Інтеграція та найважливіші інтеграційні об’єднання світу

ІНТЕГРАЦІЯ: СУТНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ

Право як найбільш ефективний регулятор суспільних відносин покликане

сприяти розвитку інтеграційних процесів, забезпечувати їх взаємодію на
паритетних засадах та з урахуванням інтересів обох сторін [1, с. 160; 22]. Як
зазначає М. Пебро, «інтеграція – складний процес взаємодії держав, що
характеризується двома елементами: правовою формою і економічним змістом»
[2, с. 72]. Особливою формою інтеграції, обмеженої територіальними/
геополітичними рамками, є регіональна інтеграція. У ХХ ст. значення
національної держави зазнає переоцінки, модель регіону як частини світової
спільноти стає більш популярною. Значущість і вага окремого регіону зростає
разом із поглибленням у ньому інтеграційних процесів [3, с. 8]. Найбільш
успішно й динамічно регіональна інтеграція здійснюється в рамках ЄС [21].
Вперше термін «інтеграція» застосовано у 30-х рр. ХХ ст. [3, с. 11]. Інтеграція
(від лат. integration – відновлення, поновлення та integer – цілий) – напрямок
процесу розвитку, пов’язаний з об’єднанням в єдине ціле раніше різнорідних
частих і елементів [4, с. 210]. Тлумачний словник Оксфордського університету
розглядає інтеграцію як «акт чи процес поєднання двох чи більше частин таким
чином, щоб вони функціонували разом» [5, с. 675]. Інтеграційні процеси
відбуваються як у межах вже створеної системи, що призводить до підвищення
рівня її цілісності та організованості, так і під час виникнення нової системи з
раніше не пов’язаних елементів. Окремі частини інтегрованого цілого можуть
мати різний ступінь автономії. Під час інтеграції збільшується обсяг та
інтенсивність взаємозв’язків між складовими її системи, зокрема,
надбудовуються нові рівні управління. Результатом інтеграції є певний ступінь
інтегрованості – стан упорядкованого функціонування частин цілого [4, с. 210].
К. Пурсіайнен вважає, що «інтеграція» означає зміцнення взаємозалежності та
злагодженості елементів соціальної системи [6, с. 23]. Один із найвпливовіших
теоретиків інтеграції неофункціоналізму Е. Хаас визначив інтеграцію як
«процес, за допомогою якого політичні діячі в особистих чітких національних
установках погоджуються передати свої довіру, очікування і політичну
активність новому центру, чиї інституції володіють юрисдикцією, яка виходить
за межі раніше існуючої у національних державах» [7, с. 2]. Таке широке
визначення включає як соціальний (передача відданості), так і політичний
(розбудова нових інституцій, які знаходяться над країнами-членами і мають
прямий вплив на частину їх справ) процеси. Інтеграція призводить до
виникнення нового центру політичного впливу, що залучає до себе головних
суб’єктів національного масштабу [8, с. 21]. За термінологією А. Етціоні,
поняття «співтовариство» і «інтеграція» виступають суб’єктом і предикатом.
При цьому «співтовариство» постає як своєрідна «спільність чи навіть система,
якій притаманні самодостатні інтеграційні механізми», натомість «інтеграція» –
це певна «здатність 102 даної системи підтримувати себе саму в результаті дії та
впливу як внутрішніх, так і зовнішніх змін» [9, с. 329, 330]. На думку А. Етціоні,
інтеграція включає такі складові: ефективний контроль за використанням
примусових заходів впливу, єдиний центр, відповідальний за прийняття та
виконання рішень, і домінуючий центр політичної єдності основної маси
політично активного населення [9, с. 329]. К. Дойч розглядає інтеграцію як
реальну можливість забезпечення мирного співіснування країн, що досягається
шляхом розширення торгівлі, вільного руху людей, культурного обміну,
проведення консультацій [10, с. 83]. Відтак, згідно з європейським підходом,
інтеграцію визначають як «процес, за посередництвом якого окремі держави
передають частину своїх суверенних прав на користь створюваної і єдиної для
них усіх інституціональної структури для того, щоб забезпечити врахування і
реалізацію їх спільних інтересів» [11, с. 255]. При визначенні поняття
«інтеграція» вітчизняні вчені акцентують на такому її принципі, як «цілісність»,
натомість західні дослідники виокремлюють принцип «гармонії». Спочатку
різні теорії європейської інтеграції (федералізм, функціоналізм,
неофункціоналізм, трансакціоналізм, інтергаверменталізм, реалізм, неореалізм,
конструктивізм, інституціоналізм тощо) аналізували і пов’язували її виникнення
виключно з економічними, соціальними і політичними чинниками. Зокрема, А.
Вінер та Т. Діц зауважують, що у 70-х рр. ХХ ст. спостерігався певний «застій»
в інтеграційних процесах в Європі. У другій половині 80-х рр. ці процеси
відновлюються та набувають нового розвитку. Так, вчені-правознавці
обґрунтовують потребу в «інтеграції через право», вивчають зростаючі правові
взаємозалежності і зміни у значенні незалежності [7, с. 5]. Інституційний підхід
до євроінтеграції досліджує питання формування нової системи, її структуру,
інтегративні властивості, елементи та їх взаємодію. Ця нова система
визначається як «Єдина Європа». За даного підходу посилюється значення
права, його роль та вплив на процес євроінтеграції. Вчені аналізують нові
аспекти інтеграції: особливості міждержавної взаємодії на формальному і
неформальному рівнях, процедури прийняття рішень, результати
інституціоналізації тощо. Отже, взаємодія правової, політичної та економічної
систем стимулює розвиток інтеграції і визначає його напрямки [12, с. 62].
Питанням правової інтеграції у західній науці почали приділяти увагу
переважно у 70–80-ті рр. ХХ ст. Так, М. Каппеллетті, Ф. Манчіні, 103 К.
Ленартс, Дж. Уейлер, М. Расмуссен вивчають інтеграцію через право, яке
покликане пояснити інтеграційний прогрес в Європейському економічному
співтоваристві. Розвиток євроінтеграції починає розглядатися крізь призму
правових вчень, які відігравали ключову роль в оцінці масштабів інтеграції і у
80-ті рр. перейшли із пояснювального до нормативного аналізу (Джо Шоу і Дж.
Мор, 1995; Р. Белламі і Д. Кастільоне, 1996; Дж. Вейлер, У. Хальтерн, Фр. Маєр,
1996) [13, с. 10]. На думку М. Каппеллетті, М. Секкомбе і Дж. Уейлера саме
право визначає статус і сферу діяльності головних суб’єктів в умовах інтеграції,
контролює і обмежує їх дії, виступає нормативним регулятором у відносинах
між учасниками процесу інтеграції [14, с. 4]. Однією з характерних
особливостей Європейських співтовариств, на думку представників правового
підходу, є унікальність їх юридичного статусу: з одного боку, Співтовариства
створені державами і функціонують на основі міжнародно-правових норм, а з
другого – в рамках ЄС сформувався власний специфічний автономний
правопорядок, який суттєво відрізняється від національного правопорядку
держав-членів. Представники даного підходу досліджують такі питання: роль і
значення інститутів ЄС у процесі євроінтеграції, їх взаємодія, юридичні
перспективи ЄС, його місце в Європі й у світі, специфіка автономного
правопорядку ЄС, його роль у поглибленні інтеграції і відносин між країнами,
значення основних принципів права ЄС та роль Суду ЄС в їх розвитку і
нормативному закріпленні, співвідношення права ЄС і національних правових
систем. Беззаперечним досягненням Суду ЄС є створення такої системи, в
центрі якої є норма права, що демонструє наскільки ефективною може бути
діяльність міжнародного судового органу в реальному закріпленні та в
практичній реалізації правових норм, які регулюють відносини між
суверенними державами. Отже, Суд ЄС постає одним із головних суб’єктів
євроінтеграції [15, с. 7], якому притаманні риси міжнародного, конституційного,
адміністративного й кримінального судів [16, с. 197, 198]. М. Гнатовський
розглядає правову інтеграцію як «правове співробітництво» і застосовує цей
термін для позначення «усіх форм інтернаціоналізації національних правових
систем» [17, с. 70]. Правова інтеграція – це «спільна діяльність держав,
міжнародних організацій, спрямована на зближення національних правових
систем на основі міжнародно-правових норм, їх інтернаціоналізації» [18, с. 11,
12]. О. Єгоров розуміє правову інтеграцію як «об’єктивний прояв соціально-
психологічної потреби 104 співтовариств у зближенні; правова інтеграція
проявляється в гармонізації національних правових інтересів різними
способами і методами, але не являє собою процесу чи результату абсолютної
ідентифікації даних правопорядків» [19, с. 76]. Отже, правова інтеграція – це
процес правової взаємодії, взаємного пристосування і зближення національних
правових систем на основі міжнародних принципів, стандартів і методів
правового регулювання. При цьому наближення є першою стадією, а зближення
– результатом правової інтеграції. Головним засобом правової інтеграції
виступає гармонізація законодавства [20, с. 7, 8].

Найважливіші інтеграційні об’єднання світу

На цей час у світі нараховується близько 20 міжнародних економічних

об’єднань інтеграційного типу в основних регіонах і на континентах земної
кулі. Кожне з інтеграційних об’єднань має свою структуру, специфіку та
завдання. На сьогоднішній день у Західній Європі інтеграційні процеси є
найрозвиненішими. Європейський Союз (ЄС) вже пройшов чотири етапи
інтеграційного процесу: етап зони вільної торгівлі, етап митного союзу, етап
спільного ринку, етап економічного союзу [5]. Зараз у ЄС входить 28 країн [4].
Основними завданнями Європейського Союзу є: сприяння соціальному та
економічному розвитку, захист прав та інтересів громадян у країнах ЄС,
вдосконалення співробітництва у системах зв’язків та юстиції. Керівні органи
ЄС: Європейська Рада, Європейський Суд, Європейська Комісія, Європейський
Парламент. Штаб-квартира знаходиться у Брюсселі (Бельгія), де зосереджено
більшість органів (Європейська Рада, Європейська Комісія) та у Люксембурзі
(тут знаходиться Європейський Парламент) [2]. Розглядаючи інтеграційні
процеси світу, не можна обходити інтеграцію між країнами колишнього СРСР.
Союз Незалежних Держав (СНД) створено у грудні 1991 року, відразу після
розпаду Радянського Союзу. Члени СНД: Азербайджан, Білорусь, Вірменія,
Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Штаб-
квартира СНД знаходиться в м. Мінськ (Білорусь) [2]. На просторі СНД є багато
організацій, які займаються більш конкретними питаннями у різних сферах.
Основними з них є: Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ), до
якої входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан.
Завдання ОДКБ – координація та об’єднання зусиль у боротьбі з міжнародним
тероризмом і екстремізмом, обігом наркотичних засобів і психотропних
речовин [2]. Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) – Білорусь,
Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, країни спостерігаУДК 339.924
ЄврАзЕС створено з метою розвитку економічної взаємодії, торгівлі,
ефективного просування процесу формування Митного союзу і Єдиного
економічного простору, координації дій держав Співтовариства при інтеграції у
світову економіку і міжнародну торговельну систему. Міжнародна організація
ГУУАМ, до складу якої увійшли Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова,
утворилася в 1997 році. Метою даного об’єднання була співпраця в рамках
Євразійського транспортного коридору в розвитку транспортних і енергетичних
мереж, що йдуть в обхід Росії, а також просування демократії і зміцнення
регіонального співробітництва з проблем безпеки [1]. Від решти інтеграційних
об’єднань ГУУАМ відрізняють кілька моментів: активне зближення із Заходом і
США з метою формування нових маршрутів транспортування енергоресурсів
Прикаспійського регіону, посилення економічного та військового
співробітництва; спроба тісної співпраці в рамках розробки та реалізації
глобального європейсько-кавказько-азійського транспортно-комунікаційного
проекту ТРАСЕКА і на цій основі інтегрування держав Центральної Азії та
Закавказзя в світову економічну систему; прагнення тісної регіональної
економічної взаємодії на базі спільного використання видобутку
енергоресурсів, виробничого потенціалу промисловості, сільського
господарства [1]. Зважаючи на ситуацію в геополітиці Центральної Азії,
виникла потреба у створенні такої структури, яка представляла б основних
регіональних гравців і тим самим служила б механізмом багатосторонніх
консультацій і угод між державами. У цьому зв’язку співробітництво набуває
особливої значущості – гарантування безпеки кордонів і стабільності в районах
уздовж кордону між цими державами. Відправною точкою виникнення такої
організації слід вважати зустріч глав п’яти держав у квітні 1996 року в Шанхаї,
що завершилася підписанням Угоди між Китайською Народною Республікою,
Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою та
Республікою Таджикистан щодо зміцнення довіри у військовій сфері в
прикордонних районах. Так виникла Шанхайська організація співробітництва
[4]. БРІКС – неформальне міждержавне об’єднання Федеративної Республіки
Бразилія, Російської Федерації, Республіки Індії, Китайської Народної
Республіки та (з грудня 2010 р.) Південно-Африканської Республіки.
Ініціатором створення об’єднання виступила російська сторона [6]. Формат
БРІК зародився на основі чотирьох економік світу, що найбільш активно
розвиваються: російської, китайської, індійської і бразильської. У грудні 2010
року до об’єднання БРІК приєдналася ПівденноАфриканська Республіка [6].
Також розвиваються інтеграційні процеси в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Першим з них є Асоціація Азіатсько-тихоокеанського економічного
співробітництва (АТЕС). Вона була створена в 1989 р. як оформлене
регіональне інтеграційне угруповання. АТЕС не має статуту, тому не може
називатися організацією і діє як міжнародний форум, консультативний орган
для обговорення економічних питань. На цей час АТЕС включає 19 держав Азії,
Північної і Південної Америки: Австралія, Бруней, В’єтнам, Канада, Китай,
Індонезія, Малайзія, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Перу, Росія,
Сінгапур, США, Таїланд, Чилі, Філіппіни, Південна Корея, Японія) і дві
території (Гонконг, що є частиною КНР, і Тайвань), тому офіційно його
учасники мають назви не країн-членів АТЕС, а економік АТЕС [10].
Особливість АТЕС з економічної точки зору полягає в тому, що в неї входять як
найбільші промислово розвинені країни (США, Японія, Канада, Австралія), так
і такі держави, що поступаються їм у розвитку: Мексика, Чилі, Філіппіни та ін.
[4]. Росія вступила в АТЕС у 1998 році [11]. Асоціація країн Південно-Східної
Азії (АСЕАН) – міжурядова міжнародна організація, покликана сприяти
економічному, соціальному і культурному розвитку країн регіону і підтримки
миру в Південно-Східній Азії. Діє в рамках хартії ООН, з якою активно
співпрацює. Країни АСЕАН мають великий ринок. АСЕАН заснована 8 серпня
1967 року на конференції в Бангкоку. Спочатку в асоціацію входило 5 держав:
Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни і Таїланд. Пізніше приєдналися
Бруней-Даруссалам (7 січня 1984 р., через 6 днів після здобуття незалежності),
В’єтнам (28 липня 1995 р.), Лаос і М’янма (23 липня 1997 р.), Камбоджа (30
квітня 1999 р.). На даний момент статус спостерігача має Папуа-Нова Гвінея. У
2002 році заявку на отримання статусу спостерігача подав Східний Тимор [2].
Статутні цілі АСЕАН – сприяння розвитку соціально-економічного та
культурного співробітництва країн-членів, зміцнення миру і стабільності в
Південно-Східній Азії [11]. В останні роки почались активні інтеграційні
процеси в Африці. Одним з таких інтеграційних об’єднань є Економічне
співтовариство держав Західної Африки (ЕКОВАС), засноване в 1975 р.
Членами ЕКОВАС є: Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау,
Кот-д’Івуар, Кабо-Верде, Ліберія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, СьєрраЛеоне,
Того [9]. Цілями організації проголошені: розвиток всебічного економічного
співробітництва; мобілізація природних ресурсів; вирівнювання рівнів розвитку
країн регіону; поетапне створення протягом 15 років африканського загального
ринку; проведення спільної економічної політики, координація планів розвитку
держав-членів. Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК)
утворений в результаті підписання угоди про створення організації в 1964 р. у
м. Браззавіль (Конго), що набрала чинності 1 січня 1966 р. Країничлени
ЮДЕАК: Габон, Камерун, Конго, ЦАР, Чад, Серія «Міжнародні відносини.
Економіка. Країнознавство. Туризм». Т. 1. Випуск 3 55 Екваторіальна Гвінея (із
грудня 1983 p.). Цілями ЮДЕАК проголошено: утворення загального ринку
шляхом поступового зняття обмежень у взаємній торгівлі; узгодження
економічних програм; уніфікація податкових систем; будівництво спільних
підприємств; фінансова взаємодопомога і створення пільгових митних умов для
країн-членів, що не мають виходу до моря (Чад, ЦАР) [1]. Найбільшим
інтеграційним угруповання із досить високим рівнем ефективності
функціонування, яке створене регіональним торговим партнером в сучасній
економіці, є Північноамериканська асоціація вільної торгівлі – НАФТА, яка
розпочала свою діяльність із 1 січня 1994 року. Сюди входять такі країни, як
США, Канада, Мексика. На сучасному етапі розвитку НАФТА відбувається
поступова ліквідація тарифних бар’єрів. Створюються умови для вільного руху
не тільки товарів, але й послуг, капіталів, професійно підготовленої робочої
сили, здійснення без перешкод прямого іноземного інвестування. У рамках
НАФТА передбачені заходи для лібералізації руху товарів, послуг і капіталів
через кордони, що розділяють три країни. Майже всі торгові й інвестиційні
бар’єри повинні бути зняті протягом наступних 5 років. Створюються умови
для прийняття цими трьома країнами аналогічних законів у галузі охорони
навколишнього середовища, а також трудового законодавства. Між США і
Канадою такі міри вже здійснені, і тепер мова йде про прийняття їх Мексикою
[1]. Набуває чинності інтеграція в Латинській Аме - риці. Одним з інтеграційних
угруповань є Латиноамериканська асоціація інтеграції (ГАВКІТ) – торгово-
економічна організація, створена в 1981 р. за договором «Монтевідео-80»
замість Латино американської асоціації вільної торгівлі (ЛАСТ), що діяла з 1961
р. Учасниками ГАВКІТ є: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія,
Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор [1]. Більш впливовою і
відомою є організація «МЕРКОСУР». «МЕРКОСУР» – зона вільної торгівлі, що
виникла в 1995 р. як союз країн Латинської Америки – Аргентини,
Федеративної Республіки Бразилія, Республіки Парагвай, Східна Республіка
Уругвай, Боліваріанська Республіка Венесуели та Багатонаціональної Держави
Болівії [10]. У серпні 2010 року на 39-й зустрічі на вищому рівні МЕРКОСУР
був затверджений загальний Митний кодекс, який повинен завершити
формування Митного союзу в рамках МЕРКОСУР [14]. Також важливо згадати
і про ВЕФ. Всесвітній економічний форум (ВЕФ) – міжнародна неурядова
організація, штаб-квартира якої розташована в передмісті Женеви. Засновник і
незмінний керівник ВЕФ – професор зі Швейцарії Клаус Шваб. За його
ініціативою в 1971 році був проведений перший симпозіум, щоб обговорити
перспективи світової економіки і виробити спільну стратегію. Тоді він
називався Європейський форум менеджменту, і тільки в 1987 році він отримав
свою нинішню назву – Всесвітній економічний форум. Членами ВЕФ є близько
1000 великих компаній і організацій з різних країн світу. Щорічна зустріч під
егідою Форуму проводиться в Давосі наприкінці січня – початку лютого. За
традицією тут, в неформальній обстановці, обговорюються ключові питання
сучасності, перспективи економічного розвитку, зміцнення стабільності миру і
положення в «гарячих точках». Крім давоських нарад, Форум виступає
організатором ділових заходів у різних країнах, ініціює економічні та політичні
дослідження [7]. У Давосі 25 січня 2014 року завершила свою роботу 44-та сесія
Всесвітнього економічного форуму. Традиційно форум відвідали представники
більше 100 країн, кількість учасників досягла більше 2,5 тис. осіб. На думку
учасників форуму, економіка вже подолала період посткризового відновлення,
але вона потребує нових джерел для подальшого зростання. Прогноз на
майбутнє оптимістичний при правильному підрахунку ризиків [8]. Давоський
форум щорічно публікує рейтинги конкурентоспроможності економік. У 2013–
2014 роках на першому місці, як і раніше, залишається Швейцарія, за нею –
Сінгапур, Фінляндія і Німеччина. Також до десятки увійшли США, Швеція,
Гонконг, Нідерланди, Японія і Велика Британія. Але проблеми розвинених
економік змушують сумніватися в тому, що вони будуть лідирувати і далі.
Європейський Союз поступається тільки США за обсягом зовнішнього боргу
[8]. Всесвітній економічний форум в Давосі розглядає не тільки економіку.
Виділені й інші проблеми: крім структурного безробіття та колосального
розриву в доходах населення – це, звичайно, загрози екологічні: дефіцит прісної
води, харчової криза і неможливість контролювати зміну клімату, яка, на думку
вчених, призведе до більшої кількості природних катастроф [8]. Висновки. У
світі інтеграційні об’єднання є дуже різними за рівнем розвитку; за кількістю
країн, що входять до неї; за завданнями, що стоять перед ними.
Проаналізувавши найбільш великі та розвинені інтеграційні об’єднання світу,
можна сказати, що найуспішнішими з них є ЄС, НАФТА, АСЕАН, АТЕС,
МЕРКОСУР. Найбільш розвиненим інтеграційним об’єднанням серед
вищевказаних є ЄС, бо у ЄС на цей час є економічним союзом. Інші ж
включають в себе багато країн. У деякі угруповання входять найрозвиненіші та
найбільші країни світу за площею та кількістю населення. Вони, в свою чергу,
співпрацюють з країнами світу, що розвиваються. Ці інтеграційні об’єднання
здебільшого займаються економічними та торгівельними питаннями. Стосовно
інших інтеграційних угруповань, то наприклад, інтеграційні угруповання країн
СНД не є такими успішними, вони наразі починають розвиватися та
намагаються інтегруватися більш глибше. Розглядаючи інтеграцій- ВІСНИК
ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені В. Н. КАРАЗІНА
№ 1144, 2014 56 ні об’єднання Африки, можна сказати, що вони поки що
розвиваються та не є такими успішними, як ЄС, НАФТА, АСЕАН, АТЕС та
МЕРКОСУР. Важливою міжнародною неурядовою організацією є ВЕФ, що
проводиться у Давосі, де обговорюються економічні, соціальні та ін. проблеми
світу. У 2014 році були зроблені важливі висновки щодо світової економіки та
змін у світі.
 Література:

1. Кулапов В. Л. Теоретические основы правовой интеграции : моногр. / В. Л.

Кулапов, Е. Г. Потапенко. – М. : Юрлитинформ, 2011. – 184 с.

2. Белых А. Г. Нормы международного и национального права в условиях

интеграции / А. Г. Белых // Юрид. мир. – 2007. – №5. – С. 72–76.

3. Шерьязданова К. Г. Современные интеграционные процессы : учеб. пособие /

К. Г. Шерьязданова. – Астана : Акад. гос. упр. при Президенте РК, 2010. – 107 с.

4. Философский энциклопедический словарь. – М. : Совет. энцикл., 1983. – 840

с.

5. Oxford Advanced Learner’s Dictionary of Current English / Sixth Edition ; ed. by

Sally Wehmeier. – Oxford : University Press, 2000. – 1540 p.

6. Пурсиайнен К. От слов – к делу (теории интеграции и отношения ЕС – РФ)

[Електрон. ресурс] / К. Пурсиайнен // Современ. Европа. – 2005. – №. 2. – С. 23–
38. – Режим доступу до журн. : http://www.ieras-library.ru/
documenti/soveurope/2005/pursiain.doc (дата звернення: 09.03.2016).

7. Diez T. Introducing the Mosaic of Integration Theory: Its Past, Present and Future
[Electronic resource] / T. Diez, A. Wiener // Paper for presentation at the European
Union Studies Association (EUSA) 8th Biennial International Conference. – Mar. 27–
29. – 2003. – Nashville. – TN, Panel 8H (Unpublished). – 27 p. // Archive of
European integration (AEI). – Mode of access : http://aei.pitt.edu/2858/1/107.pdf
(date of access: 09.03.2016). – Title from the screen.

8. Harrison R. Europe in question: theories of regional international integration / R.

Harrison. – London : George Allen & Unwin Ltd., 1974. – 256 р.

9. Etzioni A. Political unification: a comparative study of leaders and forces / A.

Etzioni. – New York : Rinehart, 1965. – 346 p. 105
10. Jacob P. The integration of political Communities / P. Jacob, J. Toscano. –
Philadelphia : Lippincott, 1964. – 314 p.

11. Corbey D. Dialectical functionalism: stagnation as a booster of European

integration / D. Corbey // International organization. – 1995. – Vol. 49. – №2. – P.
253–284.

12. Armstrong K. The Governance of the Single European Market / K. Armstrong, S.

Bulmer. – Manchester : Manchester University Press, 1998. – 340 p.

13. Diez T. European Integration Theory / T. Diez, A. Wiener. – Oxford : University

Press, 2004. – 346 p.

14. Cappelletti M. Integration through law: Europe and the American federal
experience: 3 v. / M. Cappelletti, M. Seccombre, J. H. H. Weiler. – New York :
Walter de Gruyter, 1986. – Vol. 1 : Methods, tools and institutions, book 1 : A
political, legal and economic overview. – 616 p.

15. Лепешков Ю. Межгосударственная интеграция в рамках Европейского

Союза: некоторые вопросы теории / Ю. Лепешков // Белорус. журнал междунар.
права и междунар. отношений. – 2001. – №1. – С. 1–9.

16. Pollard D. European Community law: text and materials / D. Pollard, M. Ross. –
London : Butterworths, 1994. – 890 p.

17. Гнатовський М. М. Європейський правовий простір. Концепція та сучасні

проблеми / М. М. Гнатовський ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т
міжнар. відносин. – К. : Промені, 2005. – 224 с. – (Серія «Бібліотека кафедри
міжнародного права»).

18. Гнатовський М. М. Становлення та тенденції розвитку європейського

правового простору : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11 / М. М.
Гнатовський. – К., 2002. – 22 с.
19. Егоров А. Е. Правовая интеграция и её содержание / А. Е. Егоров //
Государство и право. – 2006. – №6. – С. 74–84. 20. Трихліб К. О. Гармонізація
законодавства України і законодавства ЄС: наближення загальноправової
термінології : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / К. О. Трихліб. –
Харків, 2014. – 20 с. 21. Яковюк І. В. Правові основи європейської інтеграції та
її вплив на державно-правовий розвиток України : дис. … д-ра юрид. наук :
12.00.01; 12.00.11 / І. В. Яковюк. – Х., 2014. – 474 с. 22. Яковюк І. В. Правова
культура в умовах глобалізації та європейської інтеграції / І. В. Яковюк //
Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. / гол. ред. Ю. П.
Битяк. – Х. : Право, 2007. – № 13. – С. 3–16.