ІІ-й Інтернаціонал.

До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Майже в усіх країнах було створено
профспілки й соціал-демократичні партії, які координували свою діяльність у межах ІІ-ого
Інтернаціоналу, створеного замість 1-ого в Парижі 1889 року. Другий інтернаціонал, також
Соціалістичний інтернаціонал або Робочий інтернаціонал - міжнародне об'єднання соціалістичних
робітничих партій.
По суті, І. II не мав ні керівного центру, ні друкованого органу, ні статуту, ні програми. Все це
послаблювало міжнародну солідарність робітничого класу. Для постійного зв'язку між партіями-
членами в 1900 році було засновано Міжнародне соціалістичне бюро, що знаходилося в Брюсселі.
Проте серед соціалістів не було єдності щодо способів боротьби за інтереси робітників. Ліві течії
вважали, що їх можна задовольнити лише знищенням існуючих відносин через «соціалістичну
революцію», «диктатуру пролетаріату» та усуспільнення власності.

Перший конгрес відкинув реформістський проект революції і підкреслив, що робітники повинні

використовувати політичні права для боротьби за економічне визволення, за ліквідацію класового
панування буржуазії. Питання про політичну тактику соціал-демократії обговорювалося на III конгресі.
На цьому, так само як і на наступному, IV конгресі (Лондон, 1896) відбувалися гострі зіткнення з
анархістами, зокрема з питання про політичну боротьбу. На VI конгресі (Амстердам, 1904)
обговорювалося питання про ревізіонізм Бернштейна. Ревізіоністи отримали на конгресі відсіч, були
змушені відступити.
Марксизм як економічна, соціально-політична, філософська теорія, ідеологія пролетаріату виник в 40-і
роки XIX століття в Німеччині, у відповідь на суспільну потребу в теоретичному обгрунтуванні нового
суспільно-політичного руху -робітничого руху. Основоположники марксизму Карл Маркс і Фрідріх
Енгельс були не тільки теоретиками, але і організаторами боротьби пролетаріату за свої права. Вони
очолили марксистські напрями в робочому русі та розробили програму і тактику боротьби за єдність
робочого класу. 

На початку XX ст. виникає радикальна опозиція опортуністів і примиренців - ленінська партія

більшовиків (Комуністична партія Радянського Союзу), а також ліві елементи в міжнародному
робітничому русі, які вивчали і поширювали досвід революції 1905-07 в Росії, уроки збройної боротьби
пролетаріату. Штутгарт, 1907. Відбувся VII конгрес І. II, в роботі якого взяв участь Ленін. Велике місце
на конгресі зайняло питання про загрозу війни. Після тривалих дебатів було прийнято резолюцію
Бебеля з принциповими поправками Леніна, суть яких - вказівка на необхідність використовувати
викликаний війною кризи для повалення капіталізму. Різке зіткнення опортуністичного і
революційного крила, центром якого були російські більшовики, керовані Леніним, відбувалося на VIII
конгресі І. II (Копенгаген, 1910). З огляду на наростаючої загрози війни конгрес знову прийняв
антивоєнну революцію. Боротьбі проти військової загрози був присвячений IX (Надзвичайний) конгрес
(Базель, 1912). Він одноголосно прийняв антивоєнний маніфест, що закликав до революційної
боротьби проти загрози імперіалістичної війни. Однак ця одностайність була, по суті, зовнішньою.
Звичайно, ні праві, ні центристи не хотіли війни, але ще більше вони не хотіли революції. 
Потрібна була війна, щоб таємне стало явним. Напередодні першої світової війни І. II зовні
представляв значну революційну силу. У нього входило 27 соціал-демократичних партій з 22 країн, за
які на парламентських виборах голосувало близько 12 млн. виборців. Він керував Міжнародним
секретаріатом профспілок, які об'єднували понад 7 млн. робочих.

З початком Першої світової війни в 1914 велика частина партій та профспілок, відмовившись від
класової боротьби, стала на точку зору класового миру і захисту вітчизни. Соціалістичні партії
Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції схвалили політику «своїх» урядів. Так перестав існувати І. II. Він
розвалився в результаті переходу його лідерів на соціал-патріотичні позиції. Єдиною революційною
партією залишалася партія більшовиків в Росії.
Прибічники революційної боротьби почали називати Другий інтернаціонал «Жовтим». Фактично у
1914–1918 роках Інтернаціонал не функціонував, було припинено діяльність Міжнародного
соціалістичного бюро.
 Берн, 1919. Після завершення війни відбулась конференція, в якій брали участь більшість старих
соціал-демократичних партій. Одним з головних питань конференції в Берні була оцінка Жовтневої
революції в Росії. На тій конференції було проголошено створення Міжнародної соціалістичної комісії.
В резолюціях, ухвалених у Берні, йшлося про початок відродження Другого інтернаціоналу. На
Люцернській конференції більшість висловилась за Версальський мирний договір та заснування Ліги
Націй. Женева (Швейцарія), 1920. Відбувся конгрес, який офіційно проголосив відтворення Другого
інтернаціоналу.

Наслідки 
Крах І.II перекреслює позитивних сторін його діяльності. Він розширив масштаби організованого
робочого руху, зміг вирвати у капіталістів численні поступки в поліпшенні умов праці та підвищення
життєвого рівня. «II Інтернаціонал, - писав Ленін, - виконав свою частку корисної підготовчої роботи
за попередньою організації пролетарських мас в довгу« мирну »епоху найжорстокішого
капіталістичного рабства і найшвидшого капіталістичного прогресу останній третині XIX і початку XX
століття»
Під тиском робітничого та різноманітних демократичних рухів у країнах Заходу почалась «епоха
реформізму», яка забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р. до 1917 р. її ініціювали, здебільшого,
ліберальні партії. Завдяки реформам, що їх пощастило провести у країнах Заходу, було створено перші
системи соціального страхування, зміцнено демократичні інститути, закладено основи механізмів
державного регулювання соціально-економічних процесів.