Із задоволенням читаємо і вчимо напам`ять! Мелодійні, прості для сприйняття і захопливі вірші для дітей про природу і пори року відомих письменників: І. Франка, Л. Глібова, О. Пчілки, Т. Шевченка, О. Олеся, Л. Українки, П. Грабовського, Г. Чупринки, Б. Грінченка, Б. Лепкого та інших. Слухаючи вірші, малята поповнять словниковий запас, зацікавляться літературою. Вірші легко запам`ятовуються, діти з радістю вчитимуть їх напам`ять і читатимуть на виставах у дитячому садочку або на сімейних святах.
Дніпрова Чайка. Найкращі твори. Оповідання. Казки. Вірші. ілюстроване видання: Дівчина-чайка, Коза-дереза, Казка про Сонце та його сина, Морське серце, Пан Коцький та інші
Григорій Сковорода. Повне зібрання творів. Пісні, вірші, байки. Трактати. Діалоги. Ілюстроване видання: Сад божественных пЂсней, Пісні та фабули, Басни Харьковскія та інші
Із задоволенням читаємо і вчимо напам`ять! Мелодійні, прості для сприйняття і захопливі вірші для дітей про природу і пори року відомих письменників: І. Франка, Л. Глібова, О. Пчілки, Т. Шевченка, О. Олеся, Л. Українки, П. Грабовського, Г. Чупринки, Б. Грінченка, Б. Лепкого та інших. Слухаючи вірші, малята поповнять словниковий запас, зацікавляться літературою. Вірші легко запам`ятовуються, діти з радістю вчитимуть їх напам`ять і читатимуть на виставах у дитячому садочку або на сімейних святах.
Із задоволенням читаємо і вчимо напам`ять! Мелодійні, прості для сприйняття і захопливі вірші для дітей про природу і пори року відомих письменників: І. Франка, Л. Глібова, О. Пчілки, Т. Шевченка, О. Олеся, Л. Українки, П. Грабовського, Г. Чупринки, Б. Грінченка, Б. Лепкого та інших. Слухаючи вірші, малята поповнять словниковий запас, зацікавляться літературою. Вірші легко запам`ятовуються, діти з радістю вчитимуть їх напам`ять і читатимуть на виставах у дитячому садочку або на сімейних святах.
Із задоволенням читаємо і вчимо напам`ять! Мелодійні, прості для сприйняття і захопливі вірші для дітей про природу і пори року відомих письменників: І. Франка, Л. Глібова, О. Пчілки, Т. Шевченка, О. Олеся, Л. Українки, П. Грабовського, Г. Чупринки, Б. Грінченка, Б. Лепкого та інших. Слухаючи вірші, малята поповнять словниковий запас, зацікавляться літературою. Вірші легко запам`ятовуються, діти з радістю вчитимуть їх напам`ять і читатимуть на виставах у дитячому садочку або на сімейних святах.
2] Втіхо людей і богів! Під сузір'ями неба пливкого 3] Повниш повсюдно життям судноносні моря і врожайне 4] Лоно землі, завдяки-бо тобі. зародитися прагне 5] Всяке створіння й, покинувши темряву, глянуть на сонце. 6] Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні 7] Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти 8] Стелить умілиця щедра - земля, посміхається море, 9] Небо власкавлене сяє-виблискує світлом текучим. 10] Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді, 11] Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно,- 12] Спершу небесні птахи твою з'яву, ходу переможну 13] Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце. 14] Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють, 15] Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою, 16] Бачити вроду твою,- куди б не вела ти, не звала. 17] Далі - по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах, 18] Густозелених оселях птахів та полях шафранових - 19] Всім ти проймаєш любов'ю серця, тож усе доокола 20] Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою. 21] Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка 22] Не проросла б, до ясних берегів божественного світла 23] З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому. 24] Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати 25] Вірші, в яких я хотів би природу речей роз'яснити 26] Синові Меммія нашому - ти ж бо його повсякчасно 27] В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине. 28] Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня. 29] Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах 30] Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала. 31] Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати 32] Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує 33] Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна 34] Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона - 35] І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену, 36] Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові 37] Зір свій і з уст перехоплює-п'є пожадливо твій подих. 38] Саме тоді, коли так він лежить,- над ним нахилившись, 39] Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву 40] 3 уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян. 41] Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття, 42] Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок, 43] Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить. * * * 44] Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом, 45] Вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення, 46] Щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно, 47] Не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш. 48] Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати 49] Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу - 50] Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить, 51] І на які вона знов по загибелі все розкладає. 52] Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні 53] Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто 54] їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву: 55] Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає. 56] В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало 57] Долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним, 58] Що, висуваючи голову темну з безодняви неба, 59] Грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду, 60] З-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись 61] І скерувати свій зір, хоч і смертних очей,- проти неї. 62] Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння 63] Стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше 64] Духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше, 65] Збивши на брамах природи замки, із вузин - на простори. 66] Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши 67] Ген за найдальші краї огороди вогненної світу, 68] Думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно 69] Всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись 70] Може на світ, а що - ні, яка сила кінцева властива 71] Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі. 72] Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу 73] Взято під ноги, а нас - підняла перемога до неба. 74] Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу, 75] До нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну 76] Вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто 77] До нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків. 78] Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник 79] Перші данайців вожді, що вважались окрасою війська, 80] Кров'ю невинною Іфіанасси колись осквернили. 81] От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши, 82] По її щоках і справа і зліва спливли рівномірно. 83] От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно 84] Станув, а поряд - прислужники, бачить, ножі приховали; 85] Співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають,- 86] І підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна. 87] Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком 88] Міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар. 89] Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу 90] Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду 91] Звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея - 92] Ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала, 93] Чиста,- від рук нечестивих отця свого; жертва печальна 94] Хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий. 95] От що таке забобон, і до чого схиляє людину! 96] Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече 97] Вмілець лякати - віщун, відсахнутись од мене захочеш. 98] Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням 99] Розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може 100] І скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя. 101] Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди 102] Те, що їх біди межу мають певну,- зуміли би якось 103] Віщим отим буркунам і релігії протистояти. 104] Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає: 105] Кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде. 106] Значить, природа душі невідома: народжена з тілом 107] Чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає, 108] Чи загибає однаково з нами, розкладена смертю, 109] Чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони, 110] Чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння, 111] Як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону 112] Вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене, 113] Серед усіх італійських племен себе славою вкривши. 114] Енній, до речі, й про те веде мову в своїх несмертельних 115] Віршах, що є в Ахерусії млистій таке побережжя, 116] Обшир такий, куди душі людей, ні тіла не доходять, 117] Тільки зображення їхні - подоби, бліді, що аж диво. 118] Там, запевняє співець, показавсь йому образ Гомера 119] В славі своїй, що квітує віками, і, рясно проливши 120] Сльози гіркі, став природу речей викладать йому віршем. 121] Отже, не тільки над тим, що за явища бачим на небі, 122] Добре подумати слід: за якими законами біг свій 123] Місяць і сонце вершать, що за сила глибинна керує 124] Всім на землі,- щонайперше слід розумом чуйним пізнати, 125] З чого душі, як і духу людського, природа постала, 126] Що нас жахає не раз, коли хворість підточує сили, 127] Чи наяву, чи тоді, як у сон поринає людина: 128] Бо ж і тоді мовби чуємо, бачимо тих, що давно вже 129] Смерть їх взяла під косу, а землею - останки вповито. 130] Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення 131] Буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським, 132] Надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів: 133] Мова ж убога, на жаль, а предмет - новизною багатий. 134] Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду 135] Нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись 136] Труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі 137] В пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило 138] Світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути 139] Найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини. 140] Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні 141] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли, 142] Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд. 143] Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду: 144] З волі богів, із нічого ніщо народитись не може. 145] Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко,- 146] Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато 147] Як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути 148] їхні причини й гадають, що все це - веління безсмертних. 149] Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи 150] Не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем 151] Роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася, 152] Як„ незалежно від волі безсмертних, усе протікає. 153] Хай щось могло б із нічого постати,- то все б упереміш 154] Із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні: 155] З моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих 156] Риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство; 157] Різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як, 158] Звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали. 159] Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся; 160] Все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити. 161] Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець, 162] То чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір? 163] А коли все довкруги із свого виникає насіння, 164] То кожна річ тільки там постає й виринає до світла, 165] Де є матерія, речі властива, і первісні тільця. 166] Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього - 167] В кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема. 168] Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють - 169] Саме в спекотливі дні; виноград - восени дозріває. 170] Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося 171] Кожне - в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна 172] Для проростання пора, коли мати - земля живодайна - 173] Речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла? 174] А виникали б ті речі з нічого,- тоді б і родились, 175] Як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку, 176] Бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків, 177] Що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити. 178] Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу, 179] Щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би: 180] Ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу 181] Діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева. 182] Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово,- 183] Так і природа велить,- із свого виростає насіння 184] І зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй: 185] Все із своєї зростає матерії й живиться нею. 186] Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні,- 187] Не видавала б земля джерела наших радощів - плоду. 188] А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне 189] Роду свого зберегти, а й саме існувати не годне. 190] Можна скоріше таке припустити, що спільних багато 191] Тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо,- 192] Букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати. 193] Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром, 194] Зросту такого були, що могли б і моря глибоченні 195] Вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками, 196] Й довготривалим життям через низку віків пробиватись? 197] Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна 198] Кількість матерії; з неї й складається все нарожденне. 199] Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може: 200] Треба насіння, що з нього могли б народитися речі, 201] А народившись на світ,- потягтись до легкого повітря. 202] Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі, 203] Ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм, 204] То очевидно, що містить земля родотворні начатки. 205] їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом 206] Первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу. 207] А не було б у землі тих начатків,- без нашого труду 208] Значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно. 209] Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно, 210] Не обертає в ніщо - розкладає на первісні тільця. 211] Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне, 212] В нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово. 213] Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти 214] Річ роз'єднати могла, розплести її тіла тканину. 215] Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім'я, 216] То, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом 217] їх розіб'є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись,- 218] Жодній з речей не дозволить загинути творча природа. 219] Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу, 220] Не залишало й дробинки матерії, жодного сліду, 221] Як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла 222] Різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня, 223] їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити? 224] Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела 225] Й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались? 226] Все вже давно - якщо має в собі воно тіло вмируще - 227] Стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним. 228] Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу 229] Тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився,- 230] То несмертельною мусить же бути начатків природа. 231] Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може. 232] Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці 233] Знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі 234] Зчепленням більшим чи меншим своїм вона в'яже докупи. 235] Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись, 236] Бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих, 237] Чий щонайглибший зв'язок тільки певна б порушила сила. 238] Тож, коли первоначала речей усіх перебувають 239] У розмаїтих зв'язках, коли скрізь є матерія вічна,- 240] Цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть 241] Сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна. 242] Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може: 243] З розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець. 244] От пропадають дощі, коли батько-ефір позахмарний 245] Стрімко скеровує вниз їх-у лоно землі материнське. 246] Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева 247] Пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду. 248] Звідси - і рід наш людський, і тварини черпають поживу, 249] Звідси - й міста багатіють, обновою тішаться - дітьми, 250] Буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви. 251] Звідси - й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись, 252] Одпочивають собі. Молока білосніжна волога 253] Рясно з набряклого вимені точиться; звідси - грайливий 254] По моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках, 255] Хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку. 256] Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине, 257] Бо одне з одного споконвіків поновляє природа: 258] Щоб народити щось,- іншої речі їй смерть необхідна. 259] Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого 260] Не постає і в свій час у ніщо обернутись не може, 261] Та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри, 262] Що найдрібніших начатків речей наше око не бачить, 263] Думку таку ще додам: у речах - це вже визнати мусиш - 264] Містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні. 265] Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає, 266] Судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі, 267] Вихором іноді в полі промчить, величезні дерева, 268] Мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись, 269] Подувом дужим ламає ліси - ось така в нього сила: 270] Гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє. 271] Отже, вітри - це тіла, що їх зором помітити годі. 272] Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні 273] Хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють. 274] їх течія руйнівна - як вода, що хвилює ласкаво 275] В річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко 276] Поза свої береги, коли зливи страшні її повнять 277] І, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки,- 278] Що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить. 279] Навіть могутні мости не здолають опертись потужній 280] Силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий, 281] На кам'яні велетенські опори потік набігає. 282] З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі 283] Брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним,- падає тут же. 284] Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви, 285] Мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять 286] На перешкоду якусь,- налітають на неї раз по раз, 287] Поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво, 288] Схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі. 289] Значить, вітри - кажу ще раз і ще раз - тіла, що їх оком 290] Не помічаєм, якщо і прикметами, й діями схожі 291] До невгамовного плину ріки, що доступна для зору. 292] Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе 293] Зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів. 294] Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти 295] Холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш. 296] Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки 297] На відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись 298] І піддаватися дотику - що б могло ще, окрім тіла? 299] Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля,- 300] Вогкий, а вистав на сонце його - за хвилину просохне, 301] Та не догледіти, як осідає на ньому волога, 302] Як - утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця. 303] Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти, 304] Що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око. 305] Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно, 306] З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим. 307] Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний, 308] Теж поступово маліє-стирається, краючи землю. 309] Глянь на дорогу міську: покриття її - тесані плити - 310] Вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй, 311] Що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу 312] Кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами. 313] Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе 314] Не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають: 315] Наче позаздривши, бачить того не дала нам природа. 316] Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу, 317] Частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно,- 318] Хто б не напружував гострого зору,- не вгледить ніколи. 319] Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають,- 320] От як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято 321] Сіль роз'їдає морська,- зрозуміло, ніяк не завважиш. 322] Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа. 323] Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими 324] Щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також. 325] Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці, 326] Бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову 327] Суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова. 328] Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір. 329] А не було б його,- як же тоді мали б рухатись речі? 330] Перша-бо кожної речі властивість - опір чинити 331] Й на перешкоді ставать - одночасно в усьому про себе 332] Знати дала б - і ніщо й ворухнутись не мало би змоги: 333] Жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком, 334] Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі - 335] Скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога - 336] Просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі, 337] То не лише не могло б усе рухатись так метушливо, 338] А й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній 339] Так і лежала б матерія мертво, без жодного руху. 340] Ось що цікаве, крім того: якою б нам річ не здавалась 341] Щільною, все ж, як побачиш, і в ній мусить буть порожнеча. 342] От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні 343] Начебто висіявсь піт, що струмками збігає по стінах. 344] Що споживає істота жива, те розходиться в тілі. 345] Так і дерева, зростаючи мірно, в свій час плодоносять, 346] Бо допливає живлюща волога, почавши з коріння, 347] Ген до вершечка - розлогим гіллям, як і стовбуром цілим. 348] Чуємо звуки, що вільно собі через стіни проходять 349] І через двері важкі. До кісток промерзаємо взимку. 350] То чи бувало б таке, якби в світі ніде не траплялось 351] Вільного простору, через який переходили б тільця? 352] Врешті, чому за об'ємом однакові й формою речі - 353] Різні цілком за своєю вагою? Коли б у клубкові 354] Вовнянім стільки ж містилося тілець, що їх олов'яна 355] Куля вміщає, то стільки б і важили дві оті речі. 356] Бо найприродніша тіла властивість - униз натискати, 357] А порожнеча в природі своїй, навпаки,- невагома. 358] Тож, як одне щось - легше від іншого, хоч і не менше, 359] Значить, порожняви, проміжків вільних,- більше у ньому. 360] І навпаки: що вагоміша річ, то - підказує думка - 361] Більше в ній міститься тілець, а вільного простору - менше. 362] Отже, сягнули ми розумом чуйним того, що присутнє 363] В суміші кожній з речей, що йменуємо ми: "порожнеча". 364] Тут я тебе попередити мушу, щоб ти не піддався 365] Деяким твердженням хибним, що в блуд завести тебе можуть. 366] Он, кажуть, моря вода, пропускаючи риби лускаті, 367] їх по волозі веде, бо за ними лишається вільне 368] Місце, де знову, на мить одступивши, змикається хвиля. 369] Так і всі інші, мовляв, місцями чергуючись, речі 370] Можуть у щільному просторі рухатись поперемінне. 371] Все це, однак, на хисткій, помилковій оперте основі. 372] Справді-бо: як могли б рухатись риби, якщо б не давали 373] Місця їм води пливкі? Й навпаки: якщо риби не зможуть 374] Рухатись,- як і куди течія б одступила прозора? 375] Тож або всі, скільки є їх, тіла взагалі не спроможні 376] З місця рухнутись, або ж у речах таки є порожнеча, 377] Звідки й бере кожна річ і початок, і змогу для руху. 378] От, припустімо, зіткнувшись, пласких двоє тіл із розгону 379] Тут же відскочать, то всю порожнечу, яка утворилась 380] Поміж тілами двома, мусить знову зайняти повітря. 381] Все ж не відразу воно,- хоч би як його хвилі стрімливо 382] Не проривалися,- не водночас увесь простір собою 383] Виповнить, лиш поступово: насамперед - місце найближче, 384] Потім - сусіднє, а далі - прогалину всю заполонить. 385] Марно би стверджував хтось, що тіла розійшлися від того, 386] Що блискавично згустилось повітря. Адже порожнеча 387] Там постає, де раніше її не було, і так само 388] Те, що раніше було порожнечею, робиться щільним. 389] Ні. В такий спосіб ніяк не змогло би згуститись повітря. 390] Та, якщо б навіть могло воно,- без порожнечі, вважаю, 391] Все ж не згустилось би так, не звело б усіх тілець докупи. 392] Скільки б мені не перечив ти, отже, і часу не гаяв,- 393] Визнати мусиш, однак, що в речах таки є порожнеча. 394] Ще не один навести б міг я доказ, щоб ти пересвідчивсь 395] У справедливості суджень моїх, але й те, що сказав я, 396] Дасть тобі змогу піти хай по ледве помітному сліду, 397] Щоб і все інше ти сам одшукати міг розумом чуйним. 398] Як у мисливця собаки не раз, щойно слід на стежині 399] Нюхом уловлять тонким, незабаром у хащі знаходять 400] Жителя гір - хижака, що в норі приховався глибокій, 401] Так от і ти крок за кроком, одне проясняючи іншим, 402] Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім, 403] Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш - правду. 404] Ну, а якщо сумніваєшся досі ти, все ще байдужий, 405] Меммію мій, до тих пошуків,- ось що тобі обіцяю: 406] Так тоді широко мова моя милозвучна проллється, 407] Взявши початок од серця мого, від таких повноводих, 408] Буйних джерел, що боюсь: може старість холодна та млява 409] В тіло моє прослизнуть і вузли життьові розв'язати 410] Перше, ніж я б тобі встиг усіх доказів силу-силенну 411] З того чи з іншого приводу викласти мовою віршів. 412] Ну, але годі. Підхопимо знов міркувань наших нитку. 413] Отже, природа, говорячи стисліше,- це поєднання 414] Двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча - 415] Простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно. 416] Те, що існують тіла,- відчуття, для створінь усіх спільні, 417] Стверджують. Не довіряти їм - значить себе ж позбавляти 418] Змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну 419] Виб'єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу. 420] Далі. Якби не було того простору, вільного місця, 421] Тобто порожняви,- де б мали різні тіла подіватись, 422] Як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних? 423] Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку. 424] Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити 425] Й від порожнечі,- таке, що творити могло б самостійно 426] Третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу? 427] Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути; 428] Хай за об'ємом воно й невелике, хай крихітне буде,- 429] Все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись,- 430] Тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде. 431] А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе 432] Вільно будь-яку річ пропустити без опору,- значить, 433] Це - незаповнений простір, ми кажемо тут: "порожнеча". 434] Все, що існує, додаймо, саме по собі - неодмінно 435] Діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній; 436] Врешті,- й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі. 437] Діяти ж і піддаватися дії - це речі властивість, 438] Ну, а вміщати щось - має спроможність одна порожнеча. 439] Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває 440] Ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо 441] І незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати, 442] Чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути. 443] Бо, як побачиш,- усе, що існує, що назване якось, 444] Буде властивістю двох тих начал або явищем буде. 445] Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї, 446] Не зруйнувавши при тому її,- має назву "властивість": 447] Жар - од вогню, від каміння - тягар, од води невіддільний - 448] Плин, дотикання - від тіл, од порожняви - недотикальність. 449] І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу, 450] Війни і злагоду - все, що приходить на світ час од часу, 451] Як і відходить, під назвою "явища" тут розглядаєм. 452] Також і час не існує окремо: що трапилось нині, 453] Що - в давнину, що колись має статися,- ми відчуваєм 454] Тільки в зв'язку нерозривно-тісному з самими речами. 455] Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом 456] Та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати. 457] От Тіндаріду, мовляв, колись викрали, й гордої Трої 458] Люд упокорений був... Не подумай, що всі ті події 459] Мають окреме своє, від речей не залежне тривання: 460] Ті покоління людей, без яких не бувало б і явищ, 461] Ген віднесла вже доба, що пролинула безповоротно. 462] Що відбулося у часі, вважаймо те явищем певним 463] Щодо людей та місцевості, де розгорталася дія. 464] Врешті, коли б ні матерії жодної речі не мали, 465] Ні відповідного простору, місця, де все б відбувалось, 466] То Тіндаріди прекрасної чаром роздмухана пристрасть, 467] Що прослизнула вогнем до грудей Олександра-фрігійця, 468] Не привела б до боїв славнозвісних війни затяжної, 469] Ні тайкома від троянців опівночі кінь дерев'яний 470] Греками б не розродивсь, що Пергам обернули у попіл. 471] Тож очевидно, що кожну подію нам слід розглядати 472] Не як окреме, буттям незалежним наділене тіло, 473] Не як порожняву, що, зрозуміло, свою має сутність, 474] А навпаки: називать її можеш цілком справедливо 475] Явищем тіла і місця, де мусить усе відбуватись. 476] Далі. В тілах розрізняти потрібно речей всіх начатки 477] Й те, що вже склалося в ході злиття, поєднання начатків. 478] Щодо начатків речей, то ніщо зруйнувать їх не в силі: 479] Щільність їх тіла незламного все переборює врешті. 480] Важко, щоправда, повірити в те, що існує в природі 481] Щось непроникливе - тіло без жодної пори, щілинки: 482] Чи не проходить крізь товщу стіни блискавиця небесна, 483] Гамір, слова? У вогні розпікається навіть залізо. 484] Від непомірної спеки, бува, розсідаються скелі. 485] Золота твердість, піддай лиш вогню, обертається плином. 486] Тане крижинкою в полум'ї мідна дзеркальна платівка. 487] Сріблом тепло пробиватися може й пронизливий холод: 488] Явно одне відчуваємо й друге, коли за обрядом 489] Чашу тримаєм, а в неї струмить росяниста волога. 490] Все наче стверджує: повної щільності в світі немає. 491] Та, коли думки правдивої хід і природа в нас будить 492] Сумнів,- не знехтуймо тим. Довести тобі спробую стисло 493] Те, що існує основа всього найщільніша і вічна - 494] Первопочатки речей, як повчали ми, їхнє насіння, 495] З чого и постало все те, чим наповнено всесвіт сьогодні. 496] Тож, коли силою думки навчилися ми розрізняти 497] Межі тих двох протилежних речей, їх природу двояку - 498] Тіла й порожняви, де розгортається кожна подія, 499] Скажемо, що й існувать вони чистими мусять, окремо. 500] Де-бо в природі незайняте місце, порожнява тобто,- 501] Там, отже, тіла нема, й навпаки: де знаходиться тіло,- 502] Вільного простору там - порожнечі - даремно шукати. 503] Первісні тільця, висновуймо,- щільні всі, без порожнечі. 504] Далі. Якщо в нарожденних речах є порожнява,- значить, 505] Щільна матерія мусить її звідусіль облягати. 506] З тим не погодиться й розум тверезий, що річ якась може 507] Глибоко в тілі своєму вміщати незайнятий, вільний 508] Простір, коли б і його не тримало тверде щось і щільне. 509] Ним може буть лиш матерії щільність: речей порожнечу 510] 510 Тільки вона, не щось інше, тримати всередині здатна. 511] Отже, сама по собі, з найдрібніших утворена й щільних 512] Тілець, матерія - вічна; знищимі - сполучення різні. 513] Далі. Якщо, припустім, не траплялося б вільного місця,- 514] Щільність суцільна була б. А коли б, навпаки, не бувало 515] Первісних тілець, що мусили б місце якесь посідати,- 516] Лиш порожнеча довкола була б, незаповнений простір. 517] Отже, повсюди незайняте місце чергується з тілом, 518] Бо ж ані повної, збитої щільності в світі немає, 519] Ні пустоти. Єсть окремі тіла, що навколишній простір 520] Ділять усе, відокремлюють: місце пусте - повнотою. 521] їх ані жоден іззовні удар не спроможний скрушити, 522] Ні зруйнувати зсередини жодна їх сила не годна, 523] Бо й не проникне туди, й ніщо інше схитнуть їх не може. 524] Дещо раніше про це я вже виклав тобі свою думку. 525] Без порожнечі, як бачиш, ніщо б не могло ні розпастись, 526] Ні розламатись; під лезом ніщо б не розскочилось навпіл, 527] Вогкістю б не пройнялося ніщо, ні морозом дошкульним, 528] Ні нищівним не взялося б огнем, що пронизує речі. 529] Треба додати: що більше порожняви річ якась містить, 530] То буде швидше вона розкладатися, вражена глибше. 531] Тож, коли первісні тільця є щільні всі, без порожнечі, 532] Як з'ясував я раніш, то вони мусять вічними бути. 533] Та, окрім того, коли б не тривала матерія вічно,- 534] Все, що існує тепер, у ніщо вже давно б обернулось, 535] І навпаки: те, що бачимо, виникло б теж із нічого. 536] Тож, як не може з нічого ніщо, повторю, виникати, 537] Ні, коли щось народилось,- по тому в ніщо обертатись,- 538] Первоначатки речей несмертельними бути повинні, 539] Щоб розв'язатись на них могло все об останній годині, 540] Щоб для обнови речей була завжди матерія свіжа. 541] Отже, ті первоначатки й прості мусять буть одночасно, 542] Й непроникні, бо інакше б ніяк не могли, перебувши 543] Низку віків, од безмежного часу відновлювать речі. 544] Врешті, коли б не подбала природа, щоб речі дробились 545] Лиш до якоїсь межі, то матерії первісні тільця 546] Так би скришились під дією часу, настільки змаліли б, 547] Що, народившись із них, появившись у певному часі, 548] Жодна б річ не змогла до кінця свого віку сягнути. 549] Все, як це можемо бачити, радше до розпаду схильне, 550] Ніж до відновлення. Що в безконечному днів чергуванні 551] Давній, що сплив уже, вік нездоланного часу ходою 552] В порох зітре, перервавши зв'язки, зруйнувавши до краю,- 553] Те не поправиться вже, хоч би скільки століть не минало. 554] Все ж таки не до кінця, а лише до якоїсь-то грані 555] Дробляться речі, бо все відновляється, все має певний 556] Термін, до роду свого відповідний, накреслену чітко 557] Пору, в якій досягти може зросту, життя квітування. 558] Варто завважити й те, що при щільності якнайповнішій 559] Первісних тілець матерії все ж пояснити неважко, 560] Як постає з них повітря, вода, і земля, та всілякі 561] Випари - все, що м'яке,- як існують ті речі, оскільки 562] Домішка вільного простору в кожному тілі присутня. 563] А припустімо, й начатки речей всіх бувають м'якими,- 564] Звідки взялися б тоді, поміркуй, неподатливі скелі? 565] Звідки б залізо взялось? Не могло б тоді бути в природи 566] Жодних підвалин закладених, першооснови стійкої. 567] Первісні тільця, як бачимо, щільні й прості мусять бути. 568] Чим вони ближче, тісніше сплітаються, тим у предметів, 569] Що народилися з них, більший опір, могутніша сила. 570] Далі. Коли б не було-таки в дрібненні жодної грані, 571] То від найглибших віків до сьогодні для кожної речі 572] Мусили б тільця її зберегтися, що, повністю вільні 573] Від небезпек усіляких, були б непошкоджені, цілі. 574] А, припустімо, крихкі вони, кволі з природи своєї,- 575] Як же тоді протривати б могли, не розпастись дощенту 576] Протягом довгих століть, незліченних ударів зазнавши? 577] Врешті, якщо якась певна межа є для кожного роду 578] Різних істот, якась риса виразна, що їм визначає 579] Ріст і тривалість життя, якщо вічним законом природи 580] Твердо встановлено, що вони можуть, що - ні, якщо зміні 581] Не підлягає ніщо, і все те, що існує, настільки 582] Вірне собі, що птахи з роду в рід навіть мітки на пір'ї, 583] Навіть забарвлення передають, їх породі властиве,- 584] Отже, без сумніву, первоначатки - матерії тільця 585] Мусять незмінними буть. Бо якби і вони час од часу, 586] Силі піддавшись якійсь, перемін зазнавали всіляких,- 587] Незрозуміле було б, що на світ появитися може, 588] Піп - неспроможне; затерлися б межі, котрі визначають 589] Сутність найглибшу речей, відміряну кожній з них силу. 590] Врешті, природа батьків, їхні звичаї, рух своєрідний, 591] Спосіб життя - чи могли б у найдальших зринати нащадках? 592] Далі. Якщо є скінченність у дрібненні, й тіло настільки 593] Крихітним робиться, що й відчуттям його вже не сприйняти,- 594] Значить, воно вже цілком неподільне, воно - на останнім 595] Східці здрібніння. Саме по собі таке тіло ніколи 596] Не існувало й повік існувати не зможе окремо, 597] Іншого тіла єдину складаючи, первісну частку; 598] Поруч - подібні стають за порядком тісними рядами 599] Й так, ущільняючись, робляться вмістом і сутністю тіла. 600] Отже, коли поодинці вони пробувати нездатні,- 601] Мусять настільки сплестись, що ніяк роз'єднать їх незмога. 602] Щільні є, отже, начатки речей простотою своєю: 603] Збиті докупи вони найдрібніших частинок єднанням, 604] Не різнорідних, однак, що лише нагромадженням сильні,- 605] У простоті, їм одвічно властивій,- уся їх могутність. 606] Тим-то применшити їх, одійнять у них ще якусь крихту 607] Не дозволяє, щоб сім'я речей береглося, природа. 608] А не було б щонайменшої малості, то, зрозуміло, 609] Що й найдрібніші тіла з незліченних би часток складались, 610] Бо ж половина весь час буде мати свою половину; 611] Так і тривав би, ніколи межі не сягаючи, поділ. 612] Чим тоді всесвіт різнитися б міг од найменшої частки? 613] Справді нічим. Бо, хоча й безконечні простори займає 614] Весь необмежений світ, але й крихітна частка так само, 615] Скільки її не дробитимеш, йтиме в свою нескінченність. 616] Це суперечить здоровому глуздові, та й уявити 617] Годі таке. Ось тому ти погодишся, як не впирайся, 618] З тим, що існує щось дуже мале, найдрібніше з усього, 619] Щось неподільне цілком. А якщо вже таке щось існує,- 620] Значить, і первісні тільця, погодьмося,- щільні та вічні. 621] Врешті, якщо всіх речей винахідниця - творча природа - 622] Звикла б усе розкладати на що раз дрібніші частинки,- 623] З них вона знову на світ привести не здолала б нічого. 624] І зрозуміло: де жодних частинок уже не буває, 625] Там і властивостей тих, що потрібні матерії творчій, 626] Годі шукати: зв'язків усіляких, ваги, переміщень, 627] Поштовхів, зіткнень,- без чого не виникне жодної речі. 628] Саме тому від здорового глузду відходять далеко 629] Ті, хто вважав, що всі речі з вогню постають, що в основі 630] Всесвіту тільки вогонь, і ніщо більше бути не може. 631] В них Геракліт був вождем. Саме він зав'язав суперечку, 632] Славний затемненим словом своїм серед греків, та більше - 633] Серед бездумних, ніж тих, котрі вдумливо правди шукають. 634] Дурнів-бо завжди захоплює те, що немовбито бачать 635] Десь аж на дні невиразного вислову; що милозвучне, 636] Що заколисує, пестить їм слух, те приймають за правду. 637] Звідки, спитаю їх, те неосяжне речей розмаїття 638] Взятись могло, якщо тільки вогонь усьому був початком, 639] Чистий вогонь? Хай стає він тугіший, хай рідне,- від того 640] Жодних не станеться змін, якщо кожна дрібна його частка 641] Має постійно таку ж, як і цілість вогненна, природу. 642] Будуть щільніші частинки вогню - буде й полум'я дужче, 643] А розметай їх, розсій - воно тут же ослабне, поблідне. 644] Ось чого б ми домоглися - не більшого,- з тілом вогненним 645] Так поступаючи. Що там казати вже про розмаїтість 646] Світу, який - чи не сміх? - із вогню б одного мав постати! 647] Ще зауважмо таке: то густішим, то рідшим робитись 648] Може вогонь лиш тоді, як у нім порожнеча наявна. 649] Музи ж отих мудреців, раз у раз потрапляючи в скруту, 650] Не визнають і того, що порожнява скрізь мусить бути. 651] Так, боячися висот, вони гублять дорогу правдиву. 652] Годі їм те зрозуміть, що, коли б не було порожнечі, 653] Все б тоді щільним зробилося звалищем, стало б єдиним 654] Тілом, і рвучко від нього ніщо б не могло відділитись, 655] Як од вогню жароносного - блиск його, пломінь пекучий. 656] Отже, й вогонь - це не скупчення збитих у цілість частинок. 657] Ну, а якщо згідно з іншим їх твердженням він і згасає, 658] І при найбільшій своїй густоті перемінює тіло, 659] То - коли вже до кінця розвивати цю думку безглузду - 660] Мусив би весь, без останку, вогонь у ніщо обернутись, 661] А різнорідний довколишній світ - виникати з нічого. 662] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить, 663] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно. 664] Тож і вогонь мусить мати в собі щось цілком незнищенне: 665] В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі, 666] Та й виникати б могли, хоч які розмаїті,- з нічого. 667] Отже, погодься: оскільки існують означені чітко 668] Первісні тільця, що завжди свою зберігають природу, 669] Що і відходом своїм, і приходом, і різним порядком 670] Різною роблять природу речей і зумовлюють зміни, 671] То, як належить судити з усього,- вони не вогненні. 672] Бо як вогненні були б,- то чи більшало б їх, чи ставало б 673] Менше, чи інші б до них долучались, чи вносили б різні 674] Зміни в порядок свій - жар залишався б у їхній природі, 675] Тобто вогнем - не чим іншим - було б їх утворення кожне. 676] Тут я стійку маю думку: є тільця, котрі своїм збігом, 677] Рухом, порядком, положенням і своєрідністю форми 678] Здатні вогонь породити; змінивши порядок, міняють 679] Також природу свою докорінно. До того ж не схожі 680] Ні на вогонь, ні на річ якусь іншу, яка може слати 681] Часточки нашим чуттям і на дотик відчутною бути. 682] А запевняти, що всесвіт - вогонь і що справжньої речі, 683] Крім одного лиш вогню, надаремне й шукати в природі, 684] Як Геракліт був чинив,- це вінець божевілля, гадаю. 685] Бо, відштовхнувшися од відчуттів, проти них повстає він, 686] Мов хоче те сколихнути, на чому стоїть вірогідність, 687] Те, звідки певне знання він про той же вогонь міг дістати. 688] Вірячи в те, що вогонь відчуттями сприймаємо дійсно, 689] В те, що сприймаємо й інше, не менш очевидне,- не вірить. 690] Думка така видається мені і пуста, й божевільна. 691] Врешті, куди ж іще вдатися? Що для нас ще таким певним 692] Бути могло б, як чуття, коли лжу відрізняєш од правди? 693] Втім, на якій же основі, одкинувши геть усе інше, 694] Мали б ми так шанувати одну лиш вогненну природу, 695] А не якусь там ще іншу стихію, вогонь занедбавши? 696] Так чи інакше - безглуздя б таки залишилось безглуздям. 697] Ось чому ті, хто казав, що всі речі взяли свій початок 698] Тільки з вогню і що світ неосяжний з вогню утворився, 699] Й ті, хто відстоював думку таку, що прозоре повітря - 700] Творче начало всього, як і ті, хто гадав, що волога 701] Речі всі творить сама, чи вважав, що земля одинока 702] Зроджує все, в свою чергу в усі обертаючись речі,- 703] Дуже далекі від правди були й манівцями блукали. 704] Й тих ще додай, хто подвійними робить речей всіх начатки: 705] Лучить повітря з вогнем, а з пливкою вологою - землю, 706] Й тих, хто в основу всього покладає чотири стихії: 707] Землю, й вогонь, і повітряні подуви, й щедру вологу. 708] їх щонайпершим натхненником був Емпедокл з Акраганта - 709] Він на трирогому острові зріс, об який звідусюди 710] Б'ють іонійські розгонисті хвилі: вода зеленава 711] В піні солоній шумкій раз у раз набігає на берег 712] І шаленіє в тіснинах протоки, що сивим бурлінням 713] Від італійських границь острівну відмежовує землю. 714] Тут - ненажерна Харібда, і тут озивається глухо 715] Етна вогненна: погрожує знову, прорвавшися гнівом, 716] Вивергнуть полум'я з надра свого і снопом полум'яним 717] Ген аж до неба шугнуть, багрянисті метаючи зблиски. 718] Та хоч які там дива, в тій країні розлогій, що вабить 719] Око людей, хоч який має розголос, огляду гідна, 720] Славна достатками, впевнена в силі могутній народу,- 721] Все ж їй ніщо не зробило такої великої честі, 722] Цінним таким і святим не було, як той муж незрівнянний. 723] Стільки-бо мудрості в пісні його, що спливає потоком 724] Із божественних грудей, відкриттів у ній стільки славетних, 725] Що й сумніваюсь, чи справді земний він, із роду людського. 726] Все-таки й він, як і згадані вище, дрібніші од нього, 727] Що з багатьох міркувань дорівнять йому, звісно, не можуть, 728] Хоч і не раз, у великім натхненні шукаючи правди, 729] З серця глибин, мов із храму, пророцтва давали святіші, 730] І зрозуміліші, й глибші, ніж ті, що нестямна жрекиня 731] Піфія їх видавала з триніжка під Фебовим лавром,- 732] Ледве сягнувши начатків речей, зазнавали невдачі - 733] Й тут же, думками високі, з висот повалившися важко, 734] Впали. Найперше тому, що їм рух видається можливим 735] Без порожнечі в речах: припускаючи пористість, м'якість 736] Вітру, вогню, і вологи, й землі, і створіння, і плоду, 737] В їхніх тілах для порожняви місця, проте, не лишали. 738] Далі. Схитнулись тому, що не бачили жодної грані 739] В поділі тіл і дрібніння приймали за щось безконечне, 740] Не визнавали в речах щонайменшої, крайньої частки, 741] Хоч, як це бачимо, є мовби шпиль щонайвищий в усьому, 742] Поза який вже ніяке чуття не спроможне сягнути. 743] Можеш таке звідси виснувать: що, так би мовити,- крайній 744] Шпиль у невидимім тілі, те - частка речей щонайменша. 745] Ще й над таким поміркуймо: коли б ми вважали м'якими 746] Перші начатки речей,- самі речі, як видно з усього, 747] І виникають, і гинуть, бо тілом наділені смертним,- 748] То вже давно цілий світ неодмінно в ніщо б обернувся 749] І, відродившись по тому з нічого, вбивався б у силу. 750] Ти ж пересвідчивсь: одне як і друге - далекі од правди. 751] Потім усі ті стихії в такій між собою незгоді, 752] Так себе труять навзаєм, що тут-таки, збившись у купу, 753] Згинуть усі або так розбіжаться, немов під час бурі 754] Дощ, і вітри, й блискавиці: зітнуться шалено - та врозтіч. 755] Врешті, якщо з чотирьох елементів усе виникає 756] І розкладається знову на них, то чому ж неодмінно 757] Тільки вони мають бути начатками тіл? Чи не можуть 758] С.аме тіла послужити для них родотворним насінням? 759] Бо й постають одне з одного, й виглядом поміж собою, 760] Як і всією природою, звикли в віках чергуватись. 761] Може, припустиш таке, що й у стані тісного єднання 762] Тіло вогню, і повітря, й земля, й росяниста волога 763] Сходяться так, що не змінюють зовсім своєї природи,- 764] Значить, ніколи й ніщо тоді з них народитись не зможе: 765] Ні сотворіння якесь, ні бездушне, як дерево, тіло. 766] Бо ж у тій купі розрізненій, в суміші тій свою вдачу 767] Виявить кожен складник: у сполуці з землею побачиш 768] Чисте повітря; вогонь і в воді сам собі буде вірний. 769] Отже, початок речам даючи, родотворне насіння 770] Вносити мусить свою - непомітну, приховану сутність, 771] Щоб ніщо інше не брало там верх, щоб могло виявляти 772] Всяке створіння свою, що йому притаманна, природу. 773] Ще й до небесних вогнів ті мужі в мудруванні сягають. 774] Кажуть: вогонь обертається спершу в повітряний подув; 775] Сіються з нього дощі, проростає земля з них потому, 776] Ну, а тоді навпаки - від землі все бере свій початок: 777] Води спочатку, потому повітря й вогонь після нього, 778] Й так, без упину чергуючись, все це кружляє: від неба 779] Йде до землі, а від неї - аж ген до зірок, що на небі. 780] Та для начатків речей такі рухи ніяк не властиві. 781] Щось таки мусить незмінним лишатися: в іншому разі 782] Всі, аж до самого дна, у ніщо б обернулися речі. 783] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить, 784] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно. 785] Так і ті згадані вище стихії, котрі одна в одну 786] Все переходять по черзі, в основі своїй мусять мати 787] Інші, незмінні цілком елементи. Коли б не було їх, 788] То неодмінно всі речі довкола в ніщо б обернулись. 789] Отже, скажи, чи не більше ймовірно, що справді існують 790] Тільця такої природи, що можуть, вогонь породивши, 791] Збільшити кількість свою або зменшити, дещо змінити 792] Рух і порядок і дати, скажімо, початок повітрю, 793] І що одна якась річ саме так обертається в іншу? 794] Тут зауважиш: "Але ж очевидно, що все до повітря 795] Пнеться з землі, що для росту свого в ній поживу знаходить. 796] Ще ж якби небо дощів не приносило в пору догідну, 797] І не вгиналося б віття од зливи шумкої, а сонце 798] Не постачало б тепла в свою чергу, не гріло б ласкаво, 799] То не могли б ні хліба, ні дерева рости, ні створіння". 800] Справді. Та й ми, якби в їжі твердій та солодкому плині 801] Сил не черпали,- позбулися б тіла: з усіх наших м'язів, 802] Як і з кісток, відійшли б, не підтримані, сили життєві. 803] Нас-бо одне щось, я певен того, і підтримує, й живить, 804] В інших істот - і пожива інакша, для них відповідна. 805] Це через те, що в речах багатьох однорідні є, спільні, 806] Інших речей багатьох неоднаково сплетені тільця. 807] Отже, й не диво, що різні - по-різному живляться речі. 808] Важить немало ще й те, у якому ті первісні тільця 809] Складі, в якому порядку вони кожен раз виступають, 810] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні. 811] Бо ж небеса, і моря, й суходоли, і ріки, і сонце - 812] З тих же начатків, що різні плоди, і дерева, й тварини, 813] Тільки зв'язки їх у кожному випадку й порухи - різні. 814] Так от у вірші моєму, приглянься, є літер чимало 815] Спільних для слів багатьох, а проте, що цілком очевидно, 816] Вірші й слова між собою і змістом різняться, й звучанням. 817] Ось що, змінивши саме лиш розміщення, літери можуть! 818] А родотворні начатки речей всіх? У них незрівнянно 819] Більше спромоги для того, щоб речі творить усілякі. 820] Слід нам і в Анаксагорову вникнуть гомеомерію - 821] Слово, впроваджене греками; в рідній же мові для нього 822] Досі нема відповідника: ще ж вона все-таки вбога. 823] Зміст же поняття того роз'яснити не так уже й важко. 824] Отже, в так звану гомеомерію речей той мислитель 825] Думку вкладає таку, що, скажімо, кістки поступово 826] Наче ростуть із дрібних кісточок; із манюсіньких м'язів 827] М'язи так само виводяться; кров, яка тілом кружляє, 828] Із багатьох, що докупи злились, постає крапелинок. 829] Він уважає, що й золото може зрости з непомітних 830] Золота крихт, що й земля із окрушин землі може вийти, 831] 3 дрібок вогненних - вогонь, із крупинок вологи - волога; 832] Все, як на думку й уяву його,- саме так виникає. 833] Для порожнечі в речах не лишає, одначе, він місця, 834] Як і в подрібненні тіл не вбачає ніякої грані. 835] Дві оті, як видається нам, похибки немаловажні 836] В Анаксагора й у тих, що раніше про них ішла мова. 837] Зваж і на те, що начатки речей родотворні у нього 838] Надто слабкі,- якщо можна начатками те називати, 839] Що не різниться нічим од речей, що страждає так само 840] Й гинути мусить, нічим не захищене від руйнування. 841] Що ж бо то з них уціліти б могло під могутнім напором 842] І протривать під самими зубами жорстокої смерті? 843] Може, кістки? Може, кров? Може, вітер, вогонь чи волога? 844] Що з них? Гадаю,- ніщо. Адже речі ті всі без різниці 845] Смертними будуть в основі своїй, як і все, що постійно 846] Гине на наших очах, нищівній якійсь піддане силі. 847] Та - повторю тут раніше доведене - речі не можуть 848] Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого. 849] Далі. Якщо від поживи росте наше тіло й міцніє, 850] Значить, і жили, і кров, і кістки наші всі в свою чергу 851] Із чужорідних речей - елементів - складатись повинні. 852] Тут заперечити можуть: мовляв, усіляка пожива 853] Суміш становить, і в суміші тій вже закладені тільця 854] Нервів, частинки судин і кісток, навіть крові краплини. 855] Отже, пожива, тверда чи рідка,- якщо так міркувати,- 856] Мусила б мати у складі своєму частки чужорідні 857] В суміші: кров, кров'янисту вологу, кістки та судини. 858] Втім, якщо всі незчисленні тіла, що з землі виростають, 859] Містяться в тій же землі, тож і їй в свою чергу належить 860] Із чужорідних, що з неї постали, складатись частинок. 861] Інше візьми щось - і можна до слів тобі вдатись таких же. 862] От, скажім, деревину: якщо полум'я, дим вона й попіл 863] Криє в собі, то з частин чужорідних складатись повинна. 864] Всі, окрім того, тіла, що земля їх вирощує, живить... 865] Із чужорідних, що з деревини виникають, частинок. 866] Тут залишається, хай і мізерна, для викруту змога; 867] Анаксагор не проґавив її, тому твердить: в усьому 868] Міститься все, приховавшись у суміші, а виринає 869] Те, що у суміші тій, так би мовити, є під рукою, 870] В першім ряду, що густіше загоном своїх елементів. 871] Та очевидно, що й ця його думка далека від правди. 872] Бо, якщо так міркувати, то й зерно, коли його дробить 873] Жорно важке, мало б камінь суворий хоч десь позначити 874] Кров'ю або чимось іншим, що в нашому живиться тілі. 875] Так от і зелень цупка, що її розм'якшаємо часто, 876] Камінь об камінь тручи, поступово б уся червоніла. 877] В чистій воді зустрічалися б також солодкі краплини 878] Плину того, що ним повниться вим'я овець тонкорунних. 879] Навіть орач помічав би на скибі, одвернутій щойно, 880] Злаки дрібненькі всілякого виду, і трави, й листочки, 881] Що притаїлися там, розпорошені, в лоні земному. 882] Врешті, колоду якусь розчахнувши, доглянувшись добре, 883] Ти б у ній полум'я, попіл і дим неодмінно побачив. 884] Ясно як день, що того не буває. Висновую, отже: 885] Суміш така - несумісна з речами. Зате є насіння, 886] Спільне для різних речей, і воно, непомітне, таїться 887] В різних речах, між собою єднаючись різноманітне. 888] "В горах високих, однак,- заперечити можеш,- буває, 889] Під невгамовного вітру поривами розколихавшись, 890] Так уже сильно дерева сусідні верхів'ями труться, 891] Аж забуяють нараз їхні маківки квітом вогненним". 892] Так. Але в дереві марно шукати вогню як такого: 893] Є жароносне насіння; воно, позбивавшись докупи 894] Під час тертя, викликає в лісах випадкову пожежу. 895] Був би готовий вогонь десь у лісі, прихований навіть,- 896] Тут же б дав знати про себе: пішло б сушняками від нього 897] Полум'я; всі чагарі, всі дерева б довкіл попалило. 898] То чи не бачиш тепер,- повторю, що сказав я недавно,- 899] Скільки це важить направду: з якими й у ладі якому 900] Ті родотворні начатки єднаються кожного разу, 901] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні, 902] Як, тільки трохи міняючи лад свій, то деревом бути 903] Можуть вони, то вогнем? І в словах, переставивши дещо 904] Літери, можна ті два неподібні отримать поняття. 905] Тож, коли ти, споглядаючи речі, досяжні для зору, 906] Схильний гадати, що все є таким лиш тому, що начатки - 907] Тільця матерії - мають подібну з речами природу,- 908] Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху - 909] Як то бува між людьми - й заливаються слізьми гіркими. 910] Далі ж ідімо, й що знати повинні ми,- слухай пильніше. 911] Справу здаю собі з того, в яку йдемо темінь. Та гострим 912] Тирсом торкнулося серця мого на хвалу сподівання, 913] І водночас переповнились груди любов'ю до віщих 914] Муз. Тим чуттям розігрітий, наснажений силою думки, 915] Міряю кроком поля Пієрід. Ще ніхто тут раніше 916] Сліду свого не лишив. Як то солодко вперше хилитись 917] До найсвіжіших джерел! Як то солодко квіт невідомий 918] Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи 919] Жодній людині вимогливі музи чола не вінчали! 920] Це справедливо. Бо, перше всього, за поважні я взявся 921] Речі: від пут забобону людські хочу душі звільнити. 922] Далі й тому, що цей темний предмет я задумав подати 923] Віршем прозорим, у муз запозичивши знади для нього. 924] В тому є свій, як подумати, глузд: саме так учиняють 925] І лікарі. Намагаючись дати полин найгіркіший 926] Хворій дитині вони, передбачливі, спершу намажуть 927] Посуду вінця пахучим, густим, наче золото, медом. 928] А легковірне дитя, поки мед солодить йому губки, 929] Краплю по краплі до самого дна випиває ті ліки - 930] Гіркістю знаний полин. Та обман тут не ловить дитини 931] В сіті свої, навпаки: покріпивши, веде до здоров'я. 932] Так от і я: через те, що учення моє видається 933] Для необізнаних надто важким, і тому, що від нього 934] Тут же сахається люд,- пієрійським силкуюся віршем 935] Солодкомовно подати тобі своїх .роздумів сутність, 936] Наче мусейського меду підлив я до них, і тому-то 937] Маю надію, що, зваблений ним, ти збагнеш мимоволі, 938] Як постають усі речі довкіл та яка їх природа. 939] Вище довів я, що тільця матерії - це сама щільність 940] Непроникна, що літають вони безбережжями часу. 941] Та поміркуймо сьогодні над тим, чи межу якусь має 942] їхня сукупність, чи ні. Водночас, коли ми встановили, 943] Що й порожнеча існує - речами заселений простір,- 944] Варто задуматись: має чіткі він, означені межі 945] Чи навсібіч одслоняє безкраї, бездонні глибини. 946] Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя 947] Не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати. 948] Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього 949] Ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали: 950] Ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї. 951] Отже, коли поза всесвітом - як визнаєм - не існує 952] Більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний. 953] Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився: 954] Тут собі стань чи піди кудись ген - доокіл рівномірно 955] Слатися будуть такі ж нескінченного світу простори. 956] Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має 957] Грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить 958] Аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути. 959] Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала 960] Дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить 961] На перешкоду якусь, що йому на дорозі постане? 962] Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає. 963] Так чи інакше - не бачимо виходу. Визнати мусиш 964] Те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт. 965] Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги, 966] Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись, 967] Чи без завади помчить,- не з останньої риси злетів він. 968] Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде 969] Всесвіту визначиш край: "А ти списа метнув?" - запитаю. 970] Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані: 971] Ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди. 972] Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому, 973] Мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні 974] Обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою 975] Щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи, 976] Згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом. 977] Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце, 978] Бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче, 979] Звалищем нині матерія вся непорушне б лежала. 980] Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця - 981] Все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду, 982] Де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці. 983] Все постає тільки в русі - постійному, впертому русі: 984] Роєм густим звідусіль поспішаючи,- верхні до нижніх,- 985] Сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві. 986] Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко 987] Іншим: повітря межу дає горам, а гори - повітрю; 988] Море - землею, вона ж, навпаки,- відокремлена морем. 989] Обрій на зміну йде обрію: крайнього - всесвіт не знає. 990] Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий, 991] Що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала 992] Протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти, 993] Ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось. 994] Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа - 995] Меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки. 996] Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала, 997] Дбає природа сама: порожнеча - тілам є межею, 998] А порожнечу - матерія, тіло перервною робить. 999] От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні. 1000] Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами,- 1001] Все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя; 1002] Край якийсь був би, скажімо, в порожняви,- змоги б не мала 1003] Безлічі первоначатків речей у собі поміщати; 1004] Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних,- 1005] Ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння, 1006] Ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні 1007] Не потривали б не тільки години - найменшої миті. 1008] Бо, розірвавши зв'язки свої, ген по безмежній пустелі 1009] Вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась 1010] Чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись, 1011] Жодної речі - не в силі була б вона знову зійтися. 1012] Та не подумай, що первоначатки речей між собою 1013] Лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно, 1014] Що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали,- 1015] Ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу, 1016] Поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно 1017] Зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних, 1018] Ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті, 1019] Що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність. 1020] І, закріпившись у довгих віках, саме ці поєднання, 1021] Рухом підхоплені саме таким,- нині роблять можливим 1022] Те, що, широкими хвилями граючи, в море жадливе 1023] Ріки вливаються; те, що земля наша, сонцем зігріта, 1024] Щедрі дає врожаї, що квітують і множаться різні 1025] Види створінь, що кружляють вогні ненастанно в ефірі. 1026] Що ж дотепер би лишилося з того, якби з безбережжя 1027] Не напливало матерії свіжої вдосталь, що гойно 1028] Втрати могла б заповняти всякчас і служити обнові? 1029] Бо ж, як усяка істота жива, лиш позбудеться їжі, 1030] З тіла спадає, так само всі речі почнуть заникати, 1031] Хай лиш матерії раптом забракне або, припустімо, 1032] Річищем іншим її течію якась сила скерує. 1033] Зовнішні поштовхи теж не здолали б самі зберігати 1034] Суми речей всіх у їхніх сполученнях різноманітних; 1035] Можуть хіба, почастішавши, втримати дещо до часу, 1036] Поки нові не надлинуть, щоб суму поповнити, тільця. 1037] Мусять, одначе, зіткнувшись, одскочити; інші натомість 1038] Первоначатки речей мають досить і простору, й часу, 1039] Щоб, одірвавшись од цілості, в обширах вільно ширяти - 1040] Все це начатків нових і нових потребує постійно. 1041] Навіть щоб їх лиш для поштовхів не бракувало,- в природи 1042] Справді незмірні запаси матерії бути повинні. 1043] Тут особливо будь, Меммію, пильний: не думай, як інші, 1044] Що до середини всесвіту завжди тяжать усі речі, 1045] Що саме так вони купи тримаються, без допомоги 1046] Поштовхів зовнішніх. Тим-то, мовляв, не втрачає нічого 1047] Світ наш ні зверху, ні знизу, бо все йде тут до осередку 1048] (Начебто річ яка-небудь на себе ж могла обіпертись), 1049] Що, на зворотному боці землі розташовані, речі 1050] Знизу на неї, обернені, давлять вагою своєю 1051] (Як от потойбіч на плесі-речей відображення бачим); 1052] Далі, керуючись тим, запевняють, що й різні створіння 1053] Там собі ходять сторчма, та не падають, землю лишивши, 1054] В обшири нижні небес, як і наші тіла в свою чергу 1055] До зореносних осель не могли б самовільно злетіти; 1056] Начебто сонце їм сяє тоді, коли ми споглядаєм 1057] Зорі нічні, наче й порами року чергуємось з ними, 1058] Мовбито в парі пліч-о-пліч ідуть наші дні та їх ночі. 1059] Помилка це, не що інше, а дехто вхопився за неї, 1060] Щоб узагальнення класти свої на підвалини хибні. 1061] Бо ж коли світові краю нема, то який осередок 1062] Можемо в ньому знайти? Та якби навіть був, то чому ж то 1063] Все б лиш до нього тяглося, а не навпаки: якнайдалі 1064] Не розбігалось од нього врізнобіч - у простір безкраїй? 1065] Всяке-бо місце і простір - ми кажемо тут: порожнеча - 1066] Завжди повинна своїм осередком чи не осередком 1067] Речі важкі, чи сюди вони мчать, чи туди, пропускати. 1068] Й місця такого нема, де вагу свою втратило б тіло, 1069] Щойно прибувши туди, і на простір пустельний оперлось. 1070] Та й порожнеча не може для тіла підставою бути: 1071] Власна природа її спонукає всьому поступатись. 1072] Отже, свій лад і порядок підтримують речі, як бачиш, 1073] Не через те, що тяжать вони нібито до осереддя. 1074] Втім, на їх погляд, не всі до середини тягнуться речі; 1075] До осередку, гадають, земля поривається, води, 1076] Як і все те, що немовби вміщається в тілі земному: 1077] Моря волога й потоки, що з гір, повноводі, спливають. 1078] А легковійні повітряні подуви й жар полум'яний - 1079] Так уважають вони - від середини мчать якнайдалі. 1080] І через те мерехтять-висіваються зорі в ефірі 1081] Й сонце в блакиті небес випасає свій пломінь жагучий, 1082] Що саме там помістився вогонь, осереддя лишивши. 1083] Не зеленіли б верхів'ям дерева, якби рівномірно 1084] Не напливала до них із землі їм потрібна пожива. 1085] В безвість тоді, мов птахи вогнекрилі, шугнули би стіни 1086] Світобудови, розсіявшись ген у пустелі безкраїй. 1087] Далі й все інше за ними такої ж зазнало б руїни: 1088] Неба склепіння грімке нам на голови б важко звалилось, 1089] Тут же з-під ніг утекла б і земля. У страшній круговерті 1090] Неба й землі, в світовій мішанині розпалися б тут же 1091] Всі без останку тіла, потягло б їх у надра пустельні. 1092] Мить - і пропало б усе, навіть слід од тієї руїни: 1093] Простір лишився б і первісні тільця, що зір їх не бачить. 1094] Тож, якби раптом забракло матерії в місці якомусь,- 1095] Місце те стало б негайно для всесвіту брамою смерті: 1096] Юрбами ринули б геть через неї всі первісні тільця. 1097] Так без великих зусиль ти проникнеш в усі таємниці, 1098] Бо, з ясувавщи одне, кинеш світло на інше, й до правди 1099] й поночі зможеш дійти, до кінця розгадати природу: 1100] Світло нове що це крок буде стежку твою осявати.
Книга друга 1] Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі, 2] Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту. 3] Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля,- 4] Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе. 5] Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви, 6] Що на роздоллі кипить, якщо сам ти - у повній безпеці. 7] Верх насолоди, однак,- до ясної піднятись будівлі, 8] Що мудреців непохитним ученням оснащена добре. 9] Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку 10] Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає: 11] В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду, 12] Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують, 13] Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади. 14] О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі! 15] В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає - 16] Скільки там є його - смертних життя! А природа тим часом 17] Це ж очевидно цілком! - одного вимага від людини: 18] Тіла щоб біль не діймав, а душа - щоб ніколи не знала, 19] Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям. 20] Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї,- 21] Зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання, 22] Те може їй водночас чималою приємністю бути. 23] Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!), 24] Щоб у покоях золочені статуї всюди стояли - 25] Хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають, 26] На цілонічні забави гучні проливаючи світло; 27] Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило, 28] Щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням. 29] Інші й не дбають про те: на м'якій розпростершись травиці 30] Біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом, 31] Без особливих затрат насолодою душу втішають, 32] Ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року 33] Гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву. 34] Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того, 35] Що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі 36] Будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині. 37] Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава 38] Нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть,- 39] Висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні. 40] От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі 41] Впертий зображують бій, поділившись на два протилежні 42] Табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота, 43] Де не сама тільки зброя однакова - рівне завзяття, 44] Ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш,- 45] То чи тікає, видовищем тим переляканий грізним, 46] Рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю? 47] Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши? 48] Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись. 49] Ну, а насправді супутники наші - страхи та турботи - 50] Ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї, 51] До владарів приступають зухвало, дають собі раду 52] З сильними світу сього, не лякають їх золота блиски, 53] Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова. 54] Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила. 55] Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі? 56] Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе, 57] Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає 58] Часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись, 59] Ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям. 60] Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні 61] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли, 62] Не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд. 63] Нині про те, який рух родотворних матерії тілець 64] Різні породжує речі довкіл, а який - розкладає, 65] Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій 66] По безконечних просторах порожняви гонить їх вічно, 67] Мову вестиму, а ти - ні на мить не послаблюй уваги. 68] Певним є те, що матерія - це не сама тільки щільність, 69] Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють, 70] Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість 71] їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти. 72] Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни. 73] Скільки-бо тіла позбудеться річ якась,- іншій на долю 74] Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу 75] Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість - щось інше, 76] Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт. 77] Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні. 78] Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються - інші, 79] Так іде зміна живих поколінь у короткому часі: 80] Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи. 81] Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть 82] І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити,- 83] Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди. 84] Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні 85] Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні, 86] В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті 87] Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же 88] В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може 89] Рвучко податись назад - у вазі, як і в твердості, першим? 90] Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний 91] Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт 92] Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця 93] Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри, 94] Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір, 95] Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум. 96] Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця 97] Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній - 98] Все вони в русі постійному, різноманітному русі: 99] То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику, 100] То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять. 101] Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання, 102] І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні, 103] Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї, 104] Творять могутливі корені скель; саме з них виникають 105] Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду. 106] Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно, 107] Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких 108] Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі, 109] Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння. 110] По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає, 111] Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи 112] Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи. 113] Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива 114] Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе. 115] Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло 116] В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою, 117] Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі 118] Грають роями вони, пориваються в напрямках різних, 119] Наче в одвічній війні, нескінченні зав'язують битви, 120] Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій 121] То наче в купу збиваються, то розбігаються знову. 122] Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх 123] Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться. 124] Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу, 125] Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати. 126] Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба 127] До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь, 128] Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ 129] Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором. 130] Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто 131] Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову, 132] Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить! 133] А починається та блуканина від первісних тілець. 134] Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки, 135] Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились 136] І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче, 137] Тілець удари відчувши невидимі,- вже клубочаться 138] І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху. 139] Так, від начатків речей починаючись, рух поступово 140] Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння 141] В промені сонячнім - вічний неспокій дрібних порошинок, 142] Хоч початкових ударів - джерел того руху - не видно. 143] Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість, 144] Що споконвіку властива матерії первісним тільцям. 145] Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора 146] І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство, 147] Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря,- 148] Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце 149] Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом; 150] Кожного дня те видовище маємо перед очима. 151] Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні, 152] Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі 153] Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість. 154] Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають 155] Жару частинки - суцільними зграями линуть, роями, 156] Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди 157] Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість. 158] Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні, 159] Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні. 160] Та й одні одних, частки свої в ціле з'єднавши, не барять - 161] В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму, 162] Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись. 163] Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду, 164] Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні 165] В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку. 166] Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця, 167] Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає. 168] Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять, 169] Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа 170] Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку: 171] Порами року рядити весь час і хліба нам ростити, 172] Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода - 173] Богоподібна життя провідниця, та все зазиває 174] їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях, 175] Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували 176] Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду,- 177] Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди. 178] Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця, 179] Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись 180] Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда 181] В жодному разі для нас не збудована й не видається 182] Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних. 183] Тільки про них тобі викладу, Меммію, дещо пізніше. 184] Зараз до того вернусь, що про рухи сказати лишилось. 185] Саме тепер, як гадаю, пора довести, що не може 186] Тіло само по собі піти вгору, піднятися вгору. 187] Тут тебе збити могли б найрухливіші полум'я тільця: 188] Щойно зародяться - роєм уже пориваються вгору. 189] Так свого росту сягають хліба, виростають дерева 190] Попри вагу свою: все ваговите-бо гнеться додолу. 191] Бо, якщо крівель високих торкнувшись, вогонь язиками 192] Жадібно сволоки лиже та крокви, то це ще не значить, 193] Що поступає він так самовільно, без поштовху ззовні. 194] Так от і кров, коли жилу надрізати, з нашого тіла 195] Високо струменем б'є, розсіваючи бризки багряні. 196] Не помічав ти, з якою напругою виштовхнуть може 197] Балку якусь чи колоду вода? Хоч би як заповзято 198] Не натискали ми зверху на них, щоб занурити глибше, 199] Ще заповзятіше їх вивергатиме сила глибинна, 200] Поки стрімливо не випірнуть більше ніж наполовину. 201] Ну, а самі по собі - тут і сумніви зайві, гадаю,- 202] Всі ці тіла порожнечею вниз будуть падати зверху. 203] Полум'я - теж: пробивається вгору крізь товщу повітря 204] Тільки від натиску знизу; вага ж його власна при тому, 205] Хай невелика вона, скерувать його прагне додолу. 206] Чи смолоскипів не бачиш нічних у високому небі, 207] Як вони стрімко летять, залишаючи стежку вогненну 208] В напрямі тому, куди їм летіти веліла природа? 209] Не помічаєш, як линуть на землю зірки та світила? 210] Сонце з верхівки небес навсібіч випромінює жар свій 211] І на поля, й на луги, мов сівач, розсіва своє сяйво. 212] Значить, і пал, яким сонце охоплене, рине на землю. 213] Навскіс у млі дощовій пролітають вогні блискавичні: 214] Хмару то тут розчахнувши, то там вириваються грізні 215] Стріли - й удар громовий раз у раз потрапляє у землю. 216] Щодо тих рухів, таке ще знання тобі прагнемо дати: 217] Первісні тільця, коли в порожнечі летять прямовисне, 218] В силу своєї ваги в якусь мить і в якомусь там місці 219] Під час падіння свого відхиляються так непомітно, 220] Що наче й слова нема, щоб цей порух якось описати. 221] А не було б цього поруху вбік, то з прогалин бездонних 222] Падали б тільця краплистим дощем,- невідхильно та мірно; 223] Що таке поштовх, не знали б тоді, не бувало б ніяких 224] Зіткнень,- природа в умовах таких не створила б нічого. 225] Може, подумає хтось, що стрімкіше в порожняві линуть 226] Важчі тіла й, набігаючи зверху на тих, котрі легші, 227] Поштовхів їм завдають, що й приводить до різноманітних 228] Рухів - джерел усілякого творення,- той манівцями 229] Сам себе змушує йти, від здорового глузду далекий. 230] Всі-бо тіла, що в воді чи в рідкім опадають повітрі, 231] З різною швидкістю звершують рух до ваги відповідно; 232] Це через те, що води густота й легковійність повітря 233] Чинять тілам, які линуть крізь них, неоднаковий опір: 234] Тим, що ваги в собі більше несуть, поступаються швидше. 235] Та не така порожнеча: ніколи, ніде і ніякій 236] Речі вона не спроможна опертись; постійно давати 237] Місце, щоб тіло пройшло, вимагає сама її сутність. 238] Тож у порожняві все - ваговитіше й менше вагоме 239] З рівною швидкістю без перешкод буде мчати додолу. 240] Отже, ніяк не змогли б на легкі з висоти налітати 241] Важчі тіла й завдавать їм ударів, які в свою чергу 242] Змінюють рухи, що з них усі речі виводить природа. 243] Ще раз і ще раз кажу: відхилятись тілам - необхідно, 244] Тільки на віддаль цілком незначну, щоб тобі не здавалось, 245] Що, очевидному всупереч, бачимо скісним падіння. 246] Незаперечним-бо, явним є те, що тіла, котрі мають 247] Певну вагу, з висоти прямовисне верстають додолу 248] Шлях свій, а не навскоси, що людині підказує око. 249] Спостерегти, однак, те, що цей шлях на якусь волосинку 250] Від прямовисності вбік одхиливсь, чи могло б наше око? 251] Врешті, якщо б усі рухи були переплетені тісно, 252] Й завжди новий виникав із старого в несхитнім порядку, 253] Й не відхилялися б первісні тільця, щоб дати початок 254] Іншому руху, що міг би, порушивши приписи долі, 255] Ланку якусь розірвати в одвічнім причин чергуванні,- 256] Звідки створіння земні свою волю тоді могли б мати? 257] Звідки ж то, вирвана в долі, питаю, взялася б та змога 258] Йти, куди власне бажання веде нас, і змінювать рух свій 259] Не в якусь точно встановлену мить, не в окресленім чітко 260] Місці, а там, де скеровує нас передбачлива думка? 261] Кожному тут його воля - відкинемо сумнів - до дії 262] Поштовхом служить, приводячи в рух тоді все наше тіло. 263] Ти помічав, як у цирку розсунуть нараз загороду, 264] Коні ж іще якусь мить не зриваються з місця; не може 265] Жадібна міць стрепенутись так швидко, як дух того хоче: 266] Вся, яка є тільки в цілому тілі, матерії маса 267] Зрушитись мусить, щоб, рухом усі переповнивши члени, 268] Ринути разом туди, куди дух пориває стрімливий. 269] Рух, як ти сам те побачив, бере свій початок од серця; 270] Спершу він шириться, збуджений волею духу, а далі 271] Все заполонює - кожен віддалений закуток тіла. 272] Це - протилежність до того, коли, якийсь поштовх одчувши, 273] Силу сторонню якусь, несемося кудись мимоволі: 274] Адже тоді всього тіла матерія - це ж очевидно - 275] Вже незалежно від нас поривається, поки на неї 276] Воля не вдягне вуздечки, пориву того не зупинить. 277] Глянь-но довкіл, і побачиш, скількох ота сила стороння 278] Змушує йти то сюди, то туди, мов бичем понукає, 279] Стрімголов часто жене. Але є щось таке в наших грудях, 280] Що має змогу рішуче опертись їй, протистояти, 281] Є щось таке, на чий розсуд сукупність матерії мусить 282] То розпливтися по тілу всьому, то, розлившись по ньому, 283] Знов одступити назад, щоб на місці старому осісти. 284] Отже, в насінні речей, крім ваги їх та поштовхів різних, 285] Мусимо визнати й цю, притаманну їм, рухів причину, 286] Звідки й у кожного з нас - природжена волі властивість, 287] Бо ж із нічого ніщо, як ми бачили, не виникає. 288] Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила,- 289] Опір їм чинить вага. А що розум в усіх своїх діях 290] Сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає, 291] І, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно,- 292] Це через те, що начатки речей відхиляються дещо 293] Під час падіння свого в невідомому часі та місці. 294] Щодо матерії, то не могла вона бути ніколи 295] В масі своїй ні щільніша, ані розпорошена більше: 296] Кількість її не зростала ні разу, але й не спадала. 297] Отже, який і сьогодні речей усіх первісні тільця 298] Звершують рух, у такому й колись вони перебували, 299] Так і в майбутніх віках своїм звичаєм рухатись будуть; 300] Те, що родилось, те й буде родитись у тих же умовах, 301] А народившись,- і жити, й рости, і вбиватися в силу 302] Все буде в межах своїх, відповідно законам природи. 303] Отже, змінити сукупність речей жодна сила не зможе, 304] Місця ж такого немає ніде, куди всесвіту частка 305] Якось могла б утекти, ні такого, де сила стороння 306] Мала би змогу зрости й відтіля, увірвавшись у всесвіт, 307] Рухи його розладнать, докорінно природу змінити. 308] Тут, коли мова зайшла про таке, здивуватися можеш, 309] Як це при тій ненастанній рухливості первісних тілець 310] Їхня сукупність цілком непорушною нам видається 311] (Я не кажу про тіла, котрі власним наділені рухом), 312] Це через те, що начатки речей усіх, їхня природа,- 313] Ген поза межами наших чуттів; і, якщо ми не годні 314] Бачити тілець самих, то що вже казать про їх рухи? 315] Таж і доступне для нашого зору не раз цілковито 316] Рухи свої на значній од нас віддалі може ховати. 317] От на зеленому схилі, бува, тонкорунні пасуться 318] Вівці; бреде собі кожна, куди так заманливо кличуть, 319] Росами, наче перлинами, граючи, вранішні трави, 320] Там і ягнята, напасшись, вистрибують, ріжками б'ються. 321] Все це немовби зливається й здалеку нам видається 322] Білою латкою, що наліпилась на пагорб зелений. 323] Так і тоді, коли збройні війська на бігу заполонять 324] Марсове поле і створюють образ завзятої битви,- 325] Там аж до неба йде блиск, а земля палахкоче довкола 326] В сяйві сліпучої міді; могутня хода легіонів 327] Будить далеку луну; озиваються й гори сусідні 328] Гомоном бою, і крики аж ген до зірок підбивають. 329] Кінні загони гарцюють довкіл і в рішучім пориві 330] Ринуть уже навпростець, аж гуде під копитами поле. 331] Все-таки високо в горах є місце, звідкіль поле бою - 332] Це наче пляма якась, що блищить унизу непорушне. 333] Зараз, однак, поміркуймо, які ж ті начатки речей всіх, 334] Як між собою вони й щодо форми своєї різняться, 335] Й щодо самих розмаїтих фігур, у яких виступають. 336] Я не кажу, що начатків, подібних за формою,- мало: 337] Йдеться про те, що вони не цілком між собою подібні; 338] Та й дивуватись не слід, бо якщо аж така їхня кількість, 339] Що ні межі, ні завершення їй, як повчав я, немає, 340] То, безумовно, не можуть усі вони буть між собою 341] Повністю схожі ні виглядом, ні щодо форми тотожні. 342] Глянь лиш на рід наш людський, на німе, що у морі гуляє, 343] Плем'я лускою оздоблених риб, на добірні отари, 344] На хижаків, на всіляких пернатих - і тих, що юрмляться 345] Весело вколо боліт, чи озер, або десь біля річки, 346] Й тих, що літають усе, то туди, то сюди, над лісами,- 347] Можеш усіх перебрать поодинці - й у кожному роді, 348] В кожній особині знайдеш ознаку, лиш їй притаманну. 349] А не було б її - як свою матір пізнала б дитина? 350] Мати - дитину свою? А таки пізнають, і не гірше 351] Знаються всі між собою, ніж ми один одного знаєм. 352] Так біля вівтаря, перед ясною святинею часто 353] В млосному куриві ладану ніжне телятко під лезом 354] Падає, кров видихаючи з рани потоком гарячим. 355] Мати блукає тим часом, самотня, по схилах зелених; 356] Бачачи слід од копитець роздвоєних, пильно довкола 357] Всі озирає місця,- не втрачає надії, сердешна, 358] Згубу свою дорогу віднайти; та, в гущавину впершись, 359] Будить тужливу луну. Повертає до стійла раз по раз, 360] Місця собі не знаходить ніде, за дитям затуживши. 361] Ні верболози тонкі, ні окроплені росами трави, 362] Ні повноводі струмки та потоки - ніщо не спроможне 363] Втішить їй серця, давальну журбу відігнати од неї. 364] Інших чимало телят, що на вигонах тих же пасуться, 365] Наче й не бачить вона - не приносять вони їй розради: 366] Тільки своє вона хоче знайти - неповторне, єдине. 367] Та й козенята тремтливоголосі, хоч як ти змішай їх, 368] Кожне свою знайде матір рогату. Ягнята битливі 369] Знають, чия коли матір замекає. Дбає природа, 370] Щоб лиш до рідного вим'я спішило всіляке створіння. 371] Будь-яку, врешті, зернину візьми з багатьох однорідних - 372] Буде й вона відрізнятись од інших; і скільки б у купі 373] їх не було - не потрапиш на дві цілковито подібні. 374] Так не буває подібності повної й між черепашок, 375] Що вицятковують звивистий берег морський, де невтомна 376] Хвиля вирівнює спраглий пісок, набігаючи м'яко. 377] Ще раз і ще раз кажу, що й речей усіх первісні тільця 378] Мусять так само,- якщо їх майстриня-природа створила, 379] А не людини рука за зразком якимсь певним, єдиним,- 380] Кожне, свою якусь маючи мітку, в просторах літати. 381] Легко, на розум опершись тепер, пояснити, чому це 382] Більш проникний блискавиці вогонь, а не той, що спливає 383] Із смолоскипів, не той, що бере на землі свій початок. 384] Досить того, що вогонь блискавичний походить із неба,- 385] Значить, він тонший, частинки ж його набагато дрібніші, 386] Тож проникають у пори такі, що крізь них не пробитись 387] Нашим вогням - чи зародяться в дереві, чи в смолоскипі. 388] Ще один приклад: із рогу платівку пронизує світло, 389] Дощ - не проймає її. А чому? Бо дрібніші частинки 390] Світла, ніж ті, що з них твориться вод живодайна волога. 391] Легко й вино через марлю процідиш. Одначе, олія 392] Лиш осідає на ній: протікати, повільна, не хоче. 393] Може, тому, що з частинок складається більших, а може, 394] Більш гачкуваті вони й переплетені значно тісніше. 395] От через те, очевидно, й не можуть частинки олії - 396] Первісні тільця її - свій зв'язок розірвати раптово, 397] Щоб поодинці пройти крізь манюсінькі пори цідилка. 398] Варто додати тут, що молоко, також мед густоплинний 399] Пестять язик нам, приємні на смак, розпливаються в роті. 400] І навпаки: найгіркіший полин і центаврія дика 401] Гіркістю справді нестерпною нам викривляють обличчя. 402] Сам, отже, висновку дійдеш: із тілець гладких та округлих 403] Складено те, що чуттів наших може приємно торкатись. 404] І навпаки: що на смак видається гірким, терпкуватим,- 405] Те з гачкуватих утворено тілець, поєднаних цупко. 406] Ось чому грубо вони до чуттів прориватися звикли - 407] І по дорозі вражають, подразнюють органи наші. 408] Коротко: що для чуттів є приємним і що - неприємним, 409] Те й між собою різнитись повинно будовою тілець. 410] Тож не подумай, що посвист пили, найприкріший для вуха, 411] З тілець таких же гладеньких та круглих складатися може, 412] Що й переливчаста, лагідна пісня, котру на кіфарі 413] Будить майстерний гравець, пробігаючи легко по струнах. 414] І не гадай, що подібні за формою первоначатки 415] Входять у ніздрі людей, коли палим в огні похороннім 416] Трупи й коли розсіваєм шафран кілікійський в театрі, 417] А недалеко, на вівтарі, куряться смоли панхейські. 418] І не вважай, що насіння подібної форми властиве 419] Теплим, м'яким кольорам, на яких випасаємо очі,- 420] Й тим, які ріжуть яскравістю зір і витискують сльози 421] Чи викликають хіба що огиду бридким поєднанням. 422] Бо ж усе те, що нам ніжить чуття, що дає насолоду, 423] Первісну гладкість якусь мусить мати в собі неодмінно. 424] І навпаки: що пригноблює нас, неприємно вражає,- 425] Те виявляє тим самим шорстку свого тіла природу. 426] Є ж і такі елементи, що їх не назвеш ні гладкими, 427] Ні скалкуватими: гострих гачків-бо на них не буває, 428] Радше-кути незначні; і тому, відчуттів досягнувши, 429] Можуть хіба лоскотати їх, та не завдавши їм шкоди. 430] Осад вина віднести сюди можна й оман гіркуватий. 431] Врешті, пекучий вогонь і холодного інею іскри 432] На відчуття наші зовсім по-різному діють, зубчасті: 433] Досить торкнутися їх - і різницю відчуєм одразу. 434] Дотик-бо, дотик оцей, присягаюсь богами святими! - 435] Поштовх дає відчуттям, коли в тіло нам щось проникає 436] Ззовні, або коли щось його ранить, народжене в ньому, 437] Чи веселить, коли з нас виривається при родотворній 438] Втісі Венери; або, коли враз, між собою зіткнувшись, 439] Тілом насіння безладно кружляє, чуття непокоїть. 440] Можна хоч зараз у тім пересвідчитись: от, розмахнувшись, 441] Сам себе ляснути спробуй долонею будь-де по тілу. 442] Тож очевидно цілком, що, чуття викликаючи різні, 443] Мусять і виглядом буть неоднакові первісні тільця. 444] Зрештою, що видається твердішим, ущільненим більше, 445] Те неодмінно повинно складатися з більш гачкуватих 446] Тілець, що наче гіллям нерозривно сплелись між собою. 447] Серед речей, що таку мають цупкість, алмаз виступає 448] В першім ряду, бо не звик він ударів лякатися; далі - 449] Дикого каменю твердь, і жорстока заліза потуга, 450] Й мідь, що скрегоче, коли на засуви дверні натиснути. 451] Щодо рідин, котрим тіло властиве текуче та плинне,- 452] Всі вони з гладких, округлих частинок повинні складатись. 453] Зернятка маку візьми: наче воду, їх можна черпати, 454] Бо між собою, кругленькі, докупи збиватись не можуть, 455] Щойно схитнеш їх - по нахилу котяться, мовби спливають, 456] І наостанку, все те, що в одну якусь мить непомітну 457] З-перед очей нам тікає - як полум'я, дим або мряка, 458] Хай назагал не округлі й гладенькі в собі має тільця, 459] Все ж, очевидно, не можуть вони бути сплетені міцно, 460] Здатні-бо в тіло впиватись голками, пронизувать камінь, 461] Не пробувають, однак, у зв'язку. Звідси й виснувать легко: 462] Що на чуття наше діє пронизливо, мовби голками,- 463] Тільця того між собою не сплетені, всі вони - гострі. 464] Втім, гіркота не чужа й для рідин; попробуй, скажімо, 465] Воду морську. Дивуватися й тут якнайменше потрібно: 466] Гладкі, щоправда, й округлі її елементи, властиві 467] Кожній з рідин, та до них і шорсткі домішались, що будять 468] Гіркість; гачками, проте, ці останні єднатись не мусять. 469] При шорсткуватій природі своїй вони все-таки круглі, 470] Отже, й чуття наші прикро вражають, і котяться легко. 471] Щоб не було в тебе сумніву в тому, що саме ця суміш 472] Гладких часток і шорстких дає гіркість волозі Нептуна, 473] Можемо їх роз'єднати - є спосіб такий - і побачиш 474] Прісною воду морську: хай крізь землю вона просочиться 475] Кілька разів і спливе у водоймище, стане питною; 476] Інші частки, від яких ота гіркість гидка, відворотна, 477] Саме тому, що шорсткі, десь у товщі землі застрявають. 478] Виклавши те, маю повну підставу наступний зробити 479] Висновок: первісні тільця речей безконечно не можуть 480] Форм набувати нових - є межа різновидностям їхнім; 481] А не було б - то окремі насіння сягли б неодмінно 482] Від давнини до сьогодні направду незмірного зросту. 483] Бо при властивому їм таки дуже малому об'ємі 484] Значно різнитись не можуть вони щодо вигляду, форми. 485] От уяви собі зараз, що в кожному з первісних тілець 486] Містяться три найдрібніші частинки або навіть більше. 487] Спробуй тепер ті частинки у межах окремого тільця 488] Переставляти, місцями міняючи, справа - наліво, 489] Знизу ж - уверх, поки форми нової для даного тільця 490] Вже не доможешся переставлянням кількох тих частинок. 491] А забажаєш фігур іще інших - тоді доведеться 492] Збільшити кількість частинок у тільцеві; так буде й далі: 493] Адже частинок нових і нових вимагатиме завжди 494] Лад їх новий, коли різні весь час хочеш мати фігури. 495] Отже, поновлення форм неодмінно веде за собою 496] Збільшення тільця в об'ємі. Тому-то відкинь таку думку, 497] Що безконечні в своїм розмаїтті є форми начатків, 498] В іншому разі повинні б вони розростатись в об'ємі 499] Аж до безмежності, що, як я вище вказав,- неможливо. 500] Варварські шати тоді й мелібейський, що сяє промінно, 501] Пурпур, насичений соком густим фессалійської скойки, 502] Й пишні павині хвости, що веселкове грають-сміються 503] Барвами,- все це затьмарили б речі нові, дивовижні; 504] Мирра пахуча б утратила вартість, меди б не цінились, 505] Лебедя спів і пісні, що їх гомоном струн супроводить 506] Фебова ліра, замовкли б так само з тієї ж причини: 507] Щойно заблисло б одне,- вже щось інше б його заслоняло. 508] І навпаки: все могло б і до гіршого йти поступово, 509] Як от до кращого йшло, але вже по зворотній дорозі: 510] Швидко чергуючись, щораз прикріші для нашого зору 511] Й слуху, гидкіші на запах, на смак появлялися б речі. 512] Явищ таких не буває в житті; за накреслені межі 513] Речі ні в тон бік, ні в цей не виходять, отже, погодься, 514] Що н у матерії різноманіття фігур - не безмежне. 515] Врешті, від палу вогненного й до льодяного морозу - 516] Відстань однакова: йди хоч туди, хоч назад повертайся. 517] Справді-бо: холод, і жар, та всілякі між ними хитання 518] Саме в цих межах лежать і сукупність окреслену творять. 519] Отже, є грані стійкі, в яких речі різнитися можуть: 520] Бо, мов у вістря, в пекучий вогонь упираються звідси, 521] Звідти - в мороз крижаний, що ворожий теплу життьовому. 522] Виклавши те, маю повну підставу й такий ще зробити 523] Висновок, що з попереднього силу й довір'я черпає: 524] Первоначатки речей, що цілком між собою подібні, 525] В кількості жодних не відають меж. Бо, якщо є скінченність 526] Щодо їх форм, то або нескінченними ті мусять бути, 527] Що між собою подібні, або вся матерія світу - 528] В кількості власній обмежена, що неможливо, як вище 529] Вказано в віршах, де мову веду про матерії тільця, 530] Що, звідусіль напливаючи, силою поштовхів різних 531] Суму речей всіх, усесвіт од втрат бережуть споконвіку. 532] Ну, а що бачиш не раз якусь дуже скупу на потомство 533] І нечисленну породу тварин, то вважай, що десь-інде, 534] В інших місцях та країнах, оддалених закутах світу 535] Стільки їх є, що собою виповнюють кількість належну. 536] Передусім серед чотириногих тут варто згадати 537] Про змієруких слонів. Частоколом високим із бивнів - 538] Скільки там тисяч їх, годі злічити - захищено цілу 539] Індію, що й не пробитись у глиб її. Ось яка сила 540] Там розвелась тих істот, що для нашого краю - дивниця. 541] Врешті, й таке допустім, що живе собі десь одиноко 542] В роді своєму єдине створіння, й нема на всім світі, 543] Скільки земель не сходи, ні подоби йому, ані пари,- 544] Все ж поміркуймо: якби не матерії кількість незмірна, 545] Що породити б могла те створіння, життя йому дати, 546] Звідки б на світі взялось воно, як виростало б, живилось? 547] А припустімо й таке, що скінченні в безмежних просторах 548] Тільця ширяють - єства одинокого первоначатки... 549] Де, і коли, і яка б могла сила звести їх докупи 550] Серед начатків чужих, що в такім океані юрмляться? 551] Для поєднання, скажу, не було б у них жодної змоги. 552] Як під час бурі страшної не раз по запіненій хлані 553] Геть рознесе, розметає негода потрощені судна - 554] Лави, і днища, і щогли, й носи їхні, снасті та весла, 555] І розмальовані, різьблені корми й до берега все це 556] Хвилею врешті приб'є, щоб дивились на те земнородні, 557] Й не довіряли воді, й пам'ятали про підступи моря 558] Навіть тоді, коли тиша заляже й воно, яснолице, 559] Наче сміється й на світлу гладінь свою вабить лукаво,- 560] Так і начатки речей, коли б ти якісь межі накреслив 561] Кількості їхній, розсіятись мусили б у безбережжі 562] Простору й часу, підбиті бурхливим матерії рухом, 563] Отже, стикатися вже не могли б, не вступали б у злуку, 564] Не пробували б у ній, не було б у них розвитку, зросту. 565] Втім, очевидно цілком, що одне відбувається й друге: 566] Родиться все, а прийшовши на світ,- розвиватися може. 567] В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна 568] Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні. 569] Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги 570] Всіх їх звести нанівець і загнати життя у могилу, 571] Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи 572] Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні. 573] Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним 574] Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни. 575] То в них життєві підносяться сили, то їх підминають 576] Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі 577] З криком дітей, що побачили обрії денного світла. 578] Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі - зірниці, 579] Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно - 580] Жалібні зойки - супутники смерті й похмурих обрядів. 581] Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути 582] Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам'яті нашій: 583] Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа, 584] Речі такої нема, що була б з однорідних начатків,- 585] Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння. 586] Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили, 587] Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше 588] Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми. 589] Передусім різних тілець чимало земля посідає. 590] Деякі з них прохолодними водами рік виповняють 591] Море безкрає; стихію вогненну породжують інші: 592] З-під суходолу не раз пробивається полум'я хиже. 593] Та найпотужніший - Етни вогонь, що раз по раз шаліє. 594] Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського 595] З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви, 596] Б'ють живодайні струмки, наливаються соками трави, 597] Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу. 598] Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика 599] Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня. 600] Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали. 601] Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї,- 602] Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі. 603] Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю? 604] Ну, а запряжені леви - ознака того, що потомство, 605] Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю. 606] Вколо чола в неї - мур кріпосний: це тому, що богиня 607] Може й міста неприступністю гір захистити надійно. 608] Ось у такому вінку божественної матері постать 609] Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині. 610] Різні племена за звичаєм давнім її називають 611] "Мати ідейська" й при днях урочистих її супроводять 612] Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю 613] Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу. 614] Галлів іще додають - попередження в тім очевидне: 615] Хто божество материнське покривдить або, як належить, 616] Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним 617] Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла. 618] Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно 619] Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали, 620] Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі. 621] Ті, що попереду, зброю несуть - передвісницю шалу, 622] Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний 623] Повнились острахом перед священною міццю богині. 624] Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять, 625] І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує 626] Смертних юрбу,- найщедрішим приносом вистелюють шлях їй: 627] Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає 628] Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет. 629] Тут і куретів фракійських загін - так назвали їх греки - 630] Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров'ю, 631] Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні, 632] Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно. 633] Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті 634] Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали 635] З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці, 636] Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши, 637] Батько - жорстокий Сатурн - не поглинув його і тим самим 638] Рани довічної щоб не завдав материнському серцю. 639] Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику: 640] Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня 641] Збройне стояти велить, а батьків - не лише поважати, 642] Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави. 643] Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні, 644] Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду. 645] Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи 646] Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні, 647] В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком. 648] Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки, 649] Все в них - достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба. 650] Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву. 651] Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може, 652] От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки, 653] Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла; 654] Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном 655] Море, Церерою - хліб, ну, а Вакхове ймення захоче 656] Замість буденного слова "вино" безпідставно вживати, 657] То дозволяєм, щоб він і на землю казав: "Це - Велика 658] Мати богів" - не біда! Щоб лиш душу свою він направду 659] Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив. 660] Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же,- 661] Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя, 662] І круторогі бики,- хоч і неба намет у них спільний, 663] Хоч з одного джерела у жару прохолодну п'ють воду,- 664] Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву 665] їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають. 666] Ось яка різноманітність матерії в кожному виді 667] Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім! 668] Далі. Візьмімо створіння якесь - воно складене буде 669] 3 жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові, 670] Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне, 671] Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки. 672] Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум'янім, 673] Має достатньо принаймні таких у собі елементів, 674] Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити, 675] Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл. 676] Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього 677] Глянь - і побачиш: у кожному з них приховалось насіння 678] Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки. 679] Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали 680] Запах і смак, та ще й барву. Насамперед - овочі всякі: 681] Різноманітні в них мусять міститися первоначатки. 682] Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне 683] Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами 684] Запахи й барви - начатки, як бачиш, у них неподібні. 685] Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки 686] Творять; у кожній з речей - найстрокатіша суміш насіння. 687] Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато 688] Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди, 689] 690 Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою 690] Все ж відрізняються: в кожнім - свої складові елементи. 691] Та не тому так буває, що спільних замало там літер, 692] І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш - 693] Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання. 694] Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків, 695] Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть 696] Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів. 697] Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний, 698] Буйні дерева й пашня - неоднакові в складі своєму. 699] Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись: 700] Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці: 701] То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі, 702] То час од часу гілля проростало б із тіла живого, 703] То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні, 704] То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа 705] На неосяжній землі - всього сущого матері спільній. 706] Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота 707] Тільки від певного сім'я походить, і з певного лона 708] Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи. 709] То чи могло б відбуватися все це без певних законів? 710] Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла 711] Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись, 712] До життьових спричиняються рухів. А що несумісне, 713] Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних 714] Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла: 715] Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися 716] В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий. 717] Та не подумай, бува, що законам таким підлягають 718] Тільки створіння живі: геть усе довкруги - в їхніх межах. 719] Адже наскільки в природі своїй між собою різняться 720] Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки 721] Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні, 722] Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко, 723] Ні. Розмаїття - в доборі начатків, у їх поєднанні. 724] Далі. Якщо неподібне насіння,- різнитися мусять 725] Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари, 726] Врешті, й вага - тобто те, що й живі розділяє істоти, 727] А водночас і моря відмежовує від суходолу, 728] Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю. 729] Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці 730] Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків 731] Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною, 732] Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали. 733] Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло, 734] Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки 735] Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву. 736] Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір, 737] Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший. 738] Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків 739] Бути не може, то ти відхилився далеко від правди. 740] Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать 741] Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети, 742] Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають. 743] Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне 744] Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги. 745] Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів, 746] Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось. 747] Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з'ясувати. 748] Будь-яка барва спроможна змінитись у будь-яку іншу. 749] Первоначатки ж таких перемін зазнавати не можуть. 750] Мусить же щось бути завжди собою, лишатись незмінним, 751] В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі, 752] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить, 753] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно. 754] Не наділяй, отже, барвою тільця речей, бо інакше 755] Всесвіт в основі своїй поступово в ніщо б обернувся. 756] Втім, якщо первоначаткам речей аж ніяк не властиві 757] Барви, якщо їх різнить тільки форм розмаїття велике 758] Й саме із зміни тих форм виникає така ж переливна 759] Гра кольорів, якщо все тут залежить від того, з якими 760] Тільцями інші єднаються тільця, в якому порядку 761] І до яких вони рухів себе спонукають навзаєм, 762] То, усвідомивши те, вже неважко тобі зрозуміти, 763] Як це таке може бути, що річ якась, повністю чорна, 764] Раптом біліти почне й, наче мармур, осяйливо блисне. 765] Так от і море, лиш буря схитне лазурову рівнину, 766] Сиві знімає вали, що наслідують мармуру полиск. 767] Висновку можеш дійти: що сприймаємо зором як чорне, 768] Хай-но змішається в ньому матерія, хай перемінять 769] Лад свій начатки його, хай додасться, відніметься дещо,- 770] Те білиною сліпучою вразити може нам очі. 771] Ну, а коли б у безоднявих водах лише лазурові 772] Тільця були, чи могли б відбуватись такі переміни? 773] Ні. Бо хоч як би ти збовтував те, що блакитної барви,- 774] В колір, до мармуру білого схожий, воно не перейде. 775] А, припустім, розмаїте забарвлення мають начатки 776] Ті, що рівнині морській надають однотонного блиску,- 777] Як ото часто з фігур неоднакових, форм неподібних 778] Може постати фігура одна - квадратова, скажімо, 779] Й різноманітні у межах квадрату того помічати 780] Можемо форми,- так само й у морі чи то в однобарвній 781] Іншій якійсь рідині розрізняти могли б ми всілякі 782] Зовсім до себе не схожі тони, але ж так не буває: 783] Хоч розмаїття частинок - фігур складових - анітрохи 784] Не заважає нам правильно в той же квадрат їх укласти, 785] То неоднаковість барв, коли б мали їх первоначатки, 786] В колір один аж ніяк би не вилилась - цілісний, чистий. 787] Що спонукало нас, отже, всілякі приписувать барви 788] Первісним тільцям речей, що вело нас до хиби тієї,- 789] Тут же відпало, як лиш довели ми, що біле - не з білих, 790] Чорне - не з чорних постало начатків, а з різноманітних. 791] І таки справді: все те, що нам очі сліпить білиною, 792] З безкольорових скоріше пішло, а не з чорних начатків 793] Чи з яких інших, що мають свою, притаманну їм, барву. 794] Ну, а крім того, якщо кольорів не буває без світла, 795] Й первоначатки ніколи в освітленні не виступають,- 796] Тож очевидно, що в жодну вони не зодягнені барву. 797] Бо про яку може барву йти мова в пітьмі безпросвітній? 798] Колір, до речі, й мінятися може залежно від того, 799] Як він освітлений: сонцем прямим чи відбитим од чогось. 800] От до пір'їнок приглянься пухких, що немовби віночком 801] Голуба шийку вбирають,- які там тонкі переливи! 802] То спалахнуть вони раптом до сонця піропом огненним, 803] То забіліють нараз, і здається, що серед коралів 804] Ще й благородний смарагд випромінює сяйво зелене. 805] Так от і хвіст павича: хай-но сонце проллється на нього - 806] Тут же він, пишний, всіма кольорами веселкове грає. 807] Тож, коли барви ряхтять і міняться від дотику світла, 808] Значить, без нього вони взагалі не могли б існувати. 809] Далі. Якщо своєрідні удари приймає на себе 810] Наша зіниця, коли, як то кажуть, нам в очі впадає 811] Білий якийсь, або чорний предмет, чи будь-який інший, 812] І якщо, з другого боку, торкаючись різних предметів, 813] Не кольори їх, а форми сприймаємо, то, очевидно, 814] Первісним тільцям речей кольори взагалі не властиві: 815] Неоднорідність їх форм дає враження барв усіляких. 816] Втім, якщо між кольорами й будовою тілець прямого 817] Не визнавати зв'язку, якщо всі оті первісні тільця 818] Будь-яке можуть забарвлення мати,- чому в свою чергу 819] Й те, що з тих первоначатків постало, що сповнене ними, 820] Теж, незалежно від виду, не вдягнене в будь-які барви? 821] Дива б тоді не було, якби білий літав собі ворон, 822] Білі від пір'я свого довкруги розсіваючи зблиски. 823] З чорного - лебеді чорні могли б виникати насіння, 824] Та й з усілякого - чистої барви чи в суміші різній. 825] Ще й на таке слід увагу звернути: чим більше ми дробим 826] Річ якусь, тим очевидніше те, що все менше та менше 827] Кольору в ній, поки з-перед очей наче дим не розтане. 828] Пурпуру клапоть візьми й на шматочки діли найдрібніші: 829] Барви багряні, і найпроменистіша з них - фінікійська - 830] З кожною ниткою гаснути буде, розмиється врешті. 831] Висновок, отже, такий: свою барву втрачають частинки 832] Ще перед тим, аніж стануть насінням речей родотворним. 833] Врешті: погодишся з тим, що не кожному тілу властиво 834] І голоси видавати, і запахи; тож, безумовно, 835] Звуки та пахощі всім без останку тілам не припишеш. 836] Так ми й очима далеко не все помічати спосібні, 837] Значить, такі є тіла, котрим барви цілком не властиві, 838] Як і такі, що від звуків і запахів дуже далекі; 839] Розум чуткий розпізнає, однак, їх не менше виразно, 840] Ніж усе те, що так само позбавлене якостей інших. 841] Та не подумай, бува, що лиш барв не вділила природа 842] Первісним тільцям речей: ні тепла в них ніколи немає, 843] І не пройма їх мороз, ані жар вогнедишний не повнить. 844] Всюди рояться вони, та присутності їх не відчуєш: 845] Жодного звуку не видадуть; запаху, смаку не мають. 846] Хочеш, наприклад, бальзам запашний з майорану зробити, 847] Мирри додавши й солодкого нарду, що ніздрі нам пестить, 848] Наче небесний нектар, то насамперед мусиш олії 849] Десь роздобути такої, що запаху зовсім не має 850] Й не проникатиме в ніздрі твої, щоб вона якнайменшу 851] Тим складникам запашним, що в тонкому сплелись ароматі, 852] Шкоду могла принести, своїм випаром їх затруївши. 853] Ось чому, творячи речі, начатки їх - первісні тільця,- 854] Вносити в них не повинні при тому ні запахів жодних, 855] Ні голосів - бо й самі виділяти нічого не можуть,- 856] Ні будь-якого смаку, ні, з тієї ж, нарешті, причини, 857] Жодного холоду, ні теплоти, ні вогненного жару, 858] Ні чогось іншого. Все ж бо, що смертній властиве природі: 859] Сухість крихка, і податлива м'якість, і пористість - все це 860] Мусить чуже бути первісним тільцям, якщо ми бажаєм 861] Під усі речі стійку, несмертельну закласти основу, 862] Щоб забезпечити світу всьому непохитність; інакше 863] В тебе всі речі в ніщо перетворяться з обігом часу. 864] Щодо створінь, почуттями наділених,- визнати мусиш 865] Те, що й вони всі без винятку складені з первоначатків - 866] Тілець, котрим не властиві чуття. Тут сама очевидність 867] Жодних не висуне доказів проти, а радше за руку 868] Нас допровадивши, впевнить у тім, що й істоти всілякі, 869] 3 тих, що чуттям не наділені жодним, походять начатків. 870] От відворотна гноївка не раз - мабуть, кожен те бачив - 871] Червами вся починає кишіти, як тільки розмочать 872] Землю сльотливі дощі і калюжі затягнуться тванню. 873] Так одне з одного все й виринає до обріїв світла: 874] Листя, і трави поживні, й струмки переходять поволі 875] В ситу худобу; вона, свою власну природу змінивши, 876] В тіло вступає людське, а від нього не раз набуває 877] Сили та зросту хижак і пернаті ним живляться часто. 878] Всяку поживу, тверду чи пливку, обертає природа 879] В тіло живе й відчуття з них формує, властиві створінням; 880] Чи не подібний закон виявляється в тім, що пожежа 881] Йде сушняком, що в вогонь геть усе обернутися може? 882] Бачиш, наскільки важливо, в яке поєднання вступають 883] Первісні тільця, яких зазнають вони ззовні ударів 884] І до яких вони рухів схиляють сусідні начатки? 885] Що ж таки, врешті, тебе насторожує, що спонукає 886] Лиш до таких міркувань, що з начатків, котрим не властиве 887] Жодне чуття, не народиться те, що чуттям володіє? 888] Певно, гадаєш: от камінь, і дерево, й землю, скажімо, 889] Як не поєднуй; але відчуття в них живого не збудиш. 890] Тут тобі ось про що слід пам'ятати: я зовсім не тверджу, 891] Начебто геть усе те, з чого може піти відчування, 892] Зразу й чуття неодмінно породить у будь-якій речі. 893] Дуже багато насамперед важить, наскільки дрібні є 894] Ті, що чуття постає з них, начатки, яка їхня форма, 895] Як поєднались вони, в яких рухах, порядку якому,- 896] Тільки ж того не побачиш у дереві, камені, скибі. 897] От хіба їх наче сточить дощем, то й вони, перетрухлі, 898] Червів народжують, бо ж родотворні матерії тільця, 899] Стан попередній змінивши, в нових опинившись умовах, 900] Лад обирають такий, що створіння готовий зродити. 901] Хто ж припускає, що все, відчуттям обдароване, може 902] З тілець робитися тільки таких, що й самі відчувають, 903] Той, отже, й тільцям самим неминуче приписує м'якість, 904] Що до загину веде. Адже де відчуття, там і тіло: 905] Жили, і нерви, і нутрощі - те, що м'яке від природи, 906] Що, як це видно з усього, підлегле знищимості, смерті. 907] Та припустім, що й м'які елементи триватимуть вічно. 908] Як тоді з їхнім чуттям? Чи своє вони мають, часткове, 909] Чи взагалі для живого створіння всього воно спільне? 910] Взяті ж окремо, частини ніяк відчувати не можуть. 911] Тільки в сукупності, в цілості їхній чуття полягає. 912] Тож ні рука, як її відітнуть, ані будь-яка інша 913] Тіла частина не годні в собі зберегти відчування. 914] Отже, начатки до цілих створінь уподібнити треба. 915] Тим-то повинні й вони відчувати, що ми почуваєм, 916] Щоб одчування живе в них повсюди збігалося з нашим. 917] Як же їх можна вважати речей родотворним насінням? 918] Бувши створіннями, як оминути їм смерті дорогу? 919] Чи ж не одне і те саме поняття: "живе" щось і "смертне"? 920] Та припустімо, що можна. А що ж то дало б їх єднання? - 921] От хіба мішанку різних істот, дивоглядів усяких. 922] Путнього рівно ж нічого б не вийшло, якби парувались 923] Люди, і звірі, що в нетрях живуть, і домашні тварини. 924] Ну, а якщо ті начатки втрачають у тілі живому 925] Власне чуття й беруть інше,- виходить, дається їм знову 926] Те, що в них тільки-но забрано?.. Тож повторю мимоволі 927] Думку свою: коли в нас на очах пташенята вилазять 928] Із нерухомих яєць, а з землі, що до споду розкисла 929] Після тривалих дощів, черв'яки пробиваються,- значить, 930] Що відчуванням наділене,- вийшло з речей нечутливих. 931] Хто ж зауважив би, що з нечутливого може постати 932] Тіло з чуттям лиш тоді, як наступить якась переміна: 933] Після пологів, скажім, щось нове до життя виринає - 934] Досить би так з цього приводу відповісти й пояснити: 935] Мусять же зносини бути якісь, щоб дійшло до пологів, 936] Та й перемін не було б, якби щось не вступало в єднання. 937] Перша засада: ще поки створіння живе не родилось, 938] То й відчуття, притаманного тілові, бути не може. 939] Адже матерії маса - розсіяна всюди: в повітрі, 940] В ріках пливких, у землі та в усякому творі земному, 941] Тільки ж не всюди єднається так, що потому спроможна 942] В рухи ввійти життьові, од яких і чуття, спалахнувши, 943] Дбають про кожне створіння живе - сторожі всевидющі. 944] Далі. Якщо яка-небудь істота удару зазнає, 945] Як на природу її, завеликого,- зрушені, тут же 946] В тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі, 947] Бо ж розпадається звичне положення первісних тілець 948] І каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві, 949] Поки, по членах безладно пробігши, матерії маса 950] Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею, 951] Поки, розсіяну, не прожене її геть через пори. 952] Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся, 953] Що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує. 954] Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі 955] Знов беруть верх життьові наші рухи, й гамують поволі 956] Той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути 957] Все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне, 958] Щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті, 959] Знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже. 960] Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті, 961] Сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога 962] Радше до тями вернутися, ніж відійти до загину? 963] Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння 964] Діє на тільця матерії первісні - й дрож їх проймає, 965] Зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших, 966] А на місця навертаються - чуєм солодку полегкість. 967] Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати 968] Жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути. 969] В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні 970] Прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини 971] їм не відомий також насолоди ласкавої овоч. 972] Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві. 973] Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають, 974] Що відчуттям їх начатки наділені - первісні тільця. 975] Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? - 976] Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху, 977] Як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими, 978] Бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову 979] Власного тіла - з яких воно створене первоначатків. 980] Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні, 981] Значить, самі вони мусять складатися з інших начатків, 982] Ті в свою чергу - ще з інших якихось, і так безконечно. 983] Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом, 984] Думкою, мовою,- з тілець таких же постати повинна б. 985] Ну, а що все це - безглуздя, бредня, і цілкогм очевидно, 986] Що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна, 987] Бути розумним і мову розумно вести, народившись 988] Не з красномовних, розумних часток,- то чому неможливо, 989] Щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві, 990] 3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти? 991] Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій: 992] Спільний наш батько - це той, від якого земля всеплодюща, 993] В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні, 994] Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева, 995] Роду людському початок дає та всілякому звіру, 996] Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись, 997] Солодко в світі жили й піклувались про множення роду. 998] А через те справедливо їй надано матері ймення. 999] Те, що з землі народилося,- з часом вертається знову 1000] В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса, 1001] Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі. 1002] Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами 1003] Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує, 1004] Потім - будує нові, й кожен раз новостворені речі 1005] Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими 1006] Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли - їх загубити. 1007] Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому 1008] Ті родотворні начатки єднаються кожного разу, 1009] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні. 1010] ' Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають 1011] Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно, 1012] То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі. 1013] Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо, 1014] Як і в якому порядку поєднані літери в ньому? 1015] Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу, 1016] Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів; 1017] Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато - 1018] Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок. 1019] Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни - 1020] Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні, 1021] Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури - 1022] До переміни самих же речей неодмінно приводять. 1023] Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні. 1024] Справді нове відкриття наполегливо нині шукає 1025] Стежки до слуху твого - по-новому поглянеш на речі. 1026] Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається 1027] Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось, 1028] Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше 1029] В нас викликає захоплення, поки буденним не стане. 1030] Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба 1031] Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий 1032] Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має; 1033] Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом 1034] Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній,- 1035] Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом? 1036] Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру? 1037] Як на мій погляд - ніщо. Задивившись, усі б заніміли. 1038] Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить 1039] Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!.. 1040] Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку, 1041] Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше 1042] Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду,- 1043] Зброю склади; на неправді спіймаєш - озброюйся знову. 1044] Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі 1045] Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає,- 1046] Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути 1047] Розум, куди наша думка летить у нестримному леті? 1048] Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший. 1049] Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має 1050] Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе 1051] Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа. 1052] Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі 1053] Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім 1054] Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах 1055] Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться, 1056] Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо, 1057] Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла! 1058] Й то коли світ цей - творіння природи, коли самовільно 1059] Під час того безперервного руху, стикаючись часто, 1060] Первісні тільця речей у зв'язки випадкові вступають, 1061] Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті, 1062] Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно: 1063] Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам. 1064] Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі, 1065] Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше: 1066] Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми. 1067] Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою, 1068] Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина 1069] Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно. 1070] Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість, 1071] Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати, 1072] І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні 1073] Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку, 1074] Як вони тут погуртовані,- хоч-не-хоч визнати мусиш 1075] Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі 1076] Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі. 1077] Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі 1078] Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись, 1079] Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути 1080] 1080 Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння - 1081] І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають, 1082] Так потяглись покоління людей, так - і риб лусконосних 1083] Завжди німі косяки, так - пернатих усякі породи. 1084] Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває, 1085] Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола - 1086] Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне. 1087] Все має певну тривалість життя - межову свою віху, 1088] З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут, 1089] Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях. 1090] Запам'ятавши й осмисливши все це, побачиш природу 1091] Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане, 1092] Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних. 1093] Бо ж,- присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі 1094] Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями,- 1095] Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці 1096] Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно? 1097] Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями 1098] З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати? 1099] Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору, 1100] Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом 1101] Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці 1102] Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно 1103] Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця, 1104] Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари? 1105] З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли 1106] Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце, 1107] Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало 1108] Тих, що роями край світобудови кружляли начатків. 1109] Саме вони дали приріст землі, а морям - повноводдя, 1110] Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння 1111] Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря. 1112] Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця 1113] Все ж не будь-де осідають - подібність веде тут розподіл: 1114] Вогке - до вогкого йде; від землистих частинок повніють 1115] Землі; вогонь - до вогню додається, ефір - до ефіру, 1116] Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту 1117] Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт, 1118] А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві 1119] Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає. 1120] Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку; 1121] Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку. 1122] Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору, 1123] Наче по східцях сягаючи зрілості,- більше вбирає, 1124] Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні, 1125] Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки 1126] Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло 1127] Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати. 1128] З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків, 1129] Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде 1130] Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння, 1131] Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу 1132] Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово. 1133] Так. Бо що тіло об'ємніше стане, коли розростеться, 1134] Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає 1135] Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову. 1136] Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили, 1137] Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню: 1138] Надто бурхливий відплив - і скупе мілководдя припливу. 1139] Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле, 1140] Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих. 1141] ПІР ж і поживи на схилі життя стає менше та менше. 1142] Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця, 1143] Поки таки не доб'ють, не приборкають кожну істоту. 1144] Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили, 1145] В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу. 1146] Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок 1147] І відбудова, й онова бере, та пора наступає - 1148] І не спроможні достатніми соками повнитись жили, 1149] Не постачає й природа того, що колись постачала. 1150] Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу, 1151] Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра! 1152] Стільки створінь велетенських, було, молодою родила! 1153] Бо не з небес різні види істот на поля поспускались 1154] На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море 1155] Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б'ються об скелі,- 1156] Ні! їхня мати - земля, що й сьогодні сама їх годує. 1157] Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну - 1158] Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду? 1159] Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих? 1160] Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської. 1161] Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати, 1162] Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? - 1163] Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший. 1164] От і зітха посивілий орач, і хита головою: 1165] Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши 1166] Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини, 1167] Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить. 1168] І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози, 1169] Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає 1170] Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди, 1171] Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали, 1172] Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар... 1173] Не розуміє, що все засихає поволі й простує 1174] Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.
Книга третя 1] Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми 2] Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві,- 3] Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні 4] Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою. 5] Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би 6] Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже 7] З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих 8] Ніжках - супроти коня, чия міць виявляється в бігу? 9] Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради 10] Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв, 11] Наче ті бджоли, що з квіту нектар п'ють у час медозбору, 12] Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм, 13] Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя! 14] Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши, 15] Голос гучний свій подасть - утікають за обрій далекий 16] Тучі душевні - страхи; відступають, розходяться стіни 17] Світу,- і як відбувається все, крізь порожняву бачу. 18] Видно могутність богів, появляються їхні хороми, 19] Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари 20] Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу - 21] Паморозь - їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними 22] Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом. 23] Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота 24] Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства. 25] І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі,- 26] Не постає на заваді земля: заворожений, бачу 27] Що відбувається в нас під ногами - в пустелі бездонній. 28] Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху, 29] Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа, 30] Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала. 31] Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування 32] Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні, 33] Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом, 34] І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі,- 35] Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з'ясувати 36] Духу природу й душі, як робив я це досі,- у віршах. 37] Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом, 38] Що каламутить людині життя аж до самого споду, 39] Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає, 40] Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи. 41] Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись 42] Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару - селища смерті; 43] Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо,- 44] З крові, або, якщо це буде більш до вподоби,- то з вітру, 45] Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці. 46] Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки 47] З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства. 48] Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде 49] Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним, 50] Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла, 51] Хоч на край світу б зайшов,- а живе-таки, ще й для померлих 52] Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів 53] Не забуває, підземних богів... Що чорніша година 54] Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить. 55] Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини 56] В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло: 57] Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве, 58] Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність. 59] Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність - 60] Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив, 61] Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає, 62] Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці, 63] Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу 64] Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю. 65] Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість - 66] Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні: 67] Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту. 68] Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі, 69] Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі, 70] Статок нарощують свій громадянською кров'ю і спрагло 71] Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство. 72] З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять; 73] Учту влаштує свояк - їх і страх, і злоба роз'їдають. 74] Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо, 75] Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо,- 76] Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє, 77] Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті. 78] Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави. 79] Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди, 80] Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді, 81] Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі, 82] Хоч її корінь, її джерело - саме той невсипущий 83] Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні, 84] Дружби зв'язки, хоч який будь побожний,- до злого намовит 85] Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду 86] І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди. 87] Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої 88] Ночі всього довкруги, так і нас - серед білої днини 89] Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше, 90] Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне. 91] Тим-то не зброєю дня - не осяйливим сонця промінням 92] Т.и розметаєш той острах душевний: самої природи 93] Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння. 94] Спершу погодься, що дух - чи, по-іншому скажемо, розум,- 95] Де пробуває свідомість, що владна життям керувати,- 96] Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги, 97] Очі та інше - все те, що в сукупності творить істоту. 98] Не припускають, що в певній, означеній тіла частині 99] Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого; 100] Греки її називають: гармонія - те, що людині 101] Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має; 102] Як ото кажемо: «добре здоров'я» стосовно до тіла, 103] Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем, 104] Так вони й духу чутливого з певним не зв'язують місцем. 105] На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші. 106] От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині, 107] Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує. 108] Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває: 109] Тіло здорове розраду дає занепалому духом. 110] Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю 111] Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш. 112] От коли тіло, розм'якле в дрімоті, немов обважніле, 113] Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху,- 114] Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине: 115] То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця - 116] Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає. 117] Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце, 118] Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло, 119] Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки,- 120] 3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки), 121] І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість 122] Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря,- 123] В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає. 124] Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи 125] Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають. 126] Первісні тільця повітря і жару піклуються більше, 127] Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось. 128] Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому 129] Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм. 130] Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи 131] Дух і душа є частинами тіла,- відкинь недоречне 132] Слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось 133] До музикантів; а може, його запозичивши в інших, 134] Найменували ним те, що не мало ще власної назви. 135] Так чи інакше - лиши їм те слово, а сам слухай далі. 136] Дух і душа - в тому я переконаний - це щось єдине, 137] Що в нерозривнім існує зв'язку, має спільну природу. 138] Та головою всього, мовби владарем цілого тіла, 139] Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом. 140] Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває: 141] Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий 142] Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум. 143] Інша частина - душа - по всьому розпорошена тілу. 144] Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу. 145] Сам по собі він і мислити може для себе й радіти 146] Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла. 147] Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем 148] Око або голова, та не мусить од того страждати 149] Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває 150] Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу, 151] Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала. 152] Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться, 153] Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче - 154] Блідністю й потом рясним одночасно береться людина 155] Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає 156] Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво, 157] Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху. 158] Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею 159] Тісно пов'язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй 160] Поштовху - тут же й вона розворушує, збуджує тіло. 161] Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну 162] Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить, 163] Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу 164] Змінює вираз, людиною цілою править, керує,- 165] Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик - 166] Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі 167] Не визнавати, що дух і душа - таки справді тілесні? 168] Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі, 169] З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії. 170] От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно, 171] Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили, 172] Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти 173] Тілом усім до землі, але дух постає проти того: 174] Часом неясне бажання зринає - зірватись на ноги. 175] Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа, 176] Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї. 177] Далі - про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця 178] Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад. 179] Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи, 180] 3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому 181] Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги. 182] Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум 183] Сам собі щось і задумує, й до виконання береться. 184] Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима, 185] Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має. 186] Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно 187] З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький 188] Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону. 189] Схильна до плину й вода, сколихни її - вже тобі ллється: 190] 3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись. 191] Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший: 192] Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає, 193] Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше 194] Зв'язана, саме тому, що начатки її не настільки 195] Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні. 196] Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого, 197] Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться, 198] І навпаки: цей же подув - ніщо проти купи колосся 199] Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше 200] Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє, 201] Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня, 202] Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди. 203] Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,- 204] Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно 205] Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути. 206] Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий, 207] Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді. 208] Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї 209] Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі 210] Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи: 211] Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину, 212] Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,- 213] Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла, 214] Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає, 215] Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні. 216] В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись 217] Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини. 218] Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде, 219] Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж, 220] Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти. 221] Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара, 222] Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше 223] Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу,- 224] Зовсім не меншають: їхній убуток - невловний для ока, 225] Та й на вагу поклади - не помітиш там жодної втрати. 226] Певно, тому так буває, що запах і смак - не що інше, 227] Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння. 228] Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить - 229] Ще раз і ще раз потвердити хочу - з часток найдрібніших, 230] Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою. 231] Та не вважай, що природа речей тих - проста, однорідна: 232] В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув, 233] Змішаний з жаром; а жар - забирає повітря з собою; 234] Де яке-небудь тепло,- там і домішка певна повітря, 235] Бо коли тонкість - природа тепла, то повинні ж у ньому 236] Й первісні тільця повітря густими роями кружляти. 237] От і дійшли ми з тобою, що духу природа - потрійна. 238] Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись. 239] Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів 240] Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку - тим паче. 241] Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна 242] Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має. 243] Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі, 244] З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі. 245] Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі, 246] Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам. 247] Далі здригається жар і невидима подуву сила, 248] Далі - повітря; а там - усім тілом іде наче хвиля: 249] Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі 250] Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить,- 251] Чи насолода яка, чи щось інше - цілком протилежне. 252] Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра 253] В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть - от і бракне 254] Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах, 255] Де тільки в тілі є пора яка,- нею геть утікає. 256] Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б, 257] На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається. 258] Зараз - про те, як ті сили єднаються, в ладі якому 259] Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає 260] Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога. 261] Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись. 262] Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах 263] Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо 264] Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії; 265] Це - мов численні властивості, спільним об'єднані тілом. 266] От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти 267] Запах, і смак, і забарвлення - власні, та, разом узяті, 268] Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло, 269] Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока, 270] В суміші зроджують сутність одну; з ними - й та, найстрімкі 271] Сила, що руху свого початкового й їм уділяє, 272] Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий. 273] Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе 274] Місце глибинне - в найнижчому закутку нашого тіла. 275] Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу. 276] От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі 277] Криється сила душі із потужністю духу впереміш, 278] Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали, 279] Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець, 280] Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу 281] Наче душею всієї душі, володаркою тіла. 282] Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув 283] Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше 284] Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше - кориться, 285] Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили. 286] Бо, якби діяли кожне по-своєму,- та різнобіжність 287] Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги. 288] Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку 289] Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають. 290] Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху,- 291] Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом. 292] Єсть і повітря погідного стан - це тоді, коли груди 293] Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя. 294] Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше, 295] Розум - до гніву поквапніший, легше горить він у ньому. 296] Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм. 297] Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди: 298] Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може. 299] В оленя ж - вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то 300] Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув, 301] От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом. 302] Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря: 303] Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає 304] Світла Їй з-перед очей непроглядними клубами диму; 305] Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху. 306] Бик - щось середнє між оленем тихим і пажерним левом. 307] Так от - і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі 308] Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти: 309] В кожного - вдача своя, відпечаток своєї природи: 310] 3 коренеи вирвати зло якесь, отже,- ніяк неможливо: 311] Як не виховуй,- а той таки лишиться схильним до гніву, 312] Цей, боязий,- завчасу перед чимось тремтітиме; третій, 313] Що б там не трапилось,- палець об палець, як кажуть, не вдарить 314] Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа, 315] Й те, що, мов тінь яка, йде за природою,- звичаї наші. 316] Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини 317] Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати 318] Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість. 319] Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно: 320] Ті початкові природи сліди, що й розумній людині 321] Годі уникнути їх,- ледь помітні, тому й не завадять 322] Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне. 323] Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло. 324] Але й душа - це його опікунка, причина здоров'я. 325] Корені спільні їх тісно пов'язують, тож, очевидно, 326] їхнє розлучення, це водночас - і їх смерть обопільна. 327] Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату, 328] Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа, 329] Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла, 330] Не відокремити їх,- щоб усе не розпалось при тому. 331] Ось як своїми начатками переплелись вони тісно 332] Ще від народження, ділячи спільне життя між собою. 333] Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має, 334] Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть. 335] Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри: 336] Будять у членах усіх, роздувають живе відчування. 337] Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може, 338] Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати - 339] На противагу воді, що не раз поступово втрачає 340] При нагріванні отриманий жар і не має від того 341] Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу 342] Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею - 343] Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить. 344] Так від самого народження, ще в материнському лоні, 345] Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні, 346] Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива 347] їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни. 348] Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий грунт існування, 349] То й за своєю природою мусять одне щось творити. 350] Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло, 351] Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись, 352] Може давати той рух, що його відчуттям називаєм, 353] Той безперечної правди побачити, видно, не хоче. 354] Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла, 355] Ніж очевидність сама - переконлива вчителька наша? 356] Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим». 357] Так, але тратить воно не свою, не постійну-властивість,- 358] Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати. 359] Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима, 360] Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш,- 361] Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку 362] Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці. 363] Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко погл^ 364] Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі. 365] Інша річ-двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно, 366] Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути. 367] Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері, 368] То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше 369] Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали. 370] Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги 371] Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий, 372] Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно 373] Ставши, чергуються - ніби пов'язують органи наші. 374] Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші, 375] Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло, 376] Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах 377] Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці 378] Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі 379] Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі 380] Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють. 381] Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть 382] Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом, 383] Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших, 384] Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають, 385] Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом 386] Нам упаде, ні пір'їн, ні насіння рослин, що під осінь 387] З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно,- 388] Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває, 389] Лазять по нас - ми не чуємо зовсім на тілі своєму 390] Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих. 391] Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно, 392] Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,' 393] Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків, 394] І, покриваючи відстані ті, що його розділяють, 395] То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися! 396] Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді, 397] Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна. 398] Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може 399] Й миті короткої жодна частинка душі - поспішає 400] Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря, 401] Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній. 402] В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає, 403] Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом 404] Хай і душа, відділившись, розвіється,- все ж цей каліка 405] Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря. 406] Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку, 407] Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього. 408] Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці 409] Ще зберігає життєву снагу свою - бачення силу, 410] Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш 411] Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї: 412] Це означало б негайну для них обопільну загибель. 413] А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку,- 414] Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло, 415] Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде. 416] Ось яким завжди пов'язані дух із душею союзом. 417] Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті 418] Дух і душі легковійної плетиво - смерті підлеглі, 419] Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій, 420] Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі. 421] От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге; 422] Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло, 423] Смерті підлегла,- так само й про дух міркувати належить. 424] Бо, повторю, як душа, так і дух - це одне щось, єдине. 425] Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких 426] Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші 427] Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору, 428] Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду 429] Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший, 430] Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо. 431] Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в'ється 432] Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні - 433] Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись. 434] Ще одне: кухоль розбий - і вода, що його наповняє, 435] Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше; 436] Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору - 437] Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму 438] Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю, 439] Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні. 440] То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу, 441] Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши, 442] Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же, 443] Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи 444] В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі? 445] Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо - 446] З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу. 447] От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло 448] Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі. 449] Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку 450] Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває. 451] Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло 452] Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,- 453] Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє, 454] Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає. 455] Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині, 456] Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане, 457] Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі, 458] З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно. 459] Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі 460] Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний, 461] Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу; 462] Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті. 463] Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло, 464] Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле. 465] Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія 466] Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия; 467] Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може 468] Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола, 469] Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя. 470] Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця 471] Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього. 472] Так. Адже біль і недуга - майстри неминучої смерті; 473] В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши. 474] Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне 475] В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється, 476] Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги, 477] Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум, 478] Плавають очі, а далі - зітхання, сварня, лихослів'я, 479] Крики зринають і все таке інше, сп'янінню супутнє. 480] Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі 481] Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу? 482] Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню, 483] Те може будь-кбли, хай-но причина поважніша зайде, 484] Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись. 485] Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,- 486] Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив, 487] Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне, 488] Марить, судома всього його зводить, він дихає важко, 489] Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло. 490] Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі 491] Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море 492] В час, коли буйні вітри завзялися його розметати? 493] Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени - 494] В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця 495] Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе, 496] Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу. 497] Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши, 498] Мов каламутяться і, як пояснював я, роз'єднавшись, 499] Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута. 500] А як відступить причина хвороби і гостра волога, 501] Що роз'їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,- 502] Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі, 503] Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями. 504] Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі, 505] Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може, 506] Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати, 507] В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні? 508] Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні, 509] Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього,- 510] Ще одна явна ознака того, що життя його - смертне. 511] Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось - переладнати 512] Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би 513] Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся 514] Річ од природи її відхилити у той бік чи другий. 515] Що ж несмертельне,- те жодних в собі переміщень не терпить; 516] Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо, 517] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить, 518] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно. 519] Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість,- 520] Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака. 521] Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти 522] Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу, 523] Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці. 524] Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить 525] І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає. 526] Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці, 527] Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом 528] Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті. 529] Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти 530] З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона - умируща. 531] Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна 532] Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці, 533] З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши,- 534] Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо, 535] Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим. 536] Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз, 537] Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине. 538] Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки, 539] Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі 540] Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу,- 541] Визнати все ж і тоді б довелось, що вона - таки смертна, 542] Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром, 543] Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце, 544] Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше 545] Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше. 546] Далі. Оскільки наш розум - це тіла частина, що завжди 547] Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі, 548] Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують, 549] І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі 550] Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть, 551] Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі, 552] Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить, 553] Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу, 554] Ще нерозривніше з тілом пов'язану,- тут уявити 555] Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання. 556] Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини 557] Тільки в тісному зв'язку виявляються й діяти можуть. 558] Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна 559] Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу, 560] Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі. 561] Ще один приклад: як вирване з коренем око не може, 562] З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі, 563] Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні. 564] Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди, 565] Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд. 566] От і не можуть їх первоначатки на відстань велику 567] Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином 568] До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом, 569] Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні, 570] Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку. 571] Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому 572] Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи, 573] Що й перед тим їх у м'язах будила та в цілому тілі. 574] Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться 575] Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий, 576] То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість, 577] Адже одна їх пов'язує - тіло та душу - причина. 578] Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне 579] І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід, 580] Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду, 581] Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру 582] Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись, 583] Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась 584] Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись 585] Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними 586] Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий 587] Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить 588] Через усі його члени й раніш таки в тілі самому 589] Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі. 590] Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила, 591] Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова, 592] Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди; 593] Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину, 594] В тілі - кровинки нема; омліває і никне людина. 595] Кажуть: у когось «душа не на місці» або цілковито 596] «Духом упав» хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо 597] Втримать останній зв'язок, що людину з життям ще єднає. 598] Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум 599] Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові, 600] Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина. 601] То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна, 602] Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись, 603] Наша душа протривати окремо не те що століття 604] Чи безконечні віки - найкоротшої миті не зможе? 605] Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово 606] З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні, 607] Спершу пройшовши в гортань, а тоді - через горло майнувши; 608] Ні. Де розміщена,- там і маліє вона, заникає. 609] Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить, 610] Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний - 611] Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись, 612] Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні. 613] Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи 614] Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю, 615] Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають? 616] Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме, 617] Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа, 618] Й так розподілені різні ті члени живого створіння, 619] Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи? 620] Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна 621] Не виникає з води, ані з полум'я - лід не постане. 622] Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна, 623] Що відчувати спроможна вона поза межами тіла,- 624] П'ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати, 625] Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі 626] Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять? 627] Так і письменники давні, й митці залюбки зображали 628] Душі померлих - наділені завжди всіма відчуттями, 629] Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває, 630] Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі 631] Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть. 632] Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі 633] Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця, 634] То, якщо раптом удар блискавичний великої сили 635] Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини, 636] Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом 637] Також душа,- під ударом розколена пополовині. 638] Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися, 639] Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті. 640] Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці, 641] В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові, 642] Косять людей - і тремтять на землі то одрізані щойно 643] Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають 644] Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха, 645] Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн 646] Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства. 647] Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку 648] Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули. 649] Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці, 650] Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд - 651] Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна. 652] Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає 653] Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя, 654] Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку. 655] Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим, 656] Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні 657] Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен 658] Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю 659] Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться; 660] Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити, 661] Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа. 662] Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю 663] Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим, 664] Що не одна в тій істоті душа,- що було їх багато. 665] Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину,- 666] Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге,- вмирущі, 667] Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі. 668] Втім, коли справді в природі своїй душа - несмертельна 669] І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло, 670] То пам'ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось, 671] Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився. 672] Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки, 673] Що з її пам'яті випали всі наші дії колишні,- 674] Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті. 675] Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно 676] Згинули; ті, що тепер є на світі,- тепер народились. 677] Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове, 678] Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві, 679] В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла, 680] То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом, 681] І з усіма його членами змішана, й з кров'ю самою,- 682] Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала, 683] Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло. 684] Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають, 685] Що не стосуються їх усевладної смерті закони. 686] Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні. 687] То в голові не вкладається, як це вони між собою 688] Так посплітатись могли. Очевидність - найкраще потвердить, 689] Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла, 690] Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби: 691] Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш 692] До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі. 693] Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно, 694] Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись 695] Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких. 696] Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні, 697] Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись, 698] То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом: 699] Що розпливається,- те, розпадаючись, гинути мусить, 700] Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла. 701] Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа 702] Там розкладається й далі вже в іншій існує природі, 703] Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті, 704] В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же; 705] їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки 706] В тіло впадають, і там із них твориться духу природа, 707] Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї, 708] Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно. 709] В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших, 710] Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті. 711] Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо 712] В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились, 713] То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло 714] Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши. 715] Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього, 716] Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же 717] В тілі, що вже загнива, черв'яків набирається стільки? 718] Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих, 719] Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі? 720] Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі, 721] Кожна - окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому 722] Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися, 723] Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання, 724] Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що: 725] Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна - для себе, 726] Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку, 727] Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається? 728] Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця - 729] Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла, 730] Пурхають,- що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод? 731] Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом, 732] Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається. 733] Та припустім, що душі таки вигідно для проживання 734] Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися? 735] Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують. 736] Не прокрадається жодна душа й до готового тіла, 737] Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі 738] Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне. 739] Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий 740] Лев'ячий рід; чому лис - найпідступніший; оленя прудкість - 741] Йде від батьків; чому страх підганя його - батьківський спадок? 742] Ну і всі інші властивості й риси - чому від дитинства 743] В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно? 744] Чи не тому так буває, що будь-яке сім'я, сімейство 745] Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі? 746] Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,- 747] Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись: 748] Від рогоносного оленя часто тікали б собаки 749] Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру 750] Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку; 751] Люди безглузді були б, набиралися б розуму - звірі. 752] Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши 753] Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає: 754] Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину. 755] Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку, 756] Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі, 757] Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти. 758] Скажуть, можливо, що душі людей - у людські, не тваринні 759] Входять тіла, запитаю, однак: "А чому ж із розумних 760] Раптом дурними стають, чому жодне хлопча - не розважне 761] (Звісно ж, тому, що пов'язане з певним сімейством і сім'ям), 762] І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?" 763] "В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум" - такий, певно, буде 764] Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно 765] Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки, 766] Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування. 767] Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою - 768] Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу, 769] Спільної не поділяючи з ним од народження долі? 770] Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих? 771] Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі, 772] Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї 773] Звалиться? Страх цей, однак,- аж ніяк не ознака безсмертя. 774] І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах 775] Та при народженні різних істот доокола юрмляться 776] У незчисленнім числі? Невмируща - на тіло вмируще 777] Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши, 778] Спритно в домівку нову - у створіння якесь прослизнути. 779] Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло 780] З них лише та, що й надлинула першою, входити може, 781] Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили. 782] Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі - 783] Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби; 784] В дереві - крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку: 785] Все має місце своє, де зростать йому й бути належить. 786] Так от і духу природа без тіла родитись не може, 787] Ні протривати хоч мить якусь осторонь м'язів та крові. 788] Ну, а могла б,- то скоріше б селилась тоді сила духу, 789] Чи в голові, чи в раменах, чи в п'ятах - найнижчому місці, 790] Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині,- 791] Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же. 792] Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце, 793] Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо 794] Перебувати й рости, то тим паче не маємо права 795] Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом. 796] Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна,- 797] Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах. 798] Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом 799] І відчувають, і діють вони - божевілля, та й годі. 800] Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне, 801] Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне, 802] Як вічносуще - із смертним, неначебто їм удається 803] Спільними силами зносити натиск життєвої бурі? 804] Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним 805] Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім 806] Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати 807] Щонайтісніші зв'язки між частками,- природу таких от 808] Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше,- 809] Або тому в часовій безконечності може тривати, 810] Що взагалі недосяжне для поштовхів,- маю на думці 811] Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна,- 812] Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то 813] Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись, 814] Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею 815] Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає, 816] Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б. 817] Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям 818] Радше тому, що надійно захищена від руйнування, 819] Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять, 820] Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають 821] Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію... 822] Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає: 823] Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде, 824] Сушить її,- скаламучує страх, добивають турботи, 825] Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби. 826] Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам'яті втрату, 827] Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну. 828] Смерть для нас, отже,- ніщо; ми не маємо з нею направду 829] Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша - смертна. 830] Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми 831] Не відчували, коли звідусіль нам грозили пуніиці 832] Збройне, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі 833] Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе 834] Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись, 835] Мусить усе відійти до останку - моря й суходоли, 836] Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука 837] Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість, 838] Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі - 839] Ще раз кажу - вже не буде, ніщо нам чуття не порушить, 840] Хоч би змішались моря з суходолами, небо - з морями. 841] Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло, 842] Дух і душа зберегли свою силу - свій дар відчувати,- 843] Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі - 844] Тіла й душі - особистість єдину спроможні творити. 845] Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши 846] Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують, 847] І буде ще раз даровано нам після темряви - світло, 848] То й до такої події не буде в нас жодного діла, 849] Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам'яті нитка. 850] Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи 851] Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга. 852] Глянь позад себе і зором окинь площину неозору 853] Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні 854] Рухи вступала матерія там,- от і будеш готовий 855] Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині, 856] В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше, 857] Тільки не годен сягнути туди пам'ятливий наш розум: 858] 860 На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи 859] Первісних тілець безладні були, відчуття не творили. 860] Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова, 861] Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання 862] Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши 863] В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди,- 864] Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись, 865] Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже, 866] Що й не родитись ніколи й ніде - все одно для такого, 867] Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю. 868] Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло, 869] Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху 870] В полум'ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій,- 871] Знатимеш: тут щось не те,- якесь глибоко сховане жало 872] Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися, 873] Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне. 874] Та не керується він, очевидно, тим переконанням: 875] Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче - 876] Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті... 877] Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами 878] Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою 879] Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще,- 880] Й тілом простертим, немовби мертвець той - це він; побіч нього 881] Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє. 882] От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти. 883] Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди, 884] Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму, 885] Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти. 886] Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло 887] Пажерний звір, то чому - не збагну того - менша жорстокість 888] На похоронному вогнищі жаром палким перейматись, 889] Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло, 890] Чи замерзать на холодній плиті кам'яної гробниці, 891] Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути. 892] "0й, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне 893] Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі, 894] Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди, 895] Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш 896] Напризволяще... Один лише день-лементують,-а стільки 897] Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!» 898] Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий 899] До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання». 900] Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно,- 901] Вільною стала б душа їх од туги, великого страху. 902] «Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати 903] З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю. 904] Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся, 905] Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде 906] Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу». 907] В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати, 908] Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок, 909] І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу. 910] Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної, 911] Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває, 912] Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині! 913] Мить - і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе». 914] Начебто більшого лиха й немає для них після смерті, 915] Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати 916] Чи відчувать якесь інше бажання - постійне, гнітюче. 917] Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою 918] Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває? 919] Хай би той сон безконечно тривав,- не діймала й тоді б нас 920] Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга. 921] Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки 922] Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих, 923] От чому знов після сну зосередитись можемо легко. 924] Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває 925] Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима. 926] Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю 927] Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться, 928] Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва. 929] Врешті, якби подала несподівано голос природа 930] Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами: 931] «Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш 932] Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш? 933] Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло, 934] І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи, 935] Наче їх в амфору влито діряву,- чому не відходиш, 936] Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій, 937] Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний? 938] Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось, 939] Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний, 940] Просиш добавки - аби повторилися розчарування? 941] Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш? 942] Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати, 943] Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим. 944] Хай не зів'яло ще тіло твоє, хай з роками всієї 945] Ти не розтратив снаги,- все залишиться й далі таким же, 946] Навіть якби ти зумів пережити людські покоління 947] Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті». 948] Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно 949] Позов на нас подала, справедливу порушивши справу? 950] Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру 951] Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться, 952] Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане: 953] «Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати! 954] Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла, 955] А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім, 956] Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе, 957] От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа, 958] Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись. 959] Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить,- 960] Місце спокійно звільни молодим, адже це - необхідність». 961] Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа, 962] Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить; 963] Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі. 964] Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар: 965] Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь. 966] Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою. 967] Ти не один: покоління людей відійшли І відійдуть, 968] До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше. 969] Тож не на власність - на вжиток дочасний життя нам дається. 970] Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула, 971] Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще! 972] Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа 973] Обшири часу по той бік життя - після нашої смерті. 974] Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний 975] Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може? 976] Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті, 977] В темних глибинах його,- те насправді є тут, поміж нами. 978] Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі - 979] Каже переказ - і марно тремтить у віках, нещасливий; 980] Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами 981] Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі. 982] Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту 983] Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати: 984] Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди. 985] Хоч би яким незміренним було його тіло простерте, 986] Хоч би собою прикрив він не дев'ять лиш югерів поля - 987] Весь цей довколишній обшир землі,- і тоді б не спромігся 988] 990 Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним 989] Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу. 990] Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові, 991] Мучать птахи його - ревнощі ранять-видзьобують душу, 992] Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди. 993] Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима: 994] Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні 995] ФасцЦ дав, та відходить, сумний і подоланий завжди. 996] Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!) 997] Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду,- 998] 1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити 999] Камінь важенний: торкнеться вершини - й летить, гуркотливий, 1000] Знов до підніжжя її, а зупиниться - аж на рівнині. 1001] Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати 1002] Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить 1003] Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року, 1004] Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі 1005] (Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) - 1006] Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних 1007] Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять, 1008] 1010 Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає. 1009] А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого 1010] Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий,- 1011] Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може. 1012] Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює 1013] Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця: 1014] Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі, 1015] Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти, 1016] Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз 1017] Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари? 1018] ю2о оу , цр бачить він, де б то границі якісь могли бути 1019] Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека; 1020] Думає, що й після смерті триватимуть - важчі, страшніші. 1021] Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне. 1022] Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати: 1023] «Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний, 1024] Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе. 1025] Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних 1026] І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились! 1027] Далі - й сам той, хто проклав у свій час по великому морю 1028] 1030 Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати, 1029] Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній, 1030] І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней,- 1031] Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла. 1032] І Сціпіон - блискавиця війни, гроза Карфагена - 1033] В землю кістки свої склав, наче раб той - останній з останніх. 1034] А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні 1035] Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр 1036] Був у правиці,- Гомер,- упокоївсь навіки, як інші. 1037] Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала, 1038] ю4о що повільнішають порухи духу його пам'ятливі, 1039] Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну. 1040] 93 1041] Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши, 1042] Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому 1043] Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця. 1044] Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне, 1045] Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї? 1046] Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш 1047] Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться, 1048] Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами; 1049] Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий, 1050] Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся, 1051] Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу». 1052] От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці 1053] Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою, 1054] Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра 1055] Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди,- 1056] Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша: 1057] Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють 1058] Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти. 1059] Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний 1060] Дім остогид, та за деякий час повертається знову, 1061] Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше, 1062] От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі, 1063] Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася. 1064] Та, ледь торкнувся порогів своїх - на весь рот позіхає 1065] Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому, 1066] Чи несподівано знову спішить повернутись до міста. 1067] Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно, 1068] Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою - 1069] 3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби. 1070] Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи, 1071] Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати. 1072] Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину 1073] Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду - 1074] Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить. 1075] Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне, 1076] Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті? 1077] Смертним же певну тривалість життя встановила природа, 1078] І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю. 1079] Втім, хоя ти скільки живи,- насолоди нової не буде: 1080] Ми - наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього. 1081] Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього; 1082] Лиш осягнемо,- щось інше натомість жагу роздуває. 1083] Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить. 1084] Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє, 1085] Що може трапитись нам і який буде крок наш останній. 1086] Як не продовжуймо, врешті, життя,- не віднімемо й миті 1087] Від того часу, який має смерть у своїм володінні, 1088] Й не доб'ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі. 1089] Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити,- 1090] Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати. 1091] Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того, 1092] Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув 1093] День свій останній давно - місяцями й роками раніше.
Книга четверта 1] Переді мною - поля Пієрід. Окрім мене, ніхто ще 2] Тут не ступав. Як то мило до свіжих джерел припадати, 3] Спрагу тамуючи в них! Як то мило тут рідкісні квіти 4] Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи 5] Не вповивали чола в нас нікому тих піль володарки - 6] Музи. По-перше, тому, що, вникаючи в речі поважні, 7] Дух увільнити людський од тіснин марновірства жадаю; 8] Також тому, що про темні, приховані глибоко речі 9] Вірші складаю ясні, запозичивши в Муз для них зваби. 10] Є в цьому, бачиться, глузд-у такому от викладі думки. 11] З лікаря приклад беру: коли хоче дитині подати 12] Щонайгіркіший полин, то насамперед келиха вінця 13] Щедро обмазує медом довкіл - золотавим солодким, 14] Щоб нерозважне дитя, дотулившись до вінців устами, 15] Тут же відчуло принадну солодкість; тоді мимоволі 16] Й ліки гіркі проковтне - на здоров'я обман йому піде, 17] Бо, в такий спосіб недуги позбувшись, на ноги зведеться. 18] Так от роблю нині я: через те, що аж надто важкою 19] Видатись може наука моя, й відсахнеться од неї 20] Всяк, ще й не взявши до рук, я задумав усі міркування 21] Викласти в пісні тобі - пієрійській, солодкомовній, 22] Наче приправивши їх найсолодшим поезії медом. 23] Так, може, вдасться мені на співучих рядках мого твору 24] Погляд затримати твій, поки всю не збагнеш поступово 25] Дивну природу речей, не відчуєш, яка з цього користь. 26] Вище я виклав тобі про речей усіх первісні тільця - 27] Що за природа в них, як вони линуть, за формою різні, 28] В просторі, вічним підхоплені рухом, самі, без принуки; 29] Як і які в тому русі з них речі творитися можуть. 30] Виклавши й духу природу тонку, я вказав на глибинний 31] З тілом зв'язок його під час життя і на те, що він знову, 32] Тільки-но смерть цей зв'язок перетне, розпадеться на первні. 33] Нині - про те, що прямий має саме до того стосунок, 34] Це, я сказав би, подоби речей або образи їхні: 35] Начебто плівки тонкі, від поверхні речей одділившись, 36] Пурхають легко вони то туди, то сюди у повітрі. 37] От що жахає не раз наяву нас, вганяє в холодний 38] Піт уві сні, коли бачимо тіні, чи дивні подоби 39] Тих, кого смерть вже навіки позбавила денного світла. 40] Часто, кажу, ми на ноги зриваємось, хоч і глибокий 41] Сон розморив нас. Не думай, однак, що з імли Ахеронту 42] Душі чи тіні втекли, щоб попурхать собі між живими, 43] Й не розраховуй на те, що хоч дещо з нас може лишитись 44] По нашій смерті, коли, водночас потрясіння зазнавши, 45] Тіло розсиплеться й дух на свої найдрібніші частинки. 46] Ще раз кажу: кожна річ посилає з поверхні своєї 47] Начебто образ незмірно тонкий, легкоплинну фігуру, 48] Що шкаралупою, плівкою можна, крім того, назвати, 49] Бо щодо вигляду й форми своєї ця плівка летюча 50] Саме на ту схожа річ, од якої вона відділилась. 51] Це зрозуміє, здається мені, й тугодумна людина. 52] Бо ж навіть ті, що досяжні для нашого зору, предмети 53] Шлють із поверхні численні частки. З них одні у повітрі 54] Тануть, як дим од полін або жар, що від полум'я лине. 55] Інші - густіші - тісніш переплетені. Так серед літа 56] Наче лушпинку тонку по собі залишають цикади; 57] Так і теля, народившись, немов оболонку прозору 58] З тіла скидає - пліву; так і звинна змія між колюччям 59] Губить свій одяг: не раз його вітер гойдає на терні, 60] 60 Мовби прикрасу яку. І якщо так буває в природі,- 61] Отже, з поверхні всіх інших речей відділятися мусять 62] Саме такі, лиш нечутні під пальцями образи-тіні. 63] Справді, чому б то скоріш од речей мали ті відділятись, 64] Важчі, ніж ці легковійні подоби,- ніяк не поясниш. 65] Надто, коли на поверхні речей непомітні рояться 66] Тільця, що з неї могли б одлетіти, свого не змінивши 67] Ладу, тим самим - і форми, і вигляду речі тієї. 68] Ще ж і стрімкіший їх лет, бо, в ряду розташовані першім, 69] Линуть вільніше, тому й перешкод їм трапляється менше. 70] Око посвідчить, що речі не тільки з нутра свого можуть, 71] Ген аж із дна вивергати частки, про що мова йшла вище, 72] Але з поверхні також - свого кольору тільця, скажімо. 73] Це переважно буває, коли у просторім театрі 74] Жовтий, червоний або темно-синій намет на жердинах 75] Та на брусах розіпнуть - і тремтить він, і плеще на вітрі, 76] Й хвиля барвиста од нього сплива на людей і на сцену, 77] І на ошатних матрон, і на гордих сенаторів лиця; 78] Все довкруги заполонює барва - пливка, мерехтлива. 79] І що тісніші довкола, що вищі над нами театру 80] Стіни, то глибше пірнаємо в ті кольори веселкові, 81] Що мов сміються, вітаючи проблиски денного світла. 82] Значить, якщо посилає намет із поверхні своєї 83] Барву, то й будь-який інший предмет посилати повинен 84] Образи-тіні, бо ж тут, як і там, вони йдуть од поверхні. 85] Пурхають, отже, довкіл достеменні речей відпечатки, 86] Наче з найтоншої зіткані нитки, тому-то для ока, 87] Надто коли поодинці літають, вони не помітні. 88] Дим, окрім того, і запахи, й жар, і подібні їм речі 89] Завжди розсіяно з різних предметів виходять назовні, 90] Бо, вириваючись із глибини, де вони й народились, 91] Дробляться тут же на згинах шляхів, не знаходять прямого 92] Виходу, щоб усі разом крізь нього могли промайнути. 93] І навпаки: щойно плівка тонка поверхневої барви 94] Злине,- ніщо, перешкодою ставши, її не порушить, 95] Бо на чолі, наче в першім ряду вона перебувала. 96] Що відображеним бачимо, врешті, на чистому плесі, 97] В дзеркалі чи на блискучій поверхні якогось предмета,- 98] Схоже, мов крапля води, до самих же речей, тож постати 99] Мусило з образів тих, що від певних речей відділились. 100] Є, отже, форми речей невідчутні - тонкі подобизни; 101] Їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити. 102] Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна, 103] Мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока. 104] Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть 105] Так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати. 106] Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа 107] Образу. Передусім через те, що начатки далеко 108] Поза людськими чуттями лежать, що вони значно менші, 109] Ніж усе те, чого зір наш уже не здолає схопити. 110] Щоб голослівним, одначе, не бути, ще раз нагадаю, 111] Тільки вже стисло, про крихітні розміри первісних тілець. 112] От якусь мушку візьми. Якби ти її міг поділити 113] Хоч на три долі,- вони тобі зникнуть уже з поля зору. 114] Що вже казати про всі їхні нутрощі, крихітну кульку - 115] Серце, про вічі, про тіла частини, рухливі суглоби? 116] Як уявить собі розміри їхні? А ще ж мусять бути 117] Первісні тільця, з яких і душа, як і дух, виникає. 118] То чи не бачиш, яка це направду незвідана малість? 119] Ну, а рослини, що з тіла свого видихають разючий 120] Запах, як-от: панацея цілюща, полин одворотний, 121] Золототисячник, гіркістю знаний, чорнобиль пахучий - 122] Будь-яке з зілля того можеш пальцями легко потерти - 123] І своєрідний ще довго на них відчуватимеш запах. 124] Чи сумніваєшся досі, що всюди й у напрямах різних 125] Линуть подоби речей, лиш безсилі, чуттям не досяжні? 126] Та не подумай, бува, що лиш ті собі вільно літають 127] Образи різних речей, що від них же беруть свій початок: 128] Є ще й такі, що самі по собі народитися можуть 129] І поставати у просторі тому, що зветься повітрям. 130] Різні вони можуть форми творити, злітаючи вгору. 131] Так у високості - хто не дививсь на них? - піняві хмари 132] Ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба 133] Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, 134] Сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, 135] То наче хиляться гори могутні, й одламані брили 136] Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; 137] Далі - вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, 138] Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, 139] Що раз нових вони форм набувають та обрисів різних. 140] Нині - про те, як і легко, і швидко ті образи-тіні 141] Вічно пливуть, од речей відділяючись, порозмовляймо. 142] Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь, 143] Що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять 144] Через рідке щось - тканину, скажімо; та вже коли камінь 145] На перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же 146] Лад свій ламають вони, відображення дати не годні. 147] Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне, 148] Дзеркало передусім,- то нічого не трапиться з ними: 149] Вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку 150] Не поламають уже- їх рятує поверхня дзеркальна. 151] Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні. 152] В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав 153] Перед поверхнею дзеркала,- тут же з'являється образ. 154] Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно 155] Шле відпечатки свої - тонко сплетені власні подоби. 156] Безліч зображень таких виникає в короткому часі, 157] Тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне. 158] Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч 159] Промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними. 160] Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу 161] Безліч її відображень тонких одділятись повинно 162] І розлітатись по-різному тут же у напрямах різних, 163] Бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно 164] Речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах. 165] Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо 166] Раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту 167] Вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою 168] Заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру. 169] Ось яке темряве Жаху обличчя погрозливо висне 170] Зверху, коли проривається ніч із понурої хмари, 171] Хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка 172] Хмари тієї створила нам образ її, подобизну. 173] Зараз же - те, як нечувано швидко ті образи линуть, 174] Як мало часу їм треба для того, щоби величезні 175] Плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично 176] Місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний, 177] Викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним, 178] Краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний, 179] Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри. 180] Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша 181] Тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали 182] Первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво 183] Сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець, 184] Що одне одного мовби штовхають, і так від удару 185] Мчать до удару, за обширом - інший долаючи обшир, 186] Бо ж у невпинному леті розгін дає світлові - світло, 187] Й наче розпаленим вістрям погрожує променю - промінь. 188] Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі 189] Відстані перебігати в повітряних просторах можуть, 190] Кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п'яти - 191] Інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби, 192] Хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість. 193] Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина 194] Крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря - 195] Хоч би яка його товща була - просочитися вільно. 196] Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають 197] Первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо, 198] Сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба 199] Можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися, 200] Заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні 201] Безміри,- що ж тоді скажеш про тих, які напоготові 202] В першому стали ряду, а злетівши,- завади не знають? 203] Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні 204] Йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно 205] Ширші простори, ніж сонячне світло - в розлогому небі? 206] Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний 207] Доказ того, що речей подобизни - таки найстрімкіші: 208] Вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі - 209] Й тут же відіб'ються в ній променисті сузір'я, що рясно 210] Всіяли світу всього неозорого небо погоже. 211] Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє 212] Образ - подоба далеких зірок - аж на землю низинну? 213] Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі 214] Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно. 215] Так від окремих речей навсібіч розпливається запах, 216] Як од річок - охолода, від сонця - жарінь, а від моря - 217] Пил водяний, що вздовж берега стіни гризе-роз'їдає. 218] Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі! 219] Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя, 220] Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом, 221] Як полиновий готують напій,- і вже гіркість у роті. 222] Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних 223] Будь-яка річ - посилає частки свої хвиля по хвилі, 224] Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви. 225] Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно 226] Бачити можемо, запах відчути й на слух уловити. 227] Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі 228] Річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками - 229] Річ саме та, що й при денному світлі ми бачили,- значить, 230] Дотик і зір виникати повинні на спільній основі. 231] Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну 232] Речі, якої не бачимо,- що ж, як не ця ж таки форма, 233] Цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі? 234] Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ, 235] Жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити. 236] Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди 237] Линуть, у різні боки розлітаються кожної миті. 238] Ну, а що їх тільки зором побачити може людина,- 239] Лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають, 240] В очі нам б'ють кольорами та формами речі всілякі. 241] Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі 242] Образ можливість дає нам побачити і розрізнити. 243] Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає 244] Те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря. 245] Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі, 246] Легко торкається наших зіниць і пливе собі далі. 247] От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко 248] Будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає, 249] Чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись 250] Довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували. 251] Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика 252] Швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї. 253] Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби, 254] Образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці 255] Неспостережні,- виразне дарують нам бачення світу. 256] Таж коли вітер нас б'є час од часу, як ми йдемо в стужу, 257] Наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути 258] Вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає,- 259] Холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари, 260] От і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз, 261] Щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати. 262] Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне, 263] Тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви, 264] Та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну 265] Твердість, яка не самій лиш поверхні - всій брилі властива. 266] Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ - 267] Час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув. 268] Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно 269] Бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері 270] Змогу дають озирати все те, що є ген поза ними - 271] Бачення й тут відбувається через подвійне повітря: 272] Спершу-бо - те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає, 273] Хатнє повітря; потому одвірки йдуть - зліва і справа; 274] Далі - надвірне нам вічі захлюпує світло і друга 275] Смуга повітря, а з ним - усе те, що є справді надворі. 276] Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні 277] Й поки долине до нашого зору, жене і штовхає 278] Ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря. 279] Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі - 280] Вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм,- 281] Тут же до нього, неначе одлуння, й від нас іде образ 282] І, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову. 283] Та пам'ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря, 284] Що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то 285] Не на поверхні дзеркальній він бачиться - мовби за нею. 286] Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться, 287] Чи то про вид у відчинені двері - в обох тих подібних 288] Випадках маємо той самий чинник - подвійне повітря. 289] Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину 290] Тіла свого,- це тому, що, об дзеркала рівну поверхню 291] Вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї, 292] Змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний 293] Він відіб'ється, й таке буде з ним,' як із глиняним зліпком - 294] Маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось - 295] Брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару 296] І зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно 297] Те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим, 298] І навпаки: те, що зліва було,- перейшло би направо. 299] Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ: 300] П'ять або й шість тоді йде відображень від речі одної. 301] Що б не таїлось від ока людського по закутах дому,- 302] Хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив, 303] Хоч би які там були закамарки,- численні дзеркала 304] Все в одну мить відіб'ють, із найглибшого вивівши схову. 305] Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ: 306] Те, що насправді ліворуч було, появляється справа, 307] Та ненадовго: відбившись,- уже воно знову ліворуч. 308] Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають 309] Форми такої, як наші боки, то вони, як відомо, 310] Правильне нам, не обернене, шлють відображення речі. 311] Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі 312] Образ-відбиток, або під час лету встигає зробити 313] Оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї, 314] І лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору. 315] Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само 316] Ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи. 317] Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку,- 318] Образи ті посилати відразу ж вона перестане. 319] Адже відскакувать мусить усе - так веліла природа - 320] І під таким, як упало, кутом од речей відбиватись. 321] Ну, а чому відвертаємо зір од разючого світла? 322] Сонце чому нас сліпить, коли хочемо глянуть на нього? 323] Грізна-бо сила його, й незчисленні крізь чисте повітря 324] Образи стрімко летять і, ваги набуваючи в леті, 325] Вічі нам б'ють, розірвать намагаючись їхню тканину. 326] Зрештою, будь-який блиск - пересвідчитись можемо часто - 327] Ріже нам очі, бо в ньому роїться насіння вогненне, 328] Саме воно спричиняє той біль, потрапляючи в вічі. 329] Для жовтяничних, на що не поглянуть,- усе для них жовте: 330] Це через те, що численні пливуть із їх тіла частинки 331] Жовтої барви назустріч подобам речей; окрім того, 332] Є ще в очах у них досить частинок таких, що своєю 333] Блідістю,- з чим їм зустрітися випаде,- все позначають. 334] Ну, а що з темряви бачити можем освітлені речі,- 335] То через те, що сусіднє нам - чорної барви повітря,- 336] Першим у вічі впадаючи, їх посідає, а потім - 337] Сонцем осяяне йде і немовби вичищує зір наш, 338] Чорні розвіює тіні, які ще лишились у ньому 339] Від попереднього, адже воно і стрімливіше значно, 340] Й тонше в багато разів, і могутність його куди більша. 341] Щойно воно всі шляхи, всі протоки очей заполонить, 342] Вивільнить ті, що повітрям густим затамовані, пори - 343] Тут же подоби речей, що на світлі були, напливають 344] І зорове відчуття, щоб могли ми їх бачити, будять. 345] І навпаки: нам у темряву годі проглянуть із світла, 346] Бо, насуваючись після прозорого, темне повітря 347] Всі забиває шляхи зорові, всі проходи собою 348] Перегороджує, щоб не пробивсь туди жодної речі 349] Образ тонкий і щоб наших очей не здолав доторкнутись. 350] На квадратові ж коли звіддаля споглядаємо вежі, 351] То через те вони начебто круглими бачаться часто, 352] Що далина взагалі заокруглює кут усілякий, 353] Зрештою,- повністю робить невидимим: никне поволі 354] Й не досягає вже наших зіниць його образу поштовх, 355] Бо, поки линуть ті образи через обширне повітря,- 356] Слабнуть, раз по раз долаючи опір його під час лету. 357] Тож, коли всі пропадають кути з-перед нашого зору,- 358] Мовби різцем заокруглені бачаться з каменю вежі; 359] Хоч не такі, як то зблизька їх видно, споруди округлі, 360] А заволочені тінню, немовби розпливчасті, млисті. 361] Нам видається, що й тінь наша рухатись може на сонці, 362] Йти вслід за нами і всі найточніше наслідувать рухи. 363] Та чи повіриш у те, що позбавлене світла повітря 364] Може ступати, як ми, і повторювать рухи за нами? 365] Ні. Адже те, про що мова йде, що називаємо тінню, 366] Чим може бути, якщо не повітрям без домішки світла? 367] Бо таки справді: йдучи, заслоняєм од сонця по черзі 368] Певні місця на землі й одслоняємо їх, зрозуміло, 369] Роблячи крок,- раз у раз їх умить заполонює світло. 370] От і здається нам: тінь, що її відкидає од себе 371] Тіло, за нами нечутно ступає, немов супроводить. 372] Завжди-бо слідом за першим нове напливає проміння 373] І, наче вовняна нитка в огні, поступово зникає. 374] Ось чому легко земля позбавляється світла і знову 375] Повниться ним, в одну мить з себе чорні змиваючи тіні. 376] Не припускаєм, одначе, що зір помиляється в чомусь. 377] Це ж бо обов'язок наших очей - пізнавати, де світло, 378] Де - лягла тінь; ну, а що це за світло: старе чи нове вже, 379] Що це за тінь: чи ця ж сама, чи інша - на іншому місці, 380] Чи відбувається те, про що тільки-но ми говорили,- 381] Все це вже розуму нашого справа, безсилі тут очі, 382] Бо ж у природу речей хіба можуть вони зазирнути? 383] Тож не вини їх тоді, коли розум спіткнувся на чомусь. 384] От пливемо на судні, а здається воно непорушним. 385] І навпаки: те, що в гавані, наче повз нас пропливає. 386] Мов до корми поступово тікають горби та рівнини, 387] Що побіч них ми судно женемо під напнутим вітрилом. 388] Так і зірки, що їх бачимо ген на небеснім склепінні, 389] Всі - мов незрушні цятки, а пливуть же тим часом в ефірі, 390] Сходять-бо завжди й далекого заходу поки досягнуть, 391] Обшири он які, світлом їх повнячи, міряти мусять! 392] Не помічаємо й сонця, і місяця руху стрімкого - 393] Наче стоять, хоч насправді й вони - в ненастанному леті. 394] З моря не раз висуваються скелі такі, що між ними 395] Вільно б могли кораблі пропливти; віддалік же поглянеш - 396] Бачиш там острів суцільний, а не стрімчаки поодинчі. 397] Крутяться колом, бува, хлопчаки, а зупиняться - й наче 398] Крутяться вже не вони, а колони, приміщення ціле, 399] Й ляк їх направду бере: завалитися може й будинок. 400] І на світанні, коли багрянистими хвилями жару 401] Над верхогір'ями високо в небі заграє природа, 402] Нам видається, що сонце палке своїм тілом вогненним 403] Наче впивається в ті, з-за яких виринає, вершини. 404] Може, з дві тисячі летів стріли їх од нас відділяє, 405] Відстаней, може, п'ятсот, що дорівнюють летові списа, 406] Ну, а між тими вершинами й сонцем безмежні прослались 407] Плеса рівнинних морів під незмірним ефіру наметом, 408] Різних країв тисячі то тут, то там розмістились, 409] Де незліченні племена живуть, де всілякі є звірі. 410] І навпаки: зазирни в неглибоку, на палець, калюжу- 411] Й дух перехопить: така розчахнеться глибінь під ногами, 412] Як височінь, що їй міри й кінця нема,- над головою; 413] Небо, здається, і хмари ми бачимо ген під землею 414] Й не надивуємось: селяться там і світила небесні. 415] Врешті, коли зноровиться твій кінь, наче вкопаний ставши 416] На бистрині, й коли глянеш на хвилі стрімливої річки, 417] Буде здаватись, що сила страшна проти течії рвучко 418] Тягне, штовхає коня твого, хоч і незрушно стоїть він. 419] Та й усе інше, куди не скинь оком, і справа, і зліва, 420] Мчить ненастанно з конем твоїм разом, пливе проти хвилі. 421] Так от і портик, хоч рівні колони його підпирають, 422] Хоч на протяжності всій два ряди Їх ідуть рівнобіжне, 423] Та коли глянути вздовж,- видається, що всі ті колони 424] В гострий збігаються кут аж на тому кінці, поступово 425] З лівою - праву зближаючи лінію, крівлю - з землею, 426] Поки в розпливчастий конуса шпиль не посходяться врешті. 427] Тим, які в морі весь час, видається, що сонце вогненне 428] Вранці зринає із хвиль, щоб увечері в них же пірнути, 429] Бо ж, окрім неба й води, мореплавець нічого не бачить, 430] Та не вважай, що чуттям аж ніяк довіряти не можна. 431] Тим, хто до моря не звик, видається, що в гавані судна 432] Мовби кормою, що переломилася, вперлись у хвилю. 433] Справді-бо: весла й корма в тій частині, котра над водою, 434] Як і належить,- прямі; та, з водою стикаючись, тут же 435] Наче ламаються, й та їх частина, котра йде під воду, 436] Мов обертається, й так, обернувшись, ізнизу йде вгору 437] І, віддзеркалена, вже собі плава на самій поверхні. 438] В пору нічну, коли вітер у небі рідкі бистролетні 439] Хмари жене, тоді нам видається, що й зорі блискучі 440] Ген понад хмарами мчать їм назустріч далеко не в тому 441] Напрямку, що притаманний їх рухові, їхнім законам. 442] На підборіддя опрешся, бува, й випадково натиснеш 443] Пальцем ізнизу на око - складається враження дивне, 444] Начебто робиться все, на що зір тоді звернеш, подвійним: 445] Так і світильник подвійними раптом заграє вогнями, 446] Все, що в покоях твоїх, усі речі, подвояться; навіть 447] Лиця подвійні в людей і подвійні в них постаті будуть. 448] Врешті, коли наші органи сон бере в пута солодкі, 449] Й тихо на дно безтурботного спокою тіло пірнає, 450] Нам видається й тоді, що ми в русі, що нас не торкався 451] Сон, і ми певні, що навіть у темряві ночі сліпої 452] Бачимо сонце, втішаємось повінню денного світла. 453] В спальні глухій лежимо, а немовби по світу блукаєм: 454] Ріки, і гори, й моря перед нами; в поля йдемо пішки; 455] Різні, хоч тиша довкола сувора, ми чуємо звуки, 456] Мову й самі ведемо, хоч ні слова не мовимо, звісно. 457] Бачимо в сні, на великий наш подив, ще досить такого, 458] Що наче зменшує віру в чуття, підірвать її хоче. 459] Та надаремно, бо тут нас в оману здебільшого вводять 460] Вимисли нашого ж розуму: за очевидне приймати 461] Змушують те, чого наші чуття не сприймали насправді. 462] Бо таки важче за все - провести нам межу поміж явним 463] І неіснуючим, адже наш розум на вигадки скорий. 464] Хто ж уважає знання неможливими,- як йому знати, 465] Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає? 466] Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки, 467] Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти. 468] Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе, 469] Звідки - якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив - 470] Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу? 471] Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне? 472] Що від сумнівного б допомогло відрізнить очевидне? 473] Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду 474] Першими змогу дають; заперечити їх - неможливо. 475] Більше-бо, звісно, довір'я до того повинно в нас бути, 476] Що вже саме може силою правди брехню подолати. 477] Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довірять чомусь більше? 478] Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому 479] Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить? 480] Хибні вони - то даремно і в розуму правди шукати. 481] Вухо ж не може спростовувать зору, так само, як вуха - 482] Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде; 483] Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі? 484] Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко - 485] Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то 486] Що є в природі м'яке, чи холодне, чи тепле,- для того 487] Маєм окреме чуття; відчуваємо зором, окремо 488] Різних речей кольори і все те, що пов'язано з ними. 489] Силу окрему свою має смак; виникають окремо 490] Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить, 491] Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть, 492] Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні, 493] Завжди однакове мусимо їм виявляти довір'я: 494] Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину,- правдиве. 495] Тож, коли розумом важко збагнути, чому, припустімо, 496] Те, що квадратним є зблизька, на віддалі нам видається 497] Круглим, то краще, оскільки того ще не вирішив розум, 498] Хибні пояснення дати одній, як і другій, фігурі, 499] Ніж, упускаючи з рук очевидність, себе позбавляти 500] Найдостовірніших даних, ніж ті підривати основи, 501] Що обіперті на них і життя наше, й наш порятунок. 502] Не довіряючи власним чуттям, ти не тільки свій розум 503] Занапастиш, а й життя: не захочеш обходити прірву 504] І взагалі оминати все те, чого людям звичайно 505] Слід уникати, а йти - до такого, що їм необхідне. 506] Отже, всі закиди щодо чуттів, усе те, що супроти 507] Них наготовлене,- це не що інше, як мотлох словесний. 508] Врешті, якщо при будові криву взято мірку відразу, 509] Ще й кутомір відхилився від риси прямої, а рівень 510] Теж, хай на волос, чи в тій, чи то в іншій спіткнувся частині, 511] Піде все діло тоді шкереберть: буде криво та косо, 512] Взад і вперед відхиляючись, дивний якийсь, недоладний 513] Зводитись дім, завалитись готовий; а часом і справді 514] Валиться: хибна ж була, на якій виростав він, основа. 515] Так от і будь-яке судження наше, якщо зародилось 516] Із помилкових чуттів, то й саме мусить буть помилковим. 517] Ну, а тепер,- як із інших чуттів усіх кожне зокрема 518] Річ відчуває свою,- пояснити не так уже важко. 519] Голос, по-перше, чи будь-який звук ти почуєш, як тільки, 520] В уші проникнувши, тілом своїм там чуття вони зрушать. 521] Отже, і голос, і звук, ти погодитись мусиш,- так само 522] Речі тілесні, якщо вони здатні чуття сколихнути. 523] Голос подразнює часто й шляхи, крізь які він проходить: 524] Часто шорстким стає горло від крику, що рветься назовні. 525] Бо, намагаючись через вузини прорватись юрбою, 526] Голосу первні немовби запруджують вихід із горла 527] Й поки проб'ються, дають таки ротові знати про себе. 528] Сумнівів, отже, нема, що слова й голоси з непомітних 529] Складені тілець, якщо спричиняти пошкодження можуть. 530] Далі ж відомо тобі, скільки тіла в нас може забрати, 531] Нервів і навіть самої снаги безперервна розмова, 532] Що ведемо її з кимось, буває, від раннього ранку 533] Ген аж до вечора, вкритого тінями чорної ночі, 534] Надто, коли час од часу наш голос у крик переходить. 535] Отже, тілесним повинен буть голос, якщо якусь частку 536] Тіла втрачаємо ми від гучної тривалої мови. 537] Голос буває шорсткий через те, що шорсткі його тільця. 538] І навпаки: від їх гладкості - гладкістю голос береться. 539] Так і до вух потрапляють нам тільця, за формою різні: 540] Не порівняти, скажімо, труби завивання глухого, 541] Що, надриваючись, будить луну якусь хриплу, натужну, 542] З лебедя співом сумним і прозорим, що над Геліконом 543] Болісно так зазвучить посеред гомінливих потоків. 544] Тож, поки звуки ті видобуваємо з нашого тіла, 545] З самого дна його, і через рот випускаєм назовні,- 546] Вправний, рухливий язик на слова раз за разом їх ділить, 547] Та не без участі губ, од яких уже форма залежить. 548] Отже, якщо з невеликої відстані йде до нас голос, 549] Тобто один якийсь звук, то й окремі слова ми повинні 550] Чути виразно цілком, розрізняючи їх по вимові, 551] Бо ж і склади свої ще зберегли вони, обриси певні. 552] Ну, а якщо пролягатиме відстань занадто велика, 553] То неодмінно слова, всі почнуть у повітрі зливатись, 554] Поки летітиме,- геть поламається мовлене слово: 555] Звук якийсь тільки домчить, але вже не впізнаєш у ньому, 556] Що то були за слова і про що в них ішлося, настільки 557] Став каламутним, заплутаним, поки доплив до нас, голос. 558] Далі. Не раз лиш одне якесь мовлене голосно слово, 559] 3 уст оповісника злинувши, всім потрапляє до слуху. 560] Голос той, отже, дарма що один,- розлітається тут же 561] Роєм, адже, розподілений, входить він кожному в вухо, 562] Надаючи всім словам і звучання окреслене, й форму. 563] Що ж не потрапить до вух, усе те, повз них промайнувши, 564] Далі летить, поки, врешті, не гине, в повітрі розплившись. 565] Дещо, на твердість якусь наштовхнувшись, до нашого вуха 566] Знов повертається - дурить нас образ одбитого слова. 567] Вникнувши в явище те, пояснити й собі ти зумієш 568] Добре, та й іншим даси зрозуміти, чому на безлюдді 569] Скелі слова оддають, не змінивши їх ладу й порядку, 570] Як, заблукалих шукаючи друзів у тінявих горах, 571] Голосно кличемо їх, що не знати куди розбрелися. 572] Був я в місцях, котрі шість або й сім разів можуть вертати 573] Раз тільки поданий звук: самі скелі до скель посилають 574] Будь-яке слово, що не замовкає, підхоплене вчасно. 575] Каже навколишній люд, що сатири живуть козлоногі, 576] Німфи і фавни в місцевості тій; заведуть там забави, 577] Крики та скоки нічні - тебе житель тамтешній запевнить,- 578] І за хвилину - вже мов не було безгомінної тиші: 579] Чути, як струни бринять переливно, як солодко й сумно 580] Ллє свої звуки сопілка до співу під пальцем рухливим. 581] От наслухає, бува, селянин - і вже Пана він чує, 582] Що, на рогатім чолі потрясаючи віттям сосновим, 583] По очереті раз по раз ковзне-пробігає губою, 584] Щоб лісову невсипущою піснею славити музу. 585] Справді, яких тільки див не придумає люд наш по селах, 586] Щоб не гадав хто, що всі ті ліси й полонини пустельні 587] Кинули навіть боги. Звідси й різні казки-небилиці, 588] Мабуть, початок беруть. А, можливо, тут інша причина: 589] Рід наш людський має вічну жагу до казок усіляких. 590] Врешті, не треба тобі дивуватись, чому так буває, 591] Піп через ту, яка бачити нам не дає, перешкоду 592] Голос таки проникає до нас і подразнює вуха. 593] Словом, бува, перекинемось ми й при зачинених дверях 594] З тим, хто за ними стоїть, бо й у звивисту тріщинку, пору 595] Може проскочити звук, але не прослизне туди образ: 596] Тут же розщепиться він, якщо в пори прямі не потрапить, 597] Як от у скла, крізь яке пролітає зображення всяке. 598] Голос у будь-яких напрямах може, крім того, ділитись, 599] Бо ж один з одного він виникає: заледве поставши,- 600] Іншим початок дає багатьом; так же й іскра вогненна 601] Часто нові розсіває іскринки, майнувши в повітрі. 602] Повняться голосом, отже, всі закутки, навіть найглибші, 603] Всюди вривається звук, навсібіч розлітаючись миттю. 604] Ну, а подоби речей, їхні образи як одділились, 605] Так і летять навпростець, і тому ми нічого не годні 606] Бачити через стіну, голоси ж ізсередини - чуєм. 607] Маловиразні, щоправда, й вони, бо, пробившись назовні, 608] Мов притупились, і вже не слова долинають до вуха, 609] Лиш бубоніння глухе - нерозбірливі, стлумлені звуки. 610] Щодо смаку,- а тепер говоритиму про піднебіння 611] Та про язик,- то неважко й таке відчуття пояснити. 612] Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі 613] Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню 614] Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою. 615] Сік, який з їжі пішов, через пори тонкі в піднебіння 616] Входить; так само по звивинах пор -у язик ніздрюватий. 617] Тож, коли сік той гладкі має тільця, тоді своїм плином 618] Він мовби гладить, мов пестить усе в ротовій порожнині - 619] Все, що довкіл язика, що вповите вологою слини. 620] І навпаки: що ті первні шорсткіші, загострені більше, 621] То вони дужче, різкіше подразнюють органи смаку. 622] Втім, насолода від соку обмежена лиш піднебінням: 623] Щойно спливе через горло донизу - нема вже від нього 624] Жодної втіхи, тим паче тоді, коли в тіло всякає. 625] Значення, отже, нема, чи смачну споживаємо їжу - 626] Тільки б вона, перетравлена, тілом могла розпливтися, 627] Тільки б у шлунку весь час рівномірна трималась вологість. 628] Ну, а тепер щодо того, кому яка їжа придатна, 629] Дещо скажу. Адже те, що для когось гірким є і прикрим, 630] Іншому видатись може приємним або найсолодшим. 631] Відстань таки необмежена тут, неосяжна різниця: 632] Що відживляє одних, те для інших - отрута смертельна. 633] Хай тільки слина людська торкнеться змії,- вона тут же 634] Гине, своє ж таки тіло зміїне кусаючи люто. 635] Ще один приклад: от нам чемериця - то гостра отрута, 636] Кози ж повніють на ній, набирає ваги й перепілка. 637] Щоб розумів ти, чому так буває, згадати потрібно 638] Те, про що трохи раніше тобі говорив я, а саме: 639] Різноманітне поєднане в різних речах є насіння. 640] Ще одне: ті, що без їжі прожити не можуть, істоти 641] Зовні й по видах якщо вони всі між собою різняться 642] І неоднакові обриси й лінії всіх їхніх членів,- 643] Отже, й насіння, з яких вони складені,- різної форми. 644] А якщо так, то відмінними мусять і проміжки бути, 645] Й ті, що ми порами їх називаємо, наче протоки 646] В тілі, в усіх його членах, у роті й самім піднебінні: 647] Ті невеликими бути повинні, ці - більшими дещо, 648] Чотирикутні в одних сотворінь вони, в інших - трикутні, 649] В більшості - круглі, а деякі з них - навіть багатокутні. 650] Бо, як того вимагають і рухи, і форма насіння, 651] Різні за формою мусять, без сумніву, й отвори бути, 652] Й напрям їх відповідати повинен будові тканини. 653] Тож, як солодким є щось для одних, неприємним - для інших, 654] То, кому солодко, в того найгладшої форми насіння, 655] Ніжно торкаючись, мусить іти в піднебінні протоки. 656] І навпаки: в кого терпне язик од поживи тієї ж - 657] Тільця шорсткі, гачкуваті йому пропихаються в горло. 658] Добре засвоївши те, зрозумієш одразу й наступне: 659] Хай-но від надміру жовчі, бува, нападе нас гарячка 660] Чи якась інша не знати відкіль навинеться хвороба,- 661] Мовби хвилюється тіло тоді й шкереберть іде тут же 662] Первоначатків усталений лад, їх належний порядок: 663] Що нам раніше було до смаку, що підходило досі 664] Нашим чуттям,- їх дратує тепер, стає милим натомість,- 665] Що, проникаючи, кожного разу вражало нас прикро. 666] Мед - як одне, так і друге поєднує в суміші рівній; 667] Втім, я не раз уже вище тобі говорив про ті речі. 668] Зараз тобі поясню, в який спосіб у ніздрі впадають 669] Запахи всякі. Так ось: мусять бути насамперед речі, 670] Звідки, як думати слід, розпливаються запахів хвилі: 671] Линуть весь час вони, ширяться, все порошать доокола. 672] Різних істот відповідно до форм неоднакових ваблять 673] Також і запахи різні. От бджоли на запах медовий 674] Хтозна-куди полетять. Коршаків зате - падалі сморід 675] Миттю збере звідусіль. А роздвоєне звіра копито, 676] Слід залишивши, собак неодмінно скерує на здобич. 677] Запах людини вже здалеку чує та птиця, що римських 678] Веж була сторожем, рятівником їх,- гусак білосніжний. 679] Різним створінням - і нюх дано різний, що їх до поживи 680] Шляхом несхибним веде, від гидкої ж отрути тікати 681] Змушує. Так і живуть завдяки тому звірів породи. 682] Запахи ті, що вливаються в ніздрі нам, різні долають 683] Відстані: деякі з них можуть линути дальше, ніж інші. 684] Все ж ні один серед запахів не полетить так далеко, 685] Як ото голос чи звук; не кажу вже про те, що, стрімливо 686] В очі впадаючи, в нас зорове викликає сприймання. 687] Запах повільніше йде, і не раз, ще й мети не сягнувши, 688] Весь розпливеться поволі в повітрі, загубиться в ньому, 689] Бо не так легко з глибин йому вийти, прорватись назовні 690] З речі якоїсь. Що глибоко схований він, про те свідчить 691] Досвід: візьми розламай, розкриши, поклади на жаровню 692] Будь-яку річ - і сильніше струмітиме запах із неї. 693] Висновку далі неважко дійти нам, що запаху тільця 694] Більші, ніж ті, з яких твориться звук, адже їм не пробитись 695] Через стіну кам'яну, крізь яку голоси йдуть і звуки. 696] Саме тому не відразу по запаху можна вгадати, 697] Де джерело його - річ, яка пахне, бо, надто повільна, 698] Запаху хвиля холоне в повітрі, й тому, як то кажуть, 699] Не по гарячих слідах на потрібну нам річ натрапляєм. 700] Тим-то, бува, й гончаки спантеличені сліду шукають. 701] Та не смаки тільки й запахи можуть одним бути милі, 702] Іншим - відразні: сам вигляд речей і забарвлення їхнє 703] Враження різне на різні створіння звичайно справляють: 704] Деякі з них для окремих істот особливо нестерпні. 705] Приклад один лише - півня візьми, що вітає світанок, 706] Залопотівши крильми, голосистий, ще посеред ночі. 707] З ним не заводиться й лев, хоч яка в нього дика потуга: 708] Тільки-но вгледить де - кожного разу вдається до втечі. 709] Видно, такі в тих пернатих істотах є первісні тільця, 710] Що, проникаючи в зір хижака, мов якими голками 711] Колють зіниці йому і при тому такий викликають 712] Гострий, нечуваний біль, що знести його й леву несила. 713] Ну, а що нас не вражають вони,- то або нам у вічі 714] Не потрапляють, або, як потраплять,- їм вільний дається 715] Вихід із них, щоб, затримавшись там, не могли причиняти 716] Шкоди якоїсь очам, щоб нічим не тривожили зору. 717] Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки 718] Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього. 719] Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі, 720] Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають 721] І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх, 722] Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки. 723] Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок, 724] Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять: 725] Порами в тіло проходять вони - й починає тремтіти 726] Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть. 727] От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври, 728] Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні 729] Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває. 730] Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби. 731] З них виникають одні самостійно в повітряних плесах, 732] Інші - від різних речей відділяються. Є поміж ними 733] Й ті, які з образів тих же постали - із їх поєднання, 734] Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ: 735] Де йому взятись, якщо не буває створіння такого? 736] Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись 737] Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись, 738] Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того. 739] Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді. 740] Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі, 741] Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може 742] Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути. 743] Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий. 744] Ну, а що справді це так,- пересвідчитись буде неважко: 745] Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором,- подібне, 746] Значить, ті явища два й виникати так само повинні. 747] Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева,- 748] Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі. 749] Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум; 750] Тож, коли бачить він лева того чи щось інше,- до нього 751] Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе. 752] Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло, 753] Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі 754] Різні подоби речей - ті, що розум ще вдень турбували. 755] Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами - 756] Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння. 757] Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору 758] Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухлі, 759] Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко. 760] Пам'ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може 761] Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко 762] Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті. 763] Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того, 764] Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно,- 765] Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ,- 766] Це через те, що лиш перший майне,- а вже в іншій поставі 767] Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся. 768] Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично: 769] Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість, 770] Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну, 771] Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух. 772] Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам 773] Ще з'ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу. 774] Передусім - чому розум на будь-яке наше бажання 775] В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ? 776] Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають 777] Наші бажання: захочемо - й тут же нас вабить уявне 778] Море, чи край, чи то небо, чи, врешті,- що серце жадає? 779] Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви - 780] Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа? 781] Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці, 782] Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом. 783] Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби, 784] Мірно ступаючи перед очима в нас, м'яко всім тілом 785] Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають 786] І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади! 787] То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши 788] Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть? 789] Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо, 790] Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто 791] Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших 792] Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці 793] Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові? 794] Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість! 795] Тільки-но перший промчить непомітно - вже в іншій поставі 796] Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся. 797] А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко 798] Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу. 799] Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть. 800] Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче 801] Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається. 802] Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі 803] Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба, 804] І що без цього не годні ми речі побачити чітко? 805] Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись, 806] Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде 807] Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий. 808] Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші, 809] Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає? 810] Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем. 811] Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману. 812] Часом бува, що за образом раптом насунеться образ 813] Іншого роду: от бачили жінку ми - й тут непомітно 814] В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка 815] Різних облич і всілякого віку людей напливає. 816] Сон же й непам'ять піклуються тим, аби подив не брав нас. 817] Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку, 818] Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями: 819] Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне, 820] Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу 821] Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну 822] Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах. 823] І не для того до дужих плечей прикріпляються руки 824] Й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва, 825] Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає,- 826] Так от пояснювать речі подібні - це значить міняти 827] Звичний порядок: за наслідком - ставити всюди причину. 828] Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний, 829] А навпаки: саме він породив свою власну придатність. 830] Поки очей не було,- не могло ж і про зір бути мови. 831] Так і слова: не могли ж вони без язика існувати: 832] Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились 833] Ним говорити. І значно раніше з'явилися вуха, 834] Ніж було звук який-небудь почуто. Й всі інші частини 835] Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання. 836] Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні. 837] Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки, 838] В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров'ю, 839] Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла. 840] І відхилятись од ран перед тим підказала природа, 841] Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці. 842] Й тіло натомлене сну довіряти навчилися люди 843] Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м'яко. 844] Врешті, й не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали. 845] Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського 846] В силу потреб життьових і знайшло своє застосування. 847] Інша річ - те, що саме появилось, і щойно потому 848] Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь. 849] Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні: 850] Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна, 851] Ніби з'явились вони через те, що була в них потреба. 852] Хай тебе й те не дивує нітрохи, що кожне створіння 853] Згідно з природою мусить поживу для себе шукати. 854] Я вже казав: од речей відділяючись різноманітне, 855] Сіються тілець рої. Та найбільше втрачати їх мусить 856] Кожне створіння, адже воно в русі, й чимало тих тілець, 857] Мовби хто витиснув їх із глибин, виділяється з потом; 858] Та й через рот, коли дихаєм важко, не менше летить їх. 859] Тіло стає через те мов розріджене, пористе більше, 860] Далі - падінням грозить, і цей стан супроводиться болем. 861] Їжа потрібна тоді, що підтримала б тіло поникле, 862] Сил додала йому, в пори проникнувши, й затамувала 863] Хіть до наїдку, розлиту повсюди - по органах, жилах. 864] Так і волога спливає в місця, що жадають вологи; 865] Ну, а жадають тому, що згромаджені жару частинки 866] Шлунок вогнем обдають; та волога, надходячи в пору, 867] Скопище їх розпорошує, гасить, неначе пожежу, 868] Щоб не спалила нас геть, розбуявшись, посушлива згага. 869] Так от із нашого тіла змивається спрага посушна; 870] Так і до їжі невтримну жагу вдовольняє природа. 871] Отже, тепер - як це можемо йти ми, куди заманеться, 872] Як - усілякі виконувать рухи, і що то за сила 873] Змогу дає нам вагу чималу всього нашого тіла 874] Переміщать,- поясню тобі, ти ж мене слухай уважно. 875] Спершу, кажу, западають у дух тільки образи руху, 876] Тобто ходи, і вдаряють по ньому, як вище сказав я. 877] Воля зринає тоді, бо ж ніхто ні за що не береться, 878] Поки того, що робити збирається, дух не побачить. 879] Що він завбачує, те й постає перед нами як образ. 880] Отже, коли сколихнеться наш дух і захоче, скажімо, 881] Йти,- він одразу ж на те підбиває розсіяну в тілі 882] Ген по суглобах, по всіх його органах силу душевну: 883] Це ж і не важко йому, він-бо тісно пов'язаний з нею. 884] Пойнята рухом душа - в свою чергу зворушує тіло, 885] Й так набирає розгону від поштовхів ціла споруда. 886] Тіло, кажу, наче рідне, крім того, й рухливе повітря, 887] Саме рухливості тій завдяки, що йому притаманна,- 888] Широко входить в усі його пори, куди тільки може, 889] Й там розсівається скрізь, досягає часток щонайменших 890] Тіла. З причин, отже, двох може рухатись тіло, неначе 891] В морі судно, що його як вітри женуть, так і вітрило. 892] Врешті, немає, повір, аж ніякої в тому дивниці, 893] Що найдрібніші частки - ті невидимі тільця - спроможні 894] Тілом таким, як у нас, обертати й такою вагою. 895] Той таки вітер візьми: і тонке, і легке в нього тіло, 896] Та величезне жене він судно з вантажем величезним. 897] Хоч воно стрімко летить,- лиш одної руки вистачає, 898] Щоб керувать ним; одне лиш кермо,- куди хоче, спрямує. 899] Різних чимало страшних тягарів може зрушити з місця 900] Коловорот і піднять їх одним невеликим зусиллям. 901] Щойно тепер,- як овіює сон наше втомлене тіло 902] Спокоєм, як він душевні турботи з грудей проганяє, 903] Викладу віршем не так велемовно, як солодкомовно, 904] Краща-бо лебедя пісня коротка за крик журавлиний, 905] Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри. 906] Ти - тільки вухо своє нагостри й не послаблюй уваги, 907] Щоб не казав, що так бути не може, як я припускаю, 908] Щоб манівцем не блукав, одіпхнувши від серця правдиву 909] Мову мою про ті речі, сліпий до своєї ж помилки. 910] Отже, пірнаємо в сон, як лише розсівається тілом 911] Сила душі: то її викидає частково назовні, 912] То дещо глибше, всередину, збившись, вона осідає. 913] Мов розпливається наше єство - розімліле, ослабле. 914] Сумніву, врешті, нема, що чуття, коли є воно в тілі,- 915] Йде від душі, і тому, коли в сні заникає чутливість, 916] Думати слід, що й душа, потурбована, зрушена з місця, 917] Вигнана геть, але, звісно, не .вся, бо тоді наше тіло 918] Вічно б лежало, занурене в холод німотної смерті. 919] Справді, коли б не лишилась прихована в нашому тілі 920] Хай якась крихта душі, як під купою попелу - іскра, 921] Звідки б могло в усіх органах раптом чуття оживитись, 922] Як зазміїтися б міг із погаслого вогнища пломінь? 923] Що викликає, однак, переміну таку і від чого 924] Це турбування душі настає і розслаблення тіла - 925] Виясню, тільки гляди, щоби слів не пускав я на вітер. 926] Отже, всією своєю поверхнею будь-яке тіло, 927] Безпосередньо з повітрям стикаючись, мусить, по-перше, 928] Частих ударів і поштовхів різних весь час зазнавати. 929] Ось чому всі майже речі то шкірою вкриті довкола, 930] То в шкаралупі вони, то в корі, то мов панциром скуті. 931] Також по внутрішніх тіла частинах повітря вдаряє, 932] Бо ж і вдихає його, й видихає створіння раз по раз. 933] Тож, коли тіло зсередини поштовхи чує та ззовні 934] І через пори вузькі в глибину проникають удари 935] Аж до підвалин його, аж до першооснов - елементів, 936] Тіло поволі немов осувається, впасти готове. 937] Й дива нема тут: ламають-бо звичний порядок свій первні 938] Тіла і духу; тоді й вилітає крізь пори назовні 939] Частка душі; усередину ж - інша ховається частка; 940] Ще якась частка її, по всьому розпорошена тілу, 941] Ні поєднатись, ні в рухи взаємні не може вступати, 942] Бо не дає їй, шляхи перекривши, зійтися природа. 943] Так от із зміною руху чуття в глибину поринає. 944] А через те, що немає, сказати б, опори для тіла, 945] Слабне воно, наче зморене вкрай, опускаються руки, 946] Клеяться очі до сну, підгинаються часто й коліна 947] Навіть тоді, як лежить, оповите дрімотою, тіло. 948] Потім і їжа схиляє до сну: як повітря впливає, 949] Так і вона, поступово по всіх розливаючись жилах. 950] Тільки той сон, у який поринаємо, добре поївши 951] Чи натомившися,- дуже важкий, бо тоді значно більше 952] Тілець, великим зусиллям підбитих, безладно рояться. 953] Все це до того веде, що душа поринає частково 954] Глибше й назовні частково спрямовує викид рясніший, 955] Ділиться більше всередині, рідшою робиться врешті. 956] Чим ми пильніше буваємо зайняті кожної днини, 957] Тобто яке нас до себе найбільше прив'язує діло, 958] Що виняткової в кожного з нас вимагає уваги, 959] Те й у ві сені переважно в нас крутиться перед очима: 960] Так, уві сні веде справи правник, порядкує закони, 961] Вождь поривається в бій, за уявною битвою стежить, 962] А мореплавці - така вже їх доля - з вітрами воюють, 963] Я ж - на природу речей невсипущу скеровую думку 964] Й мовою предків, до чого дійшов,- на письмі викладаю. 965] Що не візьми - всі науки, мистецтва, заняття всілякі 966] Поночі голову нам, щойно сон завітає, морочать. 967] От глядачів заповзятих візьми, що на грищах у цирку 968] Зряду багато просиділи днів, так у них переважно 969] Навіть тоді, коли вже не сприймають тих ігр відчуттями, 970] Все ще відкритими навстіж лишаються в розумі ходи, 971] Через які проникать могли вільно речей тих подоби. 972] Тож не один іще день по виставі в них перед очима, 973] Та й не лише, коли сплять вони, а й наяву, наче все ще 974] Крутяться ті циркачі, танцюристи гнучкі пропливають, 975] Пісня кіфари дзвінка веселить, долинає до слуху 976] Струн гомінких передзвін, переповнені людом довкола 977] Бачать численні ряди і барвисто прикрашену сцену. 978] Ось як то важить багато, яка в кого схильність до чого, 979] Чим хто займатися звик залюбки, й не лише про людей тут, 980] А взагалі про всі інші створіння однаково йдеться. 981] На рисака от поглянь: хоч лежить, хоча сон взяв у пута 982] Тіло міцне,- покривається потом і дихає важко, 983] Наче з останніх зусиль здобуває в бігу перемогу 984] Чи переходить одразу в галоп, лиш розсунуть обору. 985] Так і мисливський собака, гончак, у спочинку солодкім 986] Часто, здригнувшись, ногами ворушить і лає спросоння, 987] Й ніздрями чуйно повітря нараз починає ловити, 988] Мовби на звіра сліди йому, врешті, напасти вдалося. 989] Часто й прокинувшись пуститься він з усіх ніг за примарним 990] Образом оленя, наче б той справді тікав од погоні, 991] От і біжить, аж омана розвіється й прийде до тями. 992] Так і домашні дрібної породи собаки, що люблять 993] Ластитись, іноді їжаться, хутко зметнувшись на ноги, 994] Мовби чужі якісь постаті й лиця побачили раптом. 995] І що суворіша, зліша порода, то більше лютує, 996] Більшу завзятість вона виявляє і в сні неодмінно. 997] Ну, а пернаті всілякого роду, крильми злопотівши, 998] Спокій священних гаїв не турбують хіба серед ночі, 999] Тільки-но під час дрімоти недовгої-сну сторожкого- 1000] Видасться їм, що на них уже падає хижий шуліка? 1001] Й люди так само: що звикли вершити великим зусиллям 1002] Розуму, духу свого, те вві сні вони роблять постійно - 1003] Владарі то здобувають міста, то в полон потрапляють, 1004] То пориваються в бій, то немов під ножем лементують. 1005] Ті відбиваються, зойки страшні видають час од часу - 1006] Можна подумать, що звірі голодні, пантери та леви 1007] їх поїдають живцем, аж луна йде від болісних криків. 1008] Інші крізь сон можуть будь-коли хоч би яку таємницю 1009] Розголосить, а трапляється,- свій таки викрити злочин. 1010] Бачиться смерть уві сні багатьом. Уночі видається 1011] Не одному, що зі скелі летить, наче лантух, додолу - 1012] От і бере його жах, і не може, прокинувшись навіть, 1013] Довго до тями прийти - мов пропасниця б'є бідолаху. 1014] Спрагу хто чує вві сні, той себе коло річки вже бачить 1015] Чи джерела, де всю воду, припавши, готовий ковтнути. 1016] Навіть охайний, коли йому сниться, що він, примостившись 1017] Десь у вбиральні, вже й одяг підняв,- проливає спокійно, 1018] Зв'язаний путами сну, всю проціджену тілом вологу, 1019] Ну, а тим часом... ясне вавілонське орошує ложе. 1020] Так і до тих, котрі чують уперше в юнацькому тілі 1021] Порухи сім'я, що тільки-но визріло, в цю ж таки днину 1022] Роєм усякі спливаються образи постатей різних - 1023] Вісники звабні чудових облич, бездоганної вроди. 1024] Все це чутливі вражає їм органи, сім'ям набряклі, 1025] Поки, немовби насправді пізнавши солодке єднання, 1026] Струменем повним, тугим не плямують одежі нічної. 1027] Сім'я те, ще раз кажу, починає в нас живо кружляти 1028] Саме тоді, коли тіло міцніє, вступаючи в зрілість. 1029] Кожну-бо річ лиш своє щось подразнювать може, будити: 1030] Сім'я людське тільки сила людська добуває з людини. 1031] Зрушене з місця свого, поривається тут же в дорогу: 1032] З тіла всього через органи різноманітні виходить 1033] І, нагромадившись там, де багато судин е чутливих, 1034] Потурбувавши, приводить у рух дітородні частини. 1035] Ті набрякають од сім'я, і хочеться все це негайно 1036] Впорснуть туди, куди пристрасть націлилась, пойнята шалом, 1037] Тіла шукаючи саме того, що вразило нам душу. 1038] Таж і поранений падає мало не завжди на рану, 1039] Й цівкою кров б'є туди, звідки тіло зазнало удару: 1040] Часто й сам ворог, якщо він десь поряд, забризканий нею. 1041] Так от і той, хто пізнав, як поранює зброя Венери,- 1042] Хай його звабив хлопчак, що до дівчини тілом подібний, 1043] Чи якась жінка, що всіх обдає, де не ступить, жагою,- 1044] Рветься туди, звідки рана прийшла, поєднатися прагне - 1045] Струмінь вологи, що в тілі зібралася, в тіло ж пустити: 1046] Втіхи п'янкої йому передсмак дає хіть безсловесна. 1047] Ось що Венера для нас, адже звідси - й назва любові, 1048] Звідси - й ота насолода Венери, що крапля по краплі 1049] В серце впадає, щоб тут же холодній журбі поступитись. 1050] Бо, хоч відсутній любові предмет,- непокоїть нам очі 1051] Образ жаданий, у вухах видзвонює ймення солодке. 1052] Образів тих і всього, що поживою є для кохання, 1053] Слід уникати, свій розум - на інші спрямовувать речі, 1054] Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло, 1055] Ніж берегти її, сліпо одній лиш піддавшись любові, 1056] Біль накликаючи явний на себе й турбот цілу хмару. 1057] Бо, підживляючись, виразка злом стає закоренілим. 1058] Так і жага з дня на день у тобі роздуватиме люту 1059] Муку, якщо свої рани старі не вгамуєш новими 1060] Й свіжими їх не довіриш Венері загальнодоступній 1061] Чи на щось інше не звернеш докучливих порухів духу. 1062] Все ж оминати любов - це не значить себе позбавляти 1063] Втіх, що Венера дає, а лиш вільно їх брати, без муки. 1064] Чи не чистішу п'є той насолоду, хто глузду не втратив, 1065] Ніж очманілий? Закоханих-бо таки в час поєднання 1066] Пристрасть, мов хвиля хистка, то туди, то сюди пориває: 1067] То спогляданням напоюють зір, то рукам дають волю, 1068] То, налягаючи тілом усім, роблять іншому тілу 1069] Боляче, то один одному часом зубами кривавлять 1070] Губи в цілунках палких - тут нема чистоти в насолоді: 1071] Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять 1072] Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась. 1073] Ласками дикість оту солодить час од часу Венера, 1074] Ніжністю втіх - погамовує біль від нестямних укусів. 1075] Бо сподівається завжди любов порятунок од жару 1076] Саме в тім тілі знайти, від якого і вибухнув пломінь. 1077] Марно: що проти законів природи, того не буває. 1078] І, безперечно, що в більше ми входимо тут володіння,- 1079] То палахтливіша, впертіша хіть обпікає нам груди. 1080] Бо щодо їжі, пиття, то вони проникають у тіло 1081] Й там, усередині, певні місця посідають, тому-то 1082] Можемо легко і спрагу страшну заспокоїти, й голод. 1083] Ну, а з обличчя, скажи, з усієї принадної вроди 1084] Що може в тіло ввійти і втішати його, крім тоненьких 1085] Образів? Подув слабкий розпорошить надію мізерну. 1086] Як уві сні хоче спраглий напитися, та не знаходить 1087] Жодної краплі ніде, щоби внутрішній жар погасити, 1088] Й до джерела - до подоби його - поривається марно, 1089] Й серед води його мучить жага, він повітря ковтає,- 1090] Так от і спраглих любові постійно морочить Венера: 1091] Тіло жадане очима їдять, насититись - не можуть, 1092] Далі й руками по ньому блукають, але надаремно: 1093] З ніжних опуклостей взяти для себе нічого не годні. 1094] Врешті, завмерши в обіймах тісних, коли п'ють насолоду 1095] Віку квітучого, й тіло віщує їм розкіш найвищу, 1096] Й сім'ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій, 1097] Хочуть ще глибше тілами з'єднатись, із слиною - слину 1098] Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби. 1099] Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть, 1100] Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло,- 1101] Саме таке в них, здається, тоді виникає бажання: 1102] Ось як їм любо в тісні потрапляти Венерині сіті,- 1103] Розімлівають вони, насолоді всесильній піддавшись. 1104] Тільки тоді, коли хіть, що зібралась у жилах, прорветься, 1105] Врешті перерва мала в те жагуче втручається діло. 1106] Та незабаром і шал повертається, й несамовитість, 1107] Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть; 1108] Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті, 1109] От вони й сохнуть, а що то за рана сліпа в них - не знають. 1110] Ще ж, окрім того, журба їх живцем їсть, турботи діймають, 1111] Ще ж і життя їх постійно залежить од примхи чужої. 1112] Статок тим часом іде на ясні килими вавілонські, 1113] Справи - занедбані; добре ім'я шкутильгать починає. 1114] Ноги, пахучими змащені мазями, сяють коштовним 1115] Із Сікіона взуттям; величезні смарагди міняться 1116] Зеленню, золотом персня оточені; шати блакитні, 1117] Кольору хвилі морської, вже й потом Венери просякли. 1118] Чесний набуток батьків на стрічки розтрачають барвисті, 1119] На шапочки, на тканини шовкові-кеоські, елідські. 1120] Пишно обладнані, щедрі бенкети влаштовують, ігри; 1121] Келихів безліч там, пахощів цінних, вінків, але все це - 1122] Марно! Бо з самого дна якусь гіркість їдку піднімає 1123] Втіх джерело і за горло бере їх таки серед квітів. 1124] Може, тому, що, вину свою чуючи, дух дорікає 1125] Сам собі гірко за те, що життя йде в забавах намарно, 1126] Може, й тому, що сумнівне слівце вже на самім порозі 1127] Кинула любка, й вогнем воно в серце жадливе запало. 1128] Може, гризе підозріння, що та вже на іншого потай 1129] Кидає оком, та й глум на лиці її нібито бачить. 1130] Навіть направду щаслива любов обійтися не може 1131] Без отих бід. Ну, а що вже казати нам про нещасливу, 1132] Про безнадійну любов? Незчисленні помітиш тут лиха, 1133] Й очі замруживши. От чому краще нам буть насторожі 1134] Заздалегідь, як повчав я, щоби не потрапити в пастку. 1135] Значно-бо легше, тримаючись одаль від сітей любовних, 1136] Не попадатись у них, ніж, потрапивши, знову на волю 1137] Вийти, тугі розірвавши вузли, що сплела їх Венера. 1138] Втім, і піймавшись у них, і заплутавшись, міг би позбутись 1139] Лиха того, якби сам же собі не робив перешкоди,- 1140] Не закривав, як то кажуть, очей на всі хиби душевні, 1141] Як і тілесні, тієї, що так упадаєш за нею. 1142] Так от і роблять частенько всі ті, кого хіть засліпила: 1143] Хтозна-які переваги приписують тим, кого люблять. 1144] От і трапляється, що непутяща, бридка якась жінка - 1145] Мов у меду, та ще й почесті їй припадають найвищі. 1146] А попри те одні одних на глум беруть: хай-но в халепу 1147] Інший потрапить - Венеру власкавити жертвою радять; 1148] Не помічають, сліпці, що й самі в тім болоті по вуха. 1149] Чорну-смуглявкою звуть вони; нечепурною-нехлюйку; 1150] Кізкою - тичку суху; сіроока - це друга Паллада; 1151] Карлиця - легкість сама, найчистішої солі зернина; 1152] Повною величі їм видається дебела й костиста; 1153] Пташкою мило щебече - заїка; німа - соромлива; 1154] Жовчна, різка, язиката - це жінка вогненної вдачі; 1155] Ніжності ймення отримує та, яку точать сухоти; 1156] Та, що її вже домучує кашель,- тонка стебелинка; 1157] А повногруда, товста - годувальниця Вакха, Церера; 1158] З носом кирпатим - Силена; губата - владарка цілунків. 1159] Ну, але годі: ще довго було б тут про що говорити. 1160] Та припустімо, що в неї лице невимовної вроди 1161] Й постать уся випромінює чар невідхильний Венери,- 1162] Клином земля ж не зійшлася на ній: і без неї жили ми; 1163] Й робить вона не одне,- чи'не так, може? - що й невродливі: 1164] Запахом прикрим таким себе часом окурить, нещасна, 1165] Що розбігаються геть по кутках, сміючися, служниці. 1166] Ну, а закоханий? Часто, коли його не допускають, 1167] Весь у сльозах, на пороги вінки їй кладе, плетениці, 1168] Зіллям пахучим одвірки мастить, обціловує двері, 1169] А прийняли б у ту мить,-тільки раз коло неї дихнувши, 1170] Тут же поважних шукав би причин, щоб забратись чимшвидше; 1171] Жалісні б вірші забув, що так довго бився над ними, 1172] Гірко б за дурість собі дорікав, адже стільки достоїнств 1173] Їй приписав, що вони б і не личили смертній людині. 1174] Нашим Венерам це добре відомо, тому приховати 1175] Хочуть будь-що закулісне життя від цікавого ока 1176] Тих, кого в сіті любовні спіймали, взяли на приманку. 1177] Марні зусилля: твій дух має змогу на хитрощі їхні 1178] Кинути світло, підняти на сміх геть усі таємниці; 1179] Втім, якщо трапиться добра, не в'їдлива,- можна крізь пальці 1180] Глянуть на хиби людей, бо така вже їх, видно, природа. 1181] Жінка не завжди, однак, лицемірною тільки жагою 1182] Дихає, тіло своє з чоловічим єднаючи тілом, 1183] Міцно вустами в уста, поцілунками зрошені, впившись: 1184] Це від душі вона робить не раз, спонукаючи в спільних 1185] Радощах той переміряти шлях, що належить любові. 1186] Та не могли б ні птахи, ні худоба, ні звірі всілякі, 1187] Ні кобилиці самцям піддаватись, коли б не вливала 1188] Пристрасті гойно природа й у них і коли б до з'єднання 1189] Не поривались невтримно й самі вони-хтиві самиці. 1190] Бачив же сам ти, напевно, як ті, кого хіть обопільна 1191] Тісно сплела, зазнають, поєднавшися, спільної муки. 1192] На роздоріжжі собаки, бува, розлучитися прагнуть 1193] І пориваються в різні боки з усіх сил, але як же 1194] Міцно застрягли вони в нерозривних тенетах Венери! 1195] То чи пішли б на таке, якби втіх не чекали взаємних, 1196] Що завести в западню і тримати пов'язаних можуть? 1197] Отже, я ще раз кажу: насолода в любові - взаємна. 1198] А при змішанні насіння, одначе, коли випадково 1199] Над чоловічим у мить якусь верх бере сім'я жіноче,- 1200] Схожий до матері плід з материнського визріє сім'я; 1201] Схожий до батька - дасть батьківське сім'я; хоч бачимо часто 1202] Діток, що риси в собі поєднали і матері, й батька,- 1203] Ріст їм дали, отже, кров материнська і батьківське тіло: 1204] Збуджене, видно, по всіх своїх органах вістрям Венери, 1205] Сім'я опливлось, обопільним пойняте, однаковим палом, 1206] Ні подолать, ні подоланим буть ні одне тут не може. 1207] Ну, а буває не раз і таке, що дитина з обличчя 1208] Дуже подібна до діда свого чи до прадіда навіть. 1209] Цке через те, що батьки в своїм тілі приховують часто 1210] Різноманітних начатків багато в їх суміші різній, 1211] Що з роду в рід поколіннями йдуть од найдальшого предка. 1212] Так і повторює волею випадку в дітях Венера 1213] Предків: то вираз обличчя, то голосу барви й волосся: 1214] Певне насіння потрібне й для цього не менше, скажімо, 1215] Ніж для самого лиця, ніж для тіла та органів інших. 1216] Батьківське сім'я, завваж, часом дівчинку може зродити, 1217] А з материнського - тіло хлоп'яче не раз виникає. 1218] Завжди-бо, що народилось,- постало з двоякого сім'я. 1219] Ну, а подібність до батька чи неньки залежить від того, 1220] Звідки взяло воно більше, тому-то й пізнати неважко, 1221] Чи народилось хлоп'я, чи жіноча пробилася парость. 1222] І не з веління безсмертних у когось посів дітородний 1223] Забрано, щоб не назвали його любі дітки ніколи 1224] Батьком, щоби звікував він свій вік у безплідній любові. 1225] Більшість так думає, тож, невеселі, жертовною кров'ю 1226] Зрошують вівтарі, щедрі дарунки складають у храмі, 1227] Щоб завагітніли, рясно запліднені, їхні дружини. 1228] Марно богів непокоять, однак, віщунам докучають: 1229] Плоду нема в них тому, що їх сім'я або вже занадто 1230] Згусле, або, навпаки,- і розріджене, й плинне надміру. 1231] Плинне - тому, що до місця належного не прилягає, 1232] Тут же спливає - і все, не дає зародитися плоду; 1233] Надто густому - розгону бракує, не так воно легко, 1234] Як це потрібно було б, виривається, тож рівномірно 1235] Годі проникнуть йому, куди треба, або ж ледве-ледве, 1236] Хоч і проникне в те місце, з жіночим єднається сім'ям. 1237] Видно, що тут, як ніде, відповідність потрібна взаємна. 1238] Той може легше одну запліднити; від цього скоріше 1239] Інша дитя понесе в своїм лоні, вагітною стане. 1240] Дуже багато жінок, не один раз виходивши заміж, 1241] Діток не мали, аж поки не трапивсь такий, від якого 1242] Плід понесли, збагатившись, нарешті, потомством солодким. 1243] І чоловіки, яким, хоч і плідні жінки були їхні, 1244] Не дарували дітей, брали інших, підхожих для себе, 1245] Щоби похилий свій вік молодим укріпить поколінням. 1246] Ось як багато це значить, щоб сім'я мішалось із сім'ям 1247] Саме таким, що стає дітородним у тому єднанні. 1248] Сім'я пливке до густого підходить, густе - до пливкого. 1249] Дуже велику вагу має, що споживати ми звикли: 1250] Їжа одна робить сім'я густим, а від іншої може 1251] Рідшим ставати воно або й зовсім таки пропадати. 1252] Немаловажним так само є те, в який спосіб солодкій 1253] Втісі віддатися: є така думка, наприклад, що жінка 1254] Легше заходить у тяж, коли четвероногих і звірів 1255] Звичай наслідує, бо ж у місця відповідні спливає 1256] Сім'я, коли в неї груди опущені й підняті стегна. 1257] Звабливих рухів жінкам аж ніяк не потрібно робити: 1258] Лиш заважає собі завагітніти та, що принадним 1259] Порухом тіла розпалює хіть чоловіка й тим самим 1260] Із розімлілого тіла тугий в них вихоплює струмінь: 1261] Цим борозну мимохіть вибиває з прямої дороги 1262] Плуга, а сімені плин од належного місця відводить. 1263] Рухатись так передбачливі звикли хитрунки-повії, 1264] Щоб і нечасто вагітними бути й коханням до того ж 1265] Тоншу, ніж дома жінки, небуденну давать насолоду. 1266] Нашим дружинам мистецтво таке, певна річ, непотрібне. 1267] Втім, не боги, не Венерині стріли призводять до того, 1268] Що й невродлива, бува, полюбитися будь-кому може: 1269] Часто своїми хорошими вчинками, ніжністю вдачі, 1270] Вмінням доглянути тіло своє, поведінкою, врешті, 1271] До співжиття їй вдається тебе поступово схилити. 1272] А перегодом любов - тут заслуга вже звички - приходить. 1273] Бо й непомітний удар, аби тільки повторювавсь мірно, 1274] Змусить податися будь-яку річ із перебігом часу. 1275] Не помічав ти хіба, як на камінь вода по краплині 1276] Падає часто, і хай за роки, а проб'є-таки й камінь?
Книга п’ята 1] Хто б мав у грудях натхнення таке, що зумів би укласти 2] Пісню, яка відкриттям дорівняла б настільки великим? 3] Хто ж би то словом аж так володів, що належно б уславив 4] Подиву гідні заслуги того, хто лишив нам у спадок 5] Неоціненні скарби - свого духу величні здобутки? 6] З тих, які смертним наділені тілом,- ніхто, на мій погляд. 7] Бо, якщо мову вести відповідно до величі вчення,- 8] Богом він був, благородний мій Меммію, богом, бо вперше 9] Винайшов ту настанову життєву, що їй ми сьогодні 10] Мудрості ймення дали. Бо, знання собі взявши в підмогу, 11] Він із такої похмурої пітьми, з такої негоди 12] Вивів життя і таким його спокоєм дивним осяяв! 13] Інші зрівняй з тим дари, нам богами неначебто дані: 14] Кажуть; Церера навчила людей працювати на ниві, 15] А з виногрона вичавлювать сік заохотив їх Лібер; 16] Хоч і без цього тривало б життя: ще й тепер є племена - 17] Йде така чутка,- які без дарів тих на світі вікують. 18] Ну, а без чистого серця людині не звідати щастя. 19] Богом тим паче вважати нам личить того, чиє вчення, 20] Серед великих народів знаходячи й нині пошану, 21] Душі людей і життєвими втіхами, й спокоєм ніжить. 22] Може, здається тобі, що Гераклові подвиги мають 23] Більшу вагу? Якщо так,- ти аж надто далекий од правди: 24] Чим нам сьогодні грозила б, наприклад, Немейського лева 25] Паща роззявлена? Що нам Аркадський кабан би вподіяв? 26] Крітський бик чи страшний був би нам, а чи Лерни погибель - 27] Гідра, що повні отрути круг неї звиваються змії? 28] Що проти нас Геріон - трьох грудей його сила потрійна, 29] Що вогнедишні зробити б могли Діомеда-фракійця 30] Коні жахні у підніжжях Ісмару та долах Бістонських? 31] Чи Стімфалійські птахи нам настільки нашкодили б нині? 32] Та й злотосяйних плодів гесперидських зажерливий сторож, 33] Той, що зірких не склепляє очей, що обвився довкола 34] Стовбура тілом незмірним своїм, яке б зло учинив нам 35] Ген біля хвиль Океану суворих, де крайній Атланта 36] Берег, куди не йде з наших ніхто, не насмілиться й варвар? 37] Так і всі інші подолані чудиська - й навіть якщо б їх 38] Не подолали,-чи шкоди могли б нам живими завдати? 39] Думаю, ні: хижаками всілякими й нині повсюди 40] Наша земля аж кишить, переповнена трепетним жахом,- 41] По чагарях, у проваллях гірських та глибоких дібровах. 42] Йти нам туди чи не йти,- це від нас переважно залежить. 43] А не очистимо серця свого,- скільки бід мимоволі, 44] Скільки страшних небезпек накликатимеш вічно на себе! 45] Що тільки нас не з'їдає тоді: ненастанні турботи - 46] Пристрастей темні плоди - і страхи, їх супутники вірні! 47] Ну, а зухвалість, а гордість, а скупість хіба не спроможні 48] Нам затруїти життя? Ну, а розкіш, до праці зневага? 49] Хто ж ті страхіття не зброєю,- словом приборкавши, вигнав 50] Геть із людської душі, чи не гідний він, щоб до богів ми 51] Зарахували його, чи хвали не вдостоївсь такої? 52] Та й про безсмертних він передусім із натхненням не меншим 53] Думку високу свою не одну вмів чудово подати 54] І таємниці речей - всю природу їх - нам одслонити. 55] Йду я слідами його, в таємниці природи вникаю, 56] Вчу, як і він, що є певна умова, з якою приходять 57] Речі на світ, що тривать вони можуть лише в її межах: 58] Часу могутніх законів ніщо розірвати не в силі. 59] Тут відкриття ми зробили насамперед щодо природи 60] Духу: він також є тілом; воно ж народитися мусить, 61] А, народившись,- не може неторкнутим вічно тривати. 62] Це, кажу ще раз, примарні подоби вві сні нам турбують 63] Розум, коли ніби бачимо тих, що з життям розлучились. 64] Нам залишилось тепер - це підказує хід міркування - 65] Викласти думку про те, що і світ весь - із смертного тіла, 66] І довести водночас, що з народження взяв він початок. 67] Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись 68] Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце, 69] Й місяць кулястий; які із землі повиходили потім 70] Різні створіння; які ж - не могли народитись ніколи. 71] Як почало спілкуватися плем'я людське між собою 72] Мовами різними, давши речам усім назви окремі; 73] Як у серця їм закрався настирливий перед богами 74] Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі 75] Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ. 76] Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа 77] Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом, 78] Що між землею і небом вони по своєму бажанню 79] Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку, 80] 3 тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі; 81] Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють. 82] Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно, 83] Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому 84] Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі, 85] Що відбуваються над головою, в просторах ефіру; 86] От і звертаються знов до старого, як світ, забобону: 87] Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм - 88] Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись, 89] Що - неспроможне; яку мають речі окреслену силу, 90] Врешті,- як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання. 91] Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше. 92] Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо: 93] Три за природою різні тіла, не подібні до себе, 94] Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння - 95] Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття, 96] Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда. 97] Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка 98] Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння 99] Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко. 100] Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі, 101] А показати - досяжним для зору зробити не можеш, 102] Ні для руки, хоч це - гідна довір'я найбільшого стежка, 103] Що навпростець до грудей,- до вмістилища духу провадить. 104] Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні 105] Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко, 106] Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати,- 107] Доля - якщо за кермом вона - хай береже нас од цього, 108] Замість події слова нехай краще нас переконають, 109] Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може. 110] Та перед тим, як почну віщування тобі подавати, 111] І правдомовніші значно, й святіші, ніж їх прорікає 112] Піфія з Феба триніжника під дорогим йому лавром, 113] Я підбадьорю тебе не одним іще словом розумним, 114] Щоб не гадав ти в тугій забобону гнуздечці, що сонце, 115] Небо, і море, й земля, і сузір'я небесні, і місяць 116] Вічно триватимуть, мовби наділені тілом безсмертним; 117] Щоб не подумав, що кару жахливу, як давні Гіганти, 118] Мусять і ті понести, за провину, ні з чим не зрівнянну, 119] Хто посягнув на підвалини світу безбожним ученням, 120] Навіть на сонця промінного блиск- погасить його хоче, 121] Смертною зважившись мовою заплямувати безсмертне. 122] Все це, про що тут ідеться, одначе, настільки далеке 123] Від божества і настільки не гідне з богами рівнятись, 124] Бути в числі їх, що радше поможе створить нам уявний 125] Образ того, що без жодних чуттів і без рухів життєвих, 126] Бо й неможливо, щоб духу природа й живе розуміння 127] З будь-яким тілом могли поєднатися: так, не буває 128] В небі дерев, а в глибинах морських не збираються хмари; 129] В полі не можуть водитися риб косяки лусконосні; 130] Крові в рослинах нема, не добудеш із каменя соку. 131] Твердо встановлено, де що рости має й перебувати. 132] Так от і духу природа без тіла, сама, ні зродитись, 133] Ні протривати без крові, без жил ані миті не може. 134] Та якби навіть могла,- сила духу тоді неодмінно 135] Чи в голові, чи то в плечах, чи десь аж у п'ятах шукала б 136] Місця собі, виникаючи в будь-якім закутку тіла, 137] Все ж у людині б лишалась тій самій, у тій же судині. 138] Ну, а якщо в нашім тілі є певне, окреслене місце, 139] Де, видається, рости й розвиватися можуть окремо 140] Дух і душа, то тим паче відкинути мусимо думку, 141] Що поза цілістю тіла, живої позбавлені форми, 142] Десь чи то в скибі пухкої землі, чи в огненному сонці, 143] Чи у воді існувать вони можуть, чи в дальнім ефірі. 144] Отже, чуттям наділяти божественним речі ті годі: 145] Місця-бо в них для душі, яка б їх оживила, немає. 146] Вірити смішно й у те, що в якомусь із закутів світу,- 147] Де б не було це,- в безсмертних богів є священні оселі: 148] Надто субтильна природа богів - не сягнути до неї 149] Нашим чуттям, та й для розуму, бачиться, ледве доступна. 150] Ще ж, коли дотику рук уникає і поштовхів ззовні, 151] Значить, і з тим їй не дано стикатись, що ми дотикаєм: 152] Що не досяжне для дотику,- те й дотикатись не може. 153] Тим-то й оселі богів одрізнятись від наших повинні 154] Тонкістю передусім, що властива природі безсмертних. 155] Твердження те трохи згодом детальніше я обгрунтую. 156] Ну, а вважати, що гідну захоплення світобудову 157] Людям на втіху безсмертні звели, що за витвір цей дивний 158] Наша хвала їм належить і дяка, що вся ця споруда 159] Буде стояти в віках, як і нині,- тривка, несмертельна, 160] Що величезним гріхом було б,- те, що за промислом давнім 161] Роду людському боги вготували для вічного вжитку, 162] Якось по-своєму перетлумачити, зрушити з місця, 163] Чи на словах уверх дном намірятися перевернути,- 164] Всі такі твердження, Меммію, скільки їх не нагромаджуй,- 165] Безум, та й годі. Подумай-но тільки: чи вічно блаженним 166] І невмирущим богам так потрібна була б наша вдячність, 167] Щоб ради нас вони бралися раптом до діла якогось? 168] Що ж то нового могло б заманити їх, щоб, занехавши 169] Всю безтурботність свою, переміни собі забажали? 170] Бо ж утішатись новим може той лиш, погодься, котрому 171] Шкоди старе завдало; але хто не зазнав у минулім 172] Жодної прикрості, в кого життя безпечально спливає, 173] Що в ньому потяг такий до нового б могло пробудити? 174] І чи було б нині злом для нас те, якби ми не родились? 175] Може, тяглося життя наше в темряві, сповненій смутку, 176] Ще перед тим, як заблисло речей родотворне начало? 177] Звісно, прийшовши на світ, за життя ми хапаємось цупко, 178] Поки тримає нас, вабить усіх насолода ласкава. 179] Хто ж не проймався жагою життя і кому не судилось 180] Бути одним із живих,- чи жалітиме, що не родився? 181] Звідки, нарешті, взяли б усевишні зразок для будови 182] Світу всього, звідкіля про людей в них поняття б запало, 183] Щоб уявлять собі й знати могли, що бажають робити? 184] Звідки були б їм відомі властивості первісних тілець - 185] Те, на що здатні вони, свій порядок міняючи завжди 186] Й лад, якщо творчості прикладу б не подавала природа? 187] Бо, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні 188] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками, 189] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки, 190] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові 191] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити. 192] Дива тут, отже, нема, що дійшли вони ось до такого 193] Розташування й до рухів таких, що приводять у дію 194] Світобудову - сукупність речей в їх обнові постійній. 195] Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця,- 196] Закономірності неба вивчаючи й інших чимало 197] Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався, 198] ІТ1,о не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних 199] Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу. 200] Передусім - із просторів усіх, що під неба огромом, 201] Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра, 202] Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі, 203] Врешті - моря, що так широко край відділяють од краю. 204] Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних 205] І вогнедишна жара, й холоднечі морозної натиск. 206] Що під ріллю залишилося,- й те самовільно природа 207] Терням покрила би геть, але тут їй оперлась людина: 208] Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично 209] Брилу тверду, й, борозну ведучи, наляга на чепіги. 210] Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби, 211] Не готували б ми кожного разу землі для посіву,- 212] То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру. 213] Й навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба 214] Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє,- 215] Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно 216] З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже, 217] То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля. 218] Ну, а всілякого роду людині ворожого звір'я, 219] Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю, 220] Нащо годує природа й ростить? І чому пори року 221] Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає? 222] А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег 223] Після негоди, лежить на землі - безпорадне та голе, 224] Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона 225] До берегів осяйних його силою вирве природа. 226] От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини: 227] Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій! 228] Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом 229] Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно, 230] Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла, 231] Й одягу їм добирати не треба до різних пір року. 232] Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих, 233] Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне 234] їм постачає земля і природа - майстриня удатна. 235] Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога, 236] Й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання, 237] З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала,- 238] Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла, 239] Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу. 240] Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле 241] Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто,- 242] Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим 243] І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини 244] Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті, 245] Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу 246] Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година. 247] Ти не подумай, однак, що поквапно тлумачити хочу 248] Все на свій лад, коли землю й вогонь уважаю тілами 249] Смертними й не сумніваюсь, що згинуть вода і повітря, 250] Щоб зародитися знов і поволі рости-прибувати. 251] Передусім та частина землі, яку сонце промінням 252] Палить весь час і ногами витоптує люд метушливий, 253] Хмари пилюки щодня видихає; вітри ж буревійні 254] Широко тут же її по всьому розвівають повітрі; 255] Злива почасти з собою бере, розмиваючи скиби, 256] Та й береги розмиває ріка течією гризькою. 257] Втім, усе те, що поживу з землі бере, їй в свою чергу 258] Борг оддає. А що певним є те, що земля всеплодюща - 259] Мати всього й водночас для речей усіх - спільна могила, 260] Тож і маліє, і зросту доходить свого час од часу. 261] Врешті, що море, джерела та ріки новою водою 262] Повняться завжди, що в річищі хвиля біжить незупинно,- 263] Слів не потрібно, либонь, бо ж немало великих потоків 264] Бачимо скрізь. Але, звісно, й волога на кожному кроці 265] Втрат зазнає, тому в цілому - надміру вод не буває: 266] То невгамовні вітри, по рівниннім гуляючи морі, 267] Піну збивають, що тане, розщеплена сонця промінням; 268] То проникає повсюди під землю частина вологи, 269] Гіркість лишаючи, сіль по дорозі й, проціджена, знову 270] До незчисленних збігається витоків, а відтіля вже, 271] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає 272] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила. 273] Зараз окремо скажу про повітря, що склад свого тіла 274] Повністю змінює безліч разів чи не кожної миті. 275] Завжди-бо, що від речей відділяється, все це впадає 276] У безбережжя повітряних плес, та якби в свою чергу 277] Не поповняло речей воно знов, не сприяло їх росту,- 278] Все б розчинилось давно, поступово повітрям би стало. 279] Та ненастанно з речей постає воно й знов потрапляє 280] В речі, бо все довкруги - у постійному, вічному плині. 281] Й сонця палке джерело, що з ефіру б'є світлом широким, 282] Щораз нове своє сяйво вихлюпує в обшири неба, 283] Що не хвилина - й воно навздогін шле за променем промінь. 284] Кожен-бо з променів тих, ледве зринувши,- гине відразу, 285] Лиш на якусь перешкоду натрапить він. Ось тобі доказ: 286] Тільки-но синява хмара почне пропливати під сонцем, 287] Перетинаючи спадистий шлях осяйному промінню,- 288] Тут його нижня - од хмар до землі - пропадає частина, 289] Й сунеться тінь по землі - невідступна супутниця тучі. 290] Речі, як бачиш, нове мусять завжди освітлення мати: 291] Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине; 292] Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі, 293] Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне. 294] Так і світильники - наші земні, так би мовити, зорі,- 295] Ті, що висять у хоромах, лампади або смолоскипи, 296] Що з миготливим вогнем найчорнішу поєднують сажу,- 297] Всі так же само спішать, із свого джерела почерпнувши, 298] Світло подати нове: незабарне за полум'ям інше 299] Полум'я йде - тому сяйвом усе рівномірно залито. 300] Ось як вогонь поривається тут же вогнем перекрити, 301] Миттю народженим,- той, що заледве заблиснувши,- гине! 302] Так от і сонце, слід думати, й місяць, і зорі небесні 303] Щораз нове навздогін одне одному кидають світло: 304] Щойно народжений - зараз же мусить загинути промінь. 305] Тож не подумай, що вічні світила ті й недоторканні. 306] Врешті, поглянь, чи не кришиться й камінь під натиском часу? 307] Може, не падають вежі стрімкі, не руйнуються скелі, 308] Не розпадаються храми святі і безсмертних подоби,- 309] А божество не відсуне межі, що накреслила доля 310] Кожній споруді, супроти законів природи не піде? 311] Так і пониклі мужів монументи хіба не послужать 312] Доказом певним того, що й на них насувається старість? 313] Чи з верхогір'їв, бува, одлупившись, не котяться брили, 314] Що не могли вже опертись - не вічності, ні,- а якомусь 315] Відтинку часу? Адже не гриміли б, нараз одірвавшись, 316] Ген по крутизні, якби споконвіку було Їм під силу 317] Стійко терпіти все, те, що несуть їм роки незчисленні. 318] Глянь і на те, що над нами довкіл у широких обіймах 319] Землю тримає. Якщо воно справді народжує з себе 320] Все, як то деякі твердять, і все, що віджило, приймає,- 321] З тіла й воно, отже, складене смертного, що народилось. 322] Бо ж усе те, що ростить інші речі, їх живить собою,- 323] Мусить маліти; а в себе приймаючи знов,- одживлятись. 324] Далі. Коли б і земля наша, й небо не мали початку, 325] Тобто народження, лиш існували весь час, то чому ж то 326] Інших подій оспівати не бралися й інші поети 327] Ще до війни проти Фів чи до того, як Троя упала? 328] Де б могло подвигів стільки подітися? Слава героїв,- 329] Стільки ж було їх! - чому не квітує в піснях вікопомних? 330] Ні! Моя думка така, що цей світ ще не втратив своєї 331] Свіжості, він ще новий, і не так то давно зародився. 332] Ось чому все ще сягають вершин усілякі мистецтва, 333] Все ще росте їх число; в мореплавстві, наприклад, чимало 334] Нині досягнень; чимало мелодій ще творять музики. 335] Врешті, й природа речей, її лад - нещодавно відкриті, 336] Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу 337] Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті. 338] Ну, а якщо в тебе думка така, що й раніш було все це, 339] Тільки загинули в буйній пожежі людські покоління, 340] Чи зруйнувались міста, коли світ аж до дна сколихнувся, 341] Чи, від постійних дощів повиходивши з річищ, бурливі 342] Хвилі пішли по землі, всі поселення вкрили собою,- 343] Маєш іще один доказ того, коли так було справді, 344] Що таки мусять і небо, й земля з ним дійти до загину. 345] Бо, коли стільки страшних небезпек і нещасть потрясає 346] Всю цю сукупність речей, то під поштовхом дещо сильнішим - 347] Далекосяжно впаде вона, в купу руїн обернувшись. 348] Так ми й свою помічаємо смертність, коли починають 349] Нам допікати хвороби ті ж самі, що й інших чимало 350] 3 їх допомогою зарахувала до мертвих природа. 351] Що ж залишається протягом вічності, те або мусить 352] Бути дебелим і непроникним, щоб ніщо не здолало 353] Силою в нього пробитися, геть розірвавши при тому 354] Тісно поєднані в ньому частини; такої природи - 355] Первісні тільця матерії (всі щодо них міркування 356] Вище я виклав) або ще й таке може вічно тривати, 357] Що від ударів захищене будь-яких; це - порожнеча: 358] Бо недіткненна вона, й жоден поштовх її не турбує. 359] Врешті, й таке незнищенним є, що вколо себе не має 360] Місця, куди б воно, порозпадавшись, могло розійтися. 361] Ось чому вічною є всіх речей найповніша сукупність: 362] Ніде розсипатись їй; нема й тіл, що на неї з розгону 363] Впасти б могли і могутнім ударом усе роздробити. 364] Та не з суцільного, я вже вказав на це, складена тіла 365] Світу природа: вміщають-бо речі в собі й порожнечу. 366] Світ - не порожнява, отже, й тіла в ньому є, котрі можуть 367] Будь-коли, десь у безмежжях усесвіту збившись докупи, 368] Всю цю сукупність речей крутежем повалити шаленим 369] Чи якусь іншу накликать на нього біду непоправну. 370] Досить же простору вільного є і в незмірній глибіні 371] Місця, де стінам великого світу було б куди впасти. 372] Врешті, й від іншого можуть вони повалитись удару. 373] Ні для землі не зачинена, отже, загибелі брама, 374] Ні для безоднявих вод, ні для неба всього, ні для сонця,- 375] Зяє, мов паща страшна, їх поглинути завжди готова. 376] Тож неминуче доходимо висновку: все це так само 377] Зродженим мусило бути колись, бо що складене з тіла 378] Смертного, те б не могло споконвіку до нашої днини 379] Опір чинить руйнівній неосяжного часу потузі. 380] Врешті, якщо в заповзятих боях елементи могутні 381] Світу війну нечестиву провадять одні проти одних,- 382] Чи не здається тобі, що колись таки мусить настати 383] Край тій борні затяжній, коли сонце й жара, припустімо, 384] Візьмуть над водами верх, геть усю поспивавши вологу? 385] Саме цього вони прагнуть весь час, але все ще намарно: 386] Ріки настільки потужно пливуть, із безодняви моря 387] Сил набувають таких, що грозять увесь світ затопити,- 388] Годі, однак, бо, шмагаючи море, змітають із нього 389] Воду вітри; розпорошує променем - сонце ефірне. 390] От вони й певні того, що раніше сухим усе зроблять, 391] Ніж остаточно здійснити задумане зможе волога. 392] Так от із рівним завзяттям віками ведуть вони вперту 393] За володіння над світом війну; один раз переможцем 394] Був у війні тій вогонь; один раз - повідає переказ,- 395] Де тільки слались поля, там вода якийсь час мала владу. 396] Верх взяв огонь, не одне спопеливши, коли Фаетона 397] По бездоріжжі всім небом і землями сонячних коней 398] Сила рвучка поривала наосліп, аж батько всевладний, 399] Гнівом тоді спалахнувши бурхливо, скарав Фаетона, 400] Що на велике наваживсь піти: повалив його з коней, 401] Громом ударивши раптом, на землю. Назустріч падінню 402] Виступив Феб, і зумів підхопити світильник одвічний 403] Світу всього, запрягти в колісницю сполоханих коней, 404] Все на свій шлях навернути нарешті, до рук взявши віжки. 405] Ось що про це сповіщають нам еллінів давні поети. 406] Ну, але правди тут, як не милуйсь ними, годі шукати: 407] Полум'я буде тоді переможним, коли його тілець 408] Від безконечного часу згромадиться дуже багато; 409] Міць його потім, піддавшись іще якійсь іншій потузі, 410] Слабне, або таки спалює все язиком загребущим. 411] Кажуть, так само й вода, піднімаючись вище та вище, 412] Багатолюдних поселень та міст затопила чимало. 413] Згодом, коли відтіснило щось інше ту силу хвилясту, 414] Що зародилась і зросту доходила в безмірах часу, 415] Тут же вляглися дощі, повернулися в ложе потоки. 416] В спосіб який із матерії звалища згодом постали 417] Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану, 418] Сонця і місяця біг коловий,- тобі викладу зараз. 419] Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум 420] Первісні тільця речей не довів до належного ладу, 421] Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать, 422] Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні 423] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками, 424] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки, 425] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові 426] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити,- 427] Ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі, 428] Всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі, 429] Врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко 430] Може таким ось великим речам до життя дати поштовх: 431] Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням. 432] Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний 433] Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу, 434] Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря, 435] Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині. 436] Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось 437] Із елементів - усякого роду начатків, чий нелад - 438] Відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки, 439] Різні шляхи - каламутили їх, до боїв спонукали, 440] Бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність, 441] Не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись, 442] Ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи. 443] Що було різне в тій масі,- розбіглось потому; подібне, 444] Врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу - 445] Члени його почали вирізнятись, частини великі 446] Розподілились: небес височінь - од землі віддалилась, 447] Море - окремо лягло, щоб свої мала межі волога; 448] Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі. 449] Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця, 450] Що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися 451] Десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли. 452] І, що тісніше збивались докупи, то збільшим напором 453] Геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць 454] Виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу. 455] Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало 456] Й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має. 457] Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим 458] І до незмірних високостей злинув ефір вогненосний, 459] Інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою. 460] Так це приблизно було, як ото при ранковій годині 461] Бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах 462] Сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово. 463] Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера, 464] Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка. 465] Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись, 466] Заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне. 467] Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний 468] Мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі 469] В напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі 470] Він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх. 471] Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце, 472] Що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно 473] Крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний, 474] Бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти, 475] І не настільки легкі, щоби ген у високість майнути. 476] Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу, 477] Звершують біг коловий - всеосяжного світу частини. 478] Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому - 479] В русі, щось інше тоді може в повному спокої бути. 480] Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом,- 481] Де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова,- 482] Наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася, 483] І з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали 484] Промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками 485] Мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн, 486] Щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім, 487] То все рясніше з глибин її тіла виходив солоний 488] Піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини; 489] То все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями 490] 3 неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах 491] Неба хороми ясні населяли що раз, то густіше. 492] Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору 493] Високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі, 494] Як і земля, водночас - перейти в одностайну долину. 495] Так набула рівноваги земля, поступово зробившись 496] Тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу 497] Важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче. 498] Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний - 499] Все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте, 500] Та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший 501] І найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився; 502] Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним,- 503] Хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії, 504] Хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні,- 505] Сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці. 506] Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом, 507] Понт нам підказує - море, що всю неосяжну сукупність 508] Вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність. 509] Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла. 510] От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна,- 511] Значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря, 512] Що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні. 513] Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому 514] Котяться вічного світу блискучі зірки; або інший, 515] Нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну, 516] Як течія річкова,- крутить колесом із черпаками. 517] Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне, 518] Ковзають тільки світила по ньому - ряхтючі сузір'я, 519] Може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає 520] Виходу - крутиться все, й водночас пориває з собою 521] Інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана; 522] Може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув 523] Ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю 524] Линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі, 525] Тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують. 526] Що тут є правдою - стільки-бо діє причин у цім світі,- 527] Важко сказать, але що відбувається й може відбутись 528] В різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах 529] Всесвіту,- викласти хочу, а також - численні причини 530] Рруху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі. 531] З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина, 532] Що спонукає до руху зірки, та її визначати 533] Важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком. 534] Щоб посередині світу всього пробувать у спокої, 535] Мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати 536] Власну вагу й мати іншу якусь під собою природу, 537] Що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним 538] Обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує. 539] Тим-то земля - не тягар для повітря, не тисне на нього, 540] Як і на будь-кого з нас - наші члени: як шиї, скажімо, 541] Не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті, 542] Ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї. 543] 1 навпаки: що накинуто ззовні,- найменша дрібниця 544] Видатись може для нас вантажем непомірне великим. 545] Ось як важливо враховувать кожної речі спроможність. 546] Отже, земля - не чужинка якась, що прибилась раптово 547] Хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі. 548] Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась,- 549] Певна частина його, як от нашого тіла частини. 550] Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому, 551] Тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця, 552] Що неможливим було б, якби наша земля не стикалась 553] Із повітряними світу частинами, з небом високим. 554] Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні 555] Небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине. 556] Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло, 557] Хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша 558] Саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине? 559] Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло, 560] Як не душі, що керує всіма його членами, сила? 561] То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа, 562] Навіть тонка, поєднавшись із тілом важким,- як повітря, 563] З'єднане з тілом землі, сила духу - із тілом людини? 564] Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим 565] Бути не може, ніж зорові нашому він видається, 566] Бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали, 567] Звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару,- 568] Простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить 569] Віддаль - не стане-бо він через неї дрібнішим для ока. 570] Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця, 571] Йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола, 572] Значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця 573] Й розміри саме такі, як у нього - ні більші, ні менші. 574] Й місяць,- чи то він позиченим сяйвом освітлює землю, 575] Чи таки з власного тіла своє випромінює світло,- 576] Так чи інакше - пливе він у небі нітрохи не більший, 577] Ніж видається він нам відсіля і сприймається зором. 578] Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря, 579] Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить 580] І нечітким. Ну, а місяць - виразні весь час нам являє 581] Обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси: 582] Саме такі в нього виміри й контури бути повинні 583] Там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються. 584] Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями 585] Мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях,- 586] Поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній,- 587] Ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший 588] В міру віддалення змінюють іноді обриси й форму,- 589] Можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі, 590] На волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші. 591] Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке, 592] Може такими довкіл розливатись потоками світла, 593] Що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість, 594] Весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе. 595] Бо може буть, що у світі всьому лиш одне це, єдине, 596] Широко б'є джерело, раз у раз викидаючи в простір 597] Сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки 598] Сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди 599] Сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік. 600] Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок 601] Широко живить луги й навіть поле заводнити може? 602] Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться 603] Й мовби само палахкоче повітря, коли припустити, 604] Що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись 605] Полум'ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує, 606] Як і колосся, й солома не раз,- досить іскри одної,- 607] Тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю. 608] Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево, 609] Мовби вповите вогнем - недосяжним для нашого ока 610] Роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок, 611] Що жароносну собою примножують променів силу. 612] Годі одне дать пояснення вірне й просте щодо руху 613] Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх 614] До Козерога, що на зимовім повороті, й потому - 615] Знову прямує назад, аж до риси найвищої,- Рака; 616] І - щодо місяця: як за дванадцяту року частину 617] Коло накреслить таке, що за рік оббіжить його - сонце? 618] Явищ тих, ще раз кажу,- не звести до простої причини. 619] Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі 620] Виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславивсь. 621] Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше 622] В рух коловий може втягувать силою вихор небесний. 623] Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність, 624] І не така вже у нього могутність; ось так поступово 625] Сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду. 626] Значно-бо нижче біжать, ніж сузір'я високі, вогненні. 627] Місяць - тим паче: що нижча дорога, якою біжить він, 628] Що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба, 629] То йому важче з сузір'ями верхніми біг свій рівняти. 630] І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця, 631] Мчить він у небі, то легше сузір'ям, які вколо нього, 632] І наздогнати його, й залишити далеко позаду. 633] От і здається, що він ті сузір'я весь час доганяє, 634] Швидший од них, а насправді вони повертають до нього. 635] Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних 636] Мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують: 637] Сонце від літніх сузір'їв одна з них могла б одганяти 638] Й до повороту вести зимового, де холод іскриться; 639] Друга - відкинувши знову од синявих тіней морозу, 640] До жароносних вела б його смуг, до сузір'їв пекучих. 641] Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі, 642] Довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих, 643] Теж то в одну течію потрапляють, то знову ж - у другу. 644] Не помічаєш хіба? - Протилежними гнані вітрами, 645] Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми - верхні. 646] То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам, 647] По колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти? 648] Ніч налягає на землі понурим огромом своєї 649] Тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши 650] Неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце,- 651] І розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало 652] В товщі повітря,- або й під землею ним рухає сила 653] Ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею. 654] Так і Матута простором ефірним о певній годині 655] Світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму 656] Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову, 657] Шле свої промені сонце вперед,- щоб од них запалився 658] Весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями 659] Звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок,- 660] Зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце. 661] Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться, 662] Видно вогні, розпорошені ген у високостях неба, 663] Що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом. 664] Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати, 665] Що жароносне насіння в одну лиш, означену пору 666] Може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно. 667] Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки 668] В певний, окреслений час: покриваються квітом дерева 669] Саме в окреслений час і в окреслений час - одцвітають. 670] Так от і зуби не будь-коли - в певній порі випадати 671] Змушує вік, і м'якому пушку засіватись на лицях 672] Теж лише в пору велить, і м'якій бороді - пробиватись. 673] А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари - 674] Чи не якусь мають певну, догідну для них пору року? 675] Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими 676] Й речі такими ж були від утворення світу, то й нині 677] Йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку. 678] Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими - ночі, 679] І навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту - ночі, 680] Значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею, 681] Це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі 682] Й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту: 683] Що з одного її боку відрізало, те докладає - 684] До протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить, 685] Поки сягне того знака небесного, де всього року 686] Вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі. 687] Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня, 688] Сонце,- віддалене рівно від пунктів обох поворотних 689] Через положення певне всього зореносного кола, 690] Де воно, біг свій змикаючи, порами року чергує, 691] Світлом косим осяває земні й повітряні простори; 692] Так це принаймні пояснюють ті, хто, розмітивши небо, 693] Знаки на нього наніс, мов оздоби, в чіткому порядку. 694] Тут ще можливе й таке, що місцями - повітря густіше, 695] От і тремтить під землею, приглушена, сонця пожежа,- 696] Все не вдається їй полум'ям буйно зметнутись до сходу, 697] Ось чому в межах зими так забарливо тягнуться ночі, 698] Поки не визирне день у вінку на чолі променистім. 699] Далі й таке може бути, що при чергуванні пір року 700] Звикли вогні чи повільніше трохи, чи швидше спливатись, 701] І через те - мабуть, є доля правди в припущенні тому - 702] Сонце зринає постійно з окреслених місць небосхилу. 703] Місяця блиск може бути від сонця, що світить на нього, 704] Й те відображене світло щодня він до нашого зору 705] Більше звертає, весь час оддаляючись мірно від сонця, 706] Аж, обернувшись до нього лицем, заясніє уповні 707] Й захід його запримітить напроти - при сході своєму. 708] А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу 709] Світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця 710] Знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола. 711] Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць - кулястий, 712] Що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця. 713] Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом, 714] Котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі: 715] З ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі 716] Все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому 717] Видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла. 718] Ще ж може місяць, як м'яч, обертатись, в одній половині 719] Сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю, 720] Обриси - форми свої - щораз інші він нам виявляє, 721] Поки до наших очей не поверне тієї поверхні, 722] Що, заполонена жаром палким, випромінює світло. 723] Потім, помалу назад обертаючись, він забирає 724] З-перед очей світлоносну частину кулястої маси. 725] Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку 726] Інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити, 727] Що як одне, так і друге пояснення - правдоподібні, 728] Бо ж і не видно, чому саме це, а не те - вірогідне. 729] Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі 730] Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно, 731] В певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі 732] Місця б не міг уступати новому, який народився? - 733] Важко припущення те заперечити чимось, тим паче, 734] Що так багато всього виникать може в певнім порядку: 735] Йде ось Весна; побіч неї - Венера ступає; крилатий 736] Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові - Флора, 737] Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно 738] Квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним. 739] Далі - посушливий день і супутниця літа - Церера, 740] Вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви; 741] Потім - осіння пора; з нею Вакх іде - Евгіус-Еван. 742] Потім - ще й інші надходять негоди й вітри буревійні: 743] Громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє, 744] Далі - на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла, 745] Робить зима; і Мороз їй услід уже дзвонить зубами. 746] Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має 747] Місяць і час,- щоб заникнути знову, якщо доокола 748] Саме в свій час так багато всього появлятися може? 749] Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно 750] Й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ. 751] Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло, 752] Поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі, 753] Темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню, 754] То хіба інше якесь, що позбавлене власного світла, 755] Тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б? 756] Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати 757] Жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє, 758] Ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній, 759] Подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь? 760] Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла 761] Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою 762] Здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну,- 763] То чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти 764] Тіло або пропливати ще вище - над сонячним колом, 765] Перетинаючи всі його промені й світла потоки? 766] Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом, 767] То чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті 768] Світу частини, що власним вогням його надто ворожі? 769] Ну, а тепер, коли я з'ясував уже, як виникають 770] Явища різні в блакитних просторах великого світу, 771] Так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи 772] Можемо знати,- яка ними рухає сила й причина,- 773] Як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово 774] Пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши 775] Очі свої, а потому, їх широко знову розкривши, 776] Все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим,- 777] До молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої, 778] Щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла 779] Зважилась вивести - дати в опіку вітрам перемінним. 780] Спершу всілякими травами буйно земля повкривала 781] Пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим: 782] Замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом, 783] Далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру, 784] Вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму. 785] Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю 786] Чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють, 787] Так і земля молода понесла на собі тоді гперше 788] Трави й кущі, а вже потім - істот умирущих поріддя 789] Виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах. 790] Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може, 791] Ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння. 792] Отже, лишається дати землі нашій - Матері - ймення 793] По справедливості, бо ж із землі все живе народилось. 794] Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка, 795] Зроджена там із дощу і вологої палкості сонця. 796] Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле, 797] Бо на землі молодій визрівало під юним ефіром. 798] Передусім усілякі птахи, все їх плем'я пернате 799] Яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали, 800] Як і тепер ще цикади самі покидають улітку 801] Круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи. 802] Тут і вмирущих людей покоління земля породила, 803] Грунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло. 804] Де тільки місце догідне траплялось,- на кожному кроці, 805] В землю пустивши коріння, росли материнські утроби. 806] Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята, 807] Прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути,- 808] Тут же до них поспішала звернути дбайлива природа 809] Пори землі, проливати із жил усіх повних веліла 810] До молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки, 811] Щойно на світ немовля приведе,- молоком найсолодшим 812] Повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає. 813] Покорм давала земля, теплота - заміняла повивач, 814] Замість постелі - трава під дитиною слалася м'яко. 815] Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав, 816] Ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа: 817] Все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу. 818] Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім'я материнське 819] Носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила, 820] Й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало, 821] Що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих 822] Різноманітної форми в повітряні вивела плеса. 823] Ну, а що межі якісь у тій плідності мусила мати, 824] То, наче жінка, яка вже в літах,- перестала родити. 825] З часом-бо змін зазнає всього світу велика будова: 826] Все перейти має із одного стану в інший; собою 827] Не залишається довго ніщо: все мандрує постійно, 828] Все перетворює, все видозмінює творча природа. 829] Робиться дряхлим одне, западає, старіючи, в неміч; 830] Інше натомість - росте, виринає до обріїв світла. 831] Так перемінює час, пливучи ненастанно, природу 832] Світу всього; з одного стану в інший земля переходить; 833] Може,- чого не могла; що могла колись,- нині не може. 834] Навіть потвор тоді безліч усяких земля намагалась 835] Вивести з лона свого, дивовижних обличчям і тілом: 836] То чоловіко-жінок, ні одній не належних, ні другій 837] Статі, або звироднілих, без ніг та без рук, чи, скажімо, 838] Темних, позбавлених зору, й німих, які рота не мали, 839] Врешті, й таких, що їм геть усі члени докупи зрослися,- 840] Ні до роботи не здатні були, ні рухнутися навіть, 841] Щоб небезпеки уникнути чи дотягтись до поживи. 842] Й інших подібного роду страховищ, почвар наплодила, 843] Та надаремно: продовжити рід не дала їм природа, 844] Тож не змогли досягнути жаданого розквіту віку, 845] Ні підшукати харчів собі, ні поєднатись любов'ю. 846] Отже, як бачимо, збіг багатьох мусить бути обставин, 847] Щоб закріпитись могла в поколіннях наступних істота: 848] Спершу - щоб їжа була, потім - вільні дороги, що ними 849] З членів послаблених мало би змогу спливатись насіння. 850] Ще ж мусять органи буть відповідні, щоб самки з самцями 851] Втіх зазнавати взаємних могли, коли зійдуться разом. 852] Тож багатьом тоді видам істот довелося покинуть 853] Обрії світла: в потомстві своїм не змогли повторитись. 854] Ну, а хто й досі, як бачим, повітря живлюще вдихає, 855] Ті чи то хитрість, чи м'язів потугу, чи швидкість, нарешті, 856] Передають з роду в рід - запоруку свого існування. 857] Є ще немало й таких, що корисними нам були чимось, 858] От вони й вижили, взяті колись під опіку людини. 859] Сила - для левів рятунком була і для хижого звіра. 860] Оленю прудкість його прислужилася, лисові - хитрість. 861] А легкосонних порода собак, що серця мають вірні, 862] Як і міцне, що від в'ючних тварин повиводилось, плем'я, 863] З ними й овець руноносних отари, й рогата худоба - 864] Все під рукою людини привчилося, Меммію, жити. 865] Від хижаків утікаючи геть, вони. їжі шукали 866] Мирної, щоб без великих зусиль добувать її вдосталь. 867] От ми й годуємо їх - за користь, що людині приносять. 868] Інші, котрим не вділила природа можливостей жодних 869] Ні для життя самостійного, ні, щоб корисними ставши 870] Хоч у якійсь мірі нам, заслужити собі на прожиток 871] І на збереження власного роду під захистом нашим,- 872] Жертвами падали - здобич легка життєздатніших звірів - 873] Так і не скинувши пут, що на долю їм випали, поки 874] Не привела до загибелі все їх поріддя природа. 875] От лиш кентаврів таки не було. Не могло бути й інших 876] Тілом подвійних істот і двояких стосовно природи, 877] Що різнорідні в собі сполучивши частини, здолали б 878] Їх між собою погодити, збити в одне щось, єдине. 879] Це, видається мені, й тугодум би зумів осягнути. 880] Доста трьох років, скажімо,- і кінь буде в розквіті віку; 881] Хлопцеві - мало цього: і трирічним не раз уночі він, 882] Сонний, шукає грудей материнських, де покорм солодкий. 883] Щойно тоді, коли кінь, западаючи з часом у старість, 884] Силу втрачає, і вже йому віку лишається обмаль,- 885] Щойно тоді, хлопчакам засіваючи лиця рум'яні, 886] Перший пушок їх весною втішає і розквітом віку. 887] Отже, не вір, коли хтось тобі скаже, що сім'я людини 888] І тяглового коня, поєднавшись, кентаврів давало. 889] Рівно ж і Скілл не було - напівриб, що тіла їх до того ж 890] Люті собаки довкіл обвивали, ні ще там якихось 891] Чудиськ, що в них несумісні ми бачимо тіла частини, 892] Бо ні цвісти водночас, ні вбиватися в силу не можуть, 893] Ні поступово втрачати її, коли старість надходить, 894] Ні перейматись любов'ю однаково, ні щодо вдачі 895] Схожими бути, та й різна пожива тілам їх корисна. 896] Так на цикуті стада бородаті, як бачити можна, 897] Легко нагулюють жир; для людини ж вона - смертоносна. 898] Врешті, якщо пожирає вогонь навіть тіло рудого 899] Лева і будь-яку іншу породу істот, що повсюди, 900] Складені з плоті та крові, свої покоління чергують,- 901] Як може бути таке, що потрійна в єдиному тілі: 902] Спереду - лев, ззаду - змій, посередині,- власне. Химера 903] Пащею грізний, убивчий вогонь із нутра видихає? 904] Хто ж уявляє собі, що земля, молода ще, й недавнє 905] Небо створити могли ось такі дивовижні істоти, 906] Той, лиш на ту новизну раз у раз покликаючись тупо, 907] Ще не одне із такої ж муки поспішить намолоти: 908] Скаже, наприклад, що чистим тоді хвилювалися ріки 909] Золотом, а самоцвітами - рясно вкривались дерева, 910] Що від народження люди, мовляв, досягали такого 911] Зросту, що й море могли переходити вбрід, а руками - 912] Над головою небесний намет без труда обертати. 913] Досить, щоправда, насіння речей всіх роїлось у грунті 914] В пору, коли починала земля видавати створіння, 915] Тільки ж ніщо нам не вкаже на те, що могли б у ту пору 916] Змішані різні родитись істоти, в собі несумісні 917] Члени збиваючи, бо ж і тепер, хоч земля ще не вбога 918] На чагарі, на пашню, і на трави всілякого виду,- 919] Все це не може, однак, у безладнім єднанні родитись: 920] Кожна з речей колію має власну; закони природи, 921] Що не візьми,- береже й поза межі свої не виходить. 922] Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно, 923] Значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло. 924] Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі, 925] Жили та м'язи, та нерви служили їм теж відповідні. 926] Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди 927] Їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга. 928] Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі,- 929] З місця на місце той люд переходив подібно до звіра. 930] Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий, 931] В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому, 932] Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу 933] Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати. 934] Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю 935] Поле родило,- були задоволені тими дарами. 936] їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили 937] Ситним харчем, потім - ягоди ті, що ти бачиш узимку, 938] Як паленіють вони на суничнику великопліднім,- 939] Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато. 940] Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився 941] Для нещасливого племені смертних на грубу поживу. 942] Спраглого - ждали струмки, зазивали річки повноводі, 943] Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі 944] Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко. 945] Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли 946] В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела, 947] То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі, 948] Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим, 949] То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі. 950] Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра 951] Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку,- 952] По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились; 953] А буревій перестріне чи злива,- у зарості дикі 954] Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду. 955] Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними 956] Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм. 957] Що пощастило комусь роздобути,- собі брав одразу, 958] Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе. 959] Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера: 960] То самовільно жінки віддавались, то їх повергало 961] Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна, 962] То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші. 963] Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу, 964] Звір'я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали, 965] Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку. 966] Над багатьма брали верх, і лиш деяких - остерігались. 967] Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу, 968] Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались, 969] Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались. 970] Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим 971] Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку,- 972] Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу, 973] Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця. 974] Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним, 975] Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло. 976] Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись, 977] Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно 978] Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає. 979] Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні 980] Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим. 981] Вигнані геть із житла свого, з-під кам'яного склепіння,- 982] Тільки-но з'явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні,- 983] Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали 984] Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям. 985] Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих 986] Серед ридань покидало життя - його світло солодке. 987] З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи 988] Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий, 989] Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров'ю 990] Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу. 991] Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі,- 992] Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани, 993] Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав, 994] Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках, 995] Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани. 996] Не пропадало зате тисячами військового люду 997] Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря 998] Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден. 999] Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало 1000] В шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер: 1001] Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло 1002] Хвилями звабно,- нікого, проте, не могло заманити,- 1003] Ще не відоме людині було мореплавство зухвале. 1004] їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті 1005] Зморене тіло; сьогодні воно - в пересиченні тоне. 1006] Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту, 1007] Нині - й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує. 1008] Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури, 1009] Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком 1010] Жінку в'язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні, 1011] Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя,- 1012] М'якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово: 1013] Вже не так легко людина могла просто неба терпіти 1014] Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим. 1015] Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось 1016] Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки. 1017] Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати 1018] Стали добра,- не хотілось нікому покривдженим бути. 1019] Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших: 1020] І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно 1021] Знати давали, що слабших жаліти - таки справедливо. 1022] Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння 1023] Серед людей, але більшість із них - договір шанувала, 1024] В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати - 1025] Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши. 1026] Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа 1027] Змусила; назви речам - необхідність сама підшукала. 1028] Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова, 1029] До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається: 1030] Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею, 1031] Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї. 1032] От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він 1033] Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу. 1034] Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів, 1035] Хоч не прорізались ікла закривлені,- при небезпеці 1036] Шкіряться, лапками б'ють, норовлять, ще беззубі, вкусити. 1037] Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила: 1038] Ледве опірене - вже порятунку пташа в них шукає. 1039] Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі 1040] Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився,- 1041] Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати 1042] Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови,- 1043] Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору. 1044] Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово,- 1045] Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття 1046] Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати, 1047] Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці? 1048] Втім, не зумів би один - багатьох одночасно схилити 1049] Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати 1050] Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова, 1051] Що та до чого... Вони ж анізащо б тоді не хотіли 1052] Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки 1053] Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті: 1054] Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих, 1055] Голосом і язиком володіючи, дав поступово 1056] Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих? 1057] Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра 1058] Звикли за різних умов подавать неоднакові звуки: 1059] Страх одчувають чи біль, а чи втіху - по голосу видно. 1060] В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитись можна: 1061] Ось, коли лютих молоських собак щось почне дратувати, 1062] Й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі, 1063] їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого 1064] Гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря. 1065] Ну, а коли язиком раз од разу щенят своїх лижуть 1066] Чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять 1067] Зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові, 1068] То скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома 1069] їх під замком залишають самими, або коли, биті, 1070] З-під батога пориваються геть, завиваючи з болю. 1071] Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі 1072] Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку, 1073] Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм, 1074] Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як - на щось інше 1075] Голос дзвінкий подає, гарячкове здригаючись тілом? 1076] Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті - 1077] Чайки, шуліки, орлани,- коли понад морем ширяють, 1078] їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній, 1079] То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше, 1080] Ніж коли здобич беруть чи як іноді б'ються за неї. 1081] Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий 1082] Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні, 1083] Й воронів зграї,- коли, за повір'ям, дощі накликають, 1084] Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть. 1085] Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають, 1086] Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі, 1087] То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли 1088] Люди стільком неподібним речам дати назви окремі? 1089] Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього,- 1090] Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше 1091] Блискавка; саме від неї пішло всяке полум'я світом. 1092] Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім 1093] Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний. 1094] Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте 1095] Дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур, 1096] От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко 1097] Там, де гілля між собою і стовбури труться високі, 1098] Полум'я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться. 1099] Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути. 1100] Ну, а варити й на полум'ї грубу пом'якшувать їжу 1101] Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий 1102] Промінь, чого б на полях не торкалися,- роблять ніжнішим 1103] І, що не день,- залучившись вогнем, відкриттями новими 1104] їжу і спосіб життя почали повертати на краще 1105] Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом. 1106] Далі й міста почали владарі будувать, і твердині, 1107] Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба. 1108] Потім родючі поля і худобу взялися ділити 1109] Між усіма - відповідно до розуму, вроди та сили. 1110] Врода велику вагу тоді мала, та й сила - не меншу. 1111] Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите; 1112] Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних,- 1113] За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почті 1114] Йдуть не якісь хиряки-слабодухи, а мужні та ставні. 1115] Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим,- 1116] Той за найбільше багатство вважає життя,- хоча скромне, 1117] Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків. 1118] Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти 1119] Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу, 1120] Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя. 1121] Марні надіїї Одні перед одних, спинаючись вище 1122] Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе: 1123] Хай і сягне хто самої вершини,- його там нерідко 1124] Заздрість, мов блискавка, б'є, щоб у темний занурити Тартар 1125] Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає: 1126] Де тільки виступить щось,- у те вона й мітить, вогненна. 1127] Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись, 1128] Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити. 1129] Хай собі, потом і кров'ю спливаючи, трудяться марно 1130] Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу. 1131] З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі 1132] В них - од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть. 1133] Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде. 1134] Вбиті були владарі - й величавість колишня престолів,- 1135] Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали; 1136] Славна окраса чола володарського, зрошена кров'ю,- 1137] Вже під ногами юрби за великою плакала честю: 1138] Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли. 1139] Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив: 1140] Кожен до почестей рвавсь, а тоді - до верховної влади. 1141] Виборну владу створити тут декому спало на думку, 1142] Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались. 1143] Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством, 1144] Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно 1145] Визнав закон і з вузькими погодився межами права. 1146] Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві, 1147] Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні, 1148] От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля. 1149] Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить: 1150] Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда, 1151] Бо, звідкіля вони вийшли,- до того й вертаються потім. 1152] Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе, 1153] Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру. 1154] Хай від богів і від роду людського приховує злочин, 1155] Де запорука того, що це вік таємницею буде? - 1156] Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі - 1157] Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці,- 1158] Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин. 1159] Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося 1160] Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів 1161] І встановились обряди священні, які так розкішно 1162] Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих; 1163] Також - відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає 1164] Смертних нові будувати святині по цілому світу 1165] Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись,- 1166] Нам не так важко знайти й пояснити належно словами. 1167] Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих 1168] Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних 1169] Постаті; часто - вві сні дивувались їх силі та зросту. 1170] І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні 1171] Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо, 1172] Як подобає богам - ясносяйним із виду, могутнім. 1173] Вічним життям іще їх наділяли, незмінна-бо завжди 1174] Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же. 1175] Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли, 1176] То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись. 1177] А недосяжно щасливими їх через те називали, 1178] Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив. 1179] Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні 1180] Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка. 1181] Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі 1182] Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року, 1183] Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того. 1184] Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити,- 1185] Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує. 1186] Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі: 1187] Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць, 1188] Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки, 1189] Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні, 1190] Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії, 1191] І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти. 1192] О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи, 1193] Явища ті - приписати богам, наділити їх гнівом!.. 1194] Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких 1195] Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам! 1196] Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш, 1197] Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш, 1198] Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благальне 1199] Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник 1200] Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок,- 1201] Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи. 1202] Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні 1203] Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм, 1204] І коли думка полине дорогами місяця й сонця,- 1205] Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудил, 1206] Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає: 1207] Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність, 1208] Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи? 1209] От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум: 1210] Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане 1211] День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда 1212] Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск; 1213] Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати, 1214] Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними, 1215] Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо? 1216] Ну, а кому від раптового остраху перед богами 1217] Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться 1218] Від громового удару земля, опалившись, а небом 1219] Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю? 1220] Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні 1221] Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере їх 1222] Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні 1223] Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари? 1224] А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі, 1225] Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах 1226] Із легіонами збройними враз, бойовими слонами, 1227] Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить, 1228] Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні? 1229] Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто, 1230] Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті. 1231] Так усі задуми смертного люду прихована сила 1232] Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири 1233] Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними. 1234] Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись, 1235] Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням,- 1236] Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі 1237] Не поважають себе - визнають, що одні лиш безсмертні 1238] Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність? 1239] Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо; 1240] 3 ними - срібло ваговите й білястого олова сила; 1241] Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих, 1242] Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок, 1243] Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили 1244] Вогнище,- ворогу шлях наміряючись ним перетяти, 1245] Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали 1246] Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища, 1247] Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати, 1248] Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали, 1249] Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета. 1250] 3 чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум*яний, 1251] Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших 1252] Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю,- 1253] Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу 1254] Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши, 1255] Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали 1256] Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки, 1257] То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском; 1258] Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків - 1259] Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився. 1260] От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок, 1261] Будь-яку форму надати йому і зробити подібним 1262] До будь-якої з речей; куючи,- довести до такої 1263] Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки 1264] Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати, 1265] Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини, 1266] В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити. 1267] Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше 1268] Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді. 1269] Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась, 1270] Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі. 1271] Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб, 1272] Золото,- завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя. 1273] Мідь лежить - нині; найвища для золота випала почесть. 1274] Так от міняється доля речей всіх із обігом часу: 1275] Що було вчора в ціні,- під ногами валяється нині, 1276] Далі щось інше виходить із темної смуги погорди; 1277] Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають, 1278] Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних. 1279] Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко, 1280] Меммію, як і коли його люди відкрили для себе. 1281] Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби, 1282] І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки. 1283] Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі, 1284] Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню; 1285] Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток: 1286] М'якша в обробці вона, та й запасів її значно більше. 1287] Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали 1288] Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі, 1289] Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду 1290] Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала. 1291] Та поступово почав появлятися меч із заліза, 1292] Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну. 1293] В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись. 1294] Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо. 1295] Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій, 1296] Правою - вільно мечем міг орудувать; щойно потому 1297] На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя. 1298] Дещо пізніше - впрягали четвірку, і вже не звичайну 1299] Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату. 1300] Далі й потвор змієруких - луканських волів, що на спині 1301] Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали, 1302] Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах. 1303] Так одне з одного стала породжувать чорна незгода 1304] Все, що наводило жах на загони військового люду: 1305] Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось. 1306] Так залучити й биків намагались до ратної справи, 1307] На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали, 1308] І наймогутніших левів попереду гнали до бою 1309] Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі, 1310] Що вгамувати могли і на прив'язі втримати звірів, 1311] Та надарма: роз'ярілі, у натовпі, в розпалі битви 1312] Не розбирали, де свій, де чужий,- підминали й кінноту, 1313] Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви; 1314] Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней, 1315] Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати. 1316] Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону, 1317] То на зустрічного воїна - кігті в обличчя впивали, 1318] То, набігаючи ззаду раптово,- свого чи чужого 1319] Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті 1320] Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні. 1321] Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх; 1322] Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу, 1323] Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю. 1324] Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же; 1325] Кров'ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки; 1326] Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших. 1327] Коні то кидались вбік - од зубів, од закривлених іклів, 1328] То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами, 1329] Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили - 1330] Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко. 1331] І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали 1332] Свійськими,- розгарячилися в ході кривавої битви 1333] Посеред галасу, ран, сум'яття, серед жаху та втечі, 1334] Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги: 1335] Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі, 1336] Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом, 1337] Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони. 1338] Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди 1339] Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого 1340] Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати. 1341] Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних, 1342] Що й виникали на різній основі, таке відбувалось, 1343] Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу. 1344] Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки 1345] Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати 1346] Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має. 1347] Зшитий із шкури спочатку, потому лиш - тканий був одя 1348] Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне: 1349] Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя - 1350] Човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої? 1351] Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа 1352] Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий 1353] І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний. 1354] З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям, 1355] Повністю в руки жіночі надумав його передати, 1356] Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці, 1357] Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі. 1358] Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа, 1359] Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині: 1360] Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі, 1361] Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну. 1362] Так зародилася думка бросток до гілля прививати 1363] Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі. 1364] Так і почавсь обробіток землі - дорогої всім ниви; 1365] І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток, 1366] То появлялося більше солодкості в дикому плоді. 1367] Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай 1368] Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало 1369] Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви 1370] Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли 1371] Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно, 1372] По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах, 1373] Як ото нині, поглянь, різнобарв'я милує нам око: 1374] Солодкоплідні сади виділяються в полі латками, 1375] А довкруги - все у кущиках ягідних, мов у віночку. 1376] Спершу птахів голоси переливні людина вустами 1377] Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва 1378] Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати. 1379] Тихо зефір в очереті посвистував - перший учитель 1380] Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки. 1381] Звук додавався до звуку - й озвалась і солодко й сумно 1382] Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали, 1383] Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах, 1384] На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля. 1385] Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали, 1386] Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині. 1387] Часто, гуртом на травиці м'якій безтурботно прилігши 1388] Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе, 1389] Скромними коштами солодко й любо вони спочивали, 1390] Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року 1391] Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна. 1392] Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки 1393] Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза. 1394] Тут і веселість - пустунка вигадлива - їм повеліла 1395] Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів 1396] І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити 1397] Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою. 1398] Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві,- 1399] Все новиною було, через те й видавалось чудовим. 1400] Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті: 1401] Пісню виводив на різні лади, випробовував голос 1402] Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою; 1403] Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають. 1404] Нині - збагачено ритмами пісню, одначе від того 1405] Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній 1406] Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом: 1407] Що під руками в нас,- поки милішого ми не пізнали,- 1408] Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне. 1409] Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім 1410] Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші. 1411] Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє 1412] Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите. 1413] Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем, 1414] Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила, 1415] Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше; 1416] Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров'ю, 1417] Люті напасники все ж не могли скористатися нею. 1418] Шкури, як бачиш,- тоді, а золото й пурпур - сьогодні 1419] Спокою людям усе не дають, до війни спонукають. 1420] Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша: 1421] Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі; 1422] Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння, 1423] Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним, 1424] Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу? 1425] Так ото рід наш людський у даремній з'їдається праці, 1426] Все своє куце життя на турботи пусті витрачає 1427] Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить, 1428] Як і межі, до якої тривать може втіха правдива. 1429] От що помалу життя наше вивело в море відкрите, 1430] І розколихані хвилі війни із глибин піднялися. 1431] Втім, озираючи неба намет в обертальному русі, 1432] Світу два сторожі: сонце і місяць - дарителі сяйва - 1433] Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою, 1434] Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року. 1435] Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень; 1436] Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли; 1437] Море - вітрилами вже зацвіло, а міста між собою, 1438] Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи, 1439] Як пам'ятливі співці почали прославляти діяння 1440] Віку свого; незадовго до того й письмо появилось. 1441] Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу, 1442] Давню добу,- хіба розум на слід випадково скерує. 1443] Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі, 1444] Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки, 1445] Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду: 1446] Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори - 1447] Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий 1448] Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно. 1449] Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу 1450] Винахід кожен, а розум людський - додає йому блиску. 1451] Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша, 1452] Поки вершини майстерності вперто сягає людина.
Книга шоста 1] Вперше посів плодоносний нещасному роду людському 2] В давноминулі часи подали славнойменні Афіни, 3] .Людям поліпшили побут, життя, встановили закони, 4] Вперше й розраду солодку вмирущим вони дарували, 5] Мужа зродивши, котрий, .завдяки небуденному хисту, 6] Все пояснив, проливаючи з уст своїх мову правдиву. 7] Хоч і помер він,- поширена здавна божественна слава 8] Дивних його відкриттів до небес підняла його нині. 9] Бо, спостерігши, що смертні собі здобули поступово 10] Майже все те, що від них вимагають потреби щоденні, 11] Й певним, наскільки можливо, зробили своє існування, 12] Що і в багатствах купаються, мають і почесті, й славу, 13] Ставши при владі, й гордяться дітей своїх іменем добрим, 14] Та попри те неспокійно на серці в них навіть удома, 15] Й душу і вдень і вночі розтривожує страх невідступний, 16] До божевільного гніву доводячи їх час од часу,- 17] Він зрозумів, що у посуді справа, що зло йде від нього: 18] Все, що потрапить іззовні туди, найкорисніше навіть,- 19] Тут же всередині, в посуді тім, починає псуватись. 20] Може, побачив, що посуд надтріснутий і протікає, 21] Тож не наповниться більше по вінця, а може, помітив, 22] Що неприємним проймається присмаком, наче брудниться, 23] Те, що брудних дотикається стінок; в усякому разі, 24] Вперше він серце людське правдомовним ученням очистив: 25] Межі виразні страхам і бажанням накресливши, виклав, 26] Що таке вище добро, до якого прямуємо,- стежку 27] Нам найкоротшу вказав, що нас вивести може до нього 28] Не манівцями петлястими,- рівно вона пролягає. 29] Очі відкрив нам на зло, що немовби літає між людом; 30] Вияснив, як воно може по-різному нас досягати,- 31] Чи з необхідності, що від природи йде, чи випадково. 32] Двері вказав, звідки можемо кожну біду перестріти. 33] Зміг довести, що вмирущі здебільшого марно здіймають 34] Рій осоружних турбот і погідність душі каламутять. 35] Як ото діти бояться, бува, серед темної ночі 36] Хтозна-чого, все тремтять, так і ми серед білої днини, 37] Хоч і дорослі, тривожимось тим, що, повір, не страшніше, 38] Ніж усе те, чого ждуть серед ночі, здригаючись, діти. 39] Значить, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні 40] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли, 41] Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд. 42] Отже, снуватиму вже до кінця свого задуму нитку. 43] Вище я виклав тобі, що вмируща - і світоспоруда, 44] Що й небосхил осяйний з нарожденного виникнув тіла; 45] Вияснив, що відбувається, що - відбуватися мусить. 46] Далі - все інше готуйся сприйняти, якщо ми з тобою 47] Мали сміливість таку - на високу зійти колісницю. 48] * * * 49] Буйні бушують вітри, потім тиша довкіл залягає. 50] Все, що було,- відшумівши, в новому обличчі постало. 51] Втім, усі явища - ті, що на небі вмирущі їх бачать 52] І на землі, відчуваючи дивний неспокій при тому, 53] Дух їм постійно пригноблюють з остраху перед богами, 54] Падати ницьма велять, бо причин не досліджують люди,- 55] От вони й змушені речі всі владі богів доручати, 56] Вірячи в те, що всевишні природою, світом керують. 57] Годі їм, ще раз кажу, зазирнуть у причини тих явищ, 58] Тим-то вважають, що все відбувається з волі безсмертних. 59] Ба, навіть ті, хто збагнув, що богам не відомі турботи, 60] Все-таки часом, не сходячи з дива, звідкіль у природі 61] Весь цей розмірений лад,- особливо, коли вони глянуть, 62] Що відбувається над головою - в ефірнім безмежжі,- 63] Знову, спіткнувшись об страх, у старе марновірство впадають 64] І визнають, що є владарі грізні, і вірять, нещасні, 65] В їх необмежену силу: не знають-бо, що народитись 66] Може на світ, а що - ні, яка змога кінцева присутня 67] Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі. 68] Так і блукають вони манівцями, не бачачи правди. 69] Тож, як від цього не звільниш душі, не відкинеш далеко 70] Думку, що, спокій порушивши свій, зайнялися безсмертні 71] Справами, їх недостойними, то за зневагу блаженних 72] Сам же поплатишся, й не через те, що пошкодити можна 73] Силі найвищій богів, їх до помсти страшної схилити,- 74] Вб'єш собі в голову, що, пробуваючи в спокої повнім, 75] Чують не раз у собі клекотіння великого гніву, 76] От і не ступиш із серцем погідним у храми священні, 77] Як і тих образів, що напливають од постатей божих 78] І про божественні форми виразну дають нам уяву, 79] Не віддзеркалить твоєї душі похвильоване плесо. 80] Як тоді житимеш,- це, далебі, здогадатись неважко. 81] Пошуки правди - лиш це відігнать од нас може далеко 82] Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав,- 83] Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати 84] Віршем: насамперед - щодо порядку та рухів на небі; 85] Далі - негоди, вогні блискавичні пора б оспівати: 86] Що викликають вони, від якої причини походять, 87] Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши, 88] Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула, 89] І в який бік подалась; як у місце закрите проникла, 90] Як, господинею там побувавши, забралась потому. 91] Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть, 92] От і вважають, що все відбувається з божої волі. 93] Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси,- 94] Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо, 95] Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних, 96] Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним. 97] Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться,- 98] Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі 99] Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних: 100] З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт, 101] А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться, 102] То голосніше відтіль насувається грому двигтіння. 103] Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом 104] Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки 105] Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки. 106] Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же 107] Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись, 108] Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного. 109] Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу, 110] Як у великих театрах часами - напнута тканина, 111] Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси. 112] Іноді ж, вітром раптовим розірвана,- несамовито 113] Б'ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття. 114] Далі такий іще звук можна чути під час громовиці, 115] Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить 116] Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі. 117] Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари 118] Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками, 119] Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху 120] Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже, 121] Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні. 122] Деколи - все довкруги од потужного рокоту грому 123] Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні, 124] Валяться світоспоруди великої стіни могутні. 125] Це через те, що всередину хмари вриваються раптом 126] Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї, 127] Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу 128] Роблять у ній, а краї, оболонку,- збивають щільніше; 129] Та, хоч би як ущільнилась,- під натиском сил буревійних, 130] Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче. 131] Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька, 132] Тріскає, хоч і малий, та з великс-ю силою звуку. 133] Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару, 134] Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами 135] Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі; 136] Так озивається й ліс на пориви північного вітру: 137] Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском. 138] Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару, 139] Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі. 140] Що може там його сила вподіяти,- бачимо добре 141] 3 того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно: 142] Махом одним вириває з корінням дуби височенні. 143] Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз 144] І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна 145] Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче. 146] Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці 147] Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата,- 148] Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно; 149] Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому, 150] Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду. 151] Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього, 152] Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим; 153] Так верхогір'ям, де лавр кучерявиться, полум'я піде 154] Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане, 155] Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром, 156] Як палахка і нев'януча зелень Дельфійського Феба. 157] Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу 158] Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою, 159] Бо, коли вітер зіб'є їх докупи,- в тіснинах раптово 160] Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом. 161] Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі 162] Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє 163] Камінь на камінь або на залізо - і зблискує миттю 164] Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле. 165] Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором 166] Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше 167] Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати. 168] Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба, 169] Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну: 170] Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине 171] Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом 172] Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає, 173] З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх. 174] Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю 175] Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом. 176] Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище, 177] Вітер завихрений щільною робить її оболонку 178] Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше 179] Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо, 180] Від обертання шаленого плавиться з олова куля. 181] Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару, 182] То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском, 183] Вирвалось - от і мигтять тоді ламані стріли вогненні; 184] Далі - гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить, 185] Ніж блискавичного образ вогню - до очей наших зору. 186] Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом 187] Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших. 188] Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше 189] Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним: 190] Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих 191] Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари? 192] Часом побачиш, як густо вони вповивають високі 193] Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів'їв,- 194] І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить. 195] Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя: 196] Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти 197] Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря, 198] Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали 199] В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі, 200] Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах: 201] Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням 202] Іскри - начатки вогню - добувають із хмар; позбивавши 203] Іскри ті в полум'я, котять його у заглибини-печі, 204] Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари. 205] Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий 206] Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара 207] Мусить чимало начатків огню - його первісних тілець - 208] Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи, 209] То переважно вогненну, яскраву являє нам барву. 210] В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись 211] Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний? 212] Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи, 213] Стисне їх, місцем обмежить,- одразу насіння вогненне 214] Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум'яне. 215] Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари. 216] Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху 217] Подув легкий,- хоч-не-хоч випадало б із них те насіння, 218] Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі - 219] Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола. 220] Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати 221] Склад і природу його, то на все це на місці удару 222] Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах, 223] Тобто - ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру. 224] Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь 225] Може зухвало собі погулять і всередині дому. 226] Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів - щонайтонший, 227] Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа 228] Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане. 229] Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків, 230] Як голоси або крик - через мідь, через камінь суцільний, 231] І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє. 232] Під його дією, парою ставши, тікає відразу 233] З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола 234] Й наче розріджує посуду стінки летючого грому 235] Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє 236] Первісні тільця вина, розв'язавши стійкі їх сполуки. 237] Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся, 238] Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила 239] Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний. 240] Зараз же - те, в який спосіб він родиться, звідки у нього 241] Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може 242] Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки; 243] З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи; 244] Врешті,- вбивати людей і, де трапиться, класти худобу 245] Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити,- 246] Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго. 247] Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних, 248] І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини 249] Громом ніколи не б'є, ні з погожого неба - тим паче. 250] Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно, 251] Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі, 252] Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний 253] Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини. 254] Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче 255] Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає 256] І починає громами грозити похмура негода. 257] Та найчастіше на море сліпа насувається туча, 258] Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла, 259] Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну, 260] Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями 261] Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму, 262] Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає. 263] Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою, 264] Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю 265] Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару 266] Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям. 267] І не здолала б вона проливатись такими дощами, 268] Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки 269] Й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру. 270] В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то 271] Блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче. 272] Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні 273] Тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця 274] Мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння. 275] Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце, 276] Сам же витискує з них жароносних начатків багато 277] Й сам же з вогнем тих начатків єднається,- то виникає 278] Вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах, 279] Наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні. 280] Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він 281] Руху горить, або - через те, що з вогнем поєднався. 282] Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній 283] Поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий, 284] Хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві 285] Стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо. 286] Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби, зненацька 287] Тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю. 288] Далі - двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі 289] Грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного 290] Майже в усю широчінь грозова потрясається хмара. 291] Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням. 292] І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний, 293] Перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає. 294] Ось яка товща води проривається з буряним вітром 295] Серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів! 296] Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні, 297] Падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна, 298] Й тільки її розітне - виривається з неї вогненний 299] Вихор, що рідною мовою <громом» його називаєм. 300] Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне. 301] Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор, 302] Та поступово береться вогнем під час довгого лету. 303] Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки: 304] їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря. 305] З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті, 306] Перемішавшись, вогневі початок дають незабаром. 307] Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань, 308] Жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця 309] Грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні. 310] Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись, 311] Хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних 312] Визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили,- 313] Можуть із вітру самого прорватися жару частинки, 314] І рівночасно ж - із тіла того, що зазнало удару, 315] Як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом: 316] Хоч і холодну воно має силу,- не менше від того 317] Бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару. 318] Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна, 319] Лиш би природа її виявляла до полум'я схильність. 320] Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба, 321] Ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний: 322] Хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету,- 323] Все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить. 324] А блискавичність і сила стрімка громового удару 325] Й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість - 326] Наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі 327] Всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий. 328] Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари,- 329] Грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном, 330] Наче ядро кам'яне, що з потужної пущене пращі. 331] Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився, 332] Отже, природі такій протиставити щось не так легко: 333] Всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори, 334] Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу 335] Грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо. 336] Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно 337] Вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний,- 338] Швидкість його стає більшою вдвічі,- більшає, отже, 339] Грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво 340] Все на своєму шляху і летить, поривається далі. 341] Врешті, що довше триває порив,- усе швидше та швидше 342] Мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі, 343] Швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує: 344] Саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний 345] Вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий 346] Струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі. 347] Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму 348] Деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють. 349] Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе 350] Він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь. 351] Різні - й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться 352] З тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння. 353] Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому 354] Золото вмить закипа, бо та сила його - у найтонших, 355] Як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко 356] В будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно 357] Всі його тіла зв'язки, всі вузли розв'язати водночас. 358] Осінь - пора громовиць. Заряснілі зірками хороми 359] Неба то тут колихнуться, то там; воднораз - і земля вся. 360] Так - і тоді, коли провесна квітом сипне доокола. 361] Взимку-бо мало вогнів, а в жару - переважно безвітря. 362] Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі. 363] В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року 364] Всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини: 365] Бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку; 366] Хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому, 367] Щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній 368] Вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря. 369] Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи 370] Зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору, 371] Сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі. 372] Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу 373] Стрінеться,- осінню ми називаєм цю пору мінливу,- 374] Теж не обходиться без боротьби: між зимою - і літом. 375] Ось чому слід переломними ті пори року вважати. 376] Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають 377] І блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують, 378] Бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі: 379] Звідси - лапатий вогонь, відтіля - буревій дощовитий. 380] Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу 381] Бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях. 382] Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських, 383] Щоб угадати приховану волю безсмертних із того, 384] Звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця 385] Він завернув, або як у закрите приміщення вдерся, 386] Як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти, 387] Врешті,- яку нам біду несе грім, що так лунко б'є з неба. 388] Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні 389] Громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння 390] І, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну,- 391] То чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться, 392] Так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті 393] Грому вогонь видихав на сувору науку для смертних? 394] А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане, 395] В'ється не раз, хоч невинний, у полум'ї: вихор небесний 396] Мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває. 397] Ну, а чому з таким запалом часто в місця б'ють пустельні? 398] Може, боги у метанні вправляються, м'язи гартують? 399] Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли? 400] Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити, 401] Не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба 402] В землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно? 403] Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї 404] Сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути? 405] Ну, а навіщо б'є громом у море він? Чим завинили 406] Хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає? 407] Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару, 408] Чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже? 409] Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве 410] Звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу. 411] Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе? 412] Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає 413] В різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне,- 414] Що в одну мить розлягається часом ударів багато? 415] Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива 416] В різних околицях світу шумить об тій самій годині, 417] Значить, об тій же годині громів б'є повсюди багато. 418] Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві, 419] Пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує? 420] Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно, 421] Ба, ще й своїх не жаліє зображень - їх ранить ганебно? 422] Ну, а чому він місця переважно високі вражає, 423] Як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву? 424] І наостанку - продумавши все це, неважко збагнути 425] Явище те, що «престер» називається в греків доречно; 426] Дати пояснення, як він над морем з'являється зверху. 427] Справді ж, буває часами таке, що спускається з неба 428] В море неначебто стовп, і вода закипає круг нього, 429] Піниться хвиля під натиском вітру шаленої сили. 430] Суднам, що їх у відкритому морі застукав той вихор, 431] Важко доводиться: рідко яке з них біди не зазнає. 432] Так це буває тоді, коли, в хмару проникнувши, вітер 433] Вирватись відти не може ніяк, її тягне додолу, 434] Й та, набуваючи форми стовпа, опускається звільна 435] В море, немов кулаком і рукою хтось тисне на неї 436] Зверху і так аж до хвиль її всю розтягає, аж поки 437] Не продірявить її. Ось тоді й проривається в море 438] Вітер тугий, і страшну круговерть доокола зчиняє. 439] Бо, закрутившись над водами, смерч опускається нижче 440] І водночас пориває з собою податливу хмару. 441] Тільки з поверхнею моря зіткне її, мовби вагітну,- 442] Сам усім тілом нараз він у море пірнає, і тут же 443] Води бурлять навкруги, і клекочуть запінені хвилі. 444] Тут може бути й таке ще: з повітря собі настягавши 445] Досить часток, що з них твориться хмара, окутавшись ними, 446] Вихор із неба жене стрімголов, до престера подібний. 447] Тільки на землю впаде і розірветься,- вмить виригає 448] Бурю із себе незмірної сили і вітряні вири. 449] Ну, а що явища ті виникають у нас не так часто, 450] Й гори до того ж нам вид заступають, то їх найчастіше 451] Спостерігаємо в морі відкритому, в обширах неба. 452] Хмари ж небесні ростуть, коли тільця їх, мовби роями 453] Ген у високості вільно ширяючи, сходяться раптом 454] І, завдяки шорсткуватості, в'яжуться поміж собою, 455] Хоч і не цупко, достатньо, проте, щоби купи триматись. 456] Так невеликі спочатку зринають у небі хмарини; 457] Далі - й вони в свою чергу зростаються, й наче юрбою 458] Щораз тіснішою, ширшою сунуть, підхоплені вітром, 459] Поки не вдарить, нарешті, гроза - невгамовна і гнівна. 460] Спостерігаємо також, як гори, що ближче до неба, 461] То все густіше димлять, і що вище зметнулась вершина, 462] То непроглядніша мла жовтувата її сповиває. 463] Бо, коли щойно формуються хмари й для нашого зору 464] Ще не досяжні своєю прозорістю,- вітер тоді вже 465] Силою всіх їх жене до вершин щонайвищих у горах. 466] Ось через те поступово й зринають вони перед нами, 467] Наче в тісному гурті, і з тієї вершини, здається, 468] Пнуться все вище та вище вони - до самого ефіру. 469] Бо, де вершини - отам і вітри: це для нас очевидно 470] З досвіду і з відчуття, коли сходим на гори високі. 471] Безліч до того ж часток дощових піднімає природа 472] З моря поверхні, про що нам розвішаний край побережжя 473] Одяг посвідчить: вологу морську він у себе вбирає. 474] Звідси висновуй, що ростові хмар помагають чимало 475] Й випари ті, що від руху солоної хлані злітають, 476] Бо ж у прямому спорідненні - всі, які є тільки, води. 477] Ну, а, крім того, з річок і з самої землі час од часу, 478] Бачимо, пара струмує легка і клубочиться мряка, 479] Що догори, наче подих, злетівши, похмурою млою 480] Небо од краю й до краю захлюпують і поступово 481] Хмари утворюють там, угорі, поспливавшись докупи. 482] Ще й зореносний ефір, налягаючи зверху, ті хмари 483] Робить густішими, мов підшива ними синяву неба. 484] Може, й іззовні до наших небес потрапляє чимало 485] Тілець, з яких потім робляться хмари та мла перелітна. 486] Бо незміренне число тих начатків і справді безмежна 487] Світу всього глибина, як повчав я, вказавши, з якою 488] Швидкістю тільця летять і яку незбагненне велику 489] Можуть вони в одну мить подолати у всесвіті відстань. 490] Дива тут, отже, нема, що в короткому часі, буває, 491] Скопища хмар назбирає негода й, нависнувши зверху, 492] Обшири моря й землі сповиває імлою довкола. 493] Бо звідусіль, крізь усі, що в ефірі знаходяться, пори, 494] Через усі, так би мовити, дихальні отвори світу 495] Всім елементам і вхід забезпечено вільний, і вихід. 496] Ну, а тепер,- яким способом високо в хмарах волога 497] Може збиратись і як опісля вона звідти на землю 498] Рине дощем, поясню. Довести тобі мушу, по-перше, 499] Те, що насіння води, розпорошене, з хмарами разом 500] Від усіляких речей одділяється; так одночасно 501] Й тучі зростають, і та, що роїться у тучах, волога. 502] З тілом людським порівняй: адже з кров'ю росте воно, з потом, 503] Як і з рідинами різними разом, що в ньому кружляють. 504] Далі й морської вологи чимало вбирають у себе 505] Хмари, коли вони сунуть не раз понад водами низько 506] Й наче волочать по хвилях самих розкуйовджене руно. 507] Так і з річок та потоків усіх росяниста волога 508] Лине до хмар. А коли звідусіль угорі назбиралось 509] Надто багато насіння води,- набубнявілі хмари 510] Навперебій од тієї вологи звільнитися хочуть, 511] Передусім через те, що чолом до чола їх стикає 512] Вітер; та й інші, крім того, на них налягаючи, хмари 513] Важко пригнічують їх і пролитись дощем спонукають. 514] Далі й тоді, коли хмари од вітру мов ріднуть на небі 515] Чи розповзаються, вражені зверху ще й сонячним жаром, 516] Дощ, бува, піде сліпий, заряснівши, подібно до того, 517] Як ото крапає віск, над огнем розплавляючись хутко. 518] Злива ж буває тоді, коли дві поєднаються сили: 519] Хмар нагромаджених тиск, а до того ще й вітру потуга. 520] Довго триває сльота, і дощі ненастанні, тягучі 521] Ллють, коли цілі рої водяного насіння зберуться, 522] Хмари ж, одна поверх одної, щедрі на дощ, одна одну 523] Мов підганяючи, мчать без кінця, звідусіль напливають, 524] І, пересичена вкрай, всю вологу земля видихає. 525] Тут, коли сонце, в прогалину хмари зирнувши раптово, 526] Промінь на хмарі зіпре, що дощі розсіває напроти,- 527] На її темному тлі постає різнобарвна веселка. 528] Так і всі інші, що в небі ростуть, розвиваються в небі 529] Й там виникають, у хмарах, усі взагалі, що над нами, 530] Явища - сніг і вітри, градобій і морозистий іній, 531] І наймогутніший лід, який глибоко сковує води, 532] Мовби вуздечку, на ріки вдягаючи непосидющі,- 533] Все це, кажу, дуже легко збагнеш і побачиш у думці, 534] Як із тих явищ формується кожне й чому появитись 535] Мусить на світ, якщо зважиш на їх елементів природу. 536] Ну, а тепер - землетрусу пора дослідити причини. 537] Передусім усвідом собі добре, що й там, під землею, 538] Як на поверхні її, не одна є печера, де завжди 539] Свищуть вітри, є чимало озер, є затонів багато 540] В лоні землі, є провалля страшні та зруйновані скелі. 541] А під землі широченною спиною, треба вважати, 542] Темна річок течія перекочує брили підводні, 543] Бо ж і земля мусить бути повсюди подібна до себе. 544] Ось що в земних поміщається надрах; тому час од часу 545] Верхній землі потрясається пласт, коли десь у глибинах 546] Падають, віком підточені довгим, печери бездонні. 547] Вмить цілі гори тоді розсідаються, й ген доокола 548] Шириться гуркіт падіння важкого, стрясаючи землю. 549] Дива нема тут, адже й від возів, завантажених легко, 550] Всі, що стоять край дороги, доми наче дрож огортає, 551] Надто, коли об дорожнє каміння і з правого боку 552] Вулиці, й лівого колесо б'ється залізним обіддям. 553] Певно, буває таке, що в обширні підземні озера 554] Падає скеля нависла, подавшись під натиском часу, 555] Від колихання води починає здригатися важко 556] Ціла земля; так і посуд немовби тремтить, поки в ньому 557] Не перестане поволі рідке хвилюватися тіло. 558] Ще ж, коли в надрах землі нагромадившись, вітер щосили 559] Тільки в один якийсь бік поривається і в одному лиш 560] Напрямі тисне в розгоні своїм на печерне склепіння,- 561] Саме туди й подається земля, мов підхоплена вітром, 562] Як і все те, що на ній побудоване; ті, котрі вище 563] Серед будинків до неба знялися, ті й хиляться більше 564] В цей самий бік, що й земля; висуваються сволоки довгі 565] Й виснуть погрозливо над головою, звалитись готові. 566] Страшно людині повірити в те, що й для цілого світу 567] Прийде кінець і руїна подібна, коли велетенську 568] Бачить землі площину, яка начебто стала на дибки! 569] Та, якби й вітер не мусив колись переводити подих,- 570] Не врятувало б ніщо до загибелі схильного світу. 571] Ну, а що треба й вітрам передишки, й вони то шаліють, 572] То відступають, і знову, сказати б, збираються з духом, 573] Тож і земля нам погрожує радше руїною стати, 574] Ніж нею справді стає: подається, але, заки впасти, 575] Знов повертає собі в якусь мить рівновагу колишню. 576] Так і будинки хитаються: верх - од середини більше, 577] Мур - од підвалин, вони ж відхиляються на волосинку. 578] Ще про одну землетрусу великого слухай причину. 579] Іноді вітер, чи зовні десь буйної сили набравшись, 580] Чи під самою землею поставши, втискається раптом 581] У порожнисті підземні місцевості, й там, наче в'язень, 582] Серед великих печер він гуде і кружляє могутнім 583] Вихором, поки розгнуздана сила його з тих заглибин 584] Не виривається геть, у землі по собі залишивши 585] Темну розколину, що непроглядною прірвою зяє. 586] Так у Сідоні сірійськім було колись; Пелопоннеський 587] Егій мав долю таку ж: ті міста розметало повітря, 588] Вирвавшись із-під землі, що й сама почала колихатись. 589] Та чи одні завалилися стіни, руїнами ставши 590] При землетрусі великої сили? А скільки ж і в море 591] Міст опустилось, на дно, з усіма городянами разом? 592] Навіть, коли не прорветься назовні шаленого вітру 593] Натиск, усе ж у рясні, що є в грунті, втискаючись пори, 594] Мов лихоманкою, землю трясти він тоді починає. 595] Так і мороз, коли наче в'їдається глибоко в тіло,- 596] Дзвонить зубами тоді й мимоволі трясеться людина. 597] Тож, кого в місті застав землетрус, той боїться подвійно: 598] Щоб не звалилася крівля на голову, а під ногами 599] Щоб не розверзла природа зненацька печер глибодонних, 600] Де, широченною зяючи прірвою, мов розщепившись, 601] Купу своїх же розвалин жахливих земля поховала б. 602] Отже, хоч як там себе не заповнюй, що небо з землею 603] Будуть незмінні в віках, при міцному постійно здоров'ї, 604] Все ж, коли дійсна зринає загроза в нас перед очима,- 605] Крім усіх інших страхів, ще такий тоді жалить людину: 606] Що, коли враз під ногами земля западеться і рине 607] В прірву, а з нею, туди ж,- і речей найповніша сукупність, 608] Ген аж до дна, і в руїну обернеться світу споруда? 609] Дивним насамперед те видається, що в морі ніколи 610] Не прибуває води, хоча стільки її звідусюди 611] В нього впадає: за хвилею хвилю женуть туди ріки; 612] Ще ж, окрім того, дощі перелітні візьми до уваги, 613] Зливи рясні, що моря засівають і зрошують землі; 614] Ну, а джерела, що з дна б'ють морського? Та в цілому все це - 615] З водами моря коли порівняєш - не більше краплини. 616] Що ж дивуватися тут, що не більшає море велике? 617] Зваж і на те, що вода випаровує, сонцем нагріта; 618] Так із одежі, промоклої наскрізь, жагуче проміння 619] Досуха всю витягає вологу, що в ній назбиралась. 620] Море ж, яке не візьми, величезні займає простори. 621] То, хоч яку непомітну частинку води почерпнуло б 622] Сонце з якогось окремого місця поверхні морської,- 623] З обширу моря всього величезну бере воно здобич. 624] Далі й вітри, що немов замітають рівнини хвилясті, 625] Можуть чимало забрати води, адже бачимо часто, 626] Як за одну тільки ніч висихає розмокла дорога: 627] Вчора в'язкою була вона; груддям - сьогодні взялася. 628] Можуть і хмари, як вище вказав я, багато вологи 629] З поля морського собі загребти, щоб її по дорозі 630] Порозсівати то тут, то десь там - по цілому світу, 631] Хай-но вітри понесуть їх, готових дощами пролитись. 632] Пористе, врешті, є тіло землі, та й поєднане тісно 633] З морем, адже його хвиля довкіл набігає на берег, 634] От і висновуй, що в море - з землі напливає волога, 635] Ну, а з солоного моря вона потрапляє у землю 636] І, відворотну лишивши в ній гіркість, немов на цідилку, 637] Знову до всіх повертається витоків, а відтіля вже, 638] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає 639] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила. 640] Зараз - чому так буває часами, що крізь горловину 641] Етни вогонь виривається стрімко таким полум'яним 642] Вихором, я поясню. Незвичайна-бо це, що й казати, 643] Буря багряна, яка, захопивши поля сіцілійські, 644] Погляди всіх, що довкола жили, привернула до себе. 645] Грізне видовище неба у кіптяві, в іскор шуганні 646] Страхом, чеканням біди переймало серця очевидців; 647] Думали: чи не новий якийсь лад обирає природа? 648] Тут і проникливе, й широко глянути мусиш на речі, 649] Кинути погляд туди і сюди, геть усе з'ясувати. 650] Передусім тобі слід пам'ятати, що всесвіт - незмірний. 651] Слід уявляти, наскільки порівняно з ним невеличке 652] Небо-дрібна того всесвіту частка: воно ж іще менше, 653] Ніж у зіставленні з цілим земним видноколом - людина. 654] Щойно продумаєш те і речам тим усім, як то кажуть, 655] Глянеііг у вічі,- все рідше тоді дивуватися будеш. 656] Та чи дивується хтось, поміркуй, коли хворого раптом 657] Жар починає діймать, коли трусить його лихоманка 658] Чи якась інша біда крадькома прослизне в його тіло? 659] Часом розпухне нога, дуже часто - і зуби вражає 660] Гострий, пронизливий біль, до очей добираючись навіть. 661] Є ще священний вогонь, що повзе нашим тілом і палить 662] Кожну, яку б не загарбав, частину - всюди проникне. 663] Це через те, що незмірне багато є в світі насіння 664] Різних речей; від землі йде чимало хвороб і від неба, 665] От і вбиваються в силу, й ростуть незліченні недуги. 666] Сумнівів, отже, нема, що і небо, й земля набувають 667] Од безконечно пливучого часу аж надто багато 668] Різних начатків, що здатні нараз колихнути всю землю. 669] Вихор пустити рвучкий на широкі моря й суходоли, 670] Повнити Етну по вінця вогнем і запалювать небо. 671] Адже буває таке: й небосхил палахкоче багряно, 672] І заливає дощами негода всю землю, як тільки 673] Випадок більшість начатків води позганяє докупи. 674] «Так. Але вихор тієї пожежі вже надто великий!» 675] Що ж... Та звичайна ріка величезною буде для того, 676] Хто не стрічав іще більшої; так і людина й, скажімо, 677] Дерево, й що не візьми - велетенськими видатись можуть, 678] Поки щось більше не трапиться нам із речей того роду. 679] Все це, одначе, з землею і з небом ще, разом узяте,- 680] Справді ніщо в порівнянні з усесвітом - сумою сум всіх. 681] Та поясню тобі все-таки, як той розбурханий пломінь 682] Раптом із Етни широких горнил вириватися може. 683] Ось що, по-перше: в основі своїй ця гора - порожниста 684] І на базальтових майже повсюди печерах оперта. 685] Ну, а в печерах і вітер буває тугий, і повітря. 686] Вітер-бо робиться там, де постійно повітря кружляє. 687] Сам розпалившись, усе навкруги, хай земля це чи камінь, 688] Він розпікає все дужче та дужче, викрешує в шалі 689] З них жароносний вогонь, що мигтить язиками багряно. 690] Стрімко тоді виривається геть із тієї тіснини 691] Крізь горловину гори і вогонь розкидає далеко, 692] Й попіл, і диму клуби, мов ріки смолянистої хвилі, 693] Котить і брили важенні до хмар, наче з пращі, метає, 694] Отже, будь певен, що діє тут вихор потужної сили. 695] Ще ж, на широке підніжжя гори набігаючи, море 696] Хвилю лама раз у раз і шумливий прибій поглинає. 697] Звідти й печери, тієї гори беручи свій початок, 698] До горловини повзуть. Через них, отже, вітер і хвиля 699] Можуть у надра гори пробиватись, 'і потім назовні - 700] Це вже засвідчує зір - вириватись і полум'я вгору 701] Гнати стовпом, викидати каміння й піску цілі хмари. 702] Бо на вершині гори е неначебто кратери; так їх 703] Там називають, а ми на них кажемо «отвори», «гирла». 704] Явища є і такі, що для них не одну, а багато 705] Треба вказати причин, хоч одна тільки буде правдива. 706] От, коли здалеку тіло бездушне якоїсь людини 707] Спостережеш на шляху,- мусиш різне тоді припускати, 708] Щоб і правдиву, між іншими, смерті назвати причину. 709] Хай ти не скажеш із певністю, що доконало людину: 710] Голод, недуга, залізо, мороз чи, можливо, отрута,- 711] Знаєм, однак, що наявна була тут одна з тих можливих 712] Смерті причин. Саме так і про явища різні міркуймо. 713] Ніл, що пливе через землю Єгипту, з-між рік одинокий, 714] Із берегів серед літа виходить, і зрошує ниви, 715] І в саму спеку нерідко заводнює всю цю країну. 716] Може, тому що тоді в його гирло широке зустрічні 717] Б'ють Аквілони,- постійні вітри саме в цю пору року. 718] Подув їх, отже, сповільнює рух повноводного Нілу, 719] Хвилі назад, до верхів'їв жене, зупиняє нарешті, 720] Бо проти плину ріки - сумніватися в тому не варто - 721] Дмуть ті вітри, надлітаючи ген од холодних сузір'їв; 722] Ну, а ріка свій початок бере в найжаркішому півдні, 723] Серед народів, що геть почорніли, обсмалені сонцем,- 724] Там її витоки, десь у палаючих півдня глибинах. 725] Може ще бути й таке, що наносить піску цілі купи 726] Хвиля й загачує гирло ріки ними, поки бурхливе 727] Море все далі та далі на берег пісок насуває. 728] От через те й не так вільно ріка може в море вливатись: 729] Меншає ухил, і хвилі розгін не такий вже могутній. 730] Може, й така ще тут діє причина, що саме в ту пору 731] Щедрі дощі її витоки повнять; тоді ж Аквілони 732] Віють щорічні й женуть туди череду хмар відусюди. 733] Скопища їх, опинившись на півдні, без сумніву, мусять 734] У височенні впиратися гори, і там, одні одних 735] Мов приваливши, збиваються силою в гущу суцільну. 736] Врешті, можливо, що з гір Ефіопських уже починає 737] Повнитись водами Ніл, коли сонце, що сяє над світом, 738] Топить сніги, і струмками біжать вони ген на долини. 739] Ну, а тепер - щодо всіх тих озер, тих боліт, які мають 740] Назву «Авернські»: з'ясую властивості їхні, природу. 741] Спершу про назву саму. Через те їх назвали «Авернські», 742] Що для пташиного роду всього ті місцевості - згубні. 743] Тільки-но птах заблукає туди - в одну мить, мов забувши, 744] Як у повітрі крилом веслувати, згортає вітрила, 745] Стрімголов падає вниз, опустивши послаблену шию. 746] Чи то на землю, якщо пролітав тоді саме над нею, 747] Чи таки в воду, якщо під ним озеро слалось Авернське. 748] Є таке місце сумне біля Кум, де, вповиті сірчаним 749] Випаром, гори димлять, де джерела парують гарячі. 750] Єсть іще в стінах Афін, де укріплення міста найвищі, 751] Біля святині Паллади-Трітонії, щедрої діви, 752] Місце, куди не завернуть ніколи хрипливі ворони, 753] Навіть тоді, як димлять вівтарі запашними дарами. 754] Та не тому, що за пильність надмірну бояться страшного 755] Гніву Паллади, як це у поетів оспівано грецьких,- 756] Ні. Все пояснення тут - у самій того місця природі. 757] В Сірії, кажуть, така є місцевість, де четвероногі, 758] Тільки-но ступлять ногою туди - і якась невідома 759] Сила їх тут же на землю примушує падати важко, 760] Мовби підземним богам принесли їх у жертву зненацька. 761] Та відбуваються всі ці дива на природній основі. 762] Що за причини породжують їх,- дослідити неважко. 763] Хай же не вірить ніхто, що в місцевостях тих мусить бути 764] Брама до Орка, що звідти боги попідземного світу 765] До берегів Ахеронту спроваджують душі померлих, 766] Що вихроногі, немовби окрилені, олені можуть 767] Ніздрями з нір - із переказу знаємо - змій добувати. 768] Як тим казкам усім, тим побрехенькам до правди далеко - 769] Слухай: тепер тобі спробую дійсність саму роз'яснити. 770] Передусім - повторю тобі знов, на що вказував часто: 771] Містить земля в собі різних речей елементи численні, 772] З них є поживних багато, що служать життю, та не менше • 773] Можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину. 774] Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні 775] Речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні 776] Й щодо природи, і щодо будови самої тканини. 777] Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець. 778] Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих, 779] І через ніздрі - багато разючих, шорстких елементів. 780] 1 дотикатись не варто до всього; від дечого треба 781] Зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне. 782] Далі розглянути слід, як багато речей для людини 783] Прямо нестерпні, яке вони враження прикре справляють. 784] От є, скажімо, дерева окремі, що шкодити здатні 785] Й тінню своєю: приляже собі хтось під ними в травиці - 786] Й не відпочинок, а біль голови в тому затінку знайде. 787] Ще серед гір Гелікона стрімких є таке ж небезпечне 788] Дерево: запахом квіту свого може вбити людину. 789] Все це виходить, напевно, з землі, бо ж вона в собі має 790] Різних речей розмаїте насіння, що в суміші різній 791] Міститься в ній, а виходить на світ поодинці, окремо. 792] Запах чадний щойно згаслої лампи занурить у сплячку,- 793] Хай лиш проникне у ніздрі,- того, хто, запінений, б'ється 794] Там, де й упав, коли чорна хвороба його підкосила. 795] Запах задушний бобрового струменя жінку відразу 796] Хилить до сну: з ніжних рук вислизає у неї барвиста 797] Тканка, якщо саме в пору ту місячне в неї триває. 798] Не зрахувати всього, що розслабити може до краю 799] Тіло людини і аж до основ потрясти її душу. 800] Врешті, коли ти в купальні паркій надто довго побудеш 801] Чи у гарячій залежишся ванні по ситнім обіді,- 802] Часто й не стямишся, як таки в ній у безпам'ять поринеш! 803] Важко й вугілля б'є в голову чадом своїм, і то зразу 804] В мозок увійде, якщо попередньо води не напитись. 805] А при гарячці, коли тремтимо у постелі всім тілом, 806] Запах вина доконати нас може зараз, мов обухом. 807] Не помічаєш хіба, що в землі ж виникає смердюча 808] Сірка, й смола, що з таким же огидливим запахом гусне? 809] Та й у місцях, де земні розколупують надра залізом, 810] Щоб до глибоких добратися жил - до золота й срібла,- 811] Що за нестерпний із надр видихає Скаптенсула запах! 812] Що за отруйливий чад, що за випар іде з тих копалень! 813] Досить на рудників глянуть, на лиця бліді їх та впалі!.. 814] Чи не чував ти принаймні, коли вже не бачив, як хутко 815] Сходить зі світу той люд, як до краплі розтрачує сили, 816] Змушений в спосіб такий на прожиток собі заробляти? 817] Випари всі ці, як бачиш, ідуть із землі; це вона їх, 818] Мов із грудей, видихає назовні, під небо просторе. 819] Так же й Авернські місця смертоносною силою діють 820] На перелітних птахів, і та сила з землі йде в повітря, 821] Щоб отруїти й повітряні плеса на певній ділянці. 822] Щойно долине на крилах туди будь-який із пернатих,- 823] І, ціпеніючи враз, на прозору наткнувшись отруту, 824] Падає стрімко туди, звідки злинув отруйливий подих; 825] Ну, а як тільки впаде,- там отой же отруйливий подих 826] Рештки життя вириває з усіх його закутків тіла. 827] Спершу-бо випар немовби дурманить, та вже коли птиця 828] Падає стрімко в саме джерело, звідки б'є та отрута,- 829] Мусить до решти життя в ньому видихнуть, адже довкола - 830] Все, я сказав би, кишить од тієї страшної зарази. 831] Може, й таке ще бува, що ця сила, той подих Аверну 832] Мов пробиває повітряний шар - між землею і птахом, 833] Отже, лишається там мало що не сама порожнеча. 834] Щойно до місця того долетить будь-який із пернатих,- 835] Тут же й ляга на крило, а тоді, обома замахавши, 836] Все ж не знаходить підтримки в них, марно розтрачує сили; 837] Ну, а коли й на розпластаних крилах затриматись годі,- 838] Стрімголов мусить, покірний закону природи, на землю 839] Падати птах; поки рине крізь ту порожнечу пустельну, 840] Всю розпорошує душу свою через пори, що в тілі. 841] Влітку вода холодніша в криниці, тому що при спеці 842] Ширшають пори землі, й через них утікає в повітря 843] Все, яке міститься в ній, її власного жару насіння. 844] Отже, що більше розтратить земля теплоти під час літа, 845] То холоднішою буде тоді в її надрах волога. 846] Взимку ж вона, мов зіщулившись од холодів, од морозу, 847] Всім своїм тілом стискається, от і витискує з себе 848] У криниці весь той жар, що в глибинах її ще лишився. 849] Є джерело біля храму Аммона; вода його, кажуть, 850] Зимна весь день, а гарячою робиться - протягом ночі. 851] Люди й дивуються: думка така в них, що то до кипіння 852] Сонце доводить його, коли зникне десь ген під землею 853] І чорнотою жахливою ніч розіллється довкола. 854] Звісно, хто думає так, тому, ой, як далеко до правди! 855] Бо, коли сонце, промінням торкаючись безпосередньо 856] Голого тіла води, не могло його все ж розігріти, 857] Хоч таку буйну жарінь воно сипле з високого неба, 858] Як же здолало б ізнизу, крізь товщу землі перейшовши, 859] Воду джерельну теплом наситити, прогріть її наскрізь? 860] Таж через стіни будинків воно лиш мізерну частину 861] Жару всередину може промінням пекучим загнати. 862] В чому ж тут річ? Доокіл джерела, безумовно, пухкіша, 863] Пориста більше земля, ніж десь-інде, й начатки вогненні 864] Тут, по сусідству з водою джерельною густо рояться. 865] Тільки-но викотить ніч свої росяні хвилі на землю, 866] Щулиться тут же земля і стискається глибоко все в ній, 867] Мовби рукою її хто пригнічував,- так у ту пору 868] З себе вона в джерело все до решти насіння вогненне 869] Хутко витискує й воду гарячою робить на дотик. 870] Потім, як сонце, зійшовши, земні порозширює пори, 871] Грунт подірявить і жаром пекучим його пересипле,- 872] Первісні тільця вогню до старих повертаються знову 873] Гнізд, а тепло, що в воді, геть усе переходить у землю. 874] Ось чому протягом дня всі джерела стають льодяними. 875] Сонця проміння, крім того, вражає джерельну вологу, 876] Що розширяється з дня наростанням од жару тремкого. 877] Тим-то вона й віддає поступово насіння вогненне 878] Все до останку; так само, цупкий покидаючи холод, 879] Лід розпускає вона, всі вузли розв'язавши морозні. 880] Серед холодних джерел є таке, над яким загориться 881] Клоччя, як тільки води ним торкнешся, вогнем полум'яним. 882] І смолоскип не інакше, на хвилі вогнем перейнявшись, 883] Сяє собі миготливо й пливе, куди вітер повіє. 884] Дива нема тут, бо в тій же воді аж кишить жароносним 885] Сім'ям, а ще ж його й з лона землі прибуває чимало, 886] Щоб через води всього джерела проштовхнутись, а далі - 887] Вийти назовні, в повітряні обшири випаром теплим. 888] Та не настільки багато його, щоб вода розігрілась. 889] Тут ще таке: поодинці крізь товщу вологи пробившись, 890] Сім'я те знов на поверхні ряди свої щільно змикає. 891] Так із дна моря Арадського б'є джерело прісноводе, 892] Струменем сильним довкіл розганяючи хвилю солону. 893] Та не лише на Арадському: моря рівнина дарує 894] В інших місцях багатьох мореплавцеві спраглому воду, 895] Серед солоних - солодку з глибин вивергаючи хвилю, 896] Отже, й насіння вогню, через воду джерельну прорвавшись, 897] Може назовні виходити й, роєм осівши на клоччі 898] Чи смолоскип геть увесь обліпивши, нараз палахнути 899] В будь-яку мить, адже в тому ж таки смолоскипі, у клоччі - 900] Сила-силенна від ока прихованих жару начатків. 901] Не помічав ти хіба, коли часом до лампи нічної 902] Згаслий наблизимо гніт: ще вогню не торкнувшися навіть, 903] Він, як і факел, на віддалі полум'ям тут же береться. 904] Та й не одна якась річ од самої присутності жару 905] Здалеку, ще й не пройнявшись вогнем, починає горіти. 906] Силу вогненну й того джерела саме так розуміймо. 907] Врешті, ще й те поясню, за яким це законом природи 908] Може залізо до себе притягувать той знаменитий 909] Камінь, що греки магнітом його недарма йменували, 910] Бо, як гадають, походить він саме з вітчизни магнетів. 911] Камінь той справді дивує людей: він утворює часто 912] Наче ланцюг, що висить, хоч нескріплений, ланка при ланці. 913] Бачити можна не раз, як тих каменів п'ять, а то й більше, 914] Так, ніби в низці, висять, ще й на вітрі гойдаються легко. 915] Знизу один із них липне до одного; кожен черпає 916] Силу в сусіднього, зверху, щоб нижньому тут же подати: 917] Так ланцюгом і струмує всякчас того каменя сила. 918] Тут не одне встановити потрібно, щоб міг ти збагнути 919] Явище те і до суті його поступово добратись: 920] Битого шляху нема - треба довго брести манівцями, 921] А через те прошу більшої пильності розуму й слуху. 922] Передусім від усіх тих речей, що їх бачимо всюди, 923] Мусять постійно пливти й розсіватися щонайдрібніші 924] Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно. 925] Так від окремих речей розпливається запах навсібіч, 926] Як од річок - охолода,'від сонця - жарінь, а від моря - 927] Пил водяний, що край берега стіни гризе-роз'їдає. 928] Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі! 929] Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вдовж побережжя, 930] Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом, 931] Як із полину готують напій,- і вже гіркість у роті. 932] Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямках різних 933] Будь-яка річ - виділяє частки свої хвиля по хвилі, 934] Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви, 935] Адже весь час відчуваємо щось: усі речі ми завжди 936] Бачити можем, пізнати на запах, на слух уловити. 937] Тут нагадати не зайве нам ще раз, наскільки всі речі 938] Пористі. Врешті, я думку цю в першій ще висвітлив пісні. 939] Хоч і на кожному кроці положення те необхідно 940] Знати, та передусім саме це зачепивши питання, 941] Мусимо чітко ще раз усвідомити: в кожному тілі, 942] Хоч би яке ти не взяв,- порожнечі є домішка певна. 943] От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні 944] Начебто висіявсь піт, що струмками по стінах збігає. 945] Все наше тіло так само вкриватись вологою може, 946] Та й борода в нас росте, пробивається всюди волосся. 947] Дробиться їжа і, в жили вливаючись, кожну кінцівку 948] Живить і приріст дає всьому тілові з нігтями включно. 949] Як через мідь і жара проникає пекуча, і холод - 950] Чуємо; чуємо й те, як вони через золото й срібло 951] Легко проходять, коли підіймаємо келихи повні. 952] Врешті, крізь камінь, що в стінах домів, голоси пролітають, 953] Запахи різні пливуть, та й мороз через них іде вільно, 954] Як і вогненна жара, що й залізо проймає так часто. 955] І, хоча зверху ми всі заборолом небесним окриті, 956] Сила хвороби таки пробивається ззовні на землю. 957] Так і негоди, які на землі почались і на небі, 958] Далі, природно, вертаються знов і на небо й на землю. 959] Все це тому, що не пористих тіл, повторю, не буває. 960] Тут ще додаймо: не всі, що від різних речей одлітають, 961] Первісні тільця повсюди справляють однакову дію, 962] Та й не всьому, зрозуміло, підхожі в однаковій мірі. 963] Землю, скажімо, пропалює наскрізь, висушує сонце, 964] Лід - розплавляє воно, і глибокі сніги, що на плечі 965] Гір навалилися, змушує танути в жарі проміння. 966] Врешті, плавиться й віск, як покласти його десь на сонці. 967] Рідне й мідь під вогнем, розливається золото в ньому; 968] Шкіру ж і м'ясо він мовби зіжмакує, скручує тісно. 969] Твердне в воді - під вогнем розжаріле і зм'якле залізо, 970] Шкіра ж і м'ясо, затвердлі в огні,- од вологості м'якнуть. 971] Дика оливка - така смакота для всіх кіз бородатих, 972] Мовби нектар був у ній чи живлющі амброзії соки, 973] А для людини листки її - щось найгіркіше на світі. 974] Ще одне: від майорану тікає свиня, бо страшні їй 975] Пахощі всі, що для роду щетинистих - гостра отрута; 976] Ми ж од пахучої мазі, буває, до тями приходим. 977] І навпаки: те смердюче багно, що для нас найгидкіше 978] Серед усіх нечистот, видно, свиням настільки приємне, 979] Що зариваються всі в нього жадібно геть аж по вуха. 980] Тут, видається мені, пояснити доконче потрібно 981] Ще одне, перше ніж те розглядати, чого ми торкнулись. 982] Безліч у різних речах, як ми знаємо, пор є, тому-то 983] Всі вони й щодо природи своєї різнитись повинні - 984] Мати якісь особливі шляхи, своєрідну природу, 985] Бо відчуття ж неоднакові-всім притаманні створінням; 986] Кожне з чуттів на свій лад напливаючі тільця сприймає. 987] Бачимо ж ми, що одною дорогою звуки проходять, 988] Іншою - соку поживного смак, а ще іншою - запах. 989] Тут, як раніше вказав я, залежить усе від природи 990] Тих, що є в кожному тілі шляхів безконечно мінливих. 991] Далі. Одне, видається, крізь камінь пропхатися може, 992] Друге - проникне крізь дерева товщу, крізь золото пройде - 993] Інше, а ще щось - із срібла та скла вислизає назовні. 994] Образи - тут, а тепло пропливає десь там, очевидно, 995] Й тим же шляхом одне тіло від іншого йти може швидше. 996] Все це залежить від того, що пори, як вище вказав я,- 997] Різноманітні в природі своїй, що й самі ж таки речі 998] Теж неоднакові щодо природи й тканини своєї. 999] Щойно тепер ось, коли встановили ми це й до уваги 1000] Все необхідне взяли, прийняли попередні засади,- 1001] Явища суть уже легко розкриється, тобто причина 1002] Сили тієї, що здатна важке притягати залізо. 1003] Ось що, по-перше, скажу тобі: з каменя мусять роями 1004] Тільця злітать, які геть розганяють собою повітря, 1005] Що заполонює простір між каменем тим і залізом. 1006] Тільки-но звільниться весь отой проміжок, тільки-но пустка 1007] Там запанує на мить,- як одразу, в юрбу позбивавшись, 1008] Первоначатки заліза туди стрімголов усі ринуть, 1009] Ну, а за ними - й кільце поривається всім своїм тілом. 1010] Бо не трапляється речі такої, чиї елементи - 1011] Первісні тільця - так тісно б єдналися поміж собою, 1012] Як нездоланна могуть і холодна жорстокість заліза. 1013] Що ж дивуватися нам, що не може тут бути такого, 1014] Щоб із заліза, як щойно вказали ми, геть виривались 1015] Тілець рої в пустоту, а кільце залишалось на місці - 1016] Мчить і воно їм услід, а зіткнувшись із каменем,- тут же 1017] Висне на ньому, в невидиме з ним увійшовши єднання. 1018] Так, незалежно від напрямку, де тільки звільниться місце, 1019] В будь-який бік, чи то вниз, чи то вгору,- тісною юрбою 1020] Вмить пориваються первоначатки туди, де порожньо. 1021] Справді-бо: зовнішні поштовхи їх понукають до руху - 1022] Вгору злетіти, в повітря, самі вони, звісно, не можуть. 1023] Ну, а щоб легше все те відбувалося, тут додається 1024] Мовби підмога якась тому рухові, ще один поштовх - 1025] Те, що, як тільки навпроти кільця розрідиться повітря 1026] Й майже порожньою, вільною відстань до каменя стане,- 1027] Зразу ж повітря, котре за кільцем, починає немовби 1028] В спину штовхати його і вперед, натискаючи, гнати. 1029] Кожну-бо річ відусіль ненастанно вдаряє повітря. 1030] Тут через те воно може и важке підганяти залізо, 1031] юзо щд порожнеча, раптово поставши, його поглинає. 1032] Щойно повітря те крізь щонайвужчі дороги заліза 1033] До найдрібніших, найглибших часток непомітно проникне,- 1034] Стрімко жене його, наче вітрильник вітри женуть буйні. 1035] Втім, усі речі повітря в собі мусять мати, бо тіло - 1036] Пористе в них, як ми знаємо, й навколо кожної речі, 1037] Мовби її вповиваючи, густо роїться повітря. 1038] Отже, й усе те повітря, що є в серцевині заліза, 1039] Рухатись мусить весь час, і тим самим, без сумнівів жодних, 1040] Ще й ізсередини б'є в те кільце і до руху схиляє. 1041] От воно й рине, куди спрямувалось,- у бік, де порожнє 1042] Виникло місце, в єдинім до нього прямує пориві. 1043] Часом від каменя то відбігає природа заліза, 1044] То прибігає до нього назад - рівномірно, по черзі. 1045] Бачив я сам, як у мідному посуді кільця стрибають 1046] Самофракійські, й заліза опилки, мов пойняті шалом, 1047] Лиш магнезійський під дном того посуду камінь почують, 1048] Так наче хочуть будь-що утекти, заховатись од нього. 1049] Мідь, що між каменем стала й залізом, такий викликає 1050] Розлад тому, що в залізо спочатку вриваються тільця 1051] Міді й ще вільні проходе його забивають собою. 1052] Слідом - од каменя тілі/ця спішать, але все вже там повне, 1053] Й годі вже їм пропливти, як раніше, крізь пори заліза. 1054] От і вдаряють раз по раз вони об залізну тканину, 1055] Наче прибій; і тому відпихає той камінь од себе 1056] І через мідь жене геть, що без неї - притягує завжди. 1057] Та не дивуйся, що струм того каменя інших ніяких 1058] Не притягає речей. Це тому, що одні з них, наприклад, 1059] Золото, з місця не зрушаться через вагу свою; інші, 1060] Пористі надто, легкі, пропускають потік той крізь себе, 1061] 3 ним не стикаючись, тож і не може він їх похитнути; 1062] Дерево, мабуть, нам слід віднести до речей того роду. 1063] Ну, а залізо, природа середня, нехай тільки прийме 1064] Декілька міді часток,- магнезійського каменя токи 1065] Тут же відкинути геть, відігнати його поспішають. 1066] Та не настільки те явище іншим речам невластиве, 1067] Щоб за зразками подібними довго шукать: є чимало 1068] Тіл, що з одним лише тілом якимсь можуть цупко злучитись. 1069] Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння, 1070] Клеєм бичачим із деревом дерево можна з'єднати 1071] Так, що скоріш одірвеш по живому, волокна піддерши, 1072] Дошку від дошки, аніж того клею послабляться пута. 1073] Сік виногрона в джерельній воді розчиняється тут же, 1074] Лиш не олія, що надто легка, й не смола ваговита. 1075] Славної пурпуром сік черепашки єднається з тілом 1076] Вовни так тісно, що їх не розділиш, хоча б у підмогу 1077] Хвилі Нептунові взяв, білину повернуть захотівши 1078] Вовні тій, навіть коли б ціле море ти вилив на неї. 1079] Врешті, хіба не одна тільки річ пов'язати спроможна 1080] З золотом золото? Мідь же хіба не скріпляється з міддю 1081] Оловом білим? А втім, чи не досить уже підбирати 1082] Прикладів різних? Окільних шляхів і тобі не потрібно, 1083] Та не годиться й мені, як то кажуть, топтатись на місці. 1084] Коротко краще сказати про все, кількома лиш словами. 1085] Отже, тіла, які так у будові своїй одні одним 1086] Відповідають, що там, де в одних є заглибина, в інших - 1087] Виступ,- найкращим повинні служити зразком поєднання. 1088] Є ще й такі, що немовби гачками та кільцями можуть, 1089] Цупко зчепившися поміж собою, триматися разом. 1090] Саме така, мабуть, сила залізо з тим каменем в'яже. 1091] Ну, і, нарешті,- про те, що веде до хвороб усіляких 1092] І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може 1093] Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському, 1094] Я поясню тобі. Передусім - про це мова йшла вище - 1095] Сила-силенна літає довкіл і такого насіння, 1096] Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить 1097] Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись, 1098] Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря. 1099] Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами: 1100] Іноді - ззовні, мов тучі й тумани, які напливають 1101] 3 обширів неба; часами, в самій же землі закишівши, 1102] Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити 1103] І від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого. 1104] Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна 1105] Неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому 1106] Та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах? 1107] Як же то справді повинні різнитися небо британське - 1108] Й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась! 1109] Як же понтійське різнитися мусить - і те, що прослалось 1110] Ген од Гадесу - й до тих, що зчорніли під сонцем, народів! 1111] Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих 1112] Світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу, 1113] Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри, 1114] Й що не народ - то свої знає він, особливі, хвороби. 1115] На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті 1116] Знана слонова хвороба, й ніде її більше немає. 1117] В Аттіці - занепадають на ноги; в Ахайї - на очі. 1118] Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій 1119] Тіла частині: причиною - різна властивість повітря. 1120] Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться 1121] І починає повітря вороже звідтіль наповзати,- 1122] Як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара, 1123] Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни,- 1124] Врешті, дійшовши до нашого неба,- псує його наскрізь, 1125] Робить подібним собі, а людині - чужим та ворожим. 1126] Отже, ця свіжа біда - несподівана пошесть раптово 1127] Впасти готова на води питні, на посівах осісти 1128] Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах. 1129] Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі, 1130] Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло 1131] Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку. 1132] Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко, 1133] Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари. 1134] Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі, 1135] Ми подамось, над собою небес покривало змінивши, 1136] Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа 1137] Небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли, 1138] Що вже самою появою шкоди нам може завдати. 1139] Саме такою була моровиця - той подув смертельний, 1140] Що повкривав у країні Кекропа могилами поле, 1141] Пусткою місто зробив, безгомінними - жваві дороги. 1142] Бо, зародившись у надрах Єгипту, надлинувши звідти 1143] Через повітря безкрає та понад рівнинами моря, 1144] Впав він, нарешті, на весь нещасливий народ Пандіона - 1145] Цілими юрбами тут і хворіть почали, і конати. 1146] Передусім - голова в них палала від лютого жару, 1147] Й очі запалені, кров'ю підпливши, багряно блищали. 1148] Горло, зчорніле зсередини, в них ненастанно точилось 1149] Кров'ю; роз'ятрені виразки - голосу шлях закривали. 1150] Навіть язик, що душі товмачем є, кривавився в роті, 1151] Млявий, на дотик шорсткий, од хвороби мов здерев'янілий. 1152] Далі, крізь горло у груди вливаючись, сила недуги 1153] Хворим і в серце спливала зболіле, й тоді, похитнувшись, 1154] Падали всі водночас щонайглибші життя загороди. 1155] З подихом кожним із рота розносився сморід нестерпний, 1156] Схожий до того, що кинутий труп розсіває довкола. 1157] Сили духовні ж усі до останньої гинули краплі, 1158] Й тіло втрачало снагу вже на самому смерті порозі. 1159] До невимовних страждань долучалася туга, що з ними 1160] Побіч, їх подруга, йде, і важкий переривистий стогін. 1161] Гикавка вперта не раз нападала на них серед ночі 1162] Й протягом дня і, судомою зводячи м'язи та члени, 1163] Мучила хворих, що й так уже в повній лежали знемозі. 1164] Втім, ти не зміг би помітити в жодного з них на поверхні 1165] Тіла, на шкірі самій, особливого жару, хіба що 1166] Звичне, помірне тепло під рукою б одчув, а тим часом 1167] Виразки, наче при опіках, тілом усім розповзались, 1168] І червоніло воно, мов огнем оповите священним. 1169] Геть усі нутрощі, аж до кісток розпікались; палючий 1170] Жар, аж до шлунку добравшись, кипів там, немов у горнилі. 1171] Навіть найтонша, найлегша тканина вражала недужих- 1172] Тілом усім вони прагнули холоду, свіжого вітру. 1173] Щоб остудити жахливу гарячку, одні з них безтямно 1174] Кидались голими просто в ріку, в її хвилі холодні; 1175] Інші тяглись до криниць і, туди зазираючи спрагло, 1176] Рота роззявивши, в темні глибини їх падали врешті. 1177] Спрага невгасна, суха, що нещасних у воду штовхала, 1178] Поміж ковтком і дощем проливним не робила різниці. 1179] Не відступала хвороба й на мить: непорушне лежали 1180] Мляві тіла. Лікарі лиш плечима здвигали в німому 1181] Страху, розплющені широко бачачи очі стражденних, 1182] І від недуги жахної запалені, і від безсоння. 1183] Різні, крім того, були неминучої смерті ознаки: 1184] Розум і дух каламутились од безнадії та жаху, 1185] Хмурились брови; жорстоким, шаленим обличчя ставало, 1186] Повнились вуха тривожними звуками, дзвоном, а подих 1187] То був короткий, то рідко з грудей виривався, протяжний. 1188] Шия блищала од поту рясного, що лився струмками. 1189] Скупо й насилу з грудей виділялась у хворих при кашлі 1190] З горла солона й рідка шафранової барви мокрота. 1191] Руки судомило їм, і кінцівки всі дрібно тремтіли; 1192] Холод, почавши від стіп, не вагався все вище та вище 1193] Тілом повзти. А коли вже остання хвилина зближалась, 1194] Ніздрі докупи стискалися, ніс видавався гостріший, 1195] Скроні впадали та очі, обличчя холонуло, твердло, 1196] Вищир лице розтягав, напиналася шкіра на лобі, 1197] А після смерті немов крижаним усе тіло ставало. 1198] З восьмим блискучого сонця поверненням чи на дев'ятий 1199] День, як заблисло воно, найчастіше з життям розлучались. 1200] Дехто й тоді ще, траплялось, уникнув сумного загину, 1201] Та не було це рятунком: роз'ятрені виразки й чорна 1202] Із живота течія врешті зовсім снаги позбавляла. 1203] Часто ще з ніздрів забитих точилася кров нездорова, 1204] Що супроводилось болем страшним голови, і від того 1205] Хворий із тіла спадав, до останку втрачав усі сили. 1206] Не помогло, коли хтось пересилив рясне витікання 1207] Крові гнилої: хвороба вганялась у м'язи, в суглоби, 1208] Входила часто й туди, де в людей дітородні частини. 1209] Тільки б на смерті поріг не ступити, наважувавсь дехто 1210] Їх відсікти собі й довше пожить хоч такою ціною. 1211] Деякі ж навіть без рук та без ніг, а, сказати б, зубами 1212] Все за життя ще трималися цупко, а дехто - й без зору. 1213] Ось який гострий запав у них глибоко страх перед смертю! 1214] Деяких під час недуги таке забуття вповивало, 1215] Що не могли вони навіть про себе щось певне сказати. 1216] Хоч на землі, не покриті землею, виднілись повсюди 1217] Сморідні купи - тіла на тілах, та птахи, як і звірі, 1218] То від нестерпного трупного запаху геть одбігали, 1219] То, скуштувавши, відразу ж конали, байдужі до всього. 1220] Втім, у ті дні й не наважувавсь жоден із роду пернатих 1221] Там появитися, та й хижаки кровожерливі з лісу 1222] Не висувались тоді. Переважно й вони від зарази 1223] Всі вигибали. Та передусім - усе плем'я собаче, 1224] Вірне людині, на кожній дорозі звивалось у муках: 1225] Грубо життя виривала із тіл усіх пошесті сила. 1226] Ліків таких не було, щоб однаково всім помагали: 1227] Що покріпляло одних, якийсь час життєдайне повітря 1228] їм дозволяло вдихать і склепіння небес озирати,- 1229] Шкодило іншим, до них наближаючи смертну годину. 1230] Ще одне тут дуже прикро вражало, можливо, найбільше 1231] Гідне жалю: як лише хтось помітив, що й він заразився, 1232] Що невідступна біда і його присудила до смерті,- 1233] Духом упавши, злягав у цю ж мить із журбою на серці 1234] Й, бачачи похорон свій, розлучався з душею відразу. 1235] Втім, і не диво: з одних переходила тут же на інших 1236] Пошесть недуги тієї ненатлої - втоми не знала,- 1237] Падала й на густорунні отари й худобу рогату. 1238] Ось що на похорон - похорон інший весь час накладало. 1239] Бо навіть той, хто своїх, що хворіли, відвідать боявся, 1240] Сам за жадобу таку до життя і за страх перед смертю 1241] Скоро заплату приймав - загибав і ганебно, й жорстоко, 1242] Без допомоги, один,- безсердечності власної жертва. 1243] Хто ж не цурався близьких,- од зарази однаково падав 1244] І тягаря, що нести його сором велів, та благальний 1245] Голос утомлених болем людей, та їх жалісний стогін. 1246] Так умирати найкращим судилося серед найкращих. 1247] Поспіхом, без голосінь хоронили, без людних походів, 1248] Клали покійників будь-як, аби лиш мерщій поховати, 1249] Кожен - свого; вже й без туги та сліз, півживі, повертались. 1250] Потім багато злягало з них, тузі піддавшись, у постіль. 1251] І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала 1252] Туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої. 1253] Вже й пастуха там не видно було - вівчаря, волопаса, 1254] Вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом, 1255] Бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві 1256] Покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив. 1257] Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі 1258] Трупи батьків, а нерідко - й дітей, що з життям розлучались 1259] На бездиханних тілах своїх рідних - і матері, й батька. 1260] Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору 1261] Вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста, 1262] З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась. 1263] Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні, 1264] Й так, що тісніше ставало там,- вищою тіл була купа. 1265] Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу 1266] До водограїв тяглись, а допавшись до них,- помирали: 1267] Воду солодку жадливо п'ючи, забували й дихнути. 1268] Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах 1269] Ти помічав би тіла жалюгідні - людей напівмертвих, 1270] Ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали 1271] Посеред тих нечистот - сама шкіра й кістки, а не люди: 1272] Виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили. 1273] Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна 1274] Купами тіл бездиханних; усі небожителів храми 1275] Трупами вщерть були щільно завалені,- де нещодавно 1276] Храму служителі юрби гостей звідусюди приймали. 1277] Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала 1278] Святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив. 1279] Не зберігався шанований досі обряд похоронний,- 1280] Не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті. 1281] Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились, 1282] Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя. 1283] Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли: 1284] Родичів, кревних тіла - на чужі похоронні складали 1285] Вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же 1286] Факел запалений; сварку там люту заводили й навіть 1287] Бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.
Дніпрова Чайка. Найкращі твори. Оповідання. Казки. Вірші. ілюстроване видання: Дівчина-чайка, Коза-дереза, Казка про Сонце та його сина, Морське серце, Пан Коцький та інші
Григорій Сковорода. Повне зібрання творів. Пісні, вірші, байки. Трактати. Діалоги. Ілюстроване видання: Сад божественных пЂсней, Пісні та фабули, Басни Харьковскія та інші