ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА

ПРОТОСХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ ДІАЛЕКТІВ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ МОВИ

1. Загальні відомості з історичної фонетики української мови.

2. Причини, типи звукових змін та їхні наслідки для розвитку системи мови.
3. Найдавніші звукові зміни ранньопраслов’янського періоду.
4. Палаталізація приголосних перед *j.
5. Перша перехідна палаталізація задньоязикових.
6. Фонетичні явища, зумовлені дією закону відкритого складу.
7. Друга і третя перехідні палаталізації задньоязикових.
8. Фонетична система протосхіднослов’янських діалектів на кінець VIII ст.

1. Загальні відомості з історичної фонетики української мови.

Фонетика української, як і всякої іншої, мови включає два великі розділи –

описову (синхронійну) та історичну (діахронійну) фонетику. Описова фонетика
має завданням представити звуки сучасної української мови, описати їхні
характеристики, закономірності їхньої сполучуваності. Історична ж фонетика
розкриває закономірності становлення й розвитку фонетичної системи, вивчає
походження тих чи тих звуків, їхній історичний розвиток від найдавнішого часу
до сучасного стану.
У становленні і розвитку фонетичної системи слов’ян виділяють два
періоди: дописемний (доісторичний) та писемний (історичний). Звукову систему
дописемного періоду реконструйовано на основі порівняння споріднених живих
і мертвих мов, тобто за допомогою порівняльно-історичного методу. Фонетична
ж система писемного періоду частково зафіксована давньослов’янськими
пам’ятками, для східнослов’янських мов – пам’ятками щонайраніше ХІ ст.
Щоправда, треба пам’ятати: найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані
книжною (з походження старослов’янською) мовою, далекою від живої народної
мови східних слов’ян; живі східнослов’янські (протоукраїнські, протобілоруські,
проторосійські) фонетичні явища в таких пам’ятках відображені дуже обмежено.
Чимало архаїчних явищ або проміжних етапів у розвитку звукової системи мови
чи окремих її ланок зберігає українське діалектне мовлення, тому діалектна мова
– безцінне джерело для історика мови.

2. Причини, типи звукових змін та їхні наслідки для розвитку системи

мови.

Учені упродовж віків шукали відповідь на запитання: які причини

зумовлювали зміни фонетичної системи мови. Одні науковці припускали, що
чимало звукових процесів спричинені були психо-фізіологічними чинниками:
позитивним чи негативним відчуттям при артикуляції певних звуків чи їхніх
сполук, бажанням економити зусилля при вимові звуків тощо. Інші вчені
вважали, що зміни звуків спричинені впливами субстратів та міжмовних
контактів, ще інші шукали причини соціального характеру. Згодом почали
говорити ще і про внутрішньосистемні чинники – тенденцію до максимального
розрізнення звуків, вплив на вимову звуків їхньої частотності тощо. Нині ж
історична фонетика прийшла до висновку, що звукові зміни зумовлювала не
якась одна, а цілий комплекс причин:
а) внутрішні причини: намагання полегшити артикуляцію звуків та їхніх
сполук; бажання економити мовленнєві зусилля; вплив сусідніх звуків; тенденція
до утрати звуків, які не мають функційного навантаження у слові; аналогія; окрім
того, фонетичні зміни відбувалися в колись повнозначних словах, які з часом
утратили своє лексичне значенні і перейшли в розряд службових;
б) зовнішні причини: вплив субстрату; вплив артикуляції, властивої
суміжним мовам (наприклад, з інших європейських мов перейнято звук [ф],
звукосполуки [нг], [кс], [ау], [б’у], [к’у]; перехід проривного [ґ] у фрикативний
[г] пояснюють впливом звукової системи мови давніх іранських – сармато-
скіфських – племен тощо).
Звукові зміни, що в різний період відбувалися в мові, неоднакові за
наслідками, за функційним значенням. Одні з цих змін викликають якісну і
кількісну перебудову звукової системи мови, наприклад, утрата редукованих *ъ,
*ь (призвела до повного зникнення ланки редукованих голосних звуків); перехід
носових #, @ в ротові [а], [у] (зникла підсистема носових голосних); збіг давніх
*і (и) та *у (ы) в одному звукові [и]; ствердіння шиплячих та губних тощо. Інші
ж зміни периферійні, часткові, не означають появу чи зникнення якихось
підсистем, як-от діалектні заступлення [о] через [у]: дурóга, курóва, чи [’а] через
[’е]: тєжко, дєкую. Разом із тим і одні, й інші зміни визначають навантаженість
(частотність) окремих фонем та їхню звукову реалізацію.
В історичній фонетиці розрізняють два типи звукових змін:
1) спонтанні – явища, коли один звук переходить в інший у будь-якій
позиції, незалежно від фонетичного оточення, наголосу, інтонації, місця у слові;
2) зумовлені – зміни, що відбуваються лише за певних фонетичних умов, у
певній фонетичній позиції.
Розвиток фонетичної системи мови тісно пов’язаний з розвитком інших її
систем, найперше морфологічної та лексичної. Це пов’язано з тим, що звукові
зміни відбуваються у словах, у формах слів, а отже, зміни звуків можуть
зумовлювати зміни у морфемах – префіксах, суфіксах, коренях, закінченнях, а
також приводити до появи нових слів. Іншими словами, різні морфологічні та
лексичні явища української мови часто пояснюються змінами, що відбулися
свого часу в її фонетичній системі.
Наприклад, із сучасного погляду слова ціна і каятися ніяк не пов’язані ні
формально, ні за значенням, кожне з них має свою систему похідних. Тим не
менше, історично ці слова постали з одного кореня *kā!- «мстити, карати,
жертвувати»; видозміна звукової форми цих слів пов’язана з різним розвитком
дифтонга *ā! в різних умовах – перед приголосним та перед голосним; окрім того,
у випадку ціна – з явищем другого перехідного м’якшення задньоязикового. Так
само слова початок, кінець історично утворені від одного кореня *kŏn- / *kĕn-,
слова плід, плодити та плем’я – від *plŏd- / *plĕd-.
Деякі фонетичні явища можуть лексикалізуватися, тобто закріпитися лише
за певними словами, випасти з загальної закономірності. Наприклад, оглушення
у групі [дх] > [тх] охопило лише слова тхнути, тхір, натхнення, пор.: надхмар’я,
відхилити.

3. Найдавніші звукові зміни ранньопраслов’янського періоду.

Звуковий склад слов’янського мовлення – продукт ряду історичних епох.

Він формувався протягом тривалого періоду, починаючи від утворення його на
праіндоєвропейській основі і закінчуючи часом розпаду слов’янської мовної
єдності на окремі слов’янські мови. У період формування слов’янської звукової
системи на праіндоєвропейській основі в її вокалізмі та консонантизмі виявилися
деякі закономірності, що значною мірою змінили склад голосних та приголосних
звуків.
3.1. Вокалізм.
У праіндоєвропейській мові монофтонги протиставлялися за тривалістю
(часокількістю) – існували довгі голосні *ā, *ō, *ē, *ī, *ū та короткі *ă, *ŏ, *ĕ, *ĭ,
*ŭ. У праслов’янській мові ці монофтонги втратили протиставлення за
тривалістю (часокількістю), при цьому могли змінювати свою якість.
Розвиток колишніх довгих праіндоєвропейських монофтонгів у
праслов’янській мові відбувався за такою схемою:
п-іє. *ā, *ō > псл. *а
п-іє. *ē > псл. *ě (h) (широкий, відкритий голосний)
п-іє. *ī > псл. *і (и)
п-іє. *ū > псл. *y (ы).
Колишні короткі праіндоєвропейські монофтонги в праслов’янській мові
розвивалися за такою схемою:
п-іє. *ă, *ŏ > псл. *о
п-іє. *ĕ > псл. *е
п-іє. *ĭ > псл. *ь (редукований переднього ряду)
п-іє. *ŭ > псл. *ъ (редукований заднього ряду).
Отже, замість 10 праіндоєвропейських монофтонгів у праслов’янській мові
з’явилося 8 голосних монофтонгічного походження, із них 4 продовжують
колишні довгі монофтонги: *а, *ě (h), *і (и), *y (ы), а ще 4 – колишні короткі
монофтонги: *о, *е, *ь, *ъ. Походження слов’янських голосних із довгих і
коротких індоєвропейських монофтонгів виявляється у відповідностях між
слов’янськими голосними та збереженими в ряді інших індоєвропейських мов
довгими та короткими голосними.
Рання праслов’янська мова успадкувала від праіндоєвропейської звуки
неоднорідної артикуляції:
а) дифтонги, які включали якийсь монофтонг та нескладовий голосний *!
або *", наприклад: *а!, *о!, *е! та *а", *о", *е";
б) дифтонгічні сполучення, або дифтонгоїди, які включали якийсь
монофтонг та сонорний *m, *n, *r, *l, наприклад: *оm, *on, *аm, *an, *еm, *еn,
*im, *in, *or, *ol, *er, *el, *ir, *il, *ur, *ul.
Дифтонги і дифтонгоїди з функційного погляду становили одну фонему,
тобто не ділилися між складами (завжди належали до одного складу). Склад із
дифтонгом чи дифтонгоїдом, отже, у праіндоєвропейській мові був закритим,
адже закінчувався нескладотворчим звуком.
Як бачимо, системи вокалізму праіндоєвропейської мови та ранньої
праслов’янської мов складніші від вокалізму сучасних слов’янських мов, зокрема
української.

3.2. Консонантизм.
Реконструкція праіндоєвропейського консонантизму стала можливою
завдяки зіставленню приголосних сучасних слов’янських мов із приголосними
інших індоєвропейських мов. Встановлено, що праіндоєвропейська мова мала
розвинену систему консонантизму, яку складали кілька груп приголосних фонем.
У праіндоєвропейській мові існували сонорні *m, *n, *r, *l нескладові та
складотворчі. Праслов’янська мова без змін успадкувала нескладові, а перед
складотворчими сонорними розвинулися додаткові голосні призвуки, що згодом
вокалізувалися в *ĭ, *ŭ, спричинивши появу дифтонгоїдів *ĭm, *ŭm, *ĭn, *ŭn, *ĭr,
*ŭr, *ĭl, *ŭl, які в ранній праслов’янській мові розвинулися у звукосполуки *ьm,
*ъm, *ьn, *ъn, *ьr, *ъr, *ьl, *ъl.
У праіндоєвропейській мові шумні приголосні поділялися на дзвінкі та
глухі, проривні та щілинні. Існувало два ряди проривних приголосних:
• проривні непридихові: дзвінкі *d, *b, *g та глухі *t, *p, *k;
• проривні придихові: дзвінкі *dh, *bh, *gh та глухі *th, *ph, *kh.
Задньоязикові проривні приголосні *g, *k, крім властивих для всіх
проривних розрізнень (дзвінкість – глухість, придиховість – непридиховість),
мали ще свої специфічні особливості. Розрізнялися задньоязикові непалатальні
(звичайні тверді *g, *k) та палатальні (м’які *g’, *k’); непалатальні задньоязикові
могли бути нелабіалізованими: *g, *gh, *k, *kh, а також лабіалізованими: *gu, *guh,
*ku, *kuh.
У праслов’янській мові проривні придихові, крім *kh, утратили додаткове
придихове забарвлення, тобто збіглися з непридиховими, наприклад:
п-іє. *b, *bh > псл. *b
п-іє. *p, *ph > псл. *p
 п-іє. *d, *dh > псл. *d
п-іє. *t, *th > псл. *t та ін.
Придиховий задньоязиковий *kh натомість розвинувся в новий
задньоязиковий звук – *х, якого не було в праіндоєвропейській мові.
Задньоязикові лабіалізовані *gu, *ku втратили огублену вимову і збіглися з
нелабіалізованими.
Утратила рання праслов’янська й палатальні задньоязикові, які
розвинулися в щілинні:
п-іє. *g’ > псл. *z
п-іє. *k’ > псл. *s.
Окрім того, рання праслов’янська мова шумні щілинні *z та *s успадкувала
з праіндоєвропейського періоду. Щоправда, після *r, *u, *k, *i перед голосним
свистячий *s на праслов’янському ґрунті розвинувся в новий звук *х, пор.:
ст.-сл. тихъ, псл. *tiхъ, пор. лит. teisùs
ст.-сл. блъха, псл. *blъхa, пор. лит. blusà
Отже, в ранній праслов’янській мові новий щілинний приголосний *х
виник двома шляхами:
п-іє. *kh > псл. *х
п-іє. *s > псл. *х (після *r, *u, *k, *i перед голосним).
Ще два нових щілинних приголосних (*v, *j) розвинулися з давніх
нескладових голосних, які виступали, наприклад, у структурі дифтонгів:
п-іє. *! > псл. *j
п-іє. *" > псл. *v.
У системі консонантизму ранньої праслов’янської мови, отже, без змін
збережено праіндоєвропейські нескладові сонорні, непридихові проривні,
щілинні *z, *s; утрачено складотворчі сонорні, придихові проривні,
задньоязикові м’які і лабіалізовані; м’яких приголосних на цьому етапі не
залишилося загалом; з’явилися три нові щілинні приголосні: *х, *v, *j.

4. Палаталізація приголосних перед *j (йотова палаталізація).

В історії слов’янського консонантизму відбулися значні зміни в період

після його формування на індоєвропейській основі до часу створення окремих
слов’янських мов. Причинами цих змін був найперше закон складового
сингармонізму. За цим законом якість приголосних значною мірою змінювалася
залежно від характеру суміжних із ними голосних звуків.
У позиції перед голосними переднього ряду, а також перед консонантом *j
< *! відбувався процес палаталізації (пом’якшення) приголосних. Пом’якшення
це в ряді випадків було перехідним – супроводжувалося якісною зміною
відповідного приголосного звука, тобто зміною способу і місця його творення.
При неперехідному пом’якшенні приголосний набував палатальної вимови, але
не змінював основної своєї якості. Унаслідок палаталізації слов’янський
консонантизм поповнився рядом нових м’яких фонем, яких не було в
праіндоєвропейській мові.
Отже, одна з умов палаталізації приголосного – наявність після нього
м’якого *j < *!. Цей *j у праслов’янській мові рано зник, зумовивши взаємну
асиміляцію з попереднім приголосним, що призвела до глибоких змін у
консонантизмі: з’явилися м’які приголосні та кілька нових чергувань
приголосних.
Взаємна асиміляція у сполученнях «приголосний + *j» відбувалася в такій
послідовності:
1) спочатку всі приголосні зазнавали асимілятивного впливу з боку
наступного *j, у результаті чого ставали м’якими;
2) потім відбувалася асиміляція *j до попереднього м’якого приголосного
– так у ранній праслов’янській мові виникли довгі м’які приголосні;
3) довгі приголосні не були самостійними фонемами і порівняно рано
почали втрачати свою довготу, видозмінюючись за різними напрямками
неперехідної чи перехідної палаталізації.
Різні приголосні зазнавали таких змін під впливом наступного *j:
а) сонорні *n, *r, *l після палаталізації під впливом наступного *j
подовжувалися, потім зазнавали стягнення, але не змінювали своєї основної
якості, отже, зазнали неперехідної йотової палаталізації:
*nj > *n’j > *n’: > *n’
*lj > *l’j > *l’: > *l’
*rj > *r’j > *r’: > *r’
б) губні *b, *p, *m, *v після палаталізації під впливом наступного *j
подовжувалися, одначе втрату ними довготи супроводжував розвиток після них
супровідного призвуку l’, який згодом розвинувся в самостійну фонему *l’; так на
місці колишніх губних виникли сполучення типу «губний + *l’», отже, можна
говорити про перехідну палаталізацію – появу нової якості:
*bj > *b’j > *b’: > *bl’ > *bl’
*pj > *p’j > *p’: > *pl’ > *pl’
*mj > *m’j > *m’: > *ml’ > *ml’
*vj > *v’j > *v’: > *vl’ > *vl’
в) свистячі *z, *s після палаталізації під впливом наступного *j
подовжувалися, одначе втрату ними довготи супроводжував розвиток після них
супровідного шиплячого призвуку, що поступово витіснив свистячий елемент і
став основним звуком, отже, палаталізація була перехідною:
*sj > *s’j > *s’: > *sš’ > *š’ (ш)
*zj > *z’j > *z’: > *zž’ > *ž’ (ж)
г) зміна задньоязикових *g, *k, *х перед *j мала подібний зі зміною
свистячих характер: після втрати довготи після м’яких задньоязикових
розвивався шиплячий призвук, який згодом став основним, замінивши собою
задньоязиковий, отже, йдеться про перехідну палаталізацію:
 *kj > *k’j > *k’: > *kč’ > *č’ (чє’)
*хj > *х’j > *х’: > *хš’ > *š’ (ш’)
*gj > *g’j > *g’: > *gdž’ > *dž’ > *ž (ж’).
Африката *dž’ була нестійкою, ще в ранній праслов’янській мові втратила
перший проривний елемент і замінилася дзвінким щілинним *ž’ (ж’);
ґ) пом’якшені перед *j і подовжені проривні приголосні *d’:, *t’: свою
довготу втратили найпізніше, тому їхні наступні зміни мали певні особливості в
різних слов’янських діалектах. У мовах східних слов’ян проривні *d’:, *t’: у
процесі скорочення довготи розвинули супровідний щілинний шиплячий
призвук, який із часом розвинувся в *ž’‚ *š’, але не витіснив основного звука,
злився з ним, давши початок африкаті; така палаталізація за наслідками є
перехідною:
*dj > *d’j > *d’: > *dž’ > *dž’ > *ž’ (ж’)
*tj > *t’j > *t’: > *tš’ > *tš’ > *č’ (чє’);
д) Змінювалися перед *j також деякі звукосполучення, які за типом
перехідної палаталізації заступалися двома шиплячими:
*skj > *š’č’ (ш’ч’)
*stj > *š’č’ (ш’ч’)
*zdj > *ž’dž’ (ж’дж’)
*zgj > *ž’dž’ (ж’дж’)
Неперехідна йотова палаталізація призвела до появи м’яких сороних: *n’,
*l’, *r’.
Унаслідок перехідної йотової палаталізації консонантизм отримав якісно
нові звуки, а саме: м’які шиплячі ж’, чє’, ш’ та їхні сполучення ш’ч’, ж’дж’, а
також звукосполучення типу «губний + *l’».
Шиплячі та сполучення «губний + л» як наслідки перехідної палаталізації
під впливом наступного *j добре збережені в українській мові. Щоб адекватно
визначити ці наслідки йотової палаталізації в українській мові, треба пам’ятати,
що вони пов’язані переважно з впливом суфікса *j, за допомогою якого в
праслов’янській мові творилися найперше такі групи слів:
а) іменники, які згодом сформували м’яку і мішану групи першої відміни:
псл. *zem+j+a > земля
псл. *nos+j+a > ноша
псл. *sad+j+a > сажа, діал. саджа
б) іменники, які згодом сформували м’яку і мішану групи другої відміни:
псл. *noz+j+ь > ст.-сл. ножь, укр. ніж
в) дієслова теперішнього часу:
псл. *lov+j+ > ст.-сл. ловл\, укр. ловлю
псл. *laz+j+ > ст.-сл. лаж\, укр. лажу
псл. *pis+j+ > ст.-сл. пиш\, укр. пишу
г) присвійні прикметники:
 псл. *medvěd+j+ь > ведмежий
псл. *vъlk+j+ь > вовчий.
Отже, якщо в кінці основ таких слів в українській мові є шиплячий або
сполучення «губний + л», то вказані звуки є наслідками йотової перехідної
палаталізації.
Власне, тільки механізмом перехідної йотової палаталізації можна
пояснити чергування в українській мові таких приголосних:
д / дж / ж: садити – сажа, саджу, посаджений; уродити – урожай
т / ч: крутий – круча, крутити – кручу, кручений
с / ш: носити – ноша, ношений
з / ж: лазити – лажу
ст / шч: простити – прощу, прощений
ск / шч: пускати – пущу, відпущений
зд / ждж: їздити – їжджу, з’їжджений
губний / губний + л: земний – земля.
Не завжди саме перехідною йотовою палаталізацією можна пояснити
чергування г / ж, к / ч, х / ш. Наслідки перехідної йотової палаталізації тут варто
шукати найперше в кінці основ тих слів, які давніше творилися за допомогою
суфікса *j:
псл. *sux+j+a > суша
псл. *sux+j+ > сушу.
В інших випадках чергування г / ж, к / ч, х / ш пов’язане з першою
перехідною палаталізацією задньоязикових.

5. Перша перехідна палаталізація задньоязикових.

У праслов’янській мові всі приголосні пом’якшувалися також у позиції

перед голосними переднього ряду. Більшість приголосних при такому
пом’якшенні не змінювала своєї якості, на відміну від задньоязикових,
палаталізація яких викликала їхню якісну зміну (отже, задньоязикові в позиції
перед голосними переднього ряду зазнали перехідного пом’якшення). Сучасні
слов’янські мови, зокрема й українська, зберігають наслідки трьох перехідних
палаталізацій задньоязикових.
Перша перехідна палаталізація задньоязикових – це процес зміни твердих
задньоязикових на м’які шиплячі за схемою *g > ž’ (ж’), *k > č’ (чє’), *х > š’ (ш’)
перед монофтонгами переднього ряду *ĕ, *ē, *ĭ, *ī, дифтонгом *e",
дифтонгоїдами *in, *im, *em, en.
Перша перехідна палаталізація задньоязикових – раннє праслов’янське
явище, яке в часі, мабуть, збіглося з палаталізацією приголосних перед *j. В
інших індоєвропейських мовах, на відміну від усіх слов’янських, таке явище
відсутнє, тобто задньоязикові перед голосними переднього ряду збережені, пор.:
литов. kistas – cт.-сл. чистъ, укр. чистий
 німец. kind – cт.-сл. ч#до, укр. чадо
латин. gens «рід, плем’я» – cт.-сл. жена, укр. жінка
литов. gela – cт.-сл. жаль, укр. жаль
В українській мові наслідки першого перехідного пом’якшення г, к, х
можна спостерегти перед такими голосними:
и < псл. *і < п-іє. *ī: чистий (< п-іє. *kīst-), жити (< п-іє. *gī-);
е < псл. *е < п-іє. *ĕ: чесати (< п-іє. *kĕs-), женити (< п-іє. *gĕn-).
Увага! В українській мові голосний е, який зумовив перше перехідне
пом’якшення г, к, х, у позиції перед історично твердим приголосним змінився на
о: женатый > жонатий, четыри > чотири, пьшено > пшоно, желудь > жолудь. У
випадку жеравль > жоравль > журавель новий о, який постав на місці е, в
ненаголошеній позиції розвинувся в у (так зване «укання»);
а < псл. *а < п-іє. *ē: жар (< п-іє. *gēr-), час (< п-іє. *kēs-);
а < псл. * < п-іє. *in, *im, *em, en: жати (< п-іє. *gin-), почати (< п-іє. *kin-).
Увага! Як бачимо, в українській мові голосний а, що зумовив перше
перехідне пом’якшення г, к, х, може бути різного походження. Той голосний а,
який продовжує псл. * < п-іє. *in, *im, *em, en, в українській мові має здатність
чергуватися зі сполученням звуків типу «голосний + м, н» або просто з носовим
приголосним н або м, перед яким колись стояв, а згодом зник слабкий
редукований переднього ряду *ь: жати – зажинати, обжинки, жну (< *жьн-),
жнець (< *жьн-); почати – починати, почну (< *чьн-). Там, де голосний а не має
такого чергування, він продовжує псл. *а < п-іє. *ē: жар, час та ін.
Окрім того, у праслов’янській мові перша перехідна палаталізація г, к, х
відбувалася і перед редукованим переднього ряду *ь < п-іє. *ĭ, який в українській
мові в слабкій позиції зник (скоротився до нуля звука). У таких випадках в
українській мові після шиплячого немає ніякого голосного:
ручка (< *роучька), пор. рука;
ніжка (< *ножька), пор. нога;
душно (< *доушьно), пор. дух;
вічний (< *вhчьный), пор. вік;
можна (< *можьна"), пор. могти.
У кількох словах в українській мові наслідок першого перехідного
пом’якшення г, к, х наявний перед голосним у < псл. *u (оу), який у цих випадках
продовжує давній дифтонг *e": чути (< п-іє. *ke"-), чудо (< п-іє. *ke"d-), жук
(< п-іє. *ge"k-). Про розвиток дифтонга п-іє. *e" > псл. *u (оу) детальніше в
наступному питанні.
Унаслідок праслов’янського явища першої перехідної палаталізації
задньоязикових в українській мові нові шиплячі приголосні набули ще більшої
частотності, а також склалося чергування приголосних г / ж, к / ч, х / ш при
словозміні та словотворенні: чоловік – чоловіче (Кл. в.), Бог – Боже (Кл. в.), друг
– друже (Кл. в.), рука – ручка, нога – ніжка, вухо – вушко, рік – річний та ін.
 Після завершення процесу першого пом’якшення зміна г, к, х на шиплячі
припинилася. У словах пізнішого походження, запозичених слов’янами, зокрема
й українцями, з інших мов, приголосні г, к, х перед голосними переднього ряду
вже не підлягали перехідному пом’якшенню і збереглися: хімія, гімн, кипарис,
ангел, геній, герой. Так само в українській мові збережено г, к, х перед новим
голосним і, який з’явився на місці давнього *о в закритому складі: кінь (< *конь),
гіркий (< *горькый), кіт (< *котъ), тхір (< *дъхоръ).

6. Фонетичні явища, зумовлені дією закону відкритого складу.

Принципова відмінність праслов’янської фонетичної системи від

праіндоєвропейської полягала в тому, що в праслов’янській мові почав діяти
закон відкритого складу, за яким склади могли закінчуватися тільки
складотворчими звуками. Відповідно подальше існування дифтонгів і
дифтонгоїдів стало неможливим. Їхній розвиток у праслов’янській мові залежав
від позиції у слові: а) перед приголосним та в кінці слова; б) перед голосним.
Праіндоєвропейські за походженням дифтонги в позиції перед
приголосним та в кінці слова в праслов’янській мові зазнали монофтонгізації –
злилися в один звук за такою схемою:
*а!, *о! > *ě (широкий, відкритий голосний, який із появою писемності
стали позначати літерою h);
*е! > *і (и, і);
*а", *о" > *u (оу), *е" > *’u (ю).
У позиції перед голосним праіндоєвропейські дифтонги в праслов’янській
мові зазнали розкладу; їхній другий нескладовий елемент змінювався на
приголосний звук і відходив до наступного складу: *а! > *а-j, *о! > *o-j, *е! > *e-j,
*а" > *a-v, *o" > *o-v, *e" > *e-v. Так у праслов’янській мові з’явилося два нових
щілинних звуки: *j, *v.
Приклади:
п-іє. *sē!tŏs > псл. *sito, ст.-сл. сито, укр. сито;
п-іє. *sē!ātē! > псл. *sějati, ст.-сл. сh"ти, укр. сіяти;
п-іє. *kā!nā > псл. *kěna > *cěna > ст.-сл. цhна, укр. ціна;
п-іє. *kā!ātē! > псл. *kajati > ст.-сл. ка"ти с#, укр. каятися.
Через закон відкритого складу подібним шляхом розвивалися дифтонгоїди
з другим елементом *m, *n.
У позиції перед приголосним та в кінці слова вони зазнали монофтонгізації
– еволюціонували в нові носові голосні * та * . Носовий переднього ряду *
розвинувся з тих дифтонгоїдів, які мали як перший елемент голосний переднього
ряду: *еm, *еn, *im, *in. Натомість * постав із тих дифтонгоїдів, першим
елементом яких був голосний заднього ряду: *оm, *on, *аm, *an, *um, *un.
У позиції перед голосним такі дифтонгоїди зазнали розкладу між складами.
 Приклад:
п-іє. *sŏ#nōntē! > псл. *sun ti > ст.-сл. соун@ти > укр. сунути;
п-іє. *ĭmĕn > псл. *im > ст.-сл. ім# > укр. ім’я;
п-іє. *ĭmĕnā > псл. *imena > ст.-сл. імtена > укр. імена.
Іншим шляхом у праслов’янській мові відбувався розвиток дифтонгоїдів
*ŏr, *ŏl, *ĕr, *ĕl. У позиції перед приголосним у праслов’янській мові вони
зазнали метатези (переставлення елементів) і розвинулися у звукосполучення
*rо, *lо, *rе, *lе, подальший розвиток яких відбувався пізніше, до того ж мав свою
специфіку в різних групах слов’янських мов. Перед голосним ці дифтонгоїди
зазнали розкладу – їхні елементи відійшли до різних складів.
Приклад:
п-іє. *dŏrgā > псл. *droga;
п-іє. *gŏlvā > псл. *glova;
п-іє. *bĕrzā > псл. *breza.
Ще іншим шляхом розвивалися дифтонгоїди *ĭr, *ĭl, *ŭr, *ŭl. Перед
приголосним звуком у їхній структурі втратився (скоротився) перший – голосний
– елемент, натомість приголосний *r, *l став складотворчим. Перед голосним ці
дифтонгоїди зазнали розкладу.
Так у праслов’янській мові через дію закону відкритого складу цілком
зникли дифтонги і дифтонгоїди. Натомість зі зникненням дифтонгів пов’язана
поява нового голосного *u (оу) та нових приголосних *j, *v. Утрата дифтонгоїдів
із другим компонентом *m, *n зумовила появу носових голосних. На основі
дифтонгоїдів *ĭr, *ĭl, *ŭr, *ŭl постали нові складотворчі сонорні приголосні *r, *l.

7. Друга і третя перехідні палаталізації задньоязикових.

Дія закону відкритого складу не тільки позначилася на системі вокалізму,

але й зумовила перебудову деяких елементів системи приголосних
праслов’янської мови.
Після розвитку дифтонгів у голосні переднього ряду (*а!, *о! > *ě (h) та *е!
> *і) знову з’явилися умови для пом’якшення попереднього приголосного,
зокрема і задньоязикового: *kā!nā > *kěna. У результаті відбулася нова
палаталізація задньоязикових, але на їх місці стали вимовлятися не шиплячі
звуки, як у випадку першої палаталізації, а м’які свистячі: *kěna > *сěna (укр.
ціна).
Отже, друга перехідна палаталізація задньоязикових – це процес зміни
твердих задньоязикових на м’які свистячі *g > *dz’ (s’) > *z’ (з’), *k > *c’ (ц’),
*х > *s’ (с’) перед голосними переднього ряду дифтонгічного походження *ě (із
дифтонгів *а!, *о!) та *і (з дифтонга *е!).
В українській мові основним наслідком другої перехідної палаталізації г, к,
х стало чергування задньоязикових г / з’, к / ц’, х / с’ перед і < *ě, зокрема у
формах давального та місцевого відмінків однини іменників з основою на
задньоязиковий: подруга – подрузі, нога – на нозі, рука – на руці, берег – на
бéрезі, вухо – у вусі. У діалектах карпатської групи цей процес збережено також
перед и < *і, зокрема в давніх формах називного відмінка множини іменників з
основою на г, к, х: друзи, вовци, собаци, чоловіци, птаси, пастуси.
У праслов’янській мові задньоязикові приголосні зазнавали другого
перехідного пом’якшення і тоді, коли між ними та голосними *ě (h) (із дифтонгів
*а!, *о!), *і (з дифтонга *е!) знаходився губний *v.
Приклади:
п-іє. *kvō!tŏs > псл. *květъ > псл. *сvětъ > ст.-сл. цвhтъ > укр. цвіт;
п-іє. *gvō!zda > псл. *gvězdā > псл. *dzvězda (*zvězda) > ст.-сл. sвhзда,
звhзда > укр. діал. звізда.

У ряді слів та словоформ м’які свистячі приголосні на місці г, к, х виявлено

не перед *ě та *і дифтонгічного походження, а в інших випадках. Наприклад, не
можна пояснити другим перехідним пом’якшенням появу м’яких свистячих у
таких словах:
укр. вівця, ст.-сл. овьца, пор.: д.-інд. аvika;
укр. лице, ст.-сл. лице, пор.: ст.-сл. ликъ;
укр. князь, ст.-сл. кън#зь, пор.: ст.-сл. кън#гыни, укр. княгиня.
М’які свистячі на місці г, к, х тут виступають не перед і < *ě, як у випадку
другої палаталізації. Указані випадки були вперше відзначені відомим славістом
Бодуеном де Куртене, який припустив, що праслов’янські задньоязикові
приголосні в таких словах змінилися під впливом не наступного голосного
переднього ряду, а попереднього. Цей процес назвали третім перехідним
пом’якшенням задньоязикових.
Отже, третя палаталізація задньоязикових – це процес зміни твердих
задньоязикових на м’які свистячі під впливом попередніх голосних переднього
ряду високого піднесення *ī, *ĭ, а також дифтонгоїдів з першим елементом *і на
зразок *іn, *іr. Деякі лінгвісти називають цей процес бодуенівською
палаталізацією.
Наслідки третьої перехідної палаталізації г, к, х в українській мові наявні
там, де м’які свистячі з’явилися не перед і < *ě, а після таких голосних:
и < *і < ī: лице;
е < *ь (у сильній позиції) < *ĭ: отець, вінець, палець;
’a < * (#) < *im, *in: місяць, колодязь, князь;
а також після нуля звука, який склався на місці слабкого редагуваного *ь
< *ĭ: вівця < овьца.
Друге і третє перехідні пом’якшення задньоязикових відбувалися
одночасно в пізній праслов’янський період, після монофтонгізації дифтонгів.
 8. Фонетична система протосхіднослов’янських діалектів на кінець
VIII ст.

Система вокалізму протосхіднослов’янських діалектів, із яких згодом

постали сучасні східнослов’янські мови, нараховувала 11 голосних звуків.

Класифікація голосних за місцем артикуляції

і ступенем підняття спинки язика (кінець VIII ст.)

Ряд Передній Середній Задній

Піднесення
Високе *і (и) *у (ы) *u (q)
*ь
*ъ
*е
Середнє *о
* (#)
* (@)
*ě (h)
Низьке *а

Як бачимо, ще зберігалися успадковані з праслов’янської мови носові

голосні * (#) та * (@), а також редуковані *ь та *ъ, вимова яких уже суттєво
залежала від позиції в слові (у слабкій позиції вони майже не вимовлялися, а в
сильній ставали близькими до голосних відповідно *е та *о).
Учені схиляються до думки, що голосний *ě (h) східні слов’яни
(протоукраїнці, протобілоруси, проторосіяни), найімовірніше, вимовляли як
дифтонг [x] (на відміну, наприклад, від протоболгар і протополяків, які
артикулювали *ě (h) як широкий монофтонг, середній між ’е та ’а, ближчий до
’а).
Система приголосних звуків загалом була близькою до сучасного стану,
щоправда, у VIII ст. східні слов’яни ще не мали звука ф (він у всі слов’янські
мови проник у ІХ ст. разом із численними грецизмами); натомість ще існували
складотворчі *r, *l, які постали на місці дифтонгоїдів *ĭr, *ĭl, *ŭr, *ŭl; шиплячі
*dž’ (дж), *ž’ (ж), *č’ (ч), š’ (ш) та свистячі африкати *dz’ (s), *c’ (ц) були тільки
м’якими; інші приголосні вимовлялися м’яко перед усіма голосними переднього
ряду.