1. Специфіка пренатального періоду розвитку дитини.

ренатальний розвиток — дородовий, утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається
розгортання успадкованого ним потенціалу.

Особливості його зумовлюють характер розвитку на наступних етапах життя дитини і навіть
дорослої людини. Дозрівання майбутнього немовляти у пренатальному періоді відбувається в
строго контрольованому середовищі — матці — і долає кілька послідовних етапів. Практично з
моменту зачаття дитина стає елементом ситуації, що складається в оточуючому середовищі.
Радість і побоювання, добробут і нестачі, стабільність і потрясіння, здоров'я і хвороби у сім'ї, яка
очікує дитину, впливають на її пренатальний розвиток.

Загальні тенденції пренатального розвитку.

Пренатальному розвитку властиві певні загальні тенденції. Він відбувається переважно в напрямку
від голови, до ніг, від центру тіла до його периферії. Ця тенденція виявляється в розвитку
координації рухів і фізичних навичок у немовлят і дошкільників. Спочатку немовлята вчаться
керувати рухами очей і голови, потім — руки, а ще через деякий час — ніг.

Спершу плід реагує на будь-які натискання на шкіру неспецифічними, генералізованими

(загальними) рухами, в яких бере участь усе тіло. Рухові реакції новонародженого і немовляти
стають більш локалізованими і специфічними. Ця тенденція відображає ще один напрям розвитку
— від загального до специфічного (навчаючись писати, діти, часто допомагають рухам руки всіма
частинами тіла, навіть язиком, і тільки через певний час обмежують рухи до роботи кисті і
незначних переміщень руки).

З розвитком пов'язані процеси диференціації та інтеграції. В пренатальному періоді відбувається

диференціація клітин на окремі спеціалізовані шари. Однак швидко настає їх інтеграція в процесі
утворення органів і систем організму. Пізніше, в процесі психічного розвитку дитини,
диференціація та інтеграція часто відбуваються одночасно.

Найпростіші психічні явища починають виникати ще у внутріутробному періоді розвитку дитини.

Вони з'являються не в напрямку від зовнішнього до внутрішнього, а навпаки, спочатку прості
психічні явища (виникають до народження дитини у процесі взаємодії її задатків і перших
зовнішніх впливів, наприклад звукових), потім прості зовнішні дії (формуються після народження і
керуються уже тими психічними явищами, що виникли раніше, розвиваються на основі складніших
сенсорних контактів із зовнішнім світом, перших практичних дій із предметами тощо).

Усе це свідчить, що загальний психічний розвиток в онтогенезі відбувається не від зовнішнього до

внутрішнього, а завжди на основі безперервної взаємодії зовнішнього і внутрішнього.

Оскільки найперші, елементарні психічні (сенсорні) явища починають формуватись у людини

наприкінці її пренатального розвитку, психіка майбутнього новонародженого є найпростішою, але
вже нерозривною єдністю природного і соціального. Такий підхід суттєво відрізняється від
поглядів, за якими дитина у момент народження є істотою, яка значно пізніше стає людиною
завдяки навчанню і вихованню, гомонізації (олюдненню) психіки. Він ґрунтується на тому, що
майбутній новонароджений уже при зачатті за своєю природою є специфічно людським і не
потребує олюднення. У ньому закладені необхідні спадкові (генетичні) і вроджені (внутрічеревні)
основи для розвитку саме людини, а не тварини. Досить виразно це виявляється, наприклад, при
формуванні у пренатальному і постнатальному періодах специфічних якостей кори головного
мозку, які забезпечують єдність природного і соціального у складному процесі оволодіння мовою.
Такими є, зокрема, нейрони слів — нервові клітини, що вибірково активізуються у відповідь на
деякі особливості звуків мови, певних слів тощо. Протягом пренатального періоду всі життєві
потреби плода забезпечує організм матері, який здійснює його зв'язок із зовнішнім середовищем.
Уже на цьому етапі розвитку дитячого організму проявляються рефлекторні акти і рухи плода.

2. Загальна характеристика періоду новонародженості.

Перший період життя дитини триває кілька тижнів. Новонароджена дитина
проявляє активність, що ґрунтується на вроджених безумовних рефлексах,
тому поведінка дитини як така, що будується на вироблених за життя реакцій,
відсутня.
Народжуючись як біологічна істота, новонароджений у соціальному оточенні
швидко набуває соціальних ознак. Все життя дитини будується дорослим на
основі суспільно вироблених способів: батьки привчають дитину спати у
нічний час та стимулюють його активність вдень; дитину оточують предмети,
необхідні для купання, годування, збереження тепла, іграшки. Залежність
існування дитини від дорослого, постійний контакт із ним зумовлює
особливий інтерес до його особи, малюк намагається доступними для себе
засобами привернути увагу дорослого. Головними з них у новонародженого
виступають крик та плач.
Результатом першого досвіду спілкування новонародженого із близькими
дорослими виступає поява в нього потреби у спілкуванні і співробітництві з
дорослими.
Перші прижиттєві реакції малюка виникають у контексті його спілкування з
дорослими, зокрема під час годування дитини матір'ю. Погляд дитини
зосереджується на обличчі матері, дитина ніби завмирає, прислуховуючись до
голосу матері. Ці реакції отримали назву зорового та слухового
зосередження, яке становить основу для подальшого формування поведінки
дитини.
Під впливом умов, створених дорослими, помітно змінюється емоційне життя
малюка. Від народження для дитини характерними є негативні емоційні
реакції, оскільки вони сигналізують оточуючим про незадоволені потреби, які
мають життєво важливе значення для малюка. Створений дорослими
позитивний емоційний фон, доброзичливість, ласкаві звертання, уважність,
турбота викликають у малюка відповідні емоційні реакції. Посмішка
новонародженого виступає першою соціальною емоцією, яка включається у
спілкування з дорослим і є своєрідною відповіддю па лагідне звертання до
неї. Тут проявляються перші ознаки спрямованості поведінки дитини, на
основі якої згодом розвивається цілепокладання, як необхідна риса
діяльності.
Саме в емоційній сфері психіки дитини формується важливе новоутворення
— «комплекс пожвавлення», що виникає під час контакту дитини з дорослим
і включає емоційні та рухові реакції: посмішку, вокалізації, дитина тягнеться
ручками і спрямовує погляд у напрямі дорослого. Вокалізації виражають
позитивні емоції задоволення, спостерігається пожвавлення рухових реакцій.
Дитина чітко вирізняє дорослого з усього оточення, проявляючи позитивне
ставлення до контакту з ним. У дитини виникають перші соціальні потреби у
пізнанні та спілкуванні, тісне переплетення яких задовольняється за
допомогою «комплексу пожвавлення». Потреба малюка у спілкуванні
реалізується в безпосередньо-емоційному спілкуванні як провідній діяльності
немовлячого віку. Поява «комплексу пожвавлення» як першої форми
поведінки дитини свідчить про завершення періоду новонароджепості й про
початок дитинства.
Таким чином, найважливішими надбаннями психічного розвитку
новонародженого є:
набуття перших соціальних ознак на основі досвіду безпосередньо -
емоційного спілкування з дорослим;
закріплення специфічно людського біоритму нічного сну та періоду денної
активності;
початок формування перших соціальних потреб у пізнанні та спілкуванні;
закладання основ формування людської поведінки (зорове й слухове
зосередження на обличчі дорослого, перша соціальна емоція — посмішка);
органи чуття розвиваються швидше рухового апарату;
зародження і розвиток першої форми поведінки — комплексу пожвавлення.
3)Психічний розвиток дитини першого року життя. Основні фактори
психічного розвитку немовляти.
Особливості психічного розвитку дитини до 1 року пов'язані зі зміцненням
опорно-рухового апарату організму дитини, на основі якого виникає її
здатність захоплювати й утримувати предмети у руках. Рука дитини при
цьому рухається під контролем зору, що свідчить про появу зорово-рухових
координацій. Під впливом пізнавальної потреби й потреби в активності,
дитина інтенсивно освоює маніпулювання з предметами. Операційну сторону
такого маніпулювання становить дія хапання. Дитина прагне освоїти якомога
більшу кількість предметів, починає повзати, намагаючись дістати цікаву
іграшку, а до кінця 1-го року життя навчається ходити, що значно розширює її
самостійність.
Наприкінці 1-го півріччя потреба малюка у спілкуванні з дорослим починає
перебудовуватись: він прагне до спільних дій з дорослими, тобто виникають
ділові мотиви спілкування (наприклад, прагнення разом з дорослим оглядати
іграшку). Спілкування включається у процес маніпуляцій з предметами, у
його змісті з'являються коментування дій, пояснення до них, контроль за
ними.
У ході цих видів діяльності у немовляти виникають новоутворення: емоційне
ставлення до дорослих, психологічна спільність існування з іншими, хапання
предметів, деякі перцептивні дії.
Виникає важлива форма зв'язку дитини з дійсністю через співробітництво з
дорослими, що є основою розвитку свідомості.
У II-му півріччі з'являються маніпуляційні дії. Значення маніпуляцій з
предметами в тому, що дитина оволодіває суспільними способами
використання предметів, засвоюючи їх функції й призначення.
На цій основі зароджуються передумови для розвитку мовлення. Першим
етапом у його розвитку виступає латентне засвоєння мови, коли дитина не
може сама вимовляти слова, але вже розуміє мовлення дорослого. До року
дитина вимовляє перші слова, фрази виникають після року. Завдяки
мовленню в дитини інтенсивно починають розвиватися психічні процеси.
Вона прагне назвати сприймані об'єкти. У процесі маніпулятивних дій з
предметами зароджується наочно-дійове мислення. Для того щоб мислити,
дитині потрібно одночасно діяти з предметами.
Тож дитина набуває певної незалежності від дорослого, пов'язаної із її
фізичним розвитком (рука втримує предмети, дитина сама пересувається).
Тепер малюк сам може вибирати об'єкт, з яким діятиме. Таким чином, головні
досягнення психічного» розвитку в немовлячому віці такі:
поява зорово-рухових координацій, спостерігається вирівнювання у розвитку
органів чуття та опорно-рухового апарату, виникають предметні маніпуляції,
операційною стороною яких виступає дія хапання, а мотиваційною —
потреба у пізнанні та активності;
спілкування з дорослим вплітається у маніпулятивну діяльність з
предметами;
розширюється самостійність дитини у пересуванні й пізнанні, з'являється
перше «передособистісне» новоутворення — активність;
у сфері пізнавальних процесів виникає уявлення про предмет зі стійкими
властивостями; розвиток пам'яті розширює межі досвіду дитини і починає
його формувати; з'являються перші прояви наочно-дійового мислення,
починається оволодіння пасивним та активним мовленням.
4)Передумови кризи 1-го року.
Емпіричний зміст кризи першого року життя пов’язаний з декількома
моментами.
Перший — розвиток ходьби. Головне в акті ходьби згідно Д. Б. Ельконіну, —
не тільки те, що розширюється простір дитини, але і те, що дитина
відокремлює себе від дорослого. Уперше відбувається роздроблення єдиної
соціальної ситуації «Ми»: тепер не мати веде дитину, а дитина веде матір,
куди захоче. Ходьба тому — важливе основне новоутворення дитячого віку,
що знаменує собою розрив старої ситуації розвитку.
Другий момент відноситься до появи першого слова. Значення його те ж
саме: там, де була єдність, стає двоє — дорослий і дитина (стара ситуація
розпалася і між ними виріс новий зміст — предметна діяльність).
Третій момент кризи, згідно Л. С. Виготському, відноситься до сфери афектів
і волі. У зв'язку з кризою в дитини виникають перші акти протесту, опозиції,
протиставлення себе іншим. Такі реакції проявляються з більшою силою і
закріплюються як форми поведінки при неправильному вихованні. Особливо
вони проявляються, коли дитині в чомусь відмовлено, щось заборонено: вона
кричить, кидається на підлогу, відмовляється ходити (якщо вже ходить), б'є
ногами об підлогу, відштовхує дорослих і т.д.
5. Особливості розвитку дитини в період раннього дитинства.
Ранній дитячий вік охоплює період від 1 до 3 років і є одним із ключових у
житті дитини. Він характеризується новою соціальною ситуацією розвитку,
оскільки на цьому етапі її життя провідною стає предметно-маніпулятивна
діяльність, яка заміняє емоційне спілкування з дорослим (провідну діяльність
немовляти), виникають важливі новоутворення. Особливе значення раннього
дитячого віку полягає в тому, що він безпосередньо пов'язаний із ходьбою.
Здатність до переміщення, будучи фізичним надбанням, має відчутні психічні
наслідки. Завдяки їй дитина починає вільніше та самостійніше спілкуватися
із зовнішнім світом. Ходьба розвиває вміння орієнтуватися в просторі,
розширює можливості ознайомлення з оточенням, а також забезпечує перехід
до самостійної предметної діяльності. Малюк повністю захоплений
предметами, внаслідок чого змінюються його стосунки з дорослими. Все
рідшим стає емоційне спілкування з ними, поступаючись місцем ситуативно-
дійовому спілкуванню, практичному співробітництву, спільним діям з
предметами. Дорослий, як правило, спонукає до спілкування завдяки своїм
діловим якостям, а не емоційності. Соціальна ситуація розвитку в ранньому
дитинстві має таку структуру: «дитина — предмет — дорослий». Для
раннього дитинства основними видами діяльності є предметна діяльність,
мовлення і гра. Розвиток предметної діяльності пов'язаний з оволодінням
виробленими людством способами користування предметами. Дитина
вчиться від дорослих використовувати предмети, осягає значення речей.
Засобом здійснення предметної діяльності, знаряддям оволодіння
суспільними способами використання предметів є спілкування. Попри те що
емоційне спілкування перестає бути провідною діяльністю в ранньому
дитячому віці, воно продовжує дуже інтенсивно розвиватися і стає мовним.
Адже пов'язане з предметними діями спілкування не може бути тільки
емоційним, воно повинне опосередковуватися словом, яке стосується
предмета.
Ранній дитячий вік є сенситивним (сприятливим) періодом для розвитку
мовлення, оскільки саме в цей час оволодіння мовою є найефективнішим. До
трьох років дитина оволодіває мовленнєвим диханням, засвоює майже всі
звуки рідної мови. До новоутворень зараховують психічні та особистісні
якості, які вперше виникають на конкретному етапі розвитку людини.
Наприкінці першого року життя малюки вже можуть легко упізнавати
предмети, на початку другого року в них розвивається здатність до
використання предметів у грі не за прямим призначенням. Якщо немовлята,
сприймаючи будь-яку нову подію, створюють перцептивні схеми, які реально
відображають її ознаки, то на другому році життя діти не просто
пристосовують свої дії до фізичних якостей об'єкта, а співвідносять з ним
власні ідеї. На завершенні другого року життя діти вводять у гру замість себе
іграшку, активно використовуючи її в ігрових сюжетах. На третьому році
життя, коли діти починають вимовляти короткі речення, виконуючи будь-яку
дію, вони часто описують її, а поведінку інших людей описують рідше. Це
означає, що вони найбільше заклопотані своїми вчинками.
Про формування самосвідомості (образу себе і ставлення до себе) дитини на
другому році життя свідчить її здатність впізнавати себе у дзеркалі, активно
використовувати займенник «Я». У період від одного до трьох років
відбувається перетворення малюка з істоти, яка вже стала суб'єктом (зробила
перший крок на шляху становлення особистості), на істоту, що усвідомлює
себе як особистість.
6. Предметно – маніпулятивна діяльність як провідна діяльність
раннього дитинства.
Предметно-маніпулятивна діяльність - система дослідницьких дій, маніпуляцій дитини з
предметами, спрямована на вивчення їх функціонального призначення

Її відмінність від простого маніпулювання предметами дитиною немовлячого віку полягає

в тому, що, діючи з предметами, дитина вивчає їх функціональне призначення в житті
культурної людини. Впродовж всього вікового періоду спостерігається певна динаміка
предметно-маніпулятивної діяльності переддошкільника:

Спочатку зразком для оволодіння дій з предметами виступає для дитини дорослий.

Застосовуючи наслідування дій дорослого, малюк п'є з чашечки, намагається їсти ложкою,
годує ляльку, заколисує ведмедика тощо. Але на стадії предметної дії дитина може
повторити дію спочатку тільки на тому самому предметі. Отже, предмет ще виступає як
конкретна річ, а не як представник певного класу предметів (не як чашка взагалі, а як ця
конкретна моя чашка). Першочергово саме слово і зразок дорослого виступає стимулом
для дій малюка.

Пізніше, на другому році життя дитина починає довільно наслідувати й такі дії, які їй
спеціально не показують, але які вона сама бачить у навколишньому житті. Копіюючи
батьків, дитина пробує підмітати віником, стукати молотком, висувати шухляду, вмикати
телевізор тощо. Діапазон освоєних предметів зростає, і відбувається перенесення способів
виконання дій на інші предмети цієї ж групи. Поступово предмети, з якими малюку можна
діяти однаково, об'єднуються в одну групу, незважаючи на різницю в розмірі, кольорі
тощо, тобто відбувається перше узагальнення дій.

З другого року життя відбувається також [стадія ігрової дії] і перенесення засвоюваних дій
із справжніх предметів на іграшкові, а також у іншу, символічну ситуацію. Так, дитина
підносить до рота іграшкову ложечку чи чашку, або ж імітує годування ляльки. Малюк
виконує символічну дію з предметами-замінниками, що стає підґрунтям для виникнення
сюжетної гри.

Потужним механізмом научіння дитини раннього віку є наслідування.

Наслідування - спосіб соціалізації дитини, що виявляється як відтворення нею в своїй

поведінці дій дорослого.

7. Характеристика кризи 3-х років.

Прояв кризи трьох років не обов'язково спостерігається у цьому віці, іноді
вона може розвинутися наприкінці періоду раннього дитинства. Обумовлена
криза такими основними психологічними змінами в особистості дитини, як
усвідомлення свого Я; зародження самосвідомості, прагнення виділитися у
будь-який спосіб з-поміж людей, що її оточують, ілюзія всемогутності тощо.
Відокремлення себе від інших людей, усвідомлення власних нових
можливостей, які розвинулися у ранньому дитинстві, призводять до появи
нового ставлення дитини до дорослих. Вона починає порівнювати себе з
ними, хоче користуватися такими правами, виконувати такі дії, як і вони, бути
такою ж незалежною і самостійною.
Діти намагаються реалізувати бажання стати дорослими негайно.
Найяскравіше це бажання виявляється у прагненні до самостійності,
протиставленні своїх бажань бажанням дорослих.
Криза трьох років - зумовлена становленням самосвідомості дитини криза соціальних
відносин, яка проявляється у негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті,
деспотизмі тощо.

Симптомами кризи 3-х років, за Л. Виготським, є:

1) негативізм - прояви у поведінці дитини, під час яких вона не хоче чогось зробити тільки
тому, що це запропонував хтось із дорослих (реакція не на зміст дії, а на пропозицію
дорослих);

2) впертість - наполягання на своїй вимозі не тому, що їй цього дуже хочеться, а тому, що

вона цього вимагає;

3) норовистість - реакція дитини, спрямована проти встановлених для неї норм виховання,
способу життя;

4) свавілля, примхливість - намагання діяти самостійно, на свій розсуд;

5) протест-бунт - поведінка дитини характеризується виявами протестів;

6) симптоми знецінювання, дискредитації дорослого - ігнорування пропозиції, прохання,

оцінки дорослого;

7) прагнення до деспотизму - намагання виявляти необмежену владу щодо навколишніх;

8) ревнощі щодо молодших і старших, якщо у сім'ї ще є діти;

9) невротичні, психопатичні реакції - страхи, неспокійний сон, нічний енурез, різкі

утруднення у мовленні тощо.

8. Соціальна ситуація розвитку у дошкільному віці.

Соціальна ситуація розвитку дитини в дошкільному віці визначається активізацією
спілкування дитини з дорослими та однолітками. Спілкування з дорослими розгортається
на
основі значної самостійності дошкільника, розширення його пізнання оточуючої
дійсності.
Дошкільники задають тисячі запитань. Вони хочуть з'ясувати, чому сонце світить, звідки
беруться діти, куди зникає ніч, із чого зроблені зорі та багато іншого. Перебуваючи в ролі
слухача, учня, малюк вимагає ставлення дорослого до нього як до партнера, товариша.
Таке співробітництво дитини з дорослим має назву пізнавального спілкування. У
дошкільному віці виникає й супутня форма спілкування - особистісна, яка
характеризується тим, що дитина намагається обговорювати з дорослими поведінку і
вчинки інших людей.
Взаємини дошкільняти з дорослим набувають пізнавально-наслідувального змісту -малюк
у іграх копіює діяльність значимого дорослого та задає йому велику кількість запитань.
Особливої привабливості і значимості набувають взаємини дошкільника з ровесниками.
Стійкий інтерес до взаємодії з іншими дітьми виникає в зв'язку з ускладненням гри та
розширенням сфери соціалізації дошкільника. Спілкуючись з ровесниками, дитина будує
взаємини не на основі підкорення, як з дорослими, а з позицій рівності.
Спілкування дошкільника з ровесниками призводить до ряду психологічних
наслідків:
o формування навичок соціальної взаємодії,
o вдосконалення здатності підтримувати розмову та ділитись інформацією,
o вироблення комунікативної гнучкості через підкорення та домінування в ході гри,
o становлення самооцінки шляхом порівняння себе з іншими дітьми,

Особливості соціальної ситуації розвитку дошкільняти виражаються в

характерних для нього видах діяльності, передусім у сюжетно-рольовій грі,
яка є формою творчої діяльності.
Гра є провідною діяльністю дошкільняти не тому, що займає найбільше
вільного від сну часу в його житті, а тому, що зумовлює найважливіші зміни у
психічних процесах і психічних особливостях його особистості. В ній
виникають і диференціюються нові види діяльності, зокрема учіння
(цілеспрямований процес засвоєння знань, оволодіння уміннями й
навичками), яке готує перехід дитини до наступної стадії розвитку - етапу
молодшого шкільного віку. ережиті емоції, враження відтворюються в
ігрових діях.
Наступним здобутком дошкільника стає його спроможність організовувати
сюжетнорольову гру. В сюжетно-рольовій грі діти відтворюють
безпосередньо людські ролі і взаємини.
Новоутворення дошкільного віку
Протягом дошкільного віку у психіці дитини виникають особливо важливі
для її подальшого життя новоутворення. Зокрема, починає розвиватися творча
діяльність, яка виражається у здатності перетворювати навколишню
дійсність, створювати нове. Творчі
здібності у дітей виявляються в конструкційних іграх, технічній і художній
творчості.
Формуються у дошкільників і розумові дії та операції, які стосуються
розв'язування пізнавальних та особистих завдань. Тоді у дитини з'являється
внутрішнє, особисте життя, спершу в пізнавальній сфері, а потім і в
емоційно-мотиваційній.
Розвиток особистості дошкільника

На формування особистості дошкільника впливають основні види діяльності, які він

виконує, розвиток мовлення та пізнавальної сфери, але найважливіше значення у цьому
процесі мають розвиток самосвідомості й самооцінки, спонукальної сфери, динамічної і
змістової сторін емоцій та почуттів.

Розвиток самосвідомості і самооцінки дошкільника. Дошкільник стає самостійнішим,

більш незалежним, ніж раніше, від дорослих, розширюються та ускладнюються його
взаємини з оточенням, а це відкриває йому значні можливості для глибшого
самоусвідомлення, оцінювання себе та інших.

На 4-му році життя дитина знає своє ім'я, прізвище, стать, вік, ставить запитання про себе,
свій організм, позитивно відгукується про себе. Через рік починає усвідомлювати свої
вміння, знання, оволодіває уявленнями про деякі особливості свого організму. Малюк
усвідомлює свої стани, бажання, настрої, вміє ідентифікувати свої дії з діями інших людей.

9. Провідна діяльність дошкільного віку, її розвиваюче значення.

Діяльність є однією з основних умов розвитку психіки дитини, а також одним

зі шляхів її вивчення. Провідний вид діяльності дошкільника – гра. Свого
розквіту вона досягає у середині дошкільного дитинства. Важливе значення
для психічного розвитку мають продуктивні види діяльності, трудова і
навчальна діяльність, передумови яких формуються у дошкільному віці, а
також спілкування як специфічний вид діяльності.

Найважливішою зміною у психічних процесах і психологічних особливостях

дитини на етапі, що зумовлює провідна діяльність дошкільника, є гра, у якій
виникають і диференціюються нові види діяльності.

Гра – вид діяльності, який полягає у відтворенні дітьми дій дорослих і

відносин між ними, спрямований на пізнання навколишньої діяльності.

У процесі гри у дитини з’являється потреба активно впливати на речі,

предмети, що її оточують. Вона розвиває та формує інтелектуальні, емоційні,
вольові якості особистості.

За своїм походженням і змістом гра є соціальним явищем, зумовленим

розвитком суспільства і його культури. Це особливі форми життя дитини у
суспільстві, діяльність, у якій дитина в ігрових умовах виконує ролі дорослих,
відтворює їхнє життя, працю, стосунки; форма пізнання світу, провідна
діяльність, в якій дитина задовольняє свої пізнавальні, соціальні, моральні,
естетичні потреби. У грі дитина долає суперечність між прагненням до
більшої самостійності, активної участі у житті дорослих із реальними
можливостями щодо цього.

У дошкільному віці гра стає провідним видом діяльності не тому, що вона

займає найбільше часу дитини, а тому, що зумовлює якісні зміни у її психіці.

Гра дошкільнят має рольовий характер. її передумови формуються у

предметній діяльності дитини раннього віку, якій притаманні:

– відокремлення дій від предмета, узагальнення їх;

– використання дитиною неоформлених предметів як замінників інших;

– відокремлення своїх дій від дій дорослих і виникнення особистих дій

дитини;

– порівняння своїх дій з діями дорослих і ототожнення їх;

– відтворення дитиною у своїх діях дій дорослих, які відображають у певній

послідовності відрізки їхнього життя.

Найважливішою передумовою ігрової діяльності дитини е порівняння і

ототожнення нею своїх дій з діями дорослого, особистість і дії якого
вперше стають для неї зразком не лише об’єктивно, а й суб’єктивно. Якщо у
ранньому дитинстві центральним моментом гри були предмет і способи дії
з ним, то в дошкільному віці у ній домінують людина, її стан, дії, стосунки з
іншими людьми.

За концепцією Д. Ельконіна про історичний характер виникнення рольової

гри, гра не завжди супроводжувала дитинство. її виникнення визначається
історичним розвитком суспільства і реальним місцем дитини у системі
суспільних відносин.

Рольова гра має соціально обумовлений характер, оскільки у ній дитина діє
під прямим чи опосередкованим впливом дорослого.

Мотиви гри містяться у її змісті. Дитину цікавить не так результат,, як

процес гри. Водночас гра втілює активне прагнення дитини до певної мети,
виражає її здатність оперувати предметами, спілкуватися, налагоджувати
стосунки з ровесниками тощо. Усе це зумовлює результативність гри, яка
виявляється у пізнавальних, емоційних та інших надбаннях, що дитина
накопичує, здобуває під час ігрової діяльності.

Гра є засобом відображення навколишньої дійсності, способом освоєння

діяльності, взаємин дорослих у доступній для дитини формі. Дошкільник
відтворює точку зору різних людей, вступає з дітьми у різні стосунки, які
відображають реальну взаємодію дорослих. Зміст ігрових дій
зоумовлюється практичними завданнями, які розв’язують дорослі для
досягнення певної мети. Тому замість іграшок та інших предметів вони
використовують об’єкти, якими послуговуються у своїх практичних діях
дорослі.

Гра завжди розгортається за певними правилами. Для її виникнення не

обов’язкова умовність (перейменування предметів), вона з’являється у
процесі ігрової діяльності. Важливим компонентом психічного акту
перейменування предметів під час гри є уява дитини.

10. Психічний розвиток дошкільників.

Дошкільний вік охоплює період від 3 до 6-7 років. Фізичний розвиток дитини
в цьому віці передбачає не лише ріст тіла в довжину та збільшення його ваги,
але й анатомо-фізіологічний розвиток всіх органів та систем організму.
Відбувається процес окостеніння кістяку, розвивається система дихання,
кровообігу, серцево-судинна система. У дитини розвивається здатність до
великих рухів, проте здатність до дрібних рухів ще значно ускладнена. У
дошкільному віці змінюється і соціальна ситуація розвитку дитини. Спільна
діяльність, характерна для раннього дитинства замінюється самостійним
виконанням дитиною вказівок дорослого. Дорослі в цьому віці продовжують
відігравати провідну роль і виділяють 2 види спілкування з дорослими:

пізнавальне спілкування – коли дитина намагається за допомогою дорослого

пізнавати оточуючий світ, при цьому вимагаючи від дорослого стосунків
партнерства;

особистісне спілкування – коли дитина намагається обговорити разом з

дорослим вчинки інших людей та свої власні з позиції моральних норм: таке
обговорення вимагає від дитини більш високого рівня інтелектуального
розвитку, а тому дитина при обговоренні таких питань визнає провідну роль
дорослого і слухає його.
В цьому віці важливу роль в розвитку дитини починають відігравати її
ровесники. Дошкільні дитячі заклади можна вважати першою школою
соціальних взаємин, де дитина набуває досвіду керівництва іншими людьми і
досвіду спілкування зі своїми ровесниками.

Дошкільний вік – це вік колосального впорядкування чуттєвого досвіду

дитини, розвитку спеціальних людських форм сприймання і мислення,
виникнення елементів довільної уваги і смислової памяті, бурхливого
розвитку уяви.

11. Психологічні особливості спілкування дитини із дорослими та у

групах однолітків.
Мотиви спілкування дитини зумовлені її основними потребами, передусім
потребами у нових враженнях (пізнавальні), активній діяльності (ділові),
визнанні і підтримці (особистісні). Пізнавальні мотиви спілкування
породжені потребою у нових враженнях, що спонукає її звертатися із
запитаннями до дорослих. Ділові мотиви спілкування виникають у процесі
задоволення потреби дитини в активній діяльності, внаслідок усвідомлення
необхідності допомоги дорослих. Особистісні мотиви становлять суть
спілкування дитини і дорослого. На відміну від пізнавальних і ділових, які
відіграють службову роль і опосередковують досягнення дитиною
віддалених, кінцевих мотивів, особистісні мотиви остаточно задовольняються
у спілкуванні. Спілкування дитини з дорослими є одним з вирішальних
чинників її розвитку. Вона не може жити і розвиватися поза практичним і
мовним спілкуванням з дорослим. Перші її специфічно людські предметні дії
виникають у спільних діях з дорослим. Усі фактори, які сприяють
спілкуванню дитини з дорослими, найкраще стимулюють її психічний
розвиток, ізоляція від них - гальмує його. Роль спілкування у розвитку
людини обумовлена тим, що специфічні для неї види психічної і практичної
діяльності формуються після народження. Вони виникають і розвиваються
упродовж життя внаслідок засвоєння їх у спілкуванні з носіями суспільно-
історичного досвіду людства - дорослими людьми. Спілкування обумовлює
психічне життя дитини. Зміна комунікативного подразника (включення його у
сферу спілкування) активізує ставлення до нього дітей. Особливості загальної
життєдіяльності на певних етапах дитинства обумовлюють їхнє вибіркове
ставлення до різних об'єктів спілкування.
Форми спілкування дошкільників з однолітками
У контактах з товаришами їхні ініціативні висловлювання переважають над
висловлюваннями-відповідями, оскільки дитині важливіше висловитися
самій, ніж когось вислухати. У контактах з товаришами їхні ініціативні
висловлювання переважають над висловлюваннями-відповідями, оскільки
дитині важливіше висловитися самій, ніж когось вислухати. У 4-6-річному
віці у дошкільників домінує ситуативно-ділова форма спілкування з
однолітками. Взаємодія з ними на цьому етапі життя є особливо актуальною,
що зумовлено підвищенням ролі у їхньому житті сюжетно-рольової гри та
інших видів колективної діяльності. Дошкільники намагаються налагодити
ділове співробітництво, узгодити свої дії задля досягнення мети, що
породжує потребу у спілкуванні. Особливості спілкування дошкільника з
однолітками яскраво проявляються у тематиці розмов. їхні висловлювання на
адресу однолітка здебільшого пов'язані з власним Я. Молодші дошкільники
розмовляють насамперед про те, що бачать, або про те, що у них є, прагнуть
поділитися враженнями, привернути увагу до себе з допомогою предметів,
якими володіють. Такі теми розмов популярні упродовж усього дошкільного
віку.
Діти середнього дошкільного віку частіше демонструють одноліткам те, що
вміють робити і як це у них виходить. 5-7-річні розповідають про себе, про
те, що їм подобається або не подобається, діляться з однолітками своїми
пізнавальними відкриттями, «планами на майбутнє» (ким буду, коли виросту).
Кожна форма спілкування по-своєму впливає на психічний розвиток дітей:
емоційно-практична спонукає їх до виявлення ініціативи, розширює спектр
емоційних переживань; ситуативно-ділова сприяє розвитку особистості,
самосвідомості, допитливості, сміливості, оптимізму, творчості;
позаситуативно-ділова і позаситуативно-особистісна формують уміння
бачити в партнері самоцінну особистість, зважати на його думки і
переживання. Кожна з них допомагає дитині конкретизувати, уточнити,
поглибити уявлення про самого себе.