3. Дж.

Неру запропонував урядам індійських штатів підготувати проекти

аграрних реформ, спрямованих на обмеження поміщицького
землеволодіння. Держава виплачувала землевласникам за відчужувану
землю грошове відшкодування. Орендарі, які працювали на землі понад
п'ять років, отримали право її викупу. У багатьох штатах прийняли закони,
які обмежували орендну плату — не більше третини загального доходу. У
результаті аграрних реформ майже 60 % поміщицьких земель мали
нових господарів. Це послабило соціальне напруження в селах,
пожвавило сільськогосподарське виробництво.
Дж. Неру взяв курс на розвиток важкої промисловості, зокрема на
створення металургійних і машинобудівних заводів у межах державного
сектора економіки. Ці галузі щедро фінансував уряд, активно залучався
іноземний капітал. Виник і поширився релігійний рух сикхів, які становили
більшість населення штату Пенджаб. Радикальні організації сикхів
виступили за відокремлення Пенджабу й утворення суверенної держави
Халістан (буквальний переклад — «країна чистих»).
У зовнішній політиці уряд Індії проводив курс «позитивного нейтралітету»,
неприєднання до військово-політичних блоків. Індія намагалася
впровадити ідеї солідарності незалежних народів Азії в боротьбі проти
колоніалізму, підтримувати дружні відносини із сусідами. У 1954 р. Індія й
Китай підписали угоду про торгівлю та відносини між тибетськими
районами обох країн. Тут уперше було зафіксовано п'ять принципів
мирних відносин («панча шила» — п'ять чеснот).
Дж. Неру був одним з ініціаторів скликання наступного року Бандунзької
міжнародної конференції країн Азії та Африки в Індонезії. У підсумкових
документах конференції втілилися принципи «панча шила»,
засуджувалися расова дискримінація та колоніалізм «у всіх його проявах
як зло, яке потрібно швидко ліквідувати».
4. Було націоналізовано 14 найбільших комерційних банків, установлено
державний контроль над системою страхування, створено ряд
фінансових установ для інвестицій у сільське господарство та
промисловість.
Надмірна увага, яку приділяла І. Ганді державному сектору
промисловості за рахунок приватного сектора, зумовила на початку 1970-
х років уповільнення темпів економічного розвитку країни. Великого
значення набули заходи, спрямовані на заохочення аграрного
підприємництва, зокрема «зелена революція» (посилене фінансування
сільськогосподарського виробництва, упровадження прогресивних
методів обробітку землі, поліпшення насіннєвого фонду тощо).
У внутрішній політиці вона зіткнулася з релігійними й етнічними
конфліктами. Лідери терористичної групи разом зі своїми прибічниками
захопили святиню сикхської релігії — Золотий храм у м. Амрітсарі. У
червні 1984 р. І. Ганді віддала наказ армійським підрозділам увійти до
Золотого храму. Загинула майже тисяча осіб, зокрема й лідери
терористів.
У 1971 р. Індія розпочала війну з Пакистаном. Воєнні операції
завершилися через два тижні капітуляцією пакистанських військ. На
території Східної Бенгалії утворилася нова держава — Народна
Республіка Бангладеш. У 1972 р. було підписано індо-пакистанську мирну
угоду. Завдяки перемозі Індії у війні зріс престиж уряду І. Ганді.
6. Улітку 1991 р. під час передвиборної кампанії було вбито Раджива
Ганді. Ця трагедія, з одного боку, позбавила ІНК лідера, а з іншого —
згуртувала партію. Того ж року ІНК (І) повернувся до влади, очоливши
коаліцію, і сформував стабільний уряд. Після 1996 р. знову настав період
політичної нестабільності; уряди часто змінювалися, дострокові
парламентські вибори стали звичним явищем, а тому складно було
реалізувати реформи.
Індійська економіка наприкінці ХХ — на початку XXI ст. переживала
період стрімкого зростання. Завдяки високим річним темпам приросту
економіки (8 %), накопиченню золотовалютних резервів (майже 140 млрд
дол. США), стабільному ринку цінних паперів і на 20 % експорту, Індія
стала привабливою країною для іноземних інвестицій.
Індія робить ставку на освічену молодь, яка володіє іноземними мовами.
Сучасна Індія — потужний експортер інформаційного програмного
забезпечення. Вона не копіює досвід Китаю, а торує свій шлях
економічного розвитку. Індія не стала виробничим гігантом, орієнтованим
на експорт, тому її економічне зростання менше залежить від кон'юнктури
світових ринків. Незважаючи на негативну спадщину колоніалізму, країна
має сильну демократію та парламентську форму правління.
Водночас в індійському суспільстві ще зберігається суттєвий розрив у
доходах між різними соціальними групами. З одного боку, понад 700 млн
індійців живуть на декілька доларів у день, а з іншого — понад 50 млн
осіб мають дохід від 4 до 20 тис. дол. США. Згідно з оцінками експертів,
до 2025 р. середній клас в Індії зросте вдесятеро.
Індія — лідер країн, що розвиваються, і Руху неприєднання. Країна
зміцнює політичні й торговельні зв'язки зі США, Японією, Іраном, Китаєм,
Європейським Союзом та Асоціацією держав Південно-Східної Азії.
Також Індія бере активну участь у миротворчих операціях ООН.
Важливу роль у зовнішній політиці Індії відіграють відносини з
Пакистаном. Після закінчення війни 1971 р., країни досягли певного
прогресу на шляху до нормалізації відносин. У липні 1972 р. керівники
Індії та Пакистану підписали угоду, за якою домовилися надалі
врегульовувати розбіжності на двосторонніх переговорах. Через п'ять
років між Індією та Пакистаном відновилися дипломатичні відносини.
У 80-і роки ХХ ст. відносини між ними знову погіршилися через події в
Афганістані. Пакистан активно розробляв власну ядерну програму. Було
сформовано спільну комісію, і в грудні 1988 р. прем'єр-міністри обох країн
уклали пакт про ненапад і підписали угоди про культурний обмін і
співпрацю в галузі цивільної авіації.
Наприкінці 90-х років ХХ ст. переговори про статус Джамми й Кашміру
відновилися. Індо-пакистанські відносини донині залишаються
напруженими. Переговори, які періодично відбуваються між двома
країнами, залишають надію на мирне врегулювання прикордонної
проблеми.