Відродження, або Ренеса́нс (фр.

Renaissance — «Відродження») — культурно-

філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах
гуманізму та орієнтувався на спадщину античності. Ренесанс у Франції

Ренесанс у Франції — час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і

театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців й у
всьому наслідували їх. Але Французький Ренесанс - по-своєму унікальний і специфічний.

Ренесансний Гуманізм
Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм —
європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як
історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи
через вивчення античної літератури. Раннє французьке Відродження.З кінця XV в. до
Франції приїжджають італійські письменники, художники, історіографи, філологи: поет
Фаусто Андреніні, вчений грек Іоанн Ласкаріс, філолог Юлій Цезар Слапігер, художники
Бенвенутто Челліні, Леонардо да Вінчі. Вони слугували прикладом для підростаючих
поколінь французьких гуманістів: Бенвенутто Челліні,Іоан Ласкаріс,Леонардо да Вінчі.

Піком розвитку французької гуманістичної літератури багато дослідників вважають

творчість Франсуа Рабле (1494-1553) і його роман «Гаргантюа і Пантагрюель». У ньому
Рабле, блискуче використовуючи гротескні образи, іносказання і прозорі натяки критикує
середньовічну схоластику і містику, служителів церкви, описує свої гуманістичні ідеали.
Діяльність Франсуа Рабле і його ідеали, що знайшли відображення в цьому романі будуть
детальніше розглянуті нижче.

Творчість Франсуа Війона традиційно розділяється на три частини — дві крупні поеми і
набір окремих віршів. Перша з них — його поема 1456 "Ле" ("Малий заповіт"). Її герої,
адресати "розпоряджень" Війона, — його паризькі приятелі і товариші по чарці; цей вираз
любові до життя у всіх її проявах, голос безжурного, гострого на мову паризького
школяра. Всього п'ять років відділяють "Ле" від другої поеми — "Заповіту" ("Великий
заповіт"), але тепер це сповідь людини, що бореться із страхом смерті переконанням
самого себе і всіх оточуючих в її неминучості, в тлінності всього сущого — "все вітер
понесе з собою". Ця поема — точний образ світогляду того часу, коли смерть була мало не
буденним явищем, додаючи особливу гостроту насолоді радощами цього дня.

“Плеяда” і її теоретична програма. У к. 1540-х рр. у Франції виник літературний кружок,

що складався з 7 молодих утворених дворян, що мріяли про реформу французької
поетичної мови й про створення нової, гуманістичної по средневековьяоему характері й
разом з тим цілком національної поезії.Туди входили Ронсар, дю Беллі, інших у
підручнику немає. Їхній маніфест (1549 р.) – “Захист і прославляння французької мови”.
(Добродії французи, радуйтеся, що вас це не попросили перевести. І скласти те ж саме про
росіянин.) Написав його дю Беллі, але ідейним натхненником був Ронсар. Добуток
складається з 2х частин. 1 – проблема поэтич. мови, 2 – теорії поезії. Друга частина
трактату починається із твердження високого подання про поета і його місію.

Есеїстика — спрямована на пізнання творчість, що ламає стереотипи, несе новітні

оригінальні погляди, виводить суспільну свідомість «за межі сценаріїв» (Е. Берн); це
виділяє її в публіцистичному дискурсі в окремий комунікаційний потік.
Як художньо-інтелектуальний феномен, вона вирізняється унікальністю авторських
прочитань світу, багатозначністю тлумачень людини, національної історії та культури (Н.
Мирошкіна). Мішель де Монтень сформулював свій світогляд на філософії стоїцизму і
зібрав свої враження і переживання у книжку "Проби" (есе), так виник жанр есе. Метою
Мешеля є описати самого себе.

«Центурії» Мішеля Нострадамуса: містицизм французького Ренесансу.

Містик Ностардамус вивчав медицину і був професором університету, а пізніше
зацікавився акультизмом і писав пророцтва.