МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ імені ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

Факультет лінгвістики
Кафедра теорії, практики и перекладу англійської мови

РЕФЕРАТ
з навчальної дисципліни «Правознавство»

ПОЛІЦЕЙСЬКЕ ПРАВО

Студентки 3 курсу
першого (бакалаврського) рівня
вищої
освіти за спеціальністю 035 –
філологія
групи ЛА-93
Настенко Вікторії

Викладач:
доцент кафедри інтелектуальної
власності та приватного права
Шумак І. О., к.ю.н., доцент

Київ – 2021
1
 ЗМІСТ

ВСТУП 3
1. Предмет поліцейського права 4
2. Третій етап становлення адміністративного права 5
3. Сучасне адміністративне право України 6
ВИСНОВКИ 8
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 9

2
 ВСТУП
Термін "поліція" походить від грецького "поліс", тобто "місто-держава".
Починаючи з XVII ст. проблеми змісту діяльності поліції, механізму її
функціонування та інші питання правового характеру набули особливої
актуальності, сприяючи зародженню поліцейсько-правової теорії, формуванню
поліцейського права. Так, у середині XVIII ст. німецькі дослідники наголошували,
що поліція - це "загальне управління тим, що належить до облаштованості та
зручності життя, до добробуту, чистоти, доброго порядку, зміцнення держави". Із
терміном "поліція" ототожнювалося внутрішнє управління, а література з
управління йменувалася "поліцейською наукою", що охоплювала описи
управлінських справ (випадків, заходів) і виданих у зв'язку з цим інструкцій та
практичних вказівок щодо вчинення адміністративних дій. Призначення державної
поліцейської діяльності вбачалося у забезпеченні добробуту, безпеки, "щастя
громадян".
Поліцейське право як самостійна галузь права сформувалося у Німеччині на
основі науки камералістики. Цей процес розпочався наприкінці XVII ст. і тривав до
початку XIX ст. Ґрунтуючись на понятті суспільного блага, наука про поліцію
спочатку сприймала поліцейську діяльність переважно з філософсько-історичної
точки зору. Фундатори німецької поліцеїстики Й. фон Зонненфельс та Іоган Генріх
Готллоб Юсті одну з визначальних цілей держави вбачали у забезпеченні
внутрішньої безпеки та уведення в науковий обіг дефініції "благочиння"
(внутрішнього управління). Іоган Генріх Готллоб Юсті визначав благочиння як
науку управління внутрішніми справами держави з метою гармонізації приватних
інтересів із загальним благополуччям. Й. фон Зонненфельс наголошував на
доцільності звуження поняття "благочиння" до внутрішньої безпеки держави, яку
він поділяв на публічну та приватну. Публічна внутрішня безпека ним визначалася
як стан, перебуваючи в якому держава за будь-яких умов на основі загального
підпорядкування верховній владі може убезпечитися від деструктивної діяльності

3
суспільних станів або окремих осіб. Приватна внутрішня безпека торкалася
діяльності фізичних осіб, питань честі і власності громадян.
На час створення поліцейського права поняття "поліція" охоплювало майже
всю сферу діяльності держави, предметом поліцейського права визначалася
сукупність державних і суспільних заходів з метою сприяння інтересам
(матеріальним і духовним) народу. Занадто широке коло об'єктів і невизначеність
статусу поліцейського права в категоріальному апараті тогочасної юридичної науки
тривалий час гальмувало його розвиток.

Предмет поліцейського права

Поліцейська влада полягала у нагляді, вжитті профілактичних заходів,
поліцейській юрисдикції. Поліцейське право визначалося як сукупність теоретичних
концепцій, нормативно-правових актів, принципів і технологій організації та
діяльності поліції. Предмет поліцейського права становила система
взаємопов'язаних структурних елементів, а саме: поліцейська функція держави як
напрям державної діяльності з метою захисту суспільства від різноманітних
протиправних посягань на охоронюване благо; поліцейська діяльність як
специфічна форма реалізації поліцейської функції держави з охорони публічного
порядку, особистих і майнових благ; інститут поліції як система спеціальних
державних органів, уповноважених на реалізацію поліцейської функції та
здійснення поліцейської діяльності; система нормативно-правових актів, що
регламентували діяльність відповідних державних органів.
Для поліцейського права було характерним закріплення прав держави та
встановлення обов'язкових приписів для громадян. Управлінський державний
апарат піддавався серйозній критиці з боку вчених. Однією з найбільш яскравих
робіт того часу по праву вважається трактат французького вченого Ж. Пеше "Про
поліцію і муніципалітети" (1789 р.). Таким чином, поліцейське право формувалося
як право для адміністрації. Головне призначення поліцейського права полягає у
впровадженні тотального підкорення державним інтересам всіх складових
суспільної системи. З цією метою юридичний інструментарій спрямовується на
4
втілення жорстких примусових заходів за невиконання будь-якої поліцейської
вимоги.

Поліцейському праву належить вирішальна роль у виникненні поліцейської

держави. Характерними рисами такої держави є державна опіка, втручання органів
управління в усі сфери суспільного життя, нехтування інтересами людини,
розгалуженість бюрократичного апарату і його закритість. Водночас розширювалася
сфера адміністративно-правових відносин у контексті формування в низці
європейських держав конституційних форм правління й виокремлення виконавчої
гілки влади. Як наслідок, виникли нові види відносин у сфері державного
управління, для регламентації яких поліцейське право виявилося непридатним.
Проблема також полягала у сприйнятті поліцейського права ліберальною
громадськістю виключно як феномена абсолютистської держави.
Третій етап становлення адміністративного права
У другій половині XIX ст. у юриспруденції західноєвропейських держав під
впливом французької школи адміністративного права відбувся концептуальний
поворот до правової держави. До поліцейського права було включено окремі
розділи, що раніше охоплювалися державним правом ("Органи виконавчої влади",
"Державна служба", "Адміністративна юстиція"). Такі зрушення спричинили
розширення поняття державного управління і сприяли подальшому формуванню
адміністративного права. Поняття "поліція" звузилося і сприймалося як особливий
різновид поняття "управління". Поліцейське право набуло статусу під галузі
адміністративного права, норми якого регулюють правоохоронну адміністративну
діяльність міліції.
Третій етап становлення адміністративного права пов'язаний із діяльністю
щодо обмеження вільного розсуду адміністрації у її відносинах з людиною.
Виникнення адміністративного права як самостійної правової галузі зазвичай
пов'язують зі створенням у Франції особливих адміністративних судів і, як наслідок
цього, - з появою самостійної адміністративної юстиції. Напередодні революції
королівські парламенти (у той час - вищі суди) чинили опір реформам, невипадково
5
тому в перші роки після революції судам загального права було заборонено
втручатися в справи адміністрації та залучати до суду державних чиновників. При
Наполеоні Бонапарті обґрунтовується концепція самостійності адміністрації та
започатковується спеціальна судова система для контролю за публічною
адміністрацією. Таким чином з'являється адміністративне право, створене як право
контролю за адміністрацією, право захисту громадянина від сваволі з боку
адміністративної влади. Ідеї та законодавство Франції зробили істотний вплив на
інші держави Західної Європи, які також стали формувати адміністративне право.
Воно представлялося тоді необхідним засобом захисту прав людини, а віра в
цілющу силу закону здавалася непохитною.
Адміністративно-правова наука почала пошуки найбільш ефективних
методів і форм діяльності публічної адміністрації. Вивчалася адміністративна
діяльність різних держав, що здійснювалася в різні історичні періоди. Так
формується історико-порівняльний напрям в адміністративно-правовій науці,
найбільш яскравими представниками якого були в Австрії Гумплович, у Франції Г.
Жез, М. Оріу, в Ірландії Орландо, в Німеччині О. Мейєр. Серед класичних робіт
того часу слід виділити дослідження німецького вченого Лоренца фон Штейна
"Теорія державного управління" (1866-1884 рр.), в якій був узагальнений досвід
адміністративної державної діяльності в Західній Європі.

Сучасне адміністративне право України

Сучасне адміністративне право України являє собою відбиток сучасних
тенденцій розвитку цієї галузі права. Особливо ці процеси набули обертів з
проголошенням України незалежною правовою державою і закріпленням у нормах
Конституції положення про відповідальність держави перед людиною за свою
діяльність, що обумовило необхідність оновлення адміністративно-правової
доктрини. Важливий етап цього процесу пов'язується з Концепцією
адміністративної реформи в Україні, яка була введена в дію Указом Президента
України від 22 липня 1998 р. Концепція визначила, що основою реформаторських
зусиль є зміна взаємовідносин держави і громадянина. У їх новій парадигмі державі
6
відведена функція своєрідного "сервісного центра" з обслуговування інтересів
особи, а адміністративному праву - функція юридичного забезпечення такого
обслуговування. Сьогодні національне адміністративне право під впливом
європейського правового аналога відійшло від його розуміння як права державного
управління і розуміється як галузь, яка природньо пов'язана із чітким унормуванням
діяльності публічної адміністрації та захистом прав людини юридичними засобами.
Європейський вектор формування українського законодавства визначений
нормативно. Так, у Законі України "Про Загальнодержавну програму адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу" зазначено, що
Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу (далі - Програма) визначає механізм досягнення Україною
відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття
членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства,
утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для
ефективного правотворення та правозастосування. Метою адаптації законодавства
України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності
правової системи України з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським
Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація
законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу
інтеграції України до Європейського Союзу, що, в свою чергу, є пріоритетним
напрямом української зовнішньої політики.

7
 ВИСНОВКИ
Отже, поліцейське право почало розвіватися ще декілька століть тому.
Багато держав впливали на цей розвиток, та кожного разу вводили свох
нововведення. Державна політика України щодо адаптації законодавства
формується як складова частина правової реформи в Україні та спрямовується на
забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов'язкового врахування
вимог законодавства Європейського Союзу під час нормопроектування,
підготовки кваліфікованих спеціалістів, створення належних умов для
інституціонального, науково-освітнього, нормопроектного, технічного,
фінансового забезпечення процесу адаптації законодавства України. В юридичній
науці, як у зарубіжній, так і в українській активно і ґрунтовно досліджуються
поняття та інші категорії поліцейського права. Ми дослідили розвиток
поліцейського права. Аналіз наукових підходів свідчить про ґрунтовність та
різноплановість наукових розвідок, насамперед щодо трактування основних
понять та категорій поліцейського права. У наукових працях підкреслюється
необхідність подальшого дослідження вказаної проблематики (забезпечення
відповідності поліцейської діяльності в Україні європейським стандартам,
впровадження демократичного громадського контролю за органами внутрішніх
справ, підвищення рівня довіри населення до працівників правоохоронних
органів) з метою забезпечення правопорядку, охорони та захисту інтересів особи,
суспільства, держави.

8
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. https://pidru4niki.com/1529052758735/pravo/politseyske_pravo
2. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB
%D1%96%D1%86%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_
%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE
3. http://www.yourfuture.org.ua/ua/pb/2012/7/Loibckiy.pdf
4. http://www.pravopolice.org/ua/