Professional Documents
Culture Documents
Педагогіка
Педагогіка
Завдання педагогіки:
На всіх етапах розвитку головним завданням педагогіки була організація
навчально-виховного процесу відповідно до потреб історичної доби, національних
особливостей народу. Це налаштовувало теоретиків і практиків педагогічної
справи на розроблення оптимальних форм і методів, відповідного методичного
оснащення цього процесу.
На сучасному етапі головними завданнями педагогіки є: вдосконалення змісту
освіти; вироблення принципово нових засобів навчання і навчального обладнання;
модернізація існуючих форм та методів навчання і виховання; оптимізація
політехнічної підготовки учнів; демократизація і гуманізація діяльності середньої
та вищої шкіл. Здебільшого ці завдання пов'язані з новими загально-
цивілізаційними процесами, найхарактернішим серед яких є глобалізація,
динамічним розвитком комунікативних засобів і технологій (інформатизація).
Завдання сучасної української національної педагогіки розкриті в «Концепції
реформування педагогічної науки в Українській державі». На загальнодержавному
рівні пріоритетним напрямом педагогічних досліджень є подолання кризової
ситуації в галузі виховання і навчання підростаючих поколінь; вироблення
стратегії розвитку освіти, сучасних кваліфікаційних характеристик, нових
педагогічних технологій; відродження й розбудова системи дошкільного виховання
і загальноосвітньої школи; удосконалення професійної підготовки фахівців,
національних наукових і науково-педагогічних кадрів.
Пріоритетним напрямом педагогічних досліджень галузевого рівня є реалізація
державної політики в галузі освіти та вироблення наукових основ задоволення
освітніх потреб українського народу. Це передбачає фундаментальні та прикладні
творчі пошуки з проблем теорії та методики освіти, українського
підручникознавства, педагогічної деонтології, школознавства, наукової організації
педагогічної праці, порівняльної педагогіки, вузівської педагогіки, педагогіки
українознавства, педагогіки національних дитячих і молодіжних об'єднань.
Одним з основних завдань є відродження національної загальноосвітньої школи
загалом і елітарних закладів (гімназій, ліцеїв, коледжів) зокрема. Актуальними є
визначення, обґрунтування та апробування державного стандарту загальної
середньої освіти в Україні, різноманітних засобів і нових інформаційних
технологій його науково-методичного забезпечення; піднесення ефективності
навчально-виховного процесу у всіх типах закладів освіти. Не менше значення має
створення нового покоління шкільних і вузівських навчальних програм,
підручників і посібників.
Регіональний рівень охоплює проблеми місцевого значення, які виникають у
процесі виконання педагогічної місії сім'єю, дитячими садками, роботи шкіл і
позашкільних закладів.
Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на
галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання,
виховання і розвитку підростаючого покоління.
Галузі педагогіки:
Загальна педагогіка вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й
виховання, які є загальними для всіх вікових груп і навчально-виховних закладів.
Вікова педагогіка вивчає закономірності виховання і навчання, організаційні форми
й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. Її поділяють
на такі напрями:
— дошкільна педагогіка (закономірності виховання дітей дошкільного віку у сім’ї,
в дошкільних виховних закладах);
— педагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і
виховання школярів).
Професійна педагогіка досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для
різних галузей народного господарства. Залежно від рівня освіти існують такі
напрями:
— педагогіка професійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників і
фахівців середньої ланки для різних галузей народного господарства);
— педагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти,
проблеми здобуття вищої освіти).
Корекційна педагогіка вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та
освіти дітей з різними фізичними або психічними вадами. Залежно від виду
дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:
— сурдопедагогіка (навчання і виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);
— логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення);
— тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей);
— олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумово відсталих і дітей з
уповільненим розумовим розвитком).
Історія педагогіки висвітлює процес розвитку теорії та практики навчання і
виховання в різні історичні епохи, різних країн і народів.
Методики викладання окремих предметів вивчають закономірності викладання і
вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти різних типів.
Шкільна гігієна досліджує і визначає санітарно-гігієнічні умови життя учнів,
організацію навчального процесу залежно від віку, стану здоров’я.
Порівняльна педагогіка порівнює системи народної освіти різних країн.
Галузеві педагогіки охоплюють спортивну, авіаційну, військову, інженерну,
медичну, культурно-освітню; педагогіку виправно-трудової системи, педагогіку
підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів.
Народна педагогіка є галуззю педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється
в домінуючих поглядах суспільства на мету, завдання, засоби і методи виховання
та навчання.
Педагогіка народознавства забезпечує практичне засвоєння учнями (у процесі
прилучення до творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці)
культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.
Родинна педагогіка є складовою народної, в якій зосереджено знання й досвід щодо
створення і збереження сім’ї, сімейних традицій (трудових, моральних,
мистецьких), формування в дітей любові до матері й батька, бабусі й дідуся, поваги
до пам’яті померлих та ін.
Козацька педагогіка спрямована на формування козака-лицаря, мужнього
громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою
волею і характером.
Духовна педагогіка — це галузь педагогічних знань, досвід з виховання і навчання
особистості засобами релігії.
Педагогічна деонт ологія (грец. deon — потрібне, необхідне) є узагальненою
системою принципів, норм, вимог професійного й особистісного порядку, яким має
відповідати поведінка педагога в умовах професійної діяльності.
Соціальна педагогіка вивчає закономірності й механізми становлення і розвитку
особистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах, а
також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших
закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної
активності дітей та молоді в процесі вирішення суспільних, політичних,
економічних та інших проблем суспільства. Науково-теоретичну структуру
соціальної педагогіки утворюють;
— агогіка (грец. agöge — віднесення): досліджує проблеми попередження
відхилень у поведінці дітей та підлітків;
— герогіка (грец. garon — стара людина); вивчає соціально-педагогічні проблеми
людей похилого віку;
— андрагогіка (грец. andres — чоловік); переймається проблемами освіти і
виховання дорослої людини протягом усього її життя;
— віктимологія (лат. victima — жертва); зосереджена на проблемах категорії
людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та
насильства.
Закономірності виховання
Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі зв'язки у
вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.
У процесі виховання особливо важливими є такі закономірності:
1. Органічний зв’язок виховання із суспільними потребами та умовами. Розвиток
суспільства зумовлює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі.
Наприклад, у зв’язку із розбудовою незалежної Української держави виникла
потреба формування у підростаючого покоління української національної
свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.
2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різноманітних чинників. Виховує
все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль
батьків, педагогів).
3. Опора у виховному процесі на позитивні якості дитини, стимуляцію активності
особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.
4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини,
її духовну, емоційну сфери. Виховний процес має постійно трансформувати
зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви,
установки, орієнтації, ставлення).
5. Діяльність і спілкування як визначальні чинники. Діяльність є головним фактором
єдності свідомості і поведінки, адже зайнятість учня певним видом діяльності
(навчальною, трудовою, ігровою, спортивноютаін.) забезпечує всебічний розвиток
його особистості.
Принципи виховання
Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні
закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів
виховного впливу.
Процес виховання ґрунтується на системі таких принципів:
1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є
визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен
спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити
недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.
2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів.
Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої
людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови
поєднання ;іусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і
самодіяльністю учнів.
3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага
до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між
учителем і учнями. Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо
ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського
колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із
засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму,
інших відхилень від норм і правил співжиття). Розумна педагогічна вимогливість
не має нічого спільного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у
взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, погрози, силові методи, а
також поблажливість, потурання примхам учнів.
4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в
людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів. Зосередження тільки на
негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає
формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за
недоліки, бачити в ньому тільки негативне.
5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із завдань педагога
полягає в тому, щоб бачити неповторність, творчу індивідуальність кожноїдитини,
виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант. Тому
кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості
дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення,
пам’ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати
негативне в їх діяльності та поведінці.
6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу
залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться
про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня
світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок
правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості. Рівень розвитку суспільно
значущих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме
тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність
педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змісту,
формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на
набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках
правильної поведінки.
7. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї та громадськості у вихованні. За
результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а й все
суспільство. Дитина виховується не тільки в сім’ї та школі. На неї впливає багато
інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки «усім
складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки,
кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками,
ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини» * , виникають не
тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги
до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на
них, підвищують ефективність виховного процесу.
8. Єдність свідомості іі поведінки. Поведінка людини реалізується як прояв її
свідомості в дії. Як суспільний продукт свідомість формується в процесі суспільної
практики. Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу
виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб’єктивного
смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями.
Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він
не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких
можуть бути й негативні. Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною
поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою
звичок і традицій поведінки.
9. Народність виховання. Воно передбачає єдність загальнолюдського і
національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної
мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу,
прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв
усіх народів, які населяють Україну.
10. Природовідповідність виховання. Враховує воно багатогранну і цілісну природу
дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні,
регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи
дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість
породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів
пізнання, загальмованість психічних процесів тощо.
11. Культуровідповідність виховання. Цей принцип передбачає органічний зв’язок із
культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою,
культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної
єдності та спадкоємності поколінь.
12. Гуманність виховання. Гуманність означає створення умов для формування
кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна
складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між
вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів,
інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості —
щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.
13. Демократичність виховання. Принцип мислиться як усунення авторитарного
стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності,
визнання його права на свободу, розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності.
Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу
й кожної особистості.
14. Етнізація виховання. Етнізація передбачає наповнення виховання національним
змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення
можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну
свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення
в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних особливостей нації,
виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи
попередніх поколінь.
Перспективні лінії
І етап від особистих перспектив до колективних,
Близька перспектива від негативних перспектив до позитивних,
від індивідуальної діяльності й успіху до
колективних.
11. Значення педагогічної системи А.С. Макаренка для розвитку педагогічної науки.
Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу. Народився 13
березня 1888 р. в с. Білопілля (нині Сумська область) в сім’ї робітника залізничних
майстерень. Закінчив міське чотирикласне училище в Крюкові (поблизу
Кременчука) і педагогічні курси при училищі. Вчительська діяльність почалася з
1905 р. роботою у Крюковському училищі, потім працював у школі ст. Долинська,
що на Херсонщині. У період 1914-1917 рр. навчався в Полтавському учительському
інституті. Знову вчителював у Крюкові і Полтаві. 1920 року йому доручили
організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх
правопорушників. За період роботи у цьому закладі Макаренко створив принципово
нову систему виховання, а заклад став відомим у всій країні. 1921 року колонії
присвоїли ім’я Горького.
1927 року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім.
Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою
виховну систему. 1935 року залишив комуну, його призначили заступником
начальника управління дитячими виправними колоніями в НКВС. З 1937 р. переїхав
до Москви, де займався літературною роботою та читанням лекцій на педагогічні
теми для вчителів, батьків і громадськості. Помер видатний педагог 1 квітня 1939 р.
Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів
(романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не
створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи
"Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика
організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського виховання",
"Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.
Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з
педагогічного досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.
Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен
мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості
(зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця
програма повинна включати загальну "стандартну" частину (виховання сміливості,
мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток
індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і
будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної
людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично
розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати
якості господаря і організатора.
Стрижнем педагогіки Макаренка є вчення про дитячий колектив. Він розглядає
повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості.
Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане
спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети,
де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної
залежності.
Крім цих суттєвих ознак колективу, важливою умовою його існування називає
контактність: члени колективу повинні знати один одного і мати про кожного
особисту думку. У різних творах Макаренко визначає, що колектив закладу може
об’єднувати максимально від 400 до 1000 членів. Тому Макаренко був проти шкіл-
гігантів.
Для правильної організації колективу важливим є питання про його структуру.
Макаренко вважав, що структура колективу повинна бути багатоваріативною і
динамічною. У вирішенні цього питання він відштовхувався від ідеї, що чим
багатогранніші відносини, в які вступають вихованці в колективі, тим інтенсивніше
проходить формування особистості кожного з них.
На основі педагогічного досвіду Макаренко прийшов до висновку, що найбільш
вдалою формою первинного колективу є різновіковий загін. Такі загони він
практикував у комуні ім. Дзержинського, організовуючи їх за виробничою ознакою.
Саме така організація створювала осередки, де об’єднувалися і шкільні, і виробничі
інтереси дітей різного віку. Але створювати різновікові загони можливо лише за
умови, коли колектив склався.
Макаренко запропонував класифікацію колективів за стадіями їх розвитку. Залежно
від того, ким пред’являються вимоги у вирішенні колективних питань (педагогом,
активом чи кожним членом до самого себе), він виділяв наступні чотири стадії
колективу:
– перша – колективу ще нема, керівник змушений виступати у ролі "диктатора";
– друга – виділяються активісти, які підтримують керівника і беруть на себе частину
його повноважень;
– третя – колектив повністю склався, більшість функцій керівника переходить до
органів самоврядування;
– четверта – кожний перебуває на рівні самовиховання, ставлячи колективну
вимогу сам до себе.
У ХІХ ст. цими питаннями займались звільнені від читання учбової дисципліни наглядачі, класні
дами, вихователі. Після 1917 року цю посаду було скасовано, а у 1935 році поновлено, як
додаткову до основної діяльності педагога (до викладання), тобто сталося те, що ми спостерігаємо
у сучасній школі.
Функції (обов’язки) класного керівника:
забезпечення оптимальних умов для всебічного розвитку вихованців;
у співдружності із батьками, педагогами та дитячими громадськими організаціями
здійснення всебічного і гармонійного розвитку школярів у навчально-виховному процесі;
аналіз індивідуальних анатомо-фізіологічних й соціально-психологічних особливостей
розвитку учнів класу; надання рекомендацій іншим вчителям і батькам на основі висновків
цього аналізу;
здійснення організації виховання первинного учнівського колективу, всебічне вивчення
динаміки розвитку й формування колективу учнів;
координація діяльності учителів які працюють в даному класі;
організація виховних заходів, що сприяли б збереженню і зміцненню здоров’я дітей;
організація позакласної та позашкільної виховної роботи школярів, сприяння залученню їх
до дитячих самодіяльних організацій та об’єднань;
здійснення цілеспрямованої організаційно-педагогічної роботи з батьками;
сприяння формуванню системі єдиних вимог до вихованців з боку школи і сім’ї;
ведення документації класу (журнал успішності, особисті справи, відомості успішності та
відвідування).
Отже, функції класного керівника можна звести до: діагностичної, організаторської, виховної,
координаційної та стимулюючої.
У Положенні про середню загальноосвітню школу України зазначається: «Повсякденне
керівництво освітнім процесом в класі здійснюється класним керівником, який призначається
адміністрацією школи з числа вчителів, що викладають у даному класі».
Діяльність справжнього класного керівника має бути сповнена педагогічною творчістю й не бути
формальною.
Форми роботи класного керівника, на підставі кількості задіяних учнів, поділяються на:
індивідуальні, групові, фронтальні.
За критеріями використання джерел і засобів виховного впливу на особистість школяра форми
роботи класного керівника поділяють на:
словесні (бесіда, розповідь, лекція, зустрічі, диспут, конференція, тощо);
практичні (походи, екскурсії, спартакіади, конкурси, свята, тощо);
наочні (діяльність шкільних музеїв, виставки, тематичні стенди, шкільні газети, тощо).
Є форма (вид) роботи в якій поєднані усі форми – КТС (колективні творчі справи).