Книга перша

1] Мати Енея і роду його, благодатна Венеро,

2] Втіхо людей і богів! Під сузір'ями неба пливкого
3] Повниш повсюдно життям судноносні моря і врожайне
4] Лоно землі, завдяки-бо тобі. зародитися прагне
5] Всяке створіння й, покинувши темряву, глянуть на сонце.
6] Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні
7] Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти
8] Стелить умілиця щедра - земля, посміхається море,
9] Небо власкавлене сяє-виблискує світлом текучим.
10] Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді,
11] Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно,-
12] Спершу небесні птахи твою з'яву, ходу переможну
13] Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце.
14] Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють,
15] Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою,
16] Бачити вроду твою,- куди б не вела ти, не звала.
17] Далі - по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах,
18] Густозелених оселях птахів та полях шафранових -
19] Всім ти проймаєш любов'ю серця, тож усе доокола
20] Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою.
21] Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка
22] Не проросла б, до ясних берегів божественного світла
23] З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.
24] Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати
25] Вірші, в яких я хотів би природу речей роз'яснити
26] Синові Меммія нашому - ти ж бо його повсякчасно
27] В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине.
28] Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня.
29] Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах
30] Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала.
31] Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати
32] Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує
33] Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна
34] Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона -
35] І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену,
36] Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові
37] Зір свій і з уст перехоплює-п'є пожадливо твій подих.
38] Саме тоді, коли так він лежить,- над ним нахилившись,
39] Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву
40] 3 уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян.
41] Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття,
42] Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок,
43] Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить. * * *
44] Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом,
45] Вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення,
46] Щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно,
47] Не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш.
48] Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати
49] Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу -
50] Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,
51] І на які вона знов по загибелі все розкладає.
52] Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні
53] Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто
54] їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:
55] Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає.
56] В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало
57] Долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним,
58] Що, висуваючи голову темну з безодняви неба,
59] Грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду,
60] З-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись
61] І скерувати свій зір, хоч і смертних очей,- проти неї.
62] Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння
63] Стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше
64] Духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше,
65] Збивши на брамах природи замки, із вузин - на простори.
66] Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши
67] Ген за найдальші краї огороди вогненної світу,
68] Думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно
69] Всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись
70] Може на світ, а що - ні, яка сила кінцева властива
71] Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.
72] Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу
73] Взято під ноги, а нас - підняла перемога до неба.
74] Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу,
75] До нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну
76] Вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто
77] До нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків.
78] Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник
79] Перші данайців вожді, що вважались окрасою війська,
80] Кров'ю невинною Іфіанасси колись осквернили.
81] От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши,
82] По її щоках і справа і зліва спливли рівномірно.
83] От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно
84] Станув, а поряд - прислужники, бачить, ножі приховали;
85] Співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають,-
86] І підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна.
87] Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком
88] Міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар.
89] Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу
90] Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду
91] Звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея -
92] Ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала,
93] Чиста,- від рук нечестивих отця свого; жертва печальна
94] Хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий.
95] От що таке забобон, і до чого схиляє людину!
96] Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече
97] Вмілець лякати - віщун, відсахнутись од мене захочеш.
98] Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням
99] Розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може
100] І скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя.
101] Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди
102] Те, що їх біди межу мають певну,- зуміли би якось
103] Віщим отим буркунам і релігії протистояти.
104] Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає:
105] Кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде.
106] Значить, природа душі невідома: народжена з тілом
107] Чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає,
108] Чи загибає однаково з нами, розкладена смертю,
109] Чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони,
110] Чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння,
111] Як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону
112] Вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене,
113] Серед усіх італійських племен себе славою вкривши.
114] Енній, до речі, й про те веде мову в своїх несмертельних
115] Віршах, що є в Ахерусії млистій таке побережжя,
116] Обшир такий, куди душі людей, ні тіла не доходять,
117] Тільки зображення їхні - подоби, бліді, що аж диво.
118] Там, запевняє співець, показавсь йому образ Гомера
119] В славі своїй, що квітує віками, і, рясно проливши
120] Сльози гіркі, став природу речей викладать йому віршем.
121] Отже, не тільки над тим, що за явища бачим на небі,
122] Добре подумати слід: за якими законами біг свій
123] Місяць і сонце вершать, що за сила глибинна керує
124] Всім на землі,- щонайперше слід розумом чуйним пізнати,
125] З чого душі, як і духу людського, природа постала,
126] Що нас жахає не раз, коли хворість підточує сили,
127] Чи наяву, чи тоді, як у сон поринає людина:
128] Бо ж і тоді мовби чуємо, бачимо тих, що давно вже
129] Смерть їх взяла під косу, а землею - останки вповито.
130] Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення
131] Буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським,
132] Надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів:
133] Мова ж убога, на жаль, а предмет - новизною багатий.
134] Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду
135] Нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись
136] Труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі
137] В пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило
138] Світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути
139] Найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини.
140] Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні
141] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,
142] Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.
143] Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду:
144] З волі богів, із нічого ніщо народитись не може.
145] Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко,-
146] Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато
147] Як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути
148] їхні причини й гадають, що все це - веління безсмертних.
149] Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи
150] Не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем
151] Роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася,
152] Як„ незалежно від волі безсмертних, усе протікає.
153] Хай щось могло б із нічого постати,- то все б упереміш
154] Із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні:
155] З моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих
156] Риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство;
157] Різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як,
158] Звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали.
159] Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся;
160] Все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити.
161] Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець,
162] То чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір?
163] А коли все довкруги із свого виникає насіння,
164] То кожна річ тільки там постає й виринає до світла,
165] Де є матерія, речі властива, і первісні тільця.
166] Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього -
167] В кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема.
168] Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють -
169] Саме в спекотливі дні; виноград - восени дозріває.
170] Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося
171] Кожне - в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна
172] Для проростання пора, коли мати - земля живодайна -
173] Речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла?
174] А виникали б ті речі з нічого,- тоді б і родились,
175] Як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку,
176] Бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків,
177] Що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити.
178] Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу,
179] Щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би:
180] Ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу
181] Діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева.
182] Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово,-
183] Так і природа велить,- із свого виростає насіння
184] І зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй:
185] Все із своєї зростає матерії й живиться нею.
186] Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні,-
187] Не видавала б земля джерела наших радощів - плоду.
188] А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне
189] Роду свого зберегти, а й саме існувати не годне.
190] Можна скоріше таке припустити, що спільних багато
191] Тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо,-
192] Букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати.
193] Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром,
194] Зросту такого були, що могли б і моря глибоченні
195] Вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками,
196] Й довготривалим життям через низку віків пробиватись?
197] Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна
198] Кількість матерії; з неї й складається все нарожденне.
199] Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може:
200] Треба насіння, що з нього могли б народитися речі,
201] А народившись на світ,- потягтись до легкого повітря.
202] Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі,
203] Ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм,
204] То очевидно, що містить земля родотворні начатки.
205] їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом
206] Первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу.
207] А не було б у землі тих начатків,- без нашого труду
208] Значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно.
209] Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно,
210] Не обертає в ніщо - розкладає на первісні тільця.
211] Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне,
212] В нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово.
213] Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти
214] Річ роз'єднати могла, розплести її тіла тканину.
215] Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім'я,
216] То, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом
217] їх розіб'є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись,-
218] Жодній з речей не дозволить загинути творча природа.
219] Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу,
220] Не залишало й дробинки матерії, жодного сліду,
221] Як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла
222] Різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня,
223] їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити?
224] Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела
225] Й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались?
226] Все вже давно - якщо має в собі воно тіло вмируще -
227] Стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним.
228] Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу
229] Тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився,-
230] То несмертельною мусить же бути начатків природа.
231] Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може.
232] Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці
233] Знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі
234] Зчепленням більшим чи меншим своїм вона в'яже докупи.
235] Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись,
236] Бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих,
237] Чий щонайглибший зв'язок тільки певна б порушила сила.
238] Тож, коли первоначала речей усіх перебувають
239] У розмаїтих зв'язках, коли скрізь є матерія вічна,-
240] Цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть
241] Сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна.
242] Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може:
243] З розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець.
244] От пропадають дощі, коли батько-ефір позахмарний
245] Стрімко скеровує вниз їх-у лоно землі материнське.
246] Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева
247] Пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду.
248] Звідси - і рід наш людський, і тварини черпають поживу,
249] Звідси - й міста багатіють, обновою тішаться - дітьми,
250] Буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви.
251] Звідси - й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись,
252] Одпочивають собі. Молока білосніжна волога
253] Рясно з набряклого вимені точиться; звідси - грайливий
254] По моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках,
255] Хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку.
256] Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине,
257] Бо одне з одного споконвіків поновляє природа:
258] Щоб народити щось,- іншої речі їй смерть необхідна.
259] Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого
260] Не постає і в свій час у ніщо обернутись не може,
261] Та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри,
262] Що найдрібніших начатків речей наше око не бачить,
263] Думку таку ще додам: у речах - це вже визнати мусиш -
264] Містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні.
265] Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає,
266] Судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі,
267] Вихором іноді в полі промчить, величезні дерева,
268] Мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись,
269] Подувом дужим ламає ліси - ось така в нього сила:
270] Гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє.
271] Отже, вітри - це тіла, що їх зором помітити годі.
272] Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні
273] Хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють.
274] їх течія руйнівна - як вода, що хвилює ласкаво
275] В річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко
276] Поза свої береги, коли зливи страшні її повнять
277] І, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки,-
278] Що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить.
279] Навіть могутні мости не здолають опертись потужній
280] Силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий,
281] На кам'яні велетенські опори потік набігає.
282] З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі
283] Брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним,- падає тут же.
284] Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви,
285] Мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять
286] На перешкоду якусь,- налітають на неї раз по раз,
287] Поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво,
288] Схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі.
289] Значить, вітри - кажу ще раз і ще раз - тіла, що їх оком
290] Не помічаєм, якщо і прикметами, й діями схожі
291] До невгамовного плину ріки, що доступна для зору.
292] Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе
293] Зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів.
294] Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти
295] Холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш.
296] Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки
297] На відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись
298] І піддаватися дотику - що б могло ще, окрім тіла?
299] Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля,-
300] Вогкий, а вистав на сонце його - за хвилину просохне,
301] Та не догледіти, як осідає на ньому волога,
302] Як - утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця.
303] Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти,
304] Що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око.
305] Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно,
306] З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим.
307] Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний,
308] Теж поступово маліє-стирається, краючи землю.
309] Глянь на дорогу міську: покриття її - тесані плити -
310] Вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй,
311] Що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу
312] Кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами.
313] Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе
314] Не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають:
315] Наче позаздривши, бачить того не дала нам природа.
316] Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу,
317] Частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно,-
318] Хто б не напружував гострого зору,- не вгледить ніколи.
319] Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають,-
320] От як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято
321] Сіль роз'їдає морська,- зрозуміло, ніяк не завважиш.
322] Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа.
323] Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими
324] Щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також.
325] Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці,
326] Бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову
327] Суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова.
328] Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір.
329] А не було б його,- як же тоді мали б рухатись речі?
330] Перша-бо кожної речі властивість - опір чинити
331] Й на перешкоді ставать - одночасно в усьому про себе
332] Знати дала б - і ніщо й ворухнутись не мало би змоги:
333] Жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком,
334] Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі -
335] Скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога -
336] Просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі,
337] То не лише не могло б усе рухатись так метушливо,
338] А й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній
339] Так і лежала б матерія мертво, без жодного руху.
340] Ось що цікаве, крім того: якою б нам річ не здавалась
341] Щільною, все ж, як побачиш, і в ній мусить буть порожнеча.
342] От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні
343] Начебто висіявсь піт, що струмками збігає по стінах.
344] Що споживає істота жива, те розходиться в тілі.
345] Так і дерева, зростаючи мірно, в свій час плодоносять,
346] Бо допливає живлюща волога, почавши з коріння,
347] Ген до вершечка - розлогим гіллям, як і стовбуром цілим.
348] Чуємо звуки, що вільно собі через стіни проходять
349] І через двері важкі. До кісток промерзаємо взимку.
350] То чи бувало б таке, якби в світі ніде не траплялось
351] Вільного простору, через який переходили б тільця?
352] Врешті, чому за об'ємом однакові й формою речі -
353] Різні цілком за своєю вагою? Коли б у клубкові
354] Вовнянім стільки ж містилося тілець, що їх олов'яна
355] Куля вміщає, то стільки б і важили дві оті речі.
356] Бо найприродніша тіла властивість - униз натискати,
357] А порожнеча в природі своїй, навпаки,- невагома.
358] Тож, як одне щось - легше від іншого, хоч і не менше,
359] Значить, порожняви, проміжків вільних,- більше у ньому.
360] І навпаки: що вагоміша річ, то - підказує думка -
361] Більше в ній міститься тілець, а вільного простору - менше.
362] Отже, сягнули ми розумом чуйним того, що присутнє
363] В суміші кожній з речей, що йменуємо ми: "порожнеча".
364] Тут я тебе попередити мушу, щоб ти не піддався
365] Деяким твердженням хибним, що в блуд завести тебе можуть.
366] Он, кажуть, моря вода, пропускаючи риби лускаті,
367] їх по волозі веде, бо за ними лишається вільне
368] Місце, де знову, на мить одступивши, змикається хвиля.
369] Так і всі інші, мовляв, місцями чергуючись, речі
370] Можуть у щільному просторі рухатись поперемінне.
371] Все це, однак, на хисткій, помилковій оперте основі.
372] Справді-бо: як могли б рухатись риби, якщо б не давали
373] Місця їм води пливкі? Й навпаки: якщо риби не зможуть
374] Рухатись,- як і куди течія б одступила прозора?
375] Тож або всі, скільки є їх, тіла взагалі не спроможні
376] З місця рухнутись, або ж у речах таки є порожнеча,
377] Звідки й бере кожна річ і початок, і змогу для руху.
378] От, припустімо, зіткнувшись, пласких двоє тіл із розгону
379] Тут же відскочать, то всю порожнечу, яка утворилась
380] Поміж тілами двома, мусить знову зайняти повітря.
381] Все ж не відразу воно,- хоч би як його хвилі стрімливо
382] Не проривалися,- не водночас увесь простір собою
383] Виповнить, лиш поступово: насамперед - місце найближче,
384] Потім - сусіднє, а далі - прогалину всю заполонить.
385] Марно би стверджував хтось, що тіла розійшлися від того,
386] Що блискавично згустилось повітря. Адже порожнеча
387] Там постає, де раніше її не було, і так само
388] Те, що раніше було порожнечею, робиться щільним.
389] Ні. В такий спосіб ніяк не змогло би згуститись повітря.
390] Та, якщо б навіть могло воно,- без порожнечі, вважаю,
391] Все ж не згустилось би так, не звело б усіх тілець докупи.
392] Скільки б мені не перечив ти, отже, і часу не гаяв,-
393] Визнати мусиш, однак, що в речах таки є порожнеча.
394] Ще не один навести б міг я доказ, щоб ти пересвідчивсь
395] У справедливості суджень моїх, але й те, що сказав я,
396] Дасть тобі змогу піти хай по ледве помітному сліду,
397] Щоб і все інше ти сам одшукати міг розумом чуйним.
398] Як у мисливця собаки не раз, щойно слід на стежині
399] Нюхом уловлять тонким, незабаром у хащі знаходять
400] Жителя гір - хижака, що в норі приховався глибокій,
401] Так от і ти крок за кроком, одне проясняючи іншим,
402] Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,
403] Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш - правду.
404] Ну, а якщо сумніваєшся досі ти, все ще байдужий,
405] Меммію мій, до тих пошуків,- ось що тобі обіцяю:
406] Так тоді широко мова моя милозвучна проллється,
407] Взявши початок од серця мого, від таких повноводих,
408] Буйних джерел, що боюсь: може старість холодна та млява
409] В тіло моє прослизнуть і вузли життьові розв'язати
410] Перше, ніж я б тобі встиг усіх доказів силу-силенну
411] З того чи з іншого приводу викласти мовою віршів.
412] Ну, але годі. Підхопимо знов міркувань наших нитку.
413] Отже, природа, говорячи стисліше,- це поєднання
414] Двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча -
415] Простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно.
416] Те, що існують тіла,- відчуття, для створінь усіх спільні,
417] Стверджують. Не довіряти їм - значить себе ж позбавляти
418] Змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну
419] Виб'єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу.
420] Далі. Якби не було того простору, вільного місця,
421] Тобто порожняви,- де б мали різні тіла подіватись,
422] Як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних?
423] Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку.
424] Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити
425] Й від порожнечі,- таке, що творити могло б самостійно
426] Третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу?
427] Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути;
428] Хай за об'ємом воно й невелике, хай крихітне буде,-
429] Все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись,-
430] Тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде.
431] А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе
432] Вільно будь-яку річ пропустити без опору,- значить,
433] Це - незаповнений простір, ми кажемо тут: "порожнеча".
434] Все, що існує, додаймо, саме по собі - неодмінно
435] Діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній;
436] Врешті,- й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі.
437] Діяти ж і піддаватися дії - це речі властивість,
438] Ну, а вміщати щось - має спроможність одна порожнеча.
439] Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває
440] Ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо
441] І незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати,
442] Чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути.
443] Бо, як побачиш,- усе, що існує, що назване якось,
444] Буде властивістю двох тих начал або явищем буде.
445] Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї,
446] Не зруйнувавши при тому її,- має назву "властивість":
447] Жар - од вогню, від каміння - тягар, од води невіддільний -
448] Плин, дотикання - від тіл, од порожняви - недотикальність.
449] І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу,
450] Війни і злагоду - все, що приходить на світ час од часу,
451] Як і відходить, під назвою "явища" тут розглядаєм.
452] Також і час не існує окремо: що трапилось нині,
453] Що - в давнину, що колись має статися,- ми відчуваєм
454] Тільки в зв'язку нерозривно-тісному з самими речами.
455] Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом
456] Та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати.
457] От Тіндаріду, мовляв, колись викрали, й гордої Трої
458] Люд упокорений був... Не подумай, що всі ті події
459] Мають окреме своє, від речей не залежне тривання:
460] Ті покоління людей, без яких не бувало б і явищ,
461] Ген віднесла вже доба, що пролинула безповоротно.
462] Що відбулося у часі, вважаймо те явищем певним
463] Щодо людей та місцевості, де розгорталася дія.
464] Врешті, коли б ні матерії жодної речі не мали,
465] Ні відповідного простору, місця, де все б відбувалось,
466] То Тіндаріди прекрасної чаром роздмухана пристрасть,
467] Що прослизнула вогнем до грудей Олександра-фрігійця,
468] Не привела б до боїв славнозвісних війни затяжної,
469] Ні тайкома від троянців опівночі кінь дерев'яний
470] Греками б не розродивсь, що Пергам обернули у попіл.
471] Тож очевидно, що кожну подію нам слід розглядати
472] Не як окреме, буттям незалежним наділене тіло,
473] Не як порожняву, що, зрозуміло, свою має сутність,
474] А навпаки: називать її можеш цілком справедливо
475] Явищем тіла і місця, де мусить усе відбуватись.
476] Далі. В тілах розрізняти потрібно речей всіх начатки
477] Й те, що вже склалося в ході злиття, поєднання начатків.
478] Щодо начатків речей, то ніщо зруйнувать їх не в силі:
479] Щільність їх тіла незламного все переборює врешті.
480] Важко, щоправда, повірити в те, що існує в природі
481] Щось непроникливе - тіло без жодної пори, щілинки:
482] Чи не проходить крізь товщу стіни блискавиця небесна,
483] Гамір, слова? У вогні розпікається навіть залізо.
484] Від непомірної спеки, бува, розсідаються скелі.
485] Золота твердість, піддай лиш вогню, обертається плином.
486] Тане крижинкою в полум'ї мідна дзеркальна платівка.
487] Сріблом тепло пробиватися може й пронизливий холод:
488] Явно одне відчуваємо й друге, коли за обрядом
489] Чашу тримаєм, а в неї струмить росяниста волога.
490] Все наче стверджує: повної щільності в світі немає.
491] Та, коли думки правдивої хід і природа в нас будить
492] Сумнів,- не знехтуймо тим. Довести тобі спробую стисло
493] Те, що існує основа всього найщільніша і вічна -
494] Первопочатки речей, як повчали ми, їхнє насіння,
495] З чого и постало все те, чим наповнено всесвіт сьогодні.
496] Тож, коли силою думки навчилися ми розрізняти
497] Межі тих двох протилежних речей, їх природу двояку -
498] Тіла й порожняви, де розгортається кожна подія,
499] Скажемо, що й існувать вони чистими мусять, окремо.
500] Де-бо в природі незайняте місце, порожнява тобто,-
501] Там, отже, тіла нема, й навпаки: де знаходиться тіло,-
502] Вільного простору там - порожнечі - даремно шукати.
503] Первісні тільця, висновуймо,- щільні всі, без порожнечі.
504] Далі. Якщо в нарожденних речах є порожнява,- значить,
505] Щільна матерія мусить її звідусіль облягати.
506] З тим не погодиться й розум тверезий, що річ якась може
507] Глибоко в тілі своєму вміщати незайнятий, вільний
508] Простір, коли б і його не тримало тверде щось і щільне.
509] Ним може буть лиш матерії щільність: речей порожнечу
510] 510 Тільки вона, не щось інше, тримати всередині здатна.
511] Отже, сама по собі, з найдрібніших утворена й щільних
512] Тілець, матерія - вічна; знищимі - сполучення різні.
513] Далі. Якщо, припустім, не траплялося б вільного місця,-
514] Щільність суцільна була б. А коли б, навпаки, не бувало
515] Первісних тілець, що мусили б місце якесь посідати,-
516] Лиш порожнеча довкола була б, незаповнений простір.
517] Отже, повсюди незайняте місце чергується з тілом,
518] Бо ж ані повної, збитої щільності в світі немає,
519] Ні пустоти. Єсть окремі тіла, що навколишній простір
520] Ділять усе, відокремлюють: місце пусте - повнотою.
521] їх ані жоден іззовні удар не спроможний скрушити,
522] Ні зруйнувати зсередини жодна їх сила не годна,
523] Бо й не проникне туди, й ніщо інше схитнуть їх не може.
524] Дещо раніше про це я вже виклав тобі свою думку.
525] Без порожнечі, як бачиш, ніщо б не могло ні розпастись,
526] Ні розламатись; під лезом ніщо б не розскочилось навпіл,
527] Вогкістю б не пройнялося ніщо, ні морозом дошкульним,
528] Ні нищівним не взялося б огнем, що пронизує речі.
529] Треба додати: що більше порожняви річ якась містить,
530] То буде швидше вона розкладатися, вражена глибше.
531] Тож, коли первісні тільця є щільні всі, без порожнечі,
532] Як з'ясував я раніш, то вони мусять вічними бути.
533] Та, окрім того, коли б не тривала матерія вічно,-
534] Все, що існує тепер, у ніщо вже давно б обернулось,
535] І навпаки: те, що бачимо, виникло б теж із нічого.
536] Тож, як не може з нічого ніщо, повторю, виникати,
537] Ні, коли щось народилось,- по тому в ніщо обертатись,-
538] Первоначатки речей несмертельними бути повинні,
539] Щоб розв'язатись на них могло все об останній годині,
540] Щоб для обнови речей була завжди матерія свіжа.
541] Отже, ті первоначатки й прості мусять буть одночасно,
542] Й непроникні, бо інакше б ніяк не могли, перебувши
543] Низку віків, од безмежного часу відновлювать речі.
544] Врешті, коли б не подбала природа, щоб речі дробились
545] Лиш до якоїсь межі, то матерії первісні тільця
546] Так би скришились під дією часу, настільки змаліли б,
547] Що, народившись із них, появившись у певному часі,
548] Жодна б річ не змогла до кінця свого віку сягнути.
549] Все, як це можемо бачити, радше до розпаду схильне,
550] Ніж до відновлення. Що в безконечному днів чергуванні
551] Давній, що сплив уже, вік нездоланного часу ходою
552] В порох зітре, перервавши зв'язки, зруйнувавши до краю,-
553] Те не поправиться вже, хоч би скільки століть не минало.
554] Все ж таки не до кінця, а лише до якоїсь-то грані
555] Дробляться речі, бо все відновляється, все має певний
556] Термін, до роду свого відповідний, накреслену чітко
557] Пору, в якій досягти може зросту, життя квітування.
558] Варто завважити й те, що при щільності якнайповнішій
559] Первісних тілець матерії все ж пояснити неважко,
560] Як постає з них повітря, вода, і земля, та всілякі
561] Випари - все, що м'яке,- як існують ті речі, оскільки
562] Домішка вільного простору в кожному тілі присутня.
563] А припустімо, й начатки речей всіх бувають м'якими,-
564] Звідки взялися б тоді, поміркуй, неподатливі скелі?
565] Звідки б залізо взялось? Не могло б тоді бути в природи
566] Жодних підвалин закладених, першооснови стійкої.
567] Первісні тільця, як бачимо, щільні й прості мусять бути.
568] Чим вони ближче, тісніше сплітаються, тим у предметів,
569] Що народилися з них, більший опір, могутніша сила.
570] Далі. Коли б не було-таки в дрібненні жодної грані,
571] То від найглибших віків до сьогодні для кожної речі
572] Мусили б тільця її зберегтися, що, повністю вільні
573] Від небезпек усіляких, були б непошкоджені, цілі.
574] А, припустімо, крихкі вони, кволі з природи своєї,-
575] Як же тоді протривати б могли, не розпастись дощенту
576] Протягом довгих століть, незліченних ударів зазнавши?
577] Врешті, якщо якась певна межа є для кожного роду
578] Різних істот, якась риса виразна, що їм визначає
579] Ріст і тривалість життя, якщо вічним законом природи
580] Твердо встановлено, що вони можуть, що - ні, якщо зміні
581] Не підлягає ніщо, і все те, що існує, настільки
582] Вірне собі, що птахи з роду в рід навіть мітки на пір'ї,
583] Навіть забарвлення передають, їх породі властиве,-
584] Отже, без сумніву, первоначатки - матерії тільця
585] Мусять незмінними буть. Бо якби і вони час од часу,
586] Силі піддавшись якійсь, перемін зазнавали всіляких,-
587] Незрозуміле було б, що на світ появитися може,
588] Піп - неспроможне; затерлися б межі, котрі визначають
589] Сутність найглибшу речей, відміряну кожній з них силу.
590] Врешті, природа батьків, їхні звичаї, рух своєрідний,
591] Спосіб життя - чи могли б у найдальших зринати нащадках?
592] Далі. Якщо є скінченність у дрібненні, й тіло настільки
593] Крихітним робиться, що й відчуттям його вже не сприйняти,-
594] Значить, воно вже цілком неподільне, воно - на останнім
595] Східці здрібніння. Саме по собі таке тіло ніколи
596] Не існувало й повік існувати не зможе окремо,
597] Іншого тіла єдину складаючи, первісну частку;
598] Поруч - подібні стають за порядком тісними рядами
599] Й так, ущільняючись, робляться вмістом і сутністю тіла.
600] Отже, коли поодинці вони пробувати нездатні,-
601] Мусять настільки сплестись, що ніяк роз'єднать їх незмога.
602] Щільні є, отже, начатки речей простотою своєю:
603] Збиті докупи вони найдрібніших частинок єднанням,
604] Не різнорідних, однак, що лише нагромадженням сильні,-
605] У простоті, їм одвічно властивій,- уся їх могутність.
606] Тим-то применшити їх, одійнять у них ще якусь крихту
607] Не дозволяє, щоб сім'я речей береглося, природа.
608] А не було б щонайменшої малості, то, зрозуміло,
609] Що й найдрібніші тіла з незліченних би часток складались,
610] Бо ж половина весь час буде мати свою половину;
611] Так і тривав би, ніколи межі не сягаючи, поділ.
612] Чим тоді всесвіт різнитися б міг од найменшої частки?
613] Справді нічим. Бо, хоча й безконечні простори займає
614] Весь необмежений світ, але й крихітна частка так само,
615] Скільки її не дробитимеш, йтиме в свою нескінченність.
616] Це суперечить здоровому глуздові, та й уявити
617] Годі таке. Ось тому ти погодишся, як не впирайся,
618] З тим, що існує щось дуже мале, найдрібніше з усього,
619] Щось неподільне цілком. А якщо вже таке щось існує,-
620] Значить, і первісні тільця, погодьмося,- щільні та вічні.
621] Врешті, якщо всіх речей винахідниця - творча природа -
622] Звикла б усе розкладати на що раз дрібніші частинки,-
623] З них вона знову на світ привести не здолала б нічого.
624] І зрозуміло: де жодних частинок уже не буває,
625] Там і властивостей тих, що потрібні матерії творчій,
626] Годі шукати: зв'язків усіляких, ваги, переміщень,
627] Поштовхів, зіткнень,- без чого не виникне жодної речі.
628] Саме тому від здорового глузду відходять далеко
629] Ті, хто вважав, що всі речі з вогню постають, що в основі
630] Всесвіту тільки вогонь, і ніщо більше бути не може.
631] В них Геракліт був вождем. Саме він зав'язав суперечку,
632] Славний затемненим словом своїм серед греків, та більше -
633] Серед бездумних, ніж тих, котрі вдумливо правди шукають.
634] Дурнів-бо завжди захоплює те, що немовбито бачать
635] Десь аж на дні невиразного вислову; що милозвучне,
636] Що заколисує, пестить їм слух, те приймають за правду.
637] Звідки, спитаю їх, те неосяжне речей розмаїття
638] Взятись могло, якщо тільки вогонь усьому був початком,
639] Чистий вогонь? Хай стає він тугіший, хай рідне,- від того
640] Жодних не станеться змін, якщо кожна дрібна його частка
641] Має постійно таку ж, як і цілість вогненна, природу.
642] Будуть щільніші частинки вогню - буде й полум'я дужче,
643] А розметай їх, розсій - воно тут же ослабне, поблідне.
644] Ось чого б ми домоглися - не більшого,- з тілом вогненним
645] Так поступаючи. Що там казати вже про розмаїтість
646] Світу, який - чи не сміх? - із вогню б одного мав постати!
647] Ще зауважмо таке: то густішим, то рідшим робитись
648] Може вогонь лиш тоді, як у нім порожнеча наявна.
649] Музи ж отих мудреців, раз у раз потрапляючи в скруту,
650] Не визнають і того, що порожнява скрізь мусить бути.
651] Так, боячися висот, вони гублять дорогу правдиву.
652] Годі їм те зрозуміть, що, коли б не було порожнечі,
653] Все б тоді щільним зробилося звалищем, стало б єдиним
654] Тілом, і рвучко від нього ніщо б не могло відділитись,
655] Як од вогню жароносного - блиск його, пломінь пекучий.
656] Отже, й вогонь - це не скупчення збитих у цілість частинок.
657] Ну, а якщо згідно з іншим їх твердженням він і згасає,
658] І при найбільшій своїй густоті перемінює тіло,
659] То - коли вже до кінця розвивати цю думку безглузду -
660] Мусив би весь, без останку, вогонь у ніщо обернутись,
661] А різнорідний довколишній світ - виникати з нічого.
662] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
663] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
664] Тож і вогонь мусить мати в собі щось цілком незнищенне:
665] В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,
666] Та й виникати б могли, хоч які розмаїті,- з нічого.
667] Отже, погодься: оскільки існують означені чітко
668] Первісні тільця, що завжди свою зберігають природу,
669] Що і відходом своїм, і приходом, і різним порядком
670] Різною роблять природу речей і зумовлюють зміни,
671] То, як належить судити з усього,- вони не вогненні.
672] Бо як вогненні були б,- то чи більшало б їх, чи ставало б
673] Менше, чи інші б до них долучались, чи вносили б різні
674] Зміни в порядок свій - жар залишався б у їхній природі,
675] Тобто вогнем - не чим іншим - було б їх утворення кожне.
676] Тут я стійку маю думку: є тільця, котрі своїм збігом,
677] Рухом, порядком, положенням і своєрідністю форми
678] Здатні вогонь породити; змінивши порядок, міняють
679] Також природу свою докорінно. До того ж не схожі
680] Ні на вогонь, ні на річ якусь іншу, яка може слати
681] Часточки нашим чуттям і на дотик відчутною бути.
682] А запевняти, що всесвіт - вогонь і що справжньої речі,
683] Крім одного лиш вогню, надаремне й шукати в природі,
684] Як Геракліт був чинив,- це вінець божевілля, гадаю.
685] Бо, відштовхнувшися од відчуттів, проти них повстає він,
686] Мов хоче те сколихнути, на чому стоїть вірогідність,
687] Те, звідки певне знання він про той же вогонь міг дістати.
688] Вірячи в те, що вогонь відчуттями сприймаємо дійсно,
689] В те, що сприймаємо й інше, не менш очевидне,- не вірить.
690] Думка така видається мені і пуста, й божевільна.
691] Врешті, куди ж іще вдатися? Що для нас ще таким певним
692] Бути могло б, як чуття, коли лжу відрізняєш од правди?
693] Втім, на якій же основі, одкинувши геть усе інше,
694] Мали б ми так шанувати одну лиш вогненну природу,
695] А не якусь там ще іншу стихію, вогонь занедбавши?
696] Так чи інакше - безглуздя б таки залишилось безглуздям.
697] Ось чому ті, хто казав, що всі речі взяли свій початок
698] Тільки з вогню і що світ неосяжний з вогню утворився,
699] Й ті, хто відстоював думку таку, що прозоре повітря -
700] Творче начало всього, як і ті, хто гадав, що волога
701] Речі всі творить сама, чи вважав, що земля одинока
702] Зроджує все, в свою чергу в усі обертаючись речі,-
703] Дуже далекі від правди були й манівцями блукали.
704] Й тих ще додай, хто подвійними робить речей всіх начатки:
705] Лучить повітря з вогнем, а з пливкою вологою - землю,
706] Й тих, хто в основу всього покладає чотири стихії:
707] Землю, й вогонь, і повітряні подуви, й щедру вологу.
708] їх щонайпершим натхненником був Емпедокл з Акраганта -
709] Він на трирогому острові зріс, об який звідусюди
710] Б'ють іонійські розгонисті хвилі: вода зеленава
711] В піні солоній шумкій раз у раз набігає на берег
712] І шаленіє в тіснинах протоки, що сивим бурлінням
713] Від італійських границь острівну відмежовує землю.
714] Тут - ненажерна Харібда, і тут озивається глухо
715] Етна вогненна: погрожує знову, прорвавшися гнівом,
716] Вивергнуть полум'я з надра свого і снопом полум'яним
717] Ген аж до неба шугнуть, багрянисті метаючи зблиски.
718] Та хоч які там дива, в тій країні розлогій, що вабить
719] Око людей, хоч який має розголос, огляду гідна,
720] Славна достатками, впевнена в силі могутній народу,-
721] Все ж їй ніщо не зробило такої великої честі,
722] Цінним таким і святим не було, як той муж незрівнянний.
723] Стільки-бо мудрості в пісні його, що спливає потоком
724] Із божественних грудей, відкриттів у ній стільки славетних,
725] Що й сумніваюсь, чи справді земний він, із роду людського.
726] Все-таки й він, як і згадані вище, дрібніші од нього,
727] Що з багатьох міркувань дорівнять йому, звісно, не можуть,
728] Хоч і не раз, у великім натхненні шукаючи правди,
729] З серця глибин, мов із храму, пророцтва давали святіші,
730] І зрозуміліші, й глибші, ніж ті, що нестямна жрекиня
731] Піфія їх видавала з триніжка під Фебовим лавром,-
732] Ледве сягнувши начатків речей, зазнавали невдачі -
733] Й тут же, думками високі, з висот повалившися важко,
734] Впали. Найперше тому, що їм рух видається можливим
735] Без порожнечі в речах: припускаючи пористість, м'якість
736] Вітру, вогню, і вологи, й землі, і створіння, і плоду,
737] В їхніх тілах для порожняви місця, проте, не лишали.
738] Далі. Схитнулись тому, що не бачили жодної грані
739] В поділі тіл і дрібніння приймали за щось безконечне,
740] Не визнавали в речах щонайменшої, крайньої частки,
741] Хоч, як це бачимо, є мовби шпиль щонайвищий в усьому,
742] Поза який вже ніяке чуття не спроможне сягнути.
743] Можеш таке звідси виснувать: що, так би мовити,- крайній
744] Шпиль у невидимім тілі, те - частка речей щонайменша.
745] Ще й над таким поміркуймо: коли б ми вважали м'якими
746] Перші начатки речей,- самі речі, як видно з усього,
747] І виникають, і гинуть, бо тілом наділені смертним,-
748] То вже давно цілий світ неодмінно в ніщо б обернувся
749] І, відродившись по тому з нічого, вбивався б у силу.
750] Ти ж пересвідчивсь: одне як і друге - далекі од правди.
751] Потім усі ті стихії в такій між собою незгоді,
752] Так себе труять навзаєм, що тут-таки, збившись у купу,
753] Згинуть усі або так розбіжаться, немов під час бурі
754] Дощ, і вітри, й блискавиці: зітнуться шалено - та врозтіч.
755] Врешті, якщо з чотирьох елементів усе виникає
756] І розкладається знову на них, то чому ж неодмінно
757] Тільки вони мають бути начатками тіл? Чи не можуть
758] С.аме тіла послужити для них родотворним насінням?
759] Бо й постають одне з одного, й виглядом поміж собою,
760] Як і всією природою, звикли в віках чергуватись.
761] Може, припустиш таке, що й у стані тісного єднання
762] Тіло вогню, і повітря, й земля, й росяниста волога
763] Сходяться так, що не змінюють зовсім своєї природи,-
764] Значить, ніколи й ніщо тоді з них народитись не зможе:
765] Ні сотворіння якесь, ні бездушне, як дерево, тіло.
766] Бо ж у тій купі розрізненій, в суміші тій свою вдачу
767] Виявить кожен складник: у сполуці з землею побачиш
768] Чисте повітря; вогонь і в воді сам собі буде вірний.
769] Отже, початок речам даючи, родотворне насіння
770] Вносити мусить свою - непомітну, приховану сутність,
771] Щоб ніщо інше не брало там верх, щоб могло виявляти
772] Всяке створіння свою, що йому притаманна, природу.
773] Ще й до небесних вогнів ті мужі в мудруванні сягають.
774] Кажуть: вогонь обертається спершу в повітряний подув;
775] Сіються з нього дощі, проростає земля з них потому,
776] Ну, а тоді навпаки - від землі все бере свій початок:
777] Води спочатку, потому повітря й вогонь після нього,
778] Й так, без упину чергуючись, все це кружляє: від неба
779] Йде до землі, а від неї - аж ген до зірок, що на небі.
780] Та для начатків речей такі рухи ніяк не властиві.
781] Щось таки мусить незмінним лишатися: в іншому разі
782] Всі, аж до самого дна, у ніщо б обернулися речі.
783] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
784] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
785] Так і ті згадані вище стихії, котрі одна в одну
786] Все переходять по черзі, в основі своїй мусять мати
787] Інші, незмінні цілком елементи. Коли б не було їх,
788] То неодмінно всі речі довкола в ніщо б обернулись.
789] Отже, скажи, чи не більше ймовірно, що справді існують
790] Тільця такої природи, що можуть, вогонь породивши,
791] Збільшити кількість свою або зменшити, дещо змінити
792] Рух і порядок і дати, скажімо, початок повітрю,
793] І що одна якась річ саме так обертається в іншу?
794] Тут зауважиш: "Але ж очевидно, що все до повітря
795] Пнеться з землі, що для росту свого в ній поживу знаходить.
796] Ще ж якби небо дощів не приносило в пору догідну,
797] І не вгиналося б віття од зливи шумкої, а сонце
798] Не постачало б тепла в свою чергу, не гріло б ласкаво,
799] То не могли б ні хліба, ні дерева рости, ні створіння".
800] Справді. Та й ми, якби в їжі твердій та солодкому плині
801] Сил не черпали,- позбулися б тіла: з усіх наших м'язів,
802] Як і з кісток, відійшли б, не підтримані, сили життєві.
803] Нас-бо одне щось, я певен того, і підтримує, й живить,
804] В інших істот - і пожива інакша, для них відповідна.
805] Це через те, що в речах багатьох однорідні є, спільні,
806] Інших речей багатьох неоднаково сплетені тільця.
807] Отже, й не диво, що різні - по-різному живляться речі.
808] Важить немало ще й те, у якому ті первісні тільця
809] Складі, в якому порядку вони кожен раз виступають,
810] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.
811] Бо ж небеса, і моря, й суходоли, і ріки, і сонце -
812] З тих же начатків, що різні плоди, і дерева, й тварини,
813] Тільки зв'язки їх у кожному випадку й порухи - різні.
814] Так от у вірші моєму, приглянься, є літер чимало
815] Спільних для слів багатьох, а проте, що цілком очевидно,
816] Вірші й слова між собою і змістом різняться, й звучанням.
817] Ось що, змінивши саме лиш розміщення, літери можуть!
818] А родотворні начатки речей всіх? У них незрівнянно
819] Більше спромоги для того, щоб речі творить усілякі.
820] Слід нам і в Анаксагорову вникнуть гомеомерію -
821] Слово, впроваджене греками; в рідній же мові для нього
822] Досі нема відповідника: ще ж вона все-таки вбога.
823] Зміст же поняття того роз'яснити не так уже й важко.
824] Отже, в так звану гомеомерію речей той мислитель
825] Думку вкладає таку, що, скажімо, кістки поступово
826] Наче ростуть із дрібних кісточок; із манюсіньких м'язів
827] М'язи так само виводяться; кров, яка тілом кружляє,
828] Із багатьох, що докупи злились, постає крапелинок.
829] Він уважає, що й золото може зрости з непомітних
830] Золота крихт, що й земля із окрушин землі може вийти,
831] 3 дрібок вогненних - вогонь, із крупинок вологи - волога;
832] Все, як на думку й уяву його,- саме так виникає.
833] Для порожнечі в речах не лишає, одначе, він місця,
834] Як і в подрібненні тіл не вбачає ніякої грані.
835] Дві оті, як видається нам, похибки немаловажні
836] В Анаксагора й у тих, що раніше про них ішла мова.
837] Зваж і на те, що начатки речей родотворні у нього
838] Надто слабкі,- якщо можна начатками те називати,
839] Що не різниться нічим од речей, що страждає так само
840] Й гинути мусить, нічим не захищене від руйнування.
841] Що ж бо то з них уціліти б могло під могутнім напором
842] І протривать під самими зубами жорстокої смерті?
843] Може, кістки? Може, кров? Може, вітер, вогонь чи волога?
844] Що з них? Гадаю,- ніщо. Адже речі ті всі без різниці
845] Смертними будуть в основі своїй, як і все, що постійно
846] Гине на наших очах, нищівній якійсь піддане силі.
847] Та - повторю тут раніше доведене - речі не можуть
848] Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого.
849] Далі. Якщо від поживи росте наше тіло й міцніє,
850] Значить, і жили, і кров, і кістки наші всі в свою чергу
851] Із чужорідних речей - елементів - складатись повинні.
852] Тут заперечити можуть: мовляв, усіляка пожива
853] Суміш становить, і в суміші тій вже закладені тільця
854] Нервів, частинки судин і кісток, навіть крові краплини.
855] Отже, пожива, тверда чи рідка,- якщо так міркувати,-
856] Мусила б мати у складі своєму частки чужорідні
857] В суміші: кров, кров'янисту вологу, кістки та судини.
858] Втім, якщо всі незчисленні тіла, що з землі виростають,
859] Містяться в тій же землі, тож і їй в свою чергу належить
860] Із чужорідних, що з неї постали, складатись частинок.
861] Інше візьми щось - і можна до слів тобі вдатись таких же.
862] От, скажім, деревину: якщо полум'я, дим вона й попіл
863] Криє в собі, то з частин чужорідних складатись повинна.
864] Всі, окрім того, тіла, що земля їх вирощує, живить...
865] Із чужорідних, що з деревини виникають, частинок.
866] Тут залишається, хай і мізерна, для викруту змога;
867] Анаксагор не проґавив її, тому твердить: в усьому
868] Міститься все, приховавшись у суміші, а виринає
869] Те, що у суміші тій, так би мовити, є під рукою,
870] В першім ряду, що густіше загоном своїх елементів.
871] Та очевидно, що й ця його думка далека від правди.
872] Бо, якщо так міркувати, то й зерно, коли його дробить
873] Жорно важке, мало б камінь суворий хоч десь позначити
874] Кров'ю або чимось іншим, що в нашому живиться тілі.
875] Так от і зелень цупка, що її розм'якшаємо часто,
876] Камінь об камінь тручи, поступово б уся червоніла.
877] В чистій воді зустрічалися б також солодкі краплини
878] Плину того, що ним повниться вим'я овець тонкорунних.
879] Навіть орач помічав би на скибі, одвернутій щойно,
880] Злаки дрібненькі всілякого виду, і трави, й листочки,
881] Що притаїлися там, розпорошені, в лоні земному.
882] Врешті, колоду якусь розчахнувши, доглянувшись добре,
883] Ти б у ній полум'я, попіл і дим неодмінно побачив.
884] Ясно як день, що того не буває. Висновую, отже:
885] Суміш така - несумісна з речами. Зате є насіння,
886] Спільне для різних речей, і воно, непомітне, таїться
887] В різних речах, між собою єднаючись різноманітне.
888] "В горах високих, однак,- заперечити можеш,- буває,
889] Під невгамовного вітру поривами розколихавшись,
890] Так уже сильно дерева сусідні верхів'ями труться,
891] Аж забуяють нараз їхні маківки квітом вогненним".
892] Так. Але в дереві марно шукати вогню як такого:
893] Є жароносне насіння; воно, позбивавшись докупи
894] Під час тертя, викликає в лісах випадкову пожежу.
895] Був би готовий вогонь десь у лісі, прихований навіть,-
896] Тут же б дав знати про себе: пішло б сушняками від нього
897] Полум'я; всі чагарі, всі дерева б довкіл попалило.
898] То чи не бачиш тепер,- повторю, що сказав я недавно,-
899] Скільки це важить направду: з якими й у ладі якому
900] Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,
901] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні,
902] Як, тільки трохи міняючи лад свій, то деревом бути
903] Можуть вони, то вогнем? І в словах, переставивши дещо
904] Літери, можна ті два неподібні отримать поняття.
905] Тож, коли ти, споглядаючи речі, досяжні для зору,
906] Схильний гадати, що все є таким лиш тому, що начатки -
907] Тільця матерії - мають подібну з речами природу,-
908] Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху -
909] Як то бува між людьми - й заливаються слізьми гіркими.
910] Далі ж ідімо, й що знати повинні ми,- слухай пильніше.
911] Справу здаю собі з того, в яку йдемо темінь. Та гострим
912] Тирсом торкнулося серця мого на хвалу сподівання,
913] І водночас переповнились груди любов'ю до віщих
914] Муз. Тим чуттям розігрітий, наснажений силою думки,
915] Міряю кроком поля Пієрід. Ще ніхто тут раніше
916] Сліду свого не лишив. Як то солодко вперше хилитись
917] До найсвіжіших джерел! Як то солодко квіт невідомий
918] Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи
919] Жодній людині вимогливі музи чола не вінчали!
920] Це справедливо. Бо, перше всього, за поважні я взявся
921] Речі: від пут забобону людські хочу душі звільнити.
922] Далі й тому, що цей темний предмет я задумав подати
923] Віршем прозорим, у муз запозичивши знади для нього.
924] В тому є свій, як подумати, глузд: саме так учиняють
925] І лікарі. Намагаючись дати полин найгіркіший
926] Хворій дитині вони, передбачливі, спершу намажуть
927] Посуду вінця пахучим, густим, наче золото, медом.
928] А легковірне дитя, поки мед солодить йому губки,
929] Краплю по краплі до самого дна випиває ті ліки -
930] Гіркістю знаний полин. Та обман тут не ловить дитини
931] В сіті свої, навпаки: покріпивши, веде до здоров'я.
932] Так от і я: через те, що учення моє видається
933] Для необізнаних надто важким, і тому, що від нього
934] Тут же сахається люд,- пієрійським силкуюся віршем
935] Солодкомовно подати тобі своїх .роздумів сутність,
936] Наче мусейського меду підлив я до них, і тому-то
937] Маю надію, що, зваблений ним, ти збагнеш мимоволі,
938] Як постають усі речі довкіл та яка їх природа.
939] Вище довів я, що тільця матерії - це сама щільність
940] Непроникна, що літають вони безбережжями часу.
941] Та поміркуймо сьогодні над тим, чи межу якусь має
942] їхня сукупність, чи ні. Водночас, коли ми встановили,
943] Що й порожнеча існує - речами заселений простір,-
944] Варто задуматись: має чіткі він, означені межі
945] Чи навсібіч одслоняє безкраї, бездонні глибини.
946] Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя
947] Не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати.
948] Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього
949] Ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали:
950] Ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї.
951] Отже, коли поза всесвітом - як визнаєм - не існує
952] Більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний.
953] Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився:
954] Тут собі стань чи піди кудись ген - доокіл рівномірно
955] Слатися будуть такі ж нескінченного світу простори.
956] Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має
957] Грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить
958] Аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути.
959] Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала
960] Дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить
961] На перешкоду якусь, що йому на дорозі постане?
962] Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає.
963] Так чи інакше - не бачимо виходу. Визнати мусиш
964] Те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт.
965] Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги,
966] Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись,
967] Чи без завади помчить,- не з останньої риси злетів він.
968] Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде
969] Всесвіту визначиш край: "А ти списа метнув?" - запитаю.
970] Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані:
971] Ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди.
972] Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому,
973] Мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні
974] Обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою
975] Щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи,
976] Згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом.
977] Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце,
978] Бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче,
979] Звалищем нині матерія вся непорушне б лежала.
980] Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця -
981] Все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду,
982] Де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці.
983] Все постає тільки в русі - постійному, впертому русі:
984] Роєм густим звідусіль поспішаючи,- верхні до нижніх,-
985] Сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві.
986] Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко
987] Іншим: повітря межу дає горам, а гори - повітрю;
988] Море - землею, вона ж, навпаки,- відокремлена морем.
989] Обрій на зміну йде обрію: крайнього - всесвіт не знає.
990] Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий,
991] Що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала
992] Протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти,
993] Ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось.
994] Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа -
995] Меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки.
996] Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала,
997] Дбає природа сама: порожнеча - тілам є межею,
998] А порожнечу - матерія, тіло перервною робить.
999] От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні.
1000] Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами,-
1001] Все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя;
1002] Край якийсь був би, скажімо, в порожняви,- змоги б не мала
1003] Безлічі первоначатків речей у собі поміщати;
1004] Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних,-
1005] Ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння,
1006] Ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні
1007] Не потривали б не тільки години - найменшої миті.
1008] Бо, розірвавши зв'язки свої, ген по безмежній пустелі
1009] Вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась
1010] Чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись,
1011] Жодної речі - не в силі була б вона знову зійтися.
1012] Та не подумай, що первоначатки речей між собою
1013] Лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно,
1014] Що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали,-
1015] Ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу,
1016] Поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно
1017] Зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних,
1018] Ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті,
1019] Що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність.
1020] І, закріпившись у довгих віках, саме ці поєднання,
1021] Рухом підхоплені саме таким,- нині роблять можливим
1022] Те, що, широкими хвилями граючи, в море жадливе
1023] Ріки вливаються; те, що земля наша, сонцем зігріта,
1024] Щедрі дає врожаї, що квітують і множаться різні
1025] Види створінь, що кружляють вогні ненастанно в ефірі.
1026] Що ж дотепер би лишилося з того, якби з безбережжя
1027] Не напливало матерії свіжої вдосталь, що гойно
1028] Втрати могла б заповняти всякчас і служити обнові?
1029] Бо ж, як усяка істота жива, лиш позбудеться їжі,
1030] З тіла спадає, так само всі речі почнуть заникати,
1031] Хай лиш матерії раптом забракне або, припустімо,
1032] Річищем іншим її течію якась сила скерує.
1033] Зовнішні поштовхи теж не здолали б самі зберігати
1034] Суми речей всіх у їхніх сполученнях різноманітних;
1035] Можуть хіба, почастішавши, втримати дещо до часу,
1036] Поки нові не надлинуть, щоб суму поповнити, тільця.
1037] Мусять, одначе, зіткнувшись, одскочити; інші натомість
1038] Первоначатки речей мають досить і простору, й часу,
1039] Щоб, одірвавшись од цілості, в обширах вільно ширяти -
1040] Все це начатків нових і нових потребує постійно.
1041] Навіть щоб їх лиш для поштовхів не бракувало,- в природи
1042] Справді незмірні запаси матерії бути повинні.
1043] Тут особливо будь, Меммію, пильний: не думай, як інші,
1044] Що до середини всесвіту завжди тяжать усі речі,
1045] Що саме так вони купи тримаються, без допомоги
1046] Поштовхів зовнішніх. Тим-то, мовляв, не втрачає нічого
1047] Світ наш ні зверху, ні знизу, бо все йде тут до осередку
1048] (Начебто річ яка-небудь на себе ж могла обіпертись),
1049] Що, на зворотному боці землі розташовані, речі
1050] Знизу на неї, обернені, давлять вагою своєю
1051] (Як от потойбіч на плесі-речей відображення бачим);
1052] Далі, керуючись тим, запевняють, що й різні створіння
1053] Там собі ходять сторчма, та не падають, землю лишивши,
1054] В обшири нижні небес, як і наші тіла в свою чергу
1055] До зореносних осель не могли б самовільно злетіти;
1056] Начебто сонце їм сяє тоді, коли ми споглядаєм
1057] Зорі нічні, наче й порами року чергуємось з ними,
1058] Мовбито в парі пліч-о-пліч ідуть наші дні та їх ночі.
1059] Помилка це, не що інше, а дехто вхопився за неї,
1060] Щоб узагальнення класти свої на підвалини хибні.
1061] Бо ж коли світові краю нема, то який осередок
1062] Можемо в ньому знайти? Та якби навіть був, то чому ж то
1063] Все б лиш до нього тяглося, а не навпаки: якнайдалі
1064] Не розбігалось од нього врізнобіч - у простір безкраїй?
1065] Всяке-бо місце і простір - ми кажемо тут: порожнеча -
1066] Завжди повинна своїм осередком чи не осередком
1067] Речі важкі, чи сюди вони мчать, чи туди, пропускати.
1068] Й місця такого нема, де вагу свою втратило б тіло,
1069] Щойно прибувши туди, і на простір пустельний оперлось.
1070] Та й порожнеча не може для тіла підставою бути:
1071] Власна природа її спонукає всьому поступатись.
1072] Отже, свій лад і порядок підтримують речі, як бачиш,
1073] Не через те, що тяжать вони нібито до осереддя.
1074] Втім, на їх погляд, не всі до середини тягнуться речі;
1075] До осередку, гадають, земля поривається, води,
1076] Як і все те, що немовби вміщається в тілі земному:
1077] Моря волога й потоки, що з гір, повноводі, спливають.
1078] А легковійні повітряні подуви й жар полум'яний -
1079] Так уважають вони - від середини мчать якнайдалі.
1080] І через те мерехтять-висіваються зорі в ефірі
1081] Й сонце в блакиті небес випасає свій пломінь жагучий,
1082] Що саме там помістився вогонь, осереддя лишивши.
1083] Не зеленіли б верхів'ям дерева, якби рівномірно
1084] Не напливала до них із землі їм потрібна пожива.
1085] В безвість тоді, мов птахи вогнекрилі, шугнули би стіни
1086] Світобудови, розсіявшись ген у пустелі безкраїй.
1087] Далі й все інше за ними такої ж зазнало б руїни:
1088] Неба склепіння грімке нам на голови б важко звалилось,
1089] Тут же з-під ніг утекла б і земля. У страшній круговерті
1090] Неба й землі, в світовій мішанині розпалися б тут же
1091] Всі без останку тіла, потягло б їх у надра пустельні.
1092] Мить - і пропало б усе, навіть слід од тієї руїни:
1093] Простір лишився б і первісні тільця, що зір їх не бачить.
1094] Тож, якби раптом забракло матерії в місці якомусь,-
1095] Місце те стало б негайно для всесвіту брамою смерті:
1096] Юрбами ринули б геть через неї всі первісні тільця.
1097] Так без великих зусиль ти проникнеш в усі таємниці,
1098] Бо, з ясувавщи одне, кинеш світло на інше, й до правди
1099] й поночі зможеш дійти, до кінця розгадати природу:
1100] Світло нове що це крок буде стежку твою осявати.
 
 
Книга друга
1] Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі,
2] Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту.
3] Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля,-
4] Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе.
5] Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви,
6] Що на роздоллі кипить, якщо сам ти - у повній безпеці.
7] Верх насолоди, однак,- до ясної піднятись будівлі,
8] Що мудреців непохитним ученням оснащена добре.
9] Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку
10] Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає:
11] В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду,
12] Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують,
13] Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади.
14] О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі!
15] В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає -
16] Скільки там є його - смертних життя! А природа тим часом
17] Це ж очевидно цілком! - одного вимага від людини:
18] Тіла щоб біль не діймав, а душа - щоб ніколи не знала,
19] Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям.
20] Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї,-
21] Зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання,
22] Те може їй водночас чималою приємністю бути.
23] Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!),
24] Щоб у покоях золочені статуї всюди стояли -
25] Хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають,
26] На цілонічні забави гучні проливаючи світло;
27] Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило,
28] Щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням.
29] Інші й не дбають про те: на м'якій розпростершись травиці
30] Біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом,
31] Без особливих затрат насолодою душу втішають,
32] Ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року
33] Гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву.
34] Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того,
35] Що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі
36] Будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині.
37] Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава
38] Нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть,-
39] Висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні.
40] От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі
41] Впертий зображують бій, поділившись на два протилежні
42] Табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота,
43] Де не сама тільки зброя однакова - рівне завзяття,
44] Ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш,-
45] То чи тікає, видовищем тим переляканий грізним,
46] Рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю?
47] Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши?
48] Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись.
49] Ну, а насправді супутники наші - страхи та турботи -
50] Ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї,
51] До владарів приступають зухвало, дають собі раду
52] З сильними світу сього, не лякають їх золота блиски,
53] Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова.
54] Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила.
55] Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі?
56] Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе,
57] Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає
58] Часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись,
59] Ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям.
60] Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні
61] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,
62] Не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд.
63] Нині про те, який рух родотворних матерії тілець
64] Різні породжує речі довкіл, а який - розкладає,
65] Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій
66] По безконечних просторах порожняви гонить їх вічно,
67] Мову вестиму, а ти - ні на мить не послаблюй уваги.
68] Певним є те, що матерія - це не сама тільки щільність,
69] Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють,
70] Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість
71] їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.
72] Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.
73] Скільки-бо тіла позбудеться річ якась,- іншій на долю
74] Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу
75] Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість - щось інше,
76] Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.
77] Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні.
78] Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються - інші,
79] Так іде зміна живих поколінь у короткому часі:
80] Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи.
81] Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть
82] І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити,-
83] Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди.
84] Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні
85] Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні,
86] В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті
87] Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же
88] В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може
89] Рвучко податись назад - у вазі, як і в твердості, першим?
90] Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний
91] Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт
92] Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця
93] Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри,
94] Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір,
95] Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум.
96] Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця
97] Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній -
98] Все вони в русі постійному, різноманітному русі:
99] То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику,
100] То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять.
101] Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання,
102] І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні,
103] Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї,
104] Творять могутливі корені скель; саме з них виникають
105] Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду.
106] Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно,
107] Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких
108] Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі,
109] Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння.
110] По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає,
111] Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи
112] Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи.
113] Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива
114] Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе.
115] Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло
116] В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою,
117] Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі
118] Грають роями вони, пориваються в напрямках різних,
119] Наче в одвічній війні, нескінченні зав'язують битви,
120] Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій
121] То наче в купу збиваються, то розбігаються знову.
122] Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх
123] Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться.
124] Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу,
125] Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати.
126] Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба
127] До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь,
128] Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ
129] Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором.
130] Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто
131] Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову,
132] Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить!
133] А починається та блуканина від первісних тілець.
134] Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки,
135] Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились
136] І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче,
137] Тілець удари відчувши невидимі,- вже клубочаться
138] І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху.
139] Так, від начатків речей починаючись, рух поступово
140] Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння
141] В промені сонячнім - вічний неспокій дрібних порошинок,
142] Хоч початкових ударів - джерел того руху - не видно.
143] Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість,
144] Що споконвіку властива матерії первісним тільцям.
145] Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора
146] І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство,
147] Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря,-
148] Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце
149] Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом;
150] Кожного дня те видовище маємо перед очима.
151] Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні,
152] Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі
153] Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість.
154] Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають
155] Жару частинки - суцільними зграями линуть, роями,
156] Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди
157] Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість.
158] Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні,
159] Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні.
160] Та й одні одних, частки свої в ціле з'єднавши, не барять -
161] В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму,
162] Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись.
163] Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду,
164] Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні
165] В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку.
166] Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця,
167] Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає.
168] Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять,
169] Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа
170] Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку:
171] Порами року рядити весь час і хліба нам ростити,
172] Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода -
173] Богоподібна життя провідниця, та все зазиває
174] їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях,
175] Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували
176] Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду,-
177] Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди.
178] Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця,
179] Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись
180] Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда
181] В жодному разі для нас не збудована й не видається
182] Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних.
183] Тільки про них тобі викладу, Меммію, дещо пізніше.
184] Зараз до того вернусь, що про рухи сказати лишилось.
185] Саме тепер, як гадаю, пора довести, що не може
186] Тіло само по собі піти вгору, піднятися вгору.
187] Тут тебе збити могли б найрухливіші полум'я тільця:
188] Щойно зародяться - роєм уже пориваються вгору.
189] Так свого росту сягають хліба, виростають дерева
190] Попри вагу свою: все ваговите-бо гнеться додолу.
191] Бо, якщо крівель високих торкнувшись, вогонь язиками
192] Жадібно сволоки лиже та крокви, то це ще не значить,
193] Що поступає він так самовільно, без поштовху ззовні.
194] Так от і кров, коли жилу надрізати, з нашого тіла
195] Високо струменем б'є, розсіваючи бризки багряні.
196] Не помічав ти, з якою напругою виштовхнуть може
197] Балку якусь чи колоду вода? Хоч би як заповзято
198] Не натискали ми зверху на них, щоб занурити глибше,
199] Ще заповзятіше їх вивергатиме сила глибинна,
200] Поки стрімливо не випірнуть більше ніж наполовину.
201] Ну, а самі по собі - тут і сумніви зайві, гадаю,-
202] Всі ці тіла порожнечею вниз будуть падати зверху.
203] Полум'я - теж: пробивається вгору крізь товщу повітря
204] Тільки від натиску знизу; вага ж його власна при тому,
205] Хай невелика вона, скерувать його прагне додолу.
206] Чи смолоскипів не бачиш нічних у високому небі,
207] Як вони стрімко летять, залишаючи стежку вогненну
208] В напрямі тому, куди їм летіти веліла природа?
209] Не помічаєш, як линуть на землю зірки та світила?
210] Сонце з верхівки небес навсібіч випромінює жар свій
211] І на поля, й на луги, мов сівач, розсіва своє сяйво.
212] Значить, і пал, яким сонце охоплене, рине на землю.
213] Навскіс у млі дощовій пролітають вогні блискавичні:
214] Хмару то тут розчахнувши, то там вириваються грізні
215] Стріли - й удар громовий раз у раз потрапляє у землю.
216] Щодо тих рухів, таке ще знання тобі прагнемо дати:
217] Первісні тільця, коли в порожнечі летять прямовисне,
218] В силу своєї ваги в якусь мить і в якомусь там місці
219] Під час падіння свого відхиляються так непомітно,
220] Що наче й слова нема, щоб цей порух якось описати.
221] А не було б цього поруху вбік, то з прогалин бездонних
222] Падали б тільця краплистим дощем,- невідхильно та мірно;
223] Що таке поштовх, не знали б тоді, не бувало б ніяких
224] Зіткнень,- природа в умовах таких не створила б нічого.
225] Може, подумає хтось, що стрімкіше в порожняві линуть
226] Важчі тіла й, набігаючи зверху на тих, котрі легші,
227] Поштовхів їм завдають, що й приводить до різноманітних
228] Рухів - джерел усілякого творення,- той манівцями
229] Сам себе змушує йти, від здорового глузду далекий.
230] Всі-бо тіла, що в воді чи в рідкім опадають повітрі,
231] З різною швидкістю звершують рух до ваги відповідно;
232] Це через те, що води густота й легковійність повітря
233] Чинять тілам, які линуть крізь них, неоднаковий опір:
234] Тим, що ваги в собі більше несуть, поступаються швидше.
235] Та не така порожнеча: ніколи, ніде і ніякій
236] Речі вона не спроможна опертись; постійно давати
237] Місце, щоб тіло пройшло, вимагає сама її сутність.
238] Тож у порожняві все - ваговитіше й менше вагоме
239] З рівною швидкістю без перешкод буде мчати додолу.
240] Отже, ніяк не змогли б на легкі з висоти налітати
241] Важчі тіла й завдавать їм ударів, які в свою чергу
242] Змінюють рухи, що з них усі речі виводить природа.
243] Ще раз і ще раз кажу: відхилятись тілам - необхідно,
244] Тільки на віддаль цілком незначну, щоб тобі не здавалось,
245] Що, очевидному всупереч, бачимо скісним падіння.
246] Незаперечним-бо, явним є те, що тіла, котрі мають
247] Певну вагу, з висоти прямовисне верстають додолу
248] Шлях свій, а не навскоси, що людині підказує око.
249] Спостерегти, однак, те, що цей шлях на якусь волосинку
250] Від прямовисності вбік одхиливсь, чи могло б наше око?
251] Врешті, якщо б усі рухи були переплетені тісно,
252] Й завжди новий виникав із старого в несхитнім порядку,
253] Й не відхилялися б первісні тільця, щоб дати початок
254] Іншому руху, що міг би, порушивши приписи долі,
255] Ланку якусь розірвати в одвічнім причин чергуванні,-
256] Звідки створіння земні свою волю тоді могли б мати?
257] Звідки ж то, вирвана в долі, питаю, взялася б та змога
258] Йти, куди власне бажання веде нас, і змінювать рух свій
259] Не в якусь точно встановлену мить, не в окресленім чітко
260] Місці, а там, де скеровує нас передбачлива думка?
261] Кожному тут його воля - відкинемо сумнів - до дії
262] Поштовхом служить, приводячи в рух тоді все наше тіло.
263] Ти помічав, як у цирку розсунуть нараз загороду,
264] Коні ж іще якусь мить не зриваються з місця; не може
265] Жадібна міць стрепенутись так швидко, як дух того хоче:
266] Вся, яка є тільки в цілому тілі, матерії маса
267] Зрушитись мусить, щоб, рухом усі переповнивши члени,
268] Ринути разом туди, куди дух пориває стрімливий.
269] Рух, як ти сам те побачив, бере свій початок од серця;
270] Спершу він шириться, збуджений волею духу, а далі
271] Все заполонює - кожен віддалений закуток тіла.
272] Це - протилежність до того, коли, якийсь поштовх одчувши,
273] Силу сторонню якусь, несемося кудись мимоволі:
274] Адже тоді всього тіла матерія - це ж очевидно -
275] Вже незалежно від нас поривається, поки на неї
276] Воля не вдягне вуздечки, пориву того не зупинить.
277] Глянь-но довкіл, і побачиш, скількох ота сила стороння
278] Змушує йти то сюди, то туди, мов бичем понукає,
279] Стрімголов часто жене. Але є щось таке в наших грудях,
280] Що має змогу рішуче опертись їй, протистояти,
281] Є щось таке, на чий розсуд сукупність матерії мусить
282] То розпливтися по тілу всьому, то, розлившись по ньому,
283] Знов одступити назад, щоб на місці старому осісти.
284] Отже, в насінні речей, крім ваги їх та поштовхів різних,
285] Мусимо визнати й цю, притаманну їм, рухів причину,
286] Звідки й у кожного з нас - природжена волі властивість,
287] Бо ж із нічого ніщо, як ми бачили, не виникає.
288] Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила,-
289] Опір їм чинить вага. А що розум в усіх своїх діях
290] Сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає,
291] І, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно,-
292] Це через те, що начатки речей відхиляються дещо
293] Під час падіння свого в невідомому часі та місці.
294] Щодо матерії, то не могла вона бути ніколи
295] В масі своїй ні щільніша, ані розпорошена більше:
296] Кількість її не зростала ні разу, але й не спадала.
297] Отже, який і сьогодні речей усіх первісні тільця
298] Звершують рух, у такому й колись вони перебували,
299] Так і в майбутніх віках своїм звичаєм рухатись будуть;
300] Те, що родилось, те й буде родитись у тих же умовах,
301] А народившись,- і жити, й рости, і вбиватися в силу
302] Все буде в межах своїх, відповідно законам природи.
303] Отже, змінити сукупність речей жодна сила не зможе,
304] Місця ж такого немає ніде, куди всесвіту частка
305] Якось могла б утекти, ні такого, де сила стороння
306] Мала би змогу зрости й відтіля, увірвавшись у всесвіт,
307] Рухи його розладнать, докорінно природу змінити.
308] Тут, коли мова зайшла про таке, здивуватися можеш,
309] Як це при тій ненастанній рухливості первісних тілець
310] Їхня сукупність цілком непорушною нам видається
311] (Я не кажу про тіла, котрі власним наділені рухом),
312] Це через те, що начатки речей усіх, їхня природа,-
313] Ген поза межами наших чуттів; і, якщо ми не годні
314] Бачити тілець самих, то що вже казать про їх рухи?
315] Таж і доступне для нашого зору не раз цілковито
316] Рухи свої на значній од нас віддалі може ховати.
317] От на зеленому схилі, бува, тонкорунні пасуться
318] Вівці; бреде собі кожна, куди так заманливо кличуть,
319] Росами, наче перлинами, граючи, вранішні трави,
320] Там і ягнята, напасшись, вистрибують, ріжками б'ються.
321] Все це немовби зливається й здалеку нам видається
322] Білою латкою, що наліпилась на пагорб зелений.
323] Так і тоді, коли збройні війська на бігу заполонять
324] Марсове поле і створюють образ завзятої битви,-
325] Там аж до неба йде блиск, а земля палахкоче довкола
326] В сяйві сліпучої міді; могутня хода легіонів
327] Будить далеку луну; озиваються й гори сусідні
328] Гомоном бою, і крики аж ген до зірок підбивають.
329] Кінні загони гарцюють довкіл і в рішучім пориві
330] Ринуть уже навпростець, аж гуде під копитами поле.
331] Все-таки високо в горах є місце, звідкіль поле бою -
332] Це наче пляма якась, що блищить унизу непорушне.
333] Зараз, однак, поміркуймо, які ж ті начатки речей всіх,
334] Як між собою вони й щодо форми своєї різняться,
335] Й щодо самих розмаїтих фігур, у яких виступають.
336] Я не кажу, що начатків, подібних за формою,- мало:
337] Йдеться про те, що вони не цілком між собою подібні;
338] Та й дивуватись не слід, бо якщо аж така їхня кількість,
339] Що ні межі, ні завершення їй, як повчав я, немає,
340] То, безумовно, не можуть усі вони буть між собою
341] Повністю схожі ні виглядом, ні щодо форми тотожні.
342] Глянь лиш на рід наш людський, на німе, що у морі гуляє,
343] Плем'я лускою оздоблених риб, на добірні отари,
344] На хижаків, на всіляких пернатих - і тих, що юрмляться
345] Весело вколо боліт, чи озер, або десь біля річки,
346] Й тих, що літають усе, то туди, то сюди, над лісами,-
347] Можеш усіх перебрать поодинці - й у кожному роді,
348] В кожній особині знайдеш ознаку, лиш їй притаманну.
349] А не було б її - як свою матір пізнала б дитина?
350] Мати - дитину свою? А таки пізнають, і не гірше
351] Знаються всі між собою, ніж ми один одного знаєм.
352] Так біля вівтаря, перед ясною святинею часто
353] В млосному куриві ладану ніжне телятко під лезом
354] Падає, кров видихаючи з рани потоком гарячим.
355] Мати блукає тим часом, самотня, по схилах зелених;
356] Бачачи слід од копитець роздвоєних, пильно довкола
357] Всі озирає місця,- не втрачає надії, сердешна,
358] Згубу свою дорогу віднайти; та, в гущавину впершись,
359] Будить тужливу луну. Повертає до стійла раз по раз,
360] Місця собі не знаходить ніде, за дитям затуживши.
361] Ні верболози тонкі, ні окроплені росами трави,
362] Ні повноводі струмки та потоки - ніщо не спроможне
363] Втішить їй серця, давальну журбу відігнати од неї.
364] Інших чимало телят, що на вигонах тих же пасуться,
365] Наче й не бачить вона - не приносять вони їй розради:
366] Тільки своє вона хоче знайти - неповторне, єдине.
367] Та й козенята тремтливоголосі, хоч як ти змішай їх,
368] Кожне свою знайде матір рогату. Ягнята битливі
369] Знають, чия коли матір замекає. Дбає природа,
370] Щоб лиш до рідного вим'я спішило всіляке створіння.
371] Будь-яку, врешті, зернину візьми з багатьох однорідних -
372] Буде й вона відрізнятись од інших; і скільки б у купі
373] їх не було - не потрапиш на дві цілковито подібні.
374] Так не буває подібності повної й між черепашок,
375] Що вицятковують звивистий берег морський, де невтомна
376] Хвиля вирівнює спраглий пісок, набігаючи м'яко.
377] Ще раз і ще раз кажу, що й речей усіх первісні тільця
378] Мусять так само,- якщо їх майстриня-природа створила,
379] А не людини рука за зразком якимсь певним, єдиним,-
380] Кожне, свою якусь маючи мітку, в просторах літати.
381] Легко, на розум опершись тепер, пояснити, чому це
382] Більш проникний блискавиці вогонь, а не той, що спливає
383] Із смолоскипів, не той, що бере на землі свій початок.
384] Досить того, що вогонь блискавичний походить із неба,-
385] Значить, він тонший, частинки ж його набагато дрібніші,
386] Тож проникають у пори такі, що крізь них не пробитись
387] Нашим вогням - чи зародяться в дереві, чи в смолоскипі.
388] Ще один приклад: із рогу платівку пронизує світло,
389] Дощ - не проймає її. А чому? Бо дрібніші частинки
390] Світла, ніж ті, що з них твориться вод живодайна волога.
391] Легко й вино через марлю процідиш. Одначе, олія
392] Лиш осідає на ній: протікати, повільна, не хоче.
393] Може, тому, що з частинок складається більших, а може,
394] Більш гачкуваті вони й переплетені значно тісніше.
395] От через те, очевидно, й не можуть частинки олії -
396] Первісні тільця її - свій зв'язок розірвати раптово,
397] Щоб поодинці пройти крізь манюсінькі пори цідилка.
398] Варто додати тут, що молоко, також мед густоплинний
399] Пестять язик нам, приємні на смак, розпливаються в роті.
400] І навпаки: найгіркіший полин і центаврія дика
401] Гіркістю справді нестерпною нам викривляють обличчя.
402] Сам, отже, висновку дійдеш: із тілець гладких та округлих
403] Складено те, що чуттів наших може приємно торкатись.
404] І навпаки: що на смак видається гірким, терпкуватим,-
405] Те з гачкуватих утворено тілець, поєднаних цупко.
406] Ось чому грубо вони до чуттів прориватися звикли -
407] І по дорозі вражають, подразнюють органи наші.
408] Коротко: що для чуттів є приємним і що - неприємним,
409] Те й між собою різнитись повинно будовою тілець.
410] Тож не подумай, що посвист пили, найприкріший для вуха,
411] З тілець таких же гладеньких та круглих складатися може,
412] Що й переливчаста, лагідна пісня, котру на кіфарі
413] Будить майстерний гравець, пробігаючи легко по струнах.
414] І не гадай, що подібні за формою первоначатки
415] Входять у ніздрі людей, коли палим в огні похороннім
416] Трупи й коли розсіваєм шафран кілікійський в театрі,
417] А недалеко, на вівтарі, куряться смоли панхейські.
418] І не вважай, що насіння подібної форми властиве
419] Теплим, м'яким кольорам, на яких випасаємо очі,-
420] Й тим, які ріжуть яскравістю зір і витискують сльози
421] Чи викликають хіба що огиду бридким поєднанням.
422] Бо ж усе те, що нам ніжить чуття, що дає насолоду,
423] Первісну гладкість якусь мусить мати в собі неодмінно.
424] І навпаки: що пригноблює нас, неприємно вражає,-
425] Те виявляє тим самим шорстку свого тіла природу.
426] Є ж і такі елементи, що їх не назвеш ні гладкими,
427] Ні скалкуватими: гострих гачків-бо на них не буває,
428] Радше-кути незначні; і тому, відчуттів досягнувши,
429] Можуть хіба лоскотати їх, та не завдавши їм шкоди.
430] Осад вина віднести сюди можна й оман гіркуватий.
431] Врешті, пекучий вогонь і холодного інею іскри
432] На відчуття наші зовсім по-різному діють, зубчасті:
433] Досить торкнутися їх - і різницю відчуєм одразу.
434] Дотик-бо, дотик оцей, присягаюсь богами святими! -
435] Поштовх дає відчуттям, коли в тіло нам щось проникає
436] Ззовні, або коли щось його ранить, народжене в ньому,
437] Чи веселить, коли з нас виривається при родотворній
438] Втісі Венери; або, коли враз, між собою зіткнувшись,
439] Тілом насіння безладно кружляє, чуття непокоїть.
440] Можна хоч зараз у тім пересвідчитись: от, розмахнувшись,
441] Сам себе ляснути спробуй долонею будь-де по тілу.
442] Тож очевидно цілком, що, чуття викликаючи різні,
443] Мусять і виглядом буть неоднакові первісні тільця.
444] Зрештою, що видається твердішим, ущільненим більше,
445] Те неодмінно повинно складатися з більш гачкуватих
446] Тілець, що наче гіллям нерозривно сплелись між собою.
447] Серед речей, що таку мають цупкість, алмаз виступає
448] В першім ряду, бо не звик він ударів лякатися; далі -
449] Дикого каменю твердь, і жорстока заліза потуга,
450] Й мідь, що скрегоче, коли на засуви дверні натиснути.
451] Щодо рідин, котрим тіло властиве текуче та плинне,-
452] Всі вони з гладких, округлих частинок повинні складатись.
453] Зернятка маку візьми: наче воду, їх можна черпати,
454] Бо між собою, кругленькі, докупи збиватись не можуть,
455] Щойно схитнеш їх - по нахилу котяться, мовби спливають,
456] І наостанку, все те, що в одну якусь мить непомітну
457] З-перед очей нам тікає - як полум'я, дим або мряка,
458] Хай назагал не округлі й гладенькі в собі має тільця,
459] Все ж, очевидно, не можуть вони бути сплетені міцно,
460] Здатні-бо в тіло впиватись голками, пронизувать камінь,
461] Не пробувають, однак, у зв'язку. Звідси й виснувать легко:
462] Що на чуття наше діє пронизливо, мовби голками,-
463] Тільця того між собою не сплетені, всі вони - гострі.
464] Втім, гіркота не чужа й для рідин; попробуй, скажімо,
465] Воду морську. Дивуватися й тут якнайменше потрібно:
466] Гладкі, щоправда, й округлі її елементи, властиві
467] Кожній з рідин, та до них і шорсткі домішались, що будять
468] Гіркість; гачками, проте, ці останні єднатись не мусять.
469] При шорсткуватій природі своїй вони все-таки круглі,
470] Отже, й чуття наші прикро вражають, і котяться легко.
471] Щоб не було в тебе сумніву в тому, що саме ця суміш
472] Гладких часток і шорстких дає гіркість волозі Нептуна,
473] Можемо їх роз'єднати - є спосіб такий - і побачиш
474] Прісною воду морську: хай крізь землю вона просочиться
475] Кілька разів і спливе у водоймище, стане питною;
476] Інші частки, від яких ота гіркість гидка, відворотна,
477] Саме тому, що шорсткі, десь у товщі землі застрявають.
478] Виклавши те, маю повну підставу наступний зробити
479] Висновок: первісні тільця речей безконечно не можуть
480] Форм набувати нових - є межа різновидностям їхнім;
481] А не було б - то окремі насіння сягли б неодмінно
482] Від давнини до сьогодні направду незмірного зросту.
483] Бо при властивому їм таки дуже малому об'ємі
484] Значно різнитись не можуть вони щодо вигляду, форми.
485] От уяви собі зараз, що в кожному з первісних тілець
486] Містяться три найдрібніші частинки або навіть більше.
487] Спробуй тепер ті частинки у межах окремого тільця
488] Переставляти, місцями міняючи, справа - наліво,
489] Знизу ж - уверх, поки форми нової для даного тільця
490] Вже не доможешся переставлянням кількох тих частинок.
491] А забажаєш фігур іще інших - тоді доведеться
492] Збільшити кількість частинок у тільцеві; так буде й далі:
493] Адже частинок нових і нових вимагатиме завжди
494] Лад їх новий, коли різні весь час хочеш мати фігури.
495] Отже, поновлення форм неодмінно веде за собою
496] Збільшення тільця в об'ємі. Тому-то відкинь таку думку,
497] Що безконечні в своїм розмаїтті є форми начатків,
498] В іншому разі повинні б вони розростатись в об'ємі
499] Аж до безмежності, що, як я вище вказав,- неможливо.
500] Варварські шати тоді й мелібейський, що сяє промінно,
501] Пурпур, насичений соком густим фессалійської скойки,
502] Й пишні павині хвости, що веселкове грають-сміються
503] Барвами,- все це затьмарили б речі нові, дивовижні;
504] Мирра пахуча б утратила вартість, меди б не цінились,
505] Лебедя спів і пісні, що їх гомоном струн супроводить
506] Фебова ліра, замовкли б так само з тієї ж причини:
507] Щойно заблисло б одне,- вже щось інше б його заслоняло.
508] І навпаки: все могло б і до гіршого йти поступово,
509] Як от до кращого йшло, але вже по зворотній дорозі:
510] Швидко чергуючись, щораз прикріші для нашого зору
511] Й слуху, гидкіші на запах, на смак появлялися б речі.
512] Явищ таких не буває в житті; за накреслені межі
513] Речі ні в тон бік, ні в цей не виходять, отже, погодься,
514] Що н у матерії різноманіття фігур - не безмежне.
515] Врешті, від палу вогненного й до льодяного морозу -
516] Відстань однакова: йди хоч туди, хоч назад повертайся.
517] Справді-бо: холод, і жар, та всілякі між ними хитання
518] Саме в цих межах лежать і сукупність окреслену творять.
519] Отже, є грані стійкі, в яких речі різнитися можуть:
520] Бо, мов у вістря, в пекучий вогонь упираються звідси,
521] Звідти - в мороз крижаний, що ворожий теплу життьовому.
522] Виклавши те, маю повну підставу й такий ще зробити
523] Висновок, що з попереднього силу й довір'я черпає:
524] Первоначатки речей, що цілком між собою подібні,
525] В кількості жодних не відають меж. Бо, якщо є скінченність
526] Щодо їх форм, то або нескінченними ті мусять бути,
527] Що між собою подібні, або вся матерія світу -
528] В кількості власній обмежена, що неможливо, як вище
529] Вказано в віршах, де мову веду про матерії тільця,
530] Що, звідусіль напливаючи, силою поштовхів різних
531] Суму речей всіх, усесвіт од втрат бережуть споконвіку.
532] Ну, а що бачиш не раз якусь дуже скупу на потомство
533] І нечисленну породу тварин, то вважай, що десь-інде,
534] В інших місцях та країнах, оддалених закутах світу
535] Стільки їх є, що собою виповнюють кількість належну.
536] Передусім серед чотириногих тут варто згадати
537] Про змієруких слонів. Частоколом високим із бивнів -
538] Скільки там тисяч їх, годі злічити - захищено цілу
539] Індію, що й не пробитись у глиб її. Ось яка сила
540] Там розвелась тих істот, що для нашого краю - дивниця.
541] Врешті, й таке допустім, що живе собі десь одиноко
542] В роді своєму єдине створіння, й нема на всім світі,
543] Скільки земель не сходи, ні подоби йому, ані пари,-
544] Все ж поміркуймо: якби не матерії кількість незмірна,
545] Що породити б могла те створіння, життя йому дати,
546] Звідки б на світі взялось воно, як виростало б, живилось?
547] А припустімо й таке, що скінченні в безмежних просторах
548] Тільця ширяють - єства одинокого первоначатки...
549] Де, і коли, і яка б могла сила звести їх докупи
550] Серед начатків чужих, що в такім океані юрмляться?
551] Для поєднання, скажу, не було б у них жодної змоги.
552] Як під час бурі страшної не раз по запіненій хлані
553] Геть рознесе, розметає негода потрощені судна -
554] Лави, і днища, і щогли, й носи їхні, снасті та весла,
555] І розмальовані, різьблені корми й до берега все це
556] Хвилею врешті приб'є, щоб дивились на те земнородні,
557] Й не довіряли воді, й пам'ятали про підступи моря
558] Навіть тоді, коли тиша заляже й воно, яснолице,
559] Наче сміється й на світлу гладінь свою вабить лукаво,-
560] Так і начатки речей, коли б ти якісь межі накреслив
561] Кількості їхній, розсіятись мусили б у безбережжі
562] Простору й часу, підбиті бурхливим матерії рухом,
563] Отже, стикатися вже не могли б, не вступали б у злуку,
564] Не пробували б у ній, не було б у них розвитку, зросту.
565] Втім, очевидно цілком, що одне відбувається й друге:
566] Родиться все, а прийшовши на світ,- розвиватися може.
567] В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна
568] Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні.
569] Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги
570] Всіх їх звести нанівець і загнати життя у могилу,
571] Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи
572] Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні.
573] Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним
574] Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни.
575] То в них життєві підносяться сили, то їх підминають
576] Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі
577] З криком дітей, що побачили обрії денного світла.
578] Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі - зірниці,
579] Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно -
580] Жалібні зойки - супутники смерті й похмурих обрядів.
581] Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути
582] Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам'яті нашій:
583] Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа,
584] Речі такої нема, що була б з однорідних начатків,-
585] Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння.
586] Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили,
587] Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше
588] Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми.
589] Передусім різних тілець чимало земля посідає.
590] Деякі з них прохолодними водами рік виповняють
591] Море безкрає; стихію вогненну породжують інші:
592] З-під суходолу не раз пробивається полум'я хиже.
593] Та найпотужніший - Етни вогонь, що раз по раз шаліє.
594] Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського
595] З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви,
596] Б'ють живодайні струмки, наливаються соками трави,
597] Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу.
598] Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика
599] Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня.
600] Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали.
601] Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї,-
602] Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі.
603] Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю?
604] Ну, а запряжені леви - ознака того, що потомство,
605] Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю.
606] Вколо чола в неї - мур кріпосний: це тому, що богиня
607] Може й міста неприступністю гір захистити надійно.
608] Ось у такому вінку божественної матері постать
609] Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині.
610] Різні племена за звичаєм давнім її називають
611] "Мати ідейська" й при днях урочистих її супроводять
612] Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю
613] Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу.
614] Галлів іще додають - попередження в тім очевидне:
615] Хто божество материнське покривдить або, як належить,
616] Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним
617] Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла.
618] Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно
619] Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали,
620] Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі.
621] Ті, що попереду, зброю несуть - передвісницю шалу,
622] Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний
623] Повнились острахом перед священною міццю богині.
624] Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять,
625] І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує
626] Смертних юрбу,- найщедрішим приносом вистелюють шлях їй:
627] Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає
628] Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет.
629] Тут і куретів фракійських загін - так назвали їх греки -
630] Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров'ю,
631] Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні,
632] Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно.
633] Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті
634] Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали
635] З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці,
636] Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши,
637] Батько - жорстокий Сатурн - не поглинув його і тим самим
638] Рани довічної щоб не завдав материнському серцю.
639] Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику:
640] Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня
641] Збройне стояти велить, а батьків - не лише поважати,
642] Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави.
643] Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні,
644] Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду.
645] Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи
646] Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні,
647] В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком.
648] Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки,
649] Все в них - достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба.
650] Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву.
651] Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може,
652] От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки,
653] Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла;
654] Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном
655] Море, Церерою - хліб, ну, а Вакхове ймення захоче
656] Замість буденного слова "вино" безпідставно вживати,
657] То дозволяєм, щоб він і на землю казав: "Це - Велика
658] Мати богів" - не біда! Щоб лиш душу свою він направду
659] Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив.
660] Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же,-
661] Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя,
662] І круторогі бики,- хоч і неба намет у них спільний,
663] Хоч з одного джерела у жару прохолодну п'ють воду,-
664] Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву
665] їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають.
666] Ось яка різноманітність матерії в кожному виді
667] Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім!
668] Далі. Візьмімо створіння якесь - воно складене буде
669] 3 жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові,
670] Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне,
671] Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки.
672] Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум'янім,
673] Має достатньо принаймні таких у собі елементів,
674] Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити,
675] Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл.
676] Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього
677] Глянь - і побачиш: у кожному з них приховалось насіння
678] Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки.
679] Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали
680] Запах і смак, та ще й барву. Насамперед - овочі всякі:
681] Різноманітні в них мусять міститися первоначатки.
682] Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне
683] Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами
684] Запахи й барви - начатки, як бачиш, у них неподібні.
685] Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки
686] Творять; у кожній з речей - найстрокатіша суміш насіння.
687] Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато
688] Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди,
689] 690 Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою
690] Все ж відрізняються: в кожнім - свої складові елементи.
691] Та не тому так буває, що спільних замало там літер,
692] І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш -
693] Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання.
694] Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків,
695] Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть
696] Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів.
697] Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний,
698] Буйні дерева й пашня - неоднакові в складі своєму.
699] Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись:
700] Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці:
701] То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі,
702] То час од часу гілля проростало б із тіла живого,
703] То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні,
704] То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа
705] На неосяжній землі - всього сущого матері спільній.
706] Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота
707] Тільки від певного сім'я походить, і з певного лона
708] Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи.
709] То чи могло б відбуватися все це без певних законів?
710] Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла
711] Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись,
712] До життьових спричиняються рухів. А що несумісне,
713] Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних
714] Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла:
715] Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися
716] В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий.
717] Та не подумай, бува, що законам таким підлягають
718] Тільки створіння живі: геть усе довкруги - в їхніх межах.
719] Адже наскільки в природі своїй між собою різняться
720] Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки
721] Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні,
722] Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко,
723] Ні. Розмаїття - в доборі начатків, у їх поєднанні.
724] Далі. Якщо неподібне насіння,- різнитися мусять
725] Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари,
726] Врешті, й вага - тобто те, що й живі розділяє істоти,
727] А водночас і моря відмежовує від суходолу,
728] Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю.
729] Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці
730] Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків
731] Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною,
732] Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали.
733] Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло,
734] Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки
735] Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву.
736] Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір,
737] Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший.
738] Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків
739] Бути не може, то ти відхилився далеко від правди.
740] Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать
741] Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети,
742] Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають.
743] Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне
744] Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги.
745] Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів,
746] Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось.
747] Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з'ясувати.
748] Будь-яка барва спроможна змінитись у будь-яку іншу.
749] Первоначатки ж таких перемін зазнавати не можуть.
750] Мусить же щось бути завжди собою, лишатись незмінним,
751] В іншому разі в ніщо б оберталися геть усі речі,
752] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
753] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
754] Не наділяй, отже, барвою тільця речей, бо інакше
755] Всесвіт в основі своїй поступово в ніщо б обернувся.
756] Втім, якщо первоначаткам речей аж ніяк не властиві
757] Барви, якщо їх різнить тільки форм розмаїття велике
758] Й саме із зміни тих форм виникає така ж переливна
759] Гра кольорів, якщо все тут залежить від того, з якими
760] Тільцями інші єднаються тільця, в якому порядку
761] І до яких вони рухів себе спонукають навзаєм,
762] То, усвідомивши те, вже неважко тобі зрозуміти,
763] Як це таке може бути, що річ якась, повністю чорна,
764] Раптом біліти почне й, наче мармур, осяйливо блисне.
765] Так от і море, лиш буря схитне лазурову рівнину,
766] Сиві знімає вали, що наслідують мармуру полиск.
767] Висновку можеш дійти: що сприймаємо зором як чорне,
768] Хай-но змішається в ньому матерія, хай перемінять
769] Лад свій начатки його, хай додасться, відніметься дещо,-
770] Те білиною сліпучою вразити може нам очі.
771] Ну, а коли б у безоднявих водах лише лазурові
772] Тільця були, чи могли б відбуватись такі переміни?
773] Ні. Бо хоч як би ти збовтував те, що блакитної барви,-
774] В колір, до мармуру білого схожий, воно не перейде.
775] А, припустім, розмаїте забарвлення мають начатки
776] Ті, що рівнині морській надають однотонного блиску,-
777] Як ото часто з фігур неоднакових, форм неподібних
778] Може постати фігура одна - квадратова, скажімо,
779] Й різноманітні у межах квадрату того помічати
780] Можемо форми,- так само й у морі чи то в однобарвній
781] Іншій якійсь рідині розрізняти могли б ми всілякі
782] Зовсім до себе не схожі тони, але ж так не буває:
783] Хоч розмаїття частинок - фігур складових - анітрохи
784] Не заважає нам правильно в той же квадрат їх укласти,
785] То неоднаковість барв, коли б мали їх первоначатки,
786] В колір один аж ніяк би не вилилась - цілісний, чистий.
787] Що спонукало нас, отже, всілякі приписувать барви
788] Первісним тільцям речей, що вело нас до хиби тієї,-
789] Тут же відпало, як лиш довели ми, що біле - не з білих,
790] Чорне - не з чорних постало начатків, а з різноманітних.
791] І таки справді: все те, що нам очі сліпить білиною,
792] З безкольорових скоріше пішло, а не з чорних начатків
793] Чи з яких інших, що мають свою, притаманну їм, барву.
794] Ну, а крім того, якщо кольорів не буває без світла,
795] Й первоначатки ніколи в освітленні не виступають,-
796] Тож очевидно, що в жодну вони не зодягнені барву.
797] Бо про яку може барву йти мова в пітьмі безпросвітній?
798] Колір, до речі, й мінятися може залежно від того,
799] Як він освітлений: сонцем прямим чи відбитим од чогось.
800] От до пір'їнок приглянься пухких, що немовби віночком
801] Голуба шийку вбирають,- які там тонкі переливи!
802] То спалахнуть вони раптом до сонця піропом огненним,
803] То забіліють нараз, і здається, що серед коралів
804] Ще й благородний смарагд випромінює сяйво зелене.
805] Так от і хвіст павича: хай-но сонце проллється на нього -
806] Тут же він, пишний, всіма кольорами веселкове грає.
807] Тож, коли барви ряхтять і міняться від дотику світла,
808] Значить, без нього вони взагалі не могли б існувати.
809] Далі. Якщо своєрідні удари приймає на себе
810] Наша зіниця, коли, як то кажуть, нам в очі впадає
811] Білий якийсь, або чорний предмет, чи будь-який інший,
812] І якщо, з другого боку, торкаючись різних предметів,
813] Не кольори їх, а форми сприймаємо, то, очевидно,
814] Первісним тільцям речей кольори взагалі не властиві:
815] Неоднорідність їх форм дає враження барв усіляких.
816] Втім, якщо між кольорами й будовою тілець прямого
817] Не визнавати зв'язку, якщо всі оті первісні тільця
818] Будь-яке можуть забарвлення мати,- чому в свою чергу
819] Й те, що з тих первоначатків постало, що сповнене ними,
820] Теж, незалежно від виду, не вдягнене в будь-які барви?
821] Дива б тоді не було, якби білий літав собі ворон,
822] Білі від пір'я свого довкруги розсіваючи зблиски.
823] З чорного - лебеді чорні могли б виникати насіння,
824] Та й з усілякого - чистої барви чи в суміші різній.
825] Ще й на таке слід увагу звернути: чим більше ми дробим
826] Річ якусь, тим очевидніше те, що все менше та менше
827] Кольору в ній, поки з-перед очей наче дим не розтане.
828] Пурпуру клапоть візьми й на шматочки діли найдрібніші:
829] Барви багряні, і найпроменистіша з них - фінікійська -
830] З кожною ниткою гаснути буде, розмиється врешті.
831] Висновок, отже, такий: свою барву втрачають частинки
832] Ще перед тим, аніж стануть насінням речей родотворним.
833] Врешті: погодишся з тим, що не кожному тілу властиво
834] І голоси видавати, і запахи; тож, безумовно,
835] Звуки та пахощі всім без останку тілам не припишеш.
836] Так ми й очима далеко не все помічати спосібні,
837] Значить, такі є тіла, котрим барви цілком не властиві,
838] Як і такі, що від звуків і запахів дуже далекі;
839] Розум чуткий розпізнає, однак, їх не менше виразно,
840] Ніж усе те, що так само позбавлене якостей інших.
841] Та не подумай, бува, що лиш барв не вділила природа
842] Первісним тільцям речей: ні тепла в них ніколи немає,
843] І не пройма їх мороз, ані жар вогнедишний не повнить.
844] Всюди рояться вони, та присутності їх не відчуєш:
845] Жодного звуку не видадуть; запаху, смаку не мають.
846] Хочеш, наприклад, бальзам запашний з майорану зробити,
847] Мирри додавши й солодкого нарду, що ніздрі нам пестить,
848] Наче небесний нектар, то насамперед мусиш олії
849] Десь роздобути такої, що запаху зовсім не має
850] Й не проникатиме в ніздрі твої, щоб вона якнайменшу
851] Тим складникам запашним, що в тонкому сплелись ароматі,
852] Шкоду могла принести, своїм випаром їх затруївши.
853] Ось чому, творячи речі, начатки їх - первісні тільця,-
854] Вносити в них не повинні при тому ні запахів жодних,
855] Ні голосів - бо й самі виділяти нічого не можуть,-
856] Ні будь-якого смаку, ні, з тієї ж, нарешті, причини,
857] Жодного холоду, ні теплоти, ні вогненного жару,
858] Ні чогось іншого. Все ж бо, що смертній властиве природі:
859] Сухість крихка, і податлива м'якість, і пористість - все це
860] Мусить чуже бути первісним тільцям, якщо ми бажаєм
861] Під усі речі стійку, несмертельну закласти основу,
862] Щоб забезпечити світу всьому непохитність; інакше
863] В тебе всі речі в ніщо перетворяться з обігом часу.
864] Щодо створінь, почуттями наділених,- визнати мусиш
865] Те, що й вони всі без винятку складені з первоначатків -
866] Тілець, котрим не властиві чуття. Тут сама очевидність
867] Жодних не висуне доказів проти, а радше за руку
868] Нас допровадивши, впевнить у тім, що й істоти всілякі,
869] 3 тих, що чуттям не наділені жодним, походять начатків.
870] От відворотна гноївка не раз - мабуть, кожен те бачив -
871] Червами вся починає кишіти, як тільки розмочать
872] Землю сльотливі дощі і калюжі затягнуться тванню.
873] Так одне з одного все й виринає до обріїв світла:
874] Листя, і трави поживні, й струмки переходять поволі
875] В ситу худобу; вона, свою власну природу змінивши,
876] В тіло вступає людське, а від нього не раз набуває
877] Сили та зросту хижак і пернаті ним живляться часто.
878] Всяку поживу, тверду чи пливку, обертає природа
879] В тіло живе й відчуття з них формує, властиві створінням;
880] Чи не подібний закон виявляється в тім, що пожежа
881] Йде сушняком, що в вогонь геть усе обернутися може?
882] Бачиш, наскільки важливо, в яке поєднання вступають
883] Первісні тільця, яких зазнають вони ззовні ударів
884] І до яких вони рухів схиляють сусідні начатки?
885] Що ж таки, врешті, тебе насторожує, що спонукає
886] Лиш до таких міркувань, що з начатків, котрим не властиве
887] Жодне чуття, не народиться те, що чуттям володіє?
888] Певно, гадаєш: от камінь, і дерево, й землю, скажімо,
889] Як не поєднуй; але відчуття в них живого не збудиш.
890] Тут тобі ось про що слід пам'ятати: я зовсім не тверджу,
891] Начебто геть усе те, з чого може піти відчування,
892] Зразу й чуття неодмінно породить у будь-якій речі.
893] Дуже багато насамперед важить, наскільки дрібні є
894] Ті, що чуття постає з них, начатки, яка їхня форма,
895] Як поєднались вони, в яких рухах, порядку якому,-
896] Тільки ж того не побачиш у дереві, камені, скибі.
897] От хіба їх наче сточить дощем, то й вони, перетрухлі,
898] Червів народжують, бо ж родотворні матерії тільця,
899] Стан попередній змінивши, в нових опинившись умовах,
900] Лад обирають такий, що створіння готовий зродити.
901] Хто ж припускає, що все, відчуттям обдароване, може
902] З тілець робитися тільки таких, що й самі відчувають,
903] Той, отже, й тільцям самим неминуче приписує м'якість,
904] Що до загину веде. Адже де відчуття, там і тіло:
905] Жили, і нерви, і нутрощі - те, що м'яке від природи,
906] Що, як це видно з усього, підлегле знищимості, смерті.
907] Та припустім, що й м'які елементи триватимуть вічно.
908] Як тоді з їхнім чуттям? Чи своє вони мають, часткове,
909] Чи взагалі для живого створіння всього воно спільне?
910] Взяті ж окремо, частини ніяк відчувати не можуть.
911] Тільки в сукупності, в цілості їхній чуття полягає.
912] Тож ні рука, як її відітнуть, ані будь-яка інша
913] Тіла частина не годні в собі зберегти відчування.
914] Отже, начатки до цілих створінь уподібнити треба.
915] Тим-то повинні й вони відчувати, що ми почуваєм,
916] Щоб одчування живе в них повсюди збігалося з нашим.
917] Як же їх можна вважати речей родотворним насінням?
918] Бувши створіннями, як оминути їм смерті дорогу?
919] Чи ж не одне і те саме поняття: "живе" щось і "смертне"?
920] Та припустімо, що можна. А що ж то дало б їх єднання? -
921] От хіба мішанку різних істот, дивоглядів усяких.
922] Путнього рівно ж нічого б не вийшло, якби парувались
923] Люди, і звірі, що в нетрях живуть, і домашні тварини.
924] Ну, а якщо ті начатки втрачають у тілі живому
925] Власне чуття й беруть інше,- виходить, дається їм знову
926] Те, що в них тільки-но забрано?.. Тож повторю мимоволі
927] Думку свою: коли в нас на очах пташенята вилазять
928] Із нерухомих яєць, а з землі, що до споду розкисла
929] Після тривалих дощів, черв'яки пробиваються,- значить,
930] Що відчуванням наділене,- вийшло з речей нечутливих.
931] Хто ж зауважив би, що з нечутливого може постати
932] Тіло з чуттям лиш тоді, як наступить якась переміна:
933] Після пологів, скажім, щось нове до життя виринає -
934] Досить би так з цього приводу відповісти й пояснити:
935] Мусять же зносини бути якісь, щоб дійшло до пологів,
936] Та й перемін не було б, якби щось не вступало в єднання.
937] Перша засада: ще поки створіння живе не родилось,
938] То й відчуття, притаманного тілові, бути не може.
939] Адже матерії маса - розсіяна всюди: в повітрі,
940] В ріках пливких, у землі та в усякому творі земному,
941] Тільки ж не всюди єднається так, що потому спроможна
942] В рухи ввійти життьові, од яких і чуття, спалахнувши,
943] Дбають про кожне створіння живе - сторожі всевидющі.
944] Далі. Якщо яка-небудь істота удару зазнає,
945] Як на природу її, завеликого,- зрушені, тут же
946] В тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі,
947] Бо ж розпадається звичне положення первісних тілець
948] І каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві,
949] Поки, по членах безладно пробігши, матерії маса
950] Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею,
951] Поки, розсіяну, не прожене її геть через пори.
952] Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся,
953] Що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує.
954] Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі
955] Знов беруть верх життьові наші рухи, й гамують поволі
956] Той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути
957] Все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне,
958] Щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті,
959] Знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже.
960] Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті,
961] Сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога
962] Радше до тями вернутися, ніж відійти до загину?
963] Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння
964] Діє на тільця матерії первісні - й дрож їх проймає,
965] Зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших,
966] А на місця навертаються - чуєм солодку полегкість.
967] Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати
968] Жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути.
969] В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні
970] Прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини
971] їм не відомий також насолоди ласкавої овоч.
972] Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві.
973] Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають,
974] Що відчуттям їх начатки наділені - первісні тільця.
975] Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? -
976] Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху,
977] Як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими,
978] Бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову
979] Власного тіла - з яких воно створене первоначатків.
980] Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні,
981] Значить, самі вони мусять складатися з інших начатків,
982] Ті в свою чергу - ще з інших якихось, і так безконечно.
983] Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом,
984] Думкою, мовою,- з тілець таких же постати повинна б.
985] Ну, а що все це - безглуздя, бредня, і цілкогм очевидно,
986] Що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна,
987] Бути розумним і мову розумно вести, народившись
988] Не з красномовних, розумних часток,- то чому неможливо,
989] Щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві,
990] 3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти?
991] Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій:
992] Спільний наш батько - це той, від якого земля всеплодюща,
993] В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні,
994] Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева,
995] Роду людському початок дає та всілякому звіру,
996] Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись,
997] Солодко в світі жили й піклувались про множення роду.
998] А через те справедливо їй надано матері ймення.
999] Те, що з землі народилося,- з часом вертається знову
1000] В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса,
1001] Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі.
1002] Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами
1003] Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує,
1004] Потім - будує нові, й кожен раз новостворені речі
1005] Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими
1006] Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли - їх загубити.
1007] Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому
1008] Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,
1009] Рухи які їм властиві, яких - зазнають вони ззовні.
1010] ' Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають
1011] Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно,
1012] То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі.
1013] Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо,
1014] Як і в якому порядку поєднані літери в ньому?
1015] Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу,
1016] Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів;
1017] Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато -
1018] Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок.
1019] Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни -
1020] Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні,
1021] Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури -
1022] До переміни самих же речей неодмінно приводять.
1023] Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні.
1024] Справді нове відкриття наполегливо нині шукає
1025] Стежки до слуху твого - по-новому поглянеш на речі.
1026] Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається
1027] Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось,
1028] Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше
1029] В нас викликає захоплення, поки буденним не стане.
1030] Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба
1031] Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий
1032] Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має;
1033] Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом
1034] Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній,-
1035] Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом?
1036] Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру?
1037] Як на мій погляд - ніщо. Задивившись, усі б заніміли.
1038] Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить
1039] Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!..
1040] Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку,
1041] Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше
1042] Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду,-
1043] Зброю склади; на неправді спіймаєш - озброюйся знову.
1044] Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі
1045] Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає,-
1046] Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути
1047] Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?
1048] Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший.
1049] Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має
1050] Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе
1051] Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа.
1052] Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі
1053] Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім
1054] Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах
1055] Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться,
1056] Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо,
1057] Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла!
1058] Й то коли світ цей - творіння природи, коли самовільно
1059] Під час того безперервного руху, стикаючись часто,
1060] Первісні тільця речей у зв'язки випадкові вступають,
1061] Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті,
1062] Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно:
1063] Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам.
1064] Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі,
1065] Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше:
1066] Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми.
1067] Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою,
1068] Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина
1069] Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно.
1070] Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість,
1071] Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати,
1072] І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні
1073] Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку,
1074] Як вони тут погуртовані,- хоч-не-хоч визнати мусиш
1075] Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі
1076] Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі.
1077] Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі
1078] Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись,
1079] Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути
1080] 1080 Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння -
1081] І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають,
1082] Так потяглись покоління людей, так - і риб лусконосних
1083] Завжди німі косяки, так - пернатих усякі породи.
1084] Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває,
1085] Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола -
1086] Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне.
1087] Все має певну тривалість життя - межову свою віху,
1088] З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут,
1089] Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях.
1090] Запам'ятавши й осмисливши все це, побачиш природу
1091] Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане,
1092] Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних.
1093] Бо ж,- присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі
1094] Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями,-
1095] Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці
1096] Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно?
1097] Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями
1098] З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати?
1099] Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору,
1100] Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом
1101] Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці
1102] Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно
1103] Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця,
1104] Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари?
1105] З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли
1106] Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце,
1107] Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало
1108] Тих, що роями край світобудови кружляли начатків.
1109] Саме вони дали приріст землі, а морям - повноводдя,
1110] Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння
1111] Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря.
1112] Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця
1113] Все ж не будь-де осідають - подібність веде тут розподіл:
1114] Вогке - до вогкого йде; від землистих частинок повніють
1115] Землі; вогонь - до вогню додається, ефір - до ефіру,
1116] Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту
1117] Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт,
1118] А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві
1119] Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає.
1120] Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку;
1121] Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку.
1122] Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору,
1123] Наче по східцях сягаючи зрілості,- більше вбирає,
1124] Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні,
1125] Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки
1126] Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло
1127] Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати.
1128] З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків,
1129] Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде
1130] Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння,
1131] Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу
1132] Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово.
1133] Так. Бо що тіло об'ємніше стане, коли розростеться,
1134] Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає
1135] Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову.
1136] Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили,
1137] Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню:
1138] Надто бурхливий відплив - і скупе мілководдя припливу.
1139] Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле,
1140] Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих.
1141] ПІР ж і поживи на схилі життя стає менше та менше.
1142] Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця,
1143] Поки таки не доб'ють, не приборкають кожну істоту.
1144] Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили,
1145] В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу.
1146] Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок
1147] І відбудова, й онова бере, та пора наступає -
1148] І не спроможні достатніми соками повнитись жили,
1149] Не постачає й природа того, що колись постачала.
1150] Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу,
1151] Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра!
1152] Стільки створінь велетенських, було, молодою родила!
1153] Бо не з небес різні види істот на поля поспускались
1154] На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море
1155] Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б'ються об скелі,-
1156] Ні! їхня мати - земля, що й сьогодні сама їх годує.
1157] Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну -
1158] Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду?
1159] Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих?
1160] Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської.
1161] Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати,
1162] Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? -
1163] Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший.
1164] От і зітха посивілий орач, і хита головою:
1165] Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши
1166] Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини,
1167] Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить.
1168] І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози,
1169] Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає
1170] Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди,
1171] Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали,
1172] Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар...
1173] Не розуміє, що все засихає поволі й простує
1174] Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.
 
 
Книга третя
1] Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми
2] Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві,-
3] Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні
4] Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою.
5] Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би
6] Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже
7] З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих
8] Ніжках - супроти коня, чия міць виявляється в бігу?
9] Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради
10] Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв,
11] Наче ті бджоли, що з квіту нектар п'ють у час медозбору,
12] Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм,
13] Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя!
14] Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши,
15] Голос гучний свій подасть - утікають за обрій далекий
16] Тучі душевні - страхи; відступають, розходяться стіни
17] Світу,- і як відбувається все, крізь порожняву бачу.
18] Видно могутність богів, появляються їхні хороми,
19] Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари
20] Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу -
21] Паморозь - їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними
22] Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом.
23] Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота
24] Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства.
25] І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі,-
26] Не постає на заваді земля: заворожений, бачу
27] Що відбувається в нас під ногами - в пустелі бездонній.
28] Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху,
29] Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа,
30] Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала.
31] Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування
32] Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні,
33] Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом,
34] І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі,-
35] Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з'ясувати
36] Духу природу й душі, як робив я це досі,- у віршах.
37] Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом,
38] Що каламутить людині життя аж до самого споду,
39] Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає,
40] Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи.
41] Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись
42] Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару - селища смерті;
43] Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо,-
44] З крові, або, якщо це буде більш до вподоби,- то з вітру,
45] Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці.
46] Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки
47] З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства.
48] Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде
49] Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним,
50] Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла,
51] Хоч на край світу б зайшов,- а живе-таки, ще й для померлих
52] Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів
53] Не забуває, підземних богів... Що чорніша година
54] Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить.
55] Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини
56] В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло:
57] Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве,
58] Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність.
59] Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність -
60] Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив,
61] Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає,
62] Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці,
63] Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу
64] Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю.
65] Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість -
66] Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні:
67] Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.
68] Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі,
69] Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі,
70] Статок нарощують свій громадянською кров'ю і спрагло
71] Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство.
72] З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять;
73] Учту влаштує свояк - їх і страх, і злоба роз'їдають.
74] Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо,
75] Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо,-
76] Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє,
77] Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті.
78] Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави.
79] Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди,
80] Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді,
81] Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі,
82] Хоч її корінь, її джерело - саме той невсипущий
83] Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні,
84] Дружби зв'язки, хоч який будь побожний,- до злого намовит
85] Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду
86] І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди.
87] Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої
88] Ночі всього довкруги, так і нас - серед білої днини
89] Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше,
90] Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне.
91] Тим-то не зброєю дня - не осяйливим сонця промінням
92] Т.и розметаєш той острах душевний: самої природи
93] Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.
94] Спершу погодься, що дух - чи, по-іншому скажемо, розум,-
95] Де пробуває свідомість, що владна життям керувати,-
96] Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги,
97] Очі та інше - все те, що в сукупності творить істоту.
98] Не припускають, що в певній, означеній тіла частині
99] Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого;
100] Греки її називають: гармонія - те, що людині
101] Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має;
102] Як ото кажемо: «добре здоров'я» стосовно до тіла,
103] Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем,
104] Так вони й духу чутливого з певним не зв'язують місцем.
105] На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші.
106] От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині,
107] Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує.
108] Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває:
109] Тіло здорове розраду дає занепалому духом.
110] Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю
111] Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш.
112] От коли тіло, розм'якле в дрімоті, немов обважніле,
113] Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху,-
114] Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине:
115] То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця -
116] Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає.
117] Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце,
118] Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло,
119] Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки,-
120] 3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки),
121] І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість
122] Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря,-
123] В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає.
124] Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи
125] Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають.
126] Первісні тільця повітря і жару піклуються більше,
127] Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось.
128] Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому
129] Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм.
130] Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи
131] Дух і душа є частинами тіла,- відкинь недоречне
132] Слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось
133] До музикантів; а може, його запозичивши в інших,
134] Найменували ним те, що не мало ще власної назви.
135] Так чи інакше - лиши їм те слово, а сам слухай далі.
136] Дух і душа - в тому я переконаний - це щось єдине,
137] Що в нерозривнім існує зв'язку, має спільну природу.
138] Та головою всього, мовби владарем цілого тіла,
139] Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом.
140] Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває:
141] Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий
142] Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум.
143] Інша частина - душа - по всьому розпорошена тілу.
144] Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.
145] Сам по собі він і мислити може для себе й радіти
146] Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.
147] Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем
148] Око або голова, та не мусить од того страждати
149] Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває
150] Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,
151] Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.
152] Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,
153] Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче -
154] Блідністю й потом рясним одночасно береться людина
155] Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає
156] Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,
157] Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.
158] Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею
159] Тісно пов'язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй
160] Поштовху - тут же й вона розворушує, збуджує тіло.
161] Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну
162] Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,
163] Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу
164] Змінює вираз, людиною цілою править, керує,-
165] Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик -
166] Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі
167] Не визнавати, що дух і душа - таки справді тілесні?
168] Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі,
169] З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.
170] От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно,
171] Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили,
172] Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти
173] Тілом усім до землі, але дух постає проти того:
174] Часом неясне бажання зринає - зірватись на ноги.
175] Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа,
176] Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.
177] Далі - про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця
178] Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.
179] Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,
180] 3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому
181] Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.
182] Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум
183] Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.
184] Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,
185] Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.
186] Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно
187] З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький
188] Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.
189] Схильна до плину й вода, сколихни її - вже тобі ллється:
190] 3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.
191] Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:
192] Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,
193] Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше
194] Зв'язана, саме тому, що начатки її не настільки
195] Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.
196] Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,
197] Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,
198] І навпаки: цей же подув - ніщо проти купи колосся
199] Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше
200] Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,
201] Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,
202] Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.
203] Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-
204] Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно
205] Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.
206] Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,
207] Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.
208] Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї
209] Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі
210] Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:
211] Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,
212] Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-
213] Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,
214] Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,
215] Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.
216] В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись
217] Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.
218] Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,
219] Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,
220] Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.
221] Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара,
222] Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше
223] Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу,-
224] Зовсім не меншають: їхній убуток - невловний для ока,
225] Та й на вагу поклади - не помітиш там жодної втрати.
226] Певно, тому так буває, що запах і смак - не що інше,
227] Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння.
228] Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить -
229] Ще раз і ще раз потвердити хочу - з часток найдрібніших,
230] Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.
231] Та не вважай, що природа речей тих - проста, однорідна:
232] В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув,
233] Змішаний з жаром; а жар - забирає повітря з собою;
234] Де яке-небудь тепло,- там і домішка певна повітря,
235] Бо коли тонкість - природа тепла, то повинні ж у ньому
236] Й первісні тільця повітря густими роями кружляти.
237] От і дійшли ми з тобою, що духу природа - потрійна.
238] Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись.
239] Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів
240] Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку - тим паче.
241] Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна
242] Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має.
243] Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі,
244] З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі.
245] Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі,
246] Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам.
247] Далі здригається жар і невидима подуву сила,
248] Далі - повітря; а там - усім тілом іде наче хвиля:
249] Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі
250] Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить,-
251] Чи насолода яка, чи щось інше - цілком протилежне.
252] Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра
253] В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть - от і бракне
254] Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах,
255] Де тільки в тілі є пора яка,- нею геть утікає.
256] Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б,
257] На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається.
258] Зараз - про те, як ті сили єднаються, в ладі якому
259] Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає
260] Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога.
261] Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись.
262] Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах
263] Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо
264] Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії;
265] Це - мов численні властивості, спільним об'єднані тілом.
266] От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти
267] Запах, і смак, і забарвлення - власні, та, разом узяті,
268] Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло,
269] Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока,
270] В суміші зроджують сутність одну; з ними - й та, найстрімкі
271] Сила, що руху свого початкового й їм уділяє,
272] Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.
273] Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе
274] Місце глибинне - в найнижчому закутку нашого тіла.
275] Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу.
276] От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі
277] Криється сила душі із потужністю духу впереміш,
278] Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали,
279] Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець,
280] Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу
281] Наче душею всієї душі, володаркою тіла.
282] Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув
283] Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше
284] Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше - кориться,
285] Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили.
286] Бо, якби діяли кожне по-своєму,- та різнобіжність
287] Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги.
288] Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку
289] Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають.
290] Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху,-
291] Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом.
292] Єсть і повітря погідного стан - це тоді, коли груди
293] Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.
294] Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше,
295] Розум - до гніву поквапніший, легше горить він у ньому.
296] Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм.
297] Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди:
298] Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може.
299] В оленя ж - вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то
300] Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув,
301] От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.
302] Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря:
303] Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає
304] Світла Їй з-перед очей непроглядними клубами диму;
305] Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху.
306] Бик - щось середнє між оленем тихим і пажерним левом.
307] Так от - і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі
308] Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти:
309] В кожного - вдача своя, відпечаток своєї природи:
310] 3 коренеи вирвати зло якесь, отже,- ніяк неможливо:
311] Як не виховуй,- а той таки лишиться схильним до гніву,
312] Цей, боязий,- завчасу перед чимось тремтітиме; третій,
313] Що б там не трапилось,- палець об палець, як кажуть, не вдарить
314] Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа,
315] Й те, що, мов тінь яка, йде за природою,- звичаї наші.
316] Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини
317] Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати
318] Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість.
319] Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно:
320] Ті початкові природи сліди, що й розумній людині
321] Годі уникнути їх,- ледь помітні, тому й не завадять
322] Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне.
323] Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло.
324] Але й душа - це його опікунка, причина здоров'я.
325] Корені спільні їх тісно пов'язують, тож, очевидно,
326] їхнє розлучення, це водночас - і їх смерть обопільна.
327] Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату,
328] Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа,
329] Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла,
330] Не відокремити їх,- щоб усе не розпалось при тому.
331] Ось як своїми начатками переплелись вони тісно
332] Ще від народження, ділячи спільне життя між собою.
333] Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має,
334] Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть.
335] Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри:
336] Будять у членах усіх, роздувають живе відчування.
337] Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може,
338] Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати -
339] На противагу воді, що не раз поступово втрачає
340] При нагріванні отриманий жар і не має від того
341] Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу
342] Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею -
343] Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить.
344] Так від самого народження, ще в материнському лоні,
345] Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні,
346] Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива
347] їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни.
348] Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий грунт існування,
349] То й за своєю природою мусять одне щось творити.
350] Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло,
351] Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись,
352] Може давати той рух, що його відчуттям називаєм,
353] Той безперечної правди побачити, видно, не хоче.
354] Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла,
355] Ніж очевидність сама - переконлива вчителька наша?
356] Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим».
357] Так, але тратить воно не свою, не постійну-властивість,-
358] Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати.
359] Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима,
360] Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш,-
361] Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку
362] Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.
363] Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко погл^
364] Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі.
365] Інша річ-двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно,
366] Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.
367] Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері,
368] То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше
369] Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали.
370] Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги
371] Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий,
372] Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно
373] Ставши, чергуються - ніби пов'язують органи наші.
374] Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші,
375] Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло,
376] Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах
377] Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці
378] Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі
379] Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі
380] Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють.
381] Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть
382] Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом,
383] Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших,
384] Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають,
385] Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом
386] Нам упаде, ні пір'їн, ні насіння рослин, що під осінь
387] З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно,-
388] Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває,
389] Лазять по нас - ми не чуємо зовсім на тілі своєму
390] Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.
391] Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно,
392] Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,'
393] Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків,
394] І, покриваючи відстані ті, що його розділяють,
395] То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися!
396] Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді,
397] Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна.
398] Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може
399] Й миті короткої жодна частинка душі - поспішає
400] Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря,
401] Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній.
402] В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає,
403] Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом
404] Хай і душа, відділившись, розвіється,- все ж цей каліка
405] Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря.
406] Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку,
407] Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього.
408] Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці
409] Ще зберігає життєву снагу свою - бачення силу,
410] Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш
411] Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї:
412] Це означало б негайну для них обопільну загибель.
413] А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку,-
414] Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло,
415] Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде.
416] Ось яким завжди пов'язані дух із душею союзом.
417] Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті
418] Дух і душі легковійної плетиво - смерті підлеглі,
419] Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій,
420] Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.
421] От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге;
422] Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло,
423] Смерті підлегла,- так само й про дух міркувати належить.
424] Бо, повторю, як душа, так і дух - це одне щось, єдине.
425] Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких
426] Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші
427] Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору,
428] Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду
429] Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший,
430] Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо.
431] Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в'ється
432] Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні -
433] Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись.
434] Ще одне: кухоль розбий - і вода, що його наповняє,
435] Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше;
436] Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору -
437] Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму
438] Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю,
439] Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні.
440] То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу,
441] Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши,
442] Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же,
443] Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи
444] В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі?
445] Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо -
446] З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.
447] От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло
448] Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.
449] Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку
450] Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.
451] Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло
452] Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-
453] Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,
454] Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.
455] Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,
456] Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,
457] Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,
458] З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.
459] Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі
460] Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,
461] Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;
462] Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.
463] Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,
464] Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.
465] Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія
466] Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;
467] Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може
468] Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,
469] Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.
470] Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця
471] Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.
472] Так. Адже біль і недуга - майстри неминучої смерті;
473] В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.
474] Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне
475] В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,
476] Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,
477] Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,
478] Плавають очі, а далі - зітхання, сварня, лихослів'я,
479] Крики зринають і все таке інше, сп'янінню супутнє.
480] Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі
481] Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?
482] Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,
483] Те може будь-кбли, хай-но причина поважніша зайде,
484] Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.
485] Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-
486] Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,
487] Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,
488] Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,
489] Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.
490] Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі
491] Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море
492] В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?
493] Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени -
494] В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця
495] Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,
496] Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.
497] Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,
498] Мов каламутяться і, як пояснював я, роз'єднавшись,
499] Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.
500] А як відступить причина хвороби і гостра волога,
501] Що роз'їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-
502] Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,
503] Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.
504] Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,
505] Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,
506] Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,
507] В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?
508] Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні,
509] Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього,-
510] Ще одна явна ознака того, що життя його - смертне.
511] Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось - переладнати
512] Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би
513] Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся
514] Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.
515] Що ж несмертельне,- те жодних в собі переміщень не терпить;
516] Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо,
517] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,
518] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.
519] Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість,-
520] Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака.
521] Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти
522] Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу,
523] Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.
524] Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить
525] І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає.
526] Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці,
527] Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом
528] Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті.
529] Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти
530] З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона - умируща.
531] Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна
532] Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці,
533] З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши,-
534] Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо,
535] Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим.
536] Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз,
537] Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине.
538] Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки,
539] Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі
540] Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу,-
541] Визнати все ж і тоді б довелось, що вона - таки смертна,
542] Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром,
543] Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце,
544] Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше
545] Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.
546] Далі. Оскільки наш розум - це тіла частина, що завжди
547] Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі,
548] Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують,
549] І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі
550] Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть,
551] Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі,
552] Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить,
553] Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу,
554] Ще нерозривніше з тілом пов'язану,- тут уявити
555] Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання.
556] Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини
557] Тільки в тісному зв'язку виявляються й діяти можуть.
558] Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна
559] Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу,
560] Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі.
561] Ще один приклад: як вирване з коренем око не може,
562] З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі,
563] Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні.
564] Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди,
565] Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд.
566] От і не можуть їх первоначатки на відстань велику
567] Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином
568] До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом,
569] Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні,
570] Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку.
571] Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому
572] Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи,
573] Що й перед тим їх у м'язах будила та в цілому тілі.
574] Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться
575] Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий,
576] То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість,
577] Адже одна їх пов'язує - тіло та душу - причина.
578] Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне
579] І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід,
580] Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду,
581] Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру
582] Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись,
583] Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась
584] Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись
585] Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними
586] Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий
587] Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить
588] Через усі його члени й раніш таки в тілі самому
589] Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі.
590] Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила,
591] Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова,
592] Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди;
593] Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину,
594] В тілі - кровинки нема; омліває і никне людина.
595] Кажуть: у когось «душа не на місці» або цілковито
596] «Духом упав» хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо
597] Втримать останній зв'язок, що людину з життям ще єднає.
598] Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум
599] Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові,
600] Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина.
601] То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна,
602] Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись,
603] Наша душа протривати окремо не те що століття
604] Чи безконечні віки - найкоротшої миті не зможе?
605] Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово
606] З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні,
607] Спершу пройшовши в гортань, а тоді - через горло майнувши;
608] Ні. Де розміщена,- там і маліє вона, заникає.
609] Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить,
610] Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний -
611] Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись,
612] Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.
613] Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи
614] Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю,
615] Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають?
616] Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме,
617] Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа,
618] Й так розподілені різні ті члени живого створіння,
619] Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?
620] Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна
621] Не виникає з води, ані з полум'я - лід не постане.
622] Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна,
623] Що відчувати спроможна вона поза межами тіла,-
624] П'ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати,
625] Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі
626] Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять?
627] Так і письменники давні, й митці залюбки зображали
628] Душі померлих - наділені завжди всіма відчуттями,
629] Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває,
630] Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі
631] Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть.
632] Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі
633] Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця,
634] То, якщо раптом удар блискавичний великої сили
635] Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини,
636] Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом
637] Також душа,- під ударом розколена пополовині.
638] Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися,
639] Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті.
640] Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці,
641] В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові,
642] Косять людей - і тремтять на землі то одрізані щойно
643] Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають
644] Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха,
645] Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн
646] Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства.
647] Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку
648] Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули.
649] Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці,
650] Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд -
651] Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна.
652] Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає
653] Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя,
654] Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку.
655] Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим,
656] Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні
657] Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен
658] Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю
659] Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться;
660] Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити,
661] Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа.
662] Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю
663] Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим,
664] Що не одна в тій істоті душа,- що було їх багато.
665] Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину,-
666] Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге,- вмирущі,
667] Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі.
668] Втім, коли справді в природі своїй душа - несмертельна
669] І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло,
670] То пам'ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось,
671] Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився.
672] Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки,
673] Що з її пам'яті випали всі наші дії колишні,-
674] Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті.
675] Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно
676] Згинули; ті, що тепер є на світі,- тепер народились.
677] Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове,
678] Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві,
679] В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла,
680] То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом,
681] І з усіма його членами змішана, й з кров'ю самою,-
682] Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала,
683] Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло.
684] Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають,
685] Що не стосуються їх усевладної смерті закони.
686] Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні.
687] То в голові не вкладається, як це вони між собою
688] Так посплітатись могли. Очевидність - найкраще потвердить,
689] Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла,
690] Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби:
691] Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш
692] До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі.
693] Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно,
694] Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись
695] Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких.
696] Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні,
697] Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись,
698] То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом:
699] Що розпливається,- те, розпадаючись, гинути мусить,
700] Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла.
701] Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа
702] Там розкладається й далі вже в іншій існує природі,
703] Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті,
704] В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же;
705] їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки
706] В тіло впадають, і там із них твориться духу природа,
707] Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї,
708] Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно.
709] В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших,
710] Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті.
711] Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо
712] В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились,
713] То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло
714] Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши.
715] Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього,
716] Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же
717] В тілі, що вже загнива, черв'яків набирається стільки?
718] Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих,
719] Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі?
720] Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі,
721] Кожна - окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому
722] Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися,
723] Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання,
724] Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що:
725] Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна - для себе,
726] Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку,
727] Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається?
728] Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця -
729] Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла,
730] Пурхають,- що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод?
731] Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом,
732] Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається.
733] Та припустім, що душі таки вигідно для проживання
734] Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?
735] Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.
736] Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,
737] Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі
738] Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.
739] Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий
740] Лев'ячий рід; чому лис - найпідступніший; оленя прудкість -
741] Йде від батьків; чому страх підганя його - батьківський спадок?
742] Ну і всі інші властивості й риси - чому від дитинства
743] В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?
744] Чи не тому так буває, що будь-яке сім'я, сімейство
745] Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?
746] Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-
747] Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:
748] Від рогоносного оленя часто тікали б собаки
749] Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру
750] Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;
751] Люди безглузді були б, набиралися б розуму - звірі.
752] Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши
753] Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:
754] Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.
755] Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,
756] Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,
757] Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.
758] Скажуть, можливо, що душі людей - у людські, не тваринні
759] Входять тіла, запитаю, однак: "А чому ж із розумних
760] Раптом дурними стають, чому жодне хлопча - не розважне
761] (Звісно ж, тому, що пов'язане з певним сімейством і сім'ям),
762] І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?"
763] "В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум" - такий, певно, буде
764] Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно
765] Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,
766] Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.
767] Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою -
768] Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,
769] Спільної не поділяючи з ним од народження долі?
770] Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?
771] Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі,
772] Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї
773] Звалиться? Страх цей, однак,- аж ніяк не ознака безсмертя.
774] І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах
775] Та при народженні різних істот доокола юрмляться
776] У незчисленнім числі? Невмируща - на тіло вмируще
777] Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши,
778] Спритно в домівку нову - у створіння якесь прослизнути.
779] Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло
780] З них лише та, що й надлинула першою, входити може,
781] Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили.
782] Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі -
783] Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби;
784] В дереві - крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку:
785] Все має місце своє, де зростать йому й бути належить.
786] Так от і духу природа без тіла родитись не може,
787] Ні протривати хоч мить якусь осторонь м'язів та крові.
788] Ну, а могла б,- то скоріше б селилась тоді сила духу,
789] Чи в голові, чи в раменах, чи в п'ятах - найнижчому місці,
790] Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині,-
791] Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же.
792] Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце,
793] Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо
794] Перебувати й рости, то тим паче не маємо права
795] Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом.
796] Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна,-
797] Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах.
798] Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом
799] І відчувають, і діють вони - божевілля, та й годі.
800] Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне,
801] Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне,
802] Як вічносуще - із смертним, неначебто їм удається
803] Спільними силами зносити натиск життєвої бурі?
804] Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним
805] Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім
806] Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати
807] Щонайтісніші зв'язки між частками,- природу таких от
808] Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше,-
809] Або тому в часовій безконечності може тривати,
810] Що взагалі недосяжне для поштовхів,- маю на думці
811] Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна,-
812] Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то
813] Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись,
814] Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею
815] Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає,
816] Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б.
817] Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям
818] Радше тому, що надійно захищена від руйнування,
819] Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять,
820] Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають
821] Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію...
822] Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає:
823] Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде,
824] Сушить її,- скаламучує страх, добивають турботи,
825] Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби.
826] Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам'яті втрату,
827] Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну.
828] Смерть для нас, отже,- ніщо; ми не маємо з нею направду
829] Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша - смертна.
830] Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми
831] Не відчували, коли звідусіль нам грозили пуніиці
832] Збройне, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі
833] Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе
834] Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись,
835] Мусить усе відійти до останку - моря й суходоли,
836] Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука
837] Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість,
838] Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі -
839] Ще раз кажу - вже не буде, ніщо нам чуття не порушить,
840] Хоч би змішались моря з суходолами, небо - з морями.
841] Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло,
842] Дух і душа зберегли свою силу - свій дар відчувати,-
843] Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі -
844] Тіла й душі - особистість єдину спроможні творити.
845] Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши
846] Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують,
847] І буде ще раз даровано нам після темряви - світло,
848] То й до такої події не буде в нас жодного діла,
849] Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам'яті нитка.
850] Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи
851] Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга.
852] Глянь позад себе і зором окинь площину неозору
853] Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні
854] Рухи вступала матерія там,- от і будеш готовий
855] Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині,
856] В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше,
857] Тільки не годен сягнути туди пам'ятливий наш розум:
858] 860 На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи
859] Первісних тілець безладні були, відчуття не творили.
860] Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,
861] Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання
862] Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши
863] В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди,-
864] Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,
865] Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,
866] Що й не родитись ніколи й ніде - все одно для такого,
867] Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.
868] Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,
869] Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху
870] В полум'ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій,-
871] Знатимеш: тут щось не те,- якесь глибоко сховане жало
872] Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,
873] Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.
874] Та не керується він, очевидно, тим переконанням:
875] Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче -
876] Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті...
877] Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами
878] Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою
879] Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще,-
880] Й тілом простертим, немовби мертвець той - це він; побіч нього
881] Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.
882] От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.
883] Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,
884] Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,
885] Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.
886] Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло
887] Пажерний звір, то чому - не збагну того - менша жорстокість
888] На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,
889] Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,
890] Чи замерзать на холодній плиті кам'яної гробниці,
891] Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.
892] "0й, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне
893] Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,
894] Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,
895] Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш
896] Напризволяще... Один лише день-лементують,-а стільки
897] Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!»
898] Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий
899] До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання».
900] Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно,-
901] Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.
902] «Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати
903] З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.
904] Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,
905] Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде
906] Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу».
907] В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати,
908] Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок,
909] І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.
910] Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,
911] Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,
912] Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині!
913] Мить - і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе».
914] Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,
915] Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати
916] Чи відчувать якесь інше бажання - постійне, гнітюче.
917] Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою
918] Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?
919] Хай би той сон безконечно тривав,- не діймала й тоді б нас
920] Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.
921] Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки
922] Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,
923] От чому знов після сну зосередитись можемо легко.
924] Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває
925] Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.
926] Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю
927] Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,
928] Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.
929] Врешті, якби подала несподівано голос природа
930] Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:
931] «Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш
932] Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?
933] Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,
934] І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,
935] Наче їх в амфору влито діряву,- чому не відходиш,
936] Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,
937] Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?
938] Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,
939] Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,
940] Просиш добавки - аби повторилися розчарування?
941] Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?
942] Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,
943] Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.
944] Хай не зів'яло ще тіло твоє, хай з роками всієї
945] Ти не розтратив снаги,- все залишиться й далі таким же,
946] Навіть якби ти зумів пережити людські покоління
947] Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті».
948] Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно
949] Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?
950] Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру
951] Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,
952] Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:
953] «Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!
954] Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,
955] А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,
956] Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,
957] От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,
958] Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.
959] Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить,-
960] Місце спокійно звільни молодим, адже це - необхідність».
961] Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,
962] Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;
963] Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.
964] Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:
965] Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.
966] Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.
967] Ти не один: покоління людей відійшли І відійдуть,
968] До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.
969] Тож не на власність - на вжиток дочасний життя нам дається.
970] Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,
971] Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!
972] Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа
973] Обшири часу по той бік життя - після нашої смерті.
974] Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний
975] Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?
976] Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,
977] В темних глибинах його,- те насправді є тут, поміж нами.
978] Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі -
979] Каже переказ - і марно тремтить у віках, нещасливий;
980] Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами
981] Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.
982] Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту
983] Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:
984] Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.
985] Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,
986] Хоч би собою прикрив він не дев'ять лиш югерів поля -
987] Весь цей довколишній обшир землі,- і тоді б не спромігся
988] 990 Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним
989] Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.
990] Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,
991] Мучать птахи його - ревнощі ранять-видзьобують душу,
992] Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.
993] Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:
994] Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні
995] ФасцЦ дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.
996] Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)
997] Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду,-
998] 1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити
999] Камінь важенний: торкнеться вершини - й летить, гуркотливий,
1000] Знов до підніжжя її, а зупиниться - аж на рівнині.
1001] Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати
1002] Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить
1003] Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,
1004] Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі
1005] (Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) -
1006] Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних
1007] Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,
1008] 1010 Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.
1009] А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого
1010] Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий,-
1011] Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.
1012] Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює
1013] Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:
1014] Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,
1015] Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,
1016] Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз
1017] Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?
1018] ю2о оу , цр бачить він, де б то границі якісь могли бути
1019] Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;
1020] Думає, що й після смерті триватимуть - важчі, страшніші.
1021] Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.
1022] Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:
1023] «Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,
1024] Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.
1025] Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних
1026] І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!
1027] Далі - й сам той, хто проклав у свій час по великому морю
1028] 1030 Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,
1029] Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,
1030] І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней,-
1031] Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.
1032] І Сціпіон - блискавиця війни, гроза Карфагена -
1033] В землю кістки свої склав, наче раб той - останній з останніх.
1034] А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні
1035] Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр
1036] Був у правиці,- Гомер,- упокоївсь навіки, як інші.
1037] Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,
1038] ю4о що повільнішають порухи духу його пам'ятливі,
1039] Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.
1040] 93
1041] Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,
1042] Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому
1043] Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця.
1044] Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне,
1045] Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї?
1046] Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш
1047] Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться,
1048] Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами;
1049] Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий,
1050] Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся,
1051] Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу».
1052] От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці
1053] Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою,
1054] Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра
1055] Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди,-
1056] Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша:
1057] Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють
1058] Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти.
1059] Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний
1060] Дім остогид, та за деякий час повертається знову,
1061] Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше,
1062] От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі,
1063] Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася.
1064] Та, ледь торкнувся порогів своїх - на весь рот позіхає
1065] Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому,
1066] Чи несподівано знову спішить повернутись до міста.
1067] Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно,
1068] Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою -
1069] 3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби.
1070] Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи,
1071] Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати.
1072] Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину
1073] Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду -
1074] Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить.
1075] Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне,
1076] Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті?
1077] Смертним же певну тривалість життя встановила природа,
1078] І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю.
1079] Втім, хоя ти скільки живи,- насолоди нової не буде:
1080] Ми - наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.
1081] Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього;
1082] Лиш осягнемо,- щось інше натомість жагу роздуває.
1083] Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить.
1084] Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє,
1085] Що може трапитись нам і який буде крок наш останній.
1086] Як не продовжуймо, врешті, життя,- не віднімемо й миті
1087] Від того часу, який має смерть у своїм володінні,
1088] Й не доб'ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.
1089] Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити,-
1090] Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.
1091] Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,
1092] Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув
1093] День свій останній давно - місяцями й роками раніше.
 
 
Книга четверта
1] Переді мною - поля Пієрід. Окрім мене, ніхто ще
2] Тут не ступав. Як то мило до свіжих джерел припадати,
3] Спрагу тамуючи в них! Як то мило тут рідкісні квіти
4] Рвати собі для вінка осяйного, яким ще ніколи
5] Не вповивали чола в нас нікому тих піль володарки -
6] Музи. По-перше, тому, що, вникаючи в речі поважні,
7] Дух увільнити людський од тіснин марновірства жадаю;
8] Також тому, що про темні, приховані глибоко речі
9] Вірші складаю ясні, запозичивши в Муз для них зваби.
10] Є в цьому, бачиться, глузд-у такому от викладі думки.
11] З лікаря приклад беру: коли хоче дитині подати
12] Щонайгіркіший полин, то насамперед келиха вінця
13] Щедро обмазує медом довкіл - золотавим солодким,
14] Щоб нерозважне дитя, дотулившись до вінців устами,
15] Тут же відчуло принадну солодкість; тоді мимоволі
16] Й ліки гіркі проковтне - на здоров'я обман йому піде,
17] Бо, в такий спосіб недуги позбувшись, на ноги зведеться.
18] Так от роблю нині я: через те, що аж надто важкою
19] Видатись може наука моя, й відсахнеться од неї
20] Всяк, ще й не взявши до рук, я задумав усі міркування
21] Викласти в пісні тобі - пієрійській, солодкомовній,
22] Наче приправивши їх найсолодшим поезії медом.
23] Так, може, вдасться мені на співучих рядках мого твору
24] Погляд затримати твій, поки всю не збагнеш поступово
25] Дивну природу речей, не відчуєш, яка з цього користь.
26] Вище я виклав тобі про речей усіх первісні тільця -
27] Що за природа в них, як вони линуть, за формою різні,
28] В просторі, вічним підхоплені рухом, самі, без принуки;
29] Як і які в тому русі з них речі творитися можуть.
30] Виклавши й духу природу тонку, я вказав на глибинний
31] З тілом зв'язок його під час життя і на те, що він знову,
32] Тільки-но смерть цей зв'язок перетне, розпадеться на первні.
33] Нині - про те, що прямий має саме до того стосунок,
34] Це, я сказав би, подоби речей або образи їхні:
35] Начебто плівки тонкі, від поверхні речей одділившись,
36] Пурхають легко вони то туди, то сюди у повітрі.
37] От що жахає не раз наяву нас, вганяє в холодний
38] Піт уві сні, коли бачимо тіні, чи дивні подоби
39] Тих, кого смерть вже навіки позбавила денного світла.
40] Часто, кажу, ми на ноги зриваємось, хоч і глибокий
41] Сон розморив нас. Не думай, однак, що з імли Ахеронту
42] Душі чи тіні втекли, щоб попурхать собі між живими,
43] Й не розраховуй на те, що хоч дещо з нас може лишитись
44] По нашій смерті, коли, водночас потрясіння зазнавши,
45] Тіло розсиплеться й дух на свої найдрібніші частинки.
46] Ще раз кажу: кожна річ посилає з поверхні своєї
47] Начебто образ незмірно тонкий, легкоплинну фігуру,
48] Що шкаралупою, плівкою можна, крім того, назвати,
49] Бо щодо вигляду й форми своєї ця плівка летюча
50] Саме на ту схожа річ, од якої вона відділилась.
51] Це зрозуміє, здається мені, й тугодумна людина.
52] Бо ж навіть ті, що досяжні для нашого зору, предмети
53] Шлють із поверхні численні частки. З них одні у повітрі
54] Тануть, як дим од полін або жар, що від полум'я лине.
55] Інші - густіші - тісніш переплетені. Так серед літа
56] Наче лушпинку тонку по собі залишають цикади;
57] Так і теля, народившись, немов оболонку прозору
58] З тіла скидає - пліву; так і звинна змія між колюччям
59] Губить свій одяг: не раз його вітер гойдає на терні,
60] 60 Мовби прикрасу яку. І якщо так буває в природі,-
61] Отже, з поверхні всіх інших речей відділятися мусять
62] Саме такі, лиш нечутні під пальцями образи-тіні.
63] Справді, чому б то скоріш од речей мали ті відділятись,
64] Важчі, ніж ці легковійні подоби,- ніяк не поясниш.
65] Надто, коли на поверхні речей непомітні рояться
66] Тільця, що з неї могли б одлетіти, свого не змінивши
67] Ладу, тим самим - і форми, і вигляду речі тієї.
68] Ще ж і стрімкіший їх лет, бо, в ряду розташовані першім,
69] Линуть вільніше, тому й перешкод їм трапляється менше.
70] Око посвідчить, що речі не тільки з нутра свого можуть,
71] Ген аж із дна вивергати частки, про що мова йшла вище,
72] Але з поверхні також - свого кольору тільця, скажімо.
73] Це переважно буває, коли у просторім театрі
74] Жовтий, червоний або темно-синій намет на жердинах
75] Та на брусах розіпнуть - і тремтить він, і плеще на вітрі,
76] Й хвиля барвиста од нього сплива на людей і на сцену,
77] І на ошатних матрон, і на гордих сенаторів лиця;
78] Все довкруги заполонює барва - пливка, мерехтлива.
79] І що тісніші довкола, що вищі над нами театру
80] Стіни, то глибше пірнаємо в ті кольори веселкові,
81] Що мов сміються, вітаючи проблиски денного світла.
82] Значить, якщо посилає намет із поверхні своєї
83] Барву, то й будь-який інший предмет посилати повинен
84] Образи-тіні, бо ж тут, як і там, вони йдуть од поверхні.
85] Пурхають, отже, довкіл достеменні речей відпечатки,
86] Наче з найтоншої зіткані нитки, тому-то для ока,
87] Надто коли поодинці літають, вони не помітні.
88] Дим, окрім того, і запахи, й жар, і подібні їм речі
89] Завжди розсіяно з різних предметів виходять назовні,
90] Бо, вириваючись із глибини, де вони й народились,
91] Дробляться тут же на згинах шляхів, не знаходять прямого
92] Виходу, щоб усі разом крізь нього могли промайнути.
93] І навпаки: щойно плівка тонка поверхневої барви
94] Злине,- ніщо, перешкодою ставши, її не порушить,
95] Бо на чолі, наче в першім ряду вона перебувала.
96] Що відображеним бачимо, врешті, на чистому плесі,
97] В дзеркалі чи на блискучій поверхні якогось предмета,-
98] Схоже, мов крапля води, до самих же речей, тож постати
99] Мусило з образів тих, що від певних речей відділились.
100] Є, отже, форми речей невідчутні - тонкі подобизни;
101] Їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити.
102] Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна,
103] Мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока.
104] Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть
105] Так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати.
106] Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа
107] Образу. Передусім через те, що начатки далеко
108] Поза людськими чуттями лежать, що вони значно менші,
109] Ніж усе те, чого зір наш уже не здолає схопити.
110] Щоб голослівним, одначе, не бути, ще раз нагадаю,
111] Тільки вже стисло, про крихітні розміри первісних тілець.
112] От якусь мушку візьми. Якби ти її міг поділити
113] Хоч на три долі,- вони тобі зникнуть уже з поля зору.
114] Що вже казати про всі їхні нутрощі, крихітну кульку -
115] Серце, про вічі, про тіла частини, рухливі суглоби?
116] Як уявить собі розміри їхні? А ще ж мусять бути
117] Первісні тільця, з яких і душа, як і дух, виникає.
118] То чи не бачиш, яка це направду незвідана малість?
119] Ну, а рослини, що з тіла свого видихають разючий
120] Запах, як-от: панацея цілюща, полин одворотний,
121] Золототисячник, гіркістю знаний, чорнобиль пахучий -
122] Будь-яке з зілля того можеш пальцями легко потерти -
123] І своєрідний ще довго на них відчуватимеш запах.
124] Чи сумніваєшся досі, що всюди й у напрямах різних
125] Линуть подоби речей, лиш безсилі, чуттям не досяжні?
126] Та не подумай, бува, що лиш ті собі вільно літають
127] Образи різних речей, що від них же беруть свій початок:
128] Є ще й такі, що самі по собі народитися можуть
129] І поставати у просторі тому, що зветься повітрям.
130] Різні вони можуть форми творити, злітаючи вгору.
131] Так у високості - хто не дививсь на них? - піняві хмари
132] Ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба
133] Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови,
134] Сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні,
135] То наче хиляться гори могутні, й одламані брили
136] Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно;
137] Далі - вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі,
138] Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно,
139] Що раз нових вони форм набувають та обрисів різних.
140] Нині - про те, як і легко, і швидко ті образи-тіні
141] Вічно пливуть, од речей відділяючись, порозмовляймо.
142] Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь,
143] Що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять
144] Через рідке щось - тканину, скажімо; та вже коли камінь
145] На перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же
146] Лад свій ламають вони, відображення дати не годні.
147] Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне,
148] Дзеркало передусім,- то нічого не трапиться з ними:
149] Вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку
150] Не поламають уже- їх рятує поверхня дзеркальна.
151] Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні.
152] В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав
153] Перед поверхнею дзеркала,- тут же з'являється образ.
154] Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно
155] Шле відпечатки свої - тонко сплетені власні подоби.
156] Безліч зображень таких виникає в короткому часі,
157] Тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне.
158] Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч
159] Промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними.
160] Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу
161] Безліч її відображень тонких одділятись повинно
162] І розлітатись по-різному тут же у напрямах різних,
163] Бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно
164] Речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах.
165] Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо
166] Раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту
167] Вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою
168] Заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру.
169] Ось яке темряве Жаху обличчя погрозливо висне
170] Зверху, коли проривається ніч із понурої хмари,
171] Хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка
172] Хмари тієї створила нам образ її, подобизну.
173] Зараз же - те, як нечувано швидко ті образи линуть,
174] Як мало часу їм треба для того, щоби величезні
175] Плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично
176] Місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний,
177] Викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним,
178] Краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний,
179] Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.
180] Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша
181] Тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали
182] Первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво
183] Сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець,
184] Що одне одного мовби штовхають, і так від удару
185] Мчать до удару, за обширом - інший долаючи обшир,
186] Бо ж у невпинному леті розгін дає світлові - світло,
187] Й наче розпаленим вістрям погрожує променю - промінь.
188] Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі
189] Відстані перебігати в повітряних просторах можуть,
190] Кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п'яти -
191] Інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби,
192] Хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість.
193] Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина
194] Крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря -
195] Хоч би яка його товща була - просочитися вільно.
196] Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають
197] Первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо,
198] Сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба
199] Можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися,
200] Заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні
201] Безміри,- що ж тоді скажеш про тих, які напоготові
202] В першому стали ряду, а злетівши,- завади не знають?
203] Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні
204] Йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно
205] Ширші простори, ніж сонячне світло - в розлогому небі?
206] Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний
207] Доказ того, що речей подобизни - таки найстрімкіші:
208] Вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі -
209] Й тут же відіб'ються в ній променисті сузір'я, що рясно
210] Всіяли світу всього неозорого небо погоже.
211] Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє
212] Образ - подоба далеких зірок - аж на землю низинну?
213] Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі
214] Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.
215] Так від окремих речей навсібіч розпливається запах,
216] Як од річок - охолода, від сонця - жарінь, а від моря -
217] Пил водяний, що вздовж берега стіни гризе-роз'їдає.
218] Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!
219] Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя,
220] Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,
221] Як полиновий готують напій,- і вже гіркість у роті.
222] Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних
223] Будь-яка річ - посилає частки свої хвиля по хвилі,
224] Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви.
225] Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно
226] Бачити можемо, запах відчути й на слух уловити.
227] Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі
228] Річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками -
229] Річ саме та, що й при денному світлі ми бачили,- значить,
230] Дотик і зір виникати повинні на спільній основі.
231] Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну
232] Речі, якої не бачимо,- що ж, як не ця ж таки форма,
233] Цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі?
234] Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ,
235] Жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити.
236] Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди
237] Линуть, у різні боки розлітаються кожної миті.
238] Ну, а що їх тільки зором побачити може людина,-
239] Лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають,
240] В очі нам б'ють кольорами та формами речі всілякі.
241] Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі
242] Образ можливість дає нам побачити і розрізнити.
243] Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає
244] Те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря.
245] Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі,
246] Легко торкається наших зіниць і пливе собі далі.
247] От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко
248] Будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає,
249] Чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись
250] Довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували.
251] Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика
252] Швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї.
253] Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби,
254] Образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці
255] Неспостережні,- виразне дарують нам бачення світу.
256] Таж коли вітер нас б'є час од часу, як ми йдемо в стужу,
257] Наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути
258] Вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає,-
259] Холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари,
260] От і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз,
261] Щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати.
262] Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне,
263] Тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви,
264] Та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну
265] Твердість, яка не самій лиш поверхні - всій брилі властива.
266] Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ -
267] Час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув.
268] Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно
269] Бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері
270] Змогу дають озирати все те, що є ген поза ними -
271] Бачення й тут відбувається через подвійне повітря:
272] Спершу-бо - те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає,
273] Хатнє повітря; потому одвірки йдуть - зліва і справа;
274] Далі - надвірне нам вічі захлюпує світло і друга
275] Смуга повітря, а з ним - усе те, що є справді надворі.
276] Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні
277] Й поки долине до нашого зору, жене і штовхає
278] Ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря.
279] Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі -
280] Вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм,-
281] Тут же до нього, неначе одлуння, й від нас іде образ
282] І, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову.
283] Та пам'ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря,
284] Що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то
285] Не на поверхні дзеркальній він бачиться - мовби за нею.
286] Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться,
287] Чи то про вид у відчинені двері - в обох тих подібних
288] Випадках маємо той самий чинник - подвійне повітря.
289] Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину
290] Тіла свого,- це тому, що, об дзеркала рівну поверхню
291] Вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї,
292] Змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний
293] Він відіб'ється, й таке буде з ним,' як із глиняним зліпком -
294] Маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось -
295] Брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару
296] І зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно
297] Те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим,
298] І навпаки: те, що зліва було,- перейшло би направо.
299] Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ:
300] П'ять або й шість тоді йде відображень від речі одної.
301] Що б не таїлось від ока людського по закутах дому,-
302] Хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив,
303] Хоч би які там були закамарки,- численні дзеркала
304] Все в одну мить відіб'ють, із найглибшого вивівши схову.
305] Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ:
306] Те, що насправді ліворуч було, появляється справа,
307] Та ненадовго: відбившись,- уже воно знову ліворуч.
308] Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають
309] Форми такої, як наші боки, то вони, як відомо,
310] Правильне нам, не обернене, шлють відображення речі.
311] Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі
312] Образ-відбиток, або під час лету встигає зробити
313] Оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї,
314] І лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору.
315] Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само
316] Ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи.
317] Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку,-
318] Образи ті посилати відразу ж вона перестане.
319] Адже відскакувать мусить усе - так веліла природа -
320] І під таким, як упало, кутом од речей відбиватись.
321] Ну, а чому відвертаємо зір од разючого світла?
322] Сонце чому нас сліпить, коли хочемо глянуть на нього?
323] Грізна-бо сила його, й незчисленні крізь чисте повітря
324] Образи стрімко летять і, ваги набуваючи в леті,
325] Вічі нам б'ють, розірвать намагаючись їхню тканину.
326] Зрештою, будь-який блиск - пересвідчитись можемо часто -
327] Ріже нам очі, бо в ньому роїться насіння вогненне,
328] Саме воно спричиняє той біль, потрапляючи в вічі.
329] Для жовтяничних, на що не поглянуть,- усе для них жовте:
330] Це через те, що численні пливуть із їх тіла частинки
331] Жовтої барви назустріч подобам речей; окрім того,
332] Є ще в очах у них досить частинок таких, що своєю
333] Блідістю,- з чим їм зустрітися випаде,- все позначають.
334] Ну, а що з темряви бачити можем освітлені речі,-
335] То через те, що сусіднє нам - чорної барви повітря,-
336] Першим у вічі впадаючи, їх посідає, а потім -
337] Сонцем осяяне йде і немовби вичищує зір наш,
338] Чорні розвіює тіні, які ще лишились у ньому
339] Від попереднього, адже воно і стрімливіше значно,
340] Й тонше в багато разів, і могутність його куди більша.
341] Щойно воно всі шляхи, всі протоки очей заполонить,
342] Вивільнить ті, що повітрям густим затамовані, пори -
343] Тут же подоби речей, що на світлі були, напливають
344] І зорове відчуття, щоб могли ми їх бачити, будять.
345] І навпаки: нам у темряву годі проглянуть із світла,
346] Бо, насуваючись після прозорого, темне повітря
347] Всі забиває шляхи зорові, всі проходи собою
348] Перегороджує, щоб не пробивсь туди жодної речі
349] Образ тонкий і щоб наших очей не здолав доторкнутись.
350] На квадратові ж коли звіддаля споглядаємо вежі,
351] То через те вони начебто круглими бачаться часто,
352] Що далина взагалі заокруглює кут усілякий,
353] Зрештою,- повністю робить невидимим: никне поволі
354] Й не досягає вже наших зіниць його образу поштовх,
355] Бо, поки линуть ті образи через обширне повітря,-
356] Слабнуть, раз по раз долаючи опір його під час лету.
357] Тож, коли всі пропадають кути з-перед нашого зору,-
358] Мовби різцем заокруглені бачаться з каменю вежі;
359] Хоч не такі, як то зблизька їх видно, споруди округлі,
360] А заволочені тінню, немовби розпливчасті, млисті.
361] Нам видається, що й тінь наша рухатись може на сонці,
362] Йти вслід за нами і всі найточніше наслідувать рухи.
363] Та чи повіриш у те, що позбавлене світла повітря
364] Може ступати, як ми, і повторювать рухи за нами?
365] Ні. Адже те, про що мова йде, що називаємо тінню,
366] Чим може бути, якщо не повітрям без домішки світла?
367] Бо таки справді: йдучи, заслоняєм од сонця по черзі
368] Певні місця на землі й одслоняємо їх, зрозуміло,
369] Роблячи крок,- раз у раз їх умить заполонює світло.
370] От і здається нам: тінь, що її відкидає од себе
371] Тіло, за нами нечутно ступає, немов супроводить.
372] Завжди-бо слідом за першим нове напливає проміння
373] І, наче вовняна нитка в огні, поступово зникає.
374] Ось чому легко земля позбавляється світла і знову
375] Повниться ним, в одну мить з себе чорні змиваючи тіні.
376] Не припускаєм, одначе, що зір помиляється в чомусь.
377] Це ж бо обов'язок наших очей - пізнавати, де світло,
378] Де - лягла тінь; ну, а що це за світло: старе чи нове вже,
379] Що це за тінь: чи ця ж сама, чи інша - на іншому місці,
380] Чи відбувається те, про що тільки-но ми говорили,-
381] Все це вже розуму нашого справа, безсилі тут очі,
382] Бо ж у природу речей хіба можуть вони зазирнути?
383] Тож не вини їх тоді, коли розум спіткнувся на чомусь.
384] От пливемо на судні, а здається воно непорушним.
385] І навпаки: те, що в гавані, наче повз нас пропливає.
386] Мов до корми поступово тікають горби та рівнини,
387] Що побіч них ми судно женемо під напнутим вітрилом.
388] Так і зірки, що їх бачимо ген на небеснім склепінні,
389] Всі - мов незрушні цятки, а пливуть же тим часом в ефірі,
390] Сходять-бо завжди й далекого заходу поки досягнуть,
391] Обшири он які, світлом їх повнячи, міряти мусять!
392] Не помічаємо й сонця, і місяця руху стрімкого -
393] Наче стоять, хоч насправді й вони - в ненастанному леті.
394] З моря не раз висуваються скелі такі, що між ними
395] Вільно б могли кораблі пропливти; віддалік же поглянеш -
396] Бачиш там острів суцільний, а не стрімчаки поодинчі.
397] Крутяться колом, бува, хлопчаки, а зупиняться - й наче
398] Крутяться вже не вони, а колони, приміщення ціле,
399] Й ляк їх направду бере: завалитися може й будинок.
400] І на світанні, коли багрянистими хвилями жару
401] Над верхогір'ями високо в небі заграє природа,
402] Нам видається, що сонце палке своїм тілом вогненним
403] Наче впивається в ті, з-за яких виринає, вершини.
404] Може, з дві тисячі летів стріли їх од нас відділяє,
405] Відстаней, може, п'ятсот, що дорівнюють летові списа,
406] Ну, а між тими вершинами й сонцем безмежні прослались
407] Плеса рівнинних морів під незмірним ефіру наметом,
408] Різних країв тисячі то тут, то там розмістились,
409] Де незліченні племена живуть, де всілякі є звірі.
410] І навпаки: зазирни в неглибоку, на палець, калюжу-
411] Й дух перехопить: така розчахнеться глибінь під ногами,
412] Як височінь, що їй міри й кінця нема,- над головою;
413] Небо, здається, і хмари ми бачимо ген під землею
414] Й не надивуємось: селяться там і світила небесні.
415] Врешті, коли зноровиться твій кінь, наче вкопаний ставши
416] На бистрині, й коли глянеш на хвилі стрімливої річки,
417] Буде здаватись, що сила страшна проти течії рвучко
418] Тягне, штовхає коня твого, хоч і незрушно стоїть він.
419] Та й усе інше, куди не скинь оком, і справа, і зліва,
420] Мчить ненастанно з конем твоїм разом, пливе проти хвилі.
421] Так от і портик, хоч рівні колони його підпирають,
422] Хоч на протяжності всій два ряди Їх ідуть рівнобіжне,
423] Та коли глянути вздовж,- видається, що всі ті колони
424] В гострий збігаються кут аж на тому кінці, поступово
425] З лівою - праву зближаючи лінію, крівлю - з землею,
426] Поки в розпливчастий конуса шпиль не посходяться врешті.
427] Тим, які в морі весь час, видається, що сонце вогненне
428] Вранці зринає із хвиль, щоб увечері в них же пірнути,
429] Бо ж, окрім неба й води, мореплавець нічого не бачить,
430] Та не вважай, що чуттям аж ніяк довіряти не можна.
431] Тим, хто до моря не звик, видається, що в гавані судна
432] Мовби кормою, що переломилася, вперлись у хвилю.
433] Справді-бо: весла й корма в тій частині, котра над водою,
434] Як і належить,- прямі; та, з водою стикаючись, тут же
435] Наче ламаються, й та їх частина, котра йде під воду,
436] Мов обертається, й так, обернувшись, ізнизу йде вгору
437] І, віддзеркалена, вже собі плава на самій поверхні.
438] В пору нічну, коли вітер у небі рідкі бистролетні
439] Хмари жене, тоді нам видається, що й зорі блискучі
440] Ген понад хмарами мчать їм назустріч далеко не в тому
441] Напрямку, що притаманний їх рухові, їхнім законам.
442] На підборіддя опрешся, бува, й випадково натиснеш
443] Пальцем ізнизу на око - складається враження дивне,
444] Начебто робиться все, на що зір тоді звернеш, подвійним:
445] Так і світильник подвійними раптом заграє вогнями,
446] Все, що в покоях твоїх, усі речі, подвояться; навіть
447] Лиця подвійні в людей і подвійні в них постаті будуть.
448] Врешті, коли наші органи сон бере в пута солодкі,
449] Й тихо на дно безтурботного спокою тіло пірнає,
450] Нам видається й тоді, що ми в русі, що нас не торкався
451] Сон, і ми певні, що навіть у темряві ночі сліпої
452] Бачимо сонце, втішаємось повінню денного світла.
453] В спальні глухій лежимо, а немовби по світу блукаєм:
454] Ріки, і гори, й моря перед нами; в поля йдемо пішки;
455] Різні, хоч тиша довкола сувора, ми чуємо звуки,
456] Мову й самі ведемо, хоч ні слова не мовимо, звісно.
457] Бачимо в сні, на великий наш подив, ще досить такого,
458] Що наче зменшує віру в чуття, підірвать її хоче.
459] Та надаремно, бо тут нас в оману здебільшого вводять
460] Вимисли нашого ж розуму: за очевидне приймати
461] Змушують те, чого наші чуття не сприймали насправді.
462] Бо таки важче за все - провести нам межу поміж явним
463] І неіснуючим, адже наш розум на вигадки скорий.
464] Хто ж уважає знання неможливими,- як йому знати,
465] Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає?
466] Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки,
467] Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти.
468] Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе,
469] Звідки - якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив -
470] Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу?
471] Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне?
472] Що від сумнівного б допомогло відрізнить очевидне?
473] Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду
474] Першими змогу дають; заперечити їх - неможливо.
475] Більше-бо, звісно, довір'я до того повинно в нас бути,
476] Що вже саме може силою правди брехню подолати.
477] Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довірять чомусь більше?
478] Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому
479] Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить?
480] Хибні вони - то даремно і в розуму правди шукати.
481] Вухо ж не може спростовувать зору, так само, як вуха -
482] Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде;
483] Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі?
484] Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко -
485] Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то
486] Що є в природі м'яке, чи холодне, чи тепле,- для того
487] Маєм окреме чуття; відчуваємо зором, окремо
488] Різних речей кольори і все те, що пов'язано з ними.
489] Силу окрему свою має смак; виникають окремо
490] Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить,
491] Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть,
492] Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні,
493] Завжди однакове мусимо їм виявляти довір'я:
494] Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину,- правдиве.
495] Тож, коли розумом важко збагнути, чому, припустімо,
496] Те, що квадратним є зблизька, на віддалі нам видається
497] Круглим, то краще, оскільки того ще не вирішив розум,
498] Хибні пояснення дати одній, як і другій, фігурі,
499] Ніж, упускаючи з рук очевидність, себе позбавляти
500] Найдостовірніших даних, ніж ті підривати основи,
501] Що обіперті на них і життя наше, й наш порятунок.
502] Не довіряючи власним чуттям, ти не тільки свій розум
503] Занапастиш, а й життя: не захочеш обходити прірву
504] І взагалі оминати все те, чого людям звичайно
505] Слід уникати, а йти - до такого, що їм необхідне.
506] Отже, всі закиди щодо чуттів, усе те, що супроти
507] Них наготовлене,- це не що інше, як мотлох словесний.
508] Врешті, якщо при будові криву взято мірку відразу,
509] Ще й кутомір відхилився від риси прямої, а рівень
510] Теж, хай на волос, чи в тій, чи то в іншій спіткнувся частині,
511] Піде все діло тоді шкереберть: буде криво та косо,
512] Взад і вперед відхиляючись, дивний якийсь, недоладний
513] Зводитись дім, завалитись готовий; а часом і справді
514] Валиться: хибна ж була, на якій виростав він, основа.
515] Так от і будь-яке судження наше, якщо зародилось
516] Із помилкових чуттів, то й саме мусить буть помилковим.
517] Ну, а тепер,- як із інших чуттів усіх кожне зокрема
518] Річ відчуває свою,- пояснити не так уже важко.
519] Голос, по-перше, чи будь-який звук ти почуєш, як тільки,
520] В уші проникнувши, тілом своїм там чуття вони зрушать.
521] Отже, і голос, і звук, ти погодитись мусиш,- так само
522] Речі тілесні, якщо вони здатні чуття сколихнути.
523] Голос подразнює часто й шляхи, крізь які він проходить:
524] Часто шорстким стає горло від крику, що рветься назовні.
525] Бо, намагаючись через вузини прорватись юрбою,
526] Голосу первні немовби запруджують вихід із горла
527] Й поки проб'ються, дають таки ротові знати про себе.
528] Сумнівів, отже, нема, що слова й голоси з непомітних
529] Складені тілець, якщо спричиняти пошкодження можуть.
530] Далі ж відомо тобі, скільки тіла в нас може забрати,
531] Нервів і навіть самої снаги безперервна розмова,
532] Що ведемо її з кимось, буває, від раннього ранку
533] Ген аж до вечора, вкритого тінями чорної ночі,
534] Надто, коли час од часу наш голос у крик переходить.
535] Отже, тілесним повинен буть голос, якщо якусь частку
536] Тіла втрачаємо ми від гучної тривалої мови.
537] Голос буває шорсткий через те, що шорсткі його тільця.
538] І навпаки: від їх гладкості - гладкістю голос береться.
539] Так і до вух потрапляють нам тільця, за формою різні:
540] Не порівняти, скажімо, труби завивання глухого,
541] Що, надриваючись, будить луну якусь хриплу, натужну,
542] З лебедя співом сумним і прозорим, що над Геліконом
543] Болісно так зазвучить посеред гомінливих потоків.
544] Тож, поки звуки ті видобуваємо з нашого тіла,
545] З самого дна його, і через рот випускаєм назовні,-
546] Вправний, рухливий язик на слова раз за разом їх ділить,
547] Та не без участі губ, од яких уже форма залежить.
548] Отже, якщо з невеликої відстані йде до нас голос,
549] Тобто один якийсь звук, то й окремі слова ми повинні
550] Чути виразно цілком, розрізняючи їх по вимові,
551] Бо ж і склади свої ще зберегли вони, обриси певні.
552] Ну, а якщо пролягатиме відстань занадто велика,
553] То неодмінно слова, всі почнуть у повітрі зливатись,
554] Поки летітиме,- геть поламається мовлене слово:
555] Звук якийсь тільки домчить, але вже не впізнаєш у ньому,
556] Що то були за слова і про що в них ішлося, настільки
557] Став каламутним, заплутаним, поки доплив до нас, голос.
558] Далі. Не раз лиш одне якесь мовлене голосно слово,
559] 3 уст оповісника злинувши, всім потрапляє до слуху.
560] Голос той, отже, дарма що один,- розлітається тут же
561] Роєм, адже, розподілений, входить він кожному в вухо,
562] Надаючи всім словам і звучання окреслене, й форму.
563] Що ж не потрапить до вух, усе те, повз них промайнувши,
564] Далі летить, поки, врешті, не гине, в повітрі розплившись.
565] Дещо, на твердість якусь наштовхнувшись, до нашого вуха
566] Знов повертається - дурить нас образ одбитого слова.
567] Вникнувши в явище те, пояснити й собі ти зумієш
568] Добре, та й іншим даси зрозуміти, чому на безлюдді
569] Скелі слова оддають, не змінивши їх ладу й порядку,
570] Як, заблукалих шукаючи друзів у тінявих горах,
571] Голосно кличемо їх, що не знати куди розбрелися.
572] Був я в місцях, котрі шість або й сім разів можуть вертати
573] Раз тільки поданий звук: самі скелі до скель посилають
574] Будь-яке слово, що не замовкає, підхоплене вчасно.
575] Каже навколишній люд, що сатири живуть козлоногі,
576] Німфи і фавни в місцевості тій; заведуть там забави,
577] Крики та скоки нічні - тебе житель тамтешній запевнить,-
578] І за хвилину - вже мов не було безгомінної тиші:
579] Чути, як струни бринять переливно, як солодко й сумно
580] Ллє свої звуки сопілка до співу під пальцем рухливим.
581] От наслухає, бува, селянин - і вже Пана він чує,
582] Що, на рогатім чолі потрясаючи віттям сосновим,
583] По очереті раз по раз ковзне-пробігає губою,
584] Щоб лісову невсипущою піснею славити музу.
585] Справді, яких тільки див не придумає люд наш по селах,
586] Щоб не гадав хто, що всі ті ліси й полонини пустельні
587] Кинули навіть боги. Звідси й різні казки-небилиці,
588] Мабуть, початок беруть. А, можливо, тут інша причина:
589] Рід наш людський має вічну жагу до казок усіляких.
590] Врешті, не треба тобі дивуватись, чому так буває,
591] Піп через ту, яка бачити нам не дає, перешкоду
592] Голос таки проникає до нас і подразнює вуха.
593] Словом, бува, перекинемось ми й при зачинених дверях
594] З тим, хто за ними стоїть, бо й у звивисту тріщинку, пору
595] Може проскочити звук, але не прослизне туди образ:
596] Тут же розщепиться він, якщо в пори прямі не потрапить,
597] Як от у скла, крізь яке пролітає зображення всяке.
598] Голос у будь-яких напрямах може, крім того, ділитись,
599] Бо ж один з одного він виникає: заледве поставши,-
600] Іншим початок дає багатьом; так же й іскра вогненна
601] Часто нові розсіває іскринки, майнувши в повітрі.
602] Повняться голосом, отже, всі закутки, навіть найглибші,
603] Всюди вривається звук, навсібіч розлітаючись миттю.
604] Ну, а подоби речей, їхні образи як одділились,
605] Так і летять навпростець, і тому ми нічого не годні
606] Бачити через стіну, голоси ж ізсередини - чуєм.
607] Маловиразні, щоправда, й вони, бо, пробившись назовні,
608] Мов притупились, і вже не слова долинають до вуха,
609] Лиш бубоніння глухе - нерозбірливі, стлумлені звуки.
610] Щодо смаку,- а тепер говоритиму про піднебіння
611] Та про язик,- то неважко й таке відчуття пояснити.
612] Смак відчуваєм, по-перше, тоді, як жуванням із їжі
613] Видавим сік: так і губку, водою набряклу, в долоню
614] Взявши, вологу витискуєм, поки не стане сухою.
615] Сік, який з їжі пішов, через пори тонкі в піднебіння
616] Входить; так само по звивинах пор -у язик ніздрюватий.
617] Тож, коли сік той гладкі має тільця, тоді своїм плином
618] Він мовби гладить, мов пестить усе в ротовій порожнині -
619] Все, що довкіл язика, що вповите вологою слини.
620] І навпаки: що ті первні шорсткіші, загострені більше,
621] То вони дужче, різкіше подразнюють органи смаку.
622] Втім, насолода від соку обмежена лиш піднебінням:
623] Щойно спливе через горло донизу - нема вже від нього
624] Жодної втіхи, тим паче тоді, коли в тіло всякає.
625] Значення, отже, нема, чи смачну споживаємо їжу -
626] Тільки б вона, перетравлена, тілом могла розпливтися,
627] Тільки б у шлунку весь час рівномірна трималась вологість.
628] Ну, а тепер щодо того, кому яка їжа придатна,
629] Дещо скажу. Адже те, що для когось гірким є і прикрим,
630] Іншому видатись може приємним або найсолодшим.
631] Відстань таки необмежена тут, неосяжна різниця:
632] Що відживляє одних, те для інших - отрута смертельна.
633] Хай тільки слина людська торкнеться змії,- вона тут же
634] Гине, своє ж таки тіло зміїне кусаючи люто.
635] Ще один приклад: от нам чемериця - то гостра отрута,
636] Кози ж повніють на ній, набирає ваги й перепілка.
637] Щоб розумів ти, чому так буває, згадати потрібно
638] Те, про що трохи раніше тобі говорив я, а саме:
639] Різноманітне поєднане в різних речах є насіння.
640] Ще одне: ті, що без їжі прожити не можуть, істоти
641] Зовні й по видах якщо вони всі між собою різняться
642] І неоднакові обриси й лінії всіх їхніх членів,-
643] Отже, й насіння, з яких вони складені,- різної форми.
644] А якщо так, то відмінними мусять і проміжки бути,
645] Й ті, що ми порами їх називаємо, наче протоки
646] В тілі, в усіх його членах, у роті й самім піднебінні:
647] Ті невеликими бути повинні, ці - більшими дещо,
648] Чотирикутні в одних сотворінь вони, в інших - трикутні,
649] В більшості - круглі, а деякі з них - навіть багатокутні.
650] Бо, як того вимагають і рухи, і форма насіння,
651] Різні за формою мусять, без сумніву, й отвори бути,
652] Й напрям їх відповідати повинен будові тканини.
653] Тож, як солодким є щось для одних, неприємним - для інших,
654] То, кому солодко, в того найгладшої форми насіння,
655] Ніжно торкаючись, мусить іти в піднебінні протоки.
656] І навпаки: в кого терпне язик од поживи тієї ж -
657] Тільця шорсткі, гачкуваті йому пропихаються в горло.
658] Добре засвоївши те, зрозумієш одразу й наступне:
659] Хай-но від надміру жовчі, бува, нападе нас гарячка
660] Чи якась інша не знати відкіль навинеться хвороба,-
661] Мовби хвилюється тіло тоді й шкереберть іде тут же
662] Первоначатків усталений лад, їх належний порядок:
663] Що нам раніше було до смаку, що підходило досі
664] Нашим чуттям,- їх дратує тепер, стає милим натомість,-
665] Що, проникаючи, кожного разу вражало нас прикро.
666] Мед - як одне, так і друге поєднує в суміші рівній;
667] Втім, я не раз уже вище тобі говорив про ті речі.
668] Зараз тобі поясню, в який спосіб у ніздрі впадають
669] Запахи всякі. Так ось: мусять бути насамперед речі,
670] Звідки, як думати слід, розпливаються запахів хвилі:
671] Линуть весь час вони, ширяться, все порошать доокола.
672] Різних істот відповідно до форм неоднакових ваблять
673] Також і запахи різні. От бджоли на запах медовий
674] Хтозна-куди полетять. Коршаків зате - падалі сморід
675] Миттю збере звідусіль. А роздвоєне звіра копито,
676] Слід залишивши, собак неодмінно скерує на здобич.
677] Запах людини вже здалеку чує та птиця, що римських
678] Веж була сторожем, рятівником їх,- гусак білосніжний.
679] Різним створінням - і нюх дано різний, що їх до поживи
680] Шляхом несхибним веде, від гидкої ж отрути тікати
681] Змушує. Так і живуть завдяки тому звірів породи.
682] Запахи ті, що вливаються в ніздрі нам, різні долають
683] Відстані: деякі з них можуть линути дальше, ніж інші.
684] Все ж ні один серед запахів не полетить так далеко,
685] Як ото голос чи звук; не кажу вже про те, що, стрімливо
686] В очі впадаючи, в нас зорове викликає сприймання.
687] Запах повільніше йде, і не раз, ще й мети не сягнувши,
688] Весь розпливеться поволі в повітрі, загубиться в ньому,
689] Бо не так легко з глибин йому вийти, прорватись назовні
690] З речі якоїсь. Що глибоко схований він, про те свідчить
691] Досвід: візьми розламай, розкриши, поклади на жаровню
692] Будь-яку річ - і сильніше струмітиме запах із неї.
693] Висновку далі неважко дійти нам, що запаху тільця
694] Більші, ніж ті, з яких твориться звук, адже їм не пробитись
695] Через стіну кам'яну, крізь яку голоси йдуть і звуки.
696] Саме тому не відразу по запаху можна вгадати,
697] Де джерело його - річ, яка пахне, бо, надто повільна,
698] Запаху хвиля холоне в повітрі, й тому, як то кажуть,
699] Не по гарячих слідах на потрібну нам річ натрапляєм.
700] Тим-то, бува, й гончаки спантеличені сліду шукають.
701] Та не смаки тільки й запахи можуть одним бути милі,
702] Іншим - відразні: сам вигляд речей і забарвлення їхнє
703] Враження різне на різні створіння звичайно справляють:
704] Деякі з них для окремих істот особливо нестерпні.
705] Приклад один лише - півня візьми, що вітає світанок,
706] Залопотівши крильми, голосистий, ще посеред ночі.
707] З ним не заводиться й лев, хоч яка в нього дика потуга:
708] Тільки-но вгледить де - кожного разу вдається до втечі.
709] Видно, такі в тих пернатих істотах є первісні тільця,
710] Що, проникаючи в зір хижака, мов якими голками
711] Колють зіниці йому і при тому такий викликають
712] Гострий, нечуваний біль, що знести його й леву несила.
713] Ну, а що нас не вражають вони,- то або нам у вічі
714] Не потрапляють, або, як потраплять,- їм вільний дається
715] Вихід із них, щоб, затримавшись там, не могли причиняти
716] Шкоди якоїсь очам, щоб нічим не тривожили зору.
717] Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки
718] Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього.
719] Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі,
720] Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають
721] І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх,
722] Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки.
723] Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок,
724] Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять:
725] Порами в тіло проходять вони - й починає тремтіти
726] Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть.
727] От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври,
728] Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні
729] Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває.
730] Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби.
731] З них виникають одні самостійно в повітряних плесах,
732] Інші - від різних речей відділяються. Є поміж ними
733] Й ті, які з образів тих же постали - із їх поєднання,
734] Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ:
735] Де йому взятись, якщо не буває створіння такого?
736] Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись
737] Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись,
738] Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того.
739] Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді.
740] Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі,
741] Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може
742] Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути.
743] Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий.
744] Ну, а що справді це так,- пересвідчитись буде неважко:
745] Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором,- подібне,
746] Значить, ті явища два й виникати так само повинні.
747] Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева,-
748] Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі.
749] Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум;
750] Тож, коли бачить він лева того чи щось інше,- до нього
751] Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе.
752] Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло,
753] Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі
754] Різні подоби речей - ті, що розум ще вдень турбували.
755] Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами -
756] Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння.
757] Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору
758] Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухлі,
759] Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко.
760] Пам'ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може
761] Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко
762] Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті.
763] Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того,
764] Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно,-
765] Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ,-
766] Це через те, що лиш перший майне,- а вже в іншій поставі
767] Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся.
768] Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично:
769] Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість,
770] Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну,
771] Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух.
772] Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам
773] Ще з'ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу.
774] Передусім - чому розум на будь-яке наше бажання
775] В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ?
776] Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають
777] Наші бажання: захочемо - й тут же нас вабить уявне
778] Море, чи край, чи то небо, чи, врешті,- що серце жадає?
779] Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви -
780] Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа?
781] Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці,
782] Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом.
783] Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби,
784] Мірно ступаючи перед очима в нас, м'яко всім тілом
785] Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають
786] І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади!
787] То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши
788] Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть?
789] Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо,
790] Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто
791] Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших
792] Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці
793] Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові?
794] Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість!
795] Тільки-но перший промчить непомітно - вже в іншій поставі
796] Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся.
797] А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко
798] Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу.
799] Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть.
800] Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче
801] Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається.
802] Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі
803] Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба,
804] І що без цього не годні ми речі побачити чітко?
805] Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись,
806] Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде
807] Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий.
808] Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші,
809] Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає?
810] Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем.
811] Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману.
812] Часом бува, що за образом раптом насунеться образ
813] Іншого роду: от бачили жінку ми - й тут непомітно
814] В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка
815] Різних облич і всілякого віку людей напливає.
816] Сон же й непам'ять піклуються тим, аби подив не брав нас.
817] Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку,
818] Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями:
819] Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне,
820] Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу
821] Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну
822] Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах.
823] І не для того до дужих плечей прикріпляються руки
824] Й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва,
825] Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає,-
826] Так от пояснювать речі подібні - це значить міняти
827] Звичний порядок: за наслідком - ставити всюди причину.
828] Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний,
829] А навпаки: саме він породив свою власну придатність.
830] Поки очей не було,- не могло ж і про зір бути мови.
831] Так і слова: не могли ж вони без язика існувати:
832] Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились
833] Ним говорити. І значно раніше з'явилися вуха,
834] Ніж було звук який-небудь почуто. Й всі інші частини
835] Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання.
836] Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні.
837] Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки,
838] В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров'ю,
839] Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла.
840] І відхилятись од ран перед тим підказала природа,
841] Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці.
842] Й тіло натомлене сну довіряти навчилися люди
843] Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м'яко.
844] Врешті, й не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали.
845] Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського
846] В силу потреб життьових і знайшло своє застосування.
847] Інша річ - те, що саме появилось, і щойно потому
848] Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь.
849] Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні:
850] Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна,
851] Ніби з'явились вони через те, що була в них потреба.
852] Хай тебе й те не дивує нітрохи, що кожне створіння
853] Згідно з природою мусить поживу для себе шукати.
854] Я вже казав: од речей відділяючись різноманітне,
855] Сіються тілець рої. Та найбільше втрачати їх мусить
856] Кожне створіння, адже воно в русі, й чимало тих тілець,
857] Мовби хто витиснув їх із глибин, виділяється з потом;
858] Та й через рот, коли дихаєм важко, не менше летить їх.
859] Тіло стає через те мов розріджене, пористе більше,
860] Далі - падінням грозить, і цей стан супроводиться болем.
861] Їжа потрібна тоді, що підтримала б тіло поникле,
862] Сил додала йому, в пори проникнувши, й затамувала
863] Хіть до наїдку, розлиту повсюди - по органах, жилах.
864] Так і волога спливає в місця, що жадають вологи;
865] Ну, а жадають тому, що згромаджені жару частинки
866] Шлунок вогнем обдають; та волога, надходячи в пору,
867] Скопище їх розпорошує, гасить, неначе пожежу,
868] Щоб не спалила нас геть, розбуявшись, посушлива згага.
869] Так от із нашого тіла змивається спрага посушна;
870] Так і до їжі невтримну жагу вдовольняє природа.
871] Отже, тепер - як це можемо йти ми, куди заманеться,
872] Як - усілякі виконувать рухи, і що то за сила
873] Змогу дає нам вагу чималу всього нашого тіла
874] Переміщать,- поясню тобі, ти ж мене слухай уважно.
875] Спершу, кажу, западають у дух тільки образи руху,
876] Тобто ходи, і вдаряють по ньому, як вище сказав я.
877] Воля зринає тоді, бо ж ніхто ні за що не береться,
878] Поки того, що робити збирається, дух не побачить.
879] Що він завбачує, те й постає перед нами як образ.
880] Отже, коли сколихнеться наш дух і захоче, скажімо,
881] Йти,- він одразу ж на те підбиває розсіяну в тілі
882] Ген по суглобах, по всіх його органах силу душевну:
883] Це ж і не важко йому, він-бо тісно пов'язаний з нею.
884] Пойнята рухом душа - в свою чергу зворушує тіло,
885] Й так набирає розгону від поштовхів ціла споруда.
886] Тіло, кажу, наче рідне, крім того, й рухливе повітря,
887] Саме рухливості тій завдяки, що йому притаманна,-
888] Широко входить в усі його пори, куди тільки може,
889] Й там розсівається скрізь, досягає часток щонайменших
890] Тіла. З причин, отже, двох може рухатись тіло, неначе
891] В морі судно, що його як вітри женуть, так і вітрило.
892] Врешті, немає, повір, аж ніякої в тому дивниці,
893] Що найдрібніші частки - ті невидимі тільця - спроможні
894] Тілом таким, як у нас, обертати й такою вагою.
895] Той таки вітер візьми: і тонке, і легке в нього тіло,
896] Та величезне жене він судно з вантажем величезним.
897] Хоч воно стрімко летить,- лиш одної руки вистачає,
898] Щоб керувать ним; одне лиш кермо,- куди хоче, спрямує.
899] Різних чимало страшних тягарів може зрушити з місця
900] Коловорот і піднять їх одним невеликим зусиллям.
901] Щойно тепер,- як овіює сон наше втомлене тіло
902] Спокоєм, як він душевні турботи з грудей проганяє,
903] Викладу віршем не так велемовно, як солодкомовно,
904] Краща-бо лебедя пісня коротка за крик журавлиний,
905] Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри.
906] Ти - тільки вухо своє нагостри й не послаблюй уваги,
907] Щоб не казав, що так бути не може, як я припускаю,
908] Щоб манівцем не блукав, одіпхнувши від серця правдиву
909] Мову мою про ті речі, сліпий до своєї ж помилки.
910] Отже, пірнаємо в сон, як лише розсівається тілом
911] Сила душі: то її викидає частково назовні,
912] То дещо глибше, всередину, збившись, вона осідає.
913] Мов розпливається наше єство - розімліле, ослабле.
914] Сумніву, врешті, нема, що чуття, коли є воно в тілі,-
915] Йде від душі, і тому, коли в сні заникає чутливість,
916] Думати слід, що й душа, потурбована, зрушена з місця,
917] Вигнана геть, але, звісно, не .вся, бо тоді наше тіло
918] Вічно б лежало, занурене в холод німотної смерті.
919] Справді, коли б не лишилась прихована в нашому тілі
920] Хай якась крихта душі, як під купою попелу - іскра,
921] Звідки б могло в усіх органах раптом чуття оживитись,
922] Як зазміїтися б міг із погаслого вогнища пломінь?
923] Що викликає, однак, переміну таку і від чого
924] Це турбування душі настає і розслаблення тіла -
925] Виясню, тільки гляди, щоби слів не пускав я на вітер.
926] Отже, всією своєю поверхнею будь-яке тіло,
927] Безпосередньо з повітрям стикаючись, мусить, по-перше,
928] Частих ударів і поштовхів різних весь час зазнавати.
929] Ось чому всі майже речі то шкірою вкриті довкола,
930] То в шкаралупі вони, то в корі, то мов панциром скуті.
931] Також по внутрішніх тіла частинах повітря вдаряє,
932] Бо ж і вдихає його, й видихає створіння раз по раз.
933] Тож, коли тіло зсередини поштовхи чує та ззовні
934] І через пори вузькі в глибину проникають удари
935] Аж до підвалин його, аж до першооснов - елементів,
936] Тіло поволі немов осувається, впасти готове.
937] Й дива нема тут: ламають-бо звичний порядок свій первні
938] Тіла і духу; тоді й вилітає крізь пори назовні
939] Частка душі; усередину ж - інша ховається частка;
940] Ще якась частка її, по всьому розпорошена тілу,
941] Ні поєднатись, ні в рухи взаємні не може вступати,
942] Бо не дає їй, шляхи перекривши, зійтися природа.
943] Так от із зміною руху чуття в глибину поринає.
944] А через те, що немає, сказати б, опори для тіла,
945] Слабне воно, наче зморене вкрай, опускаються руки,
946] Клеяться очі до сну, підгинаються часто й коліна
947] Навіть тоді, як лежить, оповите дрімотою, тіло.
948] Потім і їжа схиляє до сну: як повітря впливає,
949] Так і вона, поступово по всіх розливаючись жилах.
950] Тільки той сон, у який поринаємо, добре поївши
951] Чи натомившися,- дуже важкий, бо тоді значно більше
952] Тілець, великим зусиллям підбитих, безладно рояться.
953] Все це до того веде, що душа поринає частково
954] Глибше й назовні частково спрямовує викид рясніший,
955] Ділиться більше всередині, рідшою робиться врешті.
956] Чим ми пильніше буваємо зайняті кожної днини,
957] Тобто яке нас до себе найбільше прив'язує діло,
958] Що виняткової в кожного з нас вимагає уваги,
959] Те й у ві сені переважно в нас крутиться перед очима:
960] Так, уві сні веде справи правник, порядкує закони,
961] Вождь поривається в бій, за уявною битвою стежить,
962] А мореплавці - така вже їх доля - з вітрами воюють,
963] Я ж - на природу речей невсипущу скеровую думку
964] Й мовою предків, до чого дійшов,- на письмі викладаю.
965] Що не візьми - всі науки, мистецтва, заняття всілякі
966] Поночі голову нам, щойно сон завітає, морочать.
967] От глядачів заповзятих візьми, що на грищах у цирку
968] Зряду багато просиділи днів, так у них переважно
969] Навіть тоді, коли вже не сприймають тих ігр відчуттями,
970] Все ще відкритими навстіж лишаються в розумі ходи,
971] Через які проникать могли вільно речей тих подоби.
972] Тож не один іще день по виставі в них перед очима,
973] Та й не лише, коли сплять вони, а й наяву, наче все ще
974] Крутяться ті циркачі, танцюристи гнучкі пропливають,
975] Пісня кіфари дзвінка веселить, долинає до слуху
976] Струн гомінких передзвін, переповнені людом довкола
977] Бачать численні ряди і барвисто прикрашену сцену.
978] Ось як то важить багато, яка в кого схильність до чого,
979] Чим хто займатися звик залюбки, й не лише про людей тут,
980] А взагалі про всі інші створіння однаково йдеться.
981] На рисака от поглянь: хоч лежить, хоча сон взяв у пута
982] Тіло міцне,- покривається потом і дихає важко,
983] Наче з останніх зусиль здобуває в бігу перемогу
984] Чи переходить одразу в галоп, лиш розсунуть обору.
985] Так і мисливський собака, гончак, у спочинку солодкім
986] Часто, здригнувшись, ногами ворушить і лає спросоння,
987] Й ніздрями чуйно повітря нараз починає ловити,
988] Мовби на звіра сліди йому, врешті, напасти вдалося.
989] Часто й прокинувшись пуститься він з усіх ніг за примарним
990] Образом оленя, наче б той справді тікав од погоні,
991] От і біжить, аж омана розвіється й прийде до тями.
992] Так і домашні дрібної породи собаки, що люблять
993] Ластитись, іноді їжаться, хутко зметнувшись на ноги,
994] Мовби чужі якісь постаті й лиця побачили раптом.
995] І що суворіша, зліша порода, то більше лютує,
996] Більшу завзятість вона виявляє і в сні неодмінно.
997] Ну, а пернаті всілякого роду, крильми злопотівши,
998] Спокій священних гаїв не турбують хіба серед ночі,
999] Тільки-но під час дрімоти недовгої-сну сторожкого-
1000] Видасться їм, що на них уже падає хижий шуліка?
1001] Й люди так само: що звикли вершити великим зусиллям
1002] Розуму, духу свого, те вві сні вони роблять постійно -
1003] Владарі то здобувають міста, то в полон потрапляють,
1004] То пориваються в бій, то немов під ножем лементують.
1005] Ті відбиваються, зойки страшні видають час од часу -
1006] Можна подумать, що звірі голодні, пантери та леви
1007] їх поїдають живцем, аж луна йде від болісних криків.
1008] Інші крізь сон можуть будь-коли хоч би яку таємницю
1009] Розголосить, а трапляється,- свій таки викрити злочин.
1010] Бачиться смерть уві сні багатьом. Уночі видається
1011] Не одному, що зі скелі летить, наче лантух, додолу -
1012] От і бере його жах, і не може, прокинувшись навіть,
1013] Довго до тями прийти - мов пропасниця б'є бідолаху.
1014] Спрагу хто чує вві сні, той себе коло річки вже бачить
1015] Чи джерела, де всю воду, припавши, готовий ковтнути.
1016] Навіть охайний, коли йому сниться, що він, примостившись
1017] Десь у вбиральні, вже й одяг підняв,- проливає спокійно,
1018] Зв'язаний путами сну, всю проціджену тілом вологу,
1019] Ну, а тим часом... ясне вавілонське орошує ложе.
1020] Так і до тих, котрі чують уперше в юнацькому тілі
1021] Порухи сім'я, що тільки-но визріло, в цю ж таки днину
1022] Роєм усякі спливаються образи постатей різних -
1023] Вісники звабні чудових облич, бездоганної вроди.
1024] Все це чутливі вражає їм органи, сім'ям набряклі,
1025] Поки, немовби насправді пізнавши солодке єднання,
1026] Струменем повним, тугим не плямують одежі нічної.
1027] Сім'я те, ще раз кажу, починає в нас живо кружляти
1028] Саме тоді, коли тіло міцніє, вступаючи в зрілість.
1029] Кожну-бо річ лиш своє щось подразнювать може, будити:
1030] Сім'я людське тільки сила людська добуває з людини.
1031] Зрушене з місця свого, поривається тут же в дорогу:
1032] З тіла всього через органи різноманітні виходить
1033] І, нагромадившись там, де багато судин е чутливих,
1034] Потурбувавши, приводить у рух дітородні частини.
1035] Ті набрякають од сім'я, і хочеться все це негайно
1036] Впорснуть туди, куди пристрасть націлилась, пойнята шалом,
1037] Тіла шукаючи саме того, що вразило нам душу.
1038] Таж і поранений падає мало не завжди на рану,
1039] Й цівкою кров б'є туди, звідки тіло зазнало удару:
1040] Часто й сам ворог, якщо він десь поряд, забризканий нею.
1041] Так от і той, хто пізнав, як поранює зброя Венери,-
1042] Хай його звабив хлопчак, що до дівчини тілом подібний,
1043] Чи якась жінка, що всіх обдає, де не ступить, жагою,-
1044] Рветься туди, звідки рана прийшла, поєднатися прагне -
1045] Струмінь вологи, що в тілі зібралася, в тіло ж пустити:
1046] Втіхи п'янкої йому передсмак дає хіть безсловесна.
1047] Ось що Венера для нас, адже звідси - й назва любові,
1048] Звідси - й ота насолода Венери, що крапля по краплі
1049] В серце впадає, щоб тут же холодній журбі поступитись.
1050] Бо, хоч відсутній любові предмет,- непокоїть нам очі
1051] Образ жаданий, у вухах видзвонює ймення солодке.
1052] Образів тих і всього, що поживою є для кохання,
1053] Слід уникати, свій розум - на інші спрямовувать речі,
1054] Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло,
1055] Ніж берегти її, сліпо одній лиш піддавшись любові,
1056] Біль накликаючи явний на себе й турбот цілу хмару.
1057] Бо, підживляючись, виразка злом стає закоренілим.
1058] Так і жага з дня на день у тобі роздуватиме люту
1059] Муку, якщо свої рани старі не вгамуєш новими
1060] Й свіжими їх не довіриш Венері загальнодоступній
1061] Чи на щось інше не звернеш докучливих порухів духу.
1062] Все ж оминати любов - це не значить себе позбавляти
1063] Втіх, що Венера дає, а лиш вільно їх брати, без муки.
1064] Чи не чистішу п'є той насолоду, хто глузду не втратив,
1065] Ніж очманілий? Закоханих-бо таки в час поєднання
1066] Пристрасть, мов хвиля хистка, то туди, то сюди пориває:
1067] То спогляданням напоюють зір, то рукам дають волю,
1068] То, налягаючи тілом усім, роблять іншому тілу
1069] Боляче, то один одному часом зубами кривавлять
1070] Губи в цілунках палких - тут нема чистоти в насолоді:
1071] Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять
1072] Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась.
1073] Ласками дикість оту солодить час од часу Венера,
1074] Ніжністю втіх - погамовує біль від нестямних укусів.
1075] Бо сподівається завжди любов порятунок од жару
1076] Саме в тім тілі знайти, від якого і вибухнув пломінь.
1077] Марно: що проти законів природи, того не буває.
1078] І, безперечно, що в більше ми входимо тут володіння,-
1079] То палахтливіша, впертіша хіть обпікає нам груди.
1080] Бо щодо їжі, пиття, то вони проникають у тіло
1081] Й там, усередині, певні місця посідають, тому-то
1082] Можемо легко і спрагу страшну заспокоїти, й голод.
1083] Ну, а з обличчя, скажи, з усієї принадної вроди
1084] Що може в тіло ввійти і втішати його, крім тоненьких
1085] Образів? Подув слабкий розпорошить надію мізерну.
1086] Як уві сні хоче спраглий напитися, та не знаходить
1087] Жодної краплі ніде, щоби внутрішній жар погасити,
1088] Й до джерела - до подоби його - поривається марно,
1089] Й серед води його мучить жага, він повітря ковтає,-
1090] Так от і спраглих любові постійно морочить Венера:
1091] Тіло жадане очима їдять, насититись - не можуть,
1092] Далі й руками по ньому блукають, але надаремно:
1093] З ніжних опуклостей взяти для себе нічого не годні.
1094] Врешті, завмерши в обіймах тісних, коли п'ють насолоду
1095] Віку квітучого, й тіло віщує їм розкіш найвищу,
1096] Й сім'ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,
1097] Хочуть ще глибше тілами з'єднатись, із слиною - слину
1098] Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби.
1099] Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть,
1100] Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло,-
1101] Саме таке в них, здається, тоді виникає бажання:
1102] Ось як їм любо в тісні потрапляти Венерині сіті,-
1103] Розімлівають вони, насолоді всесильній піддавшись.
1104] Тільки тоді, коли хіть, що зібралась у жилах, прорветься,
1105] Врешті перерва мала в те жагуче втручається діло.
1106] Та незабаром і шал повертається, й несамовитість,
1107] Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть;
1108] Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті,
1109] От вони й сохнуть, а що то за рана сліпа в них - не знають.
1110] Ще ж, окрім того, журба їх живцем їсть, турботи діймають,
1111] Ще ж і життя їх постійно залежить од примхи чужої.
1112] Статок тим часом іде на ясні килими вавілонські,
1113] Справи - занедбані; добре ім'я шкутильгать починає.
1114] Ноги, пахучими змащені мазями, сяють коштовним
1115] Із Сікіона взуттям; величезні смарагди міняться
1116] Зеленню, золотом персня оточені; шати блакитні,
1117] Кольору хвилі морської, вже й потом Венери просякли.
1118] Чесний набуток батьків на стрічки розтрачають барвисті,
1119] На шапочки, на тканини шовкові-кеоські, елідські.
1120] Пишно обладнані, щедрі бенкети влаштовують, ігри;
1121] Келихів безліч там, пахощів цінних, вінків, але все це -
1122] Марно! Бо з самого дна якусь гіркість їдку піднімає
1123] Втіх джерело і за горло бере їх таки серед квітів.
1124] Може, тому, що, вину свою чуючи, дух дорікає
1125] Сам собі гірко за те, що життя йде в забавах намарно,
1126] Може, й тому, що сумнівне слівце вже на самім порозі
1127] Кинула любка, й вогнем воно в серце жадливе запало.
1128] Може, гризе підозріння, що та вже на іншого потай
1129] Кидає оком, та й глум на лиці її нібито бачить.
1130] Навіть направду щаслива любов обійтися не може
1131] Без отих бід. Ну, а що вже казати нам про нещасливу,
1132] Про безнадійну любов? Незчисленні помітиш тут лиха,
1133] Й очі замруживши. От чому краще нам буть насторожі
1134] Заздалегідь, як повчав я, щоби не потрапити в пастку.
1135] Значно-бо легше, тримаючись одаль від сітей любовних,
1136] Не попадатись у них, ніж, потрапивши, знову на волю
1137] Вийти, тугі розірвавши вузли, що сплела їх Венера.
1138] Втім, і піймавшись у них, і заплутавшись, міг би позбутись
1139] Лиха того, якби сам же собі не робив перешкоди,-
1140] Не закривав, як то кажуть, очей на всі хиби душевні,
1141] Як і тілесні, тієї, що так упадаєш за нею.
1142] Так от і роблять частенько всі ті, кого хіть засліпила:
1143] Хтозна-які переваги приписують тим, кого люблять.
1144] От і трапляється, що непутяща, бридка якась жінка -
1145] Мов у меду, та ще й почесті їй припадають найвищі.
1146] А попри те одні одних на глум беруть: хай-но в халепу
1147] Інший потрапить - Венеру власкавити жертвою радять;
1148] Не помічають, сліпці, що й самі в тім болоті по вуха.
1149] Чорну-смуглявкою звуть вони; нечепурною-нехлюйку;
1150] Кізкою - тичку суху; сіроока - це друга Паллада;
1151] Карлиця - легкість сама, найчистішої солі зернина;
1152] Повною величі їм видається дебела й костиста;
1153] Пташкою мило щебече - заїка; німа - соромлива;
1154] Жовчна, різка, язиката - це жінка вогненної вдачі;
1155] Ніжності ймення отримує та, яку точать сухоти;
1156] Та, що її вже домучує кашель,- тонка стебелинка;
1157] А повногруда, товста - годувальниця Вакха, Церера;
1158] З носом кирпатим - Силена; губата - владарка цілунків.
1159] Ну, але годі: ще довго було б тут про що говорити.
1160] Та припустімо, що в неї лице невимовної вроди
1161] Й постать уся випромінює чар невідхильний Венери,-
1162] Клином земля ж не зійшлася на ній: і без неї жили ми;
1163] Й робить вона не одне,- чи'не так, може? - що й невродливі:
1164] Запахом прикрим таким себе часом окурить, нещасна,
1165] Що розбігаються геть по кутках, сміючися, служниці.
1166] Ну, а закоханий? Часто, коли його не допускають,
1167] Весь у сльозах, на пороги вінки їй кладе, плетениці,
1168] Зіллям пахучим одвірки мастить, обціловує двері,
1169] А прийняли б у ту мить,-тільки раз коло неї дихнувши,
1170] Тут же поважних шукав би причин, щоб забратись чимшвидше;
1171] Жалісні б вірші забув, що так довго бився над ними,
1172] Гірко б за дурість собі дорікав, адже стільки достоїнств
1173] Їй приписав, що вони б і не личили смертній людині.
1174] Нашим Венерам це добре відомо, тому приховати
1175] Хочуть будь-що закулісне життя від цікавого ока
1176] Тих, кого в сіті любовні спіймали, взяли на приманку.
1177] Марні зусилля: твій дух має змогу на хитрощі їхні
1178] Кинути світло, підняти на сміх геть усі таємниці;
1179] Втім, якщо трапиться добра, не в'їдлива,- можна крізь пальці
1180] Глянуть на хиби людей, бо така вже їх, видно, природа.
1181] Жінка не завжди, однак, лицемірною тільки жагою
1182] Дихає, тіло своє з чоловічим єднаючи тілом,
1183] Міцно вустами в уста, поцілунками зрошені, впившись:
1184] Це від душі вона робить не раз, спонукаючи в спільних
1185] Радощах той переміряти шлях, що належить любові.
1186] Та не могли б ні птахи, ні худоба, ні звірі всілякі,
1187] Ні кобилиці самцям піддаватись, коли б не вливала
1188] Пристрасті гойно природа й у них і коли б до з'єднання
1189] Не поривались невтримно й самі вони-хтиві самиці.
1190] Бачив же сам ти, напевно, як ті, кого хіть обопільна
1191] Тісно сплела, зазнають, поєднавшися, спільної муки.
1192] На роздоріжжі собаки, бува, розлучитися прагнуть
1193] І пориваються в різні боки з усіх сил, але як же
1194] Міцно застрягли вони в нерозривних тенетах Венери!
1195] То чи пішли б на таке, якби втіх не чекали взаємних,
1196] Що завести в западню і тримати пов'язаних можуть?
1197] Отже, я ще раз кажу: насолода в любові - взаємна.
1198] А при змішанні насіння, одначе, коли випадково
1199] Над чоловічим у мить якусь верх бере сім'я жіноче,-
1200] Схожий до матері плід з материнського визріє сім'я;
1201] Схожий до батька - дасть батьківське сім'я; хоч бачимо часто
1202] Діток, що риси в собі поєднали і матері, й батька,-
1203] Ріст їм дали, отже, кров материнська і батьківське тіло:
1204] Збуджене, видно, по всіх своїх органах вістрям Венери,
1205] Сім'я опливлось, обопільним пойняте, однаковим палом,
1206] Ні подолать, ні подоланим буть ні одне тут не може.
1207] Ну, а буває не раз і таке, що дитина з обличчя
1208] Дуже подібна до діда свого чи до прадіда навіть.
1209] Цке через те, що батьки в своїм тілі приховують часто
1210] Різноманітних начатків багато в їх суміші різній,
1211] Що з роду в рід поколіннями йдуть од найдальшого предка.
1212] Так і повторює волею випадку в дітях Венера
1213] Предків: то вираз обличчя, то голосу барви й волосся:
1214] Певне насіння потрібне й для цього не менше, скажімо,
1215] Ніж для самого лиця, ніж для тіла та органів інших.
1216] Батьківське сім'я, завваж, часом дівчинку може зродити,
1217] А з материнського - тіло хлоп'яче не раз виникає.
1218] Завжди-бо, що народилось,- постало з двоякого сім'я.
1219] Ну, а подібність до батька чи неньки залежить від того,
1220] Звідки взяло воно більше, тому-то й пізнати неважко,
1221] Чи народилось хлоп'я, чи жіноча пробилася парость.
1222] І не з веління безсмертних у когось посів дітородний
1223] Забрано, щоб не назвали його любі дітки ніколи
1224] Батьком, щоби звікував він свій вік у безплідній любові.
1225] Більшість так думає, тож, невеселі, жертовною кров'ю
1226] Зрошують вівтарі, щедрі дарунки складають у храмі,
1227] Щоб завагітніли, рясно запліднені, їхні дружини.
1228] Марно богів непокоять, однак, віщунам докучають:
1229] Плоду нема в них тому, що їх сім'я або вже занадто
1230] Згусле, або, навпаки,- і розріджене, й плинне надміру.
1231] Плинне - тому, що до місця належного не прилягає,
1232] Тут же спливає - і все, не дає зародитися плоду;
1233] Надто густому - розгону бракує, не так воно легко,
1234] Як це потрібно було б, виривається, тож рівномірно
1235] Годі проникнуть йому, куди треба, або ж ледве-ледве,
1236] Хоч і проникне в те місце, з жіночим єднається сім'ям.
1237] Видно, що тут, як ніде, відповідність потрібна взаємна.
1238] Той може легше одну запліднити; від цього скоріше
1239] Інша дитя понесе в своїм лоні, вагітною стане.
1240] Дуже багато жінок, не один раз виходивши заміж,
1241] Діток не мали, аж поки не трапивсь такий, від якого
1242] Плід понесли, збагатившись, нарешті, потомством солодким.
1243] І чоловіки, яким, хоч і плідні жінки були їхні,
1244] Не дарували дітей, брали інших, підхожих для себе,
1245] Щоби похилий свій вік молодим укріпить поколінням.
1246] Ось як багато це значить, щоб сім'я мішалось із сім'ям
1247] Саме таким, що стає дітородним у тому єднанні.
1248] Сім'я пливке до густого підходить, густе - до пливкого.
1249] Дуже велику вагу має, що споживати ми звикли:
1250] Їжа одна робить сім'я густим, а від іншої може
1251] Рідшим ставати воно або й зовсім таки пропадати.
1252] Немаловажним так само є те, в який спосіб солодкій
1253] Втісі віддатися: є така думка, наприклад, що жінка
1254] Легше заходить у тяж, коли четвероногих і звірів
1255] Звичай наслідує, бо ж у місця відповідні спливає
1256] Сім'я, коли в неї груди опущені й підняті стегна.
1257] Звабливих рухів жінкам аж ніяк не потрібно робити:
1258] Лиш заважає собі завагітніти та, що принадним
1259] Порухом тіла розпалює хіть чоловіка й тим самим
1260] Із розімлілого тіла тугий в них вихоплює струмінь:
1261] Цим борозну мимохіть вибиває з прямої дороги
1262] Плуга, а сімені плин од належного місця відводить.
1263] Рухатись так передбачливі звикли хитрунки-повії,
1264] Щоб і нечасто вагітними бути й коханням до того ж
1265] Тоншу, ніж дома жінки, небуденну давать насолоду.
1266] Нашим дружинам мистецтво таке, певна річ, непотрібне.
1267] Втім, не боги, не Венерині стріли призводять до того,
1268] Що й невродлива, бува, полюбитися будь-кому може:
1269] Часто своїми хорошими вчинками, ніжністю вдачі,
1270] Вмінням доглянути тіло своє, поведінкою, врешті,
1271] До співжиття їй вдається тебе поступово схилити.
1272] А перегодом любов - тут заслуга вже звички - приходить.
1273] Бо й непомітний удар, аби тільки повторювавсь мірно,
1274] Змусить податися будь-яку річ із перебігом часу.
1275] Не помічав ти хіба, як на камінь вода по краплині
1276] Падає часто, і хай за роки, а проб'є-таки й камінь?
 
 
Книга п’ята
1] Хто б мав у грудях натхнення таке, що зумів би укласти
2] Пісню, яка відкриттям дорівняла б настільки великим?
3] Хто ж би то словом аж так володів, що належно б уславив
4] Подиву гідні заслуги того, хто лишив нам у спадок
5] Неоціненні скарби - свого духу величні здобутки?
6] З тих, які смертним наділені тілом,- ніхто, на мій погляд.
7] Бо, якщо мову вести відповідно до величі вчення,-
8] Богом він був, благородний мій Меммію, богом, бо вперше
9] Винайшов ту настанову життєву, що їй ми сьогодні
10] Мудрості ймення дали. Бо, знання собі взявши в підмогу,
11] Він із такої похмурої пітьми, з такої негоди
12] Вивів життя і таким його спокоєм дивним осяяв!
13] Інші зрівняй з тим дари, нам богами неначебто дані:
14] Кажуть; Церера навчила людей працювати на ниві,
15] А з виногрона вичавлювать сік заохотив їх Лібер;
16] Хоч і без цього тривало б життя: ще й тепер є племена -
17] Йде така чутка,- які без дарів тих на світі вікують.
18] Ну, а без чистого серця людині не звідати щастя.
19] Богом тим паче вважати нам личить того, чиє вчення,
20] Серед великих народів знаходячи й нині пошану,
21] Душі людей і життєвими втіхами, й спокоєм ніжить.
22] Може, здається тобі, що Гераклові подвиги мають
23] Більшу вагу? Якщо так,- ти аж надто далекий од правди:
24] Чим нам сьогодні грозила б, наприклад, Немейського лева
25] Паща роззявлена? Що нам Аркадський кабан би вподіяв?
26] Крітський бик чи страшний був би нам, а чи Лерни погибель -
27] Гідра, що повні отрути круг неї звиваються змії?
28] Що проти нас Геріон - трьох грудей його сила потрійна,
29] Що вогнедишні зробити б могли Діомеда-фракійця
30] Коні жахні у підніжжях Ісмару та долах Бістонських?
31] Чи Стімфалійські птахи нам настільки нашкодили б нині?
32] Та й злотосяйних плодів гесперидських зажерливий сторож,
33] Той, що зірких не склепляє очей, що обвився довкола
34] Стовбура тілом незмірним своїм, яке б зло учинив нам
35] Ген біля хвиль Океану суворих, де крайній Атланта
36] Берег, куди не йде з наших ніхто, не насмілиться й варвар?
37] Так і всі інші подолані чудиська - й навіть якщо б їх
38] Не подолали,-чи шкоди могли б нам живими завдати?
39] Думаю, ні: хижаками всілякими й нині повсюди
40] Наша земля аж кишить, переповнена трепетним жахом,-
41] По чагарях, у проваллях гірських та глибоких дібровах.
42] Йти нам туди чи не йти,- це від нас переважно залежить.
43] А не очистимо серця свого,- скільки бід мимоволі,
44] Скільки страшних небезпек накликатимеш вічно на себе!
45] Що тільки нас не з'їдає тоді: ненастанні турботи -
46] Пристрастей темні плоди - і страхи, їх супутники вірні!
47] Ну, а зухвалість, а гордість, а скупість хіба не спроможні
48] Нам затруїти життя? Ну, а розкіш, до праці зневага?
49] Хто ж ті страхіття не зброєю,- словом приборкавши, вигнав
50] Геть із людської душі, чи не гідний він, щоб до богів ми
51] Зарахували його, чи хвали не вдостоївсь такої?
52] Та й про безсмертних він передусім із натхненням не меншим
53] Думку високу свою не одну вмів чудово подати
54] І таємниці речей - всю природу їх - нам одслонити.
55] Йду я слідами його, в таємниці природи вникаю,
56] Вчу, як і він, що є певна умова, з якою приходять
57] Речі на світ, що тривать вони можуть лише в її межах:
58] Часу могутніх законів ніщо розірвати не в силі.
59] Тут відкриття ми зробили насамперед щодо природи
60] Духу: він також є тілом; воно ж народитися мусить,
61] А, народившись,- не може неторкнутим вічно тривати.
62] Це, кажу ще раз, примарні подоби вві сні нам турбують
63] Розум, коли ніби бачимо тих, що з життям розлучились.
64] Нам залишилось тепер - це підказує хід міркування -
65] Викласти думку про те, що і світ весь - із смертного тіла,
66] І довести водночас, що з народження взяв він початок.
67] Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись
68] Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце,
69] Й місяць кулястий; які із землі повиходили потім
70] Різні створіння; які ж - не могли народитись ніколи.
71] Як почало спілкуватися плем'я людське між собою
72] Мовами різними, давши речам усім назви окремі;
73] Як у серця їм закрався настирливий перед богами
74] Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі
75] Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ.
76] Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа
77] Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом,
78] Що між землею і небом вони по своєму бажанню
79] Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку,
80] 3 тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі;
81] Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють.
82] Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно,
83] Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому
84] Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі,
85] Що відбуваються над головою, в просторах ефіру;
86] От і звертаються знов до старого, як світ, забобону:
87] Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм -
88] Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись,
89] Що - неспроможне; яку мають речі окреслену силу,
90] Врешті,- як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання.
91] Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше.
92] Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо:
93] Три за природою різні тіла, не подібні до себе,
94] Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння -
95] Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття,
96] Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда.
97] Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка
98] Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння
99] Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко.
100] Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі,
101] А показати - досяжним для зору зробити не можеш,
102] Ні для руки, хоч це - гідна довір'я найбільшого стежка,
103] Що навпростець до грудей,- до вмістилища духу провадить.
104] Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні
105] Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко,
106] Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати,-
107] Доля - якщо за кермом вона - хай береже нас од цього,
108] Замість події слова нехай краще нас переконають,
109] Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може.
110] Та перед тим, як почну віщування тобі подавати,
111] І правдомовніші значно, й святіші, ніж їх прорікає
112] Піфія з Феба триніжника під дорогим йому лавром,
113] Я підбадьорю тебе не одним іще словом розумним,
114] Щоб не гадав ти в тугій забобону гнуздечці, що сонце,
115] Небо, і море, й земля, і сузір'я небесні, і місяць
116] Вічно триватимуть, мовби наділені тілом безсмертним;
117] Щоб не подумав, що кару жахливу, як давні Гіганти,
118] Мусять і ті понести, за провину, ні з чим не зрівнянну,
119] Хто посягнув на підвалини світу безбожним ученням,
120] Навіть на сонця промінного блиск- погасить його хоче,
121] Смертною зважившись мовою заплямувати безсмертне.
122] Все це, про що тут ідеться, одначе, настільки далеке
123] Від божества і настільки не гідне з богами рівнятись,
124] Бути в числі їх, що радше поможе створить нам уявний
125] Образ того, що без жодних чуттів і без рухів життєвих,
126] Бо й неможливо, щоб духу природа й живе розуміння
127] З будь-яким тілом могли поєднатися: так, не буває
128] В небі дерев, а в глибинах морських не збираються хмари;
129] В полі не можуть водитися риб косяки лусконосні;
130] Крові в рослинах нема, не добудеш із каменя соку.
131] Твердо встановлено, де що рости має й перебувати.
132] Так от і духу природа без тіла, сама, ні зродитись,
133] Ні протривати без крові, без жил ані миті не може.
134] Та якби навіть могла,- сила духу тоді неодмінно
135] Чи в голові, чи то в плечах, чи десь аж у п'ятах шукала б
136] Місця собі, виникаючи в будь-якім закутку тіла,
137] Все ж у людині б лишалась тій самій, у тій же судині.
138] Ну, а якщо в нашім тілі є певне, окреслене місце,
139] Де, видається, рости й розвиватися можуть окремо
140] Дух і душа, то тим паче відкинути мусимо думку,
141] Що поза цілістю тіла, живої позбавлені форми,
142] Десь чи то в скибі пухкої землі, чи в огненному сонці,
143] Чи у воді існувать вони можуть, чи в дальнім ефірі.
144] Отже, чуттям наділяти божественним речі ті годі:
145] Місця-бо в них для душі, яка б їх оживила, немає.
146] Вірити смішно й у те, що в якомусь із закутів світу,-
147] Де б не було це,- в безсмертних богів є священні оселі:
148] Надто субтильна природа богів - не сягнути до неї
149] Нашим чуттям, та й для розуму, бачиться, ледве доступна.
150] Ще ж, коли дотику рук уникає і поштовхів ззовні,
151] Значить, і з тим їй не дано стикатись, що ми дотикаєм:
152] Що не досяжне для дотику,- те й дотикатись не може.
153] Тим-то й оселі богів одрізнятись від наших повинні
154] Тонкістю передусім, що властива природі безсмертних.
155] Твердження те трохи згодом детальніше я обгрунтую.
156] Ну, а вважати, що гідну захоплення світобудову
157] Людям на втіху безсмертні звели, що за витвір цей дивний
158] Наша хвала їм належить і дяка, що вся ця споруда
159] Буде стояти в віках, як і нині,- тривка, несмертельна,
160] Що величезним гріхом було б,- те, що за промислом давнім
161] Роду людському боги вготували для вічного вжитку,
162] Якось по-своєму перетлумачити, зрушити з місця,
163] Чи на словах уверх дном намірятися перевернути,-
164] Всі такі твердження, Меммію, скільки їх не нагромаджуй,-
165] Безум, та й годі. Подумай-но тільки: чи вічно блаженним
166] І невмирущим богам так потрібна була б наша вдячність,
167] Щоб ради нас вони бралися раптом до діла якогось?
168] Що ж то нового могло б заманити їх, щоб, занехавши
169] Всю безтурботність свою, переміни собі забажали?
170] Бо ж утішатись новим може той лиш, погодься, котрому
171] Шкоди старе завдало; але хто не зазнав у минулім
172] Жодної прикрості, в кого життя безпечально спливає,
173] Що в ньому потяг такий до нового б могло пробудити?
174] І чи було б нині злом для нас те, якби ми не родились?
175] Може, тяглося життя наше в темряві, сповненій смутку,
176] Ще перед тим, як заблисло речей родотворне начало?
177] Звісно, прийшовши на світ, за життя ми хапаємось цупко,
178] Поки тримає нас, вабить усіх насолода ласкава.
179] Хто ж не проймався жагою життя і кому не судилось
180] Бути одним із живих,- чи жалітиме, що не родився?
181] Звідки, нарешті, взяли б усевишні зразок для будови
182] Світу всього, звідкіля про людей в них поняття б запало,
183] Щоб уявлять собі й знати могли, що бажають робити?
184] Звідки були б їм відомі властивості первісних тілець -
185] Те, на що здатні вони, свій порядок міняючи завжди
186] Й лад, якщо творчості прикладу б не подавала природа?
187] Бо, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні
188] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,
189] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,
190] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові
191] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити.
192] Дива тут, отже, нема, що дійшли вони ось до такого
193] Розташування й до рухів таких, що приводять у дію
194] Світобудову - сукупність речей в їх обнові постійній.
195] Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця,-
196] Закономірності неба вивчаючи й інших чимало
197] Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався,
198] ІТ1,о не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних
199] Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу.
200] Передусім - із просторів усіх, що під неба огромом,
201] Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра,
202] Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі,
203] Врешті - моря, що так широко край відділяють од краю.
204] Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних
205] І вогнедишна жара, й холоднечі морозної натиск.
206] Що під ріллю залишилося,- й те самовільно природа
207] Терням покрила би геть, але тут їй оперлась людина:
208] Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично
209] Брилу тверду, й, борозну ведучи, наляга на чепіги.
210] Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби,
211] Не готували б ми кожного разу землі для посіву,-
212] То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру.
213] Й навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба
214] Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє,-
215] Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно
216] З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже,
217] То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля.
218] Ну, а всілякого роду людині ворожого звір'я,
219] Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю,
220] Нащо годує природа й ростить? І чому пори року
221] Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає?
222] А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег
223] Після негоди, лежить на землі - безпорадне та голе,
224] Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона
225] До берегів осяйних його силою вирве природа.
226] От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини:
227] Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій!
228] Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом
229] Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно,
230] Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла,
231] Й одягу їм добирати не треба до різних пір року.
232] Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих,
233] Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне
234] їм постачає земля і природа - майстриня удатна.
235] Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога,
236] Й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання,
237] З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала,-
238] Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла,
239] Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу.
240] Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле
241] Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто,-
242] Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим
243] І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини
244] Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті,
245] Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу
246] Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година.
247] Ти не подумай, однак, що поквапно тлумачити хочу
248] Все на свій лад, коли землю й вогонь уважаю тілами
249] Смертними й не сумніваюсь, що згинуть вода і повітря,
250] Щоб зародитися знов і поволі рости-прибувати.
251] Передусім та частина землі, яку сонце промінням
252] Палить весь час і ногами витоптує люд метушливий,
253] Хмари пилюки щодня видихає; вітри ж буревійні
254] Широко тут же її по всьому розвівають повітрі;
255] Злива почасти з собою бере, розмиваючи скиби,
256] Та й береги розмиває ріка течією гризькою.
257] Втім, усе те, що поживу з землі бере, їй в свою чергу
258] Борг оддає. А що певним є те, що земля всеплодюща -
259] Мати всього й водночас для речей усіх - спільна могила,
260] Тож і маліє, і зросту доходить свого час од часу.
261] Врешті, що море, джерела та ріки новою водою
262] Повняться завжди, що в річищі хвиля біжить незупинно,-
263] Слів не потрібно, либонь, бо ж немало великих потоків
264] Бачимо скрізь. Але, звісно, й волога на кожному кроці
265] Втрат зазнає, тому в цілому - надміру вод не буває:
266] То невгамовні вітри, по рівниннім гуляючи морі,
267] Піну збивають, що тане, розщеплена сонця промінням;
268] То проникає повсюди під землю частина вологи,
269] Гіркість лишаючи, сіль по дорозі й, проціджена, знову
270] До незчисленних збігається витоків, а відтіля вже,
271] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає
272] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.
273] Зараз окремо скажу про повітря, що склад свого тіла
274] Повністю змінює безліч разів чи не кожної миті.
275] Завжди-бо, що від речей відділяється, все це впадає
276] У безбережжя повітряних плес, та якби в свою чергу
277] Не поповняло речей воно знов, не сприяло їх росту,-
278] Все б розчинилось давно, поступово повітрям би стало.
279] Та ненастанно з речей постає воно й знов потрапляє
280] В речі, бо все довкруги - у постійному, вічному плині.
281] Й сонця палке джерело, що з ефіру б'є світлом широким,
282] Щораз нове своє сяйво вихлюпує в обшири неба,
283] Що не хвилина - й воно навздогін шле за променем промінь.
284] Кожен-бо з променів тих, ледве зринувши,- гине відразу,
285] Лиш на якусь перешкоду натрапить він. Ось тобі доказ:
286] Тільки-но синява хмара почне пропливати під сонцем,
287] Перетинаючи спадистий шлях осяйному промінню,-
288] Тут його нижня - од хмар до землі - пропадає частина,
289] Й сунеться тінь по землі - невідступна супутниця тучі.
290] Речі, як бачиш, нове мусять завжди освітлення мати:
291] Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;
292] Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,
293] Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.
294] Так і світильники - наші земні, так би мовити, зорі,-
295] Ті, що висять у хоромах, лампади або смолоскипи,
296] Що з миготливим вогнем найчорнішу поєднують сажу,-
297] Всі так же само спішать, із свого джерела почерпнувши,
298] Світло подати нове: незабарне за полум'ям інше
299] Полум'я йде - тому сяйвом усе рівномірно залито.
300] Ось як вогонь поривається тут же вогнем перекрити,
301] Миттю народженим,- той, що заледве заблиснувши,- гине!
302] Так от і сонце, слід думати, й місяць, і зорі небесні
303] Щораз нове навздогін одне одному кидають світло:
304] Щойно народжений - зараз же мусить загинути промінь.
305] Тож не подумай, що вічні світила ті й недоторканні.
306] Врешті, поглянь, чи не кришиться й камінь під натиском часу?
307] Може, не падають вежі стрімкі, не руйнуються скелі,
308] Не розпадаються храми святі і безсмертних подоби,-
309] А божество не відсуне межі, що накреслила доля
310] Кожній споруді, супроти законів природи не піде?
311] Так і пониклі мужів монументи хіба не послужать
312] Доказом певним того, що й на них насувається старість?
313] Чи з верхогір'їв, бува, одлупившись, не котяться брили,
314] Що не могли вже опертись - не вічності, ні,- а якомусь
315] Відтинку часу? Адже не гриміли б, нараз одірвавшись,
316] Ген по крутизні, якби споконвіку було Їм під силу
317] Стійко терпіти все, те, що несуть їм роки незчисленні.
318] Глянь і на те, що над нами довкіл у широких обіймах
319] Землю тримає. Якщо воно справді народжує з себе
320] Все, як то деякі твердять, і все, що віджило, приймає,-
321] З тіла й воно, отже, складене смертного, що народилось.
322] Бо ж усе те, що ростить інші речі, їх живить собою,-
323] Мусить маліти; а в себе приймаючи знов,- одживлятись.
324] Далі. Коли б і земля наша, й небо не мали початку,
325] Тобто народження, лиш існували весь час, то чому ж то
326] Інших подій оспівати не бралися й інші поети
327] Ще до війни проти Фів чи до того, як Троя упала?
328] Де б могло подвигів стільки подітися? Слава героїв,-
329] Стільки ж було їх! - чому не квітує в піснях вікопомних?
330] Ні! Моя думка така, що цей світ ще не втратив своєї
331] Свіжості, він ще новий, і не так то давно зародився.
332] Ось чому все ще сягають вершин усілякі мистецтва,
333] Все ще росте їх число; в мореплавстві, наприклад, чимало
334] Нині досягнень; чимало мелодій ще творять музики.
335] Врешті, й природа речей, її лад - нещодавно відкриті,
336] Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу
337] Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті.
338] Ну, а якщо в тебе думка така, що й раніш було все це,
339] Тільки загинули в буйній пожежі людські покоління,
340] Чи зруйнувались міста, коли світ аж до дна сколихнувся,
341] Чи, від постійних дощів повиходивши з річищ, бурливі
342] Хвилі пішли по землі, всі поселення вкрили собою,-
343] Маєш іще один доказ того, коли так було справді,
344] Що таки мусять і небо, й земля з ним дійти до загину.
345] Бо, коли стільки страшних небезпек і нещасть потрясає
346] Всю цю сукупність речей, то під поштовхом дещо сильнішим -
347] Далекосяжно впаде вона, в купу руїн обернувшись.
348] Так ми й свою помічаємо смертність, коли починають
349] Нам допікати хвороби ті ж самі, що й інших чимало
350] 3 їх допомогою зарахувала до мертвих природа.
351] Що ж залишається протягом вічності, те або мусить
352] Бути дебелим і непроникним, щоб ніщо не здолало
353] Силою в нього пробитися, геть розірвавши при тому
354] Тісно поєднані в ньому частини; такої природи -
355] Первісні тільця матерії (всі щодо них міркування
356] Вище я виклав) або ще й таке може вічно тривати,
357] Що від ударів захищене будь-яких; це - порожнеча:
358] Бо недіткненна вона, й жоден поштовх її не турбує.
359] Врешті, й таке незнищенним є, що вколо себе не має
360] Місця, куди б воно, порозпадавшись, могло розійтися.
361] Ось чому вічною є всіх речей найповніша сукупність:
362] Ніде розсипатись їй; нема й тіл, що на неї з розгону
363] Впасти б могли і могутнім ударом усе роздробити.
364] Та не з суцільного, я вже вказав на це, складена тіла
365] Світу природа: вміщають-бо речі в собі й порожнечу.
366] Світ - не порожнява, отже, й тіла в ньому є, котрі можуть
367] Будь-коли, десь у безмежжях усесвіту збившись докупи,
368] Всю цю сукупність речей крутежем повалити шаленим
369] Чи якусь іншу накликать на нього біду непоправну.
370] Досить же простору вільного є і в незмірній глибіні
371] Місця, де стінам великого світу було б куди впасти.
372] Врешті, й від іншого можуть вони повалитись удару.
373] Ні для землі не зачинена, отже, загибелі брама,
374] Ні для безоднявих вод, ні для неба всього, ні для сонця,-
375] Зяє, мов паща страшна, їх поглинути завжди готова.
376] Тож неминуче доходимо висновку: все це так само
377] Зродженим мусило бути колись, бо що складене з тіла
378] Смертного, те б не могло споконвіку до нашої днини
379] Опір чинить руйнівній неосяжного часу потузі.
380] Врешті, якщо в заповзятих боях елементи могутні
381] Світу війну нечестиву провадять одні проти одних,-
382] Чи не здається тобі, що колись таки мусить настати
383] Край тій борні затяжній, коли сонце й жара, припустімо,
384] Візьмуть над водами верх, геть усю поспивавши вологу?
385] Саме цього вони прагнуть весь час, але все ще намарно:
386] Ріки настільки потужно пливуть, із безодняви моря
387] Сил набувають таких, що грозять увесь світ затопити,-
388] Годі, однак, бо, шмагаючи море, змітають із нього
389] Воду вітри; розпорошує променем - сонце ефірне.
390] От вони й певні того, що раніше сухим усе зроблять,
391] Ніж остаточно здійснити задумане зможе волога.
392] Так от із рівним завзяттям віками ведуть вони вперту
393] За володіння над світом війну; один раз переможцем
394] Був у війні тій вогонь; один раз - повідає переказ,-
395] Де тільки слались поля, там вода якийсь час мала владу.
396] Верх взяв огонь, не одне спопеливши, коли Фаетона
397] По бездоріжжі всім небом і землями сонячних коней
398] Сила рвучка поривала наосліп, аж батько всевладний,
399] Гнівом тоді спалахнувши бурхливо, скарав Фаетона,
400] Що на велике наваживсь піти: повалив його з коней,
401] Громом ударивши раптом, на землю. Назустріч падінню
402] Виступив Феб, і зумів підхопити світильник одвічний
403] Світу всього, запрягти в колісницю сполоханих коней,
404] Все на свій шлях навернути нарешті, до рук взявши віжки.
405] Ось що про це сповіщають нам еллінів давні поети.
406] Ну, але правди тут, як не милуйсь ними, годі шукати:
407] Полум'я буде тоді переможним, коли його тілець
408] Від безконечного часу згромадиться дуже багато;
409] Міць його потім, піддавшись іще якійсь іншій потузі,
410] Слабне, або таки спалює все язиком загребущим.
411] Кажуть, так само й вода, піднімаючись вище та вище,
412] Багатолюдних поселень та міст затопила чимало.
413] Згодом, коли відтіснило щось інше ту силу хвилясту,
414] Що зародилась і зросту доходила в безмірах часу,
415] Тут же вляглися дощі, повернулися в ложе потоки.
416] В спосіб який із матерії звалища згодом постали
417] Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану,
418] Сонця і місяця біг коловий,- тобі викладу зараз.
419] Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум
420] Первісні тільця речей не довів до належного ладу,
421] Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать,
422] Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні
423] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,
424] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,
425] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові
426] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити,-
427] Ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі,
428] Всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі,
429] Врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко
430] Може таким ось великим речам до життя дати поштовх:
431] Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням.
432] Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний
433] Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу,
434] Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря,
435] Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині.
436] Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось
437] Із елементів - усякого роду начатків, чий нелад -
438] Відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки,
439] Різні шляхи - каламутили їх, до боїв спонукали,
440] Бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність,
441] Не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись,
442] Ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи.
443] Що було різне в тій масі,- розбіглось потому; подібне,
444] Врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу -
445] Члени його почали вирізнятись, частини великі
446] Розподілились: небес височінь - од землі віддалилась,
447] Море - окремо лягло, щоб свої мала межі волога;
448] Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі.
449] Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця,
450] Що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися
451] Десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли.
452] І, що тісніше збивались докупи, то збільшим напором
453] Геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць
454] Виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу.
455] Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало
456] Й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має.
457] Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим
458] І до незмірних високостей злинув ефір вогненосний,
459] Інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою.
460] Так це приблизно було, як ото при ранковій годині
461] Бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах
462] Сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово.
463] Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера,
464] Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка.
465] Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись,
466] Заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне.
467] Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний
468] Мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі
469] В напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі
470] Він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх.
471] Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце,
472] Що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно
473] Крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний,
474] Бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти,
475] І не настільки легкі, щоби ген у високість майнути.
476] Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу,
477] Звершують біг коловий - всеосяжного світу частини.
478] Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому -
479] В русі, щось інше тоді може в повному спокої бути.
480] Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом,-
481] Де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова,-
482] Наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася,
483] І з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали
484] Промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками
485] Мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн,
486] Щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім,
487] То все рясніше з глибин її тіла виходив солоний
488] Піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини;
489] То все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями
490] 3 неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах
491] Неба хороми ясні населяли що раз, то густіше.
492] Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору
493] Високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі,
494] Як і земля, водночас - перейти в одностайну долину.
495] Так набула рівноваги земля, поступово зробившись
496] Тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу
497] Важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче.
498] Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний -
499] Все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте,
500] Та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший
501] І найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився;
502] Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним,-
503] Хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії,
504] Хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні,-
505] Сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці.
506] Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом,
507] Понт нам підказує - море, що всю неосяжну сукупність
508] Вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність.
509] Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла.
510] От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна,-
511] Значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря,
512] Що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні.
513] Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому
514] Котяться вічного світу блискучі зірки; або інший,
515] Нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну,
516] Як течія річкова,- крутить колесом із черпаками.
517] Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне,
518] Ковзають тільки світила по ньому - ряхтючі сузір'я,
519] Може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає
520] Виходу - крутиться все, й водночас пориває з собою
521] Інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана;
522] Може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув
523] Ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю
524] Линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі,
525] Тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують.
526] Що тут є правдою - стільки-бо діє причин у цім світі,-
527] Важко сказать, але що відбувається й може відбутись
528] В різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах
529] Всесвіту,- викласти хочу, а також - численні причини
530] Рруху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі.
531] З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина,
532] Що спонукає до руху зірки, та її визначати
533] Важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком.
534] Щоб посередині світу всього пробувать у спокої,
535] Мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати
536] Власну вагу й мати іншу якусь під собою природу,
537] Що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним
538] Обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує.
539] Тим-то земля - не тягар для повітря, не тисне на нього,
540] Як і на будь-кого з нас - наші члени: як шиї, скажімо,
541] Не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті,
542] Ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї.
543] 1 навпаки: що накинуто ззовні,- найменша дрібниця
544] Видатись може для нас вантажем непомірне великим.
545] Ось як важливо враховувать кожної речі спроможність.
546] Отже, земля - не чужинка якась, що прибилась раптово
547] Хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі.
548] Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась,-
549] Певна частина його, як от нашого тіла частини.
550] Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому,
551] Тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця,
552] Що неможливим було б, якби наша земля не стикалась
553] Із повітряними світу частинами, з небом високим.
554] Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні
555] Небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине.
556] Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло,
557] Хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша
558] Саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине?
559] Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло,
560] Як не душі, що керує всіма його членами, сила?
561] То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа,
562] Навіть тонка, поєднавшись із тілом важким,- як повітря,
563] З'єднане з тілом землі, сила духу - із тілом людини?
564] Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим
565] Бути не може, ніж зорові нашому він видається,
566] Бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали,
567] Звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару,-
568] Простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить
569] Віддаль - не стане-бо він через неї дрібнішим для ока.
570] Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця,
571] Йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола,
572] Значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця
573] Й розміри саме такі, як у нього - ні більші, ні менші.
574] Й місяць,- чи то він позиченим сяйвом освітлює землю,
575] Чи таки з власного тіла своє випромінює світло,-
576] Так чи інакше - пливе він у небі нітрохи не більший,
577] Ніж видається він нам відсіля і сприймається зором.
578] Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,
579] Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить
580] І нечітким. Ну, а місяць - виразні весь час нам являє
581] Обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси:
582] Саме такі в нього виміри й контури бути повинні
583] Там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються.
584] Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями
585] Мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях,-
586] Поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній,-
587] Ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший
588] В міру віддалення змінюють іноді обриси й форму,-
589] Можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі,
590] На волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші.
591] Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке,
592] Може такими довкіл розливатись потоками світла,
593] Що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість,
594] Весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе.
595] Бо може буть, що у світі всьому лиш одне це, єдине,
596] Широко б'є джерело, раз у раз викидаючи в простір
597] Сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки
598] Сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди
599] Сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік.
600] Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок
601] Широко живить луги й навіть поле заводнити може?
602] Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться
603] Й мовби само палахкоче повітря, коли припустити,
604] Що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись
605] Полум'ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує,
606] Як і колосся, й солома не раз,- досить іскри одної,-
607] Тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю.
608] Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево,
609] Мовби вповите вогнем - недосяжним для нашого ока
610] Роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок,
611] Що жароносну собою примножують променів силу.
612] Годі одне дать пояснення вірне й просте щодо руху
613] Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх
614] До Козерога, що на зимовім повороті, й потому -
615] Знову прямує назад, аж до риси найвищої,- Рака;
616] І - щодо місяця: як за дванадцяту року частину
617] Коло накреслить таке, що за рік оббіжить його - сонце?
618] Явищ тих, ще раз кажу,- не звести до простої причини.
619] Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі
620] Виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславивсь.
621] Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше
622] В рух коловий може втягувать силою вихор небесний.
623] Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність,
624] І не така вже у нього могутність; ось так поступово
625] Сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду.
626] Значно-бо нижче біжать, ніж сузір'я високі, вогненні.
627] Місяць - тим паче: що нижча дорога, якою біжить він,
628] Що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба,
629] То йому важче з сузір'ями верхніми біг свій рівняти.
630] І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця,
631] Мчить він у небі, то легше сузір'ям, які вколо нього,
632] І наздогнати його, й залишити далеко позаду.
633] От і здається, що він ті сузір'я весь час доганяє,
634] Швидший од них, а насправді вони повертають до нього.
635] Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних
636] Мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують:
637] Сонце від літніх сузір'їв одна з них могла б одганяти
638] Й до повороту вести зимового, де холод іскриться;
639] Друга - відкинувши знову од синявих тіней морозу,
640] До жароносних вела б його смуг, до сузір'їв пекучих.
641] Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі,
642] Довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих,
643] Теж то в одну течію потрапляють, то знову ж - у другу.
644] Не помічаєш хіба? - Протилежними гнані вітрами,
645] Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми - верхні.
646] То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам,
647] По колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти?
648] Ніч налягає на землі понурим огромом своєї
649] Тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши
650] Неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце,-
651] І розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало
652] В товщі повітря,- або й під землею ним рухає сила
653] Ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею.
654] Так і Матута простором ефірним о певній годині
655] Світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму
656] Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову,
657] Шле свої промені сонце вперед,- щоб од них запалився
658] Весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями
659] Звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок,-
660] Зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце.
661] Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться,
662] Видно вогні, розпорошені ген у високостях неба,
663] Що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом.
664] Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати,
665] Що жароносне насіння в одну лиш, означену пору
666] Може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно.
667] Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки
668] В певний, окреслений час: покриваються квітом дерева
669] Саме в окреслений час і в окреслений час - одцвітають.
670] Так от і зуби не будь-коли - в певній порі випадати
671] Змушує вік, і м'якому пушку засіватись на лицях
672] Теж лише в пору велить, і м'якій бороді - пробиватись.
673] А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари -
674] Чи не якусь мають певну, догідну для них пору року?
675] Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими
676] Й речі такими ж були від утворення світу, то й нині
677] Йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку.
678] Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими - ночі,
679] І навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту - ночі,
680] Значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею,
681] Це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі
682] Й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту:
683] Що з одного її боку відрізало, те докладає -
684] До протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить,
685] Поки сягне того знака небесного, де всього року
686] Вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі.
687] Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня,
688] Сонце,- віддалене рівно від пунктів обох поворотних
689] Через положення певне всього зореносного кола,
690] Де воно, біг свій змикаючи, порами року чергує,
691] Світлом косим осяває земні й повітряні простори;
692] Так це принаймні пояснюють ті, хто, розмітивши небо,
693] Знаки на нього наніс, мов оздоби, в чіткому порядку.
694] Тут ще можливе й таке, що місцями - повітря густіше,
695] От і тремтить під землею, приглушена, сонця пожежа,-
696] Все не вдається їй полум'ям буйно зметнутись до сходу,
697] Ось чому в межах зими так забарливо тягнуться ночі,
698] Поки не визирне день у вінку на чолі променистім.
699] Далі й таке може бути, що при чергуванні пір року
700] Звикли вогні чи повільніше трохи, чи швидше спливатись,
701] І через те - мабуть, є доля правди в припущенні тому -
702] Сонце зринає постійно з окреслених місць небосхилу.
703] Місяця блиск може бути від сонця, що світить на нього,
704] Й те відображене світло щодня він до нашого зору
705] Більше звертає, весь час оддаляючись мірно від сонця,
706] Аж, обернувшись до нього лицем, заясніє уповні
707] Й захід його запримітить напроти - при сході своєму.
708] А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу
709] Світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця
710] Знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола.
711] Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць - кулястий,
712] Що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця.
713] Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом,
714] Котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі:
715] З ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі
716] Все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому
717] Видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла.
718] Ще ж може місяць, як м'яч, обертатись, в одній половині
719] Сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю,
720] Обриси - форми свої - щораз інші він нам виявляє,
721] Поки до наших очей не поверне тієї поверхні,
722] Що, заполонена жаром палким, випромінює світло.
723] Потім, помалу назад обертаючись, він забирає
724] З-перед очей світлоносну частину кулястої маси.
725] Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку
726] Інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити,
727] Що як одне, так і друге пояснення - правдоподібні,
728] Бо ж і не видно, чому саме це, а не те - вірогідне.
729] Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі
730] Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно,
731] В певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі
732] Місця б не міг уступати новому, який народився? -
733] Важко припущення те заперечити чимось, тим паче,
734] Що так багато всього виникать може в певнім порядку:
735] Йде ось Весна; побіч неї - Венера ступає; крилатий
736] Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові - Флора,
737] Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно
738] Квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним.
739] Далі - посушливий день і супутниця літа - Церера,
740] Вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви;
741] Потім - осіння пора; з нею Вакх іде - Евгіус-Еван.
742] Потім - ще й інші надходять негоди й вітри буревійні:
743] Громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє,
744] Далі - на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла,
745] Робить зима; і Мороз їй услід уже дзвонить зубами.
746] Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має
747] Місяць і час,- щоб заникнути знову, якщо доокола
748] Саме в свій час так багато всього появлятися може?
749] Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно
750] Й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ.
751] Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло,
752] Поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі,
753] Темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню,
754] То хіба інше якесь, що позбавлене власного світла,
755] Тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б?
756] Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати
757] Жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє,
758] Ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній,
759] Подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь?
760] Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла
761] Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою
762] Здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну,-
763] То чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти
764] Тіло або пропливати ще вище - над сонячним колом,
765] Перетинаючи всі його промені й світла потоки?
766] Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом,
767] То чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті
768] Світу частини, що власним вогням його надто ворожі?
769] Ну, а тепер, коли я з'ясував уже, як виникають
770] Явища різні в блакитних просторах великого світу,
771] Так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи
772] Можемо знати,- яка ними рухає сила й причина,-
773] Як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово
774] Пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши
775] Очі свої, а потому, їх широко знову розкривши,
776] Все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим,-
777] До молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої,
778] Щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла
779] Зважилась вивести - дати в опіку вітрам перемінним.
780] Спершу всілякими травами буйно земля повкривала
781] Пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим:
782] Замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом,
783] Далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру,
784] Вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму.
785] Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю
786] Чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють,
787] Так і земля молода понесла на собі тоді гперше
788] Трави й кущі, а вже потім - істот умирущих поріддя
789] Виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах.
790] Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може,
791] Ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння.
792] Отже, лишається дати землі нашій - Матері - ймення
793] По справедливості, бо ж із землі все живе народилось.
794] Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка,
795] Зроджена там із дощу і вологої палкості сонця.
796] Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле,
797] Бо на землі молодій визрівало під юним ефіром.
798] Передусім усілякі птахи, все їх плем'я пернате
799] Яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали,
800] Як і тепер ще цикади самі покидають улітку
801] Круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи.
802] Тут і вмирущих людей покоління земля породила,
803] Грунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло.
804] Де тільки місце догідне траплялось,- на кожному кроці,
805] В землю пустивши коріння, росли материнські утроби.
806] Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята,
807] Прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути,-
808] Тут же до них поспішала звернути дбайлива природа
809] Пори землі, проливати із жил усіх повних веліла
810] До молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки,
811] Щойно на світ немовля приведе,- молоком найсолодшим
812] Повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає.
813] Покорм давала земля, теплота - заміняла повивач,
814] Замість постелі - трава під дитиною слалася м'яко.
815] Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав,
816] Ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа:
817] Все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу.
818] Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім'я материнське
819] Носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила,
820] Й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало,
821] Що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих
822] Різноманітної форми в повітряні вивела плеса.
823] Ну, а що межі якісь у тій плідності мусила мати,
824] То, наче жінка, яка вже в літах,- перестала родити.
825] З часом-бо змін зазнає всього світу велика будова:
826] Все перейти має із одного стану в інший; собою
827] Не залишається довго ніщо: все мандрує постійно,
828] Все перетворює, все видозмінює творча природа.
829] Робиться дряхлим одне, западає, старіючи, в неміч;
830] Інше натомість - росте, виринає до обріїв світла.
831] Так перемінює час, пливучи ненастанно, природу
832] Світу всього; з одного стану в інший земля переходить;
833] Може,- чого не могла; що могла колись,- нині не може.
834] Навіть потвор тоді безліч усяких земля намагалась
835] Вивести з лона свого, дивовижних обличчям і тілом:
836] То чоловіко-жінок, ні одній не належних, ні другій
837] Статі, або звироднілих, без ніг та без рук, чи, скажімо,
838] Темних, позбавлених зору, й німих, які рота не мали,
839] Врешті, й таких, що їм геть усі члени докупи зрослися,-
840] Ні до роботи не здатні були, ні рухнутися навіть,
841] Щоб небезпеки уникнути чи дотягтись до поживи.
842] Й інших подібного роду страховищ, почвар наплодила,
843] Та надаремно: продовжити рід не дала їм природа,
844] Тож не змогли досягнути жаданого розквіту віку,
845] Ні підшукати харчів собі, ні поєднатись любов'ю.
846] Отже, як бачимо, збіг багатьох мусить бути обставин,
847] Щоб закріпитись могла в поколіннях наступних істота:
848] Спершу - щоб їжа була, потім - вільні дороги, що ними
849] З членів послаблених мало би змогу спливатись насіння.
850] Ще ж мусять органи буть відповідні, щоб самки з самцями
851] Втіх зазнавати взаємних могли, коли зійдуться разом.
852] Тож багатьом тоді видам істот довелося покинуть
853] Обрії світла: в потомстві своїм не змогли повторитись.
854] Ну, а хто й досі, як бачим, повітря живлюще вдихає,
855] Ті чи то хитрість, чи м'язів потугу, чи швидкість, нарешті,
856] Передають з роду в рід - запоруку свого існування.
857] Є ще немало й таких, що корисними нам були чимось,
858] От вони й вижили, взяті колись під опіку людини.
859] Сила - для левів рятунком була і для хижого звіра.
860] Оленю прудкість його прислужилася, лисові - хитрість.
861] А легкосонних порода собак, що серця мають вірні,
862] Як і міцне, що від в'ючних тварин повиводилось, плем'я,
863] З ними й овець руноносних отари, й рогата худоба -
864] Все під рукою людини привчилося, Меммію, жити.
865] Від хижаків утікаючи геть, вони. їжі шукали
866] Мирної, щоб без великих зусиль добувать її вдосталь.
867] От ми й годуємо їх - за користь, що людині приносять.
868] Інші, котрим не вділила природа можливостей жодних
869] Ні для життя самостійного, ні, щоб корисними ставши
870] Хоч у якійсь мірі нам, заслужити собі на прожиток
871] І на збереження власного роду під захистом нашим,-
872] Жертвами падали - здобич легка життєздатніших звірів -
873] Так і не скинувши пут, що на долю їм випали, поки
874] Не привела до загибелі все їх поріддя природа.
875] От лиш кентаврів таки не було. Не могло бути й інших
876] Тілом подвійних істот і двояких стосовно природи,
877] Що різнорідні в собі сполучивши частини, здолали б
878] Їх між собою погодити, збити в одне щось, єдине.
879] Це, видається мені, й тугодум би зумів осягнути.
880] Доста трьох років, скажімо,- і кінь буде в розквіті віку;
881] Хлопцеві - мало цього: і трирічним не раз уночі він,
882] Сонний, шукає грудей материнських, де покорм солодкий.
883] Щойно тоді, коли кінь, западаючи з часом у старість,
884] Силу втрачає, і вже йому віку лишається обмаль,-
885] Щойно тоді, хлопчакам засіваючи лиця рум'яні,
886] Перший пушок їх весною втішає і розквітом віку.
887] Отже, не вір, коли хтось тобі скаже, що сім'я людини
888] І тяглового коня, поєднавшись, кентаврів давало.
889] Рівно ж і Скілл не було - напівриб, що тіла їх до того ж
890] Люті собаки довкіл обвивали, ні ще там якихось
891] Чудиськ, що в них несумісні ми бачимо тіла частини,
892] Бо ні цвісти водночас, ні вбиватися в силу не можуть,
893] Ні поступово втрачати її, коли старість надходить,
894] Ні перейматись любов'ю однаково, ні щодо вдачі
895] Схожими бути, та й різна пожива тілам їх корисна.
896] Так на цикуті стада бородаті, як бачити можна,
897] Легко нагулюють жир; для людини ж вона - смертоносна.
898] Врешті, якщо пожирає вогонь навіть тіло рудого
899] Лева і будь-яку іншу породу істот, що повсюди,
900] Складені з плоті та крові, свої покоління чергують,-
901] Як може бути таке, що потрійна в єдиному тілі:
902] Спереду - лев, ззаду - змій, посередині,- власне. Химера
903] Пащею грізний, убивчий вогонь із нутра видихає?
904] Хто ж уявляє собі, що земля, молода ще, й недавнє
905] Небо створити могли ось такі дивовижні істоти,
906] Той, лиш на ту новизну раз у раз покликаючись тупо,
907] Ще не одне із такої ж муки поспішить намолоти:
908] Скаже, наприклад, що чистим тоді хвилювалися ріки
909] Золотом, а самоцвітами - рясно вкривались дерева,
910] Що від народження люди, мовляв, досягали такого
911] Зросту, що й море могли переходити вбрід, а руками -
912] Над головою небесний намет без труда обертати.
913] Досить, щоправда, насіння речей всіх роїлось у грунті
914] В пору, коли починала земля видавати створіння,
915] Тільки ж ніщо нам не вкаже на те, що могли б у ту пору
916] Змішані різні родитись істоти, в собі несумісні
917] Члени збиваючи, бо ж і тепер, хоч земля ще не вбога
918] На чагарі, на пашню, і на трави всілякого виду,-
919] Все це не може, однак, у безладнім єднанні родитись:
920] Кожна з речей колію має власну; закони природи,
921] Що не візьми,- береже й поза межі свої не виходить.
922] Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно,
923] Значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло.
924] Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі,
925] Жили та м'язи, та нерви служили їм теж відповідні.
926] Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди
927] Їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга.
928] Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі,-
929] З місця на місце той люд переходив подібно до звіра.
930] Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий,
931] В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому,
932] Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу
933] Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати.
934] Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю
935] Поле родило,- були задоволені тими дарами.
936] їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили
937] Ситним харчем, потім - ягоди ті, що ти бачиш узимку,
938] Як паленіють вони на суничнику великопліднім,-
939] Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато.
940] Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився
941] Для нещасливого племені смертних на грубу поживу.
942] Спраглого - ждали струмки, зазивали річки повноводі,
943] Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі
944] Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко.
945] Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли
946] В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела,
947] То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі,
948] Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим,
949] То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі.
950] Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра
951] Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку,-
952] По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились;
953] А буревій перестріне чи злива,- у зарості дикі
954] Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду.
955] Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними
956] Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм.
957] Що пощастило комусь роздобути,- собі брав одразу,
958] Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе.
959] Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера:
960] То самовільно жінки віддавались, то їх повергало
961] Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна,
962] То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші.
963] Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу,
964] Звір'я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали,
965] Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку.
966] Над багатьма брали верх, і лиш деяких - остерігались.
967] Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу,
968] Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались,
969] Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались.
970] Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим
971] Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку,-
972] Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу,
973] Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця.
974] Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним,
975] Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло.
976] Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись,
977] Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно
978] Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає.
979] Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні
980] Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим.
981] Вигнані геть із житла свого, з-під кам'яного склепіння,-
982] Тільки-но з'явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні,-
983] Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали
984] Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям.
985] Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих
986] Серед ридань покидало життя - його світло солодке.
987] З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи
988] Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий,
989] Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров'ю
990] Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу.
991] Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі,-
992] Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани,
993] Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав,
994] Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках,
995] Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани.
996] Не пропадало зате тисячами військового люду
997] Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря
998] Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден.
999] Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало
1000] В шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер:
1001] Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло
1002] Хвилями звабно,- нікого, проте, не могло заманити,-
1003] Ще не відоме людині було мореплавство зухвале.
1004] їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті
1005] Зморене тіло; сьогодні воно - в пересиченні тоне.
1006] Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту,
1007] Нині - й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує.
1008] Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури,
1009] Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком
1010] Жінку в'язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні,
1011] Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя,-
1012] М'якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово:
1013] Вже не так легко людина могла просто неба терпіти
1014] Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим.
1015] Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось
1016] Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки.
1017] Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати
1018] Стали добра,- не хотілось нікому покривдженим бути.
1019] Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших:
1020] І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно
1021] Знати давали, що слабших жаліти - таки справедливо.
1022] Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння
1023] Серед людей, але більшість із них - договір шанувала,
1024] В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати -
1025] Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши.
1026] Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа
1027] Змусила; назви речам - необхідність сама підшукала.
1028] Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова,
1029] До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається:
1030] Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею,
1031] Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї.
1032] От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він
1033] Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу.
1034] Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів,
1035] Хоч не прорізались ікла закривлені,- при небезпеці
1036] Шкіряться, лапками б'ють, норовлять, ще беззубі, вкусити.
1037] Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила:
1038] Ледве опірене - вже порятунку пташа в них шукає.
1039] Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі
1040] Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився,-
1041] Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати
1042] Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови,-
1043] Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору.
1044] Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово,-
1045] Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття
1046] Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати,
1047] Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці?
1048] Втім, не зумів би один - багатьох одночасно схилити
1049] Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати
1050] Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова,
1051] Що та до чого... Вони ж анізащо б тоді не хотіли
1052] Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки
1053] Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті:
1054] Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих,
1055] Голосом і язиком володіючи, дав поступово
1056] Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих?
1057] Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра
1058] Звикли за різних умов подавать неоднакові звуки:
1059] Страх одчувають чи біль, а чи втіху - по голосу видно.
1060] В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитись можна:
1061] Ось, коли лютих молоських собак щось почне дратувати,
1062] Й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі,
1063] їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого
1064] Гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря.
1065] Ну, а коли язиком раз од разу щенят своїх лижуть
1066] Чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять
1067] Зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові,
1068] То скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома
1069] їх під замком залишають самими, або коли, биті,
1070] З-під батога пориваються геть, завиваючи з болю.
1071] Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі
1072] Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку,
1073] Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм,
1074] Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як - на щось інше
1075] Голос дзвінкий подає, гарячкове здригаючись тілом?
1076] Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті -
1077] Чайки, шуліки, орлани,- коли понад морем ширяють,
1078] їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній,
1079] То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше,
1080] Ніж коли здобич беруть чи як іноді б'ються за неї.
1081] Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий
1082] Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні,
1083] Й воронів зграї,- коли, за повір'ям, дощі накликають,
1084] Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть.
1085] Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають,
1086] Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі,
1087] То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли
1088] Люди стільком неподібним речам дати назви окремі?
1089] Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього,-
1090] Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше
1091] Блискавка; саме від неї пішло всяке полум'я світом.
1092] Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім
1093] Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний.
1094] Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте
1095] Дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур,
1096] От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко
1097] Там, де гілля між собою і стовбури труться високі,
1098] Полум'я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться.
1099] Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути.
1100] Ну, а варити й на полум'ї грубу пом'якшувать їжу
1101] Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий
1102] Промінь, чого б на полях не торкалися,- роблять ніжнішим
1103] І, що не день,- залучившись вогнем, відкриттями новими
1104] їжу і спосіб життя почали повертати на краще
1105] Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом.
1106] Далі й міста почали владарі будувать, і твердині,
1107] Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба.
1108] Потім родючі поля і худобу взялися ділити
1109] Між усіма - відповідно до розуму, вроди та сили.
1110] Врода велику вагу тоді мала, та й сила - не меншу.
1111] Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите;
1112] Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних,-
1113] За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почті
1114] Йдуть не якісь хиряки-слабодухи, а мужні та ставні.
1115] Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим,-
1116] Той за найбільше багатство вважає життя,- хоча скромне,
1117] Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків.
1118] Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти
1119] Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу,
1120] Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя.
1121] Марні надіїї Одні перед одних, спинаючись вище
1122] Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе:
1123] Хай і сягне хто самої вершини,- його там нерідко
1124] Заздрість, мов блискавка, б'є, щоб у темний занурити Тартар
1125] Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає:
1126] Де тільки виступить щось,- у те вона й мітить, вогненна.
1127] Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись,
1128] Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити.
1129] Хай собі, потом і кров'ю спливаючи, трудяться марно
1130] Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу.
1131] З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі
1132] В них - од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть.
1133] Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде.
1134] Вбиті були владарі - й величавість колишня престолів,-
1135] Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали;
1136] Славна окраса чола володарського, зрошена кров'ю,-
1137] Вже під ногами юрби за великою плакала честю:
1138] Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли.
1139] Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив:
1140] Кожен до почестей рвавсь, а тоді - до верховної влади.
1141] Виборну владу створити тут декому спало на думку,
1142] Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались.
1143] Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством,
1144] Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно
1145] Визнав закон і з вузькими погодився межами права.
1146] Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві,
1147] Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні,
1148] От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля.
1149] Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить:
1150] Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда,
1151] Бо, звідкіля вони вийшли,- до того й вертаються потім.
1152] Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе,
1153] Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру.
1154] Хай від богів і від роду людського приховує злочин,
1155] Де запорука того, що це вік таємницею буде? -
1156] Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі -
1157] Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці,-
1158] Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин.
1159] Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося
1160] Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів
1161] І встановились обряди священні, які так розкішно
1162] Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих;
1163] Також - відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає
1164] Смертних нові будувати святині по цілому світу
1165] Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись,-
1166] Нам не так важко знайти й пояснити належно словами.
1167] Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих
1168] Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних
1169] Постаті; часто - вві сні дивувались їх силі та зросту.
1170] І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні
1171] Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо,
1172] Як подобає богам - ясносяйним із виду, могутнім.
1173] Вічним життям іще їх наділяли, незмінна-бо завжди
1174] Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же.
1175] Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли,
1176] То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись.
1177] А недосяжно щасливими їх через те називали,
1178] Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив.
1179] Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні
1180] Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка.
1181] Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі
1182] Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року,
1183] Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того.
1184] Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити,-
1185] Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує.
1186] Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі:
1187] Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць,
1188] Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки,
1189] Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні,
1190] Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії,
1191] І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти.
1192] О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи,
1193] Явища ті - приписати богам, наділити їх гнівом!..
1194] Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких
1195] Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам!
1196] Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш,
1197] Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш,
1198] Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благальне
1199] Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник
1200] Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок,-
1201] Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи.
1202] Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні
1203] Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм,
1204] І коли думка полине дорогами місяця й сонця,-
1205] Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудил,
1206] Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає:
1207] Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність,
1208] Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи?
1209] От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум:
1210] Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане
1211] День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда
1212] Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск;
1213] Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати,
1214] Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними,
1215] Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо?
1216] Ну, а кому від раптового остраху перед богами
1217] Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться
1218] Від громового удару земля, опалившись, а небом
1219] Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю?
1220] Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні
1221] Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере їх
1222] Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні
1223] Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари?
1224] А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі,
1225] Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах
1226] Із легіонами збройними враз, бойовими слонами,
1227] Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить,
1228] Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні?
1229] Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто,
1230] Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті.
1231] Так усі задуми смертного люду прихована сила
1232] Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири
1233] Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними.
1234] Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись,
1235] Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням,-
1236] Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі
1237] Не поважають себе - визнають, що одні лиш безсмертні
1238] Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність?
1239] Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо;
1240] 3 ними - срібло ваговите й білястого олова сила;
1241] Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих,
1242] Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок,
1243] Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили
1244] Вогнище,- ворогу шлях наміряючись ним перетяти,
1245] Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали
1246] Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища,
1247] Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати,
1248] Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали,
1249] Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета.
1250] 3 чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум*яний,
1251] Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших
1252] Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю,-
1253] Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу
1254] Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши,
1255] Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали
1256] Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки,
1257] То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском;
1258] Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків -
1259] Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився.
1260] От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок,
1261] Будь-яку форму надати йому і зробити подібним
1262] До будь-якої з речей; куючи,- довести до такої
1263] Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки
1264] Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати,
1265] Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини,
1266] В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити.
1267] Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше
1268] Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді.
1269] Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась,
1270] Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі.
1271] Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб,
1272] Золото,- завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя.
1273] Мідь лежить - нині; найвища для золота випала почесть.
1274] Так от міняється доля речей всіх із обігом часу:
1275] Що було вчора в ціні,- під ногами валяється нині,
1276] Далі щось інше виходить із темної смуги погорди;
1277] Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають,
1278] Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних.
1279] Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко,
1280] Меммію, як і коли його люди відкрили для себе.
1281] Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,
1282] І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки.
1283] Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі,
1284] Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;
1285] Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток:
1286] М'якша в обробці вона, та й запасів її значно більше.
1287] Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали
1288] Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі,
1289] Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду
1290] Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала.
1291] Та поступово почав появлятися меч із заліза,
1292] Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну.
1293] В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись.
1294] Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо.
1295] Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій,
1296] Правою - вільно мечем міг орудувать; щойно потому
1297] На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя.
1298] Дещо пізніше - впрягали четвірку, і вже не звичайну
1299] Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату.
1300] Далі й потвор змієруких - луканських волів, що на спині
1301] Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали,
1302] Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах.
1303] Так одне з одного стала породжувать чорна незгода
1304] Все, що наводило жах на загони військового люду:
1305] Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось.
1306] Так залучити й биків намагались до ратної справи,
1307] На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали,
1308] І наймогутніших левів попереду гнали до бою
1309] Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі,
1310] Що вгамувати могли і на прив'язі втримати звірів,
1311] Та надарма: роз'ярілі, у натовпі, в розпалі битви
1312] Не розбирали, де свій, де чужий,- підминали й кінноту,
1313] Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви;
1314] Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней,
1315] Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати.
1316] Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону,
1317] То на зустрічного воїна - кігті в обличчя впивали,
1318] То, набігаючи ззаду раптово,- свого чи чужого
1319] Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті
1320] Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні.
1321] Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх;
1322] Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу,
1323] Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю.
1324] Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же;
1325] Кров'ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки;
1326] Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших.
1327] Коні то кидались вбік - од зубів, од закривлених іклів,
1328] То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами,
1329] Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили -
1330] Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко.
1331] І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали
1332] Свійськими,- розгарячилися в ході кривавої битви
1333] Посеред галасу, ран, сум'яття, серед жаху та втечі,
1334] Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги:
1335] Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі,
1336] Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом,
1337] Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони.
1338] Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди
1339] Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого
1340] Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати.
1341] Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних,
1342] Що й виникали на різній основі, таке відбувалось,
1343] Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу.
1344] Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки
1345] Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати
1346] Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має.
1347] Зшитий із шкури спочатку, потому лиш - тканий був одя
1348] Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне:
1349] Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя -
1350] Човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої?
1351] Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа
1352] Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий
1353] І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний.
1354] З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям,
1355] Повністю в руки жіночі надумав його передати,
1356] Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці,
1357] Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі.
1358] Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа,
1359] Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині:
1360] Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі,
1361] Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну.
1362] Так зародилася думка бросток до гілля прививати
1363] Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі.
1364] Так і почавсь обробіток землі - дорогої всім ниви;
1365] І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток,
1366] То появлялося більше солодкості в дикому плоді.
1367] Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай
1368] Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало
1369] Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви
1370] Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли
1371] Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно,
1372] По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах,
1373] Як ото нині, поглянь, різнобарв'я милує нам око:
1374] Солодкоплідні сади виділяються в полі латками,
1375] А довкруги - все у кущиках ягідних, мов у віночку.
1376] Спершу птахів голоси переливні людина вустами
1377] Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва
1378] Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати.
1379] Тихо зефір в очереті посвистував - перший учитель
1380] Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки.
1381] Звук додавався до звуку - й озвалась і солодко й сумно
1382] Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали,
1383] Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах,
1384] На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля.
1385] Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали,
1386] Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині.
1387] Часто, гуртом на травиці м'якій безтурботно прилігши
1388] Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе,
1389] Скромними коштами солодко й любо вони спочивали,
1390] Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року
1391] Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна.
1392] Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки
1393] Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза.
1394] Тут і веселість - пустунка вигадлива - їм повеліла
1395] Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів
1396] І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити
1397] Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою.
1398] Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві,-
1399] Все новиною було, через те й видавалось чудовим.
1400] Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті:
1401] Пісню виводив на різні лади, випробовував голос
1402] Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою;
1403] Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають.
1404] Нині - збагачено ритмами пісню, одначе від того
1405] Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній
1406] Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом:
1407] Що під руками в нас,- поки милішого ми не пізнали,-
1408] Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне.
1409] Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім
1410] Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші.
1411] Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє
1412] Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите.
1413] Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем,
1414] Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила,
1415] Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше;
1416] Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров'ю,
1417] Люті напасники все ж не могли скористатися нею.
1418] Шкури, як бачиш,- тоді, а золото й пурпур - сьогодні
1419] Спокою людям усе не дають, до війни спонукають.
1420] Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша:
1421] Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі;
1422] Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння,
1423] Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним,
1424] Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу?
1425] Так ото рід наш людський у даремній з'їдається праці,
1426] Все своє куце життя на турботи пусті витрачає
1427] Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить,
1428] Як і межі, до якої тривать може втіха правдива.
1429] От що помалу життя наше вивело в море відкрите,
1430] І розколихані хвилі війни із глибин піднялися.
1431] Втім, озираючи неба намет в обертальному русі,
1432] Світу два сторожі: сонце і місяць - дарителі сяйва -
1433] Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою,
1434] Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року.
1435] Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень;
1436] Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли;
1437] Море - вітрилами вже зацвіло, а міста між собою,
1438] Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи,
1439] Як пам'ятливі співці почали прославляти діяння
1440] Віку свого; незадовго до того й письмо появилось.
1441] Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу,
1442] Давню добу,- хіба розум на слід випадково скерує.
1443] Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі,
1444] Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки,
1445] Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду:
1446] Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори -
1447] Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий
1448] Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно.
1449] Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу
1450] Винахід кожен, а розум людський - додає йому блиску.
1451] Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша,
1452] Поки вершини майстерності вперто сягає людина.
 
 
Книга шоста
1] Вперше посів плодоносний нещасному роду людському
2] В давноминулі часи подали славнойменні Афіни,
3] .Людям поліпшили побут, життя, встановили закони,
4] Вперше й розраду солодку вмирущим вони дарували,
5] Мужа зродивши, котрий, .завдяки небуденному хисту,
6] Все пояснив, проливаючи з уст своїх мову правдиву.
7] Хоч і помер він,- поширена здавна божественна слава
8] Дивних його відкриттів до небес підняла його нині.
9] Бо, спостерігши, що смертні собі здобули поступово
10] Майже все те, що від них вимагають потреби щоденні,
11] Й певним, наскільки можливо, зробили своє існування,
12] Що і в багатствах купаються, мають і почесті, й славу,
13] Ставши при владі, й гордяться дітей своїх іменем добрим,
14] Та попри те неспокійно на серці в них навіть удома,
15] Й душу і вдень і вночі розтривожує страх невідступний,
16] До божевільного гніву доводячи їх час од часу,-
17] Він зрозумів, що у посуді справа, що зло йде від нього:
18] Все, що потрапить іззовні туди, найкорисніше навіть,-
19] Тут же всередині, в посуді тім, починає псуватись.
20] Може, побачив, що посуд надтріснутий і протікає,
21] Тож не наповниться більше по вінця, а може, помітив,
22] Що неприємним проймається присмаком, наче брудниться,
23] Те, що брудних дотикається стінок; в усякому разі,
24] Вперше він серце людське правдомовним ученням очистив:
25] Межі виразні страхам і бажанням накресливши, виклав,
26] Що таке вище добро, до якого прямуємо,- стежку
27] Нам найкоротшу вказав, що нас вивести може до нього
28] Не манівцями петлястими,- рівно вона пролягає.
29] Очі відкрив нам на зло, що немовби літає між людом;
30] Вияснив, як воно може по-різному нас досягати,-
31] Чи з необхідності, що від природи йде, чи випадково.
32] Двері вказав, звідки можемо кожну біду перестріти.
33] Зміг довести, що вмирущі здебільшого марно здіймають
34] Рій осоружних турбот і погідність душі каламутять.
35] Як ото діти бояться, бува, серед темної ночі
36] Хтозна-чого, все тремтять, так і ми серед білої днини,
37] Хоч і дорослі, тривожимось тим, що, повір, не страшніше,
38] Ніж усе те, чого ждуть серед ночі, здригаючись, діти.
39] Значить, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні
40] Не ясносяйного сонця провісники - промені-стріли,
41] Не найяскравіший день, а природа - весь лад її, вигляд.
42] Отже, снуватиму вже до кінця свого задуму нитку.
43] Вище я виклав тобі, що вмируща - і світоспоруда,
44] Що й небосхил осяйний з нарожденного виникнув тіла;
45] Вияснив, що відбувається, що - відбуватися мусить.
46] Далі - все інше готуйся сприйняти, якщо ми з тобою
47] Мали сміливість таку - на високу зійти колісницю.
48] * * *
49] Буйні бушують вітри, потім тиша довкіл залягає.
50] Все, що було,- відшумівши, в новому обличчі постало.
51] Втім, усі явища - ті, що на небі вмирущі їх бачать
52] І на землі, відчуваючи дивний неспокій при тому,
53] Дух їм постійно пригноблюють з остраху перед богами,
54] Падати ницьма велять, бо причин не досліджують люди,-
55] От вони й змушені речі всі владі богів доручати,
56] Вірячи в те, що всевишні природою, світом керують.
57] Годі їм, ще раз кажу, зазирнуть у причини тих явищ,
58] Тим-то вважають, що все відбувається з волі безсмертних.
59] Ба, навіть ті, хто збагнув, що богам не відомі турботи,
60] Все-таки часом, не сходячи з дива, звідкіль у природі
61] Весь цей розмірений лад,- особливо, коли вони глянуть,
62] Що відбувається над головою - в ефірнім безмежжі,-
63] Знову, спіткнувшись об страх, у старе марновірство впадають
64] І визнають, що є владарі грізні, і вірять, нещасні,
65] В їх необмежену силу: не знають-бо, що народитись
66] Може на світ, а що - ні, яка змога кінцева присутня
67] Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі.
68] Так і блукають вони манівцями, не бачачи правди.
69] Тож, як від цього не звільниш душі, не відкинеш далеко
70] Думку, що, спокій порушивши свій, зайнялися безсмертні
71] Справами, їх недостойними, то за зневагу блаженних
72] Сам же поплатишся, й не через те, що пошкодити можна
73] Силі найвищій богів, їх до помсти страшної схилити,-
74] Вб'єш собі в голову, що, пробуваючи в спокої повнім,
75] Чують не раз у собі клекотіння великого гніву,
76] От і не ступиш із серцем погідним у храми священні,
77] Як і тих образів, що напливають од постатей божих
78] І про божественні форми виразну дають нам уяву,
79] Не віддзеркалить твоєї душі похвильоване плесо.
80] Як тоді житимеш,- це, далебі, здогадатись неважко.
81] Пошуки правди - лиш це відігнать од нас може далеко
82] Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав,-
83] Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати
84] Віршем: насамперед - щодо порядку та рухів на небі;
85] Далі - негоди, вогні блискавичні пора б оспівати:
86] Що викликають вони, від якої причини походять,
87] Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши,
88] Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула,
89] І в який бік подалась; як у місце закрите проникла,
90] Як, господинею там побувавши, забралась потому.
91] Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть,
92] От і вважають, що все відбувається з божої волі.
93] Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси,-
94] Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо,
95] Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних,
96] Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним.
97] Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться,-
98] Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі
99] Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних:
100] З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт,
101] А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться,
102] То голосніше відтіль насувається грому двигтіння.
103] Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом
104] Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки
105] Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки.
106] Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же
107] Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись,
108] Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного.
109] Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу,
110] Як у великих театрах часами - напнута тканина,
111] Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси.
112] Іноді ж, вітром раптовим розірвана,- несамовито
113] Б'ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття.
114] Далі такий іще звук можна чути під час громовиці,
115] Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить
116] Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі.
117] Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари
118] Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками,
119] Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху
120] Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже,
121] Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні.
122] Деколи - все довкруги од потужного рокоту грому
123] Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні,
124] Валяться світоспоруди великої стіни могутні.
125] Це через те, що всередину хмари вриваються раптом
126] Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї,
127] Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу
128] Роблять у ній, а краї, оболонку,- збивають щільніше;
129] Та, хоч би як ущільнилась,- під натиском сил буревійних,
130] Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче.
131] Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька,
132] Тріскає, хоч і малий, та з великс-ю силою звуку.
133] Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару,
134] Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами
135] Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі;
136] Так озивається й ліс на пориви північного вітру:
137] Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском.
138] Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару,
139] Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі.
140] Що може там його сила вподіяти,- бачимо добре
141] 3 того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно:
142] Махом одним вириває з корінням дуби височенні.
143] Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз
144] І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна
145] Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче.
146] Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці
147] Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата,-
148] Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно;
149] Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому,
150] Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду.
151] Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього,
152] Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим;
153] Так верхогір'ям, де лавр кучерявиться, полум'я піде
154] Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане,
155] Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром,
156] Як палахка і нев'януча зелень Дельфійського Феба.
157] Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу
158] Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою,
159] Бо, коли вітер зіб'є їх докупи,- в тіснинах раптово
160] Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом.
161] Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі
162] Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє
163] Камінь на камінь або на залізо - і зблискує миттю
164] Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле.
165] Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором
166] Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше
167] Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати.
168] Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба,
169] Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну:
170] Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине
171] Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом
172] Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає,
173] З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх.
174] Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю
175] Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом.
176] Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище,
177] Вітер завихрений щільною робить її оболонку
178] Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше
179] Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо,
180] Від обертання шаленого плавиться з олова куля.
181] Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару,
182] То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском,
183] Вирвалось - от і мигтять тоді ламані стріли вогненні;
184] Далі - гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить,
185] Ніж блискавичного образ вогню - до очей наших зору.
186] Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом
187] Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших.
188] Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше
189] Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним:
190] Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих
191] Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари?
192] Часом побачиш, як густо вони вповивають високі
193] Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів'їв,-
194] І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить.
195] Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя:
196] Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти
197] Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря,
198] Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали
199] В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі,
200] Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах:
201] Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням
202] Іскри - начатки вогню - добувають із хмар; позбивавши
203] Іскри ті в полум'я, котять його у заглибини-печі,
204] Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари.
205] Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий
206] Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара
207] Мусить чимало начатків огню - його первісних тілець -
208] Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи,
209] То переважно вогненну, яскраву являє нам барву.
210] В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись
211] Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний?
212] Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи,
213] Стисне їх, місцем обмежить,- одразу насіння вогненне
214] Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум'яне.
215] Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари.
216] Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху
217] Подув легкий,- хоч-не-хоч випадало б із них те насіння,
218] Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі -
219] Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола.
220] Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати
221] Склад і природу його, то на все це на місці удару
222] Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах,
223] Тобто - ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру.
224] Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь
225] Може зухвало собі погулять і всередині дому.
226] Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів - щонайтонший,
227] Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа
228] Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане.
229] Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків,
230] Як голоси або крик - через мідь, через камінь суцільний,
231] І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє.
232] Під його дією, парою ставши, тікає відразу
233] З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола
234] Й наче розріджує посуду стінки летючого грому
235] Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє
236] Первісні тільця вина, розв'язавши стійкі їх сполуки.
237] Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся,
238] Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила
239] Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний.
240] Зараз же - те, в який спосіб він родиться, звідки у нього
241] Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може
242] Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки;
243] З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи;
244] Врешті,- вбивати людей і, де трапиться, класти худобу
245] Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити,-
246] Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго.
247] Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних,
248] І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини
249] Громом ніколи не б'є, ні з погожого неба - тим паче.
250] Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно,
251] Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі,
252] Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний
253] Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини.
254] Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче
255] Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає
256] І починає громами грозити похмура негода.
257] Та найчастіше на море сліпа насувається туча,
258] Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла,
259] Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну,
260] Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями
261] Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму,
262] Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає.
263] Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою,
264] Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю
265] Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару
266] Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям.
267] І не здолала б вона проливатись такими дощами,
268] Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки
269] Й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру.
270] В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то
271] Блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче.
272] Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні
273] Тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця
274] Мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння.
275] Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце,
276] Сам же витискує з них жароносних начатків багато
277] Й сам же з вогнем тих начатків єднається,- то виникає
278] Вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах,
279] Наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні.
280] Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він
281] Руху горить, або - через те, що з вогнем поєднався.
282] Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній
283] Поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий,
284] Хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві
285] Стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо.
286] Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби, зненацька
287] Тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю.
288] Далі - двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі
289] Грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного
290] Майже в усю широчінь грозова потрясається хмара.
291] Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням.
292] І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний,
293] Перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає.
294] Ось яка товща води проривається з буряним вітром
295] Серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів!
296] Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні,
297] Падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна,
298] Й тільки її розітне - виривається з неї вогненний
299] Вихор, що рідною мовою <громом» його називаєм.
300] Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне.
301] Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор,
302] Та поступово береться вогнем під час довгого лету.
303] Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки:
304] їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря.
305] З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті,
306] Перемішавшись, вогневі початок дають незабаром.
307] Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань,
308] Жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця
309] Грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні.
310] Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись,
311] Хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних
312] Визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили,-
313] Можуть із вітру самого прорватися жару частинки,
314] І рівночасно ж - із тіла того, що зазнало удару,
315] Як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом:
316] Хоч і холодну воно має силу,- не менше від того
317] Бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару.
318] Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна,
319] Лиш би природа її виявляла до полум'я схильність.
320] Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба,
321] Ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний:
322] Хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету,-
323] Все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить.
324] А блискавичність і сила стрімка громового удару
325] Й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість -
326] Наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі
327] Всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий.
328] Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари,-
329] Грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном,
330] Наче ядро кам'яне, що з потужної пущене пращі.
331] Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився,
332] Отже, природі такій протиставити щось не так легко:
333] Всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори,
334] Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу
335] Грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо.
336] Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно
337] Вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний,-
338] Швидкість його стає більшою вдвічі,- більшає, отже,
339] Грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво
340] Все на своєму шляху і летить, поривається далі.
341] Врешті, що довше триває порив,- усе швидше та швидше
342] Мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі,
343] Швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує:
344] Саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний
345] Вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий
346] Струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі.
347] Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму
348] Деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють.
349] Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе
350] Він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь.
351] Різні - й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться
352] З тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння.
353] Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому
354] Золото вмить закипа, бо та сила його - у найтонших,
355] Як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко
356] В будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно
357] Всі його тіла зв'язки, всі вузли розв'язати водночас.
358] Осінь - пора громовиць. Заряснілі зірками хороми
359] Неба то тут колихнуться, то там; воднораз - і земля вся.
360] Так - і тоді, коли провесна квітом сипне доокола.
361] Взимку-бо мало вогнів, а в жару - переважно безвітря.
362] Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі.
363] В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року
364] Всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини:
365] Бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку;
366] Хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому,
367] Щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній
368] Вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря.
369] Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи
370] Зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору,
371] Сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі.
372] Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу
373] Стрінеться,- осінню ми називаєм цю пору мінливу,-
374] Теж не обходиться без боротьби: між зимою - і літом.
375] Ось чому слід переломними ті пори року вважати.
376] Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають
377] І блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують,
378] Бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі:
379] Звідси - лапатий вогонь, відтіля - буревій дощовитий.
380] Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу
381] Бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях.
382] Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських,
383] Щоб угадати приховану волю безсмертних із того,
384] Звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця
385] Він завернув, або як у закрите приміщення вдерся,
386] Як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти,
387] Врешті,- яку нам біду несе грім, що так лунко б'є з неба.
388] Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні
389] Громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння
390] І, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну,-
391] То чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться,
392] Так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті
393] Грому вогонь видихав на сувору науку для смертних?
394] А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане,
395] В'ється не раз, хоч невинний, у полум'ї: вихор небесний
396] Мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває.
397] Ну, а чому з таким запалом часто в місця б'ють пустельні?
398] Може, боги у метанні вправляються, м'язи гартують?
399] Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли?
400] Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити,
401] Не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба
402] В землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно?
403] Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї
404] Сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути?
405] Ну, а навіщо б'є громом у море він? Чим завинили
406] Хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає?
407] Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару,
408] Чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже?
409] Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве
410] Звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу.
411] Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе?
412] Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає
413] В різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне,-
414] Що в одну мить розлягається часом ударів багато?
415] Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива
416] В різних околицях світу шумить об тій самій годині,
417] Значить, об тій же годині громів б'є повсюди багато.
418] Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві,
419] Пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує?
420] Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно,
421] Ба, ще й своїх не жаліє зображень - їх ранить ганебно?
422] Ну, а чому він місця переважно високі вражає,
423] Як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву?
424] І наостанку - продумавши все це, неважко збагнути
425] Явище те, що «престер» називається в греків доречно;
426] Дати пояснення, як він над морем з'являється зверху.
427] Справді ж, буває часами таке, що спускається з неба
428] В море неначебто стовп, і вода закипає круг нього,
429] Піниться хвиля під натиском вітру шаленої сили.
430] Суднам, що їх у відкритому морі застукав той вихор,
431] Важко доводиться: рідко яке з них біди не зазнає.
432] Так це буває тоді, коли, в хмару проникнувши, вітер
433] Вирватись відти не може ніяк, її тягне додолу,
434] Й та, набуваючи форми стовпа, опускається звільна
435] В море, немов кулаком і рукою хтось тисне на неї
436] Зверху і так аж до хвиль її всю розтягає, аж поки
437] Не продірявить її. Ось тоді й проривається в море
438] Вітер тугий, і страшну круговерть доокола зчиняє.
439] Бо, закрутившись над водами, смерч опускається нижче
440] І водночас пориває з собою податливу хмару.
441] Тільки з поверхнею моря зіткне її, мовби вагітну,-
442] Сам усім тілом нараз він у море пірнає, і тут же
443] Води бурлять навкруги, і клекочуть запінені хвилі.
444] Тут може бути й таке ще: з повітря собі настягавши
445] Досить часток, що з них твориться хмара, окутавшись ними,
446] Вихор із неба жене стрімголов, до престера подібний.
447] Тільки на землю впаде і розірветься,- вмить виригає
448] Бурю із себе незмірної сили і вітряні вири.
449] Ну, а що явища ті виникають у нас не так часто,
450] Й гори до того ж нам вид заступають, то їх найчастіше
451] Спостерігаємо в морі відкритому, в обширах неба.
452] Хмари ж небесні ростуть, коли тільця їх, мовби роями
453] Ген у високості вільно ширяючи, сходяться раптом
454] І, завдяки шорсткуватості, в'яжуться поміж собою,
455] Хоч і не цупко, достатньо, проте, щоби купи триматись.
456] Так невеликі спочатку зринають у небі хмарини;
457] Далі - й вони в свою чергу зростаються, й наче юрбою
458] Щораз тіснішою, ширшою сунуть, підхоплені вітром,
459] Поки не вдарить, нарешті, гроза - невгамовна і гнівна.
460] Спостерігаємо також, як гори, що ближче до неба,
461] То все густіше димлять, і що вище зметнулась вершина,
462] То непроглядніша мла жовтувата її сповиває.
463] Бо, коли щойно формуються хмари й для нашого зору
464] Ще не досяжні своєю прозорістю,- вітер тоді вже
465] Силою всіх їх жене до вершин щонайвищих у горах.
466] Ось через те поступово й зринають вони перед нами,
467] Наче в тісному гурті, і з тієї вершини, здається,
468] Пнуться все вище та вище вони - до самого ефіру.
469] Бо, де вершини - отам і вітри: це для нас очевидно
470] З досвіду і з відчуття, коли сходим на гори високі.
471] Безліч до того ж часток дощових піднімає природа
472] З моря поверхні, про що нам розвішаний край побережжя
473] Одяг посвідчить: вологу морську він у себе вбирає.
474] Звідси висновуй, що ростові хмар помагають чимало
475] Й випари ті, що від руху солоної хлані злітають,
476] Бо ж у прямому спорідненні - всі, які є тільки, води.
477] Ну, а, крім того, з річок і з самої землі час од часу,
478] Бачимо, пара струмує легка і клубочиться мряка,
479] Що догори, наче подих, злетівши, похмурою млою
480] Небо од краю й до краю захлюпують і поступово
481] Хмари утворюють там, угорі, поспливавшись докупи.
482] Ще й зореносний ефір, налягаючи зверху, ті хмари
483] Робить густішими, мов підшива ними синяву неба.
484] Може, й іззовні до наших небес потрапляє чимало
485] Тілець, з яких потім робляться хмари та мла перелітна.
486] Бо незміренне число тих начатків і справді безмежна
487] Світу всього глибина, як повчав я, вказавши, з якою
488] Швидкістю тільця летять і яку незбагненне велику
489] Можуть вони в одну мить подолати у всесвіті відстань.
490] Дива тут, отже, нема, що в короткому часі, буває,
491] Скопища хмар назбирає негода й, нависнувши зверху,
492] Обшири моря й землі сповиває імлою довкола.
493] Бо звідусіль, крізь усі, що в ефірі знаходяться, пори,
494] Через усі, так би мовити, дихальні отвори світу
495] Всім елементам і вхід забезпечено вільний, і вихід.
496] Ну, а тепер,- яким способом високо в хмарах волога
497] Може збиратись і як опісля вона звідти на землю
498] Рине дощем, поясню. Довести тобі мушу, по-перше,
499] Те, що насіння води, розпорошене, з хмарами разом
500] Від усіляких речей одділяється; так одночасно
501] Й тучі зростають, і та, що роїться у тучах, волога.
502] З тілом людським порівняй: адже з кров'ю росте воно, з потом,
503] Як і з рідинами різними разом, що в ньому кружляють.
504] Далі й морської вологи чимало вбирають у себе
505] Хмари, коли вони сунуть не раз понад водами низько
506] Й наче волочать по хвилях самих розкуйовджене руно.
507] Так і з річок та потоків усіх росяниста волога
508] Лине до хмар. А коли звідусіль угорі назбиралось
509] Надто багато насіння води,- набубнявілі хмари
510] Навперебій од тієї вологи звільнитися хочуть,
511] Передусім через те, що чолом до чола їх стикає
512] Вітер; та й інші, крім того, на них налягаючи, хмари
513] Важко пригнічують їх і пролитись дощем спонукають.
514] Далі й тоді, коли хмари од вітру мов ріднуть на небі
515] Чи розповзаються, вражені зверху ще й сонячним жаром,
516] Дощ, бува, піде сліпий, заряснівши, подібно до того,
517] Як ото крапає віск, над огнем розплавляючись хутко.
518] Злива ж буває тоді, коли дві поєднаються сили:
519] Хмар нагромаджених тиск, а до того ще й вітру потуга.
520] Довго триває сльота, і дощі ненастанні, тягучі
521] Ллють, коли цілі рої водяного насіння зберуться,
522] Хмари ж, одна поверх одної, щедрі на дощ, одна одну
523] Мов підганяючи, мчать без кінця, звідусіль напливають,
524] І, пересичена вкрай, всю вологу земля видихає.
525] Тут, коли сонце, в прогалину хмари зирнувши раптово,
526] Промінь на хмарі зіпре, що дощі розсіває напроти,-
527] На її темному тлі постає різнобарвна веселка.
528] Так і всі інші, що в небі ростуть, розвиваються в небі
529] Й там виникають, у хмарах, усі взагалі, що над нами,
530] Явища - сніг і вітри, градобій і морозистий іній,
531] І наймогутніший лід, який глибоко сковує води,
532] Мовби вуздечку, на ріки вдягаючи непосидющі,-
533] Все це, кажу, дуже легко збагнеш і побачиш у думці,
534] Як із тих явищ формується кожне й чому появитись
535] Мусить на світ, якщо зважиш на їх елементів природу.
536] Ну, а тепер - землетрусу пора дослідити причини.
537] Передусім усвідом собі добре, що й там, під землею,
538] Як на поверхні її, не одна є печера, де завжди
539] Свищуть вітри, є чимало озер, є затонів багато
540] В лоні землі, є провалля страшні та зруйновані скелі.
541] А під землі широченною спиною, треба вважати,
542] Темна річок течія перекочує брили підводні,
543] Бо ж і земля мусить бути повсюди подібна до себе.
544] Ось що в земних поміщається надрах; тому час од часу
545] Верхній землі потрясається пласт, коли десь у глибинах
546] Падають, віком підточені довгим, печери бездонні.
547] Вмить цілі гори тоді розсідаються, й ген доокола
548] Шириться гуркіт падіння важкого, стрясаючи землю.
549] Дива нема тут, адже й від возів, завантажених легко,
550] Всі, що стоять край дороги, доми наче дрож огортає,
551] Надто, коли об дорожнє каміння і з правого боку
552] Вулиці, й лівого колесо б'ється залізним обіддям.
553] Певно, буває таке, що в обширні підземні озера
554] Падає скеля нависла, подавшись під натиском часу,
555] Від колихання води починає здригатися важко
556] Ціла земля; так і посуд немовби тремтить, поки в ньому
557] Не перестане поволі рідке хвилюватися тіло.
558] Ще ж, коли в надрах землі нагромадившись, вітер щосили
559] Тільки в один якийсь бік поривається і в одному лиш
560] Напрямі тисне в розгоні своїм на печерне склепіння,-
561] Саме туди й подається земля, мов підхоплена вітром,
562] Як і все те, що на ній побудоване; ті, котрі вище
563] Серед будинків до неба знялися, ті й хиляться більше
564] В цей самий бік, що й земля; висуваються сволоки довгі
565] Й виснуть погрозливо над головою, звалитись готові.
566] Страшно людині повірити в те, що й для цілого світу
567] Прийде кінець і руїна подібна, коли велетенську
568] Бачить землі площину, яка начебто стала на дибки!
569] Та, якби й вітер не мусив колись переводити подих,-
570] Не врятувало б ніщо до загибелі схильного світу.
571] Ну, а що треба й вітрам передишки, й вони то шаліють,
572] То відступають, і знову, сказати б, збираються з духом,
573] Тож і земля нам погрожує радше руїною стати,
574] Ніж нею справді стає: подається, але, заки впасти,
575] Знов повертає собі в якусь мить рівновагу колишню.
576] Так і будинки хитаються: верх - од середини більше,
577] Мур - од підвалин, вони ж відхиляються на волосинку.
578] Ще про одну землетрусу великого слухай причину.
579] Іноді вітер, чи зовні десь буйної сили набравшись,
580] Чи під самою землею поставши, втискається раптом
581] У порожнисті підземні місцевості, й там, наче в'язень,
582] Серед великих печер він гуде і кружляє могутнім
583] Вихором, поки розгнуздана сила його з тих заглибин
584] Не виривається геть, у землі по собі залишивши
585] Темну розколину, що непроглядною прірвою зяє.
586] Так у Сідоні сірійськім було колись; Пелопоннеський
587] Егій мав долю таку ж: ті міста розметало повітря,
588] Вирвавшись із-під землі, що й сама почала колихатись.
589] Та чи одні завалилися стіни, руїнами ставши
590] При землетрусі великої сили? А скільки ж і в море
591] Міст опустилось, на дно, з усіма городянами разом?
592] Навіть, коли не прорветься назовні шаленого вітру
593] Натиск, усе ж у рясні, що є в грунті, втискаючись пори,
594] Мов лихоманкою, землю трясти він тоді починає.
595] Так і мороз, коли наче в'їдається глибоко в тіло,-
596] Дзвонить зубами тоді й мимоволі трясеться людина.
597] Тож, кого в місті застав землетрус, той боїться подвійно:
598] Щоб не звалилася крівля на голову, а під ногами
599] Щоб не розверзла природа зненацька печер глибодонних,
600] Де, широченною зяючи прірвою, мов розщепившись,
601] Купу своїх же розвалин жахливих земля поховала б.
602] Отже, хоч як там себе не заповнюй, що небо з землею
603] Будуть незмінні в віках, при міцному постійно здоров'ї,
604] Все ж, коли дійсна зринає загроза в нас перед очима,-
605] Крім усіх інших страхів, ще такий тоді жалить людину:
606] Що, коли враз під ногами земля западеться і рине
607] В прірву, а з нею, туди ж,- і речей найповніша сукупність,
608] Ген аж до дна, і в руїну обернеться світу споруда?
609] Дивним насамперед те видається, що в морі ніколи
610] Не прибуває води, хоча стільки її звідусюди
611] В нього впадає: за хвилею хвилю женуть туди ріки;
612] Ще ж, окрім того, дощі перелітні візьми до уваги,
613] Зливи рясні, що моря засівають і зрошують землі;
614] Ну, а джерела, що з дна б'ють морського? Та в цілому все це -
615] З водами моря коли порівняєш - не більше краплини.
616] Що ж дивуватися тут, що не більшає море велике?
617] Зваж і на те, що вода випаровує, сонцем нагріта;
618] Так із одежі, промоклої наскрізь, жагуче проміння
619] Досуха всю витягає вологу, що в ній назбиралась.
620] Море ж, яке не візьми, величезні займає простори.
621] То, хоч яку непомітну частинку води почерпнуло б
622] Сонце з якогось окремого місця поверхні морської,-
623] З обширу моря всього величезну бере воно здобич.
624] Далі й вітри, що немов замітають рівнини хвилясті,
625] Можуть чимало забрати води, адже бачимо часто,
626] Як за одну тільки ніч висихає розмокла дорога:
627] Вчора в'язкою була вона; груддям - сьогодні взялася.
628] Можуть і хмари, як вище вказав я, багато вологи
629] З поля морського собі загребти, щоб її по дорозі
630] Порозсівати то тут, то десь там - по цілому світу,
631] Хай-но вітри понесуть їх, готових дощами пролитись.
632] Пористе, врешті, є тіло землі, та й поєднане тісно
633] З морем, адже його хвиля довкіл набігає на берег,
634] От і висновуй, що в море - з землі напливає волога,
635] Ну, а з солоного моря вона потрапляє у землю
636] І, відворотну лишивши в ній гіркість, немов на цідилку,
637] Знову до всіх повертається витоків, а відтіля вже,
638] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає
639] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.
640] Зараз - чому так буває часами, що крізь горловину
641] Етни вогонь виривається стрімко таким полум'яним
642] Вихором, я поясню. Незвичайна-бо це, що й казати,
643] Буря багряна, яка, захопивши поля сіцілійські,
644] Погляди всіх, що довкола жили, привернула до себе.
645] Грізне видовище неба у кіптяві, в іскор шуганні
646] Страхом, чеканням біди переймало серця очевидців;
647] Думали: чи не новий якийсь лад обирає природа?
648] Тут і проникливе, й широко глянути мусиш на речі,
649] Кинути погляд туди і сюди, геть усе з'ясувати.
650] Передусім тобі слід пам'ятати, що всесвіт - незмірний.
651] Слід уявляти, наскільки порівняно з ним невеличке
652] Небо-дрібна того всесвіту частка: воно ж іще менше,
653] Ніж у зіставленні з цілим земним видноколом - людина.
654] Щойно продумаєш те і речам тим усім, як то кажуть,
655] Глянеііг у вічі,- все рідше тоді дивуватися будеш.
656] Та чи дивується хтось, поміркуй, коли хворого раптом
657] Жар починає діймать, коли трусить його лихоманка
658] Чи якась інша біда крадькома прослизне в його тіло?
659] Часом розпухне нога, дуже часто - і зуби вражає
660] Гострий, пронизливий біль, до очей добираючись навіть.
661] Є ще священний вогонь, що повзе нашим тілом і палить
662] Кожну, яку б не загарбав, частину - всюди проникне.
663] Це через те, що незмірне багато є в світі насіння
664] Різних речей; від землі йде чимало хвороб і від неба,
665] От і вбиваються в силу, й ростуть незліченні недуги.
666] Сумнівів, отже, нема, що і небо, й земля набувають
667] Од безконечно пливучого часу аж надто багато
668] Різних начатків, що здатні нараз колихнути всю землю.
669] Вихор пустити рвучкий на широкі моря й суходоли,
670] Повнити Етну по вінця вогнем і запалювать небо.
671] Адже буває таке: й небосхил палахкоче багряно,
672] І заливає дощами негода всю землю, як тільки
673] Випадок більшість начатків води позганяє докупи.
674] «Так. Але вихор тієї пожежі вже надто великий!»
675] Що ж... Та звичайна ріка величезною буде для того,
676] Хто не стрічав іще більшої; так і людина й, скажімо,
677] Дерево, й що не візьми - велетенськими видатись можуть,
678] Поки щось більше не трапиться нам із речей того роду.
679] Все це, одначе, з землею і з небом ще, разом узяте,-
680] Справді ніщо в порівнянні з усесвітом - сумою сум всіх.
681] Та поясню тобі все-таки, як той розбурханий пломінь
682] Раптом із Етни широких горнил вириватися може.
683] Ось що, по-перше: в основі своїй ця гора - порожниста
684] І на базальтових майже повсюди печерах оперта.
685] Ну, а в печерах і вітер буває тугий, і повітря.
686] Вітер-бо робиться там, де постійно повітря кружляє.
687] Сам розпалившись, усе навкруги, хай земля це чи камінь,
688] Він розпікає все дужче та дужче, викрешує в шалі
689] З них жароносний вогонь, що мигтить язиками багряно.
690] Стрімко тоді виривається геть із тієї тіснини
691] Крізь горловину гори і вогонь розкидає далеко,
692] Й попіл, і диму клуби, мов ріки смолянистої хвилі,
693] Котить і брили важенні до хмар, наче з пращі, метає,
694] Отже, будь певен, що діє тут вихор потужної сили.
695] Ще ж, на широке підніжжя гори набігаючи, море
696] Хвилю лама раз у раз і шумливий прибій поглинає.
697] Звідти й печери, тієї гори беручи свій початок,
698] До горловини повзуть. Через них, отже, вітер і хвиля
699] Можуть у надра гори пробиватись, 'і потім назовні -
700] Це вже засвідчує зір - вириватись і полум'я вгору
701] Гнати стовпом, викидати каміння й піску цілі хмари.
702] Бо на вершині гори е неначебто кратери; так їх
703] Там називають, а ми на них кажемо «отвори», «гирла».
704] Явища є і такі, що для них не одну, а багато
705] Треба вказати причин, хоч одна тільки буде правдива.
706] От, коли здалеку тіло бездушне якоїсь людини
707] Спостережеш на шляху,- мусиш різне тоді припускати,
708] Щоб і правдиву, між іншими, смерті назвати причину.
709] Хай ти не скажеш із певністю, що доконало людину:
710] Голод, недуга, залізо, мороз чи, можливо, отрута,-
711] Знаєм, однак, що наявна була тут одна з тих можливих
712] Смерті причин. Саме так і про явища різні міркуймо.
713] Ніл, що пливе через землю Єгипту, з-між рік одинокий,
714] Із берегів серед літа виходить, і зрошує ниви,
715] І в саму спеку нерідко заводнює всю цю країну.
716] Може, тому що тоді в його гирло широке зустрічні
717] Б'ють Аквілони,- постійні вітри саме в цю пору року.
718] Подув їх, отже, сповільнює рух повноводного Нілу,
719] Хвилі назад, до верхів'їв жене, зупиняє нарешті,
720] Бо проти плину ріки - сумніватися в тому не варто -
721] Дмуть ті вітри, надлітаючи ген од холодних сузір'їв;
722] Ну, а ріка свій початок бере в найжаркішому півдні,
723] Серед народів, що геть почорніли, обсмалені сонцем,-
724] Там її витоки, десь у палаючих півдня глибинах.
725] Може ще бути й таке, що наносить піску цілі купи
726] Хвиля й загачує гирло ріки ними, поки бурхливе
727] Море все далі та далі на берег пісок насуває.
728] От через те й не так вільно ріка може в море вливатись:
729] Меншає ухил, і хвилі розгін не такий вже могутній.
730] Може, й така ще тут діє причина, що саме в ту пору
731] Щедрі дощі її витоки повнять; тоді ж Аквілони
732] Віють щорічні й женуть туди череду хмар відусюди.
733] Скопища їх, опинившись на півдні, без сумніву, мусять
734] У височенні впиратися гори, і там, одні одних
735] Мов приваливши, збиваються силою в гущу суцільну.
736] Врешті, можливо, що з гір Ефіопських уже починає
737] Повнитись водами Ніл, коли сонце, що сяє над світом,
738] Топить сніги, і струмками біжать вони ген на долини.
739] Ну, а тепер - щодо всіх тих озер, тих боліт, які мають
740] Назву «Авернські»: з'ясую властивості їхні, природу.
741] Спершу про назву саму. Через те їх назвали «Авернські»,
742] Що для пташиного роду всього ті місцевості - згубні.
743] Тільки-но птах заблукає туди - в одну мить, мов забувши,
744] Як у повітрі крилом веслувати, згортає вітрила,
745] Стрімголов падає вниз, опустивши послаблену шию.
746] Чи то на землю, якщо пролітав тоді саме над нею,
747] Чи таки в воду, якщо під ним озеро слалось Авернське.
748] Є таке місце сумне біля Кум, де, вповиті сірчаним
749] Випаром, гори димлять, де джерела парують гарячі.
750] Єсть іще в стінах Афін, де укріплення міста найвищі,
751] Біля святині Паллади-Трітонії, щедрої діви,
752] Місце, куди не завернуть ніколи хрипливі ворони,
753] Навіть тоді, як димлять вівтарі запашними дарами.
754] Та не тому, що за пильність надмірну бояться страшного
755] Гніву Паллади, як це у поетів оспівано грецьких,-
756] Ні. Все пояснення тут - у самій того місця природі.
757] В Сірії, кажуть, така є місцевість, де четвероногі,
758] Тільки-но ступлять ногою туди - і якась невідома
759] Сила їх тут же на землю примушує падати важко,
760] Мовби підземним богам принесли їх у жертву зненацька.
761] Та відбуваються всі ці дива на природній основі.
762] Що за причини породжують їх,- дослідити неважко.
763] Хай же не вірить ніхто, що в місцевостях тих мусить бути
764] Брама до Орка, що звідти боги попідземного світу
765] До берегів Ахеронту спроваджують душі померлих,
766] Що вихроногі, немовби окрилені, олені можуть
767] Ніздрями з нір - із переказу знаємо - змій добувати.
768] Як тим казкам усім, тим побрехенькам до правди далеко -
769] Слухай: тепер тобі спробую дійсність саму роз'яснити.
770] Передусім - повторю тобі знов, на що вказував часто:
771] Містить земля в собі різних речей елементи численні,
772] З них є поживних багато, що служать життю, та не менше •
773] Можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину.
774] Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні
775] Речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні
776] Й щодо природи, і щодо будови самої тканини.
777] Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець.
778] Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих,
779] І через ніздрі - багато разючих, шорстких елементів.
780] 1 дотикатись не варто до всього; від дечого треба
781] Зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне.
782] Далі розглянути слід, як багато речей для людини
783] Прямо нестерпні, яке вони враження прикре справляють.
784] От є, скажімо, дерева окремі, що шкодити здатні
785] Й тінню своєю: приляже собі хтось під ними в травиці -
786] Й не відпочинок, а біль голови в тому затінку знайде.
787] Ще серед гір Гелікона стрімких є таке ж небезпечне
788] Дерево: запахом квіту свого може вбити людину.
789] Все це виходить, напевно, з землі, бо ж вона в собі має
790] Різних речей розмаїте насіння, що в суміші різній
791] Міститься в ній, а виходить на світ поодинці, окремо.
792] Запах чадний щойно згаслої лампи занурить у сплячку,-
793] Хай лиш проникне у ніздрі,- того, хто, запінений, б'ється
794] Там, де й упав, коли чорна хвороба його підкосила.
795] Запах задушний бобрового струменя жінку відразу
796] Хилить до сну: з ніжних рук вислизає у неї барвиста
797] Тканка, якщо саме в пору ту місячне в неї триває.
798] Не зрахувати всього, що розслабити може до краю
799] Тіло людини і аж до основ потрясти її душу.
800] Врешті, коли ти в купальні паркій надто довго побудеш
801] Чи у гарячій залежишся ванні по ситнім обіді,-
802] Часто й не стямишся, як таки в ній у безпам'ять поринеш!
803] Важко й вугілля б'є в голову чадом своїм, і то зразу
804] В мозок увійде, якщо попередньо води не напитись.
805] А при гарячці, коли тремтимо у постелі всім тілом,
806] Запах вина доконати нас може зараз, мов обухом.
807] Не помічаєш хіба, що в землі ж виникає смердюча
808] Сірка, й смола, що з таким же огидливим запахом гусне?
809] Та й у місцях, де земні розколупують надра залізом,
810] Щоб до глибоких добратися жил - до золота й срібла,-
811] Що за нестерпний із надр видихає Скаптенсула запах!
812] Що за отруйливий чад, що за випар іде з тих копалень!
813] Досить на рудників глянуть, на лиця бліді їх та впалі!..
814] Чи не чував ти принаймні, коли вже не бачив, як хутко
815] Сходить зі світу той люд, як до краплі розтрачує сили,
816] Змушений в спосіб такий на прожиток собі заробляти?
817] Випари всі ці, як бачиш, ідуть із землі; це вона їх,
818] Мов із грудей, видихає назовні, під небо просторе.
819] Так же й Авернські місця смертоносною силою діють
820] На перелітних птахів, і та сила з землі йде в повітря,
821] Щоб отруїти й повітряні плеса на певній ділянці.
822] Щойно долине на крилах туди будь-який із пернатих,-
823] І, ціпеніючи враз, на прозору наткнувшись отруту,
824] Падає стрімко туди, звідки злинув отруйливий подих;
825] Ну, а як тільки впаде,- там отой же отруйливий подих
826] Рештки життя вириває з усіх його закутків тіла.
827] Спершу-бо випар немовби дурманить, та вже коли птиця
828] Падає стрімко в саме джерело, звідки б'є та отрута,-
829] Мусить до решти життя в ньому видихнуть, адже довкола -
830] Все, я сказав би, кишить од тієї страшної зарази.
831] Може, й таке ще бува, що ця сила, той подих Аверну
832] Мов пробиває повітряний шар - між землею і птахом,
833] Отже, лишається там мало що не сама порожнеча.
834] Щойно до місця того долетить будь-який із пернатих,-
835] Тут же й ляга на крило, а тоді, обома замахавши,
836] Все ж не знаходить підтримки в них, марно розтрачує сили;
837] Ну, а коли й на розпластаних крилах затриматись годі,-
838] Стрімголов мусить, покірний закону природи, на землю
839] Падати птах; поки рине крізь ту порожнечу пустельну,
840] Всю розпорошує душу свою через пори, що в тілі.
841] Влітку вода холодніша в криниці, тому що при спеці
842] Ширшають пори землі, й через них утікає в повітря
843] Все, яке міститься в ній, її власного жару насіння.
844] Отже, що більше розтратить земля теплоти під час літа,
845] То холоднішою буде тоді в її надрах волога.
846] Взимку ж вона, мов зіщулившись од холодів, од морозу,
847] Всім своїм тілом стискається, от і витискує з себе
848] У криниці весь той жар, що в глибинах її ще лишився.
849] Є джерело біля храму Аммона; вода його, кажуть,
850] Зимна весь день, а гарячою робиться - протягом ночі.
851] Люди й дивуються: думка така в них, що то до кипіння
852] Сонце доводить його, коли зникне десь ген під землею
853] І чорнотою жахливою ніч розіллється довкола.
854] Звісно, хто думає так, тому, ой, як далеко до правди!
855] Бо, коли сонце, промінням торкаючись безпосередньо
856] Голого тіла води, не могло його все ж розігріти,
857] Хоч таку буйну жарінь воно сипле з високого неба,
858] Як же здолало б ізнизу, крізь товщу землі перейшовши,
859] Воду джерельну теплом наситити, прогріть її наскрізь?
860] Таж через стіни будинків воно лиш мізерну частину
861] Жару всередину може промінням пекучим загнати.
862] В чому ж тут річ? Доокіл джерела, безумовно, пухкіша,
863] Пориста більше земля, ніж десь-інде, й начатки вогненні
864] Тут, по сусідству з водою джерельною густо рояться.
865] Тільки-но викотить ніч свої росяні хвилі на землю,
866] Щулиться тут же земля і стискається глибоко все в ній,
867] Мовби рукою її хто пригнічував,- так у ту пору
868] З себе вона в джерело все до решти насіння вогненне
869] Хутко витискує й воду гарячою робить на дотик.
870] Потім, як сонце, зійшовши, земні порозширює пори,
871] Грунт подірявить і жаром пекучим його пересипле,-
872] Первісні тільця вогню до старих повертаються знову
873] Гнізд, а тепло, що в воді, геть усе переходить у землю.
874] Ось чому протягом дня всі джерела стають льодяними.
875] Сонця проміння, крім того, вражає джерельну вологу,
876] Що розширяється з дня наростанням од жару тремкого.
877] Тим-то вона й віддає поступово насіння вогненне
878] Все до останку; так само, цупкий покидаючи холод,
879] Лід розпускає вона, всі вузли розв'язавши морозні.
880] Серед холодних джерел є таке, над яким загориться
881] Клоччя, як тільки води ним торкнешся, вогнем полум'яним.
882] І смолоскип не інакше, на хвилі вогнем перейнявшись,
883] Сяє собі миготливо й пливе, куди вітер повіє.
884] Дива нема тут, бо в тій же воді аж кишить жароносним
885] Сім'ям, а ще ж його й з лона землі прибуває чимало,
886] Щоб через води всього джерела проштовхнутись, а далі -
887] Вийти назовні, в повітряні обшири випаром теплим.
888] Та не настільки багато його, щоб вода розігрілась.
889] Тут ще таке: поодинці крізь товщу вологи пробившись,
890] Сім'я те знов на поверхні ряди свої щільно змикає.
891] Так із дна моря Арадського б'є джерело прісноводе,
892] Струменем сильним довкіл розганяючи хвилю солону.
893] Та не лише на Арадському: моря рівнина дарує
894] В інших місцях багатьох мореплавцеві спраглому воду,
895] Серед солоних - солодку з глибин вивергаючи хвилю,
896] Отже, й насіння вогню, через воду джерельну прорвавшись,
897] Може назовні виходити й, роєм осівши на клоччі
898] Чи смолоскип геть увесь обліпивши, нараз палахнути
899] В будь-яку мить, адже в тому ж таки смолоскипі, у клоччі -
900] Сила-силенна від ока прихованих жару начатків.
901] Не помічав ти хіба, коли часом до лампи нічної
902] Згаслий наблизимо гніт: ще вогню не торкнувшися навіть,
903] Він, як і факел, на віддалі полум'ям тут же береться.
904] Та й не одна якась річ од самої присутності жару
905] Здалеку, ще й не пройнявшись вогнем, починає горіти.
906] Силу вогненну й того джерела саме так розуміймо.
907] Врешті, ще й те поясню, за яким це законом природи
908] Може залізо до себе притягувать той знаменитий
909] Камінь, що греки магнітом його недарма йменували,
910] Бо, як гадають, походить він саме з вітчизни магнетів.
911] Камінь той справді дивує людей: він утворює часто
912] Наче ланцюг, що висить, хоч нескріплений, ланка при ланці.
913] Бачити можна не раз, як тих каменів п'ять, а то й більше,
914] Так, ніби в низці, висять, ще й на вітрі гойдаються легко.
915] Знизу один із них липне до одного; кожен черпає
916] Силу в сусіднього, зверху, щоб нижньому тут же подати:
917] Так ланцюгом і струмує всякчас того каменя сила.
918] Тут не одне встановити потрібно, щоб міг ти збагнути
919] Явище те і до суті його поступово добратись:
920] Битого шляху нема - треба довго брести манівцями,
921] А через те прошу більшої пильності розуму й слуху.
922] Передусім від усіх тих речей, що їх бачимо всюди,
923] Мусять постійно пливти й розсіватися щонайдрібніші
924] Тільця, що в очі нам б'ють і подразнюють зір одночасно.
925] Так від окремих речей розпливається запах навсібіч,
926] Як од річок - охолода,'від сонця - жарінь, а від моря -
927] Пил водяний, що край берега стіни гризе-роз'їдає.
928] Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!
929] Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вдовж побережжя,
930] Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,
931] Як із полину готують напій,- і вже гіркість у роті.
932] Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямках різних
933] Будь-яка річ - виділяє частки свої хвиля по хвилі,
934] Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви,
935] Адже весь час відчуваємо щось: усі речі ми завжди
936] Бачити можем, пізнати на запах, на слух уловити.
937] Тут нагадати не зайве нам ще раз, наскільки всі речі
938] Пористі. Врешті, я думку цю в першій ще висвітлив пісні.
939] Хоч і на кожному кроці положення те необхідно
940] Знати, та передусім саме це зачепивши питання,
941] Мусимо чітко ще раз усвідомити: в кожному тілі,
942] Хоч би яке ти не взяв,- порожнечі є домішка певна.
943] От у печеру ввійди: на її кам'яному склепінні
944] Начебто висіявсь піт, що струмками по стінах збігає.
945] Все наше тіло так само вкриватись вологою може,
946] Та й борода в нас росте, пробивається всюди волосся.
947] Дробиться їжа і, в жили вливаючись, кожну кінцівку
948] Живить і приріст дає всьому тілові з нігтями включно.
949] Як через мідь і жара проникає пекуча, і холод -
950] Чуємо; чуємо й те, як вони через золото й срібло
951] Легко проходять, коли підіймаємо келихи повні.
952] Врешті, крізь камінь, що в стінах домів, голоси пролітають,
953] Запахи різні пливуть, та й мороз через них іде вільно,
954] Як і вогненна жара, що й залізо проймає так часто.
955] І, хоча зверху ми всі заборолом небесним окриті,
956] Сила хвороби таки пробивається ззовні на землю.
957] Так і негоди, які на землі почались і на небі,
958] Далі, природно, вертаються знов і на небо й на землю.
959] Все це тому, що не пористих тіл, повторю, не буває.
960] Тут ще додаймо: не всі, що від різних речей одлітають,
961] Первісні тільця повсюди справляють однакову дію,
962] Та й не всьому, зрозуміло, підхожі в однаковій мірі.
963] Землю, скажімо, пропалює наскрізь, висушує сонце,
964] Лід - розплавляє воно, і глибокі сніги, що на плечі
965] Гір навалилися, змушує танути в жарі проміння.
966] Врешті, плавиться й віск, як покласти його десь на сонці.
967] Рідне й мідь під вогнем, розливається золото в ньому;
968] Шкіру ж і м'ясо він мовби зіжмакує, скручує тісно.
969] Твердне в воді - під вогнем розжаріле і зм'якле залізо,
970] Шкіра ж і м'ясо, затвердлі в огні,- од вологості м'якнуть.
971] Дика оливка - така смакота для всіх кіз бородатих,
972] Мовби нектар був у ній чи живлющі амброзії соки,
973] А для людини листки її - щось найгіркіше на світі.
974] Ще одне: від майорану тікає свиня, бо страшні їй
975] Пахощі всі, що для роду щетинистих - гостра отрута;
976] Ми ж од пахучої мазі, буває, до тями приходим.
977] І навпаки: те смердюче багно, що для нас найгидкіше
978] Серед усіх нечистот, видно, свиням настільки приємне,
979] Що зариваються всі в нього жадібно геть аж по вуха.
980] Тут, видається мені, пояснити доконче потрібно
981] Ще одне, перше ніж те розглядати, чого ми торкнулись.
982] Безліч у різних речах, як ми знаємо, пор є, тому-то
983] Всі вони й щодо природи своєї різнитись повинні -
984] Мати якісь особливі шляхи, своєрідну природу,
985] Бо відчуття ж неоднакові-всім притаманні створінням;
986] Кожне з чуттів на свій лад напливаючі тільця сприймає.
987] Бачимо ж ми, що одною дорогою звуки проходять,
988] Іншою - соку поживного смак, а ще іншою - запах.
989] Тут, як раніше вказав я, залежить усе від природи
990] Тих, що є в кожному тілі шляхів безконечно мінливих.
991] Далі. Одне, видається, крізь камінь пропхатися може,
992] Друге - проникне крізь дерева товщу, крізь золото пройде -
993] Інше, а ще щось - із срібла та скла вислизає назовні.
994] Образи - тут, а тепло пропливає десь там, очевидно,
995] Й тим же шляхом одне тіло від іншого йти може швидше.
996] Все це залежить від того, що пори, як вище вказав я,-
997] Різноманітні в природі своїй, що й самі ж таки речі
998] Теж неоднакові щодо природи й тканини своєї.
999] Щойно тепер ось, коли встановили ми це й до уваги
1000] Все необхідне взяли, прийняли попередні засади,-
1001] Явища суть уже легко розкриється, тобто причина
1002] Сили тієї, що здатна важке притягати залізо.
1003] Ось що, по-перше, скажу тобі: з каменя мусять роями
1004] Тільця злітать, які геть розганяють собою повітря,
1005] Що заполонює простір між каменем тим і залізом.
1006] Тільки-но звільниться весь отой проміжок, тільки-но пустка
1007] Там запанує на мить,- як одразу, в юрбу позбивавшись,
1008] Первоначатки заліза туди стрімголов усі ринуть,
1009] Ну, а за ними - й кільце поривається всім своїм тілом.
1010] Бо не трапляється речі такої, чиї елементи -
1011] Первісні тільця - так тісно б єдналися поміж собою,
1012] Як нездоланна могуть і холодна жорстокість заліза.
1013] Що ж дивуватися нам, що не може тут бути такого,
1014] Щоб із заліза, як щойно вказали ми, геть виривались
1015] Тілець рої в пустоту, а кільце залишалось на місці -
1016] Мчить і воно їм услід, а зіткнувшись із каменем,- тут же
1017] Висне на ньому, в невидиме з ним увійшовши єднання.
1018] Так, незалежно від напрямку, де тільки звільниться місце,
1019] В будь-який бік, чи то вниз, чи то вгору,- тісною юрбою
1020] Вмить пориваються первоначатки туди, де порожньо.
1021] Справді-бо: зовнішні поштовхи їх понукають до руху -
1022] Вгору злетіти, в повітря, самі вони, звісно, не можуть.
1023] Ну, а щоб легше все те відбувалося, тут додається
1024] Мовби підмога якась тому рухові, ще один поштовх -
1025] Те, що, як тільки навпроти кільця розрідиться повітря
1026] Й майже порожньою, вільною відстань до каменя стане,-
1027] Зразу ж повітря, котре за кільцем, починає немовби
1028] В спину штовхати його і вперед, натискаючи, гнати.
1029] Кожну-бо річ відусіль ненастанно вдаряє повітря.
1030] Тут через те воно може и важке підганяти залізо,
1031] юзо щд порожнеча, раптово поставши, його поглинає.
1032] Щойно повітря те крізь щонайвужчі дороги заліза
1033] До найдрібніших, найглибших часток непомітно проникне,-
1034] Стрімко жене його, наче вітрильник вітри женуть буйні.
1035] Втім, усі речі повітря в собі мусять мати, бо тіло -
1036] Пористе в них, як ми знаємо, й навколо кожної речі,
1037] Мовби її вповиваючи, густо роїться повітря.
1038] Отже, й усе те повітря, що є в серцевині заліза,
1039] Рухатись мусить весь час, і тим самим, без сумнівів жодних,
1040] Ще й ізсередини б'є в те кільце і до руху схиляє.
1041] От воно й рине, куди спрямувалось,- у бік, де порожнє
1042] Виникло місце, в єдинім до нього прямує пориві.
1043] Часом від каменя то відбігає природа заліза,
1044] То прибігає до нього назад - рівномірно, по черзі.
1045] Бачив я сам, як у мідному посуді кільця стрибають
1046] Самофракійські, й заліза опилки, мов пойняті шалом,
1047] Лиш магнезійський під дном того посуду камінь почують,
1048] Так наче хочуть будь-що утекти, заховатись од нього.
1049] Мідь, що між каменем стала й залізом, такий викликає
1050] Розлад тому, що в залізо спочатку вриваються тільця
1051] Міді й ще вільні проходе його забивають собою.
1052] Слідом - од каменя тілі/ця спішать, але все вже там повне,
1053] Й годі вже їм пропливти, як раніше, крізь пори заліза.
1054] От і вдаряють раз по раз вони об залізну тканину,
1055] Наче прибій; і тому відпихає той камінь од себе
1056] І через мідь жене геть, що без неї - притягує завжди.
1057] Та не дивуйся, що струм того каменя інших ніяких
1058] Не притягає речей. Це тому, що одні з них, наприклад,
1059] Золото, з місця не зрушаться через вагу свою; інші,
1060] Пористі надто, легкі, пропускають потік той крізь себе,
1061] 3 ним не стикаючись, тож і не може він їх похитнути;
1062] Дерево, мабуть, нам слід віднести до речей того роду.
1063] Ну, а залізо, природа середня, нехай тільки прийме
1064] Декілька міді часток,- магнезійського каменя токи
1065] Тут же відкинути геть, відігнати його поспішають.
1066] Та не настільки те явище іншим речам невластиве,
1067] Щоб за зразками подібними довго шукать: є чимало
1068] Тіл, що з одним лише тілом якимсь можуть цупко злучитись.
1069] Передусім лиш вапном, як відомо, скріпляють каміння,
1070] Клеєм бичачим із деревом дерево можна з'єднати
1071] Так, що скоріш одірвеш по живому, волокна піддерши,
1072] Дошку від дошки, аніж того клею послабляться пута.
1073] Сік виногрона в джерельній воді розчиняється тут же,
1074] Лиш не олія, що надто легка, й не смола ваговита.
1075] Славної пурпуром сік черепашки єднається з тілом
1076] Вовни так тісно, що їх не розділиш, хоча б у підмогу
1077] Хвилі Нептунові взяв, білину повернуть захотівши
1078] Вовні тій, навіть коли б ціле море ти вилив на неї.
1079] Врешті, хіба не одна тільки річ пов'язати спроможна
1080] З золотом золото? Мідь же хіба не скріпляється з міддю
1081] Оловом білим? А втім, чи не досить уже підбирати
1082] Прикладів різних? Окільних шляхів і тобі не потрібно,
1083] Та не годиться й мені, як то кажуть, топтатись на місці.
1084] Коротко краще сказати про все, кількома лиш словами.
1085] Отже, тіла, які так у будові своїй одні одним
1086] Відповідають, що там, де в одних є заглибина, в інших -
1087] Виступ,- найкращим повинні служити зразком поєднання.
1088] Є ще й такі, що немовби гачками та кільцями можуть,
1089] Цупко зчепившися поміж собою, триматися разом.
1090] Саме така, мабуть, сила залізо з тим каменем в'яже.
1091] Ну, і, нарешті,- про те, що веде до хвороб усіляких
1092] І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може
1093] Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,
1094] Я поясню тобі. Передусім - про це мова йшла вище -
1095] Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,
1096] Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить
1097] Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,
1098] Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.
1099] Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:
1100] Іноді - ззовні, мов тучі й тумани, які напливають
1101] 3 обширів неба; часами, в самій же землі закишівши,
1102] Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити
1103] І від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого.
1104] Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна
1105] Неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому
1106] Та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах?
1107] Як же то справді повинні різнитися небо британське -
1108] Й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась!
1109] Як же понтійське різнитися мусить - і те, що прослалось
1110] Ген од Гадесу - й до тих, що зчорніли під сонцем, народів!
1111] Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих
1112] Світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу,
1113] Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри,
1114] Й що не народ - то свої знає він, особливі, хвороби.
1115] На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті
1116] Знана слонова хвороба, й ніде її більше немає.
1117] В Аттіці - занепадають на ноги; в Ахайї - на очі.
1118] Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій
1119] Тіла частині: причиною - різна властивість повітря.
1120] Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться
1121] І починає повітря вороже звідтіль наповзати,-
1122] Як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара,
1123] Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни,-
1124] Врешті, дійшовши до нашого неба,- псує його наскрізь,
1125] Робить подібним собі, а людині - чужим та ворожим.
1126] Отже, ця свіжа біда - несподівана пошесть раптово
1127] Впасти готова на води питні, на посівах осісти
1128] Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах.
1129] Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі,
1130] Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло
1131] Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку.
1132] Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко,
1133] Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари.
1134] Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі,
1135] Ми подамось, над собою небес покривало змінивши,
1136] Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа
1137] Небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли,
1138] Що вже самою появою шкоди нам може завдати.
1139] Саме такою була моровиця - той подув смертельний,
1140] Що повкривав у країні Кекропа могилами поле,
1141] Пусткою місто зробив, безгомінними - жваві дороги.
1142] Бо, зародившись у надрах Єгипту, надлинувши звідти
1143] Через повітря безкрає та понад рівнинами моря,
1144] Впав він, нарешті, на весь нещасливий народ Пандіона -
1145] Цілими юрбами тут і хворіть почали, і конати.
1146] Передусім - голова в них палала від лютого жару,
1147] Й очі запалені, кров'ю підпливши, багряно блищали.
1148] Горло, зчорніле зсередини, в них ненастанно точилось
1149] Кров'ю; роз'ятрені виразки - голосу шлях закривали.
1150] Навіть язик, що душі товмачем є, кривавився в роті,
1151] Млявий, на дотик шорсткий, од хвороби мов здерев'янілий.
1152] Далі, крізь горло у груди вливаючись, сила недуги
1153] Хворим і в серце спливала зболіле, й тоді, похитнувшись,
1154] Падали всі водночас щонайглибші життя загороди.
1155] З подихом кожним із рота розносився сморід нестерпний,
1156] Схожий до того, що кинутий труп розсіває довкола.
1157] Сили духовні ж усі до останньої гинули краплі,
1158] Й тіло втрачало снагу вже на самому смерті порозі.
1159] До невимовних страждань долучалася туга, що з ними
1160] Побіч, їх подруга, йде, і важкий переривистий стогін.
1161] Гикавка вперта не раз нападала на них серед ночі
1162] Й протягом дня і, судомою зводячи м'язи та члени,
1163] Мучила хворих, що й так уже в повній лежали знемозі.
1164] Втім, ти не зміг би помітити в жодного з них на поверхні
1165] Тіла, на шкірі самій, особливого жару, хіба що
1166] Звичне, помірне тепло під рукою б одчув, а тим часом
1167] Виразки, наче при опіках, тілом усім розповзались,
1168] І червоніло воно, мов огнем оповите священним.
1169] Геть усі нутрощі, аж до кісток розпікались; палючий
1170] Жар, аж до шлунку добравшись, кипів там, немов у горнилі.
1171] Навіть найтонша, найлегша тканина вражала недужих-
1172] Тілом усім вони прагнули холоду, свіжого вітру.
1173] Щоб остудити жахливу гарячку, одні з них безтямно
1174] Кидались голими просто в ріку, в її хвилі холодні;
1175] Інші тяглись до криниць і, туди зазираючи спрагло,
1176] Рота роззявивши, в темні глибини їх падали врешті.
1177] Спрага невгасна, суха, що нещасних у воду штовхала,
1178] Поміж ковтком і дощем проливним не робила різниці.
1179] Не відступала хвороба й на мить: непорушне лежали
1180] Мляві тіла. Лікарі лиш плечима здвигали в німому
1181] Страху, розплющені широко бачачи очі стражденних,
1182] І від недуги жахної запалені, і від безсоння.
1183] Різні, крім того, були неминучої смерті ознаки:
1184] Розум і дух каламутились од безнадії та жаху,
1185] Хмурились брови; жорстоким, шаленим обличчя ставало,
1186] Повнились вуха тривожними звуками, дзвоном, а подих
1187] То був короткий, то рідко з грудей виривався, протяжний.
1188] Шия блищала од поту рясного, що лився струмками.
1189] Скупо й насилу з грудей виділялась у хворих при кашлі
1190] З горла солона й рідка шафранової барви мокрота.
1191] Руки судомило їм, і кінцівки всі дрібно тремтіли;
1192] Холод, почавши від стіп, не вагався все вище та вище
1193] Тілом повзти. А коли вже остання хвилина зближалась,
1194] Ніздрі докупи стискалися, ніс видавався гостріший,
1195] Скроні впадали та очі, обличчя холонуло, твердло,
1196] Вищир лице розтягав, напиналася шкіра на лобі,
1197] А після смерті немов крижаним усе тіло ставало.
1198] З восьмим блискучого сонця поверненням чи на дев'ятий
1199] День, як заблисло воно, найчастіше з життям розлучались.
1200] Дехто й тоді ще, траплялось, уникнув сумного загину,
1201] Та не було це рятунком: роз'ятрені виразки й чорна
1202] Із живота течія врешті зовсім снаги позбавляла.
1203] Часто ще з ніздрів забитих точилася кров нездорова,
1204] Що супроводилось болем страшним голови, і від того
1205] Хворий із тіла спадав, до останку втрачав усі сили.
1206] Не помогло, коли хтось пересилив рясне витікання
1207] Крові гнилої: хвороба вганялась у м'язи, в суглоби,
1208] Входила часто й туди, де в людей дітородні частини.
1209] Тільки б на смерті поріг не ступити, наважувавсь дехто
1210] Їх відсікти собі й довше пожить хоч такою ціною.
1211] Деякі ж навіть без рук та без ніг, а, сказати б, зубами
1212] Все за життя ще трималися цупко, а дехто - й без зору.
1213] Ось який гострий запав у них глибоко страх перед смертю!
1214] Деяких під час недуги таке забуття вповивало,
1215] Що не могли вони навіть про себе щось певне сказати.
1216] Хоч на землі, не покриті землею, виднілись повсюди
1217] Сморідні купи - тіла на тілах, та птахи, як і звірі,
1218] То від нестерпного трупного запаху геть одбігали,
1219] То, скуштувавши, відразу ж конали, байдужі до всього.
1220] Втім, у ті дні й не наважувавсь жоден із роду пернатих
1221] Там появитися, та й хижаки кровожерливі з лісу
1222] Не висувались тоді. Переважно й вони від зарази
1223] Всі вигибали. Та передусім - усе плем'я собаче,
1224] Вірне людині, на кожній дорозі звивалось у муках:
1225] Грубо життя виривала із тіл усіх пошесті сила.
1226] Ліків таких не було, щоб однаково всім помагали:
1227] Що покріпляло одних, якийсь час життєдайне повітря
1228] їм дозволяло вдихать і склепіння небес озирати,-
1229] Шкодило іншим, до них наближаючи смертну годину.
1230] Ще одне тут дуже прикро вражало, можливо, найбільше
1231] Гідне жалю: як лише хтось помітив, що й він заразився,
1232] Що невідступна біда і його присудила до смерті,-
1233] Духом упавши, злягав у цю ж мить із журбою на серці
1234] Й, бачачи похорон свій, розлучався з душею відразу.
1235] Втім, і не диво: з одних переходила тут же на інших
1236] Пошесть недуги тієї ненатлої - втоми не знала,-
1237] Падала й на густорунні отари й худобу рогату.
1238] Ось що на похорон - похорон інший весь час накладало.
1239] Бо навіть той, хто своїх, що хворіли, відвідать боявся,
1240] Сам за жадобу таку до життя і за страх перед смертю
1241] Скоро заплату приймав - загибав і ганебно, й жорстоко,
1242] Без допомоги, один,- безсердечності власної жертва.
1243] Хто ж не цурався близьких,- од зарази однаково падав
1244] І тягаря, що нести його сором велів, та благальний
1245] Голос утомлених болем людей, та їх жалісний стогін.
1246] Так умирати найкращим судилося серед найкращих.
1247] Поспіхом, без голосінь хоронили, без людних походів,
1248] Клали покійників будь-як, аби лиш мерщій поховати,
1249] Кожен - свого; вже й без туги та сліз, півживі, повертались.
1250] Потім багато злягало з них, тузі піддавшись, у постіль.
1251] І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала
1252] Туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої.
1253] Вже й пастуха там не видно було - вівчаря, волопаса,
1254] Вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом,
1255] Бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві
1256] Покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив.
1257] Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі
1258] Трупи батьків, а нерідко - й дітей, що з життям розлучались
1259] На бездиханних тілах своїх рідних - і матері, й батька.
1260] Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору
1261] Вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста,
1262] З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась.
1263] Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні,
1264] Й так, що тісніше ставало там,- вищою тіл була купа.
1265] Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу
1266] До водограїв тяглись, а допавшись до них,- помирали:
1267] Воду солодку жадливо п'ючи, забували й дихнути.
1268] Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах
1269] Ти помічав би тіла жалюгідні - людей напівмертвих,
1270] Ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали
1271] Посеред тих нечистот - сама шкіра й кістки, а не люди:
1272] Виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили.
1273] Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна
1274] Купами тіл бездиханних; усі небожителів храми
1275] Трупами вщерть були щільно завалені,- де нещодавно
1276] Храму служителі юрби гостей звідусюди приймали.
1277] Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала
1278] Святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив.
1279] Не зберігався шанований досі обряд похоронний,-
1280] Не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті.
1281] Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились,
1282] Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя.
1283] Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли:
1284] Родичів, кревних тіла - на чужі похоронні складали
1285] Вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же
1286] Факел запалений; сварку там люту заводили й навіть
1287] Бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.
 

© Aerius, 2004