевидно, що ці речовини належать
до різних фармакологічних груп, однак вони об'єднані в допінги з позицій
цілей їх застосування – штучне створення фізичного стану спортсмена,
сприятливого для досягнення ним спортивних цілей.
Мікробіологічні та інші біологічні агенти – це предмети і речовини
біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнічні препарати,
мікроорганізми, патогенні для людей і тварин тощо), які становлять небезпеку
для життя і здоров'я людей. До біологічних агентів відносяться, наприклад,
штами мікроорганізмів, речовини для обробки зерна, інші біологічно активні
речовини і предмети – продукти біотехнологій.
Токсини – це сполуки (частина білкової природи) бактерійного,
рослинного або тваринного походження, здатні при потраплянні в організм
людини спричиняти захворювання або смерть (містяться в отрутах змій,
павуків, скорпіонів). Особливу небезпеку для здоров'я населення становлять
токсичні речовини, які при проникненні в організм людини через органи
дихання, травлення або через шкіру можуть викликати затяжні або хронічні,
включаючи ракові, захворювання.
Продукти харчування чи інша продукція, радіоактивна забруднена
понад допустимі рівні, – це продукти рослинного або тваринного
походження, призначені для вживання людьми, а також будь-яка інша
продукція сільськогосподарського або іншого походження, яка має на поверхні
частинки радіоактивного матеріалу у вигляді пилу або містить радіоактивні
частинки в клітках рослин або тварин понад допустимі рівні.
Ряд складів злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів в
якості кваліфікуючих ознак передбачає здійснення незаконних дій, якщо їх
предметом були особливо небезпечні наркотичні засоби і психотропні
речовини, а також наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги і
прекурсори у великих і особливо великих розмірах.
Назви (міжнародні незареєстровані і хімічні) особливо небезпечних
наркотичних засобів і психотропних речовин подані відповідно в списках № 1
і 2 Таблиці І зазначеного вище Переліку. Так, до особливо небезпечних
наркотичних засобів віднесені, наприклад, героїн, кокаїновий кущ, кока лист,
макова соломка (концентрат з макової соломки), ефедрин, опій. У свою чергу,
особливо небезпечними психотропними речовинами визнані, наприклад,
катинон, ЛСД, ЛСД-25, парагексил, МДМА тощо.
Визначення невеликих, великих і особливо великих розмірів наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що знаходяться в незаконному
обігу, проводиться на підставі наказу Міністра охорони здоров'я України від 1
серпня 2000 р. № 188, яким затверджені Таблиці (1, 2 і 3). Наприклад,
незаконний обіг героїну у великих розмірах визнається, якщо вага його складає
від 1,0 до 10 г, в особливо великих – від 10,0 і більше; макової соломки
висушеної – у великих розмірах від 1 кг до 5 кг, в особливо великих – від 5 кг і
більше; опію екстракційного – у великих розмірах від 50 г до 250 г, в особливо
великих – від 250 г і більше Так само визначені великі та особливо великі
розміри незаконного обігу психотропних речовин і прекурсорів.
Об'єктивна сторона злочинів, що розглядаються, полягає в суспільно
небезпечному і протиправному заподіянні шкоди здоров'ю населення.
Кримінальна відповідальність за ці злочини відповідає міжнародним
договорам України, які передбачають обов'язки держав переслідувати осіб,
винних в незаконному обігу предметів, що становлять підвищену небезпеку
для здоров'я населення, в першу чергу наркотичних засобів. До них
відносяться Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р., Конвенція про
психотропні речовини 1971 р. Конвенція ООН про боротьбу проти
незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.
З об’єктивної сторони більшість злочинів вчиняються шляхом дії та є
злочинами з формальним складом. Прості склади злочинів у сфері незаконного
обігу наркотичних засобів сконструйовані в основному як формальні
(виключення складає заволодіння наркотичними засобами шляхом викрадення,
привласнення, шахрайства і зловживання службовим становищем). Водночас
деякі злочини проти здоров'я населення мають матеріальні склади (статті 325–
327 КК України), які передбачають два види наслідків: 1) створення загрози
заподіяння шкоди здоров'ю населення і 2) фактичне заподіяння такої шкоди.
Більшість статей є бланкетними.
Суб’єктивна сторона злочинів з формальним складом характеризується
прямим умислом. Для статті 307 КК України характерна мета збуту.
Суб'єкт цих злочинів як правило, загальний, тобто будь-яка фізична
осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Лише за викрадення (крадіжку,
грабіж, розбій) і вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів передбачена відповідальність осіб, які досягли 14-річного віку.
Водночас тільки спеціальним суб'єктом можливе вчинення таких злочинів,
як заволодіння наркотичними засобами шляхом зловживання службовим
становищем, незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних
засобів, порушення правил поводження з наркотичними засобами, отруйними і
сильнодіючими речовинами, біологічними агентами чи токсинами.
Частина 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309 і ч. 4 ст. 311 закріплюють заохочувальні
норми, які передбачають обов'язкове і безумовне звільнення особи від
кримінальної відповідальності за наявності певних передумов та підстав
(добровільна здача наркотичних засобів, звернення до лікувальної установи і
початок лікування від наркоманії тощо).
Види злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин,
їх аналогів або прекурсорів та інших злочинів проти здоров’я населення
залежно від безпосереднього об'єкта, особливостей предмета та об'єктивної
сторони:
1) злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів та інших
предметів, небезпечних для здоров'я населення (статті 305–307, 309–311, 320 і
321);
 2) злочини, пов'язані з незаконним заволодінням наркотичними засобами, а
також обладнанням, призначеним для їх виготовлення (статті 308, 312, 313,
318 і 319);
3) злочини, пов'язані з незаконним вживанням наркотичних і
одурманюючих засобів, а також допінгу (статті 314–317, 322–324);

14.2. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх

аналогів або прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 305 КК України) є здоров'я

населення, а також встановлений з метою забезпечення охорони здоров'я
населення порядок переміщення наркотичних засобів, психотропних речовин,
їх аналогів і прекурсорів через митний кордон України.
З об'єктивної сторони контрабанда наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів чи прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів –
це незаконне їх переміщення через митний кордон України поза митним
контролем або з приховуванням від митного контролю.
За своєю конструкцією злочин, передбачений ч. 1 ст. 305 КК України,
відноситься до злочинів з формальним складом. Він є закінченим з моменту
фактичного незаконного переміщення через кордон вказаних предметів.
Кримінальна відповідальність настає за сам факт незаконного переміщення
цих предметів через кордон, незалежно від того, чи зміг винний розпорядитися
ними чи ні.
 Предметом злочину є: 1) наркотичні засоби; 2) психотропні речовини; 3)
їхні аналоги; 4) прекурсори; 5) фальсифіковані лікарські засоби. Хоча в законі
йдеться про предмет злочину у множині, кримінально караним вважається
також діяння, предметом якого є лише один вид наркотичних засобів,
психотропних речовин, їхніх аналогів чи прекурсорів.
З суб'єктивної сторони контрабанда вчиняється у формі прямого умислу,
при якому особа усвідомлює не тільки факт переміщення предмета злочину
через митний кордон, а й бажає цього.
Мотиви контрабанди можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
Найчастіше контрабанда здійснюється з користі, для наживи, передачі
наркотиків іншим особам, з метою збуту тощо.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Частина 2 ст. 305 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину)
передбачає відповідальність за вчинення контрабанди повторно або за
попередньою змовою групою осіб, а також якщо предметом цих дій були
особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні речовини або
наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори або
фальсифіковані лікарські засоби у великих розмірах.
 Повторність має місце, якщо контрабанда здійснюється у другий раз,
незалежно від того, була чи не була особа судимою за перший злочин.
У частині 3 ст. 305 КК України (особливо кваліфікуючі ознаки
злочину) передбачена відповідальність за контрабанду наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або фальсифікованих
лікарських засобів, вчинена організованою групою, а також якщо предметом
контрабанди були наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи
прекурсори або фальсифіковані лікарські засоби в особливо великих розмірах.
Стаття 305 КК України містить примітку в якій зазначаються такі
відомості: поняття великий та особливо великий розмір наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також отруйних чи
сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, або
фальсифікованих лікарських засобів, що застосовується в цьому розділі,
визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує
формування державної політики у сфері охорони здоров’я, спільно з
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної
політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів
і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу.

14.3. Використання коштів, здобутих від незаконного обігу

наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів,
отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих
лікарських засобів.

Безпосереднім об’єктом злочину (статті 306 КК України) є встановлений

з метою протидії залученню в економіку "брудних" коштів та виконання
Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов'язань, порядок здійснення
підприємницької та іншої господарської діяльності.
Предметом злочину є кошти, здобуті від незаконного обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів.
Об'єктивна сторона цього злочину може полягати в таких діях:
1 розміщення коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів, отруйних чи
сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських
засобів, у банках, на підприємствах, в установах, організаціях та їх
підрозділах;
2 використання таких коштів для придбання об'єктів, майна, що
підлягають приватизації, чи обладнання для виробничих чи інших
потреб;
3 використання таких доходів (коштів і майна) з метою продовження
незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів, прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних
чи сильнодіючих лікарських засобів. 
 Розміщення передбачає відкриття від імені фізичної чи юридичної особи
рахунку в банку або внесення коштів на існуючий рахунок, переведення з
іншого рахунку, вкладення грошей в фонди підприємств, організацій, установ
або їх філії та інші легальне існуючі структури, незалежно від форм власності.
Придбання – це купівля та інші форми отримання у власність об'єктів, що
підлягають приватизації, чи обладнання для виробничих та інших потреб.
Способи придбання можуть бути різними (на аукціоні, конкурсі, придбання
акцій, шляхом оформлення договору купівлі-продажу тощо) і здійснюватися
особисто, через довірених осіб, разом з іншими особами.
Придбання обладнання передбачає різні форми купівлі та отримання у
власність обладнання, механізмів, апаратури, техніки, виробничих і
переробляючих ліній єдиного циклу тощо. Причому таке придбання
здійснюється для виробничих та інших потреб, як правило, з метою їх
використання за призначенням і отримання в майбутньому вигоди.
Використання коштів, здобутих внаслідок незаконного обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів з метою
продовження незаконного обігу з вказаними предметами, передбачає подальше
фінансування такої діяльності (наприклад, посів і вирощування рослин, що
містять наркотики, їх виробництво, виготовлення, переробка, зберігання,
перевезення, пересилка тощо).
Закінченим злочин є з моменту здійснення будь-якої вказаної дії.
Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає наявність прямого
умислу, поєднаного з метою (в третій формі) продовження незаконного обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Частина 2 ст. 306 КК України передбачає вчинення вказаних дій повторно
або за попередньою змовою групою осіб, або у великих розмірах.
У ст. 306 КК України міститься примітка у якій зазначені такі відомості: під
великим розміром слід розуміти кошти, сума яких становить двісті та більше
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

14.4. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання,

перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів.

Безпосереднім об’єктом злочину (статті 307 КК України)  є

встановлений з метою захисту населення порядок обігу наркотичних засобів та
психотропних речовин.
Предметом є наркотичні засоби, психотропних речовин або їх аналоги.
Об'єктивна сторона злочину передбачає незаконне виробництво,
виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою
збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин
або їх аналогів.
 Під незаконним виробництвом слід розуміти усі дії, пов'язані з серійним
одержанням наркотичних засобів, психотропних речовин з хімічних речовин
та (або) рослин, включаючи відокремлення частин рослин або наркотичних
засобів, психотропних речовин від рослин, з яких їх одержують , здійснені
всупереч установленому законом порядку. Це, так званий, промисловий спосіб
виготовлення. Серійним одержанням наркотичних засобів, психотропних
речовин з хімічних речовин та (або) рослин слід розуміти виробничий
процес, спрямований на отримання партій наркотичних засобів,
психотропних речовин за відповідною технологією, стандартом, зразком.
Незаконне виготовлення наркотичних засобів, психотропних
речовин – це всі дії (включаючи рафінування, підвищення в препараті
концентрації наркотичних засобів і психотропних речовин чи їх переробку),
здійснені всупереч встановленого законом порядку, у результаті яких на
основі наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів
наркотичних засобів і психотропних речовин одержуються готові до
використання та (або) вживання форми наркотичних засобів, психотропних
речовин або лікарські засоби, що їх містять, чи інші наркотичні засоби,
психотропні речовини.
Під незаконним виготовленням прекурсорів слід розуміти процес їх
одержання з відповідної вихідної сировини будь-яким способом, у будь-якому
вигляді (порошку, рідини, суміші тощо), приготування шляхом змішування
різних хімічних препаратів або хімічного синтезу (реакції).
Виготовлення слід вважати закінченим з моменту, коли почали
вчинятися дії, спрямовані на одержання таких засобів чи речовин, готових до
вживання, або на рафінування чи підвищення у препаратах їх концентрації.
Під незаконним придбанням наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів чи прекурсорів необхідно вважати їх купівлю, обмін на
інші товари або речі, прийняття як плати за виконану роботу чи надані
послуги, позики, подарунка або сплати боргу, привласнення знайденого. Під
незаконним придбанням розуміється також збирання залишків нарко-
тиковмісних рослин на пожнивних земельних площах після зняття з них
охорони, на земельних ділянках громадян, а також збирання таких дикорослих
рослин чи їх частин на пустирях. Отже, придбання може бути оплатним або
безоплатним. Не визнається незаконним придбання наркотичних засобів або
психотропних речовин за виданим на законних підставах рецептом лікаря.
Придбання є закінченим злочином з моменту фактичного отримання
наркотичних засобів або психотропних речовин.
Незаконне зберігання – це будь-які умисні дії, пов’язані з фактичним
незаконним перебуванням наркотичних засобів або психотропних речовин у
володінні винної особи (вона може тримати їх при собі, у будь-якому
приміщенні, сховищі або в іншому місці).
При цьому не має значення тривалість зберігання і те, таємно чи відкрито і
в якому саме місці зберігаються ці засоби чи речовини. Зберігання цих
предметів є триваючим злочином. Відповідальність за незаконне зберігання
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів настає
незалежно від його тривалості.
 Під зберігання підпадає також носіння наркотичних засобів і
психотропних речовин. Вважається закінченим вже з моменту первинного
фактичного володіння ними.
Причому для кваліфікації вчиненого не має значення, чи є винний
власником чи ні, здійснюється зберігання тимчасово або постійно, а також
місце зберігання.
Перевезення – це переміщення наркотичного засобу або психотропної
речовини з одного місця в інше будь-яким транспортним засобом, по землі, воді
або у повітрі. Перевізником може бути як сам власник, так і інші особи, в тому
числі й ті, які діють за винагороду. Від перевезення наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів слід відрізняти їх
перенесення з одного місця в інше, під час якого транспорт не
використовується. Такі дії мають розглядатись як зберігання цих засобів і
речовин.
Пересилання здійснюється у вигляді відправлення багажем або поштою
посильним або в інший спосіб з одного місця в інше в межах території України.
Закінченим вважається з моменту відправки, незалежно від того, чи отримав
адресат наркотичні засоби або психотропні речовини, чи ні. Якщо ж особа була
затримана при оформленні документів на відправку, то його дії належить
кваліфікувати як замах на пересилку (статті 15 і 307 КК України).
Збут – це будь-яка (оплатна чи безоплатна) форма передачі або
реалізації наркотичних засобів або психотропних речовин, в результаті якої
вони переходять у володіння і розпорядження інших осіб (продаж, дарування,
обмін, передача і оплата в борг, і навіть введення ін'єкцій іншій особі за її
згодою тощо).Обопільне введення ін'єкцій наркотичного засобу, психотропної
речовини чи їх аналогу особами, які їх придбали за спільні кошти, збуту не
утворюють.
Збут вказаних речовин, поєднаний із схилянням до їх вживання, належить
кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 307 і 315 КК
України.
Збут є закінченим злочином з моменту передачі наркотичного засобу і
психотропної речовини іншій особі, незалежно від того, розпорядилася вона
ним чи ні.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом,
що поєднується із спеціальною метою збуту наркотичних засобів або
психотропних речовин.
У більшості випадків цей злочин вчинюється з корисливих мотивів і з
корисливою метою.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Кваліфікуючі ознаки. Частина 2 ст. 307 КК України передбачає
відповідальність за самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою
групою осіб, або особою, яка раніше вчинила один із злочинів,
передбачених статтями 308-310, 312, 314, 315, 317 цього Кодексу, або із
залученням неповнолітнього, а також збут наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів у місцях, що призначені для проведення навчальних,
спортивних і культурних заходів, та в інших місцях масового перебування
громадян, або збут чи передача цих речовин у місця позбавлення волі, або якщо
предметом таких дій були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх
аналоги у великих розмірах чи особливо небезпечні наркотичні засоби або
психотропні речовини
Особливо кваліфікуючі ознаки. Частина 3 ст. 307 КК України передбачає
відповідальність за вчинення, дій, передбачені частинами першою або другою
цієї статті, вчинені організованою групою, а також якщо предметом таких дій
були наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги в особливо
великих розмірах, або вчинені із залученням малолітнього або щодо
малолітнього.
Частина 4 ст. 307 Кримінального кодексу України передбає такі підстави
для звільнення: особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні
речовини або їх аналоги і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю
злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної
відповідальності за незаконне їх виробництво, виготовлення, придбання,
зберігання, перевезення, пересилання (частина перша цієї статті, частина
перша статті 309 КК України).

14.5. Викрадання, привласнення, вимагання наркотичних засобів,

психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом
шахрайства або зловживання службовим становищем.

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 308 КК України) є

встановлений з метою захисту здоров'я населення порядок обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин або їх аналогів.
Додатковим факультативним об'єктом можуть виступати життя і
здоров'я особи, власність.
Об'єктивна сторона цього злочину полягає у викраденні, привласненні,
вимаганні наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи
заволодіння ними шляхом шахрайства.
Поняття викрадення (крадіжка, грабіж), привласнення, вимагання,
заволодіння цими предметами шляхом шахрайства повністю відповідають їх
аналізу щодо злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189, 190 і 191 КК
України.
З суб'єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом. У
разі розбою – мета (викрадення наркотичних засобів…).
Суб'єктом викрадення, вимагання і розбою є особа, яка досягла 14-річного
віку; шахрайства – 16-річного віку, привласнення – особа, якій ці предмети
ввірені або знаходяться у її віданні.
Кваліфікуючі ознаки. Частина 2 ст. 308 КК України: вчиненя цих дій
повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із застосуванням
насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з
погрозою застосування такого насильства, або особою, яка раніше вчинила
один із злочинів, передбачених статтями 306, 307, 310, 311, 312, 314, 317 КК,
або у великих розмірах, а також заволодіння наркотичними засобами,
психотропними речовинами або їх аналогами шляхом зловживання службової
особи своїм службовим становищем.
Особливо кваліфікуючі ознаки. У частині 3 ст. 308 КК України
встановлена відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою
цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах, або організованою
групою, розбій з метою викрадення наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів, а також вимагання цих засобів чи речовин, поєднане
з насильством, небезпечним для життя і здоров'я.

14.6. Посів або вирощування снотворного маку чи конопель.

Безпосереднім об'єктом злочину (статті 310 КК України) є

встановлений з метою охорони здоров'я населення порядок культивування
рослин, що містять наркотичні засоби, психотропні речовини.
Предмет – мак снотворний і коноплі.
З об'єктивної сторони – це незаконний посів або незаконне вирощування
снотворного маку в кількості від ста до п'ятисот рослин чи конопель у кількості
від десяти до п'ятдесяти рослин.
Посів – це дії, спрямовані на висів насіння рослин або розсади без
належного дозволу на будь-яких земельних ділянках, як спеціально
підготовлених, так і порожніх. Злочин визнається закінченим з моменту
внесення насіння або розсади в ґрунт незалежно від подальшого проростання
чи зростання рослин, розміру площі.
Вирощування – це догляд (рихлення, прополювання, букетировка,
прорідження, полив, підживлення тощо) за посівами і сходами з метою
доведення їх до стадії дозрівання. Причому для наявності вказаного діяння не
має значення, посадив ці рослини сам винний, висіяні вони будь-ким іншим або
є дикорослими.
Злочин слід вважати закінченим з моменту здійснення дій, спрямованих
на поліпшення зростання вказаних культур, незалежно від того, чи був
вирощений або зібраний урожай з ділянок, що обробляються. На кваліфікацію
злочину не впливають ні розмір площі, що засіяна чи обробляється, ні
приналежність земельної ділянки.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Винний усвідомлює, що здійснює посів або вирощування рослин, що містять
наркотики і заборонені до обробітку, і бажає цього.
Мотиви, якими керується особа, можуть бути різними і на кваліфікацію
злочину не впливають. У більшості випадків вони носять корисливий характер.
Якщо посів або вирощування вказаних рослин здійснюється з метою
виготовлення наркотичних засобів, збуту урожаю, то вчинене утворить собою
готування до злочинів, вказаних у ст. 307 або ст. 309 КК України. У цих
випадках відповідальність настає за сукупністю злочинів.
 Суб'єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
У частині 2 ст. 310 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину)
встановлена відповідальність за незаконний посів або вирощування
снотворного маку чи конопель особою, яка була засуджена за цією статтею чи
яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями
307, 309, 311, 317 цього Кодексу, або вчинені за попередньою змовою групою
осіб з метою збуту, а також незаконний посів або незаконне вирощування
снотворного маку в кількості п'ятисот і більше рослин чи конопель у кількості
п'ятдесят і більше рослин.

14.7. Незаконне введення в організм наркотичних засобів,

психотропних речовин або їх аналогів.

Безпосереднім об'єктом злочину (статті 314 КК України) є здоров'я чи

життя особи.
З об'єктивної сторони злочин полягає в незаконному введенні будь-яким
способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в
організм іншої особи всупереч її волі.
Під незаконним введенням розуміють будь-які примусові дії, спрямовані на
введення в організм іншої особи зазначених засобів і речовин (ін'єкція, шляхом
додавання в їжу, лікарські препарати, напої тощо).
Способи примусового незаконного введення в організм іншої особи
наркотичних засобів і психотропних речовин можуть бути різними – це обман,
примушування, насильство. Лише їх застосування свідчить про введення в
організм вказаних засобів і речовин всупереч волі іншої особи.
Слід зазначити, що спосіб введення, вид наркотичного засобу чи
психотропної речовини, його кількість на кваліфікацію не впливають. Введення
в організм іншої особи наркотичних засобів лікарем, хоч і всупереч волі цієї
особи або без її згоди, з метою профілактики або лікування, не містить складу
цього злочину.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
Мотиви, якими керується винний, можуть бути різними і на кваліфікацію не
впливають.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
У частині 2 ст. 314 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину)
встановлена відповідальність за ті самі дії, якщо вони призвели до наркотичної
залежності потерпілого або вчинені повторно або особою, яка раніше вчинила
один із злочинів, передбачених статтями 306–312, 314–318 КК України, або
вчинені щодо двох чи більше осіб, або якщо вони заподіяли середньої тяжкості
чи тяжке тілесне ушкодження потерпілому.
Частина 3 ст. 314 КК України (особливо кваліфікуючі ознаки злочину)
передбачає відповідальність за дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті,
вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебуває в безпорадному стані,
чи вагітної жінки, або якщо вони були пов'язані з введенням в організм іншої
особи особливо небезпечних наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів, а також якщо внаслідок таких дій настала смерть потерпілого.

14.8. Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних

речовин або їх аналогів.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст.315 КК України) є здоров'я

населення.
З об'єктивної сторони (ст. 315 КК України) схиляння до вживання
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів – це дії винного,
спрямовані на те, щоб збудити в іншої особи бажання вжити їх.
Стаття 315 КК передбачає особливий вид підбурювання, причому воно
може бути як одиничним, так і багаторазовим, що на кваліфікацію вчиненого
не впливає. Схиляння може бути вчинене тільки в формі активної дії і тільки
щодо конкретної особи. Способи схиляння можуть бути різними:
умовляння, пропозиція, надання порад, прохання, лестощі, примушування,
переконання, залякування, підкуп, обіцянка винагороди або іншої вигоди,
погроза припинити шлюбні або дружні відносини тощо. Перераховані дії
можуть виражатися словесно, в конклюдентних діях, у письмовій формі, з
використанням техніки тощо.
Злочин вважається закінченим з моменту початку здійснення дій,
спрямованих на те, щоб збудити в іншої особи бажання вжити наркотичні
засоби, незалежно від того, чи вдалося викликати у потерпілого це бажання.
Якщо при схилянні до вживання наркотичних засобів особа ще й збувала
їх або сприяла їх викраденню, виробництву, виготовленню, придбанню,
зберіганню, перевезенню або пересиланню, її дії належить кваліфікувати за
сукупністю злочинів, передбачених статтями 315 і 308 або 309 КК України.
З суб'єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і
наявністю спеціальної мети – викликати у потерпілого бажання вживати
наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги.
Суб'єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Частина 2 ст. 315 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину)
передбачає схиляння до вживання наркотичних засобів, вчинене повторно або
щодо двох чи більше осіб, або щодо неповнолітнього, а також особою, яка
раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 314 і
317 КК України. При цьому винний усвідомлює або за всіма обставинами
справи повинен був і міг усвідомлювати, що він збуджує бажання споживати
наркотики саме у особи, яка не досягла 18-річного віку.

14.9. Незаконне публічне вживання наркотичних засобів.

Безпосереднім Об'єктом злочину є (ст. 316 КК України) громадський

порядок в частині, що забезпечує нормальний фізичний і моральний розвиток
людини.
Об'єктивна сторона цього злочину характеризується діями, які полягають
у публічному або груповому незаконному вживанні наркотичних засобів у
місцях, що призначені для проведення навчальних, спортивних і культурних
заходів, та в інших місцях масового перебування громадян.
Під публічним вживанням слід розуміти відкрите вживання наркотичних
засобів у присутності третіх осіб, які усвідомлюють характер того, що
відбувається.
Вчинення цих дій групою осіб передбачає, що у процесі вживання
наркотичних засобів беруть участь дві або більше осіб. Присутність сторонніх
осіб при цьому не обов'язкова. Для кваліфікації не має значення, вживали
учасники групи наркотичні засоби послідовно чи одночасно.
Місцем вчинення злочину є територія, призначена для проведення
навчальних, спортивних і культурних заходів або інші місця масового
перебування громадян (пляжі, вокзали, парки, дитячі майданчики, вулиці,
площі, підземні переходи тощо).
Злочин слід вважати закінченим з моменту вживання (прийняття)
наркотичного засобу, незалежно від того, чи доведений винний до стану
наркотичного сп'яніння.
З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна, яка досягла 16-річного віку.
Частина 2 ст. 316 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину)
передбачає відповідальність за вчинення тих самих дій повторно або особою,
яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 310, 314, 315,
317 і 318 КК України.

14.10. Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу.

 Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 323 КК України) є здоров'я
неповнолітніх осіб.
Предметом цього злочину є допінг – засоби і методи, які входять до
переліку заборонених Антидопінговим кодексом Олімпійського руху.
З об'єктивної сторони  під спонуканням слід розуміти дії винного,
спрямовані на те, щоб збудити намір, бажання застосувати допінг
неповнолітнім.
Спонукання може бути вчинене тільки у формі активної поведінки.
Способи і засоби можуть бути різними, наприклад, умовляння, пропозиції,
прохання, переконання тощо.
Злочин слід вважати закінченим з початку дій, спрямованих на
спонукання неповнолітньої особи до застосування допінгу.
З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом, що
поєднується із спеціальною метою – викликати у потерпілого бажання
застосувати допінг.
Суб'єктом цього злочину є будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 18-
річного віку.
Частина 2 ст. 323 КК України (кваліфікуючі ознаки злочину)
передбачає відповідальність за ту саму дію, вчинену повторно щодо двох чи
більше осіб або особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених
статтями 314, 315, 317, 324 КК України.
У частині 3 ст. 323 КК України (особливо кваліфікуючі ознаки
злочину) передбачена відповідальність за дії, передбачені частинами 1 або 2
статті, якщо вони заподіяли тяжкі наслідки (самогубство потерпілого або його
вбивство через необережність, але попередньо слід встановити наявність
причинного зв’язку між діями і наслідками).

ТЕМА 15
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ,

НЕДОТОРКАНОСТІ ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ,
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЗОВУ ТА МОБІЛІЗАЦІЇ

15.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів у сфері

охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів,
забезпечення призову та мобілізації.

15.2. Розголошення державної таємниці.

15.3. Втрата документів, що містять державну таємницю.

15.4. Незаконне переправляння осіб через державний кордон України.

 15.5. Незаконне перетинання державного кордону України.

15.6. Порушення правил міжнародних польотів.

15.7. Ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу

за призовом осіб офіцерського складу.

15.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів у

сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних
кордонів, забезпечення призову та мобілізації.

Родовим об'єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, що

забезпечують обороноздатність України, її незалежність, територіальну
цілісність та недоторканність. Важливість цього об'єкта обумовлена тим, що
відповідно до ст. 17 Конституції України «Захист суверенітету і територіальної
цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є
найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».
Водночас злочини, об'єднані зазначеним родовим об'єктом, мають різні
безпосередні об'єкти. Виходячи з цього, можна визначити таку систему цих
злочинів:
І. Злочини, які посягають на відносини у сфері охорони державної
таємниці або службової інформації (статті 328-330 КК України).
Об’єктом даних злочинів є суспільні відносини щодо охорони державної
таємниці і певних видів службової інформації.
Додатковим факультативним об’єктом можуть виступати власніть,
життя та здоров’я особи.
Предметом даних злочинів є відомості, що становлять державну
таємницю (328 КК України), документи, що містять державну таємницю (329
КК України) та відомості, що становлять службову інформацію (330 КК
України).
Об’єктивна сторона – дія, ст. 328 КК України – дія або бездіяльність.
Злочини вважаються закінченими з моменту: ст. 328 КК України –
ознайомлення сторонньої особи з відомостями, що становлять державну
таємницю, ст. 329 КК України – з моменту втрати носія інформації, що
містить державну таємницю (з матеріальним складом), стаття 330 КК України
– з моменту передачі або збирання з метою передачі відомостей, що
становлять службову інформацію.
Суб’єктивна сторона – ст. 328 КК України (умисел або необережність),
ст. 329 КК України (умисел або необережність до діяння і необережність до
наслідків), ст. 330 КК України – прямий умисел і мета.
Суб’єкт даних злочинів – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку, спеціальний: особа, яка мала законний доступ до відповідної інформації
чи предметів у зв'язку зі службовою діяльністю.
 II. Злочини, які посягають на недоторканність державного кордону
України (статті 332-334 КК України).
Об’єктом даних злочинів є суспільні відносини щодо охорони
суверенітету, цілісності, недоторканності державних кордонів.
Об’єктивна сторона даних злочинів характеризуються дією, усі злочини з
формальним складом.
Суб’єктивна сторона – прямий умисел, ст. 333 КК України – умисел або
необережність, для статей 332-1, 332-2 КК України характерною є мета.
Суб’єкт даних злочинів – загальний, фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку, ст. 332-2, 334 КК України – суб’єкт спеціальний.
III. Злочини, які порушують порядок комплектування збройних сил
України, що забезпечує її обороноздатність (статті 335-337 КК України).
Об’єктом даних злочинів є суспільні відносини щодо охорони
встановленого порядку комплектування ЗС або інших військових формувань.
Об’єктивна сторона характеризується бездіяльністю. Усі статті є
бланкетними.
Суб’єктивна сторона – прямий умисел.
Суб’єкт даних злочинів – фізична осудна особа, громадянин України,
який досягнув 18-річного віку, на якого законом покладений військовий
обов’язок, придатний для мобілізації, призовник (ст. 335 КК України),
військово-зобов'язаний (статті 336-337 КК України).

15.2. Розголошення державної таємниці.

Суспільна небезпека зазначених дій полягає в тому, що ознайомлення

сторонніх осіб з інформацією, що містить державну таємницю, може призвести
до протиправного використання такої інформації, підірвати обороноздатність
держави, спричинити шкоду її міжнародному авторитету; шкодить авторитетові
органів державної влади (зокрема в частині здатності їх забезпечити таємність
відповідної інформації) тощо.
Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 328 КК України) є режим
державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів
законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці, що
забезпечує безпеку держави.
Додатковими факультативними об'єктами даного злочину можуть бути
авторитет державних органів, національний суверенітет, безпека,
обороноздатність держави, її міжнародний авторитет.
Предметом цього злочину є відомості, що становлять державну таємницю,
вичерпний перелік яких подано в Законі України «Про державну таємницю»
від 21 січня 1994 р.
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого в ч. 1 ст. 328 КК України,
визначена як розголошення відомостей, що становлять державну таємницю,
тобто протиправний їх розголос. Діяння може виражатися як у дії, так і в
бездіяльності, які призводять до того, що відомості стають відомі стороннім
особам. Під сторонніми особами слід розуміти осіб, яким ці відомості не
повинні бути відомі. Дія може виражатися, наприклад, у розголосі секретних
даних в розмові, письмовому повідомленні, шляхом публікації в пресі, у
виступі по радіо та телебаченню, у передачі для друкування особі, що не має
права на ознайомлення з цими відомостями, у показі креслень, документів
тощо. Бездіяльність може полягати в недотриманні правил збереження,
поводження, перевезення матеріалів, документів, коли створюється
можливість ознайомлення з відомостями сторонніх осіб. Спосіб розголошення
для кваліфікації значення не має.
Диспозиція ст. 328 КК України є бланкетною. Для вирішення питань про
те, чи становлять державну таємницю ті чи інші відомості, чи є особа такою,
якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням
службових обов'язків тощо, потрібно звертатися до інших нормативно-
правових актів.
Оскільки суспільна небезпека зазначених дій пов'язана саме з
ознайомленням сторонніх осіб з секретною інформацією і саме по собі
порушення правил поводження з такою інформацією ще не є злочином, то
злочин, що розглядається, потрібно вважати закінченим з моменту, коли
хоча б одна стороння особа (тобто така, що не має права доступу до секретної
інформації відповідного рівня) мала можливість ознайомлення з нею.
Викрадення на підприємствах, в установах чи організаціях офіційних
документів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, з
подальшим їх розголошенням кваліфікується за сукупністю злочинів,
передбачених статтями 328 і 357 КК України.
Суб’єктивна сторона цього злочину – це будь-яка форма вини: як умисел
(прямий і непрямий), так і необережність (самовпевненість і недбалість).
Обов'язковою ознакою вини є усвідомлення суб'єктом того, що відомості, які
розголошуються, становлять державну таємницю, і що вони доводяться до
відома сторонніх осіб. Так, умисним буде розголошення відомостей, якщо
суб'єкт бажав похвастати про наявність в нього інформації про державну
таємницю. Недбалість має місце, наприклад, у випадку, коли особа,
приймаючи відвідувачів, не ховає зі столу документ, який містить державну
таємницю, що дає можливість прочитати його стороннім особам. Мотиви
розголошення можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.
При вчиненні цього злочину розголошення відомостей, що становлять
державну таємницю, не повинно мати ознак державної зради або шпигунства
(статті 111 та 114 КК України).
Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 2 ст. 328 КК України) може
характеризуватися тільки необережністю.
Суб'єкт цього злочину спеціальний – це особа, якій відомості, що
становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв'язку з
виконанням службових обов'язків. Це може бути як службова особа, поняття
якої дано в примітці до ст. 364 КК України, так і інша особа, пов'язана по
службі з такими відомостями (секретар, шифрувальник тощо).
 Військовослужбовець за розголошення відомостей військового характеру,
що становлять державну таємницю, відповідає за ст. 422 КК України. За ст. 328
КК України ці особи несуть відповідальність лише у випадку розголошення
ними інформації у сфері економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин,
державної безпеки й охорони правопорядку, яка становить державну
таємницю.
Для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені
вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали
відомі за інших обставин (за специфікою служби певні відомості, що
становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково).
Якщо зазначені відомості випадково стали відомі іншій особі
(прибиральниця знайшла втрачений таємний документ, охоронець несподівано
підслухав розмову тощо), вона не може нести відповідальність за їх
розголошення.
Частина 2 ст. 328 КК України передбачає таку кваліфікуючу ознаку,
як спричинення тяжких наслідків. Закон не дає поняття тяжких наслідків, їх
зміст визначають, виходячи з конкретних матеріалів справи. Це випадки, коли
відомості, наприклад, стали відомі іноземній розвідці або її представникам або
коли розголошені відомості за своїм змістом є особливо важливими
(наприклад, особливо важливі дані про новітні розробки в галузі оборони). До
тяжких наслідків можна віднести випадки, коли внаслідок розголошення
відомостей, що становлять державну таємницю, відповідні державні органи
вимушені були істотно змінювати зміст стратегічних, оперативних,
мобілізаційних та інших важливих планів, організацію охорони певних
об'єктів, систему зв'язку, напрями науково-дослідних чи конструкторських
робіт, що було пов'язано із заподіянням державі значної матеріальної шкоди.

15.3. Втрата документів, що містять державну таємницю.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 329 КК України) є режим

державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів
законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці, що
забезпечує безпеку держави.
Предметом цього злочину є: 1) документи, тобто письмові, з певними
реквізитами акти, що містять відомості, які становлять державну таємницю
(схеми, карти, накази, звіти, наукові висновки тощо); 2) інші матеріальні носії
секретної інформації (дискети, кінофільми та ін.); 3) предмети, відомості про
які є державною таємницею (наприклад нові види зброї, прилади, медичні
препарати).
Документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання,
зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері,
магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.
До інших матеріальних носіїв секретної інформації можуть бути віднесені
не передбачені законодавством форми зберігання таємної інформації (не
зареєстровані у встановленому порядку блокноти, "чернетки" тощо, в яких
зроблено виписки із відповідних документів).
Предмети, відомості про які становлять державну таємницю,– це
комплекси, системи, засоби, окремі агрегати, блоки, вузли, прилади, матеріали,
хімічні продукти, апаратура, устаткування, макети, зразки та інші матеріальні
носії інформації, що становить державну таємницю, які не є документами
(зразки зброї, військової та спеціальної техніки, обладнання, палива, сировини
тощо).
З об'єктивної сторони цей злочин сформульований як злочин з
матеріальним складом і полягає у двох взаємопов'язаних фактах, перший із
яких є причиною, а другий – наслідком: 1) порушення особою, якій було
довірено матеріальні носії секретної інформації, що містить державну
таємницю, або предмети, відомості про які становлять державну таємницю,
встановленого законом порядку поводження із ними; 2) втрата зазначених
матеріальних носіїв інформації або предметів. Між цими фактами обов'язково
має бути безпосередній причинний зв'язок.
Порушення встановленого порядку поводження з документами або
предметами може виражатися як у дії, так і в бездіяльності, що порушують
конкретні правила, спеціально встановлені для охорони документів, носіїв
інформації, предметів, внаслідок чого вони втрачаються, тобто виходять із
володіння особи, якій вони були довірені (десь забуті, викрадені, випадково
викинуті тощо). Порушення правил, наприклад, може полягати в роботі з
документом у неналежному місці, залишенні відкритим сейфа, де зберігаються
документи, предмети тощо. Між порушенням правил і втратою має бути
встановлений необхідний причинний зв'язок.
Порушення порядку поводження із вказаними матеріальними носіями
інформації або предметами містить склад злочину, передбаченого ст. 329 КК
України, лише у випадку, якщо воно стосувалось порядку, встановленого саме
законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, і може полягати в
недотриманні: а) режиму секретності при роботі з відповідними документами
чи предметами: неправильна організація обліку таємних предметів (скажімо,
передавання їх іншим працівникам без оформлення у відповідних облікових
документах), відсутність належної охорони приміщень, де зосереджені таємні
документи, недотримання належних умов транспортування таких документів
(предметів) (наприклад, пересилання звичайними засобами поштового зв'язку
замість фельд'єгерського чи інших спеціальних засобів зв'язку), робота з
таємними документами в умовах, що не гарантують їх збереження (скажімо, у
місцях, які не обмежують вільний доступ до них сторонніх осіб); б) правил
таємного діловодства: передавання таємних документів на доповідь,
ознайомлення чи виконання без належного оформлення такого передавання,
несанкціоноване виготовлення копій таємних документів та ін.
Ключовим поняттям у цьому складі злочину є поняття "втрата". Втрата
передбачає вихід хоча б одного носія інформації, що містить державну
таємницю, або предмета, відомості про який становлять таку таємницю" поза
волею особи, якій вони були довірені, із її правомірного володіння – назавжди
або на певний час. Вихід носія інформації з володіння означає, що він або
відсутній у передбаченому місці його постійного зберігання (наприклад, у
секретній бібліотеці, машбюро, складі тощо), або у конкретного суб'єкта, який
його отримав і повинен був з ним працювати. При цьому не має юридичного
значення, на який час носій вибув з володіння, важливо встановити, що з ним
ознайомились сторонні особи або була створена загроза такого ознайомлення.
Обов'язковою умовою втрати є вихід документів, предметів із володіння
особи, якій вони були довірені, поза її волею. Якщо ж предмет переданий,
залишений за волею особи, і відомості стали надбанням сторонніх осіб, то це
буде розголошенням відомостей, що становлять державну таємницю, і
кваліфікується за ст. 328 КК України. Тривалість часу, на який були втрачені
документи, предмети (назавжди або через якийсь час повернені, знайдені), не
має значення.
Злочин слід вважати закінченим з моменту втрати носія інформації
(предмета) незалежно від того, чи ознайомились з ним сторонні особи. Проте,
якщо в результаті втрати такого носія інформації (предмета) з ним реально не
мали можливості ознайомитися сторонні особи (наприклад, якщо втрата
предмета була поєднана з його негайним знищенням), склад цього злочину
відсутній, адже шкода об'єктові в такому випадку не заподіюється.
У випадках, коли в результаті втрати вказаного носія інформації
(предмета) на території режимного об'єкта з ним ознайомились тільки особи,
які мали відповідний допуск, це діяння може розглядатися з урахуванням
правил ч. 2 ст. 11 КК як таке, що через малозначність не становить суспільної
небезпеки.
Якщо порушення порядку поводження з зазначеними носіями інформації
(предметами) не потягло їх втрати або якщо їх втрата не була результатом
порушення вказаного порядку (наприклад, документ викрадено у працівника
фельд'єгерського зв'язку під час грабежу чи розбійного нападу), кримінальна
відповідальність за ст. 329 КК виключається.
За відсутності ознак шпигунства передавання сторонній особі вказаного
документа (матеріалу, предмета) для ознайомлення з ним кваліфікується за ст.
328 КК як розголошення державної таємниці.
З суб'єктивної сторони втрата документів, що містять державну
таємницю, характеризується складною (змішаною) формою вини: щодо
порушення правил можливий як умисел, так і необережність, а щодо самої
втрати, а також до тяжких наслідків – тільки необережність.
Для кваліфікації цього злочину має істотне значення, чи сталася втрата
вказаних матеріальних носіїв секретної інформації (предметів) внаслідок дій
або бездіяльності особи, яка здійснювала володіння ними, чи внаслідок
умисних дій інших осіб (скажімо, крадіжки документа підлеглим) або їхньої
необережності (необережного викидання прибиральницею документа до
сміття тощо). Оскільки кримінальна відповідальність базується на принципі
суб'єктивного ставлення у вину, відсутність вини особи виключає притягнення
її до кримінальної відповідальності.
Суб'єктом цього злочину є особа, якій документи, матеріальні носії
секретної інформації, предмети були довірені. Це може бути обумовлено або
службовими функціями, або роботою, що виконується, або окремим
дорученням. Тобто, суб'єктом злочину є особа, яка мала відповідний допуск до
документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять
державну таємницю, а також до предметів, відомості про які становлять
державну таємницю.
Військовослужбовець за втрату документів, що містять відомості
військового характеру, відповідає за ст. 422 КК України.
Частина 2 ст. 329 КК України передбачає як кваліфікуючу ознаку
спричинення тяжких наслідків, характеристика яких аналогічна тій, що дана
при аналізі такої самої ознаки ст. 328 КК України.

15.4. Незаконне переправляння осіб через державний кордон України.

Безспосереднім об'єктом злочину (ст. 332 КК України) – суспільні
відносини щодо охорони порядку перетинання державного кордону України.
Додатковими об'єктами можуть бути: життя та здоров'я людей, їх свобода,
авторитет державних органів.
Суспільна небезпека таких дій полягає в тому, що неконтрольована
міграція може призвести до негативних наслідків політичного, економічного та
соціального характеру. Крім того, така діяльність ускладнює кримінальне
переслідування осіб, які вчинили злочин, а нездатність забезпечити недотор-
канність державного кордону підриває міжнародний авторитет України. 
З об'єктивної сторони цей злочин може проявитися у таких формах: 1)
незаконне переправлення осіб через державний кордон України; 2) організація
незаконного переправлення осіб через державний кордон України; 3)
керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон
України; 4) сприяння незаконному переправленню осіб через державний
кордон України порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням
перешкод.
Під переправленням слід розуміти діяльність, спрямовану на забезпечення
перетинання іншими особами державного кордону України.
Організація незаконного переправлення осіб через державний кордон
України передбачає розробку та безпосередню реалізацію планів незаконного
перетинання державного кордону України іншими особами.
Керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон
України – це розпорядження діями осіб, які бажають незаконно перетнути
державний кордон України, або інших осіб, з метою досягнення відповідного
злочинного результату – незаконного переправлення осіб через державний
кордон України. Це може виражатися у наданні відповідних настанов і
проведення інструктажу щодо виконання тих чи інших фактичних дій,
координації останніх, забезпеченні їх прикриття, виробленні заходів щодо
нейтралізації діяльності органів Державної прикордонної служби України та
інших правоохоронних органів тощо.
Відмінністю дій по керівництву незаконним переправленням осіб через
державний кордон України від організації такого переправлення е передусім те,
що керівництво здійснюється безпосередньо під час зазначеного переправлення
або безпосередньо перед його початком.
На відміну від особи, яка керує підготовкою чи вчиненням злочину,
керівник незаконним переправленням осіб через державний кордон України
спрямовує зусилля не інших співучасників, а осіб, які незаконно перетинають
державний кордон України.
Сприяння порадами чи вказівками полягає в наданні зазначеним особам
інформації щодо найбільш зручних маршруту руху до державного кордону,
місця і часу його незаконного перетинання та інших обставин, яка є необхідною
для реалізації їх намірів на незаконне перетинання кордону.
Надання засобів полягає у передаванні особам, які незаконно перетинають
державний кордон України, транспортних засобів, тимчасового сховища,
засобів маскування і засобів приховування слідів злочину, документів, карт,
схем або інших предметів матеріального характеру, за допомогою яких вони
можуть полегшити досягнення зазначеного результату.
Під усуненням перешкод розуміється ліквідація перепон, що заважають
(ускладнюють, унеможливлюють) реалізації планів по незаконному
перетинанню державного кордону України. Воно може виразитись, наприклад,
у відволіканні уваги прикордонних нарядів.
Переправлення через державний кордон України – це дії, спрямовані на
переведення, перевезення тощо осіб через умовну лінію, яка визначає межі
території України. При цьому всі дії організатора, керівника такого
переправлення або особи, яка сприяє йому, можуть бути повністю виконані ще
до того, як особи, яких вони переправляють через державний кордон України,
перетнули його.
Тому вчинений ними злочин є закінченим у момент, коли виконано
відповідні дії, незалежно від того, чи фактично опинились особи, яких вони
переправляють через державний кордон України, за межами України. Злочин
також вважається закінченим, якщо зазначені дії стосувались незаконного
переправлення через державний кордон України лише однієї особи.
Незаконним переправлення через державний кордон України є у випадках,
коли особи переправляються через державний кордон України: 1) будь-яким
способом поза відповідними пунктами пропуску; 2) у пунктах пропуску, але без
відповідних документів; 3) у пунктах пропуску, але за документами, що містять
недостовірні відомості про особу; 4) у пунктах пропуску, але без дозволу
відповідних органів влади.
Державний кордон є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього
складу злочину, яка характеризує місце його вчинення.
З суб'єктивної сторони цей злочин вчинюється з прямим умислом. Винна
особа усвідомлює, що переправляє іншу особу через державний кордон
України, і свідомо вчиняє такі дії. Як правило для злочину характерні
корисливі мотиви і мета.
Суб’єкт злочину загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
У частині 2 ст. 332 КК України (кваліфікований вид злочину)
передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені способом, небезпечним для
 життя чи здоров'я особи, яку незаконно переправляли через державний кордон
України, чи вчинені щодо кількох осіб, або повторно, або за попередньою
змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового
становища.
Вчинення злочину способом, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яку
незаконно переправляли через державний кордон України, передбачає такі
випадки незаконного переправлення через державний кордон України, коли
діянням винної особи була створена реальна загроза загибелі потерпілого або
спричинення йому тілесного ушкодження. Це може бути, наприклад, введення
в організм потерпілого снодійної (наркотичної) речовини, перевезення його в
спеціально обладнаному тайнику транспортного засобу, що загрожує
потерпілому задухою від чадного газу, перегрівом чи переохолодженням тощо.
У частині 3 ст. 332 КК України (особливо кваліфікований вид злочину)
передбачена відповідальність за дії, передбачені частиною першою або другою
цієї статті, вчинені організованою групою або вчинені з корисливих мотивів.
Під корисливим мотивом слід розуміти випадки, коли винний, здійснюючи
незаконне переправлення через державний кордон України бажав одержати у
зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти
певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків або досягти
іншої матеріальної вигоди. Для кваліфікації за цією ознакою немає значення, чи
досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув.

15.5. Незаконне перетинання державного кордону України.

Безпосереднім об’єктом (ст. 332-2 КК України) є суспільні відносини

щодо охорони порядку перетинання державного кордону України.
Об'єктивна сторона  проявляється у перетинанні державного кордону
України з метою заподіяння шкоди інтересам держави або особою, якій
заборонено в’їзд на територію України, або представниками підрозділів
збройних сил чи інших силових відомств держави-агресора у будь-який спосіб
поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах
пропуску через державний кордон України без відповідних документів, або за
документами, що містять недостовірні відомості.
Злочин вважається закінченим з моменту фактичного перетинання особою
кордону. Спроба незаконно перетнути кордон повинна кваліфікуватися як
замах на злочин.
Суб’єктивна сторона цього злочину виражається в прямому умислі: особа
усвідомлює незаконність перетинання кордону і бажає це здійснити. Мета –
заподіяння шкоди інтересам держави.
Суб'єктом цього злочину є будь-яка особа: громадянин України,
іноземець, особа без громадянства, які досягли 16-річного віку.
Частина 2 ст. 332-2 КК України (кваліфікований вид злочину)
передбачає відповідальність за вчинення тих самих дій, повторно або групою
осіб.
 У частині 3 ст. 332-2 КК України (особливо кваліфікований вид
злочину) зазначено, що  дії, передбачені частинами першою або другою цієї
статті, поєднані з насильством або із застосуванням зброї.

15.6. Порушення правил міжнародних польотів.

Суспільна небезпека зазначених дій полягає в тому, що порушення правил

міжнародних польотів може не тільки призвести до аварії (зіткнення)
повітряного судна (суден) і людських жертв, а й спровокувати міжнародний
конфлікт або, навіть, стати приводом для розв'язування воєнних дій між
державами.
Безпосереднім об'єктом цього злочину (ст. 334 КК України) є безпека
міжнародних польотів, тобто такий стан суспільних відносин, за якого
забезпечується нормальний безперешкодний переліт повітряного судна (суден);
і порядок перетинання державного кордону України. Додатковими об'єктами
можуть виступати: безпека внутрішньодержавних перельотів, нормальна
діяльність об'єктів повітряного транспорту України.
З об'єктивної сторони цей злочин може проявитися у таких формах:
1) вліт в Україну або виліт із України без відповідного дозволу;
2) недодержання зазначених у дозволі маршрутів, трас і коридорів, а
також ешелонів і місць посадки.
Диспозиція цієї статті є бланкетною. Відповідно до Закону «Про
державний кордон України» повітряні судна перетинають державний кордон
України у спеціально виділених повітряних коридорах, а поза ними – тільки з
дозволу уповноважених на те державних органів України.
Відповідні порушення стосуються тільки повітряних суден, які
здійснюють запланований або незапланований політ на міжнародних авіалініях
України.
Інші, крім безпосередньо вказаних у диспозиції ст. 334 КК України,
порушення правил міжнародних польотів (скажімо, міжнародний політ
повітряного судна з виключеними через необережність радіозв'язком або
апаратурою світлового чи радіолокаційного впізнавання, недотримання
мінімуму погоди при вильоті, посадці чи польоті, самовільне скидання
вантажу тощо), за відсутності підстав кваліфікувати їх як порушення правил
безпеки руху повітряного транспорту (ст. 276 КК України), як порушення
правил повітряних польотів (ст. 281 КК України) або як порушення порядку
використання повітряного простору України (ст. 282 КК), можуть потягти
адміністративну відповідальність за ст. 113 КпАП.
На відміну від порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту
порушення правил міжнародних польотів не передбачає як обов'язкову ознаку
настання суспільно небезпечних наслідків і є злочином з формальним
складом.
 Вліт в Україну або виліт з України без відповідного дозволу передбачає
перетинання повітряним судном державного кордону України у повітрі без
дозволу відповідного органу управління повітряним рухом України, виданого
на підставі міждержавної домовленості (угоди), рішення Міністерства
закордонних справ або заяви відповідного міністерства, відомства,
підприємства, установи чи організації, погодженого з Міністерством
закордонних справ, підтверджених безпосередньо перед моментом
перетинання державного кордону України.
Закінченим злочин у цій формі є з моменту фактичного незаконного
перетинання повітряним судном лінії державного кордону України у повітрі.
Недотримання зазначених у дозволі маршрутів, місць посадки, повітряних
воріт чи висоти польотів означає порушення членами екіпажу повітряного
судна, яке здійснює міжнародний політ, відповідних вимог органів управління
повітряним рухом України щодо дотримання повітряних трас, коридорів
перельоту, ешелонів або можливості посадки у відповідних аеропортах (на
аеродромах), що містяться у документах аеронавігаційної інформації, а в
неординарних випадках визначаються органами управління повітряним рухом
України самостійно або за узгодженням з іншими міністерствами і
відомствами України чи органами організації повітряного руху інших держав.
Закінченим злочин у цих формах є з моменту, відповідно, вильоту за
межі повітряної траси, коридору перельоту або невльоту в них, посадки в
необумовленому аеропорту (на аеродромі), зниження нижче або підняття вище
дозволеного ешелону.
Засобами вчинення злочину, передбаченого уст. 334 КК України, є
повітряні транспортні засоби, що пілотуються під час здійснення міжнародних
польотів (літаки, гелікоптери, дирижаблі, повітряні кулі тощо). Адже вони є
речами, які знаходяться у динамічному стані і за допомогою яких суб'єкт
впливає на нематеріальний об'єкт цього злочину. У разі несанкціонованого
вльоту в Україну, вильоту із України, інших порушень правил міжнародних
польотів космічними об'єктами або безпілотними повітряними об'єктами
(безпілотними літаками, планерами, ракетами, зенітними снарядами тощо)
відповідальність осіб, які керують ними із землі, може настати за ст. 282 КК.
Місце вчинення вльоту в Україну або вильоту із України без відповідного
дозволу є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину у цій його формі:
таким місцем може бути тільки державний кордон України (в даному випадку
– вертикальна поверхня, яка проходить по відповідній лінії і визначає межі
повітряного простору України).
У другій формі цей злочин може бути вчинений у повітряному просторі
України (ним є частина повітряної сфери, розташована над суходолом і
водною територією України, у тому числі над її територіальними водами), а
якщо закони країни перебування користувача не передбачають іншого,– і за
межами України: у повітряному просторі іншої країни чи у відкритому
повітряному просторі (використання міжнародного повітряного простору
регулюється міжнародними правилами).
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом
або необережністю.
 Вліт в Україну чи виліт із України або інші умисні порушення правил
міжнародних польотів, які були зумовлені несправністю літака, втратою
орієнтування у зв'язку зі стихійним лихом або іншими подібними причинами,
не є злочином.
Суб'єкт цього злочину – спеціальний член екіпажу (або пілот-одинак)
іноземного чи українського повітряного судна, що здійснює політ
міжнародними авіалініями, для якого правила міжнародних польотів є
обов'язковими.
Особи, які вчинили незаконний вліт в Україну або виліт з України шляхом
угону чи захоплення повітряного судна, у тому числі члени екіпажу
повітряного судна, несуть відповідальність за ст. 278 КК України.

15.7. Ухилення від призову на строкову військову службу, військову

службу за призовом осіб офіцерського складу.

Ухилення громадян від проходження строкової служби порушує процес

комплектування Збройних Сил України, підриває їх боєготовність, а отже і
обороноздатність країни, а також дезорганізує діяльність державних органів,
що здійснюють таке комплектування.
Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 335 КК України) – суспільні
відносини щодо охорони встановленого, відповідно до чинного законодавства,
порядку комплектування Збройних Сил України, що забезпечує її
обороноздатність.
Об'єктивна сторона злочину проявляється в ухиленні від призову на
строкову військову службу шляхом дії або так званої змішаної бездіяльності
(ухилення від виконання певного обов'язку вчинюється шляхом вчинення
активних дій).
На думку P.P. Амірової, можна виділити три форми ухилення від призову:
1) неявка за повісткою військового комісара про призов на строкову військову
службу у вказаний строк без поважної причини; 2) отримання шляхом обману
незаконного звільнення від призову на строкову військову службу; 3)
отримання шляхом обману відстрочки від призову на строкову військову
службу.
Диспозиція ст. 335 Кримінального кодексу України є бланкетною, тому
необхідно звернутися до Закону України «Про військовий обов’язок і військову
службу».
Призов на строкову військову службу – це передбачений чинним
законодавством України спосіб комплектування ЗС та деяких інших військових
формувань України (неконтрактний спосіб комплектування).
Залежно від конструкції об’єктивної сторони ухилення від призову на
строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського
складу сконструйовано як злочин із формальним складом, тобто є закінченим
із моменту вчинення суспільно небезпечного діяння. Так, у разі бездіяльності
злочин уважається закінченим із моменту неприбуття призовника (офіцеру) у
військовий комісаріат для відправки у військову частину, а в разі дії – з
моменту, коли призовнику (офіцеру) вдалося незаконно звільнитися від
призову на строкову військову службу.
Спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 335 КК України, може бути
різним, але визначення конкретного способу має значення для правильного
визначення моменту закінчення злочину. Так, вказані дії можуть полягати в
самокаліченні, симуляції хвороби, підробленні документів, іншому обмані
(скажімо, у доведенні до членів призовної комісії завідомо неправдивих
відомостей про смерть чи тяжку хворобу близького родича тощо або у
свідомому замовчуванні яких-небудь відомостей), а так само в прямій відмові
від несення обов'язків військової служби, і в таких випадках злочин є
закінченим з моменту отримання повного або тимчасового звільнення від
військової служби. При цьому самокалічення, симуляція хвороби, підробка
документів, інший обман можуть за наявності відповідних підстав
кваліфікуватися як замах на ухилення від призову на строкову військову
службу. У разі ж, якщо наявними є ознаки лише готування до вчинення цього
злочину, то кримінальна відповідальність згідно з ч. 2 ст. 14 КК України
виключається.
Злочин слід вважати закінченим з моменту нез'явлення призовника до
призовної дільниці. Поважними причинами нез'явлення у даному випадку
вважаються такі, що підтверджуються відповідними документами: а)
перешкода стихійного характеру, хвороба громадянина або інші обставини, що
позбавили громадянина можливості особисто прибути у вказані пункт і строк;
б) смерть його близького родича або близького родича його дружини.
Під близькими родичами потрібно розуміти батьків, дружину, дитину,
рідних брата, сестру, діда, бабу. Варто також відзначити, що зазначені вище
поважні причини неприбуття призовників до призовних дільниць у
встановлений строк повинні бути обов’язково підтверджені відповідними
документами.
Для кваліфікації дій особи за ст. 335 Кримінального кодексу України
обов’язковими є проходження медичної комісії з позитивним висновком про
придатність до військової служби, наявність рішення районної (міської)
призовної комісії, вручення призовнику письмової повістки з указаним місцем і
точним часом явки для відправки у війська.
Ухилення від призову на строкову військову службу відноситься до
триваючих злочинів. Уже закінчений злочин триває до тих пір, доки
призовник, що ухиляється від призову, не з'явиться до військкомату або не буде
затриманий правоохоронними органами. Це питання має велике значення для
застосування положень закону щодо строків давності притягнення до
кримінальної відповідальності за цей злочин. Строк давності кримінального
переслідування за триваючий злочин обчислюється з моменту його припинення
за власною волею винного чи всупереч останній.
Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 335 КК України,
характеризується виною у формі прямого умислу: особа знає рішення призовної
комісії про її придатність до військової служби, про призов на військову
службу і строк явки для відправлення її у військову частину й бажає ухилитися
від призову. У разі ухилення від призову на строкову військову службу,
військову службу за призовом осіб офіцерського складу шляхом дії винна особа
вчиняє ті чи інші дії (наприклад, змінює місце проживання, заподіює собі
тілесні ушкодження, стимулює хворобу, пропонує неправомірну вигоду лікарю
або працівнику військкомату) з метою створення умов для визнання її з тих чи
інших причин особою, що не підлягає призову на строкову військову службу.
Мотиви є факультативною ознакою цього складу злочину, а тому не мають
значення для кваліфікації, проте можуть впливати на ступінь суспільної
небезпечності ухилення.
Якщо призовник не з'явився на призовний пункт у зв'язку з тим, що,
скажімо, своєчасно не отримав повістку, кримінальна відповідальність
виключається.
Суб'єктом злочину є громадянин України, який підлягає черговому
призову на строкову військову службу; призовник або офіцер, що призивається
із запасу, у т.ч. такий, що перебуває на тимчасовому обліку у військовому
комісаріаті або без законних підстав не перебуває на військовому обліку
взагалі.
Тобто, суб’єкт злочину – спеціальний. Відповідно до Закону України
«Про військовий обов’язок і військову службу», суб’єктами ухилення від
призову на строкову військову службу можуть бути тільки придатні для цього
за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня
відправлення у військові частини виповнилося 18 років, і старші особи, які не
досягли 27-річного віку й не мають права на звільнення або відстрочку від
призову на строкову військову службу.
Також, згідно зі змістом диспозиції ст. 335 КК України, як суб’єкт цього
злочину може визнаватись громадянин України, який має освітній ступінь
вищої освіти не нижчий за бакалавра, пройшов повний курс військової
підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу, склав встановлені іспити
й атестований до офіцерського складу і якому присвоєно відповідне первинне
військове звання офіцера запасу, за наявності наказу Міністра оборони України
про призов для проходження військової служби особами офіцерського складу.
Якщо громадянин України, який досягнув 17-річного віку і став на
військовий облік, відповідно до медичного огляду був визнаний придатним для
проходження строкової військової служби, однак при досягненні ним 18-
річного віку злісно ухиляється від явки на медичний огляд, то в такому разі
також є всі підстави для відкриття кримінального провадження за ст. 335
Кримінального кодексу України. Проте притягнення до кримінальної
відповідальності особи, яка досягла призовного віку (17 років) і не стала на
військовий облік, не передбачено законодавством про кримінальну
відповідальність.
Можемо зробити висновок, що реалізація кримінальної відповідальності
можлива лише щодо військовозобов’язаного, який ухиляється від призову на
строкову військову службу. А той факт, що громадянин України з досягненням
призовного віку умисно не стає на військовий облік, не вивчає основи загальної
військової підготовки й не проходить занять із прикладної фізичної підготовки
(хоча це прямо передбачено ст. ст. 9-11 Закону України «Про військовий
обов’язок і військову службу» й Державним стандартом базової і повної
загальної середньої освіти (затвердженим Постановою Кабінету Міністрів
України від 23 листопада 2011 р. № 1392)) і при досягненні 18-річного віку
ухиляється вже від призову на строкову військову службу, свідчить про
підвищений ступінь суспільної небезпеки діяння й конкретизований прямий
умисел.
Варто відзначити, що призовники, які призиваються для проходження
альтернативної (невійськової) служби, не можуть бути суб’єктами злочину,
передбаченого ст. 335 Кримінального кодексу України. Як уже було зазначено,
право на альтернативну службу мають громадяни України у випадках, коли
виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і
ці громадяни належать до діючих згідно з чинним законодавством України
релігійних організацій, віровчення яких не допускає застосування зброї. Також
не можуть бути суб’єктами цього злочину іноземці та особи без громадянства,
які перебувають в Україні; жінки, які за фахом мають медичну чи іншу
спеціальну підготовку і придатні до проходження військової служби, так як,
згідно із Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу», вони
можуть у мирний час добровільно вступати на військову службу тільки за
контрактом; особи, яким на підставі Закону України «Про військовий обов’язок
та військову службу» дана відстрочка за рішенням призовної комісії або які
звільнені від призову на підставі цього самого Закону.

ТЕМА 16
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНІВ

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ, ОБ'ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН ТА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ
ЖУРНАЛІСТІВ

16.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів проти

авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян та проти журналістів.
16.2. Наруга над державними символами.
16.3. Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або
морському судні
16.4. Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів,
походів і демонстрацій.
16.5. Захоплення державних або громадських будівель або споруд.
16.6. Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу,
державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону або
військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів
фізичних осіб.
16.7. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, судового
експерта, працівника державної виконавчої служби, приватного виконавця.
16.8. Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча.
16.9. Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного
органу, працівника органу державної виконавчої служби чи приватного
виконавця.
16.10. Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена
громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону або військовослужбовця.
16.11. Захоплення представника влади або працівника правоохоронного
органу як заручника
16.12. Перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата
місцевої ради.
16.13. Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової
особи.
16.14. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових
зобов’язань
16.15. Самоправство.

16.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів

проти авторитету органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян та проти журналістів.

Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого

самоврядування та об'єднань громадян та проти журналістів передбачені
розділом XV Особливої частини КК (статті 338-360). Ці злочини істотно
порушують суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування
органів влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їх
представників; протидіють нормальній діяльності цих органів, послаблюють їх
авторитет, заподіюють шкоду життю, здоров'ю, гідності або власності
громадян, іншим об'єктам, які охороняються законом.
Родовим об'єктом цих злочинів є певна група суспільних відносин, що
виникають між органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, об'єднаннями громадян і фізичними особами, у зв'язку із
здійсненням адміністративно-розпорядчих функцій з метою захисту прав,
свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Додатковити обов’язковими об’єктами можуть бути життя і здоров’я,
воля, честь і гідність особи.
Предметом деяких злочинів проти авторитету органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян можуть бути:
1) державні символи України, офіційно встановлені чи підняті прапор або
герб іноземної держави (ст. 338 КК України);
2) Державний Прапор України (ст. 339 КК України);
3) будівлі та споруди (ст. 341 КК України);
4) майно працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів
(ст. 347 КК України);
5) майно, що належить службовій особі чи громадянинові, котрий
виконує громадський обов'язок (ст. 352 КК України);
 6) матеріальні блага та вигоди майнового характеру (ст. 354 КК України);
7) майно, що належить винній особі та щодо якого існують цивільно-
правові зобов'язання (ст. 355 КК України);
8) офіційні документи, приватні документи, що перебувають на
підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності,
паспорт або інший особистий важливий документ (ст. 357 КК України);
9) підроблені посвідчення чи інші документи, а також печатки, штампи,
бланки підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, інші
офіційні печатки, штампи, бланки (ст. 358 КК України);
10) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (ст. 359
КК України);
11) лінії зв'язку, споруди й обладнання, що входять до складу ліній зв'язку
(ст. 360 КК України).
Багатьом злочинам розділу XV Особливої частини КК властивий
спеціальний потерпілий (наприклад, представник влади, працівник
правоохоронного органу, близькі родичі представника влади чи працівника
правоохоронного органу, член громадського формування з охорони
громадського порядку та державного кордону, військовослужбовець, службова
особа, народний депутат України, депутат місцевої ради, фізична особа, що має
цивільно-правове зобов'язання, тощо).
З об'єктивної сторони ці злочини можуть бути вчинені як шляхом дії
(наприклад, наруга над державними символами ст. 338 КК України; захоплення
державних або громадських будівель чи споруд – ст. 341 КК України;
самоправство – ст. 356 КК України), так і шляхом бездіяльності (наприклад,
незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів
і демонстрацій).
Більшість цих злочинів сформульовані як злочини з формальним
складом. Для визнання їх закінченими досить вчинення особою самої дії або
бездіяльності, незалежно від настання наслідків (наприклад, незаконне підняття
Державного Прапора України на річковому або морському судні, захоплення
державних або громадських будівель чи споруд). У деяких випадках для
закінченого складу злочину необхідне встановлення певних наслідків
(наприклад, при самоправстві, насильстві щодо державного чи громадського
діяча, умисному пошкодженні ліній зв'язку). У цих випадках для наявності
об’єктивної сторони необхідно встановити причинний зв'язок між діянням і
наслідками, що настали (матеріальний склад злочину). Злочин, передбачений
ст. 348 КК України сформульований законодавцем як усічений.
Як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони злочинів проти авторитету
органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань
громадян можуть фігурувати час (наприклад, час виконання представником
влади, передусім працівником правоохоронного органу, службових обов'язків –
ст. 342 КК України) та спосіб (наприклад, погроза застосування насильства,
пошкодження чи знищення майна потерпілого або його близьких родичів – ст.
355 КК України) посягань.
З суб'єктивної сторони всі злочини цієї групи вчиняються лише умисно,
в деяких випадках має місце прямий умисел, поєднаний зі спеціальною метою
(при захопленні державних будівель необхідно встановити спеціальну мету, а
саме – мету незаконно користуватися ними або перешкодити нормальній роботі
підприємств, установ, організацій (ст. 341 КК України). Мета також є
характерною для статей 343, 349, 358 КК України.
Суб'єктом злочину є, як правило, будь-яка фізична осудна особа. За деякі
злочини знижений вік відповідальності до 14 років (наприклад, за заподіяння
працівникові правоохоронного органу тяжкого тілесного ушкодження (ч. 3 ст.
345 КК України), крім того відповідальність з 14 років передбачена для таких
статей: ч. 2, ч. 3 ст. 345, ч. 2, ч. 3 ст. 346, ч. 2 ст. 347, ст. 348, ст. 349, ч. 2, ч. 3 ст.
350, ч. 2 ст. 352 КК України. В деяких випадках суб'єктом може виступати і
службова особа (наприклад, за незаконне перешкоджання організації або
проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 340 КК
України).
Деякі із розглядуваних злочинів можуть вчинюватися службовими
особами (ст. 340 КК України, ч. 2 ст. 343 КК України) або лише службовими
особами (ч. 2 ст. 344 КК України, ч. 2 ст. 351 КК України), чи працівником
державного підприємства, установи чи організації (ст. 354 КК України).
Залежно від безпосереднього об'єкта ці злочини можуть бути розділені на
такі групи:
1. Злочини у сфері використання державних символів (статті 338 КК
України і 339 КК України).
2. Злочини, пов'язані із перешкоджанням діяльності організацій та
об'єднань громадян (статті 340 КК України і 341 КК України).
3. Злочини проти представників влади, працівників правоохоронних
органів, членів громадських формувань (статті 342–353).
4. Злочини у сфері використання документів і засобів отримання
інформації (статті 357–360 КК України).
5. Інші злочини проти авторитету держави і діяльності об'єднань
громадян (статті 354–356 КК України).

16.2. Наруга над державними символами.

Безпосереднім  об'єктом злочину (ст. 338 КК України) – є суспільні

відносини щодо охорони авторитету як української держави, який
підривається у разі посягання на державні символи як України, так і іноземної
держави.
Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 338 КК України, є державні
символи України – Державний Прапор України Державний Герб України і
Державний Гімн України.
Державний Прапор України – прямокутний стяг із двох рівновеликих
горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється законом з урахуванням
малого Державного Герба України (тризуб) та герба Війська Запорізького
(козак з мушкетом). Головним елементом великого Державного Герба України
є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб
України).
Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького
із словами, затвердженими законом.
Предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 338 КК України, є офіційно
встановлені або підняті державний прапор і державний герб будь-якої і іншої
держави, незалежно від того, чи визнана вона Україною і чи і підтримує
Україна з нею дипломатичні відносини. До предмета цього злочину не
належать:
а) прапори і герби, які не є символами іноземних держав (наприклад,
прапор суб'єкта федерації, або полотнище, лише схоже на прапор іноземної
держави);
б) прапори і герби міжнародних організацій (скажімо, прапор ООН);
в) прапори і герби іноземних держав, які не були офіційно встановлені або
підняті.

Об'єктивна сторона виражається в активних діях, що полягають у нарузі

над їх предметом.
Під наругою треба розуміти знищення, пошкодження, спотворення
(вчинення непристойних написів чи малюнків, обливання фарбою,
затоптування у грязюку тощо), використання не за призначенням тощо. Наруга
над Державним Гімном України може полягати у спотворенні його змісту під
час виконання, розповсюдженні спотвореного друкованого тексту.
Ця стаття з об’єктивної сторони передбачає два простих склади злочину:
частина перша визначає відповідальність за публічну наругу над
державними символами України (Державним Прапором України,
Державним Гербом України або Державним Гімном), а частина друга – над
офіційно встановленим або піднятим прапором чи гербом іноземної
держави.
При цьому кримінальна відповідальність за наругу над Державними
символами України настає незалежно від того, встановлені, підняті чи
виконуються вони офіційно чи ні. Натомість іноземні державні символи
визнаються предметом розглядуваного злочину лише тоді, коли вони
встановлені чи підняті офіційно відповідним державним органом України,
наприклад, у зв'язку з візитом іноземного урядовця, або ж встановлені на
приміщенні (на території) іноземного посольства (консульства, торгового
представництва тощо). Крім того, не може бути предметом цього злочину гімн
іноземної держави. Наруга над ним (наприклад, публічна демонстрація
неповаги до іноземної держави при виконанні її гімну під час зустрічі її
офіційного представника, нагородження переможця на міжнародних
змаганнях, яка супроводжується порушенням громадського порядку) за
наявності всіх необхідних ознак може кваліфікуватися як хуліганство.
 Одночасна наруга на державними символами України та державними
символами іноземної держави утворює ідеальну сукупність злочинів і повинна
кваліфікуватися за сукупністю злочинів – ч. 1 та ч. 2 ст. 338 КК України.
Обов'язковою ознакою цих злочинів є публічний характер вказаних дій.
Наприклад: Гр. О. 08 травня 2018 року близько 15 години, перебуваючи на території Яворівського
навчально-виховного комплексу с. Яворівка Драбівського району у присутності працівників педагогічного
колективу, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, умисно, зняв з флагштоку Державний Прапор України
та кинувши його на землю почав топтати ногами, чим вчинив наругу над державним символом та був
притягнутий до відповідальності за ч. 1 ст.338 КК України.
Під публічністю треба розуміти, по-перше, наругу над державними
символами у присутності сторонніх осіб (тобто тих, які не є виконавцями чи
співучасниками цих злочинів), наприклад, під час демонстрації мітингів,
зборів, походів, культурно-масових заходів (концертів, гулянок), на вулиці
перед перехожими. По-друге, вчинення зазначених дій у відсутності інших
осіб (таємно), але за умови, що вони стануть відомими невизначеній кількості
осіб. Іншими словами, таємний спосіб наруги тільки тоді буде ознакою
розглядуваного злочину, коли наслідки таких дій стають очевидними.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення публічної наруги над
державними символами – формальний склад злочину. Не має значення, чи
вдалося особі здійснити свій намір до кінця чи ні.
Місце вчинення злочину на кваліфікацію злочину не впливає.
З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом : винна
особа усвідомлює не тільки суспільно небезпечний характер вчинюваних дій, а
й те, що ці дії підривають авторитет України (ч. 1) чи іноземної держави (ч. 2) і
бажає їх вчинити.
Публічна наруга над державними символами, вчинена з хуліганських
мотивів, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч. ч. 1 або 2 ст.
338 КК України і ст. 296 КК України.
Суб'єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

16.3. Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому

або морському судні.

Суспільна небезпека підняття Державного Прапора України на

іноземному судні чи судні, яке не має національної належності, полягає в тому,
що у зв'язку з такими діями може бути порушений суверенітет нашої держави,
право нашої держави на вилов риби у виключній морській зоні України,
можуть вчинюватися незаконні перевезення тощо.
Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 339 КК України) є суспільні
відносини щодо охорони встановленого законодавством порядку, відповідно
до якого право плавання під Державним Прапором України має лише судно,
яке:
а) є державною власністю України або перебуває у власності фізичної
особи – громадянина України, або юридичної особи в Україні, заснованої
виключно українськими власниками, а так само яке перебуває у цих осіб на
умовах договору бербоут-чартеру;
б) зареєстроване у Державному судновому реєстрі України або Судновій
книзі України;
в) отримало свідоцтво про право плавання під Державним Прапором
України.
Отримання судном, придбаним за кордоном, від консула України
тимчасового свідоцтва також надає право для реєстрації судна у Державному
судновому реєстрі України або Судновій книзі України підняти на ньому
Державний Прапор України, але не більше ніж протягом одного року.
Предмет злочину – Державний прапор України.
Об’єктивна сторона злочину виражається в активних діях – незаконному
піднятті Державного Прапора України на іноземному торговому або іншому
судні, а також на українських морських або річкових суднах без належного
права на такий прапор.
Річкове або морське судно – це самохідна чи несамохідна плавуча споруда,
що використовується для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти,
для рибного чи іншого морського промислу, розвідки і добування корисних
копалин, рятування людей і суден, що зазнають лиха на морі, буксирування
інших суден та плавучих об'єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи
піднімання майна, що затонуло у морі, для несення спеціальної державної
служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від
забруднення тощо), для наукових, навчальних і культурних потреб, для спорту
чи інших потреб.
Злочин вважається закінченим з моменту незаконного підняття
Державного Прапора України на зазначених вище суднах (формальний склад
злочину).
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.

16.4. Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів,

мітингів, походів і демонстрацій.

Згідно зі ст. 39 Конституції України «Громадяни мають право збиратися

мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про
проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи
місцевого самоврядування».
 Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 340 КК України) є конституційне
право громадян на організацію і проведення зборів, мітингів, вуличних походів
і демонстрацій. Вчиненням цього злочину шкода заподіюється також
авторитетові органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
об'єднань громадян, які або самі перешкоджали організації чи проведенню
зазначених заходів, або не забезпечили їх мирне проведення. У разі, коли
незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів,
вуличних походів і демонстрації здійснювалось із застосуванням фізичного
насильства, додатковим об'єктом може бути життя, здоров'я, гідність
потерпілих.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається у незаконному
перешкоджанні організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів
і демонстрацій, тобто у створенні перепон громадянам висловлювати свою
думку з приводу тих чи інших подій, які відбуваються в державі, шляхом
проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.
Перешкоджання – будь-яке діяння, спрямоване на обмеження
конституційного права громадян України брати участь у політичних акціях
(зборах, мітингах, вуличних походах і демонстраціях). Воно може виражатися
як в дії (незаконна заборона службовою особою проведення будь-якої з
названих акцій), так і в бездіяльності (наприклад, незаконне ненадання
службовою особою приміщення для проведення зборів тощо).
Незаконним вважається таке перешкоджання, яке вчиняється
безпідставно, тобто всупереч вимогам закону.
Мітинг – це мирне публічне зібрання громадян для обговорення
політичних та інших невідкладних питань життя. Його атрибутом є численна
аудиторія, гасла, прапори, оратори, заклики (як усні, так і письмові).
Збори – загальна присутність, як правило, обмеженої кількості людей,
об'єднаних спільними політичними або громадськими інтересами; засідання
членів будь-якої організації.
Вуличний похід – процесія, проходження вулицями міста з метою
демонстрації певного суспільно-політичного настрою, вираження солідарності,
протесту або незгоди з будь-чим.
Демонстрація – масове проходження громадян на знак вираження
суспільно-політичного настрою (солідарності, протесту, незгоди з будь-чим і т.
ін.).
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, що
перешкоджає організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і
демонстрацій – формальний склад злочину. Якщо злочин вчинений приватною
особою, то він вважається закінченим з моменту застосування фізичного
насильства хоча б до одного учасника політичної акції. У разі застосування
фізичного насильства службовою особою, її дії вимагають додаткової
кваліфікації за ст. 365 КК України як перевищення влади або службових
повноважень.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
 Суб'єктом , вчиненого без насильства, може бути тільки службова особа, а
вчиненого із застосуванням насильства – будь-яка особа, яка досягла 16-ти
років, у т. ч. і службова.

16.5. Захоплення державних або громадських будівель або споруд.

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 341 КК України) є

встановлений порядок користування будівлями та спорудами, в яких розміщені
органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання
громадян або їх складові, а також нормальна робота підприємств, установ і
організацій, які забезпечують діяльність вищеназваних органів та об'єднань
громадян
Предметом цього злочину є будівлі і споруди. Характерною ознакою цих
будівель і споруд с те, що вони забезпечують діяльність органів державної
влади (законодавчої, виконавчої, судової), органів місцевого самоврядування
та об'єднань громадян. До них, зокрема, належать будівлі і споруди, що
забезпечують діяльність ВР, Президента України, Ради національної безпеки і
оборони України, КМ та всіх міністерств і відомств України, Рахункової
палати, НБ, КС, ВС та підпорядкованих йому судів, Вищої ради юстиції,
прокуратури України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради
міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій,
рад усіх рівнів, політичних партій, громадських організацій. Забезпечувати
діяльність названих у диспозиції ст. 341 КК України органів можуть будівлі та
споруди, в яких знаходяться ці органи, а також будівлі і споруди, які належать
господарюючим суб'єктам різних форм власності, діяльність яких пов'язана із
нормальним функціонуванням вищевказаних органів. Так, наприклад,
предметом цього злочину може бути визнана будівля, в якій розташована
приватна АТС, що обслуговує відповідні органи. Також предметом цього
злочину можуть бути будівлі, де знаходяться пошта, телеграф, телефон, а
також споруди, за допомогою яких здійснюється технічне забезпечення роботи
цих установ.
Об'єктивна сторона цього злочину виражається у діях, а саме у
захопленні будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, з метою
незаконного користування ними або перешкоджання нормальній роботі
підприємств, установ, організацій. Для наявності об'єктивної сторони не має
значення захоплені всі приміщення будівлі чи споруди або частина їх площі.
Об'єктивна сторона злочину виражається у захопленні, тобто встановленні
контролю над всією або частиною території зазначених будівель або споруд.
Наприклад, встановлення контролю над пропускним пунктом споруди, що
унеможливлює потрапляння на робочі місця людей, які в ній працюють.
 Спосіб захоплення державної або громадської будівлі чи споруди може
бути різним: відкритим, таємним, насильним, обманним тощо і на
кваліфікацію не впливає.
Захоплення може супроводжуватися погрозами відносно осіб, що
охороняють будівлі (споруди), осіб, які перебувають у будівлях (спорудах) чи
біля них, незалежно від того, мають вони якесь відношення до захоплюваних
об'єктів чи ні, але які є або можуть бути потенційними супротивниками
вчинюваного злочину.
Якщо захоплення державних або громадських будівель чи споруд
супроводжувалось насильством щодо осіб, які перешкоджали захопленню, або
навмисним знищенням або пошкодженням майна, скоєне залежно від
конкретних обставин справи (особи потерпілого, тяжкості застосованого
насильства), співвідношення санкцій відповідних статей КК тощо необхідно
кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 341 КК України і статтями, що
передбачають відповідальність за інші злочини проти органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, злочини проти особи
чи проти власності.
Злочин вважається закінченим з моменту захоплення хоча б частини
площі будівлі чи споруди. Тривалість незаконного утримання цих об'єктів на
кваліфікацію злочину не впливає.
Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом і метою –
незаконно користуватися захопленими будівлею чи спорудою або
перешкодити нормальній діяльності підприємств.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.

16.6. Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу,

державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону
або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб.

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 342 КК України)

виступають суспільні відносини щодо охорони нормальної діяльності
правоохоронних органів, громадських формувань з охорони громадського
порядку і державного кордону та законних військових формувань на території
України.
Додатковим факультативним об'єктом може бути здоров'я особи.
Потерпілими від цього злочину можуть бути представники влади,
працівники правоохоронних органів, державні виконавці, приватні виконавці,
члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного
кордону, військовослужбовці та уповноважені особи Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб.
 Представники влади – це працівники державних органів і установ, які
наділені правом у межах своєї компетенції висувати вимоги, а також приймати
рішення, обов'язкові для виконання фізичними та юридичними особами
незалежно від їх відомчої приналежності чи підлеглості. Це, наприклад,
народні депутати і депутати місцевих рад, судді, прокурори, слідчі, державні
виконавці тощо.
Працівниками правоохоронних органів є працівники органів: прокуратури,
внутрішніх справ, служби безпеки, митної служби, охорони державного
кордону, державної податкової служби, виконання покарань, державної
контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони та
інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. До
працівників правоохоронних органів відносяться також працівники
Антимонопольного комітету України, якщо вони безпосередньо виконують
зазначені функції.
Громадське формування з охорони громадського порядку і державного
кордону – це об'єднання, загін, дружина або інша організація людей, створені
для підтримання громадського порядку і охорони державного кордону, які
мають статут і зареєстровані у встановленому порядку в органах місцевого
самоврядування.
Член громадського формування з охорони громадського порядку і
державного кордону – громадянин України, який досяг повноліття і перебуває
в одному із зазначених формувань, наділений під час здійснення такої охорони
спеціальними владними повноваженнями, і який має відповідні відмітні знаки
члена громадського формування (нарукавну пов'язку, значок, жетон тощо). Це
члени народних дружин, оперативних загонів, загонів самооборони, робочої
міліції та інших громадських формувань.
Військовослужбовці – це особи офіцерського складу, прапорщики,
мічмани, військовослужбовці строкової і надстрокової служби, військової
служби за контрактом Збройних Сил України, Прикордонних військ України,
Служби безпеки України, внутрішніх військ України та інших військових
формувань, що створюються відповідно до законодавства України.
З об'єктивної сторони злочин, передбачений ч. 1 ст. 342 КК України,
опір представникові влади, крім державного виконавця, приватного виконавця,
під час виконання ним службових обов'язків.
ч. 2 ст. 342 КК України – опір працівникові правоохоронного органу під
час виконання ним службових обов’язків, державному виконавцю чи
приватному виконавцю під час примусового виконання рішень, члену
громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону або військовослужбовцеві під час виконання цими особами
покладених на них обов'язків щодо охорони громадського порядку або
уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. 
Опір – це активна фізична протидія виконанню згаданими особами
службових обов'язків. При цьому дії того, хто чинить опір, можуть бути
спрямовані безпосередньо проти цих осіб (наприклад, винний перешкоджає
слідчому пройти до однієї з кімнат квартири для проведення огляду місця події
або обшуку) або проти предметів, необхідних для виконання цими особами
своїх обов'язків (наприклад, винний знищує документ, який прокурор
намагався вилучити).
Для злочину не має значення, виконували ці особи свої службові обов'язки,
перебуваючи безпосередньо на службі, чи діяли у межах своїх повноважень з
власної ініціативи (наприклад, працівник міліції у вільний від роботи час
намагається припинити злочин, а винний чинить опір).
Від вчинення опору треба відрізняти непокору, під якою розуміється
відмова від виконання законних вимог згаданих осіб. Вона не тягне за собою
кримінальної відповідальності, крім випадків невиконання службовою особою
законних вимог народного депутата України, депутата місцевої ради,
передбачених ст. 351 КК України.
Опір представникові влади, який охороняє громадський порядок, вчинений
під час хуліганства, повністю охоплюється складом злочину, передбаченим ч.
3 ст. 296 КК України, і додаткової кваліфікації за ст. 342 КК України не
потребує.
Злочин вважається закінченим з моменту активної протидії.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Ч. 3 ст. 342 КК України зазначає кваліфікуючі ознаки –  дії, передбачені
частинами першою або другою цієї статті, поєднані з примушенням цих осіб
шляхом насильства або погрози застосування такого насильства до виконання
явно незаконних дій.
Примушення – це фізичний або психічний вплив з метою примусити
потерпілого виконати, всупереч його бажанню, явно незаконні дії (наприклад,
застосування насильства з метою звільнення затриманого правопорушника).
Під фізичним насильством слід розуміти заподіяння зазначеним особам
ударів, побоїв, тілесних ушкоджень. 
Погроза – це дії або висловлювання, що виражають намір винного
застосувати фізичне насильство щодо цих самих осіб.

16.7. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу,

судового експерта, працівника державної виконавчої служби,
приватного виконавця.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 343 КК України) є нормальна

діяльність правоохоронних органів.
З об'єктивної сторони вплив у будь-якій формі на працівника
правоохоронного органу, судового експерта, працівника органу державної
виконавчої служби чи приватного виконавця, а також близького родича
державного виконавця або приватного виконавця з метою перешкодити
виконанню ним службових обов'язків, здійсненню судово-експертної діяльності
або добитися прийняття незаконного рішення.
 Втручання може проявлятись у будь-якій формі незаконного впливу на
потерпілого, спрямованого на перешкоджання виконанню ним службових
обов'язків або на досягнення прийняття ним неправомірного рішення. Вплив
може полягати в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити у
наданні законних благ, а також у будь-якій іншій формі впливу. Незаконність
впливу означає, що такі дії суперечать відповідному законові чи підзаконному
актові.
Вплив може здійснюватись усно, письмово (у тому числі й анонімно), за
допомогою засобів масової інформації (публікацій у газетах, виступах по радіо,
телебаченню тощо), як особисто, так і за допомогою інших осіб.
Умовляння можуть супроводжуватися обіцянками допомогти вирішити
якісь сімейні проблеми, надати можливість користуватися автомобілем, дачною
ділянкою тощо. Прохання ж, наприклад, батьків або інших родичів
правопорушника про прийняття працівником правоохоронного органу рішення
в інтересах цього правопорушника не утворює складу цього злочину.
Шантажування може здійснюватися шляхом погрози розголосити
відомості, що ганьблять потерпілого чи близьких йому осіб, таємницю
усиновлення, відомості, які потерпілий хотів би залишити в таємниці, тощо.
Іншими формами впливу можуть бути відмова у догляді за дітьми, старими
батьками, хворими, погроза зґвалтуванням тощо.
Здійснення впливу шляхом захоплення чи утримання заручником його
близького родича або співробітника працівника правоохоронного органу
охоплюється ст. 349 КК України і додаткової кваліфікації за ст. 343 КК України
не потребує.
Вплив на потерпілих розглядуваних злочинів шляхом «підкупу» належить
кваліфікувати за ст. 369 КК України або частини 2 чи 3 ст. 15 і ст. 369 КК
України.
Потерпілими від злочину, передбаченого ст. 343 КК України, можуть
бути працівники правоохоронних органів, судові експерти, працівники
державної виконавчої служби, приватні виконавці.
Для кваліфікації злочину за ст. 343 КК України не має значення, виконував
потерпілий свої службові обов'язки, перебуваючи безпосередньо на службі чи в
інший, вільний від роботи час (наприклад, під час відпустки)
Цей злочин є закінченим з моменту втручання в діяльність працівника
правоохоронного органу незалежно від того, чи призвело це до прийняття
незаконного рішення.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, поєднаний з
метою перешкодити виконанню працівником правоохоронного органу,
судовим експертом, працівником органу державної виконавчої служби чи
приватного виконавця своїх службових обов'язків, здійсненню судово-
експертної діяльності, або добитися прийняття незаконного рішення.
Суб'єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
У частині 2 ст. 343 КК України (кваліфікований вид злочину)
передбачена відповідальність ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню
злочину чи затриманню особи, яка його вчинила, або вчинені службовою
особою з використанням свого службового становища.

16.8. Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 346 КК України) є нормальна

діяльність та авторитет державного і громадського діяча.
Потерпілими від цього злочину можуть бути державні і громадські діячі,
перелік яких в ч. 1 ст. 346 КК України, їх близькі родичі,
З об'єктивної сторони (ч. 1 ст. 346 КК України) злочин проявляється у
погрозі вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або
пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо
Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата
України, Прем'єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови
чи члена Вищої ради правосуддя, Голови чи члена Вищої кваліфікаційної
комісії суддів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або
Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів України,
Генерального прокурора, Директора Національного антикорупційного бюро
України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови або
іншого члена Рахункової палати, Голови Національного банку України,
керівника політичної партії України, а також щодо їх близьких родичів,
вчинена у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю, в ч. 2 ст. 346 КК
України – умисним заподіянням особам, зазначеним в частині першій цієї
статті, середньої тяжкості тілесних ушкоджень чи легких тілесних ушкоджень,
нанесення побоїв чи вчинення інших насильницьких дій у зв'язку з їх
державною або громадською діяльністю, в ч. 3 ст. 346 КК України – тяжких
тілесних ушкоджень у зв'язку з їх державною або громадською діяльністю.
Злочин вважається закінченим з моменту, коли погроза була доведена
до відома потерпілого від цих злочинів. Це правило стосується і випадків, коли
погроза була вчинена щодо близьких родичів державного чи громадського
діяча.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі
прямого умислу і мотивом – у зв’язку з державною чи громадською діяльністю
потерпіоих.
Суб'єкт цього злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку. Проте треба пам'ятати, що за заподіяння середньої тяжкості або
тяжких тілесних ушкоджень відповідальність передбачена з 14-річного віку.
 16.9. Умисне знищення або пошкодження майна працівника
правоохоронного органу, працівника органу державної виконавчої
служби чи приватного виконавця.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є суспільні відносини щодо

охорони встановленого законодавством порядку здійснення працівниками
правоохоронних органів, органів державної виконавчої служби, приватних
виконавців своїх службових обов'язків.
Додатковим обов'язковим безпосереднім об'єктом цього злочину є
відносини власності, а за ч. 2 ст. 347 КК України – життя та здоров'я.
Предметом злочину може бути рухоме та нерухоме майно, що належить
працівнику правоохоронного органу, працівникові органу державної
виконавчої служби, приватному виконавцю (у тому числі після звільнення з
посади) чи їхнім близьким родичам на праві власності або знаходиться в їх
законному володінні чи користуванні. Таким майном є гроші, цінні папери,
жилий будинок, господарські споруди, дача, меблі, автомобіль, худоба,
насадження тощо.
Потерпілим може бути:
1) працівник правоохоронного органу;
2) працівник органу державної виконавчої служби;
3) приватний виконавець;
4) їх близький родич.
Об'єктивна сторона розглядуваного злочину полягає в знищенні або
пошкодженні майна, що належить потерпілій особі.
Знищення малоцінного майна або незначне пошкодження майна без
кваліфікуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 347 КК України, через
малозначність не складають суспільної небезпеки, а тому відповідно до ч. 2 ст.
11 КК України не є злочином.
Злочин вважається закінченим у формі знищення – з моменту
доведення речі до повної непридатності використовувати за цільовим
призначенням, а у формі пошкодження – з моменту погіршення якості та
зменшення цінності речі, або доведення її на деякий час у стан непридатності
використовувати за цільовим призначенням.
Якщо винному не вдалося знищити або пошкодити майно потерпілого з
причин, що не залежали від його волі, вчинене слід кваліфікувати як замах на
цей злочин.
Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі
прямого умислу, яким охоплюється усвідомлення винним факту: 1) належності
майна, що знищується або пошкоджується, працівнику правоохоронного
органу, державної виконавчої служби, приватному виконавцю або їх близьким
родичам; 2) того, що ці дії вчинюються у зв'язку з виконанням службових
обов’язків працівником правоохоронного органу або примусовим виконанням
рішень державним виконавцем чи приватним виконавцем (у тому числі у
минулому).
 Суб'єкт цього злочину – загальний. За дії, передбачені ч. 1 ст. 347 КК
України, відповідальність настає з 16 років, а за кваліфікований склад злочину
(ч.2 ст. 347 КК) – з 14-річного віку.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 347 КК України) є:
 вчинення знищення або пошкодження майна шляхом підпалу,
вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом;
 спричинення загибелі людей чи інших тяжких наслідків.
Дії винного кваліфікуються за ч. 2 ст. 347 КК України за умови, що
психічне ставлення особи до загибелі людей або настання інших тяжких
наслідків є необережним. У цьому випадку додаткова кваліфікація за статтями,
що встановлюють відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи,
не потрібна.
Дії винного, який під час вчинення умисного знищення або пошкодження
майна працівника правоохоронного органу бажав або свідомо допускав
заподіяння потерпілому тяжких, середньої тяжкості або легких тілесних
ушкоджень, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну
втрату працездатності, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених ч. 1 ст. 347 КК України (або ч. 2 ст. 347 КК за ознакою вчинення
злочину шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом) та
відповідними частинами статей 121, 122 чи ч. 2 ст. 125 КК України.
У разі умисного спричинення смерті особі від умисного знищення чи
пошкодження майна працівника правоохоронного органу або його близького
родича дії винного слід кваліфікувати за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК
України або ст. 348 КК України.
16.10.Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена
громадського формування з охорони громадського порядку і
державного кордону або військовослужбовця.

 Основний безпосередній об'єкт злочину (ст. 348 КК України) –

нормальна службова діяльність працівників правоохоронних органів,
авторитет цих органів, а також встановлений порядок охорони громадського
порядку. Додатковим обов'язковим об'єктом злочину є життя зазначених у
диспозиції ст. 348 КК України осіб.
З об'єктивної сторони злочин полягає у вбивстві або замаху на вбивство
працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв'язку з
виконанням цим працівником службових обов'язків, а також члена
громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону або військовослужбовця у зв'язку з їх діяльністю щодо охорони
громадського порядку.
Форми і способи посягання на життя потерпілих для кваліфікації
значення не мають.
Злочин вважається закінченим з моменту замаху на вбивство.
Суб’єктивна сторона цього злочину – умисна вина.
Суб'єктом цього злочину може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-
річного віку.
 16.11.Захоплення представника влади або працівника правоохоронного
органу як заручника

Безпосередній об'єкт злочину – авторитет органів державної влади,

додатковий – воля, честь і гідність особи, життя і здоров’я.
Потерпілим від злочину може бути представник влади, працівник
правоохоронного органу та їх близькі родичі.
Об'єктивна сторона злочину виражається у двох діяннях: захопленні та
триманні як заручника представника влади, працівника правоохоронного
органу або їх близького родича.
Захоплення заручника – це протиправне, насильницьке обмеження фізичної
можливості однієї або декількох осіб вільно, за своїм бажанням, рухатись у
просторі, тримання заручника – це протиправне насильницьке перешкоджання
виходу заручника на свободу.
Як правило, захоплення заручника і наступне його тримання – ланцюги
одного і того ж діяння, вчинюваного одними і тими ж суб'єктами. Втім,
можлива ситуація, за якої одні злочинці захоплюють заручника, доставляють
його в певне місце, а інші його тримають. Законодавча диференціація діяння на
захоплення й тримання заручників дозволяє персоніфікувати відповідальність,
оскільки кожна з названих дій може вчинюватися із застосуванням різного
ступеня насильства, використанням різних засобів для захоплення і тримання
заручників, умов, в яких тримаються заручники, тощо. Крім того, захоплення
заручників – разова дія, а тримання їх – триваючий злочин, що суттєво впливає
на момент припинення злочину та визначення закінчення строків давності
притягнення винного до кримінальної відповідальності.
Захоплення і тримання заручників вважаються закінченим злочином
з моменту фізичного обмеження волі заручника та початку перешкоджання
виходу його на волю. Тримання заручників припиняється з моменту їх втечі із
місця тримання, звільнення злочинцями (незалежно від причини такого
звільнення) або іншими особами (наприклад, працівниками міліції або служби
безпеки) чи смерті заручників.
Захоплення заручників може вчинюватися різними способами (таємно,
відкрито, шляхом обману, зловживання довірою, з використанням службового
становища), із застосуванням насильства, з погрозою заручникові застосувати
насильство щодо нього або його близьких родичів, з використанням
одурманюючих речовин або наркотичних засобів, однією особою, за
попередньою змовою групою осіб або організованою групою.
Тримання заручників може здійснюватися шляхом зв'язування потерпілого
і приковування його до чогось тяжкого чи нерухомого, закриттям у
приміщенні, контейнері, цистерні, машині, фургоні, салоні літака, триманням
заручника під прицілом вогнепальної зброї, обгородженим дротом, який
перебуває під напругою або з'єднаний із вибухівкою.
На відміну від злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України,
способи захоплення або тримання як заручників представника влади,
працівника правоохоронного органу або їх близьких родичів, ступінь тяжкості
застосованого при цьому насильства, тривалість тримання заручника, вчинення
цього злочину у співучасті (крім складної форми) на кваліфікацію скоєного не
впливає.
Винятком із цього правила є вчинення під час захоплення чи тримання
заручника щодо нього іншого злочину, який не охоплюється диспозицією ст.
349 КК України. Наприклад, зґвалтування, умисне вбивство, незаконне
введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів, знищення або пошкодження майна. Такі дії винного необхідно
кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 349 КК України та ст.
152 КК України, п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України, ст. 314 КК України або (залежно
від виду заручника) за ст. 194 КК України чи 347 КК України.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та
спеціальною метою: спонукання державної чи іншої установи, підприємства,
організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої
дії як умови звільнення заручника.
Спонукання супроводжується, як правило, погрозою позбавити життя
заручника, заподіяти йому тілесне ушкодження, тримати його в неволі
невизначений час. При цьому погроза доводиться до державної чи іншої
установи, підприємства, організації чи службової особи. Якщо погроза
адресується родичеві заручника або іншій особі, тобто не названому у ст. 349
КК України адресатові, скоєне необхідно кваліфікувати за ст. 147 КК України.
Характер вимог, які пред'являються винним відповідному адресатові, для
кваліфікації вчиненого значення не мають. До них можна віднести вимоги:
відмовитись від укладання угоди, звільнити взятого під варту громадянина,
дозволити безперешкодно покинути приміщення виправно-трудової установи,
територію держави, забезпечити винного грішми, зброєю тощо. .
Якщо в процесі захоплення чи тримання заручника винний погрожує йому
вбивством, каліцтвом, знищенням або пошкодженням майна (наприклад: з
метою спонукання заручника самому звернутися до представників державної
чи іншої установи, організації, підприємства або службової особи з проханням
виконати вимогу винного; з метою примусити потерпілого не робити спробу
звільнитися з неволі, чинити опір), то скоєне необхідно кваліфікувати
наступними способами:
а) заручник – представник влади або його близький родич. Мета погрози –
припинити за допомогою заручника діяльність представника влади або змінити
її характер – за статтями 349 КК України та 350 КК України;
б) заручник – працівник правоохоронного органу і погроза вчинюється з
метою домогтися від нього прийняття незаконного рішення, наприклад,
наказати підлеглому звільнити із-під варти небезпечного злочинця – за ст. 349
КК України та ст. 343 КК України;
в) заручник – родич працівника правоохоронного органу. Мета погрози є:
ідентичною з попередньою і доведена до відома працівника правоохоронного
органу – за статтями 349 КК України та 343 КК України;
г) будь-хто із заручників. Погроза висловлюється у зв'язку зі службовою
діяльністю представника влади або працівника правоохоронного органу –
тільки за ст. 349 КК України.
 Фактичне позбавлення життя заручника, знищення його майна тощо
кваліфікується за сукупністю злочинів.
Якщо у процесі захоплення заручника було вбито сторонню особу або їй
було заподіяно тілесне ушкодження, або знищено чи пошкоджено майно, що не
належить заручникові, скоєне повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів
– за ст. 349 КК України та відповідною статтею,; що передбачає
відповідальність за вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень або знищення чи
пошкодження майна.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, якій до вчинення злочину
виповнилося 14 років.

16.12.Перешкоджання діяльності народного депутата України та

депутата місцевої ради.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 351 КК України) є нормальна

діяльність народних депутатів України, депутатів місцевих рад,
парламентських комітетів і тимчасових слідчих комісій, а також їх авторитет
Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 351, полягає у
невиконанні службовою особою законних вимог депутата або у створенні
штучних перешкод у їх роботі, або у наданні їм завідомо неправдивої
інформації.
Невиконання службовою особою законних вимог депутата виражається у
діях чи бездіяльності службової особи всупереч законним вимогам депутата.
Це діяння, наприклад, матиме місце у разі нена-дання керівником
підприємства, (незалежно від форми власності) документів, необхідних для
перевірки дотримання законів, відмови виконати вимогу депутата про
припинення порушення законності, невиконання редактором газети свого
обов'язку щодо опублікування наданих депутатом матеріалів тощо. Як
створення штучних перешкод можна розглядати ухилення службової особи від
свого обов'язку надати депутату можливості консультації із фахівцем, від
надання йому юридичної допомоги, від реалізації права депутата на
невідкладний прийом службовою особою тощо. Надання депутату будь-яких
інформаційних матеріалів, необхідних для здійснення його діяльності, зміст
яких завідомо для службової особи спотворений, утворить надання завідомо
неправдивої інформації.
Цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого
діяння, зазначеного у ч. 1 ст. 351 КК України.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел. Мета
– перешкодити законній діяльності депутата.
Суб'єкт злочину – службова особа.
У частині 2 ст. 351 КК України передбачена відповідальність за вчинення
службовими особами тих самих діянь щодо комітетів чи тимчасових слідчих
комісій Верховної Ради України.
 16.13.Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової
особи.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 353 КК України) є нормальна

діяльність та авторитет органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.
Об'єктивна сторона: самовільне присвоєння владних повноважень або
звання службової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно
небезпечних діянь.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Мета самовільного присвоєння владних повноважень або звання
службової особи – використати їх для вчинення суспільне небезпечного
діяння. За відсутності такої мети цей склад виключається.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа. У разі присвоєння службовою
особою більш високого звання або посади з більш широкими повноваженнями
можлива відповідальність за службовий злочин (ст. 365 КК України).
Ч. 2 ст. 353 передбачає кваліфікуючі ознаки те саме діяння, пов'язане з
використанням форменого одягу чи службового посвідчення працівника
правоохоронного органу.

16.14.Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових

зобов’язань.

 Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 355 КК України) є

встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов'язань, обов'язковим
додатковим – психічна чи тілесна недоторканість, воля, здоров'я людини,
право власності (залежно від конкретного змісту погрози, якою
супроводжується примушування до виконання чи невиконання цивільно-
правових зобов'язань).
Об'єктивна сторона цього злочину виражається у примушуванні до
виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (договір, угода чи
інше цивільно-правове зобов'язання).
 Примушування – це вимога, пов'язана із погрозою насильства щодо
потерпілого або його близьких родичів або із погрозою пошкодження чи
знищення їх майна за відсутності ознак вимагання.
Під зобов'язанням-угодою у цивільному праві розуміють дії громадян або
юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних
прав і обов'язків. Цивільно-правові зобов'язання виникають не лише з угод, а й
також внаслідок відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій,
створення творів науки, літератури, мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди
іншій особі та інших обставин.
 Злочин з об'єктивної сторони має місце лише тоді, коли відсутнє
вимагання, як воно описано у ст. 189. Тому щодо ст. 355 цивільно-правове
зобов'язання, яке винний вимагає виконати (чи не виконати), має виникнути на
законній підставі. Угода повинна бути дійсною: укладеною дієздатними
особами, виражати вільне волевиявлення, не суперечити інтересам держави і
суспільства, підлягати виконанню у зв'язку з настанням строку тощо.
Цивільно-правове зобов'язання, з приводу якого вчиняється цей злочин, має
бути законним за своїм змістом, але не обов'язково за формою. Так,
примушування кредитором свого боржника до повернення боргу має
кваліфікуватися як примушування до виконання цивільно-правового
зобов'язання незалежно від того, чи оформлений юридичне між сторонами
договір позики. Якщо ж угода, яку відмовляється виконувати один з її
учасників, не носить за своїм змістом законного характеру, відповідальність за
примушування до її виконання за ст. 355 наставати не може. Так, якщо особа
супроводжує відповідною погрозою вимогу повернути картковий борг, її
поведінку, за наявності інших ознак вимагання, слід кваліфікувати за ст. 189, а
не за ст. 355 КК України.
Злочин вважається закінченим з моменту пред'явлення вимоги про
виконання чи невиконання зобов'язання, що підкріплюється погрозою,
незалежно від того, чи добився винний виконання того, до чого він примушує
потерпілого. У разі вчинення дій, якими погрожував винний, необхідна
додаткова кваліфікація за відповідними статтями КК. Якщо злочинцю вдасться
досягнути своєї мети, то угоди, які були укладені у зв'язку з примушуванням, є
недійсними внаслідок відсутності вільного волевиявлення потерпілого.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом і
спеціальною метою – примусити іншу сторону виконати чи не виконати
цивільно-правове зобов'язання саме шляхом примушування.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа. Вчинення аналогічних дій
службовою особою кваліфікується як перевищення влади або службових
повноважень (ст. 355 КК України).
У частині 2 ст. 355 КК України передбачена відповідальність за вчинення
зазначеного злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із
погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або поєднане з
насильством, що є небезпечним для життя і здоров'я, або з пошкодженням чи
знищенням майна.
У частині 3 ст. 355 КК України передбачена відповідальність за ті самі дії,
вчинені організованою групою або поєднані з насильством, небезпечним для
життя чи здоров'я, або такі, що завдали великої шкоди чи спричинили інші
тяжкі наслідки. Умисне вбивство, а також спричинення тяжких тілесних
ушкоджень не охоплюється ст. 355 КК України і вимагає додаткової
кваліфікації за відповідними статтями КК України. Питання про визнання
шкоди великою вирішується виходячи з фактичних обставин справи, залежно
від вартості знищеного і витрат на відновлення пошкодженого майна, його
історичної або культурної цінності, значення для потерпілого, розміру
упущеної вигоди тощо. Іншими тяжкими наслідками можуть бути самогубство
потерпілого; завдання тяжкої шкоди здоров'ю і власності третіх осіб,
потерпілих у результаті дій, спрямованих на знищення майна
загальнонебезпечним способом; розорення інших кредиторів потерпілого,
внаслідок його банкрутства через виконання вимог злочинця тощо.

16.15.Самоправство.

Безпосереднім об'єкт злочину (ст. 356 КК України) – встановлений

законодавством порядок реалізації громадянами своїх прав та обов'язків,
нормальна управлінська діяльність і авторитет органів державної влади та
органів місцевого самоврядування.
Об'єктивна сторона самоправства полягає, передусім, у самовільному,
всупереч установленому законом порядку, вчиненні будь-яких дій,
правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством,
установою чи організацією.
Самовільне вчинення будь-яких дій має місце тоді, коли винний реалізовує
своє дійсне або уявне право незаконними методами – наприклад, всупереч волі
власника вилучає його майно в рахунок погашення боргу, вселяється в надану
йому квартиру, не дочекавшись, доки її покинуть колишні мешканці тощо. Чи
було у винного відповідне право насправді – значення не має. Самовільно
вчинюване право може бути уявним. Наприклад, квартиронаймач знає про свої
переважні права на одержання кімнати, що звільнилася в комунальній квартирі,
і займає її не дочекавшись рішення офіційного органу, який відає розподілом
житла. Але і за наявності рішень уповноважених органів права особи мають
бути реалізовані у встановленому законом порядку, а не на власний його
розсуд.
Оспорюванність таких дій означає, що інша приватна або юридична особа
вважає їх неправомірними. Якщо ж особа, щодо якої мали місце самовільні дії,
не має претензій до особи, яка їх вчинила, склад самоправства відсутній. Цей
злочин може бути вчинений як у присутності, так і у відсутності потерпілого,
як без насильства, так і з його застосуванням. У разі застосування насильства
самоправство кваліфікується за сукупністю з відповідними злочинами проти
життя і здоров'я.
Самоправство вважається закінченим з моменту настання наслідків –
значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам
або інтересам власника. Питання, про те, чи є заподіяна шкода значною
вирішується у кожному конкретному випадку, виходячи з фактичних обставин
справи.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом
щодо дії. Ставлення до наслідків може бути виражене як в умислі (прямому або
непрямому), так і в необережності (самовпевненості або недбалості).
Суб'єктом самоправства може бути лише приватна особа. Службова
особа, яка вчинила аналогічні дії, відповідає за ст. 365 КК України.
 ТЕМА 17
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ

ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН (КОМП'ЮТЕРІВ),
СИСТЕМ ТА КОМП'ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ

17.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів у сфері

використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і
мереж електрозв’язку.
17.2. Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних
машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи
мереж електрозв'язку.
17.3. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту
шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження
або збут.
17.4. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим
доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах
(комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або на
носіях такої інформації.
17.5. Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-
обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах,
комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації,
вчинені особою, яка має право доступу до неї.
17.6. Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин
(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них
оброблюється.
17.7. Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин
(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку шляхом масового розповсюдження повідомлень
електрозв'язку.

17.1. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів

у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних
мереж і мереж електрозв’язку.

Науково-технічний прогрес не можливий без широкомасштабного

впровадження в управлінську діяльність, у різні сфери науки, техніки та
виробництва електронно-обчислювальної техніки. Це потребує розвитку і
вдосконалення правових засобів регулювання суспільних відносин у сфері
комп'ютеризації діяльності людини. Регулювання здійснюється такими
нормативними актами: Законом України «Про захист інформації в
автоматизованих системах» від 31 травня 2005 року, Положення про технічний
захист інформації в Україні, затвердженим Указом Президента України від 27
вересня 1999 р. № 1229 та ін.
Чинний КК України, а саме розділ XVI «Злочини у сфері використання
електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних
мереж і мереж електрозв’язку» Особливої частини КК України містить шість
статей:
1. несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних
машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку (ст. 361 КК України);
2. створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих
програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут (ст. 361¹
КК України);
3. несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим
доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах
(комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на
носіях такої інформації (ст. 361² КК України);
4. несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-
обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах,
комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені
особою, яка має право доступу до неї (ст. 362 КК України);
5. порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброб-
люється (ст. 363 КК України);
6. перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку
(ст. 363¹ КК України).
Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку
(комп’ютерні злочини) – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що
посягають на суспільні відносини у сфері безпеки комп’ютерної інформації та
нормального функціонування електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку,
заподіюючи їм шкоду чи ставлячи під загрозу заподіяння такої шкоди.
Родовим об’єктом цих злочинів є урегульовані законодавством суспільні
відносини, що забезпечують безпеку комп’ютерної інформації та нормальне
функціонування електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та
комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку. Родовим об'єктом злочинів,
передбачених у розділі XVI КК "Злочини у сфері використання електронно-
обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж
електрозв'язку", є частина інформаційних відносин, які можна визначити
як інформаційні відносини, засобом забезпечення яких є ЕОМ, системи,
комп'ютерні мережі та мережі електрозв'язку. 
Безпосередніми об’єктами зазначених злочинів можуть бути:
встановлений порядок обробки інформації в електронно-обчислювальних
машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах
або мережах електрозв’язку; безпека обробки комп’ютерної інформації чи
інформації, що передається мережами електрозв’язку; встановлений порядок
обігу інформації з обмеженим доступом тощо. Додатковими обов'язковими
безпосередніми об’єктами комп’ютерних злочинів є відносини власності на
інформацію, що обробляється в електронно-обчислювальних машинах
(комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах чи мережах
електрозв’язку, а також право користувачів на доступ до зазначеної інформації
та користування нею.
Предмет злочину: 1) електронно-обчислювальна машина (ЕОМ) –
комп'ютер – комплекс технічних засобів, призначених для автоматичної
обробки інформації в процесі вирішення обчислювальних та інформаційних
задач; 2) автоматизовані комп'ютерні системи (АКС) – сукупність
взаємопов'язаних ЕОМ, периферійного обладнання та програмного
забезпечення, призначених для автоматизації прийому, зберігання, обробки,
пошуку і видачі інформації споживачам. Комп'ютерні системи можуть бути
регіонального та галузевого характеру; 3) комп'ютерні мережі (мережа ЕОМ) –
це з'єднання декількох комп'ютерів (ЕОМ) та комп'ютерних систем, що
взаємопов'язані і розташовані на фіксованій території та орієнтовані на
колективне використання загальномережових ресурсів. Комп'ютерні мережі
передбачають спільне використання ресурсів обчислювальних центрів (ОЦ),
запуск загальних програм, які входять до комп'ютерних систем; 4) носії
комп'ютерної інформації – фізичні об'єкти, машинні носії, призначені для
постійного зберігання, перенесення і обробки комп'ютерної інформації. До них
відносяться гнучкі магнітні диски (дискети), жорсткі магнітні диски
(вінчестери), касетні магнітні стрічки (стримери), магнітні барабани, магнітні
карти тощо; 5) комп'ютерна інформація – це текстова, цифрова, графічна чи
інша інформація (дані, відомості) про осіб, предмети, події, яка існує в
електронному виді, зберігається на відповідних електронних носіях і може
використовуватися, оброблятися або змінюватися за допомогою ЕОМ
(комп'ютерів).
Об’єктивна сторона цих злочинів виявляється в активних діях.
Порушення правил експлуатації ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем,
комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту
інформації, яка в них оброблюється (ст. 363 КК України) може вчинятися
шляхом злочинної бездіяльності.
Об’єктивна сторона злочинів, про які йдеться у статтях 361, 362, 363, 363¹
КК України, передбачає не тільки вчинення суспільно-небезпечного діяння, а й
настання суспільно небезпечних наслідків. Тож склади цих комп’ютерних
злочинів є матеріальними. Склади злочинів, зазначених у статтях 361¹ України і
361² КК України, сформульовано законодавцем як формальні.
Обов’язковою ознакою фактично всіх складів злочинів є знаряддя їх
вчинення – відповідні програмні й технічні засоби, за допомогою яких
вчиняється посягання. Якщо такі засоби є власністю особи, котра вчинила
комп’ютерний злочин (окрім злочину, передбаченого ст. 363 і ч. 1 ст. 363¹ КК),
то вони (засоби) підлягають конфіскації згідно з вимогами санкцій до статей
361, 361¹, 361², 362, ч. 2 ст. 363¹ КК України.
Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується, переважно умисною
виною. Злочин, передбачений ст. 363 КК України, має необережну форму вини,
що визначається характером ставлення винного до наслідків. Власне ж дія
(бездіяльність) при порушенні правил експлуатації ЕОМ може бути як
умисною, так і вчиненою з необережності. Створення шкідливих програмних
або технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу
ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж
електрозв’язку є злочинними за умови, коли ці дії вчинено з метою
використання, розповсюдження чи збуту таких засобів (ст. 361¹ КК України). В
інших злочинах мотив і мета можуть бути різними – корисливість, хуліганство,
помста, заздрість, підрив репутації, приховування іншого злочину тощо.
Якщо ж, наприклад, копіювання інформації, вчиняється з корисливих
мотивів і містить ознаки складу злочину «Шахрайство», вчинене слід
кваліфікувати за сукупністю злочинів – за статтями 362 КК України і 190 КК
України.
Суб'єкт цих злочинів – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку. У деяких статтях суб’єкт може бути спеціальний – особа, що має
право доступу до інформації, яка обробляється в ЕОМ, автоматизованих
системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації
(ст. 362 КК України), або особа, що відповідає за експлуатацію ЕОМ,
автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку (ст.
363 КК України).
Кваліфікуючі ознаки злочинів у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів),
систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку є вчинення таких діянь:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіянням значної шкоди (ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 361¹, ч. 2 ст. 361², ч. З
ст. 362, ч. 2 ст. 363¹ КК).
Значною є шкодою у статтях 361-363-1 КК України, якщо заподіяні
матеріальні збитки в сто і більше разів перевищують неоподатковуваний
мінімум доходів громадян.

17.2. Несанкціоноване втручання в роботу електронно-

обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем,
комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку.

Безпосередній об’єкт (ст. 361 КК України) – як і основними

безпосередніми об’єктами злочинів передбачених ст. ст. 361¹–363¹ КК України
є встановлений порядок обробки (збирання, введення, записування,
перетворення, зчитування, зберігання, знищення, реєстрації, приймання,
отриманні передавання) комп’ютерної інформації у інформаційних
(автоматизованих) системах та порядок обробки, в тому числі передавання
інформації мережам електрозв’язку (телекомунікаційними системами), а також
встановлений порядок доступу до такої інформації.
Додатковим обов’язковим об’єктом цих злочинів є право власності на
комп’ютерну інформацію та інформацію, що передається мережами
електрозв’язку, в цілому чи його окремі складові частини (елементи) –  право
володіння, право користування та право розпорядження зазначеними видами
інформації.
Предметом злочину є:
1) електронно-обчислювальні машини (комп’ютери); 2) автоматизовані
системи; 3) комп’ютерні мережі; 4) мережі електрозв’язку; 5) комп’ютерна
інформація; 6) інформація, що передається мережам електрозв’язку.
Під електронно-обчислювальною машиною (комп’ютером)розуміється
комплекс електронних та інших технічних пристроїв, за допомогою якого
здійснюється автоматична обробка даних. Складовими елементами ЕОМ,  є
системний блок, монітор та клавіатура. Найбільш типовими різновидами ЕОМ
є сервери (потужні комп’ютери, призначені для обробки великої кількості
інформації, одночасного функціонування великої кількості програм,
забезпечення роботи АС, мереж тощо) та персональні комп’ютери.
Під автоматизованою системою розуміється організаційно-технічна
система, в якій реалізується технологія обробки інформації з використанням
технічних і програмних засобів. Під АС слід вважати сукупність ЕОМ, засобів
зв’язку та програм, за допомогою яких ведеться документообіг, формуються,
оновлюються та використовуються різного роду бази даних, накопичується та
обробляється інформація, яка є результатом наукових спостережень чи
експериментів, збирається, систематизується та оновлюється в електронному
вигляді статистична інформація. Оскільки обробка певних даних, як правило,
можлива і в результаті роботи одного комп'ютера, то АС - це і окремо взятий
комп’ютер разом з його програмним забезпеченням.
Комп’ютерна мережа – це сукупність програмних і технічних засобів, за
допомогою яких забезпечується можливість доступу з однієї ЕОМ до
програмних чи технічних засобів іншої (інших) ЕОМ та до інформації, що
зберігається у системі іншої (інших) ЕОМ, а мережа електрозв'язку–
сукупність засобів та споруд електричного зв'язку поєднаних в єдиному
технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну
Об’єктивна сторона злочину проявляється у формі несанкціонованого
втручання у роботу ЕОМ, їх систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку, наслідком якого є: 1) витік; 2) втрата; 3) підробка; 4)
блокування інформації; 5) спотворення пpоцесу обробки інформації або 6)
порушення встановленого порядку її маршрутизації.
Втручання полягає у проникненні до цих машин, їх систем чи мереж і
вчиненні дій, які порушують режим роботи ЕОМ, припиняють (частково чи у
повному обсязі) їх роботу. Таке втручання повинне бути незаконним, тобто
особа не мала ні дійсного, ні передбачуваного права на втручання в роботу
ЕОМ. При цьому електронно-обчислювальні машини не належать винному ні
на праві власності, ні на будь-якій іншій законній підставі (наприклад на
умовах оренди).
Способи втручання в роботу електронно-обчислювальних машин можуть
бути різними: шляхом виявлення слабких місць в захисті, шляхом
автоматичного перебору абонентських номерів («вгадування коду» – «дії
«хакерів»), з'єднання з тим або іншим комп'ютером, підключеним до
телефонної мережі, використання чужого імені (пароля) за допомогою
використання помилки в логіці побудови програми тощо.
Несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ, їх систем чи
комп’ютерних мережце проникнення до цих машин, їх систем чи мереж і
вчинення дій, які змінюють режим роботи машини, її системи чи комп’ютерної
мережі, або ж повністю чи частково припиняють їх роботу, без дозволу (згоди)
відповідного власника або уповноважених ни осіб, а так само вплив на роботу
АЕОМ за допомогою різних технічних пристроїв, здатних зашкодити роботі
машини.
Під несанкціонованим втручанням в роботу мереж електрозв’язкуслід
розумі будь-які (окрім втручання в роботу ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних
мереж, що забезпечують роботу мереж електрозв’язку) вчинені без згоди
власника відповідної мережі чи службових осіб, на яких покладено
забезпечення її нормальної роботи, дії, внаслідок яких припиняється
(зупиняється) робота мережі електрозв’язку або відбуваються зміни режиму
цієї роботи.
Оскільки заборонене ст. 361 діяння полягає у втручанні в роботу
комп’ютерів і комплексів, робота яких пов’язана з роботою комп’ютерів, то
слід вважати, що інформацією, про яку йдеться у статті, головним чином є
комп’ютерна інформація. Комп’ютерна інформація– це текстова, графічна чи
будь-яка інша інформація (дані), яка існує в електронному вигляді, зберігається
на відповідних носіях і може створюватись змінюватись чи використовуватись
за допомогою ЕОМ. У той же час дія статті поширюється і на передачу
каналами зв’язку іншої інформації (наприклад, передачу інформації за
допомогою факсу, телетайпу, телексу).
Частиною 1 ст. 361 КК України охоплюються як випадки проникнення
(впливу) у працюючу ЕОМ, систему чи мережу (наприклад, проникнення до
системи одного працюючого персонального комп’ютера з такого ж іншого), так
і несанкціоноване увімкнення непрацюючої машини і проникнення до неї
(вплив на її роботу).
Витік інформації – це ситуація, коли внаслідок певних дій інформація в
системі стає відомою чи доступною фізичним та юридичним особам, що не
мають права доступу до неї.
Втрата інформації – ситуація, коли інформація, яка раніше існувала в АС,
перестає існувати для фізичних або юридичних осіб, які мають право власності
на неї, в повному чи обмеженому обсязі.
Підробка інформації – навмисні дії, що призводять до зміни інформації,
яка зберігається в АС.
Блокування інформації – припинення доступу до інформації власником чи
користувачем внаслідок дій винного.
 Спотворення процесу обробки інформації – зміна порядку чи змісту
операцій по обробці інформації, що здійснюються за допомогою технічних і
програмних засобів, включаючи обмін по каналах передачі даних.
Порушенням встановленого порядку маршрутизації інформації слід
розуміти зміну режиму роботи мережі електрозв’язку, внаслідок якої певна
інформація, що передавалась потрапляє, чи може потрапити у розпорядження
особи, яка за умов нормальної роботи мережі не повинна була отримати дану
інформацію.
Злочин вважається закінченим з моменту несанкціонованого втручання
в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих
систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, що призвело до витоку,
втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки
інформації або порушення встановленого порядку її маршрутизації.
Суб’єктивна сторона – характеризується умисною формою вини,а
психічне ставлення винного до наслідків у вигляді витоку, підробки,
блокування, спотворення процесу обробки інформації чи порушення
встановленого порядку її маршрутизації може характеризуватися як умисно так
і необережною формою вини.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку загальний.
Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:
1. повторно;
2. за попередньою змовою групою осіб;
3. заподіяння значної шкоди.

Вироком Бершадського районного суду Вінницької області, від 16 липня

2018 року Г., було засуджено за ч.1 ст. 361 КК України, ч. 2 ст. 361 КК
України.
В березні-квітні 2017 року в м. Бершадь Вінницької області підсудний
Г., з метою незаконного підключення до мережі кабельного телебачення та
перегляду телеканалів, умисно, без укладання відповідного договору та оплати
за підключення до мережі, не санкціоновано втрутився у роботу
телекомунікаційної мережі ПП ТРК «Кентавр–TV» м. Бершадь шляхом
з’єднання кабелів магістральної лінії (мережі) в будинку № 4 по вул.
Шевченка, які простягалися в даному будинку, та прокладення
внутрішнього кабелю до квартири № 18, в якій проживає підсудний,
внаслідок чого по даному кабелю став надходити сигнал електромережі і
підсудний Г., отримав можливість перегляду каналів кабельного телебачення
без абонентської плати в період до 28 квітня 2017 року, чим був
порушений встановлений ПП ТРК «Кентавр–TV» порядок маршрутизації,
який полягає у зміні режиму роботи мережі електрозв’язку, внаслідок
якої інформація, яка передається у цій мережі потрапила у розпорядження
підсудного Г., і ПП ТРК «Кентавр – TV» м. Бершадь Вінницької області
було заподіяна матеріальна шкода в розмірі 565 грн.
Він же, в квітні-травні 2017 року в м. Бершадь Вінницької області,
повторно, з метою незаконного підключення до мережі кабельного
телебачення та надання можливості перегляду телеканалів громадянином Ш.,
якому не було відомо про злочинні дії підсудного, умисно, без укладання
відповідного договору та оплати за підключення до мережі, не санкціоновано
втрутився у роботу телекомунікаційної мережі ПП ТРК «Кентавр – TV» м.
Бершадь шляхом прокладення телевізійного кабелю від сплітера
(розподілювача сигналу), який містився у квартирі № 18, розташованої в
будинку 4 по вул. Шевченка, де проживає Г., до квартири № 24 цього ж
будинку, де проживає Ш., внаслідок чого Г., отримав можливість перегляду
каналів кабельного телебачення без абонентської плати в період до 28
квітня 2018 року, чим був порушений встановлений ПП ТРК «Кентавр –
TV» порядок маршрутизації, який полягає у зміні режиму роботи
мережі електрозв’язку, внаслідок якої інформація, яка передається у цій
мережі потрапила у розпорядження Г., і ПП ТРК «Кентавр – TV» м. Бершадь
заподіяна матеріальна шкода в розмірі 535грн.

17.3. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту

шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження
або збут.

Безпосередній об’єкт (ст. 3611 КК України) – це суспільні відносини

щодо охорони нормальної роботи електронно-обчислювальних машин.
Додатковим факультативним об’єктом – суспільні відносини щодо охорони
власності на комп’ютерну інформацію чи іншу інформацію, яка передається
каналами електрозв’язку.
Предмет злочину – шкідливі програмні та технічні засоби, призначені для
несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ (комп ’ютерів), автоматизованих
систем, комп ’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.
Об’єктивна сторона  створення з метою використання, розповсюдження
або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи
технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу
електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем,
комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку.
Під створенням слід вважати розробку чи виготовлення предметів
злочину.
Під використанням шкідливих програмних чи технічних засобів слід
розуміти дії, внаслідок яких ці засоби активуються і починають функціонувати
відповідно до своїх властивостей та призначення.
Розповсюдженням шкідливих програмних чи технічних засобів є відкриття
доступу до них невизначеному колу осіб, а також дії, внаслідок яких ці засоби
(зокрема, комп’ютерні віруси) починають автоматично відтворюватися і
поширюватися в комп’ютерах, автоматизованих системах чи комп’ютерних
мережах.
Збутом шкідливих програмних чи технічних засобів слід визнавати
оплатну чи безоплатну передачу таких засобів у розпорядження іншої особи.
Програмні засоби (комп’ютерні програми) – це певний набір інструкцій у
вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів, виражених у формі, придатній для
зчитування комп’ютером, який приводить цю програму у дію для досягнення
певної мети.
Як предмет злочину комп’ютерні програми (програмні засоби) повинні
бути шкідливими, тобто здатними забезпечити несанкціонований доступ до
інформації, а також змінити, знищити, пошкодити, заблокувати комп’ютерну
інформацію чи ту, яка передається мережами електрозв’язку. Різновидом
шкідливих комп’ютерних програм є комп’ютерні віруси. Програма-вірус – це
спеціально створена програма, яка здатна приєднуватись до інших програм
(тобто «заражати» їх) і при запуску спричиняти різні негативні наслідки:
псування файлів і каталогів, перекручування інформації, у тому числі
результатів обчислення, засмічення чи спотворення пам’яті ЕОМ та створювати
інші перешкоди у роботі ЕОМ чи АС.
Шкідливі технічні засоби – це різного роду прилади, обладнання,
устаткування тощо, з допомогою яких вчинюється несанкціонований доступ до
ЕОМ чи АС. Причому ці засоби здатні призвести до витоку, втрати (знищення),
підробки (фальсифікації), блокування інформації, спотворення процесу обробки
інформації, що функціонує в ЕОМ, автоматизованих системах, комп’ютерних
системах чи мережах електрозв’язку або до порушення встановленого порядку
її маршрутизації.
Обов’язковою ознакою предметів розглядуваного злочину є те, що своїм
призначенням вони мають несанкціоноване втручання в роботу електронно-
обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних
мереж чи мереж електрозв’язку і можуть виступати у разі їх використання в
подальшому як засоби вчинення злочину. Відсутність цієї ознаки виключає
можливість визнати вказані програмні чи технічні засоби предметом злочину,
передбаченого ст. 3611 КК України.
Даний злочин (ч. 1 ст. 3611 КК України) є злочином із формальним складом
і для наявності його об’єктивної сторони не потрібно встановлювати настання
суспільно небезпечних наслідків.
Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. При створенні
шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для
несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин
(комп ’ютерів), автоматизованих систем чи комп’ютерних мереж необхідно
встановити як обов’ язкову ознаку, вказану у диспозиції ст. 3611 КК України
спеціальну мету – використання, розповсюдження або збут цих шкідливих
програмних чи технічних засобів.
Використання шкідливих програмних чи технічних засобів як мета злочину
означає, що при створенні зазначених засобів особа має на меті застосовувати
ці предмети за їх призначенням – тобто для несанкціонованого втручання в
роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих
систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.
 Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Кваліфікуючими ознаками даного злочину є вчинення його:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіяння значної шкоди.
 17.4. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з
обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних
машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних
мережах або на носіях такої інформації.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 3612 КК України) є право власності

на комп'ютерну інформацію з обмеженим доступом.
Предметом злочину є інформація з обмеженим доступом, яка зберігається
в ЕОМ, АС, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації, тобто
комп'ютерна інформація з обмеженим доступом.
Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні,
користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і
поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну чи
іншу передбачену законом таємницю (комерційну, банківську, лікарську,
адвокатську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству чи
державі.
Об'єктивна сторона злочину – несанкціонований збут або
розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в
електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих
системах, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації, створеної та
захищеної відповідно до чинного законодавства.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим
умислом.
Суб'єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Кваліфікуючими ознаками даного злочину є вчинення його:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіяння значної шкоди.

Вироком Першотравневого районного суду м. Чернівці, від 29 серпня 2018

року Ф., було засуджено за ч.1 ст. 361, ч. 2 ст. 361² КК України.
Ф., з метою набуття досвіду роботи на комп’ютері та знань у сфері
інформатики, придбав в 2014 році комп’ютерну техніку, яку встановив у своєму
домоволодінні в місті Чернівці. Використовуючи власний комп’ютер для
комутованого доступу до мережі ІНТЕРНЕТ, Ф., зіткнувся з проблемою
захисту комп’ютеру від шкідливих комп’ютерних програм (комп’ютерних
вірусів). Оскільки в мережі ІНТЕРНЕТ цих шкідливих програм дуже багато, то
таке явище як порушення роботи комп’ютеру внаслідок дії цих програм дуже
актуально для кожного користувача. Зацікавившись темою вірусів, він взнав,
що є категорія вірусів, які можливо створити шляхом спеціального
налаштування вже створених програм. Однією з таких програм є Аrdamax
keyloger 2.9. Ця програма є трояном кейлогером, яка здійснює електронне
шпигунство за користувачем зараженого комп’ютеру: інформація, що
вводиться з клавіатури, знімки екрану, список активних застосувань і дії
користувача і дії користувача з ними зберігаються у файл на диску і періодично
відправляються зловмисникові. В мережі Інтернет він відшукав дистрибутив
цієї програми і скачав собі в комп’ютер. Ознайомившись детально з принципом
її дії, він налаштував цю програму таким чином, щоб всю інформацію, яка вона
збирала в чужих комп’ютерах, відправляла на його електронну скриньку. Його
власне налаштування програми Аrdamax keyloger 2.9 фактично перетворило її в
троянську програму «Trojan-Spy.Win32.Ardamax.n». Усвідомлюючи, що
створена ним компютерна програма є шкідливою програмою, призначеною для
несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів),Ф., вирішив розповсюдити її серед необмеженої кількості
користувачів локальної мережі «Вега-телеком». Так, за допомогою власного
компютеру (який встановлений у нього вдома за адресою і стандартного
програмного забезпечення операційної системи Microsoft Windows ХР SP2 для
доступу в ІНТЕРНЕТ, Ф., 9 квітня 2018 року о 10 годині навмисно розмістив
шкідливу комп’ютерну програму «Trojan-Spy.Win32.Ardamax.n» під назвою
Winamp_6.0_New_Edition.exe на сервері локальної комп’ютерної мережі «Вега-
телеком». Знаючи, що Winamp.exe - це назва популярного програвача
комп’ютерної музики та фільмів, він тим самим намагався приховати від
користувачів справжнє призначення даної шкідливої програми і таким чином
змусити активізувати її. Залишаючись доступними для необмеженої кількості
користувачів локальної мережі компанії «Вега-телеком», Ф., створив всі
необхідні умови для його розповсюдження. Знаходячись на сервері, шкідливий
програмний засіб «Trojan-Spy.Win32.Ardamax.n» став доступний для А., яка 9
квітня 2018 року активізувала його, вважаючи за легальну компютерну
програму. Після зараження компютеру А.,троянська програма «Trojan-
Spy.Win32.Ardamax.n» стала в автоматичному режимі вести електронний
журнал натискання користувача на клавіатуру, та робити знімки з робочого
столу (монітору), після чого зібрану інформацію в період з 9 квітня до 16
травня 2018 року періодично відправляла в електронну скриньку Ф.. В
результаті Ф., стали відомі реквізити авторизації А., без її згоди: логін, пароль,
назву електронної скриньки , а також зміст її розмов з друзями та знайомими,
здійснені за допомогою комп’ютерної програми jajc.exe (програми обміну
миттєвих текстових повідомлень), що становлять її особисту таємницю.
В результаті своїх злочинних дій Ф., створив та розповсюдив шкідливий
програмний засіб і несанкціонованого втрутився в роботу електронно-
обчислювальної машини (комп’ютеру) А., що призвело до витоку інформації, а
також порушив таємницю кореспонденції, що передається через комп’ютер.

17.5. Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в

електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих
 системах, комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої
інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 362 КК України) – власність на

комп'ютерну інформацію, встановлений порядок її зберігання та використання.
Предметом злочину є інформація, яка обробляється в ЕОМ, АС, КМ або
зберігається на носіях такої інформації, та носії такої інформації.
Об'єктивна сторона – ч. 1 ст. 362 КК України несанкціонована зміна,
знищення або блокування інформації, яка оброблюється в електронно-
обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах чи
комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені
особою, яка має право доступу до неї.
Під несанкціонованою зміною комп’ютерної інформації, необхідно
визнавати заміну або вилучення будь-якої складової частини відповідної
інформації чи внесення до цієї інформації будь-яких додаткових, раніше
відсутніх у ній складових частин. Під знищенням відповідної інформації
розуміються дії, наслідком яких є зникнення інформації у комп’ютері,
автоматизованій системі, комп’ютерній мережі чи на носії.
Ч. 2 ст. 362 КК України – несанкціоновані перехоплення або копіювання
інформації, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах
(комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або
зберігається на носіях такої інформації, якщо це призвело до її витоку, вчинені
особою, яка має право доступу до такої інформації.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом щодо
заборонених дій і прямим або не прямим умислом щодо наслідків передбачених
у ч. 2 даної статті.
Суб’єкт злочину спеціальний – особа, яка має право доступу до
інформації, яка обробляється в ЕОМ, АС чи комп’ютерних мережах або
зберігається на носіях такої інформації.
Кваліфікуючі ознаки злочину (ч. 3 ст. 362 КК України) – дії,
передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду
Вироком Василівського районного суду Запорізької області, від 23 червня
2019 року К., було засуджено за ч. 2, ч. 3 ст. 191, ч. 2 ст. 362 КК України.
К., згідно наказу № 232 від 26.06.2016 року, прийнята на посаду касира-
оператора Степногірського відділення Запорізького РУ ПриватБанку,
розташованого в смт. Степногорск по ул. Школьній, 24. 26.06.2016 р. з К.,
заключено угоду № 329 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність і
відповідно з посадовою інструкцією касира-оператора вона несе
відповідальність за зберігання ввірених їй цінностей, є матеріально-
відповідальною особою.
30.07.2018 року К., діючи з прямим умислом, з корисливих спонукань,
використовуючи доступ до програмного комплексу банку «Приват-48», а також
грошовим коштам банку, шляхом списання і отримання грошових коштів з
розрахункового рахунку № 22, що належить гр. А., вчинила крадіжку грошей із
ввіреної їй каси в сумі 4700 гривень, заподівши Запорізькому РУ ПриватБанку
шкоду на вказанну сумму.
Крім цього, в період з 07.11.2018 р. до 31.12.2018 гр. К., працюючи
касиром-оператором вищевказаного банку, шляхом списання і отримання
грошових коштів з розрахункового рахунку № 22 вчинила крадіжку грошей в
сумі 1050 гривень.

17.6. Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних

машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи
мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них
оброблюється.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 363 КК України) є встановлений

порядок експлуатації ЕОМ, їх систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку.
Предмет злочину –інформація, яка обробляється в ЕОМ, АС КМ чи МЕ.
Об'єктивна сторона злочину виражається у діянні (дії чи
бездіяльності) у вигляді: порушення правил експлуатації електронно-
обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних
мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в
них оброблюється, якщо це заподіяло значну шкоду, вчинені особою, яка
відповідає за їх експлуатацію.
Під правилами експлуатації ЕОМ, АС, КМ чи МЕ розуміються будь-які
правила, що регламентують користування даними машинами, їх системами чи
мережами, проведення робіт з їх використанням, захисту таких машин, їх
систем та мереж або інформації, яка в них знаходиться тощо.
З моменту настання наслідків у вигляді заподіяння значної шкоди злочин
вважається закінченим.
Суб’єктивна сторона цього злочину визначається ставленням винного до
його наслідків і характеризується необережною формою вини.
Суб’єкт злочину спеціальний – особа, яка відповідає за експлуатацію
ЕОМ, АС, КМ чи МЕ (інженери, наукові співробітники, працівники
обслуговуючого персоналу та інші).

17.7. Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин

(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку шляхом масового розповсюдження повідомлень
електрозв'язку.
  Безпосередній об’єкт (ст. 363¹ КК України) – нормальне
функціонування електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів),
автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.
Предмет злочину – електронно-обчислювальні машини (комп’ютери),
автоматизовані системи, комп’ютерні мережі чи мережі електрозв’язку,
комп’ютерна інформація, а також інформація, що передається засобами
електрозв’язку.
Об’єктивною стороною є  умисне масове розповсюдження повідомлень
електрозв'язку, здійснене без попередньої згоди адресатів, що призвело до
порушення або припинення роботи електронно-обчислювальних машин
(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку.
Під порушенням роботи ЕОМ, АС, КМ чи МЕ є зміна встановлених
власником чи уповноваженими ним особами параметрів процесу обробки
інформації у зазначених машинах, системах чи мережах, зокрема, уповільнення
цього процесу, припинення обробки частини інформації, перекручення
результатів обробки інформації тощо.
Під припиненням роботи ЕОМ, АС, КМ чи МЕ є ситуація, коли обробка
інформації у названих машинах, системах чи мережах повністю припиняється.
Злочин вважається закінченим з моменту настання передбачених
законом наслідків.
Масове розповсюдження повідомлень електрозв’язку – це надання значній
кількості адресатів (досить широкому – невизначеному колу осіб) без їх
попередньої згоди як однакових, так і різних за змістом повідомлень.
Передавання одного чи більше повідомлень одному адресатові або чітко
визначеній їх кількості не може розглядатися як масове розповсюдження і не
може становити складу цього злочину.
Повідомлення електрозв’язку – це певна інформація (відомості), що
сповіщається комусь і передається мережами електрозв’язку. В цих
повідомленнях можуть міститися судження, які стверджують певні факти або їх
відкидають. Сигнали електрозв’язку, які не містять якихось відомостей, не
охоплюються аналізованим поняттям.
Засобами вчинення цього злочину є повідомлення електрозв’язку, які
розповсюджують через систему ЕОМ (комп’ютери), автоматизовані системи,
комп’ютерні мережі чи мережі електрозв’язку, у тому числі і через систему
Інтернет. Як правило, це зайві для адресата, незапитувані ним і небажані йому
нав’язливі електронні повідомлення переважно рекламного характеру. Це
інформація (відомості), що стосується конкретних осіб, організацій, політичних
діячів, окремих партій тощо.
Суб’єктивна сторона злочину – характеризується прямим умислом щодо
забороненого діяння і прямим чи непрямим умислом або необережністю щодо
його наслідків. Мотиви і цілі для кваліфікації злочину значення не мають.
Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, що досягла 16-
річного віку.
 Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
 3) заподіяння значної шкоди.

ТЕМА 18
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З НАДАННЯМ
ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ

18.1. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності та

професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг.
18.2. Зловживання владою або службовим становищем.
18.3. Перевищення влади або службових повноважень працівником
правоохоронного органу.
18.4. Службове підроблення.
18.5. Службова недбалість.
18.6. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди
службовою особовою.
18.7. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій
особі.
18.8. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно
від організаційно-правової форми.
18.9. Підкуп особи, яка надає публічні послуги.
18.10. Провокація підкупу.

18.1. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності

та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг.

Родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують

нормальну, тобто таку, зміст і порядок здійснення якої визначені
законодавством, діяльність державного апарату, апарату управління органів
місцевого самоврядування, громадських об’єднань, інших юридичних осіб як
публічного, так й приватного права, а також суспільні відносини, що
забезпечують здійснення регламентованої законодавством професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.
 Додатковими факультативними безпосередніми об'єктами цих
злочинів можуть бути: здоров'я і гідність особи, її права та свободи, власність,
інші блага.
Обов’язковою ознакою складу злочину більшості діянь, передбачених у
розд. XVII Особливої частини КК України, є предмет злочину: за ст. 366 КК ‒
це офіційний документ (див. примітку до ст. 358 КК), а за статтями 364, 364-1,
365-2, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2, 370 КК України – неправомірна вигода
(див. примітку до ст. 364-1 КК України).
Об’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується тим, що
одні з них (статті 364, 364-1, 365-2, 367 КК) можуть бути вчинені як шляхом дії,
так і бездіяльності; інші (статті 365, 366, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 , 370 КК)
– лише шляхом активної поведінки – дії.
Для правильної кваліфікації цих злочинів необхідно встановити не тільки
наявність безпосереднього зв’язку між службовою діяльністю винного і
вчиненим ним злочином, а й вирішити питання, яка саме службова особа може
бути суб’єктом відповідного злочину: а) тільки публічного права; б) тільки
приватного права; в) як публічного, так і приватного права.
За частиною 1 ст. 366 КК, статтями 368, 368-3 , 368-4 , 369, 369-2 і 370 КК
– злочини з формальним складом, які є закінченими з моменту вчинення
відповідного діяння, а за статтями 364, 364-1, 365, 365-2, 367 КК України – із
матеріальним, які є закінченими з моменту настання зазначених у законі
наслідків, що повинні перебувати у причинному зв’язку із вчиненим особою
діянням. Чимало злочинних діянь з формальним складом, зокрема такі, як
пропозиція чи обіцянка надати неправомірну вигоду, прийняття такої
пропозиції чи обіцянки або прохання надати таку вигоду (статті 368, 368-3, 368-
4, 369 КК належать до злочинів із так званим усіченим складом, бо момент їх
закінчення перенесено законом на більш ранню стадію.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів із матеріальним
складом є такі суспільно небезпечні наслідки, які полягають у заподіяння
істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих
громадян, інтересам юридичних осіб, державним або громадським інтересам,
або в спричиненні тяжких наслідків.
У пп. 3 і 4 примітки до ст. 364 КК є законодавче визначення таких
наслідків службових злочинів, як «істотна шкода» і «тяжкі наслідки».
Суб’єктивна сторона переважної більшості злочинів, передбачених розд.
XVII Особливої частини КК, характеризується умисною формою вини. При
цьому злочини з формальним складом (ч. 1 ст. 366, статті 368, 368-3, 368-4, 369,
369-2 і 370 КК) можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Для суб’єктивної
сторони більшості злочинів із матеріальним складом (статті 364, 364-1, 365,
365-2 КК України) також характерна умисна форма вини, бо стосовно окремих
із них закон прямо вказує на умисний характер діяння і в статтях 364, 364-1 КК
встановлює відповідальність за умисне використання влади чи службового
становища; у ст. 365 КК – за умисне вчинення дій, які явно виходять за межі
наданих прав чи повноважень; у ч. 1 ст. 366 КК – за внесення до офіційних
документів завідомо неправдивих відомостей; а у статтях 364, 364-1, 365-2 КК –
ще й на спеціальну мету – одержання неправомірної вигоди ‒ прагнення
винного створити можливість для подальшого володіння, користування і
розпорядження нею на свій власний розсуд.
При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України, психічне
ставлення суб’єкта щодо вчинених ним дій виражається лише в умисній, а
щодо спричинення тяжких наслідків ‒ як в умисній, так й у необережній
формах вини. В цілому злочин визнається умисним.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 367 КК України,
характеризується, як правило, необережною формою вини.
За ст. 370 КК метою злочину є викриття особи, яка пропонувала, обіцяла,
надала неправомірну вигоду або прийняла пропозицію, обіцянку про її надання
чи одержала таку вигоду, тому цей злочин може бути вчинений лише з прямим
умислом.
Суб’єкт злочинів, передбачених у розд. XVII Особливої частини КК, в
більшості статтях є спеціальним, загальний – ст. 369 КК України (16 років).
У пунктах 1‒2 примітки до ст. 364 КК наводиться визначення службової
особи публічного права і згідно з п. 1 цієї примітки до цієї категорії
спеціальних суб’єктів належать особи, які: ‒ постійно, тимчасово або за
спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи
місцевого самоврядування; ‒ постійно чи тимчасово обіймають в органах
державної влади, місцевого самоврядування, на державних, комунальних
підприємствах в установах, організаціях посади, пов’язані з виконанням а)
організаційно-розпорядчих чи б) адміністративно-господарських функцій, або
виконують такі функції за спеціальним повноваженням. Причому таким
спеціальним повноваженням для виконання зазначених функцій, особа може
бути наділена: 1) повноважним органом державної влади чи місцевого
самоврядування; 2) центральним органом державного управління із
спеціальним статусом; 3) повноважним органом чи 4) повноважною
(службовою) особою підприємства, установи, організації; 5) судом; 6) законом;
‒ постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням
організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій в
юридичних особах, у статутному фонді яких державна чи комунальна частка
перевищує 50% або становить величину, що забезпечує державі чи
територіальній громаді право вирішального впливу на господарську діяльність
такого підприємства (абз. 2 п. 1 примітки до ст. 364 КК), або виконують такі
функції в зазначених юридичних особах за спеціальним повноваженням.
Представники влади та місцевого самоврядування ‒ це працівники
державних органів, органів місцевого самоврядування та їх апарату (напр.,
народні депутати України, депутати місцевих рад, керівники державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі,
оперативний склад органів МВС і Служби безпеки, державні інспектори та
контролери тощо), які діють від імені цих органів (за їх дорученням) і у межах
своєї компетенції здійснює їх функції. Характерною рисою цих службових осіб
є наділення їх владними повноваженнями, відповідно до яких вони мають
право висувати вимоги та приймати рішення, обов’язкові для виконання
фізичними і юридичними особами незалежно від їх підлеглості або відомчої
приналежності. Закон пов’язує визнання особи представником влади чи
місцевого самоврядування не з посадою, яку вона обіймає, а з наявністю у неї
владних повноважень, тому до цієї категорії службових осіб можуть бути
віднесені й рядові працівники державного апарату чи органів місцевого
самоврядування (наприклад, працівник органів МВС у званні рядового
міліціонера) або навіть представники громадських формувань (наприклад,
громадський інспектор рибоохорони).
Організаційно-розпорядчі функції полягають у здійсненні керівництва
галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою
діяльністю окремих працівників юридичних осіб публічного права (планування
роботи, організація праці, забезпечення трудової дисципліни тощо). Такі
функції здійснюють, зокрема, керівники міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади, державних чи комунальних підприємств, установ,
організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів та їх заступники,
особи, які керують ділянками робіт, тощо.
Адміністративно-господарські функції полягають у повноваженнях щодо
управління або розпорядження державним, комунальним чи колективним
майном юридичної особи публічного права, що виражається в установленні
порядку його зберігання, переробки, реалізації, у забезпеченні контролю за
цими операціями тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають,
зокрема, начальники планово-господарських, постачальних, фінансових
відділів та служб, завідувачі складів, магазинів, майстерень, ательє, їх
заступники, керівники відділів підприємств, відомчі ревізори та контролери
тощо. Для визнання особи такою, що виконує адміністративно-господарські
функції, необхідно встановити, що відповідне майно не тільки їй ввірене під
матеріальну відповідальність чи перебуває в її віданні, а остання наділена
певними повноваженнями з управління чи розпорядження цим майном або
здійснює контроль за виконанням цих операцій іншими особами.
Особа визнається службовою незалежно від того чи: а) виконує відповідні
функції постійно або тимчасово, б) призначається на посаду або обирається, в)
одержує за виконання службових обов’язків певну винагороду або здійснює їх
на громадських засадах. Якщо службові функції виконуються за спеціальним
повноваженням (дорученням), то вони мають бути покладені на особу
правомочним органом (чи уповноваженою службовою особою) і в
установленому законом порядку.

18.2. Зловживання владою або службовим становищем.

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 364 КК України), є

суспільні відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, державних чи
комунальних підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб,
а додатковим безпосереднім – охоронювані законом права, свободи та
інтереси окремих громадян, або державні чи громадські інтереси, або інтереси
юридичних осіб.
Об’єктивна сторона – зловживання владою або службовим становищем,
тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої
себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою
влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало
істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих
громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних
осіб.
Об’єктивна сторона злочину характеризується такими ознаками, як: 1)
діяння, яке: а) вчиняється шляхом дії або бездіяльності; б) обумовлене
службовим становищем особи; в) полягає у використанні особою цього
становища всупереч інтересам служби; 2) наслідки у вигляді істотної шкоди (ч.
1) або тяжких наслідків (ч. 2); 3) причинний зв’язок між зазначеним діянням та
його наслідками.
Службовим зловживанням визнається лише таке діяння суб’єкта, яке
обумовлене його службовим становищем і вчинене всупереч інтересам служби.
Причому, такими ознаками діяння характеризується не лише тоді, коли воно
вчиняється суб’єктом в межах своєї компетенції, тобто було пов’язано з
використанням власних повноважень, а й у випадках, коли винний виходить за
межі цих повноважень, використовуючи авторитет своєї посади, її значущість,
впливовість та ті можливості, яких набуває завдяки займаній посаді чи
здійснюваній службовій діяльності. У той же час склад службового
зловживання відсутній, коли суб’єкт, домагаючись бажаного для себе рішення,
використовує для цього не своє службове становище, а особисті зв’язки, дружні
чи родинні стосунки з іншими, в тому числі й службовими, особами тощо.
Конкретні форми службового зловживання можуть бути різними і залежать від
сфери службової діяльності особи, характеру займаної посади, змісту і обсягу
наданих їй повноважень. До службового зловживання судова практика
відносить, зокрема, незаконну експлуатацію праці підлеглих; неправомірне
сприяння фізичним чи юридичним особам у здійснення господарської
діяльності; зловживання у процесі приватизації державного майна, реєстрації
суб’єктів господарської діяльності, видачі ліцензій на право зайняття такою
діяльністю; нецільове використання фінансових коштів, службових приміщень,
обладнання, транспорту; незаконну передачу комерційним організаціям
фінансів та кредитів, призначених для загальнодержавних цілей; потурання
злочинам та їх приховування тощо.
У цілому зловживання, службовим становищем – це більш широке
поняття, воно охоплює зловживання владою, оскільки використовувати
всупереч інтересам служби службова особа може і владні права та можливості,
якщо вона ними наділена.
Зловживання владою або службовим становищем передбачає наявність
взаємозв'язку між службовим становищем винного і його поведінкою, яка
виражається в незаконних діях або бездіяльності. Службова особа при
зловживанні у будь-якій формі прагне скористатися своїм службовим
становищем, яке передбачає як наявність передбачених законами та іншими
нормативно-правовими актами повноважень (прав і обов'язків), так і наявність
фактичних можливостей, які надає їй сам авторитет посади (її загальновизнана
вага, важливість, впливовість).
У всіх цих випадках протиправне діяння службової особи може бути
кваліфіковане за ст. 364 КК лише за умови, якщо відповідальність за його
вчинення не передбачена іншими – спеціальними нормами КК, які
встановлюють відповідальність за спеціальні види службових зловживань
(напр., ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 159, ч. 2 ст. 169, ст. 210, ч. 2 ст. 256, ч. 2 ст. 308 КК
тощо). Стаття 364 КК співвідноситься із ними як загальна та спеціальна норми,
тому при кваліфікації повинна застосовуватися норма спеціальна. Одночасне
застосування таких норм можливе лише за наявності у діянні службової особи
ознак реальної сукупності таких злочинів.
 Службове зловживання належить до злочинів із матеріальним складом і
за ч. 1 ст. 364 КК визнається закінченим із моменту заподіяння істотної шкоди
правам, свободам та інтересам фізичних чи юридичних осіб або державним чи
громадським інтересам. Відсутність таких наслідків має оцінюватися за
спрямованістю умислу винного і може свідчити про наявність або
незакінченого злочину, або дисциплінарного проступку чи адміністративного
правопорушення.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий або непрямий умисел,
спеціальна мета ‒ одержання будь-якої неправомірної вигоди для себе чи
іншої фізичної або юридичної особи, тобто прагнення створити можливість для
подальшого володіння, користування і розпорядження нею на свій власний
розсуд. Така мета свідчить, що при вчиненні злочину винний керується
корисливими мотивами, бо неправомірна вигода має майновий характер,
вартість якої завжди може бути виражена в грошовій формі.
За частиною 2 ст. 364 КК карається службове зловживання, яке
спричинило тяжкі наслідки. Якщо умисел суб’єкта було спрямовано на
заподіяння таких наслідків, але вони не настали з причин, що не залежать від
його волі, вчинене кваліфікується як незакінчений злочин – готування чи замах
(статті 14 або 15 і ч. 2 ст. 364 КК).
Суб’єкт злочину – спеціальний: лише представник влади, місцевого
самоврядування або інша службова особа публічного права.

18.3. Перевищення влади або службових повноважень працівником

правоохоронного органу.

  Об'єктивна сторона – перевищення влади або службових повноважень,

тобто умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно
виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, якщо вони завдали
істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян,
державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб.
Об’єктивна сторона злочину характеризується такими обов’язковими
ознаками, як: 1) діяння, яке а) полягає тільки в активній поведінці винного –
діях, б) зумовлено його службовими (владними) повноваженнями, в) явно
виходять за межі цих повноважень; 2) наслідки ‒ істотна шкода (частини 1 і 2)
або тяжкі наслідки (ч. 3); 3) причинний зв’язок між вчиненим діянням та його
наслідками.
 Відповідальність за ст. 365 КК настає лише за умови, якщо вчинені
винним дії були зумовлені його службовим становищем і пов’язані з його
службовими (владними) повноваженнями (п. 3 ППВСУ від 26.12.2003 р. № 15
«Про судову практику у справах про перевищення влади або службових
повноважень»). Якщо такий зв’язок відсутній, вчинене не може розглядатися
як перевищення влади і за наявності до того підстав підлягає кваліфікації за
статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи,
власності, громадського порядку тощо. Перевищення влади може бути вчинене
лише шляхом активної поведінки ‒ дії. Причому обов’язковою ознакою цих дій
є саме те, що хоча вони і обумовлені (пов’язані з) службовим становищем
суб’єкта, але завжди виходять за межі його компетенції, тобто за межі тих прав
і повноважень, які надані йому за займаною посадою або здійснюваною
службовою діяльністю. Згідно з ч. 1 ст. 365 КК вихід за межі цих прав і
повноважень має бути явним, тобто таким, який є очевидним, безперечним,
безсумнівним для всіх й кожного і, перш за все, для самого винного. Тому для
кваліфікації вчиненого за ст. 365 КК необхідно у кожному конкретному
випадку встановити характер, зміст та обсяг повноважень, наданих суб’єкту,
порядок (умови, способи) їх реалізації, які визначають службову компетенцією
винного і закріплені у відповідних нормативних актах (законах, постановах,
наказах, положеннях тощо). Але у випадках, коли вихід за межі службових
повноважень був обумовлений станом крайньої необхідності чи виконанням
наказу (розпорядження), вчинене виключає відповідальність за ст. 365 КК,
якщо були дотримані вимоги статей 39 і 41 КК України. Конкретні дії винного
при перевищенні влади можуть бути різними і залежать, передусім, від сфери
службової діяльності винного, характеру, змісту та обсягу наданих йому
повноважень. Проте всі вони можуть бути зведені до кількох їх форм
(способів), а саме дії: а) які входять до компетенції будь-якого іншого а не
цього працівника правоохоронного органу; б) виконання яких можливе лише за
наявності особливих і відсутніх у даному випадку умов – в особливих
випадках, з особливого дозволу або з додержанням особливого порядку; в) які
могли бути здійснені лише колегіально, тоді як винний вчинив їх одноособово;
г) які ніхто не має права виконувати або дозволяти за будь-яких умов.
Перевищення влади за ч. 1 ст. 365 КК належить до злочинів із
матеріальним складом і визнається закінченим при заподіянні наслідків у
вигляді істотної шкоди правам, свободам та інтересам фізичних чи юридичних
осіб або державним чи громадським інтересам. Відсутність таких наслідків
свідчить або про вчинення службового проступку, або про готування чи замах
на злочин, передбачений ч. 1 ст. 365 КК України.
 Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий або непрямий умисел. Мотиви
та мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. За частиною 2 ст.
365 КК караються ті самі дії, але за наявності хоча б однієї, альтернативно
зазначеної в законі, кваліфікуючої ознаки, коли перевищення влади
супроводжувалося: а) насильством або погрозою його застосування; б)
застосуванням зброї чи спеціальних засобів; в) болісними і такими, що
ображають особисту гідність потерпілого, діями. Обов’язковою (негативною)
умовою кваліфікації дій тільки за ч. 2 ст. 365 КК є вчинення злочину за
відсутності ознак катування (ст. 127 КК). За наявності ж останнього вчинене
кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст.
127 і ч. 2 ст. 365 КК, а якщо діяння спричинило тяжкі наслідки – за відповідною
частиною ст. 127 та ч. 3 ст. 365 КК.
Насильство при перевищенні влади може бути як фізичним, так і
психічним (погроза насильством). Якщо фізичне насильство полягає в
незаконному позбавленні особи волі, завданні побоїв, мордуванні, заподіянні
легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а психічне – у реальній
погрозі застосування будь-якого за ступенем тяжкості фізичного насильства (у
тому числі і погроза вбивством) щодо потерпілого чи його близьких, учинене
кваліфікується за ч. 2 ст. 365 КК.
Питання про кваліфікацію перевищення влади, пов’язаного з умисним
заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, слід вирішувати диференційовано.
Якщо відповідальність за такі ушкодження передбачена ст. 121 КК, то вони
охоплюються ч. 3 ст. 365 КК. За ст. 128 і ч. 2 ст. 365 КК кваліфікується
необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні влади.
Якщо ж спричиняються умисні тяжкі тілесні ушкодження,
відповідальність за які передбачена в частинах 3 статей 345, 346, 350, 377, 398
КК, вчинене кваліфікується за цими статтями та за ч. 3 ст. 365 КК. Умисне
вбивство при перевищенні влади кваліфікується за сукупністю злочинів – за ч.
3 ст. 365 КК і однією з тих статей, що передбачають відповідальність за умисне
заподіяння смерті (статті 112, 115, 348, 379, 400, 443 КК).
Умисне заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень при
перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання
злочинця, а також спричинення таких наслідків у стані сильного душевного
хвилювання кваліфікується лише за статтями 116, 118, 123, 124 КК.
Необережне заподіяння смерті при перевищенні влади кваліфікується за
частинами 1 або 2 ст. 128 і ч. 2 ст. 365 КК, а доведення потерпілого до
самогубства ‒ за ч. 3 ст. 365 КК.
 Перевищення влади, поєднане з незаконним позбавленням особи волі
(частини 1 або 2 ст. 146 КК), кваліфікується лише за ч. 2 ст. 365 КК, а якщо
позбавлення особи волі спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК), – тільки за
ч. 3 ст. 365 КК. Якщо перевищення влади, поєднане з незаконним позбавленням
особи волі, вчинюється організованою групою, дії учасників такої групи
кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 146 та ч. 2 ст. 365
КК, бо в цьому випадку вчинені діяння, з одного боку, є більш тяжким
злочином, ніж передбачений ч. 2 ст. 365 КК, а з другого, – не спричиняють
тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 365 КК.
Застосування зброї чи спеціальних засобів (наручники, гумові кийки,
електрошокові пристрої, балончики, патрони, гранати з препаратами дратівної
чи сльозоточивої дії, водомети, інші спеціальні технічні засоби тощо) при
перевищенні влади передбачає не лише заподіяння чи спробу заподіяння за їх
допомогою тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу їх застосуванням. Якщо
застосування зброї чи спеціальних засобів заподіяло тяжкі наслідки, вчинене
кваліфікується за ч. 3 ст. 365 КК.
До зброї за ч. 2 ст. 365 КК належать предмети, призначені для ураження
живої цілі, а сама зброя може бути як вогнепальною (у тому числі
гладкоствольною), так і холодною. Але за ч. 2 ст. 365 КК не можуть
визнаватися зброєю: а) стартові, сигнальні пістолети, петарди та інші
імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби; б) предмети, які мають
господарсько-побутове призначення (сокира, столовий ніж, викрутка); в)
предмети, пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень або такі, що
підібрані на місці вчинення злочину (ціпок, палка, камінь тощо). Застосування
зазначених засобів при перевищенні влади може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 365
КК лише як застосування насильства або за ч. 3 ст. 365 КК за умови, якщо
використання таких предметів спричинило тяжкі наслідки. У разі застосування
при перевищенні влади зброї, якою суб’єкт володіє незаконно, вчинене
додатково кваліфікується за статтями 262 чи 263 або 263-1 КК. Якщо при
перевищенні влади винний погрожує предметом, який лише імітує зброю
(наприклад, демонструє макет пістолета), вчинене кваліфікується за ч. 1 ст. 365
КК.
Застосування зброї чи спеціальних засобів при перевищенні влади завжди
має протиправний характер. Тому правомірне їх застосування виключає
кваліфікацію діяння за ч. 2 ст. 365 КК. При вирішенні питання про те, чи є
застосування зброї або спеціальних засобів правомірним чи протиправним, слід
виходити з тих спеціальних нормативних актів, які встановлюють підстави,
порядок та межі застосування зброї та спеціальних засобів працівниками
правоохоронних органів при виконанні ними своїх службових обов’язків.
Болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, визнаються
дії, які завдають йому особливого фізичного болю чи моральних страждань і
полягають у протиправному застосуванні спеціальних засобів (наручники,
гумові кийки тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла або
залишенні її у шкідливих для здоров’я умовах, використанні вогню,
електроструму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, а також у
приниженні її честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо.
За частиною 3 ст. 365 КК карається перевищення влади, яке спричинило
тяжкі наслідки. Стаття 365 КК є загальною нормою щодо інших статей КК, які
передбачають відповідальність за спеціальні види перевищення влади (напр., ч.
2 ст. 162, статті 371–373 та ін.). У таких випадках кваліфікація злочину
здійснюється за правилами конкуренції загальної та спеціальної норм, коли, як
правило, застосовується норма спеціальна. Кваліфікація вчиненого ще й за ст.
365 КК можлива тут лише за наявності реальної сукупності злочинів.
Суб’єкт злочину – спеціальний: лише така службова особа публічного
права, яка є працівником правоохоронного органу. Коло таких органів
визначено у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р., яка відносить до їх числа
органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, митні органи, органи
охорони державного кордону, податкової служби, органи та установи
виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони,
лісової охорони, а також інші органи, які здійснюють правозастосовні або
правоохоронні функції.
Для кваліфікації діяння за ст. 365 КК необхідно встановити, що: а) злочин
вчинено працівником правоохоронного органу; б) цей працівник є службовою
особою; в) у вчиненому є всі об’єктивні та суб’єктивні ознаки перевищення
влади. Перевищення влади (ст. 365 КК) слід відмежовувати від службового
зловживання (ст. 364 КК) за такими ознаками: а) за ст. 365 КК суб’єктом може
бути тільки працівник правоохоронного органу, тоді як за ст. 364 КК ‒ будь-яка
службова особа публічного права, в тому числі й працівник правоохоронного
органу, але за умови, якщо він діє в межах своєї компетенції (без явного виходу
за ці межі), тобто злочинно використовує надані йому (власні) службові
повноваження; б) за ст. 365 КК злочин може бути вчинений лише шляхом
активної поведінки ‒ дії, тоді як за ст. 364 КК ‒ як шляхом дії, так й
бездіяльності; в) за ст. 365 КК злочин може бути вчинений як з прямим, так і з
непрямим умислом, а його суб’єкт може керуватися будь-якими мотивами, тоді
як за ст. 364 КК ‒ прямий умисел, мета одержати неправомірну вигоду і
корисливі мотиви.

18.4 Службове підроблення.

Основним безпосереднім об'єктом (ст. 367 КК України) службового

підроблення є визначений законом порядок діяльності державного апарату,
апарату органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств,
установ і організацій незалежно від форми власності в ' частині підготовки,
складання, використання і видачі офіційних документів, а також посвідчення
фактів, які мають юридичне значення, а факультативним додатковим
об'єктом цього злочину можуть бути права та свободи людини і громадянина,
власність тощо.
Предметом злочину є офіційний документ, визначення якого наведено у
примітці до ст. 358 КК, згідно з якою зазначений документ повинен відповідати
таким ознакам: ‒ він містить певну інформацію (дані, відомості, свідоцтва,
показання); ‒ остання зафіксована на будь-якому матеріальному носії (папір,
магнітна, кіно-, відео- або фотоплівка, дискета тощо); ‒ документ складається з
дотриманням визначених законом форм (довідка, наказ, протокол, постанова
тощо); ‒ має передбачені законом реквізити (бланк, штамп, печатка, підпис
тощо); ‒ інформація, що міститься в документі: а) або підтверджує, посвідчує
певні події, явища, факти, які спричиняють чи здатні спричинити наслідки
правового характеру, б) або може бути використана як документи – докази у
правозастосовчій діяльності;
‒ документ складається, видається чи посвідчується повноважними
(компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, юридичних осіб публічного чи приватного права, а також
окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом
надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати,
видавати чи посвідчувати певні види документів. Офіційними документами
можуть бути визнані й ті, що виходять від приватних осіб, за умови якщо вони
посвідчені від імені відповідного органу, юридичної особи уповноваженими
службовими чи іншими компетентними особами або надходять до відання
(діловодства) цих органів чи організацій або передаються їм для зберігання чи
використання.
Офіційними є документи, що складаються і видаються службовими
особами від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об'єднань громадян, а також підприємств, установ, організацій будь-якої форми
власності, які посвідчують конкретні факти і події, що мають юридичне
значення, складені належним чином за формою і мають необхідні реквізити
(штамп, печатку, номер, дату, підпис). Приватні документи також можуть бути
офіційними, якщо вони складені, наприклад, нотаріусом, або якщо вони
передані громадянином для зберігання або використання в державні,
колективні чи приватні підприємства (наприклад, довіреність на одержання
зарплати).
Об’єктивна сторона злочину – складання, видача службовою особою
завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів
завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів.
Об’єктивна сторона злочину характеризується активною поведінкою –
діями, які альтернативно зазначені в ч. 1 ст. 366 КК і можуть полягати в будь-
якій з таких їх форм, як: а) складання неправдивих офіційних документів; б) їх
видача; в) внесення до документів неправдивих відомостей; г) інше
підроблення документів.
Хоча в диспозиції ч. 1 ст. 366 КК і вказується на підроблення документів,
тобто це поняття використовується лише в множині, але склад цього злочину
наявний як тоді, коли дії винного виявилися у підробленні декількох офіційних
документів, так і тоді, коли вони полягали у підробленні лише одного такого
документа.
Складання неправдивих документів – повне виготовлення документа, що
містить інформацію, яка повністю або частково не відповідає дійсності.
Видача неправдивих документів ‒ надання (передача, вручення) його
фізичним або юридичним особам або випуск в обіг такого документа, зміст
якого повністю або частково не відповідає дійсності і який був складений або
службовою особою, яка його видала, або іншою службовою особою.
Видача неправдивого документа є і в тому випадку, якщо документ був
складений приватною особою, але потім був посвідчений службовою особою і
виданий нею фізичним чи юридичним особам від імені тієї організації, яку вона
представляє. Внесення до документів неправдивих відомостей ‒ включення до
дійсного (справжнього) офіційного документа, який зберігає належні форму та
реквізити, інформації, яка повністю або частково не відповідає дійсності.
Інше підроблення документів ‒ повна або часткова зміна його змісту,
форми чи реквізитів, але не за рахунок внесення до нього неправдивих
відомостей, а шляхом їх виправлень, підчищень, дописок, витравлювань, зміни
букв чи цифр тощо.
За частиною 1 ст. 366 КК карається злочин із формальним складом,
який є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з зазначених у ній дій.
 За частиною 2 ст. 366 КК карається службове підроблення, що
спричинило тяжкі наслідки, тобто передбачений матеріальний склад злочину,
який є закінченим з моменту настання таких наслідків. Якщо умисел винного
було спрямовано на заподіяння тяжких наслідків, які не настали з причин, що
не залежать від його волі, вчинене кваліфікується як замах ‒ за ст. 15 та ч. 2 ст.
366 КК. Тяжкі наслідки повинні перебувати у причинному зв’язку із вчиненим
підробленням офіційного документа.
Суб’єктивна сторона злочину за ч. 1 ст. 366 КК ‒ прямий умисел, бо
винний діє завідомо, усвідомлюючи неправдивий характер відомостей, що
внесені ним або іншою особою до офіційного документа, і бажаючи скласти
такий документ або видати його іншій особі. За частиною 2 ст. 366 КК злочин
може бути вчинений як з прямим, так й з непрямим умислом. При цьому
психічне ставлення суб’єкта щодо вчинених ним дій може полягати лише в
умисній, а щодо спричинення тяжких наслідків ‒ як в умисній, так й у
необережній формі вини. Але і в останньому випадку злочин не
перетворюється на необережний і у цілому залишається умисним, оскільки
визначальним для характеристики його суб’єктивної сторони є психічне
ставлення винного до вчинених ним дій ‒ підроблення офіційних документів ‒
яке завжди є умисним, бо не залежить ні від того, чи потягли за собою ці дії
зазначені в законі наслідки, ні від того, що у разі їх фактичного спричинення
психічне ставлення винного до їх настання полягало лише в необережній формі
вини. Мотиви та мета злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не
впливають. Якщо службове підроблення вчиняється лише як готування до
іншого злочину або видача такого документа містить ознаки замаху на інший
злочин, вчинене кваліфікується за ст. 366 КК і як готування (ст. 14 КК) чи замах
(ст. 15 КК) до (на) вчинення відповідного зло чину.
За сукупністю кваліфікується вчинене і тоді, коли службове підроблення
виступає способом вчинення іншого закінченого злочину (напр., за ч. 2 ст. 191
КК) або для приховування раніше вчиненого злочину. Проте, якщо службове
підроблення є необхідною ознакою об’єктивної сторони іншого складу злочину
(напр., за ч. 2 ст. 372 КК) або утворює спеціальний його склад (напр., ч. 2 ст.
158, ч. 3 ст. 160 КК), вчинене кваліфікується лише за такою спеціальною
нормою.
Суб’єкт злочину ‒ службова особа як публічного, так й приватного права
(частини 3 і 4 ст. 18 КК).

18.5. Службова недбалість.

 Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 367 КК України), є суспільні
відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Об’єктивна сторона – службова недбалість, тобто невиконання або
неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через
несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним
законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи
громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб.
Об’єктивна сторона злочину характеризується такими ознаками, як: а)
діяння ‒ невиконання (бездіяльність) або неналежне виконання (дія) службових
обов’язків, яке сталося через несумлінне ставлення до них; б) наслідки у
вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам
фізичних чи юридичних осіб, державним чи громадським інтересам (ч. 1) чи
спричинення тяжких наслідків (ч. 2); в) причинний зв’язок між зазначеним
діянням та його наслідками.
При вчиненні службової недбалості шляхом бездіяльності винний
повністю не виконує покладені на нього службові обов’язки, а у разі вчинення
її шляхом дії ‒ виконує такі обов’язки, але неналежним чином – не так, як того
потребують інтереси служби, не відповідно до закону та умов, що склалися, або
відповідно до них, але неякісно, неточно, неповно, несвоєчасно, поверхово, у
протиріччі зі встановленим порядком тощо.
Вказівка закону на те, що порушення службових обов’язків сталося через
несумлінне ставлення до них характеризує перш за все об’єктивну сторону
вчиненого і свідчить про те, що службова особа не тільки повинна була, а й
мала реальну можливість виконати покладені на неї службові обов’язки
належним чином. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно
встановити: а) нормативний акт, яким визначаються повноваження службової
особи і окреслюється коло її службових обов’язків; б) чи мала вона реальну
можливість належним чином виконати ці обов’язки в умовах, що склалися; в) у
чому саме виявилися порушення службових обов’язків і які наслідки вони
спричинили; г) чи перебувають допущені порушення у причинному зв’язку з
наслідками, що настали.
Для кваліфікації злочину за ст. 367 КК діяння службової особи повинно
бути зумовлене її службовим становищем, а дії, які вона не виконала чи
виконала неналежним чином, входили в коло її службових обов’язків. Тому
порушення не службових, а інших (напр., професійних) обов’язків, не може
розглядатися як службова недбалість і кваліфікується за наявності до того
підстав за іншими, наприклад, статтями 131, 139, 140 КК.
Не може бути застосована ст. 367 КК і тоді, коли несумлінне ставлення
винного до виконання своїх службових обов’язків передбачено як самостійний
склад злочину в спеціальних нормах КК (напр., статті 271, 287 КК). Вказівка
закону на несумлінне ставлення службової особи до виконання службових
обов’язків виключає можливість кваліфікації діяння як службова недбалість у
випадках, коли істотна шкода була заподіяна внаслідок недосвідченості,
недостатньої кваліфікації, відсутності належних навичок або з інших обставин,
що не залежать від службової особи і виключають реальну можливість
належного виконання покладених на неї службових обов’язків.
Виключається відповідальність за цей злочин і тоді, коли службова особа
не виконує чи виконує неналежним чином свої службові обов’язки за наявності
обставин, передбачених статтями 39 чи 40 КК.
Службова недбалість ‒ це злочин із матеріальним складом і за ч. 1 ст.
367 КК визнається закінченим із моменту заподіяння істотної шкоди, а за ч. 2
цієї статті – спричинення тяжких наслідків.
Суб’єктивна сторона злочину найчастіше виявляється у необережній
формі вини. Однак не виключається службова недбалість й тоді, коли свідоме
порушення суб’єктом своїх службових обов’язків тягне за собою зазначені в ст.
367 КК наслідки, спричинення яких винний хоча й не бажав, але свідомо
припускав (напр., у ситуації, коли цінний вантаж, що прибув на залізничну
станцію, було розкрадено через те, що начальник станції не виконав свої
службові обов’язки і не виставив охорону, байдуже ставлячись до можливості
розкрадання вантажу або безпідставно розраховуючи, що про його збереження
може подбати і сам вантажоодержувач). У цьому та аналогічних випадках
винний передбачає настання наслідків через порушення ним своїх службових
обов’язків, не бажає їх спричинення, але свідомо припускає таку можливість,
що свідчить про вчинення ним службової недбалості саме з непрямим умислом,
бо за таких умов у скоєному відсутні ознаки службового зловживання (статті
364 або 364-1 КК), суб’єктивна сторона якого характеризується не тільки
умисною формою вини, а й завжди припускає наявність спеціальної мети ‒
прагнення одержати неправомірну вигоду, і корисливих мотивів, якими
керується винний.
Суб’єкт злочину ‒ спеціальний, службова особа публічного чи
приватного права.
Кваліфікуючі ознаки злочину (ч. 2 ст. 367 КК України) те саме діяння,
якщо воно спричинило тяжкі наслідки.
 18.6. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної
вигоди службовою особовою.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 368 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Предмет злочину – неправомірна вигода.
Об’єктивна сторона – прийняття пропозиції, обіцянки або одержання
службовою особою неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку
вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою
особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду,
чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи
службового становища.
Об’єктивна сторона злочину характеризується активною поведінкою ‒
діями, які альтернативно перелічені в ч. 1 ст. 368 КК і можуть виражатися у
будь-якій з таких їх форм, як:
‒ прийняття службовою особою пропозиції щодо надання їй або третій
особі неправомірної вигоди ‒ виявлення нею згоди (бажання) на прийняття
(одержання) такої вигоди у відповідь на висловлення особою, яка її пропонує,
наміру її надати;
‒ прийняття службовою особою обіцянки щодо надання їй або третій
особі неправомірної вигоди ‒ виявлення нею згоди (бажання) прийняти
(одержати) таку вигоду у відповідь на висловлення особою, яка її обіцяє, наміру
її надати з повідомленням про час, місце та спосіб надання такої вигоди; ‒
одержання неправомірної вигоди
‒ прийняття (фактичне отримання) службовою особою наданої їй
іншою особою (вигододавцем) особисто або через посередників такої вигоди з
метою наступного володіння, користування і розпорядження нею на свій
власний розсуд;
‒ прохання надати неправомірну вигоду ‒ звернення службової особи,
здійснене у будь-якій формі, крім вимагання, до іншої особи (потенційного
вигододавця) з пропозицією надати цій службовій або третій особі
неправомірну вигоду, тобто схиляння (підбурювання) особи до надання такої
вигоди.
 Із зазначеного випливає, що будь-які дії, передбачені ст. 368 КК, завжди
мають двосторонній характер, бо у всіх випадках їх вчинення припускається
наявність, як мінімум, двох осіб ‒ одна з яких пропонує, обіцяє чи надає
неправомірну вигоду і тим самим схиляє (підбурює) іншу особу до прийняття
такої пропозиції, обіцянки чи до одержання такої вигоди, а інша ‒ приймає
зазначену пропозицію, обіцянку або сама звертається з проханням надати їй
неправомірну вигоду чи фактично її одержує.
Для кваліфікації дій за ст. 368 КК не має значення: а) чи вчиняються вони
безпосередньо службовою особою або вона діє через посередників; б) чи
прийняла вона пропозицію, обіцянку надати неправомірну вигоду, прохала або
одержала її для себе особисто або для інших (третіх) фізичних чи юридичних
осіб; в) чи здійснила вона ці дії в так званій простій (відкритій, очевидній) або в
завуальованій (прихованій, замаскованій) формі; г) як саме фактично було
використано службовою особою неправомірну вигоду.
Обов’язковими умовами відповідальності за прийняття пропозиції,
обіцянки надати неправомірну вигоду, за прохання про її надання або фактичне
її одержання завжди є: а) вчинення чи не вчинення службовою особою б) в
інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду або третіх осіб в)
будь-якої дії з використанням наданої службовій особі влади чи службового
становища.
Із цих положень закону випливає, що відповідальність за ст. 368 КК
настає у випадках, якщо службова особа: 1) вчиняє певні дії або утримується
від їх учинення ‒ бездіяльність; 2) такі дії (бездіяльність) можуть бути будь-
якими, тобто правомірними (законними) чи протиправними. Але якщо вони
містять склад певного злочину, то крім ст. 368 КК, підлягають кваліфікації ще і
за відповідною статтею КК (напр., за ст. 364 КК); 3) як дія, так і бездіяльність,
зумовлені неправомірною вигодою, вчиняються (не вчиняються) в інтересах
або самого вигододавця, або третіх осіб, під якими розуміються як фізичні, так
й юридичні особи; 4) інтереси таких осіб можуть бути законними
(правомірними) і протиправними. Якщо службова особа за неправомірну
вигоду сприяє особі у вчиненні будь-якого злочину, вчинене кваліфікується не
тільки за ст. 368 КК, а й як співучасть у відповідному злочині; 5) дії в інтересах
того, хто пропонує, обіцяє чи у відповідь на прохання погоджується надати або
надає неправомірну вигоду, або в інтересах третіх осіб, завжди вчиняються (не
вчиняються) службовою особою з використанням наданої їй влади чи
службового становища. Причому до таких дій належать не лише ті, які
безпосередньо входять до кола службових повноважень (компетенції)
службової особи, а й такі, які вона хоча й не уповноважена була вчинювати, але
до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки
своєму службовому становищу.
Якщо ж неправомірна вигода одержана у зв’язку з виконанням особою не
службових, а інших (професійних, виробничих, технічних) функцій, вчинене не
може бути кваліфіковано за ст. 368 КК і за певних умов може містити ознаки
складу злочину, передбаченого ст. 354 КК.
Оскільки діяння, обумовлені неправомірною вигодою, перебувають поза
межами об’єктивної сторони цього злочину, то прийняття пропозиції,
обіцянки надати таку вигоду чи прохання про її надання є злочином з
усіченим складом, бо порівняно з одержанням такої вигоди, момент його
закінчення перенесено на більш ранню стадію ‒ виявлення згоди, тобто
прийняттям винним самої такої пропозиції, обіцянки чи висловленням ним
прохання про надання такої вигоди. Одержання такої вигоди є злочином із
формальним складом, бо визнається закінченим з моменту фактичного
прийняття винним хоча б частини такої вигоди. Якщо ж умисел винного,
спрямований на одержання вигоди, не було реалізовано з причин, що не
залежать від його волі (напр., у випадку одержання замість грошей так званої
«ляльки»), вчинене кваліфікується як замах (ст. 15 КК) на цей злочин. Для
визнання злочину закінченим не має також значення: а) чи була неправомірна
вигода запропонована, обіцяна, одержана або прохання про її надання
висловлено до або після вчинення (не вчинення) службовою особою
обумовлених такою вигодою дій; б) чи було заздалегідь обумовлено одержання
такої вигоди; в) чи виконала службова особа дії в інтересах вигододавця або
третьої особи і чи збиралася вона їх виконувати або не мала такого наміру.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий умисел. Причому особливість
суб’єктивної сторони злочину полягає в тому, що між умислом службової
особи та тієї, яка пропонує, обіцяє надати неправомірну вигоду чи у відповідь
на прохання погоджується її надати або фактично надає, наявний тісний,
нерозривний зв’язок, бо обидві ці особи усвідомлюють, що між ними досягнута
певна згода стосовно такої вигоди.
Суб’єкт злочину ‒ спеціальний: лише службова особа публічного права.
Співучасниками злочину можуть бути й будь-які інші особи.
Кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 368 КК України діяння, передбачене
частиною першою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у
значному розмірі.
Особливо кваліфікуючі ознаки:
1) ч. 3 ст. 368 КК України – діяння, передбачене частиною першою або
другою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у великому
розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище,
або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з
вимаганням неправомірної вигоди.  
2) ч. 4 ст. 368 КК України – діяння, передбачене частинами першою,
другою або третьою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода в
особливо великому розмірі, або вчинене службовою особою, яка займає
особливо відповідальне становище.
Розмір неправомірної вигоди визначено в п. 1 примітки до ст. 368 КК,
згідно з якою вигодою в значному розмірі є така, що в сто і більше разів, у
великому ‒ в двісті і більше разів, а в особливо великому ‒ в п’ятсот і більше
разів перевищує н.м.д.г. При цьому в частинах 2, 3 та 4 ст. 368 КК встановлено
відповідальність не тільки за фактичне одержання службовою особою
неправомірної вигоди в зазначених розмірах, а й за сам факт прийняття
пропозиції, обіцянки надати таку вигоду або прохання про її надання у
відповідному розмірі. Якщо ж службова особа одержала неправомірну вигоду
декілька разів, кожен з яких не перевищує розмір н.м.д.г. в 100, 200 чи 500
разів, а вчинені нею дії не об’єднані (не охоплювалися) єдиним умислом
винного, скоєне не може бути кваліфіковано як одержання такої вигоди в
значному, великому або особливо великому розмірі, навіть якщо загальна її
сума перевищує зазначені розміри. У таких випадках одержання кожного
окремого разу вигоди в певному розмірі містить ознаки самостійного
(окремого) складу злочину і кваліфікується (за інших необхідних умов) за ч. 3
ст. 368 КК як злочин, вчинений повторно (див. п. 4 примітки до ст. 354 КК).
Якщо при одержанні неправомірної вигоди декілька разів умисел винного було
спрямовано на її прийняття у значному, великому або особливо великому
розмірі, вчинене необхідно оцінювати як один (єдиний) продовжуваний злочин
і залежно від загальної суми отриманого в цілому кваліфікувати як одержання
вигоди в значному (ч. 2), великому (ч. 3) чи особливо великому розмірі (ч. 4).
Якщо ж службова особа послідовно одержала один раз неправомірну вигоду в
значному, другий – в великому, а третій – в особливо великому розмірі,
вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів – відповідно за частинами 2, 3
чи 4 ст. 368 КК, а покарання призначається за правилами ст. 70 КК. Якщо
умисел винного було спрямовано на одержання вигоди в значному, великому
чи особливо великому розмірі, але з причин, що не залежать від його волі,
фактично була отримана лише частина зумовленої вигоди, вчинене
кваліфікується як замах (ст. 15 КК) на одержання такої вигоди в тому розмірі,
який охоплювався його умислом.
Одержання неправомірної вигоди у декілька прийомів за виконання
(невиконання) в інтересах того, хто її надає чи в інтересах третіх осіб дій,
обумовлених такою вигодою, не утворює повторності за умови, якщо вчинене
містить ознаки продовжуваного злочину і кожний окремий епізод злочинної
діяльності охоплювався єдиним (загальним) умислом винного. Водночас
повторним має визнаватися одержання неправомірної вигоди декілька разів
хоча й від однієї й тієї самої особи, але за умови, якщо кожний випадок
надання/прийняття такої вигоди обумовлювався виконанням (невиконанням)
відповідних дій в її або в інтересах третіх осіб. Але не є повторним одночасне
одержання неправомірної вигоди від кількох осіб за умови, якщо вона
надавалася/одержувалася в спільних інтересах усіх цих осіб. Проте повторним
слід визнавати одночасне одержання такої вигоди від кількох осіб, якщо вона
надавалася/одержувалася за виконання (невиконання) дій в інтересах кожної
окремої особи і винний це усвідомлював.

18.7. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій

особі.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 369 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Цей злочин нерозривно пов’язаний з передбаченим ст. 368 КК і, перш за
все, загальним для них є предмет злочину ‒ неправомірна вигода. Якщо
запропонована, обіцяна чи надана неправомірна вигода була здобута злочинним
шляхом або її збут (розповсюдження) містить ознаки певного складу злочину,
вчинене кваліфікується за сукупністю відповідних злочинів. Так само
кваліфікується вчинене і в тому випадку, коли дії, передбачені ст. 369 КК, є
способом схиляння (підбурювання) службової особи до вчинення нею іншого
(крім передбаченого ст. 368 КК) злочину (напр., службового підроблення чи
зловживання).
 Об’єктивна сторона злочину – пропозиція чи обіцянка службовій особі
надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої
вигоди за вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої
дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Пропозиція надати неправомірну вигоду ‒ висловлення службовій особі з
боку винного у будь-якій формі наміру про надання їй або третій особі такої
вигоди; ‒ обіцянка надати неправомірну вигоду ‒ висловлення такого самого
наміру, але з повідомленням про час, місце, спосіб надання такої; ‒ надання
неправомірної вигоди ‒ наділення службової чи з її відома та за згодою третьої
особи такою вигодою, тобто давання, вручення, передача їй особисто або через
посередників такої вигоди.
Форма і способи повідомлення про намір надати неправомірну вигоду, а
також самого акту надання такої вигоди можуть бути різними (особисто чи
через посередників, відкрито чи завуальовано, усно чи письмово, за допомогою
конклюдентних дій, шляхом направлення листа, електронного повідомлення
засобами Інтернет або мобільного зв’язку, шляхом відправлення посилки,
переказу тощо) і на кваліфікацію не впливають. Прийняття такої пропозиції чи
обіцянки службовою особою, на адресу якої вони спрямовані, не є
обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину. Тому відмова службової
особи від пропозиції чи обіцянки надати їй неправомірну вигоду не виключає
відповідальності особи за пропозицію чи обіцянку її надати.
Що ж стосується надання такої вигоди, як закінченого злочину, то
обов’язковою його ознакою є прийняття (одержання) службовою особою хоча б
її частини. Якщо неправомірна вигода не була прийнята (одержана) службовою
особою з причин, що не залежать від волі особи, яка її надавала, вчинене
кваліфікується як замах (ст. 15 КК) на її надання. Відповідальність за вказані дії
настає за умови, якщо неправомірна вигода пропонувалася, обіцялася чи
надавалася: а) службовій особі публічного права або (з її відома та за згодою)
третій особі; б) за (для) вчинення (невчинення) такою службовою особою з
використанням влади чи службового становища дії (дій); в) в інтересах того,
хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи. Таким
чином, пропозиція, обіцянка чи надання неправомірної вигоди службовій особі
(ст. 369 КК) завжди тісно пов’язані з прийняттям нею цієї пропозиції, обіцянки
чи одержанням такої вигоди (ст. 368 КК), бо виступають способом схиляння
(шляхом підкупу) службової особи до використання нею свого службового
становища для вчинення (невчинення) обумовлених вигодою дій в інтересах
того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третіх осіб.
За статтею 369 КК карається злочин: а) або з усіченим складом, коли його
об’єктивна сторона вичерпується фактом доведення до відома службової особи
публічного права пропозиції чи обіцянки надати їй неправомірну вигоду, б) або
з формальним складом, коли об’єктивна сторона полягає в наданні такої вигоди
і прийнятті (одержанні) хоча б її частини службовою особою. З моменту
вчинення цих дій злочин вважається закінченим. Оскільки за ст. 369 КК
вчинення злочину вичерпується самим фактом доведення до відома службової
особи пропозиції, обіцянки про надання неправомірної вигоди чи фактичним
наданням такої, для кваліфікації не має значення: а) хто є власником
матеріальних благ, які пропонуються, обіцяються чи надаються як така вигода;
б) чи діє той, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду за власною ініціативою
або від імені (на прохання, за рекомендацією, дорученням, розпорядженням,
наказом) інших осіб; в) чи пропонує, обіцяє або надає він таку вигоду у своїх
особистих або в інтересах третіх осіб; г) чи є ці треті особи фізичними або
юридичними.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий умисел, причому винний
усвідомлює, що пропонує, обіцяє чи передає неправомірну вигоду саме як
незаконну винагороду і лише службовій особі публічного права. Відсутність
такого усвідомлення (напр., внаслідок обману або зловживання довірою)
виключає кваліфікацію діяння за ст. 369 КК. За частинами 3 і 4 ст. 369 КК
винний повинен також усвідомлювати, що надає неправомірну вигоду саме
такій службовій особі публічного права, яка займає відповідальне (ч. 3) чи
особливо відповідальне (ч. 4) становище. Якщо ж він помилявся в цьому,
вчинене кваліфікується лише як замах на надання вигоди саме такій службовій
особі. Мотиви та мета злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не
впливають.
Суб’єкт злочину ‒ будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

18.8. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права

незалежно від організаційно-правової форми.

 Об’єктивна сторона пропозиція чи обіцянка службовій особі юридичної

особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми надати їй
або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди або
прохання її надати за вчинення зазначеною службовою особою дій чи її
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи.
Суб’єктивна сторона – прямий умисел.
Суб’єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Кваліфікуючі ознаки (ч. 2 ст. 368-3 КК України) ті самі дії, вчинені
повторно або за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою.
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 368-3 КК
України ) прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою
юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової
форми неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення дій або
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи,  дії,
передбачені частиною третьою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб чи поєднані з вимаганням неправомірної
вигоди (ч. 4 ст. 368-3 КК України).

18.9. Підкуп особи, яка надає публічні послуги.

Об’єктивна сторона пропозиція чи обіцянка аудитору, нотаріусу,

оцінювачу, іншій особі, яка не є державним службовцем, посадовою особою
місцевого самоврядування, але провадить професійну діяльність, пов’язану з
наданням публічних послуг, у тому числі послуг експерта, арбітражного
керуючого, приватного виконавця, незалежного посередника, члена трудового
арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій), надати йому/їй
або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди або
прохання її надати за вчинення особою, яка надає публічні послуги, дій або її
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи.
Суб’єктивна сторона – прямий умисел.
Суб’єкт – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Кваліфікуючі ознаки( ч. 2 ст. 368-4 КК України) ті самі дії, вчинені
повторно або за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою.
Особливо кваліфікуючі ознаки (ч. 3 ст. 368 КК України)  прийняття
пропозиції, обіцянки або одержання аудитором, нотаріусом, приватним
виконавцем, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою,
яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а
також незалежним посередником чи арбітром під час розгляду колективних
трудових спорів неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення
дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того,
хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи, дії,
передбачені частиною третьою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб чи поєднані з вимаганням неправомірної
вигоди (ч. 3 ст. 368 КК України).
 18.10.Провокація підкупу.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 370 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Об’єктивна сторона злочину – провокація підкупу, тобто дії службової
особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної
вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб
потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або
прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду.
Об’єктивна сторона злочину характеризується лише активною формою
поведінки ‒ діями, які полягають у штучному створенні обставин і умов
(обстановки), тобто формуванні таких об’єктивнопредметних чинників, які
зумовлюють вчинення особою одного або декількох з таких злочинів, як: а)
пропозиція, обіцянка чи надання неправомірної вигоди (частини 1 і 2 статей
368-3 , 368-4 , ст. 369 КК) або б) прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання
такої вигоди (ст. 368, частини 3 і 4 статей 368-3 , 368-4 КК).
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є
використання суб’єктом для провокації підкупу свого службового становища.
При цьому винний, використовуючи своє службове становище, може
провокувати пропозицію, обіцянку, надання неправомірної вигоди як йому
особисто, так й створювати обставини і умови для прийняття пропозиції,
обіцянки чи одержання такої вигоди іншими службовими особами або особами,
які надають публічні послуги. Якщо ж штучно створюючи відповідну
обстановку, провокатор підкупу не використовує для цього своє службове
становище і діє виключно як приватна особа, то залежно від конкретних
обставин справи він несе відповідальність лише як організатор, підбурювач чи
пособник злочинів, передбачених статтями 368, 368-3, 368-4 або 369 КК
України.
Конкретні способи провокації можуть бути різними: натяки, поради,
пропозиції, прохання, умовляння, рекомендації, вказівки тощо. Найчастіше ці
способи виступають як схиляння особи до вчинення конкретного злочину,
передбаченого статтями 368, 368-3, 368-4 або 369 КК. У таких випадках
провокація підкупу є ні чим іншим, як підбурюванням (ч. 4 ст. 27 КК) до
вчинення злочину, яке повністю охоплюється ст. 370 КК і не потребує
додаткової кваліфікації, бо за таких умов передбачений цією статтею злочин є
спеціальним видом підбурювання.
 Але провокація підкупу може полягати не тільки у схилянні
(підбурюванні) до вчинення конкретного злочину, а й у висловленні різного
роду натяків, припущень, застережень, створенні штучних перешкод і
труднощів, які спрямовані на породження у особи переконання в тому, що
питання, у вирішенні яких вона зацікавлена, можуть бути розв’язані лише
шляхом підкупу. Не виключається і використання такого способу провокації, як
обман, коли винний здійснює її шляхом поширення неправдивої інформації
(чуток) про можливість вирішення тих чи інших питань лише за допомогою
підкупу.
Як провокацію слід розцінювати, наприклад, дії службової особи
правоохоронних органів, яка під час перевірки діяльності комерційної
структури, бажаючи спровокувати й викрити її керівника, направляє до нього
свого співробітника з пропозицією про вирішення питань, які виникли, за
допомогою надання неправомірної вигоди. Провокація буде і в тому випадку,
коли, наприклад, під час офіційного прийому громадянина службова особа
натякає (попереджає, застерігає, висловлює припущення), що вирішення його
питання потребує забагато часу, але є й інші (не офіційні) шляхи його
вирішення, які прискорять цей процес. Провокація підкупу може бути
пов’язана зі співучастю службової особи-провокатора у вчиненні злочинів,
передбачених статтями 368, 368-3 , 368-4 або 369 КК. Якщо винний не тільки
спровокував вчинення одного чи декількох з цих злочинів, а й організував його
(ч. 3 ст. 27 КК) чи сприяв його вчиненню (ч. 5 ст. 27 КК), скоєне слід додатково
кваліфікувати як співучасть у злочині за відповідними частинами ст. 27 і
статтями 368, 368-3, 368-4 або 369 КК. Провокація підкупу належить до
злочинів з усіченим складом, який визнається закінченим із моменту
створення відповідних обставин і умов (обстановки), незалежно від того, чи
вчинила особа злочин, до якого вона провокувалася. Проте, якщо такий злочин
завдяки провокації (у зв’язку з її здійсненням) усе-таки був учинений, це не
виключає відповідальності того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну
вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку її надати чи одержав таку вигоду.
За частиною 2 ст. 370 КК карається провокація підкупу, вчинена
службовою особою правоохоронних органів.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий умисел, бо службова особа
свідомо створює обстановку, яка зумовлює пропонування, обіцянку, надання
неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки її надати чи
одержання такої вигоди, переслідуючи при цьому спеціальну мету – викрити
особу, яка піддалася на таку провокацію. Відсутність такої мети виключає
кваліфікацію дій за ст. 370 КК.
 Суб’єкт провокації підкупу ‒ спеціальний – службова особа як
публічного, так і приватного права (частини 3 і 4 ст. 18 КК), а за ч. 2 ст. 370 КК
‒ тільки така службова особа публічного права, яка є працівником
правоохоронного органу.
Від провокації підкупу слід відрізняти правомірні дії, спрямовані на
викриття злочину, коли за заявою службової особи або особи, яка надає
публічні послуги, якій пропонують, обіцяють надати неправомірну вигоду, або
за інформацією особи, яку прохають надати таку вигоду чи у якої її вимагають,
працівниками правоохоронних органів здійснюється правомірна оперативна
діяльність із виявлення та затримання особи, яка вчинила зазначені дії (так
звана «контрольована неправомірна вигода»). Правомірність таких дій
обумовлюється тим, що у подібних випадках з боку відповідних осіб уже
вчинені дії, які містять ознаки складів злочинів, передбачених статтями 368,
368-3, 368-4 або 369 КК.

ТЕМА 17
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ

ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН (КОМП'ЮТЕРІВ),
СИСТЕМ ТА КОМП'ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ

17.8. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів у сфері

використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і
мереж електрозв’язку.
17.9. Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних
машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи
мереж електрозв'язку.
17.10. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту
шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження
або збут.
17.11. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим
доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах
(комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або на
носіях такої інформації.
17.12. Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-
обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах,
комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації,
вчинені особою, яка має право доступу до неї.
17.13. Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних
машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи
 мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в
них оброблюється.
17.14. Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин
(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку шляхом масового розповсюдження повідомлень
електрозв'язку.

17.8. Поняття, загальна характеристика та система (види) злочинів

у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних
мереж і мереж електрозв’язку.

Науково-технічний прогрес не можливий без широкомасштабного

впровадження в управлінську діяльність, у різні сфери науки, техніки та
виробництва електронно-обчислювальної техніки. Це потребує розвитку і
вдосконалення правових засобів регулювання суспільних відносин у сфері
комп'ютеризації діяльності людини. Регулювання здійснюється такими
нормативними актами: Законом України «Про захист інформації в
автоматизованих системах» від 31 травня 2005 року, Положення про технічний
захист інформації в Україні, затвердженим Указом Президента України від 27
вересня 1999 р. № 1229 та ін.
Чинний КК України, а саме розділ XVI «Злочини у сфері використання
електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних
мереж і мереж електрозв’язку» Особливої частини КК України містить шість
статей:
7. несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних
машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку (ст. 361 КК України);
8. створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих
програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут (ст. 361¹
КК України);
9. несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим
доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах
(комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на
носіях такої інформації (ст. 361² КК України);
10. несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-
обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах,
комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені
особою, яка має право доступу до неї (ст. 362 КК України);
11. порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних
машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброб-
люється (ст. 363 КК України);
 12. перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку
(ст. 363¹ КК України).
Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку
(комп’ютерні злочини) – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що
посягають на суспільні відносини у сфері безпеки комп’ютерної інформації та
нормального функціонування електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку,
заподіюючи їм шкоду чи ставлячи під загрозу заподіяння такої шкоди.
Родовим об’єктом цих злочинів є урегульовані законодавством суспільні
відносини, що забезпечують безпеку комп’ютерної інформації та нормальне
функціонування електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та
комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку. Родовим об'єктом злочинів,
передбачених у розділі XVI КК "Злочини у сфері використання електронно-
обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж
електрозв'язку", є частина інформаційних відносин, які можна визначити
як інформаційні відносини, засобом забезпечення яких є ЕОМ, системи,
комп'ютерні мережі та мережі електрозв'язку. 
Безпосередніми об’єктами зазначених злочинів можуть бути:
встановлений порядок обробки інформації в електронно-обчислювальних
машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах
або мережах електрозв’язку; безпека обробки комп’ютерної інформації чи
інформації, що передається мережами електрозв’язку; встановлений порядок
обігу інформації з обмеженим доступом тощо. Додатковими обов'язковими
безпосередніми об’єктами комп’ютерних злочинів є відносини власності на
інформацію, що обробляється в електронно-обчислювальних машинах
(комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах чи мережах
електрозв’язку, а також право користувачів на доступ до зазначеної інформації
та користування нею.
Предмет злочину: 1) електронно-обчислювальна машина (ЕОМ) –
комп'ютер – комплекс технічних засобів, призначених для автоматичної
обробки інформації в процесі вирішення обчислювальних та інформаційних
задач; 2) автоматизовані комп'ютерні системи (АКС) – сукупність
взаємопов'язаних ЕОМ, периферійного обладнання та програмного
забезпечення, призначених для автоматизації прийому, зберігання, обробки,
пошуку і видачі інформації споживачам. Комп'ютерні системи можуть бути
регіонального та галузевого характеру; 3) комп'ютерні мережі (мережа ЕОМ) –
це з'єднання декількох комп'ютерів (ЕОМ) та комп'ютерних систем, що
взаємопов'язані і розташовані на фіксованій території та орієнтовані на
колективне використання загальномережових ресурсів. Комп'ютерні мережі
передбачають спільне використання ресурсів обчислювальних центрів (ОЦ),
запуск загальних програм, які входять до комп'ютерних систем; 4) носії
комп'ютерної інформації – фізичні об'єкти, машинні носії, призначені для
постійного зберігання, перенесення і обробки комп'ютерної інформації. До них
відносяться гнучкі магнітні диски (дискети), жорсткі магнітні диски
(вінчестери), касетні магнітні стрічки (стримери), магнітні барабани, магнітні
карти тощо; 5) комп'ютерна інформація – це текстова, цифрова, графічна чи
інша інформація (дані, відомості) про осіб, предмети, події, яка існує в
електронному виді, зберігається на відповідних електронних носіях і може
використовуватися, оброблятися або змінюватися за допомогою ЕОМ
(комп'ютерів).
Об’єктивна сторона цих злочинів виявляється в активних діях.
Порушення правил експлуатації ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем,
комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту
інформації, яка в них оброблюється (ст. 363 КК України) може вчинятися
шляхом злочинної бездіяльності.
Об’єктивна сторона злочинів, про які йдеться у статтях 361, 362, 363, 363¹
КК України, передбачає не тільки вчинення суспільно-небезпечного діяння, а й
настання суспільно небезпечних наслідків. Тож склади цих комп’ютерних
злочинів є матеріальними. Склади злочинів, зазначених у статтях 361¹ України і
361² КК України, сформульовано законодавцем як формальні.
Обов’язковою ознакою фактично всіх складів злочинів є знаряддя їх
вчинення – відповідні програмні й технічні засоби, за допомогою яких
вчиняється посягання. Якщо такі засоби є власністю особи, котра вчинила
комп’ютерний злочин (окрім злочину, передбаченого ст. 363 і ч. 1 ст. 363¹ КК),
то вони (засоби) підлягають конфіскації згідно з вимогами санкцій до статей
361, 361¹, 361², 362, ч. 2 ст. 363¹ КК України.
Суб’єктивна сторона цих злочинів характеризується, переважно умисною
виною. Злочин, передбачений ст. 363 КК України, має необережну форму вини,
що визначається характером ставлення винного до наслідків. Власне ж дія
(бездіяльність) при порушенні правил експлуатації ЕОМ може бути як
умисною, так і вчиненою з необережності. Створення шкідливих програмних
або технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу
ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж
електрозв’язку є злочинними за умови, коли ці дії вчинено з метою
використання, розповсюдження чи збуту таких засобів (ст. 361¹ КК України). В
інших злочинах мотив і мета можуть бути різними – корисливість, хуліганство,
помста, заздрість, підрив репутації, приховування іншого злочину тощо.
Якщо ж, наприклад, копіювання інформації, вчиняється з корисливих
мотивів і містить ознаки складу злочину «Шахрайство», вчинене слід
кваліфікувати за сукупністю злочинів – за статтями 362 КК України і 190 КК
України.
Суб'єкт цих злочинів – будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку. У деяких статтях суб’єкт може бути спеціальний – особа, що має
право доступу до інформації, яка обробляється в ЕОМ, автоматизованих
системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації
(ст. 362 КК України), або особа, що відповідає за експлуатацію ЕОМ,
автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку (ст.
363 КК України).
Кваліфікуючі ознаки злочинів у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів),
систем і комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку є вчинення таких діянь:
1) повторно;
 2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіянням значної шкоди (ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 361¹, ч. 2 ст. 361², ч. З
ст. 362, ч. 2 ст. 363¹ КК).
Значною є шкодою у статтях 361-363-1 КК України, якщо заподіяні
матеріальні збитки в сто і більше разів перевищують неоподатковуваний
мінімум доходів громадян.

17.9. Несанкціоноване втручання в роботу електронно-

обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем,
комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку.

Безпосередній об’єкт (ст. 361 КК України) – як і основними

безпосередніми об’єктами злочинів передбачених ст. ст. 361¹–363¹ КК України
є встановлений порядок обробки (збирання, введення, записування,
перетворення, зчитування, зберігання, знищення, реєстрації, приймання,
отриманні передавання) комп’ютерної інформації у інформаційних
(автоматизованих) системах та порядок обробки, в тому числі передавання
інформації мережам електрозв’язку (телекомунікаційними системами), а також
встановлений порядок доступу до такої інформації.
Додатковим обов’язковим об’єктом цих злочинів є право власності на
комп’ютерну інформацію та інформацію, що передається мережами
електрозв’язку, в цілому чи його окремі складові частини (елементи) –  право
володіння, право користування та право розпорядження зазначеними видами
інформації.
Предметом злочину є:
1) електронно-обчислювальні машини (комп’ютери); 2) автоматизовані
системи; 3) комп’ютерні мережі; 4) мережі електрозв’язку; 5) комп’ютерна
інформація; 6) інформація, що передається мережам електрозв’язку.
Під електронно-обчислювальною машиною (комп’ютером)розуміється
комплекс електронних та інших технічних пристроїв, за допомогою якого
здійснюється автоматична обробка даних. Складовими елементами ЕОМ,  є
системний блок, монітор та клавіатура. Найбільш типовими різновидами ЕОМ
є сервери (потужні комп’ютери, призначені для обробки великої кількості
інформації, одночасного функціонування великої кількості програм,
забезпечення роботи АС, мереж тощо) та персональні комп’ютери.
Під автоматизованою системою розуміється організаційно-технічна
система, в якій реалізується технологія обробки інформації з використанням
технічних і програмних засобів. Під АС слід вважати сукупність ЕОМ, засобів
зв’язку та програм, за допомогою яких ведеться документообіг, формуються,
оновлюються та використовуються різного роду бази даних, накопичується та
обробляється інформація, яка є результатом наукових спостережень чи
експериментів, збирається, систематизується та оновлюється в електронному
вигляді статистична інформація. Оскільки обробка певних даних, як правило,
можлива і в результаті роботи одного комп'ютера, то АС - це і окремо взятий
комп’ютер разом з його програмним забезпеченням.
Комп’ютерна мережа – це сукупність програмних і технічних засобів, за
допомогою яких забезпечується можливість доступу з однієї ЕОМ до
програмних чи технічних засобів іншої (інших) ЕОМ та до інформації, що
зберігається у системі іншої (інших) ЕОМ, а мережа електрозв'язку–
сукупність засобів та споруд електричного зв'язку поєднаних в єдиному
технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну
Об’єктивна сторона злочину проявляється у формі несанкціонованого
втручання у роботу ЕОМ, їх систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку, наслідком якого є: 1) витік; 2) втрата; 3) підробка; 4)
блокування інформації; 5) спотворення пpоцесу обробки інформації або 6)
порушення встановленого порядку її маршрутизації.
Втручання полягає у проникненні до цих машин, їх систем чи мереж і
вчиненні дій, які порушують режим роботи ЕОМ, припиняють (частково чи у
повному обсязі) їх роботу. Таке втручання повинне бути незаконним, тобто
особа не мала ні дійсного, ні передбачуваного права на втручання в роботу
ЕОМ. При цьому електронно-обчислювальні машини не належать винному ні
на праві власності, ні на будь-якій іншій законній підставі (наприклад на
умовах оренди).
Способи втручання в роботу електронно-обчислювальних машин можуть
бути різними: шляхом виявлення слабких місць в захисті, шляхом
автоматичного перебору абонентських номерів («вгадування коду» – «дії
«хакерів»), з'єднання з тим або іншим комп'ютером, підключеним до
телефонної мережі, використання чужого імені (пароля) за допомогою
використання помилки в логіці побудови програми тощо.
Несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ, їх систем чи
комп’ютерних мережце проникнення до цих машин, їх систем чи мереж і
вчинення дій, які змінюють режим роботи машини, її системи чи комп’ютерної
мережі, або ж повністю чи частково припиняють їх роботу, без дозволу (згоди)
відповідного власника або уповноважених ни осіб, а так само вплив на роботу
АЕОМ за допомогою різних технічних пристроїв, здатних зашкодити роботі
машини.
Під несанкціонованим втручанням в роботу мереж електрозв’язкуслід
розумі будь-які (окрім втручання в роботу ЕОМ, їх систем чи комп’ютерних
мереж, що забезпечують роботу мереж електрозв’язку) вчинені без згоди
власника відповідної мережі чи службових осіб, на яких покладено
забезпечення її нормальної роботи, дії, внаслідок яких припиняється
(зупиняється) робота мережі електрозв’язку або відбуваються зміни режиму
цієї роботи.
Оскільки заборонене ст. 361 діяння полягає у втручанні в роботу
комп’ютерів і комплексів, робота яких пов’язана з роботою комп’ютерів, то
слід вважати, що інформацією, про яку йдеться у статті, головним чином є
комп’ютерна інформація. Комп’ютерна інформація– це текстова, графічна чи
будь-яка інша інформація (дані), яка існує в електронному вигляді, зберігається
на відповідних носіях і може створюватись змінюватись чи використовуватись
за допомогою ЕОМ. У той же час дія статті поширюється і на передачу
каналами зв’язку іншої інформації (наприклад, передачу інформації за
допомогою факсу, телетайпу, телексу).
Частиною 1 ст. 361 КК України охоплюються як випадки проникнення
(впливу) у працюючу ЕОМ, систему чи мережу (наприклад, проникнення до
системи одного працюючого персонального комп’ютера з такого ж іншого), так
і несанкціоноване увімкнення непрацюючої машини і проникнення до неї
(вплив на її роботу).
Витік інформації – це ситуація, коли внаслідок певних дій інформація в
системі стає відомою чи доступною фізичним та юридичним особам, що не
мають права доступу до неї.
Втрата інформації – ситуація, коли інформація, яка раніше існувала в АС,
перестає існувати для фізичних або юридичних осіб, які мають право власності
на неї, в повному чи обмеженому обсязі.
Підробка інформації – навмисні дії, що призводять до зміни інформації,
яка зберігається в АС.
Блокування інформації – припинення доступу до інформації власником чи
користувачем внаслідок дій винного.
Спотворення процесу обробки інформації – зміна порядку чи змісту
операцій по обробці інформації, що здійснюються за допомогою технічних і
програмних засобів, включаючи обмін по каналах передачі даних.
Порушенням встановленого порядку маршрутизації інформації слід
розуміти зміну режиму роботи мережі електрозв’язку, внаслідок якої певна
інформація, що передавалась потрапляє, чи може потрапити у розпорядження
особи, яка за умов нормальної роботи мережі не повинна була отримати дану
інформацію.
Злочин вважається закінченим з моменту несанкціонованого втручання
в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих
систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, що призвело до витоку,
втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки
інформації або порушення встановленого порядку її маршрутизації.
Суб’єктивна сторона – характеризується умисною формою вини,а
психічне ставлення винного до наслідків у вигляді витоку, підробки,
блокування, спотворення процесу обробки інформації чи порушення
встановленого порядку її маршрутизації може характеризуватися як умисно так
і необережною формою вини.
Суб'єкт цього злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку загальний.
Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:
1. повторно;
2. за попередньою змовою групою осіб;
3. заподіяння значної шкоди.

Вироком Бершадського районного суду Вінницької області, від 16 липня

2018 року Г., було засуджено за ч.1 ст. 361 КК України, ч. 2 ст. 361 КК
України.
В березні-квітні 2017 року в м. Бершадь Вінницької області підсудний
Г., з метою незаконного підключення до мережі кабельного телебачення та
перегляду телеканалів, умисно, без укладання відповідного договору та оплати
за підключення до мережі, не санкціоновано втрутився у роботу
телекомунікаційної мережі ПП ТРК «Кентавр–TV» м. Бершадь шляхом
з’єднання кабелів магістральної лінії (мережі) в будинку № 4 по вул.
Шевченка, які простягалися в даному будинку, та прокладення
внутрішнього кабелю до квартири № 18, в якій проживає підсудний,
внаслідок чого по даному кабелю став надходити сигнал електромережі і
підсудний Г., отримав можливість перегляду каналів кабельного телебачення
без абонентської плати в період до 28 квітня 2017 року, чим був
порушений встановлений ПП ТРК «Кентавр–TV» порядок маршрутизації,
який полягає у зміні режиму роботи мережі електрозв’язку, внаслідок
якої інформація, яка передається у цій мережі потрапила у розпорядження
підсудного Г., і ПП ТРК «Кентавр – TV» м. Бершадь Вінницької області
було заподіяна матеріальна шкода в розмірі 565 грн.
Він же, в квітні-травні 2017 року в м. Бершадь Вінницької області,
повторно, з метою незаконного підключення до мережі кабельного
телебачення та надання можливості перегляду телеканалів громадянином Ш.,
якому не було відомо про злочинні дії підсудного, умисно, без укладання
відповідного договору та оплати за підключення до мережі, не санкціоновано
втрутився у роботу телекомунікаційної мережі ПП ТРК «Кентавр – TV» м.
Бершадь шляхом прокладення телевізійного кабелю від сплітера
(розподілювача сигналу), який містився у квартирі № 18, розташованої в
будинку 4 по вул. Шевченка, де проживає Г., до квартири № 24 цього ж
будинку, де проживає Ш., внаслідок чого Г., отримав можливість перегляду
каналів кабельного телебачення без абонентської плати в період до 28
квітня 2018 року, чим був порушений встановлений ПП ТРК «Кентавр –
TV» порядок маршрутизації, який полягає у зміні режиму роботи
мережі електрозв’язку, внаслідок якої інформація, яка передається у цій
мережі потрапила у розпорядження Г., і ПП ТРК «Кентавр – TV» м. Бершадь
заподіяна матеріальна шкода в розмірі 535грн.

17.10. Створення з метою використання, розповсюдження або збуту

шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження
або збут.

Безпосередній об’єкт (ст. 3611 КК України) – це суспільні відносини

щодо охорони нормальної роботи електронно-обчислювальних машин.
Додатковим факультативним об’єктом – суспільні відносини щодо охорони
власності на комп’ютерну інформацію чи іншу інформацію, яка передається
каналами електрозв’язку.
Предмет злочину – шкідливі програмні та технічні засоби, призначені для
несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ (комп ’ютерів), автоматизованих
систем, комп ’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.
Об’єктивна сторона  створення з метою використання, розповсюдження
або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи
технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу
електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем,
комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку.
Під створенням слід вважати розробку чи виготовлення предметів
злочину.
Під використанням шкідливих програмних чи технічних засобів слід
розуміти дії, внаслідок яких ці засоби активуються і починають функціонувати
відповідно до своїх властивостей та призначення.
Розповсюдженням шкідливих програмних чи технічних засобів є відкриття
доступу до них невизначеному колу осіб, а також дії, внаслідок яких ці засоби
(зокрема, комп’ютерні віруси) починають автоматично відтворюватися і
поширюватися в комп’ютерах, автоматизованих системах чи комп’ютерних
мережах.
Збутом шкідливих програмних чи технічних засобів слід визнавати
оплатну чи безоплатну передачу таких засобів у розпорядження іншої особи.
Програмні засоби (комп’ютерні програми) – це певний набір інструкцій у
вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів, виражених у формі, придатній для
зчитування комп’ютером, який приводить цю програму у дію для досягнення
певної мети.
Як предмет злочину комп’ютерні програми (програмні засоби) повинні
бути шкідливими, тобто здатними забезпечити несанкціонований доступ до
інформації, а також змінити, знищити, пошкодити, заблокувати комп’ютерну
інформацію чи ту, яка передається мережами електрозв’язку. Різновидом
шкідливих комп’ютерних програм є комп’ютерні віруси. Програма-вірус – це
спеціально створена програма, яка здатна приєднуватись до інших програм
(тобто «заражати» їх) і при запуску спричиняти різні негативні наслідки:
псування файлів і каталогів, перекручування інформації, у тому числі
результатів обчислення, засмічення чи спотворення пам’яті ЕОМ та створювати
інші перешкоди у роботі ЕОМ чи АС.
Шкідливі технічні засоби – це різного роду прилади, обладнання,
устаткування тощо, з допомогою яких вчинюється несанкціонований доступ до
ЕОМ чи АС. Причому ці засоби здатні призвести до витоку, втрати (знищення),
підробки (фальсифікації), блокування інформації, спотворення процесу обробки
інформації, що функціонує в ЕОМ, автоматизованих системах, комп’ютерних
системах чи мережах електрозв’язку або до порушення встановленого порядку
її маршрутизації.
Обов’язковою ознакою предметів розглядуваного злочину є те, що своїм
призначенням вони мають несанкціоноване втручання в роботу електронно-
обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних
мереж чи мереж електрозв’язку і можуть виступати у разі їх використання в
подальшому як засоби вчинення злочину. Відсутність цієї ознаки виключає
можливість визнати вказані програмні чи технічні засоби предметом злочину,
передбаченого ст. 3611 КК України.
Даний злочин (ч. 1 ст. 3611 КК України) є злочином із формальним складом
і для наявності його об’єктивної сторони не потрібно встановлювати настання
суспільно небезпечних наслідків.
Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. При створенні
шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для
несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин
(комп ’ютерів), автоматизованих систем чи комп’ютерних мереж необхідно
встановити як обов’ язкову ознаку, вказану у диспозиції ст. 3611 КК України
спеціальну мету – використання, розповсюдження або збут цих шкідливих
програмних чи технічних засобів.
Використання шкідливих програмних чи технічних засобів як мета злочину
означає, що при створенні зазначених засобів особа має на меті застосовувати
ці предмети за їх призначенням – тобто для несанкціонованого втручання в
роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих
систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.
 Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Кваліфікуючими ознаками даного злочину є вчинення його:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіяння значної шкоди.

17.11. Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з

обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних
машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних
мережах або на носіях такої інформації.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 3612 КК України) є право власності

на комп'ютерну інформацію з обмеженим доступом.
Предметом злочину є інформація з обмеженим доступом, яка зберігається
в ЕОМ, АС, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації, тобто
комп'ютерна інформація з обмеженим доступом.
Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні,
користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і
поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
Таємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну чи
іншу передбачену законом таємницю (комерційну, банківську, лікарську,
адвокатську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству чи
державі.
Об'єктивна сторона злочину – несанкціонований збут або
розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в
електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих
системах, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації, створеної та
захищеної відповідно до чинного законодавства.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим
умислом.
Суб'єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, яка досягла 16-
річного віку.
Кваліфікуючими ознаками даного злочину є вчинення його:
 1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіяння значної шкоди.

Вироком Першотравневого районного суду м. Чернівці, від 29 серпня 2018

року Ф., було засуджено за ч.1 ст. 361, ч. 2 ст. 361² КК України.
Ф., з метою набуття досвіду роботи на комп’ютері та знань у сфері
інформатики, придбав в 2014 році комп’ютерну техніку, яку встановив у своєму
домоволодінні в місті Чернівці. Використовуючи власний комп’ютер для
комутованого доступу до мережі ІНТЕРНЕТ, Ф., зіткнувся з проблемою
захисту комп’ютеру від шкідливих комп’ютерних програм (комп’ютерних
вірусів). Оскільки в мережі ІНТЕРНЕТ цих шкідливих програм дуже багато, то
таке явище як порушення роботи комп’ютеру внаслідок дії цих програм дуже
актуально для кожного користувача. Зацікавившись темою вірусів, він взнав,
що є категорія вірусів, які можливо створити шляхом спеціального
налаштування вже створених програм. Однією з таких програм є Аrdamax
keyloger 2.9. Ця програма є трояном кейлогером, яка здійснює електронне
шпигунство за користувачем зараженого комп’ютеру: інформація, що
вводиться з клавіатури, знімки екрану, список активних застосувань і дії
користувача і дії користувача з ними зберігаються у файл на диску і періодично
відправляються зловмисникові. В мережі Інтернет він відшукав дистрибутив
цієї програми і скачав собі в комп’ютер. Ознайомившись детально з принципом
її дії, він налаштував цю програму таким чином, щоб всю інформацію, яка вона
збирала в чужих комп’ютерах, відправляла на його електронну скриньку. Його
власне налаштування програми Аrdamax keyloger 2.9 фактично перетворило її в
троянську програму «Trojan-Spy.Win32.Ardamax.n». Усвідомлюючи, що
створена ним компютерна програма є шкідливою програмою, призначеною для
несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів),Ф., вирішив розповсюдити її серед необмеженої кількості
користувачів локальної мережі «Вега-телеком». Так, за допомогою власного
компютеру (який встановлений у нього вдома за адресою і стандартного
програмного забезпечення операційної системи Microsoft Windows ХР SP2 для
доступу в ІНТЕРНЕТ, Ф., 9 квітня 2018 року о 10 годині навмисно розмістив
шкідливу комп’ютерну програму «Trojan-Spy.Win32.Ardamax.n» під назвою
Winamp_6.0_New_Edition.exe на сервері локальної комп’ютерної мережі «Вега-
телеком». Знаючи, що Winamp.exe - це назва популярного програвача
комп’ютерної музики та фільмів, він тим самим намагався приховати від
користувачів справжнє призначення даної шкідливої програми і таким чином
змусити активізувати її. Залишаючись доступними для необмеженої кількості
користувачів локальної мережі компанії «Вега-телеком», Ф., створив всі
необхідні умови для його розповсюдження. Знаходячись на сервері, шкідливий
програмний засіб «Trojan-Spy.Win32.Ardamax.n» став доступний для А., яка 9
квітня 2018 року активізувала його, вважаючи за легальну компютерну
програму. Після зараження компютеру А.,троянська програма «Trojan-
Spy.Win32.Ardamax.n» стала в автоматичному режимі вести електронний
журнал натискання користувача на клавіатуру, та робити знімки з робочого
столу (монітору), після чого зібрану інформацію в період з 9 квітня до 16
травня 2018 року періодично відправляла в електронну скриньку Ф.. В
результаті Ф., стали відомі реквізити авторизації А., без її згоди: логін, пароль,
назву електронної скриньки , а також зміст її розмов з друзями та знайомими,
здійснені за допомогою комп’ютерної програми jajc.exe (програми обміну
миттєвих текстових повідомлень), що становлять її особисту таємницю.
В результаті своїх злочинних дій Ф., створив та розповсюдив шкідливий
програмний засіб і несанкціонованого втрутився в роботу електронно-
обчислювальної машини (комп’ютеру) А., що призвело до витоку інформації, а
також порушив таємницю кореспонденції, що передається через комп’ютер.

17.12. Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в

електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих
системах, комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої
інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 362 КК України) – власність на

комп'ютерну інформацію, встановлений порядок її зберігання та використання.
Предметом злочину є інформація, яка обробляється в ЕОМ, АС, КМ або
зберігається на носіях такої інформації, та носії такої інформації.
Об'єктивна сторона – ч. 1 ст. 362 КК України несанкціонована зміна,
знищення або блокування інформації, яка оброблюється в електронно-
обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах чи
комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені
особою, яка має право доступу до неї.
Під несанкціонованою зміною комп’ютерної інформації, необхідно
визнавати заміну або вилучення будь-якої складової частини відповідної
інформації чи внесення до цієї інформації будь-яких додаткових, раніше
відсутніх у ній складових частин. Під знищенням відповідної інформації
розуміються дії, наслідком яких є зникнення інформації у комп’ютері,
автоматизованій системі, комп’ютерній мережі чи на носії.
Ч. 2 ст. 362 КК України – несанкціоновані перехоплення або копіювання
інформації, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах
(комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або
зберігається на носіях такої інформації, якщо це призвело до її витоку, вчинені
особою, яка має право доступу до такої інформації.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом щодо
заборонених дій і прямим або не прямим умислом щодо наслідків передбачених
у ч. 2 даної статті.
Суб’єкт злочину спеціальний – особа, яка має право доступу до
інформації, яка обробляється в ЕОМ, АС чи комп’ютерних мережах або
зберігається на носіях такої інформації.
Кваліфікуючі ознаки злочину (ч. 3 ст. 362 КК України) – дії,
передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб, або якщо вони заподіяли значну шкоду
 Вироком Василівського районного суду Запорізької області, від 23 червня
2019 року К., було засуджено за ч. 2, ч. 3 ст. 191, ч. 2 ст. 362 КК України.
К., згідно наказу № 232 від 26.06.2016 року, прийнята на посаду касира-
оператора Степногірського відділення Запорізького РУ ПриватБанку,
розташованого в смт. Степногорск по ул. Школьній, 24. 26.06.2016 р. з К.,
заключено угоду № 329 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність і
відповідно з посадовою інструкцією касира-оператора вона несе
відповідальність за зберігання ввірених їй цінностей, є матеріально-
відповідальною особою.
30.07.2018 року К., діючи з прямим умислом, з корисливих спонукань,
використовуючи доступ до програмного комплексу банку «Приват-48», а також
грошовим коштам банку, шляхом списання і отримання грошових коштів з
розрахункового рахунку № 22, що належить гр. А., вчинила крадіжку грошей із
ввіреної їй каси в сумі 4700 гривень, заподівши Запорізькому РУ ПриватБанку
шкоду на вказанну сумму.
Крім цього, в період з 07.11.2018 р. до 31.12.2018 гр. К., працюючи
касиром-оператором вищевказаного банку, шляхом списання і отримання
грошових коштів з розрахункового рахунку № 22 вчинила крадіжку грошей в
сумі 1050 гривень.

17.13. Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних

машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи
мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них
оброблюється.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 363 КК України) є встановлений

порядок експлуатації ЕОМ, їх систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку.
Предмет злочину –інформація, яка обробляється в ЕОМ, АС КМ чи МЕ.
Об'єктивна сторона злочину виражається у діянні (дії чи
бездіяльності) у вигляді: порушення правил експлуатації електронно-
обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних
мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в
них оброблюється, якщо це заподіяло значну шкоду, вчинені особою, яка
відповідає за їх експлуатацію.
Під правилами експлуатації ЕОМ, АС, КМ чи МЕ розуміються будь-які
правила, що регламентують користування даними машинами, їх системами чи
мережами, проведення робіт з їх використанням, захисту таких машин, їх
систем та мереж або інформації, яка в них знаходиться тощо.
З моменту настання наслідків у вигляді заподіяння значної шкоди злочин
вважається закінченим.
 Суб’єктивна сторона цього злочину визначається ставленням винного до
його наслідків і характеризується необережною формою вини.
Суб’єкт злочину спеціальний – особа, яка відповідає за експлуатацію
ЕОМ, АС, КМ чи МЕ (інженери, наукові співробітники, працівники
обслуговуючого персоналу та інші).

17.14. Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин

(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку шляхом масового розповсюдження повідомлень
електрозв'язку.

 Безпосередній об’єкт (ст. 363¹ КК України) – нормальне

функціонування електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів),
автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.
Предмет злочину – електронно-обчислювальні машини (комп’ютери),
автоматизовані системи, комп’ютерні мережі чи мережі електрозв’язку,
комп’ютерна інформація, а також інформація, що передається засобами
електрозв’язку.
Об’єктивною стороною є  умисне масове розповсюдження повідомлень
електрозв'язку, здійснене без попередньої згоди адресатів, що призвело до
порушення або припинення роботи електронно-обчислювальних машин
(комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж
електрозв'язку.
Під порушенням роботи ЕОМ, АС, КМ чи МЕ є зміна встановлених
власником чи уповноваженими ним особами параметрів процесу обробки
інформації у зазначених машинах, системах чи мережах, зокрема, уповільнення
цього процесу, припинення обробки частини інформації, перекручення
результатів обробки інформації тощо.
Під припиненням роботи ЕОМ, АС, КМ чи МЕ є ситуація, коли обробка
інформації у названих машинах, системах чи мережах повністю припиняється.
Злочин вважається закінченим з моменту настання передбачених
законом наслідків.
Масове розповсюдження повідомлень електрозв’язку – це надання значній
кількості адресатів (досить широкому – невизначеному колу осіб) без їх
попередньої згоди як однакових, так і різних за змістом повідомлень.
Передавання одного чи більше повідомлень одному адресатові або чітко
визначеній їх кількості не може розглядатися як масове розповсюдження і не
може становити складу цього злочину.
Повідомлення електрозв’язку – це певна інформація (відомості), що
сповіщається комусь і передається мережами електрозв’язку. В цих
повідомленнях можуть міститися судження, які стверджують певні факти або їх
відкидають. Сигнали електрозв’язку, які не містять якихось відомостей, не
охоплюються аналізованим поняттям.
 Засобами вчинення цього злочину є повідомлення електрозв’язку, які
розповсюджують через систему ЕОМ (комп’ютери), автоматизовані системи,
комп’ютерні мережі чи мережі електрозв’язку, у тому числі і через систему
Інтернет. Як правило, це зайві для адресата, незапитувані ним і небажані йому
нав’язливі електронні повідомлення переважно рекламного характеру. Це
інформація (відомості), що стосується конкретних осіб, організацій, політичних
діячів, окремих партій тощо.
Суб’єктивна сторона злочину – характеризується прямим умислом щодо
забороненого діяння і прямим чи непрямим умислом або необережністю щодо
його наслідків. Мотиви і цілі для кваліфікації злочину значення не мають.
Суб’єкт злочину – загальний, фізична осудна особа, що досягла 16-
річного віку.
 Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:
1) повторно;
2) за попередньою змовою групою осіб;
3) заподіяння значної шкоди.

ТЕМА 18
_____________________________________________

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З НАДАННЯМ
ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ

18.11. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності та

професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг.
18.12. Зловживання владою або службовим становищем.
18.13. Перевищення влади або службових повноважень працівником
правоохоронного органу.
18.14. Службове підроблення.
18.15. Службова недбалість.
18.16. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної
вигоди службовою особовою.
18.17. Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій
особі.
18.18. Підкуп службової особи юридичної особи приватного права
незалежно від організаційно-правової форми.
18.19. Підкуп особи, яка надає публічні послуги.
18.20. Провокація підкупу.
 18.4. Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності
та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг.

Родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують

нормальну, тобто таку, зміст і порядок здійснення якої визначені
законодавством, діяльність державного апарату, апарату управління органів
місцевого самоврядування, громадських об’єднань, інших юридичних осіб як
публічного, так й приватного права, а також суспільні відносини, що
забезпечують здійснення регламентованої законодавством професійної
діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.
Додатковими факультативними безпосередніми об'єктами цих
злочинів можуть бути: здоров'я і гідність особи, її права та свободи, власність,
інші блага.
Обов’язковою ознакою складу злочину більшості діянь, передбачених у
розд. XVII Особливої частини КК України, є предмет злочину: за ст. 366 КК ‒
це офіційний документ (див. примітку до ст. 358 КК), а за статтями 364, 364-1,
365-2, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2, 370 КК України – неправомірна вигода
(див. примітку до ст. 364-1 КК України).
Об’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується тим, що
одні з них (статті 364, 364-1, 365-2, 367 КК) можуть бути вчинені як шляхом дії,
так і бездіяльності; інші (статті 365, 366, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 , 370 КК)
– лише шляхом активної поведінки – дії.
Для правильної кваліфікації цих злочинів необхідно встановити не тільки
наявність безпосереднього зв’язку між службовою діяльністю винного і
вчиненим ним злочином, а й вирішити питання, яка саме службова особа може
бути суб’єктом відповідного злочину: а) тільки публічного права; б) тільки
приватного права; в) як публічного, так і приватного права.
За частиною 1 ст. 366 КК, статтями 368, 368-3 , 368-4 , 369, 369-2 і 370 КК
– злочини з формальним складом, які є закінченими з моменту вчинення
відповідного діяння, а за статтями 364, 364-1, 365, 365-2, 367 КК України – із
матеріальним, які є закінченими з моменту настання зазначених у законі
наслідків, що повинні перебувати у причинному зв’язку із вчиненим особою
діянням. Чимало злочинних діянь з формальним складом, зокрема такі, як
пропозиція чи обіцянка надати неправомірну вигоду, прийняття такої
пропозиції чи обіцянки або прохання надати таку вигоду (статті 368, 368-3, 368-
4, 369 КК належать до злочинів із так званим усіченим складом, бо момент їх
закінчення перенесено законом на більш ранню стадію.
 Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів із матеріальним
складом є такі суспільно небезпечні наслідки, які полягають у заподіяння
істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих
громадян, інтересам юридичних осіб, державним або громадським інтересам,
або в спричиненні тяжких наслідків.
У пп. 3 і 4 примітки до ст. 364 КК є законодавче визначення таких
наслідків службових злочинів, як «істотна шкода» і «тяжкі наслідки».
Суб’єктивна сторона переважної більшості злочинів, передбачених розд.
XVII Особливої частини КК, характеризується умисною формою вини. При
цьому злочини з формальним складом (ч. 1 ст. 366, статті 368, 368-3, 368-4, 369,
369-2 і 370 КК) можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Для суб’єктивної
сторони більшості злочинів із матеріальним складом (статті 364, 364-1, 365,
365-2 КК України) також характерна умисна форма вини, бо стосовно окремих
із них закон прямо вказує на умисний характер діяння і в статтях 364, 364-1 КК
встановлює відповідальність за умисне використання влади чи службового
становища; у ст. 365 КК – за умисне вчинення дій, які явно виходять за межі
наданих прав чи повноважень; у ч. 1 ст. 366 КК – за внесення до офіційних
документів завідомо неправдивих відомостей; а у статтях 364, 364-1, 365-2 КК –
ще й на спеціальну мету – одержання неправомірної вигоди ‒ прагнення
винного створити можливість для подальшого володіння, користування і
розпорядження нею на свій власний розсуд.
При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України, психічне
ставлення суб’єкта щодо вчинених ним дій виражається лише в умисній, а
щодо спричинення тяжких наслідків ‒ як в умисній, так й у необережній
формах вини. В цілому злочин визнається умисним.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 367 КК України,
характеризується, як правило, необережною формою вини.
За ст. 370 КК метою злочину є викриття особи, яка пропонувала, обіцяла,
надала неправомірну вигоду або прийняла пропозицію, обіцянку про її надання
чи одержала таку вигоду, тому цей злочин може бути вчинений лише з прямим
умислом.
Суб’єкт злочинів, передбачених у розд. XVII Особливої частини КК, в
більшості статтях є спеціальним, загальний – ст. 369 КК України (16 років).
У пунктах 1‒2 примітки до ст. 364 КК наводиться визначення службової
особи публічного права і згідно з п. 1 цієї примітки до цієї категорії
спеціальних суб’єктів належать особи, які: ‒ постійно, тимчасово або за
спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи
місцевого самоврядування; ‒ постійно чи тимчасово обіймають в органах
державної влади, місцевого самоврядування, на державних, комунальних
підприємствах в установах, організаціях посади, пов’язані з виконанням а)
організаційно-розпорядчих чи б) адміністративно-господарських функцій, або
виконують такі функції за спеціальним повноваженням. Причому таким
спеціальним повноваженням для виконання зазначених функцій, особа може
бути наділена: 1) повноважним органом державної влади чи місцевого
самоврядування; 2) центральним органом державного управління із
спеціальним статусом; 3) повноважним органом чи 4) повноважною
(службовою) особою підприємства, установи, організації; 5) судом; 6) законом;
‒ постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням
організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій в
юридичних особах, у статутному фонді яких державна чи комунальна частка
перевищує 50% або становить величину, що забезпечує державі чи
територіальній громаді право вирішального впливу на господарську діяльність
такого підприємства (абз. 2 п. 1 примітки до ст. 364 КК), або виконують такі
функції в зазначених юридичних особах за спеціальним повноваженням.
Представники влади та місцевого самоврядування ‒ це працівники
державних органів, органів місцевого самоврядування та їх апарату (напр.,
народні депутати України, депутати місцевих рад, керівники державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі,
оперативний склад органів МВС і Служби безпеки, державні інспектори та
контролери тощо), які діють від імені цих органів (за їх дорученням) і у межах
своєї компетенції здійснює їх функції. Характерною рисою цих службових осіб
є наділення їх владними повноваженнями, відповідно до яких вони мають
право висувати вимоги та приймати рішення, обов’язкові для виконання
фізичними і юридичними особами незалежно від їх підлеглості або відомчої
приналежності. Закон пов’язує визнання особи представником влади чи
місцевого самоврядування не з посадою, яку вона обіймає, а з наявністю у неї
владних повноважень, тому до цієї категорії службових осіб можуть бути
віднесені й рядові працівники державного апарату чи органів місцевого
самоврядування (наприклад, працівник органів МВС у званні рядового
міліціонера) або навіть представники громадських формувань (наприклад,
громадський інспектор рибоохорони).
Організаційно-розпорядчі функції полягають у здійсненні керівництва
галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою
діяльністю окремих працівників юридичних осіб публічного права (планування
роботи, організація праці, забезпечення трудової дисципліни тощо). Такі
функції здійснюють, зокрема, керівники міністерств, інших центральних
органів виконавчої влади, державних чи комунальних підприємств, установ,
організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів та їх заступники,
особи, які керують ділянками робіт, тощо.
Адміністративно-господарські функції полягають у повноваженнях щодо
управління або розпорядження державним, комунальним чи колективним
майном юридичної особи публічного права, що виражається в установленні
порядку його зберігання, переробки, реалізації, у забезпеченні контролю за
цими операціями тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають,
зокрема, начальники планово-господарських, постачальних, фінансових
відділів та служб, завідувачі складів, магазинів, майстерень, ательє, їх
заступники, керівники відділів підприємств, відомчі ревізори та контролери
тощо. Для визнання особи такою, що виконує адміністративно-господарські
функції, необхідно встановити, що відповідне майно не тільки їй ввірене під
матеріальну відповідальність чи перебуває в її віданні, а остання наділена
певними повноваженнями з управління чи розпорядження цим майном або
здійснює контроль за виконанням цих операцій іншими особами.
Особа визнається службовою незалежно від того чи: а) виконує відповідні
функції постійно або тимчасово, б) призначається на посаду або обирається, в)
одержує за виконання службових обов’язків певну винагороду або здійснює їх
на громадських засадах. Якщо службові функції виконуються за спеціальним
повноваженням (дорученням), то вони мають бути покладені на особу
правомочним органом (чи уповноваженою службовою особою) і в
установленому законом порядку.

18.5. Зловживання владою або службовим становищем.

Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 364 КК України), є

суспільні відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, державних чи
комунальних підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб,
а додатковим безпосереднім – охоронювані законом права, свободи та
інтереси окремих громадян, або державні чи громадські інтереси, або інтереси
юридичних осіб.
Об’єктивна сторона – зловживання владою або службовим становищем,
тобто умисне, з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої
себе чи іншої фізичної або юридичної особи використання службовою особою
влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало
істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих
громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних
осіб.
Об’єктивна сторона злочину характеризується такими ознаками, як: 1)
діяння, яке: а) вчиняється шляхом дії або бездіяльності; б) обумовлене
службовим становищем особи; в) полягає у використанні особою цього
становища всупереч інтересам служби; 2) наслідки у вигляді істотної шкоди (ч.
1) або тяжких наслідків (ч. 2); 3) причинний зв’язок між зазначеним діянням та
його наслідками.
Службовим зловживанням визнається лише таке діяння суб’єкта, яке
обумовлене його службовим становищем і вчинене всупереч інтересам служби.
Причому, такими ознаками діяння характеризується не лише тоді, коли воно
вчиняється суб’єктом в межах своєї компетенції, тобто було пов’язано з
використанням власних повноважень, а й у випадках, коли винний виходить за
межі цих повноважень, використовуючи авторитет своєї посади, її значущість,
впливовість та ті можливості, яких набуває завдяки займаній посаді чи
здійснюваній службовій діяльності. У той же час склад службового
зловживання відсутній, коли суб’єкт, домагаючись бажаного для себе рішення,
використовує для цього не своє службове становище, а особисті зв’язки, дружні
чи родинні стосунки з іншими, в тому числі й службовими, особами тощо.
Конкретні форми службового зловживання можуть бути різними і залежать від
сфери службової діяльності особи, характеру займаної посади, змісту і обсягу
наданих їй повноважень. До службового зловживання судова практика
відносить, зокрема, незаконну експлуатацію праці підлеглих; неправомірне
сприяння фізичним чи юридичним особам у здійснення господарської
діяльності; зловживання у процесі приватизації державного майна, реєстрації
суб’єктів господарської діяльності, видачі ліцензій на право зайняття такою
діяльністю; нецільове використання фінансових коштів, службових приміщень,
обладнання, транспорту; незаконну передачу комерційним організаціям
фінансів та кредитів, призначених для загальнодержавних цілей; потурання
злочинам та їх приховування тощо.
У цілому зловживання, службовим становищем – це більш широке
поняття, воно охоплює зловживання владою, оскільки використовувати
всупереч інтересам служби службова особа може і владні права та можливості,
якщо вона ними наділена.
Зловживання владою або службовим становищем передбачає наявність
взаємозв'язку між службовим становищем винного і його поведінкою, яка
виражається в незаконних діях або бездіяльності. Службова особа при
зловживанні у будь-якій формі прагне скористатися своїм службовим
становищем, яке передбачає як наявність передбачених законами та іншими
нормативно-правовими актами повноважень (прав і обов'язків), так і наявність
фактичних можливостей, які надає їй сам авторитет посади (її загальновизнана
вага, важливість, впливовість).
У всіх цих випадках протиправне діяння службової особи може бути
кваліфіковане за ст. 364 КК лише за умови, якщо відповідальність за його
вчинення не передбачена іншими – спеціальними нормами КК, які
встановлюють відповідальність за спеціальні види службових зловживань
(напр., ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 159, ч. 2 ст. 169, ст. 210, ч. 2 ст. 256, ч. 2 ст. 308 КК
тощо). Стаття 364 КК співвідноситься із ними як загальна та спеціальна норми,
тому при кваліфікації повинна застосовуватися норма спеціальна. Одночасне
застосування таких норм можливе лише за наявності у діянні службової особи
ознак реальної сукупності таких злочинів.
Службове зловживання належить до злочинів із матеріальним складом і
за ч. 1 ст. 364 КК визнається закінченим із моменту заподіяння істотної шкоди
правам, свободам та інтересам фізичних чи юридичних осіб або державним чи
громадським інтересам. Відсутність таких наслідків має оцінюватися за
спрямованістю умислу винного і може свідчити про наявність або
незакінченого злочину, або дисциплінарного проступку чи адміністративного
правопорушення.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий або непрямий умисел,
спеціальна мета ‒ одержання будь-якої неправомірної вигоди для себе чи
іншої фізичної або юридичної особи, тобто прагнення створити можливість для
подальшого володіння, користування і розпорядження нею на свій власний
розсуд. Така мета свідчить, що при вчиненні злочину винний керується
корисливими мотивами, бо неправомірна вигода має майновий характер,
вартість якої завжди може бути виражена в грошовій формі.
За частиною 2 ст. 364 КК карається службове зловживання, яке
спричинило тяжкі наслідки. Якщо умисел суб’єкта було спрямовано на
заподіяння таких наслідків, але вони не настали з причин, що не залежать від
його волі, вчинене кваліфікується як незакінчений злочин – готування чи замах
(статті 14 або 15 і ч. 2 ст. 364 КК).
Суб’єкт злочину – спеціальний: лише представник влади, місцевого
самоврядування або інша службова особа публічного права.

18.6. Перевищення влади або службових повноважень працівником

правоохоронного органу.
   Об'єктивна сторона – перевищення влади або службових повноважень,
тобто умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно
виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, якщо вони завдали
істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян,
державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб.
Об’єктивна сторона злочину характеризується такими обов’язковими
ознаками, як: 1) діяння, яке а) полягає тільки в активній поведінці винного –
діях, б) зумовлено його службовими (владними) повноваженнями, в) явно
виходять за межі цих повноважень; 2) наслідки ‒ істотна шкода (частини 1 і 2)
або тяжкі наслідки (ч. 3); 3) причинний зв’язок між вчиненим діянням та його
наслідками.
Відповідальність за ст. 365 КК настає лише за умови, якщо вчинені
винним дії були зумовлені його службовим становищем і пов’язані з його
службовими (владними) повноваженнями (п. 3 ППВСУ від 26.12.2003 р. № 15
«Про судову практику у справах про перевищення влади або службових
повноважень»). Якщо такий зв’язок відсутній, вчинене не може розглядатися
як перевищення влади і за наявності до того підстав підлягає кваліфікації за
статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи,
власності, громадського порядку тощо. Перевищення влади може бути вчинене
лише шляхом активної поведінки ‒ дії. Причому обов’язковою ознакою цих дій
є саме те, що хоча вони і обумовлені (пов’язані з) службовим становищем
суб’єкта, але завжди виходять за межі його компетенції, тобто за межі тих прав
і повноважень, які надані йому за займаною посадою або здійснюваною
службовою діяльністю. Згідно з ч. 1 ст. 365 КК вихід за межі цих прав і
повноважень має бути явним, тобто таким, який є очевидним, безперечним,
безсумнівним для всіх й кожного і, перш за все, для самого винного. Тому для
кваліфікації вчиненого за ст. 365 КК необхідно у кожному конкретному
випадку встановити характер, зміст та обсяг повноважень, наданих суб’єкту,
порядок (умови, способи) їх реалізації, які визначають службову компетенцією
винного і закріплені у відповідних нормативних актах (законах, постановах,
наказах, положеннях тощо). Але у випадках, коли вихід за межі службових
повноважень був обумовлений станом крайньої необхідності чи виконанням
наказу (розпорядження), вчинене виключає відповідальність за ст. 365 КК,
якщо були дотримані вимоги статей 39 і 41 КК України. Конкретні дії винного
при перевищенні влади можуть бути різними і залежать, передусім, від сфери
службової діяльності винного, характеру, змісту та обсягу наданих йому
повноважень. Проте всі вони можуть бути зведені до кількох їх форм
(способів), а саме дії: а) які входять до компетенції будь-якого іншого а не
цього працівника правоохоронного органу; б) виконання яких можливе лише за
наявності особливих і відсутніх у даному випадку умов – в особливих
випадках, з особливого дозволу або з додержанням особливого порядку; в) які
могли бути здійснені лише колегіально, тоді як винний вчинив їх одноособово;
г) які ніхто не має права виконувати або дозволяти за будь-яких умов.
Перевищення влади за ч. 1 ст. 365 КК належить до злочинів із
матеріальним складом і визнається закінченим при заподіянні наслідків у
вигляді істотної шкоди правам, свободам та інтересам фізичних чи юридичних
осіб або державним чи громадським інтересам. Відсутність таких наслідків
свідчить або про вчинення службового проступку, або про готування чи замах
на злочин, передбачений ч. 1 ст. 365 КК України.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий або непрямий умисел. Мотиви
та мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. За частиною 2 ст.
365 КК караються ті самі дії, але за наявності хоча б однієї, альтернативно
зазначеної в законі, кваліфікуючої ознаки, коли перевищення влади
супроводжувалося: а) насильством або погрозою його застосування; б)
застосуванням зброї чи спеціальних засобів; в) болісними і такими, що
ображають особисту гідність потерпілого, діями. Обов’язковою (негативною)
умовою кваліфікації дій тільки за ч. 2 ст. 365 КК є вчинення злочину за
відсутності ознак катування (ст. 127 КК). За наявності ж останнього вчинене
кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст.
127 і ч. 2 ст. 365 КК, а якщо діяння спричинило тяжкі наслідки – за відповідною
частиною ст. 127 та ч. 3 ст. 365 КК.
Насильство при перевищенні влади може бути як фізичним, так і
психічним (погроза насильством). Якщо фізичне насильство полягає в
незаконному позбавленні особи волі, завданні побоїв, мордуванні, заподіянні
легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а психічне – у реальній
погрозі застосування будь-якого за ступенем тяжкості фізичного насильства (у
тому числі і погроза вбивством) щодо потерпілого чи його близьких, учинене
кваліфікується за ч. 2 ст. 365 КК.
Питання про кваліфікацію перевищення влади, пов’язаного з умисним
заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, слід вирішувати диференційовано.
Якщо відповідальність за такі ушкодження передбачена ст. 121 КК, то вони
охоплюються ч. 3 ст. 365 КК. За ст. 128 і ч. 2 ст. 365 КК кваліфікується
необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні влади.
Якщо ж спричиняються умисні тяжкі тілесні ушкодження,
відповідальність за які передбачена в частинах 3 статей 345, 346, 350, 377, 398
КК, вчинене кваліфікується за цими статтями та за ч. 3 ст. 365 КК. Умисне
вбивство при перевищенні влади кваліфікується за сукупністю злочинів – за ч.
3 ст. 365 КК і однією з тих статей, що передбачають відповідальність за умисне
заподіяння смерті (статті 112, 115, 348, 379, 400, 443 КК).
Умисне заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень при
перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання
злочинця, а також спричинення таких наслідків у стані сильного душевного
хвилювання кваліфікується лише за статтями 116, 118, 123, 124 КК.
Необережне заподіяння смерті при перевищенні влади кваліфікується за
частинами 1 або 2 ст. 128 і ч. 2 ст. 365 КК, а доведення потерпілого до
самогубства ‒ за ч. 3 ст. 365 КК.
Перевищення влади, поєднане з незаконним позбавленням особи волі
(частини 1 або 2 ст. 146 КК), кваліфікується лише за ч. 2 ст. 365 КК, а якщо
позбавлення особи волі спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК), – тільки за
ч. 3 ст. 365 КК. Якщо перевищення влади, поєднане з незаконним позбавленням
особи волі, вчинюється організованою групою, дії учасників такої групи
кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 146 та ч. 2 ст. 365
КК, бо в цьому випадку вчинені діяння, з одного боку, є більш тяжким
злочином, ніж передбачений ч. 2 ст. 365 КК, а з другого, – не спричиняють
тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 365 КК.
Застосування зброї чи спеціальних засобів (наручники, гумові кийки,
електрошокові пристрої, балончики, патрони, гранати з препаратами дратівної
чи сльозоточивої дії, водомети, інші спеціальні технічні засоби тощо) при
перевищенні влади передбачає не лише заподіяння чи спробу заподіяння за їх
допомогою тілесних ушкоджень або смерті, а й погрозу їх застосуванням. Якщо
застосування зброї чи спеціальних засобів заподіяло тяжкі наслідки, вчинене
кваліфікується за ч. 3 ст. 365 КК.
До зброї за ч. 2 ст. 365 КК належать предмети, призначені для ураження
живої цілі, а сама зброя може бути як вогнепальною (у тому числі
гладкоствольною), так і холодною. Але за ч. 2 ст. 365 КК не можуть
визнаватися зброєю: а) стартові, сигнальні пістолети, петарди та інші
імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби; б) предмети, які мають
господарсько-побутове призначення (сокира, столовий ніж, викрутка); в)
предмети, пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень або такі, що
підібрані на місці вчинення злочину (ціпок, палка, камінь тощо). Застосування
зазначених засобів при перевищенні влади може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 365
КК лише як застосування насильства або за ч. 3 ст. 365 КК за умови, якщо
використання таких предметів спричинило тяжкі наслідки. У разі застосування
при перевищенні влади зброї, якою суб’єкт володіє незаконно, вчинене
додатково кваліфікується за статтями 262 чи 263 або 263-1 КК. Якщо при
перевищенні влади винний погрожує предметом, який лише імітує зброю
(наприклад, демонструє макет пістолета), вчинене кваліфікується за ч. 1 ст. 365
КК.
Застосування зброї чи спеціальних засобів при перевищенні влади завжди
має протиправний характер. Тому правомірне їх застосування виключає
кваліфікацію діяння за ч. 2 ст. 365 КК. При вирішенні питання про те, чи є
застосування зброї або спеціальних засобів правомірним чи протиправним, слід
виходити з тих спеціальних нормативних актів, які встановлюють підстави,
порядок та межі застосування зброї та спеціальних засобів працівниками
правоохоронних органів при виконанні ними своїх службових обов’язків.
Болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, визнаються
дії, які завдають йому особливого фізичного болю чи моральних страждань і
полягають у протиправному застосуванні спеціальних засобів (наручники,
гумові кийки тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла або
залишенні її у шкідливих для здоров’я умовах, використанні вогню,
електроструму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, а також у
приниженні її честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо.
За частиною 3 ст. 365 КК карається перевищення влади, яке спричинило
тяжкі наслідки. Стаття 365 КК є загальною нормою щодо інших статей КК, які
передбачають відповідальність за спеціальні види перевищення влади (напр., ч.
2 ст. 162, статті 371–373 та ін.). У таких випадках кваліфікація злочину
здійснюється за правилами конкуренції загальної та спеціальної норм, коли, як
правило, застосовується норма спеціальна. Кваліфікація вчиненого ще й за ст.
365 КК можлива тут лише за наявності реальної сукупності злочинів.
Суб’єкт злочину – спеціальний: лише така службова особа публічного
права, яка є працівником правоохоронного органу. Коло таких органів
визначено у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р., яка відносить до їх числа
органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, митні органи, органи
охорони державного кордону, податкової служби, органи та установи
виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони,
лісової охорони, а також інші органи, які здійснюють правозастосовні або
правоохоронні функції.
Для кваліфікації діяння за ст. 365 КК необхідно встановити, що: а) злочин
вчинено працівником правоохоронного органу; б) цей працівник є службовою
особою; в) у вчиненому є всі об’єктивні та суб’єктивні ознаки перевищення
влади. Перевищення влади (ст. 365 КК) слід відмежовувати від службового
зловживання (ст. 364 КК) за такими ознаками: а) за ст. 365 КК суб’єктом може
бути тільки працівник правоохоронного органу, тоді як за ст. 364 КК ‒ будь-яка
службова особа публічного права, в тому числі й працівник правоохоронного
органу, але за умови, якщо він діє в межах своєї компетенції (без явного виходу
за ці межі), тобто злочинно використовує надані йому (власні) службові
повноваження; б) за ст. 365 КК злочин може бути вчинений лише шляхом
активної поведінки ‒ дії, тоді як за ст. 364 КК ‒ як шляхом дії, так й
бездіяльності; в) за ст. 365 КК злочин може бути вчинений як з прямим, так і з
непрямим умислом, а його суб’єкт може керуватися будь-якими мотивами, тоді
як за ст. 364 КК ‒ прямий умисел, мета одержати неправомірну вигоду і
корисливі мотиви.

18.5 Службове підроблення.

Основним безпосереднім об'єктом (ст. 367 КК України) службового

підроблення є визначений законом порядок діяльності державного апарату,
апарату органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств,
установ і організацій незалежно від форми власності в ' частині підготовки,
складання, використання і видачі офіційних документів, а також посвідчення
фактів, які мають юридичне значення, а факультативним додатковим
об'єктом цього злочину можуть бути права та свободи людини і громадянина,
власність тощо.
Предметом злочину є офіційний документ, визначення якого наведено у
примітці до ст. 358 КК, згідно з якою зазначений документ повинен відповідати
таким ознакам: ‒ він містить певну інформацію (дані, відомості, свідоцтва,
показання); ‒ остання зафіксована на будь-якому матеріальному носії (папір,
магнітна, кіно-, відео- або фотоплівка, дискета тощо); ‒ документ складається з
дотриманням визначених законом форм (довідка, наказ, протокол, постанова
тощо); ‒ має передбачені законом реквізити (бланк, штамп, печатка, підпис
тощо); ‒ інформація, що міститься в документі: а) або підтверджує, посвідчує
певні події, явища, факти, які спричиняють чи здатні спричинити наслідки
правового характеру, б) або може бути використана як документи – докази у
правозастосовчій діяльності;
‒ документ складається, видається чи посвідчується повноважними
(компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, юридичних осіб публічного чи приватного права, а також
окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом
надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати,
видавати чи посвідчувати певні види документів. Офіційними документами
можуть бути визнані й ті, що виходять від приватних осіб, за умови якщо вони
посвідчені від імені відповідного органу, юридичної особи уповноваженими
службовими чи іншими компетентними особами або надходять до відання
(діловодства) цих органів чи організацій або передаються їм для зберігання чи
використання.
Офіційними є документи, що складаються і видаються службовими
особами від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об'єднань громадян, а також підприємств, установ, організацій будь-якої форми
власності, які посвідчують конкретні факти і події, що мають юридичне
значення, складені належним чином за формою і мають необхідні реквізити
(штамп, печатку, номер, дату, підпис). Приватні документи також можуть бути
офіційними, якщо вони складені, наприклад, нотаріусом, або якщо вони
передані громадянином для зберігання або використання в державні,
колективні чи приватні підприємства (наприклад, довіреність на одержання
зарплати).
Об’єктивна сторона злочину – складання, видача службовою особою
завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів
завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів.
Об’єктивна сторона злочину характеризується активною поведінкою –
діями, які альтернативно зазначені в ч. 1 ст. 366 КК і можуть полягати в будь-
якій з таких їх форм, як: а) складання неправдивих офіційних документів; б) їх
видача; в) внесення до документів неправдивих відомостей; г) інше
підроблення документів.
Хоча в диспозиції ч. 1 ст. 366 КК і вказується на підроблення документів,
тобто це поняття використовується лише в множині, але склад цього злочину
наявний як тоді, коли дії винного виявилися у підробленні декількох офіційних
документів, так і тоді, коли вони полягали у підробленні лише одного такого
документа.
Складання неправдивих документів – повне виготовлення документа, що
містить інформацію, яка повністю або частково не відповідає дійсності.
Видача неправдивих документів ‒ надання (передача, вручення) його
фізичним або юридичним особам або випуск в обіг такого документа, зміст
якого повністю або частково не відповідає дійсності і який був складений або
службовою особою, яка його видала, або іншою службовою особою.
Видача неправдивого документа є і в тому випадку, якщо документ був
складений приватною особою, але потім був посвідчений службовою особою і
виданий нею фізичним чи юридичним особам від імені тієї організації, яку вона
представляє. Внесення до документів неправдивих відомостей ‒ включення до
дійсного (справжнього) офіційного документа, який зберігає належні форму та
реквізити, інформації, яка повністю або частково не відповідає дійсності.
Інше підроблення документів ‒ повна або часткова зміна його змісту,
форми чи реквізитів, але не за рахунок внесення до нього неправдивих
відомостей, а шляхом їх виправлень, підчищень, дописок, витравлювань, зміни
букв чи цифр тощо.
За частиною 1 ст. 366 КК карається злочин із формальним складом,
який є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з зазначених у ній дій.
За частиною 2 ст. 366 КК карається службове підроблення, що
спричинило тяжкі наслідки, тобто передбачений матеріальний склад злочину,
який є закінченим з моменту настання таких наслідків. Якщо умисел винного
було спрямовано на заподіяння тяжких наслідків, які не настали з причин, що
не залежать від його волі, вчинене кваліфікується як замах ‒ за ст. 15 та ч. 2 ст.
366 КК. Тяжкі наслідки повинні перебувати у причинному зв’язку із вчиненим
підробленням офіційного документа.
Суб’єктивна сторона злочину за ч. 1 ст. 366 КК ‒ прямий умисел, бо
винний діє завідомо, усвідомлюючи неправдивий характер відомостей, що
внесені ним або іншою особою до офіційного документа, і бажаючи скласти
такий документ або видати його іншій особі. За частиною 2 ст. 366 КК злочин
може бути вчинений як з прямим, так й з непрямим умислом. При цьому
психічне ставлення суб’єкта щодо вчинених ним дій може полягати лише в
умисній, а щодо спричинення тяжких наслідків ‒ як в умисній, так й у
необережній формі вини. Але і в останньому випадку злочин не
перетворюється на необережний і у цілому залишається умисним, оскільки
визначальним для характеристики його суб’єктивної сторони є психічне
ставлення винного до вчинених ним дій ‒ підроблення офіційних документів ‒
яке завжди є умисним, бо не залежить ні від того, чи потягли за собою ці дії
зазначені в законі наслідки, ні від того, що у разі їх фактичного спричинення
психічне ставлення винного до їх настання полягало лише в необережній формі
вини. Мотиви та мета злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не
впливають. Якщо службове підроблення вчиняється лише як готування до
іншого злочину або видача такого документа містить ознаки замаху на інший
злочин, вчинене кваліфікується за ст. 366 КК і як готування (ст. 14 КК) чи замах
(ст. 15 КК) до (на) вчинення відповідного зло чину.
За сукупністю кваліфікується вчинене і тоді, коли службове підроблення
виступає способом вчинення іншого закінченого злочину (напр., за ч. 2 ст. 191
КК) або для приховування раніше вчиненого злочину. Проте, якщо службове
підроблення є необхідною ознакою об’єктивної сторони іншого складу злочину
(напр., за ч. 2 ст. 372 КК) або утворює спеціальний його склад (напр., ч. 2 ст.
158, ч. 3 ст. 160 КК), вчинене кваліфікується лише за такою спеціальною
нормою.
Суб’єкт злочину ‒ службова особа як публічного, так й приватного права
(частини 3 і 4 ст. 18 КК).

18.11.Службова недбалість.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 367 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Об’єктивна сторона – службова недбалість, тобто невиконання або
неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через
несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним
законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи
громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб.
Об’єктивна сторона злочину характеризується такими ознаками, як: а)
діяння ‒ невиконання (бездіяльність) або неналежне виконання (дія) службових
обов’язків, яке сталося через несумлінне ставлення до них; б) наслідки у
вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам
фізичних чи юридичних осіб, державним чи громадським інтересам (ч. 1) чи
спричинення тяжких наслідків (ч. 2); в) причинний зв’язок між зазначеним
діянням та його наслідками.
При вчиненні службової недбалості шляхом бездіяльності винний
повністю не виконує покладені на нього службові обов’язки, а у разі вчинення
її шляхом дії ‒ виконує такі обов’язки, але неналежним чином – не так, як того
потребують інтереси служби, не відповідно до закону та умов, що склалися, або
відповідно до них, але неякісно, неточно, неповно, несвоєчасно, поверхово, у
протиріччі зі встановленим порядком тощо.
Вказівка закону на те, що порушення службових обов’язків сталося через
несумлінне ставлення до них характеризує перш за все об’єктивну сторону
вчиненого і свідчить про те, що службова особа не тільки повинна була, а й
мала реальну можливість виконати покладені на неї службові обов’язки
належним чином. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно
встановити: а) нормативний акт, яким визначаються повноваження службової
особи і окреслюється коло її службових обов’язків; б) чи мала вона реальну
можливість належним чином виконати ці обов’язки в умовах, що склалися; в) у
чому саме виявилися порушення службових обов’язків і які наслідки вони
спричинили; г) чи перебувають допущені порушення у причинному зв’язку з
наслідками, що настали.
Для кваліфікації злочину за ст. 367 КК діяння службової особи повинно
бути зумовлене її службовим становищем, а дії, які вона не виконала чи
виконала неналежним чином, входили в коло її службових обов’язків. Тому
порушення не службових, а інших (напр., професійних) обов’язків, не може
розглядатися як службова недбалість і кваліфікується за наявності до того
підстав за іншими, наприклад, статтями 131, 139, 140 КК.
Не може бути застосована ст. 367 КК і тоді, коли несумлінне ставлення
винного до виконання своїх службових обов’язків передбачено як самостійний
склад злочину в спеціальних нормах КК (напр., статті 271, 287 КК). Вказівка
закону на несумлінне ставлення службової особи до виконання службових
обов’язків виключає можливість кваліфікації діяння як службова недбалість у
випадках, коли істотна шкода була заподіяна внаслідок недосвідченості,
недостатньої кваліфікації, відсутності належних навичок або з інших обставин,
що не залежать від службової особи і виключають реальну можливість
належного виконання покладених на неї службових обов’язків.
Виключається відповідальність за цей злочин і тоді, коли службова особа
не виконує чи виконує неналежним чином свої службові обов’язки за наявності
обставин, передбачених статтями 39 чи 40 КК.
Службова недбалість ‒ це злочин із матеріальним складом і за ч. 1 ст.
367 КК визнається закінченим із моменту заподіяння істотної шкоди, а за ч. 2
цієї статті – спричинення тяжких наслідків.
Суб’єктивна сторона злочину найчастіше виявляється у необережній
формі вини. Однак не виключається службова недбалість й тоді, коли свідоме
порушення суб’єктом своїх службових обов’язків тягне за собою зазначені в ст.
367 КК наслідки, спричинення яких винний хоча й не бажав, але свідомо
припускав (напр., у ситуації, коли цінний вантаж, що прибув на залізничну
станцію, було розкрадено через те, що начальник станції не виконав свої
службові обов’язки і не виставив охорону, байдуже ставлячись до можливості
розкрадання вантажу або безпідставно розраховуючи, що про його збереження
може подбати і сам вантажоодержувач). У цьому та аналогічних випадках
винний передбачає настання наслідків через порушення ним своїх службових
обов’язків, не бажає їх спричинення, але свідомо припускає таку можливість,
що свідчить про вчинення ним службової недбалості саме з непрямим умислом,
бо за таких умов у скоєному відсутні ознаки службового зловживання (статті
364 або 364-1 КК), суб’єктивна сторона якого характеризується не тільки
умисною формою вини, а й завжди припускає наявність спеціальної мети ‒
прагнення одержати неправомірну вигоду, і корисливих мотивів, якими
керується винний.
Суб’єкт злочину ‒ спеціальний, службова особа публічного чи
приватного права.
Кваліфікуючі ознаки злочину (ч. 2 ст. 367 КК України) те саме діяння,
якщо воно спричинило тяжкі наслідки.

18.12.Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної

вигоди службовою особовою.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 368 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Предмет злочину – неправомірна вигода.
Об’єктивна сторона – прийняття пропозиції, обіцянки або одержання
службовою особою неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку
вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою
особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду,
чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи
службового становища.
Об’єктивна сторона злочину характеризується активною поведінкою ‒
діями, які альтернативно перелічені в ч. 1 ст. 368 КК і можуть виражатися у
будь-якій з таких їх форм, як:
‒ прийняття службовою особою пропозиції щодо надання їй або третій
особі неправомірної вигоди ‒ виявлення нею згоди (бажання) на прийняття
(одержання) такої вигоди у відповідь на висловлення особою, яка її пропонує,
наміру її надати;
‒ прийняття службовою особою обіцянки щодо надання їй або третій
особі неправомірної вигоди ‒ виявлення нею згоди (бажання) прийняти
(одержати) таку вигоду у відповідь на висловлення особою, яка її обіцяє, наміру
її надати з повідомленням про час, місце та спосіб надання такої вигоди; ‒
одержання неправомірної вигоди
‒ прийняття (фактичне отримання) службовою особою наданої їй
іншою особою (вигододавцем) особисто або через посередників такої вигоди з
метою наступного володіння, користування і розпорядження нею на свій
власний розсуд;
‒ прохання надати неправомірну вигоду ‒ звернення службової особи,
здійснене у будь-якій формі, крім вимагання, до іншої особи (потенційного
вигододавця) з пропозицією надати цій службовій або третій особі
неправомірну вигоду, тобто схиляння (підбурювання) особи до надання такої
вигоди.
Із зазначеного випливає, що будь-які дії, передбачені ст. 368 КК, завжди
мають двосторонній характер, бо у всіх випадках їх вчинення припускається
наявність, як мінімум, двох осіб ‒ одна з яких пропонує, обіцяє чи надає
неправомірну вигоду і тим самим схиляє (підбурює) іншу особу до прийняття
такої пропозиції, обіцянки чи до одержання такої вигоди, а інша ‒ приймає
зазначену пропозицію, обіцянку або сама звертається з проханням надати їй
неправомірну вигоду чи фактично її одержує.
Для кваліфікації дій за ст. 368 КК не має значення: а) чи вчиняються вони
безпосередньо службовою особою або вона діє через посередників; б) чи
прийняла вона пропозицію, обіцянку надати неправомірну вигоду, прохала або
одержала її для себе особисто або для інших (третіх) фізичних чи юридичних
осіб; в) чи здійснила вона ці дії в так званій простій (відкритій, очевидній) або в
завуальованій (прихованій, замаскованій) формі; г) як саме фактично було
використано службовою особою неправомірну вигоду.
Обов’язковими умовами відповідальності за прийняття пропозиції,
обіцянки надати неправомірну вигоду, за прохання про її надання або фактичне
її одержання завжди є: а) вчинення чи не вчинення службовою особою б) в
інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду або третіх осіб в)
будь-якої дії з використанням наданої службовій особі влади чи службового
становища.
Із цих положень закону випливає, що відповідальність за ст. 368 КК
настає у випадках, якщо службова особа: 1) вчиняє певні дії або утримується
від їх учинення ‒ бездіяльність; 2) такі дії (бездіяльність) можуть бути будь-
якими, тобто правомірними (законними) чи протиправними. Але якщо вони
містять склад певного злочину, то крім ст. 368 КК, підлягають кваліфікації ще і
за відповідною статтею КК (напр., за ст. 364 КК); 3) як дія, так і бездіяльність,
зумовлені неправомірною вигодою, вчиняються (не вчиняються) в інтересах
або самого вигододавця, або третіх осіб, під якими розуміються як фізичні, так
й юридичні особи; 4) інтереси таких осіб можуть бути законними
(правомірними) і протиправними. Якщо службова особа за неправомірну
вигоду сприяє особі у вчиненні будь-якого злочину, вчинене кваліфікується не
тільки за ст. 368 КК, а й як співучасть у відповідному злочині; 5) дії в інтересах
того, хто пропонує, обіцяє чи у відповідь на прохання погоджується надати або
надає неправомірну вигоду, або в інтересах третіх осіб, завжди вчиняються (не
вчиняються) службовою особою з використанням наданої їй влади чи
службового становища. Причому до таких дій належать не лише ті, які
безпосередньо входять до кола службових повноважень (компетенції)
службової особи, а й такі, які вона хоча й не уповноважена була вчинювати, але
до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки
своєму службовому становищу.
Якщо ж неправомірна вигода одержана у зв’язку з виконанням особою не
службових, а інших (професійних, виробничих, технічних) функцій, вчинене не
може бути кваліфіковано за ст. 368 КК і за певних умов може містити ознаки
складу злочину, передбаченого ст. 354 КК.
Оскільки діяння, обумовлені неправомірною вигодою, перебувають поза
межами об’єктивної сторони цього злочину, то прийняття пропозиції,
обіцянки надати таку вигоду чи прохання про її надання є злочином з
усіченим складом, бо порівняно з одержанням такої вигоди, момент його
закінчення перенесено на більш ранню стадію ‒ виявлення згоди, тобто
прийняттям винним самої такої пропозиції, обіцянки чи висловленням ним
прохання про надання такої вигоди. Одержання такої вигоди є злочином із
формальним складом, бо визнається закінченим з моменту фактичного
прийняття винним хоча б частини такої вигоди. Якщо ж умисел винного,
спрямований на одержання вигоди, не було реалізовано з причин, що не
залежать від його волі (напр., у випадку одержання замість грошей так званої
«ляльки»), вчинене кваліфікується як замах (ст. 15 КК) на цей злочин. Для
визнання злочину закінченим не має також значення: а) чи була неправомірна
вигода запропонована, обіцяна, одержана або прохання про її надання
висловлено до або після вчинення (не вчинення) службовою особою
обумовлених такою вигодою дій; б) чи було заздалегідь обумовлено одержання
такої вигоди; в) чи виконала службова особа дії в інтересах вигододавця або
третьої особи і чи збиралася вона їх виконувати або не мала такого наміру.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий умисел. Причому особливість
суб’єктивної сторони злочину полягає в тому, що між умислом службової
особи та тієї, яка пропонує, обіцяє надати неправомірну вигоду чи у відповідь
на прохання погоджується її надати або фактично надає, наявний тісний,
нерозривний зв’язок, бо обидві ці особи усвідомлюють, що між ними досягнута
певна згода стосовно такої вигоди.
Суб’єкт злочину ‒ спеціальний: лише службова особа публічного права.
Співучасниками злочину можуть бути й будь-які інші особи.
 Кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 368 КК України діяння, передбачене
частиною першою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у
значному розмірі.
Особливо кваліфікуючі ознаки:
1) ч. 3 ст. 368 КК України – діяння, передбачене частиною першою або
другою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у великому
розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище,
або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з
вимаганням неправомірної вигоди.  
2) ч. 4 ст. 368 КК України – діяння, передбачене частинами першою,
другою або третьою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода в
особливо великому розмірі, або вчинене службовою особою, яка займає
особливо відповідальне становище.
Розмір неправомірної вигоди визначено в п. 1 примітки до ст. 368 КК,
згідно з якою вигодою в значному розмірі є така, що в сто і більше разів, у
великому ‒ в двісті і більше разів, а в особливо великому ‒ в п’ятсот і більше
разів перевищує н.м.д.г. При цьому в частинах 2, 3 та 4 ст. 368 КК встановлено
відповідальність не тільки за фактичне одержання службовою особою
неправомірної вигоди в зазначених розмірах, а й за сам факт прийняття
пропозиції, обіцянки надати таку вигоду або прохання про її надання у
відповідному розмірі. Якщо ж службова особа одержала неправомірну вигоду
декілька разів, кожен з яких не перевищує розмір н.м.д.г. в 100, 200 чи 500
разів, а вчинені нею дії не об’єднані (не охоплювалися) єдиним умислом
винного, скоєне не може бути кваліфіковано як одержання такої вигоди в
значному, великому або особливо великому розмірі, навіть якщо загальна її
сума перевищує зазначені розміри. У таких випадках одержання кожного
окремого разу вигоди в певному розмірі містить ознаки самостійного
(окремого) складу злочину і кваліфікується (за інших необхідних умов) за ч. 3
ст. 368 КК як злочин, вчинений повторно (див. п. 4 примітки до ст. 354 КК).
Якщо при одержанні неправомірної вигоди декілька разів умисел винного було
спрямовано на її прийняття у значному, великому або особливо великому
розмірі, вчинене необхідно оцінювати як один (єдиний) продовжуваний злочин
і залежно від загальної суми отриманого в цілому кваліфікувати як одержання
вигоди в значному (ч. 2), великому (ч. 3) чи особливо великому розмірі (ч. 4).
Якщо ж службова особа послідовно одержала один раз неправомірну вигоду в
значному, другий – в великому, а третій – в особливо великому розмірі,
вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів – відповідно за частинами 2, 3
чи 4 ст. 368 КК, а покарання призначається за правилами ст. 70 КК. Якщо
умисел винного було спрямовано на одержання вигоди в значному, великому
чи особливо великому розмірі, але з причин, що не залежать від його волі,
фактично була отримана лише частина зумовленої вигоди, вчинене
кваліфікується як замах (ст. 15 КК) на одержання такої вигоди в тому розмірі,
який охоплювався його умислом.
Одержання неправомірної вигоди у декілька прийомів за виконання
(невиконання) в інтересах того, хто її надає чи в інтересах третіх осіб дій,
обумовлених такою вигодою, не утворює повторності за умови, якщо вчинене
містить ознаки продовжуваного злочину і кожний окремий епізод злочинної
діяльності охоплювався єдиним (загальним) умислом винного. Водночас
повторним має визнаватися одержання неправомірної вигоди декілька разів
хоча й від однієї й тієї самої особи, але за умови, якщо кожний випадок
надання/прийняття такої вигоди обумовлювався виконанням (невиконанням)
відповідних дій в її або в інтересах третіх осіб. Але не є повторним одночасне
одержання неправомірної вигоди від кількох осіб за умови, якщо вона
надавалася/одержувалася в спільних інтересах усіх цих осіб. Проте повторним
слід визнавати одночасне одержання такої вигоди від кількох осіб, якщо вона
надавалася/одержувалася за виконання (невиконання) дій в інтересах кожної
окремої особи і винний це усвідомлював.

18.13.Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій

особі.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 369 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Цей злочин нерозривно пов’язаний з передбаченим ст. 368 КК і, перш за
все, загальним для них є предмет злочину ‒ неправомірна вигода. Якщо
запропонована, обіцяна чи надана неправомірна вигода була здобута злочинним
шляхом або її збут (розповсюдження) містить ознаки певного складу злочину,
вчинене кваліфікується за сукупністю відповідних злочинів. Так само
кваліфікується вчинене і в тому випадку, коли дії, передбачені ст. 369 КК, є
способом схиляння (підбурювання) службової особи до вчинення нею іншого
(крім передбаченого ст. 368 КК) злочину (напр., службового підроблення чи
зловживання).
 Об’єктивна сторона злочину – пропозиція чи обіцянка службовій особі
надати їй або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої
вигоди за вчинення чи невчинення службовою особою в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої
дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.
Пропозиція надати неправомірну вигоду ‒ висловлення службовій особі з
боку винного у будь-якій формі наміру про надання їй або третій особі такої
вигоди; ‒ обіцянка надати неправомірну вигоду ‒ висловлення такого самого
наміру, але з повідомленням про час, місце, спосіб надання такої; ‒ надання
неправомірної вигоди ‒ наділення службової чи з її відома та за згодою третьої
особи такою вигодою, тобто давання, вручення, передача їй особисто або через
посередників такої вигоди.
Форма і способи повідомлення про намір надати неправомірну вигоду, а
також самого акту надання такої вигоди можуть бути різними (особисто чи
через посередників, відкрито чи завуальовано, усно чи письмово, за допомогою
конклюдентних дій, шляхом направлення листа, електронного повідомлення
засобами Інтернет або мобільного зв’язку, шляхом відправлення посилки,
переказу тощо) і на кваліфікацію не впливають. Прийняття такої пропозиції чи
обіцянки службовою особою, на адресу якої вони спрямовані, не є
обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину. Тому відмова службової
особи від пропозиції чи обіцянки надати їй неправомірну вигоду не виключає
відповідальності особи за пропозицію чи обіцянку її надати.
Що ж стосується надання такої вигоди, як закінченого злочину, то
обов’язковою його ознакою є прийняття (одержання) службовою особою хоча б
її частини. Якщо неправомірна вигода не була прийнята (одержана) службовою
особою з причин, що не залежать від волі особи, яка її надавала, вчинене
кваліфікується як замах (ст. 15 КК) на її надання. Відповідальність за вказані дії
настає за умови, якщо неправомірна вигода пропонувалася, обіцялася чи
надавалася: а) службовій особі публічного права або (з її відома та за згодою)
третій особі; б) за (для) вчинення (невчинення) такою службовою особою з
використанням влади чи службового становища дії (дій); в) в інтересах того,
хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи. Таким
чином, пропозиція, обіцянка чи надання неправомірної вигоди службовій особі
(ст. 369 КК) завжди тісно пов’язані з прийняттям нею цієї пропозиції, обіцянки
чи одержанням такої вигоди (ст. 368 КК), бо виступають способом схиляння
(шляхом підкупу) службової особи до використання нею свого службового
становища для вчинення (невчинення) обумовлених вигодою дій в інтересах
того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третіх осіб.
За статтею 369 КК карається злочин: а) або з усіченим складом, коли його
об’єктивна сторона вичерпується фактом доведення до відома службової особи
публічного права пропозиції чи обіцянки надати їй неправомірну вигоду, б) або
з формальним складом, коли об’єктивна сторона полягає в наданні такої вигоди
і прийнятті (одержанні) хоча б її частини службовою особою. З моменту
вчинення цих дій злочин вважається закінченим. Оскільки за ст. 369 КК
вчинення злочину вичерпується самим фактом доведення до відома службової
особи пропозиції, обіцянки про надання неправомірної вигоди чи фактичним
наданням такої, для кваліфікації не має значення: а) хто є власником
матеріальних благ, які пропонуються, обіцяються чи надаються як така вигода;
б) чи діє той, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду за власною ініціативою
або від імені (на прохання, за рекомендацією, дорученням, розпорядженням,
наказом) інших осіб; в) чи пропонує, обіцяє або надає він таку вигоду у своїх
особистих або в інтересах третіх осіб; г) чи є ці треті особи фізичними або
юридичними.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий умисел, причому винний
усвідомлює, що пропонує, обіцяє чи передає неправомірну вигоду саме як
незаконну винагороду і лише службовій особі публічного права. Відсутність
такого усвідомлення (напр., внаслідок обману або зловживання довірою)
виключає кваліфікацію діяння за ст. 369 КК. За частинами 3 і 4 ст. 369 КК
винний повинен також усвідомлювати, що надає неправомірну вигоду саме
такій службовій особі публічного права, яка займає відповідальне (ч. 3) чи
особливо відповідальне (ч. 4) становище. Якщо ж він помилявся в цьому,
вчинене кваліфікується лише як замах на надання вигоди саме такій службовій
особі. Мотиви та мета злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не
впливають.
Суб’єкт злочину ‒ будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

18.14.Підкуп службової особи юридичної особи приватного права

незалежно від організаційно-правової форми.

 Об’єктивна сторона пропозиція чи обіцянка службовій особі юридичної

особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми надати їй
або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди або
прохання її надати за вчинення зазначеною службовою особою дій чи її
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи.
Суб’єктивна сторона – прямий умисел.
 Суб’єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного
віку.
Кваліфікуючі ознаки (ч. 2 ст. 368-3 КК України) ті самі дії, вчинені
повторно або за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою.
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 368-3 КК
України ) прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою
юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової
форми неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення дій або
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи,  дії,
передбачені частиною третьою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб чи поєднані з вимаганням неправомірної
вигоди (ч. 4 ст. 368-3 КК України).

18.15.Підкуп особи, яка надає публічні послуги.

Об’єктивна сторона пропозиція чи обіцянка аудитору, нотаріусу,

оцінювачу, іншій особі, яка не є державним службовцем, посадовою особою
місцевого самоврядування, але провадить професійну діяльність, пов’язану з
наданням публічних послуг, у тому числі послуг експерта, арбітражного
керуючого, приватного виконавця, незалежного посередника, члена трудового
арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій), надати йому/їй
або третій особі неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди або
прохання її надати за вчинення особою, яка надає публічні послуги, дій або її
бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто
пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи.
Суб’єктивна сторона – прямий умисел.
Суб’єкт – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
Кваліфікуючі ознаки( ч. 2 ст. 368-4 КК України) ті самі дії, вчинені
повторно або за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою.
Особливо кваліфікуючі ознаки (ч. 3 ст. 368 КК України)  прийняття
пропозиції, обіцянки або одержання аудитором, нотаріусом, приватним
виконавцем, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою,
яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а
також незалежним посередником чи арбітром під час розгляду колективних
трудових спорів неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення
дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того,
хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи, дії,
передбачені частиною третьою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб чи поєднані з вимаганням неправомірної
вигоди (ч. 3 ст. 368 КК України).

18.16.Провокація підкупу.

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 370 КК України), є суспільні

відносини, що забезпечують правильну (належну) діяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, державних чи комунальних
підприємств, установ, організацій, а також їх службових осіб.
Об’єктивна сторона злочину – провокація підкупу, тобто дії службової
особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної
вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб
потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або
прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду.
Об’єктивна сторона злочину характеризується лише активною формою
поведінки ‒ діями, які полягають у штучному створенні обставин і умов
(обстановки), тобто формуванні таких об’єктивнопредметних чинників, які
зумовлюють вчинення особою одного або декількох з таких злочинів, як: а)
пропозиція, обіцянка чи надання неправомірної вигоди (частини 1 і 2 статей
368-3 , 368-4 , ст. 369 КК) або б) прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання
такої вигоди (ст. 368, частини 3 і 4 статей 368-3 , 368-4 КК).
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є
використання суб’єктом для провокації підкупу свого службового становища.
При цьому винний, використовуючи своє службове становище, може
провокувати пропозицію, обіцянку, надання неправомірної вигоди як йому
особисто, так й створювати обставини і умови для прийняття пропозиції,
обіцянки чи одержання такої вигоди іншими службовими особами або особами,
які надають публічні послуги. Якщо ж штучно створюючи відповідну
обстановку, провокатор підкупу не використовує для цього своє службове
становище і діє виключно як приватна особа, то залежно від конкретних
обставин справи він несе відповідальність лише як організатор, підбурювач чи
пособник злочинів, передбачених статтями 368, 368-3, 368-4 або 369 КК
України.
 Конкретні способи провокації можуть бути різними: натяки, поради,
пропозиції, прохання, умовляння, рекомендації, вказівки тощо. Найчастіше ці
способи виступають як схиляння особи до вчинення конкретного злочину,
передбаченого статтями 368, 368-3, 368-4 або 369 КК. У таких випадках
провокація підкупу є ні чим іншим, як підбурюванням (ч. 4 ст. 27 КК) до
вчинення злочину, яке повністю охоплюється ст. 370 КК і не потребує
додаткової кваліфікації, бо за таких умов передбачений цією статтею злочин є
спеціальним видом підбурювання.
Але провокація підкупу може полягати не тільки у схилянні
(підбурюванні) до вчинення конкретного злочину, а й у висловленні різного
роду натяків, припущень, застережень, створенні штучних перешкод і
труднощів, які спрямовані на породження у особи переконання в тому, що
питання, у вирішенні яких вона зацікавлена, можуть бути розв’язані лише
шляхом підкупу. Не виключається і використання такого способу провокації, як
обман, коли винний здійснює її шляхом поширення неправдивої інформації
(чуток) про можливість вирішення тих чи інших питань лише за допомогою
підкупу.
Як провокацію слід розцінювати, наприклад, дії службової особи
правоохоронних органів, яка під час перевірки діяльності комерційної
структури, бажаючи спровокувати й викрити її керівника, направляє до нього
свого співробітника з пропозицією про вирішення питань, які виникли, за
допомогою надання неправомірної вигоди. Провокація буде і в тому випадку,
коли, наприклад, під час офіційного прийому громадянина службова особа
натякає (попереджає, застерігає, висловлює припущення), що вирішення його
питання потребує забагато часу, але є й інші (не офіційні) шляхи його
вирішення, які прискорять цей процес. Провокація підкупу може бути
пов’язана зі співучастю службової особи-провокатора у вчиненні злочинів,
передбачених статтями 368, 368-3 , 368-4 або 369 КК. Якщо винний не тільки
спровокував вчинення одного чи декількох з цих злочинів, а й організував його
(ч. 3 ст. 27 КК) чи сприяв його вчиненню (ч. 5 ст. 27 КК), скоєне слід додатково
кваліфікувати як співучасть у злочині за відповідними частинами ст. 27 і
статтями 368, 368-3, 368-4 або 369 КК. Провокація підкупу належить до
злочинів з усіченим складом, який визнається закінченим із моменту
створення відповідних обставин і умов (обстановки), незалежно від того, чи
вчинила особа злочин, до якого вона провокувалася. Проте, якщо такий злочин
завдяки провокації (у зв’язку з її здійсненням) усе-таки був учинений, це не
виключає відповідальності того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну
вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку її надати чи одержав таку вигоду.
 За частиною 2 ст. 370 КК карається провокація підкупу, вчинена
службовою особою правоохоронних органів.
Суб’єктивна сторона злочину ‒ прямий умисел, бо службова особа
свідомо створює обстановку, яка зумовлює пропонування, обіцянку, надання
неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки її надати чи
одержання такої вигоди, переслідуючи при цьому спеціальну мету – викрити
особу, яка піддалася на таку провокацію. Відсутність такої мети виключає
кваліфікацію дій за ст. 370 КК.
Суб’єкт провокації підкупу ‒ спеціальний – службова особа як
публічного, так і приватного права (частини 3 і 4 ст. 18 КК), а за ч. 2 ст. 370 КК
‒ тільки така службова особа публічного права, яка є працівником
правоохоронного органу.
Від провокації підкупу слід відрізняти правомірні дії, спрямовані на
викриття злочину, коли за заявою службової особи або особи, яка надає
публічні послуги, якій пропонують, обіцяють надати неправомірну вигоду, або
за інформацією особи, яку прохають надати таку вигоду чи у якої її вимагають,
працівниками правоохоронних органів здійснюється правомірна оперативна
діяльність із виявлення та затримання особи, яка вчинила зазначені дії (так
звана «контрольована неправомірна вигода»). Правомірність таких дій
обумовлюється тим, що у подібних випадках з боку відповідних осіб уже
вчинені дії, які містять ознаки складів злочинів, передбачених статтями 368,
368-3, 368-4 або 369 КК.

ТЕМА 19
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ

19.1. Поняття, загальна характеристика та система злочинів проти

правосуддя.
19.2. Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або
тримання під вартою.
19.3. Притягнення завідомо невинного до кримінальної
відповідальності.
19.4. Примушування давати показання.
19.5. Порушення права на захист.
19.6. Постановлення суддею (суддями)  завідомо неправосудного
вироку, рішення, ухвали або постанови.
 19.7. Невиконання судового рішення.
19.8. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та
у виді позбавлення волі.
19.9. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти.
19.10. Приховування злочину.
19.11. Втручання в діяльність захисника чи представника особи.

19.1. Поняття, загальна характеристика та система

злочинів проти правосуддя

Родовим об’єктом є суспільні відносини, що забезпечують здійснення

правосуддя в державі. Іншими словами – це відносини, забезпечують
нормальне функціонування органів судової влади, а також органів т осіб, які
забезпечують або сприяють здійсненню правосуддя.
Додатковим об’єктом є життя, здоров’я, власність, громадська безпека і
громадський порядок, авторитет відповідних органів тощо (ст. ст. 377-379, 398-
400 КК України).
Цілий ряд аналізованих посягань як обов’язкову ознаку складу
передбачають предмет злочину (постановлення суддею завідомо
неправосудного вироку, рішення, ухвали, постанови; умисне знищення або
пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного; умисне
знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи;
невиконання судового рішення та ін.). Такими предметами виступають:
вирок, рішення, ухвала, постанова; майно, яке належить судді, народному
засідателю чи присяжному або їх близьким родичам; майно захисника чи
представника особи; відомості про заходи безпеки; майно, на яке накладено
арешт та ін.(ст. ст. 375, 378, 388, 399 КК України).
Потерпілими в цих злочинах можуть бути: 1) підозрюваний,
обвинувачений, підсудний, свідок; 2) особа, взята під захист; 3) потерпілий,
експерт; 4) суддя, народний засідатель, присяжний або їх близькі родичі; 5)
захисник чи представник особи або їх близькі родичі; адміністрація установи
виконання покарань; 6) засуджені особи та ін.
Із об’єктивної сторони злочини проти правосуддя сконструйовані по-
різному. Більшість із них відносяться до злочинів із формальним складом, які
вважаються закінченими в момент посягання, незалежно від того чи настали
наслідки (приховування злочину, втеча з місць позбавлення волі або з-під
варти, втручання в діяльність судових органів, примушування давати показання
і т.д.).
 Другу групу утворюють злочини із матеріальним складом (умисне
знищення або пошкодження майна судді, невжиття заходів безпеки щодо
особи, взятої під захист, розголошення відомостей про заходи безпеки щодо
особи, взятої під захист і ін.), які є закінченими з моменту настання суспільно
небезпечних наслідків. Серед таких наслідків кримінальний закон, зокрема,
називає шкоду здоров’ю потерпілої особи, інші тяжкі наслідки, втрата або
пошкодження майна. Характерним для таких злочинів є і причинний зв'язок
між діянням і наслідками.
В третю групу входять злочини проти правосуддя із формально-
матеріальним складом (погроза або насильство щодо судді, народного
засідателя чи присяжного, посягання на життя судді, народного засідателя чи
присяжного, у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя,
погроза або насильство щодо захисника та ін.), які в одній своїй частині є
закінченими в момент вчинення діяння (погроза вбивством, насильством), а в
іншій – з моменту настання наслідків (смерть потерпілої особи, заподіяння
тілесного ушкодження).
Абсолютна більшість злочині 18 розділу КК України вчиняється шляхом
активної дії , хоча є і посягання, які в цілому характеризуються бездіяльністю
(ст. ст. 380, 382, 385, 389, 390 КК України). Йде мова про невиконання судового
рішення, відмова свідка від давання показань, невжиття заходів безпеки щодо
осіб, взятих під захист, ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням
волі та ін..
Інколи злочинам проти правосуддя властиві із об’єктивної сторони і інші
ознаки. Зокрема, спосіб вчинення (ст. 373 КК України – примушування давати
показання при допиті шляхом незаконних дій з боку прокурора, слідчого або
працівника підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність).
Із суб’єктивної сторони злочини проти правосуддя вчиняються умисно,
причому умисел прямий. Однак, злочини, що передбачені ст. ст. 380, 381 КК
України характеризуються змішаною формою вини, тобто умисел або
необережність щодо діяння і тільки необережність щодо наслідків.
В деяких випадках обов’язковими також є мета вчинення злочину
(наприклад, ст. 376 КК України).
Суб’єктом злочинів проти правосуддя можуть бути:
1. Загальний суб’єкт, тобто фізична осудна особа з 16 років
(приховування злочину, втручання в діяльність судових органів, втручання в
діяльність захисника чи представника особи та ін.); з 14 років (ч. 3 ст. 377, ч. 2
ст. 378, ст. 379 (посягання на життя судді, народного засідателя чи
присяжного), ч. 3 ст. 398, ч. 2, 3 ст. 399, ст. 400 (посягання на життя захисника
чи представника особи) КК України); з 18 років (ст. 395 КК України –
порушення правил адміністративного нагляду).
 2. Спеціальний суб’єкт, а саме: працівники правоохоронних органів,
суддя, свідок, експерт, перекладач, службова особа, особи, що перебувають в
місцях позбавлення волі та ін. (ст. ст. 371-375 КК України, 380,390, 393 КК
України тощо).
Усі передбачені у розділі XVIII Особливої частини КК України злочини
проти правосуддя, виходячи з їх безпосередніх об'єктів, можуть бути об'єднані
у такій системі:
1. Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності судових
та правоохоронних органів (ст. 371, ст. 372, ст. 374, ст. 375, ст. 376, ст. 397 КК
України).
2. Злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, майно
суддів, засідателів та інших учасників судочинства (ст. 379, ст. 400, ст. 377, ст.
398, ст. 378, ст. 399 КК України).
3. Злочини, які перешкоджають одержанню достовірних доказів та
істинних висновків у справі. Сюди слід включити примушування давати
показання (ст. 373, ст. 383-386 КК України). 
4. Злочини, які перешкоджають своєчасному розкриттю і припиненню
злочину (ст. 380, ст. 381, ст. 387, ст. 395, ст. 396 КК України).
5. Злочини, які перешкоджають виконанню вироку (рішення) і
призначеного ним покарання (ст. 382 ст. 388 ст. 389 ст. 390-394 КК України).

19.2. Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або

тримання під вартою

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на

свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або
триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставах та в порядку, встановлених законом.
Безпосереднім об’єкт злочину (ст. 371 КК України) є правосуддя в
частині забезпечення законного затримання, приводу, домашнього арешту або
тримання під вартою, а також конституційне право людини на свободу і
особисту недоторканність.
Додатковим факультативним об’єктом може виступати:  честь та
гідність особи, й життя і здоров'я, майнові блага.
Об’єктивна сторона цього злочину: передбаченого ч. 1 ст. 371 КК
України, знаходить вияв у діях, які призвели до завідомо незаконного
затримання або незаконного приводу, а ч. 2 статті – до завідомо незаконного
домашнього арешту або тримання під вартою.
Злочин вважається закінченим коли особа вчинить будь-яку із дій
передбачених ч.1,ч.2 ст. 371 КК України.
 З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом, коли
особа усвідомлює, що діє незаконно і бажає цього. Закон спеціально говорить
про завідомо незаконний домашній арешт, затримання, привід, тримання під
вартою, виключаючи тим самим відповідальність за ст. 371 КК України за
помилку або через необережність при вчиненні цих слідчих дій.
Винний усвідомлює завідому незаконність вчинюваного ним діяння,
достовірно знає, що привід, затримання, домашній арешт чи тримання під
вартою здійснюється протиправно, і бажає вчинити це діяння.
До тяжких наслідків (ч. 3 ст. 371 КК України) наявна вина у формі
необережності.
Мета, яка переслідувалась при цьому, на кваліфікацію не впливає.
Суб’єктом злочину злочину спеціальний. Ним може бути службова особа
органу досудового розслідування, слідчий, прокурор, а у випадку завідомо
незаконного тримання під вартою – також начальник місця досудового
ув'язнення. Судді за дії, передбачені ст. 371 КК України, несуть
відповідальність за ст. 375, а інші службові особи - за ст. ст. 365 КК України
або 424 КК України.
Завідомо незаконні затримання або привід, арешт або тримання під
вартою у сукупності з притягненням завідомо невинного до кримінальної
відповідальності кваліфікуються за ст. ст. 371 КК України і 372 КК України.    
У частині 3 ст. 371 КК України встановлена підвищена відповідальність
за зазначені дії, якщо вони спричинили тяжкі наслідки (наприклад,
самогубство, тяжку хворобу заарештованого) або були вчинені з корисливих
мотивів чи в інших особистих інтересах (наприклад, з метою підвищення по
службі).

19.3. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності

Стаття 62 Конституції України встановлює, що особа вважається

невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду. Тому притягнення завідомо невинного до
кримінальної відповідальності є грубим порушенням Конституції і являє собою
зловживання тими владними повноваженнями, що надані службовим особам у
сфері кримінального судочинства.
Безпосередній об’єкт злочину (ст. 372 КК України) – це інтереси
правосуддя в частині забезпечення доведеності вини і гарантій захищеності
прав особи від незаконного кримінального переслідування. Додатковий об’єкт
– права та інтереси  особи, її честь та гідність.
Об'єктивна сторона виражається у притягнення завідомо невинного до
кримінальної відповідальності.
 Злочин вважається закінченим з моменту оголошення та вручення
невинній особі письмового повідомлення про підозру у вчиненні
кримінального правопорушення.
З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. При
цьому умислом винного охоплюється те, що насправді відсутні докази, які
вказують на вчинення даного злочину саме цією особою, або взагалі відсутня
подія злочину, за який особа притягується до кримінальної відповідальності.
Склад цього злочину утворює також і притягнення особи до кримінальної
відповідальності за злочин, якого вона завідомо не вчинювала, у разі, коли
вчинення нею інших злочинів доведено сукупністю необхідних і достатніх
доказів.
Мотиви злочину значення для його кваліфікації не мають. Особа, яка
притягнула до кримінальної відповідальності невинного через неправильну
оцінку зібраних доказів, несе дисциплінарну відповідальність.
Суб'єкт злочину є спеціальний. Ним може бути тільки слідчий, прокурор
чи інша особа, уповноважена законом притягувати до кримінальної
відповідальності.
У частині 2 ст. 372 КК України передбачений кваліфікований вид цього
злочину, тобто притягнення завідомо невинного до відповідальності, поєднане з
обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а також
поєднане зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою
фальсифікацією (наприклад, використання підроблених документів, знищення
або вилучення зі справи доказів, що виправдують особу тощо).

19.4. Примушування давати показання

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 373 КК України) є правосуддя в

частині забезпечення доведеності вини, а також конституційне право людини
на те, що її обвинувачення не буде ґрунтуватися на доказах, одержаних
незаконним шляхом.
Додатковим факультативним об'єктом злочину виступає здоров'я, воля,
честь і гідність особи.
З об'єктивної сторони злочин полягає у примушуванні давати показання
при допиті. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є також спосіб –
незаконні дії з боку прокурора, слідчого або працівника підрозділу, який
здійснює оперативно-розшукову діяльність.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення особою незаконних
дій при допиті.
Допит – це слідча дія, яка полягає у взятті показань у певних учасників
кримінального судочинства і фіксації їх у протоколі допиту. Примушування
давати показання під час проведення інших слідчих дій (наприклад, обшуку,
виїмки) не утворює складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, і за
наявності підстав може кваліфікуватися за ст. ст. 365 КК України або 424 КК
України.
Під примушуванням у ч. 1 ст. 373 КК України розуміється психічний
вплив на особу, яку допитують, з метою отримати потрібні для особи, яка
провадить допит, показання. Допит шляхом незаконних дій має місце, коли він
проводиться з використанням шантажу, обману, гіпнозу, психотропних засобів
з незаконним обмеженням прав потерпілого, його підкупом тощо. Для
кваліфікації злочину не має значення, отримав винний таким шляхом правдиві
або неправдиві показання.
З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом.
Суб'єкт цього злочину спеціальний –  прокурор, слідчий або працівник
підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність.
У частині 2 ст. 373 КК України передбачений кваліфікований вид цього
злочину: поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою,
за відсутності ознак катування. Під знущанням над допитуваним розуміють
знущання, нанесення образ та інші дії, що грубо і цинічно принижують гідність
людини.

19.5. Порушення права на захист

Пункт 6 ст. 129 Конституції України відносить до одного з

найважливіших принципів правосуддя право обвинувачуваного на захист.
Відповідно до цієї статті в ст. 374 КК України встановлена кримінальна
відповідальність за порушення цього принципу.
 Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 374 КК України) є
конституційне право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист.
Додатковим факультативним об'єктом може виступати свобода та
недоторканність зазначених осіб, їх здоров'я, честь та гідність, майнові блага.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається: недопущення чи
ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права
підозрюваного, обвинуваченого на захист, вчинене слідчим, прокурором або
суддею.
Недопущення захисника має місце у випадках невиконання особою, яка
провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею вимог КПК про допуск
захисника до участі у справі в будь-якій стадії процесу, коли захисник
запрошується підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним. Ненадання
своєчасно захисника має місце при невиконані встановленого порядку
призначення захисника у випадках, передбачених КПК. Інше грубе порушення
права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на .захист може мати місце,
наприклад, у випадку впливу на потерпілого з тим, щоб останній відмовився від
запрошеного чи призначеного захисника, непризначення захисника у випадках,
передбачених законом, тощо.
Суб’єктивна сторона цього злочину – тільки прямий умисел, при якому
особа усвідомлювала, що грубо порушує право на захист, і бажала цього.
Суб'єктом цього злочину спеціальний – слідчий, прокурор або суддя.
У частині 2 цієї статті встановлені кваліфікуючі ознаки цього злочину:
ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні кримінального
правопорушення особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або
такі, що спричинили інші тяжкі наслідки.

19.6. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного

вироку, рішення, ухвали або постанови

Конституція України (ст. 129) встановлює, що судді при здійсненні

правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Порушення суддями цього
принципу є неприпустимим, тим більше шляхом вчинення злочину,
передбаченого ст. 375 КК України.
Основним безпосереднім об'єктом злочину (ст. 375 КК України) є
встановлений порядок реалізації конституційних засад здійснення судочинства.
Додатковим факультативним об'єктом можуть виступати честь та гідність
особи, її здоров'я та недоторканність, майнові блага.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається в постановлені суддею
(суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Злочин слід вважати закінченим з моменту підписання і проголошення
відповідного судового рішення, незалежно від того, було чи не було воно потім
виконано.
З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом, тобто
винний завідомо знає, що виносить неправосудне рішення і бажає цього.
Суб'єктом цього злочину можуть бути тільки судді, які одноособово чи в
колегіальному складі розглядають справи у судах першої інстанції, апеляційних
або касаційних судах.
Якщо винесення неправосудного рішення супроводжувалося вчиненням
будь-якого іншого злочину, наприклад, одержанням неправомірної вигоди,
відповідальність настає за сукупністю злочинів.
Частина 2 ст. 375 КК України передбачає кваліфікований вид даного
злочину – спричинення спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих
мотивів, в інших особистих інтересах чи з метою перешкоджання законній
професійній діяльності журналіста.
 19.7. Невиконання судового рішення

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 382 КК України) є порядок

діяльності суду як органу правосуддя, що передбачає точне і своєчасне
виконання його рішень.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається в умисному невиконання
вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або
перешкоджання їх виконанню.
Невиконання судового рішення полягає у невжитті службовою особою, до
якої звернуто виконання вироку, рішення, ухвали або постанови суду, що
набрали законної сили, передбачених законом заходів щодо їх виконання.
Невиконання може виражатися у прямій відмові виконати судове рішення або в
ухиленні від його виконання.
Відмова означає явне, відкрите, висловлене усно або письмово
небажання службової особи виконати судове рішення (наприклад, керівник
підприємства відверто ігнорує рішення суду про заміну споживачеві
придбаного ним неякісного товару на аналогічний товар належної якості).
Ухилення – та сама відмова, яка має завуальований характер: службова особа
відкрито не заявляє про відмову виконати судове рішення, але діє таким чином,
що фактично унеможливлює його виконання.
Перешкоджання виконанню судового рішення передбачає протидію
службової особи, наділеної законом певними повноваженнями щодо реалізації
вимог, які у ньому містяться, з метою недопущення його реалізації. Така
протидія може виражатися у прямій забороні своїм підлеглим виконувати
вимоги державних виконавців державної виконавчої служби, погрозі
застосувати до певних.
Рішення суду (у вузькому значенні) – це письмовий акт, який приймає
господарський суд при вирішенні господарського спору по суті (задоволення
позову, відмова в позові), загальний суд при вирішенні цивільної справи, КС за
результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових
актів ВР, актів Президента України, актів КМ, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.
Вирок суду – це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність
відданої до суду особи. Вирок суду може бути двох видів – обвинувальний або
виправдувальний. Обвинувальний вирок також встановлює міру покарання
винному та визначає інші правові наслідки визнання особи винною.
Ухвала суду – це: а) у кримінальному процесі – будь-яке рішення, крім
вироку, яке виносить суд першої, апеляційної і касаційної інстанцій в судових
засіданнях у колегіальному складі; б) у цивільному процесі - рішення суду
першої інстанції, яким вирішуються питання, що виникають у зв'язку з
розглядом цивільної справи по суті; в) в господарському процесі - рішення, яке
виносить господарський суд, якщо господарський спір не вирішується по суті
(відкладення розгляду справи, зупинення провадження у справі, залишення
позову без розгляду тощо). Постанова суду – це рішення, яке виніс суддя
одноособово, і рішення президії суду, ПВС. За результатами розгляду справ про
адміністративні правопорушення суди виносять тільки постанови.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, особа, знаючи про
рішення суду, не виконує його і бажає так чинити.
Суб'єкт цього злочину – може бути лише службова особа, яка
відповідно до повноважень повинна була вчинити дії по виконанню судового
рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливість перешкодити
останньому. Такими службовими особами можуть бути керівники та інші
службові особи підприємств, установ, організацій, державні виконавці тощо.
У частині 2 ст. 382 передбачені кваліфікуючі ознаки даного злочину:
вчинення його службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо
відповідальне становище (прим. до п. 2 ст. 368 КК України), або особою,
раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо злочином
заподіяно істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян,
державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб
(наприклад, особа не була поновлена на роботі протягом тривалого часу).
У частині 3 ст. 382 КК України встановлена особливо кваліфікуючі
ознаки відповідальність за умисне невиконання службовою особою рішення
Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та
умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України.

19.8. Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у

виді позбавлення волі

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 390 КК України) є правосуддя у

частині забезпечення обов'язкового виконання вироків суду.
З об'єктивної сторони цей злочин полягає у: 1) самовільному залишенні
місця обмеження волі; 2) злісне ухилення від робіт особою, засудженою до
обмеження волі; 3) систематичне порушення громадського порядку чи
встановлених правил проживання, вчинені особою, яка відбуває покарання у
виді обмеження волі (ч. 1 ст. 390 КК України); 4) неповернення до місця
відбування покарання особи, яка відбуває покарання у виді обмеження волі та
якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду (ч. 2
ст. 390 КК України); 5) неповернення до місця відбування покарання особи, яка
відбуває покарання у виді позбавлення волі та якій було дозволено
короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду (ч. 3 ст. 390 КК України).
 Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є місце –
територія кримінально-виконавчої установи відкритого типу чи кримінально-
виконавча установа закритого типу.
Злісним, є таке ухилення від робіт, яке пов'язане з прямою відмовою
засудженого від виконання покладеного на нього обов'язку працювати або з
тривалим фактичним уникненням його від роботи.
Під систематичним порушенням громадського порядку або встановлених
правил проживання у ст. 390 КК України розуміється вчинення особою,
засудженою до обмеження волі, зокрема, таких адміністративних
правопорушень, як дрібне хуліганство, виготовлення, зберігання, придбання
самогону, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у
громадських місцях у п'яному вигляді, азартні ігри, порушення тиші в
громадських місцях тощо.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення відповідного діяння
або (у четвертій та п’ятій формах) – з наступного дня після того, якого
засуджений мав повернутися до місця відбування покарання після дозволеного
йому короткочасного виїзду.
Суб’єктивна сторона цього злочину – лише прямий умисел.
Суб'єкт цього злочину – особа, яка відбуває покарання у виді обмеження
волі (ч.1,ч. 2 ст. 390 КК України) чи позбавлення волі (ч. 3 ст. 390 КК України).
Відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України
засудженому до обмеження волі чи позбавлення волі може бути дозволений
короткочасний ви'їзд з місця перебування у зв'язку з винятковими обставинами:
(смерть або тяжка хвороба близького родича, стихійне лихо, що заподіяло
значну матеріальну шкоду засудженому чи його сім'ї).

19.9. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти

  Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 393 КК України) є нормальна

діяльність органів кримінально-виконавчої системи із забезпечення виконання
вироку щодо позбавлення особи волі чи її арешту або постанови судді чи
ухвали суду про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту.
З об'єктивної сторони цей злочин виражається у втечі з місця
позбавлення волі або з-під варти, вчинені особою, яка відбуває покарання у
виді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув'язненні.
Незаконним вважається самовільне залишення місця відбування
покарання або попереднього ув'язнення або втеча з-під варти, на підставі
дозволу, отриманого незаконним шляхом (наприклад, підкуп конвою).
Втеча з місця позбавлення волі передбачає незаконне залишення
засудженим виправної установи будь-якого виду, а також лікарні місця
позбавлення волі. Втеча з-під варти це: а) втеча з місця попереднього
ув'язнення, коли утримання під вартою застосоване як запобіжний захід; б)
втеча з-під конвою (наприклад, із залу засідання суду).
Засоби втечі можуть бути різними: шляхом підкопу, зломів запорів,
подолання інших перепон, обману, підкупу посадових осіб, використання
підроблених документів, транспортних засобів тощо.
Втеча вважається закінченим злочином з моменту залишення винним
місця позбавлення волі або місця утримання під вартою. Хоча цей злочин є
злочином із формальним складом, можливе не тільки готування до нього, а й
замах на нього. Готування може полягати, наприклад, у виготовленні знарядь
злому та інших пристосувань, у підшукуванні співучасників чи в інших
подібних діях. Замах на втечу полягає, наприклад, у самій спробі подолати
стіни місця позбавлення волі, зламати запори або двері місця тримання під
вартою, у негайному затриманні при спробі втекти з місця розташування
конвою тощо.
З суб'єктивної сторони втеча – це злочин, що вчиняється лише з прямим
умислом, за якого особа усвідомлює, що незаконно залишає місце позбавлення
волі, арешту, попереднього ув'язнення або розташування конвою і бажає ці дії
вчинити. У особи є умисел щодо втечі, тобто мета постійно або хоча б
тимчасово залишити місце позбавлення волі, арешту тощо. Мотиви втечі
можуть бути різними і на кваліфікацію злочину не впливають.
Якщо особа була несправедливо, незаконно засуджена й вчинила втечу з
місця позбавлення волі, то в таких діях склад даного злочину відсутній. Особа
також не може бути засуджена за втечу з місця попереднього ув'язнення, поки
судом не буде встановлена винність особи у злочині, за який до неї було
застосоване попереднє ув'язнення.
Суб'єктом втечі можуть бути особи, які досягли 16-річного віку та: 1)
відбувають покарання у виді позбавлення волі; 2) відбувають покарання у виді
арешту; 3) підозрювані або обвинувачувані, які взяті під варту в якості
запобіжного заходу.
Частина 2 ст. 393 КК України передбачає кваліфікуючі ознаки цього
злочину: вчинення його повторно; за попередньою змовою групою осіб;
способом, небезпечним для життя чи здоров'я інших осіб; втечу, поєднану із
заволодінням зброєю чи з її використанням, або із застосуванням насильства чи
погрозою його застосування, або шляхом підкопу, а також з пошкодженням
інженерно-технічних засобів охорони.

19.10. Приховування злочину

 Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 396 КК України) є інтереси
правосуддя в частині забезпечення своєчасного виявлення, припинення та
розкриття злочинів.
З об'єктивної сторони приховування полягає у заздалегідь не обіцяному
приховуванні тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
Приховування виявляється лише у фізичних діях. Тому так зване
інтелектуальне приховування за ст. 396 не карається і може тягти
відповідальність, якщо воно само по собі є злочином проти правосуддя
(наприклад, давання свідком завідомо неправдивого показання для
приховування справжнього злочинця).
Заздалегідь не обіцяне приховування – злочин триваючий: він починається
з моменту приховування злочину або злочинця і закінчується його
припиненням (наприклад, у результаті затримання приховувача
правоохоронними органами влади або з'явлення його із зізнанням).
Таке приховування передбачає приховування злочинця, слідів злочину,
засобів та знарядь вчинення злочину, факту придбання або збуту майна,
здобутого в результаті його вчинення, легалізації (відмивання) грошових
коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом.
Способами приховування можуть, зокрема, бути надання злочинцю
сховища, транспортних засобів, знищення слідів злочину, перенесення знарядь
злочину в інше місце, зміна зовнішнього вигляду злочинця, забезпечення
злочинця підробленими документами. Якщо спосіб приховування сам по собі є
злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки Якщо
винний для приховування злочину вчинив вбивство, то його дії слід
кваліфікувати тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України. Якщо особа з метою
приховати злочин вчиняє завідомо неправдиве повідомлення про вчинення
злочину або дає завідомо неправдиве показання, її дії кваліфікуються,
відповідно, за ст. ст. 383 КК України або 384 КК України.
Суб’єктивна сторона приховування – прямий умисел, за якого винний
усвідомлює, що приховує тяжкий або особливо тяжкий злочин і бажає
вчинення цих дій.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка особа, за винятком тих, про які йдеться
у ч. 2 ст. 396 КК України. Тут зазначено, що не підлягають кримінальній
відповідальності за цей злочин члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила
злочин, коло яких визначається законом.

19.11. Втручання в діяльність захисника чи представника

особи
 Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 397 КК України) є встановлений
законом порядок здійснення правосуддя в частині забезпечення права особи на
її захист чи представлення її інтересів під час розгляду справи у суді, а також
нормальна діяльність захисника чи представника особи
З об'єктивної сторони цей злочин виражається: 1) у вчиненні в будь-якій
формі перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи
представника особи з надання правової допомоги; 2) порушення встановлених
законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці. Так, наприклад,
захиснику відмовляють у наданні можливості ознайомитися з необхідними
йому для захисту документами або порушують таємницю його побачення з
підзахисним. Це можуть бути і випадки, коли захисникові або законному
представникові перешкоджають родичі потерпілого чи підсудного або інші
особи прибути до встановленого часу на розгляд справи. Якщо такі дії пов'язані
з погрозами або насильством відповідальність додатково настає за ст. 398 КК
України.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт цього злочину – будь-яка фізична осудна особа, у тому числі і
працівники правоохоронного органу (наприклад, конвоїр, секретар суду).
У частині 2 ст. 397 КК України передбачена кваліфікуюча ознака цього
злочину: вчинення його службовою особою з використанням свого службового
становища.

ТЕМА 20
_____________________________________________
ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ НЕСЕННЯ
ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ)

20.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти

встановленого порядку несення військової служби.
20.2. Непокора.
20.3. Самовільне залишення військової частини або місця служби.
20.4. Дезертирство.
20.5. Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або
іншим способом.
20.6. Розголошення відомостей військового характеру, що
становлять державну таємницю, або втрата документів чи
матеріалів, що містять такі відомості.
20.7. Мародерство.
 20.1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти
встановленого порядку несення військової служби

Конституція України визначає, що оборона України, захист її

суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на
Збройні Сили України.
Від стану законності і воєнного правопорядку у Збройних Силах та інших
військових формуваннях, що діють відповідно до законодавства України,
багато в чому залежить ефективність виконання покладених на них
найважливіших державних задач. Окремі закони, військові статути та інші
підзаконні нормативні акти чітко і точно регламентують усі сфери життя та
діяльності Збройних Сил. На військовослужбовців покладається неухильне
дотримання Конституції України, законів і підзаконних актів, військової
присяги, наказів командирів (начальників). Все це багато в чому зумовлює
специфіку суспільних відносин у сфері несення військової служби, а також
особливості і суспільну небезпеку їх порушень, у тому числі і злочинів.
Нормативною базою боротьби з військовими злочинами є Розділ XIX
Особливої частини КК України (статті 401–435 КК України).
Військовими злочинами, згідно зі ст. 401 КК України, визнаються
злочини проти встановленого законодавством порядку несення або
проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також
військовозобов'язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних)
або спеціальних зборів.
Родовам об'єктом військових злочинів є встановлений порядок несення
або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані
правовими нормами суспільні відносини, що виникають та існують при
проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх
службової та бойової діяльності. Цей порядок заснований на Конституції
України, окремих законах, військових статутах, положеннях військової
присяги, наказах міністра оборони України та інших нормативних актах.
Конкретні військові злочини посягають на окремі сфери цього порядку, що є
безпосередніми об'єктами цих злочинів.
Об'єктивна сторона військових злочинів полягає у вчиненні суспільне
небезпечного діяння, що порушує встановлений порядок несення або
проходження військової служби. Такі діяння можуть бути вчинені як шляхом
дії (статті 404, 405, 432 КК України тощо), так і бездіяльності (статті 403, 425,
426 КК України тощо), а також дії та бездіяльності (статті 415, 417, 422 КК
України тощо). Деякі склади військових злочинів містять в якості необхідної
або кваліфікуючої ознаки вказівку на настання тяжких наслідків (статті 416,
421 тощо): зрив виконання бойового завдання, загибелі людей, заподіяння
тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження цінного воєнного майна,
послаблення боєздатності підрозділу тощо.
Ряд військових злочинів характеризується такими ознаками, як вчинення
діяння в умовах воєнного стану, в бойовій обстановці, під час бою, в районі
бойових дій. Ці ознаки свідчать про підвищену суспільну небезпеку діяння.
Воєнний стан – період фактичного знаходження України у стані війни з
іноземною державою. Початком воєнного стану є день і час оголошення стану
війни або нападу (агресії) на Україну. Закінченням воєнного стану вважається
день і час припинення військових дій. Якщо ж військові дії фактично
продовжуються після оголошення про їх припинення, то закінченням воєнного
стану слід вважати фактичне закінчення таких дій.
Бойова обстановка – період знаходження військової частини, підрозділу,
окремих військовослужбовців у безпосередньому зіткненні з противником,
підготовка чи ведення бою (бойової операції).
Бойова обстановка може виникнути як у воєнний, так і в мирний час,
наприклад, при відбитті нападу на державний кордон України.
Поле бою – це частина території суші, повітряного або водного простору,
на якій відбувається, відбулося або повинно відбутися озброєне зіткнення з
противником.
Район військових дій – це ширший простір, ніж поле бою. Він включає в
себе територію, яка зайнята під час бойових дій військами у межах від
переднього краю фронту до розташування тилових підрозділів фронту.
Суб’єктивна сторона військових злочинів характеризується або
умисною виною (статті 402, 404, 406 КК України тощо), або виною
необережною (статті 403, 412 КК України тощо), деякі військові злочини
можуть вчинятися як умисно, так і необережно (статті 418, 419, 420 КК України
тощо).
Суб'єктами військових злочинів можуть бути: а) військовослужбовці
Збройних Сил України; б) військовослужбовці Служби безпеки України,
Прикордонних військ України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх
справ України; в) військовослужбовці військових формувань, утворених
відповідно до законів України;
г) особи, щодо яких є спеціальна вказівка в законодавстві України;
д) військовозобов'язані під час проходження ними навчальних (чи
перевірних) або спеціальних зборів. Таким чином, закон виділяє два види
суб'єктів військових злочинів – військовослужбовців і військовозобов'язаних
під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.
Військовослужбовці – особи, які проходять військову службу. Це солдат,
матрос, сержант, старшина, прапорщик, мічман, офіцер. До військової служби
притягуються тільки громадяни України, які досягли певного віку і не старші
граничного віку перебування на військовій службі.
Початком проходження строкової військової служби вважається день
явки призовника до військового комісаріату для відправки до військової
частини, установи, військового навчального закладу, на підприємство або
організацію міністерства оборони. Закінчення цієї служби – день отримання
військовослужбовцем документів від військової частини про звільнення в запас
на підставі наказу про відрахування його зі списку особового складу частини.
Курсанти військових навчальних закладів проходять військову службу з дня
зарахування до цього закладу.
Початок служби офіцерського складу, прапорщиків і мічманів
визначається: а) для тих, хто перебуває на дійсній військовій службі –
в день підписання наказу про присвоєння відповідного військового
звання; б) для тих, хто зараховується на дійсну військову службу із запасу – в
день залишення місця служби, зазначений у розпорядженні військового
комісаріату. Закінченням проходження військової служби цих
військовослужбовців вважається день, з якого наказом по військовій частині
вони виключені зі списків особового складу. Аналогічним чином визначаються
початок та закінчення військової служби військовослужбовців за контрактом.
Військовозобов'язаний – особа, яка перебуває у запасі. Для
військовозобов'язаних, призваних на навчальні (чи перевірні) або спеціальні
збори, початком та закінченням служби є відповідно перший день фактичного
перебування на цих зборах і останній день цих зборів.
Суб'єктами ряду військових злочинів можуть бути військовополонені
ворожої армії, військовослужбовці України під час перебування в полоні у
ворога.
Підлягають відповідальності за статтями про військові злочини (з
посиланням на ст. 27 КК України будь-які особи, які є співучасниками
(організаторами, підбурювачами, пособниками) цих злочинів.
У деяких випадках особа, яка вчинила військовий злочин, може бути
звільнена від кримінальної відповідальності із застосуванням до неї заходів,
передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.
Відповідно до безпосереднього об'єкту можуть бути виділені такі групи
військових злочинів:
1. злочини, що посягають на встановлений порядок проходження військової
служби (статті 407–409 КК України);
2. злочини, що посягають на встановлений порядок користування
військовим майном (статті 410–413 КК України);
3. злочини, що посягають на встановлений порядок поводження зі зброєю та
порядок експлуатації військової техніки (статті 414–417 КК України);
 4. злочини, що посягають на встановлений порядок несення окремих видів
військової служби (статті 418–421 КК України);
5. злочини, що посягають на встановлений порядок збереження військових
відомостей, що становлять державну таємницю (стаття 422 КК України);
6. військові службові злочини (статті 423–426 КК України);
7. злочини, вчинювані в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці
(статті 427–435 КК України).
Родовим об'єктом військових злочинів є встановлений порядок несення
або проходження військової служби, під яким розуміють врегульовані
правовими нормами суспільні відносини, що виникають та існують при
проходженні служби різними категоріями військовослужбовців в процесі їх
службової та бойової діяльності.
Об'єктивна сторона військових злочинів полягає у вчиненні суспільно
небезпечного діяння, що порушує встановлений порядок несення або
проходження військової служби. Такі діяння можуть бути вчинені як шляхом
дії (опір начальникові або примушування його до порушення службових
обов’язків, дезертирство, мародерство та ін.), так і бездіяльності (невиконання
наказу, ухилення від військової служби шляхом самокалічення, бездіяльність
військової влади та ін.). Деякі посягання цього роду можуть вчинятись як
шляхом дії, так і бездіяльності (порушення правил польотів або підготовки до
них, порушення правил несення бойового чергування, порушення правил
кораблеводіння та ін.).
Деякі склади військових злочинів містять в якості необхідної або
кваліфікуючої ознаки вказівку на настання тяжких наслідків (статті 414 КК
України, 416 КК України, 421 КК України): зрив виконання бойового завдання,
загибелі людей, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження
цінного воєнного майна, послаблення боєздатності підрозділу, спричинення
катастрофи тощо. Мають місце також і злочини, момент закінчення яких не
пов'язаний із настанням наслідків (формальні склади) – статті 402 КК України,
405 КК України, 407 КК України та інші.
Суб'єктивна сторона військових злочинів характеризується або
умисною виною (статті 402 КК України, 404 КК України, 406 КК України
тощо), або необережною виною (стаття 412 КК України), деякі військові
злочини характеризуються змішаною формою вини (статті 418 КК України, 419
КК України, 420 КК України тощо).
Деяким злочинам проти встановленого порядку несення військової
служби властиві і такі ознаки суб’єктивної сторони, як мотив і мета вчинення
(добровільна здача в полон через боягузтво або легкодухість, самовільне
залишення місця служби з метою ухилитися від військової служби).
Суб'єктами військових злочинів можуть бути:
а) військовослужбовці Збройних Сил України;
 б) військовослужбовці Служби безпеки України, прикордонних військ
України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України;
в) військовослужбовці військових формувань, утворених відповідно до
законів України;
г) особи, щодо яких є спеціальна вказівка в законодавстві України;
д) військовозобов'язані під час проходження ними навчальних (чи
перевірних) або спеціальних зборів.
До військової служби притягуються тільки громадяни України, які
досягли певного віку і не старші граничного віку перебування на військовій
службі. Суб'єктами ряду військових злочинів можуть бути військовополонені
ворожої армії, військовослужбовці України під час перебування в полоні у
ворога.
В залежності від безпосереднього об'єкту можуть бути виділені такі
групи військових злочинів:
1) проти порядку підлеглості і військової честі (статті 402-406 КК
України);
2) проти порядку проходження військової служби (статті 407-409 КК
України);
3) проти порядку користування військовим майном і його зберігання
(статті 410-414 КК України);
4) проти порядку експлуатації військової техніки (статті 415-417 КК
України);
5) проти порядку несення бойового чергування та інших спеціальних
служб (статті 418-421 КК України);
6) проти встановленого порядку збереження військової таємниці (ст. 422
КК України);
7) військові службові злочини (статті 425-426 КК України);
8) проти порядку несення служби на полі бою і в районі воєнних дій
(статті 427-433 КК України);
9) злочини, відповідальність за які передбачена міжнародними
конвенціями (статті 434-435 КК України).

20.2. Непокора

Беспосереднім об'єктом злочину (ст. 402 КК України) є порядок

виконання у військових формуваннях України наказів, який забезпечує
необхідні в умовах військової служби відносини підлеглості та військової честі.
З об'єктивної сторони цей злочин вчиняється шляхом відкритої відмови
виконати наказ начальника (непокора) або іншого умисного невиконання
наказу.
 Непокора – це відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше
умисне невиконання наказу
Наказ – обов'язкова для виконання вимога начальника про вчинення або
невчинення підлеглим певних дій по службі. Він може бути звернений до
одного або до групи військовослужбовців і має мету – досягнення конкретного
результату (зробити щось, не робити чогось). Наказ може бути відданий усно,
письмово або іншим способом, переданий підлеглому безпосередньо або через
інших осіб, у тому числі по телефону, телеграфу, радіозв'язку тощо. З деяких
питань служби встановлена тільки письмова форма віддання наказів
(наприклад, з питань витрати грошових коштів).
Начальник – це особа, якій постійно або тимчасово підлеглі інші
військовослужбовці. Начальники розрізняються за службовим положенням і за
військовим званням. Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за
службою, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий
до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником. За військовими
званнями начальниками є, наприклад, сержанти і старшини – для рядових і
матросів однієї з ними військової частини; молодші офіцери (до капітана
включно) – для всіх сержантів, старшин, рядових і матросів. Поняттям
невиконання наказу начальника охоплюються: а) невиконання дій, зазначених у
наказі; б) вчинення дій, заборонених наказом; в) неналежне виконання наказу,
тобто відступ від його розпоряджень про час, місце і характер дій, що
вчиняються.
Відмова виконати наказ начальника вважається відкритою, коли
підлеглий, отримавши наказ, в категоричній формі заявляє чи іншим чином
демонструє, що він наказ виконувати не буде. Відмова від виконання наказу
може бути публічною або заявленою начальнику віч-на-віч, виражена
начальнику безпосередньо або особі, яка передала наказ від його імені.
Інше умисне невиконання наказу полягає у тому, що підлеглим наказ
начебто приймається до виконання, але насправді умисно не виконується.
Непокора вважається закінченою з моменту відмови виконати наказ або з того
часу, коли військовослужбовець, який мав можливість виконати наказ, не
зробив цього, незалежно від наслідків, що настали.
Суб’єктивна сторона непокори полягає в прямому умислі.
Суб'єкт цього злочину – військовослужбовець, за службовим
положенням або військовим званням постійно або тимчасово підлеглий
начальнику, який віддав наказ.
Кваліфікуючими ознаками непокори є вчинення групою осіб або
спричинило тяжкі наслідки.
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є: непокора, вчинена в
умовах особливого періоду, крім воєнного стану (ч. 3 ст. 402 КК України),
непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці (ч. 4 ст. 402
КК України).
Під бойовою обстановкою в розділі XIX цього Кодексу слід розуміти
обстановку наступального, оборонного чи іншого загальновійськового,
танкового, протиповітряного, повітряного, морського тощо бою, тобто
безпосереднього застосування військової зброї і техніки стосовно військового
супротивника або військовим супротивником. Обстановка бою, в якому бере
участь військове з’єднання, частина (корабель) або підрозділ, розпочинається і
закінчується з наказу про вступ у бій (припинення бою) або з фактичного
початку (завершення) бою.

20.3. Самовільне залишення військової частини або

місця служби

Безпосереднім об'єктом цієї групи злочинів (ст. 407 КК України) є

порядок проходження військової служби.
Об’єктивна сторона проявляється у таких діях: самовільне залишення
військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а
також нез’явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі
звільнення з частини, призначення або переведення, нез’явлення з відрядження,
відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби, але не більше
місяця (ч.1 ст. 407 КК України); самовільне залишення військової частини або
місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби), а також
нез’явлення його вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад
десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох
діб, вчинені повторно протягом року (ч.2 ст. 407 КК України); самовільне
залишення військової частини або місця служби, а також нез’явлення вчасно на
службу без поважних причин, вчинені в умовах особливого періоду, крім
воєнного стану, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій
цієї статті (ч.3 ст. 407 КК України).
Територія частини (підрозділу) – це простір в межах казарменого,
табірного, похідного або бойового її розташування. Самовільний вихід з одного
підрозділу до іншого підрозділу тієї самої частини чи місця служби, якщо це не
супроводжувалося залишенням її розташування, не утворює складу
самовільного залишення частини.
Місце служби, якщо воно не збігається з розташуванням частини, – це
будь-яке інше місце, де військовослужбовець зобов'язаний протягом певного
часу виконувати військові обов'язки або знаходитися за наказом чи дозволом
командира (начальника). Ними вважаються, наприклад, місця виконання
господарських робіт або іншого службового завдання поза розташуванням
частини, проведення навчальних занять або культурно-масових заходів,
знаходження команди військовослужбовців для пересування (ешелон, поїзд,
маршова колона), маршрут пересування і місце знаходження у відрядженні,
зазначені у посвідченні про відрядження.
Нез'явлення вчасно на службу полягає у тому, що військовослужбовець,
залишивши розташування частини або місце служби в законному порядку
(наприклад, при звільненні з частини, призначенні, переведенні або під час
відрядження, відпуски або до лікувального закладу) не повертається без
поважних причин до частини або на службу у встановлений строк. Ухилення
від несення обов'язків військової служби у цьому випадку вчиняється шляхом
бездіяльності. Нез'явлення з поважних причин не утворює складу злочину.
Під поважними причинами нез'явлення вчасно на службу розуміють,
передусім, хворобу військовослужбовця і перешкоди стихійного характеру, які
позбавили військовослужбовця можливості вчасно з'явитися до частини або на
службу. Крім того, поважними причинами у кожному конкретному випадку
можуть бути визнані інші перешкоди, що виникли всупереч волі
військовослужбовця і перешкодили йому вчасно з'явитися на службу
(наприклад, непередбачене зупинення руху транспорту і неможливість прибути
вчасно іншим способом, затримання органами влади), а також такі обставини,
внаслідок яких затримання військовослужбовця понад встановлений для явки
строк було надто необхідним (наприклад, для надання допомоги хворим
батькам, якщо вона не могла бути надана іншим чином тощо).
Початковим моментом самовільного залишення частини або місця
служби вважається час залишення розташування частини або місця служби, а
нез'явлення – закінчення встановленого строку явки до частини або до місця
несення служби (наприклад, зазначеного в довідці про звільнення, посвідченні
про відрядження, відпускній картці тощо).
Кінцевим моментом є час повернення винного до своєї частини або на
службу або явка з повинною до військової комендатури, військкомату тощо,
або затримання його органами влади, військовою комендатурою, гарнізонним
патрулем, нарядом, висланим з частини, тощо.
Суб’єктивна сторона у першій, третій і п'ятій його формах
характеризується у цілому умисною формою вини. При цьому до самого факту
самовільного залишення частини (місця служби) винний ставиться з прямим
(інколи – непрямим) умислом, а до тривалості такого залишення – з умислом
або необережністю.
Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407 КК України, є
військовослужбовець строкової служби, а суб'єктом злочину, передбаченого ч.
2 цієї статті, – будь-який інший військовослужбовець.

20.4. Дезертирство
 Безпосереднім об’єктом злочину (ст. 408 КК України) є порядок
проходження військової служби.
 Об'єктивна сторона виражається у  самовільному залишені військової
частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також
нез’явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з
відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
Закінченим злочин вважається з моменту, коли суб'єкт залишив
військову частину або місце служби, а також не з'явився вчасно до частини з
метою ухилення від військової служби.
Дезертирство – триваючий злочин. Воно триває доти, поки не буде
припинено внаслідок дії самого винного (наприклад його явки з повинною), або
настання подій, що перешкоджають його вчинення (наприклад затримання).
Явка з повинною не виключає відповідальності за дезертирство.
Дезертирство (ст. 408 КК України) – один з найбільш тяжких і
небезпечних злочинів проти встановленого порядку несення військової служби
З суб'єктивної сторони дезертирство може бути вчинено тільки з
прямим умислом, що поєднаний із спеціальною метою ухилитися від подальшої
служби. Мета – обов'язкова ознака дезертирства. За цією ознакою дезертирство
відрізняється від самовільного залишення частини або нез'явлення на службу.
Мотиви дезертирства можуть бути різними і для кваліфікації значення не
мають.
Суб'єктом цього злочину є будь-який військовослужбовець.
Військовозобов'язаний суб'єктом цього злочину бути не може, оскільки
навчальні (перевірні) і спеціальні збори не є видом військової служби (вони є
видом виконання військового обов'язку в запасі). Отже військовозобов'язаний,
призваний на відповідні збори не проходить військову службу і фактично не
може ухилитися від неї назавжди.
Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 408 КК України) є
дезертирство із зброєю або за попередньою змовою групою осіб
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є: діяння, передбачене
частинами першою або другою цієї статті, вчинене в умовах особливого періоду,
крім воєнного стану (ч. 3 ст. 408 КК України). Діяння, передбачене частинами
першою або другою цієї статті, вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій
обстановці (ч. 4 ст. 408 КК України).

20.5. Ухилення від військової службишляхом самокалічення або іншим

способом

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 409 КК України) порядок

проходження військової служби.
 Об'єктивна сторона цього злочину виражається в ухиленні від несення
обов'язків військової служби шляхом: а) заподіяння військовослужбовцем собі
якого-небудь ушкодження (самокалічення); б) симуляції хвороби; в)
підробленні документів чи іншого обману (ч. 1 ст. 409 КК України); г) відмови
від несення обов'язків військової служби (ч. 2 ст. 409 КК України).
Самокалічення – це умисне, штучне ушкодження якого-небудь органу або
тканин тіла (наприклад, ноги або кисті руки), порушення функцій якого-небудь
органу (наприклад, розлади травлення, серцевої діяльності), викликання якого-
небудь захворювання або загострення захворювання, що вже є.
Симуляція хвороби полягає у тому, що військовослужбовець
прикидається хворим, приписуючи собі такі хворобливі симптоми, фізичні або
психічні недоліки, які начебто перешкоджають йому виконувати військові
обов'язки, але насправді він ними не страждає, або свідомо перебільшує ті
захворювання, що вже є у нього.
Підроблення документів як спосіб ухилення полягає в тому, що
військовослужбовець подає командиру (начальнику) сфабрикований або
підроблений ним самим або іншими особами на його прохання документ для
отримання звільнення від військової служби.
Інший обман як спосіб ухилення полягає в тому, що військовослужбовець
повідомляє командиру (начальнику) завідомо неправдиві відомості про події чи
обставини для отримання звільнення від несення служби або свідомо замовчує
про обставини, про які зобов'язаний був доповісти.
З суб'єктивної сторони характеризується наявністю прямого умислу.
Тому, якщо військовослужбовець під час несення вартової служби вчинив
самокалічення, наприклад з метою інсценування нападу на нього й одержання
заохочення, він має нести відповідальність тільки за порушення правил
вартової служби. Не несе кримінальну відповідальність і військовослужбовець,
який хоча й вчинив самокалічення, але умисел його був спрямований на
самогубство.
Суб'єктом злочину є тільки військовослужбовець (незалежно від
категорії). Проте, суб'єктом відмови від несення обов'язків військової служби не
можуть бути: курсант у разі відмови від подальшого навчання у військовому
навчальному закладі, особа, яка проходить військову службу за контрактом, чи
особа офіцерського складу, яка проходить кадрову військову службу– у разі
небажання її проходити.
Кваліфікуючими ознаками даного злочину є: діяння, передбачені
частинами першою або другою цієї статті, вчинені в умовах особливого періоду,
крім воєнного стану (ч. 3 ст. 409 КК України)
Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є: діяння, передбачені
частинами першою або другою цієї статті, вчинені в умовах воєнного стану або в
бойовій обстановці (ч. 4 ст. 409 КК України).
 20.6. Розголошення відомостей військового характеру, що
становлять державну таємницю, або втрата документів чи
матеріалів, що містять такі відомості

Безпосереднім об'єктом злочину (ст. 422 КК України) є порядок

збереження відомостей військового характеру, що становлять державну
таємницю.

Об'єктивна сторона цього злочину: 1) розголошення відомостей

військового характеру, що становлять державну таємницю, за відсутності ознак
державної зради; 2) втрата документів або матеріалів, що містять відомості
військового характеру, які становлять державну таємницю, предметів, відомості
про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо
втрата стала результатом порушення встановлених правил поводження із
зазначеними документами, матеріалами або предметами.
Державною таємницею є найважливіші відомості військового,
економічного та іншого характеру, що мають важливе значення для оборонних
та інших державних інтересів і спеціально охороняються державою.
Під розголошенням відомостей військового характеру, що становлять
державну таємницю, слід розуміти протиправний їх розголос, внаслідок чого
вони стали надбанням хоча б однієї сторонньої особи. Розголос цих відомостей
може полягати як в усному, так і в письмовому їх повідомленні, а також у
показі або передачі документів і матеріалів, що становлять державну таємницю.
Способи розголошення для даного складу значення не мають.
Злочин вважається закінченим з моменту, коли відомості стали відомі
іншій особі.
Під втратою документів або матеріалів, що містять відомості військового
характеру, які становлять державну таємницю, а також предметів, відомості про
які становлять державну таємницю, слід розуміти вчинення діяння, при якому
внаслідок порушення військовослужбовцем встановлених правил поводження
із ввіреними йому документами (матеріалами, предметами) вони, всупереч волі
винного, виходять з його володіння і стають надбанням третьої особи.
З суб'єктивної сторони   злочин у першій його формі може бути
вчинений умисно чи необережно, а у другій – тільки необережно.
Ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися як
умислом (наприклад, якщо особа, якій були довірені відомості, що становлять
державну таємницю, розголосила їх по телебаченню за мотивом неправильно
зрозумілих нею суспільних інтересів), так і необережністю (у більшості
випадків).
 Суб'єктом злочину передбаченого ч. 1 ст. 422 КК України, як випливає із
диспозиції цієї норми, є будь-який військовослужбовець або
військовозобов'язаний під час проходження зборів, незалежно від того, яким
чином відповідні відомості стали йому відомі. Суб'єкт злочину за ч. 2 ст. 422
КК –особа, якій відповідні документи, матеріали чи предмети були довірені.
Кваліфікуючими ознаками даного злочину (ч. 3 ст. 422 КК України) є:
діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони
спричинили тяжкі наслідки. До них можна віднести випадки, коли
розголошені відомості стали надбанням іноземних розвідок і використовуються
на шкоду інтересам України, зрив важливих бойових завдань тощо.

20.7. Мародерство

Безпосереднім об’єктом злочину (ст. 432 КК України) – є порядок

дотримання звичаїв та правил ведення війни. Додатковим обов'язковим
об'єктом є власність.
Предметом мародерства може бути тільки приватне майно (гроші,
годинники, медальйони тощо) вбитих чи поранених, незалежно від того, до числі
армії останні належать. Викрадені вони можуть бути як під час бою, так і відразу
ж після нього. Зброя, боєприпаси, документи, що містять відомості військового
характеру, інші предмети, що збираються для їх використання під час ведення
військових дій, не є предметом цього злочину.
Об'єктивна сторона мародерства виражається у викраденні на полі бою
речей, що знаходяться при вбитих чи поранених. Викрадення може бути як
таємним, так і відкритим, з насильством або без такого.
Під речами розуміють предмети обмундирування та особисті речі вбитого
або пораненого (годинник, гроші тощо). Викрадення повинно відбуватися на
полі бою, тобто на ділянці, де ведуться або велися бойові дії, а також ділянці,
що знаходиться в тилу, але піддається обстрілу ворогом. Викрадення речей поза
полем бою утворює склад злочину проти власності.
Злочин вважається закінченим з моменту появи реальної можливості
розпорядитися викраденою річчю.
Суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел.
Суб'єкт злочину – будь-який військовослужбовець. Цивільні особи за
викрадення на полі бою речей у поранених та вбитих притягаються до
кримінальної відповідальності за злочини проти власності.