Я - СТАСЯ

1. Роман «Черниця» Д. Дідро як відображення світоглядних аспектів

Просвітництва, Сентименталізм і сповідальний модус твору.
2. Сентименталізм у Франції та творчий метод Ж.-Ж. Руссо: специфіка
конфлікту й персонажів у романі «Юлія, або Нова Елоїза».
3. «Гра кохання та випадку» П. Маріво як любовно-психологічна комедія.
Рокальна естетика твору. Маріводаж як специфічний авторський стиль.
4. Просвітницький театр П. Бомарше як розвиток мольєрівської традиції:
модифікація жанру “високої комедії” Ж.-Б. Мольєра.

НАТА-Я
5. Синтез комедії інтриги і соціальної сатири у п’єсі П. Бомарше «Божевільний
день, або Весілля Фігаро»: п’єса Бомарше як “революція в дії”.
6. «Манон Леско» А. Прево як “роман про помилки серця і розуму”. Втілення
принципів рококо й сентименталізму у творі, вплив пікарескної традиції в
ньому.
7. «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло: поєднання просвітницьких, рокальних та
сентименталістських рис у творі.
8. Оповідна специфіка роману «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло і своєрідність
авторської гри і епістолярною жанроформою.

Роман «Черниця» Д. Дідро як відображення світоглядних аспектів

Просвітництва, Сентименталізм і сповідальний модус твору.
Просвітницька доба є символом не тільки глобального перевороту у людському
світогляді, а й серйозним переворотом такого жанру, як роман. У романах
просвітницької доби, наприклад «Черниця» Д. Дідро, є особливості, як:
- широке коло героїв різного соціального стану.
- людина – цінна, в незалежності від її стану.
- герої породжені середовищем, яке впливає на їх характер.
- ідея виховання людини, як у моральному так і у суспільному плані.
- автор емоційно ставиться до героїв, він є свідком або навіть учасником
подій.
- Життям керують не боги і доля, а лише людина, наближення до реальної
дійсності.
- Увага до переживань та долі особистості
Саме у просвітницькій літературі жанр роману отримує свої справжні риси та
стай епосом приватного життя. Роман зображує звичаї та побут людей
демократичного стану. Саме у такому жанрі почав писати Дідро, в його
тематиці зображується новина реалістичного роману. Він змальовує сучасне і
приватне життя, яке вражає правдивістю деталей та ситуацій. Усі позитивні
персонажі просвітницької літератури часто є схематичними та недостатньо
реалістичними.
Дідро за своєю сутністю був атеїстом та прихильником гуманістичних ідеалів.
«Черниця» - це спроба розкрити очі та протесту проти насильства над
людською долею. Дідро проявляє реалізм, безпристрасність, прозорий
стиль, відсутність прикрас слів, та гарне почуття гумору. З перших сторінок ми
отримуємо твір в епістолярному жанрі. Головна героїня переписується з
маркізом де Круомара, і розповідає йому про свої проблеми та просить
допомоги. Під час заглиблення у долю героїні ми втрачаємо зв’язок з
адресатом, з’являється враження, що вони пише саме читачу. Цей прийом
дає змогу вникнути у проблеми героїні та зрозуміти її переживання. Доля
героїні зображується з позиції мислителя та просвітителя, цим самим показує
невідповідність долі ідеалам розуму і гуманістичної моралі. Така
прозорливість наштовхнула Дідро до висновку, що у абсолютистській Франції
є нездійсненний просвітницький ідеал свободи. Доля «Черниці» дозволила
Дідро показати, що суспільство прирікає особистість на духовне рабство.
«Працюю я сидячи, тому що мені важко стояти. Тим не менше я боюсь
свого одужання. Який я тоді знайду привід не виходити з дому? І які тільки
небезпеки не чекають мене, коли я здамся на вулиці! Я живу у постійній
тривозі ».
 Дідро зміг створити книгу-сповідь в якій героїня не є винятковою
особистістю, а навпаки є жертвою системи в якій вона перебуває. Також
Дідро розвінчує монастирі як породження усього життєвого укладу
феодально-абсолютіского суспільства. Насильницькі дії у відношенні героїні є
проявом деспотизму та рабства, які є панівними у цьому суспільстві, та які
знищують у людині найкращі людські якості, заражають людину брехнею,
лицемірством та нездатністю вільно мислити. «Черниця» створена у формі
сповіді, у формі щоденника героїні. Функція такої форми незвичайна. Маріво
використовував її для оголення душі та возвеличення здатності до любові.
Героїня не має можливості любити, бо вона черниця. Також розповідь від
першої особи надає сповідальний та публіцистичний характер для роману.
Черниця постає в ролі обвинувача. Вона говорить голосом Дідро, завдяки
цьому багато сторінок уподібнюються просвітницькій публіцистиці.
Дідро зміг надати неймовірну викривальну суть твору. Дідро зміг показати
процес переродження свідомості людини під релігійним тиском, завдяки
цьому повість виходить за рамки просвітницького світогляду. Роман став
викриттям брехні, лицемірства, жорстокості, наглості та жадібності які
приховані за стінами монастиря.

Сентименталізм у Франції та творчий метод Ж.-Ж. Руссо: специфіка

конфлікту й персонажів у романі «Юлія, або Нова Елоїза».
Сентименталізм – це напрям в літературі другої половини 18 століття. В його основі лежить
перебільшення ролі почуттів. Усі сентименталісти відійшли від раціоналізму Декарта та видвинули
роль почуттів на головний план. На заміну тези Декарта «Я мислю, отже існую» прийшла теза
Руссо «Я відчуваю, отже існую». Також Руссо сказав фразу яка може виступати як кредо
сентименталістів «Розум може помилятися, а почуття – ніколи». Руссо закликає авторів
зображувати просту та добру людину, людину яка є моральною та працьовитою. Він закликає
відмовитись від зайвої патетики, він закликає до ясності та прозорості стилю. Руссо поєднує в своїй
теорії культ серця та культ природи, він вважав що справжні почуття можуть вільно розвиватися
лише на фоні природи. Така думка стала провідною тезою в романі "Нова Елоїза".

«Юлія або Нова Елоїза» - це багатоплановий твір, але який має в основі лише один
кофлікт. Конфлікт роману має подвійний характер: з одного боку, він полягає у
протиріччі між почуттями та соціальними умовами, а з іншого — це протиріччя між
таким самим почуттям та вимогами розуму. Руссо стверджує, що перший конфлікт
призводить людину до пороку, а другий - до доброчесності.
Роман зображує собою протиріччя світобачення Руссо. Він захищає природність почуттів та
критикує будь-які станові забобони, але в одночас він раціоналіст і не довіряє «сердечним
показанням», і ставить розум вище емоцій. Тут ми і маємо подвійний конфлікт, він зіштовхує
героїв з «несправжнім» суспільством, і виправдовує їх потяг, але і протиставляє їх один одному.
Він зображує Юлію як героїню яка здатна бути вищою над своїми емоціями, вона струмує їх за
допомогою власного розуму. А Сан-Пре, навпаки, виступає втіленням емоційності.

«Юлія або Нова Елоїза» - це роман який вдало занурює в тогочасну атмосферу. Руссо
наділив усіх позитивних персонажів своїми думками та почуттями і усі герої
відображають певне авторське «я». Юлія – зображення моральності та витонченності
Руссо. Сан-Пре – модель його чутливості, імпульсивності, гордості та любові до усього
живого, ненависті до жорстокості. Лорда він наділяє своїм баченням політичних ідей.
А Вольмар є прикладом його поглядів на відносини дворян та селям, шлюбу. Усіх їй
Руссо наділяє просвітницькою свідомістю.
 «Гра кохання та випадку» П. Маріво як любовно-психологічна комедія.
Рокальна естетика твору. Маріводаж як специфічний авторський стиль.
«Гра кохання та випадку» - це комедія, яка скомпонувала у собі риси любовно-
психологічної комедії Маріво. Маріво відточує у ній ситуацію, яка популярна у
комедійних творах, зміна міст, бідні стають багатими і навпаки, так само як і слуги та
пани які міняються містами. Також Маріво майстерно вводить бажання героїв
пізнати один одного. Кумедні події провокують не лише ефект комічного, а й
доводять героїв до раптового прозріння. Також, для комедій, автором яких є Маріво,
характерною рисою є певна змова. Змова героїв та подвійна гра, в якій часто
головними є випадковість та доля відображаються навіть в назвах творів Маріво:
«Переодягнений принц», «Уявна служниця», «Подвійна мінливість». Маріво
продовжує традицію Мольєра та робить слуг – рушійною силою для інтриг та
головними виконавцями. Ще однією рисою, яка є характерною для Маріво є тема
любові. Він її зображує як почуття, яке виникає в людині несподівано та заполоняє її
повністю. Автор вдається до найдетальнішого опису любові. Він зображує не тільки її
важкий розвиток, а й відображує найменші відтінки. Маріво вдається до глибокого
аналізу внутрішніх конфліктів та боротьбу між різними почуттями. А фінал має
перетворювати різні відтінки почуттів у щось торжествуюче. Маріво коментував свої
твори: «Я вишукував у людському серці всі потаємні закутки, у яких може ховатися
кохання, коли воно боїться з’явитися на люди, і кожна з моїх комедій покликана витягти
його з такого закутка». Маріво відмовляється від однолінійності характерів персонажів,
які використовували його колеги. Всі комедії виділяються психологізмом. Маріво
користується мовними нововведеннями та стилістичними новаціями. Йому було
притаманне відчуття нового, а для нового треба були нові слова. Для цього і був
створений стиль – маріводаж. Маріводаж – особлива стилістика діалогу, він витримується
у дусі салонних розмов та наповнений дотепністю та вишуканістю. Маріводаж
наповнений легкістю, многоріччям, багатозначністю слів та висловів. Дії у «Гра кохання
та випадку» проходять у знатних осіб і вони є головними героями. Маріво використовує
їх кохання для того щоб пов’язати героїв вузлом та зробити людей нищих станів такими
самим героями як і багатих. Для цього Маріво створює маскаради з перевдяганням та
організовує витончені та дотепні діалоги, та створює словесну препетію – маріводаж.

Просвітницький театр П. Бомарше як розвиток мольєрівської традиції:

модифікація жанру “високої комедії” Ж.-Б. Мольєра.
Бомарше ніколи не виступав як провідником просвітницького руху, не зважаючи на те, що
його твори мали роль «організаторів» просвітницького руху. Попередником Бомарше був
Мольєр. Комедія Бомарше відрізняється від мольєрівської, адже відбулися певні зміни у
театрі. Мольєрівська комедія звертає увагу на проблеми суспільства та викриває вади
століття. Мольєр підносив глядача на рівень державного мислення. Бомарше
використовує мольєрівський стиль поєднуючи його зі знаннями отриманими від Маріво.
У театрах відновлюєтьсякомедія, філософська та політична тематики але без
прямолінійності, строгості та неважливості другорядних деталей. Комедія Бомарше стала
не тільки хаотичною та безладною, а й святковою та феєричною. Бомарше виносить на
перший план закоханих, але вони перебувають в атмосфері політики. Кожне слово та жест
героїв – це скриті політичні ідеали автора, а саме, рівність та свобода. Бомарше має
енергійну і незвичайно виразну мову. У його творах усе попадає в одну точку. Через
сценічні конфлікти та художні засоби він розкриває соціальні проблеми. Складний діалог
має характерну антитезу та наповнений хвилюваннями, боротьбою та жагою
передреволюційних років.
Бомарше підсилює аспекти «високої комедії» і відстоює право на розкриття усіх станів
суспільства. Традиції Мольєра набувають у комедії нового сенсу, манія у графа
зображена не як невинна «примара розуму» яка не дає змоги сприймати реальність, а як
соціальний порок. А комічність графа отримує риси яскравої сатири. «Здоровий глузд»
Гассенді виводиться тут уже як третьостановий, буржуазний здоровий глузд. Барокова
«двосвітність» як джерело непорозумінь і кумедних ситуацій програє проти гострої
боротьби звичайних героїв за щастя. Бомарше є майстром драматичної інтриги. Поразка
графа не є звичайним програшом «хворобливої манії» перед «здоровим глуздом» (як у
Мольєра і Гассенді), а є поразкою дворянства — перед енергійнішим третім станом, який з
часом навчився захищати себе і не боїться вступати у двобій з можновладцями.
Характерним є монолог Фігаро в дії 5. Грізний феодал у всьому поступається своїми
слугам. Звичайно, його запальність, нездогадливість і вайлуватість доведені до
карикатури; але цим самим автор розвінчує претензії вищого класу на панування серед
суспільства напередодні революції. Комедію Бомарше забороняли часто і у різних країнах
зважаючи на її гострий соціальний зміст.

НАТА

цитата

Синтез комедії інтриги і соціальної сатири у п’єсі П. Бомарше «Божевільний

день, або Весілля Фігаро»: п’єса Бомарше як “революція в дії”
«Божевільний день, або Весілля Фігаро» мала великий вплив на література. В
цьому творі боротьба домоуправця Фігаро набуває принципово нового
характеру, бо в основі її лежить прагнення Фігаро захистити свою особистість
від посягання на неї з боку графа. Раніше був закон, що право на першу
шлюбну ніч має не Фігаро, а граф Альмавіва. Це змушує Фігаро
усвідомити,що його боротьба направлена не тільки за власне
самоствердження, а ще й те, що він кидає виклик цілій системі соціальних
відносин. Це і є фактором який відрізняє Фігаро від споріднених йому
образів. Особисто я не бачу ніяких негативних рис у Фігаро. Розумний і
енергійний Фігаро протистоїть графу як людина з народу, як представник
нової епохи, що йде на зміну “старому порядку”. Зберігаючи зовнішню
шанобливість, він глибоко зневажає цього аристократа.
Цитата:
«Що ви великий пан, то гадаєте собі, що й великий геній!.. Шляхетність,
багатство, ранг, становище; усе це робить таким гордим! Що ви вчинили для
того, щоб мати те все добро? Ви завдали собі труду народитися і нічого
більше; в іншім — людина доволі звичайна! Коли ж я, біс його батькові,
загубившись у темному натовпі, мусив розгорнути більше винахідливості і
розважливості на те тільки, щоб існувати, ніж укладено за сто літ для
управління цілою Іспанією.» Зіткнення пана й слуги це не тільки особисте
питання. Боротьба Фігаро і Альмавіви, торжество першого над другим
символізували соціальну ситуацію того часу - рішучу сутичку «третього стану»
з феодально-абсолютистським суспільством. 
Бомарше в передмові старанно акцентує увагу на розбещеності графа
Альмавіви, щоб нею виправдати поведінку Фігаро.
Ще одним прикладом соціальної сатири є випадок у суді. 
Дурнуватий суддя Брідуазон, який ще й заїкається,  ніяк не може зрозуміти,
чого від нього хочуть. Позивачка (Марцеліна) в нетерпінні вигукує: “Що ж це
таке? Як, і ви будете нас судити? Відповідь Брідуазона: :” Навіщо ж я купував
свою посаду?” Посада судді в той час продавалася, і ні особисті здібності, ні
моральні якості, ні юридичні пізнання при цьому не грали великої ролі. “А
закон, – каже Фігаро, – поблажливий до сильних світу і суворий до людей
маленьких”. Також можна стверджувати, що «Весілля Фігаро» —
неперевершена комедія інтриги. Найголовнішим у п'єсі залишається характер
Фігаро, який наділений багатьма автобіографічними рисами Бомарше.
Комедія є одним з основних творів, які були передвісниками Французької
революції. Дантон ознаменував Фігаро, як того який «вбив шляхту», а
Наполеон – те, що ця п’єса «вже є Революціїю в дії».
“Шалений день, або Весілля Фіґаро” була приречена на заборону через те,
що прогнилість суспільного устрою того часу та дволикість розкривалась з
нищівною правдивістю. До яких тіки прийомів не вдавався Бомарше, для того
щоб п’єса з’явилася на світ. А публічні справи у судах проти королів лише
сприяли популяризації твору та сприяли гарній рекламі.
1. «Манон Леско» А. Прево як “роман про помилки серця і розуму”.
Втілення принципів рококо й сентименталізму у творі, вплив пікарескної
традиції в ньому.

Роман «Манон Леско» розповідає нам історію страсного кохання молодого де Гріє
у відношенні до Манон. Він готовий зробити все заради неї. Він жертвує сім’єю,
репутацією, своїм становищем у суспільстві. Тут любов описується як щось
неподоланне, як нездоланна сила яка повністю заволодіває людиною та приховує
усі нещастя. Є 2 основних види причин нещастя людей.
Перша – це зовнішньо-соціальні причин. Сюди відноситься: Час подій роману – це
епоха Регентства, вона вирізнялася байдужістю до моральних питань, це і є
причиною зображення прихильників Манон лише ініціалами. Також це Поліція,
мета якої, стежити за поведінкою, але сама вона вирізняється лицемірством.
Друга – це внутрішні причини. По-перше – це характер Манон, в ньому
відображається подвійність буття людини, не боротьба добра зі злом, як це
показували раніше, а їх злиття. Її характер не збігається з звичайними
уявленнями, характер не можна пояснити та осмислити. Її характер це
протиставлення. Вона водночас легкодумна та постійна, цнотлива і продажна,
щира і брехлива. Вона поєднує в собі як добро, так і зло. Манон мислить лише
про сьогодення, не живе ідеалами та не хоче подолати скруту. Коли де Гріє не під
силу забузпечувати їх, вона перекладає цю відповідальність на себе і виступає
продажною жінкою. В цей же час вона беззавітно кохає де Гріє. Манон
залишається чарівною, продажа свого тіла не є для неї зрадою свого коханого, в
своїй душі вона ніколи не зраджує де Гріє.
Манон Леско має вплив пікарескної традиції.
У крутійських романах відсутня важка композиція, вони мають однолінійний сюжет
в якому події відбуваються в хронологічній послідовності, а оповідь ведеться від
першої особи, яка імітує форму автобіографічних спогадів. Також сюжет має
авантюрний характер. Крутійські романи розповідають про авантюриста,
пройдисвіта – пікаро, він вихідець з самих низів або є представником
 декласованого дворянства, він цілком ігнорує нав’язані суспільно-моральні норми.
В «Манон Леско» зображені за допомоги де Гріє та Манон, «неосвіченого юнака та
підставної розпусниці». Основним складником стильової парадигми цього твору є
рокальність. Рококо зображує природний людський потяг до насолоди, в цей же
час не засуджує людину за гріхи, а недоліки, які є у будь-кого, стають аспектами
людського буття, які є у будь-кого. З цим пов’язана його характерність, як відмова
від моралізаторства. Другою важливою рисою роману є поворот від чогось
глобального та загального до особливого, інтимного, індивідуального. Це загалом є
характерним для літератури 18 століття. Рококо не задає вічні питання, а
повертається до суспільної психології та звичаїв. Створює власне бачення кохання,
це більше не кохання-служіння чи пристрасть яка знищує людину. Кохання стає
насолодою, і головним стає ціль не втратити шанс на щастя у земному житті.

1. «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло: поєднання просвітницьких, рокальних та

сентименталістських рис у творі.

«Небезпечні зв'язки» - займають особливе місце в прозі кінця 18 століття. Цей твір не
входить у рамки сентименталізму та має тенденції реалістичного зображення дійсності та
буття. «Небезпечні зв'язки» - роман у листах в якому душевні переживання пов’язані з
спогадами про події становлять першочерговий зміст роману.
Твір має в собі проблему нероздільного кохання, роман переповнений розбитими
серцями. Вальмон та маркіза де Мертей ведуть «гру», яка руйнує людські судьби, просто
для розваги. Ця проблема є не лише актуальною, а навіть вічно. Темою людського світу.
«Небезпечні зв'язки» - це епістолярний роман, складається з листів написаних різними
людьми. Ситуації зображуються очима того, хто написав лист. Читач вільно переживає
емоційний стан та спостерігає за еволюцією людини від імені якої написаний лист. Це
сприяє міцному та близькому контакту між героєм та читачем. Через невеликий розмір
листів, бракує опису місця в якому відбулися події, а якщо він є, то лише у випадку коли
місце відіграє важливу роль. У цьому середовищі поширюється лібертинаж – життєва
філософія, стиль життя і модель поведінки, які базуються на переконанні, що особистість, аби
досягти істинної свободи, має звільнитись від будь-яких моральних обмежень і принципів.
Послідовників цієї філософії називали лібертинами. Лібертин більшість моральних обмежень
вважає непотрібними і небажаними, ігнорує і з презирством відкидає прийняті у суспільстві
норми поведінки і навіть релігію. Найвище цінує насолоди, які постачають органи відчуттів,
передусім любовно-еротичні. Це явище, ідеологом якого виступив скандально відомий маркіз
де Сад, і перебуває у центрі уваги Шодерло де Лакло.

Моралізаторська спрямованість у «Небезпечні зв'язки». В час коли свобода сексуальних

звичаїв була неприйнятна для вищого суспільства, розпусникам варто було діяти дуже
обережно. Будь-яка жінка яка воліла мати коханця, мала бути стриманою для того щоб не
бути відкинутою суспільством. «Небезпечні зв’язки» розповідають історію жінки, маркізи де
Мертей, і чоловіка, віконта де Вальмона, які досконало володіють своїм тілом, водночас
володіючи моральними цінностями, далекими від моральних цінностей суспільства навколо
них. Пані де Мертей — безпринципна і розпусна в особистому житті жінка, яка любить
маніпулювати оточуючими за допомогою Вальмона, одного зі своїх коханців, також
розпусника. А Вальмон намагається підкорити пані де Турвель, що має бути для нього
найбільшим випробуванням, оскільки вона заміжня, побожна і цнотлива, він закохується в неї.
Не зважаючи на це роман зберігає маральну кінцівку: розпусність та жорстокість Мартей
розкрита. Мартей відповідаючи за свої вчинки важко захоріла.
 
Оповідна специфіка роману «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло і своєрідність
авторської гри і епістолярною жанроформою.

«Небезпечні зв’язки» написані в епістолярній формі. Це певне листування персонажів

вищого стану. Епістолярна форма вже досить поширена серед авторів. Епістолярний
жанр має свої особливості:
1) Історія одного і того самого епізоду може розповідатися різними людьми для різних
отримувачів. Наприклад лист, в якому Вальмон грає допомагає бідним: лист 21,
переказ Вальмона Мертеї.
2) Епістолярний жанр не дає читачу занудьгувати, для цього постійно змінюється
стиль письма. Кожен герой має свій власний стиль письма за допомогою якого
розкриває свій характер. Так, наприклад, у Мартей та Вальмона дуже різні
стилі, у де Трувель пишний стиль, а у Сесіль – наївний.
3) Лакло зміг поєднати принцип послідовності листів з відмінно побудованим і
правдоподібним драматичним сюжетом.
4) Листи розташовані у певному порядку, це зроблено для збереження інтриги та
драматичної напруги.
5) Історія тих самих подій розповідається різними людьми але одному
отримувачу: Лист 96 від Вальмона - до Мертей, щоб розповісти їй про ніч із
Сесіль