ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЩОДО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ №1

Тема: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПОНЯТТЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ

ЛЮДИНИ

1. Поняття механізму захисту прав і свобод людини.

Для забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина,
Конституція і законодавство України передбачають можливість здійснення
громадянами певних дій, а також утворення системи органів держави, призначенням
якої є допомога громадянам у реалізації і захисті їх прав.
Можливість здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і
свобод і системи органів, які захищають і забезпечують ці права та свободи утворюють
механізм захисту прав людини.
Механізм захисту прав людини – це можливість здійснення громадянами певних
вчинків щодо захисту власних прав та свобод.
Конституція України передбачає можливість здійснення громадянами дій, спрямованих
на захист їх прав і свобод, такі як:
● захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних
посягань;
● об'єднуватися в політичні партії та громадські організації для здійснення і
захисту своїх прав і свобод;
● проводити збори, мітинги та демонстрації;
● направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів
державної влади;
● захищати в суді свої права і свободи;
● звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини;
● звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ
або органів.
Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних
рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина

2. Конституційно-правові механізми захисту прав, свобод і законних інтересів

громадян в Україні.
Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх законних прав та

1
свобод – це система влади держави, функцією якої є захист прав людини, процедура
такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з
допомогою держави і за цією визначеною процедурою.
Інституційний механізм захисту людиною своїх прав – це динамічний
взаємозв’язок носія права на захист та державних органів влади, що здійснюється в
процесуальному режимі реалізації правоохоронного відношення з метою захисту
суб’єктивного права.
До конституційно-правових засобів захисту прав та свобод людини та
громадянина, визначених Конституцією України, належать:
§§ право знати свої права, обов’язки (ст.57 Конституції України);
§§ закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права, свободи та обов’язки
громадян, але не доведені до їх відома у порядку, встановленому законом, є нечинними
(ст. 57);
§§ закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім
випадків,коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58);
§§ ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом
як правопорушення (ст. 58). Право на знання кожним своїх прав та обов’язків є
важливою правовою засадою захисту прав і свобод людини в Україні. За радянських
часів існувала значна кількість
так званих "закритих" правових актів, що ними встановлювалися обов’язки людей, про
які ті навіть не були поінформовані. Безперечно, що така практика грубо порушувала
права людини. Однак із цього не слід робити висновок, що можна виправдовувати
порушення правопорядку незнанням закону.
Йдеться про те, що держава зобов’язана за допомогою наявних засобів інформації
доводити до відома всіх, кого стосуються ті чи інші правові приписи, їх зміст. Тоді
ніхто не зможе виправдовувати свою поведінку незнанням закону чи будь-якого іншого
нормативно-правового акта.
Закріплення загальновизнаного у демократичній світовій правовій практиці
принципу, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти зворотної сили не
мають, означає, що закон, який встановлює або посилює відповідальність, не може
бути поширений на дії, вчинені до його видання. І навпаки, коли закон скасовує або
пом’якшує відповідальність за дії, вчинені до його видання, він має зворотну силу
відповідно до гуманістичних засад, на яких ґрунтується справжнє правосуддя. Такий
же підхід відображає й закріплене у Конституції положення про те, що ніхто не може
відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як
правопорушення. Крім того, до конституційно-правового механізму захисту прав
людини відносять
також принцип необов’язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу

2
(ст. 60 Конституції України). Зазначений принцип передбачає виховання розумної
вольової людини, яка вміє об’єктивно оцінювати кожне розпорядження, яке отримує, і
лише після цього його виконувати. Саме такий підхід пов’язаний із статусом людини і
громадянина. При цьому
основна увага повинна приділятися питанню очевидності, зрозумілості для всіх
злочинного характеру того або іншого розпорядження чи наказу.

3. Компетентність міжнародної юрисдикції у сфері захисту прав людини та

реалізація міжнародних стандартів на національному рівні.
Об’єм правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки
підключенню до національних, внутрішньодержавних механізмів механізму захисту
прав та свобод людини міжнародної юрисдикції. Мова йде про міжнародно-правові
гарантії прав людини, які закріплені в універсальних та регіональних міжнародних
нормативно-правових актах.
Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?
Справа в тому, що реальне здійснення та захист основних прав людини
конкретною особою забезпечується передусім правовими механізмами, що діють у
державі. Стаття 9 Конституції України зазначає, що чинні міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.
Але щоб норми міжнародних договорів справді діяли, недостатньо лише назвати їх
частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за
своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою
системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях до їх
виконання – видання відповідного законодавчого акта, спрямованого на виконання
міжнародної норми права.
Отже, правова національна система припускає безпосередню дію належним чином
ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але
пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації,
охорони та захисту прав людини. Та про міжнародно-правові засади право-захисту
людини йтиметься нижче.

4. Гарантії реалізації прав людини і громадянина

Гарантії прав та свобод людини і громадянина – це передбачена Конституцією і
законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і
вимог, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних
інтересів людини і громадянина.
Конституційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина

3
поділяють на дві основні групи:
нормативно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина –
це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація, порядок
охорони і захисту прав та свобод особистості. До нормативно-правових гарантій
відносять норми-принципи, юридичну відповідальність та юридичні обов’язки,
передбачені конституцією;
організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина –
це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні
партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні
організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована
на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми
правами і свободами’. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній
державі є суд, незалежний від будь-якого державного або партійного органу.
Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості конституції та
інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони
взаємопов’язані і взаємообумовлені.
У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод
людини і громадянина є такі положення:
1) неможливість зміни Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи
обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);
2) покладення на державу обов’язку дотримуватися і захищати права та свободи
людини і громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);
3) визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють
права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);
4) встановлення в нормах Конституції України та поточного законодавства юридичної
відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян та посадових осіб за порушення прав і свобод
людини і громадянина в Україні;
5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань всіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55
Конституції України);
6) конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції
України);
7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції
України);
8) закріплення в Конституції України та поточному законодавстві демократичних
принципів судочинства (статті 58-63,129 Конституції України), гуманного поводження
з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності (статті

4
28-29 Конституції України);
9) конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції
яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод
(Конституційний Суд України);
10) закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ
демократичної системи влади, основних напрямів соціально-економічної політики
України як соціальної держави).

5. Вчення про права людини як самостійна галузь знань.

Права людини як наука, тобто як система юридичних знань, концепцій і доктрин про
виникнення, розвиток і сучасний стан можливостей людини, досить бурхливо
розвивається протягом останніх років в Україні. Це обумовлено зміною відношення до
людини з боку держави, визнання людини найвищою соціальною цінністю, інтересам
якої повинен підпорядковуватись увесь державний лад, система та діяльність органів
влади. Проте, права людини – це проблема, яка не виникла нещодавно, це проблема
загального історичного,соціального та культурного розвитку усього людства.
Зародження наукових ідей про права людини відбувалося в V-VII ст. до н. є. в полісах
Стародавньої Греції. Заслуга «сімки мудреців» для становлення та розвитку
теоретичних уявлень про права людини полягала в тім, що вони високо оцінили роль
закону для прав і свобод людини. Саме з розробленням Подітії (Конституції) Солона,
власне, і з'явилося те явище, яке сьогодні іменують правами (юридичними) людини.
У Стародавній Греції ідеї Солона та інших представників сімки набули розвитку у
вченні піфагорійців (життя людини має бути приведене у відповідність із висновками
філософії щодо справедливості, належної міри у людських відносинах, яка
розглядалася як «відплачується іншому рівним», що являє собою філософську
інтерпретацію стародавнього принципу таліону - око за око, зуб за зуб тощо).
Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі
пошуків об'єктивних природноправових засад полісу та його законів.

6. Теоретичне та практичне значення вчення про права людини в сучасних умовах.

Перед сучасними вченими стоїть проблема подальшого розвитку ідей, поглядів, що
були накопиченні протягом багатьох століть і тисячоліть. Проте, сучасний підхід до
прав людини є неможливим без уважного вивчення історичних аспектів становлення
та розвитку прав і свобод людини, відповідна проблематика не втрачає своєї
актуальності і саме цим проблемам присвячена ця стаття.
Права людини як броня – вони захищають нас; вони як правила – говорять нам, як себе
поводити; і вони як арбітри – ми можемо до них звертатися. Вони абстрактні – як
емоції, і як емоції, вони належать усім й існують, що б навколо не відбувалося.

5
Права людини в сучасному світі - це проблема, вирішення якої стоїть у центрі
практичної діяльності міжнародного співтовариства і кожної держави.
Права людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє
нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб.
Поняття про права людини включає два аспекти:
> природні права людини, неподільно пов'язані з її існуванням та розвитком;
> набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус.
Другий розділ Конституції України закріплює систему прав, свобод і обов'язків, яку
можна поділити на особисті (природні, громадянські), політичні, соціальні, економічні,
культурні, екологічні та сімейні права і обов'язки. Сукупність конституційних норм, що
закріплюють ці права і обов'язки визначає конституційно правовий статус людини і
громадянина.

7. Вчення про права людини як узагальнення теоретичних знань, історичного

досвіду.
Вперше ідея природної рівності й свободи всіх людей була висловлена софістами
(V-IV ст.), зокрема Гіппієм (460-400 pp. до н. є.). Він стверджував, що природа (закони
природи) - це природне право, яке протистоїть хибному, недосконалому, створеному
людиною закону - позитивному праву. При цьому під природним правом Гіппій
розумів неписані закони, яких однаковою мірою дотримувалися громадяни всіх полісів
античної Греції. Протагор (481-411 pp. до н. є.) стверджував: «міра всіх речей -
людина». Софіст Лікофрон ввважав, що люди є рівні за природою, відповідно, рівні і
їхні особисті права, а закон є гарантією особистих прав.
Платон розрізняв геометричну рівність (рівність за гідністю й доброчесністю) та
арифметичну рівність (рівність міри, ваги й числа). Найкращою він вважав
геометричну рівність - «більшому вона дає більше, меншому - менше, кожному дарує
те, що розмірне його природі». Ця ідея Платона була розвинута Аристотелем (384-322
pp. до н. є.) у його вченні щодо двох видів справедливості - зрівняльної та розподільної
(спільні для всіх громадян блага мають бути розподілені між членами суспільства
пропорційно їхньому внеску у спільну справу).
Великий внесок у розвиток теоретичних основ прав людини зробив видатний
римський юрист і державний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. є.), який
обстоював ідеї свободи і справедливості. Цицерон стверджував, що всі люди подібні та
рівні один одному, громадянин не лише не повинен сам шкодити іншим, порушувати
чужу власність або чинити іншу несправедливість, а й зобов'язаний надавати допомогу
тим, що потерпіли від несправедливості,- «у захисті свободи немає приватних осіб».

6
В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних
народів склалися чотири основні підходи до розв'язання проблеми прав людини,
закріплення правового статусу особистості.
1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних,
невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність конституційного визначення
таких умов, які сприяли б вільному розвитку особи. Філософською основою цієї
концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної
цінності після самого життя
Основні ідеї ліберальної концепції прав людини вперше дістали законодавче
закріплення в деклараціях і конституціях XVII-XVII ст. Найбільше значення для
утвердження та поширення цих ідей відіграли Массачусетська хартія 1648 p., яка
називалася «Закони і свободи», Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776 p.,
Декларація незалежності США 4 липня 1776 р. та Декларація прав людини і
громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція).
2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані
на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до
особи, а також на обгрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами.
3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов'язана
з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської
концепції, а її головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод
людини визнає тільки шаріат.
4. Традиційні підходи до визначення статусу людини складаються у звичаєвому праві
окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є
груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем'я, клан, рід, сім'я);
для нього характерними є колективна відповідальність за порушення
звичаєво-правових приписів, а реалізація суб'єктивних прав здійснюється колективно.
люють над її правами.

8. Внесок християнства в розвиток вчення про права людини

Християнські цінності мали значний вплив на розвиток міжнародного права. Більшість
принципів і норм міжнародного права не тільки не суперечать християнським
віровченням, а й мають його як власний витік. На сучасному етапі можна констатувати
загалом позитивну динаміку. Незважаючи на внутрішні протиріччя християнських
церков, християнство сформувало єдиний світогляд, моральні норми, цінності та
зразки поведінки, права й обов’язки
Генетично концепція прав людини базується на християнському вченні про спокуту,
подібності людини Богу, свободи його волі, рівності всіх. У секуляризованому варіанті
концепції міжнародного права ці ідеї було покладено в основу обґрунтування

7
самоцінності індивіда, наявності в людини певних прав через її людський статус, а
також рівності цих прав, незалежно від походження. Християнський вплив
відбивається у визначенні еволюційного руху міжнародної правової системи та
забезпечення її стабільності. Зокрема, гуманізація правових систем країн у вигляді
заборони смертної кари, відмови від жорстоких і таких, що принижують людську
гідність, покарань, пом’якшення умов відбування покарань, розширення обсягу
соціальних прав людини має яскраво виражене християнське забарвлення. Вплив
християнства на міжнародне право спостерігається на різних рівнях його існування й
становлення. Християнський фактор впливає і на розвиток права як нормативного
регулятора, а також як форми суспільної та індивідуальної свідомості й форми
духовного виробництва Християнство зробило неоціненний внесок у розвиток
міжнародного права: саме завдяки йому в міжнародно-правовій системі з’явилися
норми про заборону агресивної війни, гуманність під час ведення воєнних дій, про
гідність людини, уявлення про глобальне співтовариство як сім’ю націй тощо.
Протягом значного періоду часу взаємовідносини християнства та міжнародного права
були гармонійними: християнський світогляд підживлював процес
міжнародно-правової правотворчості, а міжнародно-правові норми закріпили свободу
совісті, релігії, віросповідання та заборонили обмежувати ці свободи, окрім як у
виняткових випадках
Християнські релігійні організації сприйняли багато глобалізаційних викликів і
намагаються знайти розв’язання, спираючись, зокрема, на принципи й норми
міжнародного права. Держави, зі свого боку, як на національному, так і міжнародному
рівнях намагаються вибудовувати з християнськими релігійними організаціями
партнерські відносини

9. Теорія природних прав людини.

Природні права людини є засобом досягнення благ, які мають первинне значення для
всіх без винятку суспільних відносин. Без забезпечення природних прав людини всі
інші суб’єктивні права (в тому числі основоположні, основні, конституційні) або
позбавляються сенсу, або їх реалізація стає неможливою. Решта суб’єктивних прав є
розвитком змісту природних прав людини у конкретних сферах суспільних відносин.
Критерій виокремлення природних прав людини має комплексний характер і вклю- чає
в себе чотири складові:
1) виникнення з моменту народження;
2) невід’ємність (невідчужуваність);
3) вираження найбільш істотних можливостей розвитку людини;

8
4) безпосередній та об’єктивний характер (тобто для їх реалізації не потрібний жоден
правозастосовний акт та їх реалізація здійснюється незалежно від волі людини). На
підставі цього автори виділяють такі природні права: право на життя, право на сво-
боду, право на повагу гідності, право на особисту недоторканність. Вчені цілком пра-
вильно вважають, що всі інші суб’єктивні права (навіть якщо вони закріплені на
конституційному або міжнародно-правовому рівні) лише конкретизують зміст
природних прав
Сутність природних прав людини закономірно позначається і на їх регулятивному
потенціалі: вони завжди мають однозначний пріоритет над правами держави,
соціальних груп, суспільства.
Реалізація природних прав не залежить від прав та дій інших людей, колективів,
Список використаної літератури
суспільства і держави, а також від рівня економічного та культурного розвитку
суспільства.

10.Загальносоціальна сутність прав людини.

Відповідно до загальносоціальної сутності права, будь-яке право людини - це право на
задоволення її певних потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не
найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав (які є
конкретизацією права на гідний рівень життя). Звідси пріоритет соціальних (або
соціально-економічних) прав людини, як таких, що виражають найбільш очевидні
потреби їх носіїв, над іншими видами прав. Це повертає теорію прав людини до тих
часів вітчизняної науки, у які названі права вважалися первинними по відношенню до
особистих та політичних прав, результат чого відчувається і нині. Приміром,
правосвідомість значної частини громадян побудована на переконанні у тому, що
держава є, так би мовити, боржником, структурою, зобов’язаною забезпечити носіям
прав певні соціальні блага (робочі місця, безоплатну медицину та вищу освіту тощо).
Порівняно з вимогами відповідних активних дій з боку держави, пасивним її
обов’язкам, невтручанню у сферу реалізації прав, відводиться менше місця, що
заважає формуванню такої якості суб’єктів, як правова активність.
Разом з тим, як зазначає М.І. Козюбра, держава повинна гарантувати права, які вона
визнає, та нести відповідальність перед своїми громадянами незалежно від того, про
які права йдеться. Усі конституційні (основні) права мають на меті утвердження
(незалежно від стану суспільства) гідності і свободи людини, духовних і матеріальних
начал особистості і в цьому відношенні є невідчужуваними. Питання побудови
якої-небудь ієрархії прав людини взагалі видається неоднозначним. З одного боку, є
такі права, порушення яких виключає можливість здійснення інших прав людини
(наприклад, право на життя), і у цьому сенсі їх значущість виростає порівняно з

9
певними видами прав. З іншого, встановлення пріоритетності одних прав перед
іншими веде до зменшення їх забезпечення і, зрештою, до нівелювання.

11.Аксіологічна природа прав людини.

Аксіологічна природа прав людини зазнає необхідності попереднього розгляду
загального поняття цінностей і цінностей у праві зокрема. При цьому визначення
останніх стикається з абстрактною, духовною природою ціннісних явищ, і не
випадково між опосередкованих правом цінностей часто фігурують такі категорії, як
свобода, справедливість, рівність тощо.
Основу цінності складає ідея досконалості, що володіє якістю реальної досяжності .
Така ідея сама по собі є досить невизначеною, оскільки поняття досконалості не має
однозначного тлумачення і, більше того, належить до світу суб’єктивності, тобто
залежить від усвідомлення його значення та основних критеріїв віднесення до
досконалого окремим індивідом. Загальні ж уявлення про досконалість, видається, є
результатом погодження авторитетної більшості суспільства щодо її основних ознак,
на кшталт конвенціональної істині.

12.Класифікація прав людини.

У залежності від виду суб'єктів пропонується розрізняти права людини, права нації,
права людства. Права людини розрізняють за часом виникнення ("покоління прав
людини") - права людини і громадянина першого покоління, права другого покоління і
третього покоління. З урахуванням міжнародних-правових актів і стандартів,
загальнолюдських вимірів і цінностей складений розділ II Конституції України "Права,
свободи та обов'язки людини і громадянина", у якому основні права та свободи
людини і громадянина класифікуються по сферах життєдіяльності: громадянські;
політичні; соціально-економічні і культурні права і свободи.
Громадянські (особисті) права, т. н. права першого покоління, покликані забезпечувати
свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну
захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. Ця категорія прав
характеризується тим, що держава визнає свободу особи в певній сфері відносин, яка
віддана на його розсуд і не може бути об'єктом зазіхань держави. Ці права, що властиві
кожній особистості, покликані юридично захистити простір дії приватних інтересів,
гарантувати можливості індивідуального самовизначення і самореалізації особистості.
До громадянських (особистих) прав і свобод людини відносять:
● право на життя;
● право на повагу честі і гідності людини;
● право на свободу й особисту недоторканність;
● недоторканність приватного життя, житла;

10
 ● свободу пересування і вибору місця проживання;
● свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;
● свободу вибору національності і вибору мови спілкування;
● право на судовий розгляд;
● право на презумпцію невинуватості;
● свободу вираження поглядів;
● свободу інформації;
● свободу від катувань і інших форм нелюдського поводження і покарання;
● таємницю листування тощо.
По суті, цей блок прав охоплює фундаментальні аспекти свободи особи, висловлюючи
гуманістичні принципи всякого демократично організованого суспільства.
Політичні права і свободи - важлива категорія суб'єктивних прав і свобод громадянина.
Їх цілком правомірно розглядати як забезпечену людині законом і привселюдною
владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) у
суспільно-політичному житті держави і здійсненні державної влади. Тим самим
перемагається відчуженість громадянина від держави. Політичні права громадян є
неодмінною умовою функціонування всіх інших видів прав, оскільки вони складають
органічну основу системи демократії і виступають як цінності, якими влада повинна
обмежувати себе і на які повинна орієнтуватися. Політичні права і свободи є
невід'ємним атрибутом цивілізованого суспільства.
До політичних прав відносять:
● право на управління справами держави;
● право на звернення;
● свободу пересування;
● свободу слова;
● право на мирні збори;
● право на створення спілок і об'єднань (асоціацій).
Соціально-економічні права (поряд із культурними правами) відносяться до прав
людини другого покоління. Вони стосуються підтримки і нормативного закріплення
соціально-економічних умов життя індивіда, визначають положення людини в сфері
праці і побуту, зайнятості, добробуту, соціальної захищеності з метою створення умов,
при яких люди можуть бути вільні від страху і нужди. Їх обсяг і ступінь реалізованості
багато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їх реалізації в
порівнянні з громадянськими і політичними правами першого покоління, менш
розвинені. На відміну від інших видів прав людини особливостями
соціально-економічних прав є:
● поширеність на певну область життя людини;

11
 ● допустимість рекомендаційних, "нестрогих" формулювань базових положень
(наприклад, "гідне життя", "справедливі і сприятливі умови праці", "задовільне
існування");
● залежність реалізації соціально-економічних прав від стану економіки і ресурсів.
Ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
спеціально говорить про те, що ці права повинні забезпечуватися поступово і "у
максимальних межах наявних ресурсів".
Соціально-економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними
чинниками господарської діяльності і захист держави. До них відносять:
● право на працю;
● право на власність;
● право на підприємництво;
● право на страйк;
● право на відпочинок;
● право на соціальне забезпечення;
● право на житло;
● право на достатній рівень життя;
● право на охорону здоров'я тощо.
Крім того, робітники і роботодавці мають право на укладання колективних договорів;
право на вільне об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх
інтересів.
Культурні права гарантують духовний розвиток людини, допомагають кожному
індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного
прогресу. До них відносять право на освіту, право на доступ до культурних цінностей,
право вільно брати участь у культурному житті суспільства, право на творчість, право
на користування результатами наукового прогресу і їхнього практичного застосування
тощо.

13.Універсальність прав людини.

Права людини універсальні – це означає, що вони так само стосуються всіх людей в
усьому світі, причому без обмежень за часом. Кожен має право користуватися правами
людини без якої б то не було різниці, як-то щодо раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження,
майнового, станового або іншого становища.
Слід зазначити, що універсальність прав людини жодним чином не загрожує багатому
різноманіттю індивідуальностей чи культурних відмінностей. Різноманіття може
існувати і в суспільстві, де всі рівні і в рівній мірі заслуговують поваги. Права людини

12
служать мінімальним стандартом, який стосується всіх людей; кожна держава і
суспільство може визначати і застосовувати вищі або конкретніші стандарти.

14.Захист прав людини в рамках Ліги Націй.

Ліга Націй була створена у 1919 р.у відповідь на потребу відновлення
міжнародно-правових відносин на підвалинах післявоєнної доби. Статут Ліги Націй
був як установчим документом універсальної міжнародної міжурядової організації.
Статут Ліги Націй не містив норми повної заборони війни, а головним залишався лише
акцент на обов’язковому мирному вирішенні міжнародних спорів.
В умовах Ліги Націй був розроблений та випробуваний колективний інституційний
підхід до забезпечення міжнародної безпеки в аспекті захисту від зовнішньої агресії із
застосуванням механізму міжнародних санкцій.
Питання міжнародно-правового захисту прав людини в умовах правопорядку доби
Ліги Націй, за відсутності системного підходу та універсальної кодифікації, знайшло
свій прояв у виробленні нових та вдосконаленні існуючих міжнародно-правових норм
та інститутів, зокрема в розрізі заборони рабства і работоргівлі, торгівлі жінками та
дітьми, прийнятті Декларації прав дитини 1924 р., трудових прав, визначенні
правового статусу біженців, які без винятку набули подальшого розвитку в умовах
сучасного міжнародного правопорядку.
Взірцем міжнародно-правового закріплення мінімальних стандартів прав людини часів
Ліги Націй стало встановлення у деяких міжнародно-правових актах конкретних прав
осіб з огляду на їхню належність до расової, релігійної та мовної меншини.
Незважаючи на відсутність універсального визнання цих прав, гарантом їхнього
існування та дотримання виступала універсальна міжнародна організація Ліга Націй,
органи якої були залучені до міжнародних процедур із забезпечення кореспондуючих
зобов’язань держав. Здійснений у добу Ліги Націй підхід з міжнародно-правової
охорони прав меншин був врахований та вдосконалений в умовах міжнародного
правопорядку сучасності.

13