1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПВНЗ «МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ АКАДЕМІКА ЮРІЯ БУГАЯ»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Корекційна педагогіка»,

на тему:

«Витоки й основні віхи становлення і розвитку

національних систем спеціальної освіти в Україні
та світі» та «Поняття «норма» - «аномалія» як
міждисциплінарна проблема»

Студентки 4курсу групи ФР-

спеціальності 227 «Фізична терапія,

ерготерапія»

Рожко Анна Викторовна

М. Київ - 2021 р.
 2

План
Вступ.........................................................................................................................3

1. Витоки й основні віхи становлення і розвитку національних систем

спеціальної освіти в Україні та світі......................................................................3

2. Поняття «норма» - «аномалія» як міждисциплінарна проблема....................8

Висновки................................................................................................................15

Список використаних джерел..............................................................................16

 3

Вступ

У процесі історичного розвитку педагогіка нагромадила значну

кількість знань, які сформувалися в окремі педагогічні галузі, котрі є
водночас самостійними науками і маються свій предмет вивчення, однак
спираються на структуру і принципи загальної педагогіки. З середини XX
століття були внесені корективи до розуміння терміну "педагогіка", оскільки
стало очевидним, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують
не лише діти, а й дорослі.
Інклюзивна педагогіка належить до системи педагогічних наук, яка
вивчає мистецтво спільного виховання дітей [3].
Корекційна педагогіка - спеціальна наука, що досліджує навчання і
виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка (навчання і виховання
глухонімих, глухих та туговухих дітей), тифлопедагогіка (навчання і
виховання сліпих та слабкозорих дітей), олігофренопедагогіка (навчання і
виховання розумово відсталих дітей), логопедія (навчання і виховання дітей з
порушенням мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання
неповнолітніх і дорослих злочинців) [2].

1. Витоки й основні віхи становлення і розвитку національних систем

спеціальної освіти в Україні та світі

Історія розвитку педагогічних систем навчання дітей з обмеженими

можливостями здоров'я безпосередньо пов'язана з соціально-економічним
устроєм держави. Кожен етап становлення системи спеціальної освіти
співвідноситься з конкретним періодом розвитку держави і суспільства, їх
ставленням до осіб з відхиленнями у розвитку. Історія спеціальної освіти
охоплює величезний відрізок часу, протягом якого розвивалося, змінювалося
 4

ставлення держави і суспільства до людей з фізичними або психічними

порушеннями.
В античному суспільстві таких людей, навіть тих, хто належав до
привілейованих станів, не вважали громадянами. Вони так само, як і прості
люди, відповідно до закону становили неповноцінну ("невизнані") частина
суспільства, для якої в світ вільних громадян античних держав доступу не
було.
Середньовічне законодавство, подібно римському в античну епоху,
закріплювало безправ'я осіб з порушеним розвитком. Першими, хто виявив
милосердя до таких людей, були церковні подвижники, які організували
хостели та притулки, в яких люди з порушенням слуху, зору могли іноді
отримувати притулок і їжу. Однак до XII в. в Європі були створені перші
немонастирські притулки, лікарні, спеціальні заклади для осліплих воїнів,
лепрозорії. Таким чином, поступово структура піклування осіб з порушеним
розвитком та лікувальної допомоги їм входила в коло діяльності держави.
Становлення спеціальної допомоги людям з вираженими відхиленнями
почалося в X ст. в часи християнізації Київської Русі і завершилося до XVIII
ст., коли у зв'язку з указом Петра I, забороняли вбивати дітей з вираженими
дефектами, повсюдно почали відкривати притулки і госпиталі для надання
допомоги бідним і убогим. І якщо в Європі був тривалий період агресії і
нетерпимості до людей з вродженими дефектами, то в Росії, починаючи з
Київської Русі, ставлення до них було терпимим, жалісливим, а з прийняттям
православ'я Росія почала переймати європейський досвід монастирської
благодійності, яка виникла пізніше, ніж в Європі, - тільки до XI ст.
Становлення світської системи піклування почалося в період реформування
Росії, початого Петром I.
До кінця XVIII в. церковна і світська благодійність придбала велику
кількість прихильників. Перший спеціальний навчальний заклад в Росії
(дослідне училище для глухонімих) було відкрито 14 вересня 1806 в
Павловську за вказівкою імператриці Марії Федорівни французьким
 5

тифлопедагогом В. Гаюї, який через рік, в 1807 р створив першу школу для
сліпих дітей, затверджену Олександром I.
Відкриття спецшкіл в Київській Русі було наслідком знайомства
імператорів із західноєвропейським досвідом навчання і виховання осіб з
психічними та фізичними порушеннями, а також прагненням перенести цей
досвід в країну силами запрошених вчителів з Європи [1].
Україна, як і Росія, в готовому вигляді запозичила європейську модель
спеціальної установи, минаючи період власного накопичення
індивідуального досвіду навчання дітей з порушеним розвитком. Однак
нововведення не відразу були зрозумілі і прийняті населенням країни,
минуло чимало часу, перш ніж найбільш прогресивна частина дворянства і
купецтва зуміла перейти від традиційно російського співчуття до хворих і
убогих до діяльнісної благодійності. Такому стану сприяв зародковий стан
вітчизняної науки, медицини та освіти, яке було не тільки не в змозі
допомогти, але й перешкоджав спробам організувати індивідуальне навчання
дітей з порушеннями.
Таким чином, при впровадженні європейської моделі спеціальної
школи в Росії були відсутні соціокультурні основи для доцільність навчання
дітей з сенсорними порушеннями. Це було пов'язано з тим, що в XVIII-XIX
ст. в Росії ще не була усвідомлена роль освіти в житті людини.
З кінця XIX до початку XX ст. змінюється ставлення до осіб з
розумовими та фізичними вадами, все більше усвідомлюється не тільки
можливість навчання, а й право на освіту дітей з порушенням слуху, зору,
інтелекту. Якщо на початку XIX ст. в Європі та Україні відкрилися перші
спеціальні навчальні заклади, то на початку XX сторіччя в Європі були
прийняті законодавчі акти про обов'язкову початкову освіту. Зміни в
суспільній свідомості були підготовлені ідеями великих мислителів
Просвітництва, що втілилися в Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
Відбувається становлення спеціальної освіти в тих європейських країнах, де
були прийняті нормативні акти про введення спеціальної освіти.
 6

В Україні, як і в європейських країнах, розвивалися три напрямки

допомоги дітям з відхиленнями у розвитку: благодійний (притулки, будинки
піклування), лікувально-педагогічний (спеціальне відділення при лікарні,
школа-санаторій) і педагогічний (школа, дитячий садок). Введення
законодавчих актів про загальне обов'язкове початкове освіту спричинило за
собою створення мережі закладів для розумово відсталих дітей і дорослих,
яких до цього не навчали. До початку XX ст. створюється значна кількість
спеціальних освітніх установ, але система спеціальної освіти залишається
оформленої через глибоку економічну кризу і розрухи внаслідок революцій
та Громадянської війни.
Оформлення системи спеціальної освіти відбулося тільки наприкінці
1920-х рр., коли держава вперше сформулювала в документах мету
спеціальної освіти (підготовка до суспільно-корисної трудової діяльності) і
ввела жорсткі правила комплектування спеціальних навчальних закладів.
На відміну від формування спеціальної освіти на Заході, у нас система
спеціальної освіти створювалася в рамках держави диктатури пролетаріату,
поза контекстом розвитку громадянських прав і свобод людини, поза діалогу
з громадськими рухами, при заборону благодійної діяльності, із зазначенням
єдиного джерела фінансування – державного бюджету. Специфіка
соціокультурних основ становлення державної системи спеціальної освіти
зумовила надалі неперевершені досягнення радянських вчителів-
дефектологів і закритість самої системи спеціальної освіти [1].
Після Другої світової війни світ по-новому став дивитися на
відмінності між людьми, а права людини були визнані головними
цінностями. Прийнята ООН в 1948 р Загальна декларація прав людини
закріпила нове світорозуміння.
На хвилі економічного підйому 1950-1970-х рр. в країнах Західної
Європи спеціальній школі приділяється величезна увага: удосконалюються
механізми виявлення, обліку та діагностики дітей з порушеннями у розвитку;
змінюється і уточнюється класифікація дітей, які потребують спеціального
 7

навчання; зростає кількість типів спецшкіл; розширюються вікові рамки

надання спеціальної допомоги через створення дошкільних та позашкільних
установ; удосконалюються законодавчі основи спеціальної освіти.
У 1950 р. кількість спеціальних освітніх установ в Росії досягло
довоєнного рівня. У постанові Центрального комітету Всесоюзної
комуністичної партії (більшовиків) "Про всеобуч" не містилося окремої
статті, що стосується організації навчання дітей з фізичними та психічними
відхиленнями. Не був введений спеціалізований стандарт для учнів з
порушеннями. Для всіх без винятку учнів встановлювався єдиний освітній
ценз, тобто діти в спецшколах повинні були засвоїти за допомогою
спеціальних засобів навчання і в інші терміни все те, що передбачав
державний стандарт для нормально розвинутих учнів. Саме державний закон
зумовив інтенсивну розробку основ дефектології, рішення завдань,
спрямованих на створення спеціальних педагогічних технологій,
вдосконалення системи спеціальної освіти.
З кінця 1970-х - початку 1980-х рр. в масових школах почали
відкриватися спеціальні школи для дітей із затримкою психічного розвитку,
були створені дошкільні та позашкільні навчальні установи, відкривалися
спеціальні групи для осіб з порушенням слуху в технікумах і вузах, але в
країні відсутній закон, що гарантує право на спеціальну освіту всім
категоріям дітей із різними потребами, мала місце неукомплектованість
спеціальних освітніх установ фахівцями- дефектологами. У 1997 р.
Постановою Уряду від 12 березня 1997 № 288 "Про затвердження Типового
положення про спеціальний (корекційний) освітній заклад для учнів,
вихованців із відхиленнями у розвитку", а також листом Міністерства освіти
"Про специфіку діяльності спеціальних (корекційних) освітніх закладів I-VIII
видів "була закріплена діюча і нині система спеціальних (корекційних)
освітніх установ. В цей же час стали відкриватися спеціальні освітні
установи і для інших категорій дітей з обмеженими можливостями здоров'я
 8

та життєдіяльності: особистості з аутизмом, для хронічно хворих і

ослаблених дітей [1].

2. Поняття «норма» - «аномалія» як міждисциплінарна проблема

Норма – деяке ідеальне утворення, умовне позначення об'єктивної

реальності, деякий середньостатистичний показник, який характеризує
реальну дійсність, але не існує у ній. Норма передбачає таке поєднання
особистості і соціуму, коли вона безконфліктно і продуктивно виконує
провідну діяльність, задовольняє свої основні потреби, відповідає при цьому
вимогам соціуму відповідно віку, статі та психосоціального розвитку.
Кожна норма має свої показники та характеристики. Все те, що не
відповідає показникам називається відхиленням від норми. У медицині,
педагогіці, психології, соціології є свої показники, параметри,
характеристики норми [3].
Орієнтація на норму важлива при визначенні недоліків у розвитку
особистості з метою визначення спеціально-педагогічної допомоги.
Індивідуальна норма розвитку кожної особи називається функціональною
нормою. Доведено, що дитини вважається нормальною якщо:
– рівень її розвитку відповідає рівню більшості дітей її або старшого
віку, з урахуванням розвитку суспільства;
– її розвиток відповідає власним індивідуальним якостям, здібностям і
можливостям, що веде до повної інтеграції у соціум;
розвивається у відповідності з вимогами суспільства, яке визначає
норми поведінки і подальші перспективи соціального функціонування в
період зрілості (Л. Пожар).
Показниками нормального розвитку дитини є:
– нормальна робота головного мозку та його кори;
– нормальний фізичний розвиток і пов'язані з ним збереження
працездатності, нормального тонусу нервових процесів;
 9

– збережені органів чуття, які забезпечують нормальний зв'язок дитини

із зовнішнім світом;
– систематичне навчання і виховання дитини у сім'ї, дитячому садку і
загальноосвітній школі.
Відхилення від норми у здоров'ї можуть викликатися зовнішніми
(екзогенними) і внутрішніми (ендогенними) факторами. Серед яких
визначальними є:
– біологічні (спадкові відхилення, інфекційні, вірусні та ендокринні
захворювання матері під час вагітності, токсикози й ін.);
– генетичні (хромосомні аномалії);
– соматичні (невропатії);
– соціальні (алкоголізм, наркоманія батьків, несприятливе середовище);
– індекс пошкодження головного мозку (енцефалопатії);
– соціальний вплив на дітей раннього віку (до 3-х років);
– дефекти.
Дефект (від. лат. defectus – недолік, вада) – це фізичний чи психічний
недолік, котрий викликає порушення нормального розвитку дитини. За
походженням дефекти можуть бути органічними і функціональними.
Органічна вада – це порушення, відсутність або недолік якого- небудь
органа або його частини. Органічні вади можуть бути: генералізованими
(розумова відсталість) та ізольованими (затримка психічного розвитку,
сліпота, глухота, порушення рухів і мовлення). Причини: спадкові, серцево-
судинні захворювання, паралічі, травми.
Функціональна вада – це порушення функцій органу або загальних
функцій всього організму без порушення тканини органу. Прикладом можуть
слугувати неврози, психоневрози, психопатія психози порушення поведінки.
Причини: порушення соціальних зв'язків індивіда. Вада може виявлятися й у
темпі розвитку. Розрізняють два варіанти: акселерацію – прискорений
розвиток, і ретардацію (затримку) – відставання у розвитку.
 10

Вплив вади на розвиток дитини двояке: з однієї сторони, він утруднює

нормальному розвитку діяльності організму, а з іншої сторони – сприяє
посиленому розвитку інших функцій, які можуть компенсувати недолік. Вади
розділяються на первинні та вторинні [3].
Первинні вади виникають унаслідок порушення функціонування
центральної нервової системи, невідповідності розвитку віковій нормі. Він є
наслідком недорозвиненого або пошкодженого мозку. Проявляється
первинний дефект у виді порушення слуху, зору, паралічу, порушення
розумової працездатності й ін. При відсутності корекційного впливу у
подальшому відбувається вторинні нашарування (відхилення) – дефекти.
Вторинні вади, які виникають у дитини з порушенням психофізичного
розвитку, якщо соціальне оточення не компенсує цих порушень, а, навпаки,
детермінує відхилення в особистісному розвитку. Вони заважають як
навчанню, так і соціальній адаптації. Виникає педагогічна занедбаність,
розлади емоційно-вольової сфери і поведінки.
Фізичні відхилення. Існує декілька класифікацій людей, які мають
відхилення у здоров'ї та розвитку. Всесвітня організація охорони здоров'я
(ВООЗ) у 1980 році прийняла такі три шкали обмежених можливостей:
– хвороба (недуга) – втрата або відхилення анатомічної, фізіологічної і
психічної структури або функції, яка поряд з різними поведінковими та
громадськими перешкодами перешкоджають залученню особи до активної
участі у суспільному житті на рівних умовах з іншими її учасниками. У
людини працездатного віку (від 16 років до пенсійного віку) тяжкість недуги
визначається, виходячи з її обмежень у залученні до повсякденній діяльності
та суспільного життя, таким чином:
– глибокий недуг, якщо це повністю перешкоджає повсякденних справ
або суспільного життя;
– важкий недуг, якщо це обмежує повсякденні справи або участь у
суспільному житті;
 11

– середній недуг, якщо це створює труднощі для повсякденних справ

або участь у суспільному житті;
– обмежена можливість здоров'я – будь-яке обмеження або втрата
здатності (унаслідок наявності дефекту) виконувати будь- який вид
діяльності у межах того, що вважається нормою;
– недієздатність (інвалідність) – наслідок дефекту або обмежена
можливість конкретної людини, яка перешкоджає чи обмежує виконання нею
певної нормативної ролі, виходячи із вікових, статевих чи соціальних
факторів, що не дає змоги інтегруватися у суспільство. Інвалідність
визначається лікарсько-контрольною комісією (ЛКК), на підставі висновку
спеціальних дитячих лікарів зафіксованих в епікризі (витягу) з історії
хвороби.
У науковому освітньому обігу використовується термін "обмежені
освітні можливості" – це діти з обмеженими можливостями здоров'я, які
мають фізичні і (або) психічні відхилення, які перешкоджають засвоєнню
освітніх стандартів без створення спеціальних умов для отриманні освіти.
Психічні відхилення – це відхилення, пов'язані з розумовим розвитком
людини чи недоліками її психіки. До даного типу відхилень відносяться
насамперед такі відхилення:
– затримка психічного розвитку;
– розумова відсталість (олігофренія). Розумова відсталість буває в
легкій (дебілізм) і глибокій (ідіотизм) формах;
– порушення мови (від заїкання і порушення вимови до порушення
письма і читання);
– порушення емоційно-вольової сфери (суїцид);
– обдарованість – це певне позитивне поєднання здібностей, що
забезпечує успіх у виконані будь-якого виду діяльності [3].
Педагогічні відхилення – дане поняття стосується стандартів які
визначають рівень освіти та виховання (норми одержання чи неодержання
освіти та виховання. Педагогічна норма визначається як прийняті стандарти
 12

загальної освіти, відповідно до яких кожна дитина повинна одержати рівень

освіти. Відхилення від педагогічних норм пов'язується найчастіше з тим, що
діти не можуть одержати відповідну освіту через обставини що склалися або
не хочуть це робити. І. Кулагіна запропонувала нижченаведену класифікацію
домінуючих причин неуспішності у початкових класах загальноосвітнього
закладу:
Недоліки розвитку мотиваційної сфери та сфери довільності:
– несформованість широких соціальних мотивів навчання, слабкі
пізнавальні інтереси, нерозвинута мотивація досягнення успіху, що
проявляється у втраті інтересу до навчання або "однобічних" інтересах,
відсутності задоволення від подолання труднощів, отримання потрібного
результату;
– низький рівень довільності, що проявляється у недостатньому
розвитку вольових якостей, невмінні працювати, порушеннях дисципліни.
Відхилення в розвитку пізнавальної сфери, що проявляються у
труднощах засвоєння навчального матеріалу, низька научуваність (здібність
до засвоєння знань), інтелектуальна пасивність, затримка психічного
розвитку (яка виявляється вже в процесі навчання).
Несформованість способів навчальної роботи, що може бути
результатом педагогічної занедбаності (проблеми на рівні сімейного
виховання, недостатній рівень готовності до навчання в школі), недоліків
шкільного навчання, а проявлятися – у "невмінні вчитися", використанні
нераціональних способів розв'язання навчальних завдань, відсутності
перенесення засвоєного способу на інший матеріал, неправильна загальна
організація роботи тощо.
Особливості психофізичного розвитку (окрім тих, що є визнаними як
певний тип дизонтогенезу та репрезентованими вище), що проявляються у
соматичній ослабленості, властивостях вищої нервової діяльності
(гіперактивність, уповільненість) та своєрідності розвитку особистості
(високий ступінь тривожності, демонстративність).
 13

Особливе місце у групі вторинних дефектів є соціальна дезадаптація і

особистісні реакції на первинний дефект.
Отже, умовами розвитку дитини є нормальне функціонування
головного мозку і його кори; нормальний фізичний розвиток дитини,
пов'язаний із збереженням нормальної працездатності; збереження органів
чуття, які забезпечують зв'язок дитини із зовнішнім світом; систематичне і
послідовне навчання дитини в усі періоди її розвитку [3].
Усе те, що не відповідає нормі, визначається як "відхилення від
норми". У реальній дійсності "чистих" відхилень, як правило, не буває. Одне
відхилення провокує інше, одна група відхилень нашаровується на іншу.
Таким чином, відхилення від норми можна розділити на чотири групи:
фізичні, психологічні, педагогічні і соціальні. Загальна характеристика різних
типів відхилень:
– фізичні: хвороба; порушення зору; порушення слуху; порушення
опорно-рухового апарату;
– психологічні: затримка психічного розвитку (ЗПР); розумова
відсталість (олігофренія: від дебільності до ідіотії); порушення емоційної
сфери (аутизм, суїцид); порушення мовлення (від заїкання до порушення
читання і писання); обдарованість;
– педагогічні: відхилення в отриманні загальної середньої освіти;
відхилення в отриманні професійної освіти;
– соціальні: сирітство; відхилення поведінки: алкоголізм, наркоманія,
проституція, злочинність, бомбування, бездоглядність.
Таким чином, норма розвитку – це не усереднений для віку показник, а
оптимальний, з погляду суспільства, рівень, співвіднесений з
індивідуальними особливостями дитини. Поняття "відхилення"
використовується для позначення розбіжності з деякою нормою у поведінці,
установках, цінностях, що розглядаються як прояви аномальної психіки.
У педагогіці та психології розроблено статистичний метод визначення
норми, для якого потрібно два показника: середнє арифметичне (X) і
 14

стандартне відхилення (σ). Значення останньої величини не залежить ні від

одиниці виміру, ні від числа випадків. Закон нормального розподілу показує,
що існують відхилення від деякої середньої величини як в сторону
збільшення, так і в сторону зменшення. Таке розуміння норми широко
використовується для визначення розумової обдарованості та відсталості (І.
Подласий).
Певна кількість дітей має відмінні від середніх показники, а,
відповідно, з педагогічної, соціальної, медичної точки зору ці діти
характеризуються як такі, що мають особливі потреби. До їх числа входять
діти, котрі мають як виняткові здібності чи талант, так і діти з фізичними,
психічними, соціальними відмінностями, особливі потреби яких необхідно
задовольняти [3].
Особливі потреби – це термін, який використовується стосовно осіб,
чия соціальна, фізична або емоційна особливість потребує спеціальної уваги
та послуг, яким надається можливість розвинути свій потенціал (G.
Lefrancois), у тому числі й освітній Найбільш поширене й прийнятне
стандартне визначення "особливих освітніх потреб", зокрема в країнах
Європейської спільноти, подано в Міжнародній класифікації стандартів
освіти (International Standart Classification of Education): "Особливі освітні
потреби мають особи, навчання яких потребує додаткових ресурсів.
Додатковими ресурсами можуть бути: персонал (для надання допомоги у
процесі навчання); матеріали (різноманітні засоби навчання, в тому числі
допоміжні та корекційні); фінансові (бюджетні асигнування для одержання
додаткових спеціальних послуг)".
В Україні немає єдиної офіційної термінології для характеристики
дітей з особливими освітніми потребами. Тому синонімом до наведеного
визначення дітей з особливими освітніми потребами виступають
альтернативні поняття: "діти з особливостями психофізичного розвитку",
"діти з відхиленнями у розвитку", "нетипові діти", "діти з труднощами у
навчанні", "виняткові діти", "діти з обмеженими можливостям здоров'я" та
 15

ін.. Термін "аномальні діти" витіснений із наукового обігу, оскільки визначав

фіксацію порушень, вад, аномальность Дитина з обмеженими освітніми
потребами (ООП) – фізична особа, яка має вади у фізичному і (або)
психологічному розвитку, підтверджені психолого-медико-педагогічною
комісією, що перешкоджають отриманню освіти без створення спеціальних
умов [3].

Висновки

Отже, джерелом розвитку інклюзивної педагогіки є багатовіковий

практичний світовій та вітчизняній досвід виховання; філософські,
педагогічні і психологічні праці; дані спеціально-організованих педагогічних
дослідженнях; досвід учених та педагогів новаторів та реалії сьогодення.
Оскільки інклюзивна педагогіка вивчає процес спільного навчання та
виховання нормативних дітей і дітей з сенсорними, розумовими й руховими
порушеннями у загальноосвітній школі, тому розвивається на
методологічних дослідженнях кожної з системи педагогічних наук.
 16

Список використаних джерел

1. Історія розвитку спеціальної освіти і спеціальної педагогіки як

системи наукових поглядів. Лекція. Режим доступу:
https://pedagogy.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/09/Lecture-2.pdf
2. Педагогіка : навчальний посібник / Неля Євтихіївна Мойсеюк . – 5-те
вид., доп. і перероб . – Київ : Б.в., 2007 . – 655 с.
3. Шевців З. М. Основи інклюзивної педагогіки: підручник. Видання 2-
ге, виправлене, доповнене. Львів: «Новий світ – 2000», 2020. 264 с.