Вступ до університетських студій

Тема 1. Першоджерела класичної освіти

 Месопотамія
Виникнення міст. Поява перших держав

Не пізніше IV тис. до в. е. виникли перші поселення шумерів, згодом були закладені кілька міст
на крайньому півдні Месопотамії, що став відомим як Шумер. Шумери заклали основні соціальні,
економічні й інтелектуальні моделі месопотамської цивілізації. Саме завдяки їм Месопотамія
стала джерелом цінностей і технологій, які фундаментальним чином вплинули на суспільства
безпосередніх сусідів, як на заході, так і на сході.
На середину IV тис. до н. е. у Месопотамії виникають перші надобщинні політичні структури у
формі міст. Через природно-географічні умови та активність кочовиків міста були досить
ізольованими, а спілкування між ними – складним і часом небезпечним. Певною мірою саме з цих
причин кожне шумерське місто стало державою, яка була незалежною від інших і стояла на варті
своєї незалежності. На початку III тис. до н.е. у південній частині Межиріччя вже існувало кілька
таких перших державних утворень - міста Ур, Лагаш, Урук, Ніппур та ін. Міське життя передбачало і
нову інтенсивність культурної творчості, і нове прискорення розвитку цивілізації.
Основою господарства було землеробство. Але щоб перетворити болота півдня Месопотамії на
місцевість, яку ототожнюють з райським садом, тамтешньому населенню довелося будувати
складну іригаційну систему, здатну забезпечити поля потрібною кількістю вологи й рятувати країну
від катастрофічних повеней. Трудомістке іригаційне землеробство, яке потребувало великих
людських ресурсів, стало фактором, який у IV-ІІІ тис. до н. е. сприяв процесу об’єднання
розрізнених громад, їх концентрації навколо міських центрів та формування перших міст-держав,
а надалі – виникненню державних утворень.
 Монументальне будівництво

Храм на кам'яній платформі. Урук. Кінець

IV тис. до н.е. Реконструкція

Храм та житлові квартали шумерського

міста. І пол. ІІІ тис. до н.е. Реконструкція
 Монументальне будівництво є однією з ознак
формування цивілізації. Найдавнішими зразками
такого будівництва були храми.
Першими зразками месопотамської
монументальної архітектури, що з'явилися
наприкінці IV – ІІІ тис. до н. е., стали масивні східчасті
храмові башти, що панували над містом, відомі в
історії під назвою зикурат. Це слово в перекладі Зикурат в Урі (сучасна
означає "дім гори". Будівля мала бути схожою на реставрація)
гору, з якої до людей начебто з'являлися боги.
Зикурати складалися з кількох (від 3 до 7)
розміщених одна на одній трапецієподібних
платформ, що звужувалися догори. На верхньому
майданчику знаходилося невелике святилище -
"житло бога". Також з цього майданчика жерці вели
астрономічні спостереження. Усередині стін
розміщували кімнати, в яких мешкали священики та
храмова прислуга. Кожне значне місто мало свій
зикурат. Нині відомо про більш ніж 30 таких споруд.
Ймовірний вигляд зикурату в давнину
– ІІІ тис. до н.е.

Палац в Ешнунні (ІІІ тис. до н.е.). Реконструкція
Ще одним визначним зразком
монументального будівництва були
царські палаци. Символом статусу царя
був палац, який суперничав за
величністю із храмом. Такий палац мав
вигляд світського житлового будинку із
багатьма глухими, позбавленими вікон
приміщеннями, які групувалися навколо
подвір'я. Проте від звичайних світських
приміщень палац відрізнявся
велетенськими розмірами, багатством
оздоблення.
Саме при храмах і палацах в ІІІ тис. до
н.е. відкривалися перші у Месопотамії
школи, випускники яких забезпечували
насамперед потреби великого
храмового та палацового господарства.

Руїни царського палацу в Марі.

ІІ тис. до н.е. Аерозйомка.
 Писемність

Швидкість і дієвість поширення месопотамської культури

пов'язана з винайденням писемності. Донедавна вчені
приписували шумерам винайдення писемності приблизно в ІІІ
тис. до н. е. Останні праці дослідників доводять, що шумерське
досягнення - форма письма, знана як клинопис, імовірно, є
порівняно пізньою стадією в розвитку писемності. Початок
писемності датується кількома тисячоліттями раніше, ніж досі
вважалося. Ще в IX тис. до н. е. близькосхідні народи
користувалися глиняними жетонами для обліку. У IV тис. до н. е.
люди помітили, що робити малюнки на жетонах простіше, ніж
виробляти жетони. Цей прорив, у свою чергу, наштовхнув на
думку, що можна передавати більше інформації за допомогою
інших об'єктів.
Потреба у появі письма була викликана формуванням
інституту приватної власності (до найдавніших зразків
писемності відносяться документи, в яких фіксувалося право
власності певних осіб на те чи інше майно) та зародженням
Один з найдавніших держави, для управління якою потрібна була більш-менш
відомих піктографічних впорядкована переписка та фіксація різноманітної інформації.
документів Результатом усіх названих вище факторів стала поява
ІІ пол. IV тис. до н. е. піктографічного, або малюнкового, письма, у якому кожний
знак позначав певний об'єкт. Піктограма стала попередницею
клинопису.
 Як розвивався клинопис? Спочатку, якщо писець хотів
згадати зірку, він малював зірку на вологій глиняній
табличці. Усякий, хто бачив малюнок, розумів, що він
позначає, і згадував слово "зірка". Ця система мала
серйозні обмеження, адже не могла відображати
абстрактні поняття, ідеї або комбінації ідей. Наприклад,
як зобразити слово "рабиня"? Рішення віднайшлося,
коли писець зрозумів, що може поєднувати знаки для
висловлення значення. Говорячи про рабиню, він
використовував знак "жінка" і знак "гора", дослівно:
"жінка з гір (гірської країни)". Оскільки шумери постійно
воювали і полонених, захоплених у війнах зі східними
гірськими племенами, зазвичай перетворювали на
рабів, склалася така комбінація знаків.
Подальший розвиток писемності полягав у тому, що
піктограми, тобто знаки-малюнки, що позначали певний
об'єкт, перетворюються на ідеограми – знаки, зміст яких
вже не збігався з їх малюнковим образом. Наприклад,
знак ноги як ідеограма став означати усі дії, пов'язані з
ногами – "ходити", "стояти" і навіть "носити". Знак З розвитком писемності
"зірка" міг використовуватися також для позначення малюнковий характер шумерських
неба і навіть бога (у цьому разі ставився перед іменем писемних знаків поступово зникав.
бога). Отже, знаки стали ідеограмами - вони Малюнок спрощувався, і
символізували ідеї. Справжній прорив відбувся, коли зображення знаків отримували,
люди навчилися використовувати знаки для позначення видавлюючи у глині спеціальною
складів та звуків. Наприклад, знак, що мав значення паличкою певні комбінації рисок-
"вода", починають використовувати, щоб позначити "клинців".
звук (склад) "а". Фонетичне використання знаків
зробило можливим поєднання звуків для передачі
абстрактних ідей.
 Однак система клинописного письма
була такою складною, що оволодіння
нею потребувало багаторічного
навчання. Освіту отримували насамперед
ті, хто мав намір стати професійними
писцями. Виникали школи писців, яких
ставало дедалі більше. В середині ІІІ тис.
до н. е. такі школи існували в Шумері
повсюдно. Більшість учнів походили із
заможних родин. У школі навчалися
лише хлопці. Там підтримувалася сувора
дисципліна, й учнів били палками за
недбалу роботу і неналежну поведінку.
Головною формою проведення занять
було переписування глиняних табличок.
Шумерська система навчання встановила
ті освітні стандарти, практику і техніку, які
потім сприйняли аккадці й вавилоняни.
Освіта мала практичний ухил через
економічну й адміністративну потребу в
писцях. Більшість із них займали
адміністративні посади у храмі чи в
палаці, де вони вели записи оборудок,
рахунків, інвентарю, а головне - ставали
управителями робіт у майстернях, на
будівництві, при обробці земель.
 Найстародавнішими документами стали
записи угод, господарські документи, а
потім уже з'явилися навчальні, релігійні,
наукові, літературні та інші тексти. Школи
писців не обмежувалися підготовкою
фахівців-обліковців. З часом вони стають
центрами більш широкої освіти. Окрім
храмових і двірцевих, з'являються і міські
школи, .
У вавилонську добу загальна освіта
включала в себе вивчення шумерської та
аккадської мови і письма, отримання
елементарних знань з арифметики,
геометрії і астрономії. В систему спеціальної
освіти входило вивчення богослов'я, права,
медицини і музики, також учні більш
глибоко вивчали лінгвістику, математику,
астрономію. З'являються перші знання в
галузі ботаніки, зоології, хімії, мінералогії,
географії, історії, агрономії. Особливо
талановиті учні і писці писали власні твори.
Завдяки цьому збереглося чимало текстів,
які дають досить повну картину
інтелектуального і духовного життя
мешканців Месопотамії.
 Освіта у Стародавньому Єгипті

Зразки ієрогліфічного письма

Найдавніше письмо з’явилося в Єгипті наприкінці IV тис. до н. е. Воно мало малюнкову форму.
Письмо стародавніх єгиптян пройшло у своєму розвитку три послідовні стадії: піктограму
(малюнкове письмо), ідеограму (передача абстрактних понять) та фонограму (передача звуків).
Піктографічне письмо не читалась, а тлумачилося. В ідеограмі зображуване поняття вже не
обов’язково збігалося з образом-малюнком. Згодом єгиптяни стали передавати на письмі окремі
звуки та склади, тобто винайшли фонему. В XXIII—XV ст. до н. е., які вважаються класичною добою
розвитку ієрогліфіки, єгиптяни 24 приголосні (голосних у письмі не позначали) передавали 36
ієрогліфами, а звукові склади (дві-три приголосні поруч) — близько 350 знаками. Єгиптяни впритул
підійшли до створення алфавіту, проте на цьому й зупинилися. Вони зберегли в своїй писемності
велику кількість складних складових і картинних словесних знаків, позначаючи значну кількість слів
картинними визначниками (детермінатівами) певної смислової групи. Таким чином, єгипетська
писемність була комбінованої писемністю, де кожне слово зображувалося алфавітними,
складовими і картинно-образними знаками, тобто була поєднанням піктограм, ідеограм і фонограм,
з додаванням детермінатівів. Давньоєгипетська орфографія не знала суворих правил: правопис
кожного слова могло змінюватися в кожному окремому випадку.
 Щоб читати тексти стародавніх єгиптян, необхідно
знати щонайменше 700 ієрогліфів, загалом же їх
існувало кілька тисяч.
У Стародавньому Єгипті поступово склалися три
стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й демотика.
Хоча ієрогліфічне письмо проіснувало аж до
перших століть н. е., поки єгиптяни не почали
застосовувати простіше й зручніше старогрецьке
письмо, заради скорописання, яке було
обумовлене частим складанням ділових
документів, воно поступово все більше
спрощувалося. Уже в епоху Стародавнього Царства
(ХХVІІІ – ХХІІ ст. до н. е.) написання ієрогліфів уже
настільки спростилося, що важко було відтворити Ієратичне письмо
їхній прадавній малюнковий вигляд. Цю систему
єгипетської писемності, ознакою якої було
спрощення зовнішньої форми знака, слідом за
давнім греками називають ієратичним письмом.
Між монументальним ієрогліфічним та курсивним
ієратичним стилями письма приблизно таке ж
співвідношення, як між нашим друкованим і
рукописним.
З VII ст. до н. е. набув широкого вжитку ще
простіший стиль, названий демотичним, тобто
"народним письмом". Демотика нагадує нашу
стенографію і насилу читається єгиптологами.

Демотичне письмо
 Писали стародавні єгиптяни здебільшого
горизонтальними рядками справа наліво чи
вертикальними — згори донизу, при цьому
стовпчики найчастіше розташовувалися справа
наліво. Писали загостреною очеретяною
паличкою, яку вмочували в чорне або червоне
чорнило. У переписувачів і їхніх учнів був
своєрідний письмовий прилад: чашка з водою,
дерев’яна дощечка з поглибленнями для чорної
фарби із сажі та червоної фарби, очеретяна
паличка. Матеріалами для письма могли були
камінь, дерево, черепки, шкіра та кістки тварин,
полотно. Але основним матеріалом для письма
був папірус.
Папірус для письма єгиптяни виготовляли так.
Спершу нарізали з очищених стебел тонкі смужки,
потім укладали їх шарами хрест-навхрест,
спресовували і просушували. Виходили сувої,
чорнила на них не розпливалися. Довжина таких Приладдя для письма
сувоїв іноді сягала десятків метрів. Єгиптянин
тримав сувій у лівій руці й розкручував його в
процесі читання. Отож антична книга-сувій —
нащадок староєгипетського папірусу, що ним
користувалися в давнину також греки, римляни,
копти, візантійці та інші народи.
 У Стародавньому Єгипті, як і в Месопотамії, природно-кліматичні умови спонукали до
розвитку господарства на основі масштабного ірігаційного землеробства. Це вимагало
організації колективної праці великого числа людей, яку в тих умовах могла забезпечити лише
сильна централізована влада. Отже, у Стародавньому Єгипті також склалася така форма
держави, як деспотія. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної
системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Таким чином, освіта у давніх
деспотіях мала винятково прикладний характер, забезпечувала потреби держави у
чиновниках та фахівцях у різних галузях, а ті, хто здобував цю освіту, переслідували суто
прагматичну мету – завдяки успіхам у навчанні отримати доступ до держаних посад й,
відповідно, зайняти якомога вище місце в суспільній ієрархії. Школа у країнах Стародавнього
Сходу була глибоко інтегрована у державні структури, забезпечуючи їх кадровий
потенціал. Ідея отримання знань з метою самовдосконалення, а також принцип відкритості
освіти для усіх суспільних верств зароджуються значно пізніше – в давньогрецьких полісах.
Складність староєгипетського письма спричинила появу в суспільстві культу грамотності.
Окремі писарі зажили собі визнання й слави, їх вважали напівбогами, їхню мудрість
оспівували поети.
Перші відомості про шкільне навчання в Єгипті сягають III тис. до н.е. До цього часу в Єгипті
склався певний інститут "сімейної школи": чиновник, воїн або жрець готував свого сина до
професії, якій той мав присвятити себе в майбутньому. Пізніше в таких сім'ях стали з'являтися
невеликі групи сторонніх учнів.
 Школи в Стародавньому Єгипті існували при храмах, палацах царів
і вельмож. Навчали в них дітей, за різними відомостями, з 5-10 років.
Школярі не лише вчилися читати й писати, а й опановували тодішні
наукові знання. Спочатку майбутній писар повинен був навчитися
красиво і правильно писати і читати ієрогліфи, потім - складати ділові
папери. В окремих школах, крім того, навчали математиці, географії,
вчили астрономії, медицині, вивчали мови інших народів. Щоб
навчитися читати, учневі слід було запам'ятати понад 700 ієрогліфів,
вміти користуватися швидким, спрощеним і класичним способами
написання ієрогліфів, що само по собі вимагало дуже великих зусиль.
Ось що говорив один жрець своєму учневі в зв'язку з цим: "Люби
писання і ненавидь танці. Цілий день пиши твоїми пальцями і читай
вночі".

У школах Стародавнього Єгипту діти навчалися з раннього ранку й до пізнього вечора. Спроби
порушення шкільного режиму нещадно каралися. Любов до навчання у школах прищеплювали за
допомогою бамбукової палиці, керуючись тодішнім "педагогічним" принципом: "вухо хлопця на
його спині, і він чує, коли його б’ють". У повчаннях учням говорилося: “Пиши ретельно, не
лінуйся, бо будеш жорстоко побитий... Твоя рука повинна безперестану опиратися на науки,
жодного дня відпочинку не давай собі, бо інакше тебе будуть бити”.
Учні переписували тексти, які містили різноманітні знання. Проте здебільшого вони були
проникнуті бюрократичною мораллю, а також вихвали високий статус писаря і перераховували
його переваги перед ремісниками й землеробами. Крім того, переписували релігійні тексти, гімни
та ін. Для вправ зі стилістики учні копіювали тексти різного змісту. Норма переписування складала
3 сторінки на день. На початковій стадії навчали, насамперед, техніці зображення ієрогліфів, не
приділяючи уваги їхньому значенню. Пізніше школярів навчали красномовству, що вважалося
найважливішою якістю писарів. Таким чином, учень повинен був твердо засвоїти не тільки
систему правопису, а й складну каліграфію і стилістику.
 Як уже говорилося, у деяких давньоєгипетських школах учням надавали й початкові
математичні знання, які могли знадобитися при будівництві каналів, храмів, пірамід, підрахунку
врожаю, астрономічних обчислень, що використалися при прогнозуванні розливів Нілу тощо. Учні
знали дві перші арифметичні дії (множення і ділення здійснювали шляхом додавання і
віднімання), обчислювали площі й об’єми різних геометричних фігур; вміли обчислювати площу
круга і знали число пі, яке в них дорівнювало 3,16. Навчали й елементам географії в поєднанні з
геометрією: учень повинен був уміти, наприклад, накреслити план місцевості.
В результаті занять учень повинен був опанувати двома стилями письма: діловим – для світських
потреб, а також статутним, який використовували при написанні релігійних текстів. Школи
готували грамотних чиновників-діловодів, яким присвоювали звання "писця, що одержав
дощечку". Деякі випускники шкіл досягали вершини чиновницької кар’єри.
Поступово в школах Стародавнього Єгипту стала здійснюватися спеціалізація навчання. В епоху
Нового царства (ІІ тис. до н. е.) у Єгипті з’явилися школи, де готовили лікарів. На той час були
накопичені знання й створені навчальні посібники з діагностики й лікування багатьох хвороб.
Діти вищої єгипетської знаті навчались у військових школах, звідти виходили військові
начальники. Найбільш привілейованою була школа для колісничних, куди навіть дітей з багатих
сімей віддавали по протекції. Взагалі школа мала яскраво виражений становий характер.

Найбільш обдаровані молоді люди, як

чиновники, так і жерці, могли присвятити себе
осягненню наук у свого роду тогочасних
університетах – "Будинках життя“, які містилися
поруч із храмами і були не лише школами, а й
бібліотеками та науковими центрами.
 Освіта у Стародавній Греції

У IX—VIII ст. до н. е. греки запозичили у фінікійців

алфавіт і на його основі склали свою азбуку. Вона
мала двадцять чотири літери для голосних і
приголосних звуків. Греки писали на папірусі, який
привозили з Єгипту.
На сувоях папірусу записували історичні твори,
праці філософів, поезії. Папірус був дорогий, тому в
повсякденні греки писали на дерев'яних табличках,
покритих тонким шаром воску.
 У Стародавньої Греції, на відміну від країн Стародавнього Сходу, про які йшлося вище,
природно-географічні умови не створювали необхідності у здійсненні масштабних і
трудомістких іригаційних робіт і, отже, не закладалися передумови для утворення деспотії. У
Греції формується зовсім інший тип господарського і державно-політичного життя. В той же час
розвиток і поширення рабства у класичний період історії Греції (V-ІV ст. до н.е.) сприяли тому,
що раби повсюдно виконували найважчу роботу, а у їх господарів, вільних громадян поліса,
створювався надлишок вільного часу, який вони могли присвячувати заняттям політикою,
мистецтвом, філософією тощо. Основи рабовласницького способу виробництва в Греції були
разом з тим основами нової полісної цивілізації, з властивими їй особливостями світогляду. Ці
особливості, звичайно ж, вплинули і на формування освіти.
Мета давньогрецької педагогіки полягала у виховання ідеального громадянина полісу.
Виховання було спрямовано на різнобічний розвиток особистості і мало загальноосвітній
характер, оскільки його завданням було не надання певної системи знань, необхідних для
майбутнього життя і праці, а розвиток людської індивідуальності, формування розумово,
морально та фізично розвиненої людини, яка прагнула би досконалості у всьому. Тож
виховання спиралося на ідеали краси та гармонії, які були пріоритетними у світогляді давнього
грека.
В контексті концепції всебічного розвитку людини, покладеної в основу гуманістичного
світогляду еллінів, розвивати її фізичні здібності була покликана гімнастика та спортивні
змагання, творчі – танці та спів, а розумові – читання, письмо, арифметика, а також філософія й
література. Попри домінування цього загального принципу, освітні пріоритети могли суттєво
відрізнятися залежно від конкретного регіону або суспільно-політичного устрою, який панував
у тому чи іншому державному утворенні.
 У Спарті перевагу надавали фізичному вихованню, що сприяло розвитку військових навичок.
Спартанські школи, до того ж, були цілковито підконтрольні державі. Згідно із системою
спартанського шкільництва, що мала назву агоге, хлопці, які досягали семирічного віку, залишали
батьківський дім і розподілялися по загонах під наглядом спеціального чиновника. Їх привчали до
важких фізичних навантажень, суворої дисципліни, життя в екстремальних умовах та духу
суперництва з іншими загонами. Розумове виховання, яке вимагало вміння читати, писати та
коротко відповідати на запитання старших, мало принагідне значення. З 18 до 20 років юнаки
проходили військову підготовку у ефебіях, яка включала патрулювання, участь у маневрах,
облавах на рабів, а потім до 30-річного віку проживали у казармах. Лише після цього курс
навчання вважали завершеним і чоловік отримував право жити у власній оселі.
 На відміну від Спарти з її патерналістським мілітаризованим суспільством і підкореній
його потребам системі освіти, в Афінах перевагу надавали розвитку творчих і розумових
здібностей. Афінська система виховання, поширена у багатьох полісах Стародавньої Греції,
базувалася на основі бурхливого розквіту культури в Афінах у V-IV ст. до н. е. Особливого
розвитку набули природознавство, математика, історія, мистецтво, література, архітектура
та скульптура. Про великий вплив античних мистецтв на формування змісту класичної освіти
свідчить той факт, що деякі з них, а саме поетика, музика, гімнастика та ораторське
мистецтво входили в обов'язкове коло знань освіченої молоді.
 Як була побудована афінська система освіти
Хлопчики від 7 до 14 років навчалися в мусічних школах, де функціонувало,
по суті, два різні заклади – школа граматиста і кіфариста (навчалися в них
одночасно або послідовно – спочатку в школі граматиста, а потім кіфариста). Це
були приватні школи, навчання в них було платним, що ускладнювало
отримання освіти дітьми вільнонароджених, але бідних громадян.
У школі граматистів навчали читання, письма і рахунку. Під час навчання
грамоти використовувався буквоскладальний метод: діти завчали напам'ять
букви за їхніми назвами (альфа, бета, гамма і т. д.), потім складали їх у склади і
вже після того склади – у слова. Вивчаючи письмо, використовували навощені
таблички, на яких тонкою паличкою (стилем) писалися букви.
У школі кіфариста діти отримували музичну і літературну освіту. Вони
навчалися грати на музичних інструментах — кіфарі, лірі, флейті, та співати.
Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла,
Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному
супроводі.
До речі, педагогом називали раба, який супроводжував дітей до школи. Це
слово означало «той, хто водить дітей».
 З 12-13 років хлопчики продовжували навчання
у приватній гімнастичній школі (школі боротьби) –
палестрі. Тут упродовж 3-4 років вони займалися
п'ятиборством (боротьба, біг, стрибки, метання
диска і списа), плаванням, гімнастичними
вправами. Почесні громадяни міста проводили з
ними бесіди на політичні та моральні теми.

Юнаки 16—18 років з найбільш заможних і

знатних родин, яких готували до державно-
політичної діяльності у майбутньому,
виховувались у гімнасіях – державних
навчальних закладах підвищеного типу.
Створені свого часу як заклади для
фізичного розвитку, гімнасії з часом
перетворилися на своєрідні центри
спілкування, духовного розвитку, а також
фізичного, громадсько-політичного та
естетичного виховання молоді. Гімнасії були
елітарними платними закладами. Там учні
вивчали філософію, політику, літературу та
інші предмети. Також продовжували
займатися спортом – греки приділяли багато
уваги фізичній підготовці юнаків. Заняття
відбувалися на спеціальних спортивних
майданчиках.
 У V-IV ст. до н. е. в Афінах нараховувалося три гiмнасiя,
що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i
Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію,
політику, ораторське мистецтво, літературу, а також
продовжувала займатися гімнастикою.
Як вважає ряд науковців, саме в Давній Греції
зародилася ідея вищої освіти, що вперше на практиці була
реалізована Платоном (427–347 рр. до н. е.). У 393 р. до
н. е. видатний античний мислитель заснував Академію в
Афінах, яку деякі дослідники розглядають як прообраз
університету. Навчатися в Академії могли лише ті, хто
отримав базову освіту в інших грецьких школах, причому
основною вимогою була наявність математичних знань.
Саме навчання відбувалося у формі спілкування учнів з Платон
учителем. Обговорювали переважно загальні філософські
та соціально-політичні проблеми, коло яких знайшло
відображення у Діалогах Платона. Крім того, в Академії
вивчали широкий перелік наук і мистецтв (техне), зокрема,
математику, астрономію, музичну гармонію, політику
тощо. Крім самого Платона, в Академії викладали й інші
вчителі (схолархи), а також до викладання залучали
здібних учнів, які асистували схолархам і навіть
замінювали їх у разі потреби. У середовищі Академії
вперше сформували ідею рівного доступу до освіти усіх
вільних громадян, незалежно від рівня прибутку і
Академія Платона.
соціального стану. Академія проіснувала майже 900 років і
Залишки фундаменту
була закрита у 529 р. н.е.
Арістотель

Якщо в основу освітнього методу Платона було покладено

філософську діалектику, то його геніальний учень Арістотель
(384–322 рр. до н.е.) зробив акцент на власне наукове знання
та досвід. У 335–334 р. до н. е. Арістотель заснував в Афінах
школу під назвою “Лікей” (від назви храму Аполлона
Лікейського, поблизу якої вона розташовувалася. Власне,
Лікей існував задовго до Арістотеля як гімнасій у
початковому значенні, тобто місце для занять спортом,
також тут відбувалися військові тренування, а з часом це
місце уподобали філософи для проведення бесід і диспутів.
До речі, аналогічним було існування доплатонівської
Академії). Також Лікей називали школою перипатетиків, від
грецького περιπατέω – прогулюватися, адже філософ
спілкувався зі своїми учнями під час прогулянок. Школа
відрізнялася величезним зібранням рукописів, а також
іншого навчального та наукового матеріалу, що зберігався у
спеціальному "музеї". Фактично саме Арістотель заклав
принцип організації вищого навчального закладу як осередку
експериментальної науки. Після Арістотеля керівництво
навчальним закладом здійснювали його учні. Лікей
проіснував декілька століть, але з часом поступово занепав.

Лікей Арістотеля. Залишки фундаменту

 У віці 18 років юнаки вступали до ефебії й
упродовж двох років вивчали головним
чином військове мистецтво, а також деякі
загальноосвітні дисципліни, та проходили
військову службу.
В елліністичну добу (кін. IV-І ст. до н.е.)
ефебія, як державна організація військової
підготовки юнацтва, зазнала трансформації. У Зображення юнака-ефеба
навчанні ефебів основний акцент змістився з
військово-фізичної підготовки в бік більш
глибокого вивчення загальноосвітніх
дисциплін, яке будувалася на основі
гімнасійного. По суті, ефебія елліністичної
доби відповідала рівню вищої освіти.
Також тогочасними закладами вищої освіти
можна назвати філософські школи, або, як їх
ще називають, вищі філософські школи, які
надавали освіту відповідного спрямування.
Більш відомими і такими, які існували
впродовж тривалого часу, були філософські
школи, що діяли при гімнасіях,
використовуючи їхню навчальну базу.

Тренування ефебів
 У ІІІ ст. до н.е. з ініціативи учня Арістотеля
Деметрія Фалерського в єгипетському місті
Александрія був заснований найбільший і один
з головних в античному світі наукових і
культурних центрів – Мусейон.
При Александрійському Мусейоні в III в. до н.
е. - IV ст. н. е. діяла одна з найбільших бібліотек
давніх часів. За різними даними, кількість
звитків, які у ній зберігалися, сягала від 50 до
700 тис. Також при Мусейоні працювала школа
вищого типу, були створені ботанічний сад,
зоопарк, астрономічні обсерваторії,
анатомічний театр, хірургічна лабораторія. Поступово Мусейон трансформується з
До Мусейону запрошували вчених з різних науково-освітнього у навчальний заклад.
країн Середземномор'я, які були Очевидно, нових учнів все більше
представниками багатьох галузей науки. За час приваблювала не тільки можливість
існування Мусейону ними були досягнуті спілкування з науковими світилами –
великі успіхи в галузі математики, сучасниками, але й знайомство зі
природознавства, астрономії, географії, здобутками вчених минулих епох, чиї праці
медицини, філології. Вчені, які працювали в були зібрані в надзвичайно багатій
Мусейоні, отримували платню, перебуваючи Александрійській Бібліотеці. Остаточно
на повному утриманні влади. наукова діяльність Мусейону припиняється
лише після фізичного знищення комплексу
будівель.
 У ті часи зароджувалися
багато галузей біології і
медицини. Найважливішою і
захоплюючої біологічної
проблемою є пізнання
людиною самої себе, будови
та функцій органів власного
тіла. Мусейон на той час був
єдиним місцем, де могли
бути надані відповідні умови
для анатомічних досліджень,
де можна було зважитися на
розтин трупів. Ймовірно, така
терпимість пояснюється тим, При Мусейоні була створена анатомічна школа, забезпечена
що в Єгипті здавна усім необхідним. Не дивно, що він став місцем, де народилася
практикувалося бальзаму- анатомія, а її творцем є александрійський учений і особистий
вання тіл померлих. У процесі лікар фараона Птолемея ІІ Герофіл. Він написав працю
цієї процедури витягувалися «Анатомія» – книгу про будову людського тіла, яка значно
всі внутрішні органи в випередила рівень знань тієї епохи і тому не отримала
людини, і через ліву ніздрю визнання у сучасників. Можливо, Герофіл був першим, хто
віддалявся його мозок. Тож розтинав людські трупи із суто науковою метою. Птолемей і тут
розтин тіл померлих людей виявився досить щедрим. Як стверджували чутки, Герофіл
для єгиптян не був чимось отримав для наукової роботи до 600 тіл страчених злочинців, і
надзвичайним. очевидно, що для створення своєї праці мав цілком достатньо
матеріалу.
 Освіта у Стародавньому Римі
Особливості Римської освітньо-виховної практики обумовлювалися ментальністю стародавніх
римлян, що суттєво відрізнялася від духовного світу греків. Римляни не мали такої схильності до
науки, мистецтва, поезії, тобто до того «ідеалізму», яким було перейняте усе життя елліна.
Римлянин був прагматиком, для якого мала значення насамперед користь. Тому у Римі
набувають розвитку насамперед не теоретичні, а практичні науки. Ще однією характерною рисою
Римської освітньо-виховної системи було намагання виховати римського громадянина, який буде
жити “як на очах у всієї держави”. Однак після завоювання Римом Греції у ІІ ст. до н.е. римська
культура зазнає величезних впливів з боку грецької, у тому числі у сфері освіти.
На ранніх етапах існування Римської держави виникають і набувають поширення елементарні
школи, де дітям надавали початкову освіту та готували їх до життя в суспільстві, прищеплюючи
основні необхідні навички. Після завоювання Греції система давньоримської освіти продовжує
формувалася вже головним чином під впливом грецьких освітніх традицій.

Навчання у школі.
Давньоримська фреска
 Навчання передбачало суто практичну мету -
підготувати дитину до суспільної, військової і
господарської діяльності в тих її формах, які були
обумовлені соціальним становищем сім’ї. Так, син
ремісника або селянина, крім отримання початкових
знань, готувався до праці в господарстві батька; син
знатного римлянина навчався володіти зброєю,
плавати, їздити верхи, знайомився з державним
устроєм і історією Риму, привчався керувати
господарськими роботами в маєтку.
Шкільне навчання в Римі було організовано таким
чином. Елементарну освіту забезпечували так звані
тривіальні школи - приватні навчальні заклади.
Термін навчання становив 4-5 р. (від 7 до 11-12-
літього віку), навчання було спільним для хлопчиків і
дівчат. Завдання його полягало в оволодінні
навичками читання, письма і лічби, хлопців
знайомили з основами державних законів. Заняття
тривали весь день з перервою на обід. Дисципліна
підтримувалась за допомогою тілесних покарань.
Приміщення й обладнання шкіл були вбогими -
нерідко це була огороджена частина вулиці або
приміщення крамниці чи майстерні. Учителі були,
переважно, вихідцями з соціальних низів,
відкриваючи школи, самі шукали учнів і плату
(надзвичайно низьку) отримували від батьків учнів.
 В елементарній школі дітям книг не видавали.
Вони заучували уроки напам’ять, повторюючи
вголос за вчителем. Основним математичним
діям навчали на рахівничках. Діти вчилися писати
паличками на вощених дощечках, і після певних
успіхів їм давали папір, виготовлений за давньою
єгипетською технологією. Для письма на папері
використовували перо і чорнило з каучуку і сажі, а
також чорнило восьминога

Приладдя для письма

Заможні громадяни намагалися не віддавати

своїх дітей в елементарні школи, а виховували і
навчали вдома.
Приділяючи велике значення освіченості,
давньоримські аристократи намагалися дати
своїм дітям найкращу класичну освіту. Для цього
наймали грецьких педагогів або залучали для
навчання дітей освічених грецьких рабів. Для
високоосвіченої вихованої людини володіння
грецькою мовою, знання грецької поезії, філософії
тощо було обов'язковим.
 Наступною ланкою освіти була граматична школа, де курс навчання тривав чотири роки.
Граматична школа була приватним навчальним закладом підвищеного типу, який відвідували учні у
віці 12-16 років. На відміну від елементарних, приміщення таких шкіл мали більш ошатний вигляд,
прикрашалися погруддями письменників і філософів. Програми навчання у граматичних школах до
певної міри відповідали змісту навчання у грецьких гімнасіях і включали такі предмети, як латинь і
грецьку мову, основи римського права, початки риторики, астрономію, математику. Учні читали і
коментували уривки з творів поетів і письменників, робили письмові вправи. Грецька і латинська
літератури вивчалися як окремі предмети.
Навчання розпочиналося з виправлення вимови, вправ у словотворенні, знайомства зі
стилістикою. Потім вивчали уривки з творів Гомера, Вергілія, Цицерона, Тита Лівія та інших авторів.
Учителі цих шкіл займали більш високе соціальне становище у порівнянні з учителями
елементарних шкіл. Вони навіть перебували на державній службі, окремі з них ставали досить
відомими особистостями, зробили внесок в науку та досягали політичного визнання.
На відміну від аналогічних грецьких шкіл, в школах Риму з освітніх програм були виключені всі
"витончені науки": музика, спів, танці, спорт, оскільки вважалося, що ці предмети "спонукають
більше мріяти, ніж діяти".

Навчання було індивідуальним,

хоча деякі джерела вказують на
спроби розподілу учнів на окремі
групи – прообрази класів.
У I ст. н. е. граматичні школи
могли відвідувати дівчата.
 Практична спрямованість римської освітньої системи мала наслідком
створення риторських (ораторських) шкіл за зразком грецьких. Їх можна порівняти із сучасною
вищою школою. Ці навчальні заклади здійснювали цілеспрямовану підготовку громадських діячів,
політиків, ораторів. Вчителі в риторських школах, як правило, були заможними людьми, які
відігравали значну роль в політиці, іноді займаючи високі державні пости.
Програми навчання в риторських школах включали такі дисципліни: теорія та практика
ораторського мистецтва, поглиблене вивчення грецької і римської літератури, математика,
астрономія, юриспруденція, філософія. Особлива увага приділялася відпрацюванню зовнішніх
ефектів публічного виступу. Вважалося за необхідне постійно удосконалювати свої вміння у
виступах перед публікою, навички наслідування кращих зразків.
Такі школи користувалися великою популярністю, оскільки в Римі цінували мистецтво
красномовства. Самі імператори надавали кошти на утримання шкіл латинської і грецької
риторики. "Ритори" – вчителі красномовства були частими гостями в маєтках аристократії. Вони
вчили своїх слухачів мистецтву побудови фраз, вишуканості мови, організовували змагання
слухачів.
 Для дітей вищої римської знаті існували
також своєрідні освітні центри – колегії
юнацтва, які створювалися з метою
цілеспрямованого виховання римської
правлячої еліти. Уперше вони були створені
за імператора Августа (І ст. до н. е.) у Римі,
потім поширилися по всій імперії. У Римі
склалася традиція на завершальному етапі
навчання влаштовувати для молодих риторів
своєрідні освітньо-пізнавальні подорожі до
основних центрів елліністичної культури й
освіти – Афін, Пергаму, Олександрії. Для
організації військової підготовки молоді в
Римі існували військові формування –
легіони і школи вершників.
 В імператорський період в Римі засновуються спеціальні школи для підготовки лікарів, юристів,
архітекторів. У 135 році н. е. виникає вища школа університетського типу – Атеней, заснований
імператором Адріаном. Метою Адріана було узяти вищу освіту під контроль, давши їй офіційний
статус і усунувши, таким чином, можливість конфліктів між державною владою і освіченими
людьми. Атеней і надалі користувався підтримкою римських імператорів.
Античні джерела називають римський Атеней «школою витончених мистецтв». До їх числа
входили: граматика, елоквенція (риторика), філософія, діалектика (логіка), юриспруденція.
Оскільки школа мала статус офіційної установи, в ній був постійний склад професорів (лат.
professores) і вчителів (doctores), які отримували значні оклади. Імператори, які правили після
Адріана, підвищували юридичний статус викладачів Атенею особливими законами і
встановлювали їх штат. При імператорові Феодосії числилися 3 викладачі елоквенції, 5 —
діалектики, 2 — юриспруденції, 1 — філософії і 10 — граматики.
 Окрім учбової діяльності, римський Атеней
час від часу влаштовував публічні читання
нових поетичних і наукових творів, які
нерідко відвідувалися імператорами.
Як учбовий заклад Атеней користувався
високим престижем: молоді люди із
забезпечених родин з різних римських
провінцій, здобувши освіту у себе удома,
часто приїжджали до Риму для вступу в
римський Атеней з метою поглибити свої
знання. Згодом Атеней отримав назву
«Римської школи», зберігаючи своє значення
до V століття.
З ІV ст. н. е. число таких вищих шкіл
університетського типу зростає, формується
поділ на відділення з окремою
спеціалізацією – медичною і правничою, що
було своєрідним прообразом майбутніх
факультетів у середньовічних університетах.
 У перші століття нашої ери в Римській імперії
сформувався стійкий шкільний канон, що передбачав
зміст освіти, порядок і методи її засвоєння. Римський
письменник і вчений Варрон відзначав дев’ять
основних шкільних навчальних предметів: граматику,
риторику, діалектику, арифметику, геометрію,
астрономію, музику, медицину і архітектуру. До V ст.
н. е. зі шкільного курсу поступово були вилучені
медицина й архітектура, тим самим сформувалися
“сім вільних мистецтв”, що стали серцевиною освіти
в епоху середньовіччя. Шкільні навчальні предмети
отримали назву “вільних мистецтв”, оскільки
призначалися для дітей вільних громадян.
Наприкінці існування Римської імперії утвердився
поділ шкільного курсу “семи вільних мистецтв” на дві
частини: “тривіум” (трипуття) – граматика,
риторика, діалектика і “квадріум” (чотирипуття) –
арифметика, геометрія, астрономія, музика. Заслуга у
створенні такої класифікації належить римському
філософу і авторові шкільних підручників Боецію
(кінець V – початок VІ ст. н. е.). Він запропонував
покласти в основу побудови шкільних посібників
принцип компіляції – поєднання в єдиному тексті
фрагментів різноманітних джерел. Підручники,
укладені Боецієм, мали особливий вплив на школу
середньовіччя.