МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра дошкільної освіти

Бакалаврська робота
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
ЗАСОБАМИ НАРОДНОГО ФОЛЬКЛОРУ
У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Галузь знань 0101 Педагогічна освіта

напрям підготовки 6.01010101 Дошкільна освіта

студентки Моргун С.В.

групи ДОб-2-08-4.6
викладач

Допущено до захисту Робота захищена:

Зав. кафедри _________________ «____»
Г.В. Бєлєнька
«_____»_____________________ з оцінкою

КИЇВ – 2012
 2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………….……3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ
КУЛЬТУРИ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗАСОБАМИ
НАРОДНОГО ФОЛЬКЛОРУ………………………………………..………. 7

1.1. Проблема формування уявлень про національну культуру у дітей

старшого дошкільного віку в психолого-педадогічній літературі ………….7
1.2. Характеристика жанрів народного фольклору та його роль у формуванні
національної культури дітей старшого дошкільного віку…………………….26
1.3. Народний фольклор як засіб формування уявлень про національну
культуру дітей дошкільного віку……………………………………………….45
Висновки до І розділу…………………………………………………………...58
РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ ПО ФОРМУВАННЮ
НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО
ВІКУ ЗАСОБАМИ НАРОДНОГО ФОЛЬКЛОРУ…………………………60
2.1. Вивчення рівня сформованості уявлень про національну культуру у дітей
старшого дошкільного віку……………………………………………………..60
2.2. Система роботи по формуванню уявлень у дітей старшого дошкільного
віку про національну культуру…………………………………………………68
2.3. Ефективність запропонованої системи роботи по формуванню уявлень
про національну культуру засобами народного фольклору у дітей старшого
дошкільного віку………………………………………………………………...79
Висновки до ІІ розділу…………………………………………………………..84
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...85

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………….…………………..87

Додатки……………………………………………………………….. 93
 3

ВСТУП

Процес виховання повинен завжди йти в ногу з життям, змінюватись у

відповідності з життям, використовувати форми й методи найбільш придатні
з точки зору сьогодення.
Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі.
Розбудова незалежної держави Україна потребує формування у
підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни,
до рідної, мови, до свого народу, його традицій, історії та культури.
Дошкільне виховання ставить за мету формування основ духовності
особистості. Духовність кожного народу закладена в його національній
культурі. Надбання національних культур багатьох народів становлять
загальнолюдські цінності.
Звернення до національної культури та найближчого соціального
оточення дитини передбачає вирішення низки завдань, а саме: формування
особистості в контексті рідної культури як емоційного природного
середовища дитини, яке відповідає її етнопсихології, і відродження престижу
української мови.
У дошкільній педагогіці питання національного виховання дітей
дошкільного віку висвітлено в дослідженнях цілого ряду науковців: А.
Богуш, В. Кузя, Ю. Руденка, В. Сергійчука, О. Макаренка, Н. Рогальської,
С. Ласунової, О. Ковальчук, Л. Фесенка та ін.
Формування уявлень про українську національну культуру дітей
дошкільного віку є невід’ємною частиною освітньо-виховного процесу
сучасного дошкільного закладу.
Сучасні концепції національного виховання наголошують на
важливості національної спрямованості освіти, її органічної єдності з
національною історією і традиціями, на збереженні і збагаченні культури
українського народу. Зокрема концепція національного виховання розглядає
такі його принципи: народність — єдність загальнолюдського і націо-
 4

нального; природо-відповідність — урахування багатогранної й цілісної

природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх
анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних
особливостей; культуро-відповідність — органічний зв'язок з історією
народу, його мовою, культурними традиціями, забезпечення духовної єдності
поколінь; гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і
здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і
вихованців; демократизація — усунення авторитарного стилю виховання,
сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її
права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності; етнізація
— наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування
самосвідомості громадянина. Відтворення в дітях менталітету народу, увіч-
нення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації,
виховання їх як типових носіїв національної культури.
Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення
завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів
виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з
урахуванням конкретних можливостей і умов.
Важливим елементом здійснення концепції національного виховання є
виховання підростаючого покоління на традиціях рідного народу. Пізнаючи
традиції, народну мудрість, народну творчість, діти поступово отримують
більш-менш цілісне уявлення про втілену в художній і предметній творчості
своєрідність українського народу.
Виховання дітей на традиціях народу вирішує відразу кілька виховних
проблем:
- виховання патріотизму, любові до рідного краю;
- естетичне та моральне виховання дітей;
- підготовка до самостійного життєвого вибору, творення й
самотворення особистості;
- формування громадянської свідомості.
 5

Розпочинати цілеспрямоване виховання на народних традиціях

необхідно починаючи з дитячого садка. Саме дитячий дошкільний заклад
повинен стати важливим етапом формування справжнього, національно-
свідомого українця.
Виходячи з важливості вищесказаного мною і було обрано тему
курсової роботи: “Формування національної культури засобами народного
фольклору у дітей старшого дошкільного віку”.
Об’єкт дослідження – процес формування уявлень про національну
культуру у дітей старшого дошкільного віку.
Предмет дослідження – народний фольклор як засіб формування
уявлень про національну культуру.
Мета дослідження – теоретичне обґрунтувати та експериментально
перевірити зміст, форми і методи формування уявлень про національну
культуру у дітей старшого дошкільного віку засобами народного фольклору.
Завдання дослідження:
- поаналізувати психолого-педагогічну літературу з досліджуваної
проблеми;
- охарактеризувати жанри народного фольклору та його роль у
формуванні національної культури дітей;
- визначити вплив засобів народного фольклору на формування у дітей
дошкільного віку уявлень про національну культуру;
- дослідити рівень сформованості уявлень про національну культуру у
дітей старшого дошкільного віку;
- розробити систему роботи з формування національної культури
дошкільників та проаналізувати її ефективність.
Основні методи дослідження:
- теоретичні: термінологічний, аналіз та синтез, порівняння та
узагальнення;
 6

- емпіричні: анкетування, педагогічного спостереження, індивідуальні

бесіди, експериментальний (констатувальний, формувальний, контрольний
експеримент).
Базою дослідження виступав дитячий навчальний заклад № 465
м. Києва. Дослідження проводилося впродовж 2012 років.
Теоретична і практична цінність роботи полягає у вивченні сутності
засобів народного фольклору, їх виховної цінності та ефективності, теорії,
методики та передового досвіду застосування цих засобів у формуванні
національної культури дітей, поглибленні власних знань стосовно предмету
дослідження, розробці системи роботи з формування національної культури у
дітей старшого дошкільного віку.
Структура роботи зумовлена логікою дослідження. Дослідження
складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних
висновків, списку використаних джерел (75 найменувань), додатків (28
сторінок). Повний обсяг роботи становить 121 сторінку, основного тексту –
92 сторінки. Робота містить 4 таблиці.
 7

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

КУЛЬТУРИ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗАСОБАМИ
НАРОДНОГО ФОЛЬКЛОРУ

1.1. Проблема формування уявлень про національну культуру у дітей

старшого дошкільного віку в психолого-педадогічній літературі

Дошкільне дитинство є надзвичайно важливим періодом у становленні

особистості. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини,
основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі,
закладаються основи свідомості і самосвідомості (дитина усвідомлює
суспільні цінності, починає керуватися в своїй поведінці моральними
нормами). Зокрема, цей час є найсприятливішим для формування в неї
першооснов національної самосвідомості, які включають усвідомлення своєї
приналежності до нації, пробудження любові та поваги до національної
культури, традицій, мови, символіки, зародження фундаментальних рис
національного характеру [7].
Розвиток самостійної незалежної держави Україна викликав небувале
зростання інтересу до проблем вітчизняної національної історії, витоків
національної культури, до непересічних досягнень минулого. Народ із
покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне
багатство, свої історичні надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому
притаманну культуру. Культура кожного народу має свою національну
форму. Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур
інших народів. Українці віками творили власну самобутню культуру,
успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо
осмислюючи надбання інших народів [27].
«Культура» як поняття відрізняється багато вимірністю та
різночитанням у науковій літературі.
 8

Культура – особливий спосіб життя людства, що включає в себе

систему виробництва та пов’язані з ним способи діяльності, організації
відносин в суспільстві, особливості менталітету, рівень знань, мораль,
мистецтво, релігію, права тощо.
Культура (від лат. cultura – виховання, освіта, розвиток) – сукупність
практичних, матеріальних i духовних надбань суспільства, які відображають
історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини i втілюються в
результатах продуктивної діяльності.
Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості
людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності.
У вужчому розумінні, культура – це сфера духовного життя суспіль-
ства, що охоплює насамперед систему виховання, духовної творчості
(особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє
функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства
тощо).
Для кожного з нас культура – це насамперед те духовно-матеріальне
середовище, в якому ми перебуваємо в будь-яку хвилину свого життя – від
народження до смерті. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває
тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона
вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової
діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху
цінностями можна судити про рівень культури даної епохи [35].
Феномен культури — це діалектична єдність перервного і непе-
рервного. Культура характеризується безперервністю розвитку. Законом
розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і
новаторська.
Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на
людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в
процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими
знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Законом функціонування
 9

культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням.

Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом ви-
ховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування
і копіювання кращих зразків.
Характерною особливістю української культури є її відкритість і
стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи.
Дослідженням концепції розвитку української культури займалися такі
вчені: Г. Вервеса, І. Дзюба, М. Гончаренко, М. Попович, П. Толочко [20].
Поняття «національна культура і культура» тісно пов’язані і неподільні
в реальному житті.
Проблемі визначення поняття «національна культура» присвячені
дослідження філософів (А. Арнольдов, М. Бердяєв, С. Безклубенко, В.
Малахов та ін.). соціологів (А. Ручка, М. Шрен, М. Шульга та ін.), психологів

(М. Бсришевський, Л. Виготський. П. Гнатенко та ін.). етнографів (Г.

Гумільов. С. Лурьє, Г. Старовойтова та ін.). Значний теоретичний потенціал
для розв'язання поставленої проблеми міститься в працях педагогів (Б.
Ацдрєєва, Ю. Азаров. В. Караковський та ін.).
Національна культура є надзвичайно складним об’єктом наукового
пізнання. Вона в усі часи перш за все означала світогляд і систему цінностей,
створених як сучасними, так і минулими поколіннями, унікальний образ
будь-якої країни та її народу в багатоманітній мозаїці вселюдської цивілізації
– той духовний і моральний фундамент, на якому виростає особистість зі
своїми індивідуальністю та національною ідентичністю.
Джерелами національної культури є явища, що допомагають з’ясувати
її становлення та особливості. Головна особливість національної культури –
це її дивна розмаїтість, самобутність і неповторність. Також особливість
національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні
моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують
подальший національно-культурний процес [52].
 10

Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність

виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці,
живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної
культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва,
культура господарювання тощо.
Важливими складовими національної культури є всі складові
національного буття (господарське життя, військова справа, політика, побут,
повсякденне спілкування тощо) і насамперед наука.
Національна культура включає в себе всю соціальну спадщину людини.
Це завчені форми і наслідки діяльності й поведінки, які передаються від
покоління до покоління. У змісті поняття "національна культура" не йдеться
лише про матеріальні об'єкти, створені людьми. Національна культура - це й
духовний вимір діяльності, у якій формуються мотиви, принципи, правила,
цілі й смисли діяльності, і духовний компонент сукупного виробництва, що
забезпечує підтримку й зміну цього виробництва й суспільних відносин в
цілому [52].
Національна культура виступає тим ядром, навколо якого гуртується
нація, і охоплює цілу низку чинників (географічних, психологічних,
господарських тощо), які забезпечують збереження і відтворення нації,
сприяють її інтеграції у світову культуру.
Формування інтересу до національної культури охоплює декілька
компонентів: емоційний, когнітивний і поведінковий. Перший з них є
провідним, оскільки впродовж дошкільного дитинства емоції довгий час
залишаються генетичними формами регуляції поведінки й формування
інтелектуальної сфери. Чим глибше і яскравіше переживання, тим стійкіше й
повніше етичні поняття, відчуття, що виникають на їхній основі. Тільки
пройшовши через відчуття й емоційні переживання дитини, культура народу
може стати для неї джерелом ціннісного ставлення до довкілля [20].
 11

Сьогодні для дошкільних закладів нашої держави видано декілька

різних програм, підготовлених як науковими колективами, так і окремими
авторами, в яких висвітлено питання виховання національної культури.
Основою для створення більшості навчально-виховних програм для
дітей дошкільного віку в Україні є Базовий компонент дошкільної освіти.
Цей документ окреслює оптимально необхідні, проте достатні для дітей
знання та вміння з різних сфер суспільного життя. Матеріал Базового
компонента дошкільної освіти розподілено за сферами життєдіяльності, що
відображає нові світоглядні підходи, досягнення сучасних природознавчих і
людинознавчих наук. У ньому сконцентровані державні вимоги до
освіченості та вихованості дітей дошкільного віку. Зміст означених завдань
подано у таблиці 1.1 [7].
Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» – одна
з складових комплекту нормативних документів та науково-методичних
матеріалів, пов’язаних з модернізацією змісту дошкільної освіти в Україні.
Вона розроблена на виконання Закону України «Про дошкільну освіту» та
Базового компонента дошкільної освіти в Україні.
«Я у Світі» є першою державною програмою нового типу, в якій
відображено вимоги до оновленого змісту освіти дитини від народження до
шести (семи) років життя, зокрема до його інваріантної частини, уніфіковано
вимоги до розвиненості, вихованості й навченості дитини раннього та
дошкільного віку. В ній вміщено базовий зміст дошкільної освіти, який
передбачає гармонійний та різнобічний розвиток дошкільника, формування
його особистості, створення в умовах дошкільного навчального закладу
розвивального життєвого простору [6].
В розділах програми «Я у Світі» показники компетентності
систематизовані за віком та лініями розвитку, вони деталізовані,
конкретизовані. Освітньо-виховні завдання для дітей старшого дошкільного
віку передбачають залучати засобами мистецтва до національної та світової
 12

культур. Питання формування уявлень про національну культуру висвітлені

в розділі «Основні лінії розвитку».
Програма «Я у Світі» дає приблизний перелік усної народної
творчості, з якими ознайомлюють дітей дошкільного віку: колискові, колядки
та щедрівки, веснянки, купальські пісні, жниварські пісні, скоромовки,
лічилки, загадки, народні казки та українські народні ігри [6].
Результати освітньо-виховної роботи з формування уявлень про
українську національну культуру за Базовим компонентом висвітлено в
сфері «Культура». Змістова лінія «Предметний світ» - Має уявлення про
українське житло, його відмінності від житла людей інших національностей.
Цінує речі, вироблені руками рідних і передані у спадщину.
Змістова лінія «Світ мистецтва» - Впізнає деякі твори з народної
спадщини, проявляє стійкий інтерес до різних видів музики (народної).
Обізнана з найкращими зразками різних жанрів фольклору та літературних
творів. Орієнтується у назвах основних видів мистецтва та називає деякі види
образотворчої діяльності. Знає назви професій, пов’язаних з культурно-
мистецькою діяльністю.
Сфера «Люди». Змістова лінія «Сім’я. Родина» - Має елементарне
уявлення про сім’ю. Знає, що сім’я об’єднує найрідніших людей і
складається з батьків і дітей; батьки – це люди, які народили дітей і
виховують їх; батьки батьків – дідусь і бабуся. Шанує бабусю і дідуся, знає
про життєву мудрість старших, їх бажання поділитися нею. Знає, що, крім
сімейних, є родинні стосунки; має уявлення про свій рід, родовід; прагне бути
гідним власного роду. Цікавиться родоводом, складає родовідне дерево.
Поважає найближчих рідних по лінії матері й батька. Знає, де поховані
померлі родичі, бере участь у вшануванні їхньої пам’яті. Уміє поводитись
згідно з родинними традиціями: вітається, виявляє інтерес до життя рідних,
поважає нових членів родини, радіє успіхам членів родини, співчуває у горі
та невдачах, допомагає в скруті. Виявляє ініціативу щодо підтримання
родинних зв’язків, інтерес до спільних родинних справ, свят, зустрічей тощо.
 13

Змістова лінія «Людство» - Оперує назвою держави, розуміє, що

Україна є її рідною країною. Знає та поважає державні символи.
Сфера «Я Сам». Змістова лінія «Психічне Я» - Розуміє, що власне ім’я
вказує на її національну належність. Усвідомлює, що прізвище та по батькові
вказують на її належність до роду, своєї родини, її традицій і звичаїв.
Змістова лінія «Соціальне Я» - Вживає в мовленні елементи усної
народної творчості. Володіє українською мовою. Відчуває себе повноцінним
членом родини, про якого турбуються.
В програмі «Дитина» роботу з народознавчим матеріалом передбачено
в різних розділах: «Зростаємо дужими», «Мова рідна, слово рідне», «Чарівні
фарби і талановиті пальчики», «Прилучаємось до музичної скарбниці». Її
мета – ознайомлення дошкільників з духовними надбаннями народу,
доручення їх до культурної спадщини, виховання людові до рідного краю,
поваги до рідної мови.
Народознавчі завдання програми «Дитина» подані у розділі «Любій
малечі – про цікаві речі». Матеріал розділу подано за тематичним
принципом. Це такі теми, як: «Родина», «Культура народних відносин», «У
нашої Оксаночки таке хороше вбраннячко», «Смачного вам», «Золоті руки»,
«Мій рідний край», «Народна берегиня», «Свята». У старшому дошкільному
віці додаються й конкретизуються ще такі теми: «Про сталевих коней,
килими-літаки і чоботи-бігунці», «Фольклорні символи». У розділі «Чарівні
фарби і талановиті пальчики» передбачається ознайомлення дітей з народним
декоративним мистецтвом, залучення до активної продуктивної праці. Так, за
програмою діти повинні вміти ліпити декоративні тарілки, таці, миски,
глечики, кухлики, куманці, обереги (у вигляді птахів, звірів, коней) з
наступним розфарбовуванням. Розділ «Граючись, зростаємо» передбачає
ознайомлювати дітей старшого дошкільного віку з українськими народними
іграми: ігри-скоромовки, ігри-мовчанки, ігри-небелиці та календарно-
обрядовими іграми: ігри-веснки, купальські та жниварські хороводи,
щедрівки, колядки.
 14

Автори програми «Дитина» пропонують організовувати з старшими

дошкільниками гуртки за інтересами: аплікація із соломки, художні поплітки,
вишивання, витинанки [22].
Особливе місце в ознайомленні дітей з народознавством займає
авторська програма, створена авторським колективом на чолі з А. Богуш,
«Українське народознавство в дошкільному закладі». Програма пропонує
дошкільним працівникам своє бачення програми прилучення дітей до
українських національних традицій, звичаїв, культури, ознайомлення
малюків перш за все з рідним краєм, оселею, домівкою, , тобто з найближчим
рідним довкіллям, а від нього вже до інших просторів України [10].
Програма «Українське народознавство в дошкільному закладі»
побудована за регіональним принципом ознайомлення дітей із різним краєм,
який перегукується із загально-дидактичним принципом – від близького до
далекого, від знайомого до незнайомого. Окремих занять з народознавства
програмою не передбачається. Зміст пропонованої програми виконується на
заняттях з усіх розділів основної програми розвитку, навчання та виховання у
дошкільному закладі. На заняттях із ознайомленням дітей з оточуючою
дійсністю (іграшки, посуд, одяг, їжа, взуття, символи, рід, родовід, Україна
тощо), з природи (рідна природа, календарні сезонні свята, обряди),
художньої літератури (казки, малі жанри українського фольклору,
оповідання українських письменників-класиків та сучасних), образотворчої
діяльності (народні промисли, розписи, скульптура, мистецтво), праці
(виготовлення виробів), музичних (пісні, танці, вечорниці), у гуртковій
роботі тощо. Тематика занять, що пропонується для кожної вікової групи, є
орієнтовною і рухомою [27].
Отже, в Базовому компоненті та програмах навчання та виховання
дітей дошкільного віку висвітлюється питання виховання дітей в дусі
національної культури. У всіх програмах ставляться завдання по
ознайомленню дошкільників з рідним краєм, з традиціями та звичаями
українського народу. Програма «Українське довкілля» побудована з
 15

урахуванням формування у дітей національних рис характеру. Програма

«Дитина» пропонує знайомити дітей з народними традиціями та звичаями, з
українським побутом, фольклором та з українськими народними іграми.
Програма «Я у Світі» ставить завдання ознайомити дітей дошкільного віку з
різними історичними подіями, державною символікою, фольклорними
творами, усною народною творчістю на основі особистісно-орієнтованого
розвитку особистості дошкільника [27].
Загалом, мета і завдання виховання дитини в дошкільних закладах
полягають у формуванні її особистісної культури. Конкретизує їх Концепція
безперервної системи національного виховання, яка передбачає:
— повноцінний і всебічний розвиток дітей на засадах національної
культури і духовності з урахуванням різноманітності національного складу
та регіональних умов України;
— забезпечення фізичного і психічного здоров'я дітей, своєчасне
виявлення тих, хто потребує корекції здоров'я; здійснення виховного процесу
з урахуванням особистісних якостей, стану здоров'я, природних задатків
дитини;
— розумовий розвиток дітей, розвиток пам'яті, уваги, мислення, уяви,
допитливості, захоплень; оволодіння рідною мовою, прищеплення навичок
культури спілкування [31];
— започаткування основ трудового виховання, екологічної культури,
орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях, набуття життєвого
досвіду; виховання поваги і любові до батьків, родини, Батьківщини, людей
праці; створення сприятливих умов для розвитку моральної самооцінки, яка
має відображати ставлення дитини до себе як суб'єкта гуманних,
доброзичливих взаємин з оточуючими;
— прилучення дітей до культури, мистецтва, традицій, обрядів
українського народу, формування духовності, прищеплення шанобливого
ставлення до культурних надбань, звичаїв, традицій інших народів; своєчасне
 16

виявлення ранньої обдарованості, забезпечення умов для розвитку

талановитих дітей;
— соціалізацію особистості дитини, яка полягає в організації
спілкування як особливого виду діяльності, що дає дитині змогу пізнавати
дійсність, світ людських взаємин і саму себе не лише вербально, а й у процесі
обміну емоціями й почуттями;
— інтеграцію родинного і суспільного дошкільного виховання на
засадах народної педагогіки, національної культури, сучасних досягнень
науки, надбань світового педагогічного досвіду;
— психологічну підготовку дітей до навчання у школі, забезпечення
пізнавальної активності, розвитку творчих і художніх здібностей в ігровій та
інших видах дитячої діяльності [31].
Сучасні концепції національного виховання наголошують на
важливості національної спрямованості освіти, її органічної єдності з
національною історією, на збереженні і збагаченні культури українського
народу. Зокрема, концепція дошкільного виховання в Україні, сповідуючи
історичний підхід до національного виховання дітей дошкільного віку,
актуалізує його народознавчі, українознавчі та краєзнавчі напрями.
Національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною
складовою освіти.
Національне виховання — це історично зумовлена і створена самим
народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших
форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності
підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна
культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна
єдність поколінь [46].
Національне виховання – цілеспрямований, систематичний,
регульований виховний процес, що має на меті утвердження у свідомості
нації, народу етнічної (національної), культурної, мовної єдності,
 17

перетворення національної цінності в ідейні переконання та норми моральної

поведінки всіх членів суспільства.
Головна мета національного виховання передбачає формування у дітей
громадської відповідальності, яка припускає добровільний вибір поведінки,
що відповідала б певній соціальне значущій меті, на здійснення якої
спрямовані зусилля держави.
Досягнення головної мети — формування громадських рис особистості
може успішно здійснюватися завдяки правильному визначенню змісту
виховного процесу.
Також основною метою національного виховання є виховання
свідомого громадянина, патріота, набуття дітьми соціального досвіду,
високої культури, міжнаціональних взаємовідносин, формування в них
потреби та вміння жити в громадському суспільстві, духовності та фізичної
досконалості, національної, моральної, художньо-естетичної, трудової,
екологічної культури [70].
Мета національного виховання дітей дошкільного віку конкретизується
через систему виховних завдань:
 формування у вихованців національної свідомості й
самосвідомості, любові до рідної землі, родини, українського народу,
бажання працювати задля розквіту України, готовності її захищати;
 виховання поваги до Конституції, законодавства України,
державної символіки;
 забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до
батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;
 формування мовної культури, оволодіння українською мовою;
 виховання духовної культури особистості та створення умов для
вільного формування світоглядної позиції;
 утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди,
справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності;
 18

 формування господарської відповідальності, підприємливості та

ініціативи, підготовка до життя в умовах ринкових відносин;
 забезпечення повноцінного розвитку вихованця, зміцнення його
духовного, психічного і фізичного здоров'я;
 формування соціальної активності особистості вихованця через її
включення у процес державотворення;
 забезпечення високої загальної освіченості та вихованості
особистості, розвиток патріотичних почуттів;
 виховання екологічної культури, гармонії відносин з природою;
 розвиток індивідуальних здібностей і талантів вихованців,
забезпечення умов для самореалізації, формування наукового світогляду;
 прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями
індивідуальної свободи, правами людини та громадською відповідальністю
вихованця [46].
Національне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання,
ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що
уособлюють кращі зразки виховної мудрості народу любов до рідної землі,
до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мирної та ратної праці
в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну
відповідальність за її долю.
В основу національного виховання як цілісної системи покладені такі
фундаментальні принципи: народності, історизму, природовідповідності,
культуровідповідності, етнізації, гуманізмі, демократизмі, єдності сім'ї і
дитячого закладу, наступності і спадкоємності поколінь [26].
Принцип народності у вихованні підростаючого покоління висунув
К. Ушинський. Найважливіше місце в системі його педагогічних поглядів
посідає ідея народності виховання. У педагогічній системі К. Ушинського
першорядного значення надається патріотичному вихованню. Без любові до
Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а
за необхідності – віддати життя за її свободу і незалежність, людна не може
 19

бути громадянином, адже почуття народності в людині найсильніше: „Як

немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до
Батьківщини”. Патріотизм охоплює емоційно-моральне, дієве ставлення до
себе та інших людей, до рідної землі, своєї нації, матеріальних і духовних
надбань суспільства [66, с. 252].
Народність, на його думку, „це той фундамент, на якому базується все
подальше виховання.., виховання створене самим народом і засноване на
народних засадах, має ту виховну силу, якої немає у найкращих системах,
заснованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу”. Термін
„народність” він розумів, як історію того чи іншого народу, його історичний
розвиток, географічні й природні умови, в яких живе народ, економічні,
соціальні, культурні, національні особливості народів [66].
Кожен народ творить свою систему виховання, яка відповідає
характерним рисам його народності. Саме народність є тією силою, яка рухає
стрижневу основу виховання, бо народне — це кришталево чисте, правдиве,
високоморальне, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне. Національне
виховання — це виховання підростаючого покоління у дусі українського
виховного ідеалу на багатовікових традиціях. Принцип народності
обстоювали В. Сухомлинський, М. Стельмахович та ін. [65].
Народознавство може об’єктивно висвітлювати події лише керуючись
принципом історизму. Народознавство — це часопис, літопис народу,
відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень; відлуння його страждань,
радощів, досягнень, звичаїв, оберегів, традицій. Це сама жива історія.
Протягом багатьох століть народ формував цінності, які дали витоки
багатьом реаліям сучасного життя. Тому знання історичних та культурних
надбань предків потрібні не лише для піднесення національної гідності, а й
для використання кращих традицій у педагогічній практиці сьогодення.
Виховання менталітету та духовності у наймолодшого покоління нашої
держави не може бути повноцінним без прилучення його до історії духовної
національної культури України. Ігнорування принципу історизму призводить
 20

до відриву майбутнього від минулого, до порушення історичного ланцюжка,

до руйнування закономірної єдності поколінь, яка закодована в історії
кожного народу, кожної нації. Таким чином, народознавство — це історична
галузь науки, яка висвітлює переважно традиційно-побутову культуру —
звичаї, символи, традиції, фольклор, ремесла у різні історичні періоди
розвитку держави та нації [65].
Принцип природовідповідності у виховному процесі передбачає
виховання людини в людині, розвиток того, що закладено в кожній дитині
природою. Цієї позиції чітко дотримується ряд сучасних науковців: Є.
Сявавко, М. Стельмахович, О. Киричук. О. Киричук, І. Мартинюк та інші.
Дотримання принципу природовідповідності сприяє споконвічній єдності
людини з природою — це один з провідних принципів народної педагогіки.
Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу
в рідному для дитини середовищі або наближеному до нього. Засвоєні і
примножені попередніми поколіннями традиції і звичаї, історія і культура
містять у собі духовні, моральні цінності і відповідно мають величезне
значення у системі виховання. Виховання починається у сім'ї, дитсадку на
матеріалі національної культури, тобто на культурному досвіді матері і
батька, свого роду, далеких пращурів, на культурно-історичних, національно-
духовних традиціях рідного народу.
Принцип етнізації виховного процесу передбачає наповнення його
національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості
громадянина. Він покликаний відтворити в дітях рідний народ, увічнити
специфічне, самобутнє, що є у кожній нації [26].
Принцип гуманізму покликаний утверджувати високе суспільне
визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу,
щастя і виявлення здібностей. Цей принцип передбачає створення для
особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством,
людиною і природою тощо.
 21

Запорукою гуманізації є рівень демократичності у дошкільному

закладі, співдружності вихователів і дітей, дисциплінованості і
відповідальності дітей. Найслабіша дитина має відчувати, що таке гідність.
Для українців завжди характерними були гуманізм і добросердність.
Дотримання принципу демократизму у виховному процесі вимагає
відповідного рівня гуманістичності, виключає байдужість, черствість у
стосунках між вихователем і дитиною. В основу його необхідно покласти
почуття милосердя, вміння сприймати біль інших людей, здатність
відгукнутися на чуже горе.
Принцип єдності сім'ї і дошкільного закладу, сім'ї і громадськості
означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання,
взаємодопомоги. Користь від державного і сімейного, громадського
виховання обопільна [26].
Найкращі умови для розвитку особистості створюються у процесі
поєднання родинних і загальнолюдських, загальнонаціональних і
регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед
батьками, громадськістю. При цьому активне включення дітей — могутній
фактор впливу на особистість.
Принцип наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних
цінностей становить серцевину змісту освіти і виховання, забезпечує
неперервність виховного процесу. Кожен наступний етап виступає як логічне
продовження попередніх, завдяки чому формується цілісне світосприйняття.
Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і
примноженню духовної єдності поколінь.
Принцип цілісності вимагає, щоб весь вплив на людину (особу) був
постійним, неперервним.
Таким чином, кожен з перелічених принципів національного виховання
пронизує більшою чи меншою мірою всі напрями виховання. Принципи
виховання виступають у ролі керівництва до дії, правил організації
 22

виховного процесу. Вони є методологічною основою національного

виховання [59].
Біля витоків національного виховання стояв О. Ольжич, який виклав
свої погляди на місце українського дошкілля в цьому процесі. Він стверджує,
що в основі дошкільного виховання має бути народність як «підвалина
національної культури взагалі» Дошкільне виховання, на думку О. Ольжича,
повинно бути національним, а його змістом і виховним матеріалом має стати
українська народна культура, оскільки саме їй притаманні «всі потрібні
прикмети органічності, стилевої єдності, багатства і чистоти», саме вона
забезпечує дитині «тривалий і потужний зв’язок з національною стихією».
Він зробив спробу скласти своєрідний кодекс національного виховання
дошкільників, виділив пріоритетні напрямки розвитку особистості. З-поміж
них: висока духовність дитини героїко-романтичної спрямованості;
справедливість, мужність, почуття обов’язку і відповідальності, сила волі;
активність у спілкуванні й досягненні мети; товариськість, чуйність,
витривалість; пошана до батьків і родини; релігійні почуття.
Отже, національне виховання є основою культурно-історичного
розвитку нації, а відповідно й особистості [71].
Національне виховання спрямовується на залучення громадян до
глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей
національних світоглядних позицій, ідей, поглядів, переконань на основі
цінностей вітчизняної світової культури. Воно набуває особливого,
морального смислу, оскільки сприяє розвиткові духовного світу людини,
готує її до життя, до служіння Батьківщині, народові.
Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах виховання
дітей, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність
особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, збагачення на цій основі
інтелектуального потенціалу народу, його духовності і культури, виховання
громадянина, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і
діяльності, спрямованої на процвітання України.
 23

Конкретний зміст національного виховання залежить від державного

устрою, світогляду, релігії і моралі, рівня розвитку культури, національних
особливостей народу. У змісті виховання закладаються світоглядні основи
особистості, знання про розвиток природи і суспільства, розкриваються роль
і місце особи, її держави, народу в навколишньому світі [71].
Цілі і завдання національної системи виховання досягаються
насамперед через глибоке і всебічне оволодіння дітьми змістом освіти, який
має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується
такими основними шляхами та засобами:
- Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших
мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її
виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично
невичерпна.
- Родовід. сім’я, дошкільний заклад, громадськість виробляють потребу
в кожній дитині знати свій родовід, вивчати своє генетичне коріння,
родовідне дерево.
- Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу.
- Краєзнавство. У формуванні «кореневої» системи духовності дитини
провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається з
краєзнавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного,
літературного.
- Природа рідного краю. Народна виховна мудрість із колиски плекала
в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини.
- Національна міфологія. У міфології – витоки українського
національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського
осмислення дійсності. Міфологія – один з найдавніших видів народної
творчості. Це – чисте джерело, що буде вічною скарбницею знань про
найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори
втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного бачення світу,
символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення
 24

предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні

мислительні дії. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток
сучасної думки, надає життєвої сили, допомагає зберігати і зміцнювати
«золоту нитку історії», розвивати національну самобутність [46].
- Фольклор – усна народна творчість. У ньому відображено
багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі –
першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення
явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів’ях і приказках,
скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо поетичній і
глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький
шлях українського народу.
- Народний календар - це система історично обумовлених дат, подій,
свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються
народом протягом року [46].
- Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка
виникла та усталювалась протягом століть і стосується істотних сторін,
доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Українська
символіка виконує історично-важливу функцію консолідації нації в єдину
етнографічну, культурно-історичну спільноту, об’єднання споконвічних
українських земель в єдину суверену державу.
- Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості
народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу,
регулюючу і прогнозуючу функцію. Вони одухотворяють природу, вчать
дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку.
- Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних
завдань – відродження багаточисленних традицій української родинно-
побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов
(материнська і батьківська), шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших
родичів, прив’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з
традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати,
 25

садиби, дбайливе ставлення до природи. Родинно-побутова культура – це

збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення
свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за
нормами народної моралі, етикету та інше. Родинно-побутова культура
постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних
стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також
здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.
- Національні традиції, звичаї і обряди. Традиції, звичаї і обряди
об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління,
інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю [46].
Зміст, принципи, форми і методи української національної системи
виховання готують дітей до народної творчості, виробляють у них творче
ставлення до життя. Опанування кожним вихованцем національним
світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що
він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі.
Національна система виховання створює всі умови для того, щоб
розкривалися природні задатки, формувалися здібності, вироблялося творче,
самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий
потенціал.
Отже національна система виховання створює всі умови для того, щоб
розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося
творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її
творчий потенціал. Національна система виховання є складовою і
невід’ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу.
Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх
формування мають визначати сутність і зміст національної системи
виховання.
Таким чином, національне виховання – це передусім виховання дітей
на культурно-історичному досвіді рідного народу, в основі якого – його
традиції, звичаї, обряди та свята [26].
 26

1.2. Характеристика жанрів народного фольклору та його роль у

формуванні національної культури дітей старшого дошкільного віку

Досвід виховання підростаючих поколінь визначив фольклор як

ефективний і водночас невимушений засіб.
Термін «фольклор» походить від англійського folk - рід, народ, lore -
знання, що разом означають «народна мудрість, народознавство». Одним із
перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під
псевдонімом А. Мертон, надрукувавши у часописі "Атенеум" (№ 982) статтю
"The Folklore".
В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з
перших почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не
знайшов загальноприйнятого визначення [51].
Фольклор є важливою складовою народної культури. Це - народна
творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбувається в словесно-
музично-хореографічних формах колективної народної творчості, що
виражають світогляд народних мас і нерозривно пов'язані з їхнім життям та
побутом».
Фольклору властива традиційність. Традиційність є специфічна форма
народного життя, культури, побуту, форма його руху. Фольклор бере витоки
з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Фольклор,
зокрема, був усним підручником життя слов’ян. Завдяки йому забезпечується
нерозривний взаємозв'язок між минулим і сучасним, він також є скарбницею
сталих народних звичаїв і стимулятором їх дальшого розвитку.
Фольклор – невичерпне джерело, з якого людина бере гуманістичні
уявлення й поняття, що були вироблені впродовж віків народною мудрістю.
Сила його в органічному поєднанні впливу на розум, свідомість, почуття
особистості [41].
Головна функція фольклору – це задоволення природньої потреби у
самовираженні й спілкуванні. Фольклор має свої, тільки йому притаманні
 27

особливості. Найхарактернішою з них є усна форма поширення і передача

між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому
відводиться пам’яті, за допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми,
стереотипи. Фольклорний текст був імпровізований, виконавець не просто
відтворював текст, але й був співавтором прочитаного, проспіваного. Однією
з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв через дії і
взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини
тощо.
Видатні діячі літератури (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко,
М. Коцюбинський, Г. Сковорода та ін.) постійно зверталися до фольклору,
вбачаючи в ньому живе джерело національної самобутності, взірець та
невичерпне джерело вдосконалювання літературної мови та культури.
Для сучасного етапу розвитку фольклору характерні такі основні риси
як яскраво виражена регіональна приналежність та історична конкретність,
тісний взаємозв’язок з історією, самобутність та актуальність, високий
виховний потенціал [55].
Народ і виховання – ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують
одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від
покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід,
духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так
створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу,
формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем
молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру.
«Тільки народне виховання, - зауважував К. Ушинський, - є живим органом в
історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває
надзвичайної впливової сили на формування національного характеру,
національної психології людини» [66]. С. Русова підкреслювала, що потрібно
пов’язувати виховання з історичними традиціями свого народу, дитина
зможе по-справжньому поважати культурні і національні здобутки інших
 28

народів, якщо вона глибоко проникає в духовну скарбницю свого народу

[54].
Основою й головним методом народного виховання виступають
народні традиції.
Традиції (від лат. «Traditio» – передача) – це досвід, звичаї, погляди,
смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління
до покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє. Вони
усталено відображають наступність соціального досвіду українського
народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між
людьми певної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і
передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної
діяльності.
Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені
якості ідеалу українця: "людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої,
талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і
терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що
виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у
звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у
своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у
концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких
рефлексіях на її красу.
В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і
природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у
процесі трудової діяльності [68].
Традиції, спрямовані на розширення знань про свій народ,
уможливлюють реальний особистий вибір у житті, праці, моралі, у
сучасному естетично-творчому, побутовому відродженні національного
менталітету. Отже, традиції поєднують способом передачі найцінніші
моральні й матеріальні здобутки українського народу минулих епох і
теперішнього часу.
 29

Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. На

активність виникнення і розвитку традицій значний вплив має конкретна
історична епоха чи її період. Зокрема, кожна епоха вносить у їх зміст свої
корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили
свою актуальність і суспільну значущість. Вони актуалізують свою,
відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка
є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом
національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в
залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства.
Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій
історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме
відношення до народної педагогіки та родинного виховання [69].
Однією з першооснов усної народної творчості є обряд.
Обряди — це символічні дійства, приурочені до відзначення
найважливіших подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб.
Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що
склалися історично, для яких характерні: стереотипність, повторюваність без
змін; символічність. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та
почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних
відносин і необхідні для нормального їх функціонування.
В обрядовості українців розрізняють два види – родинну (чи сімейну) і
календарно-побутову.
Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням
важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейне життя
українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та
ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні стани життя
людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі
утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерті
когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини
склався комплекс сімейної обрядовості. Основні його елементи - родильні,
 30

весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко

відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до
парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля. У циклі сімейної
обрядовості переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути,
виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними
кожному з них нормами і поглядами. Так формувався багатошаровий і
багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він
залишається і тепер хоча й зазнав значних трансформацій та спрощень [55].
Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування
початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа,
осені, від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Кожна пора мала
свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні
звичаї та обряди річного календарного кола. У давнину обидва види
становили єдину обрядову систему.
Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з
міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду –
частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події
відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.
Міф (з грецької - слово, розмова, переказ, розповідь) стародавня
народна оповідь про явища природи, історичні події або фантастичне
оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот. Він передає уявлення
давніх народів про світ, явища природи чи людську долю. Вчені вважають
міфи історичними коренями розвитку фольклору [55].
Обряди нерозривно пов’язувалися зі звичаями.
Звичаї – усталений загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна
існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної
групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальноважливим,
насущним. Виконання вимог звичаїв не викликають у дітей сумніву, оскільки
вони беззаперечно визнані батьками, родиною, громадськістю.
 31

Звичаї виконують ту ж роль, що і традиції, універсального регулятора

поведінки людей, проявів їх емоційно-вольової сфери. Звичай підтримується
і передається від старшого покоління до підростаючого, від дорослих до
дітей. Вони служать засобом збереження й передачі від покоління до
покоління досвіду народу, зміцнення по рядку й форм життя, регламентації і
контролю поведінки індивідів, посиленні їх зв'язку з тією соціальною групою
(нацією, суспільною верствою, форма цією), до якої вони належать. Вони
передаються, розвиваються в житті певного народу, а інколи набувають
міжнародного визнання [62].
У вихованні дітей надзвичайно важливе значення мають і народні
свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-
культурних традицій і звичаїв. Свято - це джерело буття людини, виразник
важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури
заслуговують на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний
організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий
психологічний на стрій, впливаючи на почуття.
Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу
роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин у
людей. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми
традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну
народну творчість, зокрема інструментальну музик) народну пісню,
національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді,
заклинання тощо.
Звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі
найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Отже, традиції і
звичай – це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які
втілюють в собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і
естетичному житті. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: «Стійкість
звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для
збереження і передачі новим поколінням досягнень культури» [70, с.128].
 32

Упродовж століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом

узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної
мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки
найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг
численні архаїчні язичницькі мотиви й символи, які часто приховуються під
покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо
ознайомитися з побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їхні
свята й будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів.
Обличчя українського фольклору визначають багатогранність жанрів і
досконалість форм, поетичність і вишуканий ліризм, глибока філософічність
і невтримний запал.
Фольклор - цілісна й відкрита жанрова система. Пізнати його
особливий світ можна, осягнувши єдність, взаємозв'язок образів, мотивів,
сюжетів, тобто всіх частин цієї цілісної системи. Така система дає
можливість людині зрозуміти довколишній світ, орієнтуватися в ньому, про
що свідчать збережені традиції родинної і календарної обрядовості та записи
фольклорних творів [55].
Фольклорні жанри живуть не ізольовано, а розвиваються в тісних
взаємозв'язках. Існують різні класифікації фольклорного матеріалу. В основу
існуючих класифікацій покладено різноманітні критерії і аспекти.
Український фольклор умовно поділяють на:
- прозовий;
- поетичний або пісенний.
Прозовий фольклор в свою чергу поділяється на дві великі групи:
- художня проза;
- документальна (неказкова).
У силу того, що для дитини дошкільного віку характерна стадія
казково-міфологічного ставлення до етнічного світу, сприйняття нею себе в
етнічному світі формується через казково-таємничі образи, що представлені в
міфах, казках, легендах, народних іграх.
 33

До вічних фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям,

належить українська народна казка. Це своєрідний сплав реальності й уяви,
життєвого досвіду і мрій народу. Казка відрізняється багатством нашарувань.
На ній позначається вплив різних історичних епох. За допомогою казок, які
вихователь використовує у виховній роботі, дитині прищеплюється
ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до
рідної землі [56].
Широке використання казок у дошкільних освітніх закладах,
зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій формі. Казкові сюжети
містять яскраві приклади гуманної поведінки. Існує чіткий поділ персонажів
на добрих і поганих, сутність вчинків яких легко розуміється дітьми і дає
змогу визначити моральні якості кожної дійової особи. Л. Фісюкова
стверджує, що усвідомлення значимості вчинків героїв, сприяє вихованню
доброзичливого ставлення до оточуючих, співчуття до негативних
персонажів. Автор зазначає, що найбільш значимим у моральному аспекті є
те, що казка дає змогу дитині ставати на місце позитивного чи негативного
героя, забезпечуючи більш глибоке співпереживання їхнім діям і вчинкам. Це
полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку і дає змогу
самостійно зробити висновки щодо правил культурної поведінки [23].
З казки здобуваються перші уявлення про справедливість і
несправедливість. Зображувані в казці події, незвичайність пригод героїв
захоплюють дитину, породжують позитивні емоції. З казки дитина
переносить у реальне життя позитивні вчинки героїв, намагається чинити
так, як вони.
Отже, казки виконують важливу у роль в емоційному сприйнятті
традицій, звичаїв, предметів довкілля, допомагають створювати
національний колорит, що збагачує образ розповідача. Необхідно створити
оптимальні умови для емоційного сприйняття народних казок, здійснюючи
комплексну дію на відчуття і свідомість дитини. Виразна розповідь або опис
якогось предмета, супроводжувана співзвучною їй за характером і настроєм
 34

музикою, одночасно впливає на зоровий і слуховий аналізатори, збагачує

процес сприйняття й робить пізнання глибшим.
З метою досягнення найбільшого освітнього ефекту казку
використовують у поєднанні з малими фольклорними формами (загадки,
прислів’я, приказки, народна музика, декоративно-прикладним мистецтвом
(національний костюм, предмети побуту) і під час ознайомлення з
найближчим оточенням: природою, містом, країною тощо [38].
Документальна проза охоплює легенди, перекази, оповідки, народні
оповідання. Провідною функцією неказкової прози є засвідчення та
пояснення історично-вірогідних джерел.
Легенда - народний переказ про життя якоїсь особи чи надзвичайну
подію, оповитий фантастикою, казковістю. У давнину легендами називали
писемні твори з релігійними сюжетами або книги із житія святих. Ці книги
призначалися для обов'язкового читання ченцями, служителями культу. Як і
казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли
рудименти останньої до нашого часу. Але легенди відрізняються від казок
насамперед посиланням на імовірність зображуваного. Основу легенд
становлять вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики, у
легендарну вигадку вірили як у можливу.
Перекази - це народні оповідання про історичні події й особи. Від
легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і
оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.
Завдяки своїм прадавнім витокам, досить великій питомій вазі в
духовному житті суспільства легенди і перекази набули досить усталених
структурних форм у загальному річищі усних жанрів; вироблених побутовою
практикою. Разом із тим вони оперативно вбирають в себе все нові сюжети і
мотиви .
З переказами споріднені усні народні оповідання - короткі оповіді
здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про
незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію, випадки з життя.
 35

Оповідання, як і вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у

випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова
повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із
життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них
дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд [48].
Одним із найдавніших видів усної народної творчості є замовляння,
(заговори), які начебто несуть у собі чудодійну силу впливу на навколишній
світ. У народі побутують господарські, лікувальні, громадські, приворотні
замовляння.
До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови –
приказки, примовки, прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання,
побажання, афоризми тощо. Цей вид творчості називається параміографією,
що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають
найсуттєвіші сторони навколишнього середовища суспільних і родинних
відносин. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя,
а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом
— писемної творчості.
У прислів'ях виражений життєвий досвід, узагальнена народна
мудрість. Прислів'я - не минуле, не старовина, а живий голос народу : народ
зберігає у пам'яті тільки те, що йому необхідно сьогодні і потрібно буде
завтра. Прислів'я створюються всім народом тому виражають колективну
думку. Народні прислів'я легко запам'ятовуються завдяки грі слів, різним
співзвуччям, римам, ритміці. В них відображається система поглядів
українського народу на формування моральних якостей особистості.
Близькі до прислів'їв приказки. Відрізняються лише тим, що у
приказках немає висновків, повчань, які є у прислів'ях. Приказка тільки
натякає на висновок. Прислів'я - це поширене повне речення, а в приказці
висловлюється незакінчена думка. Приказка дає дотепну оцінку події,
вчинкам людини, але тут нема повчань, висновків. [10]
 36

У прислів'ях та приказках всі слова вжиті переважно у прямому

значенні, як ось : «Вік живи - вік учись». Та все ж багато з них мають
переносне значення, людям на здогад: «Порожня бочка гучить, а повна
мовчить». Звичайно, з порожньою бочкою народна мудрість порівнює
людину, яка багато говорить, а все це непотрібне; а з повною - ту, яка
мовчить, виважує кожне слово, щоб воно було мудре і лагідне.
У прислів'ях і приказках використовуються різні художні засоби:
метафори («Заздрість - здоров'я з'їсть»), порівняння («Повертається, як
ведмідь за горобцями»), епітети («Від теплого слова і лід розмерзається»).
Прислів'я та приказки не мають чітко визначеної будови. Тут можливе
римування слів та ритміка: «Хто людей питає, той розум має». Та в більшості
прислів'їв це звичайна прозова мова, в якій головну роль відіграє не форма, а
зміст. Кожне прислів'я чи приказка - утвердження народної мудрості, наказ
прийдешнім поколінням, добра порада [48].
Походження прислів'їв і приказок таке ж давнє, як і мовлення людини.
У глибоку давнину їх ще називали приповідками, пословицями. Глибокий
зміст прислів'їв і приказок, їхня мудрість, стислість, високохудожня форма
завжди привертали і привертають увагу письменників. Вони збирають їх,
записують і використовують цей вид усної народної творчості у байках,
оповіданнях, поезії, тощо.
Прислів'я та приказки збагачують наше мовлення, роблять його
образним, яскравим. За змістом їх можна об'єднати у певні тематичні групи:
про Батьківщину, · про природу, про навчання і розум, про працю, про
здоров'я, про дітей і батьків, про родину - сім'ю, про правду і кривду, про
добро і зло, про честь і совість, про дім і господарство, про взаємність, про
вдячність, про молодість і старість. Особливо великий масив становлять ті
прислів'я та приказки, в яких ідеться про особливості людського характеру.
Прославляючи працелюбність, сміливість, скромність, кмітливість,
розсудливість, розум, вірність слову, прислів'я воюють проти ледачих,
пихатих, скупих, брехунів, базік. Зокрема, прославляючи працелюбність,
 37

використовували таке прислів'я: «Без роботи день роком стає». Щоб дитина
була сміливою, а не боягузом, їй казали – «На сміливого собака гавкає, а
боягуза кусає». Засуджуючи ледачих, в народі казали – «Тяжко тому жить,
хто не хоче робить». Застерігаючи дітей від брехні, їм казали – «Правда із
дна моря виринає, а неправда потопає».
Особливе місце в дитячому фольклорі належить загадці. Вони існують
як окремий, самостійний фольклорний жанр. Все, що раніше було для дитини
предметом знайомства і відстороненого спостереження, що становило фон і
простір її життя, стає предметом загадування.
Загадка — гра в пізнавання, відгадування, викриття того, що заховано і
приховано, що представлене в іншому образі, іншій якості. Загадки не є суто
педагогічним явищем. Образність, несподіваність зіставлення,
нестандартність мислення — цьому вчать дитину загадки. Загадка є
важливим атрибутом чарівних казок. Знання загадок не тільки розвиває
пам’ять, а й виховує поетичне відчуття, готує дитину до сприйняття
літератури [32].
Поетичну групу українського фольклору складають також пісенна
творчість. Українська пісня – це невичерпне джерело національної культури.
Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків
українських пісень.
Для ознайомлення з пісенною народною творчістю використовують
колискові та народні пісні, частівки, голосіння та думи.
Колискова пісня - одна з найдавніших поетичних форм, яка пройшла
багатовіковий шлях розвитку. Її фольклорна традиція бере початок із
глибокої давнини.
Колискова із самого початку виникла як самодостатній жанр, у
визначенні якого одним із найважливіших критеріїв є чітко виявлена
конкретна функція - приспати дитину, - яка й дозволяє виділяти колискові у
самостійний та самобутній жанр. Окрім цієї основної функції, колискові
виконують ще цілий спектр інших важливих функцій, властивих мистецтву в
 38

цілому та фольклору зокрема, - виховну, естетичну, пізнавальну. Адже

колискова впливає на морально-етичний, психічний, естетичний і навіть
фізичний розвиток. Саме поетичне слово материнської колисанки є одним із
тих перших факторів, які формують духовний світ дитини, сприяють
виникненню перших мрій, допомагають навчитися розуміти довкілля,
виховують любов до рідного слова.
Через колискові пісні дитина оволодіває первинним мовним
словником, без якого пізнання навколишнього світу, розвиток мислення не
можливі. Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду,
поважати старших. Із колискової народжувалися інші пісенні жанри [57].
Зокрема, слідом за колисковою піснею до життя дитини входять
різноманітні пестушки, потішки та забавлянки. І якщо роль колисанок
полягає у заспокоєнні дитини, то призначення останніх - створити радісний,
бадьорий настрій, викликати приємні почуття та позитивні емоції. Ці
невеликі твори є добрими помічниками батьків у нелегкому завданні -
виростити здорову та гармонійно розвинену людину.
Найпростішим з усіх вищеназваних жанрів є пестушка. Спочатку
дитина не розуміє змісту слів пестушки. Але внаслідок особливого
мелодійного звучання, ритмічної організації твору, його своєрідної ніжної
мелодики малюк, отримуючи задоволення від звукової організації мовлення,
поступово починає схоплювати і сприймати звукові одиниці твору.
Потішки, зберігаючи спільність тематики із пестушками, вже більше
наповнені рухом та діями, що їх відтворюють самі слухачі. Батьки самі
відчувають життєву потребу у пестушках і потішках. Фольклор пестування є
необхідним для встановлення контакту з дитиною.
Щодо забавлянок, то ними називають різноманітні за будовою,
сюжетною тематикою та системою образів твори, що їх призначення
пояснюється, власне, назвою - забавити, розважити дитину. Забавлянки,
значно втрачаючи елементи дії та руху під час виконання, у порівнянні з
потішками та пестушками, спрямовані на старших за віком дітей. Забавлянки
 39

відзначаються більшим лексичним діапазоном, що стає можливим внаслідок

розширення кругозору дитини, яка подорослішала. Окрім того, у творах
цього типу вже оформлюється сюжетна лінія, образи набувають
самостійності та певного пізнавального значення. Інакше кажучи, у
забавлянках починають висуватися на перший план естетичні завдання [48].
Народна пісня - це невеликий усний віршований твір, що співається. За
змістом інколи вони нагадують казки, а природні явища та рослини у них
можуть бути зображені як живі істоти. Минають віки, зміцнюються
покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю
полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок,
розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі.
Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати
специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Первинне
ознайомлення з народною піснею супроводжується запрошенням співаків
(артистів, батьків, співробітників у національних костюмах), які
супроводжують своє виконання емоційною розповіддю про зміст пісень,
зв’язки їх із життям народу.
Веснянки та гаївки – це найдавніші містерії весняного пробудження,
коли вся природа сповнюється новими животворними силами, щебетом
пташок, запашним цвітом, радістю життя.
Гаївки дуже щедро ілюструють дохристиянські магічні культи,
ворожіння, любовні чарування. В них розкривається життя народу, його
ставлення до всіх життєвих ситуацій. У гаївках багато гумору, жартів,
особливо в переспівах дівчат та хлопців.
Значний пласт усної народної творчості складає власне дитячий
фольклор. Він є зразком художнього слова, першим знаком національної
культури, з яким зустрічається дитина у своєму житті. Він поділяється на два
великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими та власне дитячі
пісні та ігри, заклички, примовки, дражнили, скоромовки, лічилки тощо) [8].
 40

Нині серед дітей у більшій шані, ніж інші форми фольклору, лічилка.
Жодна дитяча гра не обходиться без лічилок. Тому вони дуже часто
використовуються під час змагань, ігрових уроків, щоб визначити черговість
виступу тієї чи іншої команди, групи, окремих дітей.
Лічилки - невеликі віршовані твори, якими визначаються роль і місце у
грі кожного з її учасників, спосіб здійснення об’єктивної справедливості. В
основі багатьох лічилок лежить лічба, часто у вигляді переінакшених
числівникових форм (одіян, двіян, тріян), слів позбавлених з сенсу (ені-бені,
калякі, шмакі). Сюжетні лічилки - сучасніші за походженням, вони є
звичайними віршиками на різні теми [2].
Походження закличок дуже давнє, пов’язане з вірою в магічну силу
слова. Звичайно, на сьогодні заклички та промовки втратили початкове
значення, стали елементом дитячих ігор. Заклички походять від слова
закликати – звати, просити, запрошувати; примовки – примовляти,
приговорювати. Вони спрямовані до явищ природи: сонця, дощу, вітру. Це
короткі, здебільшого віршовані звертання до тварин, птахів, наслідування
пташиних голосів [12].
Дражнилки як фольклорний жанр – це насамперед природня потреба в
критичному ставленні до вчинків та формуванні позитивної поведінки тощо.
Своєрідним художнім жанром народної творчості є скоромовки -
невеликі прозові або віршовані твори, гумористичного спрямування, які
складно вимовляти без належної практики. Специфіка творів полягає у тому,
що вони повинні вимовлятися дуже швидко. Це надає їм ігрового характеру.
Краса скоромовки полягає у тому, що з першого разу її взагалі важко
промовити, адже за правилами гри скоромовку не читають, а повторюють зі
слуху, що значно важче. Гра полягає не тільки в тому, щоб дібрати важкі для
вимови звукосполучення, а й у плутанині, у постійній перестановці звуків:
той, хто прагне швиденько розповісти скоромовку, часто потрапляє у смішне
становище, "спотикаючись" чи перекручуючи слова.
 41

Цінність скоромовки виражається не у смисловому навантаженні, а в

такому підборі і розстановці слів, вимова яких вимагає від мовця певних
зусиль і сприяє виробленню дикції, правильної артикуляції, що підвищує
його культуру мовлення.
За змістом вони подібні до небилиць, бо поєднання співзвучних слів не
завжди має логічний зв'язок. Скоромовки легко засвоюються дітьми і,
поширюючись із уст в уста, найчастіше втрачають автора, поповнюючи
собою скарбницю дитячого фольклору. Діти сприймають скоромовки як
своєрідну гру, розвагу. Тексти легко запам'ятовуються, бо римовані або
ритмізовані. Народна педагогіка здавна використовувала скоромовки як засіб
розвитку мовного апарату дитини, постановки правильної артикуляції звуків.
Зміст скоромовок нескладний, пов'язаний з повсякденним життям людини,
природою, близький і зрозумілий дітям [8].
Один із фольклорних жанів, запозичений з календарно-обрядового
циклу — ігри. Дитячі ігри — трансформовані, спрощені варіанти народних
ігрищ, які первісно мали ритуальне значення. Вони становлять єдиний жанр
дитячої драматургії, тобто вид творчості, де люди грають ролі відповідних
персонажів, імітуючи їхні рухи, мову, вчинки. Ігри бувають дуже
різноманітними. Найдавніші за походженням — хороводні драматичні ігри,
які колись були частиною весняного календарного обряду (і подекуди ще й
сьогодні побутують серед молоді). Основна їх тематика — землеробська
праця. Рухами і словами відтворюються різні її етапи (сівба, зростання,
збирання) — «Просо», «Мак» та ін. Другу групу становлять драматичні
мініатюри з імітацією вчинків та поведінки звірів, птахів: квочка захищає
курчат від шуліки («Шуліка»), вовк краде вівці («Вовк і вівці»), кіт ловить
мишу («Котика і мишки») і т. п. Первісно вони могли виконувати роль
оберегів, пов´язаних з тотемними культами предків-тварин. Суто спортивні
ігри, які полягають у змаганні наввипередки, стрибках, киданні предмета, —
не такі давні. Вони наслідують змагання дорослих у виявленні
найсильнішого воїна, найспритнішого мисливця. Є ряд ігор, мета яких —
 42

знайти сховану річ, відгадати загадки та інші завдання, що містять відгомін

давніх випробувальних звичаїв. Найбільш поширеною є гра в хованки,
основний задум якої «стати невидимим» та перехитрити суперника, що
перегукується з відповідними мотивами казок. Усі ігри супроводжуються
словесними формулами, часто поетичними вставками різного призначення:
одні — сигналізують про початок гри, про її етапи, інші — коментують
драматичні дії.[36]
Багато традицій та обрядів пов'язано з народними іграми, які створені
народом так само, як казки, приказки, загадки. Вони передаються з покоління
в покоління. В їх змісті відбито національну психологію кожного народу: у
всіх народів існує чималий запас ігор, котрі якоюсь мірою відбивають побут
народу. В них діти відображають те, що спостерігають у родинному колі.
Перші записувачі та збирачі українських народних ігор з'явилися в XIX
ст. Це етнографічні праці Н. Маркевича, П. Чубинського, О. Богдановича.
Народна гра – природний супутник життя дитини, джерело радісних
емоцій, криниця знань, естафета традицій поколінь. У ній яскраво
виражаються спосіб життя людей, їхній побут, праця, бажання оволодіти
мудрістю, красою, бути сильним, спритним, вольовим, уміти досягати мети [69].
Інтерес до народних ігор не згасає. Вони віддзеркалюють своєрідність
культури нації, сприяють розумінню національного образу світу. Народні
ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або випадок, близький
за своїм змістом дитині. Народні ігри супроводжують свята та національні
обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов'язані з хліборобською та
землеробською працею.
Народні ігри як фольклорний жанр мають специфічні особливості. Це
ігри гуртові, вони об'єднують від 10-ти до 20-ти і більше дітей, їх структурна
особливість дозволяє об'єднати всіх бажаючих грати.
Народна педагогіка визначає дві групи дитячих ігор: спонтанні
(виникають стихійно чи як наслідування дій дорослих) та розважальні (ігри з
готовими правилами, які створювалися і змінювалися народом упродовж століть) [24].
 43

Види українських народних ігор:

1. Сезонно-обрядові ігри типу „Кривий танець”, „Горішок”, „Горидуб”.
В давні часи такі ігри проводилися в певні пори року, у дні календарних свят
і супроводжувалися обрядовими піснями й хороводами. Деякі з них
починалися магічними звертаннями-закличками до сил природи, птахів.
2. Побутові народні ігри – ігри, в яких відображувався побут людей,
праця українського народу (землеробство, тваринництво, ковальство,
мисливство, рибальство), певні стосунки у суспільстві, правила, норми
поведінки. Такі ігри вимагають певних умінь драматизації, виразного
мовлення: „А ми просо сіяли”, „Гуси”, „Нема пана вдома”, „Коваль”.
3. Ігри-ловитки: „Піджмурки”, „Латка”, „Квач” – безсюжетні ігри, в
яких удосконалюються навички швидкого бігу.
4. Ігри-забави та ігри-атракціони, вони мають естафетний характер з
елементами змагань: стрибки на одній нозі (іншу тримає товариш), закидання
м’ячів у рухому ціль, перетягування каната, ходьба на низьких ходулях,
підстрибування та ловіння ласощів (бублика, цукерки) зубами –
„Перетягування бука”, „Пес”. Сюди ж можна віднести гойдання на
гойдалках, катання на саморобних каруселях, лазіння по гладенькому
стовбуру тощо.
5. Ігри з силовими випробуваннями суто для хлопчиків: „Бій півнів”.
6. Ігри-забавлянки – веселі, жартівливі ігри комічного характеру, які
привчають до розуміння жарту: „Ледачий Гриць”.
7. Хороводні ігри: „Подоляночка”, „Джерельце”.
Народні ігри багатоваріантні. Одна й та сама гра у різних регіонах
України має не однакові приспіви, повтори. За своєю структурою більшість
народних ігор прості, однопланові, завершені, в них в єдине ціле
поєднуються слово, рух, пісня [43].
Перелік жанрів і жанрових різновидів українського фольклору,
наведений вище, охоплює лише найосновніші з них і лише частково
торкається так званих відчужених пластів народної творчості [55].
 44

1.3. Народний фольклор як засіб формування уявлень про національну

культуру дітей дошкільного віку

У попередні десятиліття у вихованні часто домінували однобічність,

поверховість, втрачався комплексний підхід до формування цілісної
особистості, її національної культури зокрема засобами українського
фольклору. Педагоги розглядали народний фольклор в основному лише як
одне з джерел пізнання соціальної боротьби народу в минулому і як один із
видів мистецтва, хоч перше явно переважало останнє. Насправді ж фольклор
є невичерпним джерелом виховання підростаючого покоління. У ньому
відбивається життя народу, його історія, мова, мораль, національний
характер, світогляд, народна мудрість. Отже, він є важливим засобом
комплексного впливу на підростаючі покоління і займає чільне місце серед
системи засобів формування їх національної культури.
Своєрідність народного фольклору проявляється у відповідності
образів та ідей віковим особливостям дітей, поєднанні словесного матеріалу з
елементами гри. Йому властиві життєвість змісту, велика емоційна сила,
яскрава образна виразність, соковитий національний колорит. Через
фольклор від покоління до покоління передаються світоглядні уявлення,
морально-етичні, естетичні, релігійні погляди українців.
У фольклорних творах відображені всі етапи формування у
підростаючих поколінь нашого народу національної свідомості і
самосвідомості, патріотизму, глибоких гуманних якостей. Національні ідеї та
цінності розвивалися віками і у високохудожній формі фіксувалися в
численних жанрах і засобах усної народної творчості.
В умовах незалежної України у дошкільному вихованні фольклор має
пізнаватися кожною дитиною як багатожанрова і цілісна система. Тільки тоді
буде забезпечуватися повноцінне використання потужного виховного
потенціалу фольклору [47].
 45

Кожному вихователю варто брати до уваги, що численні фольклорні

жанри розвиваються не самі по собі, ізольовано один від одного, а в тісному
взаємозв'язку і взаємовпливі. Вся сукупність жанрів фольклору становить
усну народну творчість, яка відтворює систему національної духовності,
свідомість і самосвідомість народу.
У жанрах фольклору, в усій розмаїтості його змісту відображено
українську ментальність, багатогранний і самобутній внутрішній світ
українців. У фольклорних творах ми глибше пізнаємо самі себе, свою
національну психологію. Фольклорні твори рясніють крилатими виразами,
мудрими порадами, доречними жартами, довірливою усмішкою, створюючи
в дітей психологічний комфорт, оптимістичний настрій, радість пізнання,
енергію життєутвердження.
Народний фольклор сприймається дітьми з великою цікавістю, живо,
емоційно. Діти любитимуть фольклор як творчий спадок предків, як високе
національне мистецтво, як скарбницю рідної духовності. У них поступово
формуватимуться вміння застосовувати ідеї, засоби фольклорних творів у
життєвих ситуаціях, готовність і здатність складати нові твори у стилі
відомих їм фольклорних творів. Отже, дитячий фольклор відзначається
надзвичайно великим виховним і розвивальним потенціалом. Він сприяє
здійсненню основних функцій виховання: турботі про моральне здоров’я
підростаючого покоління, розвитку розумових здібностей і підготовці до
корисної діяльності [55].
Через колискову пісню, забавлянки, народні казки, ігри, лічилки,
загадки тощо здійснюється прилучення дітей до національної культури і
підвищується національна свідомість підростаючої особистості.
Для кожної дитини фольклор рідного народу – це висока і єдина школа
національного світосприймання, яка починається з колисковими у перші
місяці її життя і згодом сприяє усвідомленню нею себе як представника своєї
нації. Це специфічна духовна школа, засоби впливу якої на емоції, почуття,
розум дитини є незамінними. Фольклорні образи, ідеї, символи, відображені
 46

в них моральні згустки відіграють величезну роль у пробудженні і розвитку

національної культури, свідомості і самосвідомості. Вони вчать дітей любити
землю, батьків, працю, захищати правду, поважати старших [41].
Могутніми засобами народної педагогіки є рідна мова, дитячий
фольклор, пісенна та художня народна творчість, дотримання національних
традицій, звичаїв, свят та обрядів.
Мова – унікальний засіб прилучення людини до цінностей духовної
культури різних поколінь. Загальновизнана істина: запорукою успішного
формування особистості виступає вільне володіння рідним словом, яке
породжує схильність та інтерес до вивчення інших мов [48].
Художня література так само, як і рідна мова є носієм національної
культури. Твори художньої літературу виконують функції пропаганди
національної культури, транспортуванням, переливання її національних
цінностей у скарбницю світової літератури, культури.
Український дитячий фольклор виступає як могутній виховний засіб,
створений для дітей з метою впливу на їхній розвиток, як феномен дитячої
мовленнєвої творчості, що поєднує приклади словесної гри самих дітей,
твори, складені ними за зразками улюблених фольклорних жанрів.
Саме дитячий фольклор є першим зразком художнього слова, першим
знаком національної культури, з яким зустрічається дитина у своєму житті.
Народ – мудрий вихователь, втілив у фольклорному творі саме те, що в змозі
сприйняти і засвоїти маленька дитина.
Український дитячий фольклор повинен висвітлювати перед малятами
найцікавіші аспекти з життя народу, закласти на цій основі початки їх
моральності. Твори повинні показати дітям глибоку значимість, істинну
людську сутність повсякденної дійсності, яку народ спостерігав, оцінював,
узагальнював і передавав з покоління в покоління у приказках, прислів’ях,
прикметах тощо [2].
Усна народна творчість є невичерпним джерелом виховання і навчання
підростаючого покоління. У ній відбивається життя народу, його історія,
 47

мова, мораль, народна мудрість. Серед величезного багатства усної народної

творчості в роботі з дітьми раннього та дошкільного віку використовують
колисанки, забавлянки, пестушки, потішки, небилиці, заклички, примовки,
голосилки, мовчанки, лічилки, прислів'я, загадки, дражнилки, мирилки.
Уже на першому році життя дитині співають народні колисанки.
Народні колискові пісні, як відзначає М.Г.Стельмахович, учать любити рідну
землю, батьків, працю, захищати правду, поважати старших[60].
Мова колискових пісень барвиста, соковита, приваблива, сюжети
прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для
дитини людей - матері, батька, братиків і сестричок. Вони належать до поезії
пестування. Колисанки розвивають слух та чуття мови, відчуття мелодики
української мови, створеної народом. Колискові пісні глибоко гуманні й
зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони збагачують
словник дітей пестливою лексикою: голівонька, рученьки, ніженьки, дитятко,
хлоп'ятко, малесенька, хатинонька. У колискових піснях присутні чарівні
образи сну, дрімоти.
У дошкільному закладі колискові пісні заучують на музичних заняттях,
використовують у дидактичних іграх: «Покладемо Ганю спати», «Катруся
хоче спати». Діти разом з вихователем, вкладаючи ляльку спати, співають
українські народні колискові пісні. З дітьми старшої групи доцільно
організувати вечір українських колискових пісень «Колисковий віночок», під
час якого діти вкладають спати ляльок, ведмедиків, зайчиків, інсценують
зміст різних колисанок.
Потішки, пестушки, забавлянки супроводжують перші рухи дитини. Це
елементарні словесно-рухові ігри дітей з пальчиками, ручками, ніжками,
іграшками, різними предметами, їх мета - розвиток дрібних м'язів дитини,
ознайомлення з трудовими процесами, побутом народу. Український
фольклор зберіг забавлянки - ігри з пальцями на руках («Ладусі-ладусі»,
«Наш хлопчик», «Печу, печу хлібчик», «Тосі-тосі» і т. ін.), з різними
частинами тіла («Іде коза рогатая», «Водичко, водичко»).
 48

Народ створив забавлянки, що знайомлять дітей з трудовими

процесами: «Сорока-ворона», «Гу-ту-ту, гу-ту-ту», «Два півники»,
«Столярики-молодці», «Куєм, куєм ніжки», «Гандзуню-мадзуню».
Є також забавлянки на розвиток уваги і зосередженості. Вони
побудовані «ланцюжком» у розмовній, діалогічній, дотепній формі:
«Прослужив я в пана рік». «Задумала бабусенька», «Ой, загадав комарик».
У забавлянках широко використовуються звуконаслідування: «Дир-
дир-дир, диркач, загубив плескач...». Близькі до забавлянок народні
заклички, примовки. Заклички походять від слова закликати — звати,
просити, запрошувати; примовки - примовляти, приговорювати.
Вони спрямовані до явищ природи: сонця, дощу, вітру. Це короткі,
здебільшого віршовані звертання до тварин, птахів, комах, наслідування
пташиних голосів. Форми використання забавлянок, закличок, примовок,
пісень різноманітні. Це залежить від віку, мовленнєвого розвитку дітей, рівня
володіння українською мовою. Народні забавлянки використовуються в
таких формах: розігрування їх змісту, інсценування та драматизація,
заучування, прослуховування в записах.
Розігрування потішок проводять у групах раннього віку (переважно
індивідуально чи з двома-трьома дітьми) та у другій молодшій групі з
підгрупами дітей. Розігрування потішок супроводжується наочністю й
активною діяльністю дітей. Одну й ту саму потішку розігрують кілька разів
(три-чотири). У перший раз вихователь сама читає і показує іграшки чи дії на
ляльці. Потім поступово залучає дітей до виконання окремих дій, повторення
окремих слів. Коли потішка розігрується в останній раз, дитина повністю
виконує всі дії, повторює слова, вирази або навіть увесь текст.
При повторному розігруванні забавлянки (через день-два) діти можуть
виконувати всі дії на слова і прохання дорослого: зняти з ляльки чобіток,
узяти молоток і підбивати чобіток. Вихователь стимулює дітей (рідною
мовою) до промовляння слів забавлянки.
 49

Інсценування та драматизація творів усної народної творчості

проводяться у старших групах дошкільного закладу за змістом знайомих
дітям творів у години розваг у другу половину дня. Усі діти сидять на
стільчиках півколом. Одну потішку драматизують чи інсценують три-чотири
рази. 3 дітьми старшого дошкільного віку влаштовують вечори розваг за
мотивами творів українського народного фольклору.
Серед малих жанрів усного народного епосу особливе місце займають
прислів'я, приказки, загадки.
Прислів'я - це влучний і образний народний вислів, який узагальнює
різні явища життя і має повчальний характер. Найчастіше вони утворюються
за принципом аналогії. Наприклад, прислів'я «Куй залізо, поки воно гаряче»
цінне не своїм прямим змістом, а тим, що воно може широко
використовуватись у різноманітних аналогічних ситуаціях, тобто в
переносному значенні.
Народ висміює ледарів, нероб і оспівує трударів: «Хто не боїться праці,
той і голоду не знає», «Хто діло робить, а хто ґави ловить» тощо.
Велику групу становлять прислів'я повчального характеру, з яскраво
вираженим моральним змістом. У них висміюються негативні риси і вади
людини і прославляються чесність, правдивість, хоробрість, мужність тощо.
Кому не відомі такі влучні приказки, як «Краще не обіцяти, як слова не
здержати», «Як «на» - то чує, а як «дай» - то глухий», «Хитрощами недовго
проживеш», «Хитрий, як лисиця», «Друзі пізнаються в біді» і т. ін. Прислів'я
і приказки - це своєрідний кодекс моральної поведінки і кожний може тут
знайти пораду, підтримку, осуд.
Прислів'я доступні дітям усіх вікових груп. Вони входять до складу
занять із розвитку українського мовлення, ознайомлення дітей з
українськими народними традиціями, обрядами, побутом, рідною природою.
Заучують прислів'я індивідуально або з невеличкою групою дітей упродовж
дня. При цьому вихователь промовляє: «А в Україні в народі говорять:
«Сьогодні ти смієшся з нього» а завтра - він з тебе».
 50

Широко використовуються прислів'я та приказки в повсякденному

житті. Тут завжди можна знайти привід для тієї чи тієї приказки.
На прогулянці взимку до речі будуть такі прислів'я: «Любиш їздити -
люби і саночки возити», «Як захоче коза сіна, то до воза прийде». Під час
сніданку, обіду, вечері можна використати такі прислів'я: «Кашу маслом не
зіпсуєш», «Дорога ложка до обіду» тощо. Під час спостережень за
природними явищами вихователь використовує такі прислів'я: «Багато снігу
– багато хліба», «Де багато пташок, там нема комашок» і т. ін.
Прислів'я на моральну тематику використовують після читання
художніх творів. Так, у бесіді після читання творів про чесність, правдивість
можна використати такі прислів'я: «Правда і в морі не втоне», «Краще гірка
правда, ніж солодка брехня», «На злодієві шапка горить» і т. ін.
Бесіду про сміливість і хоробрість супроводжують такі прислів'я:
«Страху немає там, де його не бояться», «Вовків боятися - в ліс не ходити».
Праця дітей на ділянці дошкільного закладу, на городі
супроводжується прислів'ями: «Як посієш, так і пожнеш», «Щоб мати, треба
працювати» і т. ін.
На заняттях з образотворчої діяльності, коли діти виготовляють різні
речі, іграшки, малюють, ліплять, до тих, хто поспішає, не старається,
вихователь застосовує прислів'я: «Поспішиш - людей насмішиш», «Косо –
аби живо», «Лінощі псують людину» тощо.
У старших групах можна провести заняття цілком побудоване на
українських народних прислів'ях та приказах - «Чому так у народі говорять?»
Для цього вихователь добирає прислів'я за кількома моральними темами,
наприклад, про скромність, ввічливість, дружбу, чесність, правдивість,
сміливість. Заняття починається з прислів'я. наприклад, такого: «Хвалько -
пустий чоловік». Діти пояснюють зміст прислів'я, наводять конкретні
приклади з художньої літератури про скромних та хвальків, називають
знайомі прислів'я на цю тему, аналізують поведінку дітей своєї групи. Після
цього пропонується інше прислів'я, заняття продовжується.
 51

Для того щоб прислів'я увійшли в активний словник дитини,

вихователю потрібно постійно стимулювати дітей до вживання їх як на
занятті, так і в повсякденному житті. Стимулюючи дітей промовляти
прислів'я і приказки, вихователь стежить за правильною вимовою слів
українською мовою згідно з літературними нормами.
Народні прислів’я та приказки лише тоді можуть бути ефективним
засобом виховання національної культури дошкільників, якщо вміло з ними
поводитись і доречно користуватися. Вони вчать любити рідний край,
прославляти героїзм та стійкість у боротьбі за свою землю [48].
В українській системі виховання чільне місце відводиться
відгадуванню загадок. У наш час загадка використовується з виховною
метою, для розвитку в дітей кмітливості, уміння зіставляти, у звичайному
бачити прекрасне, привабливе, гарне і таємниче. Коли діти систематично,
упродовж тривалого часу відгадують загадки про рослин і тварин, життя людей,
природні явища, вони глибше пізнають скарбницю народної мудрості [32].
1.1Загадка - це стислий поетичний, алегоричний опис якогось предмета
чи явища, дається у формі запитання, описового речення чи у віршованій
формі, що потребує відповіді.
Загадка містить порівняльні ознаки, за якими потрібно встановити, що
це за річ чи явище. Основне призначення загадок - оцінка знань людини, ЇЇ
спостережливості, кмітливості, допитливості.
Загадки використовуються в дидактичних цілях з метою розумового
виховання людини, як засіб навчання та організації дозвілля. Кожна загадка
це своєрідне логічне завдання, яке потрібно розв'язати, тобто на основі
аналізу його умови знайти правильну відповідь. Таке розгадування потребує
активної мисленнєвої діяльності людини.
Високо оцінювали народні загадки видатні педагоги ЄЛ.Тихеєва та
Є.М.Водовозова, К. Д. Ушинський. Є.І.Тихеєва неодноразово підкреслювала
доступність загадок для дітей, оскільки в них вдало поєднуються елементи
 52

конкретного, елементи гри з елементами загального, і тому вони легко

сприймаються дітьми [10].
Діти дуже люблять загадувати і відгадувати загадки. Загадки
розвивають їхні мисленнєві процеси - аналіз, синтез, абстрагування,
порівняння, узагальнення, міркування, доведення; привчають до
самостійності мислення. Загадки слугують і виховним цілям, впливають на
естетичне і моральне виховання, розвивають поетичне сприймання довкілля.
Це такі загадки, як «Маленький, чепурненький крізь землю пройшов,
червону шапочку знайшов» (Гриб), «За лісом-лісом синенький вогонь
горить» (Льон).
Українські народні загадки багаті на образні, поетичні вирази, мудре,
дотепне слово. Ось як влучно сказано в загадці: «Ой за лісом, за пралісом
золота діжа сходить» (Сонце).
Загадки загадують дітям усіх вікових груп (четвертого - сьомого років
життя). Їх використовують як у повсякденному житті, так і на заняттях.
Ставляться відповідні вимоги і до літературного оформлення
української загадки. Кожна загадка, що пропонується дошкільникам, повинна
бути написана образною простою і літературною українською мовою. Не
припустимі в загадці вульгаризми, діалектизми, просторічні вирази.
Повсякденне життя - широке поле для використання загадок у роботі з
дітьми дошкільного віку.
Є.І.Тихеєва рекомендує вчити дітей складати описові загадки. Заняття
будується за такою схемою:
1. Загадування вихователем народних загадок.
2. Зразок описової загадки, складеної вихователем.
3. Складання дітьми описових загадок.
Наприклад, зразки описових загадок з теми «Тварини»: «Високий на
зріст, товсті ноги, довгий-довгий ніс» (Слон); «Довгий пухнастий хвіст,
чотири лапи, носик гострий, жовте хутро» (Лисиця).
 53

У старшій групі влаштовують літературний ранок з теми «Усна

українська народна творчість».
Для того щоб твори усної народної творчості завжди були постійними
помічниками вихователя, їх потрібно збирати, групувати за темами і
оформлювати в альбом у дошкільному закладі. Так, у педагогічному кабінеті
дошкільного закладу повинні бути тематичні альбоми з прислів'ями («Про
працю», «Про сільське життя», «Прислів'я на морально-етичні теми» тощо),
загадками («Рослини», «Птахи», «Овочі», «Фрукти» і т. ін.), скоромовками.
Постійне використання малих поетичних жанрів фольклору в
дошкільному закладі сприятиме збагаченню українського мовлення дітей
чудовими народними зразками, образними виразами, перлинами народної
мудрості, формує уявлення дітей про національну культуру.
У різні часи народ широко використовував казки як засіб виховання у
дітей почуття патріотизму та гуманізму, любові до праці, високих моральних
якостей. Поетика казок сприяла естетичному вихованню дітей, розвивала в
них художній смак, творче уявлення, любов до рідного слова.
Золота скарбниця усної народної творчості надзвичайно багата й
різноманітна. Серед дітей найпопулярнішим жанром є народна казка.
Народні казки легко сприймаються дітьми завдяки своєрідним
художнім засобам. Це алегоричність, гіперболізація, ретардація, магічність,
зачини, кінцівки, повтори.
Алегоричність (перенесення) виступає в олюдненні птахів, звірів, явищ
природи. Вітер, сонце, мороз розмовляють по-людськи.
Гіперболізація (перебільшення): Кирило Кожум'яка розриває
одночасно дванадцять шкур, а в дідову рукавичку вміщується семеро тварин,
від палиці Івана-мужичого сина нагнулись усі дерева та затремтів царський
палац.
Ретардація (уповільнення): лисиця тричі вмовляє півня відчинити
віконце («Котик і півник»), баран тричі дістає одну й ту саму вовчу голову
 54

(«Цап та баран»), коза-дереза тричі обманює діда. Це допомагає дітям краще

запам'ятати казку.
У казках діють магічні числа 3, 7, 9, 12 (вовк та семеро козенят,
дівчинка-семилітка, дванадцять голів).
Сприймання та розуміння дітьми українських народних казок залежить
від уміння розповідати казку дорослим, від особистості та стилю оповідача.
Однією з вимог до розповідача казки є емоційність. А.І.Нікіфоров виділяє
три основні види емоційного розповідання казки: театралізація - розігрування
та показ казки вихователем (тіньовий, іграшковий, ляльковий театри);
декламування - своєрідна гра інтонацій, слів-повторів, пісень, віршиків;
ритмізування - ритміко-речитативна розповідь, на одній ритмічній кривій, з
однією інтонацією.
Казки дітям читають, розповідають у супроводі наочності на заняттях з
художньої літератури та впродовж дня у вільний від занять час. У ранньому
та молодшому віці на початкових етапах навчання дітей української мови
вступна бесіда проводиться рідною мовою дітей, а казка розповідається
українською в супроводі наочності. Після розповідання казки педагог
стимулює дітей повторити окремі образні вирази, слова, повтори
українською мовою: вовчику-братику, вовк-панібрат, пан Коцький, коза-
дереза. Діти повторюють українською мовою зачини, кінцівки, заучують
пісню Колобка, Телесика, Кози-Дерези. При цьому вихователь стежить за
правильною вимовою слів українською мовою. Наприклад, розповідання
української народної казки «Дід та баба» дітям третього року життя.
Вихователь розповідає казку українською мовою в супроводі наочності
після того, як діти слухали цю казку російською мовою (варіант російської
народної казки). На початку заняття вихователь показує персонажі (дід, баба,
курка, яйце) до знайомої казки, діти їх упізнають, називають (російською
мовою). Після розповіді вихователь стимулює дітей повторити окремі фрази
українською мовою: «дід бив, бив - не розбив, не плач, діду, не плач, бабо» і
т. ін.
 55

Після розповідання казки проводиться бесіда за її змістом у супроводі

ілюстрацій, дітей залучають до драматизації знайомих казок. Коли діти
знатимуть п'ять-десять українських казок, вихователь може провести
тематичні заняття «Подорож у країну казок», «Свято казки», «У нас у гостях
казка», «На гостинах у казки».
Ознайомлення дітей з народними іграми розпочинається з попередньої
розповіді про життя того народу, у чию гру будуть грати, показу предметів
побуту і мистецтва. Це дозволяє сформувати уявлення про те, що в грі
відображається життя народу [64].
Народні ігри – неоціненний виховний скарб, який залишили нам наші
прадіди. Вони є чудовим засобом усебічного виховання дошкільнят:
сприяють розширенню уявлень дітей про навколишній світ, їхнього
кругозору, розвитку кмітливості, логічного мислення, психічних процесів,
загартуванню волі, витримки і, зрештою, залученню дітлахів до вивчення
історії свого народу.
Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали К. Ушинський,
Є. Водовозов, Є. Міхеєва, С. Русова, О. Усова, В. Сухомлинський та ін.
Відомий український вчений В. Верховинець писав, що через народні
ігри можна «виховувати в дитини всі властивості, котрі ми шануємо у людей
і котрі нам хотілося б прищепити малечі різними оповіданнями, бесідами та
навчанням» [21].
Відродженню та ефективному впровадженню у виховний процес
народних ігор присвячено чимало сучасних наукових досліджень: А.
Богуш, Е. Вільчковського, А. Вольчинського, Г. Воробей, Н. Луцан, Н.
Лисенко, М. Мельничук, Є. Приступи, Н. Химич, А. Цьося та ін.
Народні ігри – невід’ємна складова життя дитини в сучасному
дошкільному закладі, важливе джерело засвоєння загальнолюдських
цінностей. Розвивальний потенціал забезпечується не тільки наявністю
відповідних іграшок, а й особливою творчою аурою, яку має створювати
дорослий [69].
 56

Народні ігри є традиційним засобом в педагогіці. Вони становлять

чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її
аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий,
пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Вони створювались у процесі
культурно-історичного розвитку народу на ґрунті усної народної творчості,
національних обрядів і звичаїв. Граючи в народні ігри, діти знайомляться з
традиціями свого народу, звичаями та обрядами, віруваннями, культурою, що
є запорукою виховання національної самосвідомості. Тож не випадково
видатні педагоги закликали збирати й описувати народні ігри, щоб донести
до майбутніх поколінь колорит звичаїв, оригінальність національного
самовираження, своєрідність мови. При умові їх раціонального
використання, вихователь може досягти відчутних позитивних результатів у
справі всебічного розвитку особистості в перші роки її формування. Адже
характерна особливість народних ігор – комплексний вплив на організм та
особистість дитини. Такі ігри допомагають одночасно здійснювати фізичне,
розумове, моральне, патріотичне, естетичне та трудове виховання дитини,
розвивати її емоційну сферу, формувати національну свідомість, повагу до
звичаїв та традицій рідного народу.
Народні ігри для дітей також цінні тим, що вони впливають на
виховання характеру, розвиваються моральні почуття, фізично зміцнюють
дошкільнят, викликають інтерес до народної творчості. Зокрема вони
сприяють розвитку таких моральних якостей, як дисциплінованість,
організованість тощо. Вони вчать шанувати традиції минулого, поважати
батьків, бути чесними та гідними громадянами своєї держави. Також участь у
народних іграх сприяє вихованню честі, сміливості, мужності тощо.
Вміле звертання до народних рухливих ігор у виховній роботі дає
змогу забезпечити тісний контакт дошкільного закладу з сім'єю. Також
ефективними засобами національного виховання, з погляду вченого, є
українські народні хороводні ігри [64].
 57

Народні прислів’я, приказки, казки, скоромовки в образній і ритмічній

формі відображають реальне життя у всьому його різноманітті: побуті,
суспільних явищах, праці, людських взаємовідносинах. Прислів’я, приказки
та загадки як народно-педагогічний засіб виховання формують світоглядну
систему дітей та сприяють засвоєнню етичних стереотипів поведінки через
знайомство з провідною господарською діяльністю людей, системою
моральних норм і правил тощо.
У піснях, думах, баладах та інших жанрах фольклору художньо
відображені зразки, еталони національних духовних цінностей, самобутність
української психології, які майже неможливо піддати математичним вимірам,
статистичній обробці.
Застосування засобів народного фольклору відбувається при
формуванні у дітей уявлень про природу батьківського краю, яка є
«фундаментом» національної духовності і культури. Адже вихователь
знайомить дітей з народним календарем, прикметами тощо.
Народний календар виконує найголовнішу роль природо
відповідальної програми національного виховання дітей. Він – енциклопедія
життя, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс
ідейно-моральних емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого
покоління [10].
Українські легенди, притчі, міфи, що є найпоширенішими жанрами
народної міфології, втілюють в собі могутній пізнавальний і виховний
потенціал.
Веснянки та гаївки виховують у дітей інтерес до культурної спадщини
українського народу, любов до української пісні, слова, до живої природи.
Все це складає основу морального виховання [55].
Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, як свідчать
дані, одержані нами в результаті проведеного дослідження, полягає в тому,
по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою
культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат
 58

виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на

високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють
свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте,
надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на
професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними
промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі
минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право
на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад
нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення
порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних
обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному
спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і
загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму [11].
Виховне значення звичаїв полягає в тому, що дотримання чи
безпосереднє виконання їх вимог суттєво впливає на формування морально-
естетичних стосунків між людьми, є засобом прищеплення дітям певних
моральних якостей [67].
В посібнику «Українське народознавство в дошкільному закладі»
висвітлено теоретичні засади народознавства та подано методику
ознайомлення дітей з українською національною культурою. Автори
посібника А. Богуш та Н. Лисенко радять вихователям організовуючи
народознавчу роботу з дошкільниками, в комплексі розв’язувати пізнавальні,
навчальні, розвивальні, виховні та мовленнєві завдання[10].
Потрібно розвивати у дітей інтерес до української національної
обрядовості, народних свят, ігор, народних прикмет, народної творчості
тощо… [10].
Народна педагогіка надає великого виховного значення українським
національним святам. Вони належать до групових, фронтальних форм
виховання підростаючого покоління. Діти з чотирьох - п’яти років виявляють
природний потяг до громадського життя. Вони самі стихійно групуються,
 59

об'єднуються для проведення спільного дозвілля, розваг. Кожний народ має

свої національні свята та розваги. Має їх і український народ. Отже, діти
некорінної національності, які проживають на території України, мусять з
дитинства прилучатися до національних українських свят відповідно до їх
регіону.
- Всі свята можна поділити на дві групи: традиційні, та календарні,
сезонні.
Національні свята переважно пов’язані із сезонами, порами року.
Восени святкують обжинки; взимку - Святого Миколая, різдвяні свята,
колядки, щедрівки; веснянки, гаївки, Великдень; влітку - зелені свята Івана
Купайла, Спаса.
Українці єдналися зі світом душею й оспівували його в неповторних
пісенних образах.
З початку березня по кінець червня здійснювалися весняні свята та
обряди. Головними тут були зустріч весни-красни, вітання пробудження
природи, забезпечення родючості землі. Мали місце спалення зими - Мари,
ритуальне обливання водою, розваги юнаків, дівчат.
На розлогій луці дівчата водили хороводи, співали пісень. Серед
найцікавіших дійств були забавні сценки «Кривого танцю», «А ми просо
сіяли», «Мак» і т. ін. Учасниці веснянок не тільки співали, а й відтворювали
сценки, як треба розпутувати землю, засівати її, прополювати сходи, збирати
врожай.
Веснянки та гаївки починалися й закінчувалися масовими хороводами.
Дівчата бралися за руки і робили два великі кола. Посередині, заквітчана
зеленню і першими весняними квітами, стояла Весняночка (у деяких
місцевостях її називали Подоляночкою).
Згадуючи весняні свята, неможливо обійти увагою «Великдень - свято
всіх святих». Одна з легенд оповідає, що коли Христос народився, сонце
світило дуже сильно, один день тривав тиждень. А коли Христа розіп'яли –
день поменшав.
 60

На Великдень Христос воскресає. День знову стає великим. Великдень

відзначається в першу неділю після весняного рівнодення й випадає в різні
дні в період з 22 березня по 25 квітня за старим стилем.
У четвер печуть паску, святять її у церкві, їсти не свячену - гріх. Навіть
господиня, витягуючи паску з печі. не куштує її, щоб не порушити народної
традиції.
У великодню суботу фарбують крашанки і розмальовують писанки -
яйце у слов'ян було символом перемоги життя над смертю. Парубки дарують
писанки і крашанки дівчатам, батьки роздають їх дітям.
Писанка — це весняне свято доброзичливості.
Можна розіграти з дітьми старшої групи інсценівку із святковою їжею.
Діти одягають відповідні шапочки чи костюми.
З прадавніх часів у нашому народі збереглося свято Тополі. Обирали
найстрункішу дівчину, піднімали її на руки над головою, вішали на неї
хустки, стрічки, намисто і водили її селом, полем, луками, співаючи.
У суботу перед зеленими святами - трійцею — гілки тополі разом з
гілками інших дерев втикали у ворота, щоб відігнати нечисту силу. В якій
хаті дівчина народилася, то на видному місці біля обійстя маленьку тополю
садили. Існувало й повір'я: якщо дитина горбата, треба стати під тополею,
міцно обняти її, і вона «забере» горб.
Серед рослинного світу тополя - найвиразніший жіночий символ.
Порівнюючи з деревом вроду і ставність дівчини, у народі кажуть: струнка,
як тополя; тонка, як тополя.
Серед народних свят, які відзначаються влітку, найулюбленішими є
купальські. Вони здавна були в Україні не релігійним, а народним святом
Природи, коли люди купалися, тобто збиралися докупи, купались і
запалювали вогнища, наче очищаючись вогнем і водою.
Із самого ранку селом ходять дівчата-підлітки з оберемками польових і
лісових квітів, плетуть з них вінки.
Влітку влаштовують свято косовиці.
 61

Діти виконують на музичних інструментах українські мелодії, сюжетні

танці, пісні-ігри, водять хороводи, співають пісні тощо.
Восени завжди святкується закінчення збору врожаю. Традиційно
жнива вінчає прекрасне свято - обжинки. Зібравшись великим гуртом, люди
славлять працю хліборобів, щедрий урожай. Свято починається на полі.
Здавна ведеться у кінці ниви залишати невеличкий невижатий клаптик
пшениці або жита, який у народі називають «бородою» або «козою». Його
старанно обкопують, перев'язують стрічкою, а зерно витрушують на землю,
щоб нива добре родила й на майбутнє. Біля цієї «бороди» збираються женці,
звивають останній сніп-обжинок - наряджають його. Роблять ще маленький
снопик з парної кількості колосків (20-30), перев’язують червоним шовком,
прикрашають кетягами калини («Спасова борода» або «коза»). Найкращій
трудівниці дарують вінок із колосків - символ закінчення жнив, символ краси
і величі праці.
У дошкільному закладі обжинкам можна присвятити цілий день.
Зранку - обжинкове свято, що розпочинається колективною працею на
маленькому полі; на прогулянці - народні ігри, хороводи та пісні відповідної
тематики; у другій половині дня старші вихованці можуть показати
молодшим інсценівку народної казки «Колосок». Варто на обід приготувати
страви української національної кухні. Добре, якщо в цей день періодично
звучатимуть фонограми українських народних пісень.
До зимових свят належать колядки та щедрівки, що були важливою
складовою частиною колись розгорнутого обряду зустрічі Нового року.
Виконувавсь обряд у період зимового сонцевороту (з 24 грудня по 6 січня).
Походження назви колядка остаточно не визначено, хоча вона відома
більшості народів світу. Назва щедрівка. що збереглася тільки в Україні,
точніше виявляє значення цього виду пісенності - викликати щедрість
природи величальними піснями.
Колядували хлопці, ходячи по дворах із саморобною зіркою, іноді в
супроводі переодягнених Малайки, Кози, Ведмедя, Солдата. Якщо їх
 62

запрошували до хати, вони розігрували сценки з народної вистави, в якій

пророкували добробут у господарстві.
Щедрували в новорічну ніч переважно дівчата: в перший день ходили
по хатах із засівалками чи посипалками, посипали зерном навколо себе і
виголошували коротенькі віршики-побажання.
Для кожного з цих персонажів і ритуалів є й відповідні пісні та
примовки. Подякувавши господарям за гостинність, щедрівники йдуть від
хати до хати. Добре, коли у складі ватаги є ще й музики - скрипка, баян,
сопілка, бубон. Це допомагає створити веселий святковий настрій, озвучити
вечірню тишу. Обійшовши таким чином усю околицю, щедрівники
збираються десь у хаті чи клубі і зустрічають Новий рік у веселому
товаристві. Вихователь розповідає дітям: Коли наставали Різдвяні свята в
Україні.
Кожний педагог складає свої варіанти сценаріїв національних свят,
прилучає дітей до українських народних звичаїв та обрядів.
Прилучаючись до народознавства, діти поступово утверджуються у
думці, що кожен народ, у тому числі й український, має звичаї, які є
спільними для всіх людей. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну
творчість (пісні, казки, прислів’я, приказки, ігри, загадки тощо),
розширюючи уявлення про народні промисли (вишивка, петриківський
розпис, яворівська іграшка), вони поступово отримують більш-менш цілісне
уявлення про втілену в художній і предметній творчості своєрідність
українського народу. Водночас у дітей розширюються знання про характерні
для рідного краю професії людей, про конкретних представників. При цьому
вихователь повинен не стільки піклуватися про збагачення знань, скільки про
їх творче засвоєння, розвиток почуттів дітей. У дошкільному віці вони
залюбки беруть участь у народних святах і обрядах, пізнаючи їх зміст,
розвиваючи художні здібності, навички колективно взаємодії.
Ознайомлення дітей із давніми календарними обрядами має неабияке
значення у вихованні їхньої національної духовної культури
 63

Таким чином, аналізуючи українські народні традиції та обряди, можна

прийти до висновку, що вони мають такі педагогічні характеристики та
властивості:
- за допомогою прислів'їв та приказок здійснюється патріотичне,
трудове виховання, вони відбивають такі моральні норми, як честь, гідність,
обов'язок, щирість, добро та інші;
- на основі народних казок виховуються: ввічливість, конкретність у
стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі, розуміння понять
"добро" і "зло" [11];
- застосування українських народних пісень у навчально-виховній
роботі призводить до виховання у дитини любові до рідної землі, батьків і
праці, поваги до старших, щирості, довір'я, інтересу до культурної спадщини
українського народу;
- за допомогою українського народного мистецтва (ткацтва,
вишивання, писанкарства) виховується зосередженість, уважність, повага і
любов до традиції свого народу;
- українська національна символіка прищеплює приналежність до
незалежної держави, виховує гордість за свою Батьківщину;
- під час використання українських народних іграшок та ігор у
навчально-виховному процесі виховується: шанування традицій минулого,
повага до батьків, творців народних іграшок та ігор, інтерес до них, чесність
та гідність.
Отже, фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію
національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Воно є
найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи
виховання [11].
Таким чином педагогічний аспект народознавства спрямований на те,
щоб діти засвоїли народну мораль, певні норми поведінки, національну
культуру [10].
 64

Висновки до першого розділу

Проаналізувавши психолого-педагогічну та народознавчу літературу з

теми дослідження, можна зробити висновок, що виховання підростаючого
 65

покоління є найважливішим складником національної культури. Дошкільне

дитинство являє собою підґрунтя для становлення особистості, коли
закладаються основи національної культури та формуються основи
національної самосвідомості дитини. Сформованість національної
самосвідомості у дошкільника забезпечує національний розвиток дитини,
збагачення її духовного світу та подальше майбутнє українського народу.
Ознайомлення з дослідженнями науковців дало змогу зрозуміти, що
національне виховання дітей дошкільного віку передбачає формування
уявлень про українську національну культуру, народні традиції, звичаї та
обряди, що є неоціненим виховним засобом формування національних
поглядів дитини.
В здобутках галузі дошкільної педагогіки існує ціла низка шляхів,
засобів, методів і форм виконання завдань з формування уявлень про
українську національну культуру у дітей дошкільного віку.
Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру
можна набути, глибоко ознайомившись з широкими колом фольклорних
явищ, які протягом століть становити саму суть і єство культурного буття
українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних
мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення
культурних потреб. До недавніх часів фольклор майже не застосовувався
у вихованні підростаючого покоління. Але на даний час зрозуміло, що
фольклор виконує певні функції, які позитивно впливають на моральний
розвиток особистості. Він є найважливішою опорою національної
самосвідомості, засобом національного виховання й соціалізації людини в
народній культурі.
У створених людиною традиціях, звичаях, обрядах, народних святах,
народних іграх віддзеркалилися педагогічна культура народу, що
формувалася впродовж багатьох віків і має безцінний виховний потенціал.
Народні традиції та обряди виконують важливу функцію, а саме –
забезпечують зв’язок минулого і сучасного, а на цій основі зберігають
 66

національні та загальнолюдські цінності, ідеали, смаки, уподобання народу,

через які кожна нація здатна відтворити власний національний дух та
національний характер.
Отже могутній здобуток народу, який століттями збагачувався,
необхідно широко використовувати в системі виховання дітей, залучаючи їх
до витоків національної культури та духовності.
 67

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ ПО ФОРМУВАННЮ

НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО
ВІКУ ЗАСОБАМИ НАРОДНОГО ФОЛЬКЛОРУ

2.1. Вивчення рівня сформованості уявлень про національну культуру у

дітей старшого дошкільного віку

Серед засобів народного фольклору у формуванні уявлень

дошкільників про національну культуру значне місце займають народна гра.
Українські народні ігри створенні самим народом є носієм своєї
національної культури. Граючись в народні ігри, діти знайомляться з
традиціями, звичаями, обрядами та віруваннями свого народу, його
культурою.
Народні ігри впливають на виховання розуму, характеру,
розвиваються моральні почуття, викликають інтерес до народної творчості.
Народні ігри є традиційним засобом в педагогіці. При умові їх раціонального
використання, вихователь може досягти відчутних позитивних результатів у
справі всебічного розвитку особистості [24].
Отже, можна припустити, що ефективне використання народної гри як
засобів формування елементів національної культури можливе за таких умов:
- поповнення розвивального середовища групи текстами народних ігор;
- організація поглибленої роботи для формування елементів
національної культури у дітей: практична діяльність дітей по застосуванню
знань про народні ігри [51].
Для підтвердження даного припущення потрібно вирішити наступні
завдання:
- визначити ефективність педагогічних технологій з формування у
дошкільників елементів національної культури;
- розробити систему роботи з використання народних ігор;
- провести порівняльний аналіз результатів дослідження.
 68

Виходячи з цього у дошкільному навчальному закладі №465

Шевченківського району Києва було проведено дослідження з
використанням народних ігор для формування уявлень дітей про національну
культуру. Дослідження проводилось в групі дітей старшого дошкільного
віку. В ньому брали участь загалом 24 дитини.
Експериментальне дослідження відбувалося в три етапи:
констатуючий, формуючий, контролюючий.
Мета констатуючого експерименту: вивчити рівень уявлень у дітей
старшого дошкільного віку про національну культуру.
Завдання експерименту:
1. З’ясувати рівень знань дітей старшого дошкільного віку про
національну культуру.
2. Вивчити рівень сформованості уявлень у дітей старшого дошкільного
віку про різні види народного фольклору.
3. Вивчити стан готовності вихователів використання народного
фольклору в навчально-виховному процесі дошкільного навчального
закладу.
4. Виявити рівень емоційно-чуттєвого сприйняття народних ігор дітьми
під час їх проведення.
В ході констатуючого експерименту проводили експеримент:
анкетування. Аналіз: спостереження за роботою вихователів і діяльністю
дітей протягом перебування в дошкільному навчальному закладі, аби
визначити педагогічні умови й середовище, в яких виховуються діти, а також
результати роботи з напрямку формування уявлень про українську
національну культуру дошкільників. Використовували такі методи
дослідження:
1. Анкетування вихователів.
2. Вивчення педагогічної документації.
3. Педагогічне спостереження за діяльністю дітей.
4. Бесіди з вихователями.
 69

5. Бесіди з дітьми.
6. Кількісна і якісна обробка даних.
З метою вивчення компетенції вихователів використовувати засоби
народного фольклору в роботі з формування уявлень про українську
національну культуру було проведено анкетування і аналіз планів
навчально-виховної роботи вихователів.
До анкети були включені наступні запитання:
1. Які народні ігри Ви використовуєте в своїй роботі (перерахуйте
назви).
 календарно-обрядові;
 побутові;
 хороводні;
2. Як часто використовуєте в своїй роботі українські народні ігри та
інші засоби народного фольклору:
 щоденно
 періодично;
 дуже рідко;
 зовсім не використовуємо.
3. Чи проводите Ви спеціальну роботу по ознайомленню дітей з
новими українськими народними іграми? Яку?
4. Звідки берете тексти українських народних ігор:
 з методичної літератури;
 з журналів;
 пам’ятаєте з дитинства;
 вивчили у вузі.
Метою проведення анкетування було: визначення рівня обізнаності
вихователів щодо національної культури; використання народного
фольклору в навчально-виховному процесі. Більшість вихователів знають
народний фольклор, національну культуру. Вихователі використовують
 70

приказки, казки, загадки, прислів’я тощо. Так, відповідаючи на перше

запитання, вихователі вказували, що використовують рухливі та народні
ігри в повсякденному житті, на прогулянках, під час проведення народних
свят та ранків. Рухливі народні ігри вихователі використовують щоденно
(60%), хороводні періодично (57%), календарно-обрядові дуже рідко
(56%).
Відповідаючи на третє запитання тільки 20% вихователів проводять
достатню попередню роботу по ознайомленню з народними іграми та
народними іграшками під час навчально-виховного процесу.
Більшість вихователів мають достатню кількість текстів українських
народних ігор, які вони здебільшого беруть з методичної літератури та з
спеціалізованих журналів. Деякі вихователі відповіли, що знають ще з
дитинства ті народні ігри, в які гралися будучи дітьми.
Як з’ясувалося, українську народний фольклор вихователі
здебільшого використовують для забезпечення рухового режиму
дошкільників та в проведенні святкових ранків.
Вивчення планів роботи вихователів дозволив нам зробити такий
висновок: вихователі на заняттях з ознайомленням з народними святами
використовують ознайомлення з народним фольклором, іграми (розучують
веснянки, щедрівки, колядки, ознайомлюють з купальськими та
жниварськими піснями). На прогулянки планують використовувати
рухливі, рідше хороводні народні ігри. Недостатній рівень приділяється
системі роботи, а інколи така система взагалі майже не прослідковується.
Педагогічними умовами формування уявлень про національну
культуру у дітей старшого дошкільного віку визначено:
- збагачення уявлень і збільшення обсягу знань дітей про
національну культуру, народні традиції, звичаї, обряди і побут народу та їх
значення у національно-патріотичному вихованні дошкільників;
- включення дітей у самостійну ігрову діяльність за мотивами
українських народних обрядових ігор;
 71

- удосконалення методичної підготовки вихователів і просвітницька

робота з батьками дітей з питань національного виховання дітей-
дошкільників [52].
Визначення рівнів обізнаності з українською народною грою та
іншими засобами народного фольклору у дітей старшого дошкільного віку
здійснювалося за такими показниками та критеріями:
- знання дітей про різні види народних ігор: календарно-обрядові (до
якого свята відноситься певна гра), побутові, хороводні;
- знання та дотримання правил та ходу гри;
- самостійність проведення ігор: цілком самостійно, грають в
запропоновані вихователем, грають разом з вихователем;
- використання малих фольклорних жанрів для організації гри:
використання лічилок, мирилок;
- самостійність у розподілі ролей в грі: розподіляють самостійно,
виникають труднощі в розподілі, ролі розподіляє вихователь.
Окреслені критерії виступили підґрунтям для виокремлення рівнів
обізнаності з українською народною грою та народною іграшкою у дітей
старшого дошкільного віку: високий, середній і низький.
Високий рівень. Досить глибока проінформованість про різні види
народних ігор та інші засоби народного фольклору; дитина знає назву,
правила та хід гри; використовує малі фольклорні жанри для організації
гри; використовує народну гру в повсякденному житті; самовираження у
різних видах художньо-творчої діяльності.
Середній рівень. Дитина знає про деякі види народних ігор та
народних іграшок; знає назву але має труднощі в дотриманні правил та
ходу гри; грає в запропоновані вихователем народні ігри; рідко
використовує малі фольклорні жанри для організації гри; виникають
труднощі під час розподілу ролей у грі; намагається отримати задоволення
від виконання завдання творчого характеру, нерідко проявляє
ініціативність.
 72

Низький рівень. У дитини відсутня самостійність та ініціативність,

постійно потребує допомоги педагога. Дитина не розрізняє народні ігри за
видами, знає тільки назви деяких ігор (2-4); має фрагментарні знання про
засоби народного фольклору; зазнає значних труднощів під час гри, не
знає віршованого тексту та рухів; дитина не знає малих фольклорних
жанрів для організації гри; відсутні творчі прояви, уникає виконання
завдань творчого характеру; прагне до копіювання, потребує значної
допомоги вихователя.
Щоб визначити рівень обізнаності з українською народною грою та
іншими засобами народного фольклору у дітей старшого дошкільного віку
були проведені індивідуальні бесіди з дітьми, спостереження за дітьми під
час ігрової та самостійної діяльності. Проаналізувавши складені розповіді
дітей, зроблено висновок, що діти і експериментальної і контрольної груп
мають загальні знання про українські народні ігри та інші засоби
народного фольклору.
З метою перевірки знань дітей про українські народно-обрядові ігри
дітям було запропоновано під час прогулянки закликати весну. Діти із
задоволенням грають в подібні ігри, але обсяг знань про різні веснянки у
дітей недостатній. Після проведення бесіди було визначено, що діти
достатньо добре знають назви народних ігор, знають такі народні ігри як
хороводи, веснянки. Але дошкільники не достатньо обізнані з текстами
народних ігор, з правилами. Деякі ігри не привертають уваги дітей лише
тому, що діти не достатньо знають про гру. Під час організації гри та
розподілі ролей рідко використовуються такі види малих фольклорних
жанрів: лічилки та мирилки.
На основі означених критеріїв було визначено рівень знань дітей
старшого дошкільного віку про національну культуру (таблицю 2.1).
 73

Таблиця 2.1
Знання дітей старшого дошкільного віку про національну культуру (%):

Група Рівні
Високий Середній Низький
Е.Г. 12 56 32
К.Г. 11 52 37

Результати рівня сформованості знань дітей старшого дошкільного віку

про народний фольклор засвідчили, що переважна більшість дітей перебуває
на середньому рівні розвитку (56% - експериментальної і 52% контрольної
груп) і низькому (32% - експериментальної і 37% контрольної груп) рівнях
розвитку описового мовлення. На високому рівня було всього 12% дітей в
експериментальній групі та 11% - в контрольній.

2.2. Система роботи по формуванню уявлень у дітей старшого

дошкільного віку про національну культуру

Спираючись на надбання вітчизняних та зарубіжних педагогів та

сучасну концепцію дошкільного виховання, була розроблена система
формування у дітей старшої групи дитячого садку елементів національної
культури за допомогою народного фольклору.
Виходячи з мети нашого дослідження, проаналізувавши рівень
сформованості уявлень дітей старшого дошкільного віку про національну
культуру було визначено наступні завдання формувального експерименту:
1. Підвищити рівень пізнавальних інтересів про українські народні
ігри та інші засоби народного фольклору.
2. Збагатити досвід дітей знаннями про різні види українських
народних ігор.
3. Впровадити систему роботи спрямовану на збагачення знань про
різні види народного фольклору, побудовану на основі ознайомлення дітей
старшого дошкільного віку з святами весняного циклу.
 74

4. Розвинути у дітей позитивні емоції під час проведення

українських народних ігор.
5. Провести роботу з вихователями з метою поглиблення знань
вихователів про українські народні ігри та інші засоби народного фольклору,
про використання їх в роботі з дітьми старшого дошкільного віку в різних
видах навчально-виховної діяльності.
Експериментальна робота формувального експерименту була
побудована з врахуванням таких принципів:
− історизму;
− принцип народності;
− опора на практичний чуттєвий досвід дітей;
− індивідуально-диференційований підхід до дітей (використання
завдань різної складності);
− комунікативний підхід (організація спілкування і дозвілля дітей з
використанням української народної гри та народної іграшки).
Після опрацювання літератури з даної проблеми і ознайомлення з
досвідом роботи вихователів різних дошкільних закладів було розроблено
систему роботи зі збагачення знань про різні види народного фольклору,
побудовану на основі ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з
святами весняного циклу.
Мета даної системи роботи – ознайомлення дітей старшого
дошкільного віку з українськими народними святами весняного циклу;
формування уявлення про українські народні ігри та інші засоби народного
фольклору у дітей старшого дошкільного віку; оволодіння технічними
прийомами ліплення та декоративного малювання; розвиток уяви, пам’яті,
мислення; збагачення чуттєвого досвіду дитини; розвиток творчих
здібностей.
Система роботи з формування уявлень про різні види українських
народних ігор побудована з урахуванням вікових особливостей і
пізнавальних можливостей дітей старшого дошкільного віку. Основою даної
 75

системи роботи є максимальне збагачення уявлень дітей про весняні народні

свята, про українські народні традиції, звичаї та обряди, народні ігри,
прислів’я, заклички, загадки та застосування даних знань в ігровій та
повсякденній діяльності дітей.
Етапи реалізації системи роботи з формування уявлень про українські
народні ігри весняного циклу у дітей старшого дошкільного віку:
Перший етап. Мета: збагачення, розширення й уточнення знань про
українські календарно-обрядові народні свята весняного циклу; про традиції,
звичаї, обряди, які проводились у весняний період.
Другий етап. Мета: познайомити з українськими календарно-
обрядовими народними іграми весняного циклу (веснянки, заклички, ігри з
писанками, хороводними та рухливими іграми); з хороводними та рухливими
іграми, в які ігри грали наші предки весною.
Третій етап. Мета: використання календарно-обрядових ігор під час
проведення свят і розваг, у повсякденному житті, виготовлення атрибутів до
народних ігор; формування позитивних емоцій під час проведення народних
ігор.
Система роботи побудована на весняному циклі народних свят та
календарно-обрядових народних іграх весняного циклу.
Методика роботи включала:
1. Проведення занять з ознайомлення дітей старшого дошкільного віку
зі святом „Зустріч Весни” та святом „Великдень”.
2. Для занять був підібраний цікавий матеріал і проведено їх в
незвичайній формі, щоб протягом усього заняття підтримувався інтерес дітей
до української національної культури, до народних традицій та народних
ігор.
3. По завершені продуктивних видів діяльності залучали дітей до
обігравання веснянок, гаївок до ігор з гілочками верби, ігор з великодніми
писанками та проведення народних рухливих ігор.
 76

4. В систему роботи були включені консультації для вихователів з

метою поглиблення знань педагогів про українські народні ігри, різні види
українських народних ігор, їх значення в національному вихованні дітей
дошкільного віку.
5. Проводилися бесіди з батьками про те, як вони можуть впливати на
формування знань про народні традиції свята Великодня у дітей під час
святкування вдома.
Дана система роботи передбачає більш глибокі знання вихователів про
українські народні свята весняного циклу, їх значення, про народні традиції
робити писанки, пекти паски, про ігри дітей з писанками. І тому були
проведені з вихователями бесіди-консультації (Додаток А).
Для підвищення знань вихователів нами була запропонована збірка
українських народних ігор, українських народних веснянок та закличок,
підібраний матеріал про народні лічилки, мирилки.
Основним завданням першого етапу системи роботи було викликати у
дітей інтерес та зацікавленість українськими народними весняними святами;
поглиблення знань дітей про народні традиції та звичаї українського народу.
Завдання цього етапу були реалізовані при ознайомленні дошкільників з
легендами, художніми поетичними та прозовими творами про народні свята,
українськими піснями.
На другому етапі діти були ознайомлені з українськими календарно-
обрядовими народними іграми весняного циклу (веснянки, заклички, ігри з
писанками, хороводними та рухливими іграми). Спочатку в роботі з дітьми
була поставлена мета збагатити знання дітей про українські народні ігри. І
лише після того, як діти вивчили текст та правила гри, була розпочата робота
по впровадженню української народної гри в повсякденне життя дітей, що є
третім, заключним етапом роботи.
З дітьми експериментальної групи було розпочато роботу на початку
весни на тему „Зустріч весни” за спеціально розробленим планом, в той час
як робота у контрольній групі проводилась за планом вихователя.
 77

З метою збагачення, розширення й уточнення знань дітей про

українські народні традиції, пов’язані з весною, та святкуванням приходу
весни були проведені розваги (Додаток В).
Після ознайомлення дітей з традиціями зустрічати весну, протягом
трьох тижнів велася робота: на заняттях з продуктивних видів діяльності
були проведенні заняття з сюжетного малювання „Вийди, вийди сонечко” та
ліплення з глини „Жайворонок”; розучування нових для дітей веснянок,
закличок, розучування з дітьми українських народних ігор: „Чий вінок
кращий?”, „Топтати ряст”, „Кривий танець”; спостереження за природою, за
таненням снігу, за прильотом птахів з вирію.
Роботу з теми „Великдень” було розпочато з ознайомлення дітей з
Вербною неділею, традиціями та обрядами пов’язаними з освяченням гілок
верби. Роботі передувало тривале спостереження за деревом верби, яке росте
на території дитячого закладу.
Робота з ознайомлення з традиціями Вербної неділі продовжувалася в
повсякденному житті дітей. Дітям було запропоновано намалювати гілочки
верби, скласти описову розповідь про „вербовий” букетик. Також з дітей
було ознайомлено з різними видами вербових ігор. На заключному етапі
роботи, було проведено з дітьми старшого дошкільного віку розвагу
(додаток В).
Протягом всієї роботи з ознайомлення зі святом Великдень, в
повсякденному житті дітей велася робота по розучуванню та розігруванні
гаївок, залучали дітей до ігор з крашанками як в приміщенні садочка так і на
вулиці (Додаток Д). Також велася робота з ознайомлення дітей з роботами
інших дошкільників, батьків та співробітників дошкільного закладу на
виставці „Великодні писанки”, де разом з дітьми розглядали розписані
дорослими писанки, малюнки та аплікації дітей. Заключним етапом системи
роботи з ознайомлення з великодніми святами стало проведення свята
«Великдень». До проведення свята були залучені батьки.
 78

На всіх етапах роботи спостерігалося намагання не тільки ознайомити

дітей з народними святами, традиціями, народними іграми, а й намагалися
ввести ці традиції безпосередньо в життя дитини, щоб дитина не тільки знала
культуру рідного краю, а й, що саме важливе в нашій роботі, почала
ототожнювати себе з українським народом, відчула себе частиною
українського народу.
Отже можна зробити висновок, що формування уявлень про українську
народну культуру – довготривалий процес і, щоб досягти позитивних
результатів, необхідно застосовувати не тільки народну гру, народні свята, а
й інші національні засоби, якими можуть бути і український фольклор, і
українська народна казка, і твори українських письменників.
 79

2.3. Ефективність запропонованої системи роботи по формуванню

уявлень про національну культуру засобами народного фольклору у
дітей старшого дошкільного віку

Мета: перевірити результативність проведеної роботи. Порівняти дані

до і після експериментальної роботи.
Використані методи: бесіда з вихователями, індивідуальні бесіди з
дітьми, спостереження за іграми дітей.
Бесіда з вихователями експериментальної групи.
Запитання:
1. Як Ви оцінюєте рівень сформованості уявлень про українські
народні ігри та інші засоби народного фольклору у дітей після проведеної
роботи?
2. Чи підвищився рівень народознавчих знань дітей після проведеної
роботи?
3. Чи доцільно проводити таку роботу, наповнену народознавчим
змістом, в дошкільному закладі?
На перше запитання вихователі відповіли так: рівень сформованості
уявлень про українські народні ігри збільшився. Також збільшилися знання
дітей про різні види українських народних ігор, старші дошкільники більше
знають календарно-обрядових народних ігор і залюбки в них грають, а те що
в цих іграх використовуються різні атрибути („жайворонки”, віночки,
стрічки, вербові гілочки, крашанки) викликає у дітей позитивні емоції.
Відповідаючи на друге запитання, думки вихователів збіглися: діти
безперечно, мають більші знання про українські народні свята весняного
циклу, діти добре знають і розуміють традиції та обряди, які притаманні цим
святам, діти навчилися розрізняти, які саме традиції притаманні певному
святу. А різноманітні народні ігри, що притаманні цим святам цікаві заняття,
захоплюють дітей, викликають позитивні емоції, що підвищує рівень знань
дітей про українську народну культуру.
 80

На питання „Чи доцільно проводити таку роботу, наповнену

народознавчим змістом?”, вихователі відповіли „Так”. Вихователі відповіли,
що саме національна спрямованість роботи з дітьми, становить основу для
виховання дітей-патріотів, справжніх українців, які люблять та поважають
рідну Батьківщину, її культуру, мову, традиції та звичаї свого народу.
Вихователі пояснили, що гра в житті дошкільника займає особливе місце, і
тому народна гра є основою для формування уявлень про національну
культуру. Вона викликає у дітей зацікавлення, викликає позитивні емоції, що
підвищує рівень проведеної роботи.
Щоб перевірити знання дітей про народні звичаї, народні традиції,
знання дітей про українські календарно-обрядові та рухливі ігри були
проведені індивідуальні бесіди з дітьми експериментальної та контрольної
груп. Діти експериментальної групи із задоволенням розповідали про весняні
свята, про традиції пов’язані з цими святами, про ігри в які грають під
святкування приходу весни та свята Великодня. Діти експериментальної
групи знають відмінності між хороводами (веснянками та гаївками), які
проводять під час весняного періоду зустрічі весни та Великодніми святами,
інколи деякі діти ще путаються в їх різниці, але з допомогою самі
виправляються. Діти добре обізнані з тим, які рухливі ігри та ігри з різними
атрибутами відносяться до свята Зустрічі весни, а які до свята Великодня.
Діти експериментальної групи мають більш фундаментальні знання
про українську народну гру, українські народні традиції. Знання ж дітей
контрольної грипи більш поверхові. Діти мають знання про народні весняні
свята, знають веснянки, знають про деякі ігри з крашанками. Але діти не
мають достатніх знань про відмінність веснянки від гаївки, діти контрольної
групи знають про деякі ігри з крашанками, але не мають знань про „вербні”
ігри, і тільки з допомогою вихователя розповідають, що на Вербній неділі
прийнято стьобати вербою, щоб побажати здоров’я людині.
Для перевірки знань дітей про правила гри, про знання текстів
хороводів, було проведено спостереження за народними іграми, в які
 81

запропонували дітям грати. Діти контрольної групи з задоволенням водили

веснянки, грали в народні рухливі ігри але кількість народних ігор, які знали
діти, була недостатньою. В організації народних ігор діти контрольної групи
подекуди потребували допомоги дорослого, в іграх дітей, для розподілу
ролей, рідко використовувалися лічилки і не використовувалися взагалі
заклички до ігор. Діти ж експериментальної групи знають значно більше
веснянок, вони також обізнані з гаївками, діти знають набагато більше ігор,
пов’язаних з весняною обрядовістю. Діти експериментальної групи
використовували малі фольклорні форми для організації ігор
(використовували лічилки, зазивали до ігор, і, при необхідності, мирилки).
Також деякі діти експериментальної групи самі пропонували пограти саме в
ту чи іншу календарно-обрядову гру. Діти ж контрольної групи грають
тільки в ті календарно-обрядові ігри, які запропонує їм вихователь.
Спостереження за самостійною ігровою діяльність старших
дошкільників дало нам такі результати: діти експериментальної групи
самостійно організовують календарно-обрядові народні ігри під час
прогулянок та в ігровій діяльності.
Провівши індивідуальні бесіди з дошкільниками, спостереження за
проведенням народних ігор дітьми старшого дошкільного віку на виявлення
обізнаності з календарною обрядовістю та проаналізувавши дані на основі
означених критеріїв було визначено рівень знань дітей старшого дошкільного
віку про українські народні та календарно-обрядові ігри у дітей контрольної
та експериментальної груп. Рівень знань про національну культуру у дітей
старшого дошкільного віку подано в таблиці 2.2.
 82

Таблиця 2.2

Рівень знань дітей старшого дошкільного віку про національну культуру

( %):
Група Рівні
Високий Середній Низький
Е.Г. 30 62 8
К.Г. 17 55 28

Порівнюючи показники експериментальної та контрольної груп після

проведеної дослідницької роботи з формування уявлень про українську
національну культуру засобом українських народних ігор весняного циклу у
дітей старшого дошкільного віку можна зробити висновок, що у дітей
експериментальної групи, на відміну від контрольної, відбулися значні зміни.
Показники таблиць показали, що рівень знань дітей старшого дошкільного
віку про українську народну гру контрольної групи має дуже не значні зміни,
відсоткове відношення дітей високого рівня сформованості знань дітей про
українські народні календарно-обрядові ігри дещо підвищився, але значних
позитивних змін не спостерігалося. Показник дітей з низьким рівнем знань
про народні ігри в контрольній групі хоч і зменшився, але залишається
великим. Діти контрольної групи глибоких знань про українські народні
ігри не мають.
Порівнюючи результати рівня сформованості знань про українську
народну гру у дітей експериментальної групи до початку дослідницької
роботи і після групи дані експерименту засвідчили, що після навчання
відбулися відчутні позитивні зміни у сформованості уявлень про українські
обряди, календарно-обрядові та народні ігри: збільшилася кількість дітей з
високим рівнем сформованості навичок і, відповідно, знизилася кількість
дітей з низьким рівнем розвитку. Так на кінець експерименту високий
рівень сформованості мало 30% дітей експериментальної групи, а на початку
експерименту 12 %, діти з середнім показником рівня сформованості знань
про українську народну гру становили найбільшу кількість, на початку
 83

експерименту їх було 56%, а на кінець експерименту ця цифра вже становила

62%. Дітей з низьким показником різня знань значно зменшилось на початку
було 32% дітей, а на кінець експерименту 8%. Рівень знань про національну
культуру у дітей експериментальної групи до початку дослідницької роботи і
після наведено в таблиці 2.3.

Таблиця 2.3

Рівень знань про національну культуру у дітей експериментальної

групи до початку дослідницької роботи і після (% ):

Рівень До початку дослідницької Після дослідницької

роботи роботи
Високий 10 25
Середній 50 70
Низький 40 5

Особливим досягненням у нашій роботі можна вважати, те, що діти

почали використовувати українські народні традиції, обряди, пов’язані з
народними іграми, не тільки на заняттях чи святах а й у повсякденному
житті. Але важливішим за весь перелік досліджень, спостережень і
порівняльних аналізів, варто вважати ту позитивну емоційну атмосферу
дружелюбності, що створили обрядові народні ігри та народні іграшки в
дошкільників. Отже, розроблена технологія формування у дітей дошкільного
віку елементів національної культури засобами української народної гри є
достатньо ефективним. Позитивною оцінкою для даної технології стала
зацікавленість батьків і вихователів у подальшому використовуванні
української народної гри для формування уявлень про українську
національну культуру у дітей старшого дошкільного віку.
 84

Висновки до другого розділу

Отже, ефективним засобом народного фольклору є народна гра. Стан

проблеми використання української народної гри у навчально-виховному
процесі сучасного дошкільного закладу свідчить, що вихователі дошкільних
навчальних закладів розуміють важливість і необхідність ознайомлення дітей
з українською народною грою, але при цьому явно недостатньо
використовують її з метою формування у дошкільників елементів
національної культури та не мають чіткого уявлення про шляхи її
застосування. Для виявлення сформованості елементів національної культури
у дітей розроблено критерії і показники, які об'єктивно характеризують
рівень набутих дітьми знань, умінь, навичок.
Експериментальна робота засвідчила ефективність застосованої
методики формування елементів національної культури у дітей засобом
української народної гри. В результаті цілеспрямованої роботи дошкільники
почали адекватно розуміти призначення української народної гри в житті
людей, пояснювати їх символічний зміст, творчо й самостійно застосовувати
знання про неї. В дослідженні обґрунтовано результативність технології
виховання. за якою цілеспрямовано розвиваються творчі здібності дитини та
відбувається процес набуття спеціальних навичок та вмінь. На основі
отриманих результатів розроблено методику формування елементів
національної культури у дошкільників засобами української народної гри та
іншими видами народного фольклору.
Дані дослідження не вичерпують усіх питань, пов'язаних з
формуванням національної культури, які можуть бути сформовані засобами
української народної гри. Припускається подальша розробка та вивчення
питань з широкого застосування у педагогічному процесі сучасного дитячого
садка українських народних ігор.
 85

ВИСНОВКИ

Результати опрацювання певної наукової та методичної літератури з

питання «формування національної культури дітей старшого дошкільного
віку засобами народного фольклору» дають підстави зробити певні висновки.
Виховання підростаючого покоління є найважливішим складником
національної культури. Справжнє виховання не може існувати в «чистому
вигляді», тобто поза традиційною національною культурою. Формування
національної культури дітей дошкільного віку – проблема, що вимагає
пошуку оптимальних та ефективних шляхів її вирішення у виховному
процесі дошкільного закладу. Сучасна система національного виховання
спрямована на формування розвиненої особистості, наділеної національною
свідомістю, гідністю і прагненням зберегти й примножувати національну
культуру. Залучати дітей до культурник цінностей народу необхідно з
дошкільного віку.
Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру
можна набути, глибоко ознайомившись з широкими колом фольклорних
явищ, які протягом століть становити саму суть і єство культурного буття
українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних
мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення
культурних потреб. До недавніх часів фольклор майже не застосовувався у
вихованні підростаючого покоління. Але на даний час зрозуміло, що
фольклор виконує певні функції, які позитивно впливають на моральний
розвиток особистості. Він є найважливішою опорою національної
самосвідомості, засобом національного виховання й соціалізації людини в
народній культурі.
Ефективним засобом народного фольклору є народна гра. Її
застосування у виховній практиці дітей є потужним знаряддям формування в
них почуттів любові до Батьківщини, поваги до свого народу, його традицій,
сприяє пробудженню фантазії та спонукає до творчості. Частота її
 86

використовування, прихильність до неї залежить від педагогічної активності

вихователів, які наполегливо повинні проводити в свідомість дитини
пріоритет національного, народного елементу культури.
У роботі визначено, що основними педагогічними умовами, які
забезпечують ефективність виховання національної культури дошкільників
засобами народного фольклору є:
- зв'язок виховання національної культури дошкільників засобами
народного фольклору із життям;
- врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей;
- емоційність виховання;
- комплексний підхід до використання засобів українського народного
фольклору у вихованні;
- доступність засобів народного фольклору.
В процесі дослідження проведено педагогічний експеримент.
Експериментальна робота засвідчила ефективність застосованої методики
формування елементів національної культури у дітей засобом українських
народних ігор. Важливим фактором при використанні засобів народного
фольклору у формуванні національної культури дошкільників були визнані
такі методи, і прийоми роботи: бесіди, спостереження, розвивальні заняття,
ігри, залучення дітей до самостійної роботи по виготовленню різних виробів,
пов’язаних з народним фольклором. В результаті цілеспрямованої роботи
дошкільники почали адекватно розуміти призначення народних ігор в житті
людей. В дослідженні обґрунтовано результативність технології виховання.
за якою цілеспрямовано розвиваються творчі здібності дитини та
відбувається процес набуття спеціальних навичок та вмінь. Дані дослідження
не вичерпують усіх питань, пов'язаних з формуванням національної
культури, які можуть бути сформовані засобами народних ігор.
Припускається подальша розробка та вивчення питань з застосування у
педагогічному процесі сучасного дитячого садка різноманітних народних
ігор.
 87

Список використаних джерел

1. Абрамович Г.М. Застосування надбань української етнопедагогіки в

дошкільних навчальних закладах [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/peddysk/2007_02/abramovych.pdf
2. Бабишин С. Д. Дитячий фольклор в історико-педагогічному
аспекті // Народна творчість та етнографія. – 1990. – № 1.
3. Бабій І. В. Засоби народної педагогіки у моральному вихованні
дошкільників [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.narodnaosvita.kiev.ua/vupysku/18/statti/babiy.htm
4. Бабій І. В. Моральне виховання дошкільників засобами народної
педагогіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/znpbdpu/Ped/2010_3/Babiy.pdf
5. Бабій І. В. Народна педагогіка про мету, зміст і засоби морального
виховання старших дошкільників [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vird/2010_8/5.pdf
6. Базова програма розвитку дитини дошкільного віку „Я у Світі” /наук.
кер. та заг. ред. О.Л.Кононко. – [3-те вид.] випр. – К.: Світич, 2009. – 430 с.
7. Базовий компонент дошкільної освіти України: Науковий керівник:
А. М. Богуш. ― К.: Видавництво, 2012. - 26 с.
8. Безрукова І. Український дитячий фольклор і його використання в
навчальній літературі // Рідні джерела. – 2002. – № 2.
9. Богініч О.Л. Народна скарбниця (малі фольклорні жанри в методиці
проведення українських народних ігор) // Дошкільне виховання. – 2002. – № 8.
10. Богуш А.М. Українське народознавство в дошкільному закладі /
А.М.Богуш. – К.: Вища школа, 2003. – 206 с.
11. Бойко А. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій
// Рідна школа. - 1999. - №10.

12. Борук М. Український дитячий фольклор – закликання, примовки //

Розкажіть онуку. – 1997. – жовтень (№ 19).
 88

13. Вишневський О.І. Сучасне українське виховання: Педагогічні

нариси / О.І.Вишневський. – Львів, 1996. – 155 с.
14. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис /
О.Воропай. — К.: Оберіг, 1993. — 590 с.
15. Гайдар Т. Жанри фольклору та відображення в них виховного
ідеалу українців // Українська мова та література в школі. – 2002. – № 3.
16. Греськова В.В. Формування національної свідомості дітей
дошкільного віку засобами народної іграшки [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1917/1/Gruskova.pdf
17. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу /
М.Грушевський. - К.: Либідь, 2006. – 256 с.
18. Дем’яненко Н. Українська народна іграшка як засіб виховання дітей
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gvpkhdpi/2009_18/54-56.pdf
19. Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Слово
і чаc. - 2003. - № 9; № 10.
20. Джура О.Д. Виховання крізь призму національної культури
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_31/Gileya31/F18_do
c.pdf
21. Дзюба Г.А. Фольклористична дiяльнiсть В. М. Верховинця //
Народна творчiсть та етнографiя. – 1985. – № 1.
22. Дитина: [методичні рекомендації до програми виховання і навчання
дітей від 3 до 7 років.] / наук. кер. О.В. Проскура, В.У. Кузьменко. – [2-ге
вид.] доопрацьоване, доповнене. – К.: Богдана, 2004. – 232 с.
23. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна казка / Л.Ф.Дунаєвська. – К. :
Вища школа, 1987. –126 с.
24. Євдокімова Л. Українські народні ігри та забави в дошкільних
установах // БВДС – 2007. - №12.
 89

25. Закон України «Про дошкільну освіту» / Ред. Журналу „Дошкільне

виховання”. – 2001. – 33 с.
26. Ігнатенко П. Р. Національна система виховання // Радянська школа.
- 1991. - №7.
27. Карабаєва І. Виховання має бути народним // Дошкільне виховання.
- 2011. - № 8.
28. Кириченко М. А. Український народний декоративний розпис:
[навч. посіб.] / М.А. Кириченко.– К.: Знання-прес, 2006. – 228 с.
29. Коваленко Т. Українська народна іграшка // Мистецтво та освіта. –
2003. – №4.
30. Кононов А. Духовний зміст іграшки // Духовно-моральне
виховання. - 2002. - № 3.
31. Концепція безперервної системи національного виховання. — К.,
1994. — 26 с.
32. Кудикіна Н.В. Загадки як традиційні українські фольклорні ігри //
Рідні джерела. - 1998. - №4.
33. Кузіна О. Українська народна іграшка в навчальному процесі
дошкільного навчального закладу [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vird/2010_7/20.pdf
34. Куліченко Н. М. Педагогічні зерна в українському фольклорі //
Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. – № 29.
35. Культурологія: навчальний посібник для ВНЗ / за ред. Т.Б.
Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2011. – 390 с.
36. Лановик М. Українська усна народна творчість: Підручник /
М.Лановик. – К.: Знання-Прес, 2001. – 519 с.
37. Лисенко Н.В. Етнопедагогіка дитинства. Навчально-методичний
посібник / Н.В.Лисенко. - К.: Видавничий Дім «Слово», 2011. - 120 с.
38. Литвиненко С.А. Українська народна казка як засіб гуманного
виховання дітей // Педагогіка і психологія. – 1996. - №1.
 90

39. Луценко І.О. Моя країна – Україна (Українське народознавство для

дошкільнят) / І.О.Луценко. – К.: Аконіт, 2008. – 64 с.
40. Методичні аспекти реалізації Базової програми розвитку дитини
дошкільного віку „Я у Світі”/ наук. кер та заг. ред. О.Л.Кононко. – [2-ге вид.]
випр. – К.: Світич, 2009. – 208 с.
41. Мишанич С. В. Що таке фольклор // Радянська школа. – 1989. –
№ 11.
42. Мірошник С.М. Українські народні ігри та забави в дошкільній
установі // БВДС. – 2007. – № 12.
43. Народні ігри: [для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку] /
упоряд. Ю. Є. Бардакова. – Х.: Вид. група „Основа”, 2007. – 96 с.
44. Нечаєва В.Г. Народознавство у дитячому садку / В.Г.Нечаєва. –
К.: Знання, 2001. – 368 с.
45. Орел Л.Г. Дитяча народна іграшка на Україні // Початкова школа. –
1991. – №2.
46. Основи національного виховання: Концептуальні положення / За
заг. ред. В.Г. Кузя та ін. – К.: Інформ. вид. Центр "Київ", 1993. – Ч.1. – 152 с.
47. Пахаренко В. Фольклор // Українська мова та література. – 2003. –
Ч. 33.
48. Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка: Навчальний посібник для
студентів вищих навчальних закладів / Т.І.Поніманська. – К.: Академвидав,
2006. – 456 с.
49. Пономарьова Н. Відлуння старовини: дидактичні ігри за
народознавчими мотивами // Дошкільне виховання. – 2007. – № 10.
50. Прилуцька А.Є. Культурологія. Модульний курс : навчальний
посібник для ВНЗ / А.Є. Прилуцька, В.М. Корабльова. – Х.: Торсінг плюс, 
2009. – 287 с.
51. Росовецький, С. Український фольклор: поняття, сутність,
особливості // Дивослово. — 2011. — № 9. 
 91

52. Руденко Л.С. Сучасні теоретичні підходи до поняття «національна

культура» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_8_27.php
53. Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання /
Ю.Руденко. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2003. - 328 c.
54. Русова С. Вибрані твори / С.Русова. – К.: Освіта, 1996. – 365 с.
55. Руснак І. Є. Український фольклор : навчальний посібник /
І.Є.Руснак. – К.: Видавничий центр "Академія", 2010. - 304 с.
56. Садовенко С.М. Формування національної культури особистості
народною казкою [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_12_39.php
57. Сивачук Н. Виховний потенціал українських народних колискових
пісень // Початкова школа. – 2006. – № 1.
58. Скутіна В. За традиціями української народної педагогіки //
Початкова школа. – 1993. – № 7.
59. Сорочук Л. Народна іграшка як вияв традицій народного виховання
в українській родині [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nznuoa/kultura/2010_5/79.pdf
60. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка / М.Г.Стельмахович. – К.:
Радянська школа, 1985. – 256 с.
61. Стефанюк С. К. Практичне народознавство (Національне
виховання): Навч. посіб. для вузів / С.К.Стефанюк. – Х.: ББН, 2002. - 262 с.
62. Ступарик Б.М. Про мету національного виховання в Україні //
Педагогіка і психологія. - 1996. - №2.
63. Стягунова О. О. Патріотичне виховання дошкільників на традиціях
народної педагогіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/pspo/2010_30_1/Styagu98.pdf
64. Тимошевська М. Народні рухливі ігри, як засіб національного
виховання дітей старшого дошкільного віку. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.ird.npu.edu.ua/files/tumoshevska.pdf
 92

65. Українське народознавство. Підручник. / За загальною редакцією

С. П. Павлюка. — К.: Знання, 2004.— 570 с.
66. Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори / К.Д.Ушинський. – К. :
Радянська школа, 1983. – 488 с.
67. Фіголь Д.І. Українська народна дитяча іграшка / Д.І.Фіголь. – К.:
Знання, 1999. – 229 с.
68. Хайруддинов М. Народні традиції та виховання // Початкова
школа. - 2003. - № 10.
69. Цьось А.В. Українські народні ігри та забави / А.В. Цьось. – Луцьк:
Настир’я, 1994. – 95 с.
70. Шкода М.Н. Традиції і свята українського народу / М.Н.Шкода. –
Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2009. – 312 с.
71. Шмалько Г. Національне виховання як цілісна система // Рідна
школа. – 2000. - №7.
72. Шпуй Р.І. Використання усної народної творчості у процесі
ознайомлення старших дошкільників із довкіллям // БВДС. – 2007. – № 12.
73. Якименко С.І. Великдень : [навчальне видання] / С.І.Якименко. –
Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. – 15 с.
74. Якубенко В. Від народознавства – до свідомого патріотизму //
Дошкільне виховання. – 2002. – № 8.
75. Янківська О.П. Значення народної іграшки в дитячому віці /
О.П.Янківська. – К.: Знання, 2005. – 129 с.
 93

ДОДАТКИ
 94

Додаток А

Анкета для вивчення рівня компетентності дітей

про народну іграшку

1. Які іграшки відносяться до народної?

2. Як називаються іграшки?
3. Чим характеризується?
4. З чого виготовлена?
5. Які фарби використані?
6. Якого виду ця іграшка?
7. В якій місцевості виготовляють іграшки з сиру?
8. Зустрічаючи весну, з чого господині роблять іграшки для дітей?
9. Розкажи про свою улюблену народну іграшку.
10. Придумай загадку про цю іграшку.
11. Як по іншому називаються брязкальця?
12. З яких матеріалів майстри виготовляють народну іграшку?
13. Склади загадку про свою улюблену народну іграшку.
14. Зліпити народну іграшку з глини і прикрасити її характерним
орнаментом.
15. Чому маленький іграшковий глиняний посуд називали
"монетками"?
 95

Додаток В

КОНСУЛЬТАЦІЇ ДЛЯ ВИХОВАТЕЛІВ

Писанкарство

В українському народному мистецтві писанки посідають одне з перших

місць, з огляду на свій мистецький рівень і символічне обрядове значення.
Яйце завжди було загадкою для людини: неживе, воно давало початок
новому життю. Тому його почали вважати символом самого життя,
уособленням чарівної сили добра.
У наших пращурів слов’ян яйце було символом вічного оновлення
природи, перемоги життя над смертю. Отож не дивно, що воно
використовувалось у обрядових святах. І саме у весняних святах на честь
Сонця, Землі, Весни і Води. А на святі все має бути красивим, барвистим,
незвичним. Отак і виникла традиція оздоблювати яйця, ставши невід’ємною
ознакою святкування Великодня. Мистецтво писанкарства сягає своїм
корінням у сиву давнину. Писанка – розписане мініатюрним орнаментом
яйце - з’явилася у нас у час язичництва. Назва її походить від слова
„писати”, тобто прикрашати орнаментом. Оздоблюють писанки
геометричним, зооморфним (риби, птахи, людина), пейзажним орнаментами,
християнськими символами. Писанка – одна зі стародавніх форм
українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої
прагнення, віру.
На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за
часів Київської Русі, в 10-13 ст. Запроваджуючи християнство на Русі, церква
вдало використала язичницькі вірування і народні звичаї, в тому числі й
святкування Великодня на Русі як пробудження всього живого на землі, що
збіглося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса
Христа.
Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри
майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця, і це
давало змогу багатьом поколінням милуватися ними. Найулюбленішим
мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша
прокидається після зими і плететься, сповіщаючи про прихід весни.
Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному,
 96

здебільшого коричневому або чорному тлі. Рідше траплялися комбінації

білого, червоного і чорного кольорів.
В Україні писанки відзначаються поліфункціональністю, виконуючи
обрядову, ігрову, декоративну та інші функції. Обрядова функція писанки
пов’язані зі святкуванням перших днів Пасхи. Зі свячених писанок починався
великодній обід, їх дарували на знак подяки, любові , з побажанням добра.
Писанки були своєрідним оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до
наступної весни.
Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді. З ними
проводили ігри „навбитки”, „накатки” та ін. В Україні з писанками чинили
магічні дії. Дбаючи про майбутній урожай, на великого Юрія писанки котили
по зеленій пшениці і закопували їх у землю. У великодній ранок молоді
вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки і срібні монети, що мали
надавати сили і краси. Писанки були оберегом житла від грому й вогню, а
людей і тварин охороняли від лихого ока. Захована писанка в хаті між
мисниками допомагала у веденні господарства, оберігала від всякої напасті.
Знахарки використовували писанки для лікування всіляких недуг, для
чарування та закликань. Та найбільше народ вірив у те, що людина, яка
потримала в руках крашанку чи писанку, не зможе чинити зло. Тому батьки
дарували крашанки дітям, дівчата – хлопцям, господині – дорогим гостям.
Прикрашені відповідними узорами, писанки водночас були яскравою
оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити, а потім їх
виставляли на видному місці на столі. З випорожнених писанок виготовляли
так звані голуби, додаючи з кольорового паперу хвіст, крила, а голову робили
з тіста. Цими голубами та писанками, нанизаними на шнурочки, прикрашали
житло, насамперед поблизу ікон.
Процес виготовлення писанки досить складний, потребує особливого
терпіння і вміння. Для жінок-писанкарок це своєрідний святковий ритуал, до
якого готувалися заздалегідь. Щоб намалювати писанку, треба було мати
чисту душу, добрі наміри і ні на кого не тримати зла. Для писанок
відбирають яйця „первісток” (курей , які щойно стали нестися), воду для
підмішування до фарб беруть з розтопленого снігу. Писанки писали зранку,
до схід сонця, в той час, коли до хати ніхто чужий не заходив. Під час
 97

фарбування входити до хати можуть лише „чисті” (здорові) люди. А якщо

хтось зайде, писанкарка швидко шептала, ховаючи свій витвір:
Сіль тобі в очах,
Кремінь тобі в зубах,
Як не шкодить земля воскові,
Так хай не шкодять твої очі писанкам.
Святковий одяг писанкарки, святковий настрій у хаті, думки лише про
хороше – ось основа того диво-яйця, що ставало барвистою писанкою в
руках майстрині. Писанкою, яка дарувала радість, була символом добра,
поваги, достатку в домі.
За способом виготовлення, писанки поділяють на кілька видів.
Крашанки – це варені яйця, пофарбовані у один колір без узорів:
червоний, жовтий, синій, зелений, золотавий, ясно-коричневий тощо.
Найчастіше господині використовують природні барвники: лушпиння
цибулі, сушені плоди чорної бузини, дубову кору, молоде березове листячко,
звіробій, кору чорної вільхи, гілочки тополі і навіть соняшникове насіння.
Рослинні барвники закріплюють галуном або розсолом квашеної капусти, а
щоб крашанка гарно блищала, її, вже зварену, швиденько висушують і
протирають клаптиком тканини або ваткою, змоченою в олії.
Ще один з видів писанок – крашанки (галунки). Дуже симпатичні
двоколірні чи багатоколірні крашанки виготовляють, вкриваючи крапками
гарячого воску суху крашанку, а після того, як віск охолоне, яйце кладуть на
кілька хвилин у фарбу іншого кольору, а потім просушують. У кінці роботи
опускають яйце у гарячу воду, щоб віск розтопився. На поверхні яйця
залишаються веселі різнобарвні цяточки.
Дряпанки (різьбянки) – на пофарбованій одним тоном поверхні яйця
гострим предметом (голкою, шпилькою, лезом) видряпують візерунок.
Писанки – на поверхню яйця розтопленим воском за допомогою
писачка наносять орнамент. Роблять це поступово: від білого - до чорного чи
темно-синього кольору, використовуючи або природні або хімічні барвники.
Кожен колір має своє символічне значення:
 червоний – радість, любов, умилостивлення духів (давня
традиція жертвоприношення тварин духам і богам за їхню ласку і опіку);
 жовтий, оранжевий – тепло, світло, надія на краще життя;
 98

 зелений – пробудження природи, надія на майбутній урожай;

 синій – сила і здоров’я, здоровий дух;
 чорний – нескінченність життя людини, продовження його в
потойбічному світі;
 білий – чистота і світлість людської душі.
Для кожного регіону України характерні певні кольори та малюнки. На
Тернопільщині побутують двоколірні писанки, причому найчастіше
зустрічається червоний (з усіма відтінками), зелений та синій кольори.
Переважають геометричні і квіткові орнаменти.
Для писанок Чернігівщини характерний чіткий орнамент графічно
витонченого малюнка, заповненого червоним та чорним кольорами з білим
контуром.
Серед писанок Черкащини виділяють писанки, виконані технікою
„воскового письма”; як символ нового життя виразно читається мотив сходу
сонця.
Напрочуд барвисті писанки Карпат, де у тонкому сплетінні жовтих
ліній красуються різнокольорові листки, квіти, ягоди, тварини та птахи.
Писанковий візерунок складається з основи та орнаменту. Основу
узору створюють поперечні та поздовжні лінії, що поділяють писанку на
поля різних розмірів та форм. Ці площини заповнюють орнаментами.
Залежно від зображених предметів, орнаменти поділяють на рослинні,
тваринні, пташині, людиноподібні та геометричні.
Одним із найпоширеніших елементів у писанковому орнаменті
українців є зображення сонця. Сонце – джерело світла, символ життя. Це
найдавніший і найпоширеніший орнаментальний мотив, форми його
графічного зображення необмежені. Сонце зображується іноді як коло, рожа,
спіраль, часом воно спокійне, іноді в русі, деколи промінне.
Безконечник або меандр – своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної
смуги – посідає певне місце серед різноманітних геометричних орнаментів
сучасних українських писанок. Він дуже поширений у писанках
Гуцульщини, Буковини, а в деяких писанках Поділля, Волині, Херсонщини,
Київщини та інших регіонах виступає домінуючим елементом орнаменту.
Серед інших геометричних узорів драбинка – символ пошуків кращого
життя, решето – символ відокремлення добра від зла, доріжки – символ
 99

вічності. Для геометричних орнаментів характерні: баранячі роги, баранці,

ріжки, безконечник, кривульки, віконця, змійки, вітрячки, грабельки, вила,
гребінці, зубчики, клинці, хвильки, дзвіночки, решітки, сосонки.
У рослинних орнаментах писанкарці зазвичай використовували
елементи рослин, поширених у рідному краї: різні варіанти листків та їх
елементи, квіти та плоди.
На великодньому яйці були і так звані релігійні знаки, якими
розписували писанки ченці при монастирях:
 Трикутник репрезентує Трійцю; сітка – потяг Христа до людей.
 Риба – символ Христа; перші букви слів „Ісус Христос – Син
Бога-Спасителя” в перекладі з грецької мови означає риба.
 Хрест – емблема страждання, смерті і воскресіння Христа;
зустрічається в багатьох формах.
 Шестикутна або восьмикутна зірка – символ воскресіння і
безсмертя Христа.
 Зірки – вічність життя земного, що продовжується на небесах.
 Крапки – сльози Діви Марії, яка вічно оплакує Христові муки.
 Хвилі, кривульки та стрічки без початку і кінця символізують
вічність.
У наш час мистецтво писанок чарує око різноманітністю
орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб, викликаючи загальне
захоплення. Писанкарство вважається одним із найцінніших різновидів
українського декоративного розпису, її дуже шанують за кордоном. У Канаді,
в провінції Альберто, споруджено єдиний в світі пам’ятник писанці.
 100

Додаток Д

Народні ігри весняного циклу та розваги для дітей

Зустрічаємо весну
МАТЕРІАЛ: атрибути для проведення хороводної народної гри
„Подоляночка” (віночок, стрічки, квіти), спечений з прісного тіста
„жайворонок”, декоративна гілка, стрічки, квіти.

ХІД ЗАНЯТТЯ
Встала весна
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила:
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю убрану весною,
Вранці зустрічають...
(Т.Шевченко)
– От і наблизилася вже до нас теплі весняні дні. Природа вже
прокидається та оживає. І вже недовго чекати весну. Наші предки вважали,
що новий рік починається з пробудженням землі від зимового сну. Кажуть,
весну приносять на своїх крилах птахи.
Жайвір
Жайвір у небо
Високо літає,
Жайвір найперший
Весну стрічає.
В нього високий
Дзвінкий голосочок,
Ніби то срібний
Б’є молоточок.
Ніби він тягне
Нитку сріблясту
З неба до лану
Людям на щастя.
(Л.Забашта)
 101

В українських селах був такий звичай: щоб прискорити прихід весни,

випікали з борошна „пташок”, їх ще називали „жайворонками”, підкидали їх
вгору і співали:
Вилети, гулю, горою,
Винеси літо з собою,
Винеси літо-літечко
І зеленеє житечко...
Колись давно наші бабусі з дідусі веселими піснями закликали
чарівницю весну. Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями,
іграми. Ці пісні називали веснянками. Як тільки танув сніг, діти виходили на
весняні пагорби і співали веснянки, запрошуючи весну швидше повернутися.
На розлогій луці дівчата водили хороводи, дівчата бралися за руки і робили
два великі кола, посередині, заквітчана зеленню і першими весняними
квітами, стояла Весняночка. Ще цю дівчинку називали Подоляночкою.
В останні дні березня, коли на гілочках дерев починають з’являтися
перші бруньки, діти виходили на галявини де грали в різні ігри, співали та
заплітали першого „шума”. Вони прикрашали віти різнокольоровими
стрічками та квітами. Ця прикрашена гілочка дерева символізувала красу
весни, пробудження всього живого. Давайте і ми заплетемо нашого першого
„шума”.
Коли розквітали перші квіти, трава ряст, хлопці з дівчатами ходили до
лісу і там топтали ряст. Бо колись люди вважали, що розбуджена теплим
сонечком земля передає свою силу траві, рослинам, а від них сила
переходить до людини. Тому топтали ряст і примовляли:

Топчу, топчу ряст, ряст,

Бог здоров’я дасть, дасть.
І ще буду топтати,
Щоб на той рік діждати.

Розвага «Зустріч Весни»

Ведуча. Колись ще давно наші дідусі і бабусі веселими піснями
закликали у гості чарівницю весну. Виходили на пагорби за село і виводили
веснянки. Згадаймо і ми наші давні звичаї і зустрінемо весну так, як її колись
давно зустрічали.
 102

(Кілька дітей підходять до ведучої, звертаючись зі словами):

Дитина 1.
Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!

Дитина 2.
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимонька – в возочку,
Літечко – в човночку.
(Всі діти беруть із кошика спечених з тіста жайворонків і, підіймаючи
пташок вгору, закликають весну):
Дитина 3.
Пташок викликаю
З теплого краю:
– Летіть, соловейки,
На нашу земельку.
Спішіть, ластівоньки,
Пасти корівоньки.
Дитина 4.
Вилети, гулю, горою,
Винеси літо з собою,
Винеси літо-літечко
І зеленеє житечко...

Дитина 5.
Ластівки, ластівки,
Візьміть собі веснівки.
Нате вам камінці,
Дайте мені рум’янці.
(Діти з жайворонками в руках виконують веснянку” Вийди, вийди, Іванку”)
Вийди, вийди, Іванку
Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку!
Зимували, не співали –
Весни дожидали!
Весна, весна, наша весна!
Та що ж ти нам принесла?
Усім хлопцям – по кийочку,
 103

А дівчатам – по віночку!

Дівчинка 1.
Ой виходьте, дівчата,
Та в сей вечір на вулицю
Весну-красну стрічати,
Весну красну вітати.
Дівчинка 2.
Будемо весну стрічати
Та віночки сплітати,
А віночки сплетемо
Хороводом підемо.
(Вихователь роздає дівчаткам віночки. Дівчата виконують веснянку „Ой у
Галюні лужечок”).
Ой у Галюні лужечок
Ой у Галюні лужечок,
Повний лужечок пташечок.
А поміж ними зозулька,
А поміж ними сивенька.
Ой десь узявся соколик,
Ой десь узявся сивенький.
Усіх пташок розігнав,
Сиву зозульку собі взяв.
Ой у Галюні садочок,
Повний садочок дівочок.
А поміж ними Галюня,
А поміж ними молода.
Ой десь узявся Василько,
Ой десь узявся молодий.
Усіх дівочок розігнав,
Молоду Галю собі взяв.

Ознайомлення дітей з Вербною неділею

МАТЕРІАЛ: вербові гілочки, стрічки, квіти.

ХІД ЗАНЯТТЯ:

Українське село важко уявити без верб. Їх висаджували на городах,

біля ставку, річки, в кінці греблі, на левадах, на дорогах, що вели в село, на
 104

пагорбах, на болотах. Верба росте на території всієї України. Люди кажуть:

„Без верби і калини нема України”.
Верба – перше дерево, що зацвітає весною. У народі кажуть: „Зацвіла
верба – прийшла весна”. Пухнасті вербові котики випромінюють не лише
тепло і ласку, а й запах весни.
З вербою пов’язане велике християнське свято – Великдень або його
ще в народі називають Пасха. Неділя за тиждень перед Великоднем
називається Вербною. Це свято здавна шанували наші бабусі з дідусями. В
цей день до міста Єрусалим приїхав Ісус Христос. Перед тим він відіслав
двох учнів до найближчого села, щоб привели осла. Ісус сів на нього й
урочисто в’їхав до цього великого міста, а велика кількість людей вийшли
йому назустріч: одні стелили свій одяг на дорозі, інші ламали пальмові віти й
кидали перед Ісусом, а діти співали. За переказами, під ноги Христу, що
входив у Єрусалим, кидали молоду зелень. І цією зеленню були гілочки
верби. З того часу вони наділялися магічними властивостями.
У Вербну неділю святять вербові гілочки, прикрашені квітами,
стрічками. Згідно з повір’ями верба охороняє людей від усього злого.
Застромлена у стіну або під стелею освячена вербова гілка вбереже тварин
від напасті. Розтрушений попіл спаленої верби підвищить урожай і вбереже
його від загибелі. Освяченою гілкою вдаряли хворих, щоб ті швидше
одужували. Гілки верби клали у воду, що в ній купали дитину.
Люди вірили в те, що до кого доторкнулась вербова гілочка, той буде
здоровим, щасливим. Багатим і не лінивим. Ось чому у вербну неділю
гілочками верби маленьких діток вдаряли і промовляли:

Верба хльось!
Б’є до сльози!
Не будь сонливий,
До роботи лінивий.
Будь робочий, як бджола,
І рости, як верба.
Будь здоровий, як вода,
А багатий, як земля.
Співають люди про вербу, грають в ігри на зелених лугах під вербами.
Ходили хлопці та дівчати в хороводі, промовляючи:

Ой, вербо, вербо зелена,

 105

Спусти гіллячку до долу

На зелену діброву,
На червону калину,
Де соловейко гніздо в’є,
А зозуленька кує.
Ігри, в які грали на Вербній неділі називали вербовими, в цих іграх
використовуються джгутики, палички, вербові гілочки. Однією з таких ігор є
українська народна гра „Вербич” (розповідь про гру). В цю гру ми з вами
навчимося грати сьогодні на під час прогулянки. А зараз давайте з вами
прикрасимо наші гілочки верби квітами, стрічками, щоб у нас були готові
„вербові” букетики, які ви зможете освятити разом з батьками у церкві.

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

Мета:
 Донести до дітей знання про магічну силу вербової гілки, її
використання в цей день, про те, як вірили в її цілющу силу наші
пращури;
 Ознайомити з прийомами гри з вербовою гілкою.
Ведучі одягненні в народні костюми, зустрічають дітей з вербовими
гілками в руках. Вони вітають усіх зі святом і весело, не боляче стьобають
дітей по ногах, руках, спинах та інших частинах тіла, приказуючи:

Не я б’ю, верба б’є,

За тиждень – Великдень.
Весна принесла золотого ключа,
А ви пошукайте собі вербича!
Дитина 1. На вербі, на пагіллі,
Білі-білі котики.
Доторкнуться лагідно
Лоскотливим дотиком.

Дитина 2. Доторкнуться котики,

Білі, невеличкі.
Невеличкі, до руки, до ротика,
До моєї щічки.

Дитина 3. Біля яру, біля стежки

 106

Одягла верба сережки.

Головою хилитала
Потихесеньку питала:
Дитина 4. – Де ота біленька хатка,
Що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки.
Подарую їм сережки.

Ведуча. Діти, ось і прийшла до нас Вербна неділя. В церквах

посвятили вербу і тепер вона має магічну силу приносити здоров’я людям.
Наші пращури вірили що, стьобати вербою в цей день – запорука
майбутнього здоров’я. Співають люди про вербу, грають в ігри на зелених
лугах під вербами. Ходили хлопці та дівчати в хороводі.

Хоровод „Ой, вербо, вербо зелена...”

Ой, вербо, вербо зелена,
Спусти гіллячку до долу
На зелену діброву,
На червону калину,
Де соловейко гніздо в’є,
А зозуленька кує.

Ведуча. Ігри, в які грали на Вербній неділі називали вербовими.

Давайте і ми з вами пограємо в такі ігри.

Ведучі організовують ігри дітей.

Ловець
На майданчику креслять велике коло. В його центрі кладуть гілочку
верби. Довжина гілки повинна бути значно меншою за діаметр круга.
Діаметр куга від 3 м і більше, залежно від кількості дітей. Усі гравці стають у
коло, лічилкою вибирається ловець. Він бігає за дітьми і намагається когось
спіймати. Ловець не повинен під час гри перестрибувати через гілку. Це
дозволяється тільки учасникам гри. Ставати на гілку ногами забороняється.
Спійманий гравець не має права видиратися з рук ловця, він стає на його
місце.
 107

Малечина-калечина
За жеребком гравці обирають ведучого. Кожен гравець бере у руку
гілку верби (пряму, довжиною 20-30 см). Всі промовляють такі слова:
„Малечина-калечина, скільки годин залишилось до вечора?”
Діти ставлять гілку – „калечину” на долоню (або на будь-який палець
руки). Пальцями другої підтримувати калечину не можна. Щоб гілка не
впала, необхідно робити балансуючі рухи і рукою, і всім тілом. Як тільки всі
діти поставлять патички, ведучий починає рахувати: „1, 2, 3... 10”. Виграє
той, то довше протримає патичок. Ведучий може давати дітям різні завдання:
гравці, утримуючи патичок, повинні ходити, присідати, повертатися на різні
боки, навколо себе. Для ускладнення завдання гравцям можна запропонувати
утримувати одночасно два патички на одній долоні.

Шукачі
Учасники гри стають по обидва боки лави, колоди, дошки... і
заплющують очі.
Ведучий бере прикрашену гілочку верби (10-15 см) і кидає подалі в бік.
Всі уважно слухають, намагаючись угадати, де впала гілочка. За командою:
„Шукайте” – гравці розбігаються у різні боки і шукають гілочку.
Виграє той, хто знайде її, непомітно підбіжить до колоди й постукає
гілкою. Якщо ж інші гравці збагнули, у кого знаходиться гілочка, то
намагаються наздогнати його і „заквачити”. Тоді гілочка переходить до того
гравця, який наздогнав. Тепер уже він тікає від решти гравців.
Ведуча. Молодці! Знайшли вербову гілочку. А чи вмієте ви стрибати,
мов зайці. Покажіть, як стрибають зайці. Стрибати ви вмієте тож в наступній
грі, мабуть, в нас будуть самі переможці.

Гра з лозою

Діти стоять у колі. Один з учасників стоїть у центрі, в руці у нього

довга лозина. Нею він намагається зачепити дітей по ногах. Всі учасники
уважно слідкують і підстрибують, якщо лозина направлена на них. Ведучий
швидко кружляє з лозиною. Кого зачепить по нозі хоч трішки, той іде і
крутить лозину.
Ведуча. А зараз ми всі уявимо собі, наче ми деревця – верби.
 108

Свято Великдень
МАТЕРІАЛ: Великодній кошик (паска, крашанки), вишита серветка,
дерев’яні крашанки для ігор дітей.

ХІД ЗАНЯТТЯ
Великдень
Найбільше з усіх християнських свят – Великдень – в Україні
відзначали надзвичайно урочисто. Сяяли чистотою хати і подвір’я. Готували
спеціальні обрядові страви, головними з яких були паска (хліб) та крашанки.
Увійти у свято потрібно було з чистим серцем і чистими помислами. Тому в
перші і останні дні посту просили одне в одного прощення за заподіяні
кривди. Разом з людьми на Великдень торжествує природа, святкуючи
перемогу життя над смертю – воскресіння із мертвих Ісуса Христа і весняне
відродження світу. Цього дня, за повір’ям, грає веселкою, красується
сонечко, вода в річках стає цілющою. На коротку мить Бог відкриває на
Великдень небо, й тоді може здійснитися будь-яке бажання людини, якщо
вона має чисті помисли. Всі дні свят люди вітають одне одного словами
„Христос Воскрес” (відповідають „Воістину Воскрес”), родичі перевідують
одне одного. Діти ходять по дворах „христувати” – вітати сусідів, родичів зі
святом – і отримують за це гостинці.
Весело й гамірно на сільських майданах та вулицях. Дівчата співають
веснянок, заплітаючи „Шума”, парубки гойдаються на гойдалках – чим вище,
тим краще ростимуть льон, коноплі. Малеча грається крашанками в
„котючки”, пускаючи із горбків, або навбитки. А старі дідусі та бабусі
шукають квітку рясту – потоптати його на здоров’я та довголіття і щоб
наступного Великодня діждати. У багатьох регіонах України до свята писали
писанки, зображуючи різноколірними знаками на тонкій шкаралупці яйця
цілий світ. Писанки дарували одне одному, зберігали в домі як оберіг.
Писанка – один із національних символів нашої країни.
(Галина Бондаренко)
– Ось подивіться діти, якого великоднього кошика я приготувала. В
ньому є велика паска – головний символ свята Великодня, є крашанки, є
писанки. Такий кошик в кожній родині готували на свято та освячували в
 109

церкві. У це свято обмінюються крашанками. На Великдень обов’язково

вдягають усе світле, біле, бажано нове. Дівчата, щоб бути вродливими,
вмивалися водою, яку класи освячену крашанку.
Великодні прикмети:
Мороз на перший день Великодня – на щедрий урожай.
А якщо дощ піде на Великдень, то весна дощова буде.
Цілий тиждень святкують свято Великдень або як його ще називають
свято Паска. У Великодній день катання на гойдалці було головною
розвагою всього села. Біля гойдалок можна було зустріти і дітей, і молодь, і
людей старшого віку. Люди вірили, що саме це надасть їм сили і здоров’я.
При церквах водили весняні хороводи, які називають гаївками, грали в ігри,
забави та гралися з крашанками. Однією з таких ігор є українська народна
гра „Купса” (розучування з дітьми гри).

Пісня „Веснянка”

Ой, веснянко біла,

Звідки ти прибігла?
У святкових шатах
Діточок вітати.
Ге!й Гей! Діточок вітати.
Ой, веснянко мила,
Чим ти очка мила?
Що вони прозорі,
Як на небі зорі.
Гей! Гей! Як на небі зорі.
Ой, веснянко-весно,
Тополине весло
Чорничок із клена
Припливи до мене!
Гей! Гей! Припливи до мене.
Ведуча.
Весна – це сонця перемога!
У Великодній світлий час
Ми наближаємось до Бога,
Бог наближається до нас,
Горять свічки, блищать ікони,
Земля в молитві до небес
„Христос Воскрес!” – лунають дзвони
І спів „Воістину Воскрес!”
 110

Дитина 1.
Радість з неба ся являє,
Пасха красна нас вітає.
Радуйтеся щиро нині
Бог дав щастя всій родині,
Бог дав радість нам з небес.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Дитина 2.
Земелька зі сну збудилась
В трави, квіти замаїлась.
Звір і птичка веселиться,
Миром Божим світ краситься
Люди! Мир дав Бог з небес!
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Ведуча.
Христос Воскрес! Усе радіє –
Сміється сонечко з небес,
Прозора річечка леліє.
Разом.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Ведуча.
В траві фіалочки зітхають,
І пролісок тремтить увесь,
Розквітла яблунька аж сяє:
Разом.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Ведуча.
Пташки співають в полі, в лісі,
І дзвонить дзвін аж до небес,
Де білі хмари розпливлися,
Разом.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Ведуча.
У серці радість – через край,
Воскресне поле, річка, гай...
І пісня лине до небес:
Разом.
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Дитина 3.
Як чудово навкруги,
Вже розтанули сніги.
Кличе сонечко ясне
Танцювати тебе й мене.
Нумо в коло всі ставаймо
 111

І гаївку починаймо.
Вербова пісня „Ой на горі жито, жито...”

Ой на горі жито, жито,

На долині овес, на долині овес!
Як задзвонять усі дзвони,
Скажуть „Христос Воскрес!”
Як задзвонять усі дзвони
Чути аж на гору, чути аж на гору.
Збирайтеся люди добрі
До Божого храму!
Ми не годні відпросити,
Ані відмовити,
Лиш мусимо щонеділі
До церкви ходити.
Дитина 4.
Писанка

Спекла мама на Великдень

Біленькі паски,
А я куплю фарб і спишу
Гарненькі писанки.
Розмалюю на писанках
Квіти, ялички,
І роздам їх на Великдень
Поміж діточки.
І братові маленькому
Дам писанки дві,
Щоб качав їх по зеленій
Шовковій траві.
(М.Верес)

Ведуча.
Великдень. Радість нині!
Щасливі хлопчаки:
Хто б’є у дзвони мідні,
Хто котить писанки.

Гаївка „Ой, як гарно у нас, в Буську”

Ой, як гарно у нас, в Буську,

Дзвінко дзвони дзвонять
А то наші вже дівчата
 112

Гаївки виводять.
Дівки й молодиці
Збудували терем,
Збудували терем
Без вікон без дверей.
Ведуча.
Дівчатка наші любі, радьмося
Та виходим на травицю граймося!
Та виходим на травицю в добрий час.
Нема таких гаївочок як у нас.

Гаївка „Ти, зозуленько сива”

Ти, зозуленько сива,
Ти нас розвеселила,
Як почала кувати –
Повиходили з хати.
Ой вийшла сестра з братом,
Ой вийшли мама з татом,
Ой вийшли усі дівоньки –
Виводять гаївоньки.
Дитина 5.
На дзвіниці дзвони дзвонять,
Великодні голосні.
Всюди втіха, всюди гомін,
Всюди радісні пісні.
На Великдень дім увесь
Сонце золотом заливає.
На Великдень воно грає
Блись, блись.
Дитина 6.
На свята усім святом,
На яєчко на червоне
На дзвіницю, усі дзвони
Бам, бам.
І так любо для діток!
Позбігалися гуртами
І на сонці крашанками
Цок, цок.
Ведуча.
Котилася писанка з гори на долину.
Прикотилась простенько до нас у гостину,
А за нею йде Великдень, несе Білу паску,
Дзвонить в дзвони, розсипає радощі і ласку.
 113

Чарівний світ писанки

МАТЕРІАЛ: зразки писанок; для декоративного малювання – папір

різних кольорів у формі овалу, фарби гуаш, набір 6-8 кольорів, пензлі,
піпетки, патички, серветки, підставки, вода.

ХІД ЗАНЯТТЯ

Діти, а яка зараз пора року? Чим вона вам подобається? А ще весна
чудова своїми святами та обрядами. А які весняні свята ви знаєте?
Одним з найбільших весняних свят є Великдень. А як ми ще його
називаємо? Так, це свято ще в народі називають – Паска. А як люди
готуються до цього свята? Вони прибирають в хаті, на подвір’ї. А ще вони
готують різноманітні страви. Давайте пригадаємо, які страви готують до
свята. А ще люди фарбують яйця, розписують писанки до свята Великодня .

Великодня писанка

Що за дивні яєчка Ми здогадуємось, діти,

Наша курочка знесла: Що це, певно, – писанки.
Намальоване гніздечко Їх бо курочка знесла,
Ще й пташинонька мала, Їх матуся принесла,
Навкруги барвисті квіти, Ми гуртом розмалювали
Жовті, сині гілочки, Для святкового стола.

З цього віршика видно, що не тільки люди готуються до свята, а й

природа теж. Земля вбирається в зелену травичку, у весняний цвіт. Навесні,
коли перші сонячні промені, пробиваючи зимові хмари, торкаються землі,
коли снігові кучугури перетворюються у дзвінкі струмочки, зверталися люди
до неба і, простягаючи руки, закликали – зустрічали весну. З вирію прилітали
птахи. В собі вони несли яєчка – символ Сонця, життя, народження,
воскресіння. Колись давно люди гадали, що яйце мало всередині не жовток з
білком, а зародок цілого світу. Розмальовані яйця присвячували сонцю і
весні.
З глибини століть від пращурів дісталася нам у спадщину дивовижна
писанка – один із яскравіших видів народного мистецтва. Писанки
розмальовували у певний час, приказуючи, приспівуючи замовляння –
 114

молитви. Робили це здебільшого матері пізніми вечорами, коли в хаті було

тихо і нікого з чужих не було, коли день минав без сварок, а на душі було
затишно. Ослінчик застелявся вивернутим кожухом, а стіл – чистою
рядниною. На вогні томився віск. Також писанкарка готувала фарби. Раніше
фарб робили з різних рослин. Наприклад, жовту робили з кори дикої яблуні, з
цибулі, гречаної полови, зелену – ягід дикої бузини, листя берези.
Після того, як приготували фарби, писанкарка заводила пісню і
починала виводити гарні візерунки писачком – так називається інструмент,
яким розписують писанки.
Писаночки розписую,
Кольори вкладаю,
Кому першу подарую,
Лиш собі гадаю.

Дарувати писанку означало бажати щастя, здоров’я, доброї вдачі.

Подивіться на ці писанки. Кожна з них прикрашена певним візерунком, який
приховує в собі певний зміст, побажання. Ось що вони означають: сонечко –
дарує щастя, символізує прихід весни; цвіт – діти, гарні. Як квіти; дубові
листочки – силу, молодість; гілочки – довге життя.
Писанку із зображенням дубового листя дарували хлопцям з
побажанням бути сильними і витривалими, як дуб, бути опорою сім’ї. А
дівчатам дарували писанки із зображенням пташки з побажанням
продовження роду.
Діти ми з вами вже малювали різні види писанок: писанки з
геометричними малюнками, писанки з рослинним візерунком, писанки із
зображенням людських постатей, писанки із зображенням тварин, а зараз
кожен з вас може намалювати таку писанку, яка до вподоби.
Коли діти закінчили, виставляємо роботи на виставку „Великодні
писанки”, присвячену святу Великодню.

Ігри з крашанками

Варіант 1
Діти розкладають на столі принесені яйця і закривають їх шапками. На
столі також лежать шапки, під якими нічого немає. Потім шапки рухають по
столу. Один з учасників гри у цей час перебуває поза кімнатою, його
 115

викликають і питають, під якою шапкою яйця. Ведучий піднімає шапку і,

якщо там є крашанки, гравець забирає їх собі. Гра продовжується доти, аж
поки всі крашанки не розберуть. Кому пощастить, той додому цілу шапку
яєць принесе.

Варіант 2
Змагаються, чиє яйце довше крутитиметься. За командою діти
одночасно розкручують свої крашанки. Чиє яйце довше крутиться, той і
переможець, він забирає яйце того, хто програв.

Варіант 3
Гравці сідають біля стін кімнати один проти одного і „катають”
крашанки. Крашанки зіштовхуються. Чиє яйце розбивається, той віддає його
супернику.

Варіант 4
Крашанки катають з гірки. Чиє яйце покотиться далі, той і переможець.
Він забирає крашанки решти гравців.

Варіант 5
Бій крашанками. Гравці вигукують: „Раз, два, три! Моє яйце зміцній!
До бою готовий!” Гравці б’ють крашанками будь-яким боком, в основному
гострим. Чиє яйце розіб’ється або трісне, той програв.

Варіант 6
Гравці сідають один проти одного на певній відстані і за командою
скочують яйця по лоточках. Якщо яйце під час скочування вдарялося об яйце
іншого гравця та розбивало його, то розбите яйце гравець забирав собі.

Вказівки до проведення
В ігри з крашанками можна грати вдома, в дитсадку. В них необхідно
виявити спритність, вправність. Чим старші діти, тим складніші варіанти гри
можна їм запропонувати. В ці ігри можна грати і вдвох, однак із більшою
кількістю учасників вони проходять цікавіше.

Ведуча.
Мир хай буде всім сьогодні,
 116

Бо це ж свята Великодні
Бог дав радість нам з небес –
Христос Воскрес!
Всі разом.
Воістину Воскрес!
 117

Додаток Е

Конспект заняття
Тема: Ліплення іграшкового коника на основі спостережень за творами
декоративно-прикладного мистецтва.
Мета. Ознайомити дітей з характерними особливостями опішнянської,
косівської, Васильківської іграшок. Поглиблювати поняття про пластичність,
виразність і декоративність народної іграшки. Розвивати відчуття ритму,
гармонії з застосуванням попередньої переробки реальних форм в
декоративні. Сприяти формуванню поваги до праці народних майстрів і
розуміння краси декоративно-прикладного мистецтва.
Обладнання. Іграшки з дерева, кераміки, пластмаси, тканини, соломи,
сиру, гуми, металу, ілюстрації, дитячі малюнки та іграшкові вироби.

ХІД ЗАНЯТТЯ:

Вступна бесіда.
Іграшки... Це найкраще, що є у дітей, це їхні найцінніші друзі. їм вони
довіряють свої найпотаємніші думки, з ними пізнають навколишнє, живуть у
чудовому, казковому, мрійливому світі дитинства. Подивіться на свої
іграшки, які ви принесли сьогодні на урок. Кожна з них - найкраща,
найулюбленіша. А чи здогадувалися ви, який довгий шлях вона повинна
пройти від задуму до втілення, щоб потім побачив її весь світ - від знайомих,
друзів, батьків, сестричок і братиків - до вас. Вивчаючи іграшки різних
народів світу, ми можемо краще дізнатись про те, як ці народи живуть, чим
займаються, що люблять.
Перегляд ілюстрацій із зображенням іграшок різних країн світу.
Продовження бесіди.
Історія народної іграшки починається з глибокої давнини. Протягом
віків вона вбирала в себе кращі національні традиції. В усі часи іграшку
 118

створювали як предмет мистецтва, надаючи їй великої художньої виразності.

Прообразом ставали об'єкти навколишнього життя.
Українські народні іграшки надзвичайно різноманітні. їх виготовляли з
паперу, горіхів, хутра, пір'я, жолудів, гуми, скла, тіста, дроту, глини, дерева,
сиру, тканини, шкіри, соломи тощо.
Для дітей благодатним був час, коли закінчували збирати урожай. На
городах залишалися лише непридатні для харчування насінники: огірки,
кабачки, гарбузи. З них діти виготовляли різні забавки: з огірків робили
їжачків, черепашок, корівок, з кабачків - свиней, баранів, журавликів, а з
гарбузів - різноманітні маски для залякування вночі людей.
З огірків-насінників найкраще виходили їжачки: на подовгасту частину
огірка забивали один біля одного гострі кілочки, вирізані з верболозу, а в
нижню частину вставляли лише чотири, які імітували ніжки. Спереду з
кінцівки морквинки робили носик та очі й виходила досить кумедна іграшка.
На Гуцульщині вівчарі під час довгого перебування на полонині
виготовляли сирні фігурки баранчиків, коників, оленів, розмальовувати їх і
дарували дітям до свят.
За уявленнями наших предків, весну приносили птахи на своїх крилах,
тому в березні - першому весняному місяці - випікалося обрядове печиво у
формі пташок.
Були також поширені іграшки з дерева. В наші дні їх можна побачити
лише в музеях та приватних колекціях. А раніше на ярмарках можна було
купити дерев'яних коників, свищики, колисочки, вітрячки, брязкальця та Ін.
Народна іграшка народжувалася разом з природною потребою дитини
пізнати світ.
В Україні найбільшого поширення набули глиняні іграшки. Забавки
виготовляли скрізь, де були гончарі, - від Карпат до Чорного моря. Найбільш
відомі осередки: Опішня на Полтавщині, Ічня на Чернігівщині, с Дибинці та
м. Васильків на Київщині, Косів на Івано-Франківшині тощо.
 119

Декоративно-стилізовані форми, пишний рослинний орнамент з

червоного, зеленого, білого, коричневого і чорного кольорів надають
опїшнянським іграшкам казковості й чарівності.
Полтавські гончарі славляться своїми іграшками-свищиками,
виготовленими у вигляді вершників, півників, баранчиків, ляльок.
Майстри київські вдало передавали характер і звички птахів та тварин.
У їхніх виробах життєва правда поєднувалась із казкою.
В ічнянській іграшці збереглася техніка оздоблення ше з часів
Київської Русі. Іграшки прикрашались гравіруванням по сирій глині або
орнаментом, відтиснутим дерев'яним штампом. Вироби косівських майстрів
характеризуються соковитим розписом світлими барвами на темно-
коричневому тлі. Пропорції косівських іграшок прості, гарно розписані.
Народна Іграшка, виготовлена з глини, в руках майстрів інколи
перетворювалась в скульптуру малих форм.
Перегляд демонстраційного матеріалу.

Читання оповідання В. Сухомлинського "Найкращий майстер".

В одному селі засперечалися люди, хто із них найкращий майстер. Ото
стали вони зносити на показ, що кожен з них умів робити. Розклали посеред
майдану вишиті сорочки і рушники, барвисті хустки і свитки, коси і глечики,
чоботи й скрині...
Тільки одна жінка - вона була між ними найбідніша - не принесла
нічого. Привела свого синочка. А в нього в руках - саморобний дерев'яний
півник. Та неабиякий, а незвичайний.
Це мене моя мама майструвати навчила, - з погордою сказав хлопчик.
 120

Приклав він півника до вуст - і той засвистів на всі голоси. Ще й

крильцями замахав. Тут люди й показали на бідну жінку:
Найкращий майстер той, хто вміє навчити.
Декламування дітьми вірша А. Костецького "Найкраща іграшка".

Не вгадать тобі нізащо,

котра з Іграшок - найкраща!
Знаю! Трактор заводний.
Зовсім ні.
Електронна залізниця!
Помилився.
Ну, тоді це пароплав!
Не вгадав.
Зрозуміло, це - літак!
Знов не так.
Добре, відповідь я дам:
та, яку зробив ти сам.

Як приємно самому що-небудь зробити! Якщо у вас умілі руки - сміло

беріться за роботу!
Поетапне виготовлення виробу вихователем (ліплення фігурки
баранчика).
Поділіть пластилін (глину) на дві непропорційні частини. З першої
зробіть тулуб. Для цього розкачайте пластилін (глину) прямими рухами рук і
утворіть товстий валик, кінці якого зігніть дугою, стекою зробіть розрізи.
Пальцями рук утворіть передні та задні ноги.
Від загальної форми відтягніть пластилін (глину) для шиї та голови,
потім зробіть мордочку, а на ній - маленький носик.
З другої частини пластиліну (глини) зліпіть ріжки і з'єднайте з головою.
Стекою виділіть очі, ніс. Зарівняйте нерівності та надайте фігурі характерних
ознак. Порівняйте її зі зразком. Готову фігуру розфарбуйте У такий спосіб
можна виліпити і коника.
Словникова робота.
 121

Вироби з різних видів глини, випалені при високих температурах у

спеціальних печах, називаються керамікою.
Практична робота дітей.
Перегляд і оцінювання виробів.
Демонстрування готових фігурок.