Українська література

( хрестоматія)

ЗНО 2020
 Історичні пісні

Ой Морозе, Морозенку
Ой Морозе, Морозенку, Не вернувся Морозенко,
Ти славний козаче, Голова завзята.
За тобою, Морозенку, Замучили молодого
Вся Вкраїна плаче. Татари прокляті.
Не так тая Україна, Вони його не стріляли
Як та стара мати, І на часті не рубали,
Заплакала Морозиха, Тільки з нього, молодого,
Та стоячи біля хати. Живцем серце виривали.
Ой з-за гори та з-за кручі Поставили Морозенка
Буйне військо виступає. На Савур-могилу.
Попереду Морозенко "Дивись тепер, Морозенку,
Сивим конем виграває. Та на свою Україну!"
То не грім в степу грохоче. Вся ти єси, Україно,
То не хмара світ закрила, — Славою покрита,
То татар велика сила Тяжким горем, та сльозами.
Козаченьків обступила. Та кров’ю полита!
Бились наші козаченьки І поки над білим світом
До ночі глухої, — Світить сонце буде, —
Полягло наших чимало, Твої думи, твої пісні
А татар утроє. Не забудуть люди.

ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ
(Пісня про Богдана Хмельницького)

Чи не той то хміль, Іще й орду татарськую

Що коло тичин в’ється? За собой веду, —
Ой, той то Хмельницький, А все тото, вражі ляхи.
Що з ляхами б’ється. На вашу біду".
Чи не той то хміль, Ой, втікали вражі ляхи —
Що по пиві грає?.. Погубили шуби...
Ой, той то Хмельницький, Гей, не один лях лежить
Що ляхів рубає. Вищиривши зуби!
Чи не той то хміль, Становили собі ляхи
Що у пиві кисне? Дубовії хати, —
Ой, той то Хмельницький, Ой, прийдеться вже ляшенькам
Що ляшеньків тисне. В Польщу утікати.
Гей, поїхав Хмельницький Утікали вражі ляхи,
К Золотому Броду, — Деякії повки, —
Гей, не один лях лежить Їли ляхів собаки
Головою в воду. І сірії вовки.
"Не пий, Хмельницький, дуже Гей, там поле,
Золотої Води, — А на полі цвіти —
Їде ляхів сорок тисяч Не по однім ляшку
Хорошої вроди". Заплакали діти.
"А я ляхів не боюся Ген, там річка,
І гадки не маю — Через річку глиця —
За собою великую Не по однім ляшку
Потугу я знаю, Зосталась вдовиця...
 ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ

Що на Чорному морі, Щастя й долі собі не мала, Я

На камені біленькому, Як ти нам святий празник, роковий день
Там стояла темниця кам'яная. великдень
Що у тій-то темниці пробувало сімсот сказала!"
козаків, То тоді дівка-бранка,
Бідних невольників. Маруся, попівна Богуславка,
То вони тридцять літ у неволі пробувають, Теє зачувала.
Божого світу, сонця праведного у вічі собі Словами промовляла:
не видають. "0й, козаки,
То до їх дівка-бранка, Ви, біднії невольникиі
Маруся, попівна Богуславка, Та не лайте мене, не проклинайте,
Приходжає, Бо як буде наш пан турецький до мечеті
Словами промовляє: від'їжджати,
"Гей, козаки, То буде мені, дівці-бранці,
Ви, біднії невольники! Марусі, попівні Богуславці,
Угадайте, що в нашій землі християнській На руки ключі віддавати;
за день То буду я до темниці приходжати,
тепера?" Темницю відмикати,
Що тоді бідні невольники зачували, Вас всіх, бідних невольників, на волю
Дівку-бранку, випускати".
Марусю, попівну Богуславку, То на святий празник, роковий день
По річах познавали, великдень,
Словами промовляли: Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
"Гей, дівко-бранко, Став дівці-бранці,
Марусю, попівно Богуславко! Марусі, попівні Богуславці,
Почім ми можем знати, На руки ключі віддавати.
Що в нашій землі християнській за день Тоді дівка-бранка,
тепера? Маруся, попівна Богуславка,
Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Добре дбає,—
Божого світу, сонця праведного у вічі собі До темниці приходжає,
не видаєм, Темницю відмикає,
То ми не можемо знати, Всіх козаків,
Що в нашій землі християнській за день Бідних невольників,
тепера". На волю випускає
Тоді дівка-бранка, І словами промовляє:
Маруся, попівна Богуславка, "Ой, козаки,
Теє зачуває, Ви, біднії невольники!
До козаків словами промовляє: Кажу я вам, добре дбайте,
"Ой, козаки, В городи християнські утікайте,
Ви, біднії невольники! Тільки, прошу я вас, одного города
Що сьогодні у нашій землі християнській Богуслава
великодная субота, не минайте,
А завтра святий празник, роковий день Моєму батьку й матері знати давайте:
великдень". Та нехай мій батько добре дбає,
То тоді ті козаки теє зачували, Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Білим лицем до сирої землі припадали, Великих скарбів не збирає,
Дівку бранку, Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусю, попівну Богуславку, Марусі, попівни Богуславки,
Кляли-проклинали: 3 неволі не викупає,
"Та бодай ти, дівко-бранко, Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Марусю, попівно Богуславко, Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!"
Ой визволи, може, нас, всіх бідних
невольників
3 тяжкої неволі,
3 віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
Ой летіла стріла
З-за синього моря.
Ой де ж вона впала?
— На вдовинім полі.
Кого ж вона вбила?
— Вдовиного сина.
Немає нікого
Плакати по ньому.
Летять три зозуленьки,
І всі три рябенькі:
Одна прилетіла,
В головоньках сіла;
«Засвіт встали козаченьки»
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.
Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Сльозно проводжає.
— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!
— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльзи не ллються.
Трачу літа в лютім горі
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!
Народна балада
Ой летіла стріла
Друга прилетіла. Де плаче сестриця,
Край серденька сіла; Там слізок криниця;
Третя прилетіла Де плаче миленька —
Та в ніженьках сіла. Там земля сухенька.
Що в головках сіла — Ой матінка плаче.
То матінка рідна; Поки жити буде;
Сіла край серденька — А сестриця плаче.
То його миленька; Поки не забуде;
А в ніженьках сіла — А миленька плаче.
То його сестриця. Поки його бачить...
Де матінка плаче.
Там Дунай розлився;
Пісні Марусі Чурай
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусеньку,
Бо все в божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!
— Яка ж бо то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі…
«Віють вітри»
І кінця не бачу. Серцю легше буде,
Тільки тоді і полегша, Хто щасливим був
Як нишком поплачу. часочок,
Не поправлять сльози По смерті не забуде…
щастя, Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі, Де ти, милий, Щоб побачив, як без тебе
Чи щаслива та билинка, чорнобривий? З горя висихаю.
Що росте на полі? Де ти? Озовися! До кого я пригорнуся,
Що на полі, що на пісках, Як я, бідна, тут горюю, І хто пригoлубить,
Без роси, на сонці? Прийди подивися. Коли тепер того нема,
Тяжко жити без милого Полетіла б я до тебе, Який мене любить?
І в своїй сторонці! Та крилець не маю,
 Повість минулих літ
Заснування Києва
Коли поляни жили особно і володіли родами своїми, то було [між них] три брати: Кий,
Щек, Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич, а Щек сидів на горі,
яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона
Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його
Києвом.
Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є
поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був
з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: "На перевіз на Київ". Але ж коли б Кий був
перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А він княжив у роду своєму і ходив до
цесаря. А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив
городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Й донині називають дунайці городище те
— Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати
його, Щек і Хорив і сестра їх Либідь тут скончалися.

Помста княгині Ольги

Ольга ж була в Києві з сином своїм, дитям Святославом, а воєводою був Свенельд.
Сказали ж древляни: "Ось убили ми князя руського. Візьмемо жінку його Ольгу й віддамо за
князя нашого Мала. І Святослава візьмемо і зробимо йому, що хочемо". І послали древляни
кращих мужів своїх, числом двадцять, у човнах до Ольги, і пристали вони до берега під
Боричевим узвозом, бо тоді вода текла біля Київської гори, і люди сиділи не в пониззі, а на
горі, над горою ж стояв кам’яний терем. А княжий двір стояв там, де зараз двір Воротислава і
Чудина, а перевісище — сітки для птахів — були аж за містом.
І повідомили Ольгу, що прийшли древляни, і покликала їх Ольга до себе і сказала їм:
"Добрі гості прийшли". І відповіли древляни: "Прийшли, княгине". І спитала їх Ольга: "Кажіть,
чого прийшли сюди?" Відповіли ж древляни: "Послала нас древлянська земля з такими
словами: "Мужа твого ми убили, бо був твій муж, як вовк, розкрадав і грабував, а наші князі
добрі, бо вони лад навели на древлянській землі, — вийди заміж за нашого князя Мала".
Було ж бо ім’я йому, древлянському князю, Мал, себто Малий.
Сказала їм Ольга: "Люба мені річ ваша. Уже не воскресити мені мужа свого, і хочу
пошанувати вас завтра перед людьми своїми. А нині йдіть до свого човна і лягайте в нього з
гордим духом. А вранці я пошлю по вас, а ви кажіть: "Не поїдемо на конях і пішки не підемо,
а тільки несіть нас у човні".
І вознесуть вас у човні на гору. Сказала так Ольга і відпустила древлян. Сама ж
звеліла викопати велику й глибоку яму на теремному дворі.
На ранок, сидячи в теремі, послала Ольга по гостей. І прийшли кияни до них, і
сказали: "Кличе вас Ольга для шани великої". Вони ж відповіли: "Не поїдемо ні на конях, ні
на возах і пішки не підемо, а тільки понесіть нас у човні". Сказали кияни: "Ми приневолені,
князь наш убитий, а княгиня наша хоче за вашого князя". І понесли їх у човні. Вони ж сиділи,
пишаючись, узявшись руками в боки, і з великими бляхами на грудях. Принесли їх у двір до
Ольги, і, як несли, так і кинули їх в яму разом із човном. І, схилившись над ямою, спитала їх
Ольга: "Чи добра вам честь?" Вони ж відповіли: "Гірше Ігоревої смерті". І звеліла Ольга
засипати їх живими. І засипали їх. І послала Ольга до древлян, і сказала їм: "Якщо справді
мене просите, то пришліть кращих мужів, щоб з великою честю піти за вашого князя, бо
інакше не пустять мене київські люди". Почувши про це, древляни вибрали кращих мужів, які
правили на древлянській землі. І прислали до неї. Коли ж древляни прийшли, Ольга звеліла
приготувати їм омовіння, кажучи так: "Помившись, прийдіть до мене".
І розтопили піч, і влізли древляни, і почали митися. Тоді зачинили за ними піч. Ольга
звеліла зачинити мивницю від дверей. І в тому вогні згоріли всі.
 І послала Ольга до древлян із словами: "Ось іду вже до вас. То наготуйте меду багато
біля того місця, де вбили мужа. Хай поплачу на могилі його і влаштую поминки — тризну
мужу своєму". Вони ж, почувши те, навезли медів багато і заварили їх. Ольга ж, узявши з
собою малу дружину, пішла на могилу і плакала там за мужем своїм. Потім звеліла своїм
людям насипати високу могилу, а коли насипали, сотворити поминки, і от сіли древляни пити
і наказала Ольга своїм отрокам прислужувати їм. І спитали древляни Ольгу: "А де наша
дружина, яку ми послали до тебе?"
Ольга ж відповіла: "Іде вона за мною з дружиною мужа мого". І коли упилися
древляни, звеліла отрокам своїм пити за них, а сама відійшла вбік і звеліла дружині сікти
древлян. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга повернулась у Київ і зібрала військо.
В літо 946. Ольга із сином своїм Святославом зібрала багато хоробрих воїнів і пішла
на деревлянську землю. І вийшли древляни супроти неї. І коли зійшлись обидва війська,
кинув списа Святослав на древлян. Спис пролетів між вухами коня і впав коневі у ноги, бо
Святослав був ще дитиною. І сказав Свенельд, воєвода батька його: "Князь уже почав.
Ударимо ж, дружино, за князем!" І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у
своїх містах.
Ольга ж ринулася із сином до міста Іскоростеня, бо жителі його убили її мужа, і стала
із сином своїм коло міста, а древляни замкнулися в стінах і хоробро билися із міста, бо вони
знали, що самі убили князя і на що себе прирекли. І стояла Ольга все літо і не могла взяти
місто. І замислили так: послала у місто із словами: "До чого хочете досидітися? Всі міста ваші
здалися мені і присяглися платити данину. І вже засівають свої ниви і землі. А ви хочете
вмерти з голоду, відмовляючись платити данину?"
Древляни ж відповіли: "Ми б раді платити данину, але ж ти хочеш мстити за мужа
свого". Сказала їм Ольга: "Я мстила вже за образу мужа свого, коли ви приходили до Києва,
вперше і вдруге, а в третій раз, коли справляла поминки. Більше не хочу мстити. Хочу тільки
взяти з вас невелику данину і, помирившись з вами, піти геть". Древляни ж спитали: "Що ти
хочеш від нас? Ми б раді тобі дати меду і дорогих шкур". Вона ж промовила: "Нема тепер у
вас ні меду, ні шкур дорогих, а тому прошу у вас небагато: дайте мені від двору по три голуби
і по три горобці. Ви ж бо стомилися в облозі, і я не хочу накладати на вас тяжкі данини, як мій
чоловік, а тому-то й прошу у вас мало". Древляни, зрадівши, зібрали з кожного двору по три
голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга ж сказала їм: "От ви вже й
покорилися мені і моєму дитяті. Ідіть у місто, а я завтра відступлю від нього і піду собі геть".
Древляни з радістю вступили і своє місто і звістили всім людям, і дуже зраділи люди у місті.
Ольга ж роздала воїнам — кому голуба, кому горобців — і звеліла до кожного голуба
і горобця прив’язати сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою приторочити
до кожної птиці. І, коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і
горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої гнізда: голуби у голуб’ятники, а горобці — під
стріхи. І тоді спалахнуло все — де були голуб’ятники, де кліті, де вежі, і не було двору, де б не
горіло, і не можна було гасити, бо все одразу зайнялося вогнем. І побігли люди з міста, і
звеліла Ольга своїм воїнам хапати їх. Так вона взяла місто і спалила його, а старійшин і
скоростенських забрала в полон, а інших людей убила, а третіх віддала в рабство, а решту
залишила, щоб платили данину. І наклала на них данину тяжку: платити для Києва і для
Вишгорода, бо Вишгород був Ольжине місто.

Слово про похід Ігорів

Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за
вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й
повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську.
Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом,
воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави.
 Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: "Браття і
дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля
Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!"
Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве
військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство
— і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі.
Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири
сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська земле, уже за горою єси!
З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна земля кістьми
засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль
брата, завертає він свої полки на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. "Тут пир
докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську". Навіть трави й
дерева нахилилися з жалощів.
Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим
часом на Руську землю прийшли з перемогами.
Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло
невольниче.
А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому бояри, що полягло
хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого Ігоря взято в полон.
Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми змішане, про те, що рано
брати виступили проти половців, собі слави шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і
жалкує, що мало дбали вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство.
На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя Ігоря, утерти йому
криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав стріли на князеву дружину, до Дніпра
й сонця, щоб допомагали її ладові.
Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і мчить Ігор сірим
вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не
наздогнали його. Повертається Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно
світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під радісне вітання Ігор
прибуває до Києва.

Григорій Сковорода
Всякому місту — звичай і права
Всякому місту — звичай і права, Я ж у полоні нав'язливих дум:
Всяка тримає свій ум голова; Лише одне непокоїть мій ум.
Всякому серцю — любов і тепло, Ладить юриста на смак свій права,
Всякеє горло свій смак віднайшло. З диспутів учню тріщить голова,
Я ж у полоні нав'язливих дум: Тих непокоїть Венерин амур *,
Лише одне непокоїть мій ум. Всяхому голову крутить свій дур.
Панські Петро для чинів тре кутки, В мене ж турботи тільки одні,
Федір-купець обдурити прудкий, Як з ясним розумом вмерти мені.
Той зводить дім свій на модний манір, Знаю, що смерть — як коса замашна,
Інший гендлює, візьми перевір! Навіть царя не обійде вона.
Я ж у полоні нав'язливих дум: Байдуже смерті, мужик то чи цар,-
Лише одне непокоїть мій ум. Все пожере, як солому пожар.
Той безперервно стягає поля, Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Сей іноземних заводить телят. Той, в кого совість, як чистий кришталь...
Ті на ловецтво готують собак, Всякому городу нрав и права;
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк. Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков,
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Петр для чинов углы панскіи трет,
Федька-купец при аршине, все лжет.
Тот строит дом свой на новый манер,
Тот все в процентах, пожалуй, поверь!
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Тот непрестанно стягает грунта,
Сей иностранны заводит скота.
Те формируют на ловлю собак,
Сих шумит дом от гостей, как кабак,-
А мне. одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Строит на свой тон юриста права,
С диспут студенту трещит голова.
Тех безпокоит Венерин амур,
Всякому голову мучит свой дур,-
А мне. одна только в свете дума,
Как бы умерти мне не без ума.
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадиш и царских волосов,
Ты не глядиш, где мужик, а где царь,-
Все жереш так, как солому пожар.
Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чія совесть, как чистый хрусталь...

De Libertate
Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

«Бджола та Шершень»

— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди
смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі
безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
— Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й
ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом
наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість
збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А
без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.
Сила:
Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те
тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у
природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу,
студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть
се незважаючи на слова Сіраха: "Веселість серця — життя для людини" — і не тямлять, що
природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і
навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? — Тоді,— відповість вам,— коли
полюю зайця.— Коли заєць смачніший? — Тоді,— відповість мисливець,-коли добре за ним
полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч
бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи
не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися
в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти
думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж
жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо
душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти.
Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як
видно з Ціцеронової книжечки "Про старість"...
Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древній Епікур
таке: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним".
 Іван Котляревський

Енеїда
Частина І
Після того як греки спалили Трою, Еней [один із героїв Троянської війни в античній
літературі] з деякими троянцями, зробивши човни, поплив морем. Але Юнона, дружина
Зевса [царя богів і людей, бога неба, грому і блискавки], була на стороні греків і дуже не
любила Енея:
Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам, і щоб і дух не пах.
Не любила Юнона Енея за те, що був троянцем, і за те, що "мамою Венеру звав".
Венера [давньоримська богиня краси і кохання] під час Троянської війни була на боці
троянців.
З неба Юнона побачила, що Еней на морі, взяла хліб із сіллю і помчала до Еола [бога
вітрів], щоб той здійняв на морі бурю і потопив Енея і його людей, а за це пообіцяла:
За сеє ж дівку чорнобриву, Смачную, гарну, уродливу Тобі я, далебі, що дам.
Еол порозпускав усі вітри — Борея, Нота, Зефіра, Евра,— однак плата була дуже
спокуслива, і він виконав прохання Юнони. Він зняв на морі страшну бурю, чим викликав
"морську хворобу" у людей Енея, та і за борти багато попадало. Тоді Еней звертається до
Нептуна [бога морської стихії], щоб той йому допоміг:
Я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі шторм утих.
Нептун, почувши Енеїв голос, нагримав на вітрів, бо вони вторглися у його царство.
Коли випогодилось, троянці почали готувати обід: Тут з салом галушки лигали, Лемішку і
куліш глитали І брагу кухликом тягли...
Троянці любили поїсти і випити, а після цього і поспати. За штормом спостерігала
Венера і вирішила піти до Зевса на поклон із проханням: Зевес тоді кружав сивуху І
оселедцем заїдав; Він, сьому випивши восьмуху, Послідки з кварти виливав. Венера запитала
Зевса, чим так перед ним завинив Еней, що Юнона ледве не згубила її сина. Зевс не розумів
тривоги Венери, оскільки доля Енея уже була вирішена і ніхто не міг її змінити, бо Зевс велів
йому їхати до Риму і:
Еней збудує сильне царство І заведе своє там панство; Не малий буде він панок. На
панщину весь світ погонить, Багацько хлопців там наплодить І всім їм буде ватажок.
За планом Зевса Еней заїде до Дідони [карфагенської цариці], там відпочине, погуляє,
але все буде так, як Зевс сказав. Венері ж не має чого журитися, так заспокоював її Зевс.
В цей час Еней пливе морем, аж йому набридло, і він навіть пожалів, що не помер у
Трої. Потім троянці побачили берег, до якого і пристали. Недалеко від берега Еней побачив
місто:
В тім городі жила Дідона, А город звався Карфаген...
Побачивши троянців, Дідона запитала, хто вони, звідки і чого приїхали в її царство.
Троянці розповіли, як і чому вони плавали з Енеєм, поки не пристали до Карфагена, і просили
бути її милостивою до них, бо вони охляли, обірвались і зголодніли. Розчулена Дідона
влаштувала на честь Енея і троянців бенкет, де їли з полив'яних мисок "свинячу голову до
хріну", куліш, кашу і пили кубками слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець та інші напоїі страви.
Гостей розважали музики (сопілка,дудка), які грали до танців. Весь день минув у танцях,
розвагах, гуляннях:
Ввесь день весело прогуляли І п'яні спати полягали...
На ранок Дідона, гарно вбравшись, знайшла одяг і для Енея:
Штани і пару чобіток, Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний
шовковий платок. І знову, як і минулого дня, загуляли:
...Дідона ж тяжко сподобала Енея так, що і не знала, Де дітися і що робить.
Закохана Дідона робила все, щоб Еней забув про своє лихо, вигадувала різні ігрища,—
щодня пили і гуляли: Були троянці п'яні, ситі, Кругом обуті і обшиті, Хоть голі прибрели, як
пень.
 Троянці ходили по вечорницях, веселились увесь час — отак і жили. Еней зовсім забув
про Рим, куди мав їхати, щоб заснувати там своє царство. Зо два роки провів Еней у Дідони.
Аж якось ненароком Зевс з Олімпа глянув на землю і побачив, як гуляють троянці,
розлютився і послав Меркурія [бога торгівлі, що виступав у ролі вісника Зевса] до Карфагена
нагадати Енеєві, що він має робити. Меркурієві треба було доложити сил, щоб розлучити
Дідону з Енеєм. Він прийшов до Енея і сказав:
А ну лиш, швидше убирайся, З Дідоною не женихайся, Зевес в поход тобі сказав!
Еней знав, який буває в гніві Зевс, тому зібрав троянців і наказав збиратися в дорогу. А
сам склав свої речі і чекав ночі, щоб відплити і не прощатися з Дідоною, бо прощання було б
тяжким. Але Дідона це розгадала і була напоготові, коли Енєй думав, що вона спить. Цариця
дорікала Енеєві за таку відплату за життя у неї, плакала і лаяла Енея:
Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
З твоїми сучими синами,
Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,
Щоб ні горіли, ні боліли...
Щоб ви шаталися повік.
Еней побіг від розлюченої Дідони, сів у човен і поплив.
Дідона тяжко зажурилась, Ввесь день не їла, не пила; Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
Вона не могла забути Енея, страждала від кохання до нього. Одного разу вночі, коли
місто спало, Дідона на своєму городі підпалила сухий очерет, розвела великий вогонь і сама
себе спалила.
Покійниці не видно стало, Пішов од неї дим і чад! — Енея так вона любила, Що аж сама
себе спалила, Послала душу к чорту в ад.
Частина II
Еней плив синім морем, тужив і обливався слізьми, почувши, що вона спалила себе,
однак сказав:
Нехай їй вічне царство, Мені же довголітнє панство І щоб друга вдова найшлась.
Пливли троянці морем, аж ось одного разу знову на морі знялася буря і нагнала на них
страху. Палінур, керманич Енейового війська, сказав, щодо Риму вони не допливуть, що
потрібно пристати до берега і підкувати кораблі. Недалеко від них була сицилійська земля,
де правив цар троянського походження на ім'я Ацест, що заснував на острові Сицилія місто
Сегесту:
Ми там, як дома, очуняєм І, яку себе, загуляєм, Всього у нього вдоволь єсть.
Так і зробили. Ацест частував троянців від душі салом, ковбасою, хлібом, горілкою,
гречаними з часником пампухами тощо. Цей день, коли Еней приїхав до Ацеста, був днем
смерті Анхіза — Енейового батька. Еней "схотів обід справляти і тут старців нагодовати",
тобто справити по Анхізу, який "згорів" від горілки, поминки.
Троянці підтримали бажання Енея і готувалися до поминок, закупивши їжу і горілку,
варили страви і пекли:
Баранів тьма була варених, Курей, гусей, качок печених, Досита щоб було всім їсть.
Щедро пом'янувши з народом батька, Еней "в одежі ліг і не роздігся, під лавкою до
світу спав". Проснувшись, знову пили, влаштовували ігрища, бійки. Два богатирі: Дарес —
троянець, та Ентелл — сицилійський герой, надумали вчинити поєдинок на смерть.
В цей час на Олімпі до Зевса зібрались на обід гості. Вони там пили, забавлялись, аж
прибіг Меркурій і попросив богів втрутитися в земні справи в Сицилії. Побачивши бійку
Дареса і Ентелла, Венера благала Зевса зберегти життя троянцю. А за Ентелла заступився син
Зевса Ба-хус, бо полюбився йому Ентелл тим, що "сивуху так, як брагу, хлище". Зевс гримнув
на Венеру і Бахуса і велів не мішатись до кулачних боїв. До знесили бились воїни, переміг
Ентелл, якому Еней "трохи не цілу гривну" подарував [мідна монета, що у XVIII—XIX ст.
дорівнювала 3 копійкам]. Потім Еней велів привести ведмедів, щоб забавляли народ. Поки
народ гуляв, а боги дивились на це, Юнона пішла до Ірисі [посередниця між богами і
людьми, прислужниця Юнони] і щось на вухо їй шепнула, щоб не почули боги.
 Ірися спустилася в Сицилію, туди, де були троянські човни. Перетворившись на одну із
жінок, вона порадила іншим підпалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам:
Великий тяжко був пожар...
Еней, помітивши пожежу, велів всім бігти до човнів, а сам від страху так розлютився, що
почав лаяти богів: і Венеру, і Зевса, і інших за те, що допустили пожежу. За все лаяв їх Еней, а
потім попросив пустити з неба бурю. І тільки попросив — з неба пішов дощ і "в годину весь
пожар залив". Не всі троянські човни згоріли, і тому Еней думав, що йому робити: чи пливти
до Риму, як велів Зевс, чи зостатися тут, в Сицилії, бо Зевс допустив пожежу флоту,— і все
ніяк не міг прийняти рішення. Охрім, з троянської громади, порадив йому поспати, а потім
вже приймати рішення.
Заснувши, Еней побачив у сні батька Анхіза, який сказав синові, що його послали боги:
Щоб ти нітрохи не журивсь, Пошлють тобі щасливу долю, Щоб учинив ти божу волю І
швидше в Рим переселивсь.
Батько радив залишити Сицилію і пливти, і не журитись, а також прийти до нього в
пекло обміркувати якусь справу. Прокинувшись, Еней велів наступного дня збиратися в
дорогу, а сам пішов до Ацеста подякувати за гостинність. Троянці цілий день збирались, а
другого дня вранці вирушили морем до Риму.
Венера, побачивши троянців на морі, пішла до Нептуна на поклон, "щоб не втопив їх у
волнах". Нептун пообіцяв Венері, що Еней на морі буде в безпеці.
Частина III
Подорож морем Енею вже добряче набридла, і він не вірив вже ні богам, ні батькові.
Вітри дули вслід човнам, що гребці і весла положили та співали пісень "козацьких, гарних
запорозьких":
Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ...
Довгенько плавали по морю, а згодом і землю стало видно, до якої троянці і пристали.
То була Кумська земля [Кум — місто—держава античних часів на півдні Італії]. Троянці
швидко побратались із місцевими жителями (південна Італія) і почали гуляти. Знову
вечорниці, ігрища:
Тут всі по волі забавлялись, Пили, і грали, женихались.
Еней же був зажурений, бо йому снилися батько та Плутон, бог підземного царства, і
він залишив троянців гуляти, а сам пішов по полях шукати дорогу до пекла. Дійшов до лісу, а
там:
На ніжці курячій стояла То хатка дуже обветшала І вся вертілася кругом...
Еней став викликати господаря. Через деякий час вийшла з хати "бабище старая":
Крива, горбатая, сухая Запліснявіла, вся в шрамах, Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса...
Еней, побачивши таку господиню, "не знав із ляку, де стояв". Це була Сівілла — жінка—
пророчниця. Вона сказала, що давно чекає на Енея, що про його прихід боги сказали та і
батько Анхіз до неї приходив. Сівілла давно живе на світі і багато всього знає. Вона повела
Енея до каплиці помолитись, порадила Енеєві пообіцяти Фебові — богу сонця — телицю і
золотого та і Сівіллі щось щоб дав, то і шлях до пекла покажуть.
Еней з Сівіллою молились, Сівіллу добряче трясло, що синя, наче бубен, стала, а коли
трохи очуняла, то передала відФеба наказ, що доля нелегка чекає Енея і його військо, що не
заспокоїлася ще Юнона, що ще намучаться троянці, але все буде так, як вирішили боги на
своїй олімпійській раді.
Еней вислухав її, його ця промова не задовольнила і не дала нічого нового, тож він і
попросив Сівіллу провести його до батька, за дві спідниці. Сівілла каже Енею про платню,
щоб вона почала думати, як провести його в пекло:
Ти знаєш — дурень не бере; У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.
Сівілла радить Енеєві зломити з найвищого дерева в лісі гілку, бо без неї не можна буде
вийти назад. Як Еней зламає гілку, то потрібно, не оглядаючись, повертатись назад. Еней так і
зробив. Довго в лісі шукав кислицю високу [яблуню], потім за гілку смикнув і "одчахнув" і
побіг з лісу до троянців. Відпочивши, велів троянцям збирати здобич в жертву Плутону і всім,
хто пеклом править. І коли прийшла Сівілла, то веліла попрощатися з троянцями, взяти на
плечі клунок із хлібом і йти до пекла. І ось Еней із Сівіллою вирушили у путь. Дійшовши до
гори якоїсь, вони знайшли нору і "пішли під землю темнотою". Це була вулиця у пекло, на
якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, аза ними в ряд стояли: чума, війна, холод, голод і всі інші
мирськії лиха. Були тут злі жінки, свікрухи, мачухи, сердиті чоловіки, шурини, брати та інші
злидні. Були тут неправедні судді й ісправники, секретарі та інші чиновники, "квартал був
цілий волоцюг, п'яниць, розпутниць".
Енеєві було страшно, і він хватавсь за Сівіллу. Згодом вони прийшли до річки Стікс,
через яку була переправа до пекла. Перевізник Харон перевозив людей не всіх, а за своїм
вибором, маленьким човном. Сівілла розказала Харонові, кого і для чого веде в пекло, і той
перевіз їх, за роботу взяв півалтина [алтин = 3 коп.] і показав, куди іти далі. Трохи
пройшовши, Еней і Сівілла побачили пса, який мав три голови. Пес охороняв дорогу в пекло і,
забачивши Енея, "почав гарчати". Еней злякався і тікати. А Сівілла кинула собаці хліб, і поки
той його ловив — вони проскочили з Енеєму пекло:
Там все поблідло і поблекло. Нема ні місяця, ні звізд... Смола там в пеклі клекотіла... В
смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли Хто, як, за віщо заслужив...
Наприклад, пани там тяжко працювали, все робили, за те їх мордували, що людей
вважали за скотів. За панами наглядали чорти і лупцювали їх залізним пруттям. Брехуни
лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот; батьки, які синів не вчили,
"кипіли в нефті в казанах..."
Еней там бачив щось немало Кип'ячих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало,
Так шкварилися сі в огні...
Еней побачив там Дідону, почав до неї говорити, женихатися, однак Сівілла наказала не
відставати від неї. Далі Еней побачив своїх вбитих земляків—троянців, з якими теж почав
реготати і розповідати всяку всячину. Гурт знову розігнала Сівілла. Нарешті дійшли до
царського дому Плутона. Пішли з дарами до господаря. У Плутона у дворці теж жили
грішники. І тут Еней запитує у Сівілли, чому ніде немає його батька. Та пояснила, що Анхіз —
божої крові і за велінням Венери, "де схоче — буде там і жить".
Коли ж знайшли Анхіза, він забрав Енея до своєї господи, а ворожки переказали Енеєві
його долю.
Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти...
Повороживши, Еней попрощався з батьком, і з Сівіллою повернувся назад на землю до
троянців.
Частина IV
Сівілла отримала від Енея 12 шагів [шаг — дрібна монета], розпрощалася з ним. Еней,
щоб не мати більш неприємностей від Юнони, відплив із троянцями з Кумської землі. Деякий
час вони пливли тихо.
На морі згодом піднялася буря, знову почало колихати човни, що дуже налякало
троянців. Коли ж вітер вгамувався, вони лягли відпочити. А прокинулись від крику
паромщика, який повідомив, що мандрівники припливли до острова цариці Цірцеї:
Цірцея, люта чарівниця І дуже злая до людей; Які лиш не остережуться, А їй на острів
попадуться, Тих переверне на звірей.
Цірцея всіх людей перетворювала на чотириногих. А пропливти острів не можна —
чарами Цірцея притягує кораблі до нього. У Цірцеї на острові французи обернені в собак,
москалі — в кіз з бородою, цесарці ходять журавлями і т. д.
Біду побачив неминучу, Троянці всі і пан Еней.
Троянці проспівали молебень Еолу, щоб той вітрами відвернув їх від клятого острова.
Еол молебнем задовольнився і відвернув троянців від біди.
Пливучи морем, Еней побачив русло річки Тібр [річка, на якій знаходиться Рим], а боги
якраз і веліли пливти до берегів Тібру і тут засновувати царство.
Зійшовши на берег, троянці почали "копати, строїть..."
Це була латинська земля [центральна частина сучасної Італії], і правивтамцарЛатин
[міфічний цар, син бога лісів та полів Фавна і німфи Маріки]. Він був скупим, мав дружину
Амату та дочку Лавинію (Лавису).
 Дочка Латина була вродливою дівчиною:
Дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива, Гнучка, юрлива, молода.
У Лавинії було чимало женихів, але не кожний матері Аматі подобався. Серед всіх
женихів і Латинові, і його дружині та дочці найбільше був до душі сусідній цар — Турн [цар
рутульців — італійського племені]. Він був:
Товстий, високий, кучерявий, Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало, І
грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок.
Всі мешканці Латинової землі думали про майбутнє весілля. І якраз напередодні
сватання сюди приплив Еней. Влаштувавшись трохи, Еней послав троянців до латинців, щоб
із ними познайомитися. Коли троянці повернулись, то повідомили Енея, що латини
розмовляють якоюсь дивною мовою, не зрозумілою троянцям:
І ми їх мови не втнемо; Слова свої на ус кончають, Як ми що кажем їм,— не знають, Між
ними ми пропадемо.
Еней велів купити граматику латинської мови і:
Троянське плем'я все засіло Коло книжок, що аж потіло, І по—латинському гуло.
За тиждень вже всі знали латинську мову і розмовляли:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном — домінусом,
Себе ж то звали троянус.
10 троянців, які найкраще знали латинську мову, Еней відправив послами до Латина,
щоб познайомитись із царем. Послів із дарунками, бо Латин був дуже скупий, цар прийняв.
Царський палац було прикрашено цінними картинами, наготували всіляких страв і напоїв.
Посли передали такі дари: Лавинії — килим—самольот, Аматі — скатертину—самобранку та
чоботи—скороходи — Латину. Подарунки сподобались, і Латин запросив Енея в гості і теж
дарами наградив, і майже зятем називав, бо вирішив саме за нього віддати дочку.
З Олімпу за Енеєм і троянцями слідкувала Юнона. Ірися розповіла Юноні, як Енея
приймають латинці, про мир та лад між ними. Юноні не хотілось, щоб Еней жив спокійно, і
вона вирішила пролити кров троянську, використавши Турна. Змовившись із Тезіфонею
[фурією], наказала їй:
Зроби ти похорон з весілля, Задай ти добре всім похмілля, Хоть би побрали всіх чорти.
Таким чином, фурія за змовою з Юноною вирішила всіх знедолити:
Сама троянців всіх поїм, Амату з Турном я з'єднаю І сим Енея укараю, Латину ж в тім'я
дур пушу; Побачать то боги і люди, Що з сватання добра не буде, Всіх, всіх в шматочки
потрошу.
Тезіфона спустилася з небес до Амати, яка тужила, що не Турн буде її зятем, і ще більше
розпалила її серце проти Енея. Потім Тезіфона напустила сон наТурна, і бідолашному
приснилося, ніби-то Лавися його зрадила. Прокинувся Турн розлючений і вирішив
розправитись і з Енеем, і з Латином. Він послав Енею листа, в якому запрошував на поєдинок
"сам на сам", а Латину оголосив війну. Тезіфона була рада—раденька, але їй потрібно було
ще і простий люд розізлити один на одного. І тут фурія використала цуцика няньки Амати,
якого та дуже любила. Фурія зробила так, що підчас полювання на зайців собаки троянців
розірвали цуцика. Розлючена стара зібрала своїх людей, і пішли вони бити троянців. А
троянці:
...носа хоть кому утруть; І няньчину всю рать розбили — Скалічили і розпотрошили І всіх
в тісний загнали кут.
Підбурені Аматою, Турном, латинці на вулицях кричали:
Війна! Війна! против троянців, Ми всіх Енеєвих поганців Поб'єм — іскореним їх род.
Латин не любив воювати, а тому зібрав своїх вельмож і намагався з'ясувати, з якої
причини Турн оголосив війну:
Скажіть — з чого війна взялася? З чого ся мисль вам приплелася? Коли я тішився
війной?
Латин сказав вельможам, що військо не готове, що для війни немає грошей, що він не
хоче проливати людську кров, то щоб вельможі про війну і не думали. А:
Вельможі царство збунтували
 Против царя всіх наущали...
І всі почали готуватися до війни.
Амата підбурювала жінок, щоб ті допомагали у війні, а ще щоб " Енеєві дочки не дать".
А де вмішаються жінки:
Прощайсь навік тогді з порядком, Пішло все к чорту неоглядком, Жінки поставлять на
своє.
Потім Турн посилає до всіх сусідніх царств послів, щоб ті прийшли:
Щоб Турнові допомагать: Не дать Енеєві женитись, Не дать в Латії поселитись, К чортам
енейців всіх послать.
Енейове військо теж готувалось до війни.
Частина V
Еней роздумує, як знайти вихід і де отримати допомогу, щоб перемогти Турна:
Еней ту бачив страшну тучу, Що на його війна несла. В ній бачив гибель неминучу І
мучивсь страшно, без числа.
День і ніч шукає виходу Еней, з проханням про допомогу "к олімпським руки
простягав", але, видно, боги не спішили на допомогу. Еней блукає вночі, замислившись, і
приходить на берег річки Тібр, де його зморює сон. Енеєві сниться старий дід, який пророкує
йому пораду, як перемогти Турна:
З аркадянами побратайся, Вони латинцям вороги. Троянців з ними як з'єднаєш, Тогді і
Турна осідлаєш, Все військо виб'єш до ночі.
Проснувшись, Еней прочитав богам молитви і велів спорядити два човни річкою Тібр,
аж поки на березі не побачать під дубом білу свиню і тридцять білих поросят. Еней велів їх
заколоти і принести в жертву богам, щоб ті не залишили його без підтримки, і поплив по
Тібру до царя аркадського Евандра просити допомоги.
В Евандра відбувалося свято, царство пило і гуляло, коли приїхав до них Еней. Син
Евандра Паллант провів Енея до батька, перед яким той сказав, що латинці вороги і Енея, а
він, кошовий троянець, маючи хоробре військо, яке натерпілося від злих людей і богів, хоче
перемогти Турна, який веде з ним війну. У Турна більше військо і сили свіжі, а покоритись
йому Еней не хоче.
Евандр, мовчки вислухавши Енея, відповів:
Дамо вам війська в підпомогу,
І провіанту на дорогу,
І грошеняток з якийсь міх.
Еней зі своїми людьми погостювали в Евандра на святі, де їли й пили різні страви та
напої, на ранок збиралися назад в дорогу.
В цей час на Олімпі Венера пустила свої чари на Вулкана — коваля, щоб той допоміг
зробити Енеєві зброю і міцну, і дорогу, яка б допомогла здобути перемогу. А оскільки ніхто
не може встояти передчарами Венери, то і Вулкан залучив до роботи всіх майстрів, але все,
про що просила Венера, виконав до ранку.
У цей час у Евандра споряджають у дорогу Енея. Дали всього:
Списів, мушкетів, палашів, На тиждень сала з сухарями, Барильце з срібними рублями,
Муки, пшона, ковбас, коржів. Разом з Енеєм Евандр відправляє і сина Палланта начальником
своїх воїнів, бо хоче, щоб ледачий син навчився у Енея військовому ремеслу, хоробрості. До
воїнів цар звернувся зі словами:
А ви, аркадці,— ви не труси, Давайте всім і в ніс, і в уси, Паллант мій ваш єсть атаман. За
його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів карайте, Еней мій сват — а ваш гетьман.
Евандр попросив і Енея доглянути за сином і ще порадив йому звернутися до
лідійського народу, який теж може стати йому при нагоді корисним. Після цієї розмови Еней
із новими силами повертається до троянців у старий табір. Вночі Енеєві сниться його матір,
яка принесла йому зброю, що викував Вулкан:
До збруї що не доторкнеться, Все зараз лайнеться і гнеться, її і куля не бере.
На щиті були зображені всі богатирі (Котигорох, Іван—царевич, Кузьма—Дем'ян), які
додавали йому казкової сили, здатної відбити ворога.
 Еней збирався напасти на Турна зненацька. Однак тут вмішалася Юнона і послала до
Турна Ірисю, щоб та попередила його про Енеїв похід.
Ірися застала Турна у наметі, де він був у горі від любові до Лависі і пив горілку. Ірися
висміяла Турна за те, що на відміну від Енея, той нічого не робить. Поглузувавши з нього,
Ірися каже:
Швидше охмеляйся, Збирать союзних поспішайся, На нову Трою напади.
Послухавши її поради, Турн зібрав "і кінних, і піших" і повів їх на кріпость троянців.
Еней з допомогою ще не повернувся в кріпость, а тому троянці, забачивши військо
Турна, на валу всі залягли і приготувались до відсічі ворогів. Турнові не вдалося взяти
кріпость, і тоді він дав наказ спалити троянський флот. Дим від його багаття дійшов аж до
богів. Ця подія дуже вразила Венеру, яка боялась за сина, і прийшла Венера до Цібелли
[матері всіх богів] просити, щоб вона заступилась за троянський флот перед Зевсом. Цібелла
поплакалась Зевсу, що троянський флот стоїть під її горою їдою, і що Турнові уроди [воїни]
доберуться і до її царства, а тому Цібелла прийшла до Зевса просити захисту і втручання в
земні справи, бо:
Мене ж стару, уб'ють, мов гниду, Тебе прогонять відсіля.
Зевс пообіцяв паніматці провчити всіх. Він своєю силою обернув кораблі троянців в
сирен, а рутульці, побачивши таке диво, злякались і почали тікати в різні сторони. Вночі
троянці пильно охороняли кріпость, бо Турнові не довіряли. І ось у стані Турна стало тихо —
всі спочивали вороги.
На варті троянців біля головної вежі на сторожі стояли Низ і Евріал — молоді, хоробрі,
міцні воїни—земляки. Вони не були троянцями, а найнялися до Енейового війська і були
хорошими йому воїнами.
У Низа виник план забратися в Рутульський табір і перерізати ворогів, і цим допомогти
Енейовому війську. Низ хоче цей вчинок здійснити сам, бо у Евріала є стара мати, а в нього
нікого немає, то якщо і загине, то за ним ніхто не буде плакати. Але Евріал не погоджується
на це, вони ж разом Енеєві на вірність присягали, то:
Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять...
Своїм планом вони поділились з іншими троянцями і просили дозволу на його
виконання.
І так, одважна наша пара Пустилася в Рутульський стан.
А в Рутульському таборі всі спали, "сивуха сну їм піддала". Низ і Евріал перерізали
чимало війська Турна: Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися,
мов раки,. За честь і к князю за любов.
І коли вже поверталися друзі назад, задоволені своєю роботою, натрапили на
Волсентаз полком латинської дружини, що їхав в табір Турна. Латинці піймали Евріала, а Низ
на вербу заліз і сховався. Побачивши товариша в руках ворогів, Низ кидає списа у ворогів і
тим самим видає себе. Волсент відсік Евріалу голову на очах у Низа, і Низ йому прямо в серце
меч всадив. Латинці вбили і Низа:
Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славнії услуги На вічність пам'яті своєй.
Турн думав про нову битву і як помститися троянцям за нічну різню. Він звелів надіти
голови Низа і Евріала на списи і іти на штурм кріпості. Троянці впізнали голови своїх героїв,
побачила це і стара мати Евріала, горе якої було безмежне. А рутульці "дралися" на стіни.
Троянці ж після побаченого горя матері і долі своїх побратимів люто відбивали ворогів, не
жаліючи їх. Тоді Турн приставив до брами таран із колод, і брама упала, подушивши багато
троянців, однак вони зібралися з силами і зуміли пролом заложити, тому Турн із військом "не
знав, що і робити". Двоє з троянського табору, Геленор та Лик, пішли на рутульців у
рукопашню, і Лик навіть "тим і одличився, що як до Турна примостився, то з'їздив добре по
зубах". Однак ці двоє загинули від рутульців, що ще більше озлило троянців.
І зав'язалась жорстока битва: Троянці, як чорти, озлились, Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки Летіли зуби, пухли щоки, З носів і уст юшила кров.
Ремул — родич Турна — звертався так до троянців:
Чого прийшли ви, голодранці? Лигать латинськії потанці? Пождіть — ваш витісним ми
дух.
 Начальник троянців, Іул Енейович, почувши такі промови, прицілився і камінцем
Ремулу влучив у лоб, і "хвастун бездушно повалився", а у троянців дух піднявся, і пішли
кулачні бої:
Враг на врага сйкав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив.
Біля воріт брами стояли два міцних воїни — брати Битіас і Пандар, які ніби пропускали
рутульців в місто, а хто заходив, тих вбивали — це була ще одна пастка для рутульців. Коли
Турн це розгадав, то привів допомогу. Загинув Битіас, а Пандар, побачивши смерть брата,
зачинив ворота. Але в кріпості вже був Турн. Пандар кидає в Турна камінь, і Турн загинув би,
однак знову вмішалися боги — Юнона "заслоняє" собою Турна, а відчувши допомогу богів,
Турн вбиває і Пандара. Окрилені перемогою Турн і рутульці б'ють троянців, що ті хотіли
залишити кріпость, аж тут Серест — начальник артилерії — сказав:
Куди? Вам сорому немає! Хто чув? Троянець утікає! Чого наш славний рід доживсь!
А князь наш бідний що помислить? Адже ж за воїнів нас числить, За внуків славнійших
дідів!
Присоромлені троянці гуртом навалились на Турна, Турн відступив аж до річки Тібр,
стрибнув у воду і "пустився вплав".
Частина VI
В цей час на Олімпі боги, богині і півбоги зняли ґвалт і сварки, чим викликали
невдоволення Зевса, який у гніві сказав:
Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі. І раді мордовать людей; Я вас із
неба поспихаю 1 до того вас укараю, Що пасти будете свиней.
І своєю владою Зевс забороняє богам вмішуватися до людей, сказавши:
...тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуться.
Тоді Венера нагадує Зевсові, що це він послав Енея біля Тібра оселитись, то ж звідки
там узявся Турн? Що це боги мстять Енеєві за те, що він Венерин син, і не дивлячись на наказ
Зевса, розпалили на землі війну. І Венера просить у Зевса, "щоб жив Іул і жив Еней". Тоді в
розмову вмішалась Юнона. Вона облаяла різними словами Венеру, що та доносить на неї її
чоловікові — Зевсу. Юнона звинувачує у всьому Венеру. Між ними зав'язалась сварка перед
Зевсом:
Одна другу хотіла бить. Богині в гніві также баби... І, як перекупки, горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрохом клянуть.
Тоді Зевс, щоб зупинити їх, на них нагримав і ще раз суворо попередив, щоб ніхто і ніяк
не допомагав людям. А на землі Турн знову повів своїх воїнів на кріпость. Битва була цілий
день — "насилу розвела їх ніч". А вночі до "городка, що Турн обліг", Еней з Паллантом і
військом на-(иімжався. Еней не спав в човні, а думав: Як Турна—ворога побити. Царя Латина
ускромити І успокоїти народ.
Аж тут, дивлячись у воду, Еней бачить "видиво" — ніби одна істота у вигляді дівчини —
мавки розповідає йому, що сталося з троянцями у його відсутність і про те, як ледь знову не
згорів його флот, якби не Зевс. І лиш зажеврів день, як Еней "узрів свій стан в осаді", кинувся
з новими силами на допомогу. Троянці з кріпості побачили його, і зав'язалась битва. Еней
трощив ворогів. Мужньо бився і Паллант. Досвічені рутульці відразу помітили новачка, однак
Паллант зумів розправитися з такими рутульськими воїнами, як: Даг, Гібсон, Ретій, Фарет,
Демоток, Галес. У поєдинку Турна з Паллантом Паллант спочатку наніс сильний удар, але
Турн зумів перемогти молодого лицаря і вбив його, а потім посадив мертве тіло на коня і
відправив у стан троянців:
Таку побачивши утрату, Аркадці галас підняли, Клялися учинить одплату, Хоча би
трупом всі лягли.
Еней з новим завзяттям кидається у бій, щоб помститися за смерть Палланта:
Махне мечем — врагів десятки Лежать, повиставлявши п'ятки: Так в гніві сильно їх
локшив.
Еней убив Мага, Нума, Сереста, Тарквіта, Камерта, Луку та інших рутульських молодців.
І ось Еней з Іулом возз'єднались:
 Іул, як комендант ісправний, Енеєві лепорт подав.
Тобто розповів про все, що сталося в кріпості у його відсутність.
В цей час на небі Зевс поглядав на війну і намагався помиритися з дружиною Юноною,
а хитра Юнона хотіла з цього мати зиск і упросила Зевса залишити життя Турнові. Домоглася
Юнона свого любощами.
Юнона у вигляді Енея явилась до Турна. Турн, побачивши свого ворога, кинувся його
вбити. Юнона (все ще в образі Енея) прибігла до моря і сховалась у байдаку, а Турн шукав
розправи з марою Енея, стрибнув у байдак — Юнона перетворилася на зозулю і полетіла, а
Турн уже був серед моря:
Турн глядь, аж він усе средь моря, Трохи не луснув з серця — з горя, Та мусив плить, де
жив отець.
А Еней тим часом побив багато ворогів і з приходом ночі "був п'яний, єле жив..."
На ранок троянці ховали мертвих, а Еней взяв доспіхи рутульського лицаря Мезентія та
на пень для втіхи посадив, бо він подумав, що опудало Мезентія допоможе їм відкрити місто
латинців. Віддавши останні почесті Палланту, Еней тіло з охороною відправив у столицю
батька Палланта Евандра. Провівши тіло Палланта, Еней повернувся у кріпость, де його
чекали посли рутульські з проханням віддати тіла мертвих, щоб "землі предати, нехай князь
милость сю явить". На це Еней сказав, що навіщо рутульцям воювати з Енеем, який не
держить на них зла, що його ворог — Турн. Це Турн не хоче, щоб Еней був латинським
князем і одружився з дочкою царя Латина. Але який зиск рутульцям, хто буде князем: Турн
чи Еней? І нехай поєдинок між ними вирішить долю цієї війни:
Ми зробим з Турном поєдинок, Про що всіх кров проливать?
Послам латинським ця пропозиція була до душі, і вони обіцяли донести її до Латина:
І мировую тут зробили, На тиждень, два або і три...
В цей час люди ремонтували місто, наводили порядки, гуляли, ховали воїнів:
Про Турна ж всі кричали сміло, Що за своє любовне діло Погубить даром ввесь нарід.
А в таборі царя Латина вельможі, порадившись із воїнами-героями, прийшли до угоди
помиритись з Енеєм і відіслати йому дари. А лицар Дрансес наполягав, щоб:
Нехай лиш Турн, що верховодить І всіх панів за кирпи водить, З Енеєм порівня плеча. .
Також він пропонував, щоб Тури ніколи не приходив у латинську землю, а Енееві
віддати Лавинію і цим сватовством укласти мир надійний:
Сим сватовством нам мир даруєш І царства рани урятуєш; Дочці ж з Енеєм буде рай. А
Турнові сказав: Еней тебе лиш визиває, А нас, латинців, не займає, Іди з троянцем потягайсь.
Коли ти храбрий не словами, Так докажи нам те ділами — Побить Енея постарайсь.
І хоч як цього не хотілося Турнові, він погодився на бій з Енеєм. А поки йшли ці всі
дебати, троянці готувались до штурму латинського міста. Знову почалася війна, але вже біля
брам латинців. Амата настояла на тому, щоб цар не віддавав дочки за Турна, кажучи, що така
воля богів, бо Турн не зробить дочку щасливою. А насправді сама була закохана в Турна і не
хотіла мати його зятем. Однак вона і не хотіла, щоб Турн бився з Енеєм.
Другого дня вранця два табори займали позиції, щоб спостерігати за поєдинком Турна і
Енея.
Тут Юнона знову вирішила допомогти Турнові. Вона посилає мавку вод Ютурну [сестру
Турна] спасати брата. Ютурна робить так, що воїн—латин пускає в троянців стрілу і вбиває
Гиллипенка, що родом із аркадців. Знову зав'язалась бійка:
Кричать, стріляють, б'ють, рубають, Лежать, втікають, доганяють, Все вмиг зробилось
кулішем.
Еней намагався зупинити всіх, але якась стріла попала і йому в стегно — Енея поранено.
Це помітив Турн, і почав вбивати сміливо троянців. "Побив багацько Турн заклятий".
Енея лічив Япід, і не без допомоги Венери, слова якісь наговоривши, зробив ліки і
вилив на рану Енеєві. Чудотворні ліки подіяли, і Еней знову почав битися з ворогами. Ютурна
ж вдалась до хитрощів і управляла кіньми Турна, спасаючи таким чином його від загибелі.
Вона намагалась запустити камінь в Енея, але той вчасно ухилився. Це ще більше розпалило
Енея, і він веде воїнів на приступ Латинового міста. Безліч стріл полетіло на місто, і воно
почало горіти. Амата, подумавши, що Турн загинув, з горя повісилась. Смерть Амати всіх
сполошила: Латин "ледве устояв на ногах", а Лавинія одяглася в усе чорне і перед дзеркалом
"кривитись жалібно училась і мило хлипати в сльозах".
А Турн, дізнавшись про смерть Амати, виходить на поєдинок з Енеєм. Еней вибив меча
з рук Турна, і ніхто не хоче допомогти царю:
Біжить пан Турн і репетує, І просить у своїх меча; Ніхто сердеги не рятує Од рук
троянська силача!
Однак знову Юнона, рукою Ютурни, дає меч Турну. Зевс розгнівався на Юнону і сказав:
Уже ж вістимо всім богам: Еней в Олімпі буде з нами Живитись тими ж пирогами, Які
кажу пекти я вам.
Тобто Еней стане безсмертним, як усі боги, а безсмертного не можна вбити, тому Зевс
радить Юноні заспокоїтись. Нарешті Юнона погоджується з таким рішенням Зевса, але
вимагає, щоб на царстві був Еней:
Но тільки щоб латинське плем'я Удержало на вічне врем'я Імення, мову, віру, вид.
Тоді боги "Ютурну в воду одіслали", щоб не допомагала брату, тим самим лишивши
Турна його сили, і Еней списом майже вбив Турна. Турн прохав відправити його труп до
батька, і Еней майже пожалів Турна і хотів залишити йому життя, однак тут побачив на плечі у
Турна Паллантову ладунку, і в нього від гніву задрижали уста:
Так ти троянцям нам для сміха Глумиш з Паллантова доспіха І думку маєш буть живим?
З цими словами Еней, щоб помститися за смерть Палланта, направляє свій меч у рот
рутульця і тричі повертає, "щоб більше не було хлопот":
Душа рутульська полетіла. До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенкет. Живе
хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь.

Наталка Полтавка
І дія
З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню
"Віють вітри, віють буйні", яку закінчує словами: "Петре! Вернися до мого серця! Нехай
глянуть очі мої на тебе іще раз..."
До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає
освідчуватися Наталці: "Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл
— теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап'ятих в
Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе
до безконечності". Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий,
а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під
пару. Возний продовжує умовляти дівчину: "Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як
його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село". Наталка співає йому пісню:
Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.
Закінчивши співати, говорить: "Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною
сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я; через вас люди начнуть шептати про мене, а
для дівки, коли об ній люди зашепчуть..."
їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з'являється із піснею-
нісенітницею "Дід рудий, баба руда". Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку
на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві і судах. На
це виборний .І радістю відзначає: "Зате нам, простому народові, добре, коли старшина... не
допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати..." Та возний не образився на ці слова, не
нагримав на "крамольного" Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути
посередником по його "серденному ділу". Возний наївно передає виборному свою розмову
з Наталкою і навіть обіцяє: "Єжелі виіграеш — теє—то як його — любов ко мні Наталки і
убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то
не пожалію — теє —то як його — нічого для тебе". Виборний погоджується, але розповідає
правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. "Уже не що, другого любить..." І повідав
історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою,
льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями,
"заводити бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші", покинув свій промисел і помалу розточив
усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а
потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без
шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки
чекає Петра, від якого нема ніяких звісток. "Наталка без душі його любить, через його всім
женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує". Хоча возний і довідався про
Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: "...коли ж що, то можна і
брехнути для обману, приязні ради", бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова
підтверджує піснею "Всякому городу нрав і права":
Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого
певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере
ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?
В цей час Наталка у своїй хатині сидить з матір'ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще
матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. "Убожество моє, старость силують
мене швидше заміж тебе оддати". Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з
нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку
багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: "...викинь Петра з
голови, і ти будеш щасливою". Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і
погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та
спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмовила, вдруге
не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів.
Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі:
"У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав".
Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і
поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти
заміж за возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче
зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити
заради спокою і благополуччя матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости
прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського.
Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: "Боже милосердний! Що зо
мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати,
як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!" Всі їїдумки і
помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра:
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
II дія
Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без
племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за їхні
козацькі звички: "Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і
черкес бити". В цей час з'являється із піснею "Сонце низенько, вечір близенько" Петро, який
повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже обидва були без
кола, без двора, без родичів і сім'ї.
Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і
виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з найкращою
дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось стискує його
серце, яке віщує біду.
Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: "Де ж вони
перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?" Почувши від Миколи
відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо. Побачивши, у
якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому
зустрітися з Наталкою. Із словами "Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її,
то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут",— Микола іде до
Терпилихи.
Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що "вмісто багатого батька
найшов мать і дочку в бідності і без помощі". Він сумує і тужить, що запізнився на один день,
і через це буде горювати все життя. В цей час підходить до нього виборний, і вони
розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть запитує: "А що се таке
театр, город чи містечко?" І Петро терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечері
з'їжджаються пани дивитися комедію. "Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге
схочеться", — ділиться Петро своїми враженнями від театру. До їхньої розмови прилучається
возний, який виявляє неабияку обізнаність з історичними подіями, певними літературними
явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення фактів з історії України у
театральній виставі "Казак—стихотворец": "Великая неправда виставлена пред очі
публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту".
Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела і говорить, що краще
кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що може зробити
так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що повернувся Петро:
"Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного". Наталка ж у цьому не
бачить ніякої перешкоди. "Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе
не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися",— пояснює вона Петрові.
Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з'явилися
виборний, возний і Терпилиха, попереджає: "Наступає хмара, і буде великий грім".
Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном,
перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: "Коли Петро мій
вернувсь, то я не ваша, добродію". Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон
ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився:
"О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду". Це вже остаточно переповнило
чашу терпіння матері. І де взявся той "осоружний" Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе
лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом
волає: "Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з
Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте ідо вінця ведіте". І в тому, що сталося, мати звинувачує
Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: "...щоб я
Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв
несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері,
полюби пана возного і забудь мене навіки!" Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і
серце її добрішає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: "Добрий Петро!
Серце моє против волі за нього вступається!" А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув
Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші. 1 тут обізвався возний, побачивши,
що справа складається не на його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він
взяв Наталку та Петра за руки, підвів їх до матері: "Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям.
Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив
її благополучною". І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: "От
такові—то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим
хватаються", а виборний додав: "Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й
возний, здається, не з другой губернії". Терпилиха благословляє Наталку та Петра. Дія
закінчується словами Петра: "Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг
перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути
приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула,
свою пісню, що я найбільше любив". Наталка співає:
Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
Здобрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
А потім уже всі разом співають пісню "Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити".

Пантелеймон Куліш
Чорна рада
Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва з боку Білгородського
шляху. "Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по своїй
бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на
виду — старий козарлюга". Видно було, що їдуть вони здалека.
Не доїжджаючи двічі три версти до Києва, подорожні звернули в гай, на доріжку, що
вела до Череваневого хутора, Хмарища. "А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан
із козацтва, що збагатилося за десятилітню війну з ляхами".
Було вже надвечір. Скрізь тихо та гарно, "все кругом неначе усміхалось". Але
вершники були якісь невеселі.
Ось вони вже й біля хутора. Хмарище було оточене гаями, як хмарами, нагадувало
невелику фортецю — з баштою, дубовими воротами, добрим пилом навкруги.
Гості стали грюкати у ворота шаблями. І невдовзі пролунало незадоволене
бурмотання старого ключника Василя Невольника — бродять, мовляв, тут усякі. Але коли
сторож почув голос старшого з подорожніх, то радо скрикнув, що це ж паволоцький Шрам,
швидко розчинив ворота і кинувся цілувати полковника. Глянувши на молодого козака,
Василь здогадався, що син Шрама Петро, і сказав: "Орел, а не козак!" Потім додав, що коли
таких козаків припливло хоча б дві чайки до Кермана, то він би не був так довго в неволі, якої
не забуде тепер, мабуть, довіку.
"Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов заряз тільки з неволі
випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи
якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих
полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене".
Старий Шрам запитав у служника, де ж пан, певно, на пастці, людей зовсім
відцурався? Василь підтвердив, що Черевань мало куди тепер з пасіки й виходить, але життя
без людей собі не уявляє. На хуторі часто бувають гості, й тепер не без них. І повів
полковника з сином до пана.
Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській
школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і
він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії,
чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів... над
українцями, за наругу католиків і уніатів над греко—руською вірою".
На той часу Польщі було повне безладдя, і кожен більш—менш значний чин робив із
простим народом, "що йому в божевільну голову прийде". Міщани та хлібороби нічого не
могли вдіяти без зброї. Жовніри (солдати) відбирали в людей незаконно їжу та напої,
безчестили козацьких жінок і дівчат, запрягали людей у плуг серед зими й примушували на
сміх орати лід.
Католицькі пани з нашими перевертнями уклали унію, наставили своїх уніатських
попів у церквах.
 Нікому на це було жалітися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великі
пани та єпископи. Козацька старшина тягнула руку за коронного гетьмана, старост і
державників, а між собою ділилася козацькою платою. Багато реєстрових козаків працювали
на старшину. Тому жалітися можна було тільки козакам запорізьким, які "старшину свою самі
з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали".
От і виходили з мечем та огнем проти ворогів рідного краю гетьмани козацькі — Тарас
Трясило, Павлюк, Остряниця. Та "ляхи з недоляшками" швидко гасили те полум'я повстань і
"знов по—своєму обертали Україну".
Не змогли нічого вдіяти поляки лише тоді, коли піднявся батько Богдан Хмельницький
на боротьбу з ними. Шляхта перегородила всі степові дороги на Запоріжжя заставами, але
"кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці
і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей... і всяке манівцем да ночами,
степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького". І отоді—то вже
"розлилась козацька слава по всій Україні..."
Попович Паволоцький Шрам за десять років від Остряниці до Хмельницького сидів
"зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранну туркеню;
проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й
на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартувався у воєнному
ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. І ніхто
краще його не ставав до бою... У тих—то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що
козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище".
Минули, мов короткі свята, десять років Хмельниччини. "Вже й сини Шрамові
підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленськом; оставсь тільки
Петро". Після того ще не раз дзвенів старий Шрам шаблею, але згодом відчув, що сили його
покинули, "зложив з себе полковництво, постригсь у попи да почав служити Богові. Сина
посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву".
Але знову почалися в Україні негаразди. "Свари да чвари, і вже гетьманською булавою
почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров
ллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що
одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за
голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить,— одно в його на думці: що ось
погибне Україна од сього недуга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви
з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться,
щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!"
Коли ж помер паволоцький полковник, якого обрали після Шрама, зійшлася рада,
щоб обрати нового.
Шрам вийшов у попівській рясі серед ради й сказав, що наступає страшна година.
"Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я
православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли
буде на те ваша воля".
Усі дуже зраділи й знову обрали панотця Шрама полковником. Гетьман Тетеря мусив
змиритися з таким дивом і прислати Шрамові універсал на полковництво, бо "рада була
старша од гетьмана".
Полковник думав-думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив
поголоску, що нездужає, і передав осаулові Гулаку свій пірнач. Сам же виїхав ніби кудись на
хутір для відпочинку.
Коли Шрам увійшов у пасіку, то почув звуки бандури. Потім побачив під липою
Череваня і Божого Чоловіка. "Звався Божим Чоловіком сліпий старець—кобзар. Темний він
був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені.
Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Інде ж до того знав він
лікувати усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над
недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не
наслухається. За теє—то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив
у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий".
 Кобзар заспівав смутну думу про Хмельницького. Не один козак гірко плакав від цієї
думи, а Черевань "тільки похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од
щирого серця. Така була в його вдача".
Шрам спостерігав за ними з—за дерева. Його смішливий приятель не змінився, тільки
лисина стала більше вилискуватись. У Божого Чоловіка борода до пояса "іще краще процвіла
сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісня, од серця голосить і до
плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить".
Нарешті Шрам вийшов зі своєї схованки. Черевань від радості схопився, обняв і
поцілував гостя, як рідного брата. Зрадів і Божий Чоловік, зачувши знайомий голос. Черевань
запитав товариша, яким це чином він до нього потрапив. Шрам сказав, що їде на прощу до
Києва, і спитав у свою чергу в діда, звідки і куди його дорога. Той відповів, що в нього один
шлях у світі — викупляти невольників.
Василь Невольник і собі втрутився в розмову, став дякувати Божому Чоловікові:
"Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні,
промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав
уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між
хрещеним миром, ізнов почув козацьку мову!" Далі з розповіді Невольника з'ясувалося, що
звали його і в монастир, і в козаки, але він вирішив піти служити тому, хто дав гроші на його
викуп — Череваневі.
Господар запросив усіх до столу випити за здоров'я гостей. Шрам почав розпитувати
Божого Чоловіка, чи знає він, що діється за Дніпром. Дід зітхнув і сказав: таке діється, що й
говорити страшно. Немає ніякого ладу між козаками. Старшини багато, а ніхто нікого не
слухає. Тоді полковник запитав про Сомка. Кобзар відповів, що Сомко хоч і розумом, і
славою узяв над усіма, але йому не дають гетьманувати, бо він не хоче кланятися
московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам
здивований. Він знав Івана Брюховецького як Іванця, котрого за щиру службу любив
Хмельницький і радив своєму синові Юркові його слухати. Хмельниченко так і робив. Сомко
доводився Юрієві дядьком, і йому не подобалося, що хтось орудує племінником. Одного
разу старшина радилася, а Іванець і собі пристав до гурту, щось сказав. Сомко спалахнув і
сказав Юрасю, що не личить старому псу мішатися в їхню компанію. Уночі Сомко піймав
Іванця біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати тому голову, але Сомко
придумав гіршу кару: звелів посадити Іванця верхи на свиню й провезти по всьому Гадячу.
Після того сорому Іванець став збирати гроші, годити кожному. Випросив у Юрася чин
хорунжого, а коли той пішов у ченці, Іванець, маючи ключі від гетьманської скарбниці,
підчистив усе срібло та й махнув на Запорожжя. Атам яксипнув грошима, то запорожці за
ним роєм: "Іван Мар-тинович, Іван Мартинович!" І з усіма він обнімається, братається та
горілкою поїть. Запорожці його так вподобали, що зібрали раду та й обрали кошовим.
Шрам дуже засмутився після цієї розповіді, а Василь Невольник сказав, що
переведеться, мабуть, нінащо славне Запорожжя, коли такі гетьмани керують.
Тоді полковник признався, що їде він не в Київ на прошу, а в Переяслав, до Сомка—
гетьмана. "Україну розідрали надвоє: однучасть, через недоляшка Тетерю, незабаром
візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що
Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я, що
якраз підійму його з усіма полками на Тетерю да й привернем усю Україну до одної булави.
Гіркої підніс ти моєму серцю, Божий Чоловіче, да ще, може, як—небудь діло на лад
повернеться. їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають..."
Але Божий Чоловік не погодився, сказав, що це не для нього. Крім того, йому не
подобаються сучасні звичаї, коли хлопці з бандурками "тілько й знають різати до танців"
заради "тієї ледащиці —горілки".
Черевань зазирнув у пекарню і радісно—здивовано сказав, що, виявляється, йому ще
жениха для доньки привезли. (Атам давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з
Череванихою і її дочкою Лесею.)
Господар повів гостей до хати. "Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в
якого заможного козака (що то ще за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний,
дубовий, штучно покарбований; і слова з святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю
збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й килимцями
позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих
людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш.
Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті і кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і
всяка посудина, що то на війні поздобувано. Як палили козаки шляхетськії двори і княжецькії
замки, то все те мішками виносили". Ще по стінах висіла коштовна панська зброя та інше
військове спорядження. Ніщо тепер не боронило ляхів та їхніх прибічників: допекли вони
козакам і селянам до самого серця.
Але молодому Шраменкові найкраще здалося в пекарні, де були самі квітки, запашне
зілля, високий та ясний хліб на столі й чудова дівчина. Розговорився з Лесею Петро, як брат із
сестрою. Так би й сидів увесь вечір, милуючись чорними дівоцькими бровами та вишитими
рукавами.
Аж ось приліз, сопучи, Черевань,.став цілуватися з Петром, вихваляти його й говорити
до жінки, що ось, мовляв, їм і зятьок. Потім потягнув Петра до світлиці на козацьку розмову, а
Леся проводжала хлопця поглядом, у якому були й ласка, і жаль, і ще щось таке, що й не
вимовиш словами. Видно, сподобався козак дівчині.
Черевань підвів Петра до Божого Чоловіка і розповів, що це той самий хлопець, який
переплив під кулями річку Случ, пробрався в польський табір, убив хорунжого й приніс його
корогви до гетьмана.
Божий Чоловік поклав Петрусеві на голову руку й сказав, що це добрий козак, великої
відваги. Буде він довговічний, на війні щасливий, ні шабля, ні куля його не візьме, а помре
своєю смертю.
"Нехай лучче,— сказав батько,— поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за
цілість України, що ось розідрали надвоє".
Черевань перервав розмову, став пригощати гостей із химерних кубків, жартуючи та
примовляючи. Зайшла й Череваниха привітати гостей. Вона свіжа й повновида, пряма, як
тополя, видно, що змолоду була дуже гарна.
Як добра приятелька Шрама стала розпитувати про його наміри. Дізнавшись, що
панотець їде на прощу, вирішила й собі поїхати з ним. Бо нікуди не їздить. От і до брата під
Ніжень скільки разів збиралася, а все не вибереться. Черевань засміявся і сказав, що він би й
радий побувати в її брата, але якби хто взяв його та й переніс туди. Тим більше, що її брат
Гвинтовка живе добре, по—панському, його вже й князем прозвали. Череваниха заперечила,
що брата зовуть князем не за достаток, а за те, що взяв собі жінку—полячку, княгиню з
Волині.
Аж ось зайшла до світлиці Леся, гарна, як квітка. Батько радо каже, що і йому є чим на
старості похвалитися. Просить дочку піднести гостям кубки з білих ручок. А Леся "чи
заговорить, чи рукою проведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і
так усякому на душі, мов сонечко світить".
Тоді Шрам і спитав Череваня, чи не погодився б він віддати свою дочку за його сина.
Той радо дав згоду, подав руку, вони обнялися й поцілувалися. Петро від радості не знав, на
яку ногу й стати. А Леся ніби злякалася та й сказала, що хай тато подивиться — не всі ж у хаті,
матері немає. Тут увійшла Мелася Череваниха. Чоловік похвалився їй новиною, а та
звернулася до старого Шрама: "Швиденько видобуваєте із своїм сином замки! Отже, ми вам
доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше надусі царства". Черевань тільки сміявся, а
Шрамові така відповідь була не по нутру: "Враг мене візьми, — каже, — коли з іншим замком
не скоріш ісправилися, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я
вам не сват? Чим син мій не жених вам? "
Але Череваниха хитро повела мову про те, що вона не проти, але діди й баби раніше,
як думали заручати дітей, їхали спершу в монастир на прощу.
Тоді Бог давав дітям і здоров'я, і талан на все життя. Отже, їм теж слід зробити по-
християнськи. Так і посадила жінка Шрама, мов горщок від жару відставила. Так і
відставилося сватання. Старі думали, що ще вспіють з козами на торг, а Петро здогадався, що
Череваниха має на думці якогось іншого зятя, та й сама Леся ним гордує. І напала на козака
велика туга.
Вранці всі зібралися в дорогу. Мати з дочкою сіли в ридван (карету), який дістався
Череваневі теж на війні. Петро на коні не відступався від пишно оздобленого ридвана.
Нарешті здумав поговорити відверто з Чере-ванихою. Сказав, що він до них із щирим
серцем, а вони до нього з хитрощами. Може, є хто інший на прикметі, то хай скажуть. Мати
знову відповідала загадками, мовляв, і є, і нема. Побачивши, що Петро аж зблід, вирішила
розповісти йому про свій дивний сон, який їй приснився, коли ще вона ходила Лесею.
Здалося їй, ніби серед поля могила, а на ній стоїть ясна панна, аж сяє, як сонце.
З'їжджаються на поле козаки, славні лицарі з усього світу. І Іотім стали змагатися за ту панну,
битися між собою. Раптом приїхав молодий гетьман і забрав собі дівчину.
Збентежена цим сном, кинулася вона потім до ворожки, а та сказала, що буде в
Череванихи дочка, дуже красива, будуть з неї дивуватися пани й гетьмани, дарувати
подарунки, але ніхто так не обдарує, як суджений. А буде він красивіший та знатніший за всіх
панів і гетьманів.
Справдилися бабусині слова і про дочку, і про її вроду, і про панські подарунки, і про
судженого. Справді, був один серед гетьманів найкращий, і сказав він Череванисі, щоб не
віддавала дочки ні за князя, ні за лицаря. Він не буде женитися, чекатиме, поки дівчина
виросте, і візьме її за дружину.
А ось і Київ заблищав золотими церквами. Тільки Петро нічого того не бачив — так
вразила його розповідь Череванихи.
"Весело і тяжко згадувати нам тебе, старий діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе
осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скільки—то князів, рицарства і
гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки—то на твоїх улицях... на валах і церковних
цвинтарях пролито крові християнської!"
До цього часу, хоч минуло дванадцять літ, видно сліди пожежі, яку наробив Радзівілл
із литвинами. Смутно було дивитися Шрамові на це.
Тоді мало не весь Київ містився на Подолі. Прочани їхали вузькими завулками. Раптом
дивляться — вулиця перегороджена возами, за ними юрба людей. Послали Петра
прочистити дорогу. Петро підскакав до возів і побачив, що люди сидять перед килимом із
пляшками та їжею. Були то міщани (їх ще дражнили личаками, бо їм не дозволялося носити
зброю і вдягатися в дорогий одяг, кармазини; козаків же прозивали кармазинами).
Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого
козака впізнали, стали жартувати, а коли побачили старого полковника, розтягай вози й
вийшли назустріч, а попереду Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у Шрама
сурмачем.
Став пригощати подорожніх, бо в нього радість — народився син. Шрам відмовлявся,
бо їде на прощу, то ж годиться спершу поклонитися Божим церквам. Тарас знову
припрошував та умовляв, аж поки хтось із його гостей не сказав, що, мабуть, цим
кармазинам вони не компанія. "Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись,
бо міщани вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали". Міщани
стали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського
ярма.
Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що не допомогли кияни козакам у битві
під Берестечком, і місто своє здали Радзівіллу без бою; а відвоювати його допомогли знову ж
таки козаки.
Міщани зарепетували, що вони теж є козаки, тільки одні козацтво собі загарбали,
носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти,
платять податок. І вони б по-козацьки причепили до боку шаблі та й сиділи, згорнувши руки.
Шрам із гнівом відповідав, що коли б не козаки, то міщан уже б давно ляхи задушили
або погнали татари в Крим. І додав, що всякому своє: козакам — шабля, міщанам — терези
та торгівля, а селянам — плуг та борона.
Тоді Тарас Сурмач сказав, що коли кожному своє, то чому б і їм не назвати шаблю та
козацьку волю своїми. Адже коли в козаків не ставало війська — вони сідали на коней; не
було грошей — давали і гроші, і зброю; разом били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як
прийшлося до розцвітання, то козаки зостались козаками, а їх повернуло в селянство.
Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою і заступництвом січових
братчиків.
Ледве панотець Шрам угамував міщан розважливим словом. Тарас вибачився й
пропустив прочан далі.
Іван Шрам тяжко задумався і зрозумів, іцо тут не обійшлося без проклятущого Іванця
Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців.
Михайло Черевань захотів його розважити й сказав, щоб він не переймався, адже їм є
що їсти й пити, і в чому походити. Можна вже сидіти вдома і їсти "хліб—сіль з упокоєм".
Панотець розгнівався й назвав свого товариша Барабашем. Черевань так образився, що аж
затремтів, і сказав, що років десять тому вони б цей спір вирішили за допомогою кулі та
пороху. Але й тепер він не хоче залишатися з таким паскудним прізвищем. І щоб довести це,
їде зі Шрамом за Дніпро, готовий з ним хоч із моста у воду.
Шрам аж повеселішав, як побачив, що ще не перевівся в Череваневі козацький дух, і
взяв з нього слово держатися за нього "у всякій долі".
Мало хто з українців прожив вік і не побував у Києві. То ж усі знали дерев'яну церкву
гетьмана Петра Сагайдачного і братські школи біля неї, і старосвітський сад. Усе це
подарувала колись на братство благочестива Ганна Гулевичівна, щоб училися діти козацькі та
міщанські.
Наші прочани теж тут побували, подали срібла панотцям братським на нужди школи,
стали обдивлятися монастир. Він був увесь розмальований сценами з Біблії, а по ограді
скрізь було змальовано славне козацьке лицарство, "щоб народдививсь да не забував, як
колись за батьків та за дідів діялось".
Раптом почули — десь заграли музики, галас, тупотня. Це народ біжить дивитися, як
запорожці зі світом прощаються.
"Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому
мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більше не
здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да і
їде з ними в Київ бенкето-вати. Дома, у Січі, ходять у семиряжках да в кажанках, а їдять мало
не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани [з блискучої матерії або вишиті золотом],
штани з дорогої саєти [англійського сукна], горілка, меди пива такзаїми вкуфахіїздять,— хто
стрінеться — усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси.
Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде
горшків на торгу, да й порозбивають на череп'е; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й
порозкидають по всьому місту: "їжте, люде добрі!"
А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до
Межигорського спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий
—сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним
везуть боклаги з на-питками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
— Хто такий?
— Запорожець!
— Чего ради?
— Спасатись!
Одчиняються ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з
музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз
черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й
почав спасатись".
Бурсаки, як подивляться таке, так через деякий час і опиняється половина з них у
запорожцях.
Шрам, хоч і сердився на запорозьких козаків, але задивився на них і собі. Хоч і багато
ті шкоди діяли, але любили їх люди. Мабуть, тому, що не треба їм було нічого — ні жінки, ні
дітей, ні грошей, а волю і звичаї берегли завжди, готові були стати на захист краю.
 Черевань, дивлячись на ті танці та веселощі, й собі притупував ногою. Сказав, що коли
б не був жонатий, то зараз би подався на Запорожжя. Але Шрам його зупинив, сказавши, що
чесному чоловікові стидно прилучатися до цих розбишак. Перевелися тепер запорожці.
"Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер
хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що
не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а
очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику".
Шрами з Череванями поспішили до іншого монастиря, бо надійшли запорожці й так
хижо, як вовки на ягницю, стали поглядати на Лесю.
"Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці;
сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська
грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії
брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається,
супиться; глянеш удруге; моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх".
Другий був молодий високий козак, але вгадувалося в ньому щось азіатське; до Січі
приходили люди з усього світу, їх приймали, аби перехрестився та поклявся воювати за віру
християнську.
Череваниха, наздогнавши ридваном своїх, зраділа, бо злякалася тих двох запорожців.
Дорога була важка — крута й покручена, тому карета швидко відстала від вершників. Петро
вже не їхав біля жінок, то ж вони залишилися лише з Василем Невольником.
Раптом на дорозі щось затріщало й затупотіло. Череваниху з Лесею наздогнали ті самі
запорожці, яких вони злякалися ще в монастирі. Козаки їхали по обидва боки ридвана й
говорили ніби між собою, що такої дівки гарної вони зроду не бачили. Один казав, що міг би
її поцілувати, а другий говорив, що це сало не для кота. Леся злякалася ще дужче, щоб на неї
не напали, але Василь заспокоїв її, що молодці лише жартують.
Старший запорожець знов гукнув до свого побратима Богдана Чорногора, що він Січ
поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, й матір. І сказав, що хоч
так, хоч сяк, а дівчина ця буде його. Закине її в сідло, та й помчить у Чорну Гору, куди ще
раніше запрошував його товариш.
Ні жива ні мертва, Череваниха ледве наздогнала своїх, а запорожці пропали.
Зараз Печерський монастир красивий та пишний, а тоді був убогий, без золота і срібла
— довелося і йому взнати батиєвське лихоліття.
Шрам вистояв службу й ходив тепер біля надгробків, сумно думаючи, що всяка слава,
всяке багатство — "суєта суєт", смерть рівняє всіх.
Коли Черевані із Шрамами повернули до печер, вони побачили якогось чоловіка в
дорогому кармазині, високого й вродливого, з великим почтом.
Шрам аж ахнув із радості, впізнавши Сомка. Той і собі зрадів, побачивши старого
полковника.
Привіталися, обнялися. Сомко забрав усіх до себе в гості. Лесю він назвав своєю
нареченою. Тоді Петро здогадався, що за гетьман снився Че-реванисі. Мабуть, у них уже все
було полагоджено, дивно тільки, що про це нічого не знав сам Черевань. Його жінка,
очевидно, справлялася й за себе, і за чоловіка.
Тепер уже Петрові нічого було думати про Лесю. Був він козак значний і вродливий, та
Сомко кращий, нічого з ним і мірятись. В літописах про гетьмана писали: "Сомко був воїн
уроди, возраста і красоти зіло дивної". Він "був високий, огрядний собі пан, кругловидий,
русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи
заговорить, то справді по—гетьманськи".
Козацьке подвір'я Сомка стояло віддалік, на хуторці. Там було все готове до прийому
гостей.
Шрам назвав Сомка ясним соколом, а той його батьком. Сів край столу старий
полковник, та й заплакав, як не плакав і при смерті власного сина. Усі здивувалися й
засмутилися. Сомко став розпитувати, яке в нього горе. Шрам гірко сказав, що був би він
бабою, коли плакав би від свого лиха. І пояснив, що вболіває за Україну: "У нас окаянний
Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а
що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже".
Сомко заперечив, що, мовляв, вся старшина від Самари до Глухова зве його
гетьманом і присяглася його слухати. Що ж до Васюти, то це старий дурень, усі над ним
сміються, а Іванець гетьманує лише над п'яницями. Тоді Шрам нагадав, що Васюта відправив
у Москву лист проти Сомкового гетьманства, а Іванця в Січі оголосили гетьманом. А ще йдуть
"поголоски про чорну раду". Сомко заспокоїв Шрама, що зітре запорожців на макуху, а дурну
чернь навчить шанувати гетьманську зверхність. Що ж до міщан, які теж незадоволені, то
"нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на
Вкраїні і правда, і сила". Ато козаки вже зовсім загордилися — ми, мовляв, люди, а то все
грязь. Нехай годує нас поспільство (суспільство, селянство), а наше козацьке діло — тільки по
шинках вікна та пляшки бити.
У Шрама аж з душі відлягло. Він побажав, щоб думка гетьмана стала думкою всякого
доброго чоловіка на Україні, а Сомко висловив надію, що обидва береги Дніпрові схиляться
під одну булаву.
Далі перейшли до справ особистих. Сомко сказав, що недобре бути чоловікові
одному, у гетьмана повинна бути гетьманша. Й оголосив, що давно вже домовився з панією
Череванихою про її дочку Олександру, то ж просить благословення батька й матері.
Череваниха благословила, а Черевань від подиву й слова не зміг вимовити. Сомко спитав
його, чого ж він не благословляє. Черевань відповів, що велика честь віддати дочку за
гетьмана, але вчора вже відбулося "півзаручин" із Петром Шрамом.
Тоді підійшов старий Шрам і сказав, що він сватав Лесю за свого сина, не знаючи про
таку їхню домовленість, то ж краще віддасть хлопця в ченці, аніж стане на дорозі в гетьмана.
І поблагословив молодих.
Раптом під вікном почулося: "Пугу—пугу!" Це так віталися запорожці. То був Кирило
Тур, гетьман його впізнав, Шрам зауважив, що не годилось би водитися з цими пугачами, на
це Сомко відповів, що й між них є багато хороших людей, ось як Кирило: "Добрий він, і душа
щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника [ворожбита]".
Старший полковник хоч і не погоджувався, перевелися, мовляв, лицарі на Запорожжі,
та все ж згадав, як вони його колись виручили в бою, коли залишилося козаків четверо, а під
ним коня вбило. Десяток запорожців відбили сотню ляхів, а потім ще й коня добули
Шрамові.
Тут увійшов і Кирило Тур. Він виявився тим самим запорозьким отаманом, що
врятував колись Шрама й добув йому коня. Але поки це вияснилося, Шрам із Туром ледве не
побилися.
Сомко посадив гостей за стіл. Петро, хоч і сидів поряд із Лесею, не радий був нічому.
Гетьман став розпитувати Тура, як він опинився в Києві. Той відповів, що проводжав
"прощальника до Межигірського Спаса". А відбилися вони зі своїм побратимом від
товариства тому, що побачили таку пишну кралю,— і показав очима на Лесю. Коли Сомко
засміявся і сказав, що то його молода, Кирило відповів, що це його не лякає, важливо одне:
дівчина зовсім його причарувала, і він хоче повезти її в Чорну Гору. Це таке ж святе місце, як і
Січ, тільки там не цураються, як на Запорожжі, жінок.
Сомко сказав, що в дівчини ж, мабуть, є друзі, родичі. А Кирило відповів, що то не
перешкода. У краї, де живе його побратим, існує звичай викрадати ту дівчину, яка
сподобалася, і йому цей звичай до душі. То ж сьогодні буде така чудастя, якої ніхто тут ще не
бачив і не чув. Коли запорожця стали розпитувати, що то за чудастя, Кирило сказав: "Так,
нічого: підхоплю тілько на сідло отсю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом
навпростець до Чорної Гори".
Леся аж затремтіла від страху, заплакала. Мати відвела її в кімнату, а козаки лише
посміялися, бо мало зважали на жіноче серце і сльози.
Обід закінчився, і Кирило Тур пішов з двору, не попрощавшись.
Сомко признався Шрамові, що в Києві він не заради сватання. Йому треба твердо
стати в місті, запастися провізією і порохом. І досягти угоди з москалями, бо як—не—як, "а
москаль нам рідніший од ляха, і не слід нам од його одриватись". "Коли в нас заведеться
добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи
обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні,
піднімемо Вкраїну вгору й возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів".
А що ж Леся? Вона справді ніби аж захворіла. Боялася, щоб запорожець її не викрав,
просила позамикати всі двері.
Після вечері козацтво знов зібралося за столом, пило та прославляло Україну,
московського царя.
Леся лежала в кімнаті, і нікому з козаків до неї не було діла, навіть Якимові Сомку,
нареченому. Що з того, що він лицар над лицарями, вродливий над вродливішими, але
думає лише про гетьманські порядки й до дівчини не горнеться. Любила Сомка ще з
дитинства, але не так складається їхня любов, як собі гадала.
Петро ж пішов у гай ніби на полювання, а насправді щоб розвіятися, і повернувся
лише надвечір. Прийшов і Кирило Тур, сів за вечерю й сказав, що зовсім уже готовий у
дорогу.
А Леся так занемогла, що довелося посилати по бабу— шептуху.
Кирило за столом усе жартував та розказував, як він викраде молоду. Козаки не
вірили й сміялися його вигадкам. Шрам остеріг Сомка, що цей запорожець справді
навіжений, але гетьман заспокоїв, сказавши, що Тур не раз виручав його з великої біди.
Найбільше уподобав Кирила Тура Черевань, обнімав його та цілував. А той усе
дивувався — у них крадеш, а вони тебе цілують.
Попрощавшись, запорожець розпростер руки й сказав: "Двері одмикайтесь, а люди не
прокидайтесь!"
Інші козаки недовго гуляли, полягали спати й до півночі вже хропіли на весь двір. Не
спав один Петро Шраменко. Він таївся від усіх зі своїм коханням, щоб не насміялися, адже
козаки недуже вдавалися до любощів. Знали цю неміч більше дівчата та молодиці, вони—то
й поскладали всі пісні, всі ніжні розмови козака з дівчиною.
Ні з ким поділитися Петрові своїм горем, то ж не спиться йому, ходить він гаєм.
Раптом почув — тупотять коні. Вершники тихо розмовляли. Петро впізнав голоса Кирила Тура
і його побратима. Хотів побігти рятувати
Лесю, але потім схаменувся — де ж це видано, щоб серед товариства викрасти
дівчину. Та й наречена тепер не його, хай її гетьман стереже. Поки так роздумував, знову
почувся тупіт коней. І побачив Петро, що запорожець держить у сідлі поперед себе Лесю.
Вона сиділа, якзачарована. Шра-менкові стало жаль дівчину, хотів заступити викрадачам
дорогу й битися з ними, та шаблі не було з собою. Раптом дівчина як закричить. Петро
кинувся на подвір'я, ухопив коня, шаблю, сказав Василю Невольнику про викрадення й
помчавсь, як вихор.
Запорожці поспішили вибратися з міста. Леся прийшла до тями лише в полі від
холодного вітру. Стала благати не губити її, але Тур лише реготав. А потім пристрашив, що
коли хто наздожене, то живою свою здобич він не відпустить.
Раптом побачив, що його хтось наздоганяє. І вгадав — це молодий Шраменко.
Побратим порадив швидше тікати або дати бій. Кирило сказав, що битиметься з Петром
один.
Аж тут вузенький місток над проваллям. Запорожці перескочили його, і Кирило
розібрав дошки, покидав їх у провалля, сказавши, що зараз подивиться, чи гіден Шраменко з
ним битися, чи ні. Адже у них, січовиків, честь і слава, військова справа перш за все. "Про
славу думає лицар, а не проте, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра
поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство
козацьке всякому розкаже!"
Петро мчався на Тура з шаблею. Але раптом його кінь зупинився перед проваллям.
Запорожець став сміятися з молодого Шрама, заохочувати його, щоб перескочив рівчак і
почав із ним битись. Кінь боявся і не хотів перескакувати. Тоді Петро вирішив перестрибнути
сам. Він розігнався і стрибнув, але берег під ним відколовся, і козак ледь не загримів у
провалля. Аж тут підскочив Кирило й ухопив його за руку, похваливши при цьому за стрибок і
сказавши, що тепер радо буде з ним битися. Шраменко відповів, що тепер у нього рука не
підніметься на Тура, хай він віддасть дівчину без бою. Але Кирило тільки засміявся й сказав,
що цього ніколи не буде.
І розпочався "козацький герць". Мабуть, ще ніколи не сходилися такі сильні
супротивники. Дзвеніли шаблі, аж іскри летіли. Билися, поки не зламалися шаблі. Далі
вирішили змагатися на кинджалах. Аж ось із лісу вискочила погоня. Тільки доскочили до
провалля, як Кирило Тур і Петро одночасно вдарили один одного в груди так сильно, що й
повалилися обидва, як скопи.
Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забула й за сором,
затулила рану хусткою, а кров так і ллється. Впала на плече, плаче, голосить, серденьком
називає. Душу б віддала, щоб оборонити від смерті козака, "що так щиро одважив за неї
свою жизнь".
Підскочив Шрам, став перетягувати рану синові. А Сомко кинувся рятувати Кирила
Тура. Старий полковник здивувався — треба було б покинути цього собаку, як він того
заслужив. Але гетьман заперечив, що, мовляв, молода знайшлась би й друга, а от Кирила
Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.
Натягнули рясу між коней, поклали туди Петра. Гірко було старому батькові — не за
Україну гине його син, а за чужу молоду.
Звідкись наскочили запорожці, дізналися, в чому справа, і забрали Тура із собою,
сказавши, що вони його вилікують — ще ніколи не кидали товаришів у біді, в чужих руках.
Назустріч їхала Череваниха. Зраділа, побачивши живою Лесю. Поплакала над Петром і
сказала, раз це через її дочку, то хай пораненого ве-зуть у Хмарище, вони зроблять усе, щоб
вилікувати хлопця. Так і вирішили. А Черевань запросив гетьмана до себе в гості.
Козаки пили, їли, бенкетували, вирішували свої військові справи. А Леся тільки й
знала, що копала коріння, варила зілля та сиділа над недужим. Допомагав їй Василь
Невольник.
Петро мов удруге на світ народився. Крізь марення він бачив, як Леся про нього
турбується, як любить його.
Незабаром здоров'я почало брати гору. Радіє старий батько, радіє гетьман, а
найбільше — Леся. Але разом із тим і смутно їй, що доведеться тратити молоді літа в
гетьманській світлиці, слухаючи військові розмови та брязкіт кубків. Пізно розпізнала
дівчина, що "Сомко козак не до любощів". Нема в нього ні того ніжного слова, ні того
люб'язного погляду, що веселить дівоче серце. Ніхто так щиро не заговорить до неї, як
Петрусь. Але треба коритися долі.
Коли Петро став очунювати, Леся все рідше до нього заходила, соромилася, ніби
боялася. Тоді козак сказав їй, щоб не крилася, була йому за сестру, раз не судилося їм бути
разом.
Леся тільки заплакала. Не раз після тієї розмови заходила до Петра, співала сумні пісні
й вдивлялася в очі коханого. Батьки ж ні про що не здогадувалися, бо коли дівчина заручена,
"то вже й годі, уже й не кажи, що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава".
Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя.
Порадилися й вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань із Лесею — до
жінчиного брата Гвинтовки під Ніжень. Коли ж збереться гетьманське весілля, схилити
старшину до походу на Тетерю і об'єднання України під одним гетьманом.
Коли вже виїхали за Броварський бір, побачили, що назустріч мчить гонець, і відчули
недобре. Дійсно, посланцем був сам переяславський сот-инк Іван Юско. Він повідомив, що
"зіньковський, миргородський і полтавський" полковники перейшли на бік Іванця
Брюховецького. Тепер він полодіе Україною по самі Ромни, має велику царську ласку та
прихильність.
Сомко гірко засумував і надумав зібрати військо, провчити зрадників. Але Шрам
заперечив: що ж це виходить, "замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між
сьогобічними полками!" І порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх
полковників, відкрити їм очі й просити схаменутися, не шматувати Україну. Сам же Шрам
думав їхати з Череванем у Ніжень і схилити на бік Сомка Васюту. Після цього Шрам із Сомком
сумно розпрощалися й поїхали кожен у свій бік.
 Ідучи, Шрам невесело розмірковував: "Мабуть, не така Божа воля, що Україна з
упокоєм хліба —солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на
свого? І звідки ж підіймається хмара, Боже ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом
рицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть,
дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під
каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим
сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя,
як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем рицарювати!..
П'янствувати да баглаї бити, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли
займанщини, як суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на
господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до
січовиків да тепер і коїть з—під руки в князя, що хоче. Бачу, до кого він добирається,— хоче
Сомкові дружби доказати, да ще ж Бог нас не зовсім покинув; іще, може, набереться сотня—
друга вірних душ на Вкраїні!"
Раптом на шляху зчинився шум. При дорозі косили косарі. Один напився і заснув
прямо на дорозі, а Василь Невольник не побачив та наїхав на нього. Збіглися п'яні косарі,
стали обзивати проїжджих кармазинами, погрожувати викосити "сит бур'ян по Вкраїні".
Один навіть підступив до колес ридвана із сокирою. Ледве Шрам утихомирив селян своєю
попівською рясою та мудрим словом. І такі пригоди траплялися з подорожніми до самого
Ніженя. Скрізь народ говорив про чорну раду, згадував Хмельниччину і те, як відбувався
поділ землі після війни. Спочатку вирішили дати всім порівну, але потім "старожитні козаки,
що з предку—віку козаками бували, військовій черні позавиділи, а не схотіли ділитись рівно".
Хотіли зробити перепис, щоб тільки потомствені козаки одержали козацькі вольності, а ті
козаки, що походили із селян.,— повернулися працювати до землі. Зчинилася велика буча,
бо ніхто не хотів втрачати своїх козацьких привілеїв. Врешті — решт до козацького реєстру
записали тих, які багаті й могли на коні й озброєні виїжджати до обозу. Піших же записали в
поспільство [селянство], крім міщан, які займалися в місті торгівлею. Хотіли й вони козацької
вольності пошукати, так мало сил. "Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось.
Давай посполитий до скарбу і подачку оддиму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а
козак, бач, нічого того й не знає".
Бувало, прийде полковник або військовий старшина до гетьмана, щоб благословив
зайняти землю, той і дозволяє зайняти, "скільки оком закине" або "скілько конем за день не
об'їдеш ". Ото вже і є його родова земля, а якщо там уже хтось із бідніших жив, то то його
справа — "коли нелюбо, вбирайся". Отак і розплодилися в Україні духи—срібляники.
"У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а
тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана
батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже
інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув
убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі
займанщину зайняв, свиту гаптує". А інші мовчки сіряки латають.
Шрам послухав усі ці розмови, зрозумів, що запорожці під орудою хитрого Іванця
спеціально розворушують у народі старі образи та кривди, щоб привести до скликання
чорної ради і забрати владу у свої руки.
Другого дня, надвечір, подорожні наблизилися до хутора Гвинтовки, що стояв
недалеко від Ніженя.
Шрам став розпитувати в ковалевої жінки, чи дома хазяїн. Та відповіла, що вдома і
бенкетує із запорожцями, вони ж тепер "перші люди в світі" і "кажуть, подарував їм цар усю
Вкраїну". Старий полковник аж крикнув Божого Чоловіка. Той розповів, що зустрівся із
запорозькими прощальни-ками, які не відпускають його від себе, сиплють золото та срібло, а
йому воно потрібно для викупу невільників. А ще доручили виходити свого пораненого
товариша, пообіцявши дати грошей для викупу не одного невільника. Це той самий
запорожець, що бився з Петрусем.
Шрам обурився: виходить, що він відігріває оту гадюку, що ледь його сина не
спровадила на той світ. Божий Чоловік сказав, що йому всі рівні, він в їхні свари та чвари не
мішається. А ще повідомив, що Васюти Ніженсь-кого [Василя Золотаренка, ніженського
полковника]зараз немає на місці, він поїхав на якусь раду в Батурин.
Шрам повернув до хутора. У Гвинтовки був багатий панський будинок — з панськими
ж порядками та звичаями. Сам хазяїн щойно повернувся з полювання. Коло нього хорти на
мотузках, козаки трублять в роги — все зовсім як у великого поміщика.
Гвинтовка радо привітав гостей, покликав із будинку дружину. Господиня — молода й
хороша, однак бліднолика пані — усміхалася привітно, тільки якось жалібно. Коли ж
побачила ридван Черевня, зблідла, крикнула й упала без пам'яті. Всі засмутилися, не знали,
що це з княгинею сталося. Один Черевень здогадався і сказав, що цей ридван узяли під
Зборовом. Князя, який там знаходився, погнали татари до Криму, а княженя затоптали
кіньми. Княгиню підвели, вона здихнула на вітрі, але, почувши слова Череваня, аж
застогнала. Гвинтовка аж вилаявся, кажучи, ідо думав — забула жінка "прежні норови", але
"вовка скількохоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься". Потім запросив гостей до хати.
Стали розмовляти. Гвинтовка жалівся, що прості люди похваляються проти
"городової" старшини. Стали такими сміливими, що навіть шапки не скидають, коли
побачать значного козака на вулиці. Шрам запитав хазяїна, на чиєму ж він боці, той сказав,
що, звичайно, на гетьманському. Тоді старий полковник здивувався, чому ж він водиться із
запорожцями, бенкетує з ними. Гвинтовка заперечив, сказавши, що то все наговори. Потім
поглянув у вікно і наказав слугам прогнати прохачів—"личаків" з двору. Шрам зауважив, що
так робив лише звір Єремія Вишневецький. Гвинтовка скипів, вихопив шаблю і сказав, що
може простити такі слова без крові лише панотцеві. І за Україну він радий повсякчас вийняти
шаблю "один проти десятьох".
А щодо того, що жінка його "обляшила", то гість помиляється. Навпаки, він її окозачив.
Тепер у нього стіл застилають не слуги, а сама княгиня. І грізно гукнув жінці, щоб та подавала
козакам вечеряти. Княгиня безмовно все робила, лише здригалася від грізних окриків
чоловіка, як струна на бандурі.
Череваниха спитала брата тихенько, чи молиться ж княгиня по-нашому, по-
християнському. Той голосно звелів жінці перехреститися, і вона зробила це слухняно, як
дитина. Череванисі й Лесі було жаль до сліз цю нещасну княгиню, яка мусила відповідати
перед козаками за всі польсько— шляхетські гріхи.
Раптом почулося запорозьке привітання "Пугу!" Хазяїн змішався перед гостями, але
діватися було ніде, довелося запрошувати до хати батька Пугача, запорозького кошового, а з
ним і декілька міщан. Шрам із докором сказав Гвинтовці, що, мовляв, ось як він із
запорожцями не знається, але той відповів, що "тепер на Вкраїні усе так перевернулось,
переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо ми запорожцям
носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони—бо в царя
велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержуть". Панотець понуро зауважив
Гвинтовці, що не їздити їм одним шляхом.
Господар любенько став запрошувати батька Пугача до столу, але той сказав, що не
сяде вечеряти з тими, хто неправду чинить. І спитав, чому це Гвинтовка відібрав волів у
міщан тільки за те, що ті нарубали хмизу в міському гаю. Гвинтовка відповів, що це його гай
за правом займанщини. Міщани доводили, що це їхній "городовий" гай споконвіку по
магістерських записах. Гвинтовка гарячився й говорив, що поки козаки билися з ворогами,
міщани позахоплювали найкращі поля, гаї та сіножаті. Січовий дід Пугач припинив
їхню суперечку, сказавши: "Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську
заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по—шляхетськи. Засівши в
їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями, як
чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде;
тілько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли".
Гвинтовка все хотів доказати своє право збити пиху мужикам і не віддавав волів. Тоді
Пугач сказав, що він іще про це пожалкує, а міщанам від себе пообіцяв повернути втрачене.
Тут господар вирішив не сваритися із запорожцем через "личаків" і звелів віддати худобу, а
Пугача ще раз запросив на вечерю. Той відмовився й пішов. Таким чином, Гвинтовка зостався
ні в сих ні в тих. Побачив, що Шрам його розкусив, і взяла його велика досада. Тоді він став
зганяти злість на княгині так, що бідна не знала, де й дітися. Вечеря закінчилася в похмурій
мовчанці.
Вставши вранці, Петро побачив, що батькового коня вже немає — махнув старий у
Батурин до Васюти.
Хлопцеві було тяжко на серці через нещасливе кохання: спочатку дівчина ним
згордувала, потім її мав повести до вінця інший, а тепер знає, що дівчина його самого любить
щиро, та не може з ним бути, бо заручена. Інший би на це не подивився, махнув з нареченою
в дикі степи та й насміявся б над лихою долею. Але Петрові про це страшно було й подумати.
"Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік
преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти". Врешті-решт вирішив піти на Запорожжя
після смерті батька, поробити човни власним коштом і воювати разом із товаришами, вести
лицарське життя.
А від Лесі триматися якнайдалі. Тому не пішов у будинок, а став блукати пущею, щоб
розвіяти смуток. Ходив—ходив, поки набрів на хутірець.
Там із подивом побачив Кирила Тура, який прогулювався з допомогою чорнявої
дівчини. Козаки зустрілися, як давні друзі, ніби й не було між ними смертельної бійки.
Розказав Кирило, як його добрі люди від смерті рятували, а він цього не дуже й хотів,
бо що для козака смерть — ніщо! Аби слава. Побратим його готується до чорної ради в
Ніжені. Тепер запорожці на чолі з Іваном Мартиновичем Брюховецьким зададуть перцю
"городовій старшині".
Петрові аж мороз по спині пішов від таких речей. Хлопець подумав, що треба
сповістити панотця, але згадав, що той у дорозі. Друга думка його була про Лесю: боявся,
щоб і їй не дісталося у цих козацьких чварах або знову не викрав Кирило Тур. Завів Петро із
запорожцем розмову про Лесю, а той лише посміявся — пора все це викинути з голови і
йому, особисто він, Кирило, поміняв би копу таких дівчат на люльку тютюну.
У козака полегшало на душі. Тур запросив його поснідати й сказав, що хоче довести
"своїм бабам", що він уже одужав.
Кирилова мати була рада гостеві, милувалася сином своїм та проклинала Запорожжя,
яке відібрало у неї спочатку чоловіка, тепер — сина.
Раптом під вікном почулося козацьке "пугу", і в хату ввійшов батько Пугач. Звелів
Кирилові збиратися. Жінки так і затремтіли. Мати заголосила, щоб не відбирали у неї
синочка. Пугач не зважав на плач, сказав, що Тура чекає козацька розправа за той сором,
який він наробив товариству.
Кирило почав заспокоювати матір та сестру, кажучи, що то так запорожці інколи
жартують, що й до сліз можуть довести.
Сів на коня та поїхав, удаючи з себе веселого козака. Пугач із чурою за ним. Старенька
мати попросила Петра поїхати за ними й подивитися, що зроблять із її синочком,— видно,
здорово він провинився. Петрові було жаль бабусі, й він пообіцяв привезти їй звістку про
сина.
Урочище Романовського Кут було недалеко. Петро під'їхав і почув галас, як на
ярмарку. Зібралося багато людей у чорних сорочках, мабуть, самих бурлак та гольтіпак, яким
Брюховецький пообіцяв дати на пограбування Ніжень. Скрізь були бочки з пивом, вози з
борошном, салом та пшоном. Кожен робив, що хотів: їв, пив, пригощав інших. Але всі
вихваляли Івана Мартиновича Брюховецького, який так про них подбав, називали другим
Хмельницьким.
Кобзарі співали, грали на кобзах та бандурах, походжаючи між людом. Петро помітив,
що козаки тут не відрізняються одягом від голоти, не одягали звичних своїх кармазинів. їх
можна пізнати лише по оселедцях та дорогій зброї.
Шраменко роздивлявся скрізь, шукаючи Тура, а побачив самого Брюховецького.
Думав, що той зробився паном на всю губу, але "чоловічок сей був у короткій старенькій
свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі
можна бдогадувати-ся, що воно щось не просте: шабля аж горіла от золота; да й та на йому
була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік
простенький, тихенький". Здавалось, то був добрий і приязний чоловік. "Тільки очі були якісь
чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають із—підтишка чоловіка.
lt;...gt; Отакий—то був той Брюховецький, такий—то був той гадюка, що наварив нам гіркої
на довгі роки!"
Іван Мартинович називав усіх своїми дітками, бідкався, чим одягти своїх козаків, як
прохарчувати, адже він і сам як обносився. Міщани гукали, що всім його забезпечать, аби він
їх оборонив, порівняв у правах з козаками. Брюховецький усе обіцяв та настроював люд
проти міської старшини й гетьмана. Потім звертався до запорожців, нагадував, яким
прийшов багатим на Запорожжя і як все те віддав, щоб прикрити козацькі злидні. Міщани,
козаки й мужики називали ницого Іванця рідним батьком, гетьманом, так він усіх їх
отуманив.
Зажурився Петро, побачивши, яку небезпеку становить Брюховецький для долі
України. Раптом усіх почали скликати на раду — судити Тура. Петро пробрався до самого
судного місця. Посеред судного колеса стояв Кирило, а круг нього — братчики. Вони не
пускали в коло зацікавлених мирян.
У першому ряду знаходився Брюховецький з гетьманською булавою. Біля нього
стояли військовий суддя, писар і п'ятеро довговусих січових дідів — найшановнішиху коші.
Суд розпочав батько Пугач. Він виступив із промовою і сказав, що ніхто ще так не зневажав
козацький звичай, козацьку славу, як отой Кирило Тур, зв'язавшись із бабами. Спитали
гетьмана, а той став прибіднятися та говорити, що його розум нікчемний проти таких
шанованих голів, тому хай роблять, як самі знають. Діди вирішили покарати запорожця
киями біля стовпа.
Кирила прив'язали вірьовками до стовпа так, щоб він міг дістати рукою ківш і випити
горілки. Козаки повинні були підійти до стовпа, випити, калачем закусити, взяти кий і добре
вдарити винуватого по спині. Рідко бувало, щоб ніхто з братчиків не підходив.
На обороні Кирила стояв його побратим. Він одного вмовляв, іншому нагадував про
Турову послугу, якого просто сварив, і той відходив, боячись гарячого норову Чорногора. Аж
ось підходить до стовпа батько Пугач. Цього вже не впросиш і не насвариш. Жорстокий дід
так відважив Кирилові києм, що в того аж кістки захрумтіли. Небагато можна витримати
таких ударів. Петро підійшов до Тура і спитав, чи не скаже той передати щось своїй матері.
Запорожець лише пісню сумну йому заспівав чорного ворона, що над козаками кряче. Тут
підійшли ще четверо січових дідів і сказали, що вони такої неслави Турові не подарують: раз
молоді його обходять, то самі доб'ють. І стали бити по плечах. Кирило мужньо переносив
удари, навіть жартував. Потім сказав Петрові, що його скарб розділить побратим — для
неньки та сестри, у Київ на братство та юнакам—чорногорам на лицарські битви. Богдан
Чорногор просив товариша кріпитися до обіду, а тоді буде вільний. Петро побачив, що
Кирила Тура обороняло ще кілька братчиків. Нарешті вдарили в казани до обіду; запорожці
кинулися до Тура, відв'язали від стовпа, обнімали та поздоровляли. Підійшов і Пугач, дав
якесь листя прикласти до ран і сказав, щоб більше в гречку не скакав, бо пропаде, як собака.
Козаки пішли обідати, запросили й Петра як дорогого гостя. Пугач похвалявся, що
тепер перевернуть усю міську старшину: "Підвернемо тепер ми під корито ваших
полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні
мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще..."
На обіду запорожців любили подавати більше рибу, а не м'ясо. Посуд увесь був
дерев'яний. Пили добре, але не впивались.
Кирило пив найбільше, хотів притамувати біль. Зробився веселий, навіть танцювати
пішов. Усі дивувалися такій терпеливості козака. Після обіду Тур вирішив поїхати додому.
Адже після такої кари довго не продержишся, а перед товариством соромно показуватися
кволим, вдома ж він може залягти до наступного дня.
Дорогою Кирило запропонував Петрові йти в запорожці. Шраменко сказав, що він і
сам про це думав. Далі спитав Тура, чому він іде проти Сомка. Той став відповідати
примовками та відмовками, словами Святого письма, так що Петро так нічого й не зрозумів.
Нарешті приїхали до Кирилової домівки. Мати зраділа, заохала, хотіла обійняти сина,
а той відвертався, бо до спини з—за раннє можна було торкнутися. Син попросив побільше
горілки, напився та й упав без пам'яті. Усі стривожились, але один Петро знав, у чому річ.
Потім козак попрощався і пішов до Гвинтовчиного хутора, обдумуючи все, що чув і бачив.
Старий Шрам поспішав до Батурина. Раптом у гаю над шляхом почувся гомін. Тут
зібралося багато людей. Одні в кармазинах, інші в синіх каптанах — міщани. Вони попросили
в панотця поради — як їм вирішити суперечку. Хлопець із міщанського роду полюбив дівчину
—шляхтянку, дочку пана Домонтовича. І вона не байдужа до нього. Коли молодець заслав
сватів, батько дівчини вигнав їх, вилаяв хамами та личаками й сказав, що ніколи не віддасть
свою дочку за гевала. Отже, вирішили розсудити зі зброєю в руках, не знають лише, як краще
— на шаблях чи пістолях.
Старий Шрам аж сплюнув спересердя й сказав, що над Україною нависла така буря, а
вони між собою заводять криваві чвари. І помчав швидше звідти.
У Борзні панотець заїхав відпочити до свого давнього приятеля сотника Білозерця.
Той розповів Шрамові про останні події. На раді в Батурині Васюта Золотаренко схиляв
старшину до того, щоб вона обрала його гетьманом. Старшина почала його усовіщати,
говорити, щоб дав по гетьманувати молодшим, не видавав Сомка у Москві зрадником. І що
запорожці його дурять, приїжджають лише за подарунками. Це підтвердили також гінці із
Зінькова. Полковник і руки опустив. Тут старшина взялася за нього, а за ними й піхота, ледве
Васюта не наложив головою. Як раптом приходить лист від Сомка, який пише: "Во ім'я Боже,
ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не
погубляйте отчизни. Чи вам лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською
рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за
козацьку честь постояти. Я жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого
боку. Не поступимо гетьманської булави в ледачі руки..."
Бачить Васюта, що діватися нікуди. Став запрошувати старшину до Ічні. От і рушили всі
з Батурина.
Шрам сказав, що і їм слід негайно їхати, незважаючи на втому. Білозе-рець тільки
подивувався завзятості й стійкості старого панотця.
По дорозі полковників зустрів гінець і сказав, що тепер треба їхати вже не в Ічню, а в
Ніжень, бо туди рушила вся старшина, присягнувши у церкві на вірність Сомкові.
Незабаром чоловіки зустрілися з гетьманським військом, із Сомком та Васютою.
Сомко підбадьорював Шрама, говорячи, що тепер буде все гаразд — вірні йому Лубенський,
Прилуцький, Переяславський та Чернігівський полки він відправив зі своїм генеральним
писарем Вуяхевичем під Ніжень. Шрам сумовито похитав головою й сказав, що не довіряв би
гетьманського бунчука генеральному писареві в цю смутну годину. Сомко жалкував не
стільки через те, що відпало три полки, скільки "що честь, правда поламана".
Коли в'їхали в місто, дорогу перегородила процесія: несли мертвого. Це був той самий
війтенко, що бився за дівчину—шляхтянку. За труною йшов майже ввесь Ніжень, і все самі
міщани: жодного в кармазинах. Якщо і йшли козаки, то тільки прості — ні одного сотника чи
отамана. Вони не бачили і не вітали ні гетьмана, ні Васюти зі старшиною.
Сомко приїхав у свій табір. Атам галас, мішанина, безладдя. Генеральний писар їздить
по війську, вгамовує козаків, але говорить їм такі образливі слова, що від цього починається
ще більший гомін і незадоволення. Сомко побачив це, відібрав бунчуку писаря і прогнав
його. Козаки, зачувши голос гетьмана, трохи втихомирилися, бо знали його характер: "Сомко
—бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то
стережись тоді кожен. У таборі в нього або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим
—то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі
старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля. От під сю—то волю й
під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе, як у казані кипіти".
Шрам попросив Сомка довірити йому бунчук. Той мовчки віддав козацьку святиню
старому полковникові. Панотець до ранку порядкував у таборі, підсідав до козаків, умовляв
їх то словом Христовим, то спогадами про Хмельниччину, коли була у всіх і "воля й душа
єдина". А слідом ходив, як диявол, зрадник Вуяхович і "розсипав гіркі слова в козацькі душі",
підбурював на чорну раду.
 А в домі Гвинтовки в цей час свої негаразди. Жінки не могли потоваришувати щиро з
господинею, бо була вона великою паніею, та ще й католичкою. Черевань помітив, що
Гвинтовка зробився зовсім іншим чоловіком, не таким, як був колись щирим і товариським
козаком, то ж не знаходив тепер із ним спільної мови.
Гвинтовка став розпитувати Череваня, як так вийшло, що Леся заручилася з гетьманом
Сомком. Чи не поспішили вони, чи не спіткнеться в такі смутні часи ясновельможний
гетьман?
Потім повів оглядати своє господарство. Черевань дивувався багатству шуряка й
думав, що в нього всього такого немає, зате ніхто не гляне скоса на Хмарище, бо хутір чесно
куплений на польські дукати, а за його гроші магістрат побудував міську башту.
У цей час приїхав ніженський сотник Гордій Костомара і попросив Гвин-товку поїхати в
місто навести лад. Міщани справляють разом із простими козаками поминки по війтенкові
так, що "городова старшина" боїться і носа виткнути за ворота. Гвинтовка відмовився й
сказав: "Моя хата скраю, я нічого не знаю". Потім повернув усе на жарт і запросив сотника на
обід. Так і поїхав той ні з чим.
Навіть сестра, Череваниха, зауважила, що їй стало страшно від братових речей і
поведінки. Той відповів, що жіноче діло — біля припічка.
Повернувся Шраменко, розповів про побачене. Черевані вжахнулися, а Гвинтовка
тільки всміхався.
Кранці Гвинтовка прислав козака до Петра і Череваня, щоб ті вдягали білі сорочки,
жупани та їхали на раду в Ніжень. Княгиня прислала їм нові стьожки до комірів. Петро
здивувався, чому вони блакитні, а не червоні, як звикли носити козаки. Потім подумав, що це
нова польська мода, і вдягнув.
Виїхали поспішно. Василь Невольник поїхав за своїм паном. Перед містом юрма
вкрила все поле. Видно царський намет і московське військо з боярами. З правого боку став
Брюховецький, а з лівого — Сомкоз військом. Народ бурлить, питає один одного, хто чию
сторону держить. Тут тільки помітив Петро, що червоних стрічок у комірах козаків дуже мало,
все більше блакитні. І зрозумів, що це щось лихе задумано.
Добрались до самої середини. Там було зроблено коло, посеред — стіл під турецьким
килимом, на ньому бунчук і корогва. Поряд стояв Брюховецький зі своїми запорожцями.
Тепер він був у голубому жупані, гордий, дивиться по-гетьманськи.
Аж ось виходить Сомко зі своєю старшиною — усі в панцирях, при зброї, як до бою. "У
руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові
військову корогов і бунчук".
Молодий Шраменко милувався гетьманом і з сумом думав, що мало в нього
залишилося прихильників, вірних душ.
Людське море шуміло й гомоніло. Брюховці закричали Сомкові, щоб той теж поклав
бунчук і корогву, обізвали переяславським крамарем. Гетьман гордо відмовив, що він не
буде слухати голодранців. Народ збунтував ще більше, ледве його угомонили старі січовики.
Один говорить до другого, що мовляв, діждалися—таки "празника", будуть тепер
панами. Другий йому заперечує — над ким же він буде панувати, коли "всяка душа буде
рівна". Так і Брюховецький обіцяв. Тоді перший засміявся: "Не знаєш же ти Івана
Мартиновича!" Він казав, що "нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх
буде й греблі гатити. Буде кому панувати на Вкраїні і без мугирів Івану Мартиновичу аби
козацтво привернути до свого боку.
Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми". З царського намету в пишному
вбранні вийшов князь Гагін з думними дяками. Його підручні винесли царську корогву,
подарунки від царя старшині з гетьманом.
Князь став зачитувати царську грамоту. Задні, сільська голота, нічого не чули й стали
викрикувати, що хочуть гетьманом Брюховецького. Сомкові прихильники це почули й стали
вигукувати свого. Зчинився галас несказанний, докотився й до передніх лав. Спочатку
кричали, потім зчепилися битися. Запорожці схопили Іванця за руки, посадили на стіл і
булаву й бунчук до рук дали. Шрам кричить своїм, щоб спихали Брюховецького, а саджали
Сомка. Кинулись купою до столу, але запорожці, як злі оси, не бояться нічого, б'ють всякого,
хто не з блакитною стрічкою. Вирвали в Сомка бунчук, переломили надвоє, відняли й булаву.
Оглянувся гетьман — а при ньому тільки жменя старшини, кругом одні запорожці. Нічого не
залишалося Сомкові і його старшині, як відступити через царський намет до своїх коней.
Царське військо пропустило їх і заступило від запорожців.
Прибув Сомко в табір Переяславського полку, став готувати військо до бою, щоб
силою вирвати булаву. Як раптом вирушив з табору Ніженський полк. Прискакує конем
Васюта й кричить, що біда. Тепер уже не він полковник ніженський, а Гвинтовка, он у нього
вже й срібний піркач виблискує.
Поки Сомко роздумував, що йому робити в цю трудну хвилину, кілька сотень поїхало
на поклон Брюховецькому, зрадивши свого безбулавного гетьмана.
Побачив Сомко, що лихо, поскакав із старшиною на конях до царського намету, а там
Іванець від князя царські дари приймає. Біля нього Вуяхевич та інші значні сомківці із
запорожцями.
Попросив Сомко в московського князя захисту й справедливості, а той не знає, що
діяти, бо вже взяв від Брюховецького великі подарунки.
Новоспечений гетьман Брюховецький зрадів, звелів схопити Сомка й закувати в
кайдани. Старшина хотіла його оборонити, але він сказав, плачучи: "Братці мої... милії! Що
вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли
наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і
голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю". Дуже зрадів
Брюховецький, звелів Сомка, Васюту і їхню вірну старшину кинути у в'язницю, а Вуяхевичу
наказав написати листа цареві в Москву, що Сомко буцімто козаків бунтує проти царя.
Нового гетьмана зі старшиною повели в соборну ніженську церкву для царської
присяги, а потім на пишний бенкет, який йому влаштували міщани.
Черевань, вигукуючи Сомка гетьманом, потім ледве відв'язався від запорожців за
допомогою Василя Невольника. Він просив Петра не кидати йрго самого й молився Богу, щоб
швидше вибратися з цієї колотнечі у своє Хмарище.
Селяни з півгодини не знали, що діється між козацтвом. Коли ж Брюховецький
вирушив до присяги у місто, вони зраділи і вирішили й собі, раз тепер немає "ні пана, ні
мужика, нема ні вбогих, ні багатих", йти "панським добром ділитись". Але московська
сторожа не пустила селян до міста, тоді вони кинулися грабувати Сомків табір. Однак дістали
облизня, бо й там уже порядкували козаки. Братчики сміялися з мужиків і нахвалялися
порівняти всіх батогами.
Зрозуміла чернь, що одурено її. Хотіли йти скидати Брюховецького і садити Сомка, та
тільки нічого з того не вийшло: у кожного була своя думка.
Вирішили мужики тікати швидше додому, поки їм не дісталося. І говорили між собою:
"Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не
послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною
радою!"
І почав чорний люд розходитися. Замовкли музика й танці, усі зрозуміли, що
веселитись нічого.
Роз'їжджалася з Ніженя шляхта, яка прихопила із собою жіноцтво в надії знайти
добрих женихів для дочок. Але не так сталося. Запорожці переслідували шляхтичів, нещадно
їх грабували, забирали насильно дівчат собі в жінки.
Було б таке й Череваневі, якби не блакитна стрічка в комірі. Деяким панам довелося
переодягатися в селянську одежу й пішки тікати з цієї чорної ради.
Зустрів Черевань по дорозі Тараса Сурмача з міщанами. А той і пожалівся, що одурили
їх, як самі хотіли. Коли був бенкет для нового гетьмана, з усього міста позносили срібні кубки,
ковши та коновки. А запорожці їх зі
столів позабирали. Бурмистр став їм докоряти, злодіями називати, то ледь не вбили.
Кинулись міщани жалітися гетьману, а той сміється — тепер же у нас все спільне, ми ж як
рідні брати.
 Черевань аж застогнав — у недобру годину він виїхав із дому. А ще як дізнався від
Тараса, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсім
занепав духом.
Раптом почувся голос Тура: "Чорта з два він просватає! Кому, як не мені, вона тепер
дістанеться, адже саме за неї мене бито киями. А Сом-ко тепер уже не вирветься із
запорозьких лап". Петро аж похолов, став нагадувати Кирилові про їхню давню дружбу. Але
той відповів, що тепер усе перевернулося з ніг на голову, і помчався зі своєю ватагою до
Гвинтов-чиного хутора.
Петро хотів поїхати слідом, але раптом зустрів батька. Той сказав, що тепер не час
думати ні про яких Череванів. Петро поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце його
розривалося навпіл.
Згодом розпрощалися Шрами з Череванем і Василем Невольником та й поїхали в різні
боки.
XVI
Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. За подароване золото сидів із ним
поряд князь Гагін, не вважаючи на те, що не личило б йому бути поряд із гайдамакою, не
годилося б обманювати царя. І "хто ж бо того не знає, скілько розлито на Вкраїні крові через
Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод? "
Сидить "городова козацька старшина", та, що нишком поякшалась із запорожцями і
ради свого панства запродала Сомка Іванцеві, й сором декого бере за свою зраду. Але
діватися нікуди — треба брататися з розбишаками.
Закінчився обід, провів Брюховецький князя аж за ворота. Аж тут назустріч йому
ведуть січові діди запорожця, що внадився до ковалевої жінки з Гвинтовчиного хутора.
Брюховецький спитав, що ж вони думають із ним робити. Діди сказали, що треба цього
ледащо провчити киями так, "щоб не діждав більше рясту топтати". Гетьман повів лукаво
очима та й наказав скликати раду. Почали сходитися братчики, зробили судне колесо. Всі
діди стали в першій лаві. Тільки—но кошовий дід, батько Пугач, хотів виступити, як Іван
Мартинович звелів ударити в срібні бубни та й сам забрав слово. Він сказав, що не годиться з
—за жінки забивати братчика до смерті, не на те він привів братчиків на Україну. І спитав, як
діди думають. Ті довго мовчали, потім виступив батько Пугач і сказав: "Бачимо, бачимо,
вразький сину,— дармо, що ти гетьман,—до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори,
як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас
думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш!"
Брюховецький звелів йому замовкнути й сказав, що не дасть своїх козаків бити за
дурницю киями.
"За дурницю! — кажуть діди.— На чім держиться Січ і славне Запорожже, те повернув
ти на сміх!"
На це Брюховецький відповів, що кому не подобається, хай іде собі на Запорожжя.
Січові діди гукнули, що підуть у свої курені, покликали козаків, але ті мовчали та один за
одного ховалися. Тоді діди плюнули та й пішли самі, а Іванцеві тільки того й треба було.
Пішов він відпочивати, а сам думає, як йому Сомка зі світу звести.
Почав натякати Петрові Сердюку, потім розказав свій сон, що поки він спав, ніби
сталося диво — Сомкові миша голову відкусила. Петро здогадався, що від нього хочуть. А
Брюховецький хотів дати йому золотий перстень, кажучи, що це тому запорожцю, який
перевернеться в пацюка і позбавить Сомка голови. Але Сердюк сказав, що низові хоч і здатні
на характерництво та чаклунство, але ніхто на таке діло не піде.
Брюховецький залишився ні з чим. Довго він ходив по світлиці, розмірковуючи, чому
це його взяв страх самому розправитися із Сомком.
Поки так думав Іванець, до нього попросився якийсь чоловік — з ко-беняком,
насунутим на самі очі, в широкій семрязі; на спині горб — і сказав, що він той, кого
гетьманові треба. Іванець аж злякався, що хтось ніби підслухав його думки. Попросив
відкрити лице — чи не сам нечистий з ним говорить? Незнайомець відкинув відлогу, й
Іванець аж відхитнувся. Це був Кирило Тур. Брюховецький здивувався. Невже він візьметься
за таку справу? Адже навіть товаришував із Сомком. Тур відповів, що в нього свої з ним
рахунки — і за наречену, і за киї.
Гетьман дав Кирилові перстень, з яким того пропустять, куди він схоче, і запорожець
пішов.
Добрався Тур до Сомкової в'язниці, показав сторожі перстень, його й пропустили.
Наказав, щоб до ранку не входили, бо він буде сповідувати в'язня.
Сомко був прикований залізом до стіни — у подраній сірячині, без пояса і чобіт. Тільки
сорочка, вишита Лесею, сяяла на ньому.
Тур підійшов до Сомка, дістав ножа, хотів налякати його тортурами, але той сказав, що
не почує від нього кат ні стогону, ні прохання.
Тоді Кирило заговорив своїм звичайним голосом, і Сомко з подивом його пізнав.
Запорожець сказав, що хоче помінятися з ним одягом, щоб гетьман утік звідси. Надворі його
ждуть молодий і старий Шрами, які поверталися рятувати Паволоч від Тетері. Тепер уже
люди розпізнали Іванця і радо підуть за Сомком.
Але Сомко відповів, що вже й так багато крові пролито по Україні за гетьманство та
панування. "...Невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров
християнська ні на часину?" А тепер ще і йому за своє право почати кров людську
точити? Іванець стоїть зараз міцно з козаками, щоб його подолати, треба всю Україну
переполовинити. І заради чого? Тур вигукнув, що заради того, щоб правда взяла верх над
кривдою.
Але Сомко не погодився й сказав, що правда й так візьме верх. "Не можна, мабуть,
інше, як тілько горем да бідою довести людей до розуму".
Кирило став давати Сомкові свій одяг і перстень, але той раптом запитав, а як же він
звідси вибереться. Тур сказав, що дасть собі раду, щось придумає. Однак Сомко категорично
відмовився тікати, бо не хотів чужою смертю купувати своєї волі, як Тур його не умовляв.
Тоді обнялися козаки й заплакали. Кирило вийшов і кинув свій одяг сторожам, щоб
знали, що не Іванця кат приходив, а сам запорожець Тур.
Гірко йому було розказувати Шраму, що не вдалася справа.
Розпрощалися на тім, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрами — у
Паволоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі, що він її й на тім світі не
забуде.
Старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до Тетері й прийняв усю вину на одного
себе зате, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Тетеря засудив його, як
бунтівника, на смерть: повелів відтяти голову. Зігнавши зі світу свого ворога, дав Паволочі
спокій.
Того ж року восени було відтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні.
"Брюховецький доказав—таки свого, хоч після й прийняв слушну кару од гетьмана
Дорошенка: пропав під киями собачою смертю".
Петро Шрам, поховавши батька, пожурився та й вирішив іти на Запорожжя. Але мислі
самі звернули на Київ, і ось опинився він біля Хмарища. Ворота були відкриті, Василь
Невольник не стеріг хутора. Скрізь запустіння. Раптом почулася пісня. Петро вскочив у
пекарню й побачив Лесю з матір'ю. Застиг, як укопаний, поки Череваниха сама не стала його
обнімати та вітати. Присунув і сам Черевань, від радощів не міг і слова сказати. Посадили
Петра на лавку і стали розпитувати, як він смерті уник, адже сказали, що він разом із
панотцем віддав Богові душу. Козак усе розказав. Не раз плакали вкупі, переживаючи і горе і
радість.
Потім Петро став розпитувати Череванів. Ті розказали, як їх Гвинтовка "добре в руки
узяв", хотів віддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із
запорожцями, показав якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванів — везти в Гадяч
до гетьмана.
Ті стали Тура просити, щоб не губив невинної душі, так куди там — і не слухає.
Плакали, плакали, поки запорожець не сказав, що везе він їх у Хмарище. Хотіли дякувати, а
Тур знову за своє — тоді подякуєте, як стану з кралею на рушник. Тільки як привіз на хутір,
засміявся клятий запорожець і сказав, що йому вражих баб не потрібно, від них усе лихо на
землі. Тим більше, що їде він у Чорну Гору.
Перед обідом прийшли в хату Василь Невольник, Божий Чоловік і дуже зраділи
Шраменкові.
А Петро залишився в Череваня, яку своїй сім'ї. Пройшло півроку, стали думати про
весілля. Навесні Петро з Лесею були вже в парі.
Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь
указав рости та цвісти.
 Тарас Шевченко
Катерина
І
Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не
кохатися з москалями (офіцери царської армії), "бо москалі — чужі люде, роблять лихо з
вами". Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а
разом із нею гине від горя її стара мати.
Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, "як знало серденько", ходила до
нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла
про неї "недобра слава", та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось
москалі вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не
загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити "московкою".
Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на
людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани.
Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але
вона не втрачала надії, виглядала коханого.
Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої
матері, пустили на глум її батьків.
Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:
Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто
спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити!
Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по
садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю.
Глузування, "недобрії речі" не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився
за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може,
покохав іншу в своїй Московщині.
Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.
II
Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до
дочки з гіркими словами:
Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками.
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Мати оплакує долю дочки, що її ростила, "як ягідку, як пташечку", але дівчина
виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без
єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і
падає непритомна.
Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину,
виходить з хати.
Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре
розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.
Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще
довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду.
У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим
чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:
Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали,
пропали!
 Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому
зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе
вільним.
III
Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з
малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими
людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?
А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре
відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом
приснитись.
За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На
ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що
молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа
ради на дорогу. Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на
отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з
дитиною під тином.
Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не
повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:
Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.
Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної
жінки і не пожаліють її.
Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами.
Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому
сина, а потім хоч і вмерти.
Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги,
під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг. Йдучи, роздумувала про долю
дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак
надворі. Навіть сироті —собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася
люди будуть насміхатися і називати байстрям.
IV
Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась
тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину
відразу повернувся в хату. Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина,
неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого.
Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо
це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: "Возьмите
прочь безумную!" Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи,
що вона на все згодна, аби він не кидав сина: "Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина".
Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко. У відчаї Катерина
звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо
батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена
побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.
Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач
немовляти не почули лісничі.
Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити
сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері.
V
Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на
сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й
голе гарне хлоп'я:
Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!
їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані
покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина...
 Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли
понад шляхом.

Кавказ

Кавказькі гори "засіяні горем, кров’ю политі" — там тривалий час іде війна. Споконвіку
там орел карає Прометея, та не в змозі подолати мужнього титана: "Не вмирає душа наша.
Не вмирає воля".
Ліричний герой звертається до Бога, коли ж нарешті "прокинеться правда" й кати
перестануть знущатися з людей: "Ми віруєм твоїй силі І духу живому Встане правда! Встане
воля!" А поки що "течуть ріки, Кровавії ріки!" Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живуть
волелюбні народи, які відчайдушно захищають свою батьківщину. Тисячами там гинуть і
царські солдати, яким ця війна зовсім не потрібна. А скільки сліз пролито! їх вистачить, щоб
утопити "всіх імператорів... з дітьми і внуками".
Ліричний герой поеми славить синів Кавказу — "лицарів великих: Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!" Він протиставляє вільному
Кавказу, який не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію, в якій можуть лише навчити, як
ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах, продавати чи
програвати в карти своїх же братів — християн. І докоряє панству, що люблять вони "на
братові Шкуру, а не душу!"
Зажерливі й багаті моляться Христу, б’ють поклони за крадіжку, кров, війну, щоб потім
йому ж принести в дар украдені ними багатства.
Поет звертається до пам’яті свого друга Якова де Бальмена, який загинув на Кавказі, і
"не за Україну, а за її ката". З обуренням він говорить про облудні твердження загарбників,
ніби вони несуть просвіту темним і "диким" народам: "Все покажем! Тілько дайте Себе в
руки взяти, Як і тюрми мурувати, Кайдани кувати... Всьому навчим; тілько дайте Свої сині
гори Остатнії.. бо вже взяли І поле, і море".

Сон ( «У всякого своя доля»)

У кожного своя доля і свій шлях широкий. Один зводить кам'яні мури, інший руйнує,
хто намагається загарбати чужу країну, хто оббирає ближнього, а хто потайки "гострить ніж
на брата". Дехто вдає із себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає, щоб комусь
"запустити пазурі в печінки". Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов'ю до
"отечества", з якого між тим "кров, як воду точить". А всі мовчать, "як ягнята", наче так і
треба, чекають раю на тім світі. Треба схаменутися, бо всі — і багаті й бідні — "Адамові діти".
Так думав оповідач, повертаючись напідпитку з бенкету. Ліг спати, і приснився йому
дивний сон.
Здається йому, що летить сова, а він — за нею. Летить і прощається зі світом, своїм
краєм, де мучаться в неволі люди.
Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилася чарівна картина "повитої красою" країни,
що "зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема
тому почину, І краю немає!" Але в тім раї "латану свитину з каліки знімають, 3 шкурою
знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина
кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають!"
Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. У ріднім краї немає щастя, то
треба його пошукати деінде. Полетівши за совою, оповідач потрапив до вкритої снігом
країни (Сибіру), де кругом "бори та болота", а людей немає. Коли чує — під землею брязкіт
кайданів. Це каторжники добувають золото для ненажерливого царя. Але серед злодіїв і
розбійників — "цар волі", декабрист, що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх
ідей.
 І знов оповідач летить над містами, бачить ряди муштрованих солдат — москалів.
Долітає до великого міста на болоті, де скрізь "церкви, та палати, та пани пузаті". На честь
царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей-землячок вимагає хабаря за те, що проведе
потайки до палацу. Оповідач стає невидимим і сам потрапляє до царських палат. Дивується,
що цар високий, сердитий, а цариця "тонка, довгонога, мов опеньок засушений", зовсім не
така, як її зображують придворні художники. За царями йшло панство, намагаючись стати
поближче до коронованих осіб — "може вдарять Або дулю дати благоволять..." Сердитий
цар дав ляпаса найстаршому придворному, той — нижчому чину, той — далі, аж поки бійка
не вийшла з палацу на вулиці. Але все це сприймалося, як царська милість. Вночі, коли гамір
ущух, оповідач пішов подивитися столицю, яку було збудовано такою дорогою ціною — на
кістках тисяч і тисяч людей, особливо українських козаків. Побачив пам'ятник Петру І (тому,
що "розпинав нашу Україну") від Катерини II (яка "доконала вдову сиротину").
Зійшло сонечко, й оповідач помітив трудовий Петербург. Серед чиновників, що
поспішали на службу, він побачив чимало своїх земляків, які зреклися рідної мови, деруть
хабарі й зневажають свій народ.
Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Він побачив там сердитого, як
ведмідь, царя, що гримав на придворних. Усі від його крику провалилися в землю, він
залишився сам — безпорадним, нікчемним, мов кошеня. Це здалося оповідачеві таким
чудним, що він засміявся. Цар як зикнув на оповідача, що той аж перелякався і... прокинувся.

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ

МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ
Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу,
ложь есть.
Соборное послание Иоанна Глава
4, ст. 20.

І смеркає, і світає, Не шукайте, не питайте І всю мізерію з собою,

День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають, —
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають.;:
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродивії
Подивіться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього!
Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді
поклонились!..
І хилитесь, як і хилилисьі
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв;
І сонця правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
Дідами крадене добро,
Тоді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не
вертались,
Щоб там і здихали, де ви
поросли!
Не плакали б діти, мати б не
ридала,
Не чула б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого
гною
На чистій, широкій, на вольній
землі.
І люди б не знали, що ви за
орли,
І не покивали б на вас
головою.
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люди.
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... І не буде
Кому помагати:
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, — і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
— І ми — не ми, і я — не я!
І все те бачив, і все знаю:
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тільки я!
Та куций німець узлуватий,
А більш нікого!.. — Добре,
брате,
Що ж ти такеє?
— Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм. —
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: — Ви моголи.
— Моголи! моголи! —
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: — Ви слав'яни.
— Слав'яни! слав'яни!
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже.
Отоді ми заходимось!
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люди,
А гвалту! а крику!
— І гармонія, і сила:
Музика та й годі!
А історія!.. Поема
Вольного народа!
Що ті римляни убогі!
Чорт зна що — не Брутиі
У нас Брути! і Коклеси!
Плавні, незабуті!
( У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась! —
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми —
Все розберіть... Та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші
пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили?!
Не чваньтесь, з вас деруть
ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що
братство
Віру заступило?
Що Синопом, Трапезонтом
Галушки варило?
Правда!.. Правда, наїдались,
А вам тепер вадить.
І па Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить?
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре! Ведіть, показуйте!
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. За науку
Не турбуйтесь! Буде
Материна добра плата:
Розпадеться луда
На очах ваших неситих;
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній Кайдани порвіте
Веселого дому. І вражою злою кров'ю
Я ридаю, як згадаю Волю окропіте.
Діла незабуті І мене в сім'ї великій,
Дідів наших. Тяжкі діла! В сім'ї вольній, новій
Якби їх забути, Не забудьте пом'янути
Я оддав би веселого Незлим тихим словом.
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб
розкрились
Високі могили
Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали?
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє. ....
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Заповіт
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте.
 Іван Нечуй-Левицький
Кайдашева сім’я

І
Село Семигори знаходиться недалеко коло Росі, ховається воно в зелених садах,
навколо розстилаються левади. Хата Омелька Кайдаша притулилася біля однієї гори, в
старому садку.
Старий Кайдаш сидить коло повітки та майструє, одягнений у чисту білу сорочку.
На току працюють два його сини — Карпо та Лаврін. Обидва вони високі і красиві,
тільки менший, Лаврін, виглядає більш привітним та ласкавим.
Хлопці розмовляють між собою про дівчат, перебираючи вади й переваги кожної.
Лаврін же каже, що взяв би за себе дівчину "гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а
тиху, як тихе літо". Карпові ж подобаються дівчата, що "кусливі, як муха в спасівку".
Тоді молодший брат пропонує йому засватати Мотрю, Довбишеву старшу дочку.
Лаврінові слова запали Карпові в душу, він почав думати про Мотрю.
З хати виходить мати й кличе дітей та батька їсти. Говорила вона солодким улесливим
голосом, намагаючись бути приємною. Замолоду вона служила в панів і від них навчилася
сипати улесливими словами.
II
Карпо зустрічається з Мотрею і бачить, що вона і вродлива, і за словом до кишені не
полізе. Дівчина дуже сподобалася парубкові найперше своїм норовом та вмінням за себе
постояти. Батьки засватали Мотрю.
III
Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля було гучне. Наступного ж
дня Кайдашиха рано збудила невістку та, прикинувшись хворою, загадала тій робити всю
роботу в хаті. Невістка працювала, а Кайдашиха все вилежувалася. Вона була зовсім здорова
й лише дурила Мотрю. Говорила вона все солодким голосом та робила невістці зауваження.
Нарешті Мотря не витримала й почала сваритися. Вона була "не з таківських, щоб комусь
покорятись".
ІV
Свекруха пішла до шинку та в розмові з іншими жінками почала судити невістку.
Язикаті молодиці все переказали Мотрі.
З того часу Мотря вирішила показати свій норов: стала прясти починки собі окремо та
ховати в свою скриню. Це стало причиною сварки між свекрухою і невісткою.
Невістка більше не хотіла прясти тонке полотно, а ходила в сорочках з товстого
полотна. Вона докоряла свекрусі, що працює навіть більше за неї.
Жінки виривали одна в одної мотовило, й у хаті зчинився гамір. На крик прибігли
чоловіки. Лаврін почав з них сміятися. Кайдаш розсердився, що вони сваряться в святу
п’ятницю, але жінки не могли зупинитися.
Карпо підтримав жінку і запропонував батькові одділити їх в окрему хату. Потім син
навіть побився з рідним батьком.
Довго ще продовжувалася колотнеча в Кайдашевій хаті.
V
Лаврін зустрічає Мелашку, йому здається, що вродливішої дівчини він ніколи не бачив.
Дівчина виявилася не тільки вродливою, але й лагідною та сором’язливою.
Лаврін провів її додому в інше село. Жила дівчина в старенькій малій хаті. Було видно,
що Балаші бідні.
Хлопець і дівчина домовляються про зустріч.
Лаврін розповідає батькам про Мелашку, і в неділю Кайдаші їдуть на розглядини.
Кайдашиха пишно вдяглася та гордо всілася на возі. Коли ж побачила, куди привіз її син, була
розчарована й сердита. Вона проклинала Западинці, у яких жили Балаші. До нових родичів
поставилася вона погордливо.
 VІ
Спочатку Мелашці здалося, що вона опинилася в раю, настільки відрізнялася хата
Кайдашів від бідної батьківської. Не помічала вона навіть, як п’яний свекор сварився зі
свекрухою, як Кайдашиха розмовляла з Мотрею.
Та скоро очі молодиці відкрилися. Свекруха незлюбила Мелашчиних батьків, тому не
любила і її. Тільки тиждень після весілля вона стримувалася, а потім почала лаяти невістку.
Почалися для
Мелашки тяжкі часи. Легше їй ставало тільки тоді, як одпрошувалася до батьків, хоча
було це дуже рідко.
VII—VIII
Життя Мелашки ставало все складнішим. Вона не могла дати свекрусі відсіч, як це
робила Мотря, тому страждала сильніше.
Разом із сусідкою Мелашка йде на прощу до Києва й лишається там. Вона не хоче
повертатися додому.
Лаврін не може жити без Мелашки, тому вирушає разом з матір’ю до Києва шукати
втікачку. Мелашка повертається додому. Кайдашиха стає до неї добрішою.
Між Мотрею та Кайдашихою знову зчинилася сварка, коли старша невістка спіймала
свою курку на сідалі свекрухи та почала вимагати, щоб їй віддали яйця. В темряві вона
вдарила Лавріна ногою в обличчя, той почав хитати драбину, потім прибрав її, і Мотря
повисла на стіні, тримаючись за бантину.
Знову не могли Кайдаші дійти згоди.
Старий Кайдаш раптово помирає: бувши п’яним, ішов через греблю, впав у воду — і
потонув.
IX
"Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати
до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока
Кайдашиха, а за нею вибігли з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві
сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро".
Кайдаші сваряться через кожну дрібницю. Помирити їх не можуть ні громада, ні
священик.
Однією з причин ворожнечі стає груша, за яку родина билася кілька років, поки та не
всохла.

Панас Мирний

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Роман з народного життя
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Польова царівна
Надворі вповні розвинулася весна, вся природа буяє. В такий прекрасний весняний
день дорогою від села Пісок до Ромодана йшов молодий чоловік. Він із задоволенням
розглядає зелену ниву та думає, що праця його потрачена недарма. Тепер і він став
справжнім хазяїном.
Раптом юнак чує, як недалеко хтось співає. Йому здалося, що ще ніколи не чув він
такого приємного голосу. Пройшовши кілька кроків, бачить серед жита дівчину, справжню
красуню: "Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на
селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька,
кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, —
вона здавалася русалкою..."
Хлопець не мав сили навіть заговорити до неї, вона озвалася першою. Нічого не
сказавши про себе, втекла, а він так і лишився стояти.
Прийшовши додому, Чіпка став розпитувати в матері, чи немає дочки в москаля, який
живе неподалік. Хлопцеві здавалося, що це мала б бути його польова царівна.
ІІ
Двужон
Ще за двадцять років до того часу, як кріпакам надали волю, у село Піски прийшов
незнайомий чоловік. Виглядав він зовсім небагатим, здавалося, що йде із заробітків. Шукав
чоловік старого Карпа Окуня, але того вже не було на світі.
У волості чоловік назвався небожем Окуня, звали його Остап Хрущ. Казав, що прийшов
з Донщинн у рідні краї.
Через деякий час громада прийняла його до себе. Він почав потроху заробляти. Потім
одружився з бідною некрасивою дівчиною Мотрею Жуківною, яка жила сама зі старою
матір’ю.
Мотря зразу почала господарювати, все спочатку було добре. Однак Остап з часом все
більше хмурнів, говорив мало. Навесні вирішив йти на заробітки.
Навесні вирушив Остап на Дін, а скоро звідти прийшла "бумага", де питали, чи не
об’являвся чоловік на ім’я Остап Хрущ. Виявилося, що справжнє його прізвище Притика і мав
він жінку та трьох дітей.
Мотря від такої звістки мало не збожеволіла. Тепер стала вона для всього села не
звичайна молодиця, а невідомо хто — ні покритка, ні вдова.
Через деякий час Хруща провели через усе село в кайданах, а потім посадили до
в’язниці.
В цей час Мотря відчула, що вона вагітна.
Селом пішбв поговір, що Остап зовсім не Хрущ і не Притика, а кріпак пана Польського
Іван Вареник. Ще більше село загомоніло, коли народилося в Мотрі дитя. Всі вважали його
"виродком", "нечистим". Не хотіли навіть іти в куми. Охрестили Нечипора баба Оришка та
перехожий москаль.
ІІІ
Дитячі літа
Життя Мотрі на селі стало нестерпним. Ніколи в своєму житті не знала вона щастя, не
було його й тепер. У Пісках ніхто не хотів навіть брати її на роботу.
Дитина весь час лишалася з бабою. Хлопець ріс красивий, але сумний, вовчкуватий.
Діти сміялися з нього та називали образливими прізвиськами. Зате любив Чіпка слухати
бабині казки. Тоді розігрувалася дитяча уява, і ставало йому зовсім добре.
Багато про що думав Чіпка. Турбувало його, що мати багато працює, а їсти все одно
нічого.
ІV
Жив-жив!
Виростав Чіпка в голоді й холоді, та все самотою. Коли хлопцеві виповнилося
дванадцять років, вирішила Мотря найняти його служити. Домовились на зиму з Бородаєм
за харч та одежу. Але виконувати доручення хазяїна Чіпка не хотів. Одного разу,
розсердившись, вирішив навіть підпалити Бородая. Але люди побачили, залили пожежу.
Чіпку ж хазяїн вигнав.
Почав хлопець працювати підпасичем разом з дідом Уласом. Разом з ним пас худобу і
сирота Грицько. Хлопці здружилися між собою.
Одного разу хлопці надрали горобенят та поскручували їм голови, викрикуючи: "А що
— жив! а що — жив!" їм здавалося, що вони мстять за Христа, бо дід розповідав їм легенду,
що, коли Христа розпинали, горобці кричали: "Жив, жив!"
V
Тайна — невтайна
 Першим великим нещастям у житті Чіпки була бабина смерть, через яку в душі хлопця
заворушилося щось страшне та темне. Довго він після того хворів.
Коли Чіпці виповнилося сімнадцять років, для кріпаків оголосили волю. Однак дід Улас
зовсім не радів. Тепер йому призначили платити за свою роботу десять карбованців на рік.
Тому для нього воля стала ще гіршою неволею.
Від діда Уласа Чіпка почув про свого батька. Виявилося, що Іван ріс разом із малим
паненям та якось вдарив його за якусь шкоду. За це його вигнали до стайні й добре вибили.
Згодом Іван втік до Дону. Розповів дід і про те, як Вареник повернувся в рідні краї, як його
забрали в москалі. Задумався Чіпка про долю батька, якого ніколи не знав.
Восени дід не зміг заплатити десять карбованців сплати, і його потягли на розправу до
пана Польського в двір.
VІ
Дознався
Взимку дідова оселя стояла порожня. Чіпка зрозумів, що старого Уласа вже нема, десь
він у неволі.
Все село шуміло від звістки, що треба ще два роки одробити панові за волю.
Чіпка вирішив сам пасти отару, але громада не прийняла його. Довелося братися за
плуг. Робота в його руках закипіла, ось уже й нива заколосилася.
Одного разу серед поля почув хлопець той самий голос. Заговорив до дівчини, яка
цього разу й не збиралася тікати. Скоро дівчину почали гукати, і Чіпка дізнався, що її звуть
Галею.
VII
Хазяїн
Грицько тим часом пішов на заробітки. Побував він у різних краях, важко працював.
Повернувшись, купив ґрунт, відчув себе хазяїном. Згодом одружився з Христею, завів
господарство.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
Невзначай свої
На селі стало сумно, всі чогось чекали. Тільки Чіпка ходив веселий, радісний.
Ввечері разом з товаришами він домовляється, куди піти цієї ночі. Перед ранком дві
повозки вже їхали до хати москаля. На порозі їх зустріла москалиха. Чіпка дізнається, що Галя
— дочка москаля.
Чіпка зізнається у своєму коханні. Галя теж любить його, вона тихенько підсуває Чіпці
кисет.
Виявляється, що Галя вже засватана за Сидора. Вона просить Чіпку кинути лихе життя.
ХХІV
Козак — не без щастя, дівка — не без долі
Ввечері Чіпка навіть не зайшов до хати, вирядився до Крутого Яру робити своє діло
разом з товариством.
Потім Чіпка йде до Сидора та просить його за гроші відступитися від Галі.
Разом з Галею він мріє про своє майбутнє життя. Матері він повідомляє, що збирається
одружуватися. Того ж вечора він запрошує Грицька у старости.
ХХVІ
На своїм добрі
У суботу Чіпка заслав до Галі старостів. Потім батьки поїхали до нареченого на
оглядини. Не сподобалася Явдосі бідненька Чіпчина хата та його старенька мати.
Відбулося весілля. Почали молоді господарювати, робота аж горіла в їхніх руках. Галя
все намагалася вдягнути Чіпку красивіше, весь час вишивала для нього сорочки.
Галя подружилася з Христею, Чіпка спілкувався з Грицьком. Мотря біля дітей зовсім
ожила душею.
ХХVІІ
Новий вік
 Серед піщан Чіпка став користуватися великим авторитетом. До нього в гості одного
разу заїхав становий. Він розмовляє з Чіпкою про громадські справи.
Наступного дня на громадських зборах Чіпка закликав селян вибирати у земство своїх
людей.
XXVIII
Старе та поновлене
Чіпку вибирають у гласні, і він іде на збори разом з панами. Пани зневажливо
звертаються до селян, наче це люди, нижчі за своїм походженням.
На зборах Чіпку вибрали членом управи. В цей час пани віднайшли стару справу про
крадіжку пшениці та вбивство сторожа й вирішили скинути Чіпку.
Знову Чіпка звертається до Пороха, щоб він написав скаргу до суду. Однак результату
не отримує ніякого.
Коли Чіпка повернувся додому, дізнався, що Максим занедужав. На його очах москаль
і помер. Пани раділи, що позбавилися Чіпки в управі й пустили розголос про його справи.
Незабаром Вареника було звинувачено у тому, що він бунтує людей, бо говорив
селянам, щоб не піддавалися панським хитрощам.
XXIX
Лихо не мовчить
Явдоха перебралася жити до дітей, щоб не лишатися самій на хуторі. Стосунки її з
Мотрею зразу не склалися.
Чіпка став нервовий, все частіше сердився, ніхто не міг йому догодити. Діставалося
навіть іноді й Галі. Вона вже бачила, що не втримати Чіпку біля себе, та потай від нього
плакала.
Чіпчина хата з лагідної сумирної оселі перетворилася на притон п’яної гульні. Явдоха
все тільки підтримувала, бо звикла до такого життя замолоду.
Лушня за столом розповідав, як мати вчила його малого красти у неї хліб. А якщо
побачить, що краде, одразу починала бити.
Вночі, як завжди, товариство вирушало на "роботу".
Несподівано вмерла Явдоха. Надіялась Мотря, що, може, тепер Чіпка за розум
візьметься. Однак вийшло зовсім навпаки. Лушня докинув думки, чи не Мотря, бува, звела
Явдоху зі світу. Чіпка наче знавіснів.
Ввечері Галя лаяла Чіпку й запитала його, де ж у нього самого та правда, якої він так
шукає? Питання це неначе ножем різонуло чоловіка.
Мотря від тяжкої образи, зневаги занедужала, зовсім злягла.
XXX
Так оце та правда?!
Стояла люта зима, якої вже давно не бачили. Мотря з Галею сиділи коло рукоділля,
коли пізно ввечері вся компанія Чіпки зібралася до хати. Вони почали глузувати й знущатися
зі старої матері, випивали та складали плани на сьогоднішню ніч, звертаючись до свого
отамана.
Вночі, перед ранком, вони повернулися, і на кожному видно було сліди свіжої крові. А
незабаром під вікном заплакала дитина, що просила її впустити в хату.
Мотря відкрила двері й впустила дівчинку. Мала розказала, що всю її сім’ю вбили,
порізали. Разом з дівчинкою Мотря пішла до волості.
Скоро прибігли волосні та пов’язали все товариство. Від крику прокинулася Галя.
Вийшла вона зі своєї кімнати, побачила Чіпку та дівчинку в крові й закричала:
— Так оце та правда?! Оце вона!!!.
Коли до хати прибігла Христя, якій Грицько розказав про нічні події, Галя вже
повісилась.
Наступного року через село проходили каторжники, серед яких був Чіпка зі своїм
товариством.
Грицько крикнув вслід колишньому другові, аби йому помагав Бог. Чіпка попросив
переказати матері, щоб чекала його.
Грицько забрав Мотрю у свою хату, але скоро вона померла.
 Хата Чіпки стояла пусткою, доки не купив її жид Гершко та не зробив шинок.

Іван Карпенко - Карий

Мартин Боруля
Основні дійові особи:
Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиншовик;
Палажка — його жінка;
Марися — їх дочка;
Степан — син їх, канцелярист земського суду;
Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич, чиншовик;
Націєвський — регістратор з ратуші, губернський секретар;
Трандалєв — повірений;
Омелько, Трохим — наймити Борулі;
Красовський — багатий поміщик, вчений лікар.
У центрі п’єси – Мартин Боруля, багатий український шляхтич, що орендує землю у
поміщика Красовського. Він має дружину Палажку і двох дітей: дочку Марисю і сина Степана,
який працює канцеляристом в земському суді. Мартин мріє отримати дворянське звання,
щоб вивищитися в суспільстві і краще влаштувати своїх дітей. Справа нібито вже майже
вирішена: Боруля отримав документ від Дворянського депутатського збору, який
постановив, що він має бути зачислений до дворянського стану. Лишилось тільки щоб
постанову затвердив Сенат, і тоді Боруля офіційно буде визнаний дворянином.
Отримання цього статусу є особливо важливим для Мартина, бо раніше він посварився
з поміщиком Красовським і той обізвав його "бидлом", а його сина – "телям". Це сильно
зачепило самолюбство Борулі і він подав позов не кривдника, але суд визнав образу
взаємною, бо Мартин теж обізвав Красовського: "свиня, безштанько, приймак!" Тепер, коли
його мають визнати дворянином, Мартин хоче подати апеляцію, адже він тепер знать і
заслуговує на більш поважне ставлення. Для нього навіть не важливо скільки грошей йому
доведеться витратити на судову тяганину, він вважає, що це того варте. В суді Борулю
представляє повірений Трандалєв. Стряпчий тільки радий тому, що Боруля знову
судитиметься, адже він веде справу Борулі проти Красовського і справу Красовського проти
Борулі. Не залежно хто виграє справу, Трандалєв отримає оплату: "чи виграв, чи програв, а
грошики дай!". Робота не важка і прибуткова, тому повірений переконує Мартина, що у
випадку програшу апеляції, вони повинні будуть судитися знову і подавати позови поки не
доб’ються свого.
У своїй одержимості порівнятись з Красовським, Мартин хоче "дворянські порядки
позаводить": не дає дочці і жінці робити ніякої роботи по господарству, натомість найняв
наймитів. Дочка Марися тепер повинна називати батьків не "мама" і "тато", а "мамінька" і
"папінька" або "мамаша" і "папаша". Такі назви є дивними для простої, працьовитої дівчини.
Вона не розуміє зміни, яка відбулася в її батьку з тих пір, коли він захотів стати дворянином.
Раніше він казав, що лише той, хто працює, може їсти, а тепер каже, що для неї, як для
дворянки, працювати – це ганьба. Він примушує наймитів одягатись, як на свято, і наказує
купити "са-муварь, чаю, сахарю і... кофію", щоб було, як у панів. Мартин не знає, однак, як
вживати ці дворянські продукти: тому наказує наймиту розпитати, як ту каву пити: "чи до
борщу, чи на ніч?"
Марися давно закохана у сина багатого шляхтича Гуляницького, Миколу. Вони виросли
разом і хочуть одружитися. Брат Марисі, Степан, в дитинстві був найкращим другом з
Миколою, але тепер їх життя складаються дуже по-різному: Микола працює в господарстві, а
Степан сидить в казначействі і робить копії різних паперів та завчає їх напам’ять. Микола
каже другові, що його робота дуже нудна і беззмістовна: "я б скорій рови копав, ніж таку
роботу робить". Мартин же каже синові, щоб не спілкувався з Миколою: "не дружи з
нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово,
а ти на такій линії, трешся між людьми інчого коліна..."
Батько Миколи, Гервасій, приходить до Мартина, щоб посватати Марисю, але той
відмовляє, бо вони — дворяни, а Гуляницькі – прості хлібороби. Гервасій каже, що не впізнає
його: "поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе
вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з
Красовським..." Мартин відповідає, що він теж "уродзоний шляхтич" і заслуговує дворянства
так само, як і Красовський, бо той "був безштанько, і батько його так само сидів у
Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився
державцем". Боруля вважає Красовського приймаком і тому на вартим дворянського звання,
Гервасій же відповідає йому, що Красовський – вчений лікар і тому може вважатись
дворянином: "його вже крізь щаблі не протягнеш, а бумаги — тьфу!", "хто вчену голову має,
той дворянин". Мартин вперто тримається своєї думки, і, нічого не добившись, Гуляницький
йде.
Мартин же вирішує віддати дочку за губернського секретаря Націєвського, бо той
дворянин і це підвищить становище його дочки. Насправді Націєвського цікавить лише посаг
дівчини, бо Мартин обіцяє: "п'ятсот рублів приданого, весілля на наш кошт, два годи
доставлять у город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі".
Марися ж, кохаючи Миколу, одразу говорить про це Націєвському і каже, що вони на пара:
"Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів
доїть, свиней годувать..." Націєвський намагається переконати її, співає дівчині романс під
гітару, каже, що вона закохається в нього після весілля, бо: "баришні од меня тають, і ви
розтаїте". Проте йому не вдається зачарувати Марисю і вона йде. Тим часом в Націєвського
з’являється підозра, що, можливо, Марися вагітна від хлопця в якого закохана, і йому
намагаються підсунути нечесну наречену. Його підозри підсилюються, коли він чує розмову
Мартина з Палажкою, які думають, кого взяти в куми, коли народиться дитина. Націєвський
тікає з заручин. Розгніваний Боруля наздоганяє невдалого нареченого і лупцює за свій сором.
Але біда не приходить одна: Степана звільняють з земського суду, Красовський хоче
вигнати сім’ю Борулі з землі, яку вони орендують, a з сенату надійшла відмова у наданні
дворянського статусу через те, що в нових документах прізвище написано "Боруля", а в
старих "Беруля". Від переживань Мартин занедужує. Переконати його покинути думки про
дворянство приходить Гервасій: "Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе... воно тебе
посварило з Красовським і зо мною, — всі біди твої від нього!.. Хазяйство ледве живе, а
дворянство без розуму і без науки хліба не дасть. Послухай мене: спали всі бумаги, щоб і не
свербіло, бо ти слабий на дворянство і умреш, від цієї хвороби". Мартин у розпачі ридає і
палить документи: " Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки — бидло!"
Щодо звільнення Степана, Гервасій теж переконує сім’ю, що це тільки на краще: адже
два роки, що хлопець працював там, він не отримував ніякої зарплати, лише цей останній рік
мав два з половиною рублі – менше, ніж робітники його батька, які отримують тридцять.
"Плюнь ти на це діло! Батько старий, слабий, а одному синові, мавши добре своє хазяйство,
не варт тиняться по канціляріях і за два з половиною в місяць тратить здоров'я, зводить
готові гроші на одежу, на харчі... Добре, як дослужишся до чого путнього; а як так і вмреш
канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш, — що ж робить під старість? От і
тепер — за штатом, якби не було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за
прадідівське рукомесло" — так научає Гервасій Степана.
Врешті Гервасію вдається заспокоїти Мартина і переконати погодитись на одруження їх
дітей: Марисі і Миколи. Він каже, що якщо вони дадуть своїм дітям хорошу освіту – то вони і
стануть дворянами.

Іван Франко
 Захар Беркут
(Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці)
Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой...
А. С. Пушкин
І
"Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині!" Сумно, що від втручання людини
змінилася природа, змінилися й люди, які погрузли в "нужді та убожестві". "Кождий дбає
тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється
громада".
"Було це навесні 1241 року. В горах лунали голоси стрілецьких рогів та крики численних
стрільців. "Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину".
Князь Данило Галицький подарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле пригір'я
Зелеменя. Боярин недавно з'явився тут і влаштував лови, щоб познайомитися з
навколишніми сусідами—боярами. Лови на грубого звіра — це не забава. Тури, ведмеді,
дики — небезпечні противники. Тому й не дивно, що мисливці спорядилися, як на війну.
Дивно тільки, що серед них опинилася дівчина. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка.
"Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і
грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів,
яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не
кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць
могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари
між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі
мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній
боротьбі з супротивними обставинами... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала
бути женщи-ною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем".
Вже третій день йшли лови. Багато було забито звіра. Нинішній, останній день ловів був
найнебезпечніший — день ловів на ведмедів. Тугар Вовк попросив тухольців дати йому
провідника. Це був молодий гірняк Максим Беркут, син тухольського "бесідника" (старости)
Захара Беркута. Крім цього тухольці прислали з власної волі цілий гурт молодих мисливців,
які мали допомогти боярам очистити медведяче лігво від небезпечного звіра.
Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк, порядз ним — його дочка Мирослава.
"Дивна дівчина! — подумав Максим.— Такої я ще й не видав ніколи!"
Під час полювання дівчина наразилася на смертельну небезпеку: на неї напала
розлютована ведмедиця. Врятував її Максим. Мирослава стояла і дивилась у його "хороше,
сонцем опалене і здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице". Дівчина навіть не
зрозуміла тоді, що в її серці зароджувалось велике, сильне почуття.
Тугар Вовк був вдячний хлопцеві, але в душі він хотів би, щоб його доньку врятував
боярський син, а не простий тухольський мужик, "не сей "смерд".
II
Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя. Здебільшого тухольці займалися
скотарством і тільки частина їх — хліборобством. Другим головним джерелом достатку
тухольців були ліси. Вони давали їм дрова, звірину, мед та лісові ягоди. Народ тут жив
сильний, сміливий і волелюбний. Тому дії Тугара Вовка, який, не спитавши громаду, присвоїв
собі громадський ліс і полонину, викликали в них справедливе обурення. У свою чергу,
боярин відразу став гніватись на тухольців, особливо ж на Захара Беркута. У розмові з
Максимом він висловив своє невдоволення. А хлопець попередив боярина, що тухольці
збираються звати його на громадський суд. Спочатку той відмовлявся йти на "хлопську раду",
та Максим з Мирославою вмовили його. Втім він згодився піти тільки з цікавості, аби
подивитися, що то за рада.
Коли Максим проводжав боярина та його доньку додому, то повів їх через те місце,
"де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік
у долину". Перед самим проходом стояв величезний камінь, який тухольці називали
Сторожем. Максим розповів місцеву легенду, за якою це був не просто камінь, а цар
велетнів, який врятував долину, та сам перетворився на брилу. Тугар Вовк не дуже
прислухався до розповіді, вважаючи все те дурницями.
Закохавшись без тями у Мирославу, юнак наважився просити у боярина руки його
доньки. Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові слова як особисту образу і гнівно
відмовив "смерду", який посмів піднести очі до його дочки. Мов виклик пихатому боярину
прозвучала сповнена почуття власної гідності відповідь юнака: "Невже ж між твоїм
боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла
перегатити?"
Максим бачив, "що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо
глядить на нього". Сумно попрощавшися зі своєю "зорею", він збирався піти геть. Аж
заговорила сама дівчина. Не така в неї була вдача, щоб дозволити комусь, навіть рідному
батькові, розпоряджатися її долею. Всупереч батьковій волі вона заприсяглася перед ясним
сонцем, що буде навіки з Максимом.
Мирослава пішла разом з батьком, а щасливий, очарований хлопець довго стояв на
місці. Потім, "впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його
діди й прадіди, як молився тайком і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов додому".
III
За селом Тухлею, близько водопаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи
був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада.
Підняття вгору копного (радного) знамена означало початок ради. Розпочав її Захар
Беркут. Це був "сивий, як голуб, звиш 90—літній старець, найстарший віком у цілій
тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділо вже разом із ним між старцями,
а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім
тухольським парубоцтвом".
"Захар Беркут був іще сильний і кремезний... Сад, пасіка й ліки — се була його робота".
"Життя лиш доти має вартість,— говорив він частенько — доки чоловік може помагати
іншим. Коли він стаєдля інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не
чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт". Ці слова були провідною ниткою в житті
Захара Беркута. Іромада була ціллю його життя. Лікувати він навчався в одного скитського
монаха. Три роки вчився і повернувся додому зовсім іншою людиною: "його любов до
громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею,
були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а проти усякої неправди острі, як бритва". Захара
Беркута знали на багато миль навколо, люди приходили до нього за порадою. Не забував він
і про сусідні громади. Захар добре знав потреби людей, і його поради і промови були
звернені "до скріплення дружніх, товариських і братських зв'язків між людьми в громадах і
між громадами в сусідстві".
За його порадою було прокладено в горах Тухольську дорогу, що "в'язала докупи дітей
одного народу, розбитих між двома державами".
Галицько-руським князям не подобалися такі зв'язки між громадами по обидва боки
Бескид, бо вони "скріплювали в одних і в других вільні громадські порядки". Тугар Вовк,
з'явившись в цих краях, за прикладом інших бояр, поставив на дорозі рогачку і зажадав від
проїжджих для себе мита. Та тухольська молодь порубала ту рогачку і спалила її неподалік
від боярського двору.
Від тої пори й розпочалася неоголошена війна між Тугаром Вовком і тухольцями.
Багато громадян висловились за те, щоб прогнати з Тухоль-щини ненависного боярина, але
Захар Беркут сказав, що не можна засуджувати нікого, не вислухавши його виправдань.
Отже, рада мала, передусім, розглянути цю справу.
Тугар Вовк не визнав громадського суду і перед всією громадою заявив: "Я княжий
слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр".
Тухольці не признавали ні його влади, ні влади князя Данила Галицького. Вони
вважали себе вільним народом. На раді сам Захар Беркут сказав: "...коби вся наша Русь
могла позбутися сьогодні його (князя) з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива й
велика".
 Тугар Вовк був вихований на княжому дворі, але його слова про необмежену власть
князя не були щирими: душа його теж часто бунтувалася проти тої власті.
Слова Захара Беркута запали бояринові в душу більше, ніж він сам того бажав. Він
натякнув громаді, що настають тяжкі часи, бо галицькому народові загрожує ворог зі сходу —
монголи. Але Захар Беркут одповів, що тільки вільні, з'єднані громадськими зв'язками люди
можуть створити "живу, непоборну запору проти монгольської навали".
Тугар Вовк запропонував тухольцям стати їхнім воєводою і повести їх на бій проти
монголів. Та Захар Беркут знов заперечив бояринові: адже той "не по правді поступав" з
ними ідо того ж не був членом їхньої громади. Як же можна довірити такій людині
начальствувати надтухольцями у разі війни?
Боярин став вихвалятися своїми заслугами та геройством, аж тут вийшов перед
громаду скалічений учасник битви над Калкою Митько Вояк. Виявилося, що він служив у
дружині Тугара Вовка і знав щось таке, що могло свідчити проти боярина. Не дав йому слова
мовити, Тугар Вовк розрубав воїну голову, назавжди приховавши правду.
Обурена громада прогнала Тугара Вовка з умовою за три дні покинути Тухольщину. "Я
плюю на ваш суд!" — такою була зухвала відповідь боярина.
Серед молодців, вибраних для виконання вироку громади — виселення боярина, був і
Максим Беркут. Тяжким видалося таке завдання хлопцеві, але він не міг від нього
відмовитись. Єдине, що його втішало, це можливість знов побачити Мирославу.
Громада продовжувала раду. Представники підгірських громад, зраджених боярами і
не оборонених князем, розповіли, що села їх попалено, худобу зграбовано, молодь загинула.
Посланці з верховинських громад просили допомоги, адже звідусіль приходили вісті про
наближення монголів.
Порада Захара Беркута звучала відверто й твердо: "Пора вам не дрімати, але вдарити в
дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа
сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам".
Розійшлися старі й молоді, повні важких дум. "Що то принесуть їм будущі дні?"
IV
Захарові Беркуту приснився дивний сон — ніби падає священний камінь Сторож.
Тривожні передчуття збуваються — йому повідомляють, що якісь страшні чорні люди побили
тухольських молодців біля боярського дому, серед них і Максима Беркута.
Громада зібралася на майдані. Одні радили битися до загину, піші — зробити в тіснині
засіки й відбити ворога. Захар Беркут (казав, що відбиті від села монголи кинуться на інші
громади. Треба розбити нападників. Але сили малі, і як це зробити — поки що ніхто не знав.
Раптом тухольці побачили людину на коні, що спускалася з гір. Це була Мирослава.
Дівчина сказала, що Максим не загинув, він у полоні, а вона просить Захара бути їй за батька,
бо відмовляється від свого рідного, який став зрадником. Мирослава передає пораду
Максима, як знищити монголів: треба покинути село в долині, піднятися в гори, а коли
вороги прийдуть, відрізати їм вихід.
Так і сталося. Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, спалили її, а коли спробували
вийти з тісної котловини, їх зустріли засіки й стріли тухольців. Бурунда-бегадир звинуватив
Тугара Вовка у подвійній зраді. Боярин зрозумів, на яку слизьку дорогу він попав, і став
шукати вихід. Згадав про полоненого Максима й звелів вартовим розшукати його. Юнак був
ледь живий, і Тугарові стало його аж трохи шкода. Боярин сказав, що може врятувати життя
Максима в обмін на вільний вихід монголів із гірської котловини. Максим не погодився, але
тут прийшла Мирослава. Вона порадувала Максима тим, що тухольці на чолі з його батьком
винайшли спосіб, як знищити ворожу силу. І запропонувала йому втекти за допомогою
персня Пети. Молодий Беркут відмовився, бо не хотів наражати дівчину на небезпеку.
V
Тугар Вовк поїхав із дочкою до Захара Беркута, сподіваючись, що він погодиться
випустити монголів із пастки за звільнення сина. Але Захар не пішов на це, знаючи мстиву
натуру ворогів і боячись піддати небезпеці сусідів.
Мирослава намагається втримати батька, але той іде в монгольський табір.
 Тухольські майстри під керівництвом мужньої дівчини виготовили машини для
метання каміння. Потім тихо пішли всією громадою до священного каменя Сторожа,
повалили його й перегородили річку. Захар звертається до Сонця й молить про допомогу в
боротьбі з хижими нападниками.
VI
Тугар повідомляє Максимові, що батько не захотів міняти його життя на вихід монголів,
але все одно сила солому ломить. Максим сказав, що знає таємний вихід із котловини і може
вивести монголів. Боярин, здивований і зраділий, приймає пропозицію, велить розкувати
юнака. Максим зумисне довго шукає лаз, аж поки води із загородженого потоку набралося
достатньо багато й вона залила підземний тунель. Монголи намагалися зупинити воду, але
марно. Бурунда сказав, що, хоч Максим і виконав свою обіцянку, його не відпустять, поки
монголи не вийдуть із цієї долини.
VIІ
Вода все прибувала, монголи поробили купи з каміння й стояли на них. Тухольці не
стали чекати, поки вода повністю поглине ворогів, поприв’язували пні до ялин і пустили за
течією, щоб ті розбивали купи каміння, як тарани. Потім позв’язували плоти, на них стали
сміливі лучники й попливли добивати монголів. Скоро на найбільшій купі залишилася тільки
сотня воїнів, Бурунда, Тугар Вовк і Максим.
Боярин запропонував тухольцям віддати полоненого за життя й вільний вихід. Ті хотіли
погодитися, але Захар сказав, що ці монголи приведуть інших, і тоді тухольцям не вистояти.
Він твердою рукою спрямував на ворогів камінь з найбільшої метальної машини. У той
момент, коли Бурунда замахнувся мечем на Максима, Тугар Вовк вихопив свій меч і відрубав
руку бегадирові. Бурунда втратив рівновагу й потягнув за собою у воду Максима. А ще через
мить на голови бусурманів упав камінь. Від Бурундового війська не залишилося й сліду. Усі
завмерли. Раптом радісний крик пролунав знизу — молодці побачили, що Максим, живий і
здоровий, виринув із води.
Юнак кинувся до поблідлого батька, до Мирослави, що знепритомніла. Дівчина
прийшла до тями й запитала, де її батько. Їй сказали, що там, де важать його добрі та злі діла,
і треба молитися, щоб добрі переважили.
Захар благословляє Максима й Мирославу, потім звертається до громади із закликом
бути дружною, згуртованою, і тоді ніхто її не зламає. Сказав — і не стало його.
Багато пройшло часу. Збулося віщування старого Захара Беркута. Давнє громадянство
забулося, та чи не час його відродити?

Мойсей
Автор розпочинає поему прологом, в якому звертається до свого змученого народу:
"народе мій, замучений, розбитий", який стоїть "на роздорожжу" і не знає куди йти далі.
Франко запитує чи завжди так буде, чи судилося їм долею бути рабами у інших людей, чи
будуть вони нічого не варті у цьому житті. Згадуючи борців за свободу, що поклали своє
життя, автор каже:
"Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання".
Розділ 1
Перша частина розказує про те, що Мойсей сорок років водив народ у пошуках нової
обіцяної землі, і коли вже дійшли вони до Палестини, люди втратили віру. Народ почав
бунтувати, говорячи про те, що збрехали їм пророки, і лише діти спокійно гралися в пустелі.
Розділ 2
В другій частині описаний позабутий пророк Мойсей, що, незважаючи на всі
висловлювання зневіри людей, прагне знайти той обіцяний край, бо не втрачав віри:
"Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
 І трудився для неї".
Автор говорить, що не раз народ починав втрачати сили, та слова Мойсея завжди
підіймали дух та надихали йти далі, проте на цей раз вже не слухало молоде покоління тих
слів. Франко звертає увагу на приземленість людей, які прагнуть жити не обіцянками, бо це є
лише слова, а потребують чогось матеріального для життя. В цей час серед людей
піднімаються нові лідери Авірон та Датан, що очолюють повстання проти Мойсей,
налаштовуючи всіх проти нього, і коли той згадує про божий наказ, Датан погрожує
"псевдопророку", що він буде закиданий камінням, якщо не залишить всі свої спроби
закликати людей до змін та вести їх за гори.
Розділ 3
Вечір у таборі, коли кожен займається своїми справами. Описується звичайна
буденщина, обговорюються проблеми, ведуться розмови про худобу, якій вже не вистачає
їжі, у зв’язку з чим Авірон пропонує рухатися в край Мадіам, а Датан іще далі. Всі голоси
замовкають, коли люди бачать Мойсея, що вийшов із свого намету і пішов на майдан, де був
розташований "намет заповіту". Біля нього лежав камінь, з якого було заведено промовляти
до народу. Мойсей піднявся на той камінь і всі з подивом глянули на нього:
"Та невже ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?".
Розділ 4
Мойсей звертається до народу з промовою, де говорить про те, що він виконує Божу
волю – вивести їх з неволі, щоб не гнули свої шиї в Єгипті, як це було раніше. Він порівнює
єврейський народ із стрілою Єгови, що вже натягнута і готова летіти в ціль, каже, що не
годиться такій стрілі бажати спокою.
Розділ 5
Для того, щоб народ краще зрозумів Мойсея, той розказав їм казку про дерева, що
захотіли обрати собі царя, що став би їх опорою та слугою. Спочатку вибір впав на кедр, але
той відмовився проміняти свої гори і скали і спуститися до них. Після цього дерева стали
благати пальму, але вона теж не захотіла панувати серед них. Потім дерева запропонували
рожі бути головною серед них; потім дуба просили; потім березу – та все марно. Коли хтось
запропонував терену стати королем, той одразу погодився, сказавши, що буде здобувати для
них поле та землю, хоч самому не треба; сам буде гинути задля того, щоб інші дерева
існували.
Розділ 6
Мойсей пояснив мораль своєї розповіді, де він порівняв дерева з народами, а терен – з
пророками, що не мають "слави собі ані цвіту, ні з плоду", що готові принести себе в жертву
задля того, щоб іншим жилося краще. Мойсей розказав, що коли Бог обирав пророка, то
обрав когось непримітного, як терен, щоб він був "мов світило у тьмі, мов скарбник його
слова". Проте євреї зневажно поставилися до слів Мойсея, за що вони, за його словами,
будуть тяжко покарані.
Розділ 7
Авірон звинуватив Мойсея у тому, що доля, яку він пропонує народу, це доля осла, що
тільки працює на інших, не маючи собі ніякої користі з цього. В свою чергу він запропонував
звернутися до інших богів. Продовжуючи кепкувати з Мойсея, Авірон говорить, що справа
його – бути громадською нянькою, не більше.
Розділ 8
Ця частина розповідає про Датана, який, в свою чергу, теж висловив звинувачення, ніби
Мойсей поклоняється фараону і спеціально вирішив завести їх у пустелю, щоб знесилити
бідних людей, а зараз веде він їх на вірну смерть, коли вже зовсім не залишилося сил у них.
Кинувши такі слова, Датан закликав юрбу закидати Мойсея камінням, але потім, змінивши
свою думку, просто вирішив вигнати його з табору.
 Розділ 9
Розпочинається словами Мойсея, який ніби проклинає людей за їх непокору та невіру,
говорячи про те, що буде велике горе всім людям, що зневірилися в щасливому
майбутньому в омріяній країні. Люди понуро слухали і мовчали, лише у грудях було тяжко
від цих слів.
Розділ 10
Ця частина є ніби хвалебною піснею Ізраїлю – священній землі, яка є пристанищем для
народу, його душею та серцем. Мойсей говорить про те, що все своє життя віддав на пошуки
цієї землі; він відчуває, що вже близька його година і вигнаний людьми Мойсей змушений
піти у степ.
Розділ 11
Коли вийшов він у степ, то зустрів на своєму шляху юрбу єврейських дітей, які
розповіли йому про свої знахідки, як проводять вони свій вільний час; запросили Мойсея –
дідуся залишитися на час з ними, розповісти історії своєї молодості, які на світі бачив він
дива. Він відмовився, на прощання закликавши дітей не гасити священний вогонь у собі, бути
праведними, щоб, коли настане час, вони могли піти на велике діло, стати у нагоді не лише
собі, а послужити чомусь більшому. Мойсей пішов, а діти ще певний час роздумували над
його словами.
Розділ 12
Мойсей йде дорогою і молиться до Єгови, запитуючи чи все він правильно робив, бо
сорок років водив він людей, закладаючи у їх серця віру в обітовану землю, намагався
звільнити їх думки від закладеного роками рабства, зробити з них народ, а зараз стоїть один,
як на початку, бо втік від їх кпин і каміння. Він сумнівається в собі, думаючи, що можливо він
не до кінця виконав роботу; просить відповіді у Єгови, але той не відповідає.
Розділ 13
Серед тиші лунає сміх, а потім і голос, що звертається до Мойсея, запитуючи чи
сумнівається він у своєму ділі після сорока років такої праведної праці. Мойсей спочатку не
може збагнути чи насправді з ним хтось говорить, чи це тільки йому здається, і просить цей
голос показатися йому. Той лише запитує чи з гордощів власних почав він цей тяжкий шлях із
народом, на що пророк відповідає, що звичайно не через гордощі, а тому, що, коли бачив
людей у ярмі, душа його боліла і хотів звільнити їх від гніту. Мойсей говорить, що робив він
це через всемогуче веління, а голос вагається чи не був то внутрішній голос пророка. Голос з
пустелі намагається довести, що все це було марною спробою і, коли Мойсей запитує хто з
ним говорить, голос відповідає що він – Азазель – темний демон пустелі.
Розділ 14
Мойсей починає все більше сумніватися у собі та у правильності своїх дій; він вже не
думає, що те, що вони сорок років блукали по світу, було варто намагань. Можливо
єврейському народу було б краще залишитися там, де вони були, бо старе своє життя вони
залишили, а збудувати щось нове, більш краще вже немає ні сил, ні бажання. Пророк
звертається до Єгови, щоб той сказав чи правильно він вчиняв; Мойсей чекає відповіді чи він
чинив волю, сказану ним, чи свою, свого внутрішнього голосу, але Єгова мовчить.
Розділ 15
Люди побачили на вершині гори гігантську постать, яка, простягши руки до неба,
промовляла слова молитви. В цій постаті вони впізнали Мойсея. Не знаючи, що пророк
молиться та кричить до Єгови, люди перелякалися, щоб він їх не прокляв, бо знали дивну
силу клятьби.
Розділ 16
Вночі, втомлений молитвою, Мойсей впав та й заснув. Уві сні почув знову голос, що
промовляв до нього, говорячи, що не може Бог керувати народом. На прикладі каміння,
голос сказав, що Єгова не може знати де він впаде і зупиниться. А що казати про людей,
якщо він не може контролювати ні пилок, ні одинокий камінець. Голос розповів історію про
сліпого гіганта Оріона, який прагнув здобути зір; для цього мусив дістатися сонця. За
поводиря взяв він хлопчика, який міняв напрямок кожного дня: то на схід, то на південь.
Гігант так і не дійшов до Сонця. Тут Оріон порівнюється із людством, що прагне досягти
поставленої неосяжної мети, а хлопчик – це всі моменти та факти, що стоять на шляху
досягнення цілі.
Розділ 17
Залунав демонічний сміх і Мойсей зрозумів, що це до нього звертається Азазель,
намагаючись знищити його віру і спокусити відмовитися від обітованої землі. Пророк
проганяє його, але той не йде; він показує з гори йому Палестину, де немає виходу до моря,
широких шляхів, звертаючи увагу на те, що це не місце для того, щоб тут ріс і розвивався
новий народ. Мойсей відповідає, що Єгова має таку силу, що для свого народу край цей
змінить.
Розділ 18
Азазель намагається переконати Мойсея, що вся його віра в Єгову – це дрібниця, що
вся надія на краще майбутнє на новій землі для нього та його народу – це брехня. Пророк
спочатку відмовляється, але потім здається, промовляючи слова, що Єгова його одурив.
Знову лунає демонський сміх.
Розділ 19
Гуркнув грім, на небі з’явилася чорна хмара, спалахнула блискавка, а Мойсей з жахом
чекав голосу Єгови. Посипався град, полився дощ, а потім все разом стихло. Пролунали слова
Єгови, який звертався до Мойсея, звинувачуючи його в тому, що пророк зневірився. Єгова
пояснив задля чого він вивів свій народ із Єгипту – цей шлях, пройшовши який, мусить
зміцнити духовність народу, змінити менталітет рабів. Цей шлях – земля обітована, обіцяна
пророком для людей. Розлютившись на Мойсея за те, що той втратив віру у його слова,
сказав, що в покарання він зможе лише побачити священну землю, але ступити на неї не
зможе.
Розділ 20
Євреї побачили, що на горі вже немає Мойсея; жах охопив людей. Раптом у степу
піднявся вихор, з якого вийшов Єгошуа – князь конюхів, що почав закликати людей до
походу, до бою. Він виявився новим пророком, що підняв за собою народ, який в мить із
кочівників перетворився у завойовників.

Чого являєшся мені у сні?

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не
знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре
знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити
—
Не жити.
Так най те серце, що в
турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха

Михайло Коцюбинський
 Тіні забутих предків
"Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків". Ще дитиною він
відрізнявся від інших: "...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким
глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі".
Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: "Дивиться перед себе, а бачить якесь
далеке і не відоме нікому..." Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс,
де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не
підмінили її дитину: "Не "сокопилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила
свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня". Бо син краще почувався
серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, "повною чудес,
таємничою, цікавою і страшною". Іван семи років "умів знаходити помічне зілля — одалеп,
матриган і підойму, розумів, про що канькає коня [рід коршуна], з чого повстала зозуля, і
коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього
говорить?" Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні,
зрозумілі. "Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в
лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там
блукає веселий чугайстир [міфічна лісова істота], який зараз просить стрічного в танець та
роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких
верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник".
Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від
старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші
мелодії, "неясні і невловимі". Це була чарівна музика рідної природи: "З—за галузки смереки
виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку
царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій:
коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так
трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло
самого вуха і не давалась".
Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто
ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: "На камені, верхи, сидів "той",
щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру". Іван хотів
тікати — і не зміг; хотів закричати — голоса нема. Але ось голос з'явився, а той щезник
раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до
тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. Але хлопець починав
ще і ще. І нарешті "лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце,
залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він...
закружився у танці". Душа і серце співали у хлопця. "На сонячній плямі полянки, що
закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі
стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки,
привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю". У лісі
знайшов Іван те, чого шукав.
"Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі
коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата
Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь,
загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями".
Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала
між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно
пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.
Насправді сім'я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п'ять, а "решта
п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці". Всі в родині любили ходити до церкви,
особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і
"пустити кров" Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і
гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї ніби—то розцвітали червоними маками:
то йшли святочно прибрані гуцули.
 Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між
Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його
батько, "як підтята смерека", кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, "що тряслось з
жаху біля самого воза". Іван здогадався, що це "Гутенюкова дівка", та почала тікати, він
наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він
вкинув у річку. "Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким
зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо... В мене є другі... май ліпші".
Так зав'язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він
завагався, але узяв. "Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки... а вона
оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці)... а погляд її чорних
матових очей м'яко поринав у Іванове серце..."
На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи
наступили в його родині. Але в пам'яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою,
що, скривджена ним безвинно, "повним довір'я рухом" дала йому половинку цукерки.
Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона
вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.
"Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались
по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле
каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид
гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і
тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг
ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших
розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід
потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей".
Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван "був
уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і
пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова
й віддатись". Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю.
"Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих
родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза
гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна
пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні
смереки". І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: "в зеленій — земле, в блакитній —
небо". І серед цього зелено—блакитного світу лише вони двоє. "Марічка обзивалась на
груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони
з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у
купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по
горах... Марічка і сама вміла складати пісні".
Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок.
Вони покохали один одного. "Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в
тому дивного було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,—
все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй
серця".
Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніколи цього не
дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На
танцях запропошував її відверто і "наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так,
що аж постали розсідались".
Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було
йти в найми. "Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь". Марічка покірно
погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:
Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину.
Вона втішала сама себе, що обов'язково буде дивитися на гори, то може, й побачить
його: "Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий.
А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить
Іванко... Тільки співати залишу".
Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він
слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ
навколо нього бринить її піснями. "Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає
співанки, щоб було одбуть чим весілля..."
Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. "Іван піднімався все
вище.. ..Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по
озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної
грані або блідим вінком не-вістульки.
А стежка вела все далі... Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум.
Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою".
А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев'яний намет для вівчарів]. Тут,
серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл.
Кожен знав свою справу і мав тут свої обов'язки. Чоловіки ставилися до них як до священних.
"Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав
ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею...
Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од
всього лихого".
День згас, і Микола—спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав
вівчарів вечеряти.
"Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!.."
Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як
оживають гори віддихання і тупоту отар. І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і
підняв руки до неба. "За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину.
Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб
Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од
всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю
людям віддати.
Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а
вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку..."
Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед
щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?
"Ой, як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За кресаню класти...—
згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню". "Гірське
повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький, як бадилина у
полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по
суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з
якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися..." Поволі тягнеться час. За день Іван геть
стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до себе говорить, що то не
вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши крик
худоби. Серце його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці.
На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю
за хребет і тягне до себе понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком.
"Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дійки, а по руках в нього
тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару.. ..Жалібно плаче мокра
отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко
дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав".
"Опустіли кошари. Тиша і пустка". Починається нова дія — сироваріння. Ватаг
схиляється над молоком, "розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі,
зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком.
Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на
молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує... Тільки по легкому рухові жил на
ватагових руках помітно, що насподі в посуді од-бувається щось. Руки оживають потроху, то
підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та
гладять там всередині, і раптом здна посуди, з—під молока, підіймається кругле сирове тіло,
що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само
біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду". Після
цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, "щодень скінчився миром,
щобудзйому вдався, кулеша готова і струнки чекають на нове молоко".
Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі
виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван
показував на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. "Часто негура [туман]
заставала вівці в половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси,
пастухи.. ..Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони.. ..Так вони
розгубили кілька овечок". Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі
новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і "зголоднілі за літо без
"челядини" [жінки], вели безконечні масні розмови".
Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так
Іван коротав ночі.
Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце
його неспокійне. Обсіли його сумні думи, важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з
Марічкою. Бо "у ту мить, коли Іван ось—ось має почути м'яке тіло Марічки на своїх грудях, з
лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки". Інколи
ж так Іванові ставало погано середтиші, холоду та самоти, що здавалося ніби—то "щось
велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття". А
одного разу він почув тихий голос: "Іва—а!" Так кликала його Марічка. "Марічка? Де вона
взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе?
Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут". Він побіг навпростець туди, звідки чувся
голос, і застиг над прірвою навкруги туман. Чи то був її голос?
Працював Іван на полонині, аж поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу,
"одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як
над мерцем ".
"Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед
сим, коли брала Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, моті габи [хвилі]
збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц [во-допад] і понесли поміж скелі в долину. Марічку
несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики і благання і не могли
врятувати".
Іван цьому не повірив. Він гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє
кохання й заховали від нього Марічку. А коли всі почали твердити водно те саме, пішов
шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В одному селі знайшли якесь тіло, але Іван
не міг впізнати в ньому Марічки — воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло.
Тоді великий жаль охопив Івана. Він хотів був і собі скочити зі скелі у "крутіж". Але
потім зненавидів ріку настільки, що вуха затуляв, аби не чути її зрадливого шуму, "що
прийняв в себе останнє дихання його Марічки". Він блукав горами, не темлячи себе від туги.
Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. "Потому щез — люди гадали, що
він загинув з великого жалю", дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання.
Але через шість років Іван раптом з'явився. "Худий, зчорнілий, багато старший од
своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а
відтак оженився. Треба ж було ґаздувати". Іван після весілля виглядав навіть задоволеним.
"Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з
грубим голосом й воластою шиєю".
Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних
турботах чоловікові. Іван же одержав можливість працювати коло худоби: "Тепер він мав
коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жие на світі,— саме плекання
маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка". А
головне — і думки його були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист
худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека. А більш усіх їм докучала сусідка Хима:
"Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло
смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала,
нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як
вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю".
А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. "Він був як бог,
знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав
сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини, його боялись, але
потребували всі".
Як боронити худобу у таких обставинах — то був щоденний клопіт Івана. Він
працював, не піднімаючи очей від землі. Бо коли піднімав очі, то найменша зелена царинка
відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий голос:
-Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину...
Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не
пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою: "Приносив їй хліба чи грудку солі. З
довірливим риком тяглася до нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний
язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух
молочного вим'я та свіжого гною знову вертали втрачений спокій і рівновагу".
Життя його тісно сплелося з життям худоби. Він відчував щось батьківське по
відношенню до ягнят, корів. "Чи кохав він Палагну? Така думка ніколи не займала його
голови". Іван був ґаздою, Палагна — доброю ґад-зинею, і хоч не було в них дітей, так була
худоба — чого ще треба?
Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на
шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом Іван і Палагна їздили і до міста, і до
церкви. "До них теж приїздили чесні ґазди в гостину... Засідали за мережаний стіл, тяжкі в
своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив
язик.
Так йшло життя.
Для праці — будні, для ворожіння — свято".
На свят—вечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне,
неначе божу службу служив. "Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під
столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася
худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од
метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він,
перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці,
сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще
годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя.
Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори,
убравшись у білі гуглі [рід верхнього одягу у гуцулів з білого сукна], прислухались чуйно, як
дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним мечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван
простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх
чорникнижників, моль-фарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав
бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу,
але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх,
щоб не з'явились ніколи,— і легко зітхав".
В цей вечір вони запрошували до вечері душі померлих, що пропали, втопились у
воді, про яких ніхто не знав, і тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про них згадав.
Перш ніж сісти, продували лаву, щоб не привалити якусь душу. Іван, молячись, був певен, що
за плечима в нього стоїть Марічка й плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись, Іван ніби чув,
як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи добре пильнує.
Палагна ставилася до ворожіння суто практично: воно мало допомогти вберегти
худобу, збільшити достаток. Відтак промовляла до худоби, до ватри, як до істот розумних.
"Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах
в один потік".
 "Завтра велике свято. Теплий Юра одбира от холодного Дмитра ключі світові, щоб
править землею.. ..Завтра — весна, день радості й сонця... і Палагна вирішила поворожити.
Для того ще на світанку, роздягнувшись догола, пішла на царинку, де ще на Благовіщення
"закопала у муравлисько сіль, булку й намисто". Нарешті вона спинилась під буком, солодко
потягнулась, але в ту ж мить її наче скувало щось. То був погляд Юри. їх сусід, мольфар,
планетник Юра дивився на жінку, а вона не мала сили й поворухнутися. "Врешті у ній
ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння!" Але все стояла у напруженому чеканні чогось.
Отямилася лише коли той підійшов зовсім близько і стиснув їй руку. Тоді закричала і втекла.
Та палкі, наче "дві чорні жаринки, очі Юри переслідували її скрізь. Вона боялася мольфара і
разом з тим цікавилася усім, що про нього говорили. І мимоволі порівнювала з чоловіком:
"Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте
світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий".
Та гордість не давала Палаті бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались
до нього: "Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й
чорніла, як дим, людина, він міг послати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем
чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом,
той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили".
І ось одного разу Палагна захотіла відвідати корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував їй
недобре. Аж раптом найшла "важка синьо—біляста хмара", що мала принести град. Палагна
по—своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли лід десь по
замерзлих озерах у горах, а душі страчених збирали його в мішки та мчали з ними на хмарах
розсівати лід по землі. Отак роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що боровся з вітром.
Вперто дерся він на скелі і нарешті піднявся на вершок гори. Вона впізнала Юру. "Став проти
хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся
похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним
рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри
довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок [палиця], що тримав у руці, і крикнув у синій
клекіт:
"Стій! Я тебе не пускаю!.." Навкруги блискали блискавки, вітер здіймав його волосся і
одяг, але Юра стояв непохитно. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій, коли
хмара ніби спинилася, хоч не хотіла підкорятися, а Юра заклинав її йти "у безвісті, у
провалля", але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася і "розв'язала
мішки" з градом над річкою, а Юра, відвернувши бюру, впав знесилений. До нього прибігла
Палагна, сяяча, як сонце, і з турботним питанням: "Цитобі, Юрочку, не сталось чого лихого?.."
І з того дня вона стала "любаскою" Юри.
Іван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навітьу будні. Інколи кудись
щезала й поверталася пізно. А потім вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі.
"Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар,
то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам
дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й
водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої
втіхи. Чи йому пороблено що, хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у
серці, хоч бився за неї з Юром". Бився не зі злості, а так годилося, бо спровокував його
побратим Семен, що вдарив Юру першим, дорікнувши за дружину Івана. Юра ледве не вбив
Івана, але їх розборонили, і все залишилося, як і було. Іван худнув, втратив апетит і одного
разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палатою глиняну ляльку і тикав у її
пальцями, примовляючи: "Б'ю кілок тут,— шептав зловісно, — і сохнуть руки та й ноги. В
живіт — карається на живіт; не годен їсти..." Іван зрозумів, що то вони проти нього
змовляються, схотів убити
обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він
пішов, не знаючи куди. "Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на
гори, спускався і підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона
клекотіла та шуміла під ногами у того, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в
її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці
брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній,
наливати порожні груди". Він сидів над річкою й знову чув голос Марічки, її співаночки,
бачив її миле обличчя, згадував її щиру ласкавість, і туга знову охоплювала його серце. Бо
тепер усе минуло, нічого нема. І ніколи не повернеться. Колись Марічка, а тепер він... "Вже
його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як
черешневий цвіт... нетривке й дочасне".
Втома повалилася на нього, і залишилося лише бажання нарешті спочити, від усього.
***
Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала із собою. "Він
глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла".
Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав,
куди вони йдуть, йому було так добре з нею. А Марічка питала: "Чогось так змарнів? Ци ти
недужий? " А він охоче відповідав, що банував за нею. Вони йшли, не знаючи куди, і все
згадували минуле і все ті згадки були про їхнє кохання. "Він бачив перед собою Марічку, але
йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся
пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і
все, як се у нявки буває". Але він гнав від себе цю думку і йшов, тулячись до Марічки і
відчуваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі у
потоках, співанки і страхи, гарячі обійми і муку розлуки — всі ті милі дрібнички, що гріли
серце.
"Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі,
що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було,
він йшов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким
був колись".
Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись
відійшли, наче їх і не було ніколи. Він почувався знову молодим і щасливим, він ішов усе
далі, забираючись у холодний і непривітний глиб верховинних лісів. От вони й на полянці.
Нараз Марічка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потім раптом щезла. Іван
розіклав ватру, щоб вона не заблукала, сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі почувся тріск.
Він думав, що то Марічка, й радо піднявся їй назустріч. Але то був якийсь чоловік. "Він був
без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі,
заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і
підійшов до Івана.
Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що
боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере".
Чугайстир відразу спитав Івана, куди побігла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це
ж він питає про Марічку. І серце його закалатало: ось чого вона зникла. Він відповів, що не
знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марічка встигла втекти
якнайдалі. Тим часом чугайстир грівся коло ватри, поглядаючи на Івана, і раптом
запропонував: "Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?" Іван радо погодився. "Іван
тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед
ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом,
а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і
розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав".
Дивним був той танець біля лісового вогнища. Іванові надавала снаги думка про
спасіння Марічки, і він щоразу підбадьорював лісового духа, а той уже втомився, спітнів і
запросився припинити танець. Тоді Іван, що вже теж стомився, був увесь мокрий,
запропонував зіграти на флаері. Він заграв ту саму пісню, яку колись підслухав у щезника в
лісі. Чугайстир аж млів, заплющивши очі, підкидаючи п'яти. Нарешті вони обидва повалилися
на траву, засапавшись. Затим лісовик подякував Іванові та й пірнув у хащу. Іван знову
залишився сам. Але ж де була Марічка? Йому так треба було бачити дівчину, говорити з нею.
"Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок
за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя..." Іван подався у
гущину шукати Марічку. Нараз почув її голос десь ззаду. Треба було вертатися назад. Він
поспішав, стукався коліньми об смереки, відводив гілля і жмурив очі. Блукав довго, але не
міг знайти полянки. Раптом він знову почув Марічкин голос: "Іва—а!.." Голос бринів десь з—
під ніг, з провалля. Іван нарешті зрозумів, що треба спуститися швидше вниз. Він ще
подумав, як вона змогла злізти звідси, бо тут же найкрутіше. А голос Марічки все кликав
його, і він спускався, шукаючи підпору, кваплячись, примовляючи: "Іду, Марічко! Іван забув
обережність, скакав по камінню, калічив руки і ноги, але поспішав на той рідний голос. І
раптом відчув, що чорна безодня тягне його вниз. "Чорна важка гора розправила крила
смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла
мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що
скорчив тіло,— і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя..." Ледь
живого на другий день знайшли його пастухи.
***
"Сумно повістувала трембіта горем про смерть.
Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні
по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в
горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві
гроші — на перевіз душі — і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем
червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях.
Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій
єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах". Палагна
добре і вправно голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати
про різні епізоди, пов'язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий
ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом.
А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу.
"Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась підвагою
гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті,
гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом
високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь,
бухнув з—під шапки чорного диму".
Почалася забава. Молоді голоси перегукувалися, пропонуючи один одному "купити
зайця", називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. І вже ті, що прийшли
останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з'явилися на їх обличчях. "Один за одним
гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно". А у кутках вуст
мерця застигло гірке міркування: що наше життя? "Як блиск на небі, як черешневий цвіт..."
Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У
хаті ставало все веселіше, а на подвір'ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь
у забаві. "Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим
обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Під вікнами сумно ридали трембіти".

Intermezzo
Присвячую Кононівським полям
Дійові особи:
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
 Залізна рука города.
Людське горе.

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене
так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що
кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш
невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я
утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а
і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як
чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не
можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам:
вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди
стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти
одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно
дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш
повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій
погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм,
застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на
тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до
власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і
звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти
хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти
хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як
ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння,
кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із
сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там
чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої
вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої
страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай
мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі
потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну
руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука
свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні
зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука?
І буде навколо і в мені тиша?
А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі
голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...
...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-
тарах;тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети... трах-
тарах-тах... трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було
так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні.
 Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка
вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу.
Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так
було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.
Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я
зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні
душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що
там?
Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх
вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще
ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний
предмет, який нічого не почуває, в "ніщо". Так добре було б стати "нічим" — безгласним,
непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в
темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи,
вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих,
невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по
шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто
знає, що робиться там, де людина не може бачити...
Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш. Хитаєш головою! Не
віриш в безлюддя?
Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері...
отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не
почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії,
гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що
мене утомили... Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як
вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви...
сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в
погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на мене з докором — і ваша
правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять... і
позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в
пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не
червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі
гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я
утомився.
А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й
сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі
моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!
...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є
молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах. Уявляється
раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату, — я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до
зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.."
Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать
залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх
лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе
звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі
хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш
підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у
вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше,
видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се
дрібниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти
більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати
повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки.
Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки
скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі
заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам'яті мчиться наосліп. Рве пазурами
траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж — як?
Забула?
Тепер у кружка… у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, — тобі воля
дорожча, ніж задоволена злість.
Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний
Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними
очима вічно висить у нього рожевий туман, — Трепов солідний, розважний. Він зовсім
солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші
груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого
живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне звисає мокрий язик з
ікластої пащі.
Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні
стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й
котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче
перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й
замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за
мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається
разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того
— синіше небо; чорніші крила.
На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть
ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим
шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса.
Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених
берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких
вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі,
їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і
стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під
ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов
табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на
небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря
йде через мене кудись у безвість.

Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами
бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.
Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як
текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й
назад вертає відбитий від себе блиск.
Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні,
тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось
наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді
тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса,
пшениці, ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в
полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те
велике жадання, що його звати — плодючість. Я тільки тепер побачив село — нужденну
купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що
простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої
сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них
людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить?
Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди
людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені
хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум,
спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем:
байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде
вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum ... [1]
Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В
складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній,
сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі
колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все
се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.
Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На
добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату
твоє жіноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя
найближча приятелько.
Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовий свист. Біжать. Як троє
білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той
Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов
гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава
ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно легке
гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м'яких, вовнистих й звіряче сильних.
Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них
такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице.
Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що
стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я
тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може,
вогні?
Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина
молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в
себе вогняний напій й п'янію від нього.
Я тебе люблю. Бо... слухай:
З тьми "невідомого" з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві
матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він
між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі
троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім
навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за
тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках,
збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю
твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була
недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої
істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)
Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами,
дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпадьомкає
перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім
мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.
Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять
боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо.
Час зупинився чи лине? Може, пора?
Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій.
Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії.
Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під
чорний пар...
Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля
одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я
перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди,
вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на
сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице.
 Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його
до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора
цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки.
Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький,
наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і
вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб
стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.
Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й
партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, —
всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше
права маю на неї.
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то
помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні,
просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене,
як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на
поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може
зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.
Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно.
Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт.
Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні,
зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на
його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?
Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й
блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.
А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і
свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і
впав між ниви червоним куколем.
Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить
жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше
зловити.
Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі
оркестри.
Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій
мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.
Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.
Цікавий я знати, як вони оте роблять?
Врешті таки підгледів.
Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на
місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна
тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала
небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.
Се було прекрасно.
Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я
був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої
сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не
затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське
десь причаїлось і чигав на мене?
Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й
твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою
утому.
 Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний
мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних
солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних,
негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих
запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними
псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера,
що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.
Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.
Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок
кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни,
вже чуже горе може грати на них!
Говори, говори...
Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка
та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як
вітряків, щось треба кинуть на жорна.
"П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка".
Говори, говори...
Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру...
Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду...
"Раз на тиждень б'ють людину в лице".
Говори, говори!..
Як тільки неділя — люди до церкви, а він "на явку" до станового. А все-таки менша
образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може,
продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам.
"Найближча людина готова продати".
Говори, говори!..
Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь насторожені вуха,
скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.
"Між людьми, як між вовками".
Говори, говори...
Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам
світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?
Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб
були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори,
говори...
Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе
забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини,
синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених
сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти
теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер
натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа
готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...
Вересень 1908 р.
Василь Стефаник

Камінний хрест
Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і
малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав
ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не
потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили
виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори
волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув,
така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на
нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як
ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не
мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван
держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли.
Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових. Придорожнє
зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але
часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і
спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк
забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван іспересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна
привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то
кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би
два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А
всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське
поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний
велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою
пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком
наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на
землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж
шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко.
Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж!
А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля,
виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні
дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце застало
Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь
Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив
горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!
На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка.
Іван найбільше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що
курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати
гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха
хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.
— Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло
стола мені їда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою.
Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою
наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.
 Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не
годен був заговорити.
— Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню...
Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав головою, як
би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.
То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе його на
беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки
давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь, мертвими
блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу
воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на
утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою,
кованою зі сталевих ниток, і договорював:
— Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Дай вам боже
здоров'є, діду Міхайле...
Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки.
— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний
щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!
— Коби бог позволив... Газди, а проше, а доцєгніть же... Гадав-сми, що вас за стів
пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що
за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си,
газди, та й вібачєйте за решту.
Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від постелі.
— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав,
молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка, годна-сте були! То-сми
за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як сновавка —так рівно! Ба, де, кумо,
тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проше...
Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухи хустину.
— Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів!
Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очі ти витечуть.
Відійшов до газдів і крутив головою.
— Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але рівно
не дай боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на
мене? На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай,
бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.
— Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не
воріг, та її банно за родом та й за своїм селом.
— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з віскоком
іду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
— Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю!
Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!
— А проше, газди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та
й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно.
Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали
якесь письмо до рук, як дістали якусь напу, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж
перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні достинули,
як-єм видів, що однако ні муть отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо
крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: "Ти наш тато, та й заведи
нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси". Най їм бог
помогає їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, газди, де мені, переломаному, до ходів? Я
зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз
йойкнеш!
 — То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам
дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца
земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не
годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив
лева, то тепер п'єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в
руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на ці землі буде
покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!..
— Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож бог не
гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів
та банків. Тепер молоді газди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли. А
дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини
пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та
й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким дітем має бог
благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
— Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба ті
має з'їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти.
Аді!
І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.
— Лиш шкіра на кості. Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порєдна газдиня, тєжко-с
працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя
дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав їй через вікно могилу.
— Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіемоси на старість, як лист по
полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощитиси.
Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть.
Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш
видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, ті коли скривдив, прости
мені і перший раз, і другий раз, і третій раз.
Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
— А то ті, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж
острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.
— А тепер ступай собі, стара, межи газдині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та
напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну.
— А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на
пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й
аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан бог менше
гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів
грейцір.
— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо...
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
— Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати,
але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм
горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав.
Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм
кілько памнєтки по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-
єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов
крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить.
— Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м так
глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не
раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні
ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов
кинути...
— Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качєв-єм си по
соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си під
грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але господь милосердний знає, що
робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу
на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько — та й якось ми
легше стало.
— Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го
виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду.
Співанки-м знав-та й на нім забув-єм, силу-м мав — та й на нім лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
— Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи
мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов
водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте
мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові
єго волю.
Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки
закопати в серцях гостей свою просьбу.
— Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо
нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого,
нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, ні! Муть вас
люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть.
Отак Михайло розводив Івана.
— Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто ні любить, та тот буде пити зо мнов.
Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і
маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, то буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки
п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір'я.
— Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не
лишилоси!
В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її
було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер.
— Як-єм го віпуцував, то був віпуцований, котре чорний, то як сріблом посипав по
чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг
сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
— Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та бог аби був! Аби-м ходів, як дика
звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан!
А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували
наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти... Е, кобито так
по-мому...
— Ще не находився такий секвертант, аби що з него стєг за податок, он, ні! Був чех, був
німець, був поляк — г.., пробачєйте, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж
під вишнев. Кажу вам, мадзур біда, очі печи та й гріху за него нема...
Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі
дерева в старім лісі.
В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого
Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть
стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш
на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє
листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім
ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю.
 Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а
вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави
хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до
чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі
своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити,
лиш: "Ой Іванку, брате!", "Ой Міхайле, приятелю!"
— Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалиси як задобро-миру.
Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в
долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
— Стара, гай, машір — інц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й підемо
панувати.
Вийшли обоє.
Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над
селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки
заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на
місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як
стеклий.
— Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!
Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
— Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!
Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.
На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і
приповідала:
— Ото-мси ті віходила, ото-мси ті вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила.
Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі
старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи
прочуняв і показував старій хрест:
— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє...

Ольга Кобилянська
VALSE MÉLANCOLIQUE

Не можу слухати меланхолійної музики.

А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими
граціозними звуками, а відтак, зрікаючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю
смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер,
якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу.
Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!
І класичну музику люблю.
Навчила мене її розуміти й відгадувати по "мотивах", одна з моїх товаришок, якої
душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика.
Вона вічно шукала гармонії.
В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи...
 Нас мешкало разом три товаришки.
Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала
саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню
штуку [2] та найти й собі дорогу до неї.
Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже
поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою
людиною.
Тішилася великою симпатією межи своїми товаришками по заняттю, а навіть і самі
професори, гострі подеколи до нечемності супроти своїх учеників і учениць, любили її по-
батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не діткнути її.
"Dаs schönste Glückskind" [3] — називали її, вона й сама не називала себе інакше як: "Ісh —
das Glückskind". [4]
Я прилагоджувалась до матури [5] бо хотіла бути учителькою.
Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба — і все інше, що лише можна
було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала,
а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого.
Знайомі з наймолодших літ, ми мешкали разом.
Мали дві великі кімнати, елегантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка
була з доброї родини і, хоч не розпоряджала великими фондами, була претензіональна і
розпещена. "Я не можу зрікатися всього так, як ти!" — говорила не раз роздразнено, коли я
напоминала їй числитися ліпше з грішми і зрікатися деяких приємностей.
— Мовчала б ти! — лютилася.— Ти сього не розумієш. Я — артистка і живу відповідно
артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тіснопрограмової
людини, як ти! Ти можеш обмежитися на своїм грунті, бо мусиш; він вузький, але моє поле
широке, безмежне, і тому я живу таким життям. Тепер іще не вповні таким, але колись
пізніше, як стану цілком своїм паном,— розмахну крилами під небеса. Так наказує чуття
артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усі, цілий
загал. Коли б усі були артисти освічені і виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б
стільки погані й лиха на світі, як тепер, лиш сама гармонія й краса. А так? Що округ нас? Лише
ми одні піддержуємо красу в житті, ми, артисти, вибрана горстка суспільності, розумієш?
— Розумію.
— Розумію! Ти й не здібна мене розуміти. Не знаю, за що я, властиво, люблю тебе,—
перепрошувала мене відтак, ніби en passant! [6] — Критикуєш мене занадто. А все своїм
міщанським розумом, вузькими домашньо-практичними поглядами і старосвітськими
замахами жіночності. Відорвися раз від грунту старих фрагментів і перекинься в який
новіший тип, щоб я від часу до часу черпала з тебе якусь скріпляючу силу... щось новітнє!
— Годі, голубко, остануся вже старим типом, — відказувала я спокійно, бо знала надто
добре її натуру чисту й без фальшу, щоб обурюватися її наскоро киненими словами.
Противно, я постановила собі вже в сотий раз не відриватися від "грунту старих фрагментів",
а оставатися тою самою, що досі, сторожити над нею, що в погоні за красою не зважала на
лиховісні підшепти перепон життя і була би не одно горе перетерпіла, коли б не я... І хоч я не
була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу "вибраної істоти", або
"расової людини", — все ж таки розуміла її і знала, як і коли гамувати ту справді артистичну
натуру, а коли додавати охоти до польоту й піддержувати в добрій вірі на будучність.
— Коли останемося незамужніми женщинами, — говорила (слова "стара панна"
ненавиділа), — то будемо також разом жити. Візьмемо собі ще третього члена в компанію,
бо двох замало і не можна ніякої програми, ні статутів уложити, і будемо жити. Випробуємо
третього компаньйона, з яких прикмет складається він, який у нього темперамент, як
завелика освіта, як задалеко сягає поглядами в минувшість або будучність, а відтак
приймемо. Потім най надходять на нас ті страшила, якими лякають перед незамужністю, як
— самітність, безпомічність, дивацтво і т. ін. Ми не будемо самітні. Не будемо смішні, не
будемо, так сказати б, бідні. Будемо мати своє товариство, розуміється й мужчин, бо без
мужчин – монотонно, і будемо собі жити по душі. Тоді юрба переконається, що незамужня
жінка — то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено.
Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти
розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні...
Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою, і вона вдоволює цілковито мою душу;
може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною
птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа не має... А ти?
— Я також, Ганнусю.
І я справді годилася з нею. Чому не жилось би двом-трьом незамужнім жінкам, коли
згоджувались би своїми натурами, відповідали собі посполу в вимогах інтелігенції краще, як
поодинокою? Се була також одна з таких новітніших думок, на які я з своїм "неартистичним
міщанським розумом" не могла здобутися!..
Вона панувала наді мною, мов над якою підданою, і хоч я могла розпоряджувати
своєю волею так вповні, як вона, і супротивитися їй, — я, проте, не чинила сього ніколи. Мене
не боліло те підданство під її вдасть; сила якоїсь відпори не прокидалася в мені ніколи.
Противно, коли виїздила не раз у своїх інтересах на час із дому, я навіть тужила за нею. За
нею і за тою силою, що йшла від неї і надавала цілому нашому окруженню характер і якесь
життя...
Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і
дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно... А що в своїх постановах була
скора й консеквентна, — я любила її безгранично, пристосовувалася до неї без надумування,
і, мов та ріка, плила я спокійно виробленим нею руслом, щоб знов, як ріка, згубитися, може, і
з іншими такими, як я, в житті, як у морі...
Мабуть, за те любила вона мене і називала своєю "жінкою"... Так жили ми вдвійку в
гармонії довгий час.
Я вчилася пильно до своїх різнородних іспитів, а вона малювала. Образ, над яким
працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була
велика копія образу Корреджо "Віроломна". Малювала в переконанні і гордій вірі, що він
удасться їй. Мабуть, то й розпалювало її талант і довело, що добилася цілі...
Одного разу йшло нам фінансове круто; а що найгірше – властитель дому підвищив
чинш за кімнати.
Артистка роздразнилася.
Кидала речами об землю, роздирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала, як
дрантива дівчина, і божилася, що воліла б таки зараз осліпнути, як бути дальше маляркою...
Я ходила спокійно за нею, підносячи речі й відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи
їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.
— Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре,— успокоювала я її, а вона
плакала, нарікаючи заодно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, замало грошей.
— На те я не згоджуся, — перебила мене. — Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і
зошитами ти вже й так втратила почуття свободи і зробила з себе якусь машину... Чиста
погань із таким життям, що не мало собі кого на наругу вибрати, та нас!
— Чому не взяти мені годину? — боронилася я. — Від шостої до сьомої вечором маю
саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там "гармонії" буду кого вчити
французької або англійської мови, і зробимо біді кінець. Послухай мене, Ганнусю,— просила
я її, — і пристань на те...
— Не хочу! Ліпше попродам усі свої образки! Оцей, і той, і он той...
На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кожний образок,
як була до кожного з них прив'язана, і яку долю призначила кожному з них. В кожнім
образку була, як не раз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали б іти дорогою простого
крамарського товару? Ні, я не згодилася. Придумала щось інше. Придумала й сказала. Взяти
до спілки третього компаньйона — і відносини зараз поправляться.
Вона дивилася хвильку своїми блискучими, з плачу почервонілими, очима на мене, а
відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить
над викінченням образа, — праця така вимагає сама собою найліпших обставин. Чи я не
зрозумію ніколи, що се значить "артизм" і що се таке – "твори"? Чи се значить крутити корбу,
шити на машині або плести панчоху? Чи я вже цілком отупіла з того дурного бубнення,
придуманого навмисне на те, щоб систематично задавлювати найтонші зворушення до
свобідного розвою індивідуальності? Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде
балаклива, з лиця бридка і, розуміється, без крихти артистичної освіти, бог знає з якими
некультурними привичками — чиста розпука!
— Чому се має бути зараз якась найгірша істота? — спитала я, вже потрохи
роздразнена вибухами артистичної натури. — Будемо ж вибирати третю товаришку; коли не
сподобається, не приймемо!
— Ага, певно, ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього
любити більше, як себе самого...
— Ганнусю, будь добра! — просила я. — Ти замучуєш мене своєю вічною опозицією!
Що ж робити, як нема іншого виходу? Як знаєш що ліпше, то скажи, і я згоджуся з тобою, а
коли ні, пристань на мою раду.
Вона погамувалася, побачивши, що діткнула мене.
Задержалася перед своїм великим образом і, усміхаючись гірко, сказала:
— В чім я коли опоную? Я є лише німим послухачем свого таланту, але такі, як ти,
Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте
ви нас, поодиноких, і ми загибаємо, мов той цвіт без насіння, через вас. Але ти, як
індивідуальність, того несвідома, і тому не розумієш того...
Відтак кількома кроками підійшла до мене.
— Гніваєшся, Мартухо?
Я не відзивалася.
— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе.
— Та що там...
— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе. — І,
обнявши мене бурливо за шию, шукала вогкими очима на моїм лиці гніву.
Я не могла ніколи довго гніватися на неї. Знала добре, що коли б я справді була
загнівалася на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що
"не гніваюся".
Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася,
а вже в другій — була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили,
розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та
задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а
визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад. Любила над усе елеганцію,
називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть
несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки. [7]
— Спустися на мене, що я не впроваджу тобі жодного невідповідного матеріалу в
хату, що ти й твоє артистичне milieu [8] не будете вражені ані його видом, ані поведенням.
Вже я постараюся. І я щось розумію!
— Ого! — усміхнулася вона. — І "ви" щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати
чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп
родини, але на психології, барвах і нюансах артизму ви не розумієтеся. І тому боюся дуже,
що ви впровадите мені в кімнату слона. Судячи по вашім добрім серці, ви готові приймити
першу-лішпу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності —
розуміється, міщанської — і божим виглядом...
— Не бійся! — відповіла я. — Я ж навчилася вже від тебе добачувати артизм у житті, а
щодо невеликих тонкостей у людях, то їх відчуває мій інстинкт. Він був мені завсіди
найліпшим проводатором.
— Побачу.
— Побачиш.
— Але пам'ятай! Коли вона буде з виду "неможлива", значить — і погана, і без манір,
— я не сідаю з нею до столу.
— Можеш.
— Чи ти маєш уже кого на думці, що ти така певна, що задоволиш мене?
— Ні. Але я певна, що найду відповідну істоту.
 — Ну, то роби, що хочеш.
Я сказала, що ні, що не маю ще нікого на думці, і я справді не мала ще нікого на думці,
ба не мала навіть поняття, ні прочуття, хто був би саме найвідповідніший до спілки, а однак...
саме в тій хвилі, як я сказала слово "ні", появилося перед моєю душею на хвильку,
пересунулося, мов образ, якесь дівоче лице, змарніле, з смутними очима, і на хвилю одну
прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почуттям не сказанного жалю, ніжно,
ніжно, перельотно, — і ще не прийняло форми, як уже й згубилося...
Чи я знала когось подібного?
Ні!
Бачила де?
Мабуть — ніколи. Хіба що, може, деколи на вулиці подибала?
Може...
Ми виставили карточку на покій і ждали на спілку.
Одного дня — се було вже в грудні — вернули ми обі пополудні додому, а доходяча
жінка, що обслугувала нас, віддала нам білет від незнайомої якоїсь "пані", що приходила
задля мешкання.
Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої. "Софія
Дорошенко", — прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум'яне
личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони... Був вузької продовгуватої форми з
золотими беріжками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах
фіалковий ішов від нього...
— Хто се? — звернулася цікаво до мене.
Я здвигнула плечима і, забравши білет від неї, прочитала так само вголос "Софія
Дорошенко", як вона, і, як вона, оглянула чистий білет на всі сторони.
— Як була убрана? — питала Ганнуся. — Красно?
Стара здвигнула плечима:
— Або я знаю? Не вважала. Відай якось чорно, відай не дуже красно... голову мала
обвиту поверх шапочки шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що
чорним, але, впрочім... не так, як ви, паннунці мої! — І з тим погладила люб'язним
боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синій
костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок.
— На, маєш? Не казала я, — обізвалася Ганнуся до мене, — що то якась швачка?
— Як виглядала з лиця? — питала я, відчуваючи потребу боронитися.
— Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима...
— Чуєш? — І посіпала мене за рукав. — Се, певно, якась швачка, що терпить вічно на
біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?
— Та що мала казати? Не казала нічого, — відповіла стара.— Питалася, чи тут кімнати
до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?
— А ви, Катерино?
— Я казала, що можна, і показала кімнати.
— А вона?
— Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має
фортеп'ян, і грає, і не зносить студені.
— Та-ак! — кликнула Ганнуся. — Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка
якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду
потопати у своїй праці і замість, щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати
дурних вправ і гам. Ні, danke schön [9] за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що
се річ неможлива — входити з двома об'єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що
мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп'яні, щоб оживити свої отупілі
нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно
убрана... о, ми знаємо сей тип! — І, сказавши се, отворила широко двері від кімнати й
поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.
Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет...
За хвильку появилася знов артистка.
 — Чого стоїш тут? — спитала. — Що хочеш іще довідатися?
— Та нічого, — відповіла я.
Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися
цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала,
не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала
спокою, я потребувала спокою... Що тут робити?
— І що ще казала? — звернулася до старої.
— Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.
— А більше нічого?
— Ні. Ага, казала ще: "Тут красно; промовляє до душі..."
Ганнуся отворила широко очі:
— "Промовляє до душі!"— повторила.— Диви, диви... артистична атмосфера
зворушила її, але вона... як вона була убрана, Касунечко, як? — усміхнулася свавільно...
— Або я знаю як? — відповіла стара нетерпливо. — От виділа, що якось чорно, що
один гудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані
чи подерті, а впрочім, що я маю кожного оглядати!
— Жінко, — звернулася Ганнуся вже поважно до мене, — я не приймаю її до спілки!
Се моє останнє слово. — І, обернувшись, пішла до хати.
Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.
По обіді закинула Ганнуся лижви [10] на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на
годину конверзації [11] англійської мови.
В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень
більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години
в моїм житті...
Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.
Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що
"Sophie" [12] — се дама "höchst anständig und fein", [13] а студент сказав, що вона грає
прегарно й лагодиться до консерваторії.
Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція
й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.
— Але ж ви її не бачили? — питала мене німочка. — Вона сидить же кожного разу, під
час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами...
— Ні, я її не бачила.
— Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто... гарна і має смутні очі. Але по
фризурі [14] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [15] і обвиває голову два
рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type
antique. [16] В неї чоло й ніс творять одну лінію... я мусила її бачити...
— Не бачила.
— То глядіть завтра, побачите її.
Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.
— Хіба прийняти її? — сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але,
надумавшись, сказала:
— Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою,
може, й приймемо.
Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивилася за "спільничкою".
Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім
ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не
могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене
обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю.
Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м'яку лінію... Спадисті її
рамена надавали їй ціху [17] якоїсь панськості, певності...
 Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе
силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї
душі, натхнути її тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неї...
"Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! — думала я неустанно. — Чи я не бачила її
вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді... Коли б
обернулася!.." Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й
глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом...
Я застидалася і опустила погляд.
Вона не оберталася вже більше сього вечора.
По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.
Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в
коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і
отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.
Була до крайності роздразнена.
Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут — не дістала.
Спершу просто не вірила. Вона, "das Glückskind", [18] не осягнула того, що бажала! Коли
пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до
утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений
настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питанням до мене.
Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.
І я була дуже пригнетена.
Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав
горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми
були собі найліпшими товаришами і що, почавши дискусію по-англійськи, кінчили її звичайно
в матерній мові, бо мали собі стільки сказати, що по-англійськи не находили ще скоро слів, а
година проминала, наче мінута.
Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда,
запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала бог знає що за діла від свого батька, ректора
університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже за п'ятдесят кроків перед
ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна! О Ганна! Вона не
сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б:
"Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, — ergo [19] треба
чимскоріше голівку під очіпок пхати!.." Вже як ми любилися і в усім згоджувалися, — в тім ми
дуже різнилися. Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить
годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а
проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне
яку працю, то й не згадувати їй про такі речі...
Не знаю, чи сього вимагають закони вищої штуки, чи воно що інше, але я не можу так.
Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона — артистка, вимагає бог
знає чого, — але й на неї прийде черга. А коли прийде... Ганно, Ганно! Сам плач твій знищить
тебе!
Штука — то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший. Професор, що
приходить на години конверзації англійської мови...
— Жінко!
Я прокинулася переполохана...
— Що, Ганнусю?
— Чому мовчиш так завзято?
— Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого...
— Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті
години англійської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже, певно, засліпилася в кім? Я
тебе відгадую. Стидайся... саме впосередині науки... і розлазиться в чуттях!..
Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!
— Ганнусю...
 — Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз
казала: царство на землі належиться тобі!
Відтак розсміялася глумливо.
— Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. Мати душевні органи, засліплювати і найслабшим
об'єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз
таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові,
що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.
— Ганнусю!
— Що таке? — спитала холодно.
— Говориш так... без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?
— Власне, тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця
свого... О Мартухо! — кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в
волосся. — Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і
заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою
и робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що
особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою
вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб
жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо... любов також не вірна...
мені неможливо... тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..
— Ганнусю, а як полюбиш?
— Та що там! — відкинула зневажливо. — То буду любити. Чи се вже найстрашніше в
світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить
пориваючі й гідні моєї любові істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних
мотивів... а любити... байка! Я чекаю того розцвіту душі... може, сотворю в честь його...
великий образ...
Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче...
Мені стало лячно.
Таких сцен я боялася завсіди дуже.
Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами
своєї вибагливої душі, а інші... падала ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й
глибока, як море...
І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б
признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.
Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.
— Чим хочеш успокоїти мене? — питала мене повним, палючим, майже строгим
поглядом. — Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на
свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю... мушу, мушу!
По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла
нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лопне
головою до стіни...
Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов
переломило критичну ситуацію, розсипуючись лагідно на всі предмети великої гарної
кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там
плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти...
Хтось застукав.
Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до
дверей, — хто смів саме в тій хвилі приходити?
Я попросила увійти.
Двері отворилися, і ввійшла женщина.
Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста — вона!
— Софія Дорошенко, — звернулася лише до мене.
— Дуже нам мило, ви вже були тут?
Так; була й не застала нікого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує,
що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши
скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене... їй подобаються
кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає... вона лагодиться до
консерваторії... то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра
або позавтра.
Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу
спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле
лице з великими смутними очима...
Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?
Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї
нарочно.
А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її
великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні,
не спочивали, шукали лиховісне чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути
полегшу за свій біль, що впився в неї... Недобра була в тій хвилі.
Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.
— Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка,— обізвалася я, даючи
тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:
— Граєте гарно?
Я глянула лячно на неї, і відтак — на гостю.
Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом
чоло й відповіла:
— Не знаю, граю по своїй душі...
Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.
Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не
була мені знайома, але викликувала в мене довір'я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а
найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом — меланхолійним таким! Певність її рухів
і та певність у гол"осі мали якусь іншу підставу, чим "добре виховання" або походження з
"доброї родини".
— Отже, як думаєш, Ганнусю? — спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.
Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужої,
що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи
погризені, а радше — кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх
нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.
Мені спалахнула кров у лице, — я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я
жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою,
що звернулася, як видко було з її істоти, з довір'ям до мене; ми поводилися тим самим перед
нею глупо й просто компрометували себе.
По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її
хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз
лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.
— Не можете рішитися відмовити, пані? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно
буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з'явилася тут перед вами...
Ні, то ви винні,— поправилася, звертаючися нараз до мене й усміхнувшись несказанно
милим усміхом. — Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас
лише з видження, бачила вас під час викладів науки гармонії. Шукаючи мешкання, зайшла я
припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут
мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в
силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею — і
через мене! О ні, ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я
привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу
вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє
окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до
музики і гармонії в відносинах, передусім — гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що
відступаю,— додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по
артистці, — але я справді не можу інакше. Тут, видко, — додала, оглядаючися, — панує
тонша краса, але я мушу шукати любителів музики.
Ганнуся заворухалася.
Глянувши на неї, я побачила відразу, що з нею зайшла зміна і що в ній узяла верх її
добра натура. Неначе не гнівалася ніколи, не бурилася ще перед хвилею, так усміхнулася
тепер. Піднявши брови зчудовано вгору, спитала:
— Хто вам каже, пані, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву,
від душі музику, що не є впливом дресури й профанації того, що зветься талантом, а
випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. — І простягаючи до неї щиро
руку, говорила далі: — Ми просимо вас остатися в нас і перенести симпатію свою й на
других. Вони не такі страшні, як здаються, коли захмарені... Не так, Мартусю?..
Я усміхнулася, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була
така добра...
— А щодо гармонії в відносинах, то ми вміємо її цінити. Саме в нашім житті грає
гармонія велику роль, і коли б ви справді хотіли в нас остатися, ми творили б викінчене тріо.
Жінко! — звернулася до мене. — Потверди се, що я сказала, та зроби мені рекламу...
А я, щаслива по такім гарнім звороті її настрою, потвердила її слова, зробила їй
"рекламу" і попросила й з своєї сторони дівчину остатися в нас.
Вона подякувала.
По ній було видко, що була урадувана, хоч не виявила сього словами. Здавалося, не
вміла висказувати почувань словами, і ми могли хіба по її очах бачити її задоволення. Ті очі
окинули нас вогким вдячним блиском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромилася свого
зворушення, викликаного щирим виступом артистки.
Я просила її остатися у нас на чай, але вона відказала, вимовляючись, що дома жде на
неї робота, коли має позавтра перепроваджуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню і
заплатила відразу за три місяці. Відтак посиділа ще трохи й попрощалася.
Третього дня спровадилася.
Артистка слідила з цікавістю, майже пожираючими очима, за кожною її річчю, яку
вносили в кімнату, мовби хотіла відгадати з них характер дівчини та яким milieu дише все, і
чи було варто – "цілуватися з нею в уста".
Але вона не мала багато речей.
Найкраще, що було в неї, то був її фортеп'ян.
Чорний, з дорогого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матиці,
лискучий, мов дзеркало.
Коли вносили його, вона сама прийшла за людьми, що привезли його. Сама вибрала
місце, де мав стояти, і власною рукою поуставляла скляні підставки, на яких мав стояти.
Коли було вже все в порядку і ми всі три вечором сиділи при столі, на якім шипів
самовар, споглядала вдоволено раз у раз за кімнатою, де стояв її улюблений інструмент, і
мов мінялася з ним усміхом, що помістила його в такім добрім місці...
— Тут високі покої, і він буде прекрасно звучати,— говорила заодно. — В нім
знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тоді його лише слухати! Я його знаю... я
тут розживуся!
Кімната, де стояв він, була неосвічена, і її двері стояли нині цілком широко отворені...
Стояли широко отворені, і з них тхнуло чимсь, закутаним у темноту, не знаним мені
цілком характером. Її очі зверталися туди, мов притягані таємною силою, розсвічуючися
розкішне, мов душа її піддавалася без найменшої опори елементові сильнішому, як вона,
пристрасно любленому нею, перемагаючому її цілковито.
Відтак грала нам.
Отворила інструмент цілком, щоби резонатор відітхнув уповні в "артистичній
атмосфері", — і грала. Не які там штуки щораз іншого композитора, — лише одну штуку на
цілий вечір.
— Се видається мені так, — об'яснила нам те, — як би чоловік читав відразу кількох
авторів, а читаючи, не вглиблявся в жодного. Відограваючи композитора, треба відгадувати і
його істоту, щоб зрозуміти мотив самої композиції. Інакше грання стає безхарактерне. Раз —
що без душі композитора, а другий раз — що без душі грача, який не находить між
композицією й собою нав'язуючих струн і грає напомацки. Те, що називають у звичайнім
розумінні слова гарною грою, є лише гармонія звуків, нюансована чистою вправою.
Грала етюд Шопена ор. 21 чи 24.
Кілька разів раз по раз.
І в тім, що вона передше говорила, була, мабуть, правда. Я чула не раз сей етюд, чула
й забувала наново, але коли вона грала його і кілька разів раз по раз, — я неначе інший слух
дістала.
Душа стала здібна розуміти музику...
Кімната наша стала мінитися.
В неї напливали лагідно, одностайними хвилями, один по другім, один по другім,
звуки. Все звуки й звуки. Хвилюючи сильніше й слабше, піднімаючися високо й спадаючи
знов, заповняючи широкий простір собою.
Повторяючися, змінилися незамітно в красу. І вона поривала. Не голосною
перемагаючою силою, лише самою ніжністю й м'якістю. Перемагала, приманюючи звучними
барвами, а чуття віддавалися їй, потопаючи в ній без жалю...
Артистка сиділа проти неї, спершися о спинку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер
бездільно на колінах, а лице поблідло. Від сильного впливу музики поблідла, а очима просто
освічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала інша сила, чим її
власна, і як вона піддалася їй.
А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не
ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали по клавіатурі, мов білі листки...
Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами.
— Ви вроджена артистка, — говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку, — і я дуже
щаслива, що ви опинилися між нами.
Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Мабуть, була призвичаєна до подібних слів.
Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася такою дрібною й незначною перед нею, що й не
находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов — великий чоловік, але й музика – не
менший!
А вона сама ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї
зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги...
Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже
поважна.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.
На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім
банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім
кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб
вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що
було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні
заробляти на себе, — заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, — то там не могла б сього
чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї.
— Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique,— сказала Ганнуся до мене,
коли ми щось у тиждень чи в дві неділі осталися самі обі дома.
— З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім
розумінні. А з другої сторони — вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево.
Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її
постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька
крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж... просто — "товпа"! Цікава я, як
довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні
шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!
— Се вона їх погризла, Ганнусю.
— Дивна привичка гризти рукавиці.
— Вона і нігті гризе.
 — Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх
переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди
спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь,
що вірна; і з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати...
— Який мені Лафатер найшовся! — сміялася я з неї.
— А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кожним
хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків,
"порядний", і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий
світ, та що з кожним була б зараз "запанібрата", а по руках догадуюся, що в потребі і дров
нарубаєш...
Я розсміялася.
— Вже щодо рук, то воно правда, — сказала я.
— А цілий світ не обнімала б?
— Нехай і так. Добре, що в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти. На те дав
бог серце...
— О, розуміється! Треба борзо голівку під очіпочок пхати. Я таки кажу: царство на
землі належиться все-таки тобі!
Тим закінчила всю свою критику про мене.
По якійсь хвилі, під час якої малювала пильно, обізвалася знов:
— Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз
людську вдачу до дна.
— Ти зараз своє! — запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно своєму серцю.
— Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? — говорила далі Ганнуся. — На її
тлі виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме мені здається, а притім вірна, то
метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!
— Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерті
батька. Була сама коло нього, як дістав удар серця, помер майже в її руках. Потім
відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без
музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Казала:
"Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один
день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те,
що здавило їх звучність..."
— Видиш, Мартухо? — кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з
пензлем.
— За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода
здавила "музику" її нервів?
Я здвигнула плечима.
— Але вона й так грає ще чарівно...
І справді — грала чарівно...
Запанувала цілком над нами.
Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на
її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася на неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов
мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю
"antique", придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без
"мотивів" любила її. Ні, обох любила я.
Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я
сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там праці
"надпрограмової" для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша
приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за
сонцем.
— Ганнуся слушно називає тебе жінкою, — сказала раз Софія до мене, коли я знов
зробила їй якусь прислугу. — Ти є вже вродженою жінкою і матір'ю, між тим коли з нас обох,
т. є. З Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим
розвоєм наших істот! Ти — ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що
пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не
вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти
й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без
намислу і без претензій до подяки! Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих
мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на
світі...
Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками... Чула, що стояла чимось нижче,
далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею...
А вона, наче відчула те й хотіла піднести мене до себе, сказала:
— З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
— З тебе не менше, — впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.
— З мене — ні! — відтяла понуро, мовби я вразила її.
— О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності...
— Я понищила б усіх своєю любов'ю, діти й мужа,— сказала тремтячим голосом,
спустивши скоро погляд уділ. — Я не з тих, що вміру люблять! — І, усміхнувшися якоюсь
горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю.
— Вона — артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто
мав би ту силу прикувати її назавсіди до себе!
— І на неї прийде черга, — закинула я.
— На неї ніколи не прийде черга. Вона душею — артистка, хоч її твори не здобудуть
собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до
того, вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в
формат пересічних жіночих душ. Повинна вижити вповні, якою саме єсть...
Але не прив'язувалася до неї так, як до мене...
Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважливіших
точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб
відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру... Подеколи, в
поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана почуттям якогось болю, що мав її
стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та
запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб
увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type
antique та вивести його з класичної рівноваги.
У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата
пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді
"музика" — так звали ми її не раз — починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала
на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно
голосну кімнату.
Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз — що була
найстарша з нас усіх, а по-друге... в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні
супроти неї, і се в'язало їх свободу...
Ми ділилися сумлінно домашньою працею.
Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше,
ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім
гуморі.
Вона брала річ дуже поважно. "Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді
вони не стануть ніколи тягарем!" Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко
найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг
заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і
починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то
оживала й огрівалася... і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з
своїми прорізними видумками, як "украшувати домашнє життя..." Однак коли саме тоді
надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий
час.
Одного дня випровадилося наше vis-à-vis [20] з нашої вулиці, і спровадився якийсь
молодий технік із жінкою.
По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона
страшно змінилася.
Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися
злобою...
Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала
відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп'яна.
Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.
Відтак заграла.
Був сумерок, і вона грала з пам'яті.
Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.
Перша часть була весела, зграбна й елегантна.
Друга змінилася.
Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз
по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою
болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, — і знов глядання,
повне розпуки й неспокою... все наново, і знов ряд звуків у глибину...
Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття,
перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак
урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа...
Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп'ян – саме де ноти кладуться, і
опустила на них голову.
Мертва тишина...
А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не
може позбутися вражень його... Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах...
Я боялася перебивати тишину.
Але се й не була звичайна тишина.
Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й
приймати форми зловіщих тіней.
Нараз підняла голову й почала знов те саме грати...
Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.
Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов
посередині перерваним смутком.
Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже
мовчанку.
— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.
— Вальс.
— Гарний...
— Так! Се Valse mélancolique.
— Чия композиція?
— Моя.
— Маєш у нотах?
— Ні, в душі...
І замовкла.
Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла
відважитися. Тон, в якім сказала: "Ні, в душі", — усунув собі заздалегідь усі допити.
Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.
Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням
внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна
сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, — і тому пригадувала собою
тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була
наскрізь новітня.
Одного разу чулася я дуже нещасливою.
Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий
професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене
закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.
Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з
коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я
виразно відчувала, що полюбила його...
Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.
Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно,
а відтак роздався наді мною голос Софії:
— Жінко!
Я підвелася.
Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими
смутними очима...
— Чого плачеш?
Я оповіла їй цілу історію.
Вона підсунула високо брови й спитала:
— Та ти тому плачеш?
— Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.
Вона здвигнула плечима так, як би хотіла сказати: "Ну, для тебе й того доволі", — і не
відповіла нічого.
Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:
— Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока
зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір'ю...
— Що значить гордість у порівнянні до любові? — спитала я.
Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже
розпучливо:
— Всюди те саме!.. Всюди те саме!.. — Потім піднявшися, спитала: — А що значить
пониження себе самої перед негідною людиною? Ти чуєш? — і її очі заіскрилися ненавистю,
як тоді, коли довідалася про спровадження молодого техніка на нашу вулицю.
Я відчула сильний жаль в її голосі і, сховавши го лову на її коліна, спитала цілком
стиха:
— Ти любила, музико?
— Любила...
І тишина.
— Ти любила, музико!
— Любила...
— Дуже?
— Є рід любові жінок, — обізвалася тремтячим голосом, мовби боялася говорити, —
на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній.
Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я
йому. Не від сьогодні до завтра, лиш назавсіди. Кожний рух його був для мене потребою,
його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі
сторони...
Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені,
збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала
ще іншою стати, не знаю вже якою там...
До того розцвіту моєї душі потребувала я лише кілька слів його любові, — ми ніколи
не говорили про любов до себе... вона існувала між нами лише німою музикою... так, як цвіт
потребує не раз лише легкого подуву вітру до повного розвитку, без огляду на те, що пізніше
настане; але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосі, носив в очах, але — не
вимовив... і я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала, шукала... ні! Шукаю її ще й
тепер — і не можу її віднайти! Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх.
Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і в воді відживають наново. Але одні лелії не оживають
насвіжо в воді...
Не розумів мене. Характеру моєї любові не зрозумів.
"Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів", — каже одна арабська
пословиця. Матері не могли всюди самі бути й сотворили доньок і синів. Синів для доньок, а
доньок для синів. Він був тим сином, для якого сотворила мене моя мати. Але тим часом,
коли я розкладала душу свою перед ним, думав він... ні... ні! — докинула нараз, заслонивши
лице руками, — того я не вискажу!
Одного дня, — говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху,— розійшлися ми лише
так, до "завтра"; я з усміхом на устах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися.
І не побачилися більше.
Від'їхав, а ліпше сказати — втік.
Чи ти, Марто, не згубилася коли в твоїм житті від своєї матері у великім місті? Я
згубилася раз семилітньою дитиною, — й таку розпуку, й жаль, і страх той відчула я вдруге
лише тоді, коли побачилася нараз без нього! Не знала, що з ним сталося, бо до нас не
заходив він ніколи. Шукала його там, де звикла його бачити. Відтак і там не бачила його
ніколи. Шукала з розпукою в грудях, бігала між людьми вулицями, — і трохи не питала
кожного прохожого: "Не бачили ви його?" Був — і нема...
Був і нема!
Але ніхто його не бачив.
З того часу перестала я з душі сміятися.
Пізніше довідалася я, що його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Не прощався зо
мною, бо — як казав — не мав відваги "ломити" мені серця. Я була лише до любові, — казав,
— і не належала до тих, що їх береться за жінки.
Щоб ти знала, Мартухо, — говорила вже цілком спокійним голосом, — що оце не
видумка, але правда, — і він любив мене... Оженився потім із донькою якогось багатого
броварника й живе ось тут...
Але він уже не той, що був, із подібним духом! Вона запанувала над ним так, що
стратив цілком первісний характер своєї істоти. Став об'єктивною машиною, і вся барвність, і
звучність його єства, і гнучкість його душі зникли.
Неначе без характеру остався...
— І ти не бачилася більше з ним? — спитала я.
— Ні. Лише три рази стрітилася. Розминаючись, уп'ялив на мене очі, мовби хотів
поглядом своїм прив'язати мене навіки до себе, навіки! Поглядом, Мартухо, що цілував мені
ноги. — Потім розсміялася тихо, з глумом, що мене аж морозом пробігло. — Жалує за мною,
Мартухо, — додала зниженим голосом, — жалує й каже, що його переслідує прикре
прочуття, що чує мій плач, тихий, задавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний...
Але я не плачу. Не плакала навіть.
Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови
до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори. Від часу до часу
відчуваю на своїй душі ту брудну пляму і, мабуть, не змию її ніколи. Я подала йому свою
душу, розложила її перед ним, мов вахляр, а він – мужик...
3 неописаною погордою вимовила се слово. Здавалося, коли б учув він се слово й тон,
яким вимовила його, був би вбив її.
— Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, — додала, поглянувши
повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу
цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу
свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками,
яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху... Я знаю. Він
останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з
того, що росте на самих вершинах... Я його музикант.
Встала й отворила широко рамена, мовби хотіла обняти кого, а очі її, великі, смутні
очі, засіяли предивним блиском. Відтак опустила руки.
 — Пожди, — промовила, — як йому заграю, коли піду до консерваторії, і як він буде
відповідати. Наша музика запре всім віддих. Тепер я ще простий музикант, не вдам так, але
відтак... — і я, і він розживемо вповні...
В її голосі дрижала здержувана радість, і, неначе втомлена сильним зворушенням
якимсь, сперлася о диван, звертаючи до мене вповні свій ніжний класичний профіль.
Виглядала дуже гарно й дуже святочно в тій хвилі, а однак саме в тій хвилі, коли мій
погляд спочивав на ній, по раз перший за нашого знайомства показалося в неї щось таке
отверте, перейняте потайним, загадочним щастям якимось, — і мене взяв несказанний жаль.
Я відчула виразно жаль за неї... Відтак промайнув мій погляд, немов потягнений невидимою
силою, до дверей кімнати, створених широко, де стояв інструмент, — сей її світ.
Я опустила наново голову на її коліна і, притиснувши вуста до її руки, попросила тихим
голосом, щоб мені заграла Valse mélancolique. Мені хотілось його чути...
Пішла й грала.
Не знаю... просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних,
заповідаючих найбільше щастя, в закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се
нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь... за
щастям, може? — і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом,
полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум...
Я плакала.
Що мені вся гордість, про яку мені говорила, що її треба плекати, щоб удержатися на
поверхні життя, — що мені по ній!
Та звідки її й візьму, коли не піднімається сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона.
Ані в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а вже найменше в плеканні гордості! Я проста
робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб
повзав...
Тому повзаю, й корюся до сьогоднішньої днини, й належу до тих тисячок, що родяться
на те, щоб без нагороди гинути!
В два дні по тім від'їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її
телефонічне до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.
— Се щось цілком без сильних акцій, — замітила та, підносячи здивовано брови
вгору. — Правду сказазши, я надіялася чогось бурливішого...
— Ну, — сказала я, — не кожний годен творити голосні акції; але я не знаю, воно
здається мені таким смутним і блідим...
— Однак вона вижидає ще чогось від життя, — обізвалася артистка.
— О ні, не вижидає нічого більше!
— Ні? А що говорить Valse mélancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами,
не поведенням, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками... і я знаю, за
чим шукає...
— За чим, Ганнусю?
— Е, ти того не розумієш...
— Щастя, Ганнусю?
— Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає
рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри
вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим,
задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:
— А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на
землі належиться тобі...
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, —
здавалося, відкрила на ній знов якусь там красу...
Але вона приїхала прибита, її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб
у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад
вертати...
 І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій
улюблений інструмент, "щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила
фальшивими акордами резонатора".
Вернулася скорше, як за дві неділі.
Її мати померла, і по похороні вона вернулася.
Приїхала бліда, тиха — мов замерзла на тілі й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору... Ганнуся
аж рамена вгору підняла...
— Се подих смерті завис на мені, — оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі.
Потім скаржилася, що не може огрітися...
Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.
Не можу її забути, як там сиділа... Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж
до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою
аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою
голова була сперта о спинку понсового тла фотелю... Правильне, мов із білого мармуру,
личко, з великими смутними очима... ні, ні, не забуду її ніколи!
Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещасна по смерті батька. Раз — його утрата, а по-друге — тяжка
хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя
пересвідченням, що була вуйкові тягарем... Просила заодно смерті в бога, і її одинокою
розривкою була біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на
смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би
їй бажаний спокій у гробі... І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно
панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого
слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася
побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована
нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духу та
робити з нього безсильного покірного раба, — попсував усі її старання, і вона ридала, мов
божевільна!..
І не може позбутися якогось смертельного подиху, що обхопив її під час сього співу
над гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме коли матір ховали, був поранок чудовий!
Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву барву, і все було таке погідне, мов прибралося
нарочне в красу на те свято, коли хто вертається назад в лоно природи. Симфонію була би
вона казала заграти матері до гробу!
Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого польоту, і щоб
характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так... попсували її нерви якоюсь
чорною силою, і вона піддалася її тягареві!
І справді, була цілком пригнетена.
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов'ю сей type antique. Розпадалася коло
неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, — і се все не
осталося без наслідків.
— Я трачу між вами почуття самоти, — говорила вона на такі змагання й усміхалася
вдячно своїм лагідним усміхом...
І тим були ми вже вдоволені.
Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала
собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повертала до давнього
настрою...
Здавалося, помирилася з життям.
До музики звернулася з подвійним запалом.
Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік. І справді,
її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
 Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були
повні несказанно лагідної, приманчивої краси...
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти,
і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм
думкам.
Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо "Віроломна" і марила вже про
подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася
надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще — я була нареченою професора... того, з
години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до
німочки, — він для одного свого товариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної
половини, била сама понура темінь...
Думаючи про се й те, спинявся мій погляд уже наново на ній, на тій вузькій, високій
темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас...
"Коли б їх хто замкнув легко так!" — промайнуло мені в голові, але я не мала охоти
встати й підійти туди... Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що
стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, розлягаючися
в нім завсіди вигідно... Він стояв простий, дерев'яний, саме в тіні.
Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.
— Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати...
— Запри ти їх!
— Мені лежиться так добре...
— То запрім їх разом! — попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.
— Ходім!
Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої і енергійним,
поспішним рухом заперли... ні, гримнула дівчина дверми і замком.
— Разить мене темнота, — пробурмотіла, звиняючися, до мене, вхопила мене за руку
й притягнула до себе на отоманку.
— Сиди тут!
Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на
течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене... Ціла душа
ждала чогось...
Ганнуся мовчала, мов німа.
Згодом почулися кроки на сходах, — легкі, але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче... врешті — ввійшла. Не
привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед
хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди...
Ми чули, як вона там, у кімнаті, отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх
фортеп'яна... там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла
знов до нас.
Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, мов другу тінь, тягнула щось із
створеної наново кімнати за собою...
Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
— Добре, що ти прийшла, музико, — обізвалася Ганнуся, — ми вже так ждемо на
тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.
— Чую. Прошу, запаліть лампу! — заговорила зміненим голосом.
Я вибалушила крізь темряву очі на неї, — таким голосом не говорила вона звичайно.
Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.
Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним
світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...
 І артистка побачила на ній зміну.
— Софійко, ти хора? — кинулася до неї.
— Ах, ні, ні! — запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
— Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.
— Я не голодна, — відповіла, — їжте самі... Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.
— Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! — попросили ми обі відразу, й обі приступили до
неї.
— Ні, не буду, не можу! — Дивилася на нас такими великими благаючими очима! — Я
дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим
кроком, як перше, пішла до кімнати...
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у
Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано
глибоким страхом!
— Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені...
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву "Valse mélancolique", як тепер.
Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам
добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там —
неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг
звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
— Тепер дайте мені їсти, — сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула
руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі...
Ми піднялися, урадувані її словами...
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися,— вигиналася якраз найвигідніше, —
коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а
відтак слабий жалісний зойк струн...
Вона струхліла.
— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.
— Струна! — крикнула я.
— Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з
світлом, вже знала, що сталося.
— Резонатор? — спитала Ганнуся.
— Струна...
— Отже — струна!
І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і
бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими,
просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...
— А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! — обізвалася Ганнуся вже своїм
звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни —
зомліла...
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов,
вона заговорила.
— Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? — питала заодно майже
розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи,
що з нею діялося. Я втихомирювала її. — Чому, чому?.. Але чому казала? — домагалася, і
великі сльози котилися з її очей... — Чому казала, коли не спроневірився!..
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм
могла опертися її фізична сила. Побороли її.
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події;
але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм
сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий
малюнок, до якого мала їй "музика" служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях
затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима...
Фортеп'ян "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло
нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і
тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні
рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки...
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом — і може, правда по її
стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, [21] то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього
хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов
княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
— Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли
погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець —
мій. Я заробляю сама на нього, і він — мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право
закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!
І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила так собі? Може,
вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї
каменем. Я переконана навіть, що й "музика", той пречистий type antique, не була б
відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну
індивідуальність, що нехай би виживала вповні!
Лиш вона не могла вижити вповні.
Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного
духу, — самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику.
Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої
композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі...
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя...
Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..

Леся Українка
Contra spem spero!
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

Лісова пісня
Драма —феєрія в 3 діях
Дійові особи:
"Той, що греблі рве"
Потерчата
Русалка
Водяник
Русалка Польова
Мати Лукашева
Лукаш
Дядько Лев
Доля
Злидні
Перелесник
Пропасниця
Куць
Мавка
Лісовик
Килина
"Той, що в скалі сидить"
Хлопчик
Діти Килини
Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року. У творі діють міфічні
істоти: Мавка і Русалка, Лісовик і Перелесник, Водяник і Потерчата. Кожна дія починається
пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.
ПЕРША ДІЯ
П'єса розпочинається з прологу — волинського лісового пейзажу: "Старезний, густий,
предковічний ліс на Волині. Посередлісу простора галява з плакучою березою і великим
прастарим дубом... Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим
плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої
поліської краси".
Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Ці люди з'явились до
лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди.
Русалка. Я не терплю солом'яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як
прийдуть!
Лісовик же говорить Русалці, що "давно б уже не стало сього дуба", якби не дядько
Лев, він "заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати".
У цей час починає все розвиватись, і ось із—за старої розщепленої верби з'являється
Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй
пояснив, що це грав людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.
Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: "Не задивляйся ти на
хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно..." І ось з'являється Лукаш, хоче з берези
наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза її сестра і
сік ЇЇ — то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам.
З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка припали до вподоби один одному. Мавці дуже
подобається, як грає Лукаш на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує
Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика рожа, стає білішим квіт калини,
закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть,
тому, щодень скінчився, їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів,
що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.
Мавка (з тривогою). З ким?
Л у к а ш . Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки.
Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш . Я може б, і знайшов, та...
Мавка. Що?
Лукаш. Нічого.
М а в к а . Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш . Та вже ж навік!
Перейнявшися довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому нате, що вона зовсім
самотня.
— В нас так нема, як у людей,— навіки!
Лукаш.А ти б хотіла?
Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи
повернеться він.
ДРУГА ДІЯ
Пізнє літо. Де—не—де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли
люди, оселилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Буденщина починає полонити й
Лукаша.
Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота
стоїть. Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це
"відьомське кодло".
Лукаш. Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
А Мавка помагає.
Мати. Одчепися
з такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню...
Йому квітки та співи в голові!
Коли на подвір'ї з'являється Мавка, мати їй каже, що не слід дівці упадати за
парубком, та лісовій красуні ці людські міркування незрозумілі:
Мені ніхто такого не казав.
Дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її
відьмою, бо відьми живуть на селі, а не в лісі.
Лев. Що лісове, то не погане, сестро,—
усякі скарби з лісу йдуть...
Мати (глузливо).Аякже!
Л є в . З таких дівок бувають люди, от що!
Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, волосся зачесане у дві коси і
укладене віночком навколо голови... Мати дає їй серпа і посилає жати.
М а в к а . Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати .Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято? Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь, то
перейму тебе.
Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати
"сестрицю" не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка
Польова дякує їй за це і зникає. На полі з'являються мати Лукаша і молода повновида
молодиця. Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти:
Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездаренько!
Нехтолице! Ледащо!
 М а в к а . Я руку врізала...
Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати.
Лукаш із молодицею жнуть і в'яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати
кличе їх полуднувати. Трохи не дов'язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але
вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка більше не приходила в ліс, бо вона
лукава, лиха, "хижа, наче рись". Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й
сам може перебратися з лісу на село.
Хлопець дов'язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у
смутній задумі.
З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю
додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона
підводиться і тихою втомленою ходою іде до озера, сідає на похилену вербу і тихо плаче.
Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай. Цьому грайливому і
бездушному водяному створінню Русалці ніколи не зрозуміти сили й жертовності Мавчиного
кохання. Та сили природи співчувають Мавці:
"Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене
сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій".
Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була:
То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до
ніг, благаючи моєї ласки!
Лісовик розкриває свою кирею і дістає з—під неї пишну, гаптовану золотом
багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з
червоних китиць калини і склоняється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний
серпанок.
З лісу вибігає Перелесник. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю.
Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими
кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не
зважає і мчить лісову красуню в танці зомлілу.
Раптом з—під землі з'являється широке, страшне, темне Марище.
Перелесник кинувся геть і зник у лісі.
Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша,
спокій, "ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій".
У лісі чується шелест людської ходи.
Мавка. Ось той іде, що дав мені ту Муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому іде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому
одязі.
Л у к а ш (побачивши її). Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати і
говорить матері.)
Готуйте, мамо, хліб для старостів,— Я взавтра засилаюсь до Килини!
Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і звертається до Марища:
Мавка. Бери мене! Я хочу забуття!
Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.
ТРЕТЯ ДІЯ
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого
верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все
покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз
обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.
Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на
грудях у неї червоний пучечок калини.
З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад "Той, що в скалі сидить".
М а в к а . Ти визволив мене своїм злочином.
 Лісовик. Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського
одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить,
нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки злої!
Мавка. Нерадій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й
озвірілих в люди повертає.
Мавка не змогла жити там, у кам'яній печері, до неї дійшло те протяжне виття. Вона
прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка врятувала
Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак
терновий і зник з очей.
Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так
довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня.
Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч з коханим.
Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей постать
Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла — мабуть, чекає на Лукаша.
Мавка (притомніше, відступаючи од дверей).
Стою та дивлюся, які ви щасливі.
К и л и н а. А щоб ти стояла у чуді та в диві!
(Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям).
З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Килина, яка сперш зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за
те, що він десь "тягався, волочився", обізвала п'яницею. Лукаш їй так само грубо відповідав:
Мовчи! Не скигли!
На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок,
жінка відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду.
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться
на тяжке життя з "отою відьмою" — Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і сумна
іронія:
І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам
винен? Ви ж її хотіли.
До них підходить хлопчик, з сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася
Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім пристав на
прохання хлопця.
Лукаш. Заграти?
(Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; заводить згодом на ту веснянку, що
колись грав Мавці. Голос сопілки промовляє словами.)
"Як солодко грає
як глибоко крає,
розтинає мені груди, серденько виймає..."
Лукаш (випускає з рук сопілку).
Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба?
К и л и н а . Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як
твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.
Л у к а ш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і
зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і спустив руки).
Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло...
Килина. Дай—ноя!
(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.)
В сю мить з неба вогненним змієм—метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на
хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату.
Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і разом
із речами виносять Злиднів. Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка
кинути ліс і повернутися на село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть. Аж тут з-
за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і схиляється
над Лукашем.
Постать Мавки.
Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене.
Лукаш. Сети?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди.)
Живи моєю кров'ю! Так і треба,
бо я тебе занапастив...
Мавка. Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос.
Мавка ні в чому не винить Лукаша.
Закінчується драма—феєрія ремаркою, що сама по собі сприймається як поетичний
твір, як вірш у прозі:
"Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось
загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга,
так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в
заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує
раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха
ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах
щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає
без кінця..."

Микола Вороний

Блакитна Панна
Має крилами Весна І уже в душі моїй
Запашна, В сяйві мрій
Лине вся в прозорих шатах, В’ються хмелем арабески,
У серпанках і блаватах... Миготять камеї, фрески,
Сяє усміхом примар Гомонять-бринять пісні
З-поза хмар, Голосні
Попелястих, пелехатих. І сплітаються в гротески.
Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгождана, нездоланна...
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: "Осанна!"
А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

Чари ночі
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Олександр Олесь
Поглянь, уся земля тремтить І сміло йди під дзвін чарок
В палких обіймах ночі, З вогнем, з піснями в гості
Лист квітці рвійно шелестить, На свято радісне квіток,
Траві струмок воркоче. Кохання, снів і млості.
Відбились зорі у воді, Загине все без вороття:
Летять до хмар тумани... Що візьме час, що люди,
Тут ллються пахощі густі, Погасне в серці багаття,
Там гнуться верби п'яні. І захолонуть груди.
Як іскра ще в тобі горить І схочеш ти вернуть собі,
І згаснути не вспіла, — Як Фауст, дні минулі...
Гори! Життя — єдина мить, Та знай: над нас — боги скупі,
Для смерті ж — вічність ціла. Над нас — глухі й нечулі..."
Чому ж стоїш без руху ти, Сміються, плачуть солов'ї
Коли ввесь світ співає? І б'ють піснями в груди:
Налагодь струни золоті: "Цілуй, цілуй, цілуй її —
Бенкет весна справляє. Знов молодість не буде!"
О слово рідне! Орле скутий!
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Максим Рильський

У теплі дні збирання винограду…

У теплі дні збирання винограду
Її він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.
І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. — Підняла батіг,
Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.
І він потягся, як дитина, радо
І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.
 Павло Тичина

О панно Інно
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...

Пам’яті тридцяти
На Аскольдовій могилі Квитне сонце, грає вітер
Поховали їх — І Дніпро-ріка…
Тридцять мучнів українців, На кого завзявся Каїн?
Славних, молодих… Боже, покарай! —
На Аскольдовій могилі Понад все вони любили
Український цвіт! — Свій коханий край.
По кривавій по дорозі Вмерли в Новім Заповіті
Нам іти у світ. З славою святих. —
На кого посміла знятись На Аскольдовій могилі
Зрадника рука? — Поховали їх.

Ви знаєте, як липа шелестить…

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій",— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
 Микола Хвильовий

Я (Романтика)
"Цвітові яблуні"
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я
виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на
самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки,
джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно
похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ...
Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що
стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я
добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму
перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з
нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали
перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля
синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну
безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами
сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не
прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом
чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі.
Мати каже: "Надходить гроза!" І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і
йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости
натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в "чека".
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича.
Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх
кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що
нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне
наспівує азіятське: "ала-ла-ла".
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата
— в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність
і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я
просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить
над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за
підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються
мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного
степу доноситься глуха канонада.
 Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній
вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка
за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко
дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту
килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У
височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію
зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки
білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із
дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й
приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти
у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно
поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в
"чека", проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно
розписатись під темною постановою —
— "розстрілять",
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім
незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і
непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що
я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
— ..."Розстрілять"???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон:
наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми
кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть.
В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки,
віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить
доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю "так треба".
 Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати.
Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це —
бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко
написав своє прізвище під постановою —
— "розстрілять",—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з
холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій
.звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка
віддалася на волю хижої стихії.
"Але який вихід?"
— Який вихід?? — І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам
час...
— Але я не бачив виходуі
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи,
вдивлявся в літери.
Я подумав: "коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із
гільйотини".
Але я подумав:
— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного
трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала,
у тьмі чекаючи.
...Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено,
— шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в
скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю
через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях
обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні
наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся.
Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний
трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів —
тьма на моїй совісті!!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і
віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче
благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із
дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний
волохатий силует.
 ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя
мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного
грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й
схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив
себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться
біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в
манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді
мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого
власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю
від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і
шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє
сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть
моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій
батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це
юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами
города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки
мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
— Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже
нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і
стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці.
Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так:
будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом
спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— Штаб Духоніна!
...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
...А глуха канонада росте.
 Росте передгроззя: скоро буде гроза.
...Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім
Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я
довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла?
Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає "своє право" купатися в
калюжах крови?
Тоді я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
— Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.—
Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзі?
— Діло № 282.
Я:
— Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор.
Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом
революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина
в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі
портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамілія?
Зет!
— Ваша фамілія?
— Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив
милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на
приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?..
Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет,
ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...
Я:
— Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
Мужчина й женщина:
— Так!
 Я:
— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по
всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з "чека"?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині
похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий
панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали
по мостовій тачанки.
...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він
розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
— Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на
холодне чоло руку й сказав:
— Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
— Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на
ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна
кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
— Ведіть!
...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я
дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не
буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за
цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На
пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять,
як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі
виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в
підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з
очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і
скрикнув:
— Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мій м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То
доктор Тагабат:
— "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й
схопився рукою за мавзер. '
 — Чорт! — і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з
мамою"), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із
розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло
напроти).
Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города
злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей
відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб
Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із
кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного
вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом
грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на
інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по
мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених
плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі
постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед
революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі
кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
 Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо
ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним
обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався.
Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі
роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний
ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв
пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким
небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали
простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до
дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене
за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
— Ви?
Він:
— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем!
Пам'ятаю, я подумав тоді:
— "це сторож моєї душі" — і без мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ,
залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали
на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і
знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть
обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині
бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він
мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей
погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
 ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і
одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я
мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він,
безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут
же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від
мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся
на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках,
одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще
конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не
промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і
дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося
впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не
ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих
грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя
голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
 ...Але, може, це помилка? '
Може, треба інакше зробити?
—Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum
est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до
загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я
пам'ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну
безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент
над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили
інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж,
пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам'ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два—
і ще — удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і
зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока
постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в
руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на
теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий
голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї
матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за
шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на
скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.—— Навкруги було порожньо. Тільки збоку
темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
"От дурень!" — подумав я.
...Потім скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
 Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По
щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
— переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера
й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному
зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни

Юрій Яновський

Майстер корабля
ПРИСВЯТА
Високо в небо соколи летіли!
Далеко в море гості запливали
І парус, парус, парус доганяв.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Веселий день любові кочової!
На палубі вино і брязкіт зброї
І плескіт хвиль, неначе крик коня.
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
Любовна міць на палубі рухливій,
На кораблі, що йде, мов білий привид,
Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!
Надувши груди білі, йшли фрегати,
Над морем місяць уставав солдатом
І просторінь шляхів охороняв.
1928
«Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої
мужності, — забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете
потім!»
М. В. Гоголь
Ні! все добре на землі:
Чорна дівка, білий хліб!
Завтра в інший край мандрівка:
Чорний хліб і біла дівка.
J. W. Goethe
Але завше я пив лиш за те, що любив,
Лиш за «Вітер, що дме, корабель, що пливе,
За дівча, яке любить матроса!».
С. Dibdin
 О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?
Horatius

Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть вже просто до могили. Багате
досвідом життя лежить передо мною, як рельєфна мапа 1 моєї Республіки. Скільки то води
утекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені — за
сімдесят, мене тормосить іноді ломота, руки дрижать і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую
розтопити кану2, кладу на підставку ноги і слідкую за вогниками над деревом. Це такий
архаїзм зараз — топити дровами, але не нарікайте на мене — я згадую свою давню юність.
Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії і розкладу
матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить вже до
краю. Старість до чогось зобов’язує.
Сьогодні я бачив нашу надзвичайну «Білу Пустелю». Молодий кінорежисер з повагою
потиснув мені руку і захоплено подивився у вічі. «Він не може висловити своєї радості з того
факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він
за моїми книжками вивчав кінематографію. Він передасть товаришам по роботі, що великий
чоловік (це я) ощасливить їх візитою». Навіть утомив компліментами. Я потиснув ще раз його
руку і залишився на самоті.
«Біла Пустеля» дійсно шедевр. Такі картини з’являлися у нас раз на десятиріччя і стояли,
як маяки. Ви пам’ятаєте, певно, «Народе, встань!», «Останній клич» та «КитайськеСонце»?
Що робилося в пресі з приводу «Повісьте прапор над морями!»? І, нарешті, передостанній
велетень славетнього Семпера Травиці — «Народження інтернації». Була спеціальна
демонстрація шкіл. Діти носили прапори і плакати по вулицях, вигукуючи Травиці: «Спа-си-бі,
дя-дю Сем-пере! Ві-та-є-мо дядь-ка Сем-пера!» Мікрофони збирали всі привітання і
доносили їх до вух Травиці, що сидів саме біля кани в моїй кімнаті.
Тепер я знову мав щастя побачити на екрані новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло
апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не
могли погодити між собою питання: «мистецтво кіно чи ні». Ви бачите, які ми були по-
дитячому нерозумні і якими дурницями займалися.
Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки наші винайшли
фотографію. Ми цю фотографію пристосували до фіксування руху. Віддрукувавши позитиви,
ми рухали їх перед щілиною в картоні. Завдяки тому, що око має властивість затримувати в
собі певну долю секунди все те, що воно бачить, — ми мали безперервний рух. Це був
примітивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали різні
винахідники. Платівки шкляні поволі зійшли на нешкляні. Апарат знімальний відповідно
реконструювався, винайдено було плівку, і з’явилися перші метри величезного мистецтва,
що його звемо тепер — Мас-Кіно-Мистецтво.
Вогники в кані стрибають і потріскують, вони пустують, як дітвора. У мене починає боліти
серце. В цьому немає нічого дивного: повертаючи до молодих років, і сам стаєш ніби
молодший, серце мусить більше працювати, а воно ж — стара калоша — моє серце. Гей,
однолітки, чи й у вас так болить часом серце? Та де! Інших узяла могила, а решта замкнулася
в баштах поважної старості.
Мені нема чого ховати того, що було. Старість не може казати неправди. Нащо вона їй
здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги і
неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі.
Я затулююсь рукою і дзвоню до фільмотеки. Я тепер дуже поважна людина і до моїх
послуг завше ціла фільмотека країни. Я кажу в мікрофон декілька слів майстрові фільмотеки.
Він умовляється з братом циклу історій. «Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кі, — чую я голос
майстра, — електричні розряди тепер заважають передавати фільм. Але з метеорологічної
станції передають, насувається повітряна вільгість. Приготуйте ваш екран». То-Ма-Кі — це
звуть так мене — Товариш Майстер Кіно — найвище звання для кінематографіста. Я устаю від
кани, одсуваю завісу перед невеличким екраном і заземлюю один дріт. Ставлю довжину
хвилі 725. І спокійно повертаюсь до вогню кани.
 Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетілися всі по світі, розійшлися. Тепер старший
син робить повітряні рейси Оде-Індія. Я іноді одержую від нього привітання з дороги. І разом
з його голосом чую плескіт океану під його безшумним самольотом. «Тату, — кричить він
мені, — я бачу хвилі, що посивіли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я набираю
височінь. Ось мене покрила росою хмара. Привіт тобі, тату!»
Дружина в мене була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я
мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю — цих синів. І хто мені більш
радісний чи любий — не знаю.
У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл
на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв
цілком. Потім я одержую звістку від мого молодшого сина, чиє народження тісно зв’язалося
зі смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної
дружини.
Професія мого сина — писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я
посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що
писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно
чути за такий архаїзм? Справді, так було.
Тепер, звичайно, немає нічого схожого. Мій син цілий рік перебуває невідомо де. Його
кімната в будинкові стоїть замкнена увесь цей час. Несподівано він з’являється з повітря чи з
електропотягу і оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає і сортує матеріали і свої
записки перед виданням. Пише він — де його приткне дорога: на морі, на повітрі, в лісі і в
снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завше легкі, бадьорі, і
вони звучать, ніби пісня птаха.
Щаслива вона — молодість! Сьогоднішня кінокартина «Біла Пустеля» і її режисер
прийшли мені на думку. Перед початком демонстрування сидів я у своїй кабіні. До мене не
доносився жоден звук. Зала Великих Переглядів розподілена на кабіни, і в кожній сидить
глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий і
світився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась.
Зашумів пропелер вентилятора, розіклалося автоматичне крісло, запрошуючи сідати зручно,
і засвітилися збоку невеликі скляні ґудзики з літерами. Я міг, натиснувши ґудзика, мати все
потрібне автоматично.
«Біла Пустеля» майже безфабульна річ — з погляду критика тридцятих років. Ми вже
забули ту «Line of beauty» 3 , що нею хотів у 18-му віці художник Хогарт відкрити закони краси.
Наскільки можливо ми узаконили ту безліч винаходів, що їх додає кожен талант, творячи
мистецькі цінності, — додає до законів майстерності й побудови.
Страшно слухати, коли заведе нині хто мову про фабулу як нитку, про героїв, що не
міняють характеру, і про автора, що боїться плигати через безодні людських умовностей.
Point de depart4 «Білої Пустелі» — неймовірний пейзаж. Сміливо взято дерева, вкриті снігом,
вони стоять над головою глядача, обсипаючи сніг в об’єктив. Гола людина вийшла з-за
дерева і, страхітно виросши, затулила весь екран голими грудьми. Після неї не залишилось
жодних слідів на снігу. Знімали, очевидячки, вдосконаленою методою Шюфтана — на знятий
пейзаж знімаючи окремо людину. Після цього ми побачили, як родить жінка. Її ноги, посинілі
від болю, тремтять, і тремтить повний живіт. Ось що в нас є ще незмінного з перших років
людського розвитку — його ніколи ніхто не перейде і не полегшить. Повсякчасне
нагадування тих колосальних просторів, через які пройшло людство.
Жінка починає родити. О, найсвященніша радосте народження дитини! О, глибока поваго
до мук матері! О, радість життя!
Я замислився, відігріваючи руки. Вони мерзнуть у мене тепер завше. Розповісти «Білу
Пустелю» — я безсилий. Логічно вона не вкладається в рамці людської послідовності. Я й
досі ще здригаюся від бадьорості й сили, що їх відчув я, переглядаючи картину.
Майстер фільмотеки виконав обіцянку. Його голос почув я з репродуктора мого
телефону. «То-Ма-Кі, — сказав він, — ми даємо на хвилі 200». Я знаходжу цифру 200 і
зручніше умощуюся в кріслі.
 Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою хвороб. Коли трохи
недобачати — це не шкодить: позаду великий пройдений пейзаж залишився, і зовсім не
треба очей, щоб його бачити. Більше надокучають шлунок і серце. Увесь час я мушу бути в
курсі справ мого черева. Я чую, як бере моя рідка, як сукровиця, кров — їжу для клітин. Моє
серце набігалось за життя і тепер помалу стискується й випростовується. Я — наче сторонній
обсерватор — стежу за завмиранням коліщат механізму.
Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива істота, яку я ототожнюю із собою. Я
тільки стежу за тим, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі і щоб жили
нормально його клітини. Почуття в мене дуже умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю
когось, поважаю чи не поважаю такий от вчинок. Мені нема чого переоцінювати те, з чим я
жив. Мало часу.
Мені не хочеться тепер бути не тим, чим я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні
Колумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед міліардів літ людства, серед астрономічної
кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті. Молоді, я звик уже до небуття. Тепер
мій мозок працює нормально, я чую пульсацію крові там.
Я не знаю жалості, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жалість — недостойне
почуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали.
Мені ж — однаково, що про мене скажуть.
Мозок працює тепер нормально, скепсис мій розчинився в розумінні вселюдського. Я не
можу гніватись, бо немає чоловіка, який міг би заподіяти щось, достойне мого гніву. Мені
іноді стає страшно вві сні, коли я на секунду старечого сну відчую себе нестарим. Я стою на
високому щаблі, і мої роки дають мені можливість із неприступної гори оглядати місцевість.
Без захоплення дрібницями. Без гніву. Без жалості. Без страху. Без особливих переживань і
ненавиді. В холодній старечій любові до найпрекраснішого (о, повірте мені!), що я знав у
світі, — до Життя.
Екран заливає густа течія світла. Воно вібрує якусь долю секунди, міниться, пливе — і я
вже гублю з очей екран. Розчинилися передо мною двері в прекрасний вечірній присмерк. Я
наче чую повітря крізь ці двері, повітря саду і квітів яблуні. Мені роблять приємність —
показують сад, де я літую літо. Я дякую майстрові фільмотеки — вони такі добрі до моєї
старості. Я не смію запідозрити їх у інших причинах доброти до мене.
Вибачте, коли ви юнак і вам кортить скоріше у всьому доходити до краю. Правда, друже
(коли ви мені рівень), — помилку робить той, хто поспішає? Він, не доцілувавши одних вуст,
летить уже до інших. Не долюбивши одного тіла, він тягнеться до другого. Воно краще? Ні, це
тільки так йому здається. І здаватиметься, і летітиме він, не знаючи, що все на світі
переходяще і немає ніде чудес і тайн.
Дозвольте мені бути досвідченішим за вас, мій шановний. Ви бачите, мені однаково
приємно говорити про кіно, про «Білу Пустелю», про мою юність і старість, про справи
інтимні і справи громадські. Немає на світі різниці між усім цим, немає важливого і
мізернішого. Все мені близьке, і повірте мені, що я не стану витрачати дорогоцінної крихти
часу на зайве. Я п’ю останні роки, як краплі старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому
вийде край.
Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корі дерева, на стіні
печери. Вона має кілька метрів довжини. Потяг підходить до перону. Метушаться,
заглядаючи в об’єктив, люди. І все. У залі навіть паніка — так вплинула ця перша картина.
Безкінечна хроніка. Гори й озера, море й сніги. Перегони, паради, царі з жінками й дітьми (не
смішне вам це слово — цар?), свята й бенкети. Б’є Велика Революція. Вона почувається ще
раніш у тривожних кінокореспонденціях з фронтів, їх подих чути у вітрі, що колише трупи на
колючому дротові перед окопами. Б’є Революція, і завмирає кіно, фіксуючи лише випадкові
моменти, на випадковій плівці випадковими апаратами й операторами. І, нарешті,
починають іти картини, що в їхньому творенні я брав неабияку участь. Я впізнаю декорації, я
знаю, як вони виглядають з іншого боку, і я знаю, скільки разів сварився за них архітект із
режисером. Я ніби переживаю все. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих
чотирьох десятків картин.
 Мій розум хоче згадувати! Але я хитрю з ним, я — стара людина. Мені цього тільки й
треба, та я ще трохи не поспішаю. Потім я вимикаю екран, вимикаю телефон, світло над
головою і віддаюся думкам, повернувшися до кани.
II
До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я,
підскакуючи, ходив по місті, дивувався з моря і забивав голову різною романтикою. Я,
наприклад, уявляв себе представником громадськості, і громадськість я малював Фемідою з
терезами в руках. На одну з шаль мені ніяк не терпілось покласти хоч морського камінця на
мою користь.
Ви ніколи не жили біля моря? Ви не знаєте запаху порту і не ловили бичків на хвильорізі?
Вам чужі такі слова, як «клівер» або «грецький» та «очаківський» паруси? Та що я питаю! Не
можете ви цього знати, бо змінилося все з того часу, як я вперше довірив себе морській воді.
Тепер того не побачиш, — брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що
виходить на море. Тепер цемент, асфальт і машини. Тепер не стають пароплави під дамбою
просто, а заходять у спеціальні ангари.
Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису міста, що в ньому мені доля
судила стати щільно до виробництва кінокартин. Це я зроблю для тих, хто зачитується
романтикою старого моря. Люди ж поважні, що не люблять більш одного разу виїздити за
місто, одержавши мою обіцянку за низку цікавих речей, про які мова буде йти далі, можуть
тим часом почитати післяобідішню газету і взятися читати тоді, коли я віддам належну увагу
молодим читачам.
Оселився я в готелі. Це — досить великий будинок, розподілений поверхами,
коридорами, стінами й дверима на окремі кімнати. Будинок стоїть на розі людної вулиці і
прекрасно резонує звуки. Зразу вам неприємно, ви зачиняєте все, що можна зачинити, але
звуки залишаються в кімнаті, як меблі, і ви volens-nolens звикаєте до них. Вони створюють
навіть деяку Gemiitlichkeit1. В наші теперішні часи таких готелів немає. Їх позачиняли,
пам’ятаєте, після славетного виступу доктора Боя в палаті депутатів. Він довів, що готелі
дають травми в мозкових центрах людини, і через ці травми зростають такі контингенти
злочинців, як батьковбивці, руйначі родинних основ, песимісти й істерики.
Коли ви хочете хоч приблизно уявити собі готель, — ви свою тиху санаторію, де ви
спочиваєте два місяці на рік, перенесіть на ріг Центрального Кільця й одного з Радіусів. Там
літають і грюкочуть під вікнами потяги.
Ви виходите з будинку і переходите вулицю. Коли ви живете на одному з Радіусів, ви
потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радіуса. Коли ви живете на одному з
Кілець — ви знову ж таки опинитесь на бульварі — ширшому й затишнішому. А нам, щоб
побачити дерево, доводилось трамваєм їхати далеко за місто. Щоб понюхати квітку — треба
було виростити її в кімнаті. Довгі вулиці розрослися в ширину — ними прийшов до міста степ
і зустрівся з морем.
Мене вражала набридливість моря. Де б ви не йшли, воно завше синіло між будинками в
кінці вулиці. Тротуари — з квадратових плит чорного каменю. По ньому слизько ходити. Я з
півроку зневажливо топтав тротуари, доки взнав від Професора, що цей камінь привезено з
Італії і що це — закам’яніла лава Везувія.
Тепер мені видно нікчемність мешканців міста. За них я мовчатиму... Вони тільки
бруднили берег. Інша справа — вантажники, моряки й рибалки. Особливо останні. Скільки
прекрасних вечорів розмовляли вони зі мною за чверткою горілки, огірками й скумбрією!
Скільки разів вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вітер бив у парус,
аж над клівером опинявся раптом обрій, а за шаландою волочилася нитка хазяйського
самодура. Це значило — «ходити на скумбрію».
Опинившися біля моря, починаєш відчувати нудьгу. Хочеться лаятись і ходити без шапки.
Кортить почухатись ногою і подивитись у бінокль, чи грає скумбрія. Навіть у справах негайних
і цілком конфіденційних хочеться зайти до берегової печери — темної й вогкої.
Мене приваблював порт. У його порожнечі й пустельному вигляді я бачив мовчазне
змагання двох світів. Нас і не нас.
 Це був час блокади Республіки. Холодний і безсторонній мозок звертає мою увагу на те,
що тепер у тому порту повно кораблів. Але я й нині здригаюся, згадавши тодішню пустелю.
Ремонтують пароплав. Він стоїть порожній високо на воді біля причалу. Каменем
обривається в море пристань. Внизу блищить мутна вода. Тут досить глибоко. Декілька
позіхайлів — і між ними я — стоїмо, дивлячись на корму. Прив’язавши дошку до борта,
сидить на ній і похитується маляр. Він рішуче п’яний і удає із себе митця. Пензлем він кладе
задумливо мазки, примружуючи око і співаючи пісню. Співати він не вміє і пісні зовсім не
знає. Але це не шкодить йому тягти й безкінечно повторювати два рядки пісні. Два рядки — й
довга мелодія без слів зачиненим ротом. Знову два рядки — і мелодія.
А сколькі прийшлося мінє
пережить
За еті п’ять лєт ідєала!.. —
співає маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далі не йде і продовжує запевняти нас про
свої «п’ять лєт ідєала», фарбуючи корму.
Цю ідилію порушує сам співець. Він хоче дістати фарбу, що висить біля нього на дротинці,
перехиляється більше, чим може, і раптово летить з пензлем у воду. Ми підходимо ближче.
Маляр виринає з води між каменем берега і пароплавом. Там досить глибоко, вода холодна
і немає за що вхопитися. Нам смішно дивитися, як біля самого берега тоне маляр. Він ще не
зовсім протверезився, мовчки борсається у воді і не просить нашої допомоги. Ось він уже
разів зо два упірнув, витративши сили. Тоді нас раптом проймає страх — людина тоне. Ми
вибираємо з-поміж нас найвищого, беремо його за ноги, а він своєю чергою ловить бідолаху
маляра, що продовжує бовтати пензлем воду.
Маляр лежить на дамбі. Він блідий і мертвий. Ми не знаємо, що з ним робити. В цей час
чуємо поспішні кроки, по трапу збігає товариш маляра і, як коршун, налітає на невдачника:
— Качати його! — кричить він. — Качати!
Несподівано мрець схоплюється на ноги:
— Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!
Він насправді починає п’яний танок. Притоптує ногами, б’є об поли руками. Потім падає
на землю і плюється фонтаном морської води. Маляра бере під руки товариш, і вони довго
топчуться на трапові.
За кілька хвилин маляр знову лізе фарбувати корму. Він похмурий, мокрий і ввесь час
мовчить.
Я підкидаю до кани дров. Вони поволі гріються, їх лижуть вогники, потріскують і
пирскають димом. Дістаю з шафи плед і кутаюся в нього. Я наче сам на великому світі. За
вікнами темно і тихо, електрики нема, і здається мені, що я серед тиші ловлю останні кроки
життя.
Мою появу на фабриці мало хто помітив. Хіба що щирі читачі директорських наказів
прочитали другого дня, що «такого-то зараховується на посаду художнього редактора
фабрики». Моя скромна фігура в шкіряній куртці, без рогових окулярів та полосатої кепки —
справила враження лише на той легіон псів, що обсипав блохами буквально всю фабрику.
Пси мене обнюхали, вирішили, що я свій, і лащилися до мене, не знаючи, що набули
заклятого ворога. По павільйонах, по цехах, по монтажних кімнатах, у їдальні — скрізь на всі
лади чухалось, скавучало й гавкало це плем’я.
В кіно я не був новий. Я знав уже всі тайни кіновиробництва ще до мого приїзду на
фабрику. Я придивлявся і оцінював людей, з якими мені доводилося спільно йти. Про
Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на
фабриці, доки пішов командувати полком проти поляків. Це було в час війн сорокових років.
Тоді ж він і поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму. Дехто казав, що його
врятували, але чому ж він не написав мені нічого? Я не можу цьому вірити. Його певно
пригріла земля Варшави.
— Ти візьми їх усіх в руки, — сказав він мені, зиркаючи на мене з-під лоба, — так візьми,
щоб і не писнули. Розбалувалися, гади!
Розмова йшла про режисерів, яких я мусив узяти. Їх було семеро. Вони були за тих часів
диктаторами фабрики. Вони ними залишились і до наших днів, незважаючи на всі дотепні
міркування про колективну постановку фільму, про колективне оформлення кадрів і про
колективний монтаж.
— Значить, ти редактор. Піди сідай, напиши собі конституцію і принеси, побалакаємо.
Михайль тепер не хоче нічого, — почув я від Директора.
Михайль — мій колишній метр. А загалом — він ватажок лівих поетів нашої Країни.
Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли
когось цікавить моє відношення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював
незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи запах «kapsten’a» з люльки.
Якийсь живчик, вогник вічно можна було відчути в ньому. Романтик з романтиків, та
заховав це за насмішкувату, трохи цинічну гру очей і викладає сміливі й захоплюючі проекти
тверезо й похмуро, ніби лає жінку за переварений обід. Я вже сказав, що йому небагато
бракувало, щоб бути геніальним. Але — проте бракувало. Його присутність на фабриці я
відчував, як бадьорий мотив, не настирливий та безтурботний. Біля тебе стоїть хтось,
посвистуючи, вирішує світові проблеми, а ти можеш за ним, не відриваючись, робити й
робити. Він незабаром поїхав у відпустку і до фабрики вже більше не повертався, залишивши
мене самого на всі режисерські групи.
Я пішов писати конституцію і писав її з тиждень.
III
Зала першого в Республіці оперного театру вся в червоному оксамиті. М’які крісла стоять
трохи на підвищенні, між ними проходи, встелені килимами. Ложі бенуара, бельетажу й
ярусів червоніють оксамитом і сяють електрикою. Амфітеатр чинно сидить, чекаючи початку.
Тут дрібна інтелігенція, юнаки з подругами, з якими вже сказано всі слова. Вони тихо й
інтимно сидять. Лише галерея не вгаває: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця,
перегукуються із знайомими і нетерпляче підіймають хвилі оплесків, вимагаючи початку.
В залі гасне світло. Лише завіса блищить пишним золотом розшивки, її освітлюють
прожектори з бокових лож і рампа.
— Мамо, де вони танцюватимуть? — несподівано чути серед тиші дитячий голос.
Завіса підіймається, в залу віє холодом сцени, старими фарбами і тим особливим запахом
куліс, що завше є незмінним у кожному театрі. Глядачі знають цей запах з дитинства і одразу
захоплюються ним. Їхні очі навіть блищать.
Порожня сцена, темінь. Промені двох прожекторів. Речитативну мелодію починає
оркестр. Гобої м’яко тремтять, їх підтримують кларнети і покриває, вібруючи звуками,
поважна труба — баритон. Я починаю любити людину, що, стоячи попереду мене, керує
чудесними звуками. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених бажань і кочової
романтики. Летить вона на темну сцену від оркестру і запливає до всіх кутків. Звуки пливуть і
хитаються. Тоді в ці звуки вбігає людина. Вона біжить, підносячи якусь дудку до рота. Я знаю,
що не ця паперова штука може давати звуки, що я чую. Людина танцює, легко
пересуваючись по сцені, споріднена зі звуками й слухняна. Це Іосиф Прекрасний 2. Він сідає
на згористу землю й грає, ще тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелі навколо ньогс вітер,
перекочується пісок, і вівці десь пасуться, подаючи голос з-під гори.
Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Мені доводиться підносити голос
на захист балету, як видовища здорового й організуючого. Соромно сказати, що нині
фізкультура зовсім знищила балет, усі танцюють спортивних танків, а балет, як галузь
мистецтва, перейшла до законсервованого вигляду. Рідко можна тепер бачити балетні
вистави, а ті, що відбуваються, такі жахливі, без смаку й організації, без живої думки. Те, що
ми у свій час починали, бачите, пішло без сліду.
Вистава продовжується. Іосифа знаходять брати. Вітання й лагідність до меншого брата,
ніжність рук і розмов. Але це не шкодить їм продати Іосифа єгиптянам, коли ті з’являються з-
за куліс. Продаж закінчено, Іосиф пручається, просить милосердя в братів і з болем бачить,
як потроху одвертаються брати. Сцена порожня. Пробігають одна за одною неспокійні тіні.
Вони біжать по пустелі і чують, як женуться за ними любов до брата і совість. Стріла летить
ліниво — джа-а-ірр! Тьма. Бігають прожектори, немає братів і стоїть над сценою розпачливий
зойк оркестру. Я видихаю повітря. Завіса. Оплески і вигуки. Зала починає жити, кашляти,
розмовляти й ходити. Я не встаю з крісла, де я сиджу, і передчуваю щось надзвичайне, що
має зі мною трапитись. От буває так іноді, коли серце повне вщерть і чекає лише уст, що
надпили б трохи його радості. Знаєш, що в твоєму житті має статись якась зміна, близько
коло тебе пройшла жінка і десь ходить, ти дихаєш її повітрям. Чутливе чекання висить у
повітрі, як димок або серпанок.
Я посміхаюся тепер сам до себе, дійшовши до цього місця згадок. Над каною стоїть у
мене побільшена картка жінки в купальному костюмі. Жінка сидить на чорному камені.
Через ріжок іде напис: «Милому, ідеальному другові з Генуї». Я дивлюся на знайоме
обличчя, мудро (це вам, молоді, здається, що мудро) посміхаюся, бо я знаю більше, ніж
скажу, більше, ніж ви знатимете. І повертаюся до зали оперного театру, де вже пройшов
антракт і знов погасло світло.
Танки при дворі фараона. Мені ввижаються маси народу, що носять важке каміння на
будови, колосся гойдається на сонці і, наче жовта сонячна ласкавість, — ці звуки. Знайома
Іосифова мелодія виходить над усе, та ось він і сам починає цнотливий танок. Його бачить
Тайах — фараонова жінка. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить із
групою наперед. Танцюють усі, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну
досвідченість. Повнокровна жінка зійшла з єгипетських земель до Іосифа і до захопленого
театру.
Перші хвилини я не думаю ні про що. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою.
Згодом трохи я кажу собі, що справа більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом — мені хочеться
переплисти для неї океан і море. О, скільки б я тепер дав за ту юнацьку наївність і
вражливість! Юнак хоче бути досвідченим і старішим, а одержавши це все, жагуче бажає
повернути наївні, дурні дні.
Тайах танцює в захопленні. Вона показує Іосифові свою любов і силу. Одіж на ній лише
підкреслює довершеність жіночих форм. Її обличчя блідне навіть крізь пудру. Найвища
статева насолода танку сходить на неї. Вона — в нестямі. А хори інших танцюристів
завиваються навкруги. Соромливий Іосиф захищається мляво. Падає на коліна і ниць. Падає
на землю і Тайах. Вона котиться по землі, повзе. Нестямна жага жене її. Раптом завертілася,
закружляла сцена. І, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараонові
одіж Іосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що він наробив, цей Іосиф? Він посмів
думати про обійми царської дружини? Ганьба йому, красивому! Візьміть його на щити й
винесіть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки і якісь щити. Наче знову колосиста
нива. Піраміді — рости вгору з шершавого каменя! Кінець виставі, що показала спокушеного
Іосифа!
Я виходжу на вулицю і йду. «Оце вже вона. Тепер мені не викрутитись». Я констатую, що
й викручуватись мені не дуже хочеться. Підходжу до пам’ятника, звідки видно огні порту й
море. Маяк поперемінно кладе на море то червону, то зелену смугу. Машинально слухаю
розмову двох дівчат, добре вдягнених і молодих. Одна плаче й докоряє другій за її
пожадливість. «Ти вже трьох сьогодні мала, а я ні одного. Що мені — з голоду погибати?» Я
переходжу на інше місце, щоб не бути об’єктом їхньої уваги. Стою довго, доки вогники
сірників, що запалюються регулярно і догорають до краю, зацікавлюють мене. Гуляючи,
проходжу повз лавку. Бачу мужчину і жінку, що сидять мовчки. Одне тримає сірника, а друге
швидко перебирає пальцями обох рук.
Це закохані глухонімі, що почали свою розмову десь при світлі ліхтаря й кінчають її тут на
тихім бульварі під подувом морської вільгості.
Зрозумійте психологію старості, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали
себе старшим і розумнішим за нього. Вас ми констатували як першу пересторогу і
нагадування про Потойбічне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навіть
вороже дивимось на вас, бо ви нас женете до могили. Ви випиваєте наше погасання,
красуєтесь і ростете. У цьому — закон існування. Пам’ятайте тільки, що ви теж будете такими,
як ми, — стережіться вимовити поспішне слово.
 Але не мій жанр, шановні, навчати й виказувати гіркість. Я достойно несу прапор старості.
Мої згадки я присвячую молодим, сміливим і чуйним. Їм віддаю я на суд свої юнацькі
помилки й перемоги для збудження думок, для шукання яскравіших просторів і горизонтів.
Я не виходив кілька днів з монтажної кімнати. Одну з чергових картин було закінчено,
режисер показав її дирекції, а зараз ми сидимо з ним удвох серед рулонів плівки і
скорочуємо. До речі, я — автор сценарія.
Я сиджу біля монтажного столу, а високий режисер ходить по кімнаті. Одною рукою я
рухаю моталку, продивляючись частину фільму на руках.
— Ви, я бачу, знаєте монтаж і вмієте тримати в руках плівку, — каже режисер, — але ви
не дозволили б, коли хтось почав би виправляти вашу роботу? Правда ж ні? Можете не
відповідати, я бачу відповідь.
Моя мовчанка надає йому сміливості. Це його перша картина, це мій перший сценарій.
Автор з режисером зійшлися, таким чином, вирішити свої взаємини. Ми обоє могли бути
об’єктивними, могли розмовляти тактовно, логічно. Тоді питання це — режисер і автор, —
стояло дуже гостро. Багато списів було поламано прихильниками одної й другої групи. Але
до згоди тоді ще не прийшли. Власне не до згоди, а до розуміння законів кінематографії. Нам
це дивно навіть згадувати тепер — невже сценаристи не знали, для чого вони пишуть? Невже
їм не ясна була механіка ставлення їхніх сценаріїв? Невже... та те, що зрозуміле є тепер, —
тоді набирало великої гостроти, було прекрасним демагогічним способом для зриву роботи і
зміни кінокабінетів.
Починаю я здалека і щиро.
— Творчість, — кажу я, — поняття егоїстичне і навіть егоцентричне у своїй глибокій суті.
(Нині я інакше думаю!) Коли я робив сценарій, мені здавалося, що його можна з початку й до
кінця записати в Біблію або вирубати зубилом на мармурі. Коли я скінчив писати, він мені
здався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидів його, як свою майбутню смерть.
(Нині я інакше думаю!) Я виносив його в собі, як кобила — лоша. Зразу вона певна, що її син
буде благородним скакуном і завше буде ходити в шовковій попоні. Коли лоша
родитиметься — їй буде просто не до думок. А потім вона його забуде. Є інакші автори, але я
вважаю себе за пересічного автора. Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили
його попоною на 2800 метрів. Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його
в червоний колір і — о, небо! — ви одірвали йому голову і хочете приростити її в іншому
місці.
Ми так розмовляли з годину. Ми б устигли й посваритися, та знали, що картину треба
кінчати, і стримували себе. Я й досі ціную витриманість високого режисера і його шляхетне
поводження.
— Коли режисер ставить сценарій, — кажу я, — він мусить твердо засвоїти основну
авторську думку, тему, проблему. Це не торкається сценаріїв, де немає таких інгредієнтів.
Засвоївши і погодившись, режисер починає думати. Треба йому дати часу для думання. Бо
коли його погнати, він буде ставити не думавши, значить картина вийде без думок. Думання
може відбуватися в різній формі. Не обов’язково, щоб режисер приходив на фабрику щодня
і, сідаючи від 8 до 4 до столу, думав. Він може піти до знайомої дівчини, випити з нею
пляшку доброго вина і цілувати її, як свою. Ввесь час свідомо й несвідомо у нього стоятиме в
голові ідея сценарію. Коли він повертатиметься додому, йому по дорозі трапиться цікава,
рухлива тінь од ліхтаря, що його похитує вітер. Режисер вийме книжку і запише дещо, що не
має зв’язку ні з ліхтарем, ні з вітром, ні з дівчиною. Просто, ми ще мало вивчили закони
нашого думання.
— Ідея сценарію мусить стояти перед очима. Режисер проглядає всі кадри. Деякі він
викидає — вони затьмарюють або шкодять ідеї. Деякі він переставляє на інше місце — там
вони з кращими сусідами краще йому служать. Деякі він вигадує — вони звучать в унісон з
іншими, зміцнюють його ідею. Вона вже стала його — ця ідея сценарію!
— Тоді режисер береться до провідників ідеї — до героїв. Він мусить їх знати так, як не
знає навіть батько дитину. Пам’ятає, що вони «так» себе тримають у сценарії тому, що вони
перед сценарним життям жили «так і так», а після сценарного життя житимуть «так, так і
так», помруть з такої-то причини і в певнім оточенні.
 Режисер лякається. Хіба можна все передбачити в людськім житті? Це буде сухар, а не
людина! Я пояснюю думку і заспокоюю співбесідника. Він не так одразу зрозумів — здалося
йому, що я захоплююся трафаретними, а не живими людьми.
— Я з вами погоджуюсь, — каже режисер, — та коли я неправильно зрозумів авторську
думку в сценарії? Невже ви за те, щоб до мене приїздив автор — (я на вас не натякаю,
вибачте), — він замовчав на секунду, — приїздив автор і контролював би щодня все те, що я
знімаю? По-перше, — він не знає ще ремества, щоб мені перешкоджати робити кадри. По-
друге, — режисер я, а не він, і, навіть погодившись із його трактовкою кадру, я зроблю так, як
я розумію, і він нічого не може змінити. По-третє, — хіба автор знає, як буде звучати той чи
інший кадр поруч із другими, коли я його поставлю на призначене місце? Ви не розумієте,
що побачити кадр там, де йому призначено стояти — ціла наука і навіть не кожний режисер
це уміє. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись зі мною та й поїхати? Чи що інше?
На монтажному столі лежить частина картини. Слухаючи режисера, я повертаю ручку
моталки. Очі в мене болять. Дрібненькі малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Та я
бачу, що цей ось актор — він стоїть тут праворуч, не так тримає руку, як далі на крупному
плані. Беру ножиці й вирізую шматок руху.
— Може бути, — резюмую я, — лише така постановка цієї справи. Автор, продаючи
сценарій, знає, що установа, яка його купує, — розуміє ідею твору правильно. Завдання цієї
установи — щоб режисер засвоїв цей правильний погляд на твір. В процесі роботи довірена
людина установи мусить увесь час бачити, як режисер проводить ідею сценарію. Коли він
псує — відібрати від нього ставлення і передати іншому режисерові. Коли він не
дотримується дрібниць — не напосідати, поважаючи творчість — цебто процес, якого логічно
викласти не можна.
Режисер, я бачу, починає ставитися до мене прихильно. Я користуюсь моментом і
вирізаю з картини цілу сцену на декілька метрів. Режисер злякано на мене зиркає, але я не
чую заперечень. Продовжую крутити ручку моталки.
— Я, пам’ятаєте, приїздив до вас, як автор, — монотонно дзирчить моталка, — місяців зо два
ходив до вас у павільйон, коли ви знімали. Але я радий зараз похвастатись, що другого ж дня
я вже знав, хто я. Ви розуміли мій задум правильно, а з вашим виконанням я не
погоджувався. Я почав гостро ненавидіти головного актора, актрису мені хотілось напоїти
п’яною, щоб її трохи розвезло і щоб вона сміливіше ходила по кімнаті. Дядька героя я б
вимочив у солоній воді, щоб у нього шкіра на обличчі загубила сліди масажів. Невідому
дівчину з вулиці я зробив би романтичною і примусив би триматись цю повію так, як
тримається порядна жінка. Я не згодний був ні з чим. Мені здавалося, що ви навмисне, на
зло мені це робите. У високого режисера обличчя починає нуднішати. Він дивиться на монтажний
стіл так, ніби там лежить його дитина, а я їй ллю на живіт холодну воду.

— Чому ж ви про це мені не казали, — видушує він із себе, — я міг би де в чому

погодитись.
— Я вам казав спочатку. Потім я зрозумів своє місце і сидів у павільйоні, примусивши
себе забути, що це мій твір так скальпують, і шукав собі веселих думок над домовиною мого
створіння. Іноді я прокидався і видумував для вас кадри і точки зйомки — пам’ятаєте, ви не
раз використовували це. Я ходив по павільйону лише для того, щоб бачити, як можна те, що
написано в кадрі, переводити на плівку. І я, дякую вам, — багато бачив.
Моталка починає густи нервово в моїй руці. Я доходжу до епізоду, що його треба
викинути. Він досить великий — більше сотні метрів. Я знаю, що режисер буде опиратися,
треба скорше повертати розмову на інше, але мені шкода втрачати розгон, і я кінчаю думку.
Знаю, що за епізод мені однаково доведеться сваритися.
— Тепер права автора виступають на перше місце. Саме тепер, коли ви кінчили знімати і
змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, мені видко, де моя думка і де її немає.
Тепер я можу з вами й сваритися за те чи друге місце в картині. Я навіть мушу сваритися, бо
чого вартий творець (майстер — як хочете), коли він не сміє піднести голосу в оборону свого
виробу. Він сміє, він мусить!
 — Наприклад, оця сцена... — (я довго тлумачу непотрібність сцени, вислуховую
зауваження, що на сцену витрачені гроші, час, плівку, енергію; я запевняю, що на першому
місці є якість картини, а не бухгалтерія і т. і.)... — Але заспокойтесь, — закінчую я, — я не хочу
підносити свого голосу, я сваритися не буду.
Режисер здивовано дивиться.
— Я тепер чиновник на фабриці і перейду від авторських сентиментів до чиновницької
твердості. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?
Мовчанка.
— Тоді ми підемо зараз до директора — хай він нас розсудить.
Я гашу електрику на монтажному столі, і тоді ми обоє помічаємо, що на дворі вечір чи ніч.
Директор уже поїхав з фабрики додому. Ми закриваємо монтажну й виходимо на вулицю.
На небі зорі південні, блискучі й миготливі. З моря реве вітер. Заходимо до території
фабрики, йдемо до її краю й стаємо. Внизу під нами чорніє море. Чути шум і рокіт. Він
розлягається по березі, впивається в землю і росте з неї, як трава — густа, висока й страшна.
Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці. Режисер зразу
сердитиметься, та, побачивши картину потім, змінить свою думку. Коли ж картину ухвалить
преса й громадськість, — режисер мене почне поважати. Я за свій смак не боюсь і знаю, що
це буде.
Стоїмо кілька хвилин. Море — воно урчить і гуде. «Чого ви сваритесь, чудаки? Все, —
хлюп-хлюп, — дурниці. Потопило я сьогодні човна з такими дурнями. Ша-шуу! Які ви
смішні!» Перед морем завше себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що
малий такий. За гнів і хвилювання.
— Підемо вже?
Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая. Ми
розмовляємо.
Декорації в павільйонах нагадують людські фортуни. Коли зайти до них і пройнятися їхнім
диханням, завмирає серце від дотику чужої середини, стаєш частиною чужої квартири.
Вийшовши з декорації одної, потрапляєш до іншої, і перша виглядатиме тоді обідраною
нікчемністю. Стіни, що здавалися товстими, міцними й теплими, — одразу побачиш, які вони
насправді — з фанери, тонких брусків і шпалери або вапна. Не декорація, а наочна філософія
життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого
передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що
можна вийняти чоловіка з декорації, яку він собі сам або інші йому збудували, і
порозмовляти з таким чоловіком, позбавленим оточення. Це дуже цікаво і може дечому
навчити. Я віддаю за це мою подяку Професорові.
Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, — його будинки,
сміливі й прості, — і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне
місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі.
Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а малярові — пензель. Як зробити
краще форму для пап’є-маше і як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як
обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим; як з мішків швидко мати
гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин — давали заробіток
майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такі узори й подібні візерунки з’явилися
швидко в меблях на ринках міста — і мали добрий попит.
Професор переходить з павільйону в павільйон. Я штовхаю актора, що близько мене
стоїть, він нас знайомить. І ось я вже йду з Професором.
— Ви давно приїхали? — каже він мені.
— Та недавно.
— А надовго?
— Не знаю. Працювати.
Знімальної групи тепер немає — такої, як була колись. Тепер є так звана «режисерія
фільму». Один режисер і в нього від десяти до двадцяти помічників. Перший помічник —
оператор, другий — художник, третій — організатор і т. і. ...(див. «Популярний підручник
організації», видання кінофабрики «Об’єднаних Націй»). Винайдена плівка найвищої
чутливості і колосальної світлосили об’єктиви в знімальних апаратах — звели нанівець
неймовірну витрату освітлювальної енергії фабрики. Нині знімають без штучного освітлення.
Теперішня «режисерія фільму» не знає зовсім освітлювачів і всіх неприємностей, що з ними
зв’язані. Тепер у нас актор живе в декораціях під час усього ставлення картини — не треба
костюмерів і реквізиторів до режисерської групи. Зайві також гримери, бо чутлива плівка
заборонила грим. Можна лише деформувати обличчя і залишатися таким під час усієї роботи
над фільмом. Отже, тепер вищезгадані категорії робітників до складу «режисерії фільму» не
входять. Через це одно — нині легше жити на світі.
Тепер послухаємо розмову режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собі склад
знімальної групи і ті зміни в методах роботи, що сталися. Режисер говорить трохи в ніс.
— Я не розумію, — каже режисер, — при чому тут я. Я не мо-о-жу (він трохи розтягує
слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорація мала бути на 8 годину ранку, а тепер
уже обід. У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псується. Помреж мій десь забіг і на очі не
показується. Я тридцять ро-оків працюю, а такого не бачив.
Оператор хватає за руки Професора.
— Ну, я не можу. Вірите мені, що я не можу? Ніяк отой куток не можна освітлити!
Дивіться: ось тут у мене будуть стояки, тут дві трисотки, тут угорі мух повісимо, у вікно —
прожектор. Тепер дивіться, — оператор достає спеціальне кобальтове шкло, яке
обезбарвлює декорацію, і дивиться, ніби запаливши всю зазначену освітлювальну апаратуру,
— дивіться, там цілком чорний кут.
Професор сердиться.
— Я вже вам три рази будував. Я не винний, що ви так швидко думки змінюєте. Станьте
сюди, подивіться, — Професор витягає й собі шкло, — бачите, звідси коли зніматимете, все
буде гаразд?
— Ні, я хочу ставити апарат тут.
— Це, дядю, я вам не дозволю, — Професор, коли сердиться, говорить «дядя», — я
будував декорацію, розраховуючи її на певну точку зйомки. Я вам не буду щохвилини
перебудовувати. Ви ж самі дали згоду на таку точку і підписали ескіз?
Режисер явно ненавидить декорацію. Він ходить, мацаючи все руками, бурчить щось і
лається. Мужицькі свити погано виглядають на екрані. Стіни оці сірі й нужденні — дерево й
глина. Чому б на них не наліпити веселеньких шпалерів?
— Ми будемо знімати із сіткою, — вирішує режисер, — воно буде красиво, і нерізка
наводка на фокус дасть пригніченість.
— Буде красивенький кадр, — каже оператор, — я не буду брати стелі.
— Як ви не будете, — спокійно зауважує Професор, — нащо ж я виробляв і вимальовував
дрібниці? Можна було поставити лише стіни і навіть не фарбувати їх та не мазати.
Розмова має нахил перейти до стін директорського кабінету, де закінчуються завше
подібні розмови. Та на сцені з’являється хазяїн знімальної групи — адміністратор. Він налітає
на режисера:
— Ви мене зарізати хочете! Призначено зняти сьогодні двадцять кадрів, а ви ще й не
починали? Через дві години починає третя група — на станції амперажу не вистачить.
Реквізиторе! Костюмере! Помрежу! Давайте сюди акторів!
Наче з-під декорації з’являються названі персонажі знімальної групи. Починається
метушня. Обставляють реквізитом декорацію. Освітлювачі совають по долівці апаратуру.
Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугілля в стояки. Пробують, чи горить.
Шаркотить і співає вогонь вольтової дуги в лампі. Метушаться робітники, переставляючи
меблі. Швидко почнеться знімання.
Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити.
— Да-а, — кажу я.
— Мистецтво, — каже Професор.
І ми розходимось.
IV
 Хай простить тому небо, хто підозрює мене в постійному ухилянні вбік із широкої дороги.
Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова
і кожне місце — дорога.
Старість дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхівлю
гори і йти крізь хащі. Я вас доведу до краю, шановні. І, зупинившися на останній
перепочинок, коли наші шляхи розійдуться, я покажу вам пройдену путь. Ви побачите, як
слідом за нами йтимуть дослідники шляхів. Вирубуватимуть хащі. Прокладатимуть шлях. І
може зарости та непевна дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.
Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. Коли я читаю роман — не мого сина, звичайно,
— я уявляю собі заклопотаного автора. Він сидить за столом, повний усякої премудрості,
знань і вражень. Його лабораторія виробляє елементи майбутнього роману. Іноді автор
зупиняється. Перечитує написане. «Це не цікаве нікому, крім мене», — раз! — він викреслює
абзац. «Тут читач буде нудьгувати», — на тобі! — таємна обіцянка про майбутнє захоплення
вплітається новим абзацом. «Це читач не так зрозуміє», — героїне, не посміхайся — він тобі
дасть тут плаксиву репліку. Автор ховається за лаштунками, а його герої ходять по сцені, коли
він шарпає за шпагатинку. «Душка автор, — скаже прекрасна читачка, — як він уміло ними
керує! Який він розумний. Я не могла покинути книжки». «Я уявляю собі його красивим
мужчиною, — скаже друга, — він певно так любить свою дружину». Розумний автор, якому
тільки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з місця, за один раз, і зітхнули потім,
наче після обіду — такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман. Я не збираюся, пишучи
мемуари, підлягати практиці писання романів. Це мені тепер не потрібне. Мої романи вже написані,
лежать по бібліотеках (а фільми-романи — по фільмотеках), вони дали в свій час те, чого я добивався.
Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну їжу і корисні думки. Тепер я не пишу роману.
Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Я не боюсь,
що мій читач почне нудьгувати або йому не сподобається усмішка героїні. Коли б я писав роман, я за
цим стежив би, і мені не тяжко було б шарпати героїв за ниточки, сидячи за сценою. Однаково —
героїв видумано, герої безсловесні для їхнього автора, і він може ними керувати. Інша справа, тепер.
Я пишу в першу чергу для себе і мені все цікаве. Я, може, не хочу показувати красивої, витонченої
будівлі, а хочу дати так матеріал, щоб у кожного читача виріс в уяві свій окремий будинок художнього
впливу. Той, кому тяжко буде прочитати до кінця, може відкласти книжку. Я не ображусь так, як
образився б романіст. Значить, ще не час йому читати мої мемуари. Я, лежачи в могилі, можу
почекати ще сотню-другу років.

Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцію, що їй

підлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кінофабриці. Складати для себе закони —
неприємна річ. Добре було Мойсеєві одержати їх на горі. Я їх проглядав і зробив висновок,
що вони лише формулювали те, що вже існувало тоді на землі. Ці закони були в мозкових
клітинах людей. Вони тисячоліття переливалися з кров’ю по жилах. Їх породила в голові
перша ж проллята кров і перший передсмертний зойк.
Я забув зазначити, що я сиджу на березі моря. Купатися — холодно, та я відчуваю
екзальтацію й від морських пахощів. А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше, —
гнилою морською травою, йодом, гіркою сіллю, холодним етером. Солодка млость
останнього особливо п’янить. Тіло застигає в нірвані, ніби отруєне морською диявольщиною.
Здається, що тіло не може вже знати болю й нівечення. Лежу на камінцях, обнімаю всі краї,
слухаю, вдихаю в себе берегову гниль.
— Як аргонавти ті колись,
Покинемо свій дім.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-
тум!
За руном золотим.
Я співаю, бо радий. Ніхто мене тут не бачить, як я, утікши з фабрики, роблю скрижалі.
Неба не встеляють оболоки, грім не б’є на мій затишний берег, і вся природа тихо допомагає.
Я кидаю камінець у воду — він підскакує на воді й тоне. Мене кличе заобрійна синь. Я бачу
як камінець опускається нижче й нижче в глибінь моря. Ніби одразу біля берега море не має
дна. Я нахиляюся до води і мов торкаюся рукою до холодного чола нареченої, до її холодної
шиї. І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав,
мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив
сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі,
пройшли передо мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився у вічі,
боронячи життя й честь моєї нареченої. Її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як
благословіння, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й
нові шляхи. Для неї я був сміливий і упертий, ради неї я хотів бути в першій лаві бійців за її
розквіт. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його
приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її.
Уявіть собі юнака — невисокого і стрункого, із сірими очима й енергійним ротом, погляд
насмішкуватий і упертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого і відчути
приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а
іноді залишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів,
без ворогів, бо вважає, що друг і ворог — два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не
егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один і той же
час, бо думає, що людина працює для ліні і лінується для того, щоб працювати. Ці відомості
трохи показують характер нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведінку в
цих мемурах, де розум старої людини хоче переформувати клітини своїх семидесяти років на
молодий лад. Іноді йому щастить, і його молоде «Я» рухає думку. Іноді крізь молодість
проглядає спокійна досвідченість життєвого шляху і спокійні білі поля висот. Прийміть те й
інше, як приймаєте ви природу, що молодіє й старіє разом, прийміть, як море, що молоде є
завжди через свою старість. Хай у вас залишиться дотик думок і тоді, коли вітер рознесе
прах, і хтось виросте з вічної матерії.
Я сидів над морем і раптом оглядівся, де я є. Позбирав свою конституцію з камінців, по
яких розвіяв її вітер, пішов переплигувати з каменя на камінь, подерся по горі й перебрів
бур’яни.
Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, — до
речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо коли він
служив у флоті, саме відбувалася війна, вихід у інші моря охороняли турки, і їхній крейсер
«Ісмет» наводив жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з’являючись, він, як демон,
налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля і форти. Матрос малював
собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні
перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта.
Щохвилі «Ісмет» міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир — колосальний
велет.
Матрос ненавидів його, як смерть і тайну. Ніч кругом стерегла проклятого хижака, а міни
хиталися у воді під хвилею, і об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тоді вибирали
темну ніч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло по черзі кілька
матросів. Бралося нікудишнього старого пароплава і його вантажилося мінами. Збірна
команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища і відпливала
в море розставляти міни. Цю операцію робилося в тих місцях, де мав звичку ходити ворог.
Але спитайте в матроса, яка капризна річ плавуча міна, особливо вночі, коли треба поспішати
і плисти далі, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця і не накрив
ворожий постріл. Дуже капризна річ плавуча міна, — кажуть матроси, і вони мають цілковиту
рацію, бо ще ні разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своїх берегів. Міни
лежать на палубі і в трюмі, вогню запалювати не можна, блоками опускають їх у морську
дорогу, вони непевні. Бувало, що зіпсується на міні ударник або відбудеться хімічна реакція в
гримучім живім сріблі капсуля. Підуть розриватися тоді міни на пароплаві. Феєрична картина,
на яку після першого ж вибуху вже нікому дивитись.
А то ще — поставивши міну, забудеш шлях і на неї ж повернешся. Проклятий «Ісмет»
раптом ударить пароплав прожектором і не зведе його в бік, доки не приміриться наводчик.
Погасне прожектор несподівано, як і з’явився. Будуть красиво рватися міни на пароплаві від
набоїв крейсера. Розставляти міни — вірна смерть для матроса.
Матрос це знає і матрос зневажливо свистить. Він почуває під ногою хистку палубу судна і
йому не треба більш твердої опори. Він може й умерти та треба ще подумати, чи варто.
Maтрос перед смертю відпрошується на берег. Твердий камінь естокади, брук на вулицях і
ліхтар, біля якого починається і кінчається матроська любов, нагадують йому прекрасну
думку про матір і коня Савку. Матрос знову зневажливо свистить. Але цей свист, чуєте? —
має мало певності. Він ховає страх і тамує дрож. Матрос боїться, як кожна жива істота.
Зразу ж він шукає грошей і шукає жінку, щоб затулити у своєму роті крик смерті її устами.
Він, як божевільний, стискає жінку, і вона, злякавшися, виривається з його обіймів, тікає геть,
зникає в пітьмі. А матрос ітиме від ліхтаря до ліхтаря. Йому залишилася година стояти на
твердій землі і жити. Він пливе від ліхтаря до ліхтаря. Заходить до таємного салону і дзвонить
кулаком у двері, йому ще залишилася година життя. Він п’є якусь пахучу рідину, молочно-
білу, розведену водою. Затуляє носа, щоб не занудило його від запаху одеколону, що він
його п’є. (Горілки немає — війна). Методично ламає стільці, продавлює пальцем столи, плює
на долівку й пробує розвеселитись піснею. А час іде. А пароплав гудить. Вимагає денатурату.
Зляканий хазяїн приносить його з усіма приладдями до пиття: фільтром, хлібом, цукром і
водою. Але матрос розбиває фільтр, топче хліб і нехтує цукром. Просто в горлянку виливає
він півпляшки. Часами йому здається, що він уже на тому світі. Уперто натягає на лоба шапку.
Губить помалу свідомість і чує лише, як скажено працює серце. Зовсім не відчуває рота й
носа. Валиться на долівку й залишається на ній.
Матроса витягають із салона недбайливо, як пса, його волочуть за ноги. На брукові
кидають і розбігаються на різні боки. Матрос лежить, його трясе, він уже бачить десятий
фантастичний сон, він мучиться неймовірно, бо кожен раз виривають кишки з тіла. Тут його
знаходить патруль, читає на шапці адресу і волочить на корабель. Тиждень матрос у кубрику
бореться з нереальною смертю і реальним доктором. Нарешті одужує. І тоді дізнається, що
пароплав, на якому він мав повезти міни, щасливо полетів у повітря біля турецьких берегів.
З того часу матрос ненавидить спирт. А, коли йому треба пити, затуляє носа й цідить в рот
по краплині. Це в нього є й тепер, я спостеріг одного разу і послухав його оповідання про
денатурат.
— Як аргонавти ті колись
Покинемо свій дім.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-
тум!
За руном золотим, —
співаю я, повертаючись до фабрики і несучи конституцію. Мене зустрічає кур’єр:
«Швидше до директора!» Я поспішаю до їдальні, де він тепер сидить.
Біля воріт фабрики товчуться люди. Актори й авантюрники, жебраки й чеснотники, жінки,
чоловіки й діти. Вони лагідно зазирають у вічі всім, хто впевнено ходить, хто твердо ставить
ногу і високо несе голову: то, мабуть, хазяї, службовці, недосяжні режисери і всемогутні
помічники режисерів. Тут вони товпляться з ранку до вечора.
Їдальня міститься в брудній кімнаті, де стіни запливли парою й салом, столи покрито з
минулого року папером, так він і лежить. Перед дверима стоїть жебрачка, що нічого не
просить, а лише топчеться по своїх одежині і сумно оповіщає кожному: «Конвертів більше
немає». В холодну пору мухи сидять на стелі і обліпили електричний шнур, на якому висить
лампа. Шнур зовсім чорний і дивно кострубатий. Мухи сидять і по одній умирають,
сиплються на стіл і на похилені голови. В жарку пору — вони літають і пустують, граціозно
сідають на хліб і на руки, злітаються до стелі, роблять мертві петлі і лізуть до нас у рот і в ніс.
Ми, лагідно посміхаючись, невпинно женемо їх і не хочемо ділити з ними нашої трапези.
Нам навіть дивно — як це може бути їдальня без мух? До цього ще — пси. Невідомо, кого
більш завше в їдальні: людей за столами чи псів під столами. Кожен співробітник має свого
одного улюбленця. Деякі — двох і більше. Пси гуляють, жирують, плодяться і поповнюють
їдальню щенятами, блохами і нудним запахом.
Директор сидить окремо і їсть так швидко, ніби у нього в руці дві ложки. Я сідаю біля
нього і розкладаю на столі конституцію. Я йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Подають
другу страву. Директор дає шматок м’яса котові, що сидить поблизу. Це матроська звичка —
любити тварин. Одразу котові ще перепадає кілька шматків м’яса від людей, що сидять
навкруги: таємна думка, що на них таким чином зверне Директор увагу. Така увага ні до чого,
але людям приємно навіть погладити ту тварину, до якої торкалося начальство.
«Як аргонавти ті колись», — співаю я про себе, закінчивши читати пункти, навіяні морем. І
другу страву вже з’їдено. Директор мовчки думає. Пам’ять у нього гарна — кожне слово в
голові. — Роботи багато, — каже він, коли ми виходимо з їдальні, — тільки розбалувались вони всі.
Халтуру розводять.
 Я не можу говорити від авторського задоволення. Мого проекта блискуче прийнято!
— Ти, може, думаєш, що в рукавичках працюватимеш? — каже він далі.
Ми заходимо до зали переглядів, продовжуючи розмову. Це — невелика кімната, в якій
певно завісився не один бідолаха, бо й тепер вона навіває думки про самогубство. Вона з тих
кімнат, до яких нудно заходити й радісно виходити. Стільців немає. Дві-три лави стоять на
брудній долівці. В кутку піч, що ніколи не топиться. Ми сідаємо.
— Лінії я одразу не братиму, — кажу я тихо, — бо тут, де справа торкається творчості, я не
можу замінити собою всіх творців фільму. Я хочу заслужити в них повагу і авторитет.
Механік за стіною пускає апарат. Апарат деренчить і шумить, заглушаючи розмову. На
екрані миготять шматки чергових зйомок якоїсь режисерської групи. Директор робить
зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це нотує. Я мовчу, дивлячись на екран. Я
вступаю до смуги повсякденних інтересів, приїздів на фабрику ранком, проглядів, розмов,
директив, сварок, монтажів — усього того, з чого складається все наше життя, коли
викреслити з нього неділі та весни.
V
— Любий Сев, — хочеться мені почати, — нарешті й про вас ітиме мова. У мене на стіні
висить портрет — ваш дід у білій полотняній сорочці і в полотняних штанях, босий і без
шапки. Він стоїть у садку, спираючись на палицю. Йому не менше дев’яноста. Але він стоїть
так, як ви стояли колись у Місті, у нього буйне волосся й рівні плечі. Він з однаковою гордістю
стоятиме серед велетенських машин, він стоятиме на палубі океанського корабля, що йде у
невідомі країни, він стоятиме з однаковою гордістю і серед неміряного степу, спираючись на
палицю. Бо в ньому є одвічне обличчя Людини, суворі риси завойовника, серце мандрівника
і творця.
— Любий Сев, — кортить мені казати, — я пам’ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку
треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, — швидко
старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя, йому досить тої молодості,
що залишилася в нього позаду, а тої молодості, що є попереду і є навкруги, — він не бачить.
— Любий Сев, — хочеться мені казати ще далі, але я стримую себе і переводжу думки на
інше. Мені не личить користуватися прийомами романіста, щоб прив’язати увагу читача.
Романіст обов’язково вже повідомив би, що «Ісмет» у нього буде діяти ще раз, що
дванадцять весел матиме шлюпка, яка привезе до берега турецького міністра. Він побожився
б, що герой не любитиме балерини, і потім показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч і
кортить мені сказати кілька таємниць і кілька фраз, що їх можна різно розуміти. Замість цього
я просто перейду до дальших сторінок розповіді, щоб продовжити обіцяні мемуари старої
людини, яка, проте, вважає себе здатною жити іще півсотні років.
Мені неприємно, що я написав останні слова фрази. Але тому, що я їх подумав, я не маю
права таїти. Чи ж не обіцяв я казати тільки правду?
Моє перебування в Місті вступало до нової фази. Мені сьогодні сказали, що приїхав Сев.
Я його не бачив. Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він
поставив невеличку комедію і блискуче провалився. За це він дозволив собі відпуск на кілька
місяців. Тепер він знову повернувся до Міста і буде ставити ще одну картину.
Я піднімався по східцях на третій поверх готелю. Горіли електричні лампи. Був вечір, що
не віщував мені нічого особливого, ніяких подій. Весело підскакуючи, я майже вибіг нагору і
там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду.
— До високого режисера, — відповів я сам собі, поновлюючи рух по паркету коридорів
третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечері про його сценарій — той, що
він почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печінка почувала себе добре, і
жовч не виливалась куди їй не треба. Я був розігрітий, як віск, своїми планами, майбутніми
успіхами, романтичністю натури, тишою коридору, і відбиток чужих пальців залишився б на
моїй шкірі, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
Постукав до кімнати. Тиша. Ще постукав. Двоє голосів — жіночий і чоловічий відповіли
мені разом: «Можна». Я переступив поріг кімнати й одразу нікого не побачив. Праворуч під
стіною на столі стояла лампа з абажуром і темною матерією на останньому. Від цього вся
кімната стояла темною, задушливою і чужою, як вулиця незнайомого міста. В одчинені вікна
долітала музика ресторану, перериваючись і глухнучи, коли там раптом зачиняли двері.
Потім знов лунала, вирвавшися в щілину. Запах жінки примусив мене глибше зітхнути,
набираючи повітря.
— Добривечір, — сказав я.
Мені відповіли не зразу, очевидячки чекаючи когось іншого замість мене. Хтось біля вікна
палив цигарку, і вогник її раптом збільшився, зробивши потім в темряві траєкторію яскравої
зірки. З ліжка до мене озвався високий режисер:
— Засвітіть, будь ласка, горішнє світло.
Я повернувся до дверей і, доки намацував рукою вимикач, подумав, що прийшов
невчасно і мені краще піти, не перешкоджаючи людям заповняти вечірній присмерк
розмовами. Пахощі жінки знову долинули до мене. Я запалив світло.
Високий режисер лежав на ліжкові, що стояло ліворуч, упирався головою в стіну і ноги
звісив на долівку. Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці,
поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи у вікно, і ледве
подивилася на мене.
Режисер одразу скочив з ліжка і простяг руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що не
прийдете. Сідайте, будь ласка, знімайте вашу куртку і почувайте себе вільно».
Я роздягтися відмовився.
— Дякую, — сказав я, — але ми сьогодні, очевидячки, не встигнемо побалакати, я ще маю
побачення з моїм товаришем, що вчора приїхав до Міста.
— Із Севом? — запитала жінка.
— Дозвольте вас познайомити, — заметушився високий режисер, — це так би мовити
моє начальство з фабрики — редактор, а це моя приятелька і землячка.
Землячка, не встаючи з місця, простягла мені руку. Я її взяв — безвольну, трохи холодну й
гладеньку. Жінка мені рішуче не сподобалась. Мені стало чомусь досадно.
— Із Севом, — відповів я, — а ви його хіба знаєте?
— Я Сева знаю, — жінка викинула у вікно сигарету і встала із стільця, — учора мене ось
він познайомив.
Вона почала ходити по хаті. Я одразу став забувати своє незадоволення. З нею мені
захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так,
ніби їй шлейф несли пажі. Розмовляючи з високим режисером, я відчував на собі погляд,
крайки моїх вух червоніли.
— До побачення, — закінчив я розмову, — завтра умовимось. До побачення, товаришко.
Я вийшов з кімнати, почувши за собою, коли зачиняв двері: «Хочете чаю, Тайах?» Це
мене вразило, і я навіть не в той бік коридору відразу повернув. Потім я почав згадувати,
перебирати прізвища і знайомих. Замислившись, я набрів на Сева, що мешкав за кілька
номерів далі в коридорі, і виходив кудись із своєї кімнати.
— Сев, Сев, — закричав я, — ви це чи не ви?
— Це я, — відповів Сев, простягаючи мені долоню.
Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять і вороги, і друзі. Перші, щоб
замаскувати ворожість, а другі — щоб заховати дружню теплоту.
— От ми і зустрілися, — кажу я, — а наче зовсім недавно ми з вами жили в одній кімнаті.
Скільки це вже часу пройшло?
Ми установили точно, скільки пройшло часу, і це нас ані порадувало, ані засмутило. Що
нам час, коли його є під нами й вище нас цілі гори?
— Провалили картину, Сев? — сміюся я.
— Іще й як провалив. З музикою й барабанами, — регочеться мій друг, і луна йде
коридорами, як у лісі. — Зате я тепер не провалю і не злякаюсь.
Стоїмо ми в коридорі довго, заходимо до кімнати і там знову стоїмо. Розмова наша мало
має змісту, але хіба не досить того, що ми чуємо одне одного, бачимо і сміємось, як малі, не
знати з чого?
— Сев, а хороше море, чорт його забери?
— Коли б тільки його не змальовували синьою фарбою і красивими епітетами.
Обов’язково над ним мусить літати чайка, що квилить-проквиляє, буревісники, що чують
бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів. Ідуть вони обов’язково вперед, море тоді
уявляєш калюжею, яка гордиться з того, що по ній плаває білогрудий корабель.
— А матрос бронзовий і делікатний, — кажу я в тон, — він возить обов’язково привіти і
закохується десь в смагляву дочку Індії, нудьгуючи за нею і простоюючи вахту мрійним
чудаком. Керманичі всі бадьорі і сміливі, бачать рифи, як акули...
— Дайте ж мені договорити, — сердиться Сева, — я відповідаю на ваше запитання про
море.
Він запалив цигарку і став біля трюмо.
— Море, — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця
жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, воно ввижається
вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що
вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня у світі не дасть
вам стільки насолоди, бо вона є і залишається першою жінкою, першою любов’ю.
Він промовчав.
— Море зовсім не синє, і чайка квилить над ним тому, що хоче їсти, а не тужить за
кимось. На кораблях брудні, сірі, обвітрені паруси і саме цей факт мені хвилює кров. Кораблі
на морі поспішають перебігти свій шлях, щоб їх не захватив у дорозі шторм. Вони бояться
моря, і їхній гордий вигляд походить від поспішності. Вони жагуче бояться, а ходять,
бовтаються, перелітають з хвилі на хвилю, вірніш — хвиля підкочує під них свої піняві боки.
Навкруги чорне страшне море, безодня води і гніву. Воно іноді поманить ласкавою синьою
фарбою, іноді воно з небом зійдеться і почне чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й
сувора.
Я хочу теж докласти своїх міркувань.
— Матрос возить не привіти лише, — кажу я, — а й важуче золоте зерно, багатство й
ситість, руду й метал. Обважніє трюм, як шлунок у бджоли, коли вона повертається з поля.
Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмі пересипається зерно, гурчить метал і
чути, як за ілюмінатором проноситься вода. На вахті хочеться спати, і обважніли після
робочого дня руки. Море, Сев, не забавка.
Сев одходить від трюмо. Виявляється, що він одягав там комірця і поправляв на собі
краватку. Це мене зацікавлює, бо в нас ніколи не бувало люстерка, і ми все робили помацки.
Мушу признатися, що це був перший і останній раз, коли Сев користався трюмо для таких
дрібниць, як комірець і краватка.
— Де ви були? — раптом згадав він про нашу зустріч в коридорі.
Я сказав.
— То чого ж ви звідти втекли так швидко?
— Там якась дівчина, і вона мені не... подобається. А взагалі я не хочу їм перешкоджати.
— Тайах її звуть?
— Я чув це ім’я, але при чому тут «Іосиф Прекрасний»? Там є така цариця, що спокушає.
— Оце вона там і є.
Я здивувався і схвилювався. Перше почуття висловив, а друге спробував заховати навіть
від себе. Моє ж серце — цей одвічний зрадник — нагнало на обличчя зайвої крові, я
зробився червоний. Сев це помітив. Він нічого не сказав і почав проглядати журнал. Іноді він
дивився на мене. Знову ховався за журналом. Ми розпочали розмову, провадили її з
півгодини і сказали дуже мало слів. Я взагалі люблю людей, з якими можна розмовляти, не
кажучи всіх слів.
— Сценарій морський думаю. — (Коли Сев говорить про свою якусь акцію, його слово, що
визначає всю акцію, він вимовляє ніби з великої літери, як щось важливе та підкреслене). —
Море, корабель, наші матроси і нудьга за батьківщиною.
Я лише слухаю, бо в мене немає нахилу до бесіди. Це він швидко помічає і непомітно
змінює тему. І, нарешті, несподівано каже:
— Ходімо туди.
— Куди? — дивуюся я.
— До тої кімнати, звідки ви втекли.
 Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а
на канапі сидить кінооператор в окулярах.
Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне — якийсь солодкий,
тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе
веселим, і цікавим, і... красивим.
— Ви танцювали як єгиптянка — наче жагуча пристрасть текла у вас.
Тайах весело сміється і лукаво поглядає на мене і на Сева. Вона дуже стримана і холодна
взагалі, а коли сміється — робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і
професійна усмішка балерини — одним ротом, білими зубами.
— А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, — додає Сев серйозно, — вона гризе
горішок на дереві і влучає нас звідти горішком.
— Монкі (Monkey), — інформую я, — так звучить це англійською мовою.
Так розмовляючи, ми не помічали часу, що поспішно крутив стрілки на годинниках і
засипав синій дах неба цілими мішками світляків. Високий режисер мочив хустку рідиною зі
шклянки (то був чай) і клав собі на очі, що були навдивовижу червоні й запалені. Він з
нудьгою поглядав на горішню лампу, доки ми догадались її погасити. Високий режисер попік
очі світлом прожекторів.
Інтимна темінь обгорнула кімнату. Оператор присунув ближче до нас канапу. Високий
режисер сів і собі.
— Ви якісь дивні люди, — сказала Тайах, — нічого подібного я не бачила у себе на
півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря.
На мою руку обережно лягла її рука і так залишилась. Я почав ворушити пальцями,
помалу пестити жіночу руку. Тайах нахилилася до мене і я нахилявся до неї. Її волосся
лоскотало мені вухо.
Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму.
Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові.
Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю
спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну
шкіру жінки, коли ви боляче любите її і не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби
руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка
вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре — ця невгамовна рука, а витвори її
житимуть. Вона поспішає, виконує волю людини, що, підіймаючися з небуття, ледве встигає
дати життя дітям і виконати долю творчого труда. Я люблю її — вічну людську руку,
незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові: цим він
передає самого себе, своє серце і розум, дихання дітей. Дві людських руки вкупі — це кільце,
за яке, ухопившися, можна зрушити землю.
Моя кана випливає раптом перед очима, я перегортаю червоний жар і відчуваю легеньку
прохолоду. Поправляю плед на ногах і підкладаю дрів до кани. Кров не хоче вже мене гріти
так, як півсотні років тому. Ноги в колінах і кісточках ниють і тремтять, доки розгоряються
дрова. Поступово тепло збільшується. Дрова охоплює полумінь. Червоне й гаряче листя його
росте й в’яне. Раптом з листя вироблюються червоні чоловічки, вони сидять на дровах,
махаючи синіми хустками. Моє холодне тіло набирає тепла. Я нахиляюся до кани, і гарячий
вітер дише мені в обличчя. Наче йду я в пекучий день степом, щоки мої горять від крові. Далі
я хвилинку тихо плачу. Очі в мене розплющені, я нічого не бачу, і на плед падають рясними
краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що мені боляче і що я щось втратив. Мої
сльози так само, як сміх, — це фізіологічні процеси, що їх звикли збуджувати в мені певні
обставини. Але мозок у мене стоїть над фізіологією. Він знає, що сльози і радість — це
невід’ємні частки людського щастя. Я дивлюся на руки, підставляючи їх ласці вогню. Мої
любі, грійтеся. Ваша кров тече в синах: пілотові й письменникові. Ви не висли безсило від
розпачу та невдачі, ви завжди чесно служили мені. Ви перші дали відчути ніжність жіночого
тіла і відповіли ласкою на ласку. Дрова розгорілися добре. За вікнами негода. Тіло молодіє
від тепла. На руки стрибає вогонь і тече по жилах. Я заплющую очі. Неси мене, часе, назад.
— Чи довго ми так сидітимемо? — питає наче з далекого далека голос оператора.
 — Мені непогано, — каже Сев, — та мене вдома чекає вже певно помічник, з яким я
розроблюю сценарій.
Я нахиляюся до Сева і пропоную йому свої послуги. А через те, що між нами сидить Тайах,
вона відхиляється трохи назад, коли я розмовляю із Севом над її коліньми. Я під сурдинку
кажу Севу кілька зайвих слів, що не мають зв’язку з моєю пропозицією. Вони передають моє
сприймання Тайах. Вона й собі хоче слухати і нахиляється до наших голів. Її груди торкаються
тоді моєї руки. Я не ворушу ліктем, щоб залишити враження випадковості. Я чую пульсацію
крові на шкірі руки.
Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на
наші), сутінь кімнати, до якої увійшла жінка повноправною серединою. Цю групу можна
вирізьбити на піраміді, бо вона є синтез і натхнення. Тишу перекласти на камінь, і вона буде
тремтіти в напруженні. На неї падатимуть тіні подій, але вона вічна. Троє голів укупі!
VI
Сонце ще далеко за обрієм. Його дотики до хмар ледве-ледве можна розпізнати. Це
навіть ще не дотики. Це погляд здалеку, від якого голубіє небо на тім місці, де зійде сонце.
Море спокійне і темне. Повітря вночі чорне, а тепер — сіре, і можна бачити за хвильорізом,
за маяком — тіні парусів трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я і актор-тубілець. Вулиця
мокра від роси. Блідо горить ліхтар, він зблід, як жінка після пристрасної ночі. Перед готелем
невеликий бульвар, що обривається до порту. Маяк уже погашено. Пароплав з чорним
димарем і трьома червоними по ньому смугами видушує із себе дим, що помалу сотається в
повітрі й заволікає: портовий вокзал, портові будівлі й склепи, будівлі
зерноперевантажувачів, залізничні вагони на естокаді. Пароплав з жовтим димарем помалу
підносить на гротмачту прапор: чорний квадрат на білому полі. Капітан заявляє цим, що він
сьогодні відпливає з нашого міста до своєї країни за море.
Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до східців у порт. Бульвар нагадує клітку
зоологічного садка, з якої вивели звірів і лагодяться її почистити. Ще не повиходили
підмітальники, поливальники і чепурії — люди, що мають повне право зневажати нас: вони
знають наші гріхи і бруд. Біля пам’ятника французькому герцегові стеляться вниз широкі
східці. Герцог показує рукою своє задоволення з моря і торговельної гавані, що лежить
просто перед нами. Він не дивиться ліворуч, де військова гавань, ще ліворуч, де нафтова,
праворуч — де тепер царство зерна і шкір, ще праворуч, де за будівлями на молу — є море і
на високому березі — рештки старовинної турецької фортеці.
По східцях ми біжимо вниз, як школярі. Східців є сот зо дві. Добігаємо до вулички, нею
йдемо ліворуч, минаємо торговельну гавань, де до берега причалили дубки й великі
шаланди, похитуються в ранішньому сні ці дерев’яні будиночки, похитується сіно на деяких з
них, і розноситься важке хропіння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинуті з шаланд на
берег. У військовій гавані попритулювалися човни рибалок. Ми підходимо до них і зазираємо
з гори, з естокади. Наш актор починає бігати й шукати свого знайомого рибалку, віддаляється
від нас і десь зникає. Море тихе й блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Під нами шаланди,
розпустивши паруси, похляскавши ними на тихому вітрі, одна за одною відриваються від
берега, набравши вітру в парус. Вони довго сновигають у гавані, як нічні птахи, лавірують,
хитрять із вітром і, врешті, як гуси, випливають на хвильоріз.
Голос нашого актора десь лунає в ранковій тиші:
— Ей, на яхт-клубі!
Яхт-клуб уперто мовчить. Там немає ні душі. Актор надривається, ніби через усю
військову гавань розтягся його голос. Нам набридає стояти на місці, і ми йдемо в напрямку
голосу нашого актора. Наближаємось до спорудження на березі. Це — старий моторний
човен військового призначення. Він стоїть на березі, підпертий з усіх боків. Ми прикладаємо
долоні до залізних його бортів. До середини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо
штовхаємо ногами іржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вісь гвинта, воно злегка гудить,
резонуючи в порожній середині. Погнуті борти, дряпини від куль і порвана сталь зруйнованої
башти. Ми врешті пройнялися повагою до цього жертовника, на якому було принесено в
жертву людські тіла. Коли, кому, скільки? Ми не маємо відповіді. Які передсмертні рухи
бачила ця сталь, про що плакали сини чиїсь, розкидані в тобі, збиті до бортів ворожим
набоєм? Тебе пестило море. Ти заривався в хвилю, човне. Тепер ти стоїш на березі, і ми не
бачимо на тобі гордих слів спартанця Леоніда.
Ми йдемо далі і доходимо до краю мола. Вже зовсім світає. Над водою сидять рибалки-
аматори. Їхні самолови на довгих прутах нахилилися вряд. Самолов — це вудка з кількома
гачками, на кожному з гачків насаджено рачка або дрібну рибу: сардельку чи фіринку.
Дрібну рибу ловлять сіткою на круглому обручі. За смугою води, досить широкою для того,
щоб нею могло пройти двадцять пароплавів уряд, кам’яним бар’єром стоїть упоперек
хвильоріз. Він не з’єднується із землею, і до нього доходить човен. Море за хвильорізом
бліде, біле, як оливо. Там якраз схід сонця. До нас підходить актор. «Переїдьмо на хвильоріз,
— каже він, — туди за нами зайде шаланда». Ми чекаємо ще кілька хвилин. Ми чекаємо не
самі. Кілька таких, як ми, рибалок з прутами й кошиками стають біля нас і кричать на
хвильоріз незадоволеними голосами. «Давай човна, — кричать вони, — давай човна, соні
прокляті!» Нарешті від хвильоріза відходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе,
вигрібаючись на хвилю, що поволі вже почала здійматись в гавані. Човен іде помалу.
Аматори із самоловами сидять і похмуро чекають. Саме при сході сонця піде бичок. Якась
стара баба інтелігентного походження палить цигарку і плює у воду, ніби ворожачи.
Причалює шаланда, легко пошарудівши об камінь бортом.
Ми сідаємо. Човен похитується на хвилі. Я сказав кілька слів про ранок і сьогоднішню
неділю.
— В неділю моя голова найбільше працює, — говорить Сев. — Я за неділю багато
придумаю кадрів для картини. Нікуди я не поспішаю, ніхто мене не викликає на фабрику
телефоном, я працюю, як каторжний.
— Дубок з Кафи? — сказав мій сусіда. — З Олешок. Бачиш парус? — відповів сусіда Сева.

Дубок похитувався серед гавані на якорі. Він був цілком безлюдний. На щоглах лише
блоки вгорі порушували оголеність дерева. Паруси змотано. Бугшприт, завжди такий
граціозний, тепер обріс парусом, що лежить на ньому, як нарост на дереві. Ми об’їхали
дубок з корми. За кормою на тросі прив’язано маленького пузатого човника. Він має таку ж
форму, як дубок, так пофарбований — і здається малим дитинчам, рибинкою великого кита
— дубка. Дубок називається «Тамара».
Хвильоріз підноситься над водою — збоку гавані на чверть метра, з боку моря — на два
метри, метрів зо три завширшки і з кілометр завдовжки. Такі його ознаки цілком
задовольняли управління порту. Хвиля розбивається, не доходячи до гавані, коли по морю
ходить шторм на всі дванадцять балів.
Ми пройшли по хвильорізу вкрай, поминувши десяток рибальських хатин, що
попритулювались до каменя із згористого боку. Це, власне, не хатини, сякі-такі дощечки,
фанера, стовпчики й рибальські кошики. Тут живе ціле літо родина рибалки. На зиму — вони
переїздять до Міста на зимівлю. Шторми захлюпували їх піною й скаламученою водою,
шторми викидали до їхніх ніг морську траву і розпливчастих, як холодець, морських медуз.
Рибалки тоді славили Бога і ніяк не могли перекричати реву штормової хвилі. Лаялися вони
знаменито.
Ми сіли на іржаву стару гармату, що своєю вагою зміцняла край хвильоріза. Налітав
спроквола невеликий вітер. Ми крали в когось день, бо сонце ще не зійшло.
— Сев, як може країна жити без моря? Які перспективи є у Швейцарії? Коли б я там жив, я
певно повісився б на вершечку першої-ліпшої гори. Їхня молодь з нудьги дряпається по
скелях, одморожує носи і ставить собі рекорди. А нудно ж як! Сьогодні виліз на гору, завтра
подерся на вищу, а людей навкруги немає, внизу під ногами бовваніє вся країна, димляться
долини, блищать ріки, на згір’ях, як мох, ліси. Вони сидять у норі. Люди деруться на гори і
ніяк не можуть їх перелізти. Вони ще роблять годинники, точно розподіляють чужий час,
думають, що годинники дадуть їм втіху й молодість. У вас є годинник, Сев?
— Зроду його не мав.
— Мені годинник нагадує фараонову тощу корову, що не може ніколи наїстися.
Біля нас рибалка спіймав бичка. Ми сиділи обличчям до вільного моря, де мало сходити
сонце і підійматися перед нами на Місто. Далекий берег ліворуч вимальовується вже, наче
виходячи з долини нічних тіней. Сев розповідає про жінку, що ніколи не бачила, як сходить
сонце, і проте була гарної вроди. Жінка мене цікавить, я розпитую про ознаки її краси. Саме в
цей час починає сходити сонце. Воно витикається з-за води й одразу ж відбивається в морі.
Через це воно ввесь час кругле і лише збільшується і збільшується. Тепер воно відривається
від води. На ньому наче ворушить хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини.
Кричать, кружляючи над водою і падаючи часом на воду за рибою. Сонце б’є у вічі. Ми
спочатку терпимо, кліпаємо очима, а далі повертаємось до сонця спинами і зітхаємо,
почуваючи, як тепло на нас лежать промені сонця.
— Я відчуваю, що мій мозок наче холодною водою пополоскано. Це добре. Ви думали
про мій сценарій?
— У вас щодня новий сценарій, Сев.
— А ідея?
— Я кажу — новий для темного ока. А саме я за таке не вважаю. Ваш сценарій має ідею,
що її не можна цілком сказати словами. Мене завжди дратували всі оті скорочувателі чужих
думок, вульгарні конкретизатори. Вашу ж конкретність треба назвати егоконкретністю, бо її
треба формулювати лише вашими словами, до неї треба ще вашої усмішки, ваших манер і
вашої веселості. Конкретність і діалектичність матеріалістичних ідей треба вміти бачити на
ваших полотнах і у вашім фільмові.
Промені сонця лежать на наших плечах. Іноді повіває з моря ранкова течія повітря. Порт
потроху галасує. На дубку вештаються вже люди. На морі шум. Хвилі б’ються у хвильоріз. Біля
моря розмовляти нам так, як у степу. Море — це великий степ, на якому росте синя й чорна
трава. Біля моря добре думається, і звичайні слова набирають таємного і великого змісту.
— Я розповім вам, яких я люблю людей, — починає Сев, тримаючи цигарку в зубах і
шукаючи сірників. — Був у нас на селі один дід. Біля ста років йому було. Кремезний, важкий
дід, що забув уже рахувати онуків та правнуків, а синів геть усіх поховав. Став недобачати
старий, і вигнали його правнуки, бо не міг він городу доглянути та за свій хліб відплатити.
Оселився старий в землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували, влітку —
трава росла, і жив дід так, ніби збирався свою сотню років іще раз переглянути. На лови він
їздив удень і вночі, риба йому йшла до рук, як приворожена. Так він проживав — цей сліпий
дід. Такі в ньому сильні були інстинкти боротьби, що він, сліпий, викинутий із життя, боровся
за нього, як мавпа, що з неї пішли ми всі. У нього стало б сили й інстинкту боротьби на те,
щоб зі своєї печери пройти знову ті десятки тисяч років, які відрізняли його від пароплавів на
ріці. Він міг би ще й одружитися для повноти доказу, та несподівано його розірвали вовки на
другій сотні літ життя.
Дивний настрій опановує нами. Холодна кров тече в риби, а чоловікові треба тепла.
Завіває вітер у землянку, на даху шкребуться, гарчать і клацають зубами гості. Береш весло і
йдеш на лови. Човен прив’язано до кілка. Ось він стоїть. Чи не набралося в нього води? Очі
наче дивляться крізь густу пелену сірої мли. Пливеш по ріці, гребеш весельцями, дзюрчить
вода. Гребеш і гребеш, вигрібаючись проти течії, проти всього на світі, пливеш вперед.
Ми розігрілися на сонці, а актора нашого не було й не було. Сорочки ми поскидали,
підставляючи сонцеві м’язи. Рокотить десь далеко моторний човен, перевозячи людей на
пляж. По той бік хвильоріза пройшов до гавані пароплав. Він став посередині. Вивісив на
щоглу прапор, запрошуючи себе оглянути, перед тим, як причалити із закордонними
товарами до берега. Та ось і наша пливе шаланда. Її хазяїн уже давно виїхав у море і наловив
скумбрії. Проте він не думав ще кінчати. Ми помалу злазимо до нього.
Під нами море. Сев сидить на носі шаланди з ниткою самодура в руці. Це той же самолов
— тільки замість приманки — на гачках цесарчине пір’я. Я допомагаю хазяїнові тримати
клівер-шкот і навіть забираю шкот від паруса. Ми пливемо, правуючи косо на хвилі,
експлуатуючи вітер, і пливемо просто на вітер. Це приємно. Рибальство так захоплює Сева,
що він приказує до кожної скумбрії, що потрапляє на дно шаланди.
Вітер міцніє. «Сьогодні буде шторм», — каже рибалка. Його просолений ніс втягує в себе
повітря, наче п’яниця запах горілки. «Буде шторм на десять балів», — каже рибалка. Він
кладе шаланду майже зовсім на лівий борт, переносячи парус і повертаючи шаланду до
хвильоріза.
 Шторм розлютувався надвечір. На Місто з моря дмухав невпинно вітер. Ляскали десь
залізні дахи. Шуміли дерева. На море насунув туман. Свист вітру й морського гулу часом
перетинала сирена. Вона кричала методично, важким ревом пробиваючи пелену туману.
Ми наче наїлися дурману. Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на
землю, коли ми, поминувши східці до порту, біжимо просто по стежці. Вітер твердий, як
гума. Нам навіть униз тяжко бігти, і ми біжимо, наче упірнаючи під воду. Через колію повз
залізничні вагони — опиняємося біля води. Але це — гавань, а нам хочеться ухопити повітря
з вільного моря. Естокада, з якої вантажать шкіру, елеватори для зерна, пароплав, що
повернувся носом на вітер, знову елеватор, службовий портовий будинок, ще елеватор,
ворота, вибігаємо на мол, що йде до маяка, і, нарешті, ось воно — море!
Та яке ж воно гнівне! Ніби сам Нептун гойдається на кожній хвилі та б’є сандалею щоразу
в мол. Зовсім залягає вдалині вітер, ніби й не було його зовсім і не він натворив цього
жахливого біснування води. Спокійне повітря відпочиває недовго. Вітер потроху перелягає,
шамотить над хвилями, що котяться одна за одною й котяться, і починає дмухати зовсім з
іншого боку. Рибалки в таких випадках виходять за двері нетривких своїх хатин, котрі
тремтять на морському березі, і прислухуючись лівим ухом, кажуть: «Чамра налетить і
вириватиме траву з морського дна». Вони зачиняться в хатинах і питимуть відрами
бессарабське вино, доки зійдуть на небо спокійні хмари і опанує морем благодатна бунаца
— тиха погода, майже штиль.
З туману виринали нові й нові хвилі й чулося, що за ними йде ще неймовірна кількість
інших. Туман був густий і, як високе сіре шумовиння, покривав розлютоване море. Ми сіли із
Севом на мол і спустили ноги. Хвиля розбивалася об камінь і дохлюпувала до наших підошов
солоні краплі. Часом ми помічали баранця на черговій хвилі й зіскакували на ноги, бігли вбік,
доки за нами гналися розгнівані води. Сплески вилітали так високо, що ми крізь них дихали
подвійною вогкістю шторму.
Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця.
Безкінечний родючий степ поріс травою і поховав дороги. Як у морі, хвилюється його зелена
поверхня, багато фарб розкидано по степу, щедрих, щирих фарб збудженої землі. І високе
бліде небо блакитними шовками звисає до обріїв, дзвенить відблисками дорогого каміння,
голубими переливами степової тайни і високими, наче з безвісти донесеними, мелодіями
степових птахів, що приліпилися десь у небі і ніяк не знайти їх простим оком. Пливе степ,
наставивши вітрила. Море — пустельний степ одного офарбування й одного запаху. Через це
людина шукає інших морів, дальших обріїв і солодшої тайни. Степ межує з морем, що завше
приймало на свої вітри журавлів зі степу.
Ми розмовляли про жінок, і про Тайах зокрема. «Вона, — казали її подруги, — змінила
свій характер в Місті. Кількарічне кидання від одного мужчини до іншого, жадібні дотики до
всього забороненого — десь ніби загубилося, і не впізнати колишньої Тайах». «Я така
жадібна до всього, — говорила остання, — я, мабуть, вродилася авантюрницею. Батько мій
італієць, мати слов’янка. Я не можу всидіти на місці. Та з вами я ніби потрапила до лагуни.
Мені хочеться тихо пливти, говорити неголосно і сміятися з того, що сонце світить і летять
промені на сад. Ніхто, ніхто так не ставився до мене у світі!»
— Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тіло відпочиває зараз і
відновлює кінчики чулих нервів. Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною,
звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давню читану, недозволену
книгу. Вона відродиться для нового життя.
— А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна річ приголубити людину. Людське
ставлення піднімає дух і дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета...
— Ви ж її любите, редакторе!
— А ви її кохаєте, Сев!
— Коли б вона була тут і чула наші зізнання!
— Ми її любимо обоє однаково. Вона — втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй
народжуватися на світ.
Море підкидало хвилі. Біля моря ми почували себе сильнішими. Далеке Місто тонуло в
тумані наступаючого вечора. Тільки мол закруглявся з одного й іншого боку, перед нами
море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місці, відбивалися
в безмежному морі і пливли не знати куди по такій шумливій воді. Ніби за туманом десь
унизу на колосальнім віддаленні вилискувала кругла планета Земля, і всі моря її ось-ось мали
затопити сушу.
Ми рушили йти додому і зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх в руках, і її золоте
волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було — так вітер дмухав на легку
тканину. Ми взялись усі за руки і потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування.
Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в
повітря і попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але
хрипливі нотки почувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулась мені
на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева. —
Я, мабуть, сплю, — сіла вона на камінь, — дружочок, візьми мене за голову.

Сев почав фантазувати про далекі острови, про голих чорних королів і високі зелені
пальми, що ревуть і гойдаються від шторму на піщаному березі. Дружочок, цебто я,
намалював картину життя на цьому спечному острові, картину сходу сонця, коли воно
вертикально підіймається на пекуче небо, і заходу — коли сонце падає, одразу утворюючи
чорну ніч тропіків, де немає сутінків і вечірніх тіней. Халупа на похилому березі, яка тремтить
од вітру, і мево свічки, що раз у раз б’ється по стінах, і хазяї, не знати чого викинуті до цієї
пустелі і забуті людьми.
Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала на нас радісно, і забута усмішка, професійна
усмішка балерини, набувала іншої виразності. Ми помітили, що в театрі у неї не раз
з’являлася така ж усмішка. Під час танку, коли траплялися перерви й переходи, вона любила
зайвий раз упевнитися, що ми сидимо в залі — я чи Сев. Ми й сиділи, у нас було одне місце,
де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати, і танцювала холодно, коли не було
в театрі знайомих. Їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по
залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що
ми захлиналися з гордості. Тоді викликала її захоплена зала безліч разів, і вона підходила до
рампи, усміхаючися нам і кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море.
Шторм, як розлютована оркестра, викидав щоразу нові й нові симфонії, збільшуючи темп
і тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з’явився на морі, ніхто не побачив би на
ньому парусів. Тільки щогли гнулися б і хляскали шкотами, а команда, прив’язавшися до
койок, забула б, де в людей стеля і де підлога.
Ми побачили, як хвиля несе щось на собі. Крізь туман ми розгляділи щоглу чи якийсь
брус, подібний до неї. На один кінець ніби хтось кинув купу мокрої одежі. На щоглі лежить
рукав, а з нього виглядає рука. Голова людини притулилася до дерева, і довге волосся
розчісує вода. Передній кінець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука
велетня.
Сев полетів у воду і, не вміючи плавати, стояв по пояс у воді і чекав доки щогла
наблизиться до нього. Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, підпливши до берега,
почала битися об камінь, струсила із себе у воду закляклого вершника, разів зо два збила
Сева з ніг і могла потрощити йому кості. Я плигнув у воду й собі, скинувши туфлі й штани.
Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовиж живучий. Ми його трусили й
ламали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали в нього з рота
пісок і траву — доки він, нарешті, прийшов до пам’яті. Його думки були далеко, дуже далеко,
він проговорив кілька слів ніби румунською мовою і знов загубив пам’ять. Ми почали кутати
його в піджаки. Він розплющив каламутні очі і ми злякалися — такі вони в нього були сині.
Ми не відривалися від зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто він є
— цей бурлака з моря. Англійська фраза: «Води, ради Бога, води» — нас збентежила. Румун
чи англієць? Ми відрядили Тайах за спиртом.
«Де я?» — запитав незнайомий німецькою мовою, підводячись на лікоть. Його почало
страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потім віднесли його в затишок і зняли весь
одяг. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало
очі чистими лініями. Ми викрутили його одяг так, що в ньому не залишилося і краплі води, і
заходилися розтирати незнайомого горілкою, що її принесла Тайах. Потім ми напоїли нашого
пацієнта цією ж рідиною просто з пляшки.
Зусилля наших шістьох рух, щира робота Тайах і наша, горілка в роті і шлункові — зробили
своє діло. Незнайомий остаточно прокинувся і засоромився, відчувши себе голим серед
нашої компанії. У Тайах горіли очі. Вона не могла відірвати погляду від тіла цього матроса —
ми знайшли якір на його руці.
— Прекрасний початок для майбутнього фільму, — сказав Сев, подаючи незнайомому
його одяг. Той одягся, і я запримітив, як поступово розчаровувалися очі Тайах, коли брудне
матроське лахміття покрило прекрасні форми мужчини.
Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми
очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка
пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був
скерований в обличчя співбесідника.
— Початок добрий, — сказав я, ляскаючи матроса легенько по спині, — bist du Deutsch,
Mench?1
Матрос оглянув нас усіх такими радими очима, ніби ми давали йому гетьманські
клейноди при світлі рампи. Він сів на землю від слабості і простягав до нас руки як
божевільний. Далі він цілував землю і пророблював інші формальності, що їх завели
мандрівники, повертаючися на рідну землю.
— Братіки ви мої рідні! — нарешті почули ми його національність.
Потім матрос затремтів несподівано і випив з пляшки решту горілки. Він уперше злякано
на нас подивився.
— Мене сьогодні розстріляють? — запитав він і зараз же знепритомнів від усього
пережитого. Далі його непритомність перейшла в тихий міцний сон. — Я Богдан, —
пропищав він, коли ми його підняли нести.
Матрос був досить важкий. До візника, якого ми здибали біля портової митниці ми
порядком таки натрудились. З нашого одягу йшла пара. Вже зовсім звечоріло. Море не
видко було через туман. Шторм лютував, ніби велетенські руки перевертали у воді каміння,
не жаліючи сили.
Ніхто не повірив би, що ми вантажимо контрабанду, коли б побачив, як ніжно
посадовили ми матроса поруч із Севом на візника і помахали в дорогу руками. Далі ми з
Тайах пішли з порту.
По дорозі ми зайшли до Професора і посиділи в нього з годину на китайських кріслах. Ми
з’їли прекрасну диню, яка об’єднала нас, як люлька миру. Я одержав Будду з бронзи, на
нього чекав уже давно, божка з Індії, зробленого людськими руками в 15 столітті.
— Історія цього бога, — каже Професор, — починається з останньої китайської війни. До
того часу Будда спокійно спостерігав життя в кумірні. Його вкрав звичайно матрос
експедиційного загону. Перед тим, як забити свідка крадіжки — бонзу, матрос розпитав
його, чи немає чого цінного в череві бога. «Сину мій, — відповів наляканий бонза, — завше в
таких божках є найцінніша річ усього нашого життя. Найцінніша річ». Та матросові не
пощастило перевірити слів китайця. У нього в кумірні ж одібрав Будду офіцер. Через те, що
останній не чув інформації покійного бонзи, Будда й досі стояв у родині офіцера, як трофей
геройського батька.
Я потрусив божка, перепрошуючи його за кощунство, і нічого не почув у нього в середині.
Ми посміялися: я, Тайах і Професор. Останній, правда, знав, з чого сміявся.
— А ми знайшли в морі людину, — похвалилася Тайах, — матроса, красивого хлопця.
— Ви завше щось для себе знайдете, тільки не одразу йому закручуйте голову. Не
забудьте, що матроси нездатні прив’язатися надовго. Кожен порт милий їм лише доти, доки
не кликав їх гудок на борт. У кращому разі він подарує вам мавпочку або сергу зі свого
власного вуха.
Ми промовчали.
— Одначе вас не задовольнить жоден мрійник і романтик. Вам треба сильної руки,
пошерхлої руки моряка і його посолених вуст із запахом горілки й міцного матроського
тютюну.
 — Фе, Професоре, які у вас думки про мене! Невже я подібна на дівку з пристані?
— Тим гірше, що не подібні.
— Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою і наївною. Мені хочеться завше бути у
вагоні потяга. Професоре, напророкуйте мені щось цікавіше за матроса. Навіть за цього,
гарного.
— Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете.
Ми вийшли від Професора, зогріті теплом цієї людини. Тихі вулиці Міста були повні
штормового вітру. Він проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено
й грізно. Я зазирав у безкінечно лагідні очі Тайах. На перехрестях вулиць ми зупинилися, бо
вітер наче танцював навкруги нас. Ми цілувалися, не звертаючи уваги на прохожих, і йшли до
іншого перехрестя. Там цілувалися знову, і я свистів з насолодою в пальці. Але вітер свистів
дужче.
— Заходь, дружочок, — каже Тайах, коли ми рівняємося з її готелем, — це ж останній
вечір. Завтра я від'їжджаю до Генуї. Доки ми знову побачимося, пройдуть місяці.
Проходячи коридорами готелю, ми помічаємо на дверях Сева записку: «Повіз Богдана до
лікарні. Повернуся пізно». Ми пишемо нижче: «На добраніч» і заходимо до кімнати Тайах.
Кімната молодої, привабливої жінки завше нагадує каюту. Тільки в ілюмінатор може литися
таке свіже повітря! Каюту застелено килимом, на стінах пурпуровий шовк, блакитний газ
повис на люстрі, високе ліжко виглядає затишно — справжня койка. Вона може приспати
натомлену людину.
Ми сиділи, загубивши розуміння власності рук. Ми хилилися одне до одного, як дуб і
лоза, і кожне з нас було то дубом, то лозою.
— Там умирає моя тітка, — сказала Тайах, — а в Мілані живе батьків брат. Поїдемо зі
мною, дружочок?
Я промимрив щось, лінуючись відповідати, і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її ваги.
Вона злякалася і здригнулася, шукаючи моїх очей і допитливо глянувши в них. Потім
засміялася і, як воркотлива кішка, проказала мені на вухо: «А я думала...»
— Що думала?
— Що й ти такий, як вони.
— Тепер не думаєш?
Замість відповіді вона почала кружляти мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець. Я
попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовірний тягар узяв на себе такими відносинами.
«Не загуби Богдана», — крикнула вона з дверей. Губи мої були червоні і ніби не мої, коли я
вийшов на вулицю. В обличчя мені ударив вітер, штормовий вихор.
Ніч. На небі нагромаджувалися химерні темні скелі, море здавалося чорною пащею
колосальної машини, звідки дмухало солоним густим повітрям, вітром неймовірної сили. Був
шторм.

Валер'ян Підмогильний
Місто
Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як
тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол
— вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє.
Талмуд. Трактат Авот
Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?
А. Франс. Таїс

Частина перша
Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався
подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб
учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко,
односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який
уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву
хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні
поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за
місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він
прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи.
Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи
на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній
кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті
блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов
господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо
доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець
із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний
одяг.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту,
стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й
городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив
місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників
і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним.
Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків
запропонував піти всім разом на літературну вечірку.
Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із
заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу.
І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону
повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той
солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. "Долю своєї бритви він підніс до історії
громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади". Потім повинен був ще
"вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї".
Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я — грубувате.
Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому
критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть
розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до
Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв
дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім.
Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був
ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою.
Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною,
освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом
кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще
оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні
цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив.
Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє
нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці
побилися, і Максим зовсім пішов з дому.
Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато.
Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був
здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти
працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для
держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського
бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер,
коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами.
Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї "мусіньки" в кімнатку, яку за
пропонував Борис.
 На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет
Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували.
Частина друга
Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро,
вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував
так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням
літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись
книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови.
Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та
епікурейську радість.
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той
повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й
купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям.
Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних
квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом
вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески
юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і
запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася
йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й
урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї
колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й
розпусника.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять
дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно
відмовчувався.
Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував
відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло
повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців!
У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім "він
симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: "А, от і
Радченко!"
Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його
опису Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. "Гидким
злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в
охоронця пісного добробуту молодого міщанина".
Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада
секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли
Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати.
Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві,
читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. "Новий секретар був з
усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно
розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері,
силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором".
Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до
культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось у
пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував Зосьці
вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати на його
час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав
картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги він прямо сказав їй
про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з
красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків.
У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той
твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший розділ.
Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого автора
охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося побачити
Зоську, перепросити її, помиритися з нею,
Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця
охопив жах.
Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів.
Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в семиповерховому
будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив
меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрів
односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у
місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і
село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси.
Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому
Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним "прикро, певно,
погордо", її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і
гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки.
Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому
здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра,
юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що
прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою повість про людей.

Остап Вишня

Моя автобіографія
У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт
бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя,
коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського
повiту на Полтавщинi...
Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi
помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.
Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з
другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку.
Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси.
Батьки мої були як узагалi батьки.
Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.
Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про
родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про
прадiда, вона завжди казала:
— Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.
Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було,
батько казав матерi:
— Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила
випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять
чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки
сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
 — Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою
калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди дiти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в
життя втiлилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.
Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.
А письменник — нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його
свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на
руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою
автобiографiю.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе
лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка
дiвається, як бублик їдять".
Бо письменники так, спроста, не бувають.
I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi
письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих
явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи
просто собi толковим кооператором.
Пiдскочать отi явища — i записала людина.
Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа —
картопля, коноплi, бур'яни.
Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи
бур'ян, чи коноплi — амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.
I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть
як слiд подумати?
Зразу ж мати пужне:
— А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?
I натхнення з переляку розвiялось.
Тут i стає в пригодi картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на пiдметi — коноплi. Сядеш собi:
вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.
I все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
— Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не
налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
— Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тодi сто ямки колупаєш, — то погирить
тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на
вербу по галенята.
Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або
восьмерика — моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
— Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то
ж покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"
Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє,
твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили
як вискочить, а кiнь — убiк! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки
очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в
такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для
лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
 Отак мiж природою, з одного боку, та людьми — з другого, й промайнули першi кроки
мого дитинства золотого.
Потiм — оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший
учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед
зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже
він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках
наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди,
коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша
пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли
б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в
книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани,
а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а
посилаючи, каже:
— Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
"Велика, — думав я собi, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба".
Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку — цiлував
баринi ручку, а з другого — клумби квiтковi їй толочив.
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.
I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську
веранду та й шепочу;
— Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов
додому, а батько й каже:
— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там,
побачимо, що з тебе вийде.
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи
семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну
школу.
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-
телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".
Приїхав додому.
— Рано ти, — каже батько, — закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий?
Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як
колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт".
Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь
Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх
чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.
Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився — хай воно йому
сказиться! Все за екстерна правив.
А потiм до унiверситету вступив.
Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, — це "Катехiзис"
Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а
то — напам'ять.
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями
сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi
макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi — трах! Тодi тiльки й
кину.
 Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.
Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика
дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах.
А решта книг читалася нiчого собi.
Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону.
У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:
"Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм — письменником можна
бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, — думаю собi, —
в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, — думаю собi, — робитиму".
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
I пишу собi...
1927-1955

Сом
Ви були коли-небудь на річці на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку
Північний Донець? Не були? Побувайте!
...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то
кажуть, купається в річці. Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька
нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою
соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні...
Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою
зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених
батогах!
А скільки там водяних лілей!
Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-
ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до
іншого.
у Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, —
цілий човник водяних лілей понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній уже
не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе...
Дівчатка їдуть та й співають і "Човника", і "Тихо, тихо", різних чудових пісень дівчатка
співають.
"Тихесенький вечір на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з
пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе "Човник гойдається серед
води" або зворушливо-ніжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше"...
Чарівна річка Оскіл...
А скільки там диких качок!
Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-
довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло...
І вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає
голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають...
А далі — он пробирається качка-крижень з криженятами...
А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки
дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких
ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене
латаття під ними навіть не вгинається, — такі вони легесенькі — болотяні курочки.
До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше—щоб ані звуку, ані шурхоту! На
озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов'язково побачите або білолобу
лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок...
Гуляють качата, у теплій воді купаючись...
 Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток нема! їх як злизало. Вони
або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть!
Небезпека минула, мамине заспокійливе — ках! —і знову весела гра — купання серед
озеречка.
Чарівні місця на річці на Осколі...
Тихо, тихо Оскіл воду несе...
Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч—
велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.
— Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди
там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там
глибочінь! Це так нам дід Панько розповідав.
— Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить,
бульк!— і нема чоловіка!
— А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо.
— Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить, і вертить! Та то ще нічого!
Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панів
було: сидимо ми з паном отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля
пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як
закричить — ге-ге-ге-ге! —та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак
ще раз — ге!— та крилами — ляп! — і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак
плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки:
"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик: "Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там
давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь? Про-опав гусак! Отакі соми бувають!
— Невже-таки сом гусака ковтнув?
— Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва не читали? Мені пан її читав.
— А хто такий Сабанєев?
— А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про
рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки
понаписував Сабанєєв. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись
було впіймано сома вагою на чотириста кілограмів! Он який сом! Двадцять п'ять пудів сом!
Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з
тим сомом було. Да... Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого
сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його,
загострив, приніс до пана. "Ну, Паньку, — пан мене питає, — а чим ми того гака наживляти
будемо?" — "Не інакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, —вже поласував
гусячим м'ясом, і на гусака він піде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже
не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска
сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язані налигачі,
прип'яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за
здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми
гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо,
тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:
Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли!
Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: "Хто
воно ото так виводить?" — "Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на
село через леваду йде". Сидпдіо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак
смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню,
тягне — та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, — кричу я панові, —
налигача до осокора прив'язано! Не одірве! Пускайте!" А пан: "Е, —каже, — пускайте!
Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно як мотоне, як
мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов як мотоне, як мотоне! А потім знов
пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!
— А далі що?— не витримав я. — Ну, водите, а далі?!
 — А далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й
попустить. Водили ми собі, водили...
— Та швидше вже, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?
— Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі та й водимо...
— Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а далі?..
— Ох і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби!
їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви
гадали, що там у того сома всередині було? У череві?
— Гусак?
— Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!
— А що ж там таке страшне було?
— Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой.
Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, —
нема Джоя... Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: "Нема
мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!"
— Як, — питаю я, — не знайдеться? Адже ж знайшовся!— кажу.
— Як ізнайшовся?— підскочив він. — Де ж він?
— Та ви ж його, пане, самі з'їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста
витягли!
Було тоді від пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив
купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув.
— А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?
— Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфимській губернії сом
проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь — це тобі не собака. Отакі соми
бувають! А ти не віриш...
— А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?
— Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома
розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться.
— А чого вони бояться?
— Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому
Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві опинився б! Соми — вони такі!
Сом дуже сильна риба, могутня.
— Одного разу, — розповідав мені один дуже заядлий і дуже справедливий рибалка, — стою
на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трохи нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери.
Добре тоді клювало... Коли гульк — серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко
мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні нема, і вітрил
нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер, мчить. Коли це якраз навпроти
моєї сижі човен як закрутиться на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову
круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, — аж ось таки добре
пірнув, і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте! Рятуйте!" Тихо... І знову
"Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в
човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. "Що таке?" —питаю. "Сом!
Рятуйте!" — "Де сом, який сом?" — "На гаку сом". —"Так одчіпляйте, —кричу, —а то
втопить!"—"Зашморгнуло на руці, не відчеплю!"—Рубайте шворку". —"Нема чим рубати.
Підпливайте, може, вдвох щось зробимо". — "І давно він вас возить?"— "З-під Канева мчу!"
Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому
глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пішов сом понад берегом, і я
встиг за кущ на березі вхопитися... Смикало воно, смикало — не візьме. Я міцно за кущ
держуся, а воно, видно, втомилося... Та де ж не втомитися — проти води стільки ото човна
промчати... "Шворка ослабла, слава богу!" — каже дідок. "Тягніть!" — кажу. "Не підтягну". Аж
ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться, і бульби з рота
бульботять. Так, ніби не скаже: "Ох і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас
до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вір, бо звір. Бий веслом по
голові!" Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: "Амінь!" Показує руку, а вона
шворкою ніби аж перерізана у зап'ясті, пальці пухлі та сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як
човен завбільшки... "Та де, — питаю, — воно, оце страховисько, вас підхопило?" — "Трохи
вище від Канева, — відповідає дідок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі,
похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як
смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби
був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки.
Утримався все-таки. От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світі"
Сильна, як бачите, риба сом.
Сом — риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає.
Дорослий сом. Молоді соменки й соменята — ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі
"вулиці" запливають.
Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...
Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі.
Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий — на спеціальні великі гаки.
Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки
м'яса і т. д.
На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді,
найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського
ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь — звір полярний, а сом любить
теплі води й не дуже холодних звірів.
Як ловити сома?
Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати — підсікайте. Підсікши
— витягайте. Витягли — зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома
в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких
шпротів. Отже, іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу
(якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.
Інтересна риба сом!
За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до
чотирьохсот кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом
важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави...
Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо.
Радянському письменникові не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати.
А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки
трохи довшого.
Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення.
1953

Микола Куліш
Мина Мазайло
Дійові особи:
Мина Мазайло —харківський службовець середніх літ.
Лина (Килина)
Мазайло —його дружина.
Рина (Мокрина)
Мазайло —їхня дочка.
Мокій —їхній син.
Уля —подруга Рини.
Тьотя Мотя —сестра Мини з Курська.
Тарас Мазайло —дядько Мини з Києва.
Баронова —Козино —вчителька "правильних проізношеній" російської мови.
Тертика
Губа —комсомольці, друзі Мокія
Аренський
Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н—ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова, у
тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації.
ПЕРША ДІЯ
1
Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: "Ой, Упю,
тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться! Це ти
купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од своєї
укрмови, ти розумієш?"
Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: "За три сорок!"
Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка
перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші!
Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а
навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила
його правильної російської вимови.
Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а
навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку
пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія.
Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше
приїжджала на допомогу.
2
Входить мати.
Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й відіслала.
Рина
— ...Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у
нас тут статися може?
Мати пішла.
Уля і Рина продовжують розмову.
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити
тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій
закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть
поміняти...
— Ха—ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто...
— Я не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом
закохаєш. ...Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, ...які нагадують два
вечірні озерця в степу.
Уля (до люстерка роздумливо, мрійно)
— Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла
собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ...але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там
не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське.
Рина
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля
Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокій
теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
З
Входить мати. Рина питає:
— Написала?
Мати
— "Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці
листом. Сестра Лина"...
Рина
— А подробиці листом навіщо?
Мати
— Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться...
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді
— То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати!... "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів
укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно".
Мати пішла.
Рина (до Улі)
— Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля (схвильовано)
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до
нього підступитися? З якого боку?
— З українського,... тільки з українського.
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського.
Він же з усіх боків український. ...Не хочу, не можу, не знаю як...
Рина
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це
правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він
одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його
сердечка. ...А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш?
Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі — сама
побачиш...
(Постукала у двері до брата.)
— Моко, вийди на хвилинку!
4
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми)
Рина
— Цс—с... Чого?
Мати {тихше)
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак... з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив,
що вона не сама:
— Ну?
Рина (до брата)
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина (снатиском)
— Розсоха.
Мокій незграбно подав руку.
Рина
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не
знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій
— Бразолійний — темно—синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взяв йти).
Рина (до Улі)
— Бразолійний — темно—синій, розумієш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке,
свіже — бразолійний.
М о к і й (do Улі. Стримано)
— Ви де чули чи вичитали це слово?
Ул я (розгубилася)
— Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло й вподобалось...
Рина (перехопила)
— Улі ще одне подобалось слово... "Бринить", ти казала? ... Що таке "бринить", Моко?
Мокій (м'якше)
— А, "бринить". По—руському — "звучить". Та тільки одним словом "звучить" його
перекласти не можна. "Бринить" має... (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись
про це слово вже питала... Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. ...А я у тебе спитала для Улі, та забула... Ти ще, пригадую,
сказав, що "бринить" — якесь надзвичайне слово...
Мокій (до Улі)
— "Бринить" має декілька нюансів, відтінків. По—українському кажуть: орел бринить. Це
означає — він високо, ледь видко — бринить... Можна сказати — аеро бринить. А от іще
кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледь примітний такий,
бринить... Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки—тільки береться, вона
ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню... (З
гумором.) Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, які що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно любить
українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... надзвичайні.
Мокій
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Рина
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А
мені ніколи, розумієш?
. Мокій
— Гм... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина:
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою
укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улі.)Я не знаю, чого тебе це цікавить.
Ул я (здивовано)
— Мене?
Рина
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
Мокій
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в "Звенигорі" — краса! Стильні, поетичні,
справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах.
Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...
Рина (до Улі)
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
Мокій (до Улі)
— Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова
і... взагалі?
Уля
— Взагалі страх як цікавить!
Рина
— Як стане коло української афіші: читає—читає, думає—думає, чи справжньою мовою
написано, чи фальшивою...
Мокій
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і
досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську
мову...
Уля
— Серйозно?
Мокій
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку —
помилуєтесь.
Побіг.
Рина (до Улі)
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Тепер ти розумієш, як з ним треба
поводитися? Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки
афішу, а там у нього словники, книжки... Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме.
Побачиш яку книжку — і питай, ...а тоді — в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди!
Уля
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Рина
— Попадеш. ...май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки,
розумієш?
Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла.
6
Рина зітхнула з полегшенням. Входить мати.
Рина
— Ну що там у тебе з телеграмою? Написала?
Мати
— Вже й одіслала... Тільки я скоротила...
Рина
— Як же ти скоротила?
Мати
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: "Курськ, Корєнний, 36.
Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди"...
Рина
— Ха—ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!
Мати
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?
Рина
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові? Мати прикусила язика, аж позеленіла.
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Рина (закопію)
— Ослице! Дай я допишу!
Мати (вирвала назад)
— Я сама!
Дзвінок у двері. Приходить Мазайло.
7
В кімнату вскакує Мазайло.
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе...
Мазайлиха і Рина
— Не міняють?
Мазайло
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець?
Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться... Увійшов... а він сухо,
якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" ...вся кров мені збігла в ноги і стала. Питаю і не
чую свого голосу: "Чи можна, кажу, змініти прізвище?" Він подивився і знов: "Вам чого?" ... Як
чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. ...кажу, носю я це прізвище, і воно як віспа на
житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт
взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали
— Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А
він знову: "Вам чого? — питаю?"
Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Рина
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
Мазайло
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалося, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед
ним і мовчав. Мені заціпило... Хтось одвів мене до дверей. Все — яку тумані... І раптом —
перед очима якесь писане оповіщення... Список осіб, що міняють своє прізвище... Я зрозумів,
де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю... і чую... щодалі симпатичніший: "Можна!"
Отак і отак!.. Ура! — крикнуло серце.
Усі радіють і починають думати, яке прізвище обрати.
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанові
— ФонЛілієн!
Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче...
Мазайло
— Він ще не знає?.. Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні
— то через труп переступлю. Через труп!.. Мокію!.. Гей, ти!
Дочка спинила
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
Мазайло
— Тепер не боюсь!.. Аж нічого він не може вдіяти.
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку!
Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію...
Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова—Козино.
Мати з дочкою умовляють Мазайла мовчати про зміну прізвища, бо Мокій може влаштувати
демонстрацію підчас лекції. Атим часом вони викличуть на підмогу тьотю Мотю з Курська.
Дочка запропонувала викликати ще й дядька Тараса з Києва, але мати жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в
нього кури по-українському говорять.
8
Виходить Мокій, продовжуючи агітувати Упю:
— Мазайло—Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім
не те, як якесь заяложене, солодко—міщанське: Аренський, Ленський, Юрій
Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські
— от!
Уля (до Рини)
— Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
1
Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо
віднікується, каже, що не знає. В кіно водив, зельтерською водою з сиропом пригощав,
печиво купляв, провів до самого дому, ще й постояв трохи.
Рина
— І ти не знаєш, як він, — закохався чи?..
Уля
— Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене —
отак. Сказав, що по—українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи
не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире
коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
...А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке
"розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то
криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені
в очі глибоко—глибоко...
— Ну? Ну?
Уля зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Рина
— Мені здається, що він закохався... Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши,
Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв,
а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо. Ну, зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
Уля
— І зробила б, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на
тебе словами отими тощо... аж пахне.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим—то
і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. ...кличу
Мокія.
2
Увійшов Мокій з книжкою, олівцем і сантиметром.
Уля говорить юнакові, що вона прийшла до нього по книжку, але не знає, яку краще взяти
почитати. Просить, щоб він дав їй таку, як сам хоче, наприклад ту, що в нього. Мокій
відповідає, що це книга з української етнографії та антропології. Уля взяла її, подивилась і
похвалила: "Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом..."
Мокій
— А знаєте, як по—вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?.. (Піднесено.) Книжка з
золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті
береги.
Уля (цілком щиро)
— Надзвичайно!.. А скажіть, як буде по —вкраїнському "чулки с роїоиой клемкой"? Отакі, яку
мене. Ось... (Хотіла показати, та засоромилась.)
Мокій
— Панчохи з рожевими бережками... Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або
пустився берега чоловік, по—руському — на проізвол судь-би. Або, нарешті, кажуть, берега
дати... Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано
знаємо українську мову... А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на
одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, базікати,
гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, балакати, цвенькати, бубоніти, лепетати,
жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати,
мимрити, цокотіти...
З
Увіходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбранні. Звертається до Улі, що вона
Баронова—Козино і прийшла, як домовлялися, давати її папі лекції "з правильних
проізношеній". Уля відповідає, що її папа помер три роки тому, вона певне помилилася.
Мокій здогадується, що то до його батька.
Говорить: "Може, до Мазайла ви прийшли?" Вчителька радіє, що згадала нарешті прізвище, і
каже: "Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні—
завтра має змінити його у загсі на інше... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?"
Мокій гнівається і кричить: "Однині... у мене папи нема!"
4
Входить Мазайло, кидається до Козино. . — Жду вас, жду!
Баронова — Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви померли...
Мазайло, сверлячи очима Мокія, запрошує вчительку до кімнати, а син гнівається: "Не дам!
Не дозволю! І жодної лекції!" Потім до Улі:
"Бачите тепер, Улю, який я самотній?.. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче
українського. Слухати не хочуть... Буду на зло, на досаду декламувати українське слово... Не
розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над
глухим степом, як верства в хуртовину... А як хочеться знайти собі такого друга, теплого,
щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з
власного серця..."
Уля (вже никла жалощами)
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати...
Уля (трепетно)
— Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на
дівку з відрами... Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля (мало не впала, обскочила)
— Он ви що! Не хочу!
Мокій іде у наступ, говорить, що вона ж українка, і прізвище у неї українське — Розсоха, та
що там прізвище — у неї очі українські, губи, стан! І він це може довести за допомогою науки
— антропології. Мокій починає обмірювати Улю сантиметром і пояснює, дивлячись у
таблицю, що у неї скрізь "український індекс": зріст, довгі ногі, смаглявість, темні очі тощо. І
наполягає на своєму:
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля (тихо)
— Українізуйте, Моко.
Мокій (узявши Улю за руку)
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете... Що там українкою. Ви станете... більш культурною,
корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до
мене, а я до вас...
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на
мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло уводить Баронову— Козино і починається урок. Вчителька хвилюється, ніяковіє,
потім вирішує почати, як у гімназії — з молитви. Обоє натхненно і зі слізьми вичитують
молитву. Далі Баронова—Козино говорить, ніби у класі перед учнями. Починають розучувати
вірш "Сенокос". У Мазайла ніяк не виходить вимова російського "ге". Він у відчаї. Вчителька
заспокоює його, просить не хвилюватися.
Мазайло
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме "ґе" увесь вік мене пекло і кар'єру поламало... Ще
молодим... Губернатора дочка оддаля закохалася мною.... Почувши ж з уст моїх "Ге", "ге" —
одвернулась, скривилась.
Мокій вирішує перешкодити навчанню батька, одчиняє двері і починає вчити Улі української
мови, читаючи народну пісню "Брат і сестра". У неї не виходить українське "ге". Далі чути
почергово то голос Мазайла, то голос Улі. У першого тик І не виходить з російською вимовою,
а у другої — з українською. їхні вчителі сміються, щоб досягти успіху, заміняти один звук
іншим, близьким, виходить ще смішніше. Нарешті, зрозумівши, ідо нічого не вийде в
обстановці перекрикування, обидві лекції припиняють і переносять на завтра.
7
Батько з сином сваряться. Мокій у запалі про батька: "У криницю його з новим прізвищем!"
Мати трагічно: "Боже мій, почалась катастрофа! Що робити?" Мокій далі допитує батька, чи
він справді міняє прізвище. Раптом дзвінок у двері. Це приїхала тьотя Мотя. Мати радіє:
"Слава Богу! Спасителька наша приїхала".
8
Рина на ходу доказує тьоті Моті, яка в них сталася катастрофа в домі. Усі вітаються з тіткою, а
вона весь час намагається щось сказати. Нарешті це їй вдається:
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі затривожилися, почали
розпитувати.
Тьотя
— Не бачили, не читали? "Харків" — написано. Тільки но під'їхала до вокзалу, дивлюсь —
отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь — не "Харьков", а "Харків". Нащо, питаюсь,
навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А—а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
— Чули? То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло—Квач — отож треба додати...
Тьоти и здивуванні й з огидою питає Моку, невже він справді за "Харків" і за Квача?
Мокій у роздратуванні кричить
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! {Вибігає.)
Усі бідкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а Рина —
оженити.
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати заплакала
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова
уникали...
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Раптом дзвінок. Приїхав дядько
Тарас.
Мати й Мазайло (з жахом)
— Що?
Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас арештовано!
9
Дядько Тарас (на дверях)
— А де тут у вас ноги витерти? Всім як заціпило.
Тарас:
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі "Харків"
написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, —
приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ
1
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі і повідомила, що настав вирішальний день: тьотя
Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища. Мокій же запросив комсомольців.
Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат хоч з дядьком
посварився за стрічку, за якийсь там стиль, від самого ранку гризуться.
Чути Мокіїв голос: "Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це". Дядько у відповідь: "Не
шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!"
Потім Рина взялася розпитувати Улю, як у неї просувається справа із закохуванням Моки.
Рина
...Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що
тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою і можна обдурити?
Ул я (новим якимось голосом)
— Нічого подібного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по—українському кажуть: ночью при звьоздах
не спітся?
-Ну?
— Зорію. Правда, прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, ти сама ним,
ідійотко, закохалася?
Уля (зашарілася)
— Ні, ні...
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по—дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти
його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?..
Улю! Ще раз молю тебе і благаю!.. Уговтай Моку, ні — власкай його, улести, укохай!..
Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!..
— А знаєш, Рино, жінка по—вкраїнському "дружиною" зветься?
— Ну?
— І знаєш, "дружина" — це краще, як "жінка" або "супруга", бо "жінка" — означає
"рождающая", супруга ж по—вкраїнському — "пара волів", а "дружина"... Ось послухай:
рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько...
Або по—вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш,
Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть
поруч з чоловіком, це краще, як "жениться на ней", — ти чуєш?
Рина
— Дуреля ти... Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії
навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала...
Рина (до неї)
— Са—ма?!
2
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Та р я с
— Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми рясейіщши в нашій мові ніколи не заводили, а ви
що робите? ...Є СВОЇ СЛОВО "універсал", а ви "маніфесте" заводите... Рідне слово "пристрій"
нн на "нітрат" обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і
блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово "просорушка"
за "шеретовку" править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова
ваша радянська нешерстована... [шеретувати — очищати].
Мокій
...Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати...
Суперечка закінчується тим, що Мокій, зачиняючи двері, прибив дядькові носа і ще раз
обізвав шовіністом.
3
Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Та р а с (не помітивши їх)
— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного
отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки!
Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!
Помітив тих, що увійшли.
...По—їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров,
товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?
4
Увійшли Мазайло, Баронова—Козино.
Тьотя Мотя (доМазайла)
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—руському. Донські, кубанські,
запорозькі. Тарас Бульба, наприклад..
Дядько Тарас (витріщивсь)
— Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос
виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто... Єто ж просто
безобразіє!
Дядько Тарас аж отетерів, здивовано перепитував: "Говорили по-московському?" На що
тьотя відповіла: "А ви думали, по-вашому, по—хохлацькому?"
Дядько Тарас
— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по—вкраїнському! Чуєте? Виключно по—
вкраїнському...
Тьотя Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить
нікада.
Тьотя
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько
— Він не говорив, але він... боявся говорити. Він — наш.
5
Увійшли комсомольці: один з текою [папкою], другий, чубатий і міцний, з футбольним
м'ячем, і третій — маленький, куценький, з газетою.
Вони роздивляються і обмінюються репліками: "Та—ак. Обставинки суто міщанські", "Чи
варто й ув'язуватися?..", "Парень просив — треба помогти..."
Увійшов Мокій
— Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховався отут із своєю укрмовою... Сиджу сливе
сам удень і вночі та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну
нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове
будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не
складеш... От... Сідайте! Зараз почнемо.
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м'ячем
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за
українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі "Комсомольця України" не
передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!
7
Усі зібралися на дискусію. Комсомольці знайомляться з присутніми. Тьотя Мотя кокетує:
"Мені б років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене
вийшла!" Зачувши прізвище комсомольця Аренського, Мазайли і всі в захопленні — яке
чудове! Тоді інші комсомольці підкреслено називають свої: "Іван Тертика, Микита Губа".
Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не із запорізьких козаків—отаманів, але той
не знає, чим дуже розчаровує дядька. .
Тьотя Мотя не знає, як почати дискусію, і повторює вичитану нею глибокодум —ну фразу:
"Життя — то є все..." Потім, нарешті, здогадується і пропонує обрати президію у складі
одного "председателя". Просить подати пропозиції щодо цього. Усі кричать, що хочуть
обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: "Заперечень немає?" і бере слово:
...Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй—богу!..
Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По—милому, по-хорошому...
Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що треба
проголосувати.
Тьотя
— Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила
гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?
Дядько Тарас
— Не з тих Тертик... Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Р и н а (до неї)
— Улько, ти що?
Уля
— Ой... (Тихо.) Помилилась...
Тьотя
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас знову
утримується.
Рина (доУлі)
— Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя
— П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер... (Грізно
зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче
починати.
Тьотя пояснює, чому йому слово першому:
— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі... соцілістичеського
лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку
прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним
человєком, ти хотів його...
Мазайло не витримав
— Утопити в криниці.
Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.
Тьотя поцокотіла каблучкою
— Я сказала — слово має Мокій.
Мокій
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести
скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності,
...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високості
інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи... замість
українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих класних дам за
програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи електричну
мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...
Тьотя Мотя не витримує:
— Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій
— Я українець!
Тьотя
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть
мені, кого у вас називають українцями?
Мазайло, випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не
малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, ці українці — якої нації. Мазайло пояснює, що
частина з них — наші малороси, тобто руські, а частина — галичани, австріяки. На це тьотя
зауважує:
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я
розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Дядько Тарас
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два
роки, як написано першого слов'яно—руського словника... найперший слов'яно—
український словник Лаврентія Зизанія—Тустановського... Ау вас тоді писаний словник був?
Був — питаюсь?..
Мокій
...Я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці,
яких одірвали од нас, а нас од них... (До батька.) А твоя теорія, що українська мова є
австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти
валуєвський асистент, папо!
Мазайло хапається за серце і говорить, що серцем передчуває — нічого доброго з цієї
українізації не вийде. Йому заперечує Губа, що вийде. Тертика підтверджує: "Капітальний
факт!" — і бахкає м'яча ногою.
Тьотя
— Ви серйозно чи по—вкраїнському?
Мазайло
— А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем
передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного
службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Дядько Тарас
— їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу
не було... Попереджаю!
Мокій
— Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян—українців, хто?
Тьотя:
— А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
Знову розгорається сварка. Дядько Тарас пив воду й аж захлинувся, потім, прокашлявшись:
— Наші селяни не українці! Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають
за українців. Та після цього й ідіот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова!
Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою:
— Слово маю я! Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще
темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою
балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці
балакають цією мовою?
Мокій
— Так! І партійці, і комсомольці.
Тьотя
— Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного. Всі говорять
руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам їїтрошки попсували
євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати.
Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі "Дні Турбі —них" — я бачила в
Москві... Це жтака розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі
на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани!.. І хоть би
один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного!.. Всі, як один, дикі й жорстокі... І тобі,
Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового
папиного прізвища! Та в "Днях Турбіних" Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це
туман, чорний туман, каже, і все це минеться... А якби ви знали, якою огидною, репаною
мовою вони говорять на'сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже
правда, що "акушерка" по-українському "пупорізка"? Ха—ха—ха... Невже "адвокат" по-
вашому — "брехунець", а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі—хі—хі —
стілець!
Тут як не вихопиться дядько Тарас:
— А по—вашому як буде "акушерка"? По—нашому "повитуха", а по-вашому як?
Тьотя Мотя
— Акушерка.
Дядько Тарас
— Нічого подібного! "Акушерка" — слово французьке, "адвокат"—латинське, "лямпа" —
німецьке. По—нашому білет — "квиток", а по—вашому як?
Тьотя
— Білет.
Дядько Тарас
— Адзуськи! Білет — слово французьке.
Далі знову розгорається суперечка у досить грубій формі, хто у кого яке слово вкрав. Дядько
Тарас кричить, що крали й вони, та не ховались, а тьотя Мотя — що теж крали, та хоч
переробляли, а українцям ліньки було й переробити. Нарешті тьотя Мотя пропонує
припинити дискусію. Знову проголосували, Уля знову завагалася, але все—таки підняла руку.
Тьотя
...Маю пропозицію: змінити прізвище "Мазайло" на інше, більш людське, а яке — то
придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом.
Мокій
— Маю пропозицію: прізвище "Мазайло" не міняти. Навпаки — додати до нього десь
загублену другу половину — Квач...
Між тим комсомольці провели миттєве "засідання" комсомольської фракції і висунули
пропозицію:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку
пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму між вільних безкласових людей
поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, й не буде окремих прізвищ.
Дядько Тарас
— Аяк?..
Губа
— А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища
матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у
всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-им, що нумер його трудової
книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубощітки буде 35—51. Отже, ми,
Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на
далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша
Мокія — не міняти прізвища "Мазайло", тим паче, що воно просте, демократично—
плебейське... Навпаки, прізвище Мазайло—Квач, по складах видно, трудового походження.
Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймні, робили мазниці й
квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна
помада.
Тьотя Мотя
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один
(на себе), два, три, чотири...
Рина до Улі, що не підняла руки:
— Улько—о!
Уля
— У мене рука болить... Веред...
— Який веред? Де?
— Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.
— Ліву підніми!
— Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть...
Уля
— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти...
(Вибігла.)
Тьотя Мотя
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два,
три, чотири...
Дядько Тарас
— Адайте мені тепер слова, бо я, мабуть, буду п'ять...
Тьотя Мотя побачила, що погано — вийде чотири на п'ять, і дає слово Тарасові. Той починає
вичитувати із записної книжки різні історичні факти, тьотя його відкликає і тиче свою записну
книжку з іншими фактами, що свідчать на її користь. Вони тихенько, по секрету,
сперечаються, і тьотя Мотя спішить оголосити, що дядько Тарас пристає на її пропозицію.
Дядько Тарас
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші,
почувши, що ти міняєш прізвище...
Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислі, як важкі хмари, як туман, покрили посивілу
голову. Заскакав якийсь дід—запорожець. Забриніла козацька пісня.
Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... Запорожець славний
був і колеса мазав. ...Отож і Мазайло—Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля —
мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти
моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем ...Я — твій прадід Василь, що надіявся
на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло—Квач прозивався і чумацькі колеса мазав.
Як рипіли
вони на південь — мазав, як рипілина, північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти
моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі під № 31 — 51.
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у
всесвітній нумерній системі.
Дядько Тарас (Мазайлові)
— Уля втекла, й я, мабуть, буду п'ятий. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь "маз"
залиш! Га?
Мазайлові здалося, ідо підскочив ще й четвертий дід з квачем і хоче його задушити. Він
скакує і не своїм голосом кричить:
— Ой—о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте...
Тьотя Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Оповіщаю конкурс.
Починають придумувати і вигукувати прізвища: "Мазов! Зашомгз (це дядько Tapac)
Мазеленський! Де Мазе! Рамзес! Фон Мазел! Рамазай—Арзамасові Мазайловський (це
знову дядько Тарас — схоже на гетьман Виговський)) Мазайлович (схоже на гетьман
Самойлович — не перестає мріяти дядько Тарас)-". Нарешті Рина вигукує: "Мазєнін" — схоже
на Єсєнін. Більшість з радістю погоджується.
Мазайло
— Деці маї! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити,
і мене здається — Мазєнін найкраще.
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Рина
— Ну, Улюню, золотко, ну?
Уля
...Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із
вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...
Рина
— Пам'ятаю! Ну?
Уля
— Ото і запали мені вдушу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже,
Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й
подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова
аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647—й. Дивлюсь, під ними примітка: Чуб римське
п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного
іновця — квартири нема, то він по бібліотеках гріється, —дізналася, — Чубинського, том
п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній [бібліотеці ] насилу знайшли. Додому не дають, дак
я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері я стала перед Мокою та... читаю вірша.
Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав... Стиснув мені руки, в очі дивився:
"Улю, — каже, — Улю... Давайте разом... читати".
Рина (злісно)
— Ха—ха—ха.
Уля
— Давайте разом жити... Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не
проживу...
Рина
— Так і сказав?
Уля
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! УРини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно!.. Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш?
Ул я (здивовано)
— До якої тітки? Чого? У мене жодної тітки нема.
Рина
— Сьогодні, зараз ти скажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки, в Одесу, розумієш? І тільки тоді,
коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазє-ніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до
нас, розумієш тепер?
Уля
— Рино!
Рина
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав
заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш
його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
Уля
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Рина
— Улько! Ти мусиш!..
Уля
— Не можу! Я... Я сама вже українка... УРини трохи не вискочили очі.
2
Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха:
— Що? Що—о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя
баба по—малоросійському говорила.
Уля
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські,
ноги українські, все, все.
Жінки здивовані, до чого тут ноги. Уля їм пояснює, що в антропології пишеться про те, що
українці здебільшого довгоногі, і що нема гіршого, як коротконога жінка. При цьому гордо
витягує свою ногу. Усі одразу глянули на свої. Потім почали дружно умовляти Улю, що Мока
просто захворів на українські фантазії, що він покохав у ній тільки українське і хоче зробити
на ній українізацію...
Тьотя Мотя
— Боже!.. По—моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі україні-зірованной.
Рина
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі...
Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або—або... Все!
Пішли. Тьотя, побачивши, що всі вийшли, повернулася до дзеркала і почала пальцями
вимірювати свої ноги. Рина визирнула з дверей і здивовано: "Тьотю?" Та зніяковіла: "Я зараз.
Це у мене підв'язка спала..."
3
Увійшли Уля і Мокій.
Мокій дуже радий, ласкаво говорить до Улі, читає вірша. Уля ж повідомляє йому, що їде
жити до тітки в Одесу.
Мока приголомшений, допитується, чому, на що дівчина відповідає: її примушують
"нєпрєодолімиє прєпятствія..." Юнак розгублений — як же це так. Цитує вірша: "Сиди один в
холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема".
За дверима чути спонукальне шипіння Рини.
Ул я (щиро, з болем)
— Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?
Мокій
— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
Уля
— Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння.
Мокій (глухо)
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
Уля
— Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий...
Мокій
— Ну, недомека...
Уля
— Поцілуйте ж, недомеко милий...
Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить, щоб
вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою: "Ні!
Прощайте!"
Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи.
4
Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що треба
зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує: "Ах, який
момент був! Такого моменту вже не буде".
5
Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і кричить,
що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:
— Харківський окрзагс на підставі артикулу 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та
шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.
Загальна радість.
6
Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі
продовжують радіти, читати рядки з вірша "Сенокос" і приміряти на себе нове прізвище.
Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому
дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем.
7
Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до
дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам перед
люстром:
— Однині я — Мина Мазєнін.
Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим
чинам. Милується прізвищем.
8
Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує уявну
розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру.
Мазайло вклонився
— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича
Мазєніна!..
Мазайлиха
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!..
Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли
продовжують милуватися своїм новим прізвищем.
10
Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з кимось
розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру.
Мазайло (замріяно)
— Слово має Мина Марковим Мазєнін.
Мазайлиха (замріяно)
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
Мазайло
— Браво! Хай живе Мазенін!..
Мазайлиха
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...
Рина (замріяно)
— Рині Мазєніній...
Мазайло
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим...
Мазайлиха
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...
Рина
— І дочка Мазєніни... (Замислилась.)
11
Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем.
Мазайло
— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Марковича".
Рина
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла тьотя Мотя і здивувалася, чого всі плачуть. їй пояснили, що з радості, що нарешті
вони — Мазєніни.
Тьотя й собі слізку вронила
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та,
жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва—Темброва — зовсім інша річ...
Увіходить дядько Тарас, сумно питаючи, чи нікому він тут не потрібний. Відповідають, що не
потрібний, хіба що хай двері відчинить, як хто прийде поздоровляти.
Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув М о к і й
— Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні. Тоді дядько Тарас, дивлячись у дзеркало:
— А собі ти ще потрібний?
Знову починає лаяти себе, обзиваючи різними прізвиськами. Задзвонив у сінях дзвоник.
Дядько пождав, чи не вийде хто відчиняти, нарешті вирішив відчинити сам.
14
Увійшла Баронова—Козино з букетом квітів.
Побачивши, що в кімнаті нікого немає, занервувалася. Виходить дядько Тарас, і вона його
питає, чи вдома Мазєніни. Дядько вирішив помститися і сказав: "Зайломази, ви хотіли
спитати?" Баронова—Козино пояснює, що він, мабуть, не читав публікації в сьогоднішній
газеті. Дядько Тарас у гніві кричить: "А в завтрашній буде моє спростування: тільки
Зайломази!.. Як це так: раз, два — і вже Мазєніни, га? І розповідає, що за царських часів дуже
важко було змінити навіть непристойне прізвище. Почувши одне з таких прізвищ, Баронова
—Козино знепритомніла. Дядько Тарас знічев'я читає газету, і, побачивши підпис "Іона
Вочре-вісущий", регочеться: "Люблю зладєя!" Вчителька очулася і образилася: "Ви ще й
смієтесь! Ви ще й глузуєте!" Дядько Тарас відповідає: "Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім
не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись".
15
Широко розчиняються двері, входять усі Мазайли, тьотя Мотя. Баронова— Козино привітала
Мазайла та всіх присутніх.
Баронова—Козино
— А не забули ще... Пахнєт сеном над...
Мазайло продовжує вірш, усі підхоплюють і разом натхненно декламують, намагаючись
дотримуватися "правильних проізношеній", але у них це виходить дуже смішно.
Дядько Тарас демонстративно починає читати слова однієї старовинної народної пісні, а
Мокій — іншої. "
Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєнін! Ура—а!
Дядько Тарас
— Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський!
Мокій
— Мазайло—Квач!
Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова—Козино, Рина оточили Мокія, закружляли навколо
нього, переможно закричали, приспівуючи "Сенокос".
16
Раптом увійшли: Тертика з м'ячем і з газетою "Комсомолець України", Губа і в перспективі за
ними Уля.
Мокій (дo них)
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Комсомольці розпитують, з чого це
такий шум учинився. Тьотя Мотя показує
на газету, просить почитати голосно, щоб усім—усім було чути. Губа придивляється, починає
читати, але не там. Його поправляють, а він раптом вичитує зовсім інші рядки в газеті:
— "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено
з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла—
Мазєніна..."
Усі ойкнули. Кинулись до Мазайла розпитувати, що ж це таке, невже правда, але той
занімів...
Тертика (до Мокія)
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії...
Уля
— Це я... Побачила — наші... йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не
поїду.
Мока в радості й захопленні:
— Ну, Улю!
Натхненно читає вірша, комсомольці підхоплюють його, а Тертика говорить:
— Скоро скажемо всім Мазєніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив, за ним Мока та Уля.

Богдан-Ігор Антонич

Різдво
Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Володимир Сосюра

Любіть Україну
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,
В огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!

Олександр Довженко
Зачарована Десна
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя
дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки
з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна "усвідомити
свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел".
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє.
Мати, бувало, говорила: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб
проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість". Влітку город так
переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну,
перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на
вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти
боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого
Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою
землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні
слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати
ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і
крадькома—таки спалила книжку. "Любив дід гарну бесіду й добре слово".
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх,
"розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що
росло і рухалось навколо". Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От
раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про
все, поки й "не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною".
Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи.
Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити
бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати
малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль
швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати
ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків, хлопець натрапив на
моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати
морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов
жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і
пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед
з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати.
Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.
 "Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати,
шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу
і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу.
Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати
безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких
належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.
Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та
інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала
сину чи святому духу — голубу".
Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них
ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не
могла прожити й дня. "Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з
натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була
творчість її палкої, темної, престарілої душі". Прабаба проклинала онука за висмикану
моркву, а в малині лежав "повержений з небес маленький ангел" Сашко і боявся
поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині
побажання.
Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона
переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину
далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що
добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до
хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братиків і дві сестрички.
Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна
повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим "простору й краси
вистачало". На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням
монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся
дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, "як солдат
звикає до грому гармат". І думав: "В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі,
серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість
до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла
внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.
Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба
лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у
руках сам диявол за те, що він чорнокнижник...
...Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно
летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на
горищі і крала у піст з комори сало".
Мати вважала, що буде в раю між святими "як боляща великомучениця" і так часто
показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.
"Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба
було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?" — подумав
малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж
приспівуючи, наче колядку.
Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив
"творити добрі діла" — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до
церкви або рятувати ластів'ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і
Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато
всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят
виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота,
надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в
полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював
покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що
його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда,
але той його не помітив. Тоді він пройшов ще
 раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше
нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати
привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й
думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні
ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних
і прикрих речей. "Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає.
Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска
сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести
велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому
п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або
сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось
перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І
приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі.
Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками,
скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло.
Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому
насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що
кисле, виявляється солодким... І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і
лошам, як з чоловіками... Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний
щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі... Любив співи дівочі, колядки,
щедрівки, веснянки, обжинки... Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене
хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б
сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси".
Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну,
про трави, про таємничі озера. "А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні,
мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на
землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й
добро". Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все
викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й
Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають,
як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день.
Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько дізнався про нещастя на
ярмарку, гнав коней тридцять верст. "З чим порівняти глибину батькового горя?
Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім'я боже, і бог мусив мовчати...
Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати в нього над
Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи
нам всім до одного".
"Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була
темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку:
тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з
якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і
чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як
гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над
самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість.
Зневажав начальство і царя...
Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий
безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую
укрили брудом і рванням...
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він
годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі
переорав, поки не звільнився від свого смутку".
 Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі
в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у церкві.
Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину у ночвах.
Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А
мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і повідомила, що
померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати. До
двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили жебраків, але мати
подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З усіх старців батько
визнавав тільки одного — Кулика, і то лише за те, що той ходив з бандурою і співав не про
божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах
запорізьких, але він не вмів.
"Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на
сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї
радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення
природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді
потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут
починалася наша слава".
Одного разу трапилася така повінь, якої не пам'ятала навіть столітня прабаба. У батька
був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати
рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько відмовлявся, бо не
може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в'язницею, і батько
погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта підпливли до затопленого
села. "Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце.
Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився
зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше,
веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало
на сонці.
Весна красна!.."
Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—
мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія
ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема
Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших прикметах
дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід. "Скоро з—за хати виплив невеличкий
човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука.
Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально—
релігійний рівень парафії".
Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба
не "воскресенія день", а "вниз по матушці" заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за
красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав,
що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен
похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним
попадали і дяк з паламарем. "Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються
стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе,
з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й
голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до
верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть
паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік".
Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною,
через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква,
переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а
матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені
моторошно гойдалися на
шибеницях. Не стало прекрасного села. "Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма
смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на
шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених
кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на
палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками
останньої війни людства..." Не можна закреслити у пам'яті тих страхіть, які зазнав
багатостраждальний люд.
Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на
косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і втопитися
може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—таки. Нарешті
відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається.
"Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не один десяток років буде
проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і
стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні
наклеп лихий".
Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь
дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім.
Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами.
Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже
на березі Десни. "А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці.
Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз,
убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І
вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина.
В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує риба".
Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь
здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали
аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а
потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і
Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то "світ споганіє", і "не буде вже сінокосу тоді, ні
риби".
Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе.
Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж
вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: "А хто там нас знає,— якось журливо проказує
мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики
ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє
зосталось". Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував,
"що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку".
Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би
мовити, "фамільна ворона" Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько
Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був
поганим. Але, "як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був
косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його
Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи
ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну
кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша". У всьому ж іншому він був людиною
немудрою і слабкою.
Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на
пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж
перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв
усе сіно.
А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб
не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину
мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була
старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а
коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець
висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав,
собака теж зробився невеселий, зате качки "раділи, гуляли, плескались". А у Тихона ні на яку
іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір.
Вовки перевелися.
А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. "Один лише раз по висипу Десни
пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме". Одного разу "...ми з батьком
поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха,
небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому
просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. "Скинься, рибо",— думаю,— скидається
риба. Гляну на небо: "Зірко, покотися",— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав:
"Дайте голос, трави" — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом
берег: "Явися на березі лев",— появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з
китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою".
Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає
від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев
стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той
умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь
біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев
почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз
рикне. Але лев не обзивався, і малому "так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було
красиво скрізь і не зовсім спокійно", бо йому "наскучили одні телята й коні".
На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з
клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не
пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили.
А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго
жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж
ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений,
худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом
виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів,
розчулився: "Отаке буває на світі! Простий "собака, а так збентежить чоловіка". "Мати
плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: "Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте,
собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?"
Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огірки в зубах і
складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж
Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми —
своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. "Мати
запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому
сміялись з нас".
Або ось про коней... "Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру
таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування
через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько
часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті,
стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас,
пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго
дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око".
Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої
пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що
паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і
часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй треба б
геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під
хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня.
Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати
дозволяє, і чується колядка: "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір..." Світ для
хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все
виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не
продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж
підспівує щось небуденне, "лине десь у просторах свого серця".
Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию
свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. "Так і не продав я його по сей день.
Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не
обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну".
Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і
повели до школи.
Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив
золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель
спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—таки ледве
вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати батька. Сашко
відповів: "Батько!" Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє
програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель
промовив: "Не развитьій!" — і відправив геть.
"Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає,
забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода,
між берегами часу". Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався
загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його
повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.
Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. "Я не
приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь
належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до
моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту
лише "помилку", яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх
епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття
зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли
висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва,
нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного
суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим
промінням часу, безбарвний.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все
минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє
сучасне..."
Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони
горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої праці.
Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.
Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах
незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок
немає, і водяних—мірошників теж. "Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло
робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так
соромно відпочивати там, де працюють люди?"
Давним-давно "Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і
на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи
малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-
давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались
тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком з
широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я
завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені
подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні
роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав
рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись
часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах".
Андрій Малишко
Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала, І твоя незрадлива материнська ласкава

Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава
усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до
болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до
болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська
любов.

Олесь Гончар

Модри Камень
(Новела)
Бачу, як ти виходиш з своєï гiрськоï оселi й дивишся вниз.
— Терезо! — гукає тебе мати, а ти стоïш не озиваючись.
— Терезо!
А ти посмiхаєшся комусь.
Вiтер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згiр'ях, i облизане
камiння смiється до сонця.
— Терезо! Кого ти виглядаєш?
А ти здiймаєш руки, мов хочеш злетiти.
— Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вiтру, мов
блакитний дзвiн.
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно i чужо, коли я постукав у твоє лiсове вiкно. Чув, що в хатi не сплять, але нiхто менi
не вiдповiдав. Там радились. З-за причiлка било снiгом i засипано менi очi. Бiлий вiтер
стугонiв у порожнечi гiр.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справдi цей стук могли почути там, далеко внизу.
— Просiм, хто ви?
Що менi казати? Хто ми?
— Своï,— кажу i не чую власного голосу. Третю добу замiсть вода ми ïли снiг. — Своï,—
хриплю я щосили.
Тодi в хатi задзвенiло, мовби сонячний промiнь зламався об шибку.
— Мамо, то руськi!
Боязко й недовiрливо вiдчинилися дверi. Я зайшов до кiмнати, тримаючи автомат
напоготовi. Натиснув лiхтарик, i в смузi електричного сяйва завмерла бiля столу злякана
мати, а ти бiля високого лiжка застигла в подивi, закриваючи груди розпущеними косами.
Я загасив лiхтарика i сказав завiсити вiкна.
Мати свiтила лампу, а сiрник дрижав у ïï руцi. Ти стояла на стiльцi боса, закриваючи вiкна.
Я стидався дивитись на твоï бiлi стрункi ноги, але, одвiвши погляд, все одно бачив ïх весь час.
Скочивши з стiльця, ти стала навпроти мене. Тiльки тепер я помiтив, який подертий на менi
був халат. Ти теж була в бiлiй сукнi, i на рукавi чорнiла пов'язка.
— Так оце такi... руськi?
— А якими ви уявляли?
— ...Такими...
Ти простягла менi свою бiлу руку. А моï були мокрi, червонi, незграбнi, в брудних бинтах.
Бинти нам правили й за рукавицi, котрi ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.
— Хто у вас буває?
— Днесь нiкого, пане вояку, — озвалася мати.
Вона стояла бiля кахельного камiна i давилась на мене сумно.
— А по кому ви носите траур?
— По нашому Францiшеку,— каже мати.
— По Чесько-Словенськiй республiцi, — кажеш ти. Виходжу надвiр, минаю кошару, в якiй
глухо гуркотять вiвцi, i тихо свищу. Вiд скирти сiна вiддiляється Iлля, бiлий, мов привид.
Замерз, лається i питає:
— Що там?
— Можна.
— Брати й баян?
— Давай.
Знову заходимо до кiмнати. Побачивши плитку, Iлля всмiхається, ставить бiля дверей
свiй баян, обтрушується, здивовано вслухаючись у спiвучу словацьку мову.
— Так ми ж дома! — вигукує вiн вражений.— Я все розумiю!
— Ми також вас розумiємо. Ми словаки.
— Нарештi кiнчилось оте нем тудом, — каже Iлля. — Ми наче знову на батькiвщинi.
Мати вказує на нашу скриню бiля порога:
— Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
— Радiо.
— Радiо! — сплескує мати руками. — Просiм пана — не треба, не треба його в господi! Ви
будьте, а його не треба. Вiд нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францiшека.
Ïï син Францiшек завжди сидiв над своïм радiо до глухоï ночi. Слухав i Прагу, й Москву.
Необережний, хвалився всiм на роботi, що вiн чув. А прийшли собаки-тисовцi, побили радiо
та умкнули й Францiшека. В минулий четвiрок розстрiляли його на кар'єрах.
Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажiть, на ласку, який
з ïï мужа партизан? Лiсник собi, та й годi! А також взяли з дому та погнали германам рити
шанцi. Просiм пана, не треба новоï бiди.
— Мамаша, — втiшає Iлля,— воно нiме.
— Не треба, панове вояки!
Iлля бере рацiю й волочить ïï з хати.
Тепла хвиля дихає на мене вiд камiна, варить, як спирт. Чую, як з дрожем виходить з мене
той холод, що ми його набралися в горах. З обережностi ми за три доби нi разу не розвели
вогню. Ми то плазували в камiннi, високо над шосе, то забиралися на самий кряж, звiдки
видно було ще далi — в тилу — всi батареï противника. Викликаючи час вiд часу Симфонiю,
передавали ïй, що треба. З обачностi часто змiнювали стоянки. Це нас катувало.
Перекочовуючи в ущелинах мiж горами, особливо вночi, ми щоразу зривались у якiсь прiрви.
Якби було менше снiгу, ми, мабуть, поскручували б собi в'язи. А так лише пороздирали руки,
позбивали колiна, подерли халати i, — що найприкрiше, — пошкодили рацiю.
— Ось до чого доводять цi сальто-мортале, — сумно констатував Iлля, остаточно
переконавшись, що рацiя не заговорить.
Але головне завдання все ж було виконане, i цiєï ночi ми вирiшили перебратись до своïх.
Ти налила в таз теплоï води. Я розмотував своï руки, але закляклi пальцi нiяк мене не
слухались.
— Давайте я!..
Пальцi твоï були вправнi й повнi нiжного тепла. Зовсiм не болiло, як ти вiддирала
закривавлений бинт. Вiддерши його, кинула десь у куток, а моï руки, попаренi i якiсь легшi,
зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.
— Просiм, панове з Руська, до нашого словенського столу, — каже мати. — Гаряча кава.
Ти подавала.
— Просiм ще- єдну кварту, — казала ти, коли я випив. — Ми ж вас так довго чекали...
товаришу!
I пильно дивилася в вiчi, i я виразно чув, як ти входиш до мого серця.
Куримо — спимо — хилимось. Шiстдесят годин ми не змикали очей.
— Спiть, я ставу на вартi, — кажеш ти. Ми смiємось i встаємо з канапи.
— Кам? — дивишся ти благально.
— Не маємо часу, Терезо.
Мати, блiда й згорьована, щось шепоче, як черниця. Молиться, — думаю я.
— Мамаша, — каже Iлля, — ми ще прийдемо!.. З катюшами та гарматами. Я поставлю вам
новий приймач, i ви будете слухати весь свiт!
— Дай-то бог! — шепоче вона. — Террi, проведи панiв воякiв.
Ми виходимо в слiпу вiтряницю, залишаючи за собою в кiмнатi i свiтло, i тепло, i людську
ласку.
Далеко внизу, як у пiдземеллi, гримить, не вгаває фронт. Туманнi каламутнi заграви жовтiють
за Модри Каменем. Модри Камень — Це по картi. Мудрий Камiнь називають мiстечко бiйцi,
бо Довго не можемо його взяти. Праворуч i лiворуч нього стоять висоти, як бастiони.
Ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу. Над шосе
зупиняємось, мов над бiлою прiрвою. Внизу, по дорозi, чорнiють нiмецькi машини, i шофери
стрибають довкола вогню, розмахуючи руками. Бiлi завiï снiгу вихряться при свiтлi багаття.
Ти розповiдаєш, як краще добратись до млинiв, i, скинувши рукавичку, подаєш руку на
прощання.
— Як ви ся iменуєте?
Тонка рука, вся зiткана з чутливих живчикiв, дрiбно тремтить i грiє всього мене. Коли я глянув
у цей момент на гори, на обшпугований вiтром камiнь, вiн уже був менi не такий чужий, як
досi
— Ми ще зустрiнемось, Терезо. Ми не можемо не зустрiтися!
Ти стояла задумавшись.
— Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
— Ти будеш чекати?
— Хай пан бог видать, що буду.
Я вернувся.
Уже Модри Камень був наш, i шосе наше, i нашi гори. Ще здалека я побачив, що на вашому
подвiр'ï нема нiчого. Чорнiло згарище, i голий димар пiдiймався над ним, як сурма великого
горя.
Пiдiйшовши ближче, я побачив матiр. Зiгнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому
паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлiлий мотлох. Зосереджено оглянувши
його, тут же кидала i знову порпалася, i видно було, що думає вона не про нього, що тi огарки
ïй зовсiм не потрiбнi, а вибирає та перетрушує ïх лише для того, щоб бути чимось
заклопотаною.
— Добридень вам, — сказав я.
— Добридень, — вiдповiла вона i знову зiгнулась над своєю роботою. Вона мене не впiзнала.
А коли я ïй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, i ïï зiбганi безкровнi губи засiпались.
Вона похитнулась, схопившись рукою за кахельний камiн, який тiльки й зберiгся вiд цiлоï
хати. Виплакавшись, розповiла:
Вони прийшли наступного дня вранцi шукати мого мужа.
— Вiн утiк вiд робiт, — кричали полiцiянти, — i був уночi тут!
— Не був вiн тут, — вiдповiла Тереза.
— То зла неправда, — кричали тi. — Ми видiли ноги на снiгу. Ти сама проводжала його з
кимось до гостинця, бо лишила там i своï дрiбнi слiди! — Та й почали все перекидати i на
горищi, i в хижi, i в кiмнатах, потрощили посуд i знайшли той закривавлений бинт.
— Чия це кров? — прискiпались вони.
— То моя, пане полiцаю, — сказала Тереза. — Я була втяла собi руку.
— Кажи дурням! — залементували вони. — Свiжа кров! Тут були партизани!
Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав:
— Ходи з нами! — I повели Терезу на Мiкулов.
Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них i не плаче, та тiльки раз по раз
оглядається.
— Вертайтесь, мамуньо, — каже, — бо вам тяжко iти горi. А як зiходили на кряж, вона все
частiше озиралася назад.
— Чого ти туди пнеш очi? — кричали тi.
— Я хочу надивитись на Модри Камень.
— Маш там кавалiра?
— Мам.
I зiйшли на самий хребет до шосе, де воно повертає на Мiкулов, i вже ось-ось наша
сторона щезне з очей. Стала моя Террi бiла-бiла i пильно дивиться сюди, в наш край. А вони
гонять:
— Iди!
— Панове, хай подивлюся ще єдину хвилю. Хай вiзьму Модри Камень на пам'ятку з собою.
— Ти не на вєснiцу дивишся, — зауважили вони. — Ти в iнше глядиш. Де ще маш кавалiра?
Я теж бачу, що вона дивиться в iнше.
— Ей! — раптом вжахнувся один, наче вжалений. — Вона глядить на Руське!!!
Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки вiдбороняє, а сама все глядить-глядить.
А вже видно було звiдси, як далеко внизу, на виднокрузi, стрiляють руськi...
Хопили ïï попiд руки i кинули перед себе. Штовхали, та пiдганяли, та грозили:
— Не оглядайсь!
А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається.
— Гей, сiчи ïï! — крикнули тi i погнали бiгцем.
А я спiткнулась, бiгши за ними, та впала на камiнь, та й нидiла там уже до ночi...
Померкло, стерлося все. Навiть те, що звуть незабутнiм першим коханням. Чому ж ця
випадкова зустрiч, єдиний погляд, єдина ява у великiй драмi вiйни, чому вона не меркне i,
вiдчуваю, нiколи не померкне?
Ти — як жива. Бо далекi Руднi гори скрiзь iдуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалi
ширше розгортаючись у своïй трагiчнiй чарiвностi. Бачу вже ïх не забитi снiгами, а зеленi,
пишнi, зiгрiтi весняним сонцем, коли полонини, як синi озера, зацвiтають тим першим цвiтом
весни, що по-вашому зветься — небовий ключ.
Ти виходиш на дерев'яний рiзьблений Ґанок у бiлiй легкiй сукнi з чорною пов'язкою на рукавi
i дивишся вниз, за Модри Камень, де колись пролягала наша оборона. Тепер скрiзь уже
поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону ïдуть по асфальту словаки
спокiйними волами. Iдуть i дивляться, як пiдводиться з землi, пнеться до сонця, росте
виноград, потоптаний, розстрiляний тодi.
В такi години ми часто зустрiчаємося з тобою i, сiвши на теплому каменi, розмовляємо.
Т е р е з а. Де ви так довго були?
Я. Уже все закiнчилось. Тепер я вже не пiду вiд тебе.
Т е р е з а. Школи?
Я. Нiколи.
Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас пiсля тоï зимовоï
ночi: менi здається, що не менше, як тисячу лiт!
Я. А менi здається, що я стiльки ж iшов до тебе пiсля
тоï ночi.
Т є р є з а. Нарештi ми знову зустрiлись! Дайте менi вашу руку. Ви вiдчуваєте, як та тисяча лiт
перемiстилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленiтимуть
цi гори i свiтить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь вiд такого багатства!
Я. Нiкуди тепер ми не будемо спiшити, як тодi взимку. Тодi ми майже нi про що не встигли
поговорити. Лютий вiтер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Т є р є з а. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тодi. Слухайте ж! Чуєте,
як лущать зеленi спини гiр, грiючись на сонцi? А небо над нами, весняне й високе, гуде од
вiтру, мов блакитний дзвiн!.. Слухайте ж!

Василь Голобородько
Наша мова
кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо
 Василь Симоненко
Задивляюсь у твої зіниці
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Ти знаєш, що ти – людина…
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Лебеді материнства
Мріють крилами з туману
лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка
в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо,
не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 Василь Стус
Господи, гніву пречистого
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
Іван Драч

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

Дмитро Павличко
Два кольори
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
 Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Маруся Чурай
(Нар. у 1930 р.)
Розділ І Якби знайшлась неопалима книга
"...року божого такого—то, і місяця такого—то, і дня... Чурай Маруся — на підсудній
лаві, і пів—Полтави свідків піддверми".
Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з ревнощів вона
отруїла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свідки. Параска Демиха
розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось передсудом
Фесько — "млинів дозорця скарбу військового". З його розповіді дізнаємося про таємні
побачення Гриця та Марусі за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила спробу
полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напівживу витяг її з води
тоді Іван Іскра. Але на це суд не зважає, бо нині звинувачують її. Мати Гриця привела аж 17
свідків:
...а з тих сімнадцяти має п'ять, котрі до присяги годні будуть.
От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію прозаїчною:
дізнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне
вчиняє злочин — поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину.
Все просто. Картину доповнює заплакана наречена Гриця, якій усі співчувають. А що ж сама
Маруся?
Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина
виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не соромлячись людей, Грицева
мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусі та Гриця. Цинічно
розмірковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала їхньому коханню:
Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб
пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна—де і з ким!
І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не витримала, та
тільки й сказала:
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Відтак за нею мав слово Яким Шибилист. Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого
Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним
опікуватися: "...воювала — за курку, за телицю, за межу". Маруся та Гриць зростали разом та
й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:
 Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь
берега до того. Любив достаток і любив пісні.
Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про
допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що
протестує проти вироку суду — віддати Марусю на катування.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя
хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер
сидить, лиця на нім нема.
Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний
шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім справа. Він справжній патріот, і слова його
— промова патріота і гуманіста:
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа...
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні...
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших
корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного
дару хоч трохи, люди, треба берегти!
Але усе марно. Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до страти на
шибениці.
Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила.
Розділ II Полтавський полк виходить на зорі
А час іде. Усюди точиться боротьба. У боях вирішується доля народу:
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе ніби правильно. Був суді І
винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша
така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на смертний
бій.
Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде,
смерть чи перемога, — Полтавський полк виходить на зорі!..
Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена
Полтава вербові гриви хилить до води...
А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався
вершник по німій Полтаві — у серці міста громом віддалось...
Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького.
Розділ III Сповідь
Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?
Пройшло життя. Не варто було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні
вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Виявляється, життя тяжить її, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зневірена, покинута, і
до того ж, як з'ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі:
 Ой, ллються сльози материнські, ллються! ,
Свята печаль, печаль біз гіркоти.
Загинуть хлопці, та хоча б по—людськи.
А як загинув, як загинув ти?
Вона знає: там зараз полк вирушає у похід:
І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу
падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до
цього непричемна. Я зайва людям на своїй землі.
А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає
тільки Гриця. А я жива... Чого я ще живу?!
І поринає Маруся у спогади.
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам;
граються; слухають розповіді діда Галерника про війни, про полон; щедрують на свята.
Здавалося, що усе життя — це свято.
Чомусь згадались ночі на Купала... Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і
безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до
ранку — ніч і висота.
Але було і перше горе — страшна загибель батька.
Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий
був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили
руки і здали...
А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати
моя впала, і крик замерз у неї на вустах.
А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі
вперше полилася і її пісня.
І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч моя пісню склала не одну, печаль я вже
торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.
Вона так поважала і любила батьків, адже вони були для неї взірцем в усьому. А як
вони кохали один одного! Дівчиною Маруся мріяла, що колись і у неї буде така любов:
Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий...
Відтак вона вимріяла, вигадала своє кохання:
Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.
Тільки мати серцем розуміла, як помиляється дочка, адже Гриць — "Бобренко. Він же
не Чурай".
— Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько, а життя біжить. Наш
батько з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.
Йому сподобалась не стільки інша дівчина, скільки достаток її батьків. Осьде зійшло
материне насіння!
То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата
занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна, і грошей,
грошей треба позаріз!
Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про залицяння Гриця до
Галі Вишняківни, ходила, наче хвора.
Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість
яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забувши про
порядність, насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не
заплакала при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що
не було бажання жити:
А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І шла крізь очі, мов крізь
колющину, Обдерта до кривавої роси.
 Але не хочеться згадувати лише гіркі дні. Були ж колись щасливі:
Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось
було священне, таке, чого не можна осквернить.
Як вони з Ірицем колись мріяли про майбутнє! І все Гриць, було, промовляє: "Затям,
любов любов'ю, а життя життям". Чого він боявся, адже ніколи не був боягузом у бою, а тут
не може обрати, та ще й виправдовується:
Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні.
А Ірицева мати не відступалась від свого. Кожного дня жалілася на неіснуючі злидні,
говорила, що треба брати дівчину заможну, а любов до Марусі лише хвороба і треба
видужувати. До того ж, Маруся надто розумна:
Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?
І під впливом материних речей Гриць обирає... Галю.
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому
— нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. І одного разу він знову прийшов до
Марусі. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй. Адже він кинув н
на неславу людську, саму зі своїм болем. Та ще ж їй і дорікає:
Тобі дано і вірити й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві
хати. А ще нелегше — жить на дві душі!
Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи її простити, а матір — благословити
їхній шлюб. Та Маруся знає ціну тим клятвам:
— Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме
між нами. А з чого, Грицю, пісню я складу?
Почуття людської гідності ніхто в ній не знищить — ні Гриць, ні Галя, ні поговір
людський. Та й не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання, навіть
намагаючись зректися свого життя:
Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те
прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.
З розпачу зібрала Маруся зілля, про яке знала від бабусі. Зібрала для себе, бо несила
було жити. Тепер, коли Гриць випадково випив її отруту, вона ще більше прагне смерті, як
жаданого спочинку:
Хоч там уже дихну на повні груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще.
Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас.
І от останній ранок.
А, може, я і справді вже причинна?
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну,
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Мати принесла для неї новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона сподівалася бачити
дочку гарною, щасливою, та не судилося. І Маруся перебирає ще бабусине намисто, одягає
білу сорочку:
Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті.
Розділ IV Гінець до гетьмана
Палає Україна. Скрізь точаться бої:
У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець "гінець доганяє
світання". Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на
справедливість. Його путь лежит до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький.
Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі
од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають.
І ось він дістався до гетьмана:
 ...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.
Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі...
Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя!
До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавського полку.
Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну історію Марусі Чурай і попросив
заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може, згадав славного
Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.
Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
що й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував, —
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!..
...Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: "Тату!"—
і перейшов той стогін у пісні.
Отже:
Богдан подав наказ гетьманський свій — уже печаттю скріплений сувій.
Що в ньому? Чи встигне Іван до Полтави вчасно?
Розділ V Страта
На світанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокійна. Очима вбирає
дівчина такі буденні картини, що іншим разом нічим би й не спинили уваги. Невже
відспівала?
Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на
груди покладуть? —
ось чим переймається Маруся — питанням дівочої честі, бо це важливо як не для неї,
так для матері. Як їй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар — смерть своєї
дитини?!
А в степу серед ковилів уже готова шибениця. І по дорозі вже потяглися туди люди:
Що їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма?
Що воно діється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узяла. Усі чекають.
Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вічі Лесько Черкес, нагадуючи про давній звичай.
Якщо хтось добровільно згоджувавсь вийти заміж за приреченого до страти, то його
милували. Але Черкесові відмовляють: "То ти ж не дівка, тут же навпаки".
Юрма безжальна, у неї нема душі. І пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач,
"заслужила". І ось у натовпі прошелестіло: "Ведуть!"
Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть іде,
— а так би й поклонивсь.
Маруся йшла, гарна та горда, якою її знали завжди. Ніколи ніхто з цієї юрми не
побачить ні сльози, ні страждання на її обличчі. Бо вона — Чураїв-на. Так колись гордо
прийняв смерть її батько, так чинили її великі предки — не схилялися. Чи зрозуміє це натовп?
А навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу жити
з високо піднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони
— юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист, як Чурай і
Хмельницький. Від них і надійшов порятунок. Іван устиг вчасно. Гетьманський наказ скасував
вирок суду, бо "смерть повсюди, а життя одне":
В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже
звідусіль.
То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло,
вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло
многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні... Про наші
битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло,
— та це ж не що, а пісню задушить!
Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили,
що вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір,
отямилася: хоч матері радість.
Розділ VI Проща
Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя:
Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками
червоними й рожевими її на той світ осінь провела.
Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й
прощення? Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й
вирушила до Києва на прощу.
Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарніла. Дивилася на світ порожніми
очима, як чужа. Та минав час, і Маруся, чутлива до краси, починає відчувати її, вбирати
очима, серцем, душею:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ті ліси,
усе так чисто, гарно, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Краса рідної землі лікувала змучену душу Марусі. Тож коли дівчина зустріла дорогою
мандрівного дяка, душа її вже знову була готова до спілкування з людиною, прагнула вірити.
їй хотілося говорити і слухати неспішну мову старого мудрого дяка. А він ставився до неї, як
до дитини: пожалів дівчину і допоміг, коли вона поранила ногу. Та найболючіша рана була в
її душі:
Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти — люди не дали.
І старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дівчини:
А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце
не з льодини, розп'яття — доля кожної людини.
Затамувавши подих, слухала Маруся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Та не
сміла сказати, чия вона: це тільки її страждання, це тільки її життя.
Дорогою вони бачать міста і села, що стали біллю і славою України. Тут пролилася
кров за волю України.
Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки
Солониці слізьми покути висох солончак.
Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут
схопили колись Наливайка:
Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він
боровся... За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику!
А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького:
Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України.
Нема тепер палацу на Замковій горі, та живе печальна пам'ять про злочинного
мучителя власного народу, ганьбою вкрите це ім'я.
В історії свої карби, свої уроки. Спочиваючи в одній із порожніх хат, дяк пригадує все,
що знав про Вишневецького, про навколишні села:
Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з
кропиви.
Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь
час забути про особисте горе:
Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен?!
І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований:
А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого
немає!
 Слухаючи Марусину пісню, він висловлює гіркоту з того, як мало справжнього слова є
в Україні, бо так звані поети "складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі".
Де ж воно, справжнє слово:
А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?!
Невже її так ніхто і не створить — велику книгу історії життя і боротьби великого
народу:
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не
терзав! Але говорять: "Як руїни Трої". Про Київ так ніхто ще не сказав.
Багато ще непізнаного і неназваного в історії України. Про це розмірковують Маруся і
дяк, подорожуючи стражденною "дорогою до Києва з Лубен". З гіркотою дивилися
подорожні на покинуті села. А де ще були мешканці, з острахом зачинялися вони по хатах:
боялися мору, лихих людей — усього. Невипадково й притулок на ніч знайшли мандрівники
не десь у хаті, а на цвинтарі. Тут тихо й затишно, ніхто вже нічого не бажа і не чинить кривди.
Примиренням віє від кожної могили. Ось старий поляк закляк біля одного "надгрібка".
Це ж, певно, тут уся його родина — у цій землі... Скорбота всеочисна! Оце уже і є його
вітчизна.
Ото ж бо й воно, що хтось мріє усе загарбать "од можа і до можа", а хтось просто
живе, і йому болять рани тієї чужої війни:
Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот.
Бо можновладці — тяжко винуваті. А що зробив народові народ?!
Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми
над долею народу українського і всього людства.
І ось він — Київ!
Возсіяв хрестами...
І ось він — Київ, за валами він! —
той стольний град, золотоверхе диво,
душі моєї малиновий дзвін!
Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українського народу проти
іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та Потоцький
не тільки міста, але й священних храмів.
І він ввійшов, литовський князь, сюди. Як ніж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан
між ними, як між двох огнів...
Три дні і три ночі пломенів Київ:
...Стояв собор старовинний із випаленою душею... Лежали зрушені плити, як зашерти
чорної криги. І янголи в білій одежі впритул обступали вівтар.
Лише священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Туди й по-сходилися прочани.
Довго водив дяк Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє
пристановище. Та не стільки про них говорив дяк, скільки про тих, хто, на його думку, не
менш заслуговував зватися святими. Він говорив про лицарів—козаків, що навіть життя не
пожаліли для свого народу, а ніхто не знає про їх героїчні вчинки:
І каже дяк: — Немає у нас міри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерій —
мученики віри. А Байда що, од віри одступивсь?
Аби слова, хоч бред второзаконія.
А що сильніше підпирає твердь —
молитва преподобного Антонія
чи Наливайка мученицька смерть?..
Вже скрізь у нас є різні школи братські.
Пів—України — сироти козацькі...
Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!
А їм все те ж — про подвиги Февронії.
Бо вчити дітей треба на прикладах власної історії. Ця історія — не видумана, вона
жива в пам'яті людській. На цій пам'яті й слід виховувати патріотів. Гаряча пристрасна
промова дяка про героїв України, у тому числі й про Чурая, батька Марусі, викликає в пам'яті
дівчини живі картини, спогади про ту страшну зиму, коли вороги постинали голови п'ятьох
козацьких старшин, серед яких був і її батько. Але, заплакавши, дівчина так і не зізналася, що
вона — дочка славного Чурая. Пишатися батьком, любити його, шанувати його пам'ять вона
вміла, але користатися його ім'ям вважала негідним.
Одного разу дяк розповідає Марусі й про своє життя. Він теж колись кохав. Та коли
його панна погребувала українською мовою, назвавши її "хлопською", він зрікся любові, бо
то була чужа йому людина. Сумом відлунюють слова дяка:
Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя, — можна жити без. В душі людській,
крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес.
Був регентом і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався
коромольним хистом — несклонностю к духовному ярму...
Бував я скрізь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель... Пізнав
любов, пізнав я і ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я
розминаюсь з людьми, з лісами, з небом і з життям.
Зустріч із хорошою людиною, прості й мудрі слова трошки загоїли душевні рани
Марусі Чурай, розрадили її.
Очима дяка вона бачить і Київ, і людей навкруги, по—своєму переживаючи події не
тільки свого життя, а і відчуваючи подих історії, її велич:
Тепер у Лаврі—де вже ті ліси? Де молитовна тиша над лісами? Лише Дніпро, брат
вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само.
Усі тут рівні перед Богом і перед цією вічною величчю краси:
Пустельник б'є в пустельне било. А в цій пустелі — тисячі людей.
Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. І в кармазинах є.
Чи нас господь почує усіх разом, Коли так просить кожен про своє?
Вже й повертатися пора, залишилося пом'янути
своїх померлих... Пом'яну і попелом розвіяного батька... і матір, що звела я у труну...
Тих, що душа не виговорює... Гордія... Ганну і ...Григорія.
Дяк, либонь, не любив прощатися. Залишив Марусі в дарунок хустку та іде добрий
спогад про себе та й пішов собі. Дівчина залишилася сама з думкою про те, що треба якось
жити, як уже жива. З тим і подалася додому до Полтави.
Розділ VII Дідова Балка
Зима в Полтаві була тривожна:
І знову лихо. Не пройшло і году, — У Білій Церкві складено угоду. І знову ти лишилась
на поталу, і знову панство суне на Полтаву.
Дозором ходять козаки, вдивляючись у засніжені далі:
Козацька мата дивиться на шлях, — по самій обрій порожно в полях... Пустеля, степ...
ворон голодні ґвалти... Нема кому із ним заговорить. Лише димок із Дідової Балки курить
собі у небо та й курить...
У балці поблизу Полтави давно стоїть хатка, де живе дід Галерник. Двадцять років
пробув діду неволі на ворожій галері. Відтоді усе, що він робить з дерева, схоже на маленьку
галеру. Чимало бачив діду житті, чимало ворогів пройшло повз його хати, а він усе тихенько
робить свою справу: різьбить то ополоник, то ложку, то ще якісь нехитрі потрібні хатні речі.
Його кликали пересидіти ворожу навалу в Полтаві, та він залишився у своїй хаті. До цього
діда й завітав Іван Іскра, щоб порадитися про Марусю:
В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска.
Вона самотня, але горда: не приймає жодної турботи. Іван боїться за її життя, а Марусі
наче й байдуже. Адже він ще сподівається зробити її щасливою:
Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас
безстрашні й не впокорені і матері посивіли від сліз... Ми з нею — діти однії печалі. Себе
читаю у її очах.
Та нема поради у справах кохання. Єдине, що дід знає точно, — істина така:
В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Розділ VIII Облога Полтави
 Недарма ходили дозором козаки: незабаром під брамами Полтави опинилося вороже
військо. Надворі вирує хуртовина. Шлях ворожого війська до Полтави був довгим та
виснажливим, і є ж угода, що мусять впустити, та коли? А міцна брама зачинена і мовчать
вали.
Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці.
Лютують вороги, лаються голосно, бо вже вкрилися інеєм. Нарешті "від Пушкаря козак
з міського валу такий універсал на списі їм подав":
Панове! Ви і ми — це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. ...Наш
полк стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі.
Отже, ні про який договір не йдеться. Полтава — місто українське, а не польське чи ще
чиєсь. Усякі вороги зійшлися під мури міста.
І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни
єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде.
На валу стоїть Іван Іскра. Він думає про Марусю. Як вона там, самотня, усіма покинута,
у холодній хаті посеред суворої зими. Він просив її бути за дружину для нього. Але
промовила Маруся:
— Кого ти любиш, Іване? Мене
чи свою пам'ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була,
правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.
Вона відмовляє собі у щасті, вважає, що не може дати щастя сама, бо вона гірка,
понівечена життям.
Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.
А над Полтавою нависла загроза. Три тижні місто в облозі, і вже вороги рубають
віковий Пушкарівський ліс. Рубають безжально, не думаючи про завтрашній день. А стріляти
не можна, бо панство тільки й чекає на будь—яку провокацію. Стоїть Полтава.
...А дні ідуть. Удавнилась облога. Вже навіть звикли. Йдеться до Різдва. З усіх боків
одрізана дорога, — Полтавонько, ти все—таки жива?!
У місті голод. Із сумною іронією описує автор базар, де на всіх продавалося дві качки й
одна паляниця хліба. Зате матерій було багато, приправ було безліч. Та приправляти нічого.
На свят—вечір навіть куті ні з чого зварити.
Іван був у Марусі: "Прийшов до неї, навіть не зраділа". Ніби нічого їй уже не потрібно,
а сама вона як тінь. Після Різдва облогу було знято.
Бо поки тут вони під валом бігали, у ці ворота ступою товкли, у спину їм з
Брацлавщини й Чернігова нових повстань пожежі припекли.
І ожила Полтава дзвоном цвинтарної церкви, живим гомоном радості, а над Дідовою
Балкою знов курився димок. Живий був дід. Жива була Полтава.
Розділ IX Весна, і смерть, і світле воскресіння
Після тяжкої зими прийшла нарешті весна. На неї так чекали, а вона прийшла раптом,
несподіванно. Просто повіяв вітер з півдня, і рушили сніги
прямо у Ворсклу. Весна несла з собою надію на спасіння. Принаймні з голоду вже
важко померти, коли все росте на землі.
Весна прийшла. Скасовано угоду. Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в
свободу. Аж навіть жити хочеться мені, —
радіє й собі Маруся, хоч вона хвора на сухоти. Кашель доймає її, кидає то в жар, то в
холод.
А дні стоять,— не хочеться тужити! І кожна пташка хатку собі в'є. — Скажи, зозуля,
скільки мені жити? — Кує зозуля... Цілий день кує...
Приходив до Марусі Іван, посидів мовчки. Попрощався, бо знову йому до бою:
Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки.
І не витримала душа, здригнулась і рвонула услід полку, услід Іванові:
Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню!
Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї йшов полк. І співали пісні. її пісні:
"Зелененький барвіночку", "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися" та
інші. І серед них "Ой не ходи, Грицю". .
 Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.

Григір Тютюнник
Три зозулі з поклоном
Любові всевишній
Присвячується

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив
з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу—хату
Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На
ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива,
пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю
собі, волосся умирає раніше, ніж людина...
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну "велику" (у
нас її називають ще: "та, що твій тато садив").
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм
ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" — знала, що
лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть,
ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в
благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє
жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала,
або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є — нема, є — нема,
є..."
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама
худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа
підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що
вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є...
— Ну — є! Є..."так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і
сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за
пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає
його до грудей, цілує в зворотну адресу...
—Чорнила слізьми не розмаж,—каже Левко і одвертається: жде.
 Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на
грудях, і шепоче, шепоче...
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не
зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров'я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би...
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не
дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп — і
вітер сушить — не висушить сльози в її очах.
— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди
ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз
перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за
тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з
Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в
двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був" ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі!
Гляне було—просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав
очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з
передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні.
Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало
втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу
веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А
Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий —
розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе!
І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що
каганець на столі як не погасне. "Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба
більше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара
солома. Марфа проти нього—перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується,
зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж
бачу. А він затулить надбрів'я ' долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та
приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А
він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не
болять — вони закам'яніли.
Останній лист від тата "Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я
глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній
(це надворі було), тернув долонею – ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться мені
моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім
засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої... Ти питаєш, як нас
годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий
п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї
не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна –
а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки
привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого
молиться?... Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не
скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до
неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав
три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од
морозу. ("Сибір неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а
вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".) Сходи, моя єдина у світі Соню!
Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.
Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму... " Коли се було... А я й досі
думаю: "Як вони чули одне одного – Марфа і тато? Як?..." А ще думаю: "Чому вони не
одружилися, так одне одного чуючи?" "Тоді не було б тебе – шумить велика "татова" сосна".

Іван Багряний

Тигролови
Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі
людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв,
чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану,
виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього
товариша.
Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер
один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже
там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав
Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин,
зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під
слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний,
котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.
А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення,
знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи —
його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак
людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про допомогу,
кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.
Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту,
що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його
матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки
виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів
живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край
приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і
ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де
селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка,
Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і
Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.
Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді
роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка,
закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі.
Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з
чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.
Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу,
стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування
не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка.
Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.
 Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій
натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у
завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся
від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й
заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля
нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.
Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе,
думаючи, що образив дівчину.
Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли,
відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.
Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити
контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні зустріли українських
заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з
репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора
дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край світу, дійшла хвиля арештів.
Хлопці навезли Наталці цукерок, "духів" та гребінців, а вона назвала їх дурнями й сказала, що
краще 6 привезли пістолет того, хто намагався на них напасти. Сірки вирушили на ловлю
тигрів. Григорій замінив їм їхнього загиблого сина Миколу. Йшли з легким вантажем,
просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на "лісову газету". На снігу було написано
"Фійона Медвину привіт передавала". Григорія аж струснуло — невже тут той самий слідчий,
який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових
об’єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, "очищаючи тил від ворогів народу". На Зміїній паді
розпочалося захопливе й небезпечне полювання на живого тигра. Від швидкості і вправності
кожного мисливця залежить життя інших. Сіркам вдалося впіймати "кішку". Для неї зробили
дерев’яну клітку, яку поставили на лижі. Коли повернулися в свій намет, виявили, що хтось
забрав шкурку соболя й спирт. Це міг бути тільки хтось чужий, бо наважився порушити
тайговий закон і взяти уже. Григорій знайшов на снігу недопалок, і серце його стиснулося —
такі цигарки завжди курила одна людина. Він кинувся в погоню і здогнав сани. Коні
шарпнулися, і з них вивалилося двоє військових. Многогрішний вистрелив у "товаріща
слєдоватєля" і написав на снігу, що це зробив він, щоб нікому іншому не довелося
відповідати.
Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. Аж раптом...
Наталка! Юнак сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона
нічого не бачила... Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Наталка з болем,
жалем і любов’ю в голосі спитала, куди ж він піде... можна переховатися в нетрях. Григорій
заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості,
видряпав би й серце, якби дістав. Його він мучив два роки, потім відправив до божевільні. І
все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, вдалося втекти, його знову
впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік — вистрибнув на ходу
зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди
мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала його, вклавши в цей
поцілунок усю душу. Віддала свою зброю, показала дорогу й пішла.
Григорій хотів одразу йти в Біробіджан, але не попрощатися з Сірками не міг. У старих
все валилося з рук. Сірко подумки порівнював Григорія з гордим тигром. Аж ось і їхній
названий син. Став на коліна перед Сірчихою, як перед власною матір’ю, прощаючись навіки.
Зблідла Наталка вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе питання.
Ввійшла знову, одягнена, як на полювання, взяла за руку Григорія і попросила батьків їх
благословити, бо вона йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, й благословили
дітей.
Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників
кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили
копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли
кордон навпроти селища.
 Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив’язала до його
нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці.
В усіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів
народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила начальника особового відділу НКВД
Медвина, "славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука
в нього не дрижала ніколи...".
Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і
він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії
наздогнати, але "сміливі завжди мають щастя".

Євген Маланюк

Уривок з поеми
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —
Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скоритьсяі
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Гонта.
...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.