Курсова робота на тему

«Інструменти національної економіки, їх

вдосконалення на сучасному етапі»
Студентки групи 191 ВЕП
Георгієвої Ксенії
Інструменти національної економіки, їх вдосконалення на
сучасному етапі

1. Теоретичні аспекти розвитку національної економіки.

2. Макроекономічне моделювання та роль фінансових інститутів в стабілізації

кризових явищ в національній економіці.

3. Інноваційний розвиток та конкурентоспроможність суб'єктів національної

економіки.

4. Державні інституції та безпекові інститути в умовах світових трансформаційних

зрушень.

5. Сучасні виклики і загрози у сфері національної безпеки.

6. Європейський вектор - пріоритетний напрямок розвитку економічних систем.

7. Геополітична безпека.

8. Фінансова стабілізація в країні та Соціально-економічне становище України

 1. Теоретичні аспекти розвитку національної економіки
Наукове визначення поняття “націонала економіка” включає два підходи:
технологічний та соціально-економічний. За технологічним підходом, національна
економіка є сукупністю галузей, видів виробництв та характеризується обсягом
виробленої продукції, виконаних робіт та наданих послуг, їх якістю, рівнем
використання ресурсів тощо. Соціально-економічний підхід розглядає національну
економіку як сукупність виробничих відносин, які характеризуються певним рівнем
розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільного
відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення,
зовнішньоекономічними зв'язками. За визначенням колективу авторів під
керівництвом А.А.Чухна, національна економіка - це система економічних суб'єктів і
зв’язків між ними, яка має просторово визначену і специфічно національну
організаційну структуру.
Галузевий поділ економіки є її основним історичним підрозділом, що зумовлено
процесом розвитку суспільного поділу праці, внаслідок якого відбувається
диференціація галузей. Галузева структура національної економіки представляє собою
сукупність галузей, тобто однорідних господарських одиниць з особливими умовами
функціонування (випуск однорідної продукції чи використання однорідних ресурсів,
однаковий функціональним змістом виконуваних операцій).
Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське господарство,
будівельний комплекс, транспорт, зв’язок, банківська система, охорона здоров’я,
освіта тощо. Промисловість у свою чергу поділяється на обробну й видобувну;
обробна – на важку й легку і т.д. Співвідношення між окремими галузями економіки
називають її галузевою структурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ
праці. Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних
видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу ефективніше
використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розрізняють поділ праці двох
видів – усередині суспільства й усередині підприємства. Поділ праці всередині
суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також
територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо.
Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо.
Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато
дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.
В Україні в процесі природно-історичного та економічного розвитку склалося
декілька індустріально-територіальних та аграрно-територіальних комплексів, які в
своїй сукупності створюють природно-економічні системи, що виконують
різноманітні функції. Спеціалізація цих комплексів на тих чи інших галузях
виробництва не означає, що всі інші галузі не розвиваються.
Кожний територіально-виробничий комплекс, як правило, мас свою виробничу і
соціальну інфраструктуру, забезпечуючи свої потреби в основних видах продукції.
Національна економіка є реальною базою для поєднання інтересів усіх суб’єктів
економічного життя в усіх сферах і видах діяльності суспільства. Водночас говорити
про її ефективність можна лише тоді, коли вона буде розглянута в процесі
безперервного повторення виробництва. При цьому функціонування економіки
потребує подолання і врахування ряду перешкод: циклічного економічного розвитку,
вирішення проблем зайнятості працездатного населення, ведення грошового
господарства в умовах можливості виникнення інфляції, постійного зміцнення
фінансів при існуванні загрози появи її кризи.
Досліджуються теоретичні аспекти структуризації національної економіки в
трансформаційних умовах. Обґрунтовано, що процес трансформації представляє
собою безперервне якісне розширення меж змін системи розвитку національної
економіки. Доведено, що індикатор  адаптивності державного регулювання системи
національної економіки відображає шкалу адаптації, а також сам механізм, який
підлаштовується до зміни сегментів економіки на макро- та мезорівнях. Даний 
показник виявляє можливість процесу масштабного регулювання моделі
національного середовища звикнути до нових умов. З’ясовано, що економічна
адаптація представляє собою пристосування механізму регулювання складових
національної економіки до динамічних умов зовнішнього середовища.
У вузькому розумінні національна економіка є сукупністю економічних суб'єктів і
зв'язків між ними, яка має просторово визначену і специфічно складену національну
організаційну структуру, характеризується господарською цілісністю і спрямована на
задоволення потреб суспільства у матеріальних і соціальних благах.
У широкому розумінні національна економіка — це структурована
в галузевому і територіальному просторі економічна діяльність у масштабах країни,
що регулюється інституціональною системою, яка
відповідає економічному, політичному та ідеологічному порядку, сформованому в цій
країні. Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції
соціально - економічного розвитку через політику держави в економічно-правовій
сфері. Закономірністю суспільного відтворення є рух від однієї рівноваги до іншої
через порушення першої і формування іншої, нової. Економічну рівновагу можна
охарактеризувати як дискретну, а економічний розвиток – як циклічний. Тобто
економічне зростання час від часу змінюється спадом виробництва, розвиток – кризою
та депресією, зниженням економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання
свідчать про циклічний характер економічного розвитку. Механізм державного впливу
за допомогою методів трансформації та адаптації ринкових важелів забезпечує
довгостроковий та стабільний розвиток національного макроекономічного
середовища. Формування збалансованої системи державного регулювання базується
на вирішенні завдань, які спрямовані на досягнення стратегічних цілей щодо стійкого
соціально-економічного розвитку та підвищення добробуту населення, враховуючи
тенденції глобалізації. Визначені принципи, які спрямовані на забезпечення
результативного державного регулювання національної економіки в умовах
глобалізації. Спостереження свідчать, що циклічні коливання мають синхронний
характер, відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених
часових межах, що дає підстави розглядати циклічність як загальну закономірність
економічного розвитку.
Згідно позицій Г.Климко, політика економічного розвитку втілюється в життя на
основі концепції соціально - економічного розвитку через політику держави в
економічно-правовій сфері. Мета макроекономічної  політики полягає в досягненні
економічного оптимуму розвитку національної економіки. Необхідність проведення
спеціальної стабілізаційної політики державою поділяється політиками і науковцями-
економістами усіх розвинених країн. На перше місце серед усіх видів економічної
політики держави ставлять її К.Макконелі, С.Брю, С.Фішер, Р.Дорнбуш, Р.Шмалензі
[1,С.653], як першочергову при усуненні дисфункцій ринку називають її П.Самуельсон
і В.Нордхауз. Важливе місце у розробці теоретичних питань політики економічного
розвитку належить німецьким вченим, зокрема, В.Ойкену. Наукові праці К.Астапова
свідчать, що рівень економічного розвитку залежить, як правило, від людського
капіталу та інноваційно-інвестиційної діяльності, В.Черковець розрізняє внутрішні і
зовнішні, тимчасові і постійні фактори зростання. Особливо значимою в розрізі
сучасних тенденцій функціонування економіки є С-фактори (виходячи з першої літери
англійською мовою зазначених факторів) – компетенція, культура, комунікації,
творчий потенціал. Провідні економісти розвинених країн розвиток розглядають як
процес змін рівня виробництва, обсяг населення, його вікової структура та структура
доходів, а також збільшення валового внутрішнього продукту в системі суспільного
виробництва з обов’язковим врахуванням соціального розвитку, рівня добробуту
населення, розвитку моральних, етичних цінностей, охорони навколишнього
середовища
Основним методом вивчення національної економіки є метод макроекономічного
моделювання. Важливим питанням методології даної науки є необхідність поєднувати
кількісний і якісний аналіз, що дозволяють визначити якісні характеристики процесів,
що відбуваються в національній економіці, визначити їх динаміку та з’ясувати
фактори які впливають на взаємозв’язки між елементами національного господарства.
Таке поєднання дозволяє створювати нові макромоделі, що характеризують
національну економіку, та виявляти нові функції, які відображають взаємозв'язки між
змінами в національній економіці.
Економічне зростання визначається як підсумковий результат розвитку національної
економіки, що вимірюється темпами приросту реального обсягу ВВП (ЧВП чи НД)
або темпами приросту цього показника в розрахунку на душу населення або
збільшення реального ВВП в розрахунку на одного зайнятого [9]. Деякі науковці
зростання визнають лише за умови його довгостроковості, якщо зміни відбуваються в
короткостроковому періоді, а потім відзначається зниження, то такі зміни
розглядаються як циклічні коливання в розрізі визначеного тренду функціонування
досліджуваної економіки.
Закономірністю суспільного відтворення є рух від однієї рівноваги до іншої через
порушення першої і формування іншої, нової. Спостереження свідчать, що циклічні
коливання мають синхронний характер, відбуваються зі сталою послідовністю і, як
правило, у чітко визначених часових межах, що дає підстави розглядати циклічність як
загальну закономірність економічного розвитку.
Для ефективного процесу відтворення, суспільний поділ праці має вирішальне
значення. Він являє собою форму організації праці, за якої окремі групи виробництв
закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Він
визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил,
комбінацію факторів виробництва, а і базові відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання. Це складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у
співіснуванні різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою
суспільної організації виробництва. Основними організаційно-економічними формами
реалізації суспільного поділу праці є: спеціалізація, кооперація, концентрація та
комбінування виробництва.

2. Макроекономічна модель — аналітичний інструмент, призначений для опису

функціонування економіки країни або регіону. Такі моделі, як правило, створені для
того, щоб описати динаміку агрегатів, таких як загальна кількість товарів і послуг,
вироблених, у тому числі доходів, отриманих, рівень залученості виробничих ресурсів
і рівня цін. Макроекономічні моделі можуть бути: логічні, математичні або
розрахункові; різні види макроекономічних моделей служать різним цілям і мають
різні переваги та недоліки.  Проблема макроекономічного моделювання є актуальною
для дослідження, як в економічній теорії, так і в аспекті практичного застосування.
Вчені Советов Б. Я. та Яковлев С. А. [2] визначають модель – як об’єкт замісник
об’єкта оригіналу, який забезпечує вивчення деяких властивостей оригіналу.
Семантично схоже визначення моделі надають довідникові словники [3] , де модель -
це трьохмірне представлення суб’єкту, речі або структури, зазвичай у зменшеному
масштабі або спрощений опис деякої системи для подальших розрахунків. Побудова
тієї чи іншої макроекономічної моделі функціонування і розвитку тих чи інших
макроекономічних явищ і процесів завжди пов'язане з описом зв'язку ендогенних і
екзогенних макроекономічних змінних. В основі макроекономічного моделювання
лежить поняття моделі, яке змістовно переноситься на сферу макроекономічної
діяльності. Зважаючи на структуру предмету макроекономіки, що вивчає національну
економіку в цілому, як сукупність економічних явищ, оперуючи ключовими
поняттями: обсягом національного продукту, рівнем цін, сукупним попитом,
сукупною пропозицією. В центрі уваги макроекономічного моделювання знаходяться
проблеми, що є спільними для всіх економічних суб’єктів
Моделі можуть бути використані для пояснення та ілюстрації основних теоретичних
принципів, може бути використано для тестування, може порівняти та оцінити різні
теорії макроекономіки, може бути використана для підготовки сценаріїв «що якщо»
(сценарії, такі, як правило, використовується для оцінки можливих наслідків змін у
грошово-кредитній політиці, оподаткування або інша макроекономічна політика) і
може бути використана для створення економічних прогнозів. Макроекономічні
моделі широко використовуються в наукових кіл, науки та досліджень, а також
міжнародними організаціями, урядами та великими компаніями, а також
консультантів і аналітичних центрів.
Означені особливості предмета дають підстави стверджувати, що макроекономічна
політика є:
—суспільною наукою, адже головна мета
 — постійне реформування суспільств з метою досягнення гармонії інтересів і
стабільного економічного зростання;
—економічною наукою, бо вивчає нормативну аналітичну економію і спирається на
висновки позитивної аналітичної економіки; —загальнотеоретичною наукою, оскільки
виявляє і пояснює загальні закономірності взаємного розвитку держави та економіки;
—прикладною наукою, поза як розробляє конкретні рекомендації стосовно свідомого
коригування державою курсу економічного розвитку суспільства.
Крім того, потребують уточнення категорії «макроекономічна політика», «державне
регулювання економіки» та «державне управління». Наука управління й зокрема
«державного управління» є вінцем розвитку наук про суспільство і включає відповідно
«макроекономічну політику» та «державне регулювання економіки». Якщо теорія
макроекономічної політики обґрунтовує методологічні підходи та інструменти щодо
регулювання економіки за відповідних стандартних макроекономічних ситуацій
(інфляції, стагнації, зростання безробіття тощо), то державне регулювання економіки
відображає організаційноекономічний механізм застосування методів й інструментів
макроекономічної політики з урахуванням конкретної ситуації в національній
економіці кожної країни.(Тобто уряд кожної країни 12 при розробленні й
упровадженні регуляторних антикризових заходів спирається на методологічний
інструментарій макроекономічної політики та результати оцінювання економічного
потенціалу країни, її фінансової здатності, характеру інституціонального середовища
та рівня економічної культури.) Під державним регулюванням економікою слід
розуміти реалізацію нормативних моделей макроекономічної політики, адаптованих і
підкоригованих до макроекономічної ситуації в конкретній країні. Так, МВФ
(Міжнародний валютний фонд) рекомендує більшості країнам світу стандартні
інструменти макроекономічної політики з подолання світової фінансової кризи 2008
року, тоді як результати реалізації їх у різних країнах неоднакові. Вищою
результативність державного антикризового регулювання економіки була в тих
країнах, де уряди при розробленні антикризових заходів зважили на макроекономічні
особливості національної економіки.
Державне регулювання економікою як предмет охоплює не лише моделі
макроекономічної політики, а й дію інституціональних чинників, аналіз соціально-
політичної ситуації в країні, рівень соціальної справедливості, місце і роль країни на
світовому ринку ресурсів і товарів, ефективність використання природних ресурсів та
специфіку структури факторів виробництва, адекватність правового забезпечення при
вирішенні соціально-економічних проблем, що стоять перед країною на момент
ухвалення регуляторних рішень.
Наприклад, у конституції кожної країни фіксуються стратегічні цілі та пріоритети
розвитку суспільства, базові принципи функціонування економіки, розмежування прав
і обов’язків громадян та державних органів управління, правила застосування
державними органами законодавчих актів та актів примусу щодо правил поведінки
суб’єктів господарювання, що з рештою й визначає засади макроекономічної політики.
У кожній державі система реалізації повноважень між різними державними органами
своєрідна.

Економісти  почали будувати мікрофункціональні та макроекономічні моделі на

основі раціонального вибору, які називаються моделями динамічної стохастичної
загальної рівноваги. Ці моделі починаються із зазначення набору активних агентів в
економіці, таких як домогосподарства, фірми та уряди в одній чи декількох країнах, а
також переваги, технології та бюджетні обмеження кожного з них. Передбачається, що
кожен агент зробить Оптимальний вибір, беручи до уваги ціни та стратегії інших
агентів, як у поточному періоді, так і в майбутньому. Роблячи підсумки рішень різних
типів агентів, можна знайти ціни, які прирівнюють пропозицію до попиту на кожному
ринку. Таким чином, ці моделі втілюють тип рівномірної самостійності: агенти
вибирають оптимально з урахуванням цін, тоді як ціни повинні відповідати
постачанням і вимогам агентів. В якості основних модельованих явищ і процесів у
рамках макроекономічного аналізу можна визначити:

• макроекономічну рівновагу;

• макроекономічний кругообіг витрат і доходів

Тип моделі аналітичні табличні графічні

Залежно від способу Використовують Представляють Здійснюються
подання математичний апарат і собою подачу шляхом
досліджуваного можуть бути макроекономічни подання
макроекономічного представлені будь х відомостей у функціонально
явища або процесу макроекономічної вигляді ї залежності і
функцією, наприклад впорядкованої взаємозв'язку
кейнсіанської функцією системи строчок і економічних
споживання, де стовпців параметрів у
споживання домашніх (матриці), наочній формі,
господарств (С) дорівню наприклад наприклад
є сумі величини модель крива сукупної
автономного міжгалузевого пропозиції,
споживання (С а), яке балансу крива
здійснюється за рахунок Лоренца,
скорочення майна, і Філліпса,
твори граничної графіки
схильності до функції
споживання (МРС), споживання і
помноженої на наявний заощадження
дохід (DI):
С = С а + MPC × DI.

Тип моделі прикладні

Макроекономічні
моделі

загальнотеоретичні

Залежно від способу Використовуються при Застосовуються для вирішення

реалізації вивченні загальних конкретних макроекономічних
призначення властивостей і проблем. Найбільш
макроекономічного закономірностей використовуваний варіант -
моделювання макроекономічних явищ моделі економічного зростання
і процесів. Найбільш
використовуваний
варіант - модель
кругообігу витрат і
доходів
Тип моделі
Макроекономічні
динамічні
моделі

статичні

Залежно від обліку Всі залежності віднесені Описують макроекономічні

фактора часу до того чи іншого взаємодії у розвитку. Приклад
макроекономічної моменту часу. Приклад моделювання макроекономічної
моделі моделювання динаміки - моделі економічного
макроекономічної зростання, моделі економічних
статики, як правило, - циклів
моделі
макроекономічної
рівноваги
Тип моделі довгострокові
Макроекономічні
моделі

короткострокові

Залежно від станів Прикладом Як приклад довгострокового

статики і динаміки короткострокового макроекономічного)
номінальних і макроекономічного моделювання, де номінальні
реальних величин моделювання, де величини є змінними, а реальні
номінальні величини є величини - постійними, можна
постійними, а реальні визначити класичну модель
величини - змінними, сукупної пропозиції
може бути кейнсіанська
модель сукупної
пропозиції
Тип моделі закриті
Макроекономічні
моделі

відкриті

Залежно від Приклад відритої - Приклад закритої - модель

охоплення модель кругообігу кругообігу витрат і доходів в
зовнішньоекономічни витрат і доходів у замкнутій національній економіці
х зв'язків відкритій економіці
Тип моделі складні
Макроекономічні
моделі

прості

За кількістю Приклад простий Приклад складної

залучених в аналіз макроекономічної макроекономічної моделі - модель
макроекономічних моделі - модель кругообігу витрат і доходів з
суб'єктів або кругообігу витрат і урахуванням фінансових потоків у
макроекономічних доходів без урахування відкритій економіці
зв'язків фінансових потоків у
закритій економіці
таблиця 2

3. Інноваційний розвиток та конкурентоспроможність суб'єктів національної

економіки.
До державних безпекових інститутів відносять таких гігантів як ОБСЭ.
Останнім часом в Україні помічається відчутна активізація дипломатичної підтримки
інновацій на основі застосовування інструментів економічної та фінансової політики, а
також методом створення організаційно-юридичних умов, які заохочують динаміку
суб’єктів господарської діяльності до інновацій. Це відкриває для України можливість
переходу на світові стандарти раціонального та розумного споживання енергії,
освоєння ресурсів природного середовища, підвищення рівня технологій, юридичного
захисту інтелектуальної власності. Завершальною метою цих зрушень є створення
прогресивної конкурентноздатної на світових ринках інноваційної продукції.

Інноваційна діяльність спирається на процес поліпшення, прогресу, відкриття

нового, тобто на результативне засвоєння та впровадження нововведень, спрямованих
як на оновлення технологій, техніки, організації виробництва та розроблення нової
продукції, так і на проведення соціальних інновацій, спрямованих на ефективну зміну
поведінки персоналу з метою отримання запланованих результатів. Саме поєднання
всіх складових дозволяє системі не тільки вижити в умовах загострення конкуренції,
але й досягти необхідного рівня конкурентоспроможності.
Інноваційний шлях розвитку дає право світовим країнам забезпечувати собі
технологічні переваги та активно формувати ядро шостого технологічного укладу –
інформаційні технології, біотехнології, нанотехнології, космічна техніка, що визначає
конкурентоспроможність їхньої економіки як на внутрішніх, так і міжнародних ринках
[2, 6].
Основними причинами виникнення та поширення інновацій є наступні:
конкурентна боротьба (бажання одержати на ринку конкурентні переваги та
максимізувати прибуток);
зростаючий попит споживача;
 зростання технічного потенціалу;
пошук вирішення проблем, які виникають у підприємницькій діяльності фірми;
потреба не відставати в економічному розвитку, не втрачати ринку, наслідувати інші
організації, які впроваджують нову технологію;
бажання поліпшити свої результати у конкретній діяльності підприємства;
підтримка та забезпечення престижу підприємства;
реалізація знань та підвищення престижу підприємства;
інтуїтивне уявлення про те, що інновація може поліпшити діяльність
підприємства; поради консультантів у будь-який період реорганізації фірми;
наукові відкриття, інтернаціоналізація науки; 
винахідництво.
Для ефективного процесу відтворення, суспільний поділ праці має вирішальне
значення. Він являє собою форму організації праці, за якої окремі групи виробництв
закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Він
визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил,
комбінацію факторів виробництва, а і базові відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання.
Це складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у співіснуванні
різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою суспільної
організації виробництва. Основними організаційно-економічними формами реалізації
суспільного поділу праці є: спеціалізація, кооперація, концентрація та комбінування
виробництва.
 Перед економічною наукою постає надзвичайно важливе завдання, суть якого
полягає в тому, щоб узагальнити теоретичні основи реформування економіки України,
її функціонування на перспективу. Питання ролі інновацій в економічній системі
знайшли одне з провідних місць в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних
економістів. Всесвітній досвід свідчить, що ключовими умовами досягнення більш
високого рівня конкурентоспроможності країни є:

-    сприяння створення і оволодіння новими знаннями у якості визначальної

основи ефективної конкурентної боротьби;
-    розвиток внутрішньої конкуренції, що сприяє інноваційній активності;
-    створення конкурентних переваг шляхом застосовування інновацій, нових
технологій, знань та інформації;
-    здатність окремих підприємств та промисловості в цілому впроваджувати
нововведення, удосконалювати та модернізувати їх;
-    розуміння, що утримати конкурентні переваги можна тільки шляхом
безперервного впровадження нових та удосконалення вже існуючих інновацій,
оскільки будь-яке досягнення є доступним для повторення конкурентами;
-    створення сприятливого середовища з метою стимулювання розвитку
передових галузей, розвиток нових галузей та нових підприємств.
Іншими словами, для зростання національної конкурентоспроможності країни
необхідна постійна спрямованість її економіки на пошук, здійснення і впровадження
нововведень.
У загальному розумінні сутність інноваційних процесів, що відбуваються в
будь-якій складній виробничо-господарській системі, – це сукупність прогресивних,
якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі і сприяють дальшому
якісному розвитку суспільства, забезпечують вищий рівень життя; це послідовна
система заходів, внаслідок яких інновація дозріває від ідеї до конкретної продукції,
технології, структури чи послуг і розповсюджується в господарській практиці і
суспільній діяльності.
Сучасна економічна теорія виділяє п’ять основних типів інновацій:
-         виробництво нового виду продукції (товарна інновація);
-         розробка нового методу виробництва (технологічна інновація);
-         створення нового ринку товарів чи послуг (ринкова інновація);
-         освоєння нового джерела поставки сировини і напівфабрикатів
(маркетингова інновація);
-         реорганізація структури управління (управлінська інновація).
Ефективне впровадження інновацій дозволяє створити суттєві стратегічні
переваги в найбільш конкурентних галузях. Підприємства – лідери досягають
конкурентних переваг завдяки інноваціям – шляхом використання як нових
технологій, так і методів роботи, але після досягнення переваг утримання їх стає
можливим тільки шляхом постійних вдосконалень, тобто безперервних інновацій.
Таким чином, на сучасному етапі світового економічного розвитку головною ознакою
конкурентоспроможності стає її інновація, тобто спроможність системи до
систематичного розвитку, оновлення та перемін в господарській діяльності на основі
засвоєння нововведень. Інновація також означає застосовування існуючого науково-
технічного, інформаційного та інтелектуального потенціалу з метою подальшого
розвитку, підвищення результатів діяльності та якості життя суспільства.
Таким чином, інноваційні процеси впливають на розвиток економіки, а високий
рівень розвинутої економіки сприяє швидкому й ефективному впровадженню у
виробництво інноваційних процесів. Позитивний вплив процесів інноваційної
діяльності повинен проявлятися в забезпеченні підприємству виробництва
конкурентоспроможної продукції, росту фондовіддачі, зниженні фондомісткості
продукції; підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, зростанні
рентабельності виробництва продукції і рентабельності підприємства.

Якщо позитивний ефект від впровадження інновацій не проявляється, то

рекомендувати такі інновації для впровадження у виробництво немає сенсу. Саме
інновації, які спрямовані на створення нової або поліпшення існуючої продукції,
послуг або технологій, можуть розглядатися як головне питання підвищення
конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і економіки в цілому.
Немає країни, де економічне змагання за лідерство на світових ринках не
пов’язувалося б з інноваціями, а України це стосується ще більшою мірою, адже
започаткувати і, особливо, утримати національні конкурентні переваги, втілити їх в
життя в економіці глобального ринку можна лише шляхом упровадження інноваційної
моделі розвитку. Таким чином, основою нового стратегічного курсу, його
визначальним пріоритетом для нашої країни мають стати розроблення та реалізація
програми, спрямованої на розвиток інноваційної моделі економічного зростання,
утвердження України як високотехнологічної держави, що має реалізовуватися через
нову стратегію промислово-інноваційної політики.
Необхідно змінити пріоритети промислової політики України і перш за все
здійснити переорієнтування промислового комплексу на переважний розвиток
високотехнологічних галузей. Інноваційний шлях розвитку дозволить не тільки
прискорити економічний розвиток держави, але й досягти необхідного рівня
конкурентоспроможності продукції з метою вільного конкурування на світових
ринках товарів та послуг. Крім того, сьогодні украй важливо, вивчаючи і
використовуючи досвід країн з розвиненою ринковою економікою, розробляти власні
науково-практичні рекомендації для організації менеджменту інноваційної діяльності
як в окремій організації, так і в економіці країни в цілому.

4. Державні інституції та безпекові інститути в умовах світових

трансформаційних зрушень
У процесі переходу до ринкової економіки політика України важливість
інституційного аспекту перетворень, його домінуюча роль серед усього комплексу
проблематики економічних реформ породили певне ототожнення самих термінів
«структурні реформи» та «інституційні перетворення» – і це є принциповою
помилкою.
Однак сучасні кардинальні технологічні зміни породжують настільки серйозні
структурні зрушення в усіх аспектах соціально-економічної діяльності, що самі по
собі заходи із впровадження ринкових інститутів недостатні. Ринкове
саморегулювання тут не працює через недостатність визначеності у дії ринкових
параметрів у періоди кардинальної структурної ломки
В умовах, коли принципово нові технології виробництва і бізнесу упродовж
найближчих двох-трьох десятиліть кардинально змінюватимуть економічний
ландшафт світу, фактор часу починає відігравати критичну роль. Пасивна роль
держави і національної бізнес-еліти за таких умов може призвести до фатальних
наслідків, коли до України втратять інтерес провідні актори світового ринку і коли
продукти праці її жителів представлятимуть дедалі менший інтерес для новітніх
глобальних ринків.
Українські бізнесмени постають (навіть якщо вони цього ще не бачать) перед
реальною загрозою знецінення свого капіталу внаслідок технологічної та
організаційної архаїки, структурної застарілості, які є прямими наслідками тривалого
періоду пригнічення та навіть певної деградації культури інновацій. Тому Україні
сьогодні вкрай потрібний справді переворот у ставленні до питання економічного
розвитку, переворот у ментальності державних службовців, дотичних до питань
регулювання економічної діяльності, для яких головним критерієм в оцінці
економічної політики мають стати реальні структурні зрушення у напрямі
пріоритетного розвитку сучасних технологій і видів діяльності, що є їх носіями.
Фактор інновацій в економічному розвитку, як відомо, відіграє ключову роль і
зумовлює кардинальні зміни у структурі економічної діяльності та рівнях
продуктивності праці, що прямо впливають на рівні конкурентоспроможності.
Для розвитку України ці питання мають доленосне значення, про що свідчить украй
негативна динаміка продуктивності праці в Україні порівняно з іншими країнами та
групами країн світу. Кричуще відставання України за рівнем продуктивності
зумовлює неминучу деградацію конкурентоспроможності країни загалом і є прямим
наслідком тривалого ігнорування значення ключових чинників сучасного
економічного розвитку, як освіта, наука та інновації.
Україна за останні чверть століття повністю вписалася у глобальний тренд
постіндустріалізації – випереджаючий розвиток сектора послуг. Значною мірою
процес постіндустріалізації в Україні став наслідком не стільки випереджаючого
розвитку сектора послуг , хоча успіхи України в розвитку мереж торгівлі, мобільного
зв’язку, комп’ютерних послуг і мережі Інтернет безсумнівні, що аыдьверджуеться
статистикою:
скільки швидкої деіндустріалізації під впливом втрати конкурентоспроможності у
відкритій для іноземної конкуренції економіці.
Важливим чинником успішного просування шляхом глибинних
системних перетворень є розширення соціальної бази реформ.
Особливо обнадійливе те, що соціальна база реформ поєднує в собі довели
президентські вибори 1999 року. Вони продемонстрували
найбільш активні верстви населення, зокрема молодь. Це переконливо

наявність у суспільстві достатньо вагомих соціально-політичних

передумов суттєвого поглиблення курсу ринкових реформ, відчутного
їх прискорення.
Розроблена на основі передвиборчої програми Президента
України стратегія перетворень на наступні п'ять років (2000 - 2004
рр.) визначається цим Посланням. Передбачається, що її положення
(фактично вони дістали підтримку майже 16 млн. виборців, які
віддали голоси на підтримку Президента України) ляжуть в основу
Програми діяльності Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр.

Водночас вони можуть розглядатися і як базові принципи формування

у Верховній Раді (на основі широкої прогресивної коаліції)
політично відповідальної парламентської більшості та уряду
народної довіри.
В Україні інституційні трансформації відбувалися так, як це було реалізовано в
державах, до складу яких в історичній ретроспективі вона входила. Реалізація
ринкових відносин припинилася наприкінці 1920-х років, але циклічність була
притаманна і плановій економіці.
У процесі дослідження соціально-економічних циклів в Україні виявлено, що вони є
взаємопов’язаними з інституційними трансформаціями. Це, зокрема, демонструють
трансформації інститутів сім’ї, власності, держави під час розвитку III і IV великих
циклів економічної кон’юнктури. Країни, до складу яких входила Україна за переходу
до капіталістичного способу виробництва в XIX столітті, не були провідними у плані
науковотехнічного прогресу і характеризувалися недосконалістю інституційного
середовища.
Розвиненій номенклатурно-бюрократичній системі радянського типу були характерні
три такі найважливіші інституційні ознаки:
– привласнення вузькою олігархічною групою монопольного права на безконтрольну,
безвідповідальну і безкарну владу і розпорядження «загальнонародною»,
соціалістичною державною власністю;
– абсолютна фетишизація відносин у системі номенклатурної влади й управління,
побудова бюрократичних відносин за принципом «ти – мені, я – тобі», при цьому
найважливішими елементами номенклатурно-бюрократичного «бартерного ринку» є
відносини «блату», протекціонізму, земляцтва, спорідненості, кумівства;
– узурпація особливого права на розподіл і статусне рентне привласнення.
Економічною підставою виникнення і тривалого статусного існування номенклатури,
хоч би яким дивним це здавалося на перший погляд, стала саме «державна форма
власності», яка продовжувала конституційно декларуватися як загальнонародна,
соціалістична.
В умовах збурення техногенних, економічних, політичних і соціальних чинників
функціонування суспільства, коли майже не щодня зростає загроза колапсу цивілізації,
перед політиками й ученими постає життєво важливе завдання – пошук підходів до
вироблення адекватної політики, здатної призупинити цивілізаційну кризу. У боротьбі
за виживання загострюється міжкраїнна конкуренція за обмежені ресурси, ринки
збуту, отримання різного роду ренти і прибутків, що радикально видозмінює систему і
структуру відносин між суб’єктами господарювання, їх сутність і організаційно-
економічні форми. Інформаційна революція, поглиблення глобалізації та розвиток
мережевих структур підривають інституційне поле консервативної ієрархічної моделі
державного управління, що домінувала впродовж останнього століття.
Трансформаційні процеси в економіках постсоціалістичних країн збіглися в часі з
означеними цивілізаційними змінами і призвели до загострення суперечностей
економічного та інституціонального характеру з тяжкими соціально-економічними
наслідками.
Аналіз сучасних тенденцій свідчить про переплетіння різних векторів державно-
приватного партнерства. На муніципальному рівні можуть реалізовувати проекти, що
містять інноваційну і галузеву складові (наприклад, переробка сміття, формування
територіально-виробничого кластеру тощо). Реалізація кожного проекту державно-
приватного партнерства в інституційному середовищі країни супроводжується
включенням у його вартість корупційної «квазіренти», яку привласнює бюрократія
різних ієрархічних рівнів державного управління. На найвищому інституційному рівні
державного управління бюрократичну корупційну «квазіренту» привласнюють за
реалізації різних державних інвестиційно-інноваційних програм, на галузевому рівні –
за реалізації проектів модернізації виробництва, покращення бізнес-середовища в
конкретних секторах економіки.
Здійснений порівняльний аналіз структурних змін в економіці України, світовій
економіці в цілому та в окремих групах країн світу доводить, що Україна вступає в
нинішню епоху кардинальних глобальних трансформацій з істотно деформованою
структурою економіки, яка зазнала за період державної незалежності очевидного
структурного спрощення та наблизилась до структурних характеристик менш
розвинених країн світу. Країна включена у процеси міжнародного виробництва та
обміну на основі асиметричної моделі, яка зумовлює периферійний статус
національної економіки. Істотна деформація структури економіки значною мірою
зумовлена викривленнями базових структурних макроекономічних пропорцій в
економіці — існуванням завищеної частки приватного (головним чином елітарного)
 споживання і критично низькими рівнями інвестицій в основний капітал. Вони істотно
стримують її модернізацію та технологічний розвиток, визначають консервацію
економічної відсталості та низький рівень міжнародної конкурентоспроможності. При
цьому кластерну стратегію слід розглядати як складову загальної стратегії соціально-
економічного розвитку адміністративно-територіальних чи регіональних утворень.

5. Сучасні виклики і загрози у сфері національної безпеки

Національна безпека регіону – це складова і невід’ємна частина національної безпеки
держави, оскільки зачіпає національні інтереси, переслідує цілі і визначає завдання на
рівні державних і міждержавних відносин. Безпека регіонів є важливим складником
економічної безпеки держави. Регіон виступає структурною одиницею держави, а всі
регіони разом – це й є країна. Від рівня економічного розвитку регіонів залежить у
цілому економіка країни, оскільки чим більше економічно розвиненим є кожний
регіон, тим більше є можливостей у держави сформувати успішну країну [1]. Інтереси
регіону полягають у стабільному відтворенні та збільшенні економічного, соціального
та демографічного потенціалів. Якщо ці процеси порушуються, регіон переживає
соціально-економічні потрясіння і рано чи пізно переходить до розряду депресивних
регіонів. У такій ситуації йому досить складно вийти із цього стану самостійно, і тоді
виникає потреба в державній або міжнародній підтримці.
Основними параметрами національної безпеки є:

 Національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні

цінності народу країни як носія суверенітету і єдиного джерела влади в країні,
визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний
суверенітет країни та її прогресивний розвиток;
 Загрози національній безпеці — наявні та потенційно можливі явища і чинники,
що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам країни;
 Воєнна організація держави — сукупність органів державної влади, військових
формувань, утворених відповідно до законів країни, діяльність яких перебуває під
демократичним цивільним контролем із боку суспільства і безпосередньо спрямована
на захист національних інтересів країни від зовнішніх та внутрішніх загроз;
 Правоохоронні органи — органи державної влади, на які Конституцією і
законами країни покладено здійснення правоохоронних функцій.

Регіон служить складовим елементом економічної системи, у складі якої

представлені основні показники соціально-економічної структури виробництва, для
якої властива присутність певних природних і ресурсних чинників, процеси
управління якої реалізують регіональні органи влади. Регіон є одним із ключових
об’єктів організаційно-економічних і політико-правових відносин, спрямованих на
організацію регіональної економіки, формування сприятливих умов життя й
задоволення потреб населення з урахуванням специфіки його розвитку.
Диспропорційність соціально-економічного розвитку регіонів неухильно зростає. Це
проявляється, зокрема, через локалізацію центрів економічного зростання в обласних
центрах, великих промислових містах, центрах фінансових послуг, транспортно-
транзитних розв’язках. Натомість посилюються прояви «периферійності» розвитку на
рівні сільських і віддалених територій [5].
Основними характеристиками економічної безпеки регіону вважаються: стійкість до
екзогенних та ендогенних загроз; здатність регіональної економічної системи до
самовідтворення чи саморозвитку; відносна економічна самодостатність; міцність
зв’язків між елементами регіональної економіки; здатність до використання
конкурентних переваг; відповідність рівня інвестиційної, інноваційної, фінансової,
ресурсної, енергетичної та продовольчої безпеки регіону нормативному рівню;
збалансованість міжрегіональних і зовнішньоекономічних відносин. Безпека
економіки регіону досягається, з одного боку, у результаті інтеграції в економічну
систему держави, а з іншого – у результаті регіональної незалежності. В ідеалі
економічна безпека регіону ідентифікується і з інтересами його населення, і з
інтересами країни у цілому
Як відомо, у 2018 р. було прийнято Закон України «Про національну безпеку» [6].
Відповідно до вищевказаних робіт і положень Закону, національна безпека
конкретизується в частині економічної безпеки. На жаль, на рівні регіонів подібних
документів немає. Ми звертаємо увагу на законодавчий аспект, оскільки економічна
безпека України й економічна безпека регіонів, що її становлять, пов’язані між собою.
Отже, розуміння термінів і показників економічної безпеки повинно бути однаковим
або логічно пов’язаним на національному і регіональному рівнях.
 Характеризуючи поняття «економічна безпека регіону», хотілося б підкреслити, що
ключовими моментами під час визначення цієї категорії є економічна незалежність,
стабільність і стійкість регіональної економіки, а також спроможність регіону до
саморозвитку та прогресу. Економічна незалежність регіону проявляється в
можливості контролю регіональної влади над ресурсами (у межах законодавчих
повноважень), досягнення такого рівня виробництва, ефективності й якості продукції,
який забезпечує її конкурентоспроможність і дає змогу на рівних правах приймати
участь у межрегіональній і міжнародній торгівлі, кооперованих зв’язках і обміні
науковотехнічними досягненнями.
Під стійким розвитком регіону розуміється такий розвиток, за якого забезпечується
збалансований розвиток економічної, екологічної та соціокультурної сфер. Стійким
може вважатися тільки такий розвиток, який за збереження певних виробничих
пропорцій забезпечує динамічний розвиток регіону в заданому напрямі на певний
період часу.
Економічна безпека регіону є, з одного боку, характеристикою, а з іншого –
невід’ємною частиною економічної системи. За словами В. Леонтьєва, економіка
кожної країни – це велика система, в якій багато різних видів діяльності, і кожна
ланка, компонент системи може існувати тільки тому, що отримує будь-що від інших,
тобто знаходиться у взаємозв’язку і взаємозалежності від інших ланок. До цього
твердження хотілося б додати, що взаємозв’язок елементів системи зачіпає всі її рівні.
І якщо на одному з них виникають будь-які протиріччя або загрози існуванню
системи, то вони відображаються на всіх її рівнях. Тому дуже важливо розглядати
кожен рівень економічної безпеки у взаємозв’язку з іншими рівнями. На рис. 2
представлено піраміду рівнів економічної безпеки. Кожний рівень цієї системи має як
загальні, притаманні всій системі властивості, так і специфічні, оскільки її можна
розглядати як окремий елемент системи. Кожний рівень системи необхідно розглядати
у взаємозв’язку трьох окремих елементів: інтересів, видів загроз та механізмів, які
дають змогу ці загрози мінімізувати. При цьому необхідно враховувати, що інтереси
одного рівня можуть суперечити інтересам іншого, а загрози можуть мати різну
ступінь важливості.

ЕБ
люд
ини
територіальна
економічна безпека

регіональна економічна безпека

національна економічна безпека

міжнародна мегарегіональна економічна безпека

міжнародна економічна безпека (планетарний рівень)

Рис.2
Також ми погоджуємося з твердженням, що від самого початку в економічній системі
закладені постійний розвиток, пропорційність, самозбереження, концентрація і
прагнення до економії всіх чинників виробництва, які породжують специфічні загрози
і небезпеки й які можуть призвести до загибелі економічної системи. Отже,
економічна безпека людини характеризується таким станом економіки, який
забезпечує життєво важливі інтереси людини, задоволення яких надійно забезпечує
стабільне існування і можливість розвитку та самовдосконалення; хотілося б
підкреслити, що особистість є одночасно об’єктом і суб’єктом сфери безпеки,
присутня у всіх інших системах безпеки та відіграє базову, системоутворюючу роль.
Економічна безпека підприємства – це такий стан господарюючого суб’єкта, в якому
він, за умови найбільш ефективного використання корпоративних ресурсів, може
запобігти або послабити загрози, знизити наслідки непередбачених обставин і взагалі
забезпечити досягнення цілей в умовах конкуренції та господарчого ризику. До
складників економічної безпеки на регіональному рівні належать
– виробничий, який характеризується наявністю ресурсної бази, умовами, що
забезпечують інтеграційні процеси, сформованістю системи відтворення з урахування
спеціалізації регіону;
– фінансовий, що характеризується стійкістю фінансової та регіональної бюджетної
системи, здатністю забезпечити соціально-економічну стабільність і розвиток регіону;
– науково-технічний, що характеризується динамікою впровадження результатів НТП
у соціально-економічну сферу, рівнем модернізації виробництва, кваліфікацією та
чисельністю персоналу, зайнятого в наукових дослідженнях і розробках;
– соціально-демографічний, що характеризується рівнем соціальної диференціації
суспільства, рівнем бідності, депопуляції населення, доступності освіти, культури,
медичного обслуговування, житла, послуг зв’язку тощо; – реструктуризація
регіонального ринку праці, що характеризується галузевою регіональною
спеціалізацією, зміною потреби у фахівцях відповідної кваліфікації, рівнем безробіття,
системою завдань і функцій, що реалізовуються спеціалістами;
– громадський, який полягає у відсутності криміналізації суспільства, тіньової
економіки, корупції тощо;
– продовольчий, що характеризується рівнем забезпеченості регіону продовольством,
якістю продуктів харчування;
– екологічний – його порушення проявляється в перевищенні допустимих норм
забруднення довкілля, у великих витратах на ліквідацію наслідків техногенних
катастроф.
Як показує світовий досвід, найбільший ефект з урахуванням національної специфіки
України може дати поєднання централізованого та децентралізованого підходів до
формування регіональної економіки та забезпечення економічної безпеки, а саме:
1. об’єктом безпосереднього впливу під час забезпечення економічної безпеки на
національному і регіональному рівнях повинна стати людина з її потенціалом та
соціально-економічними потребами;
2. співвідношення самостійного регулювання та державного впливу має базуватися на
децентралізації та державній підтримці депресивних регіонів;
3. інноваційно-інвестиційне економічне зростання національної та регіональної
економіки;
4. інструментами регіонального управління повинні стати державна концепція,
регіональні стратегії та програми розвитку;
5. економічна безпека повинна бути заснована на загальнонаціональному комплексі
заходів, спрямованих на постійний сталий розвиток та вдосконалення економіки
країни;
6. обов’язковою є наявність концептуального документа, що визначає засади
національної, у тому числі економічної, безпеки.
6. Європейський вектор - пріоритетний напрямок розвитку економічних систем.
Євроінтеграція – цивілізаційний вибір України, одна з ключових вимог Революції
гідності. У системі зовнішньополітичних пріоритетів України вона посідає особливе
місце.
Виступаючи на XVII саміті Україна – ЄС, який відбувся у Києві 27 квітня 2015 р.,
Президент України П. Порошенко наголосив, що перспектива членства у ЄС є
стратегічним орієнтиром українських прагнень до перетворення і ключовою метою,
заради якої проводяться реформи. Уперше Україна брала участь у саміті в статусі
держави, яка уклала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання
технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій,
створення нових робочих місць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного
товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Як невід’ємна
частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах
модель соціально-економічного розвитку.
Політичні переваги інтеграції України у ЄС пов’язані зі створенням надійних
механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є
гарантією, а виконання його вимог – інструментом розбудови демократичних
інституцій в Україні. Крім того, членство у ЄС відкриє шлях до колективних структур
спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з
європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї
масового знищення, дасть змогу активізувати співробітництво в боротьбі з
тероризмом, організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією,
наркобізнесом тощо.
Як відомо, Європейський Союз й Україна почали переговори щодо Угоди про
асоціацію у 2007 р., а в 2008 р. – щодо поглибленої і всеохоплюючої зони вільної
торгівлі (ЗВТ) як невід’ємної складової частини Угоди про асоціацію.
Специфіка формування геополітичних орієнтацій громадян України значною мірою
обумовлена тим, що країна опинилася в епіцентрі двох інтеграційних хвиль —
європейської і євразійської, кардинально різних за цілями, умовами і природою.
На позиції громадян позначалися як інерція радянської спадщини, складні соціально-
політичні процеси всередині країни, так і потужні зовнішні впливи. За таких умов в
українському суспільстві поступово формувалося і зміцнювалося ядро прихильників
євроінтеграційного курсу.
Варто зазначити, що починаючи з 2002р. (початок проведення соціологічних
досліджень Центру Разумкова з цієї тематики) кількість прихильників євроінтеграції
постійно переважала над її противниками. Російська агресія проти України, що
розпочалась у лютому 2014р. кардинально вплинула на картину суспільних настроїв.
По-перше, докорінно змінилося ставлення громадян України до РФ. Зокрема,
більшість респондентів наголошують на необхідності згортання, або зменшення
контактів з Росією[1].
По-друге, на ставлення громадян України до різних векторів інтеграції —
європейської чи євразійської, вплинули Революція гідности у грудні 2013 — січні 2014
рр., яка відстояла і утвердила європейський курс розвитку України, а також російська
агресія, яка фактично зняла з порядку денного євразійський вектор інтеграції для
України. Євразійська інтеграція тепер асоціюється громадянами, насамперед, з
країною-агресором.
Якщо протягом довоєнних років (2011–2013рр.) частка прихильників євразійської
інтеграції складала близько третини респондентів, то в наступні роки частка
симпатиків Євразійського економічного союзу (колишнього Митного союзу країн
СНД) впала — у 2015р. до 15,9%, а в 2017 ще знизилася до 7,8%. Відповідно зросла
частка прихильників євроінтеграційного шляху.
По-трете, з 2014р. спостерігається тенденція зростання європейських симпатій в
суспільстві. В грудні 2017р. вже майже 60% українських громадян підтримували вступ
України до ЄС.
Однак, говорячи про нинішній рівень і характер проєвропейських симпатій
українського суспільства слід відмітити якісно новий характер мотивації —
громадяни, з одного боку, вже більш реально усвідомлюють складнощі і тривалість
євроінтеграції, а з іншого усвідомлюють природність для України саме європейського
шляху, й у т.ч. як засобу збереження національної державності у протистоянні
агресивному російському впливу.
Можливість перебування України в спільноті цивілізованих демократичних країн -
членів Північноатлантичного Альянсу сприятиме реалізації всеосяжних реформ в
секторі безпеки і оборони, щодо цивільного контролю і демократичного нагляду, у
боротьбі проти корупції, підвищенню стабільності, підтримці міжнародної та
регіональної безпеки. Україна поступово наближає свої стандарти до стандартів
Альянсу, що є передумовою членства в НАТО
Головний акцент державної політики в сфері євроатлантичної інтеграції спрямовано
на забезпечення безпеки і добробуту людини як ключового суб’єкту національної
безпеки.
Пріоритетні завдання в межах реалізації політики євроатлантичної інтеграції України
щорічно визначаються в річних національних програмах під егідою Комісії Україна-
НАТО, що підписуються Президентом України, які є ключовим інструментом
досягнення Україною необхідних критеріїв членства в НАТО. Узагалі неможливо
розглядати майбутнє України поза європейським та світовим розвитком, саме тому
євроінтеграція та членство в Європейському Союзі є найголовнішою стратегічною
метою нашої держави. Співпраця з ЄС є одним зі способів зміцнення позицій країни у
світовій системі міжнародних відносин, засобом реалізації національних інтересів,
побудови економічно розвинутої та демократичної держави. Інтеграційні процеси самі
по собі є складними процесами, саме тому необхідно зрозуміти, що отримає Україна
від співпраці з ЄС, які проблеми виникнуть на шляху до членства в ЄС і які очікувані
перспективи від співробітництва в сучасних умовах.
Угода про асоціацію визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС і
слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні,
а поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка є
частиною Угоди, визначає правову базу для вільного переміщення товарів, послуг,
капіталів, а також регуляторного наближення, спрямованого на поступове входження
економіки України до спільного ринку ЄС. Намір України розбудовувати відносини з
Європейським Союзом був вперше проголошений у Постанові Верховної Ради
України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України».
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991
року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС
країни, у своєму листі від імені Європейського Союзу офіційно визнав незалежність
України. У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був
підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, яку схвалено 11
червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій 14 вересня 2000
року. В ній була проголошена довготермінова стратегічна мета - європейська
інтеграція України.
Серед українських громадян домінує загалом позитивне ставлення до ЄС. За
результатами дослідження у грудні 2017р. на думку респондентів привабливий образ
Євросоюзу складається з ряду здобутків і переваг, серед яких респонденти, досить
прагматично відзначають наступні. Насамперед йдеться про високий рівень
соціального захисту (46,4%). До важливих переваг ЄС українці відносять
верховенство права (27,8%), розвинену демократію (21,7%).
Починаючи з 2002р. (початок проведення соціологічних досліджень Центру Разумкова
з цієї тематики) кількість прихильників євроінтеграції постійно переважала над її
противниками (Діаграма 1).

Повністю Угода про асоціацію між Україною та ЄС набула чинності 1 вересня 2017

року. Це міжнародно-правовий документ, який на договірно-правовому рівні
закріплює перехід відносин між Україною та ЄС від партнерства та співробітництва до
політичної асоціації та економічної інтеграції. [7]. До пріоритетних реформ належить
протидія корупції, реформування судової системи, конституційна та виборча реформи,
поліпшення бізнес-клімату та підвищення рівня енергоефективності, а також реформа
державного управління, у тому числі заходи щодо централізації. ЄС виділив пакет у
розмірі 12,8 млрд. євро з метою забезпечення підтримки реформ за умови щодо
забезпечення Україною безперервного прогресу.
Одночасно з ЄС допомогу Україні надають інші міжнародні організації та країни.
Світовий банк відіграє важливу роль у стимулюванні реформ та наданні
консультаційної підтримки. МВФ часто виступає як каталізатор нагальних реформ, які
сприяють макроекономічній та фінансовій стабільності. Найбільшими країнами-
донорами є США, які надали технічну допомогу в розмірі 450 млн. дол. у 2017 р.,
Канада, Німеччина, Японія, Швейцарія та Швеція. Фінансування надається переважно
для проектів технічної допомоги. Основними напрямами технічної допомоги є ядерна
безпека, національна безпека та оборона, врядування та громадянське суспільство,
регіональний розвиток.

7. Геополітична безпека
Геополітична безпека — складова національної безпеки, процес управління
системою національної безпеки, за якого державними та недержавними інституціями
забезпечується встановлення контролю і панування над ресурсами земного, водного,
повітряно-космічного, інформаційних (духовно-культурного) простору власної країни.
Розгляд геополітики робився нами навмисне: усвідомлення її змісту як окремої науки і
окремої діяльності, знання законів геополітики, її предмету та джерел формування
надають можливість говорити про геополітичну безпеку як окремий феномен
сучасного націобезпекового буття, позбавлений міфологічних приписувань та
абстрактних розмірковувань, що ґрунтуються здебільшого на думках та вигадках, ніж
на інформації та знаннях, як вищій її формі. Відтак, з урахуванням наведеного
визначимо ключове поняття. Основними напрямками розвитку сучасних
геополітичних концепцій є:
глобалізаційний вимір, взаємозв’язок між усіма державами світу,
розвиток ринкових відносин та лібералізм, збільшення кількості локальних війн,
перерозподіл геополітичних точок впливу, переформатування міжнародних
організацій.
Одним із основних аспектів у цьому контексті виступає збільшення могутності держав
Тихоокеанського регіону, а також певних держав Сходу. Неоднозначною залишається
геополітична роль країн Африканського континенту. Для української держави наразі
важливо позиціонувати себе сильною «серединною» державою; розвивати
інформаційні технології; налагоджувати більш ефективні партнерські відносини з
країнами Азії, Африки та Сходу; ще активніше брати участь у міжнародних заходах та
затверджуватися як член міжнародних організацій; створювати свою геополітичну
концепцію та стратегію; остаточно визначити геополітичну ідентичність.
Перспективами подальших досліджень є дослідження інших сучасних геополітичних
концепцій, а також аналіз та прогнозування геополітичної картини світу та змін у
розстановці центрів сили й ролі України в них.
 Ключовим моментом є те, що геополітична безпека є органічним складовим
елементом національної безпеки. її зміст полягає у тому, щоб забезпечити реалізацію
життєво важливих національних інтересів через здійснення управління реальними або
потенційними загрозами та небезпеками, які є наслідком прагнення інших держав
встановити контроль і панування над усім спектром ресурсів планети. Більш того, за
даного випадку геополітична безпека може розглядатися у дещо ширшому плані та
включати встановлення контролю не лише над ресурсами власної країни, а й
здійснення цілого комплексу заходів щодо встановлення каналів прямого чи
непрямого впливу на ресурси інших країн
Політичний простір — одна з головних ознак держави. Кордони виступають
фактором безпеки держави. У геополітиці вельми важливу роль відіграють просторові
відносини між державами. В якості таких виступають кордони. Загрози геополітичній
безпеці завжди виникають тоді, коли починається боротьба за контроль, приєднання,
опанування геополітичного простору. За твердженням Ф. Ратцеля кордон є
периферійним органом держави і як такий є свідченням ЇЇ росту, сили або слабкості та
змін у цьому організмі.
На думку Хаусхофера, кордони не є раз і назавжди даними, вони — живі організми,
котрі розширюються і стискаються на кшталт шкіри та інших захисних органів
людського тіла. Відтак кордони — важлива категорія геополітичної безпеки.
Наявність кордонів і відповідних систем управління ними для реалізації національних
інтересів є важливою умовою забезпечення геополітичної безпеки. Кордон слугує
політико-стратегічною лінією розподілу інтересів між державами. Відтак відсутність
кордонів призводить до значного збільшення вразливості геополітичної безпеки,
загрожує суттєвому зниженню ЇЇ рівня.
До основних проблем, що викликають ризики і загрози національній безпеці
України, належать:
По-перше, явища, притаманні багатьом державам, в основі яких – боротьба за
енергоресурси, техногенні катастрофи, міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти,
тероризм, торгівля наркотиками, організована злочинність і корупція, нелегальна
міграція, торгівля людьми, демографічні проблеми тощо.
По-друге, геополітичне положення України, що визначає її високу залежність від
зовнішніх чинників та об’єктивні суспільно-політичні і соціально-економічні
проблеми розвитку країни як суверенної держави.
Така ситуація загрожує стану національної безпеки збільшенням кількості загроз та
викликів, а з точки зору геополітики – відсторонює Україну від інтеграції до
європейського простору. Відсутність консенсусу в основних питаннях державного
будівництва, недостатність високого рівня професійної кваліфікації та практичного
досвіду у сфері державного управління і, як наслідок, схильність до зовнішнього тиску
не дають змогу ефективно реалізовувати зовнішню та внутрішню політику держави.
Тенденції світового суспільно-політичного, воєнно-політичного і соціально-
економічного розвитку створюють ряд протиріч як всередині окремих держав, так і
між ними, що додатково ускладнює вирішення існуючих проблем національної
безпеки України.
Основними вимірами, в яких мають відбуватися процеси зміцнення та забезпечення
національної безпеки в сучасній геополітичній ситуації, виступають: національний,
регіональний та глобальний.
В рамках національного виміру повинно здійснюватись формування стабільної
політичної та економічної системи, забезпечення зростання рівня матеріального
добробуту, вироблення надійних механізмів подолання різного роду конфліктів [8].
В регіональному вимірі передбачено створення та ефективне функціонування
регіональних інститутів та відповідних механізмів, що дають можливість створити
«пояс безпеки» навколо території України [8].
Глобальний вимір складається з геополітичного, геоекономічного та культурно-
цивілізаційного елементів і залежить від місця України в світових політичних та
економічних процесах, а також її приналежності до певного цивілізаційного простору.
Основним підходом відносно забезпечення національної безпеки, виходячи із
геополітичного становища України, повинно стати комплексне поєднання елементів
європейської та євроатлантичної безпеки на основі солідарності та спільності поглядів
стосовно укріплення та підвищення рівня захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз.
Перебуваючи в такому складному геополітичному становищі, Україна повинна
скоординувати свою діяльність на виході з «буферної зони» шляхом посилення
практичного співробітництва з ЄС та НАТО, а також активізувати інтеграційні
процеси в сфері безпеки. Головним завданням для нашої держави має стати
усвідомлення державною елітою необхідності повернення до інтеграції в НАТО,
організації, яка зможе надати необхідні безпеові гарантії для зміцнення державного
суверенітету, а також сприятиме виходу з «буферної зони» та наближенню до
геополітичного простору Європи. В противному випадку, Україна залишатиметься
поза межами європейського простору, втрачаючи власну європейську ідентичність. Це
погіршуватиме стан національної безпеки і загострюватиме внутрішню ситуацію в
країні.
Проблематика позаблоковості та нейтралітету повинна відповідати сучасним
геополітичним реаліям, в яких ці два статуси не є прийнятними з точки зору
отримання необхідних безпекових гарантій. Україна не повинна залишатись поза
межами європейського та євроатлантичного просторів, втрачаючи при цьому свою
європейську ідентичність. Перехід від політики позаблоковості та нейтралітету до
інтеграційного виміру повинен стати ключовим процесом в рамках стабілізації
внутрішньої ситуації в державі з метою підвищення рівня національної безпеки, а
також сприяти входженню нашої держави до безпекового виміру геополітичного
простору Європи.
8. Фінансова стабілізація в країні та соціально-економічне становище України
Розрахунки за послуги і товари цифрової економіки здійснюються найчастіше
цифровою валютою (електронними грошима).
Фіатні гроші замінюються цифровими грошима. особливості криптоспільноти дуже
ускладнюють його взаємини з державою. Справа в тому, що криптовалюта
створювалися для того, щоб не залежати від держави, щоб можна було повз всієї
бюрократії і зайвих перевірок переводити гроші, укладати договори, створювати
спільноти і компанії. Частина криптосвіту називає себе криптомонархістами і активно
протестує проти будьяких форм контролю. Однак токени і цифрові розподілені
реєстри - це технології, які набирають популярність, і все більше людей починають
ними користуватися.
У будь-якої держави, що зіткнулась з криптовалютою, залишається два шляхи:
1. Заборонити і технічно заблокувати всі блокчейни.
2. Визнати, легалізувати і по можливості очолити їх. Багато країн були б раді
заборонити і заблокувати блокчейни, але це завдання надто складне в порівнянні із
блокуванням, наприклад: окремого сайту, додатка або месенджера: різновидів
блокчейнів багато, вони використовують різні протоколи обміну даними, постійно
виникають нові ноди з новими ІР-адресами. Тому загальна тенденція на сьогоднішній
день - рух в сторону легалізації всіх понять з криптосвітом. Спочатку створюються
юридичні визначення для таких понять, як блокчейн (цифровий реєстр), маркери,
криптовалюта, Майнінг. ICO, смартконтракти, а потім описуються їх правовий статус
та порядок взаємодії. Це дуже важливий крок для розвитку технологій блокчейна і
криптовалюти. Поки немає закону, незрозуміло, порушуємо ми закон, продаючи і
купуючи криптовалюта. Якщо так - порушуємо, то який? Така юридична
невизначеність заважає розвитку кріптоотраслі, створюючи славу чогось нелегального
і забороненого. На сьогоднішній день (листопад 2019-го) українське законодавство не
прийняло закон про криптовалюти і не створило цифрові реєстри.
Основними сферами суспільних відносин, які вимагають правового регулювання, в
рамках цифрової економіки є:
– сфера виробництва: lean production, або «ощадливе виробництво» за рахунок
автоматизованого збору, аналізу і обробки показників в децентралізованих системах
будь-якого рівня (сільське господарство, будівництво, виробництво товарів і послуг);
Інноваційні методи управління проектами (Agile, Scrum, Kanban, PRINCE2 і ін.);
управління ланцюгами постачання й автоматизація документообігу на основі
технологій «блокчейн» (blockchain);
– сфера фінансового обігу: здійснення електронних розрахунків; використання
криптовалют;
– сфера електронної торгівлі: рекламування товарів і послуг із застосуванням
технологій аналізу «великих масивів даних» (big data), застосування галузевих
агрегаторів в сфері реалі зації товарів і послуг (AliExpress, Amazon, Uber, Airbnb) та ін.
Міністерство цифрової трансформації разом з депутатами та бізнесом підписали
меморандум, з метою впровадження технології блокчейн у державних органах, а
також розробити законопроєкти для легалізації ринку криптовалюти в Україні.
 Одночасне використання «проривних» технологій, інновацій в техніці і економіці для
забезпечення модернізації вітчизняної промисловості – одне з актуальних завдань
стратегічного розвитку України.
Між виробничою та фінансовою стабілізацією спостерігається тісний взаємозв’язок.
З одного боку, фінансова стабілізація є важливою передумовою виробничої
стабілізації. Так, зменшення дефіциту платіжного балансу за рахунок зменшення
імпорту скорочує зовнішню заборгованість країни і збільшує обсяги внутрішніх
фінансових ресурсів, які спрямовують на фінансування розвитку національного
виробництва.
Зниження інфляції, відсоткових ставок та валютного курсу до оптимального рівня
позитивно впливає на збільшення обсягів виробництва через стимулювання сукупного
попиту. З іншого боку, фінансова стабілізація є результатом стабілізації виробництва.
Якщо, наприклад, збільшуються обсяги виробництва, внаслідок цього автоматично
зростають податкові надходження в державний бюджет, зменшуються виплати у
зв’язку з безробіттям, що скорочує бюджетний дефіцит. Якщо збільшується обсяг
виробництва імпортозамінної продукції, це позитивно впливає на платіжний баланс і
плаваючий валютний курс. В обох випадках при збільшенні обсягу виробництва
рівень інфляції знижується.
Незважаючи на певні відмінності в цілях та інструментах монетарної та фіскальної
політики, їх об’єднують спільні стратегічні цілі: зростання ВВП, забезпечення повної
зайнятості та підтримання інфляції на оптимальному рівні. Це означає, що
ефективність макроекономічної політики залежить не лише від автономних заходів
монетарної та фіскальної політики, а й від рівня узгодженості між цими політиками.
Залежно від методів впливу на економіку її можна поділити на дві складові:
монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну (бюджетно-податкову) політику. В
Україні монетарна політика здійснюється Національним банком, який ухвалює
рішення на засадах високого рівня автономності, тобто незалежності від уряду. Згідно
із Законом України «Про Національний банк України» його головною функцією є
забезпечення стабільності грошової одиниці, тобто підтримання інфляції на
оптимальному рівні, що створює передумови для економічного зростання і підтримки
високого рівня зайнятості населення.
Соціально-економічне становище України

Чисельність наявного населення в Україні, за оцінкою, на 1 грудня 2020р.

становила 41629,9 тис. осіб. Упродовж січня‒листопада 2020р. чисельність населення
зменшилася на 272,5 тис. осіб.
Порівняно із січнем‒листопадом 2019р. обсяг природного скорочення
збільшився на 33,3 тис. осіб.
Кількість живонароджених у січні‒листопаді 2020р. становила 268,9 тис. осіб,
померлих – 549,2 тис. осіб.
 
Доходи населення 
 У січні–грудні 2020р. розмір середньомісячної номінальної заробітної
плати штатних працівників підприємств, установ, організацій (із кількістю
працюючих 10 осіб і більше) становив 11591 грн і порівняно з відповідним періодом
2019р. збільшився на 10,4%.
До видів економічної діяльності з найвищим рівнем оплати праці відносилися
державне управління й оборона; обов’язкове соціальне страхування, професійна,
наукова та технічна діяльність, сфера інформації та телекомунікацій, фінансової та
страхової діяльності, а також авіаційний транспорт; серед промислових видів
діяльності – добування кам’яного та бурого вугілля, виробництво коксу та продуктів
нафтоперероблення, постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря,
виробництво основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів, де
заробітна плата перевищила середній показник по економіці в 1,4–1,9 раза.
Найнижчий рівень оплати праці спостерігався на підприємствах тимчасового
розміщування й організації харчування, поштової та кур’єрської діяльності,
текстильного виробництва, виробництва одягу, шкіри, виробів зі шкіри та інших
матеріалів, функціювання бібліотек, архівів, музеїв та інших закладів культури,
діяльності у сфері творчості, мистецтва та розваг, установ охорони здоров’я та
надання соціальної допомоги, де заробітна плата не перевищувала 76,3% від
середнього рівня по економіці.
Середня заробітна плата в усіх регіонах була вище мінімальної, разом з тим
лише у чотирьох із них вона перевищила середній рівень по Україні: м.Київ – 17086
грн, Донецька область – 12647 грн, Київська – 11887 грн, Дніпропетровська – 11681
грн. Найнижчий рівень номінальної заробітної плати, який не перевищував 81% від
середнього по економіці, спостерігався в Чернівецькій, Волинській, Чернігівській,
Херсонській та Тернопільській областях.
Індекс реальної заробітної плати у січні–грудні 2020р. порівняно з
відповідним періодом 2019р. становив 107,4%.
Загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати у січні–грудні 2020р.
збільшилася на 3,4%, або на 102,3 млн.грн, і на 1 січня 2021р. становила
3136,7 млн.грн, що дорівнює 3,0% фонду оплати праці, нарахованого за грудень 2020р.
Заборгованість перед працівниками економічно активних підприємств упродовж
січня–грудня 2020р. збільшилась на 1,5%, або на 27,5 млн.грн, і на 1 січня 2021р.
становила 1878,4 млн.грн.
Суттєве збільшення суми невиплаченої заробітної плати за 2020р. спостерігалося
у професійній, науковій та технічній діяльності (на 78,5 млн.грн), транспорті,
складському господарстві, поштовій та кур'єрській діяльності (на 58,1 млн.грн).
У регіональному розрізі збільшення суми заборгованості економічно активних
підприємств відбулось у 20 регіонах, найвагоміше у Полтавській (на 54,4 млн.грн),
Харківській (на 31,1 млн.грн) областях та м.Києві (на 114,8 млн.грн).
Кількість працівників, які вчасно не отримали заробітну плату, на 1 січня 2021р.
становила 73,7 тис. осіб, або 1,0% від середньооблікової кількості штатних
працівників, зайнятих в економіці. Кожному із зазначених працівників не було
виплачено в середньому 25,5 тис.грн, що в 1,8 раза перевищує середню заробітну
плату за грудень 2020р. 
Ціни 
Індекс споживчих цін (індекс інфляції) за 2020р. у цілому становив 105,0% (за
2019р. – 104,1%).
Продукти харчування та безалкогольні напої подорожчали на 4,9%. Найбільше
(на 47,7–21,7%) зросли ціни на цукор, яйця, продукти переробки зернових та
соняшникову олію. На 12,9–2,0% стали дорожчими фрукти, хліб, яловичина,
макаронні вироби, рис, молоко та молочні продукти, риба та продукти з риби, масло,
безалкогольні напої. Водночас на 12,1% знизилися ціни на овочі. На 4,8%
подешевшало м’ясо птиці, на 1,7% – свинина.
Ціни (тарифи) на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива зросли на
13,6%, що зумовлено подорожчанням природного газу в 1,6 раза, водопостачання – на
18,5%, каналізації – на 16,5%. Водночас гаряча вода, опалення подешевшали на 2,2%.
Зростання цін у сфері охорони здоров’я на 7,7% відбулося за рахунок
підвищення цін на амбулаторні послуги на 9,2%, фармацевтичну продукцію – на 8,4%.
Ціни на транспорт зросли на 2,7% передусім через подорожчання автомобілів на
17,8% та проїзду в залізничному пасажирському транспорті на 6,1%. Разом з тим на
10,5% подешевшали паливо та мастила.
Індекс цін на житло за 2020р. у цілому становив 108,4% (за 2019р. – 108,6%).
На первинному ринку житла ціни зросли на 6,1%, на вторинному – на 9,7%.
Індекс цін виробників промислової продукції за 2020р. у цілому становив
114,5% (за 2019р. – 92,6%).
У добувній промисловості і розробленні кар’єрів ціни зросли на 29,5%, у
переробній промисловості – на 15,7%, постачанні електроенергії, газу, пари та
кондиційованого повітря – на 3,9%.
Індекс цін у будівництві у січні–листопаді 2020р. становив 109,3% (у
відповідному періоді 2019р. – 101,5%).
У будівництві будівель зафіксовано зростання цін на 5,9%. 
Промисловість 
У 2020р. порівняно із 2019р. індекс промислової продукції становив 94,8%.
У добувній промисловості і розробленні кар’єрів випуск продукції скоротився
на 3,1%, у т.ч. у добуванні кам’яного та бурого вугілля – на 13,8%, сирої нафти та
природного газу – на 2,0%, металевих руд – на 2,4%. Водночас у добуванні інших
корисних копалин та розробленні кар’єрів приріст продукції становив 2,2%. За 2020р.
видобуто 19,9 млрд.м³ природного газу, 1,7 млн.т сирої нафти, випущено (видобуто)
50,9 млн.т руди та концентратів залізних агломерованих, 22,3 млн.т кам’яного вугілля.
 У переробній промисловості випуск промислової продукції зменшився на 6,9%.
На підприємствах із виробництва харчових продуктів, напоїв і тютюнових
виробів випуск продукції скоротився на 2,0%, у т.ч. у виробництві м’яса та м’ясних
продуктів – на 1,1%, молочних продуктів – на 3,4%, продуктів борошномельно-
круп’яної промисловості, крохмалів та крохмальних продуктів – на 7,4%, хліба,
хлібобулочних і борошняних виробів – на 7,9%, какао, шоколаду та цукрових
кондитерських виробів – на 1,9%, напоїв – на 4,7%, цукру – на 33,0%. Разом із цим у
виробництві олії та тваринних жирів обсяг виробленої продукції зріс на 3,8%,
тютюнових виробів – на 0,2%, переробленні та консервуванні фруктів і овочів – на
4,9%. У 2020р. вироблено 37,3 тис.т яловичини і телятини, свіжої чи охолодженої -
туш, напівтуш, четвертин необвалених, 205,2 тис.т свинини свіжої чи охолодженої -
туш, напівтуш (уключаючи оброблені сіллю чи консервантами для тимчасового
зберігання), 339,6 тис.т м’яса курей, курчат, свіжого чи охолодженого - частин тушок,
233,9 тис.т виробів ковбасних та подібних продуктів з м’яса, субпродуктів чи крові
тварин та подібних виробів і харчових продуктів на їхній основі (крім виробів
ковбасних з печінки та страв готових), 27,3 тис.т овочів (крім картоплі), фруктів,
горіхів, грибів та частин рослин їстівних інших, приготовлених чи консервованих з
додаванням оцту чи оцтової кислоти, 5,9 млн.т олій соняшникової та сафролової та їх
фракцій, нерафінованих (крім хімічно модифікованих), 461,4 тис.т молока та вершків
незгущених й без додавання цукру чи інших підсолоджувальних речовин жирністю
більше 1%, але не більше 6%, у первинних пакуваннях об’ємом нетто не більше 2 л,
85,5 тис.т масла вершкового жирністю не більше 85%, 78,6 тис.т сиру свіжого
неферментованого (недозрілого і невитриманого; уключаючи сир із молочної
сироватки та кисломолочний сир), 78,1 тис.т сиру тертого, порошкового, голубого та
іншого неплавленого, 7,7 млн.л чист.спирту бренді (уключаючи "Коньяк України"),
44,5 млн.л чист.спирту горілки з вмістом спирту не більше 45,4%, 179,6 млн.дал пива
солодового (крім пива безалкогольного і пива з вмістом алкоголю не більше 0,5%),
84,2 млн.дал води натуральної мінеральної газованої, 65,0 млрд.шт сигарет, які містять
тютюн або суміші тютюну із замінниками тютюну.
У текстильному виробництві, виробництві одягу, шкіри, виробів зі шкіри та
інших матеріалів індекс промислової продукції становив 92,6%, у т.ч. у текстильному
виробництві – 96,4%, виробництві одягу – 88,4%, шкіри, виробів зі шкіри та інших
матеріалів – 96,2%. За 2020р. вироблено 71,4 млн.м2 тканин з ниток синтетичних та
штучних комплексних високої міцності та з ниток стрічкових чи подібних, 1,2 млн
жіночих та дівчачих суконь трикотажних машинного або ручного вʼязання, 125,3 тис.
чоловічих та хлопчачих костюмів та комплектів (крім трикотажних), 488,4 тис.
чоловічих та хлопчачих піджаків та блейзерів (крім трикотажних), 754,0 тис. жіночих
та дівчачих жакетів та блейзерів (крім трикотажних), 51,7 млн. пар панчішно-
шкарпеткових виробів інших (уключаючи шкарпетки).
У виготовленні виробів з деревини, виробництві паперу та поліграфічній
діяльності випуск продукції скоротився на 6,2%, у т.ч. у обробленні деревини та
виготовленні виробів з деревини та корка – на 9,5%, виробництві паперу та паперових
виробів – на 2,8%, поліграфічній діяльності, тиражуванні записаної інформації – на
12,6%.
На підприємствах із виробництва коксу та продуктів
нафтоперероблення випуск промислової продукції скоротився на 2,2%.
У виробництві хімічних речовин і хімічної продукції індекс промислової
продукції становив 104,7%, у т.ч. у виробництві основної хімічної продукції, добрив і
азотних сполук, пластмас і синтетичного каучуку в первинних формах – 106,1%, фарб,
лаків і подібної продукції, друкарської фарби та мастик – 114,3%, мила та мийних
засобів, засобів для чищення та полірування, парфумних та косметичних засобів –
101,7%. У 2020р. виготовлено 9,4 млн.дал спирту етилового неденатурованого із
вмістом спирту не менше 80 об. %, 46,8 тис.т фарб та лаків, уключаючи емалі та
політури, на основі складних поліефірів, диспергованих чи розчинених у летких
органічних розчинниках (крім тих, які з вмістом розчинника більше 50% маси
розчину), 9,9 тис.т мила та речовин поверхнево-активних органічних у брусках та
подібних формах (крім для туалетних цілей), 192,7 тис.т розфасованих для роздрібної
торгівлі засобів мийних та для чищення, які містять або не містять мило, уключаючи
допоміжні засоби для миття, 6,6 тис.т засобів косметичних для макіяжу чи догляду за
шкірою.
У виробництві основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних
препаратів обсяг виробленої продукції зріс на 3,0%.
На підприємствах із виробництва гумових і пластмасових виробів, іншої
неметалевої мінеральної продукції індекс промислової продукції становив 98,7%, у
т.ч. у виробництві гумових і пластмасових виробів – 97,3%, іншої неметалевої
мінеральної продукції – 99,6%.
У машинобудуванні індекс промислової продукції становив 81,5%, у т.ч. у
виробництві комп’ютерів, електронної та оптичної продукції – 72,2%, електричного
устатковання – 98,3%, машин і устатковання загального призначення – 80,3%, для
сільського та лісового господарства – 85,1%, металургії – 86,3%, добувної
промисловості та будівництва – 84,2%, у виробництві інших машин і устатковання
загального призначення – 90,9%, автотранспортних засобів, причепів і напівпричепів –
85,4%, залізничних локомотивів і рухомого складу – 50,0%. У 2020р. вироблено 262,3
тис. устатковань й апаратури для фільтрування та очищення води, 827 тракторів з
потужністю двигуна більше 59 кВт, 4,7 тис. валків до прокатних станів, 5,9 тис.
бетонозмішувачів чи розчинозмішувачів, 1,0 тис. засобів автотранспортних для
перевезення 10 і більше осіб, 16,5 тис. причепів та напівпричепів інших, 3,2 тис.
вагонів вантажних та вагонів-платформ, залізничних або трамвайних, несамохідних.
У постачанні електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря випуск
промислової продукції скоротився на 1,3%. За 2020р. вироблено 142,2 млрд.кВт·год
електроенергії, у т.ч. тепловими та атомними електростанціями
відповідно 54,9 млрд.кВт·год і 76,2 млрд.кВт·год.
 
 Сільське господарство 
За попередніми розрахунками, індекс сільськогосподарської продукції у
2020р. порівняно із 2019р. становив 88,5%, у т.ч. у підприємствах – 86,0%, у
господарствах населення – 93,2%. Індекс продукції рослинництва становив 86,1%,
продукції тваринництва – 97,4%.
У 2020р. реалізовано на забій 3,5 млн.т худоби та птиці (у живій масі), що на
1,1% менше порівняно із 2019р., вироблено 9,3 млн.т молока (на 4,2% менше) та 16,2
млрд.шт яєць (на 2,9% менше). Частка господарств населення у загальному
виробництві цих продуктів тваринництва складала відповідно 34%, 70% та 45%.
За розрахунками, на 1 січня 2021р. загальна кількість великої рогатої худоби
становила 2,9 млн. голів (на 6,2% менше, ніж на 1 січня 2020р.), у т.ч. корів – 1,7 млн
(на 5,4% менше), свиней – 5,8 млн (на 2,0% більше), овець і кіз – 1,1 млн (на 5,0%
менше), птиці всіх видів – 199,9 млн. голів (на 9,3% менше). У господарствах
населення утримувалось 66% загальної кількості великої рогатої худоби, у т.ч. корів –
75%; свиней – 38%, овець і кіз – 87%, птиці всіх видів – 45%.
  
Зовнішня торгівля товарами 
У січні–листопаді 2020р. експорт товарів становив 44346,5 млн.дол. США,
імпорт – 48243,8 млн.дол. Порівняно із січнем–листопадом 2019р. експорт зменшився
на 3,5% (на 1610,9 млн.дол.), імпорт – на 12,9% (на 7130,1 млн.дол.). Негативне сальдо
склало 3897,3 млн.дол. (у січні–листопаді 2019р. також негативне – 9416,5 млн.дол.).
Основу товарної структури українського експорту складали продукти
рослинного походження, недорогоцінні метали та вироби з них, жири та олії
тваринного або рослинного походження, мінеральні продукти, механічні та електричні
машини, готові харчові продукти, продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей
промисловості й деревина і вироби з деревини.
У загальному обсязі експорту товарів порівняно із січнем–листопадом 2019р.
збільшилась частка зернових культур, жирів та олії тваринного або рослинного
походження, руд, шлаку і золи, механічних машин. Натомість зменшилась частка
чорних металів, електричних машин, насіння і плодів олійних рослин.
Обсяг експорту товарів до країн Європейського Союзу (ЄС) становив 16685,5
млн.дол., або 37,6% від загального обсягу експорту, та зменшився порівняно із січнем–
листопадом 2019р. на 13,2%.
Найбільші обсяги експорту до країн ЄС складали продукція агропромислового
комплексу та харчової промисловості – 34,6% від загального обсягу експорту,
недорогоцінні метали та вироби з них – 16,8%, механічні та електричні машини –
15,0%, мінеральні продукти – 10,8%.
Найвагоміші експортні поставки товарів серед країн-членів ЄС здійснювалися
до Польщі, Німеччини, Італії та Нідерландів.
 Серед інших країн світу найбільше експортувалися товари до Китаю, Російської
Федерації, Туреччини, Індії та Єгипту.
Серед найбільших країн-партнерів експорт товарів збільшився до Китаю на
92,4%, Республіки Корея – на 21,5%, Румунії – на 4,9%, Індонезії – на 4,2%,
зменшився до Єгипту на 27,2%, Італії – на 24,2%, Угорщини – на 20,8%, Російської
Федерації – на 17,6%, Іспанії – на 16,0%, Німеччини – на 15,9%, Білорусі – на 15,6%,
Туреччини – на 9,6%, Нідерландів – на 5,3%, Індії – на 4,3%. [10]
Основу товарної структури українського імпорту складали механічні та
електричні машини, мінеральні продукти, продукція хімічної та пов’язаних з нею
галузей промисловості, засоби наземного транспорту, літальні апарати, плавучі
засоби, полімерні матеріали, пластмаси та вироби з них, недорогоцінні метали та
вироби з них, готові харчові продукти, текстиль.
Згідно статистичниз даних, можна зробити висновки, що Україна досить
тривалий час знаходться у постійній інфляції.

Цілі державної економічної політики можуть суттєво різнитися в країнах із

різним рівнем економічного розвитку, соціальнополітичним та національно-
історичними традиціями. На вибір цілей політики впливають пріоритети поточного
розвитку, громадська думка, тимчасові комбінації у розташуванні основних
політичних угруповань.
За домінування ринкових відносин головними цілями державної економічної
політики зазвичай проголошуються ті, котрі ринковий механізм саморегулювання не в
змозі розв’язувати самостійно (це так зване державне регулювання ринкової
економіки). В окремих випадках у постановці цілей суспільного розвитку може
привалювати соціальна складова. За цієї ситуації соціальні цілі поєднуються з
економічними і значною мірою доповнюють їх. Подібне явище притаманне країнам з
соціально орієнтованою ринковою економікою, до яких належить низка країн, зокрема
й Україна.

Література
1.Фишер С.Экономика /С.Фишер, Буш Р.Дорн, Р.Шмалензы; пер. с англ. со 2-го изд.
Е.Балашова, Н.Золотухина, Е.Танхилевич, Н.Горюшина. – М.:ДелоЛТД, 1993. – 864с.
2. Советов Б. Я., Яковлев С. А., Моделирование систем: Учеб. для вузов — 3-е изд.,
перераб. и доп. — М.: Высш. шк., 2001. — 343 с
3. Pocket Oxford Dictionary, March 1994, Oxford Univercity Press, 1994 (Электронная
версия)], [Советский энциклопедический словарь (под ред. А.М. Прохорова) -- М.,
Советская Энциклопедия, 1980].
4. Основи економічної теорії. /за наук. ред. проф. Федоренко В.Г.- К.: Алента, 2005. –
511с.
5. Сукрушева А.О. Теоретичні аспекти поняття «економічна безпека регіону». Зовнішня
торгівля: економіка, фінанси, право. Серія «Економічна науки». 2015. № 3(80). С. 231–
238.
6. Про національну безпеку України : Закон України. Відомості Верховної Ради (ВВР).
2018. № 31. Ст. 241.

7.Міністерство Юстиції України, «ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ВІДНОСИН УКРАЇНА-

ЄС»

8. Олександр Вонсович «Стан національної безпеки України в сучасній геополітичній

ситуації»

9. Mочеpний С. До концепції соціально-економічного розвитку України // Економіка

України. — 2005. — № 5. — С. 44—55.
10. «Соціально-економічне становище України за 2020 рік»
https://ukrstat.org/uk/druk/soc_ek/2020/publ_12_2020_u.html