Кайдашиха: А що, Омельку, чи не пора нам Карпа оженити?

Кайдаш: Скоро возовиця. Знову на цій горі коло нас все село вози буде ламати. Ота каторжна гора
потрощила мені не одного воза! Чом би її не розкопати?

Кайдашиха: А до кого б це його посватати? Адже ж оце перед Семеном треба його оженить.

Кайдаш: Копати навскоси, щоб було не так круто: приміром, од того чагаря та до мого тину.

Кайдашиха: Тай невісточка до хати прийде, вже не така й молода, щоб з господарством
справлятись.

Кайдаш: та ще якби взяти заступом поза тим горбом попід самим тином, заступом. Вже той
каторжний горб сидить мені отут у печінках. О, Марусю, то ти тут? Може, вже й обідати пора?

Л а в р і н. А кого ти, Карпе, будеш сватать? Бо я чув, як батько з матір’ю говорили, що пора тебе
женити.

К а р п о. Я й сам давно вже відчуваю, що пора. (Нехотя) Посватаю, кого трапиться.

Л а в р і н. Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

К а р п о. То сватай, як тобі треба.

Л а в р і н. Як на мене, я б сватав Палажку. У неї брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне.
Одна брова варта вола, другій і ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

При цих словах з лівого боку з-за куліс світлом або килимом висувається подіум. По ньому то
зсовуючи з плечей, то знову надягаючи корсетку грайливою ходою топ-моделі йде Палажка

К а р п о. Справді намальована. Очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

Від такої характеристики Палажка присідає, потім обертається і втікає за лаштунки.

Л а в р і н. То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

На подіум виходить Вівдя, тягнучи за собою перекинуту через плече чудову довгу тернову хустку.

К а р п о. Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Вівдя втікає навіть не озираючись.

Л а в р і н. А знаєш, Карпе, бери Мотрю Довбишеву! Вона й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з
перцем.

К а р п о. (Сам до себе) Мотрю... Мотрю... О! (Підносить вказівний палець догори). У Мотрі темні,
як терен очі. Рум’янці грають на всю щоку. (Сперся на заступ і замріяно дивиться за тин). У
червоних кісниках, у доброму намисті з дукачем Мотря, як півонія цвіте...

З хати вийшла Кайдашиха, прикрила очі від сонця долонею.

К а й д а ш и х а. А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте!

К а й д а ш. Мені залишіть полуденок на столі.

К а й д а ш и х а. Не забудь зайти до пана та забрати гроші за вози, бо завтра треба йти в Богуслав
на ярмарок. Чи чуєш? Та тыльки не заходь до шинку!

К а й д а ш. І сюди гора-а-а, і туди друга-а-а-а. Поміж ти-и-ми крутими го-о-о-рами-и-и сходила зо-
ря-а-а-а...(Стає, роздивляється подвір’я). О, а гори нема! Де ж це вона поділася? Може, Карпо
розкопав? Я ж йому загадував розкопати дорогу навскоси, щоб вози не ламалися, а він всю гору
розкопав... (Озирається). О, є гора! Ніхто й разу не копнув! Не буду ж і я її сам копати. Бо треба
разом... О! (підіймає палець вгору, співає) Ра-а-зом, ра-а-зом!.. (Перелазить через тин, бреде до
вікна, стукає

К а й д а ш. Жінко, одчиняй!

Голос К а й д а ш и х и з-за вікна. А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? Ночуй надворі,
коли пропив гроші. Про мене, лягай хоч і під тином!

К а й д а ш (Лупить у двері ногою, потім кулаком у вікно). Одчини, бо вікна поб’ю!

Голос К а й д а ш и х и. Як поб’єш, то й повставляєш!

К а й д а ш. (Зачепив горщик на підвіконні і той упав йому на ногу). Яка це іродова душа кидається
горщиками? Марусю! Не кидайся-бо! При... присягаюсь, що більше не буду. (Крутиться навколо
себе, шукає руками дверей). Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? потрапив на діжку з водою,
скинув кружок і шубовснув у воду обома руками.

КАЙДАШ: Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? Чи це я вліз у ставок? Покарала мене свята
п’ятінка! Прийдеться пропасти. (підходить до відра з водою, зазирає). Ну, ти диви! Там (вказує
пальцем вгору) місяць і зорі, і тут місяць і зорі! (Сідає поруч з відром, зазирає) Тю-у-у!.. Якщо наді
мною зорі, і піді мною зорі, значить, я вже на небі? (Голосно затягає, диригуючи сам собі рукою)
Сиджу я на не-е-бі, та й думку га-а-а-даю-ю-ю!..

Засвічується світло у вікні. На подвір’я в самій сорочці виходить Кайдашиха, у полотняних

шароварах голий до пояса Карпо, у довгій нижче колін сорочці Лаврін. Через перелаз хутко
вскакують баби Параска і Палажка.

К а р п о. Злазьте, тату, вже з неба, бо ми силоміць зсадимо!

К а й д а ш. Нікого не бачу! Може це кум повидирав мені баньки з лоба! Оце лиха моя годинонька!
Їй-Богу, нічогісінько не бачу!

К а й д а ш и х а. Побила мене лиха година та нещаслива! З чим поїдеш на ярмарок, коли пропив
усі гроші?

К а й д а ш. Брешеш! Я не пропив грошей – осьдечки вони! Та тобі не дам! Дулю тобі, а не гроші!

К а й д а ш. Дулю-у-у...

К а й д а ш. Киш, кляті! Як це ви сюди попали? Скільки вас, та всі зозулясті? (Намагається рахувати),
Тут дві... і тут дві... О, вже шість... вісім...Киш!

К а р п о. Ану злазьте, тату, з неба, бо нам скоро до роботи вставати, а ми через вас товчемось, як
Марко в пеклі.

Сини вхопили батька під руки і поволокли в сіни задом наперед. Він перебирає ногами, бурчить,
співає.

К а й д а ш Яка це лиха сила тягне мене з неба? Мі-і-сяць на не-е-ебі, зі-і-іроньки сяа-а-ають...

Світло в вікні гасне. Чути гавкіт собак. Баба Палажка змовницьки манить до себе пальцем бабу
Параску.

Б а б а П а л а ж к а. Хоч я тебе й не люблю, і на дух не переношу, а хочу запитать, чи ти помітила?..

Б а б а П а р а с к а. Я також рада поза Богуславом обійти – лиш би тебе не бачить, але скажу, що
перша від тебе помітила!
Б а б а П а л а ж к а. От, наказаніє Господнє! Ще не знає що, а вже запевняє. Ну що ти помітила?

Б а б а П а р а с к а. Те, що й ти!

Б а б а П а л а ж к а. Якщо, кажеш, помітила, то які в Омелька очі?

Б а б а П а р а с к а. Ну, це я з дівоцтва знаю – карі. А що?

Б а б а П а л а ж к а. А в Марусі які очі?

Б а б а П а р а с к а. Ну, сірі... То й що?

Б а б а П а л а ж к а. А в їхнього Лавріна які очі?

Б а б а П а р а с к а. (Вражено) Як небо сині! А що таке?

Б а б а П а л а ж к а. А в пана нашого які очі?

Б а б а П а р а с к а. (Майже втрачаючи дар мови) Тако-о-ож си-и-ні...

Б а б а П а л а ж к а. Отож! Маруся в молодості все в панів то на хрестини, то на храм куховарила, в

їхніх подушках ніжилася. Видно, пан на дурничку підлатався.

Б а б а П а р а с к а. А я дивлюсь, що в Омелька шкіра, як на чоботях, а Лаврін білокорий, ніжний,

стрункий та ласкавий – зразу видно, що не мужицької закваски.

Б а б а П а л а ж к а. Це діло делікатне, дивись: нікому ні слова!

Б а б а П а р а с к а. Ти що? У мене як у могилі! Я нікому... (Після паузи і совання) Тільки кумі Варці.
(Зривається, біжить на вулицю, з-за хати чути її голос) А знаєте, чому в Лавріна Кайдашенка очі
сині, як у пана?

Б а б а П а л а ж к а. Тьху! Смикнула мене за язик нечиста сила! Що ж я наробила? (Хреститься і

дивиться в небо) Господи, покарай мене за мій язик! Тільки щоб не дуже! А нехай тебе
запроторять на Сибір, щоб і дух не смердів у нашому селі! (Зникає через тин в іншому кінці сцени).

Картина третя.

Мотря вийшла з хати з глиняником з червоною глиною. З вулиці визирнув Карпо у великому
солом’яному брилі.

К а р п о. Будь здорова, чорноброва!

М о т р я. Будь здоровий, не чорнобровий! (Підглядають баба Палажка і Параска)

К а р п о. ( сідає, підбив бриля) А йди лишень сюди, Мотре, щось маю тобі сказати! (Усміхаючись)
Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто?

М о т р я. Та вже ж не ти!

К а р п о. А якби я купив, що б ти сказала? (Одсувається на край призьби під натиском віхтя ).

М о т р я. Як купиш, то й почуєш. (Мастить біля Карпа) Вставай, бо зіпхну!

К а р п о. Не сердься, Мотре: найму тобі завтра музики.

М о т р я. А не обдуриш? (Кидає віхоть на бік, перестає пручатися).

К а р п о. Присягаюсь, що ні.

К а р п о. Мотре, а чи підеш за мене заміж?

М о т р я. Чи ж не обдуриш?

К а р п о. Присягаюсь, що ні. (виходять)

М о т р я. (Схоплюється на ноги)Ой, лихо, батько з ярмарку приїхав, тікай!

К а р п о. (Стрибає через ворота) Як свисну вночі за садком, чи вийдеш?

М о т р я. (Грайливо) Ще подумаю.

Картина четверта

Довбишка визирнула, заметушилася.

Д о в б и ш к а. Ой, матінко рідна! Кайдаші йдуть на розглядини!

Д о в б и ш. Бери, дочко, ножа та піч колупай.

До хати зайшли Кайдаш з Кайдашихою. Довбиш і Довбишка цілуються з ними.

К а й д а ш и х а (розгорнула з білої хустки велику паляницю, поклала на стіл). Як вас, свахо, Бог
милує? Чи живі-здорові, моє серденько?

Д о в б и ш к а (поцілувала паляницю, поклала на стіл). Спасибі вам, свахо! Живемо потроху,

хвалити Бога. Сідайте в нашій хаті, щоб старости сідали!

К а й д а ш и х а. Як дасть Господь милосердний, то, може, й справді старости незабаром сядуть у

вас. (Манірно витирає хустинкою чоло і губи).

Д о в б и ш к а. Та сідайте-бо, свахо, за стіл! Оце, Господи! А ви, свату, чого це стоїте? Сідайте за
стіл, а то ще й старости наші спротивляться!

Кайдашиха, манірно витираючи лице хусточкою, посунула за стіл. Сіли всі. Мотря винесла і
поставила на стіл гранчату пляшку зі стручком перцю, макітру вареників. Кайдаш не зводить очей з
перцівки.

К а й д а ш и х а. Та що й робоча ваша дочка! Що за золота дитина! Ото, моє серце, гарну

невісточку буду мати, коли Господь милосердний дасть довести діло до ладу.

Кайдаш мало не лізе очима в пляшку, аж рота роззявив. Мотря винесла кілька полумисків із
закускою. Кайдашиха штовхнула Омелька під бік.

Д о в б и ш (налив усім, підніс чарку). Поможи нам, Боже, довести діло до кінця! А ти, дочко, будь
щаслива й здорова та свекрусі покірненька!

К а й д а ш и х а. Даруй же, Боже, нам і нашим дітям вік довгий та щасливий! (Ледь вмочила губи в
горілці).

Д о в б и ш к а. Що це ви, свахо, так мало випили?

К а й д а ш и х а. Ой буде, буде! Така гірка, як полин! Не знаю, як ті п’яниці її п’ють. (Штовхає ліктем
Омелька під бік).

Д о в б и ш. Та випийте-бо, свахо, повну! (Поманив до столу Мотрю, подав і їй чарку).

К а й д а ш и х а (поцокалась з Мотрею, ледь пригубила). Ой буде! Коли б не впитися. Оце недавно,

серденько моє, просили мене готувати обід: у священика були хрестини. Господи милосердний!
Наїхало гостей повнісінькі хати, а я на всіх настачила. Вже як пороз’їздились гості, кличе мене
матушка в покої, садовить за столом, сама сідає зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибі їй,
та все припрошує: та випийте-бо пані Марусю, та їжте-бо, пані Кайдашихо! Їй-Богу, правду кажу,
про-ше вас. А що вже за своїх синів, то, їй-богу, гріх буде не хвалити їх. В мене два сини, неначе
два соколи. Що вже що, а на старість прикриють мене орлиними крилами. Що за люба дитина
мій Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Мої сини, неначе пахучі васильки на
городі.

К а й д а ш. Годі тобі! Хвалила сова своїх дітей, що нема кращих на світі, а яка там совина краса?

Д о в б и ш к а. Та що правда, то не гріх.

К а й д а ш и х а. Я не хвалю своїх синів, але коли правду сказати, то на всі Семигори немає таких
хлопців, як мої. Що вже робочі, слухняні, покірливі, то дай, Боже, таких дітей усякому. Мого
Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають.

Мотря винесла ще закусок. Чарки знову запурхали догори. Свати розчервонілись і говорили всі
разом. До вікна підійшов Карпо.

К а й д а ш. Дасть Бог, поженимо дітей, то я для Карпа прироблю хату через сіни. В мене синами не
поле засіяно. Лаврін зостанеться в моїй хаті, а Карпо житиме через сіни.

Д о в б и ш. І то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять!

Всі встають з-за столу, розціловуються, виходять з хати.

К а й д а ш и х а. Де вже, щоб мої сини не помирились! На цілому світі нема таких слухняних дітей,
як мої сизопері орли! (виходять)

(Заходять Палажка і Параска)

Палажка:повінчався з Мотрею.

Параска: Чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбиша.

Картина шоста

Хата Кайдашів. Мотря порається коло печі. Кайдашиха лежить на печі, вдає, що спить, але час від
часу зирить за невісткою. Впоперек хати розставлені прядка з мичкою, ночви з пранням, діжа з
тістом, кошик з картоплею, дійниця, макітра, віник.

К а й д а ш и х а. (підняла голову) Затопи, моя дитино, в печі, та як будеш розпалювать дрова, то

поклади на двох полінах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб
швидше розгорілось.

М о т р я. Та мене цього й мати навчила. (Порається коло печі).

К а й д а ш и х а. (Злазить з печі, йде вздовж ряду причандалля і показує пальцем) Візьми, моє
серце, начисть картоплі на борщ та накриши буряків, побіли піч, видій корову та вижени до
череди, спечи хліба, попряди, випери сорочки, підмети в хаті і сінях, а я трохи ще полежу. Чогось я
нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! (Полізла на піч).

Мотря, немов у прискорених кадрах німого кіно, сяде до прядки – прядне, підбіжить до діжі –
місне, скочить до ночов – перне, візьме віник – метне, схопить ніж – обчистить картоплину. Потім
ще швидше повторює по новому колу.

К а й д а ш и х а. Чи одігнала до череди?

М о т р я. І видоїла, і відігнала.

К а й д а ш и х а. (Сердито) Мотре! Чом бо не глядиш страви? Як збіжить сало, то борщ доведеться

хоч собакам виллять! Звідси чую, що щось смердить, мабуть пригоріло.
М о т р я. (Однією рукою мете, другою у ночвах сорочку вовтузить) Якби я могла розірватися
надвоє, то я б і сіни мела, і коло печі стояла! в мене не десять рук, а тільки дві! (кинула об землю
віником і побігла до печі).

К а й д а ш и х а. (Злазить з печі) Хто видав так говорить матері! Коли не вмієш гаразд, то треба
вчитись. І я колись не вміла, але пани вивчили мене в економії.

М о т р я. Я, хвалити Бога, панщини не робила й у панів не вчилась!

К а й д а ш и х а. Але рот на матір розкриваєш, як осавул. Помаж краще комин ще раз. Та не крути
дуже віхтем. А то, бач, скрізь віхті знать.

М о т р я. Матері, було, все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить.

К а й д а ш и х а. Я, серце, бувала в світах і знаю, як що робиться. Як будеш мене слухати та будеш

пильнувати, то й собі навчишся.

К а й д а ш. Чого це ви гризитесь? Ану давайте на стіл, чого наготували.

Кайдашиха перша сіла за стіл і склала руки, наче в гостях. Мотря подала обід, а сама стала коло
печі.

К а й д а ш и х а. Недобрий, дочко, сьогодні зварила борщ. Мабуть, і сьогодні сало збігло, а каша
вийшла трохи рідка.

М о т р я. Бо ви, мамо, не дуже помагали мені варити.

К а й д а ш и х а. Ой, людоньки! Хто нам нараяв брати невістку з тих

багатирів? Ти їй слово – вона тобі десять! Карпе, візьми налигача та впережи її вздовж, а тоді ще й
упоперек!

К а р п о. Чи не за те, що зранку й не присіла?

Л а в р і н. Годі вже вам, затіяли, аж у вухах лящить. Пішли краще до роботи.

Лаврін і Карпо виходять. Омелько сідає на табуреті і ремонтує чобота. Мотря прибирає зі столу,
миє посуд.

К а й д а ш и х а. Чогось я нездужаю. Ноги болять,– полежу ще трохи. (Лізе на піч).

Мотря шкребе ножем вінець горщика.

Кума: Добрий день вам, кумонько, в вашій хаті. А чи не захворіли, що серед білого дня піч
облежуєте?

К а й д а ш. Дякувати Богу, роботяща невістка в нас, впорається (виходить)

Кума: Хоч трохи тямить в хазяйстві?

К а й д а ш и х а. (Піднімає голову на печі) Ой, кумонько, хліб їсти добре тямить, а щоб спекти, чи
зварити, чи прясти... А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупі з
Довбишкою. А вже що лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона
вивернеться на полу, як кобила, та тільки сопе, сопе...

М о т р я (З сіней висунула голову). Од кобили чую! Ще й однієї сорочки мені не справили, а вже
судите на все село. Постривай же, свекрухо! Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а
не я в тебе.
М о т р я. (Ледь стримуючись) Постривай же, свекрухо, не буду я більше для твоєї панської шкури
на тонке полотно прясти. Одріжте й мені тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники.

К а й д а ш и х а. Мене товста сорочка ріже в тіло, а ти ще молода, носи тим часом товсті сорочки.
Выддай сюди моє прядиво!

М о т р я. Воно таке ваше, як і моє. Не бійтесь, не понесу в шинок, не проп'ю і не буду напідпитку
судити, як ви мене судите. (Мотає, аж хуркотить).

К а й д а ш и х а. (Підскочила) Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од батька та й мотай

на йому, про мене, свої жили!

М о т р я. Ба не дам, бо й мені треба!

К а й д а ш и х а. (Смикнула до себе мотовило) Дай сюди, кажу тобі! Я сама зараз буду мотать!

М о т р я. (Ухопила мотовило двома руками) Не дам! У вас нема чого мотать, бо ви нічого не
напряли.

К а й д а ш и х а. (Тягне до себе і вже верещить) Геть ік нечистій матері! Дай сюди мотовило!

М о т р я. Не дам!

К а й д а ш и х а. Дай!

М о т р я. Ба, не дам!

К а й д а ш и х а. Дай, кажу тобі!

М о т р я. Не дам, кажу вам!

На лемент до хати вбігли Кайдаш, Карпо і Лаврін.

К а й д а ш и х а.(Смикає до себе) Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш!

М о т р я. (Тягне до себе) Одчепіться, бо й я вмію пхатися!

К а й д а ш. Чи ви показились, чи в хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!

Л а в р і н. Та це вони, мабуть, у ворона граються.

К а й д а ш. Добра іграшка! (Хапає кочергу) Покиньте мотовило, бо так і впечу обох по

спині!(Вириває в жінок мотовило).

Захекана Мотря відходить до печі. Кайдашиха стомлено падає на лаві на полотно, руки в боки,
хекає то ліворуч, то праворуч.

К а р п о. Ставте, тату, мерщій хату через сіни.

К а й д а ш и х а. (Скочила до Мотрі) Це ця кобила його навчила батька не слухать! Це вона бучу в

хаті вчиняє!

М о т р я. Од кобили чую! (Хапає з лави полотно, накидає на свекруху, бігає довкола неї
обмотуючи, і робить білий кокон).

Лаврін аж падає від сміху, плеще в долоні. Кайдаш кинувся виручати жінку, схопив мотовило і
огрів ним Мотрю по спині.

К а й д а ш и х а. Рятуйте! Вона ж мені бока відбила!

Лаврін кинувся підводити матір. Кайдаш схопив мотовило і крутив ним перед носом у Карпа.
К а й д а ш и х а.(До Мотрі, б’ючи кулак об кулак) Бодай тобі добра не було з твоїм мотовилом!
Через тебе син побив батька! Ой світе мій! Не дадуть діти своєю смертю вмерти! Хоч зараз
вибирайся до сусід з своєї хати. Це через цю сатану, через це ледащо таке лихо приключилося!
(Схопила кочергу і погналася за Мотрею по сцені). Омелько стоїть і дивиться перед собою.
Кайдашиха ганяє Мотрю колами. Лаврін і Карпо зчепилися як у дзю-до і вовтузяться біля батька то
сюди, то туди. З сіней визирають захоплені баталією баби Параска і Палажка.

К а й д а ш. Цур вам, пек вам! (До всіх, що завмерли довкола нього в різних позах, боязко
позираючи на кочергу) Зроблю вам двоє мотовил та, про мене, очі ними собі повиколюйте!
Поставлю вам хату через сіни, хоч голови там собі поскручуйте!

Карпо з Мотрею відходять ліворуч, Лаврін з матір’ю – праворуч. Мелашка заметушилася. З двору
вийшов Кайдаш.

Б а б а П а р а с к а О т вже Кайдаші й другої невістки діждали – Мелашки.

Б а б а П а л а ж к а: Ну тепер їм буде ще веселіше!

К а й д а ш и х а. І де його нечистий носить? То на греблі біля млина люди бачили. Що воно з ним
твориться? Кайдашиха зникла в сінях.

К а й д а ш. Щезни, маро! Дивіться, дядьку, який собацюра, як годований кабан, з кінською

головою, з рогами, а страшні очища як блищать! (Дивиться під тин. Чумак сміється), А чортиків
скільки наросло! Та які зелені і дрібні, а ріжки, як цвяхи. А під горою сидить пузатий, та
витрішкуватий, та рогатий! Такого оканя і пузаня я й між панами не бачив.

К а й д а ш и х а. Та йди вже в хату! Який дядько, протри баньки, де ти його бачиш? Стань,
Омельку, та помолись Богу!

КАЙДАШ (тикає пальцем на Кайдашиху, в якої хустка зав'язана двома гострими кибалками до
гори)

Чи ти ба! На жінчиній голові чортячі роги! Кайдашиха відсахнулась

КАЙДАШ Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця.

Кайдашиха повертається зі служби. Біля воріт граються Мотрині діти. Мотря порається по
хазяйству бачить як діти підбігли до баби і вона їх пригощає бубликами.

МОТРЯ Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка. Мотря підскочила, поодіймала од дітей
бублики та й кинула собакам.

КАЙДАШИХА (втираючи сльози) Чи ти людина, чи ти звірюка... (кричить до Мотрі із сіней) Бач,

іродова душе, вчиш дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, іди, лишень, сюди та
подивись – черепки по всій хаті валяються!!

МОТРЯ Ти змія люта, а не свекруха! Буду я чортова дочка, коли не розіб'ю тобі кочергою голови!

КАЙДАШИХА Хто? Ти? Мені? Своїй матері? Карпе! Ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене?
Візьми вірьовку та повісь її зараз в сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію.

МОТРЯ Карпе візьми налигача, та прив'яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов
скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона
мене або отруїть, або зарубає!
КАЙДАШИХА Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров та прив'язав налигачем серед вигону на
сміх людям? Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці, бо ти усіх покусаєш.
Чом тебе чорти не понесли на Бесарабію, чи за границю?

МОТРЯ Овва! Через таке паскудство, та оце тікала б я за гряницю! Тікай сама хоч під шум, хоч під
греблю! Ти злодюга, ти відьма!

Кайдашиха пихнула Мотрі дулю, й не потрапила в ніс, а в око. Мотря вхопила деркача і сунула
держало просто між очі Кайдашиці.

КАЙДАШИХА Ой, лишечко! Виколола, проклята зміюка мені око!!!

супротивні сторони кидають одна в одну, що в руки потрапить. Кайдашиха дала Мотрі дулю під
самого носа. Мотря штрикнула їй деркачем в око, полилася кров.

К а й д а ш и х а. Ой, лишечко! Виколола проклята зміюка мені око!

Картина сьома

Двір Кайдашів розділений навпіл. На Карповому боці росте груша. Лаврінові діти рвуть груші,
Кайдашиха з перев’язаним одним оком навчає їх.

Омелько –

Маруся – Настя Флік

Мотря – Катя Дема

Мелашка – Богдана Онищук

Баба Параска – Прокопишина Дарина

Баба Палажка – Трапезун Оксана

Карпо -

Лаврін -

Довбуш -

Довбишка – Деліта Мирослава