Туреччина після завершення війни перебувала у досить важкій ситуації.

На межі краху
була перенапружена під час війни економіка, надзвичайні закони, прийняті під
приводом військової загрози, викликали масове незадоволення. Різку критику опозиції
викликала однопартійна система. Крім того, в середовищі правлячої НРП намітився
розкол. Уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційних політичних
організацій.

Однією з них стала заснована у січні 1946 р. Демократична партія (ДП), яку очолив
колишній прем'єр країни Джеляль Баяр. Заручившись підтримкою фінансових та
промислових кіл, він включив до партійної програми вимоги надати права вільного
розвитку приватному капіталу, а також відмінити обмеження в інвестиційній політиці.
Тоді ж почалося зближення між Туреччиною та США, які підписали з Анкарою 12
липня 1947 р. угоду про надання останній військово-технічної допомоги. Туреччина
отримала 100 млн. доларів допомоги, в країні з'явилися американські військові місії та
радники, почалися поставки сучасного озброєння. Зовнішньополітичні орієнтації
змусили президента Ісмета Іненю та парламент розпочати лібералізацію внутрішнього
режиму в країні.

Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах

влади. Упродовж 1949-1950 років при владі у Туреччині змінилося 3 урядові кабінети,
але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. В умовах
жорстокої політичної боротьби в країні 14 травня 1950 р. відбулися парламентські
вибори, на яких перемогла ДП, що отримала 396 місць. Таким чином завершився 27-
річний період одноосібного правління НРП.

Парламент обрав президентом Д. Баяра, прем'єр-міністром став великий землевласник

Аднан Мендерес. Він задекларував намір обмежити державний капіталізм і провести
приватизацію промисловості. Залучалися зарубіжні інвестиції, створювалися нові
підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Загалом у 1948-1959 роках лише
від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. Урядові заходи були
успішними, за той же період середньорічний приріст промислової продукції становив
у середньому 8%.

У внутрішній політиці найбільші послаблення було зроблено для партій релігійного

спрямування. Політика поступок клерикальним колам полягала у відкритті шкіл
імамів та мулл, відновленні старих та будівництві нових, мечетей, уведенні
обов'язкового навчання релігії в середніх школах. Уряд ДП продовжив практику
державного протегування націоналістичним організаціям, водночас активна боротьба
проводилася з комуністичним рухом. ВНЗТ закон про пресу й закон про демонстрації
та зібрання різко обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини.
Бажаючи продемонструвати лояльність до США, уряд А. Мендереса в липні 1950 р.
без санкції парламенту вислав до Кореї турецьку бригаду. Туреччина стала єдиною
країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на Корейському
півострові.

У жовтні 1951 р. Туреччина вступила до НАТО, а в 1954-1955 роках підписала угоди

про співпрацю з Пакистаном та Іраком. Під патронатом США та Англії в листопаді
1955 р. в Багдаді на нараді прем'єр-міністрів Туреччини, Іраку, Ірану, Пакистану та
Британії було оформлено військовий блок - Багдадський пакт. У січні 1959 року після
виходу з пакту Іраку штаб-квартиру реорганізованого в Організацію центрального
договору (СЕНТО) блоку перенесено до Анкари.

Супутнє ринковим реформам зубожіння частини населення країни, інфляція, ріст цін
та податків викликали зростання напруження в турецькому суспільстві.
Незадоволення населення викликала відмова від етатиських заходів соціального
захисту на тлі відкритого протегування закордонному капіталу.

Зростання суспільного напруження правляча ДП спробувала погасити репресивними

заходами, закрито опозиційні газети, арештовано лідерів студентського руху. Обурені
масовими репресіями, студенти Стамбульського університету 29 квітня 1960 р.
розпочали серію молодіжних мітингів, що поширилися на інші міста країни. Ситуація
в країні вийшла з-під контролю уряду, тоді на світанку 27 травня 1960 р. підрозділи
анкарського та стамбульського гарнізонів зайняли урядові об'єкти й арештували
лідерів ДП, уряд та президента Д. Баяра. До відповідальності було притягнуто 592
особи, 461 з яких після тривалого процесу було засуджено до тюремного ув'язнення, а
трьох, разом із А. Мендересом - повішено.