1. СВІТ НА ПОЧАТКУ XX ст.

1. США
1.1. Особливості державного устрою країни.
США стали першою країною, яка здійснила на практиці поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Це
було важливим кроком на шляху до створення правової держави.
У країні ще з кінця XIX ст. утвердилася президентська республіка.
Законодавча влада була делегована Конгресу, який складався з двох палат: Палати представників, що
обирались населенням штатів, та Сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. Палата
представників і Сенат мали рівні права у тому, що стосувалося законодавчої ініціативи і прийняття законів.
Головою виконавчої влади був президент. Він обирався загальним голосуванням у всіх штатах. Президент
обирався на чотирирічний строк, але міг бути переобраний на наступний термін. За конституцією президент
був головою держави і уряду. Йому доручалося верховне командування збройними силами. Утім конституція
не давала президентові законодавчої ініціативи (права направляти палатам готовий законопроект); його вето
на закон, прийнятий палатами, могло бути «відкинуте» більшістю Конгресу.
У той же час Конгрес не міг вплинути на політику президента, за винятком, коли її здійснення було неможливе
без сприяння Конгресу (асигнування, укладання міжнародних угод, законодавство, призначення на важливі
посади). Для усунення президента від влади конституція вимагала обґрунтованого звинувачення в зраді,
хабарництві та інших тяжких злочинах. Це правило застосовувалося й до міністрів уряду. З початку XX ст. влада
президента в Сполучених Штатах зміцнювалася.
Третьою гілкою влади США був суд. Паралельно з судами штатів функціонувала федеральна судова система.
Верховний суд мав право скасування будь-якого закону за умови порушення конституції. Більш того,
Верховний суд отримав повноваження видавати накази, обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи
президента і міністрів.
1.2. Політичне життя США
Антитрестівська боротьба та реформи Т.Рузвельта. Після вбивства у 1901 р. Вільяма Мак Кінлі президентом
США став віце-президент Теодор Рузвельт.
Президенти США наприкінці XIX — на початку XX ст.
Президентство Теодора Рузвельта (1901—1909 рр.) проходило в умовах розгорнутого в країні масового
суспільного руху, спрямованого проти трестів. У перших рядах цього руху виступали робітники і фермери. У
стані неспокою перебувала дрібна і середня некорпорована буржуазія, тисячі представників якої розорилися
через конкуренцію з монополістами.
Президент США висунув і запровадив програму «Справедливого курсу», яку було розроблено групою політиків
на чолі з сенатором з Вісконсіна Р.Лафоллетом. Уряд Рузвельта почав судові процеси проти ряду монополій
(«Стандарт Ойл», м'ясного тресту та ін.), звинувативши їх у порушенні антитрестівських законів. Викриття в
пресі антисанітарних умов на бойнях і заводах м'ясного тресту в Чикаго призвели до прийняття закону про
контроль уряду над якістю і санітарними умовами виробництва та продажу харчових продуктів і аптечних
товарів.
Було також видано закон про охорону природних ресурсів з метою припинення їх розкрадання. Проте дія
закону поширювалась не на всю країну, а лише на 235 млн акрів громадських земель.
Згодом Т.Рузвельт сповістив про внесення ним до конгресу біллів про прогресивний прибутковий податок, 8-
годинний робочий день та інших. Однак вони так і не стали законами, оскільки їх не прийняли комісії Конгресу
або Верховний суд.
У 1903 р. Т.Рузвельтом було створено міністерство торгівлі і праці. Однак його заходи щодо «охорони інтересів
населення від свавілля корпорацій» звелись до опублікування кількох документів про розслідування
діяльності ряду трестів. Ані публічні судові викриття, ані заходи щодо обмеження зловживань корпорацій не
зачепили інтересів монополій.
Неоднозначні реформи Т.Рузвельта, а також прямолінійні дії, спрямовані на підтримку великого капіталу за
президента В. Тафта, призвели до кризи всередині правлячої республіканської партії. У 1912 р. від неї
відокремились радикальні групи буржуазних реформаторів на чолі з Р.Лафоллетом, до яких незабаром
приєднався і Рузвельт. Вони створили Національну прогресивну партію.
Програма «Нової демократії» В. Вільсона. Розкол республіканської партії сприяв перемозі на президентських
виборах 1912 р. демократа Вудро Вільсона (був президентом у 1913—1921 рр.). Ним була розроблена
програма «Нової демократії». За ініціативи Вільсона було прийнято низку законів:
- закріплювалось право на організацію робітничих спілок, страйків і пікетування;
- скасовувалось судове переслідування за участь у страйках, крім випадків, коли було завдано непоправної
шкоди підприємству;
- заборонялось використання праці дітей у промисловості;
- відмінявся параграф антитрестівського закону Дж. Шермана 1890 р., за яким страйки профспілок вважались
змовою, а самі профспілки - монополіями, що мали на меті обмеження розвитку виробництва;
- встановлювалась система компенсацій за нещасні випадки на виробництві.
Конгрес прийняв закон, який встановив 8пгдщнний робочий день, плату за його перевищення у півтора раза
більшу для робітників, зайнятих на магістральних залізницях; фермерам надавалась можливість брати у
держави кредити; закон про товарні склади передбачав видачу позик фермерам під майбутній урожай
основних сільськогосподарських продуктів.
Проте ні антитрестівський закон Г. Клейтона (1914), ні прогресивний прибутковий податок не скоротили
прибутків монополій.
Найважливішою частиною програми «нової демократії» Вільсона стало створення федеральної Резервної
системи банків, яка відповідала інтересам великого капіталу і сприяла підкоренню господарського життя
країни могутній фінансовій олігархії.
1.3. «Американське економічне диво»
США наприкінці XIX - на початку XX століття здійснили нечуваний економічний ривок, справжнє економічне
диво. Країна, випередивши Велику Британію, вийшла на перше місце у світі за обсягом промислового
виробництва і не поступається цією позицією аж до наших часів.
Мовою цифр
У 70-х рр. XIX ст. в США виплавлялося сталі у 7 разів менше, ніж в Англії, а до 1910 р. США випереджали
Англію за цим показником уже в 4,5 раза! У 1900 р. на американських заводах працювало 9,4 млн робітників,
а в 1910 р. - вже 17 млн.
Наприкінці XIX ст. підприємець Генрі Форд сконструював свій перший автомобіль. Незабаром Форд налагодив
його масове виробництво, і вже до 1915 р. з конвеєрів його заводів сходило до 250 тис. машин на рік. Вартість
фордівських автомобілів постійно знижувалась, і їх могли купити все більш широкі верстви населення, у тому
числі робітники. Якщо в 1910 р. середня ціна автомобіля становила 20 середньомісячних окладів
кваліфікованих робітників, то у 1922 р. - лише три.
Одночасно з автомобілебудуванням стрімко розвивалось будівництво автодоріг. На гігантської території США
розвинута мережа шосейних доріг та залізниць сприяла становленню внутрішнього ринку.
Бурхливий розвиток промисловості суп проводжувався підвищенням рівня життя населення, у першу чергу -
робітників. їхнє становище ставало кращим, ніж у робітників європейських країн.
Завдяки застосуванню новітньої техніки та технологій, створенню нормальних умов праці її продуктивність у
промисловості США була у 4 рази вищою, ніж у державах Європи.
2. ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
2.1. Велика Британія — зразок конституційної монархії
Велика Британія (іноді називають Англія, з 1921 р. - Сполучене королівство Великої Британії та Північної
Ірландії) була класичним зразком конституційної монархії. Вищу виконавчу владу здійснював монарх. Він мав
право оголошувати війну й укладати мир, ухвалювати рішення щодо помилування, схвалювати або відхиляти
закон. Виконавчу владу з королем розділяв уряд (Кабінет міністрів).
Влада монарха була обмежена вищим законодавчим органом - двопалатним парламентом. Нижню палату
парламенту - Палату общин - обирали на основі високого майнового цензу (у 1830 р. з 14 млн чоловік
населення право голосу мали тільки 220 тис.). Верхня палата парламенту — Палата лордів (неп рів) -
затверджувала проекти законів, прийнятих Палатою общин. Членство в Палаті лордів було спадкоємним.
Парламентським актом 1911 р. права Палати лордів були істотно обмежені.
Судова влада належала судам різних інстанцій. Цивільні й кримінальні справи розглядалися судами
присяжних. Судді призначалися парламентом довічно й могли бути позбавлені посади тільки за його
рішенням.
2.2. Країна політичної стабільності
Політична стабільність. Велика Британія залишалася країною політичної стабільності, яку забезпечували
передові соціальні реформи.
Роздуми з приводу
Британський досвід продемонстрував, що між інтересами буржуазії та робітників не тільки немає
непримиренних протиріч (як стверджують радикальні революціонери), а навпаки, є спільні інтереси.
Підприємці не можуть обійтися без робітників, праця яких забезпечує конкурентоспроможність
підприємства та прибутки його власника. З іншого боку, робітники зацікавлені в підприємці, який має
кошти для розвитку підприємства та розумно ним керує, що забезпечує достойну оплату праці
робітників. Крім того, висока заробітна плата мільйонів робітників забезпечує зростання внутрішнього
ринку, що стимулює виробництво товарів. Звичайно, відбуваються і конфлікти між робітниками,
зацікавленими у підвищенні заробітної плати, і власником, що прагне зменшити свої витрати. Проте
компроміс між соціальними групами забезпечує обопільне задоволення інтересів. Завдяки соціальної
компромісу, еволюційному розвитку Англії, США та інших демократичних країн у них вдалося забезпечити
високий рівень та якість життя населення, що було неї досяжним для інших країн, які «лихоманило» від
революцій та громадянських війн.
Інтереси британських робітників захищали тред-юніони (профспілки).
У країні продовжувала існувати двопартійна система, в якій домінували дві партії: консерватори (торі) і
ліберали (віги). Від партії, що перемогла, обирали голову уряду - прем'єр-міністра, а партія, яка програла
вибори, переходила в опозицію. Ця система існує й зараз.
Консерватори при владі. У 1900 р. до влади в Англії прийшли консерватори, і вони одразу змушені були
вирішувати проблему торговельної політики. Впливові кола буржуазії, які страждали від іноземної
конкуренції, вимагали митного захисту. Рупором цих кіл став Дж. Чемберлен. Він почав гучну кампанію за
відмову від політики вільної торгівлі і впровадження імперського мита.
Проте представники банків, суднобудування й вугільної промисловості, що здійснювали зовнішньоторговельні
операції, відхилили цю програму. Дж. Чемберлен змушений був вийти зі складу кабінету.
Реформи лібералів. За таких умов у 1906 р. до влади прийшли ліберали. Велику роль в їх уряді відігравав
Девід Ллойд Джордж, який зайняв посаду міністра торгівлі та відповідав за промисловість. Уряд лібералів за
його ініціативою прийняв низку законів у сфері соціального забезпечення. Такі закони сприяли мирному
розвитку суспільства, зводили до мінімуму загрозу соціальних конфліктів. Під впливом Ллойд Джорджа у 1908
р. парламент прийняв закон про 8-годинний робочий день для гірників та закон про компенсацію при
нещасних випадках на виробництві; були введені податки на високі прибутки та мита на велику спадщину. За
це консерватори оголосили його «революціонером», а дії ліберального уряду - «замахом на приватну
власність».
Виникнення лейбористської партії. Па початку XX ст. на політичній арені Англії з'являється нова партія -
лейбористська (заснована в 1900 р. як Комітет робітничого представництва, з 1906 р. називається
«лейбористською»). По суті це була федерація різних організацій: тред-юніонів (профспілок), Незалежної
робітничої партії, Соціал-демократичної федерації.
Виникнення на політичній арені «третьої сили» викликало занепокоєння у стані торі і вігів, але було вже пізно.
Через два десятиріччя основна маса виборців, яка голосувала за лібералів, перейшла на бік лейбористів.
Проблема Ірландії. Гострою проблемою для Великої Британії на початку століття була Ірландія. Так, у перші
роки XX ст. в Ірландії виникла партія «Шин Фейн» («Ми самі»), яка вимагала політичної незалежності. Вслід за
цими вимогами розпочалися дії: у 1911 р. розпочався страйк залізничників, а у 1912 р. - дублінських
трамвайників.
Ліберали зрозуміли неминучість поступок ірландцям. Уряд у квітні 1912 р. вніс у парламент білль щодо
Ірландської проблеми, але консерватори зустріли його вороже. Вони вимагали розчленування Ірландії,
відокремлення її північної частини - Ольстера, промислово найбільш розвинутої частини країни. Тільки Перша
світова війна відтіснила Ірландську проблему на другий план. Проблема Ольстера не вирішена і на сьогодні.
2.3. Відставання в економічному змаганні
Англія на початку XX ст. залишалась однією з провідних країн світу, була найбільшою колоніальною імперією,
але поступилася США місцем головної індустріальної держави. Це було пов'язано з низкою чинників.
Наявність у Великій Британії колоніальних володінь з гарантованими ринками збуту, дешевою робочою силою
і сировиною дозволяла отримувати високі прибутки, використовуючи застарілу техніку, що не сприяло
оновленню британської застарілої технічної бази.
Вивіз капіталу до колоній та інших країн позбавляв вітчизняну економіку капіталовкладень, що уповільнювало
темпи економічного розвитку.
Британський уряд, а також британські промисловці, фінансисти, торговці, переконані у довічному зберіганні
панування Англії у світовому виробництві та торгівлі, поступово втратили гнучкість у конкурентній боротьбі.
Британські товари з кінця XIX ст. витіснялися з ринків німецькими та американськими. Німецькі комерсанти
краще за англійців вивчили особливості ринків у різних країнах, ураховували інтереси споживачів.
3. НІМЕЧЧИНА
3.1. Монархічний союз під верховенством Пруссії
На початок XX ст. змін у політичному устрої Німецької імперії не відбулося. До неї входили 22 монархії (серед
них Пруссія, Баварія, Саксонія) та чотири «вільних міста». Конституція надавала їм деяку незалежність, але це
був союз, у якому не було навіть формальної рівності членів.
На чолі імперії стояв король найбільшої держави - Пруссії (60% населення і понад половина території). Йому
присвоювався титул імператора. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав урядовців,
включаючи голову уряду - союзного канцлера, делегатів Прусії до верхньої пап лати парламенту, й міг
здійснювати безпосереднє керівництво міністрами.
Верхньою палатою Німецького парламенту була Союзна рада - бундесрат. Члени його призначалися
керівниками держав. З 58 депутатів 37 представляли Пруссію, інші монархії мали у верхній палаті від 1 до 6
місць. Конституція надавала бундесрату законодавчу та значну частину виконавчої влади, він мав право
видавати укази, що мали силу закону.
Нижньою палатою парламенту був рейхстаг. Однак у разі, якщо рейстаг відхиляв законопроект, уряд міг
обійти цю перешкоду.
Імперський уряд був представлений в одній особі — канцлера. Кабінету міністрів не існувало. Міністри були
підлеглими канцлера.
2.3. Особливості політичного життя
Роль юнкерства в країні. Правлячим у Німецькій імперії став юнкерсько-буржуазний блок (юнкер – дворянин
землевласник, поміщик). На початку XX ст. великі дворяни юнкери зуміли не тільки зберегти, а й значно
посилити свій вплив і роль у державі. У руках юнкерів опинився уряд та інші органи правління, армія і
дипломатія. Дворянство перетворило Пруссію на найбільш реакційну державу Німецької імперії.
Між юнкерами і буржуазією виникали жорстокі сутички, але соціально-економічний розвиток і зростання
опору робітничого класу були причиною того, що напередодні Першої світової війни склалася тенденція до
переплетення інтересів обох соціальних груп. Капіталізація сільського господарства, участь дворян у
промислових підприємствах, придбання маєтків підприємцями, родинні зв'язки - усе це зближувало
представників найбагатших дворянських і буржуазних родин.
Мілітаризм. Однією з найважливіших рис Німецької імперії була надзвичайно висока питома вага мілітаризму
у суспільному житті. На початку XX ст. виникли мілітаристські організації, що налічували десятки тисяч членів,
від впливових політиків і громадських діячів до відсталих, безграмотних верств населення. У пропаганді
мілітаризму використовувались ідеї необхідності «справедливої перебудови світу» на користь Німеччини,
націоналістичні настрої.
Доктрина «пангерманізму» стверджувала, що німці мають право панувати над іншими народами.
Пангерманісти закликали проводити «політику сили» щодо інших держав, створювати могутні флот та армію,
готуватися до війни за переділ світу. «Ми вимагаємо для себе місце під сонцем», - заявив канцлер Бюлов.
3.3. Економічне зростання Німеччини
На початку XX ст. Німеччина висувалася на перше місце в Європі і стала другою (після США) індустріальною
державою світу. 31870 до 1913рр. обсяг промислового виробництва в країні збільшився в 6 разів.
До того ж у цей час давалися взнаки позитивні наслідки об'єднання країни, а також воєнної перемоги над
Францією та отримання величезних репарацій, що були спрямовані на розвиток промисловості.
Німецькі підприємці успішно використовували досвід інших країн, впроваджували новітні досягнення науки і
техніки, передову технологію.
Зростання промисловості стимулювали великі державні замовлення на виробництво озброєння, будівництво
фортець, залізниць і морських портів. Держава заохочувала розвиток важкої індустрії та охороняла її інтереси
від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку.
Економічний прогрес Німеччини був обумовлений і традиційними рисами німецького народу - працьовитістю,
дисциплінованістю й ощадливістю. Швидке зростання кількості населення (з 40 млн у 1871 р. до 67 млн у 1913
р.) сприяло збільшенню обсягу внутрішнього ринку.
У країні бурхливо розвивалися нові галузі промисловості - електротехніка та електроенергетика, хімічна
промисловість, машинобудування.
Швидко росли монополії. Лідерство у виробництві зброї, локомотивів, залізничних рейок захопив концерн
промислової династії Круппів.
Розвиток сільського господарства відбувався значно повільніше через збереження напівфеодальної системи
поміщицьких (юнкерських) господарств і малоземелля (або безземелля) селян. Прусське юнкерство
зосередило у своїх руках майже третину оброблюваної в країні землі.
Головною ознакою соціально-економічного розвитку Німеччини була мілітаризація. Воєнний бюджет країни у
1900-1914 рр. напередодні Першої світової війни становив майже половину усіх витрат Німеччини.
2. Україна в Першій світовій війні.
28 червня 1914 року у Сараєво, столиці Боснії, сербський націоналіст Гаврило Принцип вбив наступника
австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда. Дядько Франца-Фердинанда, імператор Франц-
Йосиф, не дуже любив племінника, але для нього це стало справою принципу.
Австро-Угорщина оголосила Сербії ультиматум. Сербія погодилася, але частково. Австро-Угорщину це не
задовольнило, і вона оголосила Сербії війну. Росія, як союзник Сербії, розпочала мобілізацію. 1 серпня
Німеччина оголосила війну Росії (це вважають початком Першої світової війни). А ще через два дні Франції.
Шлях до Франції пролягає через Бельгію, тому Німеччина ввела туди свої війська. Британія, як союзник Бельгії,
оголосила війну Німеччині. Австро-Угорщина, як союзник Німеччини, оголосила війну Росії.
Прихильники різних поглядів акцентують увагу на різних причинах початку війни. Одні відзначають, що перед
початком конфлікту найбільш хвацькі країни — Британія та Франція насамперед — встигли зробити більшу
частину світу своїми колоніями. Новопостала Німецька імперія заявила про необхідність перерозподілу.
Сформувалося два протиборчих блоки — Антанта: це Британія, Франція, Росія та союзники, і Троїстий союз,
який після певних перетрубацій, трансформувався у Четверний союз Німеччини, Австро-Угорщини, Османської
імперії та Болгарії з союзниками.
Ще одна важлива причина — це зростання рівня мілітаризму та шовінізму. Війну розглядали не тільки як
ефективний засіб вирішення державних справ, але й як заняття благородне та необхідне.
На практиці, військові будні перетворилися на гниття у сирому і брудному окопі, в очікуванні смерті або від
граду ворожої артилерії, або від хімічної зброї, або від хвороби. Тисячі солдатів гинули від кулеметів за
ділянку землі у кілька кілометрів, що зрештою не мало ніякого сенсу. Перша світова стала війною, що
покінчила з уявленням про війну як благородну справу, і змінила наше уявлення про масове насильство.
Перед початком війни її учасники мали свої плани щодо українських земель. Росія прагнула приєднати
Галичину, Буковину та Закарпаття. Австро-Угорщина поклала око на Волинь та Поділля. Німецькі правлячі кола
спали і мріяли про родючі та багаті на ресурси українські землі, що стали б ідеальною колонією для
подальшого освоєння. Поляки мріяли про відновлення своєї держави в «історичних кордонах», куди входило
все Правобережжя. Румунія була не проти відтяпати Буковину.
Українців Перша світова війна застала по різні боки фронтів. Українці Австро-Угорщини оголосили, що
підтримають свою країну у війні проти царської Росії, майже одразу після початку. 2 серпня 1924 року у Львові
було створено Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Він координував діяльність українців, що
підтримували Австро-Угорщину. У травні 1915 року цей орган еволюціонував у Загальну українську раду, на
чолі з тим же Костем Левицьким. На відміну від Головної української ради, ЗУР претендувала представляти
інтереси уже всіх українців, а не лише підавстрійських.
Одним з принципово важливих кроків Головної української ради стало створення у серпні 1914 року
військового формування українських добровольців — Легіону українських січових стрільців (УСС).
Записувалися до них, переважно, учасники спортивних товариств «Сокіл», «Січ» та «Пласт».
Легіонери обороняли від наступу росіян Ужоцький перевал восени 1914 року та гору Маківку у Карпатах
весною 1915ого. У вересні 1916 року після боїв за гору Лисоню, січові стрільці зазнали настільки значних втрат,
що змушені були розформуватися.
У тому ж серпні 1914 року було створено Союз визволення України — організацію українських емігрантів з
Російської імперії в Австро-Угорщині. Організатори союзу, Дмитро Донцов та Василь Дорошенко у війні
робили ставку на Центральні держави (так ще називають Четверний союз). Пізніше, СВУ взяв участь у
створенні та діяльності Загальної української ради, де забезпечив представництво наддніпрянців.
Щодо українських сил у складі Російської імперії, то вони не були такими єдиними як українці Австро-
Угорщини. Симон Петлюра висловив особисту позицію «про необхідність виконання громадянського
обов'язку» і своєю діяльністю підтримував Російську імперію у війні. Товариство українських поступовців, як
головний координуючий орган українських сил, після довгих дискусій, аж у 1916 році прийняло дуже вчасне і
потрібне рішення: заявило про свій нейтралітет у війні. Жодна зі сторін не могла забезпечити інтересів
українців, отже і підтримувати когось з них сенсу не було.
Тим часом фронт на українських землях уже кілька разів встиг просунутися то в одну, то в іншу сторону,
подібно до маятника. 1914 рік був більш успішним для Російської імперії. Царські війська зайняли Галичину у
результаті успішної Галицької битви.
На новоприєднаних землях росіяни утворили Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з
Георгієм Бобринським. «Просвіту» та інші українські організації закрили, як і газети та журнали. У школах та
гімназіях провели тотальну русифікацію. Проти греко-католицької церкви розпочалися гоніння. Митрополита
Андрея Шептицького вислали до Росії.
У 1915 році австрійцям прийшли на підмогу німецькі війська, від чого росіянам стало непереливки. У
результаті Горлицького прориву російські війська відступили з Галичини і навіть змушені були уступити
частину Волині.
У травні-червні наступного 1916 року розпочався контрнаступ російських військ під командуванням генерала
Олексія Брусилова, що увійшов в історію як Брусиловський прорив. Російським військам вдалося знову
зайняти частину Галичини, Буковини та Волині.
У 1917 році росіяни спробували повторити успіх, проте «червневий наступ» повністю провалився. Російські
війська змушені були покидати Галичину та Буковину. Таким чином, станом на 1917 рік обидві сторони
конфлікту, фактично лишилися з тими землями, з якими й починали.
Війна ставала позиційною і чим далі, тим більш безглуздою. Загинуло приблизно півмільйона українців.
Західноукраїнські землі були розорені. Промисловість та сільське господарство Наддніпрянщини теж не
відзначалися позитивними тенденціями. Водночас різко зросла частка військового виробництва коштом
цивільного. Регулярні страйки робітників поєднувалися з загрозою продовольчої кризи.
Не дивно, що на політичній кухні Росії та Україні шкварчало і кипіло так, що центр уваги перенісся з фронтів на
вулиці та владні кабінети мирних міст. Поки що мирних. 1917 став роком кількох революцій, одна з яких —
Українська.
3. Друга світова війна (1939–1945)
Наприкінці серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп і народний комісар
закордонних справ СРСР В. Молотов підписали у Москві договір про ненапад та секретний протокол до нього,
відмий під назвою пакт Молотова-Ріббентропа. У таємному протоколі Третій Рейх та СРСР поділили між собою
сфери впливу в Центрально-Східній Європі. 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали напад на Польщу. У
відповідь на агресію Німеччини 4 вересня 1939 р. Великобританія та Франція оголосили їй війну. 17 вересня
1939 р. відповідно до укладеного пакту з Німеччиною Радянський Союз розпочав вторгнення на територію
Польщі зі сходу, зайнявши Західну Україну та Білорусь. Ці події стали початком Другої світової війни.
Новий радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р., підписаний у Москві, закріпив кордони між СРСР
та Німеччиною вздовж річок Сян і Буг. На західних землях колишньої польської держави нацисти утворили
Генерал-губернаторство, до складу якої увійшли українські Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя.
Більшовики окупували Галичину і Волинь. У 1940 р. до СРСР були приєднані Бессарабія та Північна Буковина.
Відбулася "радянізація" новоприєднаних територій, що супроводжувалась репресивними заходами. 22 червня
1941 р. Німеччина та її союзники напали на Радянський Союз. Почалася німецько-радянська війна.
Від початку воєнних дій Червона армія зазнала значних втрат через стратегічні прорахунки радянського
командування та непідготовленість до ведення оборонних дій. До середини липня 1941 р. частини вермахту із
союзницькими військами Румунії та Угорщини захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію; у
середині серпня окупували Правобережну Україну, у вересні зайняли Київ і Полтаву, а вже в середині жовтня
1941 р. – Харків та Донбас. У липні 1942 р. була окупована вся територія України.
Під час відступу більшовики застосували тактику "спаленої землі": руйнували промислові об’єкти, харчові
запаси, залізниці, розстрілювали тисячі людей. Зокрема, за підрахунками дослідників О. Романіва та І.
Федущак, влітку 1941 р. через неможливість евакуації в'язнів більшовики замордували близько 22 тис. людей,
яких утримували у тюрмах Західної України.
Німецька окупація України 1941–1944 рр. принесла нові лихоліття для населення. Нацисти вважали територію
Східної Європи, в тому числі Україну, життєвим простором для німецького народу. Плани щодо цієї території
були викладені у генеральному плані "Ост", відповідно до якого після перемоги Німеччини у війні нацисти
мали провести зачистку території Східної Європи від "неарійського елементу" та колонізовувати захоплені
землі.
Окуповані території нацисти освоювали шляхом етноциду і терору, в результаті якого було майже повністю
винищене єврейське та циганське населення. Майже 2,4 млн осіб, більшість з яких – українці, були вивезені на
примусові роботи до Німеччини (т. зв. остарбайтери). Близько 6 млн українців служило у збройних силах
антигітлерівської коаліції, понад 4 млн з них загинуло.
Для здійснення своїх планів Німеччина провела поділ українських земель: дистрикт Галичина (увійшов до
складу Генерал-губернаторства 1 серпня 1941 р.), рейхскомісаріат "Україна" (Правобережжя разом з Волинню,
більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області), українські землі під румунською окупацією
(Північна Буковина, частина Бессарабії та Трансністрія – румунська область з центром в Одесі), а також
Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. Прифронтовими областями керувала німецька військова
адміністрація.
У перші місяці війни СРСР втрачав велику кількість солдат. Німці успішно просувалися вглиб території, хоча і не
так блискавично як планували. У грудні 1941 р. частини вермахту зазнали першої поразки під Москвою.
Внаслідок успішного контрнаступу Червона армія відкинула німецькі війська на 400 км. Проте 1942 р. під
Харковом німці оточили та знищили три армії Південно-Західного фронту (21-шу, 28-му та 38-му). Це був один
із найбільших військових провалів СРСР у роки війни.
Переломною подією у війні стала Сталінградська битва 17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р. Після перемоги на
Курській Дузі в липні-серпні 1943 р. радянські війська перейшли в контрнаступ, а невдовзі звільнили
Лівобережну Україну та Донбас. 6 листопада 1943 р. ціною 417 тис. життів був звільнений Київ. У жовтні 1944
р. вся українська територія була звільнена від німецьких окупантів.
У тому ж 1942 р. керівництво ОУН(б) прийняло рішення про формування збройних загонів самооборони.
Загони мали захищати населення від німецьких, польських та радянських військових формувань. ОУН
виробила свою стратегію ведення боротьби: в стані озброєного нейтралітету дочекатися закінчення війни і
боротися з виснаженими окупантами за незалежну Україну. З 1943 р. всі загони української самооборони
отримали назву Українська повстанська армія (УПА).
Відкриття другого фронту західними союзниками значно пришвидшили поразку Німеччини. 9 травня 1945 р.
Німеччина капітулювала, а 2 вересня 1945 р. Друга світова війна завершилась капітуляцією Японії. За
підрахунками дослідників, загальні людські втрати України у Другій світовій війні становлять близько 7–8 млн
осіб.
Повоєнний устрій світу визначали члени антигітлерівської коаліції. Згідно з Ялтинськими домовленостями між
союзниками (лютий 1945 р.), двосторонньою угодою між СРСР та Чехословаччиною (29 червня 1945 р.),
радянсько-польським договором (16 серпня 1945 р.), Паризькою угодою між СРСР та Румунією (лютий 1947 р.)
більшість українських етнічних територій були включені до СРСР у складі УРСР.
Відновлення радянської влади на українських землях не означало припинення терору та війни. Усіх, хто
побував під німецькою окупацією, органи держбезпеки вважали потенційними ворогами. Протягом більше
10-ти років на теренах Західної України продовжувала боротися за незалежну українську державу Українська
повстанська армія.
4. Україна в складі СРСР. Національна політика більшовиків в Україні
Після завершення громадянської війни Українська PCP. як і інші радянські республіки, які виникли після
розпаду Російської імперії, була юридично незалежною державою. Вона мала свою власну конституцію,
органи державної влади і управління, видавала закони.
Однак, державний суверенітет УРСР був достатньо обмеженим, оскільки всі радянські республіки мали
спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія в особі РКП(б). її місцеві республіканські
організації автономії не мали. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною
партією. Вона підмінила представницькі органи в суспільстві.
Одним з найважливіших політичних завдань більшовицького керівництва була дальша інтеграція
радянських республік. Ще І червня 1919 р. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет за участю
представників України. Литви. Латвії, Білорусії прийняв рішення про створення єдиного воєнного союзу. Тоді ж
були зроблені перші кроки до юридичного оформлення федерації радянських республік.
Необхідно підкреслити, що пошук форм національно-державного будівництва проходив в умовах гострих
дискусій, зіткнення різних думок. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній
політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію "автономізації", яка відкидала "гру в республіки"
і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської Федерації. ЦК КП(б)У не встиг провести
спеціального обговорення сталінського проекту автономізації, але група українських комуністів на чолі зі своїм
лідером Х.Раковським висловили свою рішучу незгоду з цим планом. В листі до ЦК РКП(б) й особисто до
Сталіна він обстоював думку про необхідність розширення компетенції центральних органів республік у галузі
зовнішньої політики і народного господарства, застерігав віл надмірної централізації, вважав найголовнішим
завданням вироблення централізованої, але федеративної системи управління, в якій були б захищені
інтереси республік, які б користувалися повною автономією. Так само питання вдосконалення відносин
республік з РСФСР підняли в Білорусії, Грузії, Вірменії та Азербайджані.
30 грудня 1922 p. І Всесоюзний з'їзд рад проголосив створення єдиної союзної держави - Союзу Радянських
Соціалістичних Республік, до складу якої увійшли Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація у складі
Грузії, Вірменії та Азербайджану. Він затвердив декларацію про утворення СРСР і союзний договір. Було
обрано склад ЦВК СРСР, у тому числі чотирьох голів ЦВК, від України - Г.Петровського. Завершення
оформлення СРСР було пов'язано з прийняттям Конституції (31 січня 1924 р.), в якій законодавчо
закріплювалося входження республік до складу СРСР. Так завершився процес утворення багатонаціональної
союзної, а по суті унітарної держави, яка протягом майже 70 років свого існування пройшла складний,
суперечливий та трагічний шлях в історії народів, що її населяли.
Враховуючи уроки громадянської війни і роль національного фактора, керівництво УРСР виробило гнучкий
курс в цій важливій сфері. Він передбачав елементи національного відродження, розвитку культури,
зростання національної свідомості народу. Ця політика дістала назву "українізація". Українізація, зокрема,
передбачала посилення уваги до підготовки та виховання кадрів корінної національності й висування їх у
партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами
корінних національностей тощо.
Зрозуміло, українізація не зводилася лише до вивчення й впровадження української мови. Вона, безумовно,
пов'язувалася з розвитком економіки і культури України, широким висуванням працівників-українців на
роботу до різних установ та організацій, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління
робітників і селян, з боротьбою проти бюрократичних і міщанських елементів. Внаслідок цього українізація
була одним з найважливіших заходів зміцнення суспільства, наближення державного апарату до населення,
зміцнення радянської держави. Активні прихильники українізації займали все більше місця в більшовицькій
адміністрації України, серед них - О.Шумський, О.Грицько, М.Скрипник, В.Чубар, В.Затонський та ін. З
посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. її
представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-
культурного відродження. Найбільш яскравими представниками цієї течії в Україні були відомий письменник
М.Хвильовий і економіст П.Волобуєв.
У 20-ті роки бурхливо розвивалася культура представників інших національностей, що проживали на
території республіки. Адже всередині 20-х років 80% населення республіки становили українці, 20 -
представники інших національностей. Тому багато уваги приділялося створенню необхідних політичних та
економічних умов для всебічного культурного та духовного розвитку національних меншин.
У місцевостях, де проживали більш-менш компактні маси представників національних меншин,
створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці - німецькі, російські, польські, єврейські,
болгарські тощо. Національні райони були розміщені в основному на Харківщині, Запоріжжі, Луганщині,
Одещині, Херсонщині, Криворіжжі. Маріупольщині, Волині, у Донбасі. 1927 року в Україні був 21 національний
район: 9 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. Відповідними національними
мовами функціонували сотні шкіл і факультетів в різних навчальних закладах, бібліотек, хат-читалень, десятки
клубів.
У здійсненні такої важливої і складної справи, як українізація, безперечно, не могло не бути певних
труднощів, а то й помилок. Вони проявлялись у ставленні до темпів українізації, ролі у ній комуністів-українців
тощо. В Україні слухняним провідником сталінської національної політики був Л.М.Каганович, який у 1925 році
був обраний на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Спираючись на офіційну підтримку Сталіна, він під
виглядом боротьби з націоналізмом шельмував авторитетних партійних і радянських працівників. Наприклад,
погляди О.Шумського були розцінені як "націоналістичний ухил", хоча це не відповідало дійсності. Зрештою
О.Я.Шумський був знятий з посади наркома освіти України.
Поступово пошуки націоналістичних ухилів й інших ворожих діянь набули масового характеру. Вістря цієї
боротьби на початку 30-х років було спрямовано проти М.О.Скрипника - члена партії з 1897 р., заступника
Голови Раднаркому України, члена Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу. 7 липня 1933 р. М.О.Скрипник
заподіяв собі смерть.
Під тиском Сталіна та його оточення українізація стала розглядатися як прояв націоналізму. Відтак, проти неї
розгорнулася боротьба. Таким чином, адміністративно-командна система, яка складалась у країні, повністю
ігнорувала інтереси національного розвитку народів, вимагала необмеженої централізації влади і всіх її
структур, уніфікації всіх сторін суспільного життя. Україна все більше втрачала ознаки навіть обмеженого
суверенітету.
5. Українсько-європейські стосунки доби незалежності України
1. Визнання України міжнародним співтовариством
З проголошенням державного суверенітету перед Україною відкрилися широкі можливості для проведення
самостійної зовнішньої політики. Вона поступово стала прилучатися як рівноправний суб'єкт до світового
співтовариства, міжнародних організацій.
Восени 1990 р. українська делегація на 45 сесії Генеральної Асамблеї ООН вперше діяла самостійно, не
прислухаючись до рекомендацій Москви. Посланці України налагоджували дипломатичні зв'язки з
представниками багатьох країн світу.
Підвалини зовнішньої політики України були закладені в Декларації про державний суверенітет її
зовнішньополітичний курс визначався як демократичний і миролюбний.
Проголошені принципи набули більш реального змісту в ході державотворчих процесів. 2 липня 1993 р.
парламент схвалив «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні
інтереси держави, обумовив основні напрями реалізації зовнішньополітичного курсу.
Зовнішня політика України спрямована:
§ на забезпечення стабільного міжнародного становища;
§ на збереження територіальної цілісності та недоторканості її кордонів;
§ на входження українського господарства до світової економічної системи.
Як позаблокова держава, Україна дотримується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до
вирішення будь-яких спорів мирним шляхам, виступає в ролі посередника в їх врегулюванні.
Україна взяла зобов'язання захищати права та інтереси своїх громадян за кордоном, підтримувати контакти
з українською діаспорою.
Україна проводить відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами,
уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.
У числі перших законодавчих актів держави став Закон від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів
на території України». В ньому визнавалося, що з метою забезпечення непорушності прав і свобод людини
«міжнародні договори, укладені і ратифіковані Україною, становлять невід'ємну частину національного
законодавства».
Прийняті парламентом документи про державну незалежність, а також результати всеукраїнського
референдуму були розіслані в Генеральні консульства, розташовані у Києві, в постійні представництва
республіки за кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН.
Верховна Рада України 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентарів і народів світу з заявою, в якій
зазначалося, що Україна – одна із держав-засновниць ООН – у повній відповідності зі Статутом ООН
спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі з дотриманням принципів
міжнародного права.
Першою, як незалежну і самостійну державу, Україну визнала Польща 2 грудня 1991 р. Того ж дня уряд
Канади також заявив про визнання України незалежною державою. На третій день після всеукраїнського
референдуму було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Угорщиною. Впродовж грудня 1991
р. незалежність України визнали 17 країн.
У липні 1992 р. Україна підписала Договір про дружбу та співробітництво з Францією. Це був перший
повномасштабний договір незалежної України з іноземною державою.
Впродовж 1992 р. українська дипломатія забезпечила укладення 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на
двосторонній основі.
На початок 1993 р. Україну офіційно визнали 132 держави, із 106 країнами Україна встановила дипломатичні
відносини.
У червні 1999 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини з 154 державами світу.
2. Входження України в міжнародні структури. Відносини України із зарубіжними державами
Україна активізувала свою діяльність у міжнародних організаціях, членом яких вона була до цього: ЮНЕСКО.
МАГАТЕ, Всесвітній організації здоров'я, Союзі електрозв'язку тощо.
Невдовзі після всеукраїнського референдуму МЗС України звернулося до Ради Європи з пропозицією провести
переговори з метою визначення сфери і форм співробітництва.
Для республіки, яка за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини займала в середині 80-х років
62 місце у списку країн – членів ООН, інтеграція в Європу не могла проходити швидко і легко.
26 лютого 1992 р. Президент України Л.Кравчук підписав Заключний акт Наради з безпеки та
співробітництва в Європі, у липні того ж року – Декларацію «Виклик часові перемін» зустрічі на найвищому
рівні країн-учасниць Гельсінського процесу.
Курс на інтеграцію України в міжнародні структури зумовлюється не лише міркуваннями національної
безпеки, а й економічними інтересами.
Із здобуттям незалежності вагомішою стає роль України в ООН.
З ініціативи України ООН прийняла резолюцію про забезпечення прав національних меншин. Найважливішим
положенням цього акта є визнання непорушності державних кордонів і гарантування прав людини.
Україна домоглася міжнародної взаємодії у справі подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Генеральна Асамблея ООН одностайно прийняла спеціальну резолюцію, у якій поставлено завдання для
мобілізації міжнародної допомоги країнам, які постраждали внаслідок цієї трагедії. Співавторами цього
документа виступили 120 держав – членів ООН.
У червні 1997 р. на Генеральній Асамблеї ООН Президент України Л.Кучма вніс пропозицію розпочати
розробку міжнародно-правового акту, покликаного гарантувати економічну безпеку народів світу. Такий
документ мав встановити допустимі норми економічної поведінки усіх держав в інтересах виживання й
процвітання народів у XXI столітті.
З першого січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члену
Ради Безпеки ООН.
Впродовж перших років незалежності українська дипломатія зондувала ґрунт, робила кроки у напрямі тих чи
інших зовнішньополітичних векторів, випробовуючи різні моделі геополітичної орієнтації.
Складовою зовнішньої політики була концепція неприєднання до будь-яких військових блоків і політичних
союзів, побудова зовнішніх відносин на основі двосторонніх угод з різними країнами.
З розпадом СРСР Україна стала третьою державою світу за кількістю розміщених на її території запасів
ядерної зброї. Тому проблема ядерного роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було
відкрити двері у західний.
Україна добровільно передала всі 2 600 радянських мобільних ракет Росії раніше передбаченого терміну. 18
листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про скорочення стратегічних наступальних
озброєнь «Старт-1». Цими діями наша країна зробила вагомий внесок у справу зміцнення загальної
міжнародної безпеки.
Після розпаду СРСР відкрився новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах
колишнього Союзу. Розпочався перехід від стосунків залежності, що базувалися на позиціях «старшого» і
«молодшого брата», до відносин рівноправних партнерів. Такий перехід загострив старі міжреспубліканські
суперечності, а також викликав нові.
Особливо це виявилося у стосунках України з Росією. Фахівці нарахували близько 10 вузлових проблем у
російсько-українських відносинах, невирішеність яких породжувала конфронтацію у стосунках між двома
країнами.
Основні розходження проявились при визначенні подальшої долі Чорноморського флоту, з приводу Криму,
територія якого 1954 р. офіційно увійшла до складу України.
Ускладнили відносини між двома державами і такі невирішені проблеми, як розподіл іноземних боргів,
закордонного майна й активів колишнього Радянського Союзу.
Росія, визнавши себе правонаступницею колишнього СРСР, успадкувала його активи, а це – мільярди доларів,
і пасиви, заявила про своє право на союзну власність, що знаходилась за кордоном, а також золотий та
алмазний фонди.
Спроби закласти нові підвалини в українсько-російських стосунках робилися ще до проголошення Україною
незалежності.
У серпні 1990 р. депутати Верховної Ради України, що входили до складу Народної Ради, і їхні російські
партнери з блоку «Демократична Росія» підписали Декларацію принципів міжнародних відносин між УРСР і
РРФСР.
Цей документ базувався на визнанні державного суверенітету, республік і підтвердив безумовне визнання
України та Росії як суб'єктів міжнародного права. Гарантувалися політичні, економічні, етнічні та культурні
права представникам народів Російської Федерації, які проживають в Україні.
Саме ці принципи згодом були включені в офіційний договір між Росією і Україною, підписаний Б.Єльциним і
Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі було зроблено на взаємному
визнанні територіальної цілісності обох республік у їх існуючих кордонах у межах тогочасного СРСР.
Парламенти двох країн ратифікували Договір протягом кількох днів.
Росія 5 грудня 1991 р. визнала незалежність України. Однак тенденційність підходів до факту багатовікового
перебування Росії та України в одній державі, а також небажання частини впливових російських політиків
примиритися з виникненням суверенної України істотно позначилися на відносинах уже незалежних держав.
Принципові розходження між Україною та Росією криються і в різних підходах до Співдружності Незалежних
Держав (СНД).
Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й
управління. Україна виходить з того, що основну ставку треба робити на розширення співробітництві між
державами на двосторонній основі, а СНД мас сприяти перш я все вигідним торгово-економічним відносинам.
У квітні 1994 р. Україна приєдналась на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це
дало можливість Україні налагоджувати стосунки, в яких вона зацікавлена і які не суперечать її національним
інтересам і чинному законодавству.
З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними
повноваженнями.
Мають місце різні підходи двох держав до розширення НАТО на схід.
Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до
нього – це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території
країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя.
Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходились у сфері впливу СРСР.
У вересні 1998 р. Державна дума Росії прийняла низку заяв, серед яких міститься прямий заклик до
російського уряду вжити заходи ультимативного характеру проти сусідніх держав, включаючи Україну, щоб
примусити їх переглянути своє ставлення до НАТО.
Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів.
Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення домовленостей щодо розподілу
Чорноморського флоту та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л.Кучма і Президент Росії Б.Єльцин. Сторони
зобов'язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску.
Україна та Росія зобов'язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із
них.
Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й
інтереси одна одної.
З проголошенням незалежності розпочалися офіційні міждержавні відносини між Україною ы такою
впливовою країною світу, як США.
Реакція Вашингтона на проголошення Україною своєї незалежності була позитивною, однак досить
настороженою та стриманою. В українському питанні Президента США стримували непевність щодо настроїв
українського суспільства, слабка обізнаність з українськими проблемами і наявність на території України
ядерної зброї.
25 грудня 1991 р. США визнали Україну незалежною, однак відразу ж виставили перед нею ультимативну
вимогу: позбутися ядерної зброї. Перший посол США в Україні Р.Попадюк зазначив, що його держава дивиться
на Україну «не через російську призму, а через ядерну зброю».
Півтора року Вашингтон намагався за своїм сценарієм розв’язати українську ядерну проблему, вдаючись при
цьому до різних варіантів тиску, умовлянь, переконань.
І тільки з середини 1993 р. намітився прогрес у порозумінні між США й Україною. Вашингтон став сприймати
Україну не як склад ядерної зброї, а як державу, що має важливе геополітичне значення в Європі. Помітно
змістилися акценти у бік економічного, військово-політичного і науково-технічного співробітництва. Відтак
США почали оцінювати Україну в контексті європейської безпеки.
14 січня 1994 р. в Москві було підписано тристоронню угоду між Україною. США та Росією про вивіз
стратегічної ядерної зброї з України. У свою чергу наша держава домоглася від ядерних держав гарантії
своєї безпеки. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б.Клінтона до Києва. Під час
свого виступу перед стінами Київського університету він проголосив: «Слава Україні!»
19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії із співробітництва між Україною і США,
її очолили Президент України Л.Кучма і віце-президент США А.Гор. Створення такої комісії сприяє більш міцній
взаємодії між країнами у сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій.
На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б.Клінтона в Україну. В ході переговорів
Президента США та Президента України порушувалося широке коло проблем двосторонніх відносин – від
європейської безпеки до охорони довкілля.
Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між обома країнами.
Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу.
Досягнуто домовленостей про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що відкриває двері для участі
України у спільних проектах запуску космічних апаратів.
Президент США та Президент України у спільній заяві взяли зобов'язання підтримувати просування України до
вступу до Світової організації торгівлі.
Досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях забезпечення
безпеки на атомних станціях.
Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору Схід–Захід від Каспійського
регіону до світових ринків. У ході переговорів Президент України повідомив, що рішенням українського
керівництва до 15 грудня 2000 р. буде закрито Чорнобильську АЕС.
У перші роки своєї незалежності Україні вдалося здобути визнання світового співтовариства.
Було опрацьовано правову базу та механізм ядерного роззброєння, розпочато процес інтеграції України в
європейські та світові структури. Незважаючи на численні вузли протиріч у російсько-українських
відносинах, вдалося уникнути серйозної конфронтації з сусідніми державами.
Разом з тим, виявилися необґрунтованими розрахунки керівників України на широку допомогу Заходу і
швидку інтеграцію в економічні та фінансові структури Європи. Було визнано недоцільним, навіть шкідливим
для національних інтересів України дистанціювання від Росії та СНД у сфері економіки.
Відбулася певна корекція зовнішньої політики України. Було зроблено спробу вивести її за рамки політичних
декларацій і поставити на колію політичного практицизму та економічної доцільності. Українське керівництво
почало проводити активну зовнішню політику як у східному, так і у західному напрямках.
Здійснення такого курсу дозволило керівництву України суттєво послабити протиріччя, завершити низку
важливих міжнародних справ, які були раніше започатковані.
16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
У листопаді 1995 р. Україна була прийнята до Ради Європи і стала 37 членом цієї авторитетної міжнародної
організації.
Зі вступом України до Ради Європії український народ закономірно повернувся до європейської сім'ї народів,
від якої був штучно відірваний впродовж тривалого часу. Україна засвідчила, що готова запровадити в країні
спільні для всіх держав – учасниць Ради Європи закони та стандарти поведінки.9 липня 1997 р. в Мадриді
Україна підписала «Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-
Атлантичного Договору».
За цим документом визначено сфери та механізми консультацій і співробітництва між Україною і
Організацією Північно-Атлантичного Договору в питаннях безпеки і запобігання конфліктів, політичних і
оборонних аспектів, нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї, контролю за озброєнням і
роззброєнням.
Країни, що входять до НАТО, підтримують суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність,
демократичний розвиток, статус без'ядерної держави.
В Києві відкрито Центр інформації та документації НIАТО, який має сприяти співробітництву між Україною і
цією організацією.
Розширюючи зв'язки і державами світу, Україна виключно цивілізованими, політичними методами вирішує
питання зміцнення своїх кордонів.
З усіма європейськими сусідами Україна уклала договори, які підтверджували відсутність будь-яких
територіальних претензій до нашої держави.
Україна домовилася про стратегічне партнерство з Польщею.
На міждержавному рівні визначено кордони з Білоруссю.
Після тривалих переговорів здійснено прорий у відносинах з Румунією.
2 червня 1997 р, підписано Договір про добросусідство та співробітництво України з Молдовою.
Закладено правову базу, яка дає можливість юридично оформити українсько-російський кордон, що становить
понад 2 тис. кілометрів. Процес делімітації кордону (нанесення його на карти) тривав з квітня 1998 р. Щодо
морської ділянки українсько-російського кордону, то тут не все ще вирішено. Російська сторона виявилася не
готовою до делімітації кордону в районі Азовського моря і Керченської протоки.
Виважена зовнішня політика України забезпечила передумови для входження її до міжнародних фінансових
організацій, розширення довгострокового торгового та економічного співробітництва.
Україна налагодила співробітництво з Європейським банком реконструкції та розвитку. Всесвітнім банком,
Міжнародний валютним фондом.
Здійснено справжній прорив в експорті високотехнологічної продукції, зокрема, авіаційної, суднобудівної,
ракетно-космічної галузей.
З 1996 р. Україна забезпечує в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо. Значна увага приділяється
залученню іноземних інвестицій в українську економіку: із 484 млн. доларів у 1994 р. до 3 122 млн. доларів у
1999 р. зросли іноземні інвестиції.
Разом з тим, ділові кола зарубіжних держав виявляють певну настороженість і недовіру по відношенню до
українських партнерів. Таке ставлення зумовлене, передусім, повільністю та непослідовністю проведення
економічних реформ, нестабільністю українського законодавства і, відповідно, нетривкістю правових засад
іноземного інвестування, За роки незалежності в Україні кілька разів змінювалися умови для інвестиційної
діяльності.
3. Культурні та спортивні зв'язки незалежної України із зовнішнім світом
З проголошенням незалежності України розпочався новий етап у її стосунках із українською діаспорою у світі.
За межами нашої держави нині проживає до 13 млн. українців. Поступова деідеологізація суспільно-
політичного життя, миролюбна зовнішня політика держави відкрили широкі можливості для безпосередніх
контактів між мешканцями України та представниками діаспори.
Одним із проявів цього стало проведення в 1990 р. в Києві Першого Конгресу Міжнародної асоціації
україністів. На ньому широко обговорювалися питання відродження та розвитку науки і культури України як
суверенної держави. Конгрес сприяв зростанню міжнародного авторитету нашої держави.
У січні 1992 р. відбувся Конгрес українців незалежних держав. У виступі Президента України Л.Кравчука
прозвучала теза, що Україна – не тільки для українців, що вона є Батьківщиною для кожного, хто живе на її
землі, якої б національності він не був. Конгрес окреслив коло невідкладних завдань, пов'язаних з
розбудовою незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Союзу РСР.
Налагодженню культурних зв'язків сприяв фестиваль «Українці всього світу, єднайтесь!», проведений у 1994
р. у столиці нашої держави.
Зусилля багатьох представників української діаспори зосереджено на заходах, спрямованих на підтримку
позитивних змін в економіці, науці, культурно-освітній галузі України.
22 січня 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму, спрямовану на розширення
всебічних зв'язків України з українською діаспорою. Програма передбачала політичну, дипломатичну,
економічну, інформаційну підтримку українців, що проживають в інших країнах.
Україна розширює культурну співпрацю з багатьма країнами світу. З цією метою в перші роки незалежності
були підписані угоди з більш як 60 країнами світу.
Надійними зв’язуючими ланками з зовнішній світом стали Українське товариство дружби і культурних
зв'язків із зарубіжними країнами, товариство «Україна», які підтримують тісні контакти з громадськими
організаціями, що діють за кордоном. Протягом 1992-1995 рр. більше 150 творчих колективів України
побували на гастролях за кордоном.
Тільки впродовж 1999 р. Україну відвідало 4 мільйони іноземних туристів, більшість з яких із зацікавленістю
знайомилась з культурними надбаннями нашої країни.
На міжнародну арену почало виходити українське кіно. На 36 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільмові
«Ізгої» (режисер В.Савельєв) присуджено гран-прі.
Успішно показали своє мистецтво кінематографи України на кінофестивалі в угорському місті Дьодь (1994 р.).
На фестивалі було представлено понад 100 фільмів з різних країн світу. З 10 призів 4 отримали українські
кінострічки, серед них «Кордон на замку» (режисер В.Лисенко). «Хроніка повстання у варшавському гетто»
(режисер Й.Дулевська).
Україна проявляє турботу про створення власної системи спортивних інституцій, які б мали представляти
український спорт на міжнародній арені.
22 грудня 1990 р. в Києві відбувся Конгрес, на якому було утворено Національний Олімпійський Комітет
НОК) на чолі з олімпійським чемпіоном В.Борзовим.
З проголошенням незалежності України прихильники спортивного руху в республіці почали активно
добиватись, щоб Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК) визнав нарешті Україну своїм рівноправним
членом і щоб наша держава могла сформувати власну команду на XXV Олімпійські при в Барселоні (Іспанія).
Однак українській команді було відмовлено з мотивацією, що столиця Олімпіади не може прийняти більшу
кількість учасників, ніж це були вирішено раніше. Українські спортсмени змушені були брати участь в
Олімпіаді у складі Об'єднаної команди СНД.
Національний Олімпійський Комітет України домігся, щоб державний прапор України був представлений на
спортивних аренах Іспанії, а в разі перемоги українського спортсмена звучав гімн України.
У складі Об’єднаної команди СНД взяли участь 82 спортсмени України. Вони завоювали 41 олімпійську
медаль, на Батьківщину з Іспанії повернулося 17 олімпійських чемпіонів, 15 срібних і 9 бронзових призерів.
Більшість наших спортсменів здобули медалі у командних видах спорту.
Чотири рази на олімпійську щоглу підіймався прапор України і звучав її державний гімн: на честь борця
О.Кучеренка (Луганськ), спортивних гімнасток Т.Гуцу (Одеса), Т.Лисенко (Херсон) і художньої гімнастки
О.Тимошенко (Київ). Вони і стали першими олімпійцями незалежної України.
Офіційно Міжнародний Олімпійський Комітет визнав Національний Олімпійський Комітет України 9 березня
1992 р.
За фінансової підтримки української діаспори спортсмени Украйни виступили на міжнародних спортивних
змаганнях з окремих видів спорту. Вперше окремою командою Україна виступила 1994 р. на зимовій
Олімпіаді в Норвегії.
До складу команди увійшло майже 40 спортсменів, вони завоювали 12-те місце в неофіційному командному
заліку – Чемпіонку Олімпіади в одноосібному катанні на ковзанах О.Баюл запросили до США в складі
офіційної делегації, яку очолював Президент України.
З 1992 р. спортсмени України беруть участь майже в усіх міжнародних змаганнях. На «Універсіаді-93» в
американському місті Буффало команда України зайняла 9-те місце. Порадували своїми досягненнями
учасники «Універсіади-95» та міжнародних армійських змагань у Римі.
Команди України беруть участь у престижних футбольних турнірах: на Кубок європейських чемпіонів. Кубок
володарів кубків. Кубок УСФА.
Україна стає ареною проведення міжнародних спортивних змагань, наукових конференцій, обміну досвідом
щодо розвитку фізкультури та спорту.
Цьому в значній мірі сприяють договірні відносини, які має Україна з багатьма країнами світу. Зокрема, у
травні 2000 р. підписано угоду між Україною і КНР. Передбачено обмін спортсменами і тренерами,
співробітництво в галузі спортивної освіти і преси, організації спортивних лотерей.
Подібні угоди про співробітництво в галузі фізкультури і спорту Україна уклала також і Росією, Польщею,
країнами Балтії, Білорусією, Словаччиною, Францією.
На базі Київського національного університету фізкультури і спорту в травні 2000 р. відбувся IV Міжнародний
науковий конгрес, який обговорив важливу тему: «Олімпійський спорт і спорт для всіх: проблеми здоров’я,
рекреації, спортивної медицини та реабілітації».
Десятки спортсменів – представників різних країн світу – беруть участь у спортивних змаганнях «Призи
Олімпійських чемпіонів», які періодично проводяться в Україні.
Спортсмени України поки що не мають тих умов, які налаються їх суперникам в розвинених країнах світу.
Однак своєю наполегливістю і працелюбством досягають значних успіхів у спорті. Далеко за межами України
відомі боксери брати Віталій і Володимир Клички. А боксери, також брати, Валерій і Володимир Сидоренки на
чемпіонаті Європи у фінському місті Тампере в травні 2000 р. здобули чемпіонські титули.
У 2000 р. плавчиха з Харкова Яна Клочкова стала чемпіонкою Європи, а згодом – дворазовою олімпійською
чемпіонкою на Олімпіаді в Сіднеї.
На першому чемпіонаті Європи з шахів серед жінок, що проходив у червні 2000 р., херсонська дівчина
Наталія Жукова стала першою в історії шахів чемпіонкою європейського континенту.
Жіноча збірна Команда України зі спортивної гімнастики на чемпіонаті Європи, що відбувався в травні 2000
р. в Парижі, виграла срібні медалі. Чоловіча збірна з гандболу ввійшла до вісімки кращих команд на
чемпіонаті світу 2001 р., а жіноча гандбольна збірна вперше в історії незалежної України стала срібним
призером європейського чемпіонату, що проходив у грудні 2000 р. в Румунії.
6. Сучасна культура України
Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили
принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна
Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, яким передбачені заходи щодо подальшого
розвитку української національної культури. Того ж року була розроблена Державна національна програма
“Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена
демократизація освітньої сфери, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення
університетських комплексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому переведенні на
україномовний режим середньої та вищої школи. За перші три роки незалежності кількість першокласників,
які навчалися українською мовою, зросла з 43,5% до 67,7%. Відкрито значну кількість приватних гімназій,
ліцеїв, навіть ВНЗ.
Однак важко судити про те, наскільки в цілому поліпшилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні
показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в
широких колах українського суспільства безпосередньо залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів,
упровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямі в загальнонаціональних
масштабах вже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у
1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії – навчального закладу нового типу, де
викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу
підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. ВНЗ стають більш автономними. У системі Національної академії наук
України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української
мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи
втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини
інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.
Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на
суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи
соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового поліпшення стану справ у близькому майбутньому,
а відтак – і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість
громадян ще почувають себе “споживачами” тих чи інших благ, не даючи собі ніякого звіту в питанні про їх
створення, що є одним з рудиментів “радянського” способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних
ресурсів за кордон, що мало місце за часів “застою”, ми звикли очікувати звідкись певних матеріальних благ.
Неможливість постійно існувати в такому “режимі” призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не
допоможе українцям вийти з кризи, крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і
об’єднання зусиль для її подолання. Намагання багатьох наших сучасників вирішити свої проблеми виключно
самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов’язані спільністю історичної долі.
Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне
поліпшення ситуації відбувається тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми
і поєднує доти розрізнені зусилля в одному напрямі. Так було в усі часи, в усіх народів. Сучасне українське
суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об’єктивно відбиває тривання процесів
утворення в Україні повнокровної політичної нації після довгого періоду бездержавного існування.
Об’єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на
самопожертву і безкорисливе служіння суспільним ідеалам. У зв’язку з цим до істотних культурно-політичних
зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. як форму
консолідації нової, справді національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено орден
Богдана Хмельницького, відзнаку “За мужність”, орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги. Серед
нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей,
наших сучасників.
Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські
спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських
медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих).
Успішно виступили українські спортсмени на Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996 р.). За підсумками
змагань Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу.
Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів,
присвячених, в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед
них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І.Франком), телесеріал “Роксолана” та
ін. На 34-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер
В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських
кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення). Деякі з них знімаються у
фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала
історико-пригодницька картина за мотивами твору Г.Сенкевича “Вогнем і мечем” за участю кількох
українських акторів, включаючи й Б.Ступку. Створюються українсько-російські, українсько-французько-
російські (“Схід-Захід”) та інші кінокартини. Закінчилися зйомки українсько-китайської кіноверсії повісті
М.Островського “Як гартувалася сталь”, надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання
різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на
українській кіностудії, на українській землі повністю українським акторським складом. У 2000 р. завершилися
зйомки на кіностудії ім. О.Довженка суто української масштабної кінострічки, присвяченої гетьманові І.Мазепі
(“Молитва за Україну; режисер Іллєнко); відзнято кіноекранізацію романа П.Куліша “Чорна рада”, готується
українська кіноверсія “Пригод бравого солдата Швейка”.
Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане передусім з діяльністю таких
яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Данченко, Б.Шарварко.
Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів
українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого
Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило зміст своїх програм
Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація
засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтується
на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто
безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширвжитку. В країнах зі стійкими
культурними традиціями подібні “твори” мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві , хоча
й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко
деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко
сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні “брязкальця” за останні досягнення сучасної світової
культури. Масова культура є чинником, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві,
однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник
особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою.
Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов’язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва,
Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та ін. Їх поява і творча
еволюція щільно пов’язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній
розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожен із перелічених виконавців має свою групу
палких прихильників у всіх населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє
російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформованість
уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до
Москви у пошуках продюсерів. Група “ВВ” здобула в Росії чималу популярність завдяки оригінальності свого
лірично-“розхристаного” стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотним впливом
російських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній
українській естраді (напр. “Галас”).
Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку, продовжують творити письменники й
поети старшого покоління: І.Драч, В.Дрозд, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник,
Д.Павличко. З іншого боку, література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем).
Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі
жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України
письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладиженського),
А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар
(Н.Гавриленко).
Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в
сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють
процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, багато в чому
залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім,
звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному
процесі, залежить від кожного громадянина Української держави.
Протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий
характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва,
досягнення вчених є вагомими й оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних
умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних
традицій, повноправно увійшовши у ІІІ тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань,
здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національно згуртованого організму.