Тема 1.

Виникнення писемності у слов’ян

1. Проблема існування слов’янського письма в дохристиянський період.

2. Політичні передумови виникнення старослов’янської писемності.
3. Діяльність Кирила і Мефодія. Поняття про старослов’янську мову.
4. Старослов’янська писемність після смерті Кирила і Мефодія.
5. Історико-культурне значення та історична доля старослов’янської писемності.

1. Проблема існування слов’янського письма в дохристиянський період.

Праслов’яни – предки всіх сучасних слов’янських народів – як етнос сформувалися в
Центрально-Східній Європі1 на рубежі ІІІ–ІІ тис. до нової ери. Їхня мова, умовно названа
праслов’янською, виникла в цей же час на основі протослов’янського2 діалекту
праіндоєвропейської мови. Праслов’янська етнічна спільність, як і єдина, спільна для всіх
слов’ян праслов’янська мова, проіснували до VI–VII ст. нової ери. У перші століття нової ери
внаслідок великих переселень праслов’ян3 значно розширилася територія їхнього проживання, а
отже, послабилися живомовні зв’язки між різними слов’янськими племенами. У зв’язку з цим
колись єдина праслов’янська етнічна спільність розпалася на ряд племінних груп, а
праслов’янська мова почала членуватися на діалекти, розвиток кожного з яких далі відбувався
автономно від решти. Еволюція різних праслов’янських діалектів завершилася перетворенням їх
на нові самостійні слов’янські мови.
У славістиці довгий час домінувала думка, що праслов’янський період відноситься до
безписемної історії слов’ян. Історики письма і мови слідом за істориками церкви стверджували:
писемність у слов’ян з’явилася лише після прийняття ними християнства; цю писемність на
основі грецької абетки слов’янам створили діячі Візантійської церкви брати-македонці Кирило й
Мефодій.
Разом із тим існує чимало серйозних відомостей, що до запровадження християнства
слов’яни таки мали якесь власне (можливо, примітивне, невпорядковане) письмо. Основна
підстава для такої гіпотези – свідчення староболгарського письменника кінця ІХ – початку Х ст.
Чорноризця Храбра: в трактаті “О письменьхú” (“Про букви”) він пише, що до прийняття
християнства “слов’яни не мали книг, але чертами і різами (рисками і зарубками? – Ю. Г.)
читали і ворожили”. Про який конкретно тип письма йдеться – не зрозуміло. Після
запровадження християнства слов’яни, ствердив Храбр, почали використовувати грецьке та
латинське письмо, яке, щоправда, не було пристосоване до слов’янської фонетики.
Учені припускають, що найперше південні слов’яни почали писали адаптованою грецькою
графікою. Гіпотеза видається цілком правдоподібною з огляду на географічну близькість
південнослов’янських земель та Візантії, а також тісні історико-культурні контакти південних
слов’ян та греків. Болгарський учений Йордан Іванов на початку ХХ ст. стверджував, що ще у
VII ст. якийсь Кирило Каппадокійський винайшов для Північної Македонії азбуку, в основу якої
було покладено грецькі букви.
Ізмаїл Срезневський, Григорій Півторак припускали, що адаптоване грецьке письмо
використовували і східні слов’яни, можливо, з VI–VII ст. нової ери. Свідченням існування такого
письма Григорій Півторак називає азбуку, виявлену на стінах Софійського собору в Києві (27
літер, з яких 23 збігаються з літерами грецького алфавіту). Учений стверджує, що ця абетка
відображає початковий етап поступового освоєння слов’янами грецького алфавіту і введення до
нього перших власне слов’янських літер.

1
Прабатьківщину слов’ян, тобто зону їхнього первинного проживання, нині найчастіше локалізують між
Карпатами, Прип’яттю, Дніпром та Одером (В. Гензель, П. Третьяков, М. Артамонов, Б. Рибаков та ін.).
2
Прото- (від грец. πρоτος “перший”) – частина складних слів, що вказує на первинність, першооснову або
попередній етап розвитку чого-небудь.
3
Великі переселення праслов’ян – це міграційні рухи слов’янських племен за межі їхньої прабатьківщини. Перше
велике переселення відбувалося в І–ІІ ст. н. е. за Дніпро на схід та за Ельбу й Одер на захід, у результаті
розмежувалися західні і східні слов’яни. Друге переселення відбулося в IV–VI ст. н. е. на південь, на Балкани, і
сформувало південну гілку слов’ян.
 Загадкою для дослідників залишається факт, описаний у “Житії4 Костянтина Філософа” та
“Житії Мефодія”. Ці пам’ятки містять інформацію про те, що, перебуваючи в Херсонесі5,
Костянтин зустрів чоловіка, який показав йому книжку, писану руськими буквами і руською
мовою, – Костянтин начебто швидко оволодів цією азбукою і зміг прочитати книгу.
І. Срезневський та І. Огієнко припускали, що книги, знайдені в Херсонесі, були писані справді
руською мовою письмом, що постало на основі грецького алфавіту.
Є й інші свідчення про використання східними слов’янами власної писемності, одначе вони
не дають достеменних відомостей про тип і вигляд такого письма. У “Повісті минулих літ”
згадано факт, що під час облоги князем Володимиром Херсонеса в кінці Х ст. один із місцевих
жителів пустив у княже військо стрілу з написом. У цій же пам’ятці є інформація про письмові
заповіти київського князя Олега та про письмові документи, які використовувалися в
дипломатичних стосунках між Візантією та Руссю. Численні свідчення про якесь
східнослов’янське письмо залишили арабські учені, мандрівники. Ахмед ібн Фадлан 921 р.
спостерігав обряд поховання руса і згадував, що на могилі було закопано стовп, на якому
написано ім’я небіжчика та ім’я його князя. Ібн Якуб ель Недім відтворив дохристиянський
руський напис, який він переписав зі шматка білого дерева, – його отримав один із кавказьких
князів від царя русів. Ель Масуді повідомляв про пророцтво, написане на камені в руському
храмі тощо.
Гіпотеза про поступовий розвиток слов’янського письма з грецького цілком правдоподібна.
Але всі спроби створити слов’янське письмо у період до прийняття слов’янами християнства
мали локальний характер. Створене в такий спосіб письмо не стало загальнослов’янським.

2. Політичні передумови виникнення старослов’янської писемності.

Приблизно 830 р. у басейні річки Морави в центрі Європи виникло Великоморавське
князівство (див.: Карта 1). Це була рання феодальна західнослов’янська держава, засновник якої
– князь Моймир І – об’єднав племена мораван, чехів, словаків, східних словенців і східних
хорватів, а також лужицьких сербів, частину поляків. Правляча верхівка добре розуміла
значення християнства для укріплення своїх політичних позицій в Європі. Через це 846 р. вже
новий правитель – молодий князь Ростислав – запросив із Риму місіонерів, прийняв
християнство і велів охрестити свій народ. Так Велика Моравія в церковно-адміністративному
плані потрапила в підпорядкування німецькому архієпископату, який проводив політику
духовного, політичного і соціально-економічного гноблення мораван. Монастирі захоплювали
величезні земельні володіння і стягували зі слов’ян непомірні податки. Німецькі феодали,
помістя яких межували з Великоморавським князівством, намагалися захопити суміжні
слов’янські землі. Римська (західна) церква не визнавала права слов’ян на використання у
богослужінні їх рідної мови, а використовувала з цією метою винятково латину, зовсім не
зрозумілу мораванам.
У зв’язку з цим перед Ростиславом постало питання, якому з двох християнських центрів –
Римові чи Константинополю – надалі підпорядкувати свою країну. Дальше визнання
верховенства Риму означало б посилення впливу німецького духовенства і таїло в собі загрозу
незалежності князівства. Тому князь наприкінці 862 р. звернувся за допомогою до Візантії.
Візантійська (східна) церква існувала на добровільні пожертвування прихожан і дозволяла
місіонерську діяльність мовою місцевого населення. Звернення до Візантії не мало великої
небезпеки для Ростислава і в політичному плані: Візантійська імперія не межувала з Великою
Моравією і взагалі знаходилася далеко.
Щоб зміцнити позиції християнства у своїй країні, не втративши при цьому державності,
Ростислав попросив імператора Візантії Михайла ІІІ і патріарха Константинопольського Фотія
прислати вчителів-місіонерів, які б могли викласти християнське вчення рідною для моравських
слов’ян мовою. Про цей факт згадується в “Житії Кирила Філософа”. Посли князя Ростислава
начебто говорили імператорові таке: “Хоч люди наші язичество відкинули і тримаються закону

4
Житіє – життєпис людини, приліченої церквою до лику святих
5
Херсонес – колишня грецька колонія в Криму, на її місці нині Севастополь.
2
християнського, немає у нас такого вчителя, щоб нам на мові нашій виклав правдиву
християнську віру, щоби й інші землі, дивлячись на це, уподобилися нам”.
Імператор Михайло ІІІ і патріарх Фотій позитивно відгукнулися на прохання князя
Ростислава, бо побачили можливість хоч якоюсь мірою розширити вплив візантійської церкви на
Європу і потіснити церкву римську, яка в Європі домінувала і з якою візантійська церква
змагалася за сфери впливу. Імператор 863 р. для місії в Моравію обрав двох братів – Кирила і
Мефодія, які походили з міста Солунь (сучасне грецьке Салоніки), де в той час поряд із греками
жило немало слов’ян, тому брати з дитинства знали слов’янську мову і, очевидно, вміли нею
писати, використовуючи грецький алфавіт.
Карта 1. Слов’янські племена в VІІІ – ІХ ст.
та перші слов’янські держави

3
 3. Діяльність Кирила і Мефодія. Поняття про старослов’янську мову.
Як свідчать житія братів, народилися вони в знатній мішаній (греко-слов’янській) родині.
Батько Лев був воєначальником, помічником стратига6 міста Солунь. У сім’ї було семеро дітей:
найстарший Михайло (у чернецтві Мефодій) 815 р. народження, наймолодший Костянтин (у
чернецтві Кирило) 827 р. народження. Завдяки високому становищу батька брати отримали
блискучу, як на той час, освіту: добре знали південномакедонський діалект солунських слов’ян,
грецьку, латинську, арабську та староєврейську мови.
Старший брат, Михайло, зробив швидку військово-політичну кар’єру, пізніше став стратигом
однієї з візантійських областей на території сучасної Болгарії. Був одружений із грекинею, мав
дітей, але всі вони померли під час епідемії. “Коли прокнязював у слов’янських князівствах
багато років, змінив думку про земну славу на думку про небо і став монахом”. Він відмовився
від запропонованого сану архієпископа і залишився ігуменом у монастирі Поліхрон у Малій Азії,
де й почав з братом Костянтином перекладати грецькі книги.
Молодший брат, Костянтин, за свідченнями житій, з раннього дитинства вирізнявся серед
однолітків. Зокрема, коли його віддали годувальниці, то він відмовився від чужих грудей, а хотів
тільки материнського молока. Біографи вбачали у цьому особливий Божий знак: “І було це за
Провидінням Божим, щоби добрий паросток доброго кореня нескверним молоком вигодуваний
був”. Коли йому було сім років, Костянтин бачив дивний сон: наче зібрав стратиг усіх дівчат
міста і звернувся до Костянтина, щоб той вибрав собі з-поміж них супутницю життя. І він вибрав
одну, найкрасивішу, а ім’я її було – Софія (Мудрість). Здобувши освіту в школі при дворі
імператора Михайла ІІІ в Константинополі, Костянтин зайняв посаду патріаршого бібліотекаря,
згодом викладав філософію в школі, яку закінчив. Уже в молодості він писав вірші, був
майстром філософських дискусій і виділявся своїм гнучким, глибоким розумом, за що його
прозвали Костянтином Філософом. Імператор помітив молодого здібного вченого і часто
посилав його у складі місій в різні країни для навернення язичників у християнство. Костянтин
двічі був з місією в Малій Азії, разом з Мефодієм – в Хозарії7. Готуючись до походу в Хозарію,
він вивчив іврит (староєврейську мову). Справа в тому, що хозари не знали, яку віру їм краще
прийняти – християнську чи юдейську. Щоб бути готовим до глибокої дискусії, Костянтин
опанував мову своїх опонентів. Ще одним свідченням різностороннього обдарування
Костянтина був його дар переконувати людей. Після багатоденних його розмов із каганом
(правителем) Хозарії і хозарськими мудрецями двісті хозарів охрестилися, а сам каган написав
візантійського імператорові листа: “Послав ти до нас, владико, такого мужа, що показав всю
християнську віру і догмат Святої Трійці словом і ділами. І пізнали ми, що це віра істинна, і
повеліли, щоб той, хто хоче, охрестився...”
Отже, для місії в Моравію братів Кирила і Мефодія вибрано було найперше з огляду на їх
великі заслуги, а також через те, що брати “є солуняни, а солуняни всі по-слов’янськи добре
говорять”.
Приступаючи до виконання своєї місії, брати стикнулися з тим, що в мораван, як і в решти
слов’ян, не було своєї писемності. Тому, перш ніж їхати у Велику Моравію, Костянтин
спеціально для слов’ян склав азбуку (нині вона відома як глаголиця), після чого разом зі
старшим братом Михайлом переклав з грецької мови на слов’янську кілька основних
Богослужбових книг: Євангеліє, Апостол, Літургію, Служебник, фрагменти Псалтиря і
Требника. Це сталося 863 р., від якого й ведеться початок слов’янської писемності.
В основу книжної слов’янської мови, якою здійснено переклади грецьких Богослужбових
книг, брати поклали рідний їм, знайомий із дитинства солунсько-македонський
(південномакедонський) діалект староболгарської мови8, додавши до цієї основи немало таких
елементів, яких у названому діалекті не було: грецизми (запозичення з грецької мови),

6
Стратиг (грец. στρατηγός – воєвода, начальник війська, полководець) – у візантійській імперії VII—X ст. намісник і
головнокомандувач військово-адміністративного округу; володів усією повнотою цивільної та військової влади.
7
Хозарія, Хозарський каганат (650–969) – середньовічна держава, створена кочовим народом хозарів.
Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного
Казахстану, Приазов’я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.
8
Македонська мова виокремилася з болгарської після Х ст.
4
запозичення з інших мов, зокрема староєврейської, німецької, латині, штучні новотвори. Мову
перших слов’янських перекладів Святого Письма в ХІХ ст. умовно назвуть старослов’янською9.
Старослов’янська мова, маючи реальну діалектну основу – південномакедонський, або
солунсько-македонський, діалект, відзначалася, отже, певними рисами штучності, як і будь-яка
інша книжно-літературна мова: її творці на свій розсуд використали елементи живої народної
мови, запозичення з інших мов, якісь слова вони самі витворили у зв’язку з потребою іменувати
нові реалії, які пов’язані з християнським віровченням.
Старослов’янська мова, отже, не була звичайною мовою ні за походженням, ні за функціями,
ні за роллю, яку вона відіграла в історії багатьох інших слов’янських мов. Вона ніколи не була
мовою повсякденного спілкування. На відміну від загальнонародної появи будь-якої природної
мови, старослов’янська мова була спеціально створена 863 р. Кирилом і Мефодієм як мова
книжно-літературна для перекладів канонічної і богослужбової літератури з грецької мови.
Ця мова була одним із нащадків праслов’янської мови, бо в її основу покладено один із
діалектів староболгарської мови – солунсько-македонський (південномакедонський). Однак із
групи інших мов-нащадків старослов’янська мова відрізняється тим, що вона першою з-поміж
слов’янських мов була зафіксована на письмі: від часу розпаду праслов’янської мовно-етнічної
єдності до появи перших старослов’янських рукописів минуло приблизно 200 років, тому
старослов’янська мова ще зберігає багато праслов’янських архаїзмів, згодом утрачених
слов’янськими мовами. У цьому й полягає основне лінгвістичне значення старослов’янської
мови: вона відображає той далекий стан слов’янських мов, якого вони досягли в ранній фазі
свого розвитку, відразу після виділення з праслов’янської мови.
У зв’язку з цим старослов’янська мова дає можливість заглянути в далеке минуле кожної
сучасної слов’янської мови. Скажімо, вона допомагає пояснити багато тих фактів сучасних
слов’янських мов, що є рефлексами (застиглими слідами) давніх мовних процесів, які не
підлягають сучасним закономірностям і які без знання історії мов-предків незрозумілі, як-от:
варіювання кореневих морфем у словоформах на зразок жати – жну, дути – дму, чергування
голосних і приголосних у спільнокореневих словах коса – чесати, горіти – жар, різне
відмінювання іменників однакового роду на зразок село – села, чудо – чудеса, наявність
паралельних відмінкових форм того ж іменника на зразок батьку, батькові, наявність різних
закінчень в одному відмінку іменників того ж роду на зразок стіл – стола, наказ – наказу тощо.
Маючи реальну діалектну основу, ця мова була фактично наддіалектною. У ІХ ст. всі
слов’янські мови були дуже близькі між собою, бо зберігали ще більшість рис колишньої
праслов’янської мови-основи. Знаючи це, Костянтин і Мефодій при створенні старослов’янської
мови як спеціальної мови для перекладу грецьких Богослужбових книг, не побоялися покласти в
її основу не мову мораван, всіх тонкощів якої вони знати не могли, а найбільш знайому їх мову
солунян, справедливо вважаючи, що старослов’янська мова буде зрозуміла кожному слов’янину.
І брати не помилилися. У 863 р., коли Костянтин і Михайло прибули до Великої Моравії,
вони багатьох молодих мораван цілком успішно почали навчати старослов’янському письму і
старослов’янській мові, а також церковній службі цією мовою. Через деякий час учні самі
почали переписували богослужбові книги. Пізніше брати так само успішно вели навчальну
діяльність старослов’янською мовою і на інших слов’янських землях.
Діяльність Костянтина і Михайла викликала невдоволення німецького духовенства, особливо
триязичників – прихильників виконання сакральних обрядів латинською, грецькою і

9
Найбільш коректний термін на позначення мови перших слов’янських перекладів Святого Письма –
староцерковнослов’янська мова. Саме цей термін використовують сучасні європейські славісти, пор. англ. Old
Church Slavonic, пол. język staro-cerkiewno-słowiański. Некоректність назви старослов’янська мова пов’язана з тим,
що вона може бути сплутана з терміном праслов’янська мова, яким позначають давню мову, що існувала в
дописемний період слов’янської історії і була спільним предком усіх сучасних слов’янських мов. Крім того, термін
староцерковнослов’янська мова містить чітку вказівку на суто церковну сферу її функціонування. У болгарському
мовознавстві мову перших слов’янських перекладів Святого Письма іменують староболгарською літературною
мовою, акцентуючи на її староболгарській (південномакедонській) діалектній основі, проте ігноруючи її
загальнослов’янське поширення і фактично наддіалектний характер.

5
староєврейською мовами. Вони навіть не припускали думки, що “варварська” слов’янська мова
може бути використана в церкві.
Згодом Костянтин і Михайло відвідали сусідню провінцію – Паннонію10, де правителем був
князь Коцел. Там вони залишили 50 своїх учнів для поширення християнської науки мовою
місцевого населення. Оскільки Паннонія належала до юрисдикції Риму, то папа Миколай І
зацікавився діяльністю слов’янських просвітителів і запросив їх до себе. Сподіваючись здобути
підтримку папи, Костянтин і Михайло з учнями наприкінці 866 р. або на початку 867 р.
вирушили до апостольської столиці. Дорогою вони зупинилися у Венеції, де знову дискутували
із триязичниками, доводячи природне право кожного народу звертатися до Бога рідною мовою.
На ті часи то була небачена сміливість.
Поки солунські брати добиралися до Риму, Миколай І помер і його місце посів папа Адріан
ІІ, який урочисто прийняв Костянтина, Михайла та їх учнів. Така тепла зустріч була зумовлена
ще й тим, що Костянтин привіз із собою мощі папи Климента11. Удячний папа Адріан ІІ освятив
слов’янські богослужбові книги, після чого дозволив братам та їхнім учням відправити літургію
слов’янською мовою в кількох римських церквах. У Римі слов’янські вчителі пробули два роки.
Наприкінці 868 р. Костянтин захворів і, передчуваючи кінець, прийняв схиму12 під ім’ям
Кирило. Попрощавшись із Мефодієм та учнями, він помер у лютому 869 р. За заповітом, брат
хотів поховати Костянтина в слов’янських землях, яким той віддав усе життя. Але папа наполіг,
щоб Костянтина-Кирила поховали в базиліці Св. Климента в Римі. Через тиждень після смерті,
перед тим, як опустити труну в могилу, її начебто відкрили і виявили, що тіло Костянтина
нетлінне.
Того ж 869 р. папа створює на слов’янських землях Паннонії Сремське13 єпископство. Князь
Коцел звернувся до Риму з проханням, щоб єпископом призначено було Мефодія. Тоді влітку
869 р. папа Адріан ІІ призначає Мефодія єпископом Сремської митрополії. Мефодій і його учні
почали значну просвітительську діяльність серед слов’ян Паннонії. Але німецьке духовенство
призначення Мефодія єпископом сприйняло як порушення юрисдикції. Єпископа Мефодія
схопили і ув’язнили в монастирі (осінь 870 р. – травень 873 р.). На той час правителем
Великоморавського князівства став Святополк, який підступно усунув свого дядька Ростислава,
а сам вів пронімецьку політику. Тому на підтримку з боку влади Мефодій більше не міг
розраховувати. Тільки через втручання папи Йоана VIII його звільнили з ув’язнення. Проте
позиція нового папи щодо Мефодія була двозначною. З одного боку, він посланням до князя
Святополка підтверджує повноваження Мефодія як єпископа і тим самим захищає слов’янське
богослужіння, а з другого – іншим розпорядженням призначає священика Віхінга з середовища
німецького духовенства єпископом при княжому дворі і цим створює нову конфліктну ситуацію.
Тим часом на чолі Візантійської імперії стає новий правитель Василій І, який цікавиться
місіонерською діяльністю серед слов’ян своєї імперії та прилеглих князівств. Тому 881 р. він
запрошує архієпископа Мефодія до своєї столиці, де приймає його дуже тепло. Патріарх та
імператор залишили в Константинополі одного священика й одного диякона з числа учнів,
очевидно, для місії серед слов’ян. Після повернення в Моравію Мефодій багато перекладав,
готував нових учнів, створював оригінальні тексти проповідей. Перед смертю він призначив
своїм наступником Горазда – свого учня, мораванина за походженням. Помер Мефодій 6 квітня
885 р. у м. Велеград, столиці Великої Моравії, і похований у “соборній церкві”, місце якої, на
жаль, не встановлено й досі.

10
Паннонія – давня провінція Римської імперії, яка була розташована на території західної частини сучасної
Угорщини, частин сучасних Австрії, Хорватії, Сербії, Словенії, Словаччини, Боснії і Герцеговини.
11
Климент – четвертий папа римський, якого під час чергових гонінь на християн заслали в Крим, а там через
продовження проповідей християнства піддали мученицькій смерті: прив’язали до кам’яного якоря і втопили в морі.
Під час перебування в Херсонесі 861 р. у зв’язку з хозарською місією Костянтин Філософ організував пошуки
святині і знайшов мощі на одному з островів.
12
Схима – остаточний, найвищий ступінь чернечої присяги і чернечої жертви.
13
Срем – історичний край у північній частині Сербії та східній частині Хорватії.
6
 4. Старослов’янська писемність після смерті Кирила і Мефодія.
Відразу після смерті Мефодія єпископ Віхінг почав переслідувати його учнів. Новий папа
Стефан виявився противником слов’янського богослужіння і заборонив його (однією з причин
заборони було те, що Мефодій налагодив стосунки з Візантією). Слов’янська писемність в
Моравії та Паннонії, по суті, перестала існувати.
Вигнані з Моравії учні слов’янських просвітителів Наум, Климент та Ангеларій із великими
труднощами Дунаєм дісталися до міста Бєлград, яке входило тоді до складу Болгарської
держави. Ангеларій після важких випродувань невдовзі помер. Климент і Наум у Болгарії були
прийняті з великими почестями. Болгари до того часу вже прийняли християнство, але церква не
мала самостійності і перебувала в підпорядкуванні Візантії і Константинопольському
патріархові. Болгарський князь Борис І безперечно знав про слов’янські азбуки і слов’янське
богослужіння, запроваджене Костянтином і Мефодієм. Появу в країні високоосвічених діячів
слов’янської церкви Борис І використав для підготовки майбутніх священників, які б знали
слов’янську мову і слов’янське письмо.
Найвидатнішим учнем Кирила і Мефодія виявився Климент, який спочатку був поселений в
західній Македонії14 в м. Охрид, через що отримав прізвисько Охридський. Климент у Македонії
здійснював учительську діяльність (за кілька років він підготував 3500 учнів), продовжив
перекладацьку роботу свого вчителя і організував переписування кирило-мефодіївських
оригіналів. На думку багатьох учених, Климент Охридський – автор житій Кирила і Мефодія.
Климент зіграв дуже важливу роль у поширенні слов’янської писемності (деякі славісти
вважають його творцем кирилиці), а Македонія завдяки його діяльності на деякий час виявилася
центром цієї писемності.
Доба розквіту старослов’янської писемності припадає на період царювання в Болгарії
Симеона (893–927 рр.), який сам займався літературною творчістю. Симеон призначає Климента
Охридського єпископом – і в Болгарії запровадили богослужіння слов’янською мовою.
Підготовкою ж учнів у цей час активно зайнявся Наум. Центр писемності переміщується з
західної Македонії в м. Преславу15 на сході Болгарії. Письменники преславського культурного
осередку не задовольняються тільки перекладацькою діяльністю, а створюють чимало
оригінальних творів. У Преславі видатну роль у розвитку слов’янської писемності відіграв один
із наймолодших учнів Мефодія – Костянтин Преславський, якого 894 р. призначили єпископом.
Це був не тільки блискучий організатор, але й поет, можливо, перший слов’янський поет. Одним
із найвизначніших староболгарських книжників цього часу стає Чорноризець Храбр (автор
трактату “О письменьхú”). Болгарський період (893–927 рр.) називають золотим віком
старослов’янської писемності. Слов’янська писемність у цей час поширилася і в Сербії, яка на
той час входила до Болгарського царства. Саме Болгарія була тим осередком, звідки наприкінці
Х ст. у зв’язку з запровадженням християнства пам’ятки старослов’янської писемності
потрапили до Київської Русі.
5. Історико-культурне значення та історична доля старослов’янської писемності.
Завдяки штучному і в принципі книжному характеру старослов’янська мова стала
сприйматися слов’янами як мова взірцева, літературна. У цій своїй якості старослов’янська мова
стала могутнім засобом боротьби слов’ян за свою духовну незалежність, засобом поширення
освіти, стимулом формування і розвитку самостійних літературних мов конкретних слов’янських
народів. Завдяки діяльності Костянтина і Мефодія та їх учнів слов’янські народи отримали не
лише власну писемність, але й можливість влитися в русло європейських християнських
культур. Це й визначило долю старослов’янської мови як мови середньовічної культури різних
слов’янських народів.
Старослов’янська мова у своєму первісному вигляді проіснувала недовго – всього кілька
десятиліть, поки жили Костянтин і Мефодій та їх найближчі учні. Хронологічно виділяють такі
періоди її історії: доморавський (до від’їзду Костянтина і Мефодія в Моравію); моравсько-

14
На той час Македонія – провінція Болгарського царства.
15
Преслава (Преслав) – столиця першого Болгарського царства.
7
паннонський (починається прибуттям Костянтина і Мефодія в Моравію і завершується смертю
Мефодія); болгарсько-македонський (після смерті Мефодія і до кінця ХІ ст.).
Старослов’янська мова, як і будь-яка інша мова, в динамічному людському суспільстві не
могла залишатися незмінною. Вона швидко поширювалася серед різних слов’янських народів,
які успадкували й зберігали кирило-мефодіївську традицію як у православному обряді (українці,
росіяни, білоруси, болгари, македонці, серби), так і в римському (чехи, хорвати); її почали
використовувати також румуни, які дотримувалися православного обряду. Зрештою
старослов’янська мова стала загальнослов’янською і міжнародною літературною мовою. Тому її
розвиток був своєрідним, не схожим на історію звичайної мови повсякденного спілкування
якогось народу.
У кожній слов’янській країні, де старослов’янська мова поширювалася, вона збагачувалася
елементами живої розмовної мови місцевого населення. У результаті такого насичення
місцевими рисами на межі ХІ–ХІІ ст. старослов’янська книжно-літературна мова перетворилася
в нову якість, а саме в мову, яку за основною для того часу функцією називають
церковнослов’янською16. Церковнослов’янська мова в кожній слов’янській країні мала свої
особливості. Тому звичайно говорять, що старослов’янська мова розвинулася не в одну, а в
кілька церковнослов’янських мов. Виділяють три основні локальні різновиди
церковнослов’янської мови (болгарський, руський, сербський) та кілька менших її варіантів
(македонський, хорватський глаголичний, чеський, румунський). У більшості місцевих
різновидів церковнослов’янська мова проіснувала майже до кінця ХVІІІ ст.
Тема 2. Слов’янські азбуки
1. Деякі відомості зі слов’янської палеографії.
2. Проблема походження слов’янських азбук.
3. Гіпотеза про більшу давність глаголиці.
4. Інші гіпотези про давність слов’янських азбук.
5. Джерела глаголиці.
6. Джерела кирилиці.
1. Деякі відомості зі слов’янської палеографії.
Палеографія (від грецьких слів παλαιός – древній і γράφω – пишу) – допоміжна історико-
філологічна дисципліна, що вивчає зовнішній вигляд і письмо стародавніх рукописів. Вона
допомагає правильно прочитати давні книги і встановити час та місце їх написання.
Найдавніші старослов’янські пам’ятки писані на пергаменті – спеціально обробленій шкірі
молодих телят, ягнят або козенят. Шкіру ретельно промивали, обробляли спеціальною сіллю,
чистили внутрішню і зовнішню сторони, натирали крейдою для видалення жиру, розтягували на
рамі для просушування і, нарешті, різали на листи. При розтягуванні шкіра часто тріскалась, і
тому доводилось писати на дірявих листках. Пергамент коштував дорого, через це писали на
невеликих листках. Пергаментні листки могли використовувати і вдруге – зішкрібали
попередній текст. Такі пергаментні листки з подвійним текстом називають палімпсестами.
Взагалі термін пергамент утворений від назви міста Пергамен в Малій Азії, де найперше
навчилися якісно виготовляти цей матеріал і стали використовувати його для письма. У
Київській Русі пергамент називали словом хартія.
Папір слов’яни почали застосовувати пізніше: болгари – з ХІІ ст., на Русі – з XIV ст.
Спочатку папір привозили зі Сходу (з міста Самарканд), потім його навчилися виробляти з
ганчірок у Європі – в Італії, у Франції, в Німеччині. Для виготовлення паперу ганчір’я розтирали

16
Терміни старослов’янська (староцерковнослов’янська) мова та церковнослов’янська мова, отже, не тотожні.
Старослов’янська (староцерковнослов’янська) мова – це мова перших перекладів Святого Письма, створена 863 р.
Кирилом і Мефодієм на основі південномакедонського діалекту староболгарської мови. Церковнослов’янська мова –
це умовна назва різних пізніших локальних слов’янських книжно-літературних мов, які обслуговували потреби
церкви, а склалися в кожній слов’янській країні в результаті нашарування на первинну старослов’янську (фактично
македонську) основу елементів живої народної мови місцевого населення.
8
і варили у великих казанах, додаючи спеціальні солі. Виварену масу полоскали і товкли в ступах,
після чого заливали у спеціальні форми, що мали вигляд сита.
Писали в ті часи загостреними очеретяними паличками або гусячими перами. Для писання
використовували чорнило. Воно мало чорний або темно-коричневий колір. У хімічний склад
чорнила входили солі заліза і дубильні речовини – їх добували з чорнильних горішків (наростів
на листках дуба). Вживали також чорнило з сажі і відвару дубової кори. Для просушування
написів використовували кварцовий пісок, яким посипали рукопис. Крім чорнила, застосовували
червону фарбу – нею писали заголовки і заголовні букви, часом рубрику – перший рядок (від
латинського слова рубер – червоний). Фарбу розводили на яєчному білку, щоб вона була
міцнішою. Чорнилом і фарбою писали не одночасно. Спочатку писали чорнилом, а для червоних
літер і рядків залишалися місця, їх заповнювали пізніше. Для особливо цінних рукописів
застосовували рідке золото (золотий порошок, змішаний з клейкими речовинами).
Заповнені пергаментні, потім паперові листки рівняли і складали в зошити (від слова шити).
Слово книга слов’яни запозичили пізніше з тюркських мов; самі ж тюрки, у свою чергу,
перейняли його з китайської мови.
Щоб зберегти рукописи від пошкоджень і руйнування, їх оздоблювали оправою. Оправи
робили спочатку з дерева, пізніше з картону, обтягнутого шкірою. Цінні богослужбові книги
обкладали в суцільні металеві оправи з карбуванням. На шкіряних оправах за допомогою
особливих гарячих штампів робили тиснення. Пізніше застосовували тиснення сріблом, золотом.
Оправа обов’язково мала застібки, які боронили книгу від перегинання, проникнення вологи й
пилу. За розмірами книги мали різний формат: в основному були великі, хоча траплялися й
зовсім невеличкі книжечки. У рукописах подекуди робили заставки – окремі літери
розмальовували орнаментом. Інколи в текст вставляли мініатюри – невеличкі малюнки.
Найдавніші пам’ятки виконані уставом – урочистим, суворо геометричним письмом, кожну
літеру якого старанно викреслювали. Кожну літери писали окремо, між словами проміжків не
робили. Окремі південнослов’янські книги писані похилим уставом. Згодом чітке геометричне
накреслення літер зникло, про красу і правильність літер перестали дбати, і устав у XIV ст.
витісняється напівуставом, а згодом – скорописом.
2. Проблема походження слов’янських азбук.
Слово азбука утворене шляхом зрощення назв двох перших слов’янських літер – аз і буки.
Крім того, слов’яни використовують грецьке за походженням слово алфавіт – від назв перших
двох грецьких літер: альфа і віта. Українці в цьому ж значенні вживають слово абетка – його
утворили від двох сучасних назв перших літер нашої азбуки: а, бе. У середньовіччі слов’яни
використовували ще слово латинського походження абецедарій – від назв перших трьох
латинських літер: а, бе, це (пор. латинське abecedarium).
Слово буква утворене на основі видозміненого старослов’янського буки. У старослов’янській
мові слово буки мало кілька значень: 1) буква; 2) писемність; 3) книга. Старослов’янське буки, у
свою чергу, вважається запозиченням із давніх германських мов. Воно споріднене з англійським
book «книга» і утворене від назви дерева – бук (давні германці почали писати на букових
дощечках). Українське слово літера походить через польське litera від латинського littera
«буква», «книга».
Давні літературні джерела (“Житіє Костянтина Філософа”, “Житіє Мефодія”, трактат
Чорноризця Храбра “Про букви”) одностайно відносять появу першого впорядкованого
(азбучного) слов’янського письма на початок 60-х рр. ІХ ст. і пов’язують це з діяльністю Кирила.
Одначе ці джерела не подають чітких відомостей про тип найдавнішого слов’янського письма.
Проблема походження письма ускладнена тим, що збережені дотепер старослов’янські пам’ятки
не є кирило-мефодіївським оригіналами, а являють собою пізніші копії з цих оригіналів. Крім
того, найдавніші пам’ятки написані двома надто відмінними азбуками – глаголицею і
кирилицею17 (див.: Таблиця 1). За таких обставин перед ученими-славістами постало кілька
надто складних проблем, які залишаються дискусійними дотепер, а саме: яка зі слов’янських

17
Дві пам’ятки – Фрейзингенські уривки і Болгарський абецедарій – написані не слов’янами і засвідчують
епізодичне використання для передачі слов’янського мовлення латинського алфавіту.
9
азбук була створена давніше; котру зі слов’янських азбук створив Костянтин-Кирило; хто і коли
створив другу азбуку; на основі яких джерел створено старослов’янські азбуки.
Із приводу походження глаголиці і кирилиці склалося багато гіпотез, які можна звести до
таких трьох: гіпотези про більшу давність глаголиці; гіпотези про більшу давність кирилиці;
гіпотези про одночасне створення глаголиці і кирилиці. Дискусійне й питання про джерела
слов’янських азбук, тобто про зразки, за якими вони були створені. Практично не викликав
сумнівів той факт, що кирилиця виникла на основі пристосування до особливостей
старослов’янської фонетики грецького уставного (унціального) письма, кожна буква якого
сумлінно викреслювалася. Питання про походження глаголиці не з’ясоване остаточно й досі.
Оскільки у Візантії в епоху діяльності Костянтина поряд з уставним письмом використовували
скорописне, то вчені припустили, що в основі глаголиці лежить саме грецьке скорописне
(мінускульне, курсивне) письмо. Однак дотепер не віднайдено таких зразків грецького
скоропису ІХ ст., які б безперечно можна було вважати першоджерелом глаголиці.
Таблиця 1. Рисунок літер глаголиці й кирилиці
Глаголиця Кирилиця Глаголиця Кирилиця
Аа Фф
Бб Хх
Вв Ww
Гг Цц
Дд YЧч
ЄєЕ е Шш
Жж mm
½¾ Ъú
ZzЗз ЪІ r ы
, Ии Ьь
Іії hh
(Ћ ћ) Юю
Кк ""
Лл ~~
Мм ¤#
Нн ±>
Оо @@
Пп \\
Рр Ff
Сс Vvy
Тт Kk
ОУ оу U Jj

3. Гіпотеза про більшу давність глаголиці.

Гіпотезу про більшу давність глаголиці вперше запропонував ще наприкінці XVІІІ ст.
чеський учений Геласій Добнер. На думку цього славіста, глаголицю створив Костянтин 863 р., а
кирилиця постала пізніше як наслідок зближення, накладання грецького уставу і глаголиці. Із

10
30–40-х рр. ХІХ ст. ця гіпотеза набула найбільшого поширення (Варфоломій Копітар,
Павел Шафарик).
П. Шафарик стверджував, що глаголиця давніша і саме вона пов’язана з діяльністю
Костянтина, а кирилиця так названа безпідставно, бо її створив учень Мефодія Климент. Учений
висуває припущення, що назва кирилиця (первинно куриловиц", коуриловиц") спочатку була
закріплена за глаголицею, власне, якраз за тією азбукою, яку створив Кирило. Назва ж глаголиця
за цією азбукою закріпилася набагато пізніше у хорватських слов’ян (від старослов’янського
глаголú “слово, проповідь”). Як доказ цього П. Шафарик наводить пізню кириличну копію
Книги пророків із новгородського глаголичного оригіналу 1047 р., в якій переписувач зазначив,
що переписав “книгу цю з кириловиці”. Ця помітка була б зайвою в кириличному рукописі, якби
переписувач списував текст зі звичайного для Київської Русі кириличного оригіналу. Крім того,
у книзі чимало глаголичних букв і навіть слів, записаних глаголицею. Письмо кирило-
мефодіївських перекладів було глаголичним, на думку вченого, ще й тому, що воно в
Зальцбурзькому меморандумі 871 р. назване новоскладеним. Якби це письмо було кириличним,
тобто дуже подібним до грецького уставу, на Заході його б не назвали новим.
У кінці ХVІІІ ст. гіпотезу про більшу давність глаголиці обстоювали також чеські славісти
Антон та Лінгардт: глаголиця, на їхню думку, виникла в V–VI ст. серед західних слов’ян під
впливом грецького письма і в ІХ ст. була перероблена Костянтином на кирилицю за зразком
грецького уставу.
У 40–50-х рр. ХХ ст. цю гіпотезу продовжили радянські вчені П. Черних, М. Константинов,
П. Епштейн, на думку яких глаголиця виникла в східних слов’ян у дохристиянський період;
основою її були черти і різи. Кирилиця ж була створена Костянтином на основі глаголиці та
грецького уставу.
Сучасний аналіз глаголичних пам’яток справді свідчить про те, що глаголиця є давнішою
системою письма порівняно з кирилицею:
1) деякі кириличні літери, які не мають відповідників у грецькому алфавіті, кирилиця
запозичила з глаголиці, але змінила їх рисунки відповідно до свого стилю. Без графічної
видозміни кирилиця від глаголиці успадкувала тільки ш, видозміненими глаголичними знаками
вважають літери ж, ч, ц, б, ú, ь, #, @;
2) є ряд палімпсестів – рукописів, у яких знищено (змито або стерто) написаний раніше
текст, а на його місці нанесено новий. Це зумовлено тим, що пергамент, який виготовлявся зі
спеціально обробленої шкіри, був надто дорогим. У слов’янських палімпсестах саме кириличний
текст був нанесений на місці знищеного глаголичного. У Москві зберігається Боянське Євангеліє
з кириличним текстом ХІІ–ХІІІ ст., під яким вдалося прочитати 26 сторінок глаголичного тексту
ХІ ст.;
3) порядок букв глаголиці відповідає порядку цифр; у кириличній азбуці ця послідовність
порушена;
4) у деяких кириличних текстах відзначено помилки, пов’язані з тим, що тексти ці
переписувалися з глаголиці;
5) у деяких глаголичних текстах трапляються пізніші кириличні вставки і дописки;
6) кирилична азбука більш упорядкована і має більше знаків;
7) граматичні форми та лексика в глаголичних пам’ятках характеризуються більшою
архаїчністю, ніж у кириличних;
8) техніка перекладу глаголичних пам’яток менш досконала, ніж кириличних. Глаголичні
пам’ятки передають первісний переклад і тому ще відбивають багато неперекладених грецьких
слів. У кириличних словах грецькі слова в основному вже перекладені слов’янськими
відповідниками;
9) важливу інформацію дає локалізація тих найдавніших старослов’янських пам’яток, які
збереглися до нашого часу. Найдавніша пам’ятка моравського походження (з багатьма чеськими
мовними рисами) – Київські листки – виконана глаголицею. Інші найдавніші пам’ятки –
Зографське та Ассеманієве Євангелія – переписані в Македонії і виконані також глаголицею.
Натомість збережені дотепер кириличні пам’ятки (Савина книга, Супрасльський рукопис,

11
Енінський Апостол) відзначаються виразними східноболгарськими рисами (отже, написані в
Преславі).
Виходячи з цих достатньо надійних положень, виникнення слов’янської писемності можна
реконструювати так. У докирило-мефодіївський період слов’яни не мали розвиненої і
впорядкованої системи письма, а використовували черти і різи (риски і зарубки); спорадично для
передачі окремих слов’янських слів використовувалося грецьке і латинське письмо без
пристосування його до слов’янської вимови. Отримавши завдання створити християнські книги
для слов’ян Моравії, Кирило 863 р. створив глаголицю (її в честь творця спочатку називали
куриловиц"=, коуриловиц") і почав перекладацьку діяльність. Саме глаголиця була застосована в
Великій Моравії, Паннонії (звідки потрапила в Далмацію, до хорватів), а згодом була привезена
Климентом Охридським в Болгарську державу, де і почала розвиватися в Охридській школі
писемності. Болгарська церква була надто пов’язана з Візантійською, а тому в Болгарії було
зроблено спробу наблизити слов’янське письмо до грецького. Так було створено нову
слов’янську азбуку, ґрунтовану на грецькому уставі; автор її досі достеменно не відомий,
можливо, ним був Климент Охридський або Костянтин Преславський. Оскільки глаголицю в
східній Болгарії було забуто, старовинна назва куриловиц", коуриловиц" була перенесена на
нову слов’янську графіку. Виникнення кирилиці в Болгарії могло бути зумовлене потребою
полегшити читання старослов’янських книг серед болгар, які вже до того знали грецьке письмо.
Глаголиця і кирилиця у Болгарській державі якийсь час співіснували. Глаголицею частіше
писали в західній частині Болгарської держави, кирилицею – в східній. Заміна глаголичних книг
кириличними проводилася поступово, глаголиця не вважалася єретичним письмом. Часто у
глаголичних книгах при їх використанні робилися кириличні примітки. Однак глаголичні тексти
поступово замінено кириличними, а в Болгарії глаголичне письмо невдовзі забулося. Кирилиця
поширилася в Сербії, яка в часи Симеона входила до складу Болгарського царства. Практично
єдиним слов’янським письмом кирилиця була на Русі, куди була принесена з Болгарії. Крім
православних слов’ян, кирилицею користувалися румуни.
Від глаголиці більшість слов’янських народів відмовилися. У Чехії, Моравії, Словаччині,
Словенії, де спочатку вживалася глаголиця, невдовзі закріпилася церковна орієнтація на Рим, а
не на Константинополь, у зв’язку з чим єдиною системою письма стала латиниця. У Болгарії та
Македонії глаголицею послугувалися до ХІІ ст., але вже в кінці Х ст. її почала витісняти
кирилиця. Найдовше глаголицю зберігали хорвати: у світській писемності нею користувалися до
початку ХІХ ст., а в церковному вжитку вона функціонує й нині (у ХV ст. виникло хорватське
глаголичне книгодрукування). Саме в Хорватії виник термін глаголиця. На Русі глаголиці, по
суті, не знали: тільки в XVII ст. Памво Беринда зробив спробу відновити в Україні глаголичне
письмо для тайнопису.
4. Інші гіпотези про давність слов’янських азбук.
Велику літературу і авторитетних прихильників має гіпотеза про більшу давність кирилиці.
Чеський славіст Йосеф Добровський на початку ХІХ ст. стверджував, що найдавнішим
слов’янським письмом була створена Костянтином-Кирилом кирилиця, а глаголиця виникла в
ХІІІ–XІV ст. у хорватів як своєрідний тайнопис із метою врятувати слов’янські книги та
слов’янське богослужіння від переслідувань римської церкви. Згодом цієї ж гіпотези
дотримувалися Ізмаїл Срезневський, Олексій Соболевський, Юхим Карський.
Інша гіпотеза про більшу давність кирилиці запропонована у 80-х рр. ХІХ ст. росіянином
Всеволодом Міллером і згодом розвинена болгарським славістом Е. Георгієвим. На думку цих
учених, глаголицю створив 863 р. Костянтин, а кирилиця виникла в слов’ян набагато раніше
внаслідок пристосування грецького уставного письма до слов’янської фонетики.
Радянський учений Дмитро Лихачов вважав, що обидві слов’янські азбуки – глаголиця і
кирилиця – виникли у слов’ян, зокрема у східних, ще в дохристиянський період. Спираючись на
цю гіпотезу, Віктор Істрін припустив, що приблизно в VII–VIII ст. у слов’ян з’явилися
протокирилиця і протоглаголиця, причому протокирилиця постала внаслідок поступового
пристосування грецького письма до слов’янської фонетики, а протоглаголиця постала на
графічній основі рисок і зарубок під впливом грецького і хозарського письма. Протокирилиця

12
лягла в основу кирилиці, яку впорядкував Костянтин-Кирило. Глаголиця відродилася як
тайнопис у кінці ІХ ст. у зв’язку з переслідуванням богослужбових книг, написаних кирилицею.
5. Джерела глаголиці.
Основна проблема, з якою стикалися всі славісти, що опрацьовували генезис слов’янського
письма, – це проблема походження глаголиці з її своєрідними рисунками букв. Учені шукали
зразки для глаголичних літер в інших алфавітах. У 80-ті рр. ХІХ ст. англійський палеограф
Ісаак Тейлор та хорватський мовознавець Ігнатій (Ватрослав) Ягич доводили походження
глаголиці тільки з одного джерела – грецького курсивного (мінускульного) письма. Глаголичні
букви на позначення тих старослов’янських звуків, які не мали аналогів у грецькій мові, учені
виводили з грецьких лігатур (комбінацій кількох знаків). Цю ж теорію підтримали російські
вчені Д. Бєляєв, А. Лєскін, С. Кульбакін (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
Інші вчені, в основному схвалюючи теорію Тейлора та Ягича, порушували її стрункість,
допускаючи не одне, а кілька джерел глаголичного письма. Чеський філолог Вацлав Вондрак у
кінці ХІХ ст. теж визнавав грецьке мінускульне письмо основою глаголиці, однак відстоював ще
одне її джерело – староєврейське письмо, звідки було запозичено ті літери, які не мали
відповідників у грецькому алфавіті. Про староєврейське походження деяких глаголичних літер
писали П. Шафарик, Я. Грімм, Ф. Рачки, Амфілохій, Р. Нахтігал, Й. Вайс.
Інше уточнення теорії Тейлора та Ягича запропонував російський учений Пилип Фортунатов.
Визнаючи грецьку мінускульну основу глаголиці, учений припускав, що частина глаголичних
літер запозичені з коптського (нижньоєгипетського) письма.
Надмірну категоричність і однозначність поглядів Тейлора та Ягича відзначали український
учений Микола Грунський, а також грецький А. Ральфс, помітивши, що Тейлор та Ягич
спиралися на форми букв різних типів грецького курсиву різних часів, а деякі накреслення літер
вигадували самі. Відповідно вчені довели, що Тейлор та Ягич штучно виводили глаголицю з
такого грецького письма, якого насправді не існувало.
Одеський славіст Віктор Григорович, а згодом радянський учений Микола Нікольський
доводили східнослов’янське походження глаголиці. Згадка про руські книги в “Житії
Костянтина” дали їм підстави зробити припущення, що глаголиця виникла в східних слов’ян ще
в дохристиянський період. Вірогідне припущення про походження глаголиці належить Віктору
Істріну, який вважав, що глаголиця з’явилася в східних слов’ян на графічній основі черт і різ під
впливом грецького та хозарського (єврейського) письма.
Огляд наведених гіпотез показує, що через відсутність кирило-мефодіївських оригіналів
походження глаголиці не може бути остаточно з’ясоване. Безперечно, в рисунку деяких літер
глаголиці можна вбачати риси грецького курсиву, грецьких магічних і тайнописних знаків,
латиниці, давньоєврейського, нижньоєгипетського (коптського) письма, рунічних знаків. Одначе
глаголицю тепер визнають оригінальною графічною системою, а не таким письмом, яке б
склалося на основі якоїсь іншої системи письма. Для новоствореної азбуки Костянтин не
використовував уже готові накреслення літер, а створив характерні знаки. Микола Трубецькой
справедливо зауважив, що рисунок кожної букви в глаголиці зумовлений творчою фантазією
винахідника, на яку впливали зразки кількох східних алфавітів.
6. Джерела кирилиці.
В основу кириличної азбуки було покладено грецьке унціальне (уставне) письмо, яким у
Візантії користувалися в особливо урочистих випадках, головним чином, у богослужбових
книгах. Знаки цього письма мали суворо витримані геометричні форми. Усі знаки грецького
уставного письма увійшли до складу кирилиці для передачі тих звуків старослов’янської мови,
відповідники яких були в грецькій мові. Схожість кирилиці з грецьким уставом настільки
велика, що можна легко сплутати грецький рукопис зі слов’янським (див.: Таблиця 2).
Залежність кирилиці від уставу виявляється в стилі рисунків букв, у їх звуковому та числовому
значенні, в порядку розташування букв, а також у використанні тих же діакритичних знаків.
Частина літер запозичена з глаголиці без жодних графічних змін (ш) або з деякими, часом
суттєвими, змінами (ж, ч, ц, б, ú, ь, #, @). Окремі кириличні букви за походженням є
лігатурами (поєднанням двох грецьких чи глаголичних літер).
13
 Отже, грецьке джерело кирилиці в науковців не викликає сумнівів. Розходження в думках
учених стосується тільки походження спеціальних слов’янських букв, а також часу появи та
автора кирилиці.
Традиція з давнього часу автором кирилиці називає Костянтина. В. Григорович, П. Лавров
припускали, що творцем кирилиці був Мефодій, який наприкінці свого життя змінив нею
глаголицю. П. Шафарик, А. Воронов, В. Богуславський, Б. Цонев твердили, що кирилицю
створив Климент Охридський. Більш правдоподібно припускати, що кирилиця – наслідок
діяльності не однієї особи, а колективу культурних діячів, очевидно, пов’язаних із Преславським
культурним осередком. Одним із основних творців кирилиці міг бути Климент Охридський або
Костянтин Преславський.
Таблиця 2. Зв’язок кирилиці з грецьким алфавітом
Грецький Грецький
Кирилиця
устав скоропис
Α А α
Β В β
Γ Г γ
Δ Д δ
Ε Є Е ε
Ζ S ζ
Η И η
Θ F θ
Ι І ι
Κ К κ
Λ Л λ
Μ М μ
Ν Н ν
Ξ K ξ
Ο О ο
Π П π
Ρ Р ρ
Σ С σς
Τ Т τ
Υ V υ
Φ Ф φ
Χ Х χ
Ψ J ψ
Ω W ω

Тема 3. Найважливіші пам’ятки старослов’янської писемності

1. Мотивація назв старослов’янських пам’яток.
2. Критерії класифікації старослов’янських пам’яток. Редакції пам’яток старослов’янської
писемності.
3. Глаголичні пам’ятки.
4. Кириличні пам’ятки.
1. Мотивація назв старослов’янських пам’яток.
Єдині джерела для вивчення старослов’янської мови – збережені старослов’янські тексти.
Найдавніші слов’янські рукописи дійшли до нашого часу в невеликій кількості. Рукописів
кирило-мефодіївської доби загалом не збереглося. Переважна кількість збережених
старослов’янських пам’яток датовані ХІ ст., і лише кілька походять із кінця Х ст. Кожна така
пам’ятка – безцінне надбання слов’янства.
14
 Збережені пам’ятки представлені не тільки рукописними книгами, писаними на пергаменті, а
також надмогильними написами та написами на стінах давніх споруд.
Назви старослов’янських пам’яток умовні, мотивовані такими чинниками:
1) назвою місця, де знайдено пам’ятку, зокрема:
 назвою місцевості: Синайський псалтир, Синайський требник, Македонський листок,
Добруджанський напис;
 назвою міста: Чуднівський псалтир, Архангельське Євангеліє, Охридські листки, Київські
листки, Празькі уривки, Фрейзингенські уривки;
 назвою монастиря: Супрасльський рукопис, Маріїнське Євангеліє, Зографське Євангеліє,
Хіландарські уривки;
2) прізвищем особи, яка зберігала, знайшла або придбала пам’ятку: Ассеманієве Євангеліє,
Збірник Клоца, Листки Ундольського;
3) іменем писаря, який писав пам’ятку: Савина книга;
4) іменем особи, для якої писано пам’ятку: Збірники Святослава, Остромирове Євангеліє,
Напис царя Самуїла.
2. Критерії класифікації старослов’янських пам’яток. Редакції пам’яток старослов’ян-
ської писемності.
Основні критерії класифікації пам’яток старослов’янської писемності:
1) азбука (глаголичні пам’ятки, кириличні пам’ятки, одна пам’ятка написана латиницею);
2) зміст (за невеликим винятком, усі збережені старослов’янські рукописи – пам’ятки
перекладної культової літератури: Євангелія, псалтирі, молитвослови, житія, проповіді.
Більшість із них – це переклади грецьких богослужбових книг; рідко перекладалися
латинські та німецькі богослужбові книги);
3) час написання (хронологія пам’яток умовна, бо переважна більшість пам’яток у тексті не
містить вказівки на час написання). За хронологічним аспектом розмежовують найдавніші
старослов’янські пам’ятки – кінця Х ст. (Київські листки, Зографське, Маріїнське й
Ассеманієве Євангелія, а також деякі підписи, написи на стінах, намогильних плитах) і
пізніші пам’ятки – ХІ ст. (більшість збережених старослов’янських рукописів);
4) мовні особливості дозволяють виділяти кілька редакцій старослов’янських пам’яток. Відомо,
що пам’ятки писалися і переписувалися в різних слов’янських землях (у Моравії, Паннонії,
Болгарії, Македонії, Сербії, на Русі), у результаті чого на первісну солунсько-македонську
(південномакедонську) основу нашаровано чимало особливостей інших слов’янських мов і
діалектів.
Редакції старослов’янських пам’яток:
 рання болгарсько-македонська (староболгарська) – пам’ятки, написані безпосередньо
Кирилом і Мефодієм перед моравською місією на основі солунсько-македонського
(південномакедонського) діалекту староболгарської мови; тексти того часу втрачені або ще
не знайдені;
 чесько-моравська – пам’ятки відбивають деякі риси чесько-моравських діалектів: Київські
листки (Х ст.), Празькі уривки (ХІ і ХІІ ст.);
 паннонська (словенська) – пам’ятки характеризуються рисами протословенських діалектів:
Фрейзингенські уривки;
 македонська (охридська) – пам’ятки, написані представниками Охридської школи
писемності, відбивають риси західномакедонських діалектів: Зографське Євангеліє (кін. Х ст.
– поч. ХІ ст.), Ассеманієве Євангеліє (кін. Х ст. – поч. ХІ ст.), Синайський псалтир (ХІ ст.),
Синайський требник (ХІ ст.), Охридські листки (ХІ ст.), можливо, Маріїнське Євангеліє (кін.
Х ст. – поч. ХІ ст.);
 східноболгарська (преславська) – пам’ятки, виконані діячами Преславської школи
писемності, всі вони датовані ХІ ст. і відбивають активне нашарування на давню солунсько-
македонську основу рис східноболгарських діалектів: Савина книга, Супрасльський рукопис,
Хіландарські уривки, Листки Ундольського, Листки Лаврова, Македонський кириличний
листок тощо;
15
 сербсько-хорватська – Збірник Клоца (ХІ ст.), можливо, Маріїнське Євангеліє (кін. Х ст. –
поч. ХІ ст.);
 давньоруська (східнослов’янська) – відбиває деякі риси східнослов’янських діалектів:
Остромирове євангеліє 1056 – 1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське
євангеліє 1092 р., Мінеї 1095 – 1097 р., Турівські листки, Чуднівський псалтир, Толстовський
псалтир тощо.
3. Глаголичні пам’ятки.
Більшість глаголичних пам’яток писані в Македонії і відбивають найдавніший тип
старослов’янської мови. Основна їх частина відкрита в ХІХ ст. Глаголичні пам’ятки не датовані
(за винятком підпису Григорія 982 р.).
 Підпис Григорія – підпис глаголичними літерами на грецькій грамоті 982 р.; відкрив у
40-их рр. ХІХ ст. П. Успенський в Іверському монастирі на Афоні;
 Преславські написи – написи глаголичними і кириличними літерами на стінах і плитах
Симеонівської церкви в колишній болгарській столиці Преславі. Найбільшу цінність має
початок глаголичного абецедарію – 18 літер, накреслених на сухій штукатурці; вважається
пам’яткою Х ст.;
 Київські глаголичні листки – один із найдавніших і найцінніших старослов’янських
рукописів, що написаний у Х ст. в Моравії. Пам’ятка за змістом являє собою уривок обідні за
римською традицією на 7 пергаментних листках; текст перекладено з латинської мови. За
мовними даними пам’ятка представляє чесько-моравську редакцію і, можливо, найближче з-
поміж усіх збережених дотепер пам’яток стоїть до епохи Костянтина і Мефодія. Пам’ятка
була завезена до Києва єрусалимським архімандритом Антоніном 1862 р. і понад 10 років
пролежала в Київській духовній академії. Пам’ятку відкрив 1874 р. і опублікував 1876 р.
Ізмаїл Срезневський. Нині зберігається в Києві;
 Зографське Євангеліє – неповний Євангельський текст на 304 пергаментних листках. До
1860 р. пам’ятка зберігалася в Зографському монастирі на Афоні, потім була перевезена в
Петербург, де зберігається досі. Відкрив 1845 р. Віктор Григорович. За мовними даними
вчені з’ясували, що пам’ятка написана в Македонії, очевидно, в кінці Х ст. або на початку
ХІ ст.;
 Маріїнське Євангеліє – неповний рукопис на 173 пергаментних листках. Знайдено Віктором
Григоровичем на Афоні в монастирі Діви Марії (Маріїнському). Зараз зберігається у Москві.
Дослідники вважають, що текст написано в кінці Х ст. або на початку ХІ ст. в Македонії чи,
що більш вірогідно, у Сербії;
 Збірник Клоца – рештки (14 листків) колись великої рукописної збірки житій і проповідей.
Основну частину пам’ятки – 12 листків – знайшов словенець Варфоломій Копітар у
бібліотеці графа Клоца в м. Тренто (Тридент) в Італії і видав 1836 р. Пізніше ще 2 листки
знайшов словенець Франц Міклошич і видав 1860 р. Збірник Клоца написано в ХІ ст. у
Сербії;
 Ассеманієве (Ватиканське) Євангеліє – неповний Євангельський текст на 158 листках, без
закінчення. Пам’ятку придбав 1736 р. в монахів у Єрусалимі папський бібліотекар Йосиф
Ассемані. Після його смерті пам’ятка перейшла у власність Ватиканської бібліотеки, де
зберігається досі. Вперше про пам’ятку написав чех Йосеф Добровський 1822 р. Пам’ятка
створена в Македонії у кінці Х ст. або на початку ХІ ст.;
 Синайський псалтир – рукопис на 177 листках, знайдений П. Успенським 1850 р. в монастирі
Св. Катерини на горі Синай в Аравії (зберігається там же). Вважається, що написано в ХІ ст.
в Македонії;
 Синайський требник – молитвослов із молитвами на різні випадки життя, перекладеними з
грецької, латинської або німецької мов. Знайдено 1850 р. П. Успенським в монастирі Св.
Катерини на Синаї. Пам’ятка являє собою рукопис на 106 листках, без початку і закінчення.
Основна його частина зберігається на Синаї, 3 листки – в Петербурзі, 1 листок – в Москві.
Учені відносять требник до македонських пам’яток ХІ ст.;

16
 Охридські листки – уривок євангельського тексту на 2 листках, знайдений Віктором
Григоровичем у м. Охрид в Західній Македонії. 1865 р. Віктор Григорович подарував
пам’ятку бібліотеці Одеського університету, де вона зберігається досі. Відноситься до ХІ cт.;
 Македонський (Рильський) глаголичний листок – уривок із книги сирійського богослова
ІV ст. Єфрема Сирина та сповідна молитва. Перекладено з грецького джерела в Східній
Болгарії на початку ХІ ст. Відкрив Віктор Григорович у монастирі Івана Рильського в
Болгарії, згодом пам’ятка належала І. Срезневському. Нині зберігається у Москві;
 Празькі уривки – 2 пергаментні листки з текстами церковних пісень за грецьким обрядом,
знайдені 1855 р. в Празі К. Гефлером, співвідносні з моравсько-чеською редакцією. Один
написано в 2 половині ХІ ст., другий – на початку ХІІ ст. в одній місцевості.
4. Кириличні пам’ятки.
Більшість кириличних рукописів виконані були в Східній Болгарії або на Русі і відкриті в
ХІХ ст. Збережені кириличні книги вже не копії кирило-мефодіївських оригіналів, а нові
переклади, отже, відбивають пізній стан старослов’янської мови.
 Написи:
а) кириличні написи на стінах і плитах Симеонівської церкви в Преславі, один із яких
датований 893 р.;
б) напис кириличними літерами на стіні в с. Буков (біля м. Плоєшті), датований 902–911 рр.;
в) Добруджанські написи: напис 943 р. знайдено 1950 р. в с. Мірча-Вода в Добруджі
(Румунія), напис 992 р. відкрито в церкві с. Басараби в Добруджі;
г) напис болгарського царя Самуїла 993 р. на надмогильній плиті (на могилі батька, матері і
брата). Виявлено 1899 р. в с. Герман у південно-західній Македонії. Права сторона плити
відламана, тому текст повністю не зберігся;
 Савина книга – частина Євангельського рукопису на 129 листках, названа за іменем
переписувача священика Сави. Відкрита І. Срезневським у Москві. Текст книги переписано з
глаголичного оригіналу в Східній Болгарії в ХІ ст.;
 Супрасльський рукопис – житія святих, легенди, проповіді, перекладені з грецького джерела і
записані в Східній Болгарії в ХІ ст. Пам’ятку відкрив М. Бобровський 1823 р. у
Супрасльському монастирі біля м. Білосток (Польща);
 Хіландарські уривки – уривок проповіді на двох листках, знайдений Віктором Григоровичем в
Хіландарському монастирі на Афоні. Згодом учений подарував пам’ятку бібліотеці
Одеського університету, де вона зберігається досі. Перекладено з грецького джерела в
Східній Болгарії в ХІ ст.;
 Македонський кириличний листок – уривок оригінального твору граматич-ного характеру,
відкритий у Македонії А. Гільфердінгом. Пам’ятка ХІ ст. східноболгарського походження.
Зберігається у Москві;
 Листки Ундольського – уривок Євангельського тексту на 5 листках, перекладений із
грецького джерела в ХІ ст. в Східній Болгарії. Пам’ятка належала бібліографу
В. Ундольському, зараз зберігається в Москві;
 Листки Лаврова (Зографські кириличні листки) – уривок проповіді на 2 листках, переклад із
грецького джерела, зроблений в ХІ ст. в Східній Болгарії. Відкрито 1906 р. П. Лавровим на
Афоні в Зографському монастирі;
 Слуцький псалтир – уривок на 5 листках, знайдений 1867 р. художником Д. Струковим у
м. Слуцьк (Білорусь) і привезений до Петербурга. Переклад із грецького джерела, зроблений
в ХІ ст.; пам’ятка давньоруської редакції;
 Купріянівські (Новгородські) листки – уривок Євангелія на двох листках, написаний в ХІ ст.;
переклад із грецького джерела; пам’ятка давньоруської редакції. Відкрив археолог
І. Купріянов у Новгороді і передав у Петербург;
 Остромирове Євангеліє – найрозкішніша старослов’янська пам’ятка, написана 1056–1057 рр.
давньоруським переписувачем Григорієм для новгородського посадника Остромира. Копія
старослов’янського оригіналу болгарського походження, перекладеного з грецького джерела.
Обсяг – 294 листки. Пам’ятка спочатку зберігалася в Новгороді, потім – у Москві, зараз – у
17
 Петербурзі. Вперше опублікував Олександр Востоков у 1843 р. Пам’ятка давньоруської
редакції.
Інші пам’ятки давньоруської редакції: Збірники Святослава 1073 р. та 1076 р.,
Архангельське Євангеліє 1092 р., Мінеї 1095 р., 1096 р. та 1097 р., Турівські листки, Чуднівський
псалтир, Толстовський псалтир, Слова Кирила Єрусалимського, Євгеніїв псалтир, 13 слів
Григорія Богослова тощо.

18
 Тема 4. Звукове та числове значення літер кирилиці.
Діакритичні та розділові знаки

1. Відомості зі старослов’янської палеографії.

2. Звукове значення літер кириличної азбуки.
3. Звукове значення літер кирилиці.
4. Діакритичні знаки.
5. Розділові знаки.

1. Відомості зі старослов’янської палеографії.

Палеографія – допоміжна історико-філологічна дисципліна, яка вивчає
зовнішній вигляд і письмо стародавніх рукописів. Вона допомагає правильно
прочитати давні книги і встановити час та місце їх написання.
Найдавніші старослов’янські пам’ятки писані на пергаменті – спеціально
обробленій шкірі молодих телят, ягнят або козенят. Шкіру ретельно промивали,
обробляли спеціальною сіллю, чистили внутрішню і зовнішню сторони, натирали
крейдою для видалення жиру, розтягували на рамі для просушування і, нарешті,
різали на листи. При розтягуванні шкіра часто тріскалась, і тому доводилось
писати на дірявих листках. Пергамент коштував дорого, через це писали на
невеликих листках. Пергаментні листки могли використовувати і вдруге –
зішкрібали попередній текст. Такі пергаментні листки з подвійним текстом
називають палімпсестами.
Узагалі термін пергамент утворений від назви міста Пергамен в Малій Азії.
Саме там найперше навчилися якісно виготовляти цей матеріал і стали
використовувати його для письма. У Київській Русі пергамент називали словом
хартія.
Папір слов’яни почали застосовувати пізніше: болгари – з 12 ст., на Русі – з
14 ст. Спочатку папір привозили зі Сходу (з міста Самарканд), потім його
навчилися виробляти з ганчірок у Європі – в Італії, у Франції, в Німеччині. Для
виготовлення паперу ганчір’я розтирали і варили у великих казанах, додаючи
спеціальні солі. Виварену масу полоскали і товкли в ступах, після чого заливали у
спеціальні форми, що мали вигляд сита.
 Писали в ті часи загостреними очеретяними паличками або гусячими
перами. Для писання використовували чорнило. Воно мало чорний або темно-
коричневий колір. У хімічний склад чорнила входили солі заліза і дубильні
речовини – їх добували з чорнильних горішків (наростів на листках дуба). Вживали
також чорнило з сажі і відвару дубової кори. Для просушування написів
використовували кварцовий пісок, яким посипали рукопис.
Крім чорнила, застосовували червону фарбу – нею писали заголовки і
заголовні букви, часом рубрику – перший рядок (від латинського слова рубер –
червоний). Фарбу розводили на яєчному білку, щоб вона була міцнішою. Чорнилом
і фарбою писали не одночасно. Спочатку писали чорнилом, а для червоних літер і
рядків залишалися місця, їх заповнювали пізніше. Для особливо цінних рукописів
застосовували рідке золото (золотий порошок, змішаний з клейкими речовинами).
Заповнені пергаментні, потім паперові листки рівняли і складали в зошити –
від слова шити. Слово книга слов’яни запозичили з тюркських мов: слово куініґ-
тюрки, у свою чергу, запозичили з китайської мови.
Щоб зберегти рукописи від пошкоджень і руйнування, їх оздоблювали
оправою. Оправи робили спочатку з дерева, пізніше з картону, обтягнутого
шкірою. Цінні богослужбові книги обкладали в суцільні металеві оправи з
карбуванням. На шкіряних оправах за допомогою особливих гарячих штампів
робили тиснення. Пізніше застосовували тиснення сріблом, золотом. Оправа
обов’язково мала застібки, які боронили книгу від перегинання, проникнення
вологи й пилу.
За розмірами книги мали різний формат: в основному були великі, хоча
траплялися й зовсім невеличкі книжечки. У рукописах подекуди робили заставки –
окремі літери розмальовували орнаментом. Інколи в текст вставляли мініатюри –
невеличкі малюнки.
Найдавніші пам’ятки виконані уставом – урочистим, суворо геометричним
письмом, кожну літеру якого старанно викреслювали. Кожну літери писали
окремо, між словами проміжків не робили. Окремі південнослов’янські книги
писані похилим уставом. Згодом чітке геометричне накреслення літер зникло, про
красу і правильність літер перестали дбати, і устав у 14 ст. витісняється
напівуставом, а згодом – скорописом.
 2. Звукове значення літер кириличної азбуки.
Слово азбука утворене шляхом зрощення назв двох перших слов’янських
літер – аз і буки. Крім того, слов’яни використовують грецьке за походженням
слово алфавіт – від назв перших двох грецьких літер: альфа і віта. Українці в
цьому ж значенні вживають слово абетка – його утворили від двох сучасних назв
перших літер нашої азбуки: а, бе. У середньовіччі слов’яни використовували ще
слово латинського походження абецедарій – від назв перших трьох латинських
літер: а, бе, це (пор. латинське абецедаріум).
Слово буква утворене на основі видозміненого старослов’янського буки. У
старослов’янській мові слово буки мало кілька значень: 1) буква; 2) писемність;
3) книга. Старослов’янське буки, у свою чергу, вважається запозиченням із давніх
германських мов. Воно споріднене з англійським book «книга» і утворене від назви
дерева – бук (давні германці почали писати на букових дощечках). Українське
слово літера походить через польське litera від латинського littera «буква»,
«книга».
Точний буквений склад первісної кирилиці не з’ясовано. Пізніший її варіант
включав 43 літери. Більшість літер кирилиці покладено в основу кількох сучасних
слов’янських алфавітів – українського, білоруського, російського, сербського,
болгарського та македонського. Одначе є в кирилиці такі знаки, які в сучасних
слов’янських азбуках відсутні або мають інше звукове значення.
Форма кириличних літер була простою і зручною для письма.
Кожна літера кирилиці мала свою назву – в переважній більшості якесь
слово. Перший звук цього слова, як правило, вказував на реальне звукове значення
літери. Це сприяло швидшому засвоєнню грамоти. Є в кирилиці й такі букви, які
мали порожні назви. Тобто їхні назви ніяк не пов’язані з реальним звучанням цих
літер.
Звукове значення літер кирилиці відображене в таблиці:

Буква Назва букви

Звукове значення
[вимова укр.]
Аа азú [аз] [а]
Бб боукы [буки] [б]
Вв вhди [вяді] [в]
Гг глаголи [ґлаґолі] [ґ]
Дд добро [добро] [д]
ЄєЕ е ~сть [єсть] [’е]
 Буква Назва букви
Звукове значення
[вимова укр.]
Жж живhте [жівятє] [ж’]
½¾ ¾hло [дзяло] [дз’]
ZzЗз zемл" [зємля] [з]
Ии ижеи [іжєі] [і]
Іії иже [іжє] [і]
(Ћ ћ) ћервь [ґєрвь] [ґ’]
Кк како [како] [к]
Лл люди~ [людіє] [л]
Мм мыслете [мислєтє] [м]
Нн нашь [нашь] [н]
Оо онú [он] [о]
Пп покои [покоі] [п]
Рр рьци [рьці] [р]
Сс слово [слово] [с]
Тт тврьдо [тврьдо] [т]
ОУ оу U оукú [ук] [у]
Фф фрьть [фрьть] [ф]
Хх хhрú [хяр] [х]
Ww отú [от] [о]
Цц ци [ці] [ц’]
YЧч чрьвь [чьрьвь] [ч’]
Шш ша [шя] [ш’]
mm шта [шьтя] [ш’т’]
Ъú ~рú [єр] [ŏ] (коротке [о])
ЪІ r ы ~ры [єри] [ы]
Ьь ~рь [єрь] [’ĕ] (коротке [е])
hh "ть [ять] [’а])
Юю ю [ю] [’у], [jу]
"" [аз йотований] [’а], [jа]
~~ [єсть йотований] [’е], [jе]
¤# [юс малий] [’ ] (носовий [’ен])
±> [юс малий йотований] [’ ], [j ]
@@ [юс великий] [ ] (носовий [он])
\\ [юс великий йотований] [’ ], [j ]
Kk кси [ксі] [кс]
Jj пси [псі] [пс]
Ff фита [фіта] [ф]
Vvy ижица [іжіця] [і], [в]

Коментар до таблиці:
літера А аз читається як [а];
літера Б буки читається як [б];
літера В вяді читається як [в];
 літера Г ґлаґолі читається як проривний [ґ], подібно до російської мови. Дві
підряд літери ґлаґолі – ГГ – читалися як [нґ]. Звичного для українців звука [г] у
старослов’янській мові не було; він з’явився пізніше в окремих слов’янських
народів;
літера Д добро читається як [д];
літера Е єсть читається як сучасна українська є у словах типу літнє, раннє,
вчорашнє, тобто вона означала звук [’е] і пом’якшувала попередній приголосний:
склад ДЄЕ треба читати як [дє] (таку вимову зберігає, наприклад, російська мова).
Літера Е єсть дуже рідко вживалася на початку слова та після голосного – в цій
позиції вона означала два звуки – [йе], як в українських словах єдиний, готує;
літера Ж жівятє читається як м’який [ж’]; твердого звука [ж]
старослов’янська мова не мала, отже, склад ЖА треба читати як [жя];
літера S дзяло читається як м’який [дз’]; твердого звука [дз]
старослов’янська мова не мала, отже, склад SА треба читати як [дзя];
наступна літера означала звук [з], називалася вона зємля; ця буква мала два
варіанти написання; один варіант був схожий на сучасне українське З – З, а інший
– на латинське Z – Z;
дві наступні літери мали схожі назви і позначали звук [і]: літера И
називалася іжєі, літера І – іжє. Ці дві букви – графічні синоніми (бо означали той
самий звук). Літера іжє могла мати зверху одну або дві крапки: і, ї. В усіх випадках
літери И, І читалися як [і], тобто склад ДИ, ДІ треба читати як [ді];
літера Ћ ґєрвь читається як м’який проривний [ґ’]; у таблиці вона написана
в дужках, бо в кириличних текстах її можна зустріти рідко. Учені припускають, що
цю літеру використовували лише окремі писарі. Писали цю букву тільки в словах
грецького походження;
літера К како читається як [к];
літера Л людіє читається як [л];
літера М мислєтє читається як [м];
наступна літера називалася нашь і читалася як [н]. Графічно вона писалася
як H і схожа була на латинське N. Пізніше східні слов’яни переробили цю літеру
на Н;
 літера О он – читається як [о];
літера П покоі – читається як [п];
літера Р рьці – читається як [р];
літера С слово – читається як [с];
літера Т тврьдо – читається як [т];
наступна літера називалася ук і позначала звук [у]. Як правило, ця літера
поєднувала два знаки: Q. Сполучення двох знаків ОУ треба читати як один звук
[у], тобто склад ДQ вимовляємо як [ду]. Часом використувався інший варіант
літери ук – U;
літера Ф фрьть – читається як [ф]; вживалася нечасто і тільки в словах
грецького походження;
літера Х хяр – читається як [х];
літера W от – графічний синонім до літери О он, отже, читається як [о].
Вживалася рідко, переважно в словах грецького походження і у вигуках;
літера Ц ці – позначала тільки м’який звук [ц’]; твердого звука [ц]
старослов’янська мова не мала, отже, склад ЦА треба читати як [ця];
наступна літера називалася чьрьвь і завжди читалася як м’який звук [ч’].
Вона мала два варіанти написання: Ч, Y. Твердого звука [ч] старослов’янська мова
не мала, отже, склад ЧА треба читати як [чя];
літера Ш шя – читалася як завжди м’який звук [ш’]; твердого звука [ш]
старослов’янська мова не мала, отже, склад ША треба читати як [шя];

літера m шьтя – читалася як завжди м’яке сполучення звуків [ш’т’]; склад

mА треба читати як [шьтя]. Літеру m шьтя утворили шляхом накладання букв Ш

шя та Т тврьдо. Замість літери m шьтя слов’яни могли писати просто дві букви –

ШТ, але вимовляли їх так само м’яко: [ш’т’];

літера Ъ єр – у найдавніший період означала надкороткий, або редукований
голосний [ŏ] (редукований – від латинського слова редуктіо – скорочую). Пізніше в
одних випадках ця літера стала вимовлятися подібно до сучасного [о], а в інших
випадках перестала вимовлятися. Читання літери Ъ єр розглянемо окремо;
 наступна літера називалася єри і читалася як сучасне російське [ы] та
сучасне українське [и]. Вона мала два варіанти: R, Ы;
літера Ь єрь – у найдавніший період означала надкороткий, або редукований
голосний [ĕ], який завжди пом’якшував попередній приголосний. Пізніше в одних
випадках ця літера стала вимовлятися як [е] після м’якого приголосного, а в інших
випадках перестала вимовлятися, але все одно пом’якшувала попередній
приголосний. Читання літери Ь єрь розглянемо окремо;

літера h ять – позначала звук, близький до [’а], і завжди пом’якшувала

попередній приголосний. Склад Дh треба читати як [дя]. Сучасні мови цієї літери

не мають. В українській мові замість букви ять вживається і, в російській – е.

Старослов’янське слово ДhЛО [дяло] українці вимовляють як діло, а росіяни – як

дело;
літера Ю ю мала таке саме значення, як сучасна українська ю. Два звуки –
[йу] – вона означала, якщо стояла на початку слова та після голосного, як в
українських словах юний, воюю. Якщо ця буква стояла після приголосного, то вона
означала один звук [у] і пом’якшувала попередній приголосний, як в українських
словах лютий, тюль;

літера " аз йотоване мала таке саме значення, як сучасна українська я. Два
звуки – [йа] – вона означала, якщо стояла на початку слова та після голосного, як в
українських словах яма, стояти. Якщо ця буква стояла після приголосного, то
вона означала один звук [а] і пом’якшувала попередній приголосний, як в
українських словах тяжко, ляк;
літера ~ єсть йотоване в основному писалася на початку слова і після

голосного. Читалася так, як сучасна українська буква є у словах єдиний, єднає,

тобто означала два звуки – [йе]. Ця буква часом писалася після приголосного, в
такому випадку вона означала один звук [е] і пом’якшувала попередній
приголосний, тобто читалася так, як буква є у сучасних словах літнє, раннє;
літера ¤ юс малий – позначала носовий голосний ’е, який у транскрипції
передаємо значком [’ę]. Носовий [’ę] вимовлявся приблизно як [’ен]. Буква ¤ юс
малий, крім того, завжди пом’якшувала попередній приголосний, тобто склад Д¤
вимовляємо як [дєн]. Сучасні слов’янські мови літеру ¤ юс малий утратили.
Замість неї вживається буква я, а після шиплячих – а. Наприклад, старослов’янське
слово Т¤ГА українці вимовляють як тяга, слово Ж¤ТИ – як жати;
літера ± юс малий йотований – вживалася тільки на початку слова або
після голосного. Позначала вона два звуки: [й] + носовий голосний [ę]. Сучасні
слов’янські мови літеру ± юс малий йотований утратили. Замість неї вживається
буква я. Старослов’янське слово ±ДРО українці вимовляють як ядро;

літера @ юс великий – позначала носовий голосний о, який у транскрипції

передаємо значком [[]. Носовий [[] вимовлявся приблизно як [он]. Буква @ юс

великий ніколи не пом’якшувала попередній приголосний, тобто склад Д@

вимовляємо як [дон]. Сучасні слов’янські мови літеру @ юс великий утратили.

Замість неї вживається буква у. Наприклад, старослов’янське слово Р@КА

українці вимовляють як рука;

літера \ юс великий йотований позначала два звуки: [й] + носовий

голосний [[], якщо стояла на початку слова або після голосного. Якщо буква \ юс

великий йотований написана після приголосного, то вона пом’якшує цей

приголосний і читається як один носовий [[]. Сучасні слов’янські мови букву \
юс великий йотований утратили. Замість неї вживається буква ю, а після шиплячих
– у. Старослов’янське слово СТО\ українці вимовляють як стою, а слово

МАЖ\ – як мажу;

літера K ксі читалася як сполучення звуків [кс];

літера J псі читалася як сполучення звуків [пс];
літера F фіта читалася як [ф], отже, була графічним синонімом до букви Ф
фрьть;
остання літера називалася іжіця і мала два варіанти написання: V та У.
Вона читалася по-різному. Якщо стояла на початку слова або після
приголосного, то вимовлялася як [і]: МVРО. У цій позиції іжіця була
графічним синонімом до букв