1.

Перетворення грошей на капітал

Однією з особливостей економічної системи з розвинутими ринковими
відносинами є те, що гроші стають капіталом. Гроші і капітал - це два різні
поняття. Гроші самі по собі не є капіталом, вони стають ним, коли власнику
грошей приносять додаткові гроші, тобто доход або прибуток.
Найбільш загальною формулою руху грошей як капіталу є формула:
Г-Т-Г' ,де Г' =Г + ΔГ.
Загальна формула капіталу стверджує, що гроші можуть Пуги капіталом лише
тоді, коли за них купують товар, який при Його продажу принесе більші гроші,
тобто:
Г' =Г + ΔГ.
Наявність приросту грошей ΔГ і є свідченням того, що гроші - капітал.
Класики, в тому числі К. Маркс, приріст грошей ΔГ назвали додатковою
вартістю. Таким чином, гроші функціонують як капітал, коли вони приносять
додаткову вартість.
Щоб вирішити проблему, яким чином з'являється додаткова вартість без
порушення вимог закону вартості, К. Маркс розглядає дві суперечності
загальної формули капіталу:
1. Додаткова вартість не може виникнути в обігу, одночасно вона ж не може
виникнути без обігу;
2. Товар має бути куплений за вартістю, проданий за вартістю, і при цьому має
з'явитись додаткова вартість.
Зазначені дві суперечності вирішуються, якщо на ринку з'являється особливий
товар — робоча сила, тобто в суспільстві з'являються люди, які є власниками
лише одного ресурсу — ресурсу праця. Робоча сила, тобто здатність людини до
праці, або сам ресурс праця, стає товаром лише за певних умов:
а) носій робочої сили не повинен мати інших ресурсів (засобів праці, предметів
праці, землі тощо);
б) носій робочої сили має бути юридично вільним, сам повністю
розпоряджатися собою, в тому числі своєю робочою силою.
Такі умови становляться саме в умовах капіталістичного (розвинутого)
товарного виробництва. На ринку поряд із звичайними товарами з'являється
товар робоча сила.
У зв'язку з цим формула руху капіталу перетворюється в складнішу:
її можна назвати загальною формулою підприємницької діяльності.

По-перше, ця формула свідчить, що додаткова вартість створюється не в обігу

(торгівлі), а у виробництві – процесі людської праці; однак вона може з'явитись
лише тоді, коли результат праці продукт буде проданий (тобто в обігу). Таким
чином вирішується перша суперечність загальної формули руху капіталу.
По-друге, дійсно товар, утому числі засоби виробництва та робоча сила,
купуються за вартістю; за вартістю продаються і вироблені у процесі
виробництва товари; одночасно при цьому, порівняно з попередньою сумою
грошей, з'являється додаткова вартість: Г; = Т + Δ Г.
Таким чином вирішується і друга суперечність загальної формули руху
капіталу.
У цілому загальну формулу руху капіталу (підприємництва) можна описати
так:
І. Підприємець купує за гроші (які він може взяти в банку як позику) два види
товару:
1. Засоби виробництва – техніку, сировину тощо.
2. Робочу силу, тобто ресурс праця.
II. Підприємець, організувавши власне виробництво, "з'єднує" засоби
виробництва з робочою силою, завдяки чому створюється продукт (те, заради
чого підприємець організував власну справу).
III. Продукція, вироблена на підприємстві, виноситься на ринок, тобто
продається.
Унаслідок реалізації цієї продукції підприємець одержує суму грошей , що
перевищує початкову суму .

2. Суть і основні форми грошового капіталу

Капітал – одна з фундаментальних економічних категорій, сутність якої
досліджується уже протягом століть. Вивчення обліку капіталу базується на
економічній теорії, що і розкриває зміст і сутність даного поняття.
Капітал за визначенням класичної економіки — один із факторів виробництва,
усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не
споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від
іншого фактора виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з
раніше виробленого продукту. Терміном капітал стали називати у період
становлення капіталізму, гроші, що їх підприємці вкладали в розвиток свого
виробництва з метою отримання прибутку.
Адам Сміт у праці Дослідження про природу і причини багатства
народів (книга II, розділ 1) запровадив поняття основного й оборотного
капіталу. Основний та оборотний капітал стисло визначають так:
 Основний капітал за формою це засоби праці, які переносить свою
вартість на продукт виробництва по частинах за декілька виробничих
циклів (наприклад, верстат). Інколи основний капітал поділяють на
активну та пасивну частини. До активної частини включають машини й
устаткування, що безпосередньо беруть участь у виробництві продукту, а
до пасивної — необхідні для виробництва об'єкти, що беруть участь у
ньому опосередковано, наприклад, приміщення та споруди.
 Оборотний капітал за формою це предмети праці, які переносить свою
вартість на продукт відразу всю за один виробничий цикл
(наприклад, борошно при випіканні хліба). Оборотний капітал повністю
споживається при виробництві, що змінює його форму. Тож для нового
циклу продукцію потрібно продати і поновити запаси сировини та
матеріалів, що формує цикл обігу.
При цьому засоби виробництва як сукупність засобів праці і предметів праці
стають продуктивним капіталом лише з моменту їхнього безпосереднього
використання у виробничому процесі.
За формою виділяють також реальний та грошовий капітал[16]:
 Фізичний (реальний, або виробничий) капітал — засоби виробництва;
 Грошовий капітал (грошова форма капіталу) — гроші, призначені для
придбання фізичного капіталу.
Реальний капітал — капітал, вкладений у справу, який працює як джерело
доходу у вигляді засобів виробництва: машини, обладнання, будівлі,
споруди, земля, запаси сировини, напівфабрикати і готова продукція, які
використовуються для виробництва товарів і послуг[джерело?].
Безпосереднє володіння грошима, грошовим капіталом, не приносить доходу,
тобто вони не стають капіталом автоматично. Цим вони відрізняються від
фінансового капіталу у формі грошей на депозиті[джерело?].
Для нормального функціонування виробництва потрібні обидві форми
капіталу[джерело?]. Наприклад, банки, головна функція яких кредитування, тобто
основний тип капіталу для них грошовий, володіють також і реальним
капіталом у вигляді офісних приміщень, банкоматів тощо. З іншого боку
підприємства, що виготовляють реальний продукт, мають необхідність в
грошовому капіталі для того, щоб, між іншим, купувати сировину й платити
зарплатню робітникам[джерело?].

3.
Кредит як економічна категорія не тільки має внутрішню сутність, що
проявляється у його структурі, закономірностях руху, формах і видах, а й
активно взаємодіє зі зовнішнім середовищем, з іншими (не кредитними)
процесами в економіці та соціальній сфері й помітно впливає на них. Основні
напрями та механізми цього впливу визначають окремі його функції.
Функцією може бути лише такий вплив на зовнішнє середовище, який
здійснюють усі форми і різновиди кредиту (рис. 2.1).
Будучи проявом впливу кредиту на навколишнє економічне середовище,
функції характеризують суспільне призначення кредиту. Як і сама сутність
кредиту, його функції є явищем об'єктивним та динамічним. Кожна з них
формується стихійно, розвивається в міру розвитку самої сутності кредиту й
економічного середовища, в якому він функціонує. Незважаючи на це, серед
дослідників існує суттєвий різнобій щодо визначення кількості функцій
кредиту: від двох до восьми, а то й більше.
4
Будь-яка структурна ланка економіки, в т.ч. і грошова система реалізує свої
закономірності лише як частка цілісного механізму господарської діяльності.
Аналіз монетарних проблем має сенс лише тоді, коли він органічно пов'язаний
із характеристикою макроекономічних процесів.
Вплив грошей на розвиток макроекономічних процесів може розглядатися під
різними кутами зору, тому що кожна ланка економіки реалізує себе через
грошовий компонент.

гроші та розвиток економічного циклу

Економі́чний ци́кл — періодичне повторення протягом років піднесення і спаду
в економіці. Складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.
Криза (спад) — завершує попередній періодичний цикл і є початком
наступного. Характеризується: труднощами збуту виробленої продукції,
скороченням виробництва, зростанням попиту на ліквідність (готівку),
збільшенням ставки позичкового відсотка. Паніка на ринку цінних паперів,
курс акцій швидко падає. Закриваються і банкрутують фірми, передусім дрібні.
Спад (рецесія) характеризується скороченням обсягів виробництва і зниженням
ділової і інвестиційної активності. Внаслідок цього збільшується зростання
безробіття. Офіційно фазою економічного спаду, або рецесією, вважають
падіння ділової активності, що триває понад три місяці підряд.
Депресія — фаза циклу, якій властивий застій виробництва. Відтворення —
просте. Національний продукт уже не зменшується, але більше не зростає,
відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Зростає сукупний
попит і готуються умови до пожвавлення виробництва і комерційної діяльності.
Пожвавлення — спостерігається ріст ділової активності, що супроводжується
зростанням промислового виробництва та інвестицій, помітного скорочення
безробіття, підвищенням особистих доходів і прибутків корпорацій;
Нарощування інвестицій, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага,
а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Найяскравішою ознакою
пожвавлення є збільшення платоспроможного попиту. Тому для виходу із
застійного стану застосовується стимулювання попиту. Обсяг виробництва
досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.
Піднесення (зростання) — фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує
обсяг найбільшого піднесення попереднього циклу і зростає найвищими
темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне
зростання, яке уже готує ґрунт для наступного спаду і нового економічного
циклу.
Зміна економічної кон'юнктури відбувається як результат порушення деяких
аспектів рівноваги:
 Нестабільна політична ситуація держави.
 Відкриття нових корисних копалин.
 Надходження іноземних інвестицій.
 Високий розвиток науково-технічного прогресу.[1]
Політичний бізнес-цикл Теорія політичного ділового циклу тісно пов'язана з
ім'ям Міхала Калецького, який обговорював «небажання» капіталів
промисловості «приймати втручання уряду в питання зайнятості». Постійна
повна зайнятість означатиме посилення переговорної сили працівників для
підвищення заробітної плати та уникнення невикористаної праці, що
потенційно може завдати шкоди рентабельності. Однак він не вважав цю
теорію такою, що застосовується під фашизмом, яка використовує пряму силу
для знищення сили праці.
В останні роки прихильники теорії «виборчого ділового циклу» стверджують,
що нинішні політики заохочують процвітання перед виборами, щоб
забезпечити переобрання — і змусити громадян платити за це з рецесією
згодом. Політичний діловий цикл — це альтернативна теорія, яка стверджує,
що коли обирається адміністрація будь-якого відтінку, вона спочатку приймає
обмежувальну політику щодо зниження інфляції та отримання репутації
економічної компетентності. Потім вона проводить експансіональну політику
напередодні наступних виборів, сподіваючись досягти одночасно низької
інфляції та безробіття в день виборів.
Партійний бізнес-цикл передбачає, що цикли є результатом послідовних
виборів адміністрацій з різними режимами політики. Режим A проводить
експансіональну політику, в результаті якої зростає та інфляція, але голосується
поза посадою, коли інфляція стає неприйнятно високою. Режим B заміни,
застосовує політику скорочення, що зменшує інфляцію та зростання, і цикл
вниз. Він проголошується поза посадою, коли рівень безробіття занадто
високий, його замінює Партія А.[2]

Монетарна теорія циклу

Економічні кризи 1970-х років актуалізували проблему циклічності, і саме
монетарна теорія ділових циклів, розроблена у 20-х роках ХХ ст., привернула
до себе увагу дослідників. Ключові наукові здобутки щодо коливань
економічної кон’юнктури з урахуванням визначальної ролі грошового фактора
були представлені М.Фрідменом та А.Шварц. У своїх працях «Монетарна
історія Сполучених Штатів за 1867-1960 роки» (1963) та «Гроші і ділові цикли»
(1975) вони пов’язали проблему циклічності з грошовою масою в обігу, коли
зміна номінальної кількості грошей відображала реальні ефекти, тобто настання
рецесії. Таким чином, була розроблена і обґрунтована на основі реальних даних
теорія монетарного циклу. Дослідження авторів показало, що протягом 75 років
у періоди циклічних підйомів поворотні точки в динаміці грошей
випереджають аналогічні точки зміни кон’юнктури у середньому на 16- 18
місяців, а у стадії спаду – на 12 місяців. А отже, зміни грошової маси були
провісниками поворотних моментів економічного циклу. Крім того, вчені
зробили припущення, що існує самогенеруючий циклічний механізм [12, с. 71],
в основі якого лежить порушення швидкості зміни грошової маси, котрі, в свою
чергу, зумовлюються суттєвими змінами у грошово-кредитних відносинах
(переважне використання безготівкових розрахунків, поява електронних
грошей та нових фінансових активів, зокрема різного роду деривативи,
високоризиковані фінансові інструменти тощо).
Зміст монетарної теорії циклу полягає в тому, що грошам приписується роль
основного фактора, який визначає розвиток не тільки господарської
кон'юнктури, а й економічного циклу в цілому. Такий висновок заснований на
ґрунтовних теоретичних узагальненнях, здійснених економістами монетарної
школи економічної теорії, статистичних даних, що характеризують
взаємозв'язок між змінами темпів зростання грошової маси і розвитком
ділового циклу в економіці США за майже сторічний відрізок часу. Цими
дослідженнями виявлено загальну закономірність, за якою зміни пропозиції
грошей випереджають динаміку основних макроекономічних показників.
монетарна теорія циклу грунтується на передпосилці прямого впливу динаміки
грошової маси на індекс Цін і відповідно номінального вираження ВНП. У
зв'язку з цим вся конструкція монетарної побудови циклу спирається на дві
базові позиції. Одна з них аргументує стабільність швидкості обороту грошей.
Завдяки цьому нівелюється можливість автоматичного встановлення рівноваги
грошового, ринку при виникненні під впливом зовнішніх факторів відхилення
Інша базова позиція пов'язана з аргументацією стабільної функції попиту на
гроші. Зміст цієї концепції заснований на гіпотезі “постійного доходу”, згідно з
якою співвідношення касових залишків і величини номінального доходу зі
зростанням останнього не зменшується, як це має місце в кейнсіанських
теоріях, а залишається незмінним. Мається на увазі, що при збільшенні кожної
додаткової величини отриманого доходу зростає і обсяг особистого
споживання. В результаті існуюче співвідношення між основними
компонентами грошового залишку—його трансакційною та спекулятивною
частками при додатковій емісії грошей лишається незмінним. Зрозуміло, що
при такій ситуації вплив грошового компонента, (трансакційного попиту) на
динаміку цін не залежатиме від обсягів і структури касових залишків. Він
лишатиметься стабільним, пропорційним величині Ліз
Інфляція
Теоретичні концепції інфляції
Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже декілька
століть. Однак, попри це, в економічній теорії не існує єдиного погляду на суть
цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній науці
сформувалося дві основні концепції інфляції:
1) інфляція ¾ знецінення нерозмінних на золото паперових грошей внаслідок
переповнення каналів обігу грошовою масою;
2) інфляція ¾ загальне зростання цін на товари та послуги.
Представники першого напряму стараються довести, що інфляція можлива
лише за умов функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони
вважають, що в умовах золотого стандарту інфляція неможлива. У даному
випадку ми зустрічаємося з варіантом так званої металістичної теорії грошей,
відомої в Європі ще у часи раннього капіталізму.
Хід думок неометалістів наступний: золото має високу внутрішню вартість і
тому незнецінюється подібно до його паперових дублікатів, символів.
Переповнення каналів грошового обігу золотими грошима малоймовірно,
оскільки золото ¾ втілення багатства і за таких умов воно перетікає у сферу
тезаврації. А при умовах економічного буму, зростанні потреб у компонентах
суспільного виробництва ¾ заощаджене золото знову повертається  у сферу
обігу.
Таким чином, при золотому стандарті підтримується товарно-грошова
рівновага. При такому підході звужуються історичні межі та характер інфляції,
за ними залишаються  періоди функціонування товарних грошей.
Представники другого напряму вирішального значення  у трактуванні інфляції
надають зростанню цін незалежно від його причин та умов, за яких воно
відбувається. Стабільність цін є для нього головною ознакою відсутності
інфляції. Тому вони нерідко допускають можливість інфляції приобігу дійсних
грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за таких умов можливе
підвищення цін. Так  А.Пезенті називає інфляцією зростання цін внаслідок
псування монет (золотих, срібних) або здешевлення благородного металу.
Таких поглядів дотримується більшість економістів Заходу.
Теорія “інфляції попиту” .  Започаткував цю теорію Дж. Кейнс. Він розглядав
інфляційні процеси як невід¢ємну складову елементів макроекономічної
системи. В кейсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляційних
процесів є надмірний попит відносно товарної пропозиції. Перевищення попиту
над пропозицією Дж. Кейнс назвав “інфляційним розривом”. При цьому
чинники інфляції можуть бути як на стороні пропозиції, так і попиту. Дж.
Кейнс відмічав: “…якщо пропозиція грошей в порівнянні з пропозицією товарів
для купівлі збільшується, має місце інфляція”. Він доказував, що пропозиція
грошей не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки
зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень
процентної ставки (ціни за ліквідні кошти) падає. Сукупний попит буде
збільшуватись помірковано, оскільки зниження процентної ставки приведе до
збільшення інвестиційних затрат.
Теорія “інфляції витрат” . Ця теорія виникла внаслідок подальшого розвитку
кейсіанської ідеї “негрошового” механізму інфляційного процесу. У 60-ті роки
в США інфляція розвивалася при відсутності надмірного попиту і повної
зайнятості, тобто всупереч теорії “інфляційного розриву”. Це дало підстави
стверджувати, що в умовах високої монополізації виробництва і ролі
профспілок на ринку праці підприємці можуть підвищувати ціни, а профспілки
¾ заробітну плату за своєю ініціативою, навіть при незмінності попиту.
Подібна ініціатива виступає імпульсом інфляційного процесу. Вся
відповідальність за інфляцію покладається  на підприємців, котрі не хочуть
поступатися своїми прибутками і підвищують ціни в міру зростання
виробничих витрат. Прихильники цієї теорії з усіх виробничих витрат виділили
заробітну плату, оскільки вона найбільш тісно пов¢язана з інфляцією,
обслуговує особисте споживання і не сприяє розширенню виробництва.
Типи[ред. | ред. код]
За величиною темпів розрізняють такі типи інфляції :
 повзуча інфляція — яка проявляється в тривалому поступовому зростанні
цін (не більше 10 % на рік);
 галопуюча інфляція — зростання цін темпами в межах 10-50 % в річному
вимірі;
 гіперінфляція — з дуже високими темпами зростання цін (сотні, тисячі та
ін. відсотків зростання цін в річному вимірі).
Інфляцію можна розподілити також на такі складові:
 базова інфляція[6] (є мірою інфляції попиту, наприклад, може
обумовлюватися перевищенням сукупного попиту свого довгострокового
рівноважного рівня);
 вузька базова інфляція — зміна цін імпортованих товарів, що відображає
таким чином вплив зміни обмінного курсу.
 небазова інфляція (відображає вплив факторів пропозиції), остання
включає в себе зміну цін, що регулюються адміністративно, зміну цін на
товари з малим ступенем обробки (сирі овочі, фрукти та ін.), а також
зміну цін на паливо.
Види[ред. | ред. код]
 Помірна інфляція спостерігається тоді, коли ціни зростають повільно —
до 10 % за рік. За такої інфляції ціни відносно стабільні, люди охоче
заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється
 Передбачена — це інфляція, яку учасники ринкового процесу очікували і
захистилися від її згубних впливів.
 Непередбачена інфляція є несподіваною для економічних суб'єктів.
 Збалансованою є інфляція, в процесі якої відносні ціни не змінюються.
 Незбалансована інфляція супроводжується зміною відносин цін товарів,
послуг та ресурсів, тобто ціни на товари змінюються неоднаковими
темпами.
 Прихована інфляція — інфляція, що виникає внаслідок товарного
дефіциту, що супроводжується прагненням державних органів утримати
ціни на колишньому рівні.
Причини виникнення інфляції[ред. | ред. код]
 надмірне збільшення пропозиції грошей (класичний приклад —
монетизація дефіциту державного бюджету (причина гіперінфляції в
Україні в 90-х роках ХХ-го століття)[джерело?];
 обмеження пропозиції (інфляція пропозиції), що зазвичай викликає
зростання цін на сировинні товари, а також на товари з вищим ступенем
обробки через вторинні ефекти;
 надлишковий споживчий попит в економіці (інфляція попиту), причиною
якого може бути надто м'які кредитні умови та ін.;
 інфляція в інших країнах за суттєвих обсягів імпорту (імпортована
інфляція), підвищення цін на імпортні товари;
 девальвація національної валюти (збільшує ціну імпортованих товарів,
погіршує економічні очікування);
 зростання очікувань щодо зростання цін в майбутньому (інфляційних
очікувань).
Наслідки інфляції
Соціальні наслідки. В умовах істотної інфляції зростає розрив в реальних
доходах між видами соціальних груп, погіршується становище осіб з
фіксованим доходом (наприклад, пенсіонерів, службовців, студентів, чиї
доходи формуються за рахунок держбюджету). Зростає соціальна
нестабільність і дефіцит бюджету (ефект Танзі-Олівера).
Наслідки для економічного зростання. Інфляція є прихованим податком
(див. інфляція як податок), зокрема, на заощадження, оскільки знижує стимул
до нагромадження. Заощадження в формі готівки або ж депозитів скорочуються
та відбувається зміщення до нагромадження натуральних речей  як
нерухомість, дорогоцінності (золото тощо). Інфляція змінює співвідношення
між заощадженнями та споживанням, спотворює обчислення прибутків
підприємцями. Найбільше викривлення інфляцією інформації про прибутки
відбуватиметься на підприємствах за капіталом, придбаним до виникнення
інфляції. Викривлені інфляцією прибутки спотворюють розподіл ресурсів на
ринку, спричинять до збільшення інвестицій у виробництво з більшим
співвідношенням між капіталом та продуктом, зменшуючи інвестиції в інші
виробництва. Таким чином, виробники переорієнтовуються на випуск товарів
низької якості, зменшується активність у видах діяльності, що потребують
довгострокових інвестицій.
Політичне середовище. Інфляція негативно впливає на сприйняття
громадськістю влади. Наприклад, прагнення державних органів одержати за
допомогою емісії додаткові засоби для вирішення невідкладних завдань
найчастіше лише прискорює інфляцію. Знижується довіра до діяльності Уряду,
до запланованих програм та реформ.
Вплив інфляції на зовнішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим
наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де
інфляція відсутня чи розвивається нижчими темпами. Падіння курсу
відбувається нерівномірно і неадекватно зниженню купівельної сили грошей на
внутрішньому ринку. При спробах держави втручатися у зовнішньоекономічні і
валютні відносини виникають розбіжності між офіційним і ринковим курсом
валюти, формується кілька ринкових курсів тощо. Усі ці явища дезорганізують
зовнішньоекономічні зв'язки, вносять до них значний спекулятивний елемент
(див. спекуляція), стримують приплив іноземного капіталу, погіршують
платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її позиції на
світовому ринку
Вплив інфляції на розвиток макроекономічних процесів.
Деякі економісти дотримуються тієї точки зору, що незначна інфляція, скажімо,
щорічне підвищення цін на 3—4 %, яка супроводжується відповідним
зростанням грошової маси, здатна стимулювати виробництво.
Такий погляд є дискусійним. З одного боку, збільшуються грошові доходи,
розширюються капіталовкладення, а з іншого — зростання цін призводить до
знецінення не використовуваного капіталу. Отже, виграють не всі, а перш за все
найсильніші фірми, які мають сучасне обладнання і досконалу організацію
виробництва.
Від інфляції можуть виграти люди, які взяли кредит, якщо повертатимуть його
знеціненими грошима. Наприклад, боржник, узявши в позику 100 тис. гривень,
через рік повинен повернути взяту суму з процентом. Якщо за цей час
купівельна здатність грошової одиниці знизиться вдвічі, то сума, повернена
банкові, буде реально в два рази меншою, ніж узята в позику (без урахування
процента).
Низька і відносно стабільна інфляція, яку можна передбачити і врахувати в
економічній діяльності, не створює серйозних проблем. Суттєві складнощі
виникають тоді, коли рівень інфляції високий і коли її темпи різко коливаються
(рис. 3.17).
Інфляція зменшує купівельну спроможність грошової одиниці. Кількість
товарів і послуг, які можна придбати за ту чи іншу купюру, зменшується. Отже,
знижуються реальні доходи населення. Найбільше від цього страждають ті, що
мають фіксовані доходи — вчителі, лікарі, працівники інших установ, доходи
яких не індексуються, пенсіонери, студенти.
Неочікувана інфляція приносить збитки тим, хто віддав гроші в позику, бо її
буде повернено знеціненими грошима. Отже, відбувається перерозподіл
доходів між кредиторами і боржниками. Інфляція викликає соціальну
напруженість у суспільстві, бо відбувається його розшарування. Держава може
свідомо використовувати емісію грошей для покриття своїх надмірних
бюджетних витрат і дефіциту державного бюджету.
Ще більш негативний вплив робить гіперінфляція. Вона розбалансовує
економічну рівновагу, порушує структуру виробництва, підриває стимули
довгострокових інвестицій. Вона зумовлює переливання капіталу зі сфери
виробництва у сферу обігу, де він швидше обертається. Знижуючи реальні
доходи населення, інфляція звужує місткість внутрішнього ринку, спотворює
структуру попиту, посилює спекуляцію і тіньовий бізнес.
Тривала гіперінфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів, що
розвивається внаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до
державного бюджету та одночасного зростання видатків.