Вступ

Актуальність  теми: Юрген Габермас сьогодні є одним з найбільш яскравих і цікавих

теоретиків, які намагаються подолати однобічність підходів до розгляду суспільного життя.
Він критично переосмислює і синтезує ідеї багатьох мислителів. Ідеєю, що об'єднує більшість
робіт Ю. Габермаса, є ідея соціальної еволюції, яка дає і вихідний імпульс для синтезу різних
теоретичних побудов, і кінцеву перспективу оформлення власної оригінальної концепції, що
позначається Ю. Габермасом як теорія комунікативної дії. Суперечності соціологічного
теоретизування переносяться в його роботах з суто логічного в еволюційний план.
Пропонований ним синтез стає не синтезом логічних категорій, а розглядом шляхів їх
виникнення, розвитку, ідеологізації, розвінчання яких приводить людину до більшого
розуміння соціального світу, що оточує його, і свого місця в ньому.

Об'єкт дослідження: творчість філософа Юргена Габермаса.  

Предмет: теорія соціальної дії Ю. Габермаса.  
Мета даного дослідження: розкрити зміст теорії соціальної дії і показати її теоретичне і
практичне значення.  
Завдання:  
1. Дати загальну характеристику творчості Юргена Габермаса.  
2. Розкрити основний зміст Теорії комунікативної дії.  
3. Показати сучасне значення даної теорії.  
Теоретичною основою роботи стали наукові праці в Юргена Габермаса сфері філософії такі
як: «Теорія комунікативної дії», «Моральна свідомість і комунікативна дія», «Ранні
дослідження та доповнення до теорії комунікативної дії», «Філософський дискурс модерну»,
«Мораль і комунікація» і «Роз'яснення до етики дискурсу".  
Методологічна база роботи: історико-філософський аналіз і дискурсивний аналіз.  
 

Розділ 1. Творчість Юргена Габермаса та теорія комунікативної дії  

1.1 Характеристика творчості Юргена Габермаса

Юрген Габермас – найзнаменитіший соціальний філософ і соціолог сучасної Німеччини, один

з найбільш яскравих представників «Франкфуртської школи». Народився в Дюссельдорфі 18
червня 1929 р. Вивчав філософію, історію, психологію, літературу й економіку в університетах
Геттінгена, Цюріха і Бонна. У 1954 р. захистив під керівництвом Е. Ротхакера докторську
дисертацію про філософію Ф. Шеллінга. З 1956 р. по 1959 р. – асистент в Інституті соціальних
досліджень у Франкфурті-на-Майні, керованому М. Хоркхаймером, а з1980 р. по 1983 р. –
директор цього інституту. З 1964 р. по 1971 р. (і з 1983 р.) – професор філософії та соціології
Франкфуртського університету. З 1971 р. по 1980 р. – директор Інституту Макса Планка (в
Штарнберзі). Основні твори: "Структурна зміна громадськості" (1962 р.), "Пізнання та інтерес"
(1968 р.), "Техніка і наука як ідеологія" (1968 р.), "Теорія суспільства чи соціальна технологія"
(спільн. з Н. Луманом, 1971р.), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973 р.),
"Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973 р.), "До реконструкції історичного
матеріалізму" (1976 р.), "Що таке універсальна прагматика" (1976 р.), "Теорія комунікативної
дії" (у 2 томах, 1981р.), " Моральна свідомість і комунікативна дія "(1983 р.)," Ранні
дослідження та доповнення до теорії комунікативної дії" (1984 р.), "Філософський дискурс
модерну" (1985 р.), "Мораль і комунікація" (1986 р.), "Фактичність і значущість" (1992 р.),
"Роз'яснення до етики дискурсу" (1994 р.) та ін. [1]
В центрі філософських роздумів Ю. Габермаса – поняття комунікативного розуму. Першим
кроком в розвитку цього поняття була книга «Пізнання та інтерес» («Erkenntnis und Interesse»,
1968 р.). У цій роботі Ю. Габермас шукає модель критичного діалогу, за допомогою якої
сподівається заново осмислити домагання трансцендентальної філософії, пов'язавши
останню з інструментарієм соціальних наук. «Свідомість», що виступала в традиційній
європейській онтології в якості верховного судді, позбавляється тепер своїх прерогатив, і її
місце займає універсальне комунікативне співтовариство. При цьому сама комунікація не
виступає в якості вищої і останньої інстанції, оскільки її результати знаходяться в залежності
від суспільних умов і на них може позначатися вплив відносин панування і підпорядкування.
Тому критиці належить ще раз проаналізувати суспільство, щоб відрізнити вільну
комунікацію від комунікації, що знаходиться під впливом відносин панування -
підпорядкування. У цьому контексті зразками для Габермаса виступають К. Маркс і З. Фрейд,
які зробили принципово важливий крок на шляху критичного оновлення поняття розуму.
Нове поняття розуму критичне (але пов'язане з критикою суспільства, а не тільки з
«критикою розуму», як у Канта) і має загальний характер (будучи нормою процедур,
виконуваних потенційно універсальною комунікативною спільнотою, а не актуальною
очевидністю загального акту «я мислю», як у        Р. Декарта або І. Канта).  
 Починаючи з 1971 р. (а саме з виходом невеликої роботи «Попередні роздуми з теорії
комунікативної компетенції», «Vorbereitende Bemerkungen zu einer Theorie der
kommunikativen Kompetenz»), Габермас прагне зв'язати комунікативне поняття розуму з
«лінгвістичним поворотом» (досконалою англо-американською аналітичною філософією).
Звертаючись до відповідних досліджень К.-О. Апеля (і в тісній співпраці з ним), Габермас
приходить до розробки поняття розуму, що спирається на теорію мовних актів. Ця теорія
докладно викладається в двотомній праці «Теорія комунікативної дії» («Theorie des
kommunikativen Handelns», 1981р. ). [2]

Своєрідність філософської теорії Габермаса полягає в тому, що він пов'язав поняття розуму з 

емпіричною теорією соціальної еволюції, розробленої К. Марксом, М. Вебером і Т.
Парсонсом. Він відкидає філософський апріоризм і зосереджує зусилля на розробці ПОСТА
«філософського проекту». Це означає, що філософське поняття розуму не є незалежним від
емпіричних спостережень і повинно постійно підтверджувати себе в діалозі з конкретними
науковими дисциплінами, що відображають факт функціональної диференціації суспільства.
Діалог філософії з приватними науками Габермас ілюструє то на прикладі психоаналізу
(«Пізнання та інтерес»), то на прикладі теорії соціальної еволюції («До реконструкції
історичного матеріалізму», «Zur Rekonstruktion des historischen Materialismus», 1976 р.), то на
прикладі теорії суспільства («Теорія комунікативної дії»), то на прикладі теорії права
(«Фактичність і значимість», «Faktizitt und Geltung», 1992 р.). Теорія пізнання можлива лише в
якості теорії суспільства – думка, що проходить через усю творчість Габермаса. На противагу
К. Марксу Габермас чітко розрізняє філософію історії і теорію суспільної еволюції
(зближуючись в цьому пункті з Ж. Піаже, Т. Парсонсом і Н. Луманом).

Основний мотив критичної  теорії своїх вчителів, М. Хоркхаймера і         Т. Адорно, Габермас

з самого початку прагнув доповнити теорією демократії. Завдяки цьому доповненню
Франкфуртська школа була виведена з глухого кута негативізму і отримала потужний імпульс
для подальшого розвитку. Осмислюючи структурну трансформацію, що переживається
суспільством, Габермас ще на початку 1960-х років висунув поняття, яке в кінці того ж
десятиліття стало ключовим для цілого покоління революційної студентської молоді. Це
поняття – публічність, громадськість (ffentlichkeit). Іншу важливу тему габермасівських
досліджень утворює взаємозв'язок права і демократії. Ця тема обговорюється ним в книзі
«Фактичність і значимість», де розвинене в попередніх роботах комунікативне поняття
розуму застосовується до класичної теорії суверенітету. Відповідно до теорії Габермаса,
формування національного суверенітету слід розуміти як раціональний процес, що включає в
себе вироблення громадської волі, яка поза цієї раціональної процедури носила б
анархічний характер. [3]

Формулювання і поняття  Габермаса зробили помітний вплив  на сучасну думку. Висунуті

ним в 1960-і роки поняття емансипації, теоретико-пізнавального  інтересу, комунікації,
дискурсу в 1970-і  роки були розвинені в концепції «кризи легітимності пізнього капіталізму»,
а в 1980-і роки доповнені термінами та афоризмами, які отримали поширення в мові не
тільки вчених, але й широкої публіки («колонізація життєвого світу», «нова непрозорість» та
ін.). 
 Юрген Габермас був членом гітлерюгенду і восени 1944 року був направлений на лінію
Зігфріда. Навчався в університетах Геттінгена (1949 -1950 р.), Цюріха (1950 -1951р.) і Бонна
(1951-1954 р.). Діяльність соціолога і філософа починав як послідовник Макса Хоркхаймера і
Теодора Адорно. У 1965 зайняв кафедру Макса Хоркхаймера у Франкфурті-на-Майні.
Викладав у Гейдельберзькому університеті. Висувався в найбільш видатні представники
«другого покоління» теоретиків Франкфуртської школи. У середині 1960-х років став
ідеологом студентського руху. Але в дні виступів студентів у 1968 році відмежувався від
радикального крила студентства, звинувативши його керівників у «лівому фашизмі». З кінця
1960-х років займав позиції поміркованого соціал-демократа.

У 1970-х роках здійснював програму досліджень, яка відповідала загальному напрямку

Соціал-демократичної партії Німеччини. Габермас прагнув коригувати її в дусі ідеалів
Просвітництва: емансипації та рівності.  
Провівши десятиліття в Інституті імені Макса Планка з дослідження умов життя науково-
технічного світу в Штарнберзі неподалік від Мюнхена, через розбіжності в думках з колегами
в 1981 році повернувся до Франкфурта. З 1983 року до виходу на пенсію в 1994 році займав
кафедру філософії в університеті.[4] 
 Як ми бачимо, в міру свого творчого розвитку Габермас все віддалявся від вчення К. Маркса
і від ідей філософського марксизму. Своєрідність філософської теорії Габермаса полягає в
тому, що він пов'язав поняття розуму з емпіричною теорією соціальної еволюції,
розробленої К. Марксом, М. Вебером і Т. Парсонсом. Теорія пізнання можлива лише в якості
теорії суспільства – думка, що проходить через усю творчість Габермаса. На противагу К.
Марксу Габермас чітко розрізняє філософію історії та теорію суспільної еволюції. У центрі
філософських робіт Габермаса – «Теорія комунікативної дії».

1.2 Основний зміст  Теорії комунікативної дії

Габермас розрізняє інструментальну  і комунікативну раціональності. Поняття

інструментальної раціональності запозичується у Макса Вебера.  
Слід зазначити, що при цьому типологія дії Габермаса зазнала помітної трансформації. У
роботах 60-х років головною парою понять були для Габермаса названі інструментальний і
комунікативний типи дії. Згодом він, користуючись вже трохи іншими критеріями
розрізнення, виділив наступні чотири типи: стратегічна, норморегулююча, експресивна
(драматургічна) і комунікативна дія. При цьому стратегічна дія включає в себе
інструментальну і "власне стратегічну" дію. Орієнтація на успіх (або необхідність рахуватися з
неуспіхом), на використання засобів, що відповідають поставленим цілям, залишилися його
загальними розпізнавальними знаками. Але тепер Габермас прийшов до висновку, що чисто
інструментальна дія відповідає такому підходу до людської дії, коли предметні,
інструментальні, прагматичні критерії висуваються на перший план, а соціальні контексти і
координати ніби виносяться за дужки. Що ж стосується стратегічної дії у власному (вузькому)
розумінні, то вона як раз висуває в центр соціальну взаємодію людей, проте дивиться на них
з точки зору ефективності дії, процесів рішення і раціонального вибору. У комунікативній дії,
як і колись, акцентувалася націленість "акторів", дійових осіб, перш за все на
взаєморозуміння, пошуки консенсусу, подолання розбіжностей. [5]

Наступним важливим кроком розвитку концепції Габермаса (у  роботах другої половини 70-

х років, в "Теорії комунікативної дії" і  в наступних творах) стало дослідження 
типів дії у зв'язку з відповідними їм типами раціональності. Аспекти  раціональності,
які проаналізував  Габермас, дозволили уточнити саму типологію дії. Немає нічого дивного в
тому, що це дослідження також стало творчим продовженням вчення Макса Вебера. Бо М.
Вебер, на глибоке переконання Габермаса, перейшов від абстрактного класичного вчення
про розум і типи раціональності до їх тлумачення, що в більшій мірі відповідає сучасним
теоретичним і методологічним вимогам. Не слід перебільшувати роль веберівських ідей у
формуванні та зміні вчення Габермаса, який лише відштовхується від текстів Вебера, але
робить з них безліч оригінальних висновків. Перш за все Габермас значно ясніше і
послідовніше, ніж Вебер, пориває з деякими фундаментальними принципами і традиціями
епохи "модерну" (нового часу), філософії і культури Просвітництва.

Підсумовуючи основні підходи габермасівської теорії комунікативної раціональності, слід

зазначити, що:

1. Габермас здійснює – звичайно, спираючись на концепцію "раціоналізації" Вебера

(усунення релігійно-міфологічних картин світу) – "десубстанціалізацію" і деміфологізацію
розуму, насамперед у боротьбі з ідеалістичними концепціями гегелівського типу;

2. критично долаються суб'єктивістські тенденції трансцендеталістської філософії, яка є

виправданою у боротьбі проти субстанціалістської метафізики і перевела вчення про розум
на рівень філософії свідомості. У боротьбі з помилками філософії свідомості Габермас бачить
своє постійне завдання;

3. у боротьбі із субстанціалізмом і трансценденталістським суб'єктивізмом Габермас  однак не

готовий пожертвувати завоюваннями традиційного раціоналізму. Мова йде швидше про
порятунок розуму;

4. Габермас  зокрема приймає до уваги будь-яке відхилення від традиційного раціоналізму як

у бік розробки теорії дії, активності та суверенності діючих суб'єктів - особистостей, так і в бік
дослідження інтеракції, інтерсуб'єктивності, тобто пізнавальних, морально-практичних,
соціально-історичних аспектів людської взаємодії. Однак він вважає, що всім цим темам,
аспектам, вимірам філософія до цих пір приділяла мало уваги;
5. Свою мету Габермас бачить у переплетенні "діяльнісного" підходу, в дослідженні розуму як
конкретної раціональності дії, у вивченні зокрема інтерсуб'єктивності, комунікативних
вимірів дії. [6]

Комплексні типи дії, міркує Габермас, можна розглядати у світлі наступних аспектів

раціональності:

– в аспекті інструментальної раціональності (раціонального вирішення технічних завдань, в

якості конструкції ефективних засобів, які залежать від емпіричного знання);

– в аспекті стратегічної раціональності (послідовного рішення на користь тих чи інших

можливостей вибору);

– в аспекті нормативної раціональності (раціонального вирішення практичних завдань у

рамках моралі, керівних принципів);

– в аспекті раціональності "експресивної дії".

Іншими словами, поняття  раціональності уточнюється відповідно типології дії. Габермас

пропонує загальну схему зв'язку "чистих" типів дії і типів раціональності.Істотною відмінністю
концепції раціональності Габермаса є те, що в неї органічно входять і синтезуються:  
– відношення діючої особи до світу (Aktor-Welt-Beziehung);  
– відношення його до інших людей, зокрема такий важливий фактор як процеси "говоріння",
мови, висловлення тих чи інших мовних пропозицій і вислуховування контрагентів дії.

А звідси Габермас робить висновок: поняття комунікативної дії вимагає, щоб дійові особи
(Aktoren) були розглянуті, як хто говорить і слухає суб'єктів, які пов'язані будь-якими
стосунками з "об'єктивним, соціальним або суб'єктивним світом", а водночас висувають певні
претензії на значущість (Geltugsanspruche) того, про що вони говорять, думають, у чому вони
переконані. Тому ставлення окремих суб'єктів до світу завжди опосередковані і релятивовані 
можливостями комунікації з іншими людьми, а також їх суперечками і здатністю прийти до
згоди. При цьому особа може висувати такі претензії: її висловлювання істинне (wahr), воно
правильне (richtig –легітимне в світі певного нормативного контексту) або правдоподібне
(wahrhaft – коли намір мовця адекватно виражено у висловленні).

Ці домагання значимості (і відповідні процеси їх визнання – невизнання) висуваються і

реалізуються в процесі дискурсу. Поширене в сучасній філософії поняття дискурсу Габермас
тісно пов'язує саме з комунікативною дією і пояснює його наступним чином. Дискурс – це
тематизоване  "припинення" чисто зовнішніх примусів до дії, нове обдумування і
аргументування суб'єктами дій, їх мотивів, намірів, очікувань, тобто власне домагань, їх
"проблематизація". Особливе значення для Габермаса має те, що дискурс за самим своїм
змістом суперечить моделі панування – примусу, окрім "примусу" до досконалої
переконуючої аргументації. [7]

Супротивники теорії комунікативної дії Габермаса неодноразово дорікали йому в тому, що

він конструює  якусь ідеальну ситуацію,спрямовану на консенсус, "переконує".
Ненасильницькї дії аргументують протидії. Апелюючи і до жорстокої людської історії, і до
сучасної епохи, не схиляючи до доброзичливості, критики наполегливо повторюють, що
габермасівська теорія нескінченно далека від "ірраціональної" реальності. Габермас і не
думає заперечувати, що він (у дусі М. Вебера) досліджує "чисті", тобто ідеальні типи дії, і перш
за все тип комунікативної дії.

Разом з тим він виходить з того, що виділені і досліджувані ним комунікативні дії та

комунікативна раціональность відповідають цілком реальним особливостям, вимірюванням,
аспектам дій і взаємодії індивідів у дійсній історії. Адже взаєморозуміння, визнання,
аргументація, консенсус – не тільки поняття теорії. Це невід'ємні елементи взаємодії людей. І
якоюсь мірою– усі ті дії ведуть хоча б до найменшої згоди індивідів, суспільних груп і
об'єднань. При цьому якщо "чисто" стратегічна дія визначається зовні, регулюється
заздалегідь даними нормами і санкціями, то суть комунікативної дії – у необхідності, навіть
неминучості для діючих індивідів самим знаходити і застосовувати раціональні підстави,
здатні переконати інших суб'єктів і схиляти їх до згоди. Комунікативних аспектів і вимірів у
людських діях значно більше, ніж ми думаємо, переконаний Габермас. І завдання сучасної
думки полягає в тому, щоб виокремити і висвітити їх в реальній комунікації людей,
допомагаючи сучасній людині плекати механізми згоди, консенсусу, переконання, без яких
не може бути нормального демократичного процесу.  
 Габермасу несправедливо було б дорікати в тому, що він не бачить загроз і небезпек
сучасної епохи. Зокрема, постійною рисою вчення Габермаса, як вже зазначалося,
залишається критика капіталізму. Та й взагалі задум тієї частини вчення Габермаса, яку він (у
взаємодії і суперечці з К.-О. Апелем) називає "універсальною прагматикою", націлена на те,
щоб розробити послідовну програму універсальної значущості комунікативних дій, а
одночасно і програму якщо не запобігання, то принаймні діагностування та лікування
громадської патології у сфері суспільної комунікації. Таку патологію Габермас розуміє як
форми, що "систематично порушували комунікації" і в яких відображається
макросоціологічні відносини влади у сфері "мікрофізики" влади.  
 У більш загальному сенсі Габермас розробляє питання про патологічний вплив "системи"
(пов'язаної і з капіталізмом, і з соціалізмом) на всі структури і форми людської дії, включаючи
структури життєвого світу (в комунікативній повсякденній практиці, стверджує Габермас , не
існує незнайомих ситуацій, нові ситуації випливають з життєвого світу). Його критична теорія
суспільства далеко пішла від традиційних варіантів франкфуртської школи. [8] 
 Отже, Габермас запровадив низку фундаментальних для Теорії комунікативної дії понять.
Втіленням інструментальної дії Габермас вважає сферу праці. Ця дія упорядковується згідно з
правилами, які грунтуються на емпіричному знанні. При вчиненні інструментальної дії
реалізуються –відповідно до критеріїв ефективності, контролю над дійсністю – певні цілі,
здійснюються передбачення, що стосуються наслідків даної дії. Під комунікативною дією
Габермас вже в роботах 60-х років розуміє таку взаємодію (принаймні двох індивідів), яка
упорядковується згідно з нормами, що приймаються за обов'язкові. Якщо інструментальна
дія орієнтована на успіх, то комунікативна дія – на взаєморозуміння діючих індивідів, їх
консенсус. Ця згода щодо ситуації та очікуваних наслідків заснована швидше на переконанні,
ніж на примусі. Вона передбачає координацію тих зусиль людей, які спрямовані саме на
взаєморозуміння.

Розділ 2. Філософія комунікативного дискурсу і сучасне значення Теорії комунікативної дії

2.1 Комунікація як згода людей один з одним

   Ставлення Габермаса до Мартина Хайдеггера гранично критичне. Онтологічні прозріння М.

Хайдеггера не викликають у нього інтересу. Більш позитивним є ставлення Габермаса до
герменевтики Гадамера. Згідно Гадамера, розуміння здійснюється у мовному дискурсі, саме
тут відбувається розширення герменевтичних горизонтів. Однак гадамерівська герменевтика
також не влаштовує Габермаса перш за все тому, що вона далека від критичної теорії і
відособлена від науки.

Ставлення Габермаса до К. Маркса з роками зазнало багато змін – від захопленого до

критичного. К. Маркс розглядав капіталізм як політизоване суспільство, засноване на
громадській праці; соціалізм же, за Марксом, повинен розвиватися стабільно завдяки
системному управлінню. Як у першому, так і в другому випадку поза увагою залишилися
форми комунікації людей, але саме вони дають ключ до розумної перебудови суспільства.  
 Суттєві корективи вносить Габермас і в програму критичної теорії                 М. Хоркхаймера і
Т. Адорно. Він солідаризується з ними всього лише в критиці так званого "інструментального
розуму", який загрожує узурпації влади справжнього розуму. Однак, зрозуміло, в якості
винахідника комунікативного розуму Габермас не міг прийняти заперечення М.
Хоркхаймером і Т. Адорно першорядної філософської значущості розуму. Ясно, що негативна
діалектика Адорно йому також не підходить. На місце адорнівського естетичного досвіду він
ставить мовну комунікативність, а разом з нею і комунікативну дію.  
 Як бачимо, зовсім не просто усвідомити основний зміст габермасівського філософування.
Що ж є найголовнішим у його філософуванні? Це, як він сам стверджував, поняття
комунікативної раціональності, покликане прояснити основні питання етики, теорії мови та
діяльності, а також поняття розуму. Концепція комунікативної раціональності розвинена
Габермасом у статті "Попередні зауваження до теорії комунікативної компетенції" і в
двотомнику "Теорія комунікативної дії". [9]

У своєму аналізі Габермас спирається на лінгвофілософське дослідження американця Наомі

Хомського і англійців Джона Остіна і Джона Серлі. Хомський проводив розходження між
мовною компетентністю і здійсненням мови. Лінгвістично компетентний той, хто знає
правила мови і може, використовуючи їх, утворити скільки завгодно пропозицій. Правила
граматики Н. Хомський вважав аналогами аксіом і правил виводу в логіці. Д. Остін і               
Д. Серлі розвинули теорію мовленнєвих актів, згідно з якою висловлення (пропозиції) мають
практичне значення, бо їх автор бере на себе деяку роль запитувача, погоджується, що
ставить завдання і т.д. За Д. Серлі, мовні акти містять у собі правила комунікації.

Вирішальна ідея Габермаса  полягає в тому, що правила мовної дії можуть стати темою

розмови, дискусії, одним словом, дискурсу – це більше, ніж вільна розмова, в якій
співрозмовники не думають про дотримання правил мовної комунікації. Дискурс – це діалог,
що ведеться за допомогою аргументів, що дозволяють виявити загальнозначуще,
нормативне у висловлюваннях. Але якщо виявлена нормативність висловлювань, то тим
самим задана і нормативність вчинків. Дискурс забезпечує комунікативну компетентність.
Дискурсом є не будь-який діалог, а досягнення певної стадії зрілості. Для характеристики цієї
стадії Габермас використовує термін (мюндіхкайт), що в перекладі з німецької означає
повноліття. Дискурсом є той діалог, у якому можуть брати участь багато осіб.

Прикладом мюнданного діалогу, або дискурсу, є бесіда психоаналітика з пацієнтом, яка

виліковує останнього від недуг. Далеко не завжди зусилля психоаналітика досягають успіху; в
такому випадку учасники діалогу не виявили причини хвороби. Можливо, вони відомі
лікарю, але їх не вдалося довести до свідомості хворого. Тільки в тому випадку, коли
учасники діалогу дійшли до спільної думки, є наявним дискурс. Темою дискурсу є правила
мовних актів (прагматичні універсалії), які в свою чергу конституюють правила вчинків і
предметних дій.

Дискурс в ідеалі – це зразок, модель вироблення комунікативної компетенції. Конкретні

дискурси можуть бути більш-менш успішними, не виключені суперечки, образи, незгоди
(дисконсенсуси). Для Габермаса найважливіше значення має сам факт актуальності дискурсу.
Саме в ньому виробляються правила співжиття людей, які Габермас аж ніяк не піддає,
подібно, наприклад, М. Хайдеггеру, принизливій критиці. Біда людей полягає не в тому, що
вони в суспільстві нібито втрачають свою індивідуальність; спільне життя людей може бути
більш-менш успішним і щасливим, бідою ж воно стає тільки тоді, коли страждає
недостатньою комунікативною зрілістю.  
 Габермас доходить під поняття комунікативної громадськості. У німецькій мові в це слово
вкладають кілька соціальних значень: суспільство – теємне; суспільство – відкрите, кожному
доступне і зрозуміле, призначене для всіх громадян (і що є в цьому сенсі громадянським
суспільством з відповідною державністю). Гласність, відкритість – це необхідні, але недостатні
умови для конституювання комунікативно-компетентного суспільства. Чи здатне суспільство і
якою мірою реалізувати ідеали дискурсу – ось у чому вирішальне питання для будь-якого
суспільства, що прагне до кращого майбутнього.  
 Отже, до специфіки габермасівської філософії ми підійшли за допомогою понять дискурсу,
мюнданності, (комунікативної) громадськості. Безумовно, до цього слід додати акцентування
Габермасом практичної функції філософії. Дискурс виступає мовною діяльністю, що відкриває
підступи до науки, мистецтва, техніки і праці. Тут він проходить свою перевірку на істинність.  
Все вищевикладене підводить до бажання з'ясувати, яким чином сам Габермас реалізує
дискурсивність філософії у своїх статтях, монографіях і виступах. [10] 
 Габермасівські дискурси, як правило, розгортаються у двох масштабах –історичному і
топічному. Історичний масштаб вимагає розгортки проведеної тематизації сходами реальної
історії: Античність – Середньовіччя – Новий час – Сучасність – Майбутнє. Топічний (від грец.
Fqpos - місце) масштаб враховує не глибину, а ширину історії, подання подій та інтерпретації
у певному історичному зрізі. Габермасівські "тут" і "тепер" не мають дискурсивного сенсу
поза історико-топічним простором. Його дискурс – завжди комплекс, він припускає, що
філософ є учасником діалогу з історією та сучасністю. Дискурс пов'язує, як правило,
міждисциплінарний тип, долає його фрагментарність.  
   Гарним прикладом, який ілюструє стиль габермасівського філософування, є його аналіз
поняття громадськості. Здавалося б, можна вказати філософським пальцем на щось таке, що
є громадськістю, і цим задовільнитися. Габермас діє в іншому напрямку: він проводить
ретельний історико-топічний комплексний аналіз, залучає дані найрізноманітніших наук, від
філософії до психології та соціології. Чим комплексніший дискурс, тим він ефективніший,
забезпечує справді філософське розуміння. Дискурс руйнує неправдиву самоочевидність
суджень. Він до того ж вимагає їх зіставлення, корекції та досягнення раніше не існуючої
узгодженості. Завдяки своїй здатності приходити до згоди один з одним, люди домагаються
консенсусу, що стосується окремого індивідуму, то він приходить до згоди з самим собою.
Здатність людей до плідної комунікативної дії Габермас називає раціональністю.  
 У квітні 1989 р. Габермас прочитав у Москві три лекції, в них він представив свою
методологію, головні філософські інтереси. Для московських філософів того часу віднесеність
цих інтересів до сфери морально-етичної була досить незвичною. Етика в дослідженнях
радянських філософів на тлі переважаючих інтересів до наукового змісту, як природничо-
наукового, так і гуманітарного знання, завжди була «попелюшкою». Лекції Габермаса,
особливо перша з них, до аналізу змісту якої ми приступаємо, стимулювали багатьох до
роздумів про справжні пріоритети філософії.

Габермас тематизує ключе для нього питання філософії: "Що я повинен робити?".

З'ясовується, що це питання може мати прагматичне, етичне чи моральне значення. При
цьому щоразу змінюється зміст розуму, дискурсу, волі, тип питань і відповідей, і дій. Так як у
всіх трьох випадках розум демонструє свою спроможність, здатність обгрунтовувати
необхідність деяких дій, то він володіє практичним характером. [11]

При прагматичному використанні практичного розуму інтереси і ціннісні орієнтації суб'єкта

вважаються заздалегідь даними. Ведеться пошук підстав для розумного вибору між цілями
(як саме відремонтувати велосипед, чи вступати до вузу, поїхати чи на екскурсію і т.п.).
Людина веде себе активно, відповідно до спонтанної волі, в аспекті доцільності, дії її розумні,
але випадкові, тут немає внутрішнього взаємозв'язку між волею і розумом. У прагматичному
дискурсі обгрунтовуються технічні і стратегічні рекомендації, він схожий до емпіричного
дискурсу.

У разі етичного дискурсу, етичного використання розуму суб'єкт шукає відповідь на питання:

"Що я за особистість і ким би я хотів бути?". Мова йде про більш значущі, ніж при
прагматичному дискурсі, переваги. Під владу дискурсів ставляться самі інтереси і цінності.
Суб'єкт усвідомлює свій власний життєвий шлях в аспекті не доцільності, а блага. "У етико-
екзистенціальних дискурсах розум і воля взаємно визначають один одного ...". Тут
виробляються рекомендації до вирішального життєвого вибору. Суб'єкт, бажаючи ясно
уявити собі своє життя в цілому, йде, на перший погляд, у свою самосвідомість, де панує
виключно своєрідність. Така думка помилкова. "Окремий індивід знаходить необхідну для
рефлексії дистанцію по відношенню до власної життєвої історії тільки в горизонті життєвих
форм, в яких він бере участь разом з іншими і які зі свого боку утворюють контекст для
вельми різних життєвих проектів". Це означає, що рефлексія суб'єкта також є дискурсом. Інші
люди виступають для суб'єкта безмовними критиками. Здійснювана у самосвідомості суб'єкта
рефлексія, будучи відтворювальною, зрозуміла іншим людям, тобто по суті своїй вона не
виключає, а навпаки передбачає діалог.  
 По-іншому йдуть справи у плані морально-практичного дискурсу. Тільки тут "перспектива
кожного сплітається з перспективою всіх", практичний розум тепер використовується не в
аспекті блага для розрізнених Я, а в аспекті справедливості для всіх людей, для НАС. Цим
самим не утискаються інтереси будь-кого. Воля суб'єкта в підсумку повністю очищується від
спонтанності і інтуїтивності. "... Особистість діє за законами, які вона сама для себе
встановлює". Морально-практичний дискурс перетворює волю цілком у раціональну,
автономну і вільну.

Не існує єдиного метадискурсу, що не виключає єдність вживання розуму

в аспекті доцільності, добра  і справедливості. Подібно дискурсу обґрунтування дискурси
застосування також когнітивні (розумові). Ефективність дискурсів перевіряється у справі, там,
де форми комунікації набувають "вид об'єктивного освіти". Габермас солідаризується з
Пірсом та іншими представниками прагматизму: дійсні проблеми містять у собі щось
об'єктивне і тим самим утримують від свавілля суб'єктивізму. Однак сам Габермас не є
прагматицистом. Адже треба думати, що аж ніяк не випадково він починає свій аналіз
практичного розуму з дослідженням прагматичного дискурсу, але не обмежується ним. Такі
головні ідеї його першої лекції в Москві, в якій він узагальнив результати своїх багаторічних
досліджень. [12]

Головна думка Габермаса  полягає в тому, що філософія покликана відкрити простір

публічного вживання розуму, процедури дискурсивного волетворення і виявлення, умови
раціональних дискурсів та переговорів. Ніхто і ніщо не заслуговує на більшу довіру, ніж самі
учасники дискусії, саме вони знайдуть відповіді на актуальні питання.

Габермас вважає, що в прагненні перекинути ідеали Просвітництва постмодерністи роблять

принципову помилку, а саме задовольняються мимовільною, нерозумно контрольованою
взаємодією когнітивного (розумового), естетично-експресивного та морально-практичного.
"Мені здається, що з тієї плутанини, яка супроводжує проект модерну, з помилок
екстравагантних програм скасування культури нам швидше варто винести уроки, ніж визнати
поразку модерну і його проекту" . Ясно, що Габермас має на увазі розвинений ним варіант
комунікативної філософії, в якій не тільки не відмовляється від достоїнств розуму, а навпаки,
намагається надати їм необхідного комунікативного блиску.

Бажаючи забезпечити майбутнє проекту модерну (Просвітництва), Габермас критично

ставиться до трьох різновидів, як він висловлюється, консерватизму. Староконсерватори (Х.
Йонас, Р.Шпе-Манн) – традиціоналісти, недовірливо зустрічають нові віяння.
Неоконсерватори (ранній Вітгенштейн та ін.) ставляться до досягнень модерну не без
схвалення, але недостатньо критично, не беручи всерйоз замикання "... науки, моралі і
мистецтва в автономних, відокремлених від життєвого світу сферах ...". Молодоконсерватори
(серед них М. Фуко і Ж. Дерріда) формують непримиренний антимодернізм, протиставляючи
розумному початку необгрунтовані принципи.

Саме від молодоконсерваторів (точніше, від постмодерністів) пішла найбільш різка реакція

на критичний виступ Габермаса. Один з лідерів постмодерністів Ж.-Ф.Ліотар різко
розкритикував бажання Габермаса знайти шлях до єдності дискурсів пізнання, етики та
політики. Згідно Ліотара, ідеали освітянського мислення не витримують критики. "Ми дорого
заплатили за ностальгію за цілим і єдиним, за примирення понятійного і чуттєвого, за
прозорим і комунікабельним досвідом".

Мабуть, обидві сторони мають  рацію по-своєму. Габермас абсолютизує силу розуму, а

Ліотар її недооцінює. Немає ніяких сумнівів щодо актуальності габермасівської філософії.
Вона, безумовно, входить до фонду філософських досягнень XX століття. [13]

Отже, габермасівська філософія нетрадиційна настільки, на скільки в ній здійснюються

дискурси в їх міждисциплінарній історико-топічній повноті.

Можна сказати простіше: філософія Габермаса – це перш за все досить повнозначні

комплексні дискурси.  

2.2 Значення теорії  комунікативної дії для засобів  масової комунікації  

 У сучасних умовах різко зросла увага до такого соціального феномену як комунікація. Вона
стає об'єктом дослідження на різних рівнях і в різних концептах: соціологічному,
кібернетичному, політологічному, соціобиологічному, філософському, психологічному,
лінгвістичному, культурологічному і т.д. Таке положення є цілком закономірним і зрозумілим.
Боротьба, що в сучасному світі є глобальною трансформацією індустріального суспільства в
інформаційно-комунікативне суспільство, супроводжується не тільки проникненням
комунікації в усі сфери життєдіяльності суспільства, виникненням і розвитком якісно нового
типу комунікативних структур і процесів, але є і глибоким переосмисленням комунікативної
природи соціальної реальності , сучасних змін в соціально-комунікативній сфері, місця і ролі
комунікацій у розвитку суспільства.

Сьогодні уявлення німецького соціолога Нікласа Лумана про  комунікації як про сутнісну

характеристуку самого суспільства, його твердження про те, що "людські відносини, та й саме
суспільне життя неможливе без комунікації", що "тільки комунікація може здійснювати
комунікацію", набувають нового змісту і викликають особливий інтерес. Дуже актуальним в
цьому плані є осмислення з позицій сучасності теорій комунікативної дії Юргена Габермаса ,
комунікативного співтовариства Карла-Отто Апеля, комунікативної раціональності (Ю.
Габермас, К.-О. Апель, Н. Луман), оскільки тут розкривається сутність комунікативності,
комунікативної спільності, комунікативного простору, комунікативного середовища,
комунікативної дії, комунікативного процесу, що, безумовно, має важливе методологічне
значення не тільки для розуміння сутності та природи комунікації, але і для формування та
розвитку науки про комунікацію.

Говорячи про науку  комунікації, доводиться визнати, що незважаючи на потужний розвиток

і глобалізацію комунікаційних процесів, що все збільшується кількість публікацій з даної
проблеми, науки про комунікацію як певної галузі знання поки не існує. Це призводить до
значного відставання теоретичного осмислення зазначеного феномена від реальних
масштабів процесів, що відбуваються.

Комунікативний напрямок у вивченні соціальної дійсності має не тільки глибоке коріння, але
й суттєві теоретичні та практичні досягнення, отримані в рамках діючих у даний час
концептуальних підходів, дослідницьких парадигм і наукових співтовариств. Відомо, що в
американських і західноєвропейських університетах з кінця 30-х років читаються курси по
комунікації, існують спеціалізації і присвоєння ступенів МА, MS, Ph. D. за спеціальностями
"communications", "communications management", "communications studies", "mass
communications" і т.д. Видається більше двох десятків наукових журналів, присвячених
комунікації, таких, як, наприклад, "Communication Research", "Journal on Communication
Inquiry", "Communication Abstracts", "Management Communication Quarterly", "Written
Communication", "Human Communication Research" і ін.

Отримані знання знаходять  своє узагальнення в різних довідниках, словниках та

енциклопедіях. У 1999 році в Нью-Йорку був перевиданий "Стандартний словник з
комунікації", що нараховує більше 1200 сторінок; кількома роками раніше з'явилася
міжнародна енциклопедія з комунікації ", що підводить своєрідний підсумок більш, ніж
п'ятдесятирічної історії наукових досліджень, практики та викладання соціальної комунікації.  
 Створено професійні асоціації: Міжнародна комунікативна асоціація; Національна
комунікативна асоціація США, Європейський комунікативний конгрес (European
Communication Congress). У грудні 2000 року утворена Російська комунікативна асоціація
(РКА), яка відіграє велику роль у справі концептуалізації комунікації як галузі знання,
становлення і розвитку комунікативного освіти в Росії. У цьому плані варто особливо
відзначити проведення РКА спільно з Національною комунікативною асоціацією США на базі
П’ятигорського державного лінгвістичного університету двох міжнародних конференцій:
"Комунікація: теорія і практика в різних соціальних контекстах" (2-7 червня 2002 р.);
"Комунікація: концептуальні й прикладні аспекти "(24-25 травня 2004 р.).

Поряд з науковими дослідженнями  активно ведеться підготовка відповідних  фахівців. Якщо

для російської системи  вузівської освіти спеціальності з комунікації, також як і наукового
напряму "комунікативні дослідження" поки не існує, то за кордоном, особливо в
університетах Європи та США, вже склалася певна традиція у підготовці кадрів. Перша
кафедра комунікацій була відкрита в США понад півстоліття тому. В даний час кафедри
комунікативного напряму існують практично у всіх провідних американських і європейських
університетах.  
 У США за період з середини 1970-х до середини 1990-х рр. кількість випускників
університетів за спеціальністю «комунікація» зросла в три рази і досягла 60 тисяч бакалаврів,
6 тисяч магістрів та близько 500 докторських дисертацій у рік . Останніми роками в Росії
успішно розвиваються прикладні комунікативні спеціальності (зв'язки з громадськістю,
реклама, лінгвістика та міжкультурна комунікація), спеціальності в галузі мас-медіа та ін. У
багатьох російських вузах створена кафедра комунікативного профілю. Прихильники
формування і розвитку науки про комунікацію як самостійної галузі знання широко
представлені у вітчизняних та зарубіжних комунікативних дослідженнях. Однак це лише один
напрямок у дослідженні комунікації. [14] 
 Отже, виходячи з робіт Габермаса, на сьогодні в суспільстві склалася така ситуація, коли
засоби масової комунікації самостійно формують думку суспільства, маніпулюючи ним в
інтересах вищих властей. ЗМІ виключили можливість для людини самостійно мислити і
критично міркувати. Слід зробити висновок, що виходом із ситуації, що склалася, може стати
лише зміна принципів роботи, за якими насправді працюють ЗМІ.  
 
                                                         Висновок  
 Своєрідність філософської теорії Габермаса полягає в тому, що він пов'язав поняття розуму з
емпіричною теорією соціальної еволюції, розробленої Марксом, Вебером і Парсонсом.
Теорія пізнання можлива лише в якості теорії суспільства – думка, що проходить через усю
творчість Габермаса. На противагу Марксу Габермас чітко розрізняє філософію історії і
теорію суспільної еволюції. У центрі філософських робіт Габермаса – «Теорія комунікативної
дії».  
 Габермас запровадив низку фундаментальних для Теорії комунікативної дії понять. Втіленням
інструментальної дії Габермас вважає сферу праці. Ця дія упорядковується згідно з
правилами, які грунтуються на емпіричному знанні. При вчиненні інструментальної дії
реалізуються – відповідно до критеріїв ефективності, контролю над дійсністю – певні цілі,
здійснюються передбачення, що стосуються наслідків даної дії.        Філософ Юрген Габермас
розкриває згоду людей один з одним і з самими собою в їх дискурсивній практиці. Габермас
абсолютизує силу розуму. Немає ніяких сумнівів щодо актуальності габермасівської філософії.
Вона, безумовно, входить до фонду філософських досягнень XX століття.

Отже,теорія  комунікативної  дії  Ю.Габермаса  дає  можливість                   забезпечити 

розв’язання  проблем загальносуспільного характеру через  залучення  громадян до
дискурсу, у  рамках якого створюються умови для вільного, неупередженого діалогу, що 
спрямований на  досягнення  консенсусу.