Шлях Й.

Сталіна до необмеженої влади в партії та державі

У партійно-державному керівництві точилася гостра боротьба навколо питань
подальшого розвитку країни. Прагнення встановити контроль над партією та державою,
відсутність конкурентів, прагнення захопити всю повноту влади було характерним для 20-х
років. Основними суперниками в цій боротьбі виступили Й. Сталін і Л. Троцький.
Противників Й. Сталіна називали опозиціонерами.
Г. Зінов’єв, Л. Каменев, Л. Троцький після XIV з’їзду ВКП(б) для зміцнення своїх
позицій вирішили скористатися популярним гаслом індустріалізації. їхня програма
прискорення темпів капітального будівництва у промисловості дістала назву
«надіндустріалізація», яка повинна була здійснитися за рахунок селянства.
У жовтні 1927 р. опубліковано тези ЦК ВКП(б) до XV з’їзду партії з критикою Л.
Троцького та його прибічників, у так званому “лівому ухилі”. Майже всі керівники України,
у тому числі Л. Каганович (генеральний секретарЦК КП(б)У з 1925 p.), А. Мануїльський, Г.
Петровський, М. Скрипник, В, Чубар, виступили проти нього.
На XV з'їзді ВКП(б) Л. Троцького та всіх його прибічників було виключено з партії.
Проти репресивних методів “воєнного комунізму” виступили М. Бухарін, О. Риков, М.
Томський. Вони звинувачували И. Сталіна у воєнно-феодальних методах експлуатації
селян”. М. Бухаріна та його прихильників звинуватили в капітуляції перед куркульством,
“правому ухилі”.
Листопадовий 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) вивів М. Бухаріна зі складу політбюро. У
керівництві України послідовників М. Бухаріна, які наважилися б відкрито захищати свої
погляди, було обмаль.
Й. Сталін здобув диктаторську владу в партії та державі.

Зміни в соціальному складі населення

Внаслідок радянської модернізації (індустріалізації, колективізації) змінилася класова
структура суспільства.
1. Зникли категорії приватних торговців, власників підприємств.
2. Зникли приватні підприємці, як їх називали «особи вільних професій» внаслідок
заборони приватного підприємництва.
3. Зникла велика верства кустарно-ремісничого населення.
4. Цілком зник клас селян-власників.
5. Селяни-колгоспники, які були залежні від держави, однак не мали гарантованого
мінімуму заробітної плати, у 1940 р. становили майже половину населення України.
6. Зростала чисельність службовців і спеціалістів народного господарства, освіти,
науки, яких на кінець 30-х років було майже 2 млн, 25% мали середню й вищу освіту.
Інтелігенцію віднесено до категорії службовців.
7. Чисельно зростав робітничий клас, поповнюючись насамперед за рахунок селян, які
йшли в місто, рятуючись від колективізації, репресій і голоду.
Частка жінок серед робітників потроїлася порівняно з дореволюційним періодом.
Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці, щоб скористатися додатковим
ресурсом робочої сили. Жінки також були заінтересовані працювати. Заробітна плата було
настільки низькою, що чоловік не міг прогодувати родину сам.

Формування партійно-бюрократичної номенклатури

За роки радянської влади сформувався новий правлячий клас — номенклатура.
Номенклатура — це верхівка партійно-державного й господарського апарату,
забезпечена всіма матеріальними благами і відгороджена від мільйонів людей
різноманітними привілеями.
Система добору керівних кадрів закріпила верховенство політичних, а не ділових
якостей кандидатів до касти номенклатури. Тому висуванці постійно відчували, що можуть
обійняти ту чи іншу посаду не за правом кращого, а залежно від рішення вищої інстанції.
Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили
до зловживань владою.
Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався не лише порівняно високою
зарплатою, а й напівприхованими привілеями і доступом до закритих спецрозподільників,
можливістю одержувати додаткові соціально-культурні послуги, мати кращі умови
відпочинку.

Масові репресії
Головна мета сталінського терору:
1. Прагнення Й. Сталіна зміцнити і захистити свою владу.
2. Намагання придушити всякі виступи проти радянської влади.
3. Не допустити формування міцної опозиції режиму.
4. Ліквідувати прояви українізації.
5. Знищити прагнення українців до самостійного, національно-державного і
культурного життя.
6. Позбавити українців історичної пам’яті.
7. Заборонити різні релігійні течії, зруйнувати храми.
8. Відкинути ті напрямки суспільної, філософської та історичної думки, які виходили за
рамки ідеологічних догм. Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення
класової боротьби під час будівництва соціалізму та наявність в Україні, «повзучих»
націоналістичних ухилів.
В Україні почастішали репресії з кінця 20-х років 1928 р. Сфабриковано «Шахтинську
справу» над інженерно-технічними працівниками Донбасу.
Й. Сталін використав цю справу для обґрунтування необхідності боротьби з ворогами,
які, на його думку, перешкоджали соціалістичному будівництву.
 1929 р. Звинувачення проти «класово-ворожих елементів» почали розглядати «трійки»
у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого
відділення ДПУ.
Березень — квітень 1930 р. У Харкові судили 45 членів, міфічної «Спілки визволення
України». Судили інтелектуальну еліту українського народу (серед засуджених 2 академіки,
11 професорів, 2 письменники, науковці, викладачі вишів, учителі, юристи). Її керівником
оголосили колишнього діяча Центральної Ради, знаного літературознавця С. Єфремова.
Червень 1930 р. Надзвичайна комісія Верховного суду УРСР розглянула кримінальну
справу «Контрреволюційні організації в сільському господарстві».
29 прихильників О. Чаянова і М.Бухаріна, які виступали за багатоукладність економіки
та всебічний розвиток сільськогосподарської кооперації, було звинувачено в антиурядових
діях. Вони загинули у таборах.
1931 р. Сфабриковано справу Українського національного центру, в яку втягнули двох
видатних українських істориків: М. Грушевського і М. Яворського.
1933 р. Обвинувачення фахівців сільського господарства втому, що вони спеціально
«прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню
менінгіту серед коней тощо». Розглядалася справа 75 службовців наркоматів. На розгляд
справи 75 осіб витратили менше ніж добу. У результаті 35 осіб розстріляно.
1933 р. Суд над Українською військовою організацією. Звинувачено 148 осіб.
1934 р. Почалася масова кампанія «викриття ворогів» і репресій проти них після
вбивства С. Кірова (Г грудня 1934 р.).
1 грудня 1934 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову про порядок розгляду
звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила на слідство в цих
справах не більше ніж 10 діб. Справи розглядали без прокурорів і адвокатів. Оскарження чи
помилування не допускалося. Найвищу міру покарання виконували відразу після винесення
вироку.
Середина грудня 1934 р. Засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової
інтелігенції у справі Українського центру білогвардійців — терористів.
1935 р. Оголошено про викриття Всеукраїнського боротьбистського центру.
1936 р. Сфабриковано справу Українського троцькістського центру, Соціал-
демократичної партії України та ін.

«Великий терор»
1937—1938 pp. Терор став масовим і всеохопним.
Масові репресії охопили всі категорії населення: представників партійного і
державного апарату, військових, інтелігенцію, робітників, селянство.
1937 р. Порядок розгляду справ, визначений постановою Президії ЦВК СРСР від 1
грудня 1934 p., було поширено на звинувачених у шкідництві та диверсіях. Слідство
провадилося із застосуванням жорстоких тортур.
Цю практику узаконено у 1937 p., коли Й. Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав
вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи впливу.
 1937 р. Посилився терор після візиту особистих представників Й. Сталіна в Україну —
В. Молотова, М. Єжова, М. Хрущова.
1938 р. Репресії не припинилися і після того, як у січні 1938 р. партійну організацію
республіки очолив Микита Хрущов.
В Україні зазнали репресій:
1. Більшість керівників КП(б)У і РНК..
Серед них Є. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведев, Ю. Коцюбинський, X. Раковський,
С. Косіор, В. Чубар.
2. Майже повністю був знищений ЦК КП(б)У, обраний на XII з’їзді КП(б)У (із 62
членів ЦК знищено 55, з 11 членів політбюро загинуло 10).
3. Репресії здійснювалися в рядах КП(б)У внаслідок її чисток. З 1933 р. по 1938 р.
кількісний склад КП(б)У зменшився на 266,3 тис. членів.
4. Репресовано багатьох видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню,
режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального
мистецтва М. Бойчука, письменників М.Куліша, О. Досвітнього та інших.
5. Репресовано багатьох військових.
Повністю знищено штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір.
Пропагандистський ідеал радянської людини
Радянська система не могла погодитися зі свободою ініціативи.
За партійними стандартами йшов процес виховання нового покоління людей —
будівників світлого майбутнього комуністичного суспільства.
Вище партійно-державне керівництво продовжувало активно й цілеспрямовано
здійснювати політику обмеження інтелектуальної свободи встановленням жорсткої
політичної цензури, яка торкалася всіх сфер духовного життя народу. Під пильним
контролем перебували засоби масової інформації, видавництва, різноманітні масові заходи,
навіть приватне життя громадян. З бібліотек вилучали «ідеологічно шкідливу та застарілу
літературу», внаслідок чого бібліотеки втратили 60% книжкового фонду.
У молоді виховувалося зневажливе ставлення до свого минулого, заохочувалися
доноси, наклепи. Створювалася атмосфера загальної підозри, йшов пошук «ворогів народу» і
замаскованих «троцькістів». чи «буржуазних націоналістів», фабрикувалися справи і
розгорталися політичні процеси, переважно проти інтелігенції.
У суспільстві нав’язувалася думка, що радянська людина — це насамперед “соціальна
людина”, для якої інтереси колективу завжди мають вище значення, ніж особисті, а
всебічний розвиток особи розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб
досягнення мети. Підкорення індивідуального колективному ставало законом для
письменників, художників, науковців. Створювалися нові революційні обряди,
влаштовувалися революційні свята.

Зміни у масовій психології та свідомості населення

У 30-х роках кожна людина була цілковито безсила перед державою.
 Сформувалася психологія бездумних «гвинтиків», відчуженість людей між собою.
Понівечено долю мільйонів людей — членів сімей «ворогів народу». У страху, заохоченні до
наклепів, в умовах насильства виховувалося ціле покоління людей.
Організовано боротьбу з «релігійними забобонами»: за участі молоді організовано
руйнували храми, заборонено використання подзвону церковних дзвонів.
Суспільство все більше занурювалося у прірву страху, відчаю, соціальної деградації.
У структурах ДПУ — НКВС сформувалася каста катів, які щоденно розстрілювали
сотні в’язнів. За цю «роботу» навіть одержували високі нагороди.
Ретельно налагоджений апарат маніпулювання суспільною свідомістю насаджував
містично-забобонне схиляння перед «вождем», його діяннями. Всебічна і постійна
пропаганда сприяла створенню ілюзорних і міфологічних уявлень про Й. Сталіна. У
свідомості багатьох людей особа Й. Сталіна перетворювалася на символ соціалізму, символ
держави.

Розвиток культури
Становище у сфері освіти
25 липня 1930 р. Постанова ЦК ВКП(б) «Про загальне обов’язкове навчання».
Започатковано обов’язкове чотирикласне навчання. Наприкінці другої п’ятирічки в
Україні в основному завершено перехід до обов’язкового початкового, а в містах — до
загального семирічного навчання.
Травень 1934р. Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР „Про структуру початкової і
середньої школи в СРСР”.
Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:
початкова (1-4 класи), неповна середня (5—7 класи), середня (8-40 класи).
Запроваджено:
тривалість уроку;
єдиний день початку навчального року — 1 вересня;
п’ятибальну систему оцінювання знань.
Гальмувалася українізація, скорочувалася кількість українських шкіл.
Наприкінці 30-х років стало обов’язковим вивчення російської мови, змінювалася
українська граматика й абетка у напрямку наближення їх до російської мови.
Квітень 1938 р. Постанова ЦК ВКП(б), за якою створення навчальних закладів
національних меншин оголошувалося „насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного
впливу на дітей”, а тому подальше їх існування було визнане “недоцільним та шкідливим”.
Усі ці заклади закрили.
Характерними були ідеологізація навчальних програм, робота в школі піонерської та
комсомольської організацій.
Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства «Геть неписьменність!» у
1939 р. в Україні лишилося, тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати.
 Жорстокого удару по народній освіті завдали масові політичні репресії. Нове
керівництво Наркомату освіти УРСР в особі В. Затонського і А. Хвилі (попередній нарком
освіти М. Скрипник внаслідок гонінь покінчив життя самогубством), підтримане вищим
керівництвом республіки, повело боротьбу з «націоналізмом» в системі народної освіти.
Багатьох учителів було арештовано і репресовано.

Формування кадрів спеціалістів

Зростала кількість вищих навчальних закладів.
У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й
Харкові.
У січні 1934 р. встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові
звання доцентів і професорів.
Якщо у 1929 р. в Україні діяло 38 вишів, у яких навчалося 29 тис. студентів, то в 1939
р. в 148 вишах навчалося понад .125 тис. студентів.
Значно розширилася мережа середніх навчальних закладів. На кінець 1837 р. їх було
576 із 159 тис. учнів.
За період із 1921 р. по 1938 р. Україна підготувала 400 тис. спеціалістів для народного
господарства, науки, культури.

Хиби
1. Загальний кваліфікаційно-професійний рівень буй доволі низьким. Бракувало
загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.
2. Було остаточно порушено інтелектуальну і моральну спадкоємність нової та старої
інтелігенції.
3. Властивий демократичній більшості дореволюційної інтелігенції критичний дух,
творчі засади, гуманізм, милосердя та благородство в нових умовах не мали підґрунтя для
розвитку.
4. Адміністративно-командна система не була зацікавлена у формуванні творчої
особистості, а вимагала бездумного виконавця.
5. Серед частини інтелігенції поширилися безпринципність, аморальність,
фабрикування доносів, наклепницьких заяв тощо.
6. Здійснювалися репресії проти тих, хто прагнув зберегти свої політичні переконання і
моральні принципи.

Досягнення науки та гальмівні чинники її розвитку

Академія наук УРСР — вища наукова установа в Україні. Напередодні війни в Україні
функціонувало 220 наукових установ.
 Якщо 1928 р. в наукових установах УРСР працювало 3,7 тис. наукових співробітників,
то наприкінці 30-х років — майже 20 тис.
1928 р. У Харкові відкрито Український фізико-технічний інститут, у якому:
• 1931 — 1932 pp. працював І. Курчатов;
• Л. Ландау написав знамениту роботу з кінетичної теорії плазми, дав обґрунтування
теорії термоядерного синтезу;
• у 1932 р. група вчених вперше в СРСР здійснила штучне розщеплення атома літію.
• М. Кравчук - корифей української математики, якого було заарештовано 1937 р., йому
пригадали, що в 1930 р. він відмовився виступити громадським обвинувачем на процесі
«Спілки визволення України».
3. Жертвами репресій стали тисячі працівників наукових закладів і вчених вищої
школи.

4. Репресовані в царині суспільних наук:

М. Яворськии - знаний історик, академік АН УРСР і БСРР. У 1929 р. під час дискусії з
питань історичної науки його погляди оголошено немарксистськими і «націоналістичними».
У 1932 р. його заарештували і вислали, а в 1937 р. розстріляли.
М. Грушевський — його твори з історії України було затавровано як буржуазно-
націоналістичні. У 1931 р. його заарештували, але по деякім часі звільнили. Він був
змушений покинути Україну і переїхати до Москви. У 1934 р. за загадкових обставин помер.
М. Слабченко, В. Пархоменко — вчені-історики;
С. Семківський, П. Демчук — філософи та багато інших.

Література
Квітень 1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх
організацій». Ліквідовано літературно-художні об’єднання і створено єдину спілку
письменників України, організаційно оформлену на 1-му з’їзді у 1934 р.
Культурні процеси уніфікували за допомогою методу “соціалістичного реалізму”, який
передбачав насамперед оспівування досягнень соціалізму.
Продовжували писати вірші П. Тичина,. М. Рильський, М. Бажан. Але свободи
творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Й. Сталіна, компартію.
За цих складних соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське
художнє слово, а отже, і можливість для відродження української літератури в майбутньому.

Образотворче мистецтво
Переборюючи труднощі, продовжували творити художники старшого покоління — М.
Бойчук, І. Іжакевич, Ф. Кричевський, К. Трохименко, О. Шовкуненко.
Плідно працювали художники молодшого покоління — А. Петрицький, С. Григор’єв,
В. Костеиький, О. Любимський, графік Касіян.
 На основі вже згаданої постанови ЦК ВКП(б) 1932 р. всі художні угруповання було
розпушено, а натомість створено Спілку художників України, перший з’їзд якої відбувся
1938 р.
У творах живопису провідною стала тема «соціалістичного будівництва», а головними
героями — робітники, селяни, діячі культури, воїни Червоної армії.
Історію світового живопису прикрасила творчість художника-монументаліста Михайла
Бойчука. У 1936 р. за сфабрикованими обвинуваченнями було заарештовано М. Бойчука і
кількох його учнів, а через рік усіх їх розстріляли. Зазнали переслідувань десятки інших
новаторів, що не змогли пристосуватися до системи адміністративно- директивного
керівництва мистецтвом або стали жертвами наклепів.

Музика
Значний творчий внесок у розвиток музичної культури зробили в ті роки композитори
Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич, П. Козинський
та інші. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки
висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської
та Одеської консерваторій.
30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва.
Кобзарі й лірники співали про жахливу долю народу, про голод в Україні, насилля і
жорстокість. Вони продовжували нагадувати своїм землякам про втрачену волю, про героїзм
і романтику минулих козацьких часів. Прославляти більшовицькі порядки в Україні вони не
хотіли.
У трудні 1934 р. до Харкова на прикінцевий етап Республіканської олімпіади міста і
села прибуло близько 300 кобзарів і лірників, усіх їх заарештували і розстріляли.
Сотні талановитих професіоналів гри на бандурі було репресовано.
У 1937—1938 pp. за сфабрикованими обвинуваченнями розстріляли композитора К.
Богусловського та багатьох інших діячів музичного і пісенного мистецтва.

Театр
Значне місце в розвитку української культури продовжувало посідати театральне
мистецтво. В українських театрах творили П. Саксаганський, М. Садовський, Н. Ужвій, О.
Сердюк, А. Бучма, О. Борисоглібська, Ю. Шумський, В. Добровольський.
Наприкінці 30-х років в Україні працювало понад 80 театрів.
В історію українського театру золотими літерами вписано ім’я Леся Курбаса —
реформатора українського театрального мистецтва, обдарованого режисера і талановитого
організатора, який разом зі своїм творчим колективом показував глядачам правду життя.
Його звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у створеному ним 1922 р. театрі
«Березіль», а потім після арешту у 1933 р. відправили до таборів, де він і загинув. Разом із
ним репресували чимало акторів його театру, а сам театр закрили.
Репресовано таких артистів театру і кіно, як Ф. Лопатинського, М. Надемського, С.
Шагайла та багатьох інших.
 Кіномистецтво
За складних умов боротьби з матеріальними труднощами розвивалося кіномистецтво
України. З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномистецтво вступило у новий,
вищий етап свого розвитку.
Першими звуковими фільмами в Україні були: документальний — «Симфонія
Донбасу» Д. Верхова і художній — «Фронт» Соловйова.
Новими творами збагачували вітчизняне кіномистецтво О. Довженко, І. Кавалерідзе, І.
Савченко. Фільми Олександра Довженка («Арсенал», «Земля», «Шорс») увійшли до
скарбниці світового кіномистецтва.
За період з 1929 р. по 1937 р. в Україні було знято близько 180 фільмів різних жанрів.

«Розстріляне відродження»
Розстріляне відродження — умовна назва літературно- мистецької генерації 20—30-х
років, репресованої більшовицьким режимом та їх ідеологічним закріпаченням, внаслідок
чого було завдано значних збитків духовному життю українського народу.
Погроми 30-х років у культурі завдали великих втрат духовному життю всього
українського суспільства.
1. Спочатку заборонено літературні товариства.
2. Під невблаганним пресом опинилися науковці, письменники, діячі культури.
3. Жорстоко переслідувалися діячі національної культури.
4. Велася боротьба проти націоналістичних ухилів.
Жертви репресій.
1933р. Заарештовано талановитого поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. М.
Хвильовий заподіяв собі смерть. Репресовано О. Слісаренка, О: Досвітнього, Остапа Вишню
(засуджено до 10 років концтаборів) тощо.
1934 р. Розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового.
1935 р. Жертвами репресій стали М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, В. Поліщук. .
1937 р. Розстріляли М. Семенка, І. Микитенка і багатьох інших талановитих майстрів
слова.
Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України було репресовано 97.
Жертвами сталінських репресій стали 500 письменників України. Серед них:

прозаїк і драматург М. Яловий, поет М. Хвильовий, письменники Г. Косинка, Д.

Фальківський, М. Зеров, М. Семенко, режисер Лесь Курбас.

Політика держави щодо церкви та н наслідки.

 Ліквідація УАПЦ
Продовжувалося гоніння на Українську автокефальну православну церкву, яку було
ліквідовано у 1930 р.
У 30-х роках проводилося масове знищення культових споруд, зруйновано сотні
пам’яток церковної архітектури. Взято курс на формування атеїстичного світогляду.
Унаслідок таких дій у суспільстві назрівали моральні деформації, бездуховність.

Олександр Шумський (1890-1946)

Народився 2 грудня 1890 р. в с. Рудня — Борова Житомирського повіту Волинської
губернії (тепер Нова Бурова Житомирської області) в сім’ї наймита. У 1906 р. закінчив
двокласну сільську школу й почав працювати на лісопильних заводах, з відтак —
помічником землеміра. З 1908 р. брав участь у діяльності робітничого гуртка. У 1915 р. склав
екстерном іспити на атестат зрілості і вступив до ветеринарного інституту. Того самого року
його призвали до армії, а під час Лютневої революції 1917 р. в Росії обрали делегатом
корпусного, армійського і фронтового з’їздів солдатських - комітетів.
Наприкінці листопада 1917 р. він входив до складу ЦК УПСР і став одним із лідерів
лівої течії цієї партії. О. Шумський рішуче виступив проти Гетьманату П. Скоропадського,
розцінивши його владу як диктатуру поміщиків, капіталістів і генералів, та закликав до
рішучої відсічі цій диктатурі.
Ліві есери дедалі більше зближувалися з комуністами.
На початку 1919 р. О. Шумський працював у колегії наркомату освіти України, а під
час наступу Денікіна брав участь у підпільній боротьбі проти білогвардійців, виступив за
воєнно-політичний та економічний союз радянських республік.
О. Шумський став членом комуністичної партії більшовиків України, невдовзі його
обрали до ЦК КП(б)У, згодом до політбюро та оргбюро. Він очолив відділ ЦК з роботи на
селі, а під час нападу на країну військ буржуазного поміщицької Польщі клопотався
мобілізацією людських і господарських ресурсів на потреби війни.
Наприкінці 1920 р. О. Шумський очолив Київський губернський революційний комітет,
входив до складу радянської делегації на паризьких переговорах про мирний договір із
Польщею.
Із квітня 1921 р. він - повноважний представник. України в Польщі, з лютого 1923 p. по
травень 1924 р. — уповноважений ЦК Всеробітземлісу в Україні, згодом — завідувач
агітаційно - пропагандистського відділу ЦК КП(б)У, а з вересня 1924 р. — народний комісар
освіти України.
О. Шумський багато робив для українізації народної освіти.

У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Невдоволений

методами його роботи, О. Шумський порушив перед Й. Сталіним питання про заміну Л.
Кагановича. Цього Л. Каганович йому не забув.
На лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У у 1927 р. йшлося про «націоналістичний
ухил» О. Шумського, обстоювання ним форсованих темпів українізації та підтримку
«націоналістичних гасел» М. Хвильового.
 О. Шумського було звільнено з посади наркома освіти. Він був змушений покинути
Україну. У 1927 — 1933 pp. працював у Ленінграді ректором Ленінградського інституту
народного господарства, політехнічного інституту, головою ЦК профспілки працівників
освіти та на інших посадах.
13 травня 1933 р. О. Шумського заарештували й засудили до 10-річного ув’язнення за
участь в Українській військовій організації та за «контрреволюційну діяльність».
Його протести і звернення в різні інстанції, зокрема до И. Сталіна, залишалися без
відповіді. Після років перебування у тюрмах відбував заслання у Красноярську.
18 вересня 1946 р. О. Шумського підступно знищили агенти державної безпеки.

Микола Скрипник (1872-1933)

Народився 25 січня 1872 p. в с. Яснувата Катеринославської губернії (тепер місто
Донецької області) в сім’ї залізничного службовця.
Навчався у Барвінківській двокласній сільській школі, а. потім — в Ізюмському
реальному училищі, з якого був вигнаний за революційну діяльність. Склав екстерном іспити
за програмою реального училища і вступив до Петербурзького технологічного інституту. В
РСДРП — з 1897 р. За 20 дореволюційних років він 15 разів зазнавав арештів, 7 разів
перебував на засланні, 6 разів утікав із неволі.
М. Скрипник брав активну участь у першій російській революції, а після революції
влаштовував нелегальні сходини і збори, засідання партійних комітетів, народні мітинги,
демонстрації, вів повсякденну агітаційно-пропагандистську та організаційну роботу.
Проводив значну роботу і після Лютневої революції
1917 p.: обирався делегатом на конференцію рад робітничих і солдатських депутатів у
Москві, згодом до центральної, ради фабрично-заводських комітетів Петрограда.
Під час Жовтневого перевороту входив до складу військово-революційного комітету.
Після Жовтневого перевороту був одним із організаторів КП(б)У.
Від липня 1921 p. М. Скрипник — нарком внутрішніх справ УСРР, у 1922 — 1927 pp.
— нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР.
З 1927 по 1933 pp. М. Скрипник — нарком освіти УСРР. За короткий час він домігся
значних успіхів в українізації народної освіти.
Завдяки зусиллям М. Скрипника станом на 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і
30% вищих навчальних закладів республіки стали україномовними, а 97% українських дітей
навчалися рідною мовою. 6 вересня 1928 р. нарком освіти М. Скрипник затвердив новий
Український правопис.
Він був одним із тих небагатьох державних діячів, які намагалися зберегти хоча б
основні риси української державності, чинив опір денаціоналізації культури й мистецтва, а
також формуванню в Україні тоталітарного сталінського режиму.
23 лютого 1933 p. М. Скрипника, звинуваченого в націоналізмі, було звільнено з посади
наркома освіти й призначено головою держплану та заступником голови Раднаркому УСРР.
Почалася кампанія цькування М. Скрипника. Його обговорювали на чотирьох
засіданнях політбюро ЦК КП(б)У, після чого вивели з його складу.
 Не витримавши несправедливих звинувачень, М. Скрипник заподіяв собі смерть.

Західноукраїнські землі у складі Польщі

Правовий статус Східної Галичини та українських північно-західних земель у складі
Польщі.
14 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та
Японії) прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною. У
складі Польщі перебували такі українські землі:
Східна Галичина,
Західна Волинь,
Полісся,
Холмщина,
Підляшшя,
Лемківшина.
Східна Галичина з Лемківщиною до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини.
Утворено три воєводства: Львівське. Тернопільське, Станіславське.
Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям до Першої світової війни були під
владою Російської імперії, а після радянсько-польської війни 1920 р. перейшли під владу
Польщі.

Польські землі було поділено.

1. Корінні польські землі, які мали привілейоване становище.
2. Окраїнні землі — переважно українські і білоруські землі, які використовували як
ринки збуту дешевої сировини та робочої сили й надавалися польським осадникам —
колоністам, яким виділялися кращі землі, фінансову допомогу. До колонізаційного фонду
Східної Галичини, Волині і Полісся передано 445 тис. гектарів землі.
До 1939 р. у сільській місцевості оселилося близько 200 тис. поляків, у містах —
близько 100 тис.
3. Польський уряд проводив політику інкорпорації, яка передбачала створення
однонаціональної держави примусовим асимілюванням національних меншин (зокрема
українців).
4. Українці Східної Галичини з Лемківщиною (понад 3 млн) належали до греко-
католицької церкви, а українці, які заселяли землі Західної Волині, Полісся, Холмщини з
Підляшшям, сповідували православ’я.
5. Поширено доктрину польського «прометеїзму», висунуту з приходом Ю.
Пілсудського до влади, яка означала, що історична місія Польщі — допомогти звільненню
східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об’єднати їх з Польщею
на федеративних засадах.
 Тому передбачалося замінити курс з національної асиміляції курсом на державну
асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

Промисловість
1. Польський уряд переділив країну на дві території — Польщу «А» (корінні польські
землі, уряд сприяв розвитку промисловості) і Польщу «Б» (західноукраїнські землі, уряд
стримував розвиток промисловості).
2. У Польщі «Б» вводилися високі залізничні тарифи, щоб обмежувати зв’язки
західноукраїнських земель із ринками Польщі «А».
3. 85% підприємств Східної Галичини були дрібними (працювало менше 20 душ).
4. Тут розвивалися ті галузі, які забезпечували високі прибутки без значних
капіталовкладень, а саме:
нафтодобувна,
деревообробна,
харчова,
промисловість із перероблення сировини.
5. Значною мірою збереглися ремесла, що свідчило про економічну відсталість.
6. Спостерігалося засилля. іноземного капіталу — французького та англійського, який
разом з польським по- хижацькому експлуатував багатства краю.

Сільське господарство
1. Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння у Східній Галичині
становило 43,9% загальних площ.
2. Було багато безземельних і малоземельних селян.
3. У липні 1919 р. польський сейм схвалив Основи земельної реформи.
4. Польська влада видала таємний указ, яким заборонялося продавати українським
селянам більше 5% поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягали викупу.
5. Половина орної землі після аграрної реформи залишалася за поміщиками, державою
та церквою.
6. Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли
використовувати машини і передову агротехніку.
7. Держава обкладала селянські господарства непосильними податками.

Українська кооперація
Формою самоорганізації українців стали численні кооперативні об’єднання: Спілка
українських купців і промисловців, Українське технічне товариство тощо.
 Сформувалася розгалужена система кооперативів, щоб створити противаги іноземному
економічному впливові. Напередодні Другої світової війни у Східній Галичині було 4 тис.
кооперативів, які об’єднували 700 тис. членів.
Польські власті штучно стримували розвиток української кооперації, надаючи пільги
кооперації польській, обмежуючи діяльність українських другорядними господарськими
сферами.

Економічне становище населення

1. Колоніальний характер економіки.
2. Панівне становище іноземного капіталу.
3. Переважання аграрного сектора.
4. Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства.
5. Промисловість розвивалася слабко, національної буржуазії майже не було,
робітничий клас був нечисленним.

Соціальне становище населення

• Згідно з аграрною реформою 1919 р. селяни землі не отримали.
• 80%.українських селян страждала від малоземелля.
• Була поширена міграція та еміграція населення як наслідок безземелля та безробіття.
До Канади та США виїхало близько 200 тис. осіб.
• 70 % населення Західної України були неписьменними або малописьменними.

Політична ситуація
1. Змінено назву Східної Галичини на Малопольщу.
2. Не було органів місцевого самоврядування.
3. Існувала заборона українцям обіймати адміністративні посади в державі, керівні
посади в армії.
4. Обмеженість політичних прав.
5. Проводилася політика полонізації: закривалися українські школи, введено квоти на
вступ українців до Львівського університету та інших навчальних закладів.
6. У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «українець» і «український».
Замість них нав’язувалися назви «русин», «руський».
7. Українські імена та прізвища змінювалися на польські.
8. Вживання української мови було заборонено в усіх державних установах.
 «Пацифікація»
Політика «пацифікації» (заспокоєння) — це політика масових репресій щодо
українського населення Галичини, здійснена за допомогою військових та поліції восени 1930
р. Почали використовувати після того, як різко загострилися відносини між українським
селянством і польськими осадниками у 1930 р.
Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів. У відповідь уряд вдався
до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), які охопили 500 сіл. «Заспокоєння»
полягало у наступі на політичне, громадське й культурне життя, що супроводжувалося
арештами, погромами українських кооперативів та різноманітних установ.
У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було організовано концтабір, у якому
утримували 2 тис. політв’язнів, переважно українців. Того самого року Польща відмовилася
від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Розгортання українського національного руху

Виникали різноманітні партії.
1. Комуністична партія Західної України (КПЗУ), заснована у 1919 р.
Лідери - А. Бараль (Савка),
М. Заячківський (Косар),
И. Крілик (Васильків).
Виступала за визволення Західної України через соціалістичну революцію і за
об’єднання з Радянською Росією.
Перебувала на нелегальному становищі.
У 1923 р. під тиском Комінтерну увійшла до складу Комуністичної партії Польщі на
правам автономної організації.
У 1938 р. Комінтерн за прямою вказівкою сталінського керівництва ВКП(б) виніс
рішення про розпуск компартії Польщі, отже й КПЗУ як її складника. Частину
західноукраїнських комуністів викликано до СРСР і репресовано.
2. Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) — об’єднання партій і
груп центристського спрямування.
Виникло в липні 1925 р. (входили літератори, журналісти, вчителі, діячі кооперації,
священики, адвокати).
Голова — Д. Левицький.
Виступало за здобуття незалежності України легальними методами, за демократичний
розвиток Української держави і здійснення соціалістичних перетворень (влада — трудовому
народу, земля — селянам без викупу, скасування приватної власності).
Це була провідна політична сила серед українців у Польській державі.
У другій половині 30-х років відбулося зближення УНДП з польськими правлячими
колами. Між польським урядом , та УНДП укладено угоду „нормалізації”. УНДП
відмовилася від боротьби за територіальну автономію Західної України, а польський уряд
припинив переслідування українських демократичних організацій, збільшилося українське
представництво у польському сеймі,
З. Існували й інші партії:
Українська соціал-демократична партія (УСДП),
Українська соціал-радикальна партія,
Українська католицька партія,
Руська селянська партія,
Руська аграрна партія,
Українська католицька національна партія тощо.
Утворення Української військової організації та Організації українських націоналістів
Липень 1920 р. Створено Українську військову організацію (УВО).
Лідер — Євген Коновалець.
Виступала за створення самостійної соборної держави національним повстанням
українського народу. Методи боротьби:
бойкот,
саботаж,
експропріації майна,
індивідуальний терор тощо.
Вона організовувала замахи на представників польської влади:
• маршала Ю. Пілсудського у 1921 p.;
• міністра освіти С. Грабовського у 1922 p.;
• президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. тощо.
Січень—лютий 1929 р. УВО об’єдналася з іншими націоналістичними організаціями і
була створена Організація українських націоналістів (ОУН).
Лідери — Є. Коновалець, С. Бандера.
У 1938 р. Є. Коновальця вбив агент НКВС і керівником ОУН став А. Мельник.
Виступала за створення української самостійної соборної держави з приватною
власністю та національною церквою всенародним збройним повстанням.
Напередодні 1939 р. налічувала близько 20 тис. членів.

Методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, акти саботажу, акти

експропріації, терористичні акти (найважливіші).
У 1934 р. у Варшаві було вбито польського міністра внутрішніх справ В. Перацького.
1935—1936 pp. Варшавський політичний процес проти ОУН у Західній Україні.
 Поліція розгромила крайовий провід ОУН у Галичині та заарештувала організаторів
замаху, зокрема С. Бандеру та М. Лебедя. Трьох підсудних засуджено до смертної кари, яку
замінили на довічне ув’язнення, а інших — до різних термінів ув’язнення.
Ідеологія ОУН грунтувалася на «інтегральному націоналізмі», розробленому Д.
Донцовим. Він вважав, що в історії є один закон — «закон боротьби і суперництва націй».
Українська нація є абсолютною цінністю, незалежна Україна — найвищою метою, для
досягнення якої виправдані будь-які засоби. Націоналісти пропагували культ боротьби,
самопожертви, національного героїзму, здійснювали збройні акції проти польської влади.
Вони заперечували існування в суспільстві політичних партій, крім ОУН.
Підкреслювали значну роль релігійних організацій у суспільстві і значення розвитку
української національної церкви. Основне гасло М. Міхновського «Україна — для українців»
Д. Донцов пропонував замінити на «українці — для України».

Прояви культурного життя

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг
зупинити її розвиток.
1. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т.
Шевченка, в якому працювало понад 200 науковців.
2. У Львові існував таємний український університет (1921— 1925 pp.), у якому
навчалося 1500 студентів.
3. Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася із
політичною.
4. Західноукраїнські письменники поділялися на три напрямки:
• націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга);
• пролетарський (прорадянський) — Я. Галан, С. Тудор;
• ліберальний (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева).
Під наглядом цензури у 1930 р. перебували 60 українських видавництв і близько 120
редакцій українських газет і журналів. Систематично друкувалися списки заборонених
українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили в Галичині і за її
межами. На початок Другої світової війни до них було занесено понад тисячу найменувань.
Щоб обмежити полонізацію освіти, громадськість Західної України стала засновувати
приватні українські школи.
Товариство «Рідна школа» до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька
гімназій та ліцеїв.
На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники,
педагогічні журнали, засновувала шкільні бібліотеки.

Західноукраїнські землі у складі Румунії

 У 1918 p., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, Румунія
окупувала українські землі: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабії,
північну Буковину і частину Мармарощини в Закарпатті.

Економічне становище українського населення

Під владою Румунії перебувало три роз’єднані українські громади:
1. Українська громада Північної Буковини.
2. Громада Бессарабії, де у Хотинському повіті (північна частина Бессарабії) проживало
багато українців.
Українці теж проживали в Акерманському й Ізмаїльському повітах (південь
Бессарабії).
3. В історичній області Мармарощина, де проходив кордон із Закарпатською Україною
і яку Румунія відібрала в Угорщини.
Українські землі у складі Румунії не мали самоврядування, власного автономного
устрою. Режим був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих територіях тривав воєнний
стан.
• Промислові підприємства Північної Буковини і Бессарабії залишалися дрібними і
напівкустарними.
• Найбільшу частку в економіці Буковини мала харчова промисловість, у
придунайських землях — оброблення шкур, варіння мила, виробництво тканин, сукна, олії.
• Напередодні Другої світової війни було характерним проникнення в економіку
німецького капіталу (особливо після укладення економічної угоди між Румунією та
Німеччиною).
• Не витримуючи конкуренції на світовому ринку, буковинські підприємства часто
закривалися. За 1922— 1929 pp. на Буковині було закрито 85 підприємств, а в умовах кризи
кількість промислових підприємств скоротилася майже наполовину.
• Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння у Північній Буковині
становило 54,8% загальних площ.

Соціальне становище українського населення

1. У вересні 1919 р. уряд Румунії підготував проект аграрної реформи на Буковині, а в
березні 1920 р. — в Бессарабії, але вони не ліквідували безземелля у цих краях.
2. Здійснювалася колонізація краю. Кращі землі передавалися вихідцям із Румунії.
До колонізаційного фонду Буковини відійшло 5 тис. гектарів землі.
3. Більшість селян були малоземельними або безземельними. Особливо вони
розорялися в період світової економічної кризи 1929 — 1933 pp.
4. Майже третину працездатного населення становили безробітні.
 Діяльність українських політичних партій і рухів
На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для
діяльності партій і громадських об’єднань. З 1918 р. по 1928 р. діяв воєнний стан, легальну
політичну діяльність партій було заборонено.
З 1928 р. по 1938 р. у Румунії був періодом відносного ліберального правління, що
сприяло легальній діяльності політичних партій.
У 30-х роках на Буковині з’явилася низка політичних партій двох напрямків:
комуністичного і націоналістичного.
1. Українська національна партія на чолі з А. Залозецьким, якій вдалося провести своїх
делегатів у парламент і заснувати низку періодичних видань українською мовою. Виступала
за компроміс із владою і за легальні методи діяльності.
2. Комуністична партія Буковини (заснована у 1918 p.), яка у 1926 р. приєдналася до
Компартії Румунії, виступала за приєднання Буковини до УСРР.
Осінь 1924 р. Бессарабські комуністи зробили спробу підняти повстання під гаслом
відновлення радянської влади в Татарбунарах.
Загальна чисельність учасників цього повстання 6 тис. осіб.
На придушення повстання румунський королівський уряд кинув війська з артилерією
та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3 тис. повстанців. Над арештованими
учасниками повстання було організовано «процес 500».
3. Діяли націоналістичні групи, організаційно не оформлені, використовували для своєї
діяльності спортивне товариство «Мазепа» і студентське «Залізняк». Лідерами
націоналістичних організацій були О. Забачинський і Д. Квітковський.
У 1938 р. король заборонив політичні партії і встановив диктатуру військових.
Політичні партії могли діяти тільки нелегально. Заборонялася діяльність студентських і
навіть спортивних товариств.

Культурне життя
Проводилася політика румунізації українського населення:
• українців вважали «румунами за походженням, які забули свою мову»;
• румунську мову оголошено державною;
• закривалися українські школи і культуро-освітні установи;
• у Чернівецькому університеті ліквідовано українські кафедри;
• людей переслідували за вживання української мови;
• накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних творів;
• назви населених пунктів було румунізовано;
• румунізовувалися навіть прізвища та церковна служба. 80% українського населення
Північної Буковини та Бессарабії були неписьменними або малописьменними.
 У 1919 р. видано закон, за яким на роботу до державних установ брали лише тих, хто
знав румунську мову.
У 1936 р. спеціальним циркуляром заборонено вживати історичні назви в офіційних
документах і в пресі.
У 1927 р. почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що сприяло відродженню
українського громадського життя. Відновлювалися культурні товариства, хори, театральні
групи. Виникали студентські товариства: «Кобзар», «Чорноморець», «Запорожець»,
«Залізняк», спортивне товариство «Довбуш» та ін. З’явилася українська преса: тижневик
“Рідний край”, Щоденна газета “Час” тощо.

Висновки
1. Румунська окупація Бессарабії, Північної Буковини та Мармарощини призвела до
повного зникнення навіть елементарних форм організації українства, бо румунські власті
проводили насильницьку румунізацію українського населення.
2. Українські землі під владою Румунії були найбільш економічно відсталими.
3. Однак переслідування українців румунськими властями лише посилювало потяг
значної частини населення цих регіонів до возз’єднання всіх українських земель.

Західноукраїнські землі у складі Чехо-Словаччини

Закарпаття увійшло до складу Чехо-Словаччини у листопаді 1918 р. після розпаду
Австро-Угорщини. Становище краю під владою Чехо-Словаччини було значно кращим, ніж
під владою Польщі та Румунії. Чехо-Словацька республіка залишалася єдиною послідовною
демократичною, державою Центральної Європи і намагалася проводити ліберальну політику
щодо національних меншин.
Закарпаття в Чехословацькій державі мало статус окремого краю і називалося
Підкарпатською Руссю (згодом Підкарпатським краєм).

Економічне життя
Стан промисловості
1. Було всього 92 підприємства (дрібні, напівкустарні), на яких працювало 6718 душ.
2. Промисловість розвивалася слабко і не перевищувала 2% в економіці краю.
3. За довоєнних 20 років не було збудовано жодного значного підприємства, за кордон
вивозили дешеву сировину.
4. Чеський уряд убачав у Закарпатті тільки аграрно-сировинну базу своєї держави.
5. Уряд прагнув дещо модернізувати слабкорозвинені райони своєї держави і вкладав у
розвиток Закарпаття більше коштів, ніж вилучав. Одначе цих коштів було обмаль, і вони не
могли істотно поліпшити становище краю.

Сільське господарство
 1. Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння в Закарпатті становило 45%
загальних площ.
2. У квітні 1920 р. в Чехо-Словаччині опубліковано закон, за яким проводилася аграрна
реформа.
3. Уряд відібрав у поміщиків землю і через банк продавав її селянам. Понад 32 тис.
селянських господарств додатково одержали 29 тис. гектарів землі.
4. Після проведення реформи не було ліквідовано безземелля і малоземелля в краї, для
багатьох селян реформа нічого не змінила.
5. Відбувалася колонізація краю вихідцями з корінних чеських земель. До
колонізаційного фонду в Закарпатті передано 19 тис. гектарів землі.

Соціальне життя
Становище українців Закарпаття було кращим, ніж становище українців у Польщі чи
Румунії. Але через перенаселеність, малу кількість орної землі у гірському краї та примітивні
методи обробітку більшість селян бідувала.
Закарпаття — Це економічно найвідсталіші регіони Чехо-Словаччини, стосовно яких
празький уряд намагався докласти певних зусиль, щоб піднести рівень життя місцевого
населення.
1. У 20-х роках тут запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл
земель великих угорських магнатів серед селян.
2. У сільських господарств не вистачало капіталовкладень, 90% селянських
господарств потрапили в кабалу до банків і лихварів, а де свідчило про кризовий стан
сільського господарства.
3. Зростали різноманітні штрафи, податки, які викликали численні протести українців.
4. Зарплата робітників була в 1,5 рази меншою, ніж у центрі країни.

Культурне життя
Певних успіхів досягнуто у сфері освіти.
Наприкінці 30-х років у Закарпатті існувало 483 початкові школи, в містах - 21
чотирирічна міська. Засновувалися українські гімназії.
Діяли такі українські організації, як Просвіта й Пласт. Створювалися українські
театральні осередки, хори тощо. Проте через відсутність вищих навчальних закладів
українська культура не могла повністю розвиватися.
Течії у громадсько-політичному житті українців: русофільство, русинство,
українофільство
• Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут довгий час не було. Політичні
групи Закарпаття входили до складу чехословацьких партій.
У громадсько-політичному житті Закарпаття існували такі течії:
 1. Русофільство. Прихильники його вважали, що карпато-українці є частиною єдиного
російського народу, які денаціоналізувалися лід впливом певних історичних умов.
Головним організаційним центром їхнього політичного життя стало просвітницьке
товариства ім. Духновича. Протягом 20—30-х років русофіли поступово втрачали підтримку
місцевого населення.
2. Русинство. Його симпатики стверджували, що вони окрема нація русинів
(«карпаторосів») і відрізняються від українців. Висували гасла про повернення Закарпаття до
Угорщини. Не мали значної підтримки серед українського населення.
3. Українофіли-народовці. Запевняли, що населення Закарпаття — це частина
українського населення. Виступали за пробудження національної свідомості, відстоювали
ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом.
Ці ідеї і відстоювання прав українського народу підтримувала Християнська народна
партія, яку очолював Августин Волошин.
4. Комуністи, які входили до легальної Комуністичної партії Закарпаття, підтримували
ідею приєднання Закарпаття до УСРР.
Політика уряду не забороняла діяльності політичних партій та рухів, яких тут
налічувалося понад 30.

Карпатська Україна
Після Мюнхенської угоди 29 — 30 вересня 1938 р., коли частину чехословацької
території було передано Німеччині, Прага погодилася надати Закарпаттю автономію. Уряд
очолив А. Волошин (лідер українофілів).
30 грудня 1938 р. змінено назву Підкарпатської Русі на Карпатську Україну.
На 13 лютого 1939 р. призначили, вибори до парламенту - сейму - Карпатської України
(92% всіх виборців, які взяли участь у голосуванні, віддали голоси за суверенітет
Закарпаття).
Претензії на Закарпаття висунула Угорщина.
Уряд А. Волошина у зовнішній політиці орієнтувався на Німеччину, але всупереч його
сподіванням Гітлер вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх
агресивних планів.
Згідно з Віденським арбітражем Угорщина одержала південні райони Закарпаття з
переважно угорським населенням з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове.
Під час приєднання Чехії до гітлерівської Німеччини й проголошення незалежності
Словаччини, початку окупації Закарпаття угорськими військами 14 березня 1939 p., 15
березня 1939 р. на засіданні сейму проголошено незалежність Карпатської України.
Сейм Карпатської України обрав президентом Августина Волошина.
Державною мовою Карпатської України стала українська мова.
Державний прапор — синьо-жовтий.
Державний герб — тризуб з хрестом на середньому зубі.
Державний гімн - національний гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля...»
 Столицю було перенесено з Ужгорода до Хуста, бо Віденський арбітраж передав
Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі.
Рішення сейму приймалося під гуркіт гармат.
До кінця березня 1939 р. всю територію Закарпаття було окуповано угорськими
військами.

Значення проголошення незалежної Карпатської України

1. Проголошення незалежності Карпатської України виявило одвічне і непереборне
прагнення українського народу до створення власної національної держави.
2. Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим
епізодом у боротьбі за українську державність.
3. Боротьба за незалежність допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе,
частиною єдиної української нації, виявити готовність до жертв заради великої мети.

Карпатська Січ
Це воєнізована організація національної оборони Карпатської України.
Налічувала 5 тис. осіб.
Багато молодих українців з Галичини переходило кордон і вливалося до лав
Карпатської Січі.
Незважаючи на героїчний опір, Карпатська Січ не змогла зупинити вторгнення 40-
тисячної угорської армії. Після захоплення угорцями м. Хуста Карпатська Січ ще кілька днів
чинила опір, під час якого загинуло близько двох тисяч закарпатців та галичан.
17 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України покинули її територію і
перейшли до партизанської боротьби, яка точилася до середини квітня 1939 р.

А. Болошин
(1874-1945)
Видатний педагогічний діяч, науковець, доктор теології, президент Карпатської
України.
Народився в с. Келечині на Закарпатті в сім’ї греко-католицького священика.
Закінчив духовну семінарію в Будапешті, а згодом навчався у вищій педагогічній школі
Будапешта, здобувши диплом викладача математики й фізики. Працював викладачем
учительської семінарії в Ужгороді, аз 1917 р. по 1938 р. був її директором.
Написав підручники з української мови, психології, педагогіки, логіки та ін. Всього
ним на власні кошти було видано 42 підручники й посібники для народних шкіл. Редагував
газету «Наука», тижневик «Українське слово», місячник «Учительський голос», релігійний
календар «Місяцеслов».
 У травні 1920 р. під безпосереднім впливом А. Волошина виникло товариство
«Просвіта», яке відіграло велику роль у формуванні національної свідомості закарпатців.
26 жовтня 1938 р. очолив уряд Підкарпатської Русі.
Під час приєднання Чехії до гітлерівської Німеччини й проголошення незалежності
Словаччини проголосив незалежність Карпатської України. Намагався здійснювати заходи з
розбудови незалежної держави.
Закарпатська Україна за підтримки Німеччини була окупована Угорщиною.
А. Волошин разом з урядом був змушений емігрувати.
У 1939 — 1945 pp. жив у Празі, працював в Українському вільному університеті.
У 1945 р. після звільнення Чехо-Словаччини від німецької окупації радянська
контррозвідка заарештувала А. Волошина і вивезла, його до Москви, де він і помер у
Бутирській в’язниці.

Висновки
1. Західноукраїнські землі у 30-ті роки були розпорошеними
1. перебуваючи у складі чужоземних держав, повною мірою відчували на собі
політичне, економічне, соціальне, національне та релігійне гноблення.
2. У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:
• визначення способів національного визволення України;
• побудова суверенної Української держави;
• утвердження справедливого соціально-економічного ладу.
3. У визвольному русі значну роль відігравали такі політичні сили:
• ліві, основну частину яких становили комуністи, шо виступали за визволення
українців від панування Польщі,
Румунії, Чехо-Словаччини та за приєднання західноукраїнських земель до радянської
України;
• незалежники, які виступали за звільнення від ярма Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини
та створення незалежної соборної Української держави.