1.

 Українська Центральна Рада

1) Створення Центральної Ради. Проголошення автономії України та
відродження її державності.

17 березня 1917 року в Києві було проголошено утворення Української Центральної

Ради як представницького органу, об'єднуючого «українські організації на спільних
домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою».

2) Проголошення Української Народної Республіки (УНР).

Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як

автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після початку
українсько-радянської війни, проголошена незалежною державою.

3) Перша радянська агресія на Україну в кінці 1917 - на початку 1918 рр

ПЕРША ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ ПРОТИ УНР 1917–1918 – збройний конфлікт, що став
наслідком протистояння Української Народної Республіки та РНК Росії на чолі з В. Леніним;
бойові дії відбувалися з грудня 1917 по травень 1918.

4) Державний статус радянської УНР, взаємини з Радянською Росією.

Станом на початок 1918 року як справжня, так і сурогатна, тобто радянська УНР
декларували своє майбутнє у складі федеративної Росії.

Таким чином, УНР здобула міжнародне визнання раніше за радянську Росію, яка уклала
мирний договiр з країнами Четверного союзу 3 березня 1918 року.

2. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського

1) переворот та ставлення до нього українських політичних партій.
переворот 29 квітня 1918 р. і встановлення гетьманської влади
Українська демократично-хліборобська партія, поставились обережно до перевороту і не
відмовились від участі в ньому.
Позиція національних політичних партій до гетьманської влади значною мірою
визначалась їх негативним ставленням до гетьманського кабінету.

Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба: праве

крило стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з
урядом; ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими
більшовиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Створився новий
Центральний Комітет партії, який почав видавати нелегальний часопис п. н. "Боротьба", що закликав до
соціальної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу називали "боротьбистами".

Конституційно-Демократичної Партії, більшість членів якої складалася з українців, але було в ній

чимало росіян та євреїв. З'їзд відбувся із участю делегатів з цілої України та трьох міністрів-кадетів: М.
Василенка, А. Ржепецького та С. Гутника. Вони заявили, що стоять на платформі самостійної України.
З'їзд признав персональне право окремим членам вступати до нового уряду.

15-18 травня відбувся з'їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства -

т. зв. "Протофісу". Прибуло коло 1.000 делегатів. З'їзд ухвалив підтримати гетьманський уряд і заявив
про свою готовість всіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного
ладу Української Держави. Цей з'їзд показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників та
середньої інтелігенції, членів ка-де. підтримують також великі капіталісти та промисловці.

Опозиція проти гетьманату зростала. 24 травня до Гетьмана звернулися представники чотирьох

українських партій (самостійників-соціалістів, Трудової Партії, соціалістів-федералісгів та хліборобів-
демократів), які заявили, що кабінет міністрів не український, бо до нього не ввійшли члени
українських груп, які творили державу. Вони протестували проти заборони ряду з'їздів, проти
діяльності місцевої адміністрації, яка дозволяє різного роду надуживання, проти призначення на
посади не-українців, проти військової політики.

Український Національно-Державний Союз. Цей Союз складався з таких груп: українські соціалісти-

самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова Партія, пізніше - хлібороби-демократи; Рада
залізничників, Поштово-Телеграфічна Спілка; українські соціал-демократи, соціалісти-революціонери.
Головою Союзу був А. Ніковський. З самого початку Союз почав боротьбу проти Гетьмана й
гетьманського уряду, як "буржуазного й неукраїнського". Він діяв через пресу і підтримував страйки.

2) Гетьманського кабінету. Національно-державна політика гетьмана П.Скоропадського.

Попри бойкот українських соціалістів, дуже коротке (сім з половиною місяців) існування
Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського
державотворення.
Він охопив усі ділянки суспільного буття ‒ від закордонної політики і військового
будівництва, творення державної адміністрації або земельної реформи до відкриття
українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського
шкільництва.
Свій чималий досвід у військовій справі, ознайомлення з вищим державним апаратом
Росії і дипломатичними колами під час перебування при царському дворі були
надзвичайно важливим здобутком, який гетьман вносив у діяльність свого уряду.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії Павло Скоропадський

усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам
можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна і регулярна армія, державно-
управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю
держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне
фінансування заклади освіти, науки та культури.
Суттєві зрушення відбулися в організації економічного життя. Вони обумовили неабиякі
успіхи, в основі яких лежало оздоровлення фінансів.
Без золотого покриття було поставлено на тверду основу українську валюту. Гетьманський
карбованець дорівнював за паритетом царському рублю. Бюджет Української Держави
було зведено без дефіциту. Це дало змогу промисловості, транспорту і торгівлі діяти на
повну потужність.
Економісти відзначали це як надзвичайне явище у порівнянні з іншими регіонами
колишньої імперії.

24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала
розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. – ще 79 тис. У липні
було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем
для майбутньої української армії.

3. Діяльність Директорії в Україні.

1) Директорія і її внутрішньополітичний курс.

• відновила чинність законів УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької
землі селянам без викупу; за землевласниками залишалися будинки, худоба,
виноградники; проголошено недоторканність землі промислових підприємств і
цукрозаводів та іноземних власників; дозволялося мати земельні ділянки до 15 десятин;

• призначено уряд під головуванням В. Чехівського;

• вища законодавча влада передавалася Трудовому Конгресові – парламенту,

сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також
залізничників і поштовиків (власники і «нетрудова» інтелігенція позбавлялися виборчих
прав); буржуазія і поміщики також були позбавлені виборчих прав.

* Створити боєздатну армію зі збройних формувань, що виникли під час

антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія фактично опинилася без армії.
Головний отаман С. Петлюра почав призначати отаманами будь-кого, хто міг
командувати, мав зброюі виказував лояльність до Директорії, а також заявив про своє
прагнення боротися з більшовиками. Ніякого контролю над отаманами не існувало.
Безперервна війна, епідемії, чвари в керівництві, вичерпання воєнних і фінансових
ресурсів, що дісталися у спадок від П. Скоропадського, відсутність зовнішньої підтримки
зумовили поразку армії УНР

Певна територія України тривалий час залишалася поза впливом Директорії.

2) Зовнішня політика Директорії.
У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв’язки УНР – її визнали
Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв’язки з радянською Росією
не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на
Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації,

дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте більшовицька
загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об’єдналася в соборну державу з Західноукраїнської Народною

Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських землях, які перебували під владою
Австро-Угорщини.

Об’єднання українських земель в одну державу мало причини:

• польський наступ на територію ЗУНР;

• нестримне бажання українців жити в єдиній соборній українській Державі.

 3) Друга війна Радянської Росії проти УНР. Встановлення більшовицького режиму.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади i виїхав до Німеччини. УНР було

офіційно відновлено. 14 грудня воєнні частини Директорії вступили до Києва.

Директорiя не змогла навести порядок i налагодити ефективне управління країною.

Селянська стихія, розбурхана антигетьманським повстанням, почала швидко
перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над
територією, де владу перебрали місцеві отамани. Ситуація ще більше ускладнилася через
висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких.
Своє пряме завдання – взяти під контроль території, які залишали армії німецького
блоку,– підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримали в Україні
великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію і стали причиною подальшого
поглиблення розколу всередині Директорії.
Серед членів Директорії не було єдності: одні виступали за союз із більшовиками (В.
Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал), інші – за союз з Антантою проти більшовиків (С.
Петлюра).
Доля Директорiї вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна
радянської Росiї проти УНР – кінець 1918 р. і початок 1919 р.). Із січня 1919 р. війська
Директорiї залишили Харкiв, який став столицею радянської України. Протягом трьох
тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Воєнні дії перекинулися на
Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р.
Жмеринки Український фронт розділився на два фронти: Пiвденно-Захiдний та Пiвнiчно-
Захiдний.
Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо
стабілізувати становище на фронтi й на початку червня 1919 р. закріпитися на лінії
Старокостянтинiв – Проскурів – Кам’янець-Подільськ. Над рештою території України (крім
західних областей) встановився радянський контроль.
Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким обмеженням її
суверенітету:
1. КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були
філіями відповідних російських організацій і керувалися з Москви;
2. – РНК України, УРНГ діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР;
3. – у травні–червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських
республік; об’єднанню під керівництвом вищих державних органів Російської
Федерації підлягали: військова організація і військове командування народного
господарства, залізниці, фінанси; 4 червня ліквідовано Український фронт, а з
підрозділів, що входили до його складу, утворили три армії.
Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення
республіки, викликала невдоволення у середовищі селянства, інтелігенції та робітників.
Проти більшовицької влади почав підніматися могутній селянський повстанський рух.
Найнебезпечнішим для більшовиків було повстання під проводом М. Григор`єва.

4. Утворення та діяльність Західно-Української Народної Республіки

1) Національно-визвольного руху в західноукраїнських землях у 1917-1918
рр.
Після розвалу Австро-Угорщини у жовтні 1918 року виникла Національна Рада як вищий
орган майбутньої держави. її було проголошено 13 листопада 1918 року під назвою
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем (він
же очолив Національну Раду) і головою уряду К. Левицьким.
Формування державності в цьому регіоні було перервано нападом польських збройних
сил. У ніч з 21 на 22 листопада війська ЗУНР залишили Львів, переїхавши до Тернополя, а
згодом до Станіслава. 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані було
проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР, за яким ЗУНР гарантувалася повна автономія.
Вагомим був і внесок нової держави у створення Української галицької армії (УГА). 100 тис.
патріотів виявили бажання стати на захист своєї держави. Але процесові реформ завадила
польсько-українська війна. Польські війська 16-18 липня окупували Східну Галичину,
Західну Волинь і відкинули УГА за Збруч. Так було ліквідовано структуру української
державності, яка щойно почала формуватися, мала намір ліквідувати поміщицьке
землеволодіння, гарантувала рівні права всім громадянам і заходилася розбудовувати
власні збройні сили.

2) Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

Є.Петрушевич..

Петрушевич Євген Омелянович (1863-1940) - державний і політичний діяч, один з

керівників української революції 1917-1920 рр. Родом з сім'ї священика. Освіту здобув
в Академічній гімназії у Львові і у Львівському університеті. У 1914-1918 рр. - член
Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 року як
президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919
року обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично -
президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 року Акта злуки УНР і ЗУНР став
членом Директорії УНР. Політичні суперечності з Петлюрою щодо союзу УНР з
Польщею змусили Петрушевича виїхати за кордон. Деякий час очолював Уряд в екзилі,
метою якого було відновлення незалежності ЗУНР. Помер у Берліні.

3) Соціальний і національно-визвольний рухи на Хотинщині, Буковині,

Закарпатті (кінець 1917 - травень 1919 рр.) і захоплення цих земель
Румунією і Чехословаччиною.

Після переїзду Любовнянської Руської Ради до Пряшева наприкінці грудня 1918 р.

провідну роль тут здобула група прочехословацьки налаштованих громадських діячів і
політиків на чолі з русофілом Антоном Бескидом, які на засіданні Пряшівської Ради 7 січня
1919 р. під протекцією чехословацьких військ домоглися прийняття резолюції про
об’єднання з Чехословаччиною

Тимчасового Основного закону (Конституції) ЗУНР.

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-
угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданню 13 падолиста 1918 —
історичний документ, прийнятий Українською Національною Радою 13 листопада 1918 року, що
проголосив конституційні основи новоствореної держави — Західноукраїнської Народної
Республіки.

Назвіть основні причини і трагічні наслідки для України українсько-

польської війни (1918-1919).

Причини
Революційні події 1917-1918 рр. у Наддніпрянщини справили великий вплив на населення
Галичини, Буковини та Закарпаття, попри кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції
визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне
відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.
Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину
зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому, українські військовики
протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний
військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».

Наслiдки
Наприкінці червня польська армія перейшла в наступ. Відділи УГА 16-18 липня 1919-го
перейшли за Збруч, після чого територію ЗУНР окупувала Польща Близько 10 тисяч поляків
і 15 000 українців, в основному солдати, загинули під час цієї війни. Українські
військовополонені утримувалися в жахливих умовах у колишніх австрійських таборах для
військовополонених в Домбі (Краків), Ланьцуті, Пикуличах, Стрілкові й Вадовиці.
Жодні домовленості про автономію та демократичні принципи Польщею ніколи не
виконувались, навпаки приймалась політика асиміляції українського населення, що
спричинило до поглиблення конфлікту (див. Українська Військова Організація)
Після війни французи, які підтримали Польщу дипломатичним і військовим шляхом,
отримали контроль над східними галицькими нафтовими родовищами на умовах, які були
дуже несприятливими для Польщі.
На початку Другої світової війни більша частина регіону була захоплена Радянським
Союзом і згідно з договором приєднана до Української РСР, яка в той час була однією з
республік Радянського Союзу, зі встановленням кордону по лінії Молотова — практично
по лінії Керзона.
4) Українське питання на Паризькій мирній конференції (січень-червень
1919 р.). Зміст Версальського мирного договору.
Версальський мирний договір - мирний договір з Німеччиною у Версальському
великому палаці (ратифіковано 9 липня 1919р. Німецькими національними зборами). Ця
дата вважається датою закінчення 1-ї світової війни. За цим договором Німеччина
визнавалася винною у розв’язанні світової війни. Вона втрачала всі свої колонії, деякі
території передавалися сусіднім державам, на неї накладалися військові обмеження та
репарації за збитки, завдані країнам Антанти.
Військові статті:
-        Відміна загальної військової повинності у Німеччині;
-       Сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тисяч солдат і 5 тис
офіцерів, причому вона призначалася для підтримки порядку всередині
країни;
-        Німеччині заборонялося мати наступальні види озброєнь, підводний флот,
великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію;
-        Німецький генштаб розпускався;
-        Заборона військової підготовки в навчальних закладах Німеччини;
-        Військо-морський флот обмежувався 6 броненосцями, 6 легкими
крейсерами і 12 контрміноносцями з 15 тис чоловік особового складу;
-        Німецька територія по лівому берегу Рейна, та смуга шириною 50
кілометрів по правому берегу проголошувалась Рейнською
демілітаризованою зоною;
-        На Захід від Рейну встановлювалися три зони окупації: північна зона
(Кьольн), звідкіля окупанти будуть виведені через 5 років (у січні 1925р.),
центральна (Кобленц) – через 10 років (січень 1930р.), та південна зона
(Майнц) – через 15 років (січень 1935р.).
-        Контроль за виконанням воєнних постанов Версальського договору
покладено на воєнну, морську й повітряну міжсоюзницькі комісії.