Лекція Французька етнокультурна ідентичність: сучасний погляд

Вступ
Мене звати Ольга Василівна Косович, доктор філологічних наук,
професор, завідувач кафедри романо-германської філології.

Сьогодні у нашій лекції йтиметься про французьку національну

ідентичність, що, мабуть, уможливить в подальшому звернення до досвіду
Франції у вирішенні проблеми української національної ідентичності.

Лекційний матеріал умовно розділений на такі блоки:

Блок 1. Французька національна ідентичність вчора і сьогодні.

Блок 2. Французька мова як важливий ідентифікатор французької нації.
Блок 3. І на завершення: коротенька пауза - Яка вона Франція?

Слайд 1

«Марсельєза», Ейфелева вежа, пісні Джо Дассена чи синьо-біло-червоний

прапор-«триколор»... Із чим в уяві людей асоціюється Франція? Саме
питанням щодо своєї національної ідентичності наразі зайняті французи.

Дебати серед населення започаткував міністр з питань імміграції Ерік

Бессон. Мета ініціативи – повернути повагу до цінностей Французької
Республіки й пробудити національну гордість серед громадян. У центрі
обговорень два питання: «що нині означає «бути французом» та «який
вклад імміграції у французьку національну ідентичність».

Динаміка мовних і культурних ареалів, формування та нівелювання

кордонів, авторитет норми та її повалення, мовна уніфікація як політична
стратегія, успадкована від монархічної і революційної епохи, і розвиток
комплексної, різноманітної, ідентичності в наш час, контакти (чи завжди
мирні?) французької і англійської (Канада), валлонської і фламандської
(Бельгія), референтної французької мови та регіональних мов і культур –
Провансу, Корсики, Бретані та ін. (Франція), світ високої культури і світ
повсякденності, що оточує людину, яка їсть, спить, ходить на роботу і
відпочиває. Ці питання постають перед усіма, хто стикається з різноликим
і різноманітним простором французької мови, культури Франції та країн
франкофонії.
Різні ареали і типи культур мають свою «візитну картку», свій образ,
референцію або поєднання референцій, за якими можна дізнатися та
ідентифікувати регіон: велика французька література і «мистецтво жити»,
провансальська лірика і провансальський костюм, бретонський фольклор і
бретонська завзятість, корсиканські пісні і корсіканська вендета і т.д.

Важливо, що різні люди і групи людей звертають увагу на різні ознаки, і

надмірне підкреслення будь-якої з них перетворює її в стереотип, ярлик і
збіднює загальну картину франкомовного світу, культури Франції або
одного з її регіонів.

Крім того, багатоваріантність культур франкомовних країн не зводиться

тільки до їх просторового варіювання. Усередині кожного ареалу
взаємодіють різні культури – «висока» і народна, елітарна і масова,
повсякденна та святкова, «чоловіча» та «жіноча», культура молоді і людей
старшого віку, культура кіно, ділового світу, туризму і т.д.

Варіантність, або множинність, культури (culture au pluriel) в наш час вже

не доводиться спеціально доводити. Тим часом за цією тезою стоїть
важливе питання: чи існує в такому випадку культура як єдине ціле,
наприклад культура Франції? Крім цього питання, виникають і інші: єдина
(французька) мова – різні культури? єдина чи мова? яка природа
регіоналізму французької мови? чи є загальне ядро франкофонії? який
франкомовний ареал має більшу автономію? яке майбутнє французької
мови? якими є стосунки французької мови та глобального англомовного
світу? І нарешті: що таке сучасний світ – світ територій або світ над
територіями?

В одній лекції неможливо дати відповіді на всі ці питання, але можна

поставити їх і підкреслити найважливіші. Серед них проблема
множинності мови і культури Франції та франкофонії, повинна бути
розглянута в міждисциплінарному аспекті, в теоретичному і практичному
плані.

Є важливим показати особливості концепцій вітчизняних і франкомовних

дослідників (французьких, квебекських, бельгійських, швейцарських,
африканських) і представити своє бачення національної і культурної
ідентичності, варіантності, або множинності, мови і культури,
антропології простору, культури повсякденності, мовної та культурної
політики та ін.
У книзі «Що таке Франція?» Фернан Бродель писав, що нація прагне
відповідати кращому, головному, що в ній приховано, тому, що втілено в
«ідеальних образах і заповітних словах», а для цього потрібно
«розібратися в тисячі тестів, вірувань, промов, виправдань»,«у морі
неясних збігів, ідеологій, міфів, фантазмів».

Мова про культуру (discours sur la culture) – це діалог культур між

науковими школами різних країн, що мають свої традиції, ідеальні образи,
референтні мови, слова, тексти та інші особливості, серед яких
термінологічні займають чи не головне місце. Крім
теоретичного, це питання має і практичний аспект.

Кілька років тому в розмові з французами, яку для деяких учасників

потрібно було перекладати, я торкнулася проявів французького
менталітету. У бесіді підтвердилося, що слова «менталітет» і «характер»
(національний) в узагальненій однині у французькій науковій мові
вживати небажано, набагато краще використовувати терміни в множині,
наприклад comportements des Français, mentalités des Français.

Перший термін легко перекладається українською як «способи (моделі)

поведінки французів», а з другим справа складніша. Якщо ми
перекладемо, як це потрібно, множину абстрактного іменника
конструкцією з конкретизуючими його словами, наприклад «прояви
національного менталітету», все одно слово «менталітет» виявиться в
однині і буде узагальнювати ті або інші риси характеру.

Вираз «національні менталітети» є можливим в українській мові, але

стосовно тільки різних країн, а не однієї країни, вираз «національні
ментальності» є також суперечливим. В даному випадку (ймовірно, і в
деяких інших) українські та французькі терміни не є тотожними.

Слайд 2

Загалом, Фернан Бродель писав, що нація може існувати, лише якщо вона
нескінченно шукає саме себе.

Якщо перефразувати цей вислів, то можна сказати, що нація існує, поки

вона осмислює своє коріння, прив’язаності, дистанції з іншими, іншими
словами, свою ідентичність.

Теми, пов’язані з ідентичністю (національною, регіональною, груповою),

зачіпаються в різних сферах спілкування – наукового, суспільно-
політичного і навіть побутового. У книзі «Національна ідентичність – це
загадка» Мпрсель Детьен підкреслює, що, хоча це поняття і здається
добре знайомим, воно містить складні і багаті значення, які виражаються в
словах, віруваннях і уявленнях, цікавих для представників багатьох
дисциплін

Термін «ідентичність» (identité), що прийшов в гуманітарні науки з

природних, де він позначає «тотожність», є міждисциплінарним терміном.

В даний час він використовується у багатьох науках: культурології,

філософії, філології, регіонознавстві, соціології, психології, політології та
ін. Історія цього слова у французькій і українській мовах свідчить про
неухильне розширення його змісту: термін природничих наук – термін
гуманітарних і природничих наук – термін широкого значення, що
використовується в суспільно-політичній сфері – слово загальної мови.

Слово «нація» (nation), також інтернаціональне у французькій мові,

змінювало своє значення. Аж до XVIII ст. воно вживалося як синонім до
слова «народ» (peuple) і до сих пір може іноді вживатися в цьому
значенні. В період французької революції слово отримує стійке політичне
забарвлення, яке зберігає досі як домінуюче. На відміну від етносу
(співтовариства по крові) нація сприймається як спільнота, об’єднана
законами, і є важливим концептом політичного життя.

Національна ідентичність французів формувалася, кристалізувалася,

трансформувалася під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів упродовж
кількох століть, а саме в період від Середньовіччя до кінця франко-
пруської війни. Упродовж двох з гаком століть формувався міфологічний
образ Галлії, яка веде нескінченну низку справедливих воєн і законних
завоювань. Збереження упродовж століть країни з назвою Франція
створює відчуття наступності та безперервності.

Однак зміст (культура, система цінностей, політичний режим і навіть

географічні координати) зазнавав за ці століття радикальних змін.
Відтепер національна ідентичність французів сприймається не як незмінна
даність, а як продукт історії. Сьогодні вона перестала бути аксіомою і
перетворилася в проблему в силу ряду певних причин.

По мірі збільшення населення Франції, що представляє вихідців з

колишніх колоній, масової міграції жителів заморських територій в
метрополію і емансипації меншин, постало питання про чергову
адаптацію тієї «даності» до нових історичних умов.
Слайд 3

Розглядаючи динаміку розвитку французької національної ідентичності,

ми виокремлюємо в ній три етапи трансформації.

I етап – до 1968 р. держава намагалося перетворити добровільно або

примусово народи, які населяють територію країни, в централізовану
націю, створити єдину лінгвістичну спільність.

Особливістю, якщо не сказати негативною рисою, що має негативні

наслідки для інтелектуальної і політичної традиції цього періоду є повна
відсутність інтересу до культурного розмаїття населення країни. Даний
етап позначений домінуванням «високої нормативної» культури над
фольклорною та переважною увагою до історії ідей, а не традицій і
звичаїв.

II етап трансформації національної ідентичності французів датується 1968

р. Саме до цього року країна підійшла до стану «антропологічної кризи»,
що виражався в делегімітізації усталених форм громадських і професійних
відносин, політики, релігії, соціальних інститутів і т. д. В суспільстві
проходила ревізія європейського раціоналізму.

Після 1968 р. відбуваються глибокі і радикальні зміни в стані умів і

нормах поведінки. Урочисті досі ідеї універсалізму і гуманізму класиків
освіти відкидаються як неактуальні. Їм протиставляється право на
нетотожній етичний релятивізм.

Саме на цьому етапі відбувається розрив інтелектуальної і політичної

традицій. Централізована модель державного управління розхитується
прагненням до децентралізації. Цей період відомий нам як час звільнення
індивіда від різноманітних обмежень, які накладаються на нього сім’єю,
суспільством в цілому. Багато дослідників називають цей час періодом
утвердження соціальної вседозволеності, але в той же час і періодом
зародження нових соціальних рухів. Програмною метою останніх була
боротьба за емансипацію меншин, за їх культурні права, за їх право на
культурну відмінність. Підсумком цієї боротьби стало громадське
визнання всіляких приватних колективних ідентичностей. Іншими
словами, почалася і розвивалася епоха мультикультуралізму.
Характеристиками цієї епохи є наростаючі труднощі й безладдя,
нестабільність і непередбачуваність, втрата віри в метанаративи
(християнство, просвітництво, капіталізм, соціалізм).

III етап – трансформації французької національної ідентичності, яка бере

свій початок у лютому 2011 р. Саме тоді на Мюнхенській конференції з
безпеки лідери найбільших європейських держав (Франції, Німеччини,
Великобританії) публічно виступили з визнанням сумного факту провалу
політики «багатокультурності», курсу, орієнтованого на «безмежну
толерантність».

Як було заявлено на конференції, «толерантність, заснована на

невтручання в справи тих, хто відкидає західні цінності, себе не
виправдала». Альтернативою стала запропонована політика «м’язистого
лібералізму». Іншими словами, на зміну політкоректності, лібералізму,
толерантності прийшли конкретні дії урядів цих країн, спрямовані на
посилення міграційного законодавства і встановлення контролю над
національною ідентичністю.

З 2007 р. у Франції відновилися активні дискусії про включення в

програму перепису населення питань, що дозволяють виявити іммігрантів
в другому і навіть третьому поколіннях.

Слайд 4

Президент Франції Франсуа Міттеран свого часу зазначав: «Ми –

французи, і наші предки – галли і римляни, трохи – німці, трохи – євреї,
трохи – італійці, трохи іспанці, більшою мірою – португальці…і я задаю
собі питання: можливо, ми ще і араби?»

Актуальним залишається питання: коли ж іммігранти та інші меншини

стають частиною нації?

У Франції свідоцтвом повноцінності натуралізованих громадян виступає

той факт, що з 1981 р. їм надано право балотуватися в президенти (на
противагу, наприклад, від США, де кандидат повинен бути громадянином
від народження). Разом з тим, вказується на те, що «національна
ідентичність» не належить до всіх однаковою мірою: у Франції говорять
про «французів алжирського, вірменського, ізраїльського походження» чи
про «представників другого покоління іммігрантів» і використовують
евфемізми на кшталт «французи іншого походження» («Français issus de la
diversité» – ті, хто вийшли із багатоманіття).
Слайд 5

У політичній історії Франції другої половини XX ст. домінує одна фігура

– особистість Шарля де Голля. Це пояснюється багатьма причинами –
політичними і соціокультурними. На думку Мішеля Вінока, особистість
де Голля, подібно особистості Жанни д’Арк, придбала міфологізовані
риси людини, посланого Провидінням для порятунку Франції. Сам
генерал висловлював філософські міркування про призначення Франції, а
його висловлювання про «певну ідею Франції» (une certaine idée de la
France) і визнання її високої і надзвичайної долі знає, напевно, кожен
француз. «У моїй уяві Франція постає як країна, якій, ніби казковій
принцесі або Мадонні на старовинних фресках, приготовлена надзвичайна
доля. Інстинктивно у мене склалося враження, що Провидіння призначило
Францію для великих звершень або тяжких негод. А якщо, проте,
трапляється, що на її діях лежить печать посередності, то я бачу в цьому
щось протиприродне, в чому винні французи, які помиляються, але не
геній всієї нації».

Високе призначення в даному контексті є абсолютом, абстракцією,

практично не пов’язаною з діями конкретних людей.

Міркування генерала, дуже образні і, здавалося б, дуже особисті,

відображають між тим давню традицію персоніфікації країни і виявлення
її вічної і ідеальної сутності. Саме тому багато авторів вважають, що
форми історичної та культурної пам’яті французів все ж надмірно
ідеологізовані. Ліва ідеологія абсолютизувала раціоналізм Просвітництва і
революційний універсалізм, права – «ідею Франції», зміцнюючи віру в її
чудову сталість і позачасову сутність. Виразником останньої точки зору і
був генерал де Голль, що зв’язував образ Франції з ідеєю її величі
(grandeur).

Незважаючи на критику системи, V Республіка стала одним із найбільш

стабільних режимів в історії Франції. На сьогодні у Франції виконавча
влада виявляє прагнення до співробітництва з Національними Зборами.

Характерною рисою державотворення стало твердження про перевагу

національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними
тощо. Після де Голля були введені обмеження «особистої влади», яка
трансформувалася у «президентську». За сучасних умов голлізм існує як
ідеологія «відкритого типу», що визнає національне самовизначення
інших народів, невіддільність свободи особи та свободи нації. Національні
цінності не посідають виняткового місця в їхній загальній системі, а
політичними ідеалами виступають засади ліберальної демократії,
виступаючи органічною рисою антитоталітарних рухів, що має глибинні
демократичні витоки, здатність відігравати конструктивну роль у житті
нації, реалізації її ідеалів.

Регіональна інтеграція та процеси глобального розвитку, цінностями якого

залишаються вільний ринок, свобода та демократія – сучасні напрями
розвитку Франції. Таким чином, сучасний голлізм вже не підтримує
беззастережно національно-визвольні рухи, а розглядає їх лише в
контексті зміцнення регіональної та світової політичної стабільності.

Слайд 6

Ще у 1985 р. Луї Повель, редактор журналу «Фігаро», поставив запитання:

«Чи залишаємося ми французами через тридцять років?».

«Французька нація» може бути визначена через її історію, культуру, мову,

територію, а також через бажання разом на основі республіканських
принципів свободи, рівності, братерства, доповнених принципами
світськості, рівності чоловіків і жінок, національної солідарності.

На сьогодні Франція залишається французькою, але французькість

змінилася. Багато французів звинувачують у перевантаженні системи
соціального забезпечення мусульман-мігрантів.

Питання щодо національної ідентичності у Франції не нове. Сьогодні

продовжуються нечкінченні дискусії про те, що означає бути французом.
У травні 2007 р. було створено міністерство іииіграції, інтеграції,
національної ідентичності та солідарного розвитку країн походження,
інтеграція іммігрантів і посилення ідентичності французької нації.

Слайд 7

У листопаді 2009 р. за підтримки міністра з питань імміграції, інтеграції,

національної ідентичності та солідарного розвитку Еріка Бессона було
створено спеціальний сайт (www.debatidentitenationale.fr.), який
запрошував до національної дискусії громадян і політиків про те, що
означає на сьогодні бути французами та який внесок на сьогодні бути
французами та який внесок імміграції до національної ідентичності.

Базовими теоретичними документами до дискусії були «Парламентська

доповідь про повагу символів Республіки» та доповідь «Знайомство із
цінностями Республіки», підготовлені парламентарями та Вищою радою з
інтеграції (орган при прем’єр-міністрі). Поштовхом до дискусії був також
колоквіум (1 жовтня 2009 р.), організований Інститутом Монтеня,
директор якого Франсуа Рашлін повністю підтримав ідею публічної
дискусії про французьку національну ідентичність. Окрім того, в цьому ж
році побачила світ книга «Що означає бути французом?», яка була
збірником праць вчених на основі досліджень, які проводилися
Інститутом Монтеня ще у 2006 р.

Передбачалося, що дискусія «дозволить більш високо оцінити внесок

імміграції в національну ідентичність» і спричинить дії, спрямовані на
інтеграцію.

Сайт було орієнтовано на досить широку громадськість, на людей із

різними рівнем освіти та різними уявленнями про життя, серед них
переважну кількість представляли іммігранти та французи іноземного
походження, тому що саме їм частіше за інших приводиться доводити, що
таке бути французом. До участі у дискусії на місцевому рівні було
залучено також депутатів Національних зборів Франції та депутатів
Європарламенту, членів асоціацій та громадських організацій, викладачів,
учнів і їх батьків, профспілкових діячів, підприємців, представників
різних конфесій тощо.

Слайд 8
Як стверджує французький політичний журналіст і філософ,
непримиренний борець з мусульманським фундаменталізмом Бернар-Анрі
Леві (брав безпосередню участь у підготовці «революції» в Лівії у 2011 р.,
влаштував зустріч повстанців із президентом Франції Н. Саркозі у березні
2011 р.), головною проблемою виявилося те, що дебати були ініційовані
не громадянським суспільством, а державою, до того ж дебати були
пов’язані з питанням про імміграцію – таким чином, можна висловити
припущення, що імміграція загрожує національній ідентичності, а значить
– нації. Така спільна думка лівих та організації «SOS-расизм», яка
бореться за інтеграцію, а також Представницької ради асоціацій
темношкірих Франції (CRAN).

Як з’ясувалося згодом, до дискусії не долучилися вчені, які досліджують

проблематику французької ідентичності. І окрім того, більшість
дослідників були налаштовані проти проведення публічної дискусії з такої
складної політично гострої теми, висловлювалися застереження проти
використання дискусії з електоральною метою, нав’язування її французам.

Як зазначав Жан-Марі Руар, журналіст, письменник, член французької

академії: кожний француз має свою – погану чи добру суперечливу,
глибоко заховану в ньому – ідею відносно того, що означає бути
французом. Небезпечно нав’язувати йому уявлення про те, ким він є.

Проте, позиція Еріка Бессона та його колег знаходить цілковиту

підтримку в президента Республіки. Ще у своїй передвиборній промові у
2007 р. Ніколя Саркозі публічно пообіцяв у разі перемоги на виборах
провести загальнонаціональну дискусію на тему: «Що означає для Вас
бути французом?». У той день, коли стало відомо про його перемогу, Н.
Саркозі заявив: «Я хочу повернути французам гордість за те, що вони
французи».

Слайд 9

Під час президентської компанії 2007 р. Н. Саркозі, як кандидат від

неоголлістської партії «Союз за народний рух» (UMP), намагався
завоювати частину електорату «Національного фронту» (NF) і для цього
включив у свою кампанію питання імміграції, інтеграції та національної
ідентичності. Виступаючи в Безансоні ще у березні 2007 р., він сказав:
«Франція – це кожний з нас зі своєю власною історією, пам’яттю,
життєвим досвідом, зі своїми мріями… Вічна Франція – це не Франція,
яка завжди одна й та ж. Це Франція, яка не помирає, але змінюється
щодня».

Промова Ніколя Саркозі дозволяє зробити важливі спостереження

культурологічного характеру. Слід зазначити, що і в самій назві полеміки,
і в мові Ніколя Саркозі термін «ідентичність» використовується тільки в
однині: l’identité nationale française (французька національна
ідентичність). Таке узагальнення прийнято не у всіх стилях французької
мови (його уникають, наприклад, в науковій літературі), і тут воно не
випадково. Незважаючи на те, що в мові є згадки про різноманітність
регіонів, культур, поглядів самих французів (наприклад, атеїстів і
віруючих), вони не затемнюють, а лише підкреслюють основну ідею
політика. Це підтримка спільної спадщини («Ми отримали Францію в
спадок»), особливу місію французької культури («Наша культура буде
жити, тільки якщо вона буде здатна дивувати світ»), збереження її єдності
(«За відмінностями, опозиціями, суперечностями, конфліктами, в яких
наш народ так часто втрачав свої сили, є внутрішня єдність нашої
культури і нашої цивілізації»).

Це твердження висловлює оптимізм і категоричність політика, а не сумнів

або скепсис дослідника. Не зовсім ясно, про яку культуру йдеться –
класичну, буржуазну/середнього класу, масову? Багато французьких
дослідників ставлять під сумнів монолітність французької культури і
вважають за краще говорити не про «ідентичність», а про «ідентичності».
Якщо це так, то чи є межа варіювання і чи існує французька культура
взагалі? Таке питання стоїть в заголовку колективної монографії «Що таке
французька культура?» (Qu’est-ce que la culture française?) під редакцією
Жана-Поля Арона.

Відповідей може бути кілька: 1) французька культура існує у вигляді

«моноліту» (навряд чи зараз хтось з цим погодиться); 2) вона не існує як
єдине ціле (сказати це було б неправильно або недостатньо); 3)
французька культура існує як ціле, що складається з різних частин. Саме
ця точка зору представляється найбільш обгрунтованою, саме вона лежить
в основі поняття «множинність» культури (culture au pluriel).

Частина мови Ніколя Саркозі перегукується з ідеєю множинності культур,

хоча і не повністю збігається з нею. Так, досить великий абзац
присвячений різноманітності Франції:
«Франція дуже різна. Вона такою була завжди. Франція – це безліч малих
батьківщин, безліч територій. Це безліч звичок, традицій, вірувань». У
промові спеціально підкреслюється, що це розмаїття є багатством, яке не
повинно зникнути. «Ми не стали б тими, хто ми є, без провансальської,
ельзаської, бретонської культури, без наших заморських територій, без
того, що нам дали Антильські острови, Реюньйон або Таїті, без того
включення в світ, яке вони дали, без того, що нам дала Африка або
Магриб». Наскільки серйозною чи декоративною є ця згадка, все ж
залишається питанням.

Уся промова Саркозі будується навколо ідеалів Республіки, яка перебуває

в розвитку: «Республіка знаходиться в центрі нашої національної
ідентичності. Це невиконана мрія, незакінчений ідеал». Тим часом у мові є
думка про те, що сутність Республіки не вичерпується якобізмом: «Можна
бути справжнім французом і розуміти, що Франція жирондистів і Франція
якобінців суть дві сторони однієї і тієї ж національної реальності». Крім
того, в словах Ніколя Саркозі відчувається побоювання, що переоцінка
різноманітності може затемнити єдність – єдину і неподільну Республіку, і
він підкреслює «пріоритет громадського інтересу над приватним»: «Дехто
намагався нас переконати, що Республіка загрожує демократії. Але яку
демократію ми могли б побудувати в суспільстві, де кожен замкнений в
своєму колективі, своїй землі, своїй групі? Немає нічого менш
небезпечного для демократії і свободи, ніж Республіка, єдина і
неподільна». Так про які ж принципи йдеться – жірондистські або все ж
якобінські?
У промові є дуже емоційні і навіть патетичні моменти, що нагадують
високий стиль Жуля Мішле (французького історика і публіциста,
представника романтичної історіографії, автор глибоко суб’єктивних
трактатів про історію, суспільство, природу, що написані яскравою,
стилістично витонченою мовою. До речі, винахідник терміну «Ренесанс»):
«...серце Франції почало битися тут»; «Я пишаюся тим, що я француз»;
«Бути французом – це честь». У ній є і неодноразові згадки про особливу
місію Франції – носійку універсальних цінностей: Франція повинна вірити
в себе, свій універсалізм, в те, що вона повинна багато чого сказати і дати
світові. Серед риторичних прийомів використання особливої піднесеної
лексики, що свідчить про винятковість Франції: «французький виняток»
(державна підтримка культури), «французьке диво», «особливе послання
світу». Під «посланням» розуміється проголошення прав людини і
поширення в світі французької культури. «Наша ідентичність –
французьке диво – одночасно особливе і множинне»; «У якій країні світу
можливо це чудо?» [Підтримка державою культури]; «Я насмілюся
сказати, що ми свідомо і підсвідомо віримо у всемогутність нашої
літератури»; «Це був час, коли роль французької винятковості сумнівів не
викликала, <...> Це було не почуттям переваги, але усвідомлення того, що
Франція повинна дати світові особливе послання, особливий приклад».

Ніколя Саркозі є прихильником «громадянської концепції» нації, він

бачить її не як етнічне (по крові) співтовариство, а як співтовариство
громадян і тих, хто дотримується законів. Він підкреслює: «Франція – це
не раса і не етнос. Франція – це всі люди, які її люблять, готові захищати її
ідеї, її цінності». Щодо іммігрантів, які не прагнуть інтегруватися у
французьке суспільство, його позиції схожі з гаслом ультраправих: «Або
ж ти любиш Францію, або ти її залишаєш!». Таким чином, ще у виборчій
кампанії 2007 р. Ніколя Саркозі зробив вдалий хід, вступивши на
ідеологічне поле ультраправих на чолі з Ж.-М. Льо Пеном, відібравши у
них пріоритет на тему національної ідентичності та імміграції.

Слайд 10

Що означає бути французом?

Французький закон обіцяє кожному народженому на території країни

право на громадянство. Французький паспорт також можна отримати — за
умови, що претендент прожив у Франції безперервно як мінімум п’ять
років, знає мову і «соціально інтегрований». Протягом останніх сорока
років таким правом скористалися мільйони людей. Вони стали
французами за паспортом, але далеко не завжди — за культурою і стилем
життя.
За даними міністерства соціальної політики Франції, у середовищі
іммігрантів першого і другого покоління безробіття значно вище — до 20
—25%, — ніж серед «автохтонних французів». У «важких» кварталах, де
й відбулися заворушення, без роботи кожен третій, до 40% молодих
людей не мають професії.

Про те, що людям із нефранцузькими прізвищами складніше

влаштуватися на хорошу роботу, тільки тепер відкрито заговорили і
політики, і мас-медіа. Справжня інтеграція «кольорових» французів
вдається не завжди. І якщо називати речі своїми іменами, у провалі
інтеграційної політики, а з цього випливає — у кризі самої французької
державної моделі, — винні не тільки іммігранти.

Отож, що означає бути французом?

Сьогодні склалася така ситуація, коли ознаки французької ідентичності

деякі висміюють або ставлять під сумнів (освистана «Марсельєза»,
спалені посвідчення особи...). Франція замислюється: «Що це означає
сьогодні – бути Французом?». На це запитання, сформульоване в Інституті
Монтеня, дали відповідь дев’ятнадцять осіб. Дев’ятнадцять авторів –
різних за походженням, культурою, професією. Дев’ятнадцять
неординарних і відвертих думок, які ілюструють ідею історика Фернана
Броделя: Франція є різноманітність (Fernand Braudel: la France est
diversité).

Один з авторів Макс Галло (Max Gallo) – письменник, історик,

французький політичний діяч. Член Французької академії.
Він визначив десять основних пунктів, які, на його думку, описують
проблематику нації та розкривають, що означає «бути Французом».

Слайд 11

1. Право землі. Як писав Жак Бенвіль: «Французький народ є

об’єднанням, яке краще, ніж раса, – це нація»... Закони можуть
змінюватися, але французом стають не за «правом крові», а за «законом
землі».

2. Рівність. Це один з найсильніших факторів ідентифікації. «Той, хто

вищий за нас на землі, є ворогом», – стверджує середньовічне прислів’я. І
в пісні «Так буде!» [«Ça ira!» – назва і приспів пісні, що символізує
Французьку революцію] співається: "Того, хто падає – піднімемо, того,
хто піднімається – опустимо».

3. Держава. З часів цієї вимоги, цієї різноманітності «рас», об’єднаних за

«законом землі», а не «крові», Француз визнає головну роль за
«центральною державою» – монархічною чи республіканською,
кольбертистською чи якобінською: він вважає поєднаними частини, які
розділяє їхнє походження: Франш-Конте, Пуатьє, Фламандія та Прованс.

4. Громадянство. Кожна із цих «осіб» є громадянином через особистий і

прямий стосунок: вони близькі до короля, вони обирають президента
Республіки або імператора всезагальним голосуванням.

5. Школа. Але цього об’єднання за політичним зв’язком – коронування чи

вибори шляхом всенародного голосування – недостатньо. Французом
стають, пройшовши школу. Звідти і велика роль, яку вона відіграє в
політичних дебатах. Те, що там вирішують – це не передавання знань, а
навчання обов’язкам громадянина, формування громадянина. І «бути
Французом» – це мати тісний, сильний зв’язок зі школою.

Слайд 12

6. Світський характер. Але ця школа – склепіння нації в постійному стані

формування, оскільки заснована на цьому персональному,
громадянському зв’язку з державою, вона зобов’язана бути над
фракціями, над «переконаннями»: вона світська, і «світський характер» є
одним з головних пунктів проблематики нації. Хрещення Хлодвіга І
близько 500 року не підпорядкувало вождя франків владі Церкви, це було
прийняття єдиного Бога, католицизму, що також свідчить про поділ між
мечем і Церквою. Навіть коли король – ревний християнин, Франція є
старшою донькою Церкви, і цей поділ – корінь світськості – буде
збережено.

7. Роздроблення. Оскільки Франції завжди загрожує розподіл або

фрагментація. «Кров» не об’єднує її. Землю можуть поділити. Зв’язок слід
відновлювати на кожних головних виборах. Франція і французи існують
завдяки політичному вибору. Француз є «істотою політичною».

8. Французька мова. І якщо спокуса розподілу була завжди загрозою і її

завжди долали, це тому, що французів єднає французька мова – «мова
Республіки», стверджує конституція, мова правосуддя від ордонансу
Вілле-Котре (1539 р.). Француз – це той, хто розмовляє французькою і
народився на землі нації. Звідти й опір європейській Хартії регіональних
мов. Йдеться не тільки про мову, в епоху зростання різноманітності
походжень громадян, йдеться про утвердження національної єдності.

9. Рівність жінок. У цьому «союзі» громадян жінки з часів Середньовіччя

відігравали центральну роль, навіть якщо їхнє місце в політичній сфері
визнали тільки у ХХ столітті. Але рівність практикували до того, як
прийняли. Згадати хоча б про куртуазне кохання, про королев, куртизанок
і фавориток, про салони в XVII столітті, про жінок-учених, про Емілі дю
Шатле і Вольтера. Француз – це той, хто практикує куртуазну любов,
визнає рівність чи перевагу жінок. І часто про здатність бути французом
судять за спроможністю визнавати за жінкою це важливе місце. Це
французька комунікабельність.

10.Універсалізм. Усі ці елементи спонукають до думки, що «універсалізм»

– гуманістичні й універсальні цінності – є ознакою, що визначає француза.

Блок 2
Присвячений, на мою думку, найважливішому пункту з цього переліку –
мові.

Слайд 13 Заголовок
Безумовно, направду, з цього переліку Макса Галло, поданого нами вище,
особливу роль у французькій ідентичності відіграє мова, яка є цементом
нації, культурою, образом думок, формою супротиву уніфікації світу.

Слайд 14

На думку учасників дискусії, що проводилася стосовно статусу

французької мови в сучасному соціумі, 80 % опитаних вважають, що
французька мова є одним з головних елементів національної ідентичності,
й переважна більшість опитаних (76 %) вважають, що французька
ідентичність існує.

З огляду на необхідність врегулювання мовного питання в Україні, варто

придивитися до французької моделі однієї з найдавніших європейських
держав, відмінною від України, зокрема, у ставленні до своєї мови. Історія
мовного регулювання у Франції нараховує щонайменше п’ять століть, і
його роль у формуванні мовної єдности, а відтак перетворення цієї
єдности в національну державу французів неоціненна. Франція однією з
перших замахнулася на фортецю латинської мови.
Перші акти (Муленcький указ 1490 року та Ліонський указ 1510 року)
стосувалися в основному судових справ. Указ Вілле-Котере, підписаний
1539 року королем Франциском І, став засадничим щодо першости і
винятковости французької мови у середньовічній Франції. В статті 111-й
цього указу під назвою «Проголошувати і складати всі акти французькою
мовою» йдеться про таке: «Ми хочемо, щоб відтепер усі рішення, вироки,
а також інші процедури… розслідування, контракти, заповіти та інші
юридичні і судові акти проголошувалися, складалися і видавалися
сторонам рідною французькою мовою і не інакше».

1635 року було створено Французьку академію, головна мета якої –

фіксація стану французької мови та її регулювання. Задля цього почалася
робота над словником французької мови, перше видання якого вийшло в
1694 році.

Закон часів Великої Французької революції, ухвалений 1794 року (так

званий закон другого термідора другого року), на відміну від попередніх
королівських указів, було спрямовано проти місцевих мов, діалектів і
говірок. Він складався всього з чотирьох статей, але передбачав піврічне
ув’язнення за вживання інших мов.

Обов’язкове шкільне навчання, запроваджене 1882 року, забороняло

учням користуватися в школах їхніми рідними мовами і діалектами. До
початку 50-х років ХХ століття французькі вчителі практикували
покарання, в тому числі і методи фізичного впливу до тих учнів, які
переходили на інші, ніж французька, мови. Навіть були спеціальні посади
вчителів-наглядачів, що стежили, якою мовою спілкуються учні на
перервах.

Ухвалений у 1951 році закон про навчання місцевими мовами і діалектами

передбачав факультативне вивчення в школі баскійської, бретонської,
каталонської та окситанської мов. Пізніше додалися корсиканська,
гаїтянська і меланезійські мови.

Ключовими нормативно-правовими актами новітнього часу стали закони

про вживання французької мови 1975-го і 1994 років (про останній закон –
нижче), а також доповнення конституції Франції в 1992 році статтею про
державність французької мови. У 2008 році було внесено ще одну
поправку до конституції, згідно з якою «регіональні мови є частиною
надбання Франції».
1999 року Конституційна рада Франції заборонила ратифікацію
Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, покликаючись на
те, що Хартія «зазіхає на конституційні принципи неподільности
Республіки, рівности перед законом і єдности французького народу». До
речі, французька авторка Івон Больман у своїй книжці «Мовні війни в
Европі» назвала цей документ машиною війни.

Слайд 15

Чинний на сьогодні закон 1994 року (так званий закон Тубона), названий
за прізвищем тодішнього міністра культури і франкомовности Жака
Тубона, який вносив мовний законопроект у Національну асамблею
(резонансним законам у Франції прийнято давати ім’я профільних
міністрів). На відміну від закону 1975 року, в тубонівському були
встановлені штрафні санкції за порушення закону.

Відповідно до Закону Тубона, французька мова є мовою освіти, праці,

торгівлі та публічних послуг. Вона – привілейований засіб зв’язку між
державами франкомовної спільноти. Використання французької мови
обов’язкове в описі поширення й умов гарантії майна, продукту або
послуг, а також у рахунках і квитанціях.

Детально врегульовані різні сфери суспільного життя, зокрема сфера

роботи, працевлаштування і дільности підприємств. Наприклад, умови й
колективні угоди про роботу та угоди підприємства або установи повинні
бути складені французькою мовою. Будь-яке положення, застосоване до
найманого працівника, є нечинним, якщо воно складене іноземною
мовою. Кодекс про працю зобов’язує укладати трудовий договір у
письмовій формі французькою мовою. Якщо посада, що є об’єктом
договору, може бути названа іноземним терміном, який не має
відповідного аналога у французькій мові, то іноземний термін обов’язково
пояснюється французькою. Внутрішній розпорядок будь-якого
підприємства, незалежно від форми власности, виду діяльности,
складається французькою мовою. Такі ж положення стосуються будь-якої
письмової, усної або аудіовізуальної реклами.

«Будь-який напис чи оголошення, зроблені в громадських, публічних

місцях або в громадському транспорті і призначені інформувати
населення, повинні бути зроблені французькою мовою», – читаємо в іншій
статті закону. Закон Тубона регламентує статус французької мови в освіті
(мова освіти, іспитів і конкурсів, а також дисертацій і доповідей
державних і приватних закладів – французька, за винятками,
виправданими тими випадками, коли викладачі запрошені з іноземних
держав) та в засобах масової інформації (публікації, огляди, повідомлення,
поширювані у Франції через засоби масової інформації, повинні бути
французькою або ж, принаймні, супроводжуватися тезами французькою).

Закон зобов’язує уряд щороку до 15 вересня подавати парламентові звіт

про стан французької мови.

Слайд 16

Окрім цього слід зазначити і установи, інституції і громадські організації

із захисту французької мови

Інституції і громадські організації із захисту французької мови

Сьогодні на сторожі французької мови стоїть низка інституцій,
підпорядкованих або президентові, або прем’єр-міністрові. Це, зокрема,
Вища рада французької мови, Головна комісія з термінології та
неологізмів, спеціалізовані термінологічні комісії Французької Академії,
які координуються підрозділом Міністерства культури, Головним
управлінням з питань французької мови.

Контроль за застосуванням закону покладено на Головну дирекцію

конкуренції, споживання і боротьби з контрабандою, Бюро перевірки
реклами, Вищу раду з телебачення і радіомовлення та асоціації захисту
французької мови. Таких асоціацій чимало. Назву деякі: «Майбутнє
французької мови», «Оборона французької мови», «Право розуміти»,
«Асоціація комп’ютерників, які розмовляють французькою», тощо.

До речі, французи придумали «стимул» для високопосадовців та відомих

приватних власників, які публічно ігнорують французьку мову: щороку їм
присвоюють титул «Англійський попихач (наймит)» або «Англійський
попихач міжнародного рівня».

Слайд 17
Отже, дискусії у французькому суспільстві спрямовані на стимулювання
меншин до культурної адаптації та залучення до демократичних
цінностей.

Деякі заходи політичної адаптації були інституціоналізовані: наприклад,

формальна церемонія з нагоди отримання французького громадянства;
співи «Марсельєзи» під час спортивних змагань та інколи у громадських
школах. Білий прапор з королівськими ліліями після революції змінили на
національний триколор «Марсельєза».

Важливо підняти роль у повсякденному житті французів, особливо

школярів і студентів, значення національних символів та емблем, співати
молодим людям, хоча би раз на рік, гімн на уроці, присвяченому темі
громадянськості.

Позитивним є те, що дискусії, які розгортаються на сьогодні у

французькому суспільстві, демонструють головну особливість Франції –
зрілість громадянського суспільства, яке може сміливо поставити питання
«Хто ми?», залучаючи до полеміки різні верстви населення, у тому числі й
непідготовлені.

Тема національної ідентичності здатна стати віссю єднання всього

суспільства та припинити політичні розколи, оскільки французька
ідентичність базується, перш за все, на республіканських цінностях
свободи, рівності та братерства, які поділяє більшість французів.

Блок 3
Переходимо до культурної паузи нашого сьогоднішнього викладу, Що
таке Франція кількома рядками.

Слайд 19
Отож, походження назви

Назва Франція походить від лат. Francia — Земля франків. Існує кілька
версій походження цього топоніма:

від протогерманського frankon, що перекладається як спис, або від lance

— сокири для метання у франків, відомої як франциска.

за іншим припущенням, від давньогерманського слова франк, що означає

вільний. Хоча можливий і зворотний вплив. Слово вільний могло
асоціюватися з етнічною назвою франків, оскільки вони, як завойовники,
мали статус вільних людей.

Німецькою, як й іншими германськими мовами, такими як голландською

та скандинавськими мовами, Францію досі називають Королівством
франків (нім. Frankreich, нід. Frankrijk, дан. Frankrig, норв. Frankrike).
Назва території Франції до приходу франків — Галлія — від кельтського
племені галлів.

Слайд 20-22
Символіка

Національне свято — 14 липня — День взяття Бастилії (1789).

Гімн Франції — пісня «Марсельєза», яка була написана в Страсбурзі у

1792 році, а 14 липня проголошена національним гімном. Девізом країни є
три всім відомих слова: «Свобода, Рівність, Братерство».

Прапор Франції — синьо-біло-червоний. Білий колір символізує

королівську владу, а синій і червоний — кольори кокарди національної
гвардії Парижа.

Вперше прапор Франції, розроблений Жак-Луї Давідом на прохання

Конвенту, офіційно затверджений 20 травня 1794 р. Проте, його
походження давніше, оскільки його барви відомі як три кольори свободи
(14 липня 1789 р.), а синьо-червоно-білі кольори використовувалися
трьома різними французькими королівськими династіями.

Триколор є офіційним символом Франції від 1794 року і французької армії

від 1812 року, за винятком періодів реставрації (1814–1815 і 1815–1830).

Герб
Єдиного і визнаного всіма герба зараз у Франції немає. З римських часів
існує обов'язкова частина офіційного герба — лікторський пучок, який
після Паризької Комуни був оточений лавровим вінком, орденом
почесного легіону, гілками оливи й дуба. У 20-ті роки XX ст. герб був
дещо змінений, і є одним із символів Франції. Крім того, існує Великий
герб Франції, в якому об'єднані успадковані з далекого середньовіччя
герби 56 французьких історичних провінцій і територій.

Своїм національним символом французи вважають Маріанну —

символічний жіночий образ, який уособлює Францію.
Це – жінка, вбрана у фригійський ковпак (символ свободи). Маріанна
втілює Французьку республіку та її цінності: «Свобода, Рівність,
Братерство». Вона є символом палкої, войовничої матері-батьківщини, яка
водночас є мироносицею, годувальницею та захисницею своїх дітей-
громадян. Символ швидко прижився серед прихильників республіки та
простого люду.
Цікаво, що не існує офіційної моделі Маріанни. Між іншим, Асоціація
Мерів Франції регулярно обирає відомих француженок, риси яких
надаються Маріанні:

1968 : Бріжіт Бардо

1978 : Мірей Матьє
1985 : Катрін Денев
1989 : Інес де ля Фрессанж
2000 : Летиція Каста
2003 : Евелін Томас
2012 : Софі Марсо

Ще одним неформальним, але дуже поширеним символом Франції є

шестикутник (фр. Hexagone), оскільки обриси метрополійної території
Франції нагадують на мапі саме цю геометричну фігуру.

Герб
Сучасний державний герб Франції став символом Франції після 1953 року,
хоча і не отримав правового статусу офіційного герба держави.

Гальський півень
У XV столітті король Карл VIII вибрав зображення півня як одну з емблем
Франції. Цьому передувало значне суспільне сприйняття цієї птахи,
підживлюване релігійними віруваннями. Адже після значного розвитку
християнства в час Середньовіччя — релігійними клерками частина
вірувань та забобонів язичницьких часів переймалися та адаптувалися
церквою. Так і гальського півня було персоніфіковано з символом
воскресіння: як півень оголошує щоднини про прихід нового дня, так і
християни чекають прихід того дня, коли Христос повернеться. Так
гальський півень став символізувати провісника, який повинен пробудити
тих, хто спить душею, хто лишається релігійно нестійким, наголошуючи
про скорий прихід нового дня (месії).

Крім того, церковники та побіжні люди пов'язували півня з історією про

святого Петра, який, згідно з Євангелієм, повинен був «тричі відректися
від Ісуса, перш ніж двічі заспіває півень». Таким чином, символічно,
півень був свідком зради Петра, тому зображення півня часто
розміщували на вежах, щоб нагадати чоловікам слабкість їхню духовну. А
самих півнів персоніфікували з атрибут самого святого Петра, і до певної
міри використовувалася, як релігійний символ, знак надії і віри.

Оскільки в часи Середньовіччя центр християнства (Папський престол)

знаходився в Франції, то й не дивно, що найбільша
релігійність/побожність була саме в цих краях, а відтак, і в своїй
набожності та послідовності миряни цілком переймали церковні посили.
Одним з таких посилів і було сприйняття гальського півня, як вибраного
птаха. І доволі часто знатні родини почали використовувати зображення
півнів на своїх геральдичних щитах, фігурах, постаментах. І, незабаром,
мода на цю птаху, переросла у звичку, яку неодноразово запримічали
сусідні народи, які таким чином почали висловлювати своє ставлення до
французів (де по дружньому, а де й вороже — чи то висміюючи, чи
насміхаючись).

Ось така вона Франція)))))

Ми практично завершили наш виклад, і насамкінець маю за честь
презентувати вам свою монографію, присвячену загалом аналізові
національної ідентичности в епоху глобалізаційних змін, основним
підходам вивчення національної ідентичности в лінгвістиці, а також
висвітленню ролі мови у збереженні етнокультурної ідентичности.
Запрошує до ознайомлення з даною монографією, хто має зацікавлення та
бажання.

Окрім цього, хочу також анонсувати вихід наступної монографії,

основною тезою якої стала тема сьогоднішньої лекції. ЇЇ назва «Франція та
французи: питання ідентичности».

До нових зустрічей, можливо і в живому форматі)))