Типи і підтипи дискурсу

за виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний,

невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання)

Цікаву дефініцію дискурсу подає сучасний вітчизняний лінгвіст Ф. Бацевич: «Дискурс – тип
комунікативної діяльності, інтерактивне явище, тривалий у часі процес, утілений у певній (іноді
значній) кількості повідомлень; мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну,
друковану, паралінгвальну тощо), відбувається у межах одного чи кількох каналів комунікації,
регулюється стратегіями і тактиками учасників спілкування і являє собою складний синтез
когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які
визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування»

Ф. С. Бацевич класифікує дискурс як комунікативне явище за такими комунікативними ознаками:

виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний,
сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання)… Систематизуючи різні типологічні дослідження,
Ф. С. Бацевич розрізнює дискурс за ототожненням із предметом дослідження різних наук;
сприйманням як вияву культурної комунікації; етнокультурними особливостями спілкування;
культурно-історичними особливостями комунікації; соціальними, віковими та статевими
характеристиками учасників комунікації; типами та формами мовлення, принципами побудови
повідомлення, його риторикою; характеристиками мовлення окремої людини і груп людей

Комунікативний дискурс – текст, що містить взаємозалежні роздуми кількох суб'єктів.

У дискурсі як певній комунікативній системі головним є слово - мовлення (гомоніння, галас).

Однак існує і мовчання. Один учасник - промовець, а інші - мовчать. Передбачається, що ці інші
слухають промовця. А чи слухають вони? Отже, в дискурсі є слово і думка, мовлення та мовчання,
галас і тиша. Тому в ньому можна виявити опозицію: мовлення (гомоніння) - мовчання; сказане
слово - несказане слово.

У різних соціокультурних контекстах у дискурсі мовчання постає особливим феноменом, що

набуває різних смислів: соціально-політичного, правового, ідеологічного, релігійного,
психологічного, філософського, логіко-семантичного та ін. Відокремимо логіко-семантичний смисл
мовчання в дискурсі.

У дискурсі мовчання перебуває у відношенні з мовленням, відповідно, будь-який смисл мовчання

можна визначити як альтернативу мовленню. Якщо із двох і більше учасників дискурсу один
мовчить, тоді виникає безліч питань стосовно його мовчання. Чому він мовчить? Чому нічого не
каже? Чому нічого не сказав? Чому всі гомонять, а він мовчить?

Пошуки відповідей на запитання відкриває філософам, логікам, психологам, семіотикам явний і

неявний смисл мовчання, і тоді визначають його різноманітність:
1. Приховування смислу; в Ж. Дельоза це означає замовчання смислу: "Все казати раніше, ніж
відкрити рот", "Я все сказав. Я мовчу". Це означає, що він нічого не сказав, але так багато сказав.

2. Приховування свого знання чи незнання. Людина, яка каже "Я не знаю, я не знав", не
обов'язково насправді дещо не знає. Отже, вона дещо знає, але не каже, що знає.

3. Дозрівання думки. Мовчання - як знак тиші, необхідної для виникнення та формування думки,
тобто вуста мовчать, голова працює. У цьому виявляється інтенціональність мовчання (напруження
думки), спрямована на пізнання світу, розуміння суті речей.

4. Готовність до мовлення ("Спочатку подумай, потім кажи"). 5.1 навпаки, мовчати, щоб не казати
зайвого, непотрібного в певній ситуації дискурсу ("Багато казати не буду, бо знову скажу не те, що
потрібно").

6. Побоювання до мовлення - відчуття своєї некрасномовності (психологія мовчання).

7. Не казати правду, не називати речі своїми іменами.

8. Мовчить, тому що вимагають мовчати інші учасники дискурсу.

9. Очікування: "Хай скажуть інші, я промовчу".

Отже, проникнення у смисл мовчання ("чому мовчить"?) дає змогу узагальнити різноманітність
замовчувань, надаючи йому такі загальні характеристики:

- це особистий досвід9 що вчить людину, як поводити себе у взаємодії з іншими;

- творчість (у мовчанні зростає й дозріває розум), що в самобутті породжує свої ейдоси (ідеї,
гіпотези, поняття, теорії), формулює питання, шукає шляхи виходу зі ситуації, в якій опинилася
людина та ін.;

- це відсутність смислу говорити (зрозуміти, що немає смислу мовлення - все одно ніхто не почує);

- це приховування правди (таємниці), щоб неявне не стало явним (наприклад, підсудний,

обвинувачений, підозрюваний мовчать, тобто не дають свідчень, аби не казати правду про свої
дії).

Логічне значення мовчання як альтернативу мовленню визначають на підставі виявлення та

розуміння конкретного смислу мовчання в дискурсі:

а) є смисл мовчання в цій ситуації або немає смислу;

б) або сказати правду або не казати (промовчати);

в) або є що казати або немає що казати (тоді мовчання).

Логічна оцінка мовчання в поняттях "істинно" або "хибно":

1. Істинно, що суб'єкт X мовчить.

2. Хибно, що суб'єкт X мовчить.

Отже, у дискурсі суб'єкт х або дещо промовляє або мовчить, але ні те, ні інше водночас.