Тема 4.

Техніка мовлення та засоби логіко-емоційної виразності

Серед компонентів професійної педагогічної майстерності є такі, що
потребують постійного вдосконалення , зокрема, мистецтво мовлення. Завдання
вчителя (вихователя ) – примусити слово заграти всіма барвами, розкрити через
слово все багатство думок і почуттів. Для цього необхідно проникнути в
таємницю виразного (художнього) читання, пізнати всі його закони.
Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення
не можна досягти виразності читання. Зупинимося на розгляді цих елементів.
Досягти високого результату словесної дії (система Станіславського К.С.),
тобто емоційного впливу на слухачів під час читання, мовлення, - професійним
обов’язком кожного педагога.
Техніка мовлення - сукупність прийомів фонаційного дихання,
голосоутворення, дикції, доведених до автоматичних навичок, що забезпечують
ефективність здійснення мовного впливу на співрозмовника.
Техніка мовлення забезпечується функціонуванням:
- мовленнєвого голосового апарату - органів дихання (легені, грудна
клітина, діафрагма і м’язи, що забезпечують процес закачування та
виштовхування повітря);
- вібраторів: голосових зв’язок, що кріпляться до задньої стінки гортані і у
розслабленому вигляді нагадують римську цифру Y;
- резонаторів, до яких відносять: гортань, горло, ротову та носову
порожнини;
- артикулятори, які складають: губи, зуби, язик, піднебіння.
Відпрацьована техніка мовлення має забезпечити своєрідність ,
мелодійність, чіткість, зовнішню і внутрішню структуру думки чи почуття в
процесі словесної дії.
Компонентами техніки мовлення є дихання, голос і дикція.
Як свідчить практика, від правильного і вмілого дихання в прямій
залежності перебувають чистота, правильність і краса всіх голосових змін тону,
а звідси постає необхідність розкриття впливу техніки дихання на якість
мовлення.
 Виділяють кілька типів дихання, які залежать від роботи м’язів
дихального апарату : ключичний / плечовий /, грудний / жіночий /,
діафрагмальний / черевний/, реберно-діафрагмальний / повний/.
Реберно-діафрагмальний тип дихання є найбільш ефективним як для
читців – професіоналів, так і для педагогів. При використанні такого типу
дихання активну участь у роботі беруть усі мускули дихального апарату, що
забезпечує виконання тексту будь-якої складності.
Постійна увага до поліпшення власного дихання сприяє загальному
підвищенню культури мовлення..
Правильне дихання відіграє суттєву роль у зміні якостей голосу людини.
Голос є важливим засобом звукової виразності. Мова педагога має бути не
тільки бездоганно правильною, чіткою, а й красивою, милозвучною,
інтонаційно гнучкою і багатою. Голос це „ інструмент „, яким педагог повинен
володіти досконально. Для цього необхідно знати, якими властивостями голосу
кожний з нас володіє чи може володіти. Найкращим вважається той голос, у
якому досконало скоординована робота всіх важливих компонентів
голосотворення : органів дихання , гортані , резонаторних порожнин.
Голос утворюється в результаті проходження видихуваного повітря через
гортань, де після змикання чи розмикання голосових зв’язок виникає звук
/голос/. Від зміни різних властивостей голосу залежить інтонація.
Читець (вихователь) повинен уміти змінювати й удосконалювати різні
властивості голосу : тембр, силу, темп, звучність, діапазон, рухливість /
темпоритм.
Тембр – характерне забарвлення звуку, завдяки якому звучання одного
голосу відрізняється від іншого.
Сила – максимальний ступінь вияву голосу, напруженість, інтенсивність
його. Від сили голосу залежить різноманітність інтонаційної палітри мовлення.
Темп – ступінь швидкості мовлення.
Звучність – чітке, чисте, гучне і виразне звучання голосу. Ця властивість
голосу є важливим фактором краси його звучання і передбачає відсутність
хриплості, гугнявості тощо. Звучний голос сприяє пробудженню у слухачів
естетичної насолоди .
Діапазон – ступінь звуків різної висоти, які може виявляти голос.
Широкий діапазон мовця – його голосове багатство, яке дає змогу вибирати і
виконувати текст будь – якого характеру.
Над розширенням діапазону необхідно працювати систематично.
Розширення діапазону збагачує голос, він стає багатший, цікавіший і
привабливіший.
Рухливість – здатність голосу розвиватися, змінюватися по висоті,
силі, темпоритму, залежно від того, як цього вимагає конкретний текст , настрій
чи внутрішній стан мовця (читця). При рухливому голосі не помічається різких
переходів від одного регістру до іншого, а при смислових змінах не
відчувається штучного напруження, вимушеності.
Досконале володіння голосом – це володіння рухливим голосом, коли
він не відштовхує, а приваблює слухача, примушує вслухатися в мовлення, дає
змогу одержувати насолоду від голосу мовця , як від голосу співака.
Дикція – чітка вимова звуків, слів, фраз, фундамент професійного звучання
мовлення. Дикція є органічною частиною необхідних технічних даних учителя.
Не володіючи досконалою дикцією, як зазначав Станіславський К.С., не
можна домогтися навіть пристойного рівня майстерності читання, оскільки
„ кожен із звуків, з яких складається слово, має свою душу, свою природу, свій
зміст, які повинен відчувати той, хто їх вимовляє ”.
У практиці трапляються випадки, коли в людини правильно побудований
мовний апарат, а дикція невиразна, звуки ніби зливаються. Зрозуміло, що
мовний апарат працює в’яло, невиразно. У такому випадку необхідний цикл
вправ, який змусить мовний апарат активно працювати : відшліфувати чіткість
рухів губ, рухливість щелепи, зробити рухливим язик.
Цикл вправ для розминки мовного апарату з метою вироблення чіткої і
правильної дикції передбачає цілісну систему : вправи для язика, вправи для
губ, вправи для щелепи, що являють собою артикуляційну гімнастику.
Завершується артикуляційна гімнастика вимовлянням чистомовок.
 Основне завдання педагога як мовця (читця) – бути правильно
зрозумілим і сприйнятим слухачами. Тільки правильна думка може викликати
в слухача певний образ, почуття, зрозуміти зміст висловлюваного.
Таким чинок, опанування майстерністю виразного читання творів
художньої літератури не можливе без врахування і розвитку таких вкрай
важливих складових техніки мовлення, як:
1) дихання — фізіологічної основи мовлення;
2) голосу — головного інструмента читця;
3) дикції — чіткого вимовляння звуків, слів, виразів;
4) орфоепії — правильної літературної вимови.
Із поняттям « виразне читання» постійно вживається термін „ інтонація ”.
Інтонація - це поєднання 3-х компонентів живої мови:
1) дикційна чіткість та орфографічна грамотність;
2) логічна ясність;
3) емоційно-образна виразність.
Отже, оволодіти основами теорії і практики виразного читання або досягти
високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слухачів під час
читання, мовлення, є професійним обов’язком кожного вихователя - читця.

Система вправ з артикуляційної гімнастики

вправи на дихання
/ кожна вправа виконується активно 5-6 разів /
1. Стати рівно, розправити плечі, покласти ліву руку на лівий бік вище
пояса, а праву – на діафрагму (верхню частину живота). На «і» зробити
невеликий видох, на рахунок 1 – 3 зробити спокійний вдих (не
піднімаючи плечей), а на рахунок «один» затримати повітря – пауза –
голосно рахуючи 1 – 3 – видихати повітря.
2. Після короткого видиху, паузи і вдиху прочитати на одному мовному
видиху прислів’я , повторюючи 2-3 рази.
Про добре діло говори сміло.
Малі тілом, та великі духом.
 Краще на волі на вітці, ніж у неволі в клітці.

3. Прочитати цілу фразу на одному видиху. Зробити секундний видих –

пауза – вдих. Y (цезура) зазначає, де потрібно зробити зупинку і набрати
повітря.
Журавлі-журавлики
Крила натомили, Y
Бо довго на морем
З вирію летіли.Y
А коли на рідну землю
В чистім полі сіли,Y
Їм росиночка маленька
Повернула сили.

Вправи для розминки мовного апарату

Вправи для губ:
1.Згорнути губи «бантиком» , витягнути вперед, а потім різко їх випрямити, не
показуючи зуби.
2 Згорнути губи «бантиком, витягнути і пружно повертати вліво та вправо.
3.Вправа - «Посічування губ». Верхньою губою при розтуленому роті
обволокти верхні зуби, а потім повільно розслабити і повернути в звичайне
положення. Аналогічно здійснити ці рухи нижньою губою і з нижніми зубами.
Вправи для язика.
1. Згорнути язик у трубочку і висунути з ротової порожнини.
2. Вигинання язика і впирання ним (почергово) у піднебіння і нижню
частину ротової порожнини.
3. Стуливши губи, намагатися періодично поштовхувати язиком ліву і праву
щоки.
4. Розтуливши рота, намагатися кінчиком язика періодично діставати
кінчика носа, а потім – бороди.
 5. Вправа «Зчищання маку». Можна уявити собі, що після того, як з’їли
пиріжок з маком, при зімкненому роті ( ніби вишукуючи мачинки між
зубами) пружно язиком проводити почергово по верхніх і нижніх яснах.
Вправи на вироблення дикції

1. Відпрацювання голосних звуків: під час видиху (стакато) у середньому

голосовому регістрі вимовляння звуків :
і – е – а – о – у – и.
2. Вимовляння голосних у поєднання з приголосними:
бі – бе – ба – бо – бу – би
3. Вимовляння із закритим складом:
біб – беб – баб – боб – буб - биб
4. Вимовляння складних звуків:
крлі – крле – крла – крло – крлу - крли тощо.

Завершується артикуляційна гімнастика читанням чистомовок. Спочатку

повільно, а потім, запам’ятовуючи текст, з прискоренням, дотримуючись
правил орфоепічним норм культури мовлення. Наприклад: Купи кіпу пік.
Ходить перепел між переполукіпками зі своїми перепеленятами. Був бик
тупогубий, тупогубинький бичок, у бика біла губа була тупа тощо.

У житті ми ніколи не задумуємося над тим, як нам говорити, а просто

намагаємося висловити свої думки і почуття (довільно) залежно від мети і
намірів. Виконання ж творів художньої літератури є своєрідним видом
мистецтва і воно має свої особливості.
Щоб правильно і зрозуміло передати текст, треба володіти засобами
логічної виразності. До них відносяться : логічний наголос, паузи та
мелодика мовлення.
Пауза – зупинка у процесі мовлення. Вона групує слова за смислом у
мовні ланцюги / такти, фрази/, увиразнює їх і відділяє один від одного.
Логічний наголос – виділення голосом / і паузою/ в процесі мовлення
слова чи словосполучення, яке містить в собі важливе смислове навантаження.
 Мелодика мовлення – зміна голосу по висоті, яка виражає розвиток
думки мовця.
У процесі читання тексту пауза відіграє важливу роль. Надмірне
вживання пауз робить мову „ чеканною „,” рваною „.Від неправильного
вживання пауз може змінюватися зміст того, що ми говоримо або виходитиме
нісенітниця. Наприклад, У коси шовкові / стрічки вплела.
У коси / шовкові стрічки вплила.
У першому реченні наголошується на шовковистості волосся , а в
другому – на шовковистих ознаках стрічок.
Паузи виконують різні функції : граматичну, логічну, ритмічну,
емоційну / психологічну/ , а на письмі мають такі позначення : / , //, ///, У.
Логічна пауза / коротка, вона може мати місце перед логічним наголосом.
- На світі вже / давно ведеться.
Логіко – граматична // подовжена . Вона робиться в кінці речення, кінці
абзацу. Тобто, на місці розділового знаку та завершенні висловлення думки.
Психологічна ( емоційна або індивідуальна ) /// - довга, на основі змісті
тексту висловлювання вона виражає сильні почуття , переживання , стан мовця.
Вона може проявлятися в будь – якому місці і підсилюватися мімікою та
жестами.
Ритмічна пауза Y – переважно має місце під час виконання поетичних
творів для підсилення ритму й розміру поетичних рядків твору. (І робиться – в
кінці поетичного рядка).
Без логічного аналізу твору неможливе його розуміння і виконання.
Робота вихователя як читця розпочинається з освоєння авторських думок,
виражених у тексті, які необхідно донести до слухача. І тут допомагають
читцеві засоби логічної виразності: логічний наголос, паузи, які сприяють
створенню логічної перспективи та мелодика мовлення.

Логічні наголоси в практиці мовлення називають іще ударними. В

окремих мовних фразах може бути кілька логічних наголосів і позначаються
вони підкреслюванням слів : 1 категорія
 2 категорія
_________ 3 категорія
Загальні правила виділення логічних наголосів :
1, Правило нового поняття
2. При зіставленні чи порівнянні.
3. Правило переліку / при однорідних членах речення /.
Наприклад, фрагмент з твору Т.Г.Шевченка :
- Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам – царям
Слава!
Основне слово (логічний наголос) виділяється і звучить виразніше від
інших, тому що на ньому концентрується більша увага. Логічно
наголошені слова у великих реченнях можна і слід розділяти як
паузами, так і тоном для кращого розкриття змісту тексту. Виділення
слів і словосполучень завжди мотивується змістом і формою тексту, а
також метою висловлювання / тобто, що я хочу сказати і яким словом
чи словосполученням я передаю свою думку/.
- Колись тільки богинь ліпили, а це вже й до нас черга прийшла.
/ О. Гончар/.
У живій мові думка і почуття, слово і голос внутрішньо взаємопов’язані.
Слова живої мови органічно сполучаються з внутрішніми баченнями образної
уяви , асоціативними спогадами емоційної пам’яті , вольовими імпульсами,
свідомими й не усвідомленими діями. Ця внутрішня сфера людської психіки
знаходить вияв у мові за участю всіх виражальних засобів мовного спілкування,
не тільки словесних, а й тональних, ритмічних, пластичних, мімічних.
Прикладом емоційного мовлення є сценічна мова артиста. Про це зазначав
К.С.Станіславський : „ Коли артист проникає в душу букв, слів , фраз, думок, -
він веде мене за собою в глибокі потайники твору поета і своєї власної душі.
Коли він яскраво забарвлює звуком і окреслює інтонацією те, чим живе
всередині, він примушує мене бачити внутрішнім зором ті образи й картини,
про які розповідають слова мови і які створює його творча уява ”.
 Для виконання твору художньої літератури недостатньо знати основну ідею,
задум автора, осмислити логіку тексту, необхідно проникнутися власними
думками і відчуттями і доносити їх до слухачів. Для досягнення цієї мети
(творчого надзавдання ) використовуються засоби емоційно-образної
виразності: бачення (творче бачення), ставлення, підтекст, спілкування і
міміка та жести.
Бачення (творче бачення) – це сукупність усіх наших уявлень, основаних
на текстовому матеріалі виконуваного твору.
Щоб пробудити уявлення у слухачів, читцю необхідно самому побачити все
те, про що розповідає. У результаті бачення (творчого бачення) пробуджується
відповідний настрій, почуття, бажання, як, безперечно, проявлятимуться у
відповідній інтонації. Підтекст у процесі виконання практично реалізується
через інтонацію.
Отже, завдання кожного читця не тільки добре знати зміст художнього
твору, але й творчо бачити ( уявляти) певні події, образи й викликати подібні
бачення у слухачів. Якщо ж цього не відбувається, то слова залишаються
невиразними, мертвими ( сухими) і виражають тільки констатацію фактів.
Внутрішньою „ пружиною ”, що рухає живу „музику мови ” , є активність
думки, яскравість образної уяви, емоційне ставлення до життя й потреби
передати це своє переживання дійсності іншій людині. Переживання дійсності
не вміщається у логіко-граматичні конструкції мови, знаходячи додатковий
вияв у психологічному підтексті словесної дії.
Підтекст – „ це не явне, але внутрішньо відчуте „ життя людського духу
ролі, яке безперервно тече під словами тексту, весь час виправдовуючи й
оживляючи їх „( К.С.Станіславський).
Підтекст – це той смисл, який розкриває читець за словами автора твору, ті
почуття, наміри, прагнення й воля, які схвилювали автора і самого читця, і
обов’язково повинні бути донесені до слухача.
Істотною властивістю підтексту є емоційне ставлення до життєвих фактів,
подій, людей. Внутрішнє ставлення до образного змісту мови проявиться на
способі мови – на виразності інтонацій словесної дії.
 Головна мета словесної дії – впливати на слухача в бажаному напрямі –
моральному, емоційному, естетичному тощо. А реалізація творчого завдання
читця – впливати на розум , волю і почуття слухача, Здійснення такого
творчого завдання потребує внутрішньої психотехніки виконавця з зовнішньою
технікою мови й голосу. Важливі виражальні засоби емоційної мови / крім
вищезазначених – творче бачення, уява, підтекст і творче ставлення/, що діють
у сукупності з словесним текстом, - це ритмомелодика мовних інтонацій,
темпоритм словесної дії, голосність мови, тембральні забарвлення слів і фраз.
Важливим у процесі виразного читання твору є спілкування. Спілкування –
це своєрідний зв’язок читця із слухачем . Читець повинен прагнути залучити
слухачів дивитися на світ його очима, відповідно як і він сам слухати й
реагувати на почуте. Такий взаємоконтакт між читцем і слухачем дає
можливість створити акт взаємодії.
Характер спілкування під час виразного читання великою мірою залежить
від змісту твору, його жанрових особливостей, манери виконання тощо.
Відповідно існують такі види спілкування: спілкування з реальним слухачем
(прямий, безпосередній ), спілкування з уявним слухачем (опосередкований), та
само спілкування (моноспілкування).
Відтак, головною метою читця є вміння донести до слухачів суть
виконуваного твору, задум (ідею), закладену автором, зігріту переживаннями
виконавця; бажання активно вплинути на аудиторію, пробуджуючи в неї
відповідні почуття, настрій, душевний стан.

Допоміжними і важливими засобами емоційної виразності мовлення є

міміка та жести.
У поєднанні з іншими прийомами жести, міміка, рухи допомагають
зосередити увагу аудиторії. Не варто стояти нерухомо, слід допомагати собі
жестами й мімікою.
Рухи і жестикуляція – природні елементи поведінки промовця,
додатковий засіб впливу на учасників аудиторії.
 Рухи, жести, міміка – належність індивідуальному стилю промовця.
Виникають вони ніби самі собою, виходячи із змісту, емоційного настрою
промови, пов’язані з рухом думки і почуттями промовця.
Кроки вперед в необхідний момент підсилюють значущість того чи
іншого місця промови, допомагають зосередити на ньому увагу аудиторії.
Відступаючи назад, промовець ніби дає аудиторії можливість „ відпочити „ і
потім переключає увагу на іншу частину промови.
У мистецтві живого слова поряд із вказівними і описовими жестами,
використовуються ще й емоційні, такі як стиснутий кулак, витягнута рука, рухи
головою, руками. Ці жести викликають аналогічні приховані рухи у слухачів,
настроюють їх відповідним чином.
Невиразне або скам’яніле обличчя промовця не викликає довіри в
слухача і залишає враження напруженості. Міміка промовця – чудовий
стимулятор емоцій аудиторії. Вона здатна передавати радість і печаль, сумнів й
іронію, рішучість і презирство. Як зазначав відомий юрист А. Коні : «У гарного
промовця обличчя говорить разом із язиком» .