1.

Суспільно-історична, творча сутність свідомості (свідомість і діяльність, свідомість і мова,

активність свідомості).
2. Свідомість як цілісна система.
3. Самосвідомість.
4. Структура і функції суспільної свідомості.
5. Свідомість і соціальна дійсність.

Поняття свідомості, її структури та функції. Свідомість у широкому значенні цього слова є

сферою люд. духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною
істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя.
Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Людина здійснює свій зв’язок зі
світом в 3 формах - практичній, пізнавальній, і дух - практичній. Вона не просто пристосовується
до навколишнього середовища, але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони.
Таке активне опанування світом як об’єктом відбувається в формі практичної діяльності і
теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення.

Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об’єктивне зображення

людини і світу. Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об’єкт,
на реальність “поза себе”. Є і інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на
перебудову людської душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість
не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням.

За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати
його, наповнювати його сенсом у суб’єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями
власного існування, оцінювати світ свого життя.

Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов’язана з совістю, з

відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей. Отже, свідомість, з
одного боку, є формою об’єктного відображення, формою пізнання дійсності, як незалежних від
людських прагнень та інтересів.

Результатом і метою свідомості є як пізнавальної діяльності є отримання знань, об’єктивної

істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояви суб’єктивного відношення люд. до
дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і
метою дух. –практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри
відповідності світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного життя.

Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого тільки ясного вираження знання,
дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення
вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини. Духовний світ людини – це не
лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що
спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів.

Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням,

оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі обидві форми дуального
відношення до світу – і пізнавальну і ціннісну.

   
Матеріальне та ідеальне. Свідомість і мова. Свідомість – це найвища, притаманна тільки
людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому
відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у
розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить
світ на основі практичної діяльності.
Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія, мовознавство, педагогіка,
кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки щодо її сутності. Богослови
розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною
щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої.
Матеріалістична філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям
 зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість – це
реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в цілому.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення, цілепокладання, управління.

Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми
природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на
пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас
об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов'язана з
самосвідомістю.

Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських

потреб, що набирає форми цілепокладання – створення ідеальної моделі бажаного майбутнього,
визначення мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю до
мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення
дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Всі ці компоненти
слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та
духовно-практичного способів освоєння світу.

Основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку, є:

усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості – це, насамперед
збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має
різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне,
наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний
рівні свідомості.

Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх наявних предметів і

явищ як природних, так і соціальних, властивість відображення.

За формами відображення:

 політична свідомість (відображає політичні ідеї, форми і методи управління

державою,стосунки між класами, соціальними групами, націями, державами) право (сукупність
поглядів людей, що відображають їхню оцінку чинного права наявного суспільного і державного
ладу, а також відповідність дій і вчинків громадян нормам права),
 морально-етична свідомість (форма регуляції поведінки людей в суспільстві без примусу.
Основний критерій-суспільний ідеал),
 естетична свідомість (або культура-здатність відчувати і правильно оцінювати предмети
мистецтва),
 наука (форма відображення світу не у виді норм поведінки або права в суспільстві,а
відображення світу через поняття),
 релігія (форма відображення світу,її сутність і недолік у відображенні нереальних явищ) та
атеїстична свідомість (вчення яке заперечує існування Бога),
 філософія (відображає світ у більш широкому діапазоні, прогнозуючи і майбутнє його
існування).
Свідомість і мислення. Проблема ідеального. В сучасній філ. літ. Більшість дослідників
вказують на важливу ролі пізнавальної(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм
діяльності свідомості. Логічна структура пізнавальної діяльності людини складається із чуттєво-
сенситивного, абстрактно-мисленого інтуїтивного рівня.
На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу
мислення. А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має
на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації.

До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері
свідомості провідна роль, безперечно належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує
всій пізнавальній діяльності предметний усвідомлений характер.

Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді
суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи
суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з
матеріально мозковими нейродинамічними процесами.

Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування

свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність

шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип
чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії
діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи
котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам.

На думку Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично

розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування,
культурою. Ось чому „Ідеальність” є аспектом культури її виміром, властивістю.

Свідомість – відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з

практичною діяльністю. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через
самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:
1. Усвідомлення людиною самого себе, свого становища у світі, своїх інтересів і
перспектив, тобто власного «Я»;
2. Спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості.
Ці підходи до розуміння свідомості є взаємодоповнюючими.
Самосвідомість – здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від
себе, побачити себе очима інших. Дистанціювання від себе забезпечується завдяки
комунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе, як до внутрішнього
співрозмовника, немов би пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Для
розвитку самосвідомості важливо розвивати внутрішнє мовлення. Засобом закріплення й
розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає і репрезентує в межах свідомості минуле,
уможливлює дистанціювання від теперішнього і майбутнього.
Функції самосвідомості:

1. самопізнання – охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у

просторі);
2. самоспостереження і самоаналіз;
3. самооцінки – включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та
себе в ній);
4. саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як
самоконтроль, само детермінація, самотворення.

Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість – унікальний

феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе.
Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки,
думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві,
колективі, родині. Самосвідомість – це друге "Я", своєрідний "двійник" людини, її рефлексія на
умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до "само-роздвоєння", самооцінки і
самокритики.
Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною свого
світогляду, мету, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке
явище, як самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до
самої себе і до інших – інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до
громади.