1 жовтня 1999 р.

—
50-ліття Китайської Народної Республіки

ДОРОГІ ЧИТАЧІ!
Наступного року журнал «Всесвіт» планує надрукувати для Вас романи і по­
вісті сучасних іноземних письменників:
Джон Гендс (Англія). Темрява на світанку. Політичний роман-попередження.
Беатріс Бек (Франція). Ліліпуточка. Сентиментально-психологічна повість з
життя жінки складної долі.
Яцек Бохенський (Польща). Назон — поет. Історичний роман про славетно­
го давньоримського поета Овідія.
Марчело Вентурі (Італія). Вулиця Горького, квартира 102. Соціально-політич­
ний роман на документальній основі.
Ян Мортенсон (Швеція). Загадка мексиканських божків смерті. Детективний
роман.
Дуглас Адамс (Англія). Життя, Всесвіт і всяка всячина. Науково-фантастич­
ний роман.
Із скарбниці світової літератури минулого будуть опублікова^
Марсель Пруст. Содом і Гоморра. Психологічний роман J лу «У пошу-
ках утраченого часу».
Оноре де Бальзак. Темна справа. Маловідома в наші
* мінальна по­
вість.
Поема Дж. Г. Байрона «Манфред», «Істор Дяня (Давній
Китай), «Міркування про добровільне рабство»/ •ранція) та ін.
Як і завжди, журнал друкує багато опр^ мемуарів, есе
письменників різних країн.
Рубрики «Акценти сучасності», , «Світ ідей»,
«Письменник. Література. Житх Діста. Люди»,
«Факт... і за фактом» та ін -політичного
життя сучасного світу.
Нагадуємо, що у єна кількість
примірників журн
Лише вчаснХ^ я наступного
року щодвз^ і «Всесвіт».
 журнал
іноземної
літератури

ВИХОДИТЬ
З СІЧНЯ 1925 р.
(849-850)

І $15X11-1! ІЛІІЛ1 <11 ІНШІЇ» І ГП1І VI IІІІ

ВІТ’99
НЕЗАЛЕЖНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ
ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ МІСЯЧНИК.
ВИДАЄ ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «ВСЕСВІТ» У КИЄВІ

ЗМІСТ
СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА
ЛУІС СЕПУЛЬВЕДА. Історія німого кохання. — Зустріч по той бік часу. Оповідання.
З іспанської переклала Маргарита Жердинівська ............................................................................................. З
АГАТА КРІСТІ. У готелі Бертрама. Роман. Закінчення.
З англійської переклав Євген Левченко................................................................................................................ 12
Корейські оповідання:
ХАН МАЛ-СУК. Потоп. — ЛІ БОМ-СОН. Сліпа куля. — СО КІ-ВОН. Спадкоємець. —
І ХІО-СЬОК. Гречаний цвіт.
З англійської переклали Оксана Снітко і Олексій Бобровников........................................................................ 46

З ЛІТ МИНУЛИХ

ЯН ЛЕХОНЬ. Поезії.
З польської переклали Ігор Бурковський і Юрій Бедрик..................................................................................... 76
ЛУІ-ФЕРДІНАН СЕЛІН. Подорож на край ночі. Роман. Продовження.
З французької переклав Петро Таращук.............................................................................................................. 85

НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

ЕГОН ЕРВІН КІШ. Витатуйований портрет. Оповідання.

З німецької переклав Олександр Чорногор..........................................................................................................186

ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИТТЯ

ІГОР БУРКОВСЬКИЙ. Трагічний блиск Яна Лехоня........................................................................... 78
НАДІЯ СОРОКА. Іспанська культура крізь призму творчості Наталени Королевої..................154

З ПОГЛЯД У РЕЦЕНЗЕНТА
ІВАН ЧЕРНІКОВ. Справжня енциклопедія українського сходознавства
[Ю. М. Кочубей. Україна і Схід. Культурні взаємозв’язки України з народами Близького
і Середнього Сходу. 1917 — 1992. Підручний бібліографічний покажчик. Київ, 1998. — 117 с.] .162

© «Всесвіт», 1999.
Передрук матеріалів дозволяється лише з посиланням: «Уперше надруковано в журналі «Все­
світ» 19. . року, № . .».
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА

ОЛЕГ СИДОР-ГІБЕЛИНДА. Хічкок, який знав надто багато .......................................................... 166

ПЕТРО НЕСТЕРЕНКО. У пошуках глибини і гармонії....................................................................... 172

УКРАЇНІКА

СЕРГІЙ ВАСИЛЬЧЕНКО. Родове прокляття України ....................................................................... 175

НАТАЛЯ ЯЦКІВ. Художньо-психологічний образ землі та селянина
в інтерпретації Еміля Золя і Василя Стефаника................................................................................... 182

ПАНОРАМА

МАРІЯ РЯБЧУК. Селінджер крізь замкову шпарину. —

ГЕННАДІЙ ГАМАЛІЙ. Шевченко і Ґете в контексті демонології. —
«Перелом» ........................................................................................................................................................ 164

Помічені помилки............................................................................................................................................165

На обкладинці малюнки китайських художників:

Стор. 1 — Чжен Ліньшен. Материнська любов.
Стор. 2-У Цян. Річка-мати Хуанхе.
Стор. 4 — Німацзежень (Тибет). Життя.

На 3-й стор. обкладинки роботи художника Руслана Вигодського (комп ’ютерна графіка):
Глибина. — Екслібрис А. Карданова. — Екслібрис П. Нестеренка.
Статтю про Р. Вигодського див. на стор. 172.

Від редакції: Починаючи з № 5-6 за 1998 р. і аж до № 8 за 1999 р.» в загальній порядковій

нумерації чисел «Всесвіту» з вини коректорів допущено кілька неточностей.
Із № 9-10 (849-850) за 1999 р. нумерація виправлена.

Головний редактор Олег Микитенко

Редакційна колегія: Редакція:
Дмитро Білоус художня проза, драматургія Іван Білик
Іван Дзюба Олександр Терех
Дмитро Затонський Валентин Корнієнко
Юрій Кочубей поезія, мистецтво Олег Жупанський
Роман Лубківський критика Михайло Москаленко
Дмитро Наливайко художня редакція Віктор Кузьменко
Марина Новикова технічна редакція Ніна Бабюк
Дмитро Павличко коректура Наталя Дроботун
Юрій Покальчук дизайн та верстка Микола Король
Микола Рябчук комп'ютерний набір Вікторія Стрикун
Вадим Скуратівський секретар редакції Валентина Касьянова
комерційний директор Лев Снєгірьов
відповідальний секретар Григорій Філіпчук
редактор-перекладач Віктор Шовкун
Художнє оформлення Віктора Кузьменка
По номеру чергував Іван Білик
 ©^чі&(В!2&
Луїс СЕПУЛЬВЕДА

ОПОВІДАННЯ Мені не потрібна тиша,

З іспанської переклала Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА бо вже не маю про кого думати.
(Гранада, Іспанія) Атауальпа Юпанкі

Я познайомився з Мабель завдяки зміні моди; хоч я не бозна-який її при­

хильник, але іноді все-таки хочеться бути вдягненим пристойно і носити штани
ширші або вужчі, як цього вимагає мода. Та справа не в моді, а в Мабель, про
яку я хочу розповісти, хоч її образ віддаляється від мене все далі й далі, пере­
творюючись На ясний, хоч і дуже примітний спогад.
Вона була наймолодша з трьох сестер, німих від народження, які мали май-
стереньку в кварталі Сант’яго, пристосовану і для житла, і для робочого місця.
Важка темна штора відокремлювала від приміщення, призначеного для клієнтів,
і коли я вперше переступив поріг майстерні, мені здалося, ніби я опинився в
якомусь іншому світі, у Всесвіті, стиснутому часом, в атмосфері спокою, насе­
леній карликовими пальмами, папоротями, лампами, вкритими великими гра­
натової барви, круглими столами та стільцями, де сидіти можна було тільки ду­
же рівно. Тепер, коли я згадую про це, я б сказав, що то була описана Прустом
атмосфера бідного кварталу, позбавлена нудоти.
Мабель та її сестри заробляли на життя, перешиваючи краватки та капелю­
хи. За кілька хвилин вони своїми чудовими руками перетворювали строкату ши­
роченну краватку блазня на тонку вишукану річ, що потребувала вечірнього
італійського костюму. Крім того, зовсім безкоштовно, показували клієнтові, що
найчастіше був товстим та спітнілим, як гарно зав’язувати краватку, так, щоб во­
на скидалася на ту, яку носить спадкоємний англійський принц, і жестами по­
яснювали, що трикутний вузол, уподобаний клієнтом, тепер уже немодний.
Іншим разом приходили люди в крисатих капелюхах, а за кілька хвилин
клієнт отримував тирольський брилик, який залюбки носив би сам австріяцький
канцлер. Розуміти їх, а надто Мабель, було дуже легко, бо хоча й німі, вони до­
бре чули, а якщо клієнт вимовляв слова чітко, вони читали їх по губах і самі
вміли говорити за допомогою гарної артикуляції губів та жестів.
З першого разу мені сподобалася ця атмосфера тиші, я кажу це без усякої
іронії, тож-бо я почав носити їм мої краватки. Дві старші сестри відзначалися
дуже енергійними жестами, характерними для німих. Мабель, навпаки, була ду­
же спокійна, мала рухи повільні і все, що вимовляла губами, можна було про­
читати в ніжному блиску її очей. Чимось вона притягувала мене до себе. Гадаю,
то не було кохання, принаймні спочатку, не мало те почуття й нічого пато­
логічного. Ні. Мені приємно було відчувати, що Мабель належить до цього світу
Перекладено за виданням: Cuentos chilenos, 1990.
© Маргарита Жердинівська, 1999, переклад.
4 Луі'сСЕПУЛЬВВДА

тихої реальності, де я також мав своє місце. Вона була чарівна фея, яка поста­
вала за важкою темною шторою, і коли я опинявся у приміщенні для клієнтів,
то відчував, що життя має якийсь сенс. Не знаю навіть, як це пояснити. Мені
було там добре, я відчував себе у безпеці.
Коли всі мої краватки були вже перешиті, я почав відвідувати крамниці зі
старими речами і купував там усе, що мені пропонували — я знаходив там
справді жахливий мотлох: краватки, оздоблені сільськими краєвидами з корова­
ми та морськими пейзажами; краватки з пам’ятниками національним героям,
які більше програвали у баталіях, ніж вигравали; з подобизнами зірок спорту та
співаків, які вийшли з моди раніше, ніж я народився. Одне слово, на мене ди­
вились, як на божевільного, який наче впав з неба і якому можна було продати
все, що цілими роками валялось у вітринах.
Мабель дуже скоро розгадала ці мої трюки. Жоден чоловік не міг мати
стільки краваток, та ще й таких екстравагантних, як ті, що я приносив трьом се­
страм.
Одного вечора вона сказала мені, що не слід доводити себе до руїни, купую­
чи старі краватки, а якщо мені приємно приходити до них чи до неї особисто,
то вона, зокрема, теж цьому дуже рада. Сказала губами, очима та руками.
Життя моє зовсім змінилося. Я перестав ходити грати в більярд, хоча частень­
ко вигравав для нашої команди цілі ящики пива. Щовечора після роботи я пев­
ний час кружляв містом, щоб уникнути зустрічей із моїми дружками, а потім
прямував до будинку німих. Ми пили чай із печивом і розмовляли про всяку-
всячину, потім умикали радіо і мовчки слухали музику та спів Мабель Фернан­
дес, відомої співачки, авторки дуже відомої тоді пісні «Голос, мелодія та спо­
гад». Після того випивали трохи вина та слухали цікавинки популярної передачі
«Третє вухо».
У сестер був великий радіоприймач, до якого Пепе, місцевий електрик, при­
лаштував троє навушників з куцуватими дротами, і сестри мали схиляти голови
до самого радіоприймача, а я розважався, бачачи, як вони стискали руки, коли
злочинцеві щастило наздогнати свою жертву, і полегшено зітхали, коли голо­
вний герой рятував дівчину.
Історії чикагських гангстерів, сухий закон на заході Сполучених Штатів, най­
різноманітніші версії «Ромео та Джульєтги», Гераклові подвиги, а коли настав
Великдень, неодмінні розповіді про життя та смерть Ісуса Христа — все це про­
ходило крізь свідомість трьох сестер.
Невдовзі я перетворився на постійного вечірнього відвідувача, і після корот­
кої дискусії сестри погодилися на те, щоб я принаймні приносив на вечерю ви­
но, а в неділю — пирога.
Збігло кілька місяців. Одного разу, прослухавши «Історії фатального лікаря
Мортіса», Мабель провела мене до дверей, там ми постояли трохи, я курив, а
вона пила лимонад. Раптом вона, прощаючись, сказала, що хотіла б поговорити
зі мною віч-на-віч, і запропонувала зустрітися завтра опівдні біля дверей крам­
ниці «Німецька білизна», куди вона ходила купувати всілякий крам.
Так ми й зробили. Зустріч здавалась мені таємничою, я боявся здибати ко­
гось із колишніх дружків, бо уявляв собі, про що вони базікатимуть під час гри
у більярдній. Тож я повів її у кав’ярню чимдалі від середмістя, ми замовили ка­
ви з молоком, і тоді я сказав, що тепер її черга говорити.

Луїс Сепульведа народився в Чилі

1949 року. Один з найвідоміших сучас­
них чилійських письменників. Невтом­
ний мандрівник, автор багатьох творів:
«Старий, що читав романи про кохан­
ня» (1992), «Кінець світу», «Ім’я тореа­
дора» (1994), «Історія про чайку та про
кота, який навчив її літати» (1995), «Зу­
стрічі» (1997). Ці два оповідання із кни­
ги «Зустрічі».
ОПОВІДАННЯ 5

Вона присунула до мене свій стілець і мовчазними губами та блискучими

очима почала говорити, і не було такого слова, щоб я його не розумів. Вона ска­
зала, що дуже поважає мене як друга. Правда ж, ми друзі? Сказала також, що
знає, яка вона негарна, ну, правда, не така негарна, як деякі жінки, що прохо­
дять вулицями, але знає, що вона занадто худа, що не вміє ходити так, як це по­
добається чоловікам, і знає, що я ставлюся до неї не як до жінки, а як до по­
други. Відтак, помовчавши кілька секунд, додала, що я перший друг, якого во­
на мала в житті.
Я взяв її руки в свої і відчув, що здивовані погляди, які кидали на нас
офіціанти, абсолютно мені байдужі. Вона вперше була на вулиці сама, тобто не
з сестрами, а з іншою людиною, і почувала себе щасливою. Довіра, ось що вона
почувала до мене. Це вона повторила кілька разів. І якраз через цю довіру Ма­
бель хотіла попросити мене про щось, що не заважатиме нашій дружбі. Все п
життя полягало в тому, що вона весь час була вдома та працювала, ходила до
крамниці купувати матеріали для роботи, іноді дозволяла собі покуштувати мо­
розива, а раз на місяць відвідувала електричну фірму, щоб заплатити за елект­
рику. їй виповнилося тридцять п’ять років і, крім того, що розповіла мені, нічо­
го в її житті більше не було.
— Одну хвилинку. Ти що, ніколи не ходила до школи?
— Ні. Для батьків достатньою трагедією було те, що всі три дочки німі, і во­
ни тримали нас удома, навіть ховали від сусідів; посилати до звичайної школи
боялися, боялися, щоб діти — а вони ж бо жорстокі — не кепкували з нас, а
спеціальна школа містилася далеко та й надто дорога була для батьків.
— Але ти ще не сказала, про що хочеш попросити мене.
Щоб я трохи познайомив її зі світом. Не щодня, звичайно. Вона розуміє, що
в мене можуть бути інші подруги, може, навіть є наречена, бо я чоловік симпа­
тичний і вихований. Іноді, коли-небудь, може, я повів би її до кіно, де вона зро­
ду не була, може, навіть зважився б, жартівливо додала вона, запросити її коли-
небудь на танці. Звичайно, всі витрати вона бере на себе, бо нині непогано за­
робляє.
Я був приголомшений.
— Ти ніколи не ходила до кіно, цирку, театру?
Вона похитала головою і запитально глянула на мене.
Я запевнив, що зроблю для неї все, що зможу, що я давно вже хотів запро­
сити її до кіно, але якось не наважувався зізнатися. Не випускаючи її рук зі
своїх, я додав, що то неправда, ніби вона негарна жінка, і що тридцяти п’яти їй
зроду не даси.
Вона ніжно подивилася на мене, нахилилася до мого обличчя і тихенько
поцілувала в щоку.
Мабель та я. За короткий час ми обходили всі кінотеатри нашої округи. Над­
то їй подобалися картини за участю Саріти Монт’єль. Мексиканське кіно зда­
валось Мабель занадто сумним та плачливим, крім картин Кантинфласа. Після
кіно ми йшли до бару Баамондес поласувати скибочками ананасу, а потім під­
німалися на пагорб Санта Лусія, хрумкаючи кукурудзяні пластівці. Мабель не
сумувала зроду, а тепер стала просто веселою. Вона помітно змінилася на кра­
ще, навіть зовні, а її старші сестри просто не розуміли, що з нею діється. Якось
Мабель попросила, щоб я супроводив її до перукарні, де їй зробили модну
зачіску, потім укоротила на кілька сантиметрів свої сукні. Одного вечора вона
з’явилася, затуляючи губи руками, і тільки залишившись зі мною наодинці, від­
няла руки від губів — ті були пофарбовані в червоний колір.
Мабель мінялася на моїх очах, і це мені дуже подобалося.
Якось я наважився запросити її на танці.
Квартал Сант’яго шістдесятих років. Кожної суботи там влаштовувалося що­
найменше кілька десятків свят, їх організовували всілякі клуби та коледжі. Свя­
то з нагоди висунення кандидатури на королеву краси; інше свято, щоб зібрати
кошти для притулку сиріт; свято, щоб допомогти жертвам землетрусу, щоб зібра­
ти гроші на поїздку студентів на навчання за кордон. Одне слово, свята.
Мабель одягла гарну рожеву газову сукню, такої самої барви черевики. У ру­
ках тримала маленьку блискучу торбинку. У перервах між танцями ми випива-
6 Луіс СЕПУЛЬВЕДА

ли по пляшечці пуншу, відмовляючись від пропонованих нам пляшок контра­

бандної виноградної горілки, і обговорювали кандидатури на королеву наступ­
ного конкурсу.
Я не відходив від Мабель ні на хвилину, боячись, щоб хтось не запросив її
на наступний танець. Я ніколи не танцював добре, а Мабель взагалі вперше бу­
ла на танцях, і все ж ми танцювали, як могли, і пасодобле, і танго, і кумбію, все,
що грав оркестр. Десь опівночі оркестр зробив перерву і почали крутити диски
з Лос Панчос, Полем Моріатом, Адамо та Елвісом Преслі. Було дуже гаряче, і
піт градом котився з нас.
— Ти дуже гарна, Мабель, дуже гарна,— встиг я сказати перше, ніж відчув,
що хтось поклав мені руку на плече.
Обернувшись, я пополотнів, то був Сальгадо, один з моїх дружків, гравців у
більярд.
— Друже, тепер я розумію, чому ти щез та ще й так тихенько, будь ввічливий
і познайом мене з нареченою.
Я не знав, що відповісти, а Сальгадо, самовпевнений, як завжди, відсторонив
мене і взяв Мабель за руку.
— Дуже приємно запізнатися. Гільєрмо Мальгадо. А вас, серденько моє, як
звати?
Мабель дивилася на мене широко розплющеними очима і всміхалася.
— Що з вами, серденько? Вам відкусили язика щури чи оцей тип, що вас су­
проводжує?
Мабель перестала всміхатися, а я ледве вичавив із себе:
— З нею все гаразд. Ти вже відрекомендувався, отже, дай нам спокій і щезни.
Сальгадо енергійно взяв мене під руку. Я образив його в присутності дівчи­
ни, з якою він прийшов, а таке не прощається.
— Друже, хіба так розмовляють з давніми знайомими? Якщо твоя подруга
німа, то її клопіт, і не треба так гніватися.
Я затопив йому в пику і роз’юшив носа. То була велика помилка з мого бо­
ку, бо Сальгадо був набагато дужчий і дебеліший за мене. Остовпілий спочатку
не так через удар, як через кров, що капотіла на його костюм, він випростався
і серед ґвалту, що зчинився у приміщенні, завдав мені страхітливого удару про­
сто в око. Нас почали розбороняти, потім витурили з танців, спочатку Мабель
та мене, а потім Сальгадо, допомігши йому спинити кровотечу. Моє око геть
запливло й не бачило, і мені було боляче й соромно. Вже на вулиці я намагав­
ся вибачитися перед Мабель, але вона на знак мовчанки приклала мені пальця
до губів. Вона міцно тримала мене за руку, гладила по голові і не знаю, як це їй
вдалося, але поки ми чекали на таксі, забігла до кав’ярні й повернулася з плас­
тиковою торбинкою, напханою шматочками льоду.
У таксі вона поклала мою голову собі на коліна, а до ока притулила торбин­
ку з льодом. Мене опанувало дивне почуття, здавалося, ніби я мандрівний ли­
цар або один із грандів, що служили при дворі короля Артура. Я відчував себе
справжнім чоловіком і жалкував тільки за тим, що в мене замало грошей, аби
сказати таксистові: «їдьте, доки звелю зупинитися».
— Ти вибачаєш мені?
— Тс-с-с!
Сукня Мабель була тонка, і я відчував тепло її тіла.
— Ти вибачаєш мені?
— Тс-с-с!
Її тіло було тепле, а руки пестили моє волосся, мого обличчя торкалися її
пругкі груди.
— Ти вибачаєш мені?
— Тс-с-с!
Я підніс руку, обійняв її за шию і притягнув до себе її голову.
Спочатку Мабель здивувалася, якось заклякла, потім, відчувши мої губи на
своїх, заплющилась, і ми почали цілуватися. Ми цілувалися довго, не знаючи на­
віть скільки часу, й отямилися лише, почувши тактовне покашлювання водія.
Коли я глянув на вулицю, весь світ здався мені порожнім і позбавленим усякого
сенсу. Червоний колір світлофора зупинив нас у зовсім незнайомій частині міста.
ОПОВІДАННЯ 7

— Ми тут вийдемо. Скільки з мене?

Ми йшли, обійнявшись, і зупинялися через кілька метрів, щоб поцілуватися,
і цілувалися стільки, скільки вистачало сили не дихати.
Отак ми дійшли до маленької безлюдної площі. Заховавшись під густою ака­
цією, я міцно обійняв Мабель, підняв її сукню і почав пестити її коліна, міцні
та стрункі ноги, живіт, пругкі сідниці, шовковисте волосся лобка. Раптом я від­
чув, що вона плаче. Було темно, і я злякався, але Мабель уже сама пригорнула­
ся до мене якнайщільніше.
Все сталося дуже швидко. Готель у напівтемряві; невидимі обличчя адміні­
стратора та покоївки, яка вручила нам рушники; велике ліжко, люстерко на сті­
ні; притишена абсурдна музика, яка лилася не знати звідки, непотрібний теле­
фон на маленькому столику, сірники на тумбочці з позначкою готелю, газова
сукня Мабель на стільці у напівтемряві, її маленькі груди, аромат парфумів, при­
глушений стогін дівчини та злиття наших тіл. Потім я провалився невідь-куди,
а коли прокинувся вже вранці, око знову мені боліло, я шукав руками Мабель,
але її не було; я лежав один у незнайомій кімнаті.
Зиркнувши в люстерко, я побачив, що око перетворилося на суцільну синю
пляму, яка вкривала майже третину мого обличчя. На щастя, була неділя, коли
на вулицях так рано ще немає людей. Я взяв таксі й поїхав до своєї кімнати, мав­
ши надію, що надвечір запухле око розплющиться і тоді я зможу вийти назустріч
моєму світові, захованому за важкою темною шторою. Але клята пухлина зроби­
лася ще більшою, а з ока потекла якась біляста рідина. Цілий день я лежав у
ліжку і назавтра не зміг піти на роботу. Знайомий лікар дав мені довідку про за­
гострення гастриту, і я ще три дні пролежав удома, прикладаючи до ока компре­
си з водою та гірчицею, думаючи весь час про Мабель і не перестаючи палити.
На третій день мені полегшало, і ввечері, начепивши на носа темні окуляри,
я рушив до будинку німих.
Мене зустріла найстарша із сестер і, як завжди, запросила до вітальні. А де
Мабель? Сестра почастувала мене чаєм і печивом. А де Мабель? Жестами вона
пояснила, що її немає, що вона поїхала на південь до родичів, бо несподівано
захворіла на бронхіт, а степове повітря дуже корисне в таких випадках.
Той вечір тягнувся довго. Обидві сестри, прикуті до навушників, потім музи­
ка танго, радіопередача «Вбивство на вулиці Морге», нарешті вечеря: суп, омлет
з рисом, вино. А де ж Мабель? Ні. В нас немає адреси. Це далекі родичі, і тільки
Мабель мала зв’язок із ними. Ні. Вона не сказала, коли повернеться.
Другий, третій, четвертий день. Ті самі відповіді. А в яке місто вона поїхала?
Не знаємо. Тільки Мабель знає, де живуть ті родичі. Вона нічого не сказала?
Нічого. А якщо з нею щось сталося? А що може статися? Може, ви знаєте, в яку
провінцію вона поїхала? Ні. Ми вже вам сказали...
Я перестав приходити до німих, просто проходив повз їхній будинок, і коли
клієнти заходили або виходили зі своїми краватками та капелюхами, я заглядав
досередини, маючи надію побачити там Мабель.
Пізніше я перестав навіть підходити до будинку, я давав кілька монеток хлоп­
чикам, які приносили мені інформацію про життя сестер. Нічого. Ніякого сліду
Мабель. Ніяких відомостей про Мабель.
Врешті-решт довелося змиритися з відсутністю Мабель. Найгірша кара в то­
му, щоб здатися без бою. Найгірша кара — це коли не можеш боротися, бо не
бачиш супротивника. Залишається тільки змиритися.
Я знову повернувся до більярду, виграючи десятки пляшок пива. Сальгадо че­
кав на мене, і я знову розквасив йому носа, а він підбив мені око. Нарешті, ми
замирилися, вирішивши, що дружба іноді потребує бійки.
Мабель. .
З плином часу я навчився не згадувати її очі, її губи, її ніжні руки. Я весь
переповнився забуттям. Немає вже того міста, про яке я розповідав, тих вулиць,
майстерні німих, широких краваток та капелюхів. Усе зникло. Давно вже немає
набряку мого ока, але залишився набряк душі, і мені чогось бракує, тебе, Ма­
бель, тож-бо йду я життям, шкутильгаючи, мов комаха з перебитим крильцем,
чи ящірка без хвоста, чи ще щось таке.
8 Луіс СЕПУЛЬВЕДА

Книга чекала на мене в кутку маленької празької книгарні старого букініста.

То був мій останній день у цьому місті, куди я приїхав для участі у днях пам’яті
Ярослава Сейферта, а що творів цього письменника було видано дуже мало, то
я вирішив у ці останні години походити міськими околицями, не маючи певної
мети, поблукати вузькими вуличками та завужами, здатними, здається, постати
тільки в уяві поета.
Стояв холод, тож я йшов зігнувшись, застромивши руки в кишені пальта, і
частенько заходив до ремісничих та антикварних крамниць, щоб зігрітися. В од­
ній з вітрин і чекала на мене ця книга, яка впала мені в око, бо її назва була на­
писана моєю рідною мовою. Не часто зустрінеш книги, написані іспанською
мовою, в країнах Східної Європи, а в старих букіністичних крамничках і поготів.
То була тоненька книжечка у палітурці з червоної тканини, прикрашеної по­
золоченою, трохи вицвілою окрайкою, з примхливими малюнками, подібними
до картин Ієроніма Босха. У нижній частині палітурки виднів овал з написом
«Вибрана бібліотека для молоді». В центрі обкладинки було надруковано назву
книги «Історія парової машини», а нижче великим шрифтом стояла назва ви­
давництва: «Брати Гарньє, Париж».
Мені здається, я не цинік, але я знаю, що мені довелося жити в добу, коли
простодушність вважається чимось зовсім непотрібним, а випадок розглядається
як плід людського бажання. Все здається запрограмованим заздалегідь, і ми по­
ступово втрачаємо здатність дивуватися, сприймати щось незвичайне як можли­
ве. Того дня до моїх планів належало походити по Празі, пошукати поезії Сей­
ферта, потім поїхати до аеропорту, а ввечері зустрітися з друзями в Барселоні.
Але книга у червоній обкладинці притягла мене до себе, і я, ігноруючи закони
своєї доби, відчинив двері книгарні.
Мелодійний звук металевого дзвіночка сповістив про мій прихід. Приміщен­
ня було вузьке і кепсько освітлене. Запахло чимось затхлим, пилюка віків, на­
сичена таємницею мудрості, здавалося, осідала на полицях та на папері. У гли­
бині книгарні відчинилися двері, які вели чи не в житлове приміщення, і звідти
з’явилася постать старої закутаної людини.
Німецькою мовою я попрохав глянути на книгу з вітрини, і коли показав на
неї, старий усміхнувся, а потім озвався іспанщиною, але не сучасною, а старо­
винною, старовиннішою за нього: він був єврей-сефард, чиєю рідною мовою бу­
ла мова ладіно, старовинна іспанська мова, якою розмовляли іспанські євреї-се-
фарди.
— Он як! Книжка іспанською мовою. Вона вже стільки років стоїть у вітрині!
— сказав він, вручаючи її мені.
Зворотна частина обкладинки була жовто-червоного кольору, і перша сторін­
ка мала такий самий колір. Коли я побачив присвяту, написану легким недба­
лим письмом, я навіть не здивувався і зрозумів, чому ця книга прикувала мою
увагу.
Я навіть не можу точно визначити, що я відчув, прочитавши ті слова, напи­
сані, мабуть, синім чорнилом, вицвілим тепер так само, як папір. Можливо, то
ОПОВІДАННЯ 9

було почуття жалю до старої людини з рідесенькою борідкою, яка вмерла понад
тридцять років тому і яку я любив, супроводжуючи її в ті далекі німотні вечори
в Чилі.
Раптові спогади, мабуть, відбилися на моєму обличчі якоюсь стурбованістю,
бо книгар узяв мене під руку, провів до стільця і запропонував мені чарку лікеру.
— Пілар Солорсано існувала,— пригадалися мені давно почуті слова.
— Не переживай,— сказав старий,— у книжках усе можливе.
Я подякував старому книгареві за те, що той зрозумів мене, і знову перечи­
тав присвяту: « Дарую цю книгу Хенаро Бланко на пам’ять про його мрії та про
все те, що нас об’єднує. Пілар Солорсано, 15 серпня 1909 року ».
Хенаро Бланко. Дон Хенаро. Так звали старого замріяного андалузійця, яко­
го одного дня прийняла моя сім’я, наче рідну людину. Як розповідала моя ма­
ти, за п’ять місяців до мого народження у салоні нашого будинку з’явився не­
молодий чоловік зі старою картоновою валізою та чорним парасолем, його
підтримував під руку мій дід.
«Це Хенаро, мій товариш та брат. Кілька тижнів тому він втратив дружину і
почуває себе дуже самотнім. Запрошую тебе, Хенаро, розділити з нами вино,
хліб та дружбу»,— сказав мій дід і показав йому на місце за нашим родинним
столом. «Бажаю всім вам здоров’я та анархії»,— так, кажуть, відповів дон Хена­
ро. Отже, коли кілька місяців тому народився я, в мене було двоє дідів-іспанців
і один дід-чилієць.
З умісту його валізи, де було дуже мало одягу, зате дуже багато паперів, які
він усе переглядав, мої батьки дізналися, що він так само, як мій дід, був воро­
гом будь-якого уряду і об’їхав півсвіту, перетворившись на справжнього
анархіста, щоб нарешті оселитися в Чилі, так і не знайшовши країни без уряду.
Я мало знав про нього, бо коли він помер, мені було дванадцять років, а ос­
танні кілька років свого життя він більше мовчав, ніж говорив, і моя родина
сприймала це як нормальну річ, притаманну багатьом старим пенсіонерам.
Усе, що я пригадую, має досить фрагментарний характер, але мені запам’ята­
лися слова, які він повторював досить часто. Він запрошував мене сісти поряд
із ним і казав: «Зараз я розповім тобі про Пілар Солорсано», але так нічого ніко­
ли й не розповів.
Дон Хенаро дожив до дев’яноста двох років, і його постійні згадування імені
Пілар Солорсано сприймалися родиною як дивацтво старого самітного вдівця,
який іноді плутав реальних людей з персонажами пригодницьких романів. По
смерті мого діда дон Хенаро раптом щез, але за кілька годин його привезли двоє
карабінерів і сказали: «Цей сеньйор прийшов до президентського палацу і почав
викрикувати образливі слова на адресу президента. Будь ласка, простежте, щоб
такого більше не було, а то ми його заарештуємо». Дон Хенаро, похнюпившись
під вичитування майже всіх членів родини, попивав собі анісову горілку і замість
вибачень, яких чекала від нього сім’я, проголосив свою моральну настанову:
«Будь-яка влада корумпує».
Нехтуючи всі поради лікаря, він запалював люльку, підсував до себе со­
лом’яний стілець з лікарськими травами, які сам вирощував і називав «мій сад»,
і звертався до мене зі своїм незмінно безплідним запрошенням: «Ходи-но сюди,
я розповім про Пілар Солорсано». •
Чи був дон Хенаро щасливою людиною? З розповідей моїх батьків та інших
родичів я знав, що він нещасливий винахідник машин. Коли він закінчував свою
роботу, виявлялося, що їх уже винайдено або вони не знаходили застосування.
Тому на початку сторіччя він об’їздив Філіппіни та Центральну Америку, шука­
ючи місця, де б оцінили його винаходи. Іноді заїжджав до Іспанії, де познайо­
мився зі своєю майбутньою дружиною, я бачив її тільки на фотографії. Дітей у
них не було, а потім громадянська війна, яка вибухнула в Іспанії, закинула їх до
Франції, звідки їм пофортунило сісти на пароплав «Вінніпег» разом із двома ти­
сячами інших республіканців, і останнє, що вони побачили в Європі, був силу­
ет Пабло Неруди, який прощався з ними з пристані.
— Не журись, це історія гарна та сумна,— сказав старий книгар.
— Не знаю, що й думати. Невже був інший Хенаро Бланко, який мав іншу
Пілар Солорсано? Подивіться на другу сторінку: «Видавництво Губо та ком-
10 Луїс СЕПУЛЬВВДА
панія. Гватемала. Може, на той час Хенаро Бланко, якого я знав, перебував у
Центральній Америці. Як це все дивно і незрозуміло.
Книгар співчутливо глянув на мене, але без жодних ознак подиву, начебто такі
випадки були цілком нормальними в його середовищі з книжок та думок, вип-
леканих часом. Перед тим, як озватись, він зняв окуляри і протер їх шарфом.
— Забирай цю книгу. Вона на тебе чекала.
— Я ще не запитав, скільки вона коштує. Може, я навіть не в змозі буду ку­
пити її.
— Бери її так. Книга криє якусь загадку, і ти маєш її розв’язати, якщо ти
книги не візьмеш, вона переслідуватиме тебе, як Голем. Не забувай, що я єврей
і знаю, що кажу. Ця книга твоя, вона належала Хенаро Бланко, а ти був части­
ною його родини.
— Добре. Я беру її за однієї умови: не знаю, в який спосіб, але я шукатиму
Пілар Солорсано. Якщо все виявиться помилкою, я поверну вам цю книгу.
Книгар зиркнув на мене доброзичливо, наче вибачав моє невігластво перед
чимось неминучим.
Під час подорожі до Барселони я не випускав книги з рук і знайшов ім’я ав­
тора: Еліас Зероло. Перегортаючи сторінки, я натрапив на абзац, який міг би
належати донові Хенаро, коли той викладав свої вільнодумні ідеї: «... і ви поба­
чите, що тільки у вільно обраному труді можна знайти задоволення своїх потреб
та повагу до себе всього людства».
Коли ми прилетіли до Барселони, я вже намислив певний план пошуків
Пілар Солорсано і почав з того, що зателефонував моїй матусі в Чилі. Нічого не
сказавши їй про знайдену книгу, я просто запитав, чи не розповідав коли-не­
будь дон Хенаро про те, які країни він відвідав на початку століття.
— Гадаєш, я про це пам’ятаю? Скільки років спливло вже як старий помер!
— Прошу тебе, пригадай, для мене це так важливо.
— У домі ще є папери дона Хенаро. У нього було кілька паспортів, але я не
знаю, де ми їх поділи. Зателефонуй завтра, а я тим часом пошукаю.
— Ні, мамо, це має бути якнайшвидше.
— От лихо! Ну добре, зателефонуй години за дві.
На щастя, мати знайшла документи, і так я довідався, що між 1907 та 1909
роками дон Хенаро жив у Ов’єдо на півночі Іспанії. Серед паперів було кілька
листів від керівництва шахт, які відкидали його винаходи. Там був ще паспорт
із позначкою, що він виїхав з Іспанії через Сантандер 1910 року.
Я перебув безсонну ніч і коли, нарешті, заснув, побачив сон, який мене май­
же ущасливив. Уві сні я уздрів дона Хенаро, мого діда, та старого празького кни­
гаря. Вони пили лікер і розмовляли між собою, наче все життя були друзі.
Раптом дон Хенаро покликав мене: «Ходи-но сюди, я розповім тобі про Пілар
Солорсано», але тут я прокинувся, і світанок знову відняв у мене цей секрет.
Рано-вранці я вже був у Ов’єдо, столиці іспанської області Астурії. Знайшов­
ши невеликий готель, я попросив принести до номера телефонного довідника і
переписав номери телефонів усіх городян на прізвище Солорсано. їх, на щастя,
було всього двадцятеро, і я заходився телефонувати.
— Вибачте, але мені треба терміново дізнатися про сеньйору Пілар Солорса­
но, яка 1909 року відвідала Гватемалу; знаю, це звучить досить дивно, але мені
це конче потрібно.
Перші п’ятнадцять дзвінків нічого не дали, і я подумав, що годилося б вига­
дати щось про спадщину, яка чекає на нащадків сеньйори.
Сповнений вагань, я накрутив наступний номер, і жіночий голос змусив ме­
не спітніти від хвилювання.
— Так, це дім сеньйори Солорсано, але її немає? вона переїхала до старого
будинку. Жила сама і вже не могла дати собі ради. Її не звали Пілар, але вона
мала сестру, почекайте хвилинку, Хосе, ти не пам’ятаєш, як звали сестру сень­
йори? Алло, сестру звали Пілар, ви хотіли б зайти? Завтра? Знаєте, вдень ми на
роботі, але якщо вас не лякає розгардіяш, ми саме робимо ремонт, то приходь­
те прямо тепер. Ми тільки недавно в’їхали в це помешкання, і тут ще повно ре­
чей сеньйори Солорсано. Добре, чекаємо.
Сірий будинок стояв біля вокзалу, і мене зустріла симпатична молода пара,
ОПОВІДАННЯ 11

заклопотана ремонтом. Ми почали взаємно вибачатися, я за те, що вдерся до

них, а вони за безлад у квартирі; потім я признався їм, що не знаю точно, чого
шукаю, але мені конче потрібно знайти щось пов’язане з Пілар Солорсано.
— Здається, Хосе, ця людина не схожа на злодія,— доброзичливо сказала
жінка:
— Мені теж так здається,— весело відказав чоловік.
Вони залишили мене самого в кімнаті, повній картин, книжок, ламп, килимів
та фотоальбомів.
За кілька хвилин мені стало ясно, що Пілар Солорсано таки не міф. Впоряд­
ковані фотографії самітного життя продемонстрували різні роки життя жінки,
яка завжди була вродливою, навіть коли її волосся почало сивіти, а на обличчі
та на руках з’явилися плями, ознаки старості.
Ось кілька листівок та фотографій, позначених 1908 — 1911 роками, і на
одній фотографії я раптом побачив обличчя дона Хенаро. Вони з Пілар стояли
разом на якійсь вежі, мабуть, іспанської фортеці, збудованої для оборони від
піратів. Вона була у довгій легкій бавовняній сукні; вітер, який зупинився на фо­
тографії, розмаяв її, вимальовуючи стрункий стан. Хенаро мав на собі білий ко­
стюм, а на голові сомбреро. Він притискав до грудей книжку, яка в цей момент
лежала у кишені мого піджака.
На звороті фотографії стояла дата: 15 серпня 1909 року.
Не знаю, скільки я просидів у тій кімнаті, розглядаючи фотографії та пе­
ребігаючи очима листи, надіслані з Чилі. В одному з листів, датованому 1949 ро­
ком, дон Хенаро розповідає про моє народження словами, де вгадувався тон йо­
го волелюбних розповідей або інтонація, коли він кликав мене, обіцяючи роз­
повісти про Пілар Солорсано.
«Якби Ви могли побачити його, Пілар. Маленьке створіння, яке прийшло за­
селити Всесвіт. Він крикун, вередя, але такий беззахисний, що може викликати
у найгрубішої людини почуття любові, яке робить усіх людей однією великою
сім’єю. Якби Ви могли побачити його, Пілар...» Я не міг далі читати, мені со­
ромно стало втручатися в найінтимніші подробиці життя цих двох людей.
Я почав прощатися з симпатичною парою, коли жінка згадала ще про одну
коробку з важливими документами, вона мала віднести її сеньйорі Солорсано.
Там я знайшов документ про смерть Пілар. Вона померла набагато раніше, ніж
дон Хенаро, і за датою її народження видно було, що вона старша за дона Хе­
наро на п’ятнадцять років.
Притискаючи до грудей книжку, я зайшов до бару, і тепло коньяку збудило
в мені рій запитань. Чи знав дон Хенаро про таємну любов до нього цієї жінки?
Чи поїхала вона за ним до Центральної Америки? Чи були вони щасливі в Ка­
рибському морі? Коли вони розсталися? Чи відкрили, яку безжальну пастку го­
тує іноді доля, навіть коли промовляються найщиріші слова кохання? Чи вимо­
вили вони слова «Я тебе ніколи не забуду»? А може, громадянська війна в Іспанії
розлучила їх? А цю книгу, яка тепер належить мені, чи читали вони її вкупі, на­
приклад, оці слова: «... з усіх винаходів найзнаменитішою була б машина, яка
рухалася б силою прирученої води...»
Сторінки книги мали сліди вологості та темних плям, що загрожували зіпсу­
вати текст. А в пам’яті дона Хенаро спогад про Пілар Солорсано не мав жодної
плями, ані тіні.
Я хочу думати, що це кохання так само, як книга, пережило забуття, і, може,
упродовж свого життя Пілар Солорсано кликала свою сестру і казала їй: «Йди
сюди, я розповім тобі про Хенаро Бланко», а може, занурені у своє мовчазне
життя та поважні роки, вони й далі кохали одне одного, і це кохання було дуж­
че за розлуку, за спільне мовчання, за величезну відстань, яка їх розділяла, за всі
болі, які вони відчували через те, що не могли бачитися; і сила цього кохання
живилася неминучою появою чоловіка, передбаченою незрозумілою силою про­
видіння, яке вибрало мене як свідка цієї зустрічі по той бік часу.
Аґата КИСТІ

Розділ двадцятий

Того вечора на Лондон раптом упав туман. Старший інспектор Дейві підняв
комір пальта і звернув на Понд-стріт. Він ішов повільно, як іде глибоко замис­
лена людина. У нього був злегка очужілий вираз обличчя, проте кожен, хто до­
бре його знав, зрозумів би, що він чимось заклопотаний. Він блукав, наче кіт у
пошуках своєї здобичі.
Увечері на Понд-стріт було тихо. Машин на вулиці було мало. Спочатку ту­
ман був густий, потім порідшав, потім знову згуснув. Шум вуличного руху з бо­
ку Парк-Лейн був не гучніший, як на глухій вулиці передмістя. Більшість авто­
бусів стояло, і лише час від часу приватні автомобілі їздили з колишнім оп­
тимізмом. Старший інспектор Дейві звернув у глухий провулок, дійшов до кінця
і повернувся назад. Він звернув знову, здавалося, без усякої мети, і пішов спо­
чатку по одному боці вулиці, потім по другому. Проте ходив він не безцільно,
насправді він блукав, наче кіт, навколо одного будинку — Бертрамового готелю.
Уважно оглядав усе, що впадало в вічі на сході, заході, півночі та півдні від го­
телю: машини, поставлені на узбіччі хідника, і машини, припарковані у глухому
завулку. Надто пильно обстежував стоянку машин, одна з них привернула особ­
ливу його увагу. Він стиснув губи і тихо сказав:
— Ага, ти знову тут, красуне.
Він звірив номер і мовчки хитнув головою.
— Сьогодні увечері ФАН-2266, та невже?
Він нахилився і злегка торкнувся пальцями номерного знаку, потім схвально
кивнув головою.

Закінчення. Початок див. № 7.

 13

— Непогано тебе обробили,— прошепотів він і рушив далі. Він дійшов до

кінця стоянки, завернув праворуч раз і вдруге і знову вийшов на Понд-стріт десь
за п’ятдесят метрів від входу до Бертрамового готелю, потім на хвилю зупинив­
ся, захоплено дивлячись на чудовий корпус іншої перегонової машини.
— І ти тут, крале,— промовив старший інспектор Дейві. — Твій номер такий
самий, як я бачив останнього разу. Я так і думав, що в тебе той самий номер. А
це означає,— він затнувся. — А втім, що це означає? — промурмотів він, звів го­
лову і поглянув на небо. — Туман гусне,— сказав він сам собі.
Надворі біля дверей Бертрамового готелю стояв ірландський швейцар і вима­
хував руками, щоб зігрітися. Старший інспектор Дейві поздоровкався з ним.
— Добридень, сер. Мерзенна погода.
— Так, гадаю, навряд чи вийде сьогодні хто на вулицю без нагальної потре­
би. — Обертові двері крутнулися, надвір вийшла жінка середніх літ і нерішуче
зупинилася на ганку.
— Вам таксі, мадам?
— О Боже! Я хотіла йти пішки.
— Я б не радив вам, мем. Такий густющий туман! Навіть у таксі нелегко їздити.
— А ви гадаєте, можна знайти таксі? — з сумнівом запитала жінка.
— Постараюся. Зайдіть у приміщення і погрійтеся. Я прийду і скажу вам, як­
що добуду таксі. — Він перейшов на благальний тон. — Якби не ви, мем, то сьо­
годні я взагалі не потикався б надвір.
— О Боже! Може, й ваша правда. Але на мене чекають друзі у Челсі. Не знаю,
як бути. Певно, дуже важко буде повертатися сюди, як гадаєте?
Чергував Майкл Гормен.
— Бувши на вашому місці, мем,— твердо сказав він,— я зайшов би до
приміщення і зателефонував вашим друзям. Не личить такій шановній пані, як
ви, виходити на вулицю в такий туманний вечір.
— Що ж, справді, мабуть, ви маєте рацію.
Вона знову зайшла до приміщення.
— Мені доводиться за ними наглядати,— сказав Міккі Ґормен, звертаючись
до Батька. — Такі люди звичайно хапають свою валізу, виходять у таку туманну
ніч і блукають у районі Челсі, Кенсінггона й де завгодно.
— Певно, у вас багатий досвід стосунків із дамами похилого віку? — сказав
Дейві.
— О, так, справді. Це місце для них — другий дім. Бог їм у поміч. А ви як,
сер? Не хочете взяти таксі?
— Навряд чи ви зможете добути мені таксі, якби я й захотів,— сказав Бать­
ко. — Тут їх, здається, не густо, але я не нарікаю.
— О, ні, одне таксі для вас я дістав би. Там, за рогом, є місце, де таксисти зви­
чайно ставлять свої машини. Там вони гріються і щось п’ють, аби не заклякнути.
— Таксі мені не підходить,— зітхнув Батько.
Він тицьнув указівним пальцем у бік Бертрамового готелю. — Мені треба за­
зирнути всередину. На мене чекає праця.
— Невже зараз? Знов у зв’язку зі зникненням каноніка?
— Не зовсім так. Його знайшли.
— Знайшли? — швейцар тупо вп’яв у нього очі. — Де знайшли?
— Блукав із важкою травмою голови. З ним стався нещасливий випадок.
— Цього й слід було чекати. Певно, переходив дорогу, не роззираючись.
— Схоже на те,— сказав Батько.
Він кивнув головою, штовхнув у двері і зайшов досередини. Того вечора в залі
було малолюдно. Він побачив, що міс Марпл сидить на стільці біля коминка, і
міс Марпл також його побачила. Однак не подала знаку, що пізнала. Він
підійшов до конторки. Міс Ґорріндж, як звичайно, сиділа за своїми книгами.
«Трохи занепокоїлась, побачивши мене»,— подумав він. То була хвилинна
реакція, але він устиг це помітити.
— Ви пам’ятаєте мене, міс Горріндж,— звернувся він до неї,— цими днями я
сюди заходив.
— Так, звичайно, пам’ятаю, старший інспекторе. Ви хочете з’ясувати ще щось?
Вам потрібен Гамфрі?
14 Аґата КРІСТІ

— Ні, дякую. Навряд чи в цьому є потреба. Я просто хотів ще раз глянути на

вашу реєстраційну книгу, якщо ваша ласка.
— Прошу,— вона підсунула її до нього.
Він розгорнув книгу і неквапно переглянув сторінки. Міс Ґорріндж мала та­
ке враження, ніби він шукає якогось конкретного запису. Насправді ж було не
так. Батько ще замолоду розвинув у собі певні здібності і міг творити чудеса. Йо­
му нічого не варто було запам’ятати ім’я та адресу; наче фотограф, фіксував він
їх у своїй пам’яті і тримав там протягом одного-двох днів. Згорнувши книгу, він
похитав головою і повернув її назад.
— Здається, канонік Пеніфазер так і не приходив,— недбало кинув він.
— Канонік Пеніфазер?
— Ви знаєте, що він знову з’явився?
— Ні, ні, ніхто мені не казав. А де?
— Десь за містом. Здається, попав під машину. Нам зразу не повідомили,
якийсь добрий самаритянин підібрав його і ходив за ним.
— О, я рада. Так, далебі, страшенно рада. Я так за нього тривожилася.
— Його друзі теж,— сказав Батько. — Я сподівався, що хтось із них зараз
мешкає тут. Архідиякон, архідиякон... ніяк не пригадаю імені, та якби побачив,
пригадав би.
— Томлінсон,— ґречно сказала міс Ґорріндж. — Має прибути наступного
тижня. З Солсбері.
— Ні, не Томлінсон, а втім, це не так важливо. — Він відвернувся.
Того вечора у фойє було тихо.
Чоловік середнього віку й аскетичного вигляду читав якийсь кепсько надру­
кований текст, час від часу роблячи нотатки на берегах. Письмо було таке кост­
рубате й дрібне, що важко було щось розібрати. Роблячи нотатки, він зловтішно
посміхався. Було тут кілька подружніх пар, вони мешкали тут уже давно й не ма­
ли палкого бажання розмовляти одна з одною. Іноді сходилося двоє-троє душ,
аби погомоніти про примхи погоди, вони їх тривожили, адже їм з родинами тре­
ба було якось дістатися потрібного місця.
— Я телефонував Сусанні і благав не їхати в машині. У тумані так небез­
печно...
— А ось у центрі країни, кажуть, сонячна погода.
Старший інспектор звернув на них увагу мимохідь. Неквапливо й немовби
без певної мети, він приступив до об’єкта свого зацікавлення. Міс Марпл сиділа
біля коминка, спостерігаючи за ним, поки він до неї йшов.
— Так ви досі тут, міс Марпл? Я радий.
— Завтра від’їжджаю,— похвалилася міс Марпл. Це було виразно видно з її
пози: вона сиділа рівно, не злягаючи на бильце стільця, як сидять у залі аеро­
порту чи залізничного вокзалу. Її багаж, певна річ, був спакований, залишило­
ся тільки покласти в валізу речі туалету та нічну сорочку.
— От і закінчилася моя двотижнева відпустка,— пояснила вона.
— Сподіваюся, чудово відпочили?
Міс Марпл відповіла не одразу.
— З одного боку — так. — Вона замовкла.
— А з другого — ні?
— Мені важко пояснити.
— Чи не заблизько сидите ви біля коминка? Тут надто гаряче. Чи не могли б
ви перейти бодай у той куток?
Міс Марпл глянула в показаний куток, відтак на старшого інспектора Дейві.
— Мабуть, ви маєте рацію,— згодилася вона.
Він допоміг їй підвестися, взявши в неї торбинку та книгу, і посадовив її у
тихому куточку, який щойно показав.
— Тут добре?
— Чудово.
— Чи знаєте ви, чому я запропонував пересісти?
— Гадали, що мені надто гаряче сидіти біля коминка. Вельми ґречно з вашо­
го боку. Крім того ,— додала вона,— нашої розмови тут не почують.
— Ви маєте щось мені сказати, міс Марпл?
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 15

— Чому ви так думаєте?

— У вас такий вигляд, ніби маєте,— пояснив Дейві.
— Пробачте, що показувала це так відкрито,— сказала міс Марпл. — Я не
хотіла говорити.
— А хіба що таке?
— Не знаю, чи повинна я це робити. Повірите, інспекторе, чого я не зношу,
то це втручань. Я категорично проти. Хоча часто те, що вважаєш за добре, мо­
же заподіяти велику шкоду.
— Так само і в цьому разі, га? Зрозуміло. Ну, це цілком ваш клопіт.
— Іноді бачиш, як люди чинять так, що це здається комусь нерозумним і
навіть небезпечним. Та чи має хтось право втручатися? Звичайно, ні, у мене та­
ка думка.
— Ви говорите про каноніка Пеніфазера?
— Канонік Пеніфазер? — вражено перепитала міс Марпл. — О, ні, о Боже,
ні. Це не має до нього ніякої дотичності. Йдеться про дівчину.
— Про дівчину? Ось як! І ви гадали, я міг би допомогти?
— Не знаю,— відповіла міс Марпл,— просто не знаю. Але мене це дуже й ду­
же непокоїть.
Батько не став її примушувати. Він сидів зі спокійним і досить безглуздим
виразом на обличчі. Він її не підганяв. Вона хотіла в міру своїх сил допомогти
йому, а він був готовий зробити все можливе, щоб допомогти їй. Можливо, він
був і не дуже зацікавлений. З другого боку, важко все передбачити.
— У газетах,— тихо, але чітко проказала міс Марпл,— повідомляють про су­
дові процеси, про молодиків, про дітей та дівчат, які потребують «піклування та
заступництва». Як на мою думку, в такого роду юридичному формулюванні
відбивається реальне життя.
— Ви вважаєте, що згадана щойно дівчина, потребує піклування та заступ­
ництва?
— Так, так, я так вважаю.
— Кругом сирота?
— О, ні,— сказала міс Марпл. — Значною мірою не так, якщо можна так вис­
ловитися! Судячи з усього, її посилено опікають і дуже про неї піклуються.
— Вельми цікаво,— кивнув Батько.
— Вона мешкала в цьому готелі,— вела далі міс Марпл,— здається, з місіс
Карпентер. Я знайшла її ім’я в реєстраційному журналі. Дівчину звуть Ельвіра
Блейк.
Батько з неприхованою цікавістю зиркнув на неї.
— Це чудова дівчина, дуже молода, яку, як я вже казала, опікають і щодо якої
виявляють заступництво. її опікун, пожовник Даском,— дуже порядна людина,
вельми чарівний чоловік. Певна річ, похилого віку, а наївність, либонь, жахлива.
— У опікуна чи в дівчини?
— Я маю на увазі опікуна,— сказала міс Марпл. — Дівчини я не знаю. Про­
те певна, що вона в небезпеці. Зовсім випадково я наткнулася на неї в парку.
Вона сиділа у кав’ярні з якимось молодиком.
— Ах, он воно що,— сказав Батько. — Либонь, небажана особа: аферист, роз­
бишака.
— Вельми приємний чоловік,— сказала міс Марпл. — Не такий уже й моло­
дий, за тридцять. Із тих чоловіків, які, на мою думку, надто подобаються жінкам,
та в нього брутальні риси обличчя — жорстокі, яструбині, хижі.
— І все ж, певно, він не такий поганий, як виглядає,— заспокійливо промо­
вив Батько.
— Він ще гірший, ніж здається на вигляд,— заперечила міс Марпл. — Я пев­
на. Він ганяє на великому перегоновому автомобілі.
Батько жваво звів очі.
— Перегоновий автомобіль?
— Так, я не раз бачила, як він стояв біля готелю.
— А номера не пам’ятаєте?
— Так, звичайно, пам’ятаю ФАН-2266. У мене була двоюрідна сестра-заїка,—
пояснила міс Марпл. — Ось чому я добре запам’ятала номер.
16 Аґата КРІСТІ
Батько зачудовано зирнув на неї.
— Ви знаєте, хто він? — запитала міс Марпл.
— Мабуть, таки знаю,— неквапливо відповів Батько. — Напівфранцуз,
напівполяк. Вельми відомий перегонник, три роки тому був чемпіоном світу,
звуть Ладислав Малиновський. Ви цілком правильно оцінили деякі його риси.
У нього лиха слава, сумнівні зв’язки з жінками. Інакше кажучи, пара для дівчи­
ни непідходяща. Проте в таких справах важко щось удіяти. Здогадуюсь: вона
таємно з ним зустрічається, чи не так?
— Майже вгадали,— кивнула міс Марпл.
— Ви розмовляли з її опікуном?
— Я з ним не знайома,— відказала міс Марпл. — Тільки раз мене назвав йо­
му наш спільний приятель. Я не хотіла б іти до нього — пощо розпускати
плітки? От і подумала: чи не могли б ви якось зарадити?
— Спробую,— пообіцяв Батько. — Між іншим, вам приємно було б дізнати­
ся, що ваш друг канонік Пеніфазер з’явився. Власного персоною.
— Невже! — жваво вигукнула міс Марпл. — Де?
— У селі Мілтон-Сент-Джоні.
— Оце так дивина. Що він там робив? Можете дати на це відповідь?
— Мабуть,— підкреслив це слово старший інспектор,— з ним стався нещас­
ливий випадок.
— Який саме?
— Збила машина. Травма голови чи щось таке. Певно, його вдарили по го­
лові.
— О, розумію,— міс Марпл на хвилину замислилася. — Він щось пам’ятає?
— Каже,— знову зробив наголос на першому слові старший інспектор,— що
нічого не пам’ятає.
— Вельми цікаво.
— Ще б пак! Останнє, що пам’ятає — поїздка в таксі до кенсінггонського ае­
родрому.
Міс Марпл спантеличено похитала головою.
— Знаю: таке буває за струсу мозку,— промурмотіла вона. — Він щось сказав
із приводу цього випадку?
— Бурмотів щось за Єрихонські мури.
— Христос? — випалила міс Марпл. — Археологія, розкопи? А ще я пам’ятаю
давню п’єсу, здається, містера Сутра.
— Увесь цей тиждень на північ Темзи в кінотеатрах ішов фільм «Єрихонські
мури», в головних ролях Ольга Редберн і Варт Левін,— сказав Батько.
Міс Марпл кинула на нього недовірливий погляд.
— Певно, він пішов на цей фільм Кромвелівським шосе. Мабуть, вийшов об
одинадцятій, а тоді повернувся сюди, але в такому разі, його мав хтось бачити,
до півночі ще було далеко.
— Сів не в свій автобус,— припустила міс Марпл. — Чи щось на зразок цьо­
го...
— Скажімо, він повернувся сюди після півночі,— розмірковував уголос Бать­
ко. — Міг непомітно прослизнути до свого номера. Якщо так, то що сталося
потім і чому він знову вийшов за три години?
Міс Марпл шукала підходящого слова.
— Я дотримуюся того погляду, що... Ах! — Вона здригнулася: з боку вулиці
долинув оглушливий вибух.
— Газовий вибух у циліндрі мотора,— заспокоїв її Батько.
— Прошу пробачити, сьогодні все мене дратує, таке відчуття...
— Що має щось статися? Гадаю, ви не маєте підстав хвилюватись.
— Я завжди ненавиділа туман.
— Я хотів вам сказати, що ви мені дуже допомогли,— заявив старший інспек­
тор Дейві. — Те, що ви тут розказали, лише дрібні деталі, проте вони доповни­
ли картину.
— Отже, тут щось не так?
— Усе не так.
Міс Марпл зітхнула.
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 17

— Спочатку все здавалося дивним, не підвладним змінам, неначе повертаєшся

в минуле, яке любиш і яким захоплюєшся. — Вона замовкла. — Звичайно, на­
справді було не так. Я зрозуміла (вважаю, я давно вже зрозуміла), що годі вер­
нутися в минуле і цього не варто й прагнути, що життя по суті — рух уперед.
Насправді життя — вулиця з однобічним рухом, чи не так?
— Щось таке,— погодився Батько.
— Пам’ятаю,— вела далі міс Марпл, у характерний для себе спосіб відхиля­
ючись від основної теми,— пам’ятаю, я була в Парижі з мамою та бабусею. Ми
подалися чаювати до готелю на Єлисейських Полях. Раптом моя мати роззир-
нулася довкола і сказала:
— Кларо, їй-богу, я тут єдина жінка в жіночому капелюшку.
Так воно й було. Приїхавши додому, вона спакувала всі свої капелюшки та
накидки і відіслала їх...
— На доброчинний базар? — співчутливо запитав Батько.
— О, ні, нікому на базарі вони не потрібні. Вона відіслала їх до театру з
постійною трупою. Вони вельми високо їх оцінили. Даруйте,— отямилася міс
Марпл,— на чому я зупинилася?
— Ви намалювали загальну картину цього готелю.
— Так, здавалося, все тут гаразд, та це було не так. Змішалися справжні лю­
ди й несправжні. Говорити з тими чи тими зосібна не було жодної змоги.
— Що означає ваше визначення — несправжні?
— Були справжні військові у відставці, та були й ті, хто тільки видавав себе
за військового, айв армії ніколи не служив, священики, які насправді свяще­
никами не були, адмірали та капітани, що ніколи не служили на флоті. Моя по­
друга Селіна Гейзі спочатку розважала мене тим, що завжди намагалася дізна­
тися про знайомих їй людей (цілком природно, звичайно) і часто помилялася,
бо вони виявлялись насправді не тими, за кого вона їх вважала. Та оскільки це
почало траплятися аж надто часто, то воно й спонукало мене до роздумів. Навіть
Розу, покоївку, дівчину напрочуд гарну, я запідозрила в тім, що й вона теж не­
справжня: і, якщо вам цікаво знати, вона — таки колишня акторка, чудова ак­
торка. Тут вона одержує більшу платню, аніж на сцені.
— Але чому?
— Насамперед як частина декору. Мабуть, він тут цінується вище. Я рада, що
від’їжджаю звідси,— провадила міс Марпл і ледь здригнулася. — Перше, ніж
щось скоїться.
Старший інспектор Дейві здивовано глянув на неї.
— А що, по-вашому, може скоїтися?
— Якесь лихо,— відказала міс Марпл.
— Лихо — доволі широке поняття.
— Гадаєте, це надто мелодраматично? Але я маю певний досвід і то вельми
багатий, пов’язаний з убивствами.
— З убивствами? — старший інспектор Дейві похитав головою. — Я не при­
пускаю вбивства. Просто приємна, необтяжлива облава на кількох напрочуд ро­
зумних злочинців.
— Ні, тут інше. Вбивство — бажання вбивати — це не переступ розумного
злочинця. Це, як би вам краще сказати? Це виклик Богові.
Він звів на неї очі і тихо, заспокійливо похитав головою.
— Жодного вбивства не буде,— запевнив він.
Знадвору долетів гострий, оглушливий ляскіт, ще гучніший, як раніше. За ним
почулися вищання гальм і новий ляскіт.
Старший інспектор Дейві зірвався на рівні з незвичайною для такого товсту­
на спритністю. За лічені секунди він вибіг через обертові двері надвір.

II

Жіночий крик, сповнений жаху, розітнувся в тумані. Старший інспектор

Дейві побіг на крик Понд-стріт. Перед ним невиразно забовваніла жіноча по­
стать, притиснута до загороди. Він швидко підбіг до неї. Незнайомка була одяг­
нена в довге блакитне хутряне пальто, обабіч обличчя спадало волосся. У ньо­
18 Аґата КРІСТІ

го промайнула думка, що він знає цю жінку, потім він зрозумів, що то лише ху­
дорлява дівчина. На асфальті біля її ніг лежало розпростерте тіло чоловіка в мун­
дирі. Старший інспектор упізнав його. То був Майкл Ґормен.
Коли Дейві підбіг до дівчини, та вчепилась у нього обіруч і, тремтячи всім
тілом, затинаючись, безладно забурмотіла:
— Мене намагались убити... В мене стріляли. Якби не він... — вона показала
на нерухоме тіло біля її ніг. — Він відштовхнув мене і затулив собою, потім про­
лунав другий постріл... він упав. Він урятував мені життя. Мені здається, він по­
ранений, тяжко поранений.
Старший інспектор укляк на одне коліно. Його ліхтарик погас. Високий
ірландець-швейцар загинув як солдат. На лівому боці сорочки з’явилася мокра
пляма, яка дедалі намокала кров’ю, що юшила з рани. Дейві закотив повіку на
оці, помацав пульс і знову підвівся.
— Усе скінчено,— проголосив він.
Дівчина різко вигукнула:
— Ви сказали — він мертвий? О, ні, ні. Він не повинен померти!
— Хто у вас стріляв?
— Не знаю. Я залишила машину за рогом і йшла попід загородою, прямую­
чи до готелю. Раптом пролунав постріл, біля вуха просвистіла куля, а потім він
— швейцар із Бертрамового готелю — помчав вулицею до мене, затулив мене
грудьми, і відразу ж пролунав другий постріл... мені здається... мені здається, там
хтось сховався.
Старший інспектор Дейві глянув туди, куди вона показувала. По цей бік го­
телю, трохи нижче від рівня вулиці містилося старовинне подвір’я з хвірткою,
до якої спускалося кілька сходинок. Оскільки там розташувалися лише
складські приміщення, хвірткою майже не користувались, але людина легко б
там сховалася.
— Ви його бачили?
— Мигцем. Він промайнув повз мене, як привид. Усе було повите густою
мрякою.
Дейві кивнув головою.
Дівчина істерично заголосила.
— Кому треба було вбивати мене? Чому мене хотіли вбити? І це вже вдруге.
Не розумію навіщо.
Схопивши дівчину одною рукою, старший інспектор Дейві другою занишпо-
рив у кишені. Проникливий звук поліцайського свистка прорізав млу.
Міс Ґорріндж, що сиділа в залі Бертрамового готелю, гостро глянула з-за сто­
лу. Один із двох відвідувачів теж звів очі.
Генрі, що збирався поставити на стіл склянку зі старим бренді, так і закляк
із склянкою в руці. Міс Марпл сиділа у фотелі, стискаючи бильця. Адмірал у
відставці насмішкувато кинув:
— Нещасливий випадок! У тумані зіткнулись автомобілі.
Обертові двері крутнулися від поштовху знадвору, і всередину зайшов, судя­
чи з вигляду, поліцай, на диво гладкий. Він підтримував рукою дівчину у бла­
китному хутряному кожушку. Та ледве переставляла ноги. Поліцай трохи збен­
тежено розглянувся довкола, сподіваючись на допомогу. Міс Ґорріндж із го­
товністю вийшла їм назустріч із-за конторки. Але ту ж мить спустився ліфт, і
звідти виринула висока на зріст жінка. Дівчина випручалася з поліцаєвих рук і,
охоплена відчаєм, бігцем перетяла залу.
— Мамо! — вигукнула вона. — О мамо, мамо! — і, ридаючи; впала на руки
Бесс Седжвік.

Розділ двадцять перший

Старший інспектор Дейві знову сів у фотель і глянув на двох жінок, що

сиділи напроти нього. Годинник показував пів на першу ночі. Поліцаї сновига­
ли туди-сюди. Лікарі, дактилоскопісти, працівники швидкої допомоги — всі те­
пер скупчились у цій кімнаті, яку віддала адміністрація готелю для розв’язання
правничих питань. По один бік столу сидів старший інспектор Дейві, з другого
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 19

боку сиділи Бесс Седжвік та Ельвіра. Під стіною притулився і щось писав
поліцай, а біля дверей сидів агент розшуку сержант Ведел.
Батько замислено дивився перед себе на двох жінок. Матір і дочку. Він
помітив між ними велику зовнішню схожість і збагнув, чому в тумані взяв
Ельвіру Блейк за Бесс Седжвік. Та тепер, дивлячись на них, був більше враже­
ний не схожими, а відмінними їхніми рисами. Насправді вони не були подібні,
за винятком кольору обличчя. І все ж він не міг позбутися думки, що тут, перед
ним, сидять позитивний і негативний різновиди однієї й тієї самої людини. У
Бесс Седжвік усе було позитивне. Діяльна, енергійна, магнетично приваблива
жінка. Він захоплювався леді Седжвік. Він нею завжди захоплювався, захоплю­
вався її мужністю, його завжди хвилювали її подвиги. Читаючи недільні газети,
він бурмотів:
— Ні, сухою з води вона не вийде!
Та вона незмінно виходила! Він навіть уявити собі не міг, що вона досягне
кінцевого пункту маршруту, а вона досягла. Надто захоплювався він її витри­
валістю. Вона перетерпіла аварію в літаку, кілька автомобільних аварій, двічі на
перегонах падала з коня і, незважаючи на все це, явилася сюди, наче й не було
нічого. Таку жваву людину просто неможливо було не помітити. Він ладен був
скинути перед нею капелюха. Звичайно, колись вона зазнає краху. Та як же ти
довго провадила красиве життя! Він дивився по черзі то на матір, то на дочку.
Він міркував, він посилено міркував.
У Ельвіри Блейк, думав він, усе було повернуте досередини, в її душу. Бесс
Седжвік усе своє життя підкорила своїй залізній волі. Ельвіра, здогадувався він,
жила інакше. Вона скорялася, думав він, вона улесливо всміхалася, а потім вис­
лизала наче крізь пальці. «Хитра,— сказав він сам собі, гідно оцінивши цей факт.
— Тільки так, гадаю, вона здатна досягти успіху. Вона ніколи не зможе поводи­
тися зухвало або накидати свою волю. Ось чому, гадаю, люди, які її опікають,
не мають ані найменшого уявлення про те, що вона намислює. Цікаво, думав
він, чого вона прибігла до готелю такого пізнього туманного вечора. Він хотів
зразу ж запитати її про це, але навряд чи вона дасть правдиву відповідь. Ось як,
подумав він, ця сердешна дитина захищається. Вона прийшла сюди зі своєю
матір’ю чи знайти матір? Це останнє було цілком можливе, проте він так не ду­
мав. Ні хвилини. Раптом йому згадався великий спортивний автомобіль із но­
мерним знаком ФАН-2266. Ладислав Малиновський має бути десь поблизу, бо
машина його тут».
— Ну,— добродушно звернувся Батько до Ельвіри. — Як почуваєтесь тепер?
— Зі мною все гаразд,— відказала Ельвіра.
— Чудово. Я хотів би, щоб ви відповіли на кілька запитань, якщо здужаєте.
Бачте, у таких випадках важить час. У вас стріляли двічі і вбили людину. Ми хо­
чемо знати якнайбільше про вбивцю.
— Скажу вам усе, що зможу, але все це так несподівано. Та у тумані важко
щось розгледіти. Сама не маю уявлення, хто це міг бути, ані як він виглядав. Усе
це було так жахливо.
— Ви сказали, хтось намагався вбити вас удруге. Отже, і раніше на вас учи­
няли замах?
— Невже я це казала? Не пам’ятаю. — Вона неспокійно кліпала очима. — Не­
вже я так сказала?
— О, це справді так,— запевнив Батько.
— Мабуть, я просто була в істериці.
— Ні,— заперечив Батько,— не думаю. Вважаю, ви сказали те, що думали.
— Це могло бути плодом моєї уяви,— припустила Ельвіра і знову неспокійно
закліпала очима.
Утрутилася Бесс Седжвік. Вона спокійно звернулася до доньки:
— Краще відкрийся йому, Ельвіро.
Ельвіра кинула на матір швидкий, неспокійний погляд.
— Вам не слід хвилюватися,— заспокоїв її Батько. — Поліція добре знає, що
дівчата не завжди щирі з матір’ю та опікунами. Ми не судимо надто за такі речі,
але повинні знати про них — в інтересах справи.
Бесс Седжвік запитала:
20 Аґата КРІСТІ
— Це сталося в Італії?
— Так,— призналася Ельвіра.
Батько запитав:
— Здається, ви там вчилися у школі чи на курсах, як це нині зветься?
— Так. Я вчилась у приватній гімназії графині Маргінеллі, нас там було
вісімнадцятеро-двадцятеро чоловік.
— І ви вважали, що хтось намагався вас убити? Як це було?
— Ну, на мою адресу надіслали коробку шоколаду, а з нею — поштову
листівку, де було написано по-італійському закрутистим письмом. Знаєте, як
пишуть такі листівки,— «То the bellissima Signorina»1,— приблизно так. Ну, ми з
подругами посміялися над цим та й давай міркувати, хто її міг би надіслати.
— Вона надійшла поштою?
— Ні, поштою не могла, просто лежала в моїй кімнаті. Хтось, мабуть, її
підкинув.
— Ясно. Певно, підкупили котрогось служника. Наскільки я розумію, ви не
довели цього до відома графині?
Ледве помітна посмішка ковзнула по Ельвіриному обличчю.
— Ні, ні. Звичайно, ми не сказали. Хоч би що там було, ми відкрили короб­
ку і побачили чудовий шоколад. Різних гатунків, але було там і кілька фіалко­
вих кремів. Це той шоколад, де згори утворюються кристалики фіолетової бар­
ви. Мій улюблений. І, природно, я перша з’їла кілька плиток. А за якийсь час,
уночі, відчула страшенний біль. Я не здогадалася, що причиною був шоколад,
просто подумала, що, мабуть, чи не з’їла щось за обідом.
— Хтось іще захворів?
— Тільки я. Ну, спершу було дуже зле, але надвечір другого дня я почувала­
ся чудово. За два дні з’їла ще кілька шоколадних цукерок і знову відчула біль. Я
похвалилася Бріджет — своїй близькій подрузі. Ми переглянули шоколадні цу­
керки і виявили в них на споді дірочку, також заповнену кремом. От ми й ви­
рішили, що хтось поклав усередину отруту, але тільки в цукерки з фіолетовим
кремом — з тим, щоб я їх з’їла.
— Ніхто більше не заслаб?
— Ні.
— Отже, ніхто більше не їв фіолетових цукерок?
— Ні, навряд чи їх їли. Бачте, то був мій подарунок, і вони знали, як я люб­
лю фіолетові цукерки. Тож їх залишили для мене.
— Хоч би хто був той хлопець, він дуже ризикував,— зауважив Батько. —
Могла отруїтися вся школа.
— Нісенітниця! — скрикнула леді Седжвік. — Неймовірна нісенітниця! Ніко­
ли ще не чула такого глупства!
Старший інспектор Дейві злегка підвів руку.
— Будьте ласкаві,— сказав він і знову звернувся до Ельвіри. — Це мене дуже
цікавить. Отже, ви так і не сказали графині?
— Ні, ми не казали. Вона зчинила б страшенний галас.
— Що ви зробили з шоколадними цукерками?
— Викинули,— сказала Ельвіра. — Смачні були цукерки,— з жалем додала
вона.
— Ви так і не намагалися дізнатись, хто їх надіслав?
Ельвіра явно зніяковіла.
— Бачте, я гадала, що це міг бути Гвідо.
— Як? — бадьоро перепитав старший інспектор Дейві. — Хто такий Гвідо?
— О, Гвідо! — Ельвіра замовкла і зиркнула на матір.
— Будь розумницею,— попрохала Бесс Седжвік. — Розкажи старшому
інспекторові Дейві про Гвідо, хоч би хто той був. Кожна дівчина у твоєму віці
має свого Гвідо. Може, здибала його на вулиці, га?
— Так, саме тоді, коли нас водили до опери. Там він до мене й озвався. Гар­
ний, вельми симпатичний хлопець. Іноді я бачила його дорогою на заняття. Він,
звичайно, передавав мені записки.1

1 Чарівній синьйорині (¡тая.).

У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 21

— І, звичайно ж,— сказала Бесс Седжвік,— ти відчайдушно брехала, приду­

мувала з подругами плани, а потім примудрялася вислизати і зустрічатися з ним.
Правда ж?
Ельвіра мусила зізнатися.
— Іноді Гвідо примудрявся...
— Як прізвище Гвідо?
— Не знаю,— відповіла Ельвіра. — Він ніколи мені не казав.
Старший інспектор Дейві всміхнувся до неї.
— Волієте не казати? Добре. Гадаю, ми з’ясуємо правду і без вашої допомо­
ги, якщо це справді так. А звідки ви взяли, що той молодик, який вас чи не ко­
хав, захотів вас убити?
— О, цим він погрожував часто. Між нами раз у раз спалахували сварки. Він
приводив своїх приятелів, а я вдавала, ніби вони більше мені подобаються, аніж
він, і тоді його опадала лють, і він аж сатанів. Він попередив, щоб я ретельно
обмірковувала свої вчинки, що я не можу просто так із ним порвати. Що коли
я не буду йому вірна, він мене порішить! Я просто думала, ніби він розігрує
якусь мелодраматичну роль! — Ельвіра раптом посміхнулась. — Авжеж, це ско­
ріше скидалося на жарт, я не думала, що його погрози реальні та серйозні.
— Ну,— виснував старший інспектор Дейві,— навряд, щоб такий молодик, як
ви описали, направду поклав отруту в шоколад і надіслав його вам.
— Так, я сумнівалася теж,— зауважила Ельвіра. — І все ж, мабуть, це справа
його рук, бо я не уявляю когось іншого. Тож душа в мене була не на місці, а
потім, повернувшись сюди, я одержала записку. — Вона замовкла.
—■ Яку? __
— Вона надійшла у конверті й була видрукувана на машинці. Ось п текст:
«Будь напоготові, хтось хоче тебе вбити».
Старший інспектор Дейві підвів брови:
— Невже? Вельми цікаво. Еге ж, надзвичайно цікаво. І це вас бентежило?
Вам було страшно?
— Авжеж. І я почала міркувати, кому могло б хотітися усунути мене зі свого
шляху. Я спробувала з’ясувати, чи справді я дуже багата.
— Ну, ну.
— А потім у Лондоні стався ще один випадок. Я була в метро, і на платформі
юрмилися люди. Мені здалося, ніби хтось спробував турнути мене на колію.
— Бідолашна дитино! — вигукнула Бесс Седжвік. — Облиш вигадувати.
Батько знову ледь підвів руку.
— Так,— винувато сказала Ельвіра. — Не виключено, що все це плід моєї уя­
ви, але по сьогоднішній лихій пригоді мені видається, ніби таке справді могло бу­
ти. — Вона раптом обернулася до Бесс Седжвік і палко вигукнула: — Мамо! Ти
повинна знати, хто хоче мене вбити? Хто це може бути? Невже в мене є вороги?
— Бійся Бога, які в тебе вороги! — нетерпляче сказала Бесс Седжвік. — Не
будь дурною. Ніхто не збирається тебе вбивати. Навіщо це?
— Хто ж тоді стріляв у мене ввечері?
— У такий туман,— сказала Бесс Седжвік,— тебе могли з кимось переплутати.
Ви не припускаєте такої можливості? — спитала вона, звертаючись до Батька.
— Так, гадаю, таке цілком можливе,— відказав старший інспектор Дейві.
Бесс Седжвік пильно глянула на нього. Йому навіть здалося, ніби вона тихо ска­
зала: «пізніше».
— Добре,— бадьоро сказав він,— краще обговоримо зараз деякі інші факти.
Звідки ви йшли увечері? Чого ви йшли такого мрячного вечора Понд-стріт?
— Вранці я відвідала навчальні заняття з мистецтва, потім пішла обідати зі
своєю подругою Бріджет. Вона мешкає на майдані Сіслоу. Ми пішли до кіноте­
атру, а коли вийшли, упав туман, він дедалі густішав — от я й подумала, що, ма­
буть, краще не їхати додому.
— Ви вмієте кермувати, га?
— Так, торік улітку я склала іспит і одержала права. Щоправда, з мене ще не
бозна-який водій і в тумані їздити я боюся. Ось чому мати Бріджет запропону­
вала мені залишитися на ніч. Я зателефонувала двоюрідній сестрі Мільдред, у
якої я мешкаю в Кенті.
22 Аґата КРІСТІ
Батько кивнув головою.
— Я повідомила, що залишаюся на ніч. Вона відповіла, що це вельми ро­
зумно.
— А що далі? — запитав Батько.
— Зненацька туман немовби порідшав. Ви ж бо знаєте, які тут тумани. Тож
я заявила, що таки поїду до Кента. Попрощалася з Бріджет і вирушила в путь.
Потім знову впав туман. Мені це було дуже неприємно. Я потрапила у смугу гу­
стої мли і збилася зі шляху. Я не знала, де я. За якийсь час зрозуміла, що опи­
нилася біля лондонського Гайд-парку і дійшла висновку, що було б шаленством
їхати до Кента в такому тумані. Спочатку я мала намір повернутися до Бріджет,
та потім згадала, що збилася зі шляху. І тут до мене дійшло, що я зовсім близь­
ко від цього затишного готелю, куди дядько Дерек водив мене після мого повер­
нення з Італії. От я й подумала — поїду туди, може, мені дадуть номер. Я дуже
легко знайшла готель — за місцем автостоянки — і рушила вулицею до готелю.
— Ви когось зустріли чи хтось ішов неподалік від вас?
— Смішно сказати, але мені справді здалося, ніби хтось позад мене йде. Зви­
чайно, Лондон людьми кишить, проте в такому тумані чуття загострюються. Я
стала і прислухалася, але кроків більше не було, і я подумала, що мені причуло­
ся. На той час до готелю вже було як рукою кинути.
— А потім?
— А потім зовсім зненацька гримнув постріл, Як я вам уже казала, куля,
здається, пролетіла біля правого вуха. Швейцар, що стояв біля готелю, побіг до
мене і затулив мене своїм тілом. І раптом розлігся другий постріл. Він... він упав,
і я скрикнула.
Вона вся тремтіла. Її мати озвалася до неї:
— Заспокойся, дівчино,— тихо, але твердо мовила Бесс. — Заспокойся. — За­
звичай так Бесс Седжвік зверталася до своїх коней, і ці слова справили не мен­
ше враження і на її дочку. Ельвіра глянула на неї, злегка вирівнявши спину і
знову заспокоїлася.
— От і добре,— похвалила Бесс.
— Потім прийшли ви,— звернулася Ельвіра до Батька. — Свиснули у свій
свисток і звеліли поліцаєві відвести мене до готелю. Тільки-но я зайшла досере­
дини, як побачила... побачила матір. — Вона обернулася і глянула на Бесс Седж­
вік.
— А це вже щось означає,— кинув Батько. Його дебеле тіло ледь зворухнуло­
ся на стільці.
— Ви знайомі з чоловіком на ім’я Ладислав Малиновський? — запитав Бать­
ко. Він говорив рівним, недбалим тоном і, хоча не дивився на дівчину, проте
чуйно запримітив її перелітне, ледь чутне зітхання. Він дивився не на дочку, а
на матір.
— Ні,— трохи помовчавши, відказала Ельвіра. — Ні, я його не знаю.
— О,— здивувався Батько,— а я гадав, ви з ним знайомі. Гадав, сьогодні уве­
чері він був тут.
— О, навіщо йому сюди приходити?
— Проте його машина тут,— сказав Батько. — Ось чому я подумав, що він
теж чи не був тут.
— Я не знаю його,— відповіла Ельвіра.
— Тоді я помилився,— сказав Батько.— А ви, звичайно, його знаєте,— він
повернув голову до Бесс Седжвік.
— Звичайно,— сказала Бесс Седжвік.— Знаю вже багато років,— додала вона,
ледь посміхнувшись. — Бачте, він божевільний, жене як дідько, він невдовзі
скрутить собі в’язи. Півтора року тому він розбився вщент.
— Так, пам’ятаю, читав про це,— сказав Батько. — Більше не бере участі в
перегонах, га?
— Ні, ще ні. І навряд чи братиме.
— Ви дозволите мені лягти у ліжко,— жалібно запитала Ельвіра. — Страшен­
но стомилася, далебі.
— Будь ласка, можете йти,— сказав Батько. — Розказали все, що знаєте?
— О, так.
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 23

— Я піду з тобою,— проголосила Бесс.

Мати з дочкою пішли разом.
— Вона добре його знає,— сказав Батько.
— Ви певні? — запитав сержант Ведел.
— Мені це відомо. Кілька днів тому вона пила з ним чай у Парку.
— А як ви довідались?
— Багатостраждальна стара дама сказала. Сумнівалася, що він підходяща па­
ра для молодої дівчини. Звичайно, він їй не годиться в приятелі.
— Зважаючи на те, що він і мати... — Ведел делікатно вмовк. — Ходять чут­
ки. Так, може, правда, а може,— ні.
— У такому разі постає запитання, за котрою з них він справді упадає?
Батько пропустив запитання повз вуха. Він сказав:
— Я хочу з ним познайомитися. Він украй мені потрібен. Його машина тут
— зразу за рогом.
— Гадаєте, він направду зупинився в готелі?
— Ні. Це явно виходило б за рамки картини. Навряд чи він був тут. Як і
приїздив сюди, то тільки для зустрічі з дівчиною. Я б сказав, вона приходила са­
ме для того, щоб з ним зустрітися.
Двері відчинилися, і знову з’явилася Бесс Седжвік.
— Я повернулася,— сказала вона,— щоб із вами побалакати.
Вона перевела очі з нього на двох інших чоловіків.
— Чи не можна віч-на-віч? Я дала всі відомості, які маю на цей час. А про­
те хотіла б ще побалакати з вами сам на сам.
— Не смію вам відмовити,— сказав старший інспектор Дейві. Він махнув го­
ловою, молодий констебль узяв записника і зник. Слідом за ним вийшов Ведел.
— Слухаю вас,— повернувся до неї старший інспектор Дейві.
Леді Седжвік сіла навпроти нього.
— Щодо історії з отруєними цукерками,— сказала вона. — Все це дурниці.
Цілковите безглуздя. Я не вірю в такі випадки.
— Не вірите?
— А ви?
Батько недовірливо похитав головою.
— Ви вважаєте, що ваша дочка все це вигадала?
— А хіба ні?
— Ну, якщо не знаєте ви,— сказав старший інспектор Дейві,— то звідки зна­
ти мені? Вона — ваша дочка. Можна припустити, що ви її знаєте краще за мене.
— Я взагалі нічого про неї не знаю,— гірко сказала Бесс Седжвік. — Я не ба­
чила її і не мала з нею ніяких зв’язків, відколи їй виповнилося два роки. Тоді я
втекла від свого чоловіка.
— О, так. Усе це я знаю. Це вельми цікаво. Бачте, леді Седжвік, звичайно суд
дає матері, хай вона й винна у розлуці, право опіки над дитиною, якщо вона то­
го бажає. Виходить, ви не просили про це, ви не бажали цього?
— Я гадала, для неї так буде краще.
— Чому?
— Я сумнівалася, що вона почуватиме себе в безпеці зі мною.
— З моральних міркувань?
— Ні, не з моральних. У наш час багато адюльтерів. Дітям доводиться знати
про це, з цим рости. Ні. Просто я ненадійна людина. Спосіб мого життя не мож­
на назвати спокійним. Нічого не вдієш. Така я вродилася. Мені судилося жити
в небезпеці. Я не звичайна, законослухняна громадянка. Я гадала, що для Ель-
віри було б краще дістати звичайне, нормальне англійське виховання, щоб про
неї піклувалися, щоб її опікали.
— Проте без материнської любові?
— Я думала, якщо вона мене полюбить, то накличе на себе лихо. О, ви, ма­
буть, не повірите, але я почувала саме це.
— Розумію. Ви і нині вважаєте, що мали рацію?
— Ні,— сказала Бесс.— Ні, я так не думаю. Тепер я думаю, що, мабуть, поми­
лялася.
— Ваша дочка знайома з Малиновським?
24 Аґата КРІСТІ

— Я певна, що ні. Вона сама так казала. Ви чули її слова.

— Атож, чув.
— То в чому ж річ?
— Бачте, вона боялася, коли сиділа тут. Наша професія зобов’язує нас знати
причину страху, коли ми з ним стикаємося. Вона боялася. Чому? Хай навіть
історія з шоколадом сумнівна — на її життя вчиняли замах. Випадок у метро міг
справді мати місце.
— Глупство. Справжній трилер.
— Можливо. Але подібні випадки трапляються, леді Седжвік. Частіше, аніж
ви гадаєте. Чи можете ви сказати, хто міг бути зацікавлений у вбивстві вашої
дочки?
— Ніхто, абсолютно! — палко вигукнула вона.
Старший інспектор Дейві зітхнув і похитав головою.

Розділ двадцять другий

Старший інспектор Дейві терпляче ждав, поки місіс Мельфорд закінчить роз­
мову. То була пренеприємна бесіда. Двоюрідна сестра Мільдред здавалася не­
послідовною, недовірливою і взагалі пришелепуватою. Можливо, то була особи­
ста Батькова думка.
Її міркування про Ельвірині добрі манери, золотий характер, клопоти з зуба­
ми, дивні вибачення по телефону викликали серйозні сумніви щодо того, чи
Ельвірина подруга Бріджет справді підходяща для неї подруга. Всі ці питання
враз постали перед старшим інспектором. Місіс Мельфорд нічого не знала, нічо­
го не чула, нічого не бачила і, певно, мало що розуміла.
Коротка телефонна розмова з Ельвіриним опікуном була ще безпліднішою,
хоча, на щастя, не такою багатослівною.
— Марна розмова,— процідив він крізь зуби сержантові, поклавши рурку. —
Наче китайська мавпа: не бачу нічого поганого, не слухаю нічого поганого, не
кажу нічого поганого. Все лихо в тім, що кожен із тих, хто спілкується з цією
дівчиною, прошу зрозуміти мене правильно, далеко не ідеальний. Забагато гар­
них людей, які уявлення не мають про зло. На відміну від моєї старої дами з
Бертрамового готелю.
— Так, саме її я маю на увазі. Вона прожила довге життя і має великий
досвід, розпізнає зло, уявляє його, передчуває і сміливо виходить з ним на герць.
А тепер поміркуймо, що ми можемо вивідати у подруги Бріджет.
Шалені труднощі цієї розмови були щонайщільніше пов’язані з мамою
Бріджет, балачка з Бріджет без посередництва матері вимагала від старшого
інспектора Дейві кмітливості й лестощів.
Треба визнати: Бріджет йому вміло допомагала. Після багатьох стереотипних
запитань і відповідей, після жахливих зойків матері Бріджет, коли та почула, як
Ельвіра ледве уникнула смертельної небезпеки, Бріджет нагадала:
— Нене, час скликати опікунську раду. Ти казала, це дуже важливо.
— О Боже, Боже,— зітхнула мати Бріджет.
— Ти ж бо знаєш, мамусю, без тебе вони заблукають у трьох соснах.
— О, так, звичайно. Та, може, мені слід...
— Заспокойтеся, мадам, усе буде гаразд,— по-батьківському тепло, добро­
душно звернувся до неї старший інспектор Дейві. — Не варто турбуватися. Мо­
жете собі йти. Я закінчив усі важливі справи. Далебі, ви сказали мені все, що
мене цікавило. Залишилося одне-двоє банальних запитань про італійське ото­
чення. Гадаю, ваша дочка Бріджет зможе стати мені у пригоді.
— Що ж, Бріджет, якщо ти вважаєш, що зможеш відповісти...
— О, звичайно, зможу, мамусю,— запевнила Бріджет.
Нарешті, після довгої метушні, мати Бріджет подалася на засідання комісії у
справах опікунства.
— О Боже,— полегшено зітхнула Бріджет, зачинила парадні двері і поверну­
лася на місце. — Що й казати, з неньками тяжко.
— Мені це часто кажуть,— підхопив старший інспектор Дейві. — Багато мо­
лодих жінок мають силу-силенну клопотів із матерями.
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 25

— А я гадала, ви скажете інакше,— зауважила Бріджет.

— О, так, скажу, скажу,— відповів Дейві. — Проте не так, як це уявляють мо­
лоді дівчата. Тепер, гадаю, можна розповісти мені трохи більше.
— Справді, при матінці я не могла говорити відверто,— пояснила Бріджет. —
Але, звичайно, відчуваю, як важливо, щоб ви дізналися про все якнайбільше. Я
знаю: Ельвіру щось страшенно бентежило і лякало. Вона, звичайно, і думки не
припустила б, що їй загрожує небезпека, але вона таки їй загрожувала.
— Я припускаю таку можливість. Звичайно, я не хотів докладно вас розпиту­
вати при вашій матері.
— О, ні,— сказала Бріджет,— не треба, щоб мати про це чула. Такі речі вки­
дають її у жахливий стан, вона роздзвонить про все кожному. У мене така дум­
ка: якщо Ельвіра не хоче, щоб про щось таке дізналися...
— Насамперед,— урвав старший інспектор Дейві,— я хочу знати про короб­
ку шоколадних цукерок. Наскільки я розумію, в Італії їй надіслали коробку цу­
керок, і ті цукерки, можливо, були отруєні.
Бріджет здивовано витріщила очі.
— Отруєні? — перепитала вона. — О, ні, я так не думаю. Хоча...
— Щось сталося?
— О, так. Надіслали коробку шоколаду, Ельвіра наїлася цукерок і тої ночі
відчула себе дуже зле. Не на жарт захворіла.
— Але не запідозрила отруєння?
— Ні, хоча — так, вона таки казала, що хтось намагався отруїти когось із нас,
тож ми ретельно обстежили шоколад: ану ж у ньому й справді якась отрута!
— Ну і як?
— Нічого там не було,— сказала Бріджет. — Принаймні, судячи з наслідків
нашого огляду.
— Може, ваша подруга, міс Ельвіра, все ж була іншої думки?
— Що ж, може, й так, проте нічого нам більше не казала.
— І все ж ви вважаєте, що вона когось боялася?
— Тоді я так не думала і нічого не помічала. Лише тут, за якийсь час...
— Що ви можете сказати про такого собі Гвідо?
Бріджет захихотіла.
— Він по самі вуХа закохався в Ельвіру,— відповіла вона.
— І ви з вашою подругою часто з ним зустрічалися?
— Що ж, я не від того, щоб вам розказати,— промовила Бріджет. — Врешті-
решт, ви ж поліція. Для вас це не важливо, сподіваюсь, ви розумієте. Графиня
Мартінеллі була страшенно сувора або вдавала, ніби сувора. Звичайно, ми пус­
калися на всілякі хитрощі. Розумієте, ми грудьми стояли одне за одного.
— І, мабуть, відчайдушно брехали?
— Еге ж, доводилося,— зізналася Бріджет. — А що було робити, коли графи­
ня така недовірлива?
— Отже, ви зустрічалися з Гвідо. Чи він коли погрожував Ельвірі?
— О, не було поважних підстав.
— Може, вона зустрічалася ще з ким-небудь?
— Ах, ви про це, ну, не знаю.
— Прошу вас, міс Бріджет, відкрийтеся мені. Бачте, це може бути життєво
важливим.
— Так, так, розумію. Еге ж, хтось у неї був. Не знаю, хто саме, але був ще
один, вона завше про нього пам’ятала і брала його наповажне. Гадаю, це було
дуже серйозно.
— Зустрічалася з ним?
— По-моєму, так. Бачте, вона казала, що зустрічається з Гвідо, але насправді
то була зовсім інша людина.
— Не скажете, хто саме?
— Ні,— непевно відповіла Бріджет.
— Часом не автоперегонник на ймення Ладислав Малиновський?
Бріджет здивовано зиркнула на нього.
— Отже, ви знаєте?
— Я не помиляюся?
26 Аґата КРІСТІ

— Ні, гадаю, ні. Вона мала його фото, видерте з газети. Зберігала в панчосі.
— Може, просто портрет якогось кіногероя?
— Не відпадає, звичайно, але навряд.
— Вона зустрічалася з ним, у цій країні, як на вашу думку?
— Не знаю. Бачте, я справді не знаю, що вона поробляла після повернення
з Італії.
— Приїздила в Лондон до зубного лікаря,— нагадав Дейві. — Так, у всякому
разі, запевняла. А натомість прийшла до вас. Вона зателефонувала місіс Мель-
форд і розповіла якусь історію про стару гувернантку.
Бріджет ледь чутно захихотіла.
— То була брехня, чи не так? — посміхнувся старший інспектор. — Куди во­
на насправді подалася?
Бріджет помовчала, відтак відповіла:
— Вона їздила до Ірландії.
— Он як! До Ірландії? Чого?
— Не казала. Згадала тільки, що треба щось з’ясувати.
— Не знаєте, куди саме вона поїхала до Ірландії?
— Напевно не знаю. Вона згадувала якусь назву, чи то Болі, чи то Боліговлен.
— Ясно. Ви певні, що вона їздила до Ірландії?
— Я проводжала її в Кенсінгтонський аеропорт. У неї був рейс літаком ком­
панії «Ер-Лінгус».
— Коли повернулася?
— Другого дня.
— Теж літаком?
— Так.
— Цілком певні, що літаком?
— Ну, звісно, а як же!
— Вона брала квиток на зворотний рейс?
— Ні, не брала. Це я добре пам’ятаю.
— Вона могла повернутися іншим шляхом, га?
— Так, звичайно.
— Наприклад, потягом?
— Вона про це не казала.
— Але не казала і про те, що повернеться літаком, га?
— Ні,— погодилася Бріджет. — Але навіщо їй повертатися пароплавом чи по­
тягом, а не літаком?
— Ну, дізнавшись про те, що її цікавило і не мавши нічлігу, вона могла на­
важитися повернутись потягом.
— Так, цілком може бути.
Дейві ледве помітно посміхнувся.
— Не можу собі уявити, щоб ви, дівчата,— сказав він — сьогодні вирушали
кудись не літаком.
— Справді,— погодилася Бріджет.
— Хоч би що там було, вона повернулася до Англії. А що потім? Прийшла
до вас чи зателефонувала?
— Зателефонувала.
— У яку пору дня?
— Здається, вранці. Так, десь об одинадцятій чи дванадцятій.
— І що сказала?
— Ну, тільки запитала, чи все гаразд.
— І ви підтвердили?
— Ні, бо зателефонувала місіс Мельфорд, а мати взяла рурку, виникло досить
скрутне становище, і я не знала, що казати. Тож Ельвіра заявила, що не поїде
на майдан Онслоу, що зателефонує своїй двоюрідній сестрі Мільдред і поста­
рається вигадати якусь історію.
— І це все, що ви можете пригадати?
— Це все,— сказала Бріджет, замовчуючи дещо інше. Вона думала про місте­
ра Болларда і про браслет. Певна річ, вона не збиралася зізнаватися в цьому
старшому інспекторові Дейві.
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 27

Батько добре знав, що від нього щось приховують. І міг тільки сподіватися,
що це не причетне до його розслідування. Він знову запитав:
— Гадаєте, ваша подруга справді чогось або когось боялася?
— Так, у мене така думка.
— Вона казала вам про це чи ви їй?
— О, я запитала навпростець. Спочатку вона заперечувала, потім зізналася,
що боїться. І я знаю, їй загрожувала,— палко провадила Бріджет,— їй загрожу­
вала небезпека. Вона не мала жодного сумніву. Проте я не знаю, що там було і
як, нічогісінько про це не знаю.
— Ви остаточно в цьому переконалися того самого ранку, коли вона повер­
нулася з Ірландії?
— Так, так, саме тоді я в цьому переконалася.
— Того самого ранку, коли вона, можливо, повернулася потягом?
— Це малоймовірно. Чому б вам не спитати її?
— Врешті-решт, я так, мабуть, і зроблю. Проте не хочеться загострювати ува­
гу на цьому питанні, надто нині. Це може неабияк ускладнити їй життя.
Бріджет зробила великі очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Мабуть, ви не пам’ятаєте, міс Бріджет, але тої ночі, певніше, рано-вранці,
вчинено пограбування потяга.
— Ви хочете сказати, що Ельвіра була в тому потязі й не прохопилася мені
ані словом?
— Припускаю, що це малоймовірно,— зауважив Батько. — Проте мені спало
на думку, що вона могла побачити щось чи когось або стався якийсь інцидент,
пов’язаний з цим потягом. Скажімо, могла побачити якогось знайомого, після
чого опинилася в небезпеці.
— О,— вигукнула Бріджет і, трохи поміркувавши, запитала: — Ви хочете ска­
зати, що знайома їй людина причетна до цього грабунку?
Старший інспектор Дейві підвівся.
— На сьогодні досить,— кинув він. — Більше вам нічого сказати? Куди, на­
приклад, ходила ваша подруга того дня чи напередодні?
Знову перед очима у Бріджет зринув містер Боллард і вулиця Замкова.
— Ні,— відповіла вона.
— Здається, ви щось замовчуєте,— скривився старший інспектор Дейві.
Бріджет охоче відгукнулася на ці слова.
— Ах, забула,— похопилася вона,— я хотіла сказати, вона ходила до якихось
правників, аби дещо з'ясувати. Правники були опікунами.
— О, вона ходила до правників, своїх довірених осіб! То ви знаєте, як їх
звуть?
— Імен багато. Адвокатська контора «Форбс Егертон та Ще-Хтось-Там»,—
відказала Бріджет. — Гадаю, так буде більш-менш правильно.
— Ясно. І вона хотіла щось з’ясувати, га?
— Дізнатися, скільки має одержати грошей,— пояснила Бріджет.
Інспектор Дейві здивовано звів брови.
— Он як! — вигукнув він. — Цікаво. Як же так, що вона не знала?
— Бо ніхто не згадував їй про гроші,— промовила Бріджет. — Можливо, вва­
жається, що негоже знати, скільки в тебе грошей.
— А їй дуже хотілося дізнатися, чи не так?
— Так,— сказала Бріджет. — Певно, для неї це багато важило.
— Що ж, дякую,— сказав старший інспектор Дейві. — Ви багато в чому мені
допомогли.

Розділ двадцять третій

Річард Егертон глянув знову на офіційний документ перед собою, потім на

старшого інспектора.
— Дивний випадок,— озвався він.
— Так,сер,— погодився старший інспектор Дейві,— вельми дивний.
— Бертрамів готель,— провадив Егертон,— у тумані. Так, минулої ночі впав
28 Аґата КРІСП

густий туман. У таку мряку, гадаю, у вас коїться багато подібних приключок, чи
не так? Вихоплюють, рвуть із рук торбинки, так?
— Ні, це не зовсім те,— заперечив Батько,— у міс Блейк нічого не вкрали.
— А звідки стріляли?
— У тумані важко визначити. Вона сама точно не знає. Та ми вважаємо — це
найвірогідніше версія — що той тип був десь поблизу.
— Кажуть, він стріляв у неї двічі?
— Так, спершу схибив. Швейцар саме стояв біля готельних дверей, кинувся
до неї і встиг затулити її своїм тілом перед другим пострілом.
— Того-то куля влучила в нього, га?
— Так.
— Сміливий хлопець.
— Так, він був зух,— притакнув старший інспектор. — У нього чудовий по-
служний список. Він — ірландець.
— Як його звали?
— Гормен. Майкл Ґормен.
— Майкл Ґормен. — Егертон на мить зсунув брови. — Ні,— сказав він. — На
хвильку мені здалося, ніби за цим ім’ям щось стоїть.
— Звичайно, це найтиповіше ім’я. Хай там як, він урятував дівчину.
— А чому ви звернулися саме до мене, інспекторе?
— Потрібна певна інформація. Ми завжди прагнемо мати найповнішу інфор­
мацію про кожен смертельний випадок.
— О, звичайно, звичайно. Проте я бачив Ельвіру всього двічі з тих пір, як во­
на була дитиною.
— Ви зустрічалися з нею близько тижня тому. Вона приходила до вас, чи не
так?
— Еге ж, достеменно так. Що ви конкретно хочете з’ясувати? Коли щось про
неї особисто, про її подруг та знайомих хлопців, про любовні сварки і таке інше,
то вам ліпше запитати в жінок. Наприклад, у місіс Карпентер, вона привезла її
з Італії, та в міс Мельфорд, з нею вона мешкає в Кенті.
— Я зустрічався з міс Мельфорд.
— Он як!
— Нічого корисного, нічогісінько, сер. Мене надто цікавить інформація про
цю дівчину особисто. Врешті-решт я сам з нею зустрічався, і вона виклала мені
все, що знала, точніше кажучи, все, що вважала за потрібне мені сказати.
По тому, як Егертон ледь помітно ворухнув бровами, він зрозумів, що той на­
лежно оцінив його останнє речення.
— Мені розповіли, що Ельвіра була збентежена, засмучена, чогось боялася і
не мала сумніву, що їй загрожує небезпека. У вас склалося таке враження, коли
вона завітала до вас?
— Ні,— повагом відказав Егертон,— ні, я б так не сказав, хоча деякі її слова
мене вразили.
— Які, наприклад?
— Ну, наприклад, вона хотіла знати, кому вигідна її раптова смерть.
— Ах! — вигукнув старший інспектор Дейві,— виходить, вона думала про та­
ку можливість, га? Тобто про те, що могла нагло померти. Цікаво.
— Щось крутилось у неї в голові, але я не здогадувався, що саме. Вона також
хотіла дізнатися, скільки в неї грошей чи скільки вона їх матиме, як їй випов­
ниться двадцять один рік. Тут її, певно, легше зрозуміти.
— Мабуть, гроші чималі?
— Це дуже великий маєток, старший інспекторе.
— Для чого, по-вашому, їй треба було знати?
— Грошову суму?
— А також те, хто її успадкує.
— Не знаю,— знизав плечима Егертон. — Суцільний морок. Вона також по­
рушила питання про заміжжя.
— У вас склалося враження, ніби тут уплутаний чоловік?
— Я не маю доказів, проте справді так гадаю. Я був певний, що десь побли­
зу треба шукати коханця. Звичайна річ! Ласком, тобто полковник Ласком, її
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 29

опікун, здається, і не здогадується про коханця. Але в такому разі, любий ста­
рий Дерек Ласком зовсім сліпий. Він був геть засмучений, коли я висловив при­
пущення, що за всім цим криється її приятель, ще й до того, мабуть, непідхо­
дящий для неї.
— Він — непідходяща пара,— зронив старший інспектор Дейві.
— О, то ви знаєте, хто він?
— Маю вельми обґрунтований здогад. Ладислав Малиновський.
— Автоперегонник? Оце-то так! Прекрасний шибайголова. Жінки легко в
нього закохуються. Цікаво, як він познайомився з Ельвірою? Я не зовсім вираз­
но уявляю собі, де зійшлися їхні шляхи. Гадаю, не інакше, як у Римі, де він був
кілька місяців тому. Може, там вона з ним і здибалася.
— Цілком можливо. А може, вона зустрілася з ним завдяки своїй матері?
— Що? Завдяки Бесс? Важко в це повірити.
Дейві кашлянув.
— Леді Седжвік і Малиновський, подейкують, — близькі приятелі, сер.
— О, так, так. Я знаю цю плітку. Може, правда, а може, й ні. Вони близькі
друзі. їхній спосіб життя раз у раз зводить їх один з одним. У Бесс, звичайно,
свої справи, хоча, майте на увазі, вона зовсім не німфоманка. Люди нерідко го­
тові охрестити цим словом якусь жінку, але у випадку Бесс це неправда. У вся­
кому разі, наскільки я знаю, Бесс та її дочка практично навіть не знайомі між
собою. Так запевняла мене леді Седжвік. Ви згодні?
Егертон кивнув головою.
— Яких іще родичів має міс Блейк?
— Фактично ніяких. Два брати її матері полягли на війні, і вона лишилась
єдиною дитиною старої Коністон. Місіс Мельфорд (дівчина кличе її «кузина
Мільдред») —фактично двоюрідна сестра полковника Ласкома. Ласком по-сво­
єму, принципово по-старомодному, піклується про цю дівчину, проте йому, як
чоловікові, важко...
— Ви згадували, що міс Блейк порушувала питання про заміжжя? Гадаю, це
неможлива річ, щоб вона на сьогодні вже була заміжня?
— Вона неповнолітня і повинна заручитися згодою свого опікуна та довіре­
них осіб.
— Теоретично так, але не завжди вистачає терпцю на неї чекати,— зауважив
Батько.
— Знаю. І це гідне найбільшого жалю. Доводиться проводити їх крізь склад­
ну процедуру судового скасування опіки та решту формальностей. Та навіть це
не усуває труднощів.
— І все ж, якщо вони одружені, то таки одружені,— підкреслив Батько.
— Припустімо, вона заміжня і раптом помирає. Хто тоді спадкоємець? Її чо­
ловік?
— Думка про її заміжжя — цілковитий абсурд, за нею дивляться в чотири ока
і... — Він замовк, примітивши цинічну посмішку старшого інспектора Дейві.
Гай-гай, хоч як пильнували за Ельвірою, їй, здається, таки пощастило завес­
ти знайомство з украй небажаним Ладиславом Малиновським!
— Її мати поводиться, наче норовливий кінь, що правда, то правда,— замис­
лено промовив він.
— Її мати, так, як норовливий кінь. Її вже не виправити, але міс Блейк зовсім
інша. Вона теж лаштується йти своїм шляхом, але це вже буде інший шлях.
— Чи не думаєте ви...
— Я нічого не думаю,— відрубав старший інспектор Дейві. — Наразі.

Розділ двадцять четвертий

Ладислав Малиновський перевів погляд з одного офіцера на іншого, відки­

нув голову і засміявся.
— Кумедія, та й годі! — сказав він. — Ви такі напиндючені, наче сови.
Смішно, що ви повинні просити мене сюди прийти і що хочете мене допитува­
ти. У вас нема нічого проти мене, нічогісінько.
— Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам у розслідуванні, містере Ма-
ЗО Агата КРІСТІ

линовський,— сухим, офіційним тоном сказав старший інспектор. — Ви влас­

ник автомобіля «мерседес-отто», номер ФАН-2266.
— Невже є якась причина, з якої я повинен не мати такої машини?
— Такої причини нема, сер. Просто є маленька неясність щодо точності но­
мера. Вашу машину помічено на автостраді М-7, але під іншим номером.
— Нісенітниця! То була запевне інша машина.
— Не так-то вже й багато машин цієї марки. Ми вже перевірили всі тутешні.
— По-моєму, ви вірите всьому, що тільки вам скаже поліцай-регулювальник.
Та це просто смішно! Де все це було?
— Там, де вас зупинив поліцай і зажадав показати ваші водійські права. Це
було зовсім недалеко від Бедгемптона, тої ночі, коли пограбовано ірландський
поштовий потяг.
— Ви справді насмішили мене,— кинув Ладислав Малиновський.
— Ви маєте револьвер?
— Певна річ, я маю револьвер, а також автоматичний пістолет. У мене є на
них відповідний дозвіл.
— Достеменно так. І обидва вони ще у вас?
— Звичайно.
— Я вас попередив, містере Малиновський.
— Горезвісне попередження поліції! Все, що ви кажете, буде занотоване і ви­
користане на суді проти вас.
— Не зовсім правильне формулювання,— м’яко заперечив Батько. — Вико­
ристане — так, проти — ні. Не бажаєте змінити вашу заяву?
— Ні, в жодному разі.
— І ви певні, що обійдетесь тут без адвоката?
— Мені не подобаються адвокати.
— Декому подобаються. Де тепер ваша зброя?
— Гадаю, ви добре знаєте, де сховані пістолети, старший інспекторе. Малий
пістолет у кишені моєї машини за номером ФАН-2266, як я вже казав, а револь­
вер у комоді в мене у хаті.
— Ви не помилилися щодо револьвера в комоді у вас у хаті,— сказав Бать­
ко,— а от другого пістолета у вашій машині нема.
— Є. Він у лівій кишені.
Батько похитав головою. — Мабуть, він був там раніше, а зараз його нема.
Оцей, містере Малиновський? — Він штовхнув невеликий автоматичний пісто­
лет через стіл.
Ладислав Малиновський вражено підхопив його.
— О, так. Це він. То це ви взяли його з моєї машини?
— Ні,— відказав Батько. — Ми не брали його з вашої машини. Його там не
було. Ми знайшли його деінде.
— Де саме?
— Ми знайшли його,— провадив Батько,— на Понд-стріт, яка, як ви запер-
не знаєте, пролягає поблизу парку. Його міг загубити той, хто йшов цією вули­
цею чи біг нею.
Ладислав Малиновський знизав плечима.
— Це мене не тичеться. Я його там не лишив. Він був у моїй машині два дні
тому. Не можна ж завжди перевіряти, чи лежить річ на тому самому місці, де її
покладено. Завжди думаєш, що вона там.
— Чи знаєте ви, містере Малиновський, що з цього самого пістолета вночі
двадцять шостого листопада застрелено Майкла Ґормена?
— Майкла Ґормена? Не знаю ніякого Майкла Ґормена.
— Швейцар із Бертрамового готелю.
— Ага, це той, кого застрелили. Читав, читав. То ви кажете, його застрелили
з мого пістолета? Дурниці!
— Ні, не дурниці. Його досліджували експерти з балістики. Ви знаєтесь на
вогнепальній зброї, тож не можете не розуміти, що це поважний доказ.
— Ви намагаєтесь висунути проти мене хибне звинувачення. Я чудово знаю,
на що здатні в поліції!
— Гадаю, ви непогано знайомі з нашою поліцією, містере Малиновський.
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 31

— Отже, ви натякаєте, що то я вбив Майкла Ґормена?

— Поки що ми тільки ставимо запитання і вас ще ні в чому не оскаржують.
— Проте ви думаєте, що то я застрелив людину, виряджену в безглузду фор­
му. На якого дідька це мені здалося? Я не заборгував йому грошей, я не мав про­
ти нього нічогісінько.
— Стріляли в дівчину, Гормен побіг їй на допомогу, і друга куля влучила йо­
му в груди.
— Хто ця дівчина?
— Гадаю, ви її знаєте. Міс Ельвіра Блейк.
— Отже, ви твердите, що хтось намагався застрелити Ельвіру з мого пісто­
лета?
У голосі його забриніли скептичні нотки.
— Мабуть, між вами спалахнула сварка.
— Ви хочете сказати, що я посварився з Ельвірою і застрелив її? Якась брид­
ня! Навіщо мені було стріляти в дівчину, з якою я збираюся одружитися?
— Це ваша офіційна заява? Ви збираєтеся одружитися з міс Ельвірою Блейк?
На хвилину Ладислав завагався, потім знизав плечима і сказав:
— Вона ще дуже молода. Це питання лишається відкритим.
— Може, вона обіцяла вийти за вас заміж, а потім передумала. Вона когось
боялася. Чи не вас, містере Малиновський.
— Навіщо мені бажати її смерті? Мені не випадає брати з нею шлюб неза­
лежно від того, кохаю я її чи ні, маю намір одружуватися з нею, чи ні. Усе ду­
же просто. Навіщо ж мені її вбивати?
— Не так багато людей, настільки їй близьких, щоб бажати її вбити. — Дейві
замовк на хвилину, відтак наче недбало кинув: — Таких, наприклад, як її мати.
— Що! — здригнувся Малиновський. — Бесс? Бесс убиває свою власну доч­
ку? Ви — божевілень! Чому Бесс повинна вбивати Ельвіру?
— Може, тому, що на правах близького родича вона успадкувала б великі
статки.
— Бесс? Ви хочете сказати, що Бесс ладна вбити задля грошей? У неї купа
грошей від її американського чоловіка. У всякому разі для неї досить.
— Досить — це ще не великі статки,— зауважив Батько. — Люди чинять
убивства задля великих статків. Відомо, що матері вбивають своїх дітей, а діти
вбивають своїх матерів.
— А я вам кажу: ви — божевілець!
— Ви твердите, що, либонь, збираєтеся брати шлюб із міс Блейк. А може, ви
вже з нею побралися? Якщо це справді так, то тоді вам перейшли б у спадщи­
ну великі статки.
— Більшого божевілля, більшого глупства важко собі уявити! Ні, я не одру­
жений з Ельвірою. Вона гарна дівчина, я кохаю її, і вона кохає мене. Так, я
зізнаюся в цьому. Я зустрічався з нею в Італії. Ми весело перебули час, та й годі.
Нічого більше, розумієте?
— Справді? Щойно, містере Малиновський, ви недвозначно заявили, що зби­
рались одружитися з цією дівчиною.
— Ах, он ви куди!
— Таж не куди. Це правда?
— Я сказав це тому, що так звучало добропристойніше. Ця країна занадто пе­
дантична.
— Таке пояснення мені здається далеким від істини.
— Та ви взагалі нічого не розумієте. Ми з матір’ю — полюбовники, я не хотів
до цього признаватися. От я й вирішив за краще, щоб ми з дочкою були зару­
чені. Це звучить вельми пристойно, вельми по-англійському.
— Такий довід мені здається ще непереконливішим. Ви в неабиякій грошовій
скруті, чи не так, містере Малиновський?
— Шановний старший інспекторе, мені завжди потрібні гроші. Дуже прикро,
але факт.
— Проте я дізнався, що кілька місяців тому ви смітили грішми в найлегко-
важніший спосіб.
— Ах, мені дуже поталанило. Я азартний гравець, зізнаюся.
32 Аґата КРІСТІ
— Охоче вірю. Де ж вам так «дуже поталанило»?
— Цього я не скажу. Навряд чи ви повірите.
— Так, я не повірю.
— І це все, що ви хочете знати?
— Поки що так. Ви впізнали свій пістолет. Це красномовний факт.
— Я не розумію, не можу собі уявити... — Він не доказав і простяг руку. -
Прошу вас, дайте його мені.
— Боюся, що тим часом нам доведеться зберігати його в себе. Натомість я
випишу вам квитанцію.
Виписавши квитанцію, він вручив її Малиновському, і той вийшов, грюкнув­
ши дверима.
— Запальний хлоп’яга,— зауважив Батько.
— Ви не намагалися дізнатися в нього про фальшивий номер на його машині,
поміченій у Бедгемптоні?
— Ні, я хотів, щоб він понервувався, але не занадто. Ми неквапливо підки­
датимемо йому деякі запитання, які змусять його хвилюватись. Та він хви­
люється вже й так!
— Старий хотів вас бачити, сер, тільки-но ви закінчите.
Старший інспектор Дейві кивнув головою і рушив до кабінету сера Рональда.
— А, Батько. Є успіхи?
— Так, справа посувається — у неводі повно риби. Переважно дрібнота, про­
те вже наближаємось упритул до великих акул. Усе впирається в потяг...
— Добра робота, Фреде,— сказав шеф поліції.

Розділ двадцять п’ятий

Міс Марпл зійшла з потяга у Паддінгтоні і побачила огрядну постать старшо­

го інспектора Дейві, що чекав на неї на платформі. Він звернувся до неї.
— Вельми люб’язно з вашого боку, міс Марпл.
Відтак узяв її під руку і повів до машини, що чекала на них. Водій відчинив
дверцята, міс Марпл сіла до кабіни, за нею старший інспектор Дейві, і машина
рушила в дорогу.
— Куди ви мене везете, старший інспекторе Дейві?
— До Бертрамового готелю.
— Боже, знову Бертрамів готель. Що нам там робити?
— Офіційна відповідь така: на думку поліції, ви можете допомогти в розсліду­
ванні.
— Знайоме формулювання, та чи не надто лиховісне? Адже часто воно пре­
людія до арешту, чи не так?
— Я не збираюся заарештовувати вас, міс Марпл. — Батько всміхнувся. — У
вас алібі.
Міс Марпл мовчки перетравлювала його слова. Нарешті озвалася:
— Розумію.
Вони в тиші їхали до Бертрамового готелю. Міс Горріндж визирнула з
конторки, коли вони зайшли, але старший інспектор повів міс Марпл ліво­
руч.
— Другий поверх.
Ліфт піднявся, зупинився, і Батько рушив попереду вздовж коридору.
Коли він відчинив двері вісімнадцятого номера, міс Марпл сказала:
— Цей покій я займала, як тут мешкала.
— Так,— сказав Батько.
Міс Марпл сіла у фотель.
— Вельми затишна кімната,— відзначила вона, ледь зітхнула і розглянулася
довкола.
— Тут знають ціну комфорту,— погодився Батько.
— У вас стомлений вигляд, старший інспекторе,— зненацька зауважила міс
Марпл.
— Мені треба трошки оговтатися. Фактично, я тільки-но з Ірландії.
— Справді? З Балліговлена?
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 33

— Як у дідька ви дізналися про Балліговлен? О, пробачте, даруйте мені, будь

ласка.
Міс Марпл провинно всміхнулася.
— Цікаво, Майкл Ґормен, вам, бува, не розповідав, що він прибув звідти?
— Ні, запевняю вас,— відказала міс Марпл.
— Звідки ж тоді, пробачте за нескромне запитання, ви дізналися?
— О Боже! — забідкалася міс Марпл. — Мені справді ніяково. Так вийшло,
що я... підслухала.
— О, розумію.
— Тобто я не підслуховувала. То була загальна кімната, принаймні формаль­
но. Щиро кажучи, мені подобається слухати сторонні розмови. Дехто любить
поляпати язиком. Надто це стосується старих людей, які не часто виходять із ха­
ти. Іншими словами, якщо поряд із тобою точиться бесіда, ти слухаєш.
— Що ж, мені це здається цілком природним,— сказав Батько.
— Почасти так,— не вгавала міс Марпл. — Якщо люди воліють не притишу­
вати голосу, можна вважати, що вони готові до того, що їх почують. Але, зви­
чайно, може бути всяко. Іноді виникає ситуація, коли ви усвідомлюєте: хоча це
загальна кімната, інші, розмовляючи, не здають собі справи, що в ній, окрім
них, є ще хтось. І тоді доводиться вирішувати, як у такому становищі повести­
ся. Устати і кахикати чи просто принишкнути: ачей вашої присутності' не
помітять! У кожному разі відчуваєш ніяковість.
Старший інспектор Дейві підніс до очей свого годинника.
— Ось що,— сказав він,— я залюбки слухав би вас іще, але до мене ось-ось
має надійти канонік Пеніфазер. Я повинен його зустріти. Ви не заперечуєте?
Міс Марпл не заперечувала. Старший інспектор Дейві залишив покій.

II

Канонік Пеніфазер пройшов обертовими дверима до зали Бертрамового го­

телю. Він злегка спохмурнів, подумавши про те, що сьогодні Бертрамів готель
виглядає немовби трохи не так. Може, його наново пофарбували чи переінак­
шили щось в опорядженні? Він похитав головою. Ні, не те, а все ж... а все ж
щось невловно змінилося. Йому навіть на думку не спало, що нове було в тому,
що замість двометрового швейцара з блакитними очима та чорним чубом тепер
стояв середній на зріст швейцар із похилими плечима, весь у ластовинні, з ру­
дою кучмою, що вибивалася з-під кашкета. Канонік просто відчув якусь зміну.
Своїм звичаєм спроквола, мляво поплентався до конторки. Міс Горріндж, що
там сиділа, поздоровкалася з ним.
— Каноніку Пеніфазере, яка я рада вас бачити! Ви по свої речі? Для вас уже
все готове. Якби ви нас повідомили, ми б переслали багаж на зазначену вами ад­
ресу.
— Дякую! — зворушився канонік Пеніфазер,— красненько вам дякую. Ви
завжди такі люб’язні, міс Горріндж. Та раз мені сьогодні вже судилося приїхати
до Лондона, то я подумав, що можу заразом зайти й по багаж.
— Ми так за вас хвилювалися,— сказала міс Горріндж. — Пропали безвісти,
вас не могли знайти. Я чула, ви попали під машину?
— Так,— потвердив канонік Пеніфазер. — Так. У наш час усі женуться мов
навіжені. Страх як небезпечно. У мене в пам’яті мало що про це збереглося. Уш­
коджено голову. Серйозна травма, як каже лікар. Та й те сказати: з віком
пам’ять... Він сумно похитав головою. — А як ведеться вам, міс Горріндж?
— О, чудово! — відповіла міс Горріндж.
Тут канонікові Пеніфазеру стукнуло в голову, що міс Горріндж теж змінила­
ся. Він уп’явся в неї очима, намагаючись визначити, в чому ж ця зміна. Волос­
ся? Таке саме, як і раніше, може, ще й трохи кучерявіше. Чорна сукня, великий
медальйон, брошка у вигляді камеї. Все, як і перше. А проте якесь не таке. Мо­
же, вона трохи схудла? А може, так... неспокійний погляд! Не часто канонік
Пеніфазер завважував неспокій у людях, він був не з тих, хто помічає емоції на
обличчях інших, але сьогодні це сталося чи не тому, що протягом багатьох років
міс Горріндж зустрічала гостей з незмінним виразом обличчя.
34 Аґата КРІСТІ
— Сподіваюся, ви не хворі? — стурбовано запитав він. — Ви трохи схудли.
— Що ж, нам не бракує клопоту, каноніку Пеніфазере.
— Так, так, на жаль, це так. Сподіваюся, це не викликане моєю відсутні­
стю?
— О, ні! — запевнила міс Ґорріндж. — Звичайно, ми були стурбовані, та
щойно почули, що з вами все гаразд... — вона на мить замовкла, потім дода­
ла: — Ні, ні, я хочу сказати... ну, ви, мабуть, читали про це в газетах. Вбито
Ґормена, нашого надвірного швейцара.
— Он воно що,— ляснув себе по лобі канонік,— тепер я згадав. Справді, в
газетах писали, що тут учинено вбивство.
Міс Ґорріндж здригнулася на таку безпардонну згадку про вбивство. Вона
затремтіла всім тілом, прибраним у чорну сукню.
— Жахливо,— прошепотіла вона,— жахливо. Такий речей ніколи не коїлося
в Бертрамовім готелі. Я хотіла сказати, що наш готель — не місце для вбивств.
— Так, так, справді,— заторохкотів Пеніфазер. — Я не сумніваюся. Я й гад­
ки не мав, що таке може мати тут місце.
— Звичайно, це сталося не в самім готелі,— провадила міс Ґорріндж, тро­
хи підбадьорена таким несподіваним своїм відкриттям. — Це сталося на ву­
лиці.
— Отже, це взагалі не має до вас жодної дотичності,— підхопив канонік.
Робити такий висновок, мабуть, було не зовсім обачно.
— Ба ні, це мало зв’язок із Бертрамовим готелем. Нам довелося впускати
сюди поліцію. Вони допитували людей, бо вбили нашого швейцара.
— То ось чому надворі стоїть нова людина! Бачте, мені здалося, ніби тут
щось ледь змінилося.
— Так, але я не знаю, чи він нам підійде. Я хочу сказати, це не зовсім той
стиль, до якого ми тут звикли. Та що вдієш, нам терміново потрібен був
працівник.
— Тепер я все пригадав,— стрепенувся канонік Пеніфазер, намагаюсь
відсвіжити в пам’яті прочитане в газетах тиждень тому. — Але мені здавало­
ся, ніби вбили дівчину.
— Ви маєте на увазі дочку леді Седжвік? Сподіваюся, пам’ятаєте її, ви її
бачили тут з опікуном, полковником Ласкомом. Скидається на те, що хтось
учинив на неї напад у тумані. Здається, хотіли вихопити в неї торбинку. В
кожному разі, вони пальнули в неї, а тоді в Ґормена, солдата, людину, що
ніколи не втрачала самовладання. Він прожогом побіг вулицею, заслонив її
собою, а сам загинув від кулі, бідолаха.
— Дуже й дуже сумно,— похитав головою канонік.
— Обставини надзвичайно ускладнилися,— поскаржилася міс Ґорріндж. —
Я хочу сказати, що поліція весь час рипається туди-сюди. Цього, звісно, слід
було сподіватися, але нам тут це не подобається, хоча, мушу визнати, стар­
ший інспектор Дейві та сержант Ведел дуже порядні люди: вдягнені просто,
але зі смаком, без усяких там лакових черевиків, якими рясніють кінофільми.
Майже як ми.
— О, так,— погодився канонік Пеніфазер.
— Вам довелося лягати до лікарні? — запитала міс Ґорріндж.
— Ні,— відказав канонік,— про мене подбали якісь добрі люди, справді
добрі самаритяни. Здається, мене підібрав торгівець овочами, а його дружина
знову поставила на ноги. Я вельми і вельми їм вдячний. Приємно усвідомлю­
вати, що в світі ще не перевелася людська добрість. Еге ж, не перевелася! Вам
не здається?
Міс Ґорріндж відповіла, що це спроможне неабияк підбадьорити.
— Зрештою, так набридло читати про зростання злочинності,— додала во­
на,— про отих жахливих молодих хлопців та дівчат, які грабують поїзди та
банки і нападають із засідок на людей. — Вона звела очі догори і сказала: —
А онде спускається сходами й старший інспектор Дейві. Гадаю, він хоче з ва­
ми поговорити.
— Бачите, він уже зі мною зустрічався,— сказав канонік. — У Чедмінстері.
Гадаю, я його розчарував, бо не зміг повідомити нічого корисного.
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 35

— Чому?
Канонік сумно похитав головою.
— Не пам’ятаю. Нещасливий випадок стався недалеко від Бедгемптона, і я
справді не розумію, що я там робив. Старший інспектор усе допитувався, чо­
му я там опинився, і я не міг йому пояснити. Диво дивне, га? Він чи не
дійшов висновку, що я їхав машиною до священика, що жив поблизу
залізничної станції.
— Звучить цілком правдоподібно,— зауважила міс Ґорріндж.
— А по-моєму, аж ніяк. Власне кажучи, чого мене понесло в куточок світу,
по суті мені не знайомий.
До них підійшов старший інспектор Дейві.
— То ось ви де, каноніку Пеніфазере! — вигукнув він. — Як, уже оклигали?
— О, все гаразд,— озвався канонік,— проте ще навідує головний біль і, як
мене остерегли, не вільно перевтомлюватися. Здається, я, як і досі, не
пам’ятаю того, що мені слід би пам’ятати, і лікар каже, що пам’ять, може й
не повернутися.
— Ну що ж,— промовив старший інспектор Дейві,— не втрачатимемо надії.
— Він відвів каноніка від конторки. — Я хочу провести з вами невеличкий ек­
сперимент,— оголосив він. — Ви ж не відмовитесь мені допомогти, га?

III

Коли старший інспектор відчинив двері покою № 18, міс Марпл ще сиділа
у фотелі біля вікна.
— Сьогодні на вулиці повно людей,— відзначила вона. — Більше, як зви­
чайно.
— О, так,— це «прохідний двір» до майдану Берклі та ринку.
— Я маю на увазі не тільки перехожих, а й тих, хто коло чогось порається:
ремонтує шлях, ладнає телефони, сидить за кермом рефрижераторів, приват­
них машин.
— І який висновок звідси робите?
— Я не кажу, що роблю якийсь висновок.
Батько звів на неї очі, потім сказав:
— Я хочу, щоб ви мені допомогли.
— З дорогою душею. Саме тому я тут. Що ви хочете, щоб я зробила?
— Я хочу, щоб ви зробили те саме, що зробили вночі дев’ятнадцятого ли­
стопада. Ви спали, потім прокинулися, мабуть, вас пробудив якийсь незвич­
ний гамір. Ви увімкнули світло, глянули на годинника, підвелися з ліжка,
відчинили двері й визирнули до коридору. Чи можете ви все це повторити?
— Звичайно,— погодилась міс Марпл. Вона встала і підійшла до ліжка.
— Хвилинку.
Старший інспектор Дейві підійшов теж і постукав у стіну суміжного покою.
— Гучніше,— порадила міс Марпл. — Тут грубезні стіни.
Старший інспектор постукав дужче.
— Я звелів канонікові Пеніфазеру лічити до десяти,— пояснив він, дивля­
чись на годинник. — А тепер починаймо!
Міс Марпл ввімкнула світло, поглянула на гаданий годинник, підвелася,
підійшла до дверей, відчинила їх і визирнула в коридор.
З правого боку зі свого номера якраз вийшов канонік Пеніфазер. Він по­
брався сходами догори, вийшов на верхню площадинку і почав спускатися
вниз. Міс Марпл злегка затамувала подих і обернулася до інспектора.
— Ну? — поспитав старший інспектор Дейві.
— Чоловік, якого я бачила тої ночі, був не канонік Пеніфазер,— оголоси­
ла міс Марпл,— якщо, звичайно, тільки-но був він.
— Пам’ятаю, ви казали...
— Знаю. Він справді був схожий на каноніка Пеніфазера — чуб, одяг і все
інше. Але хода була не така. Мені здається, мені здається, той був молодший.
Дуже й дуже шкодую, що ввела вас в оману, але тієї ночі я бачила не каноніка
Пеніфазера. Даю собі голову відрубати.
36 Аґата КРІСТІ

— Цього разу ви кажете правду, міс Марпл?

— Так,— запевнила міс Марпл,— шкодую, що ввела вас в оману.
— Ви були дуже близькі до правди. Канонік Пеніфазер справді повернув­
ся в готель тої ночі. Ніхто не бачив, як він зайшов, але це не дивина. Він зай­
шов після півночі. Піднявся сходами, відчинив двері до свого номера і всту­
пив досередини. Що він побачив чи що сталося потім, ми не знаємо, бо він
не може чи не хоче нам повідати. Якби пощастило якось відсвіжити його
пам’ять.
— Є одне німецьке слово,— замислено промовила міс Марпл.
— Яке?
— Боже, вискочило з голови, але...
Почувся стук у двері.
— Можна?
У покій вступив канонік Пеніфазер.
— Ну, як, добре? — запитав він.
— Чудово,— відповів Батько. — Я тільки-но розмовляв із міс Марпл. Ви
знаєте міс Марпл?
— О, так,— кивнув головою канонік, не зовсім певний, чи це відповідає
дійсності.
— Я тільки-но розказав міс Марпл, як ми розібрали всі ваші дії. Тої ночі
ви повернулися до готелю після півночі. Зійшли вгору, відчинили двері до
свого номера, переступили поріг. — Він умовк.
Раптом міс Марпл вигукнула:
— Пригадала! Німецьке слово. Doppelganger!1
— Авжеж, авжеж,— здивовано вигукнув Пеніфазер,— як я міг забути! Ви
маєте рацію. Після того фільму, «Єрихонські мури», я повернувся сюди.
Зійшов нагору, відчинив двері до свого номера і побачив,— диво, та й годі! —
виразно побачив самого себе, що сидів обличчям до мене на стільці. Як ви
сказали, люба міс Марпл, Doppelganger! Це було щось неймовірне! А потім,
дайте подумати... — Він закотив очі догори, намагаючись пригадати.
— А потім,— докінчив Батько,— захоплений зненацька вашою появою, по­
явою того, про кого думали, ніби він щасливо прибув до Люцерна, хтось уда­
рив вас по голові.

Розділ двадцять шостий

Канонік Пеніфазер подався в таксі до Британського музею, а міс Марпл

старший інспектор посадовив у фойє. Чи не зачекала б вона там десять хви­
лин? Міс Марпл не заперечувала, рада нагоді посидіти, роззирнутись і
поміркувати.
Бертрамів готель. Стільки спогадів... Минуле переплелося з сучасністю. Во­
на знову згадала французьку фразу: «Що більше ми змінюємося, то більше ли­
шається все, як було». Так, справді, подумала вона.
їй стало шкода Бертрамового готелю і себе. Хотілося б їй знати, чого зно­
ву треба від неї старшому інспекторові Дейві. Вона відчувала в ньому збуд­
ження, породжене близькістю мети. Нарешті його плани почали справджува­
тися. Вирішальний день для старшого інспектора Дейві.
Життя в Бертрамовім готелі йшло як звичайно. Ні, подумала міс Марпл, не
як звичайно. Була й різниця, хоча вона не могла збагнути, в чому вона, мо­
же, в зачаєній тривозі.
— Всі готові? — весело поцікавився старший інспектор.
— Куди ви поведете мене цього разу?
— Завітаємо до леді Седжвік.
— Вона тут?
— Так, із донькою.
Міс Марпл підвелася. Вона розглянулася довкола і прошепотіла:
— Бідолашний Бертрамів готель.

1 Двійник (нім.).
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 37

— Що означає бідолашний Бертрамів готель?

— Гадаю, ви добре знаєте, що я маю на увазі.
— Так, можливо, адже я вас уже трохи знаю.
— Завжди стає трошки сумно, коли доводиться руйнувати шедевр.
— Ви називаєте цей будинок шедевром?
— Певна річ, і ви теж так вважаєте.
— Розумію, що ви маєте на увазі,— зізнався Батько. — Якби, скажімо, ви
одержали ділянку, геть заглушену бузиною, то вам би не лишилося нічого
іншого, як викорчувати її усю.
— Я погано розуміюся на садівництві, та якби йшлося про суху гниль, я б
не заперечувала.
Вони піднялись ліфтом і подалися в кінець коридору, де був номер леді
Седжвік та її доньки.
Старший інспектор постукав у двері, почувся голос: «Зайдіть», і він всту­
пив до покою, за ним — міс Марпл.
Бесс Седжвік сиділа на високому стільці біля вікна, на колінах лежала
книжка, якої вона не читала.
— Знову ви, старший інспекторе. — Вона перевела погляд на міс Марпл, і
на обличчі їй промайнув ледь здивований вираз.
— Це міс Марпл,— відрекомендував старший інспектор Дейві. — Міс
Марпл, це леді Седжвік.
— Я зустрічалася з вами раніше,— промовила Бесс Седжвік. — Цими дня­
ми ви були з Селіною Гейзі, чи не так? Та сідайте ж,— додала вона і знову
обернулася до старшого інспектора Дейві. — Роздобули якісь відомості про
людину, що стріляла в Ельвіру?
— Поки що ні.
— Сумніваюся, що ви їх колись роздобудете. У такий туман виходять
тільки хижаки і никають навколо в пошуках самітних перехожих жінок.
— Почасти це слушно,— погодився Батько. — Як там ваша дочка?
— О, з Ельвірою все гаразд.
— Приїхала сюди з вами?
— Так. Я зателефонувала н опікунові — полковникові Ласкому. Він не тя-
мився з радощів, що я виявила бажання взяти опіку на себе. — Вона раптом
засміялася. — Любий старий друзяка. Він завжди сприяв спілці матері з дочкою!
— Мабуть, він має рацію,— зауважив Батько.
— О, ні, не має! Просто наразі це було б найкраще — у мене така думка.
— Вона повернула голову, визирнула з вікна і сказала вже іншим голосом. —
Я чула, ви заарештували мого приятеля — Ладислава Малиновського. На якій
підставі?
— Не заарештував,— поправив її старший інспектор Дейві. — Він просто
допоможе нашому розслідуванню.
— Я послала свого адвоката, щоб подбав про нього.
— Вельми розумно,— схвально промовив Батько. — Кожному, хто має бо­
дай найдрібніші непорозуміння з поліцією, не завадить мати адвоката. Інак­
ше можна набалакати багато зайвого.
— Навіть якщо ти зовсім невинний? 1
— Тоді адвокат, можливо, ще потрібніший.
— Ви цинік, чи не так? Можу я дізнатися, про що ви його розпитували?
— Найперше ми хочемо знати напевно всі його маршрути тої ночі, коли
загинув Майкл Ґормен.
Бесс Седжвік рвучко випросталася на стільці.
— Невже ви серйозно вірите, що Ладислав міг стріляти в Ельвіру? Вони
навіть не знайомі одне з одним!
— Він міг це зробити. Машина стояла відразу за рогом.
— Нісенітниця! — палко вигукнула леді Седжвік.
— Невже вас так глибоко засмутила ця нічна подія, леді Седжвік?
Вона ледь здивувалася.
— Ще б пак не засмутила, адже трохи не загинула моя дочка. А ви на що
сподівалися?
38 . , Аґата КРІСТІ

— Я не це мав на увазі. Я хотів сказати, невже ви були так засмучені смер­

тю Майкла Ґормена?
— Мені його дуже шкода. Він був сміливець.
— І це все?
— А що вам треба від мене ще?
— Ви його знали, чи не так?
— Звичайно, він тут працював.
— Одначе ви знали про нього значно більше, чи не так?
— Тобто?
— Скажіть, леді Седжвік, він був вашим чоловіком, чи не так?
Часину вона мовчала, не виказуючи ні подиву, ні хвилювання.
— Ви добре поінформовані, старший інспекторе, правда ж? — Вона зітхну­
ла і відкинулася на спинку стільця. — Я не бачилася з ним цілу купу років —
двадцять, а то й більше. І ось одного разу я визирнула з вікна і раптом упізна­
ла Міккі.
— А він упізнав вас?
— Диво дивне, але ми справді впізнали одне одного,— відповіла Бесс
Седжвік. — Ми були разом тільки близько тижня. Потім мої родичі зловили
нас, розплатилися з Міккі й забрали мене, ославлену, додому.
Вона зітхнула.
— Я була ще зовсім зелена, коли втекла з ним. Майже нічого не знала про
життя. Таке собі дурне дівчисько з головою, повною романтичного туману.
Він здавався мені героєм — чи не тому, що хвацько їздив верхи. Він не знав
страху, був гарний на вроду і веселий. От я з ним і втекла. Не знаю, чи за­
мислювався він над цим, а я була дико, шалено закохана! — Вона труснула
головою. — Це тривало недовго. Вже за добу я в ньому розчарувалася. Він
пив, був ниций і брутальний. Коли приїхали родичі і забрали мене з собою,
я була вдячна, я більше не хотіла ані бачити його, ані чути про нього.
— Ваші родичі знали, що ви з ним побралися?
— Ні.
— Ви їм не казали?
— Я не вважала себе за одружену.
— Як це сталося?
— Ми одружилися в Балліговлені, та коли з’явилися мої родичі, Міккі
підійшов до мене і сказав, що шлюб фіктивний. Все це вони сфабрикували зі
своїми друзями, сказав він. На той час така його поведінка мене вже не вра­
жала. Не знаю, чи хотів він одержати відчіпне, чи боявся, що порушив би за­
кон, узявши шлюб із неповнолітньрю. Хоч би що там було, я ні на хвилину
не мала сумніву, що він сказав мені правду... тоді не мала.
— А пізніше?
Здавалося, вона поринула у свої думки.
— Тільки за кілька років, коли я трохи краще пізнала життя і почала роз­
биратись у правових питаннях, мені спало на думку, що я все ж, мабуть, узя­
ла шлюб із Майклом Ґорменом.
— Виходить, із лордом Кеністоном ви, фактично, взяли другий шлюб.
— Я також узяла шлюб із Джоні Седжвіком, потім знову одружилася з аме­
риканцем Ріджуеєм Бекером. — Вона глянула на старшого інспектора Дейві і
засміялася, здавалося, щирим сміхом. Стільки шлюбів,— знизала вона плечи­
ма. — Справді смішно.
— Ви не мали наміру розлучитися?
Вона знизала плечима.
— Все це видавалося лихим сном. Навіщо ворушити минуле? Звичайно, я
зізналася Джоні.
Це ім’я вона вимовила тихим, лагідним тоном.
— А він що на те?
— Не звернув уваги. Ні я, ні Джоні не пильнували законів надто суворо.
— За двошлюбність передбачені певні покарання, леді Седжвік.
Вона зиркнула на нього і засміялася.
— Кого обходить те, що скоїлося в Ірландії кілька років тому? Усе було
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 39

зроблено як слід. Міккі забрав свої гроші і звіявся. Невже ви не розумієте? Це

просто був безглуздий дрібний інцидент, який я хотіла забути, викинути з го­
лови, як і багато інших дріб’язкових подій у житті.
— А потім,— спокійно сказав Батько,— одного чудового дня, в листопаді,
Майкл Ґормен з’явився знову і вдався до шантажу?
— Пусте! Хто сказав, що він мене шантажував?
Батько повільно перевів погляд на рівно випростану стару даму, що тихо
сиділа на стільці.
— Ви, — Бесс Седжвік вп’ялася очима у міс Марпл. — Що могли ви про
це знати?
У її голосі бриніли радше нотки подиву, аніж осуду.
— Стільці в цьому готелі з дуже високими спинками,— пояснила міс
Марпл. — Вони вельми зручні. Я сиділа на одному з них біля каміна в кімнаті
для писання. Просто відпочивала вранці перед прогулянкою. І тут зайшли ви,
щоб написати листа. Мабуть, ви не звернули уваги, що в кімнаті є ще хтось,
і я почула вашу розмову з Ґорменом.
— Ви підслуховували?
— Звичайно,— сказала міс Марпл. — А чом би й ні? То була загальна
кімната. Коли ви відчинили вікно, і гукнули людину на вулиці, я й гадки не
мала, що це буде конфіденційна розмова.
Бесс із хвилину допитливо дивилася на неї, потім повільно кивнула голо­
вою.
— Усе правильно,— сказала вона. — Так, розумію. Але ви хибно витлума­
чили те, що почули. Міккі не шантажував мене. Можливо, мав такі наміри,
але я застерегла його від цього!
Її губи знову розтяглися в широкій великодушній усмішці, яка робила її
обличчя таким привабливим.
— Я його залякала.
— Так,— погодилася міс Марпл. — Може, так і було. Ви пригрозили його
застрелити. Пробачте мені за щирість, але зробили це блискуче.
Бесс Седжвік здивовано звела брови.
— Та вас чула не тільки я,— провадила міс Марпл.
— Боже мій! Невже слухав увесь готель?
— Другий стілець теж був зайнятий.
— Ким?
Міс Марпл стулила губи. Відтак кинула на старшого інспектора Дейві бла­
гальний погляд. «Якщо це має бути зроблене, то робіть самі,— промовляв той
погляд,— а я не можу...»
— Ваша дочка сиділа на другому стільці,— сказав старший інспектор Дейві.
— О, ні! — зойкнула Бесс. — О, ні! Тільки не Ельвіра. Розумію... так, ро­
зумію. Певно, вона подумала...
— Вона дуже серйозно сприйняла почуте і подалася до Ірландії шукати
правди. Її не важко було відкрити.
— О, ні,— стиха повторила Бесс Седжвік і вела далі: — Бідолашна дитина!
Навіть тепер жодного разу ні про що не запитала. Все тримала в душі. Замк­
нулася в собі. Якби вона тільки сказала. Я пояснила б їй усе, довела б, що це
не має ніякого значення.
— Навряд чи вона погодилася б з вами,— зауважив старший інспектор
Дейві. — Сміх, та й годі,— провадив він з виглядом людини, схильної до спо­
гадів та пустомолотства, схожий на старого фермера, який базікає про землю
та скот. — Після багатьох років судових розглядів і помилок я навчився ста­
витися з недовірою до простих версій. Прості версії часто-густо далекі від
правди. Версія недавнього нічного вбивства начебто саме така. Дівчина твер­
дить, що в неї стріляли, проте схибили. їй на допомогу поспішив швейцар і
загинув від другої кулі. Може, все так і було. Може, саме це й бачила дівчи­
на, але насправді, всупереч очевидності, все могло бути зовсім інакше. Щой­
но ви, леді Седжвік, досить яскраво і переконливо говорили, що Ладислав
Малиновський не мав підстав для замаху на життя вашої дочки. Що ж, цілком
з вами згоден. Гадаю, він їх справді не мав. Така людина, як він, міг посва­
40 Аґата КРІСТІ

ритися з жінкою, схопити ножа і штрикнути її. Та навряд чи він чигатиме на

шляху, аби холоднокровно її застрелити. Але, припустімо інше, припустімо,
він хотів застрелити не її. Були крики, постріли, а насправді вийшло так, що
загинув Майкл Ґормен. Припустімо, сталося те, що й мало статися. Мали-
новський старанно обмірковує план. Він обирає туманну ніч, зачаюється по­
близу і чекає, коли ваша дочка вийде надвір. Він знає, що вона з’явиться, бо
зумів так улаштувати. Він стріляє, але не в дівчину. Стріляє так, щоб куля не
зачепила її, а вона вирішує, що він цілився саме в неї. Вона кричить. Швей­
цар готелю чує постріли та лемент, біжить вулицею, і тут Малиновський
стріляє в того, кого й хотів застрелити, тобто в Майкла Ґормена.
— Не вірю жодному вашому слову. Ну, навіщо здалося Ладиславові Мали-
новському вбивати Міккі Ґормена?
— Можливо, мав місце шантаж,— припустив Батько.
— Ви хочете сказати, що Міккі шантажував Ладислава? Навіщо?
— Можливо, це пов’язане з Бертрамовим готелем. Можливо, Майкл Ґор­
мен забагато знав.
— Про справи в Бертрамовім готелі? Що ви маєте на увазі?
— То був майстерний шантаж,— сказав Батько. — Продуманий і блискуче
виконаний. Але ніщо не триває вічно. Цими днями міс Марпл спитала мене
тут: «Що коїться в цьому готелі?» Що ж, тепер я можу дати відповідь. Судя­
чи з усього, Бертрамів готель став одним з найбільших і найкраще організо­
ваних осередків злочинності, що їх ми знали в останнє десятиріччя.

Розділ двадцять сьомий

Запанувала хвилинна тиша, потім озвалася міс Марпл:

— Вельми цікаво,— зауважила вона.
Бесс Седжвік обернулася до неї.
— Здається, вас це не дивує, міс Марпл.
— Анітрохи. Сталося стільки дивовиж, начебто аж ніяк не пов’язаних од­
на з одною. Все це надто добропристойне, щоб бути правдою. Сподіваюсь, ви
розумієте, що я маю на увазі. Кажучи театральною мовою — чудова вистава,
та це лише вистава, а не реальність.
— Було багато всіляких дрібних подій, були претензії до друзів, знайомих...
як виявилося, помилкові.
— Такі речі трапляються,— зауважив старший інспектор Дейві. — Але тут
вони траплялися надто часто, чи не так, міс Марпл?
— Авжеж,— погодилася міс Марпл. — Люди на кшталт Селіни Гейзі роб­
лять такого роду помилки. Але багато інших людей теж робили їх. Цих поми­
лок не можна було не помітити.
— Вона дуже спостережлива,— сказав старший інспектор Дейві, звертаю­
чись до Бесс Седжвік, наче міс Марпл була його улюбленою вишколеною со­
бачкою.
Бесс Седжвік рвучко обернулася до нього.
— Що ви мали на увазі, коли назвали цей готель осередком організованої
злочинності? Я сказала б, що Бертрамів готель — найреспектабельніший за­
клад у світі.
— Звичайно,— сказав Батько. — А якому ж йому бути? Стільки було вит­
рачено грошей, часу і сірої речовини на те, щоб він став таким, як є. Прав­
да та фальш переплітаються в ньому вельми вдало. В особі Генрі ви маєте не-
перевершеного актора і менеджера — він керівник цього закладу. У вас є та­
кий добродій, як Гамфрі, великий мастак викликати довіру. Він не запідозре­
ний у злочинах, здійснюваних у нашій країні, зате причетний до деяких до­
сить дивних операцій готелю за кордоном. Тут є кілька блискучих акторів,
виконавців різних ролей. Зізнаюся: я не поділяю безоглядно захоплення
всією цією структурою. Вона обійшлася нашій країні дуже дорого, вона —
причина вічного головного болю урядової адміністрації та місцевої поліції.
Щоразу, як ми десь, здавалося б, уже хапали жар-птицю за хвіст і успішно
розслідували якийсь особливий випадок, виявлялося, що він не є ланкою
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 41

більшого ланцюга. Але ми не переставали працювати над цією справою,

трошки тут, трошки там. Гараж, де зберігалися цілі стоси номерних знаків,
що уможливлювало негайну заміну їх у деяких машинах... Фургони мебльо-
вої фірми, фургон різника, фургон бакалійника, ба навіть один-два поштові
фургони... Швидкісна машина автоперегонника, що за лічені хвилини долає
фантастичні відстані, і, на противагу їй,— старий єпископ, що трясеться у
своєму старому «морріс-оксфорді»... Хата торговця овочами, який при по­
требі подає першу допомогу і має зв’язки з потрібним лікарем... Нема потре­
би вникати в усі ці розгалуження, яким, здається, нема ліку. Це один бік
справи. Другий — чужоземні клієнти, що прибувають до Бертрамового готе­
лю. Переважно з Америки чи домініонів. Заможні люди, не викликаючи жод­
ної підозри, приїздять сюди з солідним, розкішним багажем, а від’їздять теж
із солідним багажем, який видається тим самим, а насправді, це вже інший
багаж. Багатих туристів, прибулих до Франції, митниця даремно не триво­
жить, бо митниця не тривожить туристів, коли ті довозять гроші у країну,
звісно, якщо це щоразу не ті самі приїжджі. (Не слід глечикові надто часто
ходити по воду.) Все це не так легко довести чи пов’язати між собою, та
врешті-решт усі кінці зійдуться. І початок уже покладено. Взяти бодай по­
дружжя Кабо.
— А що сталося з Кабо? — гостро запитала Бесс.
— Ви їх пам’ятаєте? Вельми поштиві американці. Справді, вельми поштиві.
Торік вони тут зупинялися і цього року теж. Наступного разу вони не
приїдуть із тою самою непевною місією, бо ми заарештували подружжя по йо­
го прибутті до Кале. Вони мали при собі дотепно змайстровану валізу-шафу.
У ній було акуратно складено понад триста тисяч фунтів. Ця сума точно
дорівнює викраденій з потяга у Бедгемптоні. Звичайно, це лише крапля в
морі. Дозвольте вам сказати: Бертрамів готель — осередок усіх цих махінацій.
До них причетна половина персоналу й декотрі туристи. Дехто з них — той,
за кого себе видає, дехто — ні. Справжнє подружжя Кабо, наприклад, у цю
хвилину перебуває в Юкатані. Далі. Як виявилося: вдавались до містифікацій.
Взяти, наприклад, містера Джастіса Ладгроува. Добре знайоме обличчя, ніс,
як цибулина, і бородавка. Неважко зіграти його роль. Канонік Пеніфазер,
скромний сільський єпископ із сивою кучмою і примітним, роззявкуватим
виглядом. Його поведінку, те, як він дивиться поверх окулярів — усе це мо­
же легко імітувати майстерний актор, чиє амплуа — характерні ролі.
— А яка з цього користь? — поцікавилася Бесс.
— Справді не знаєте? Невже не ясно? Містера Джастіса Ладгроува бачили
поблизу банку під час його пограбування. Хтось упізнає його, повідомляє про
це, ми ретельно розслідуємо. Виявляється, це помилка. На той час він був
деінде. І тільки зовсім недавно ми зрозуміли, що всі ці наші помилки спрово­
ковані. Нікого не обходить «двійник» запідозреного, який насправді нічим не
впадає в вічі. Він скидає свою маску і перестає грати свою роль. Вся справа
заплутується. Воднораз ми маємо верховного суддю, архідиякона, адмірала,
генерал-майора, яких у той самий час бачили поблизу місця злочину.
Після пограбування потяга в Бедгемптоні, до Лондона прибули щонаймен­
ше чотири машини, що брали участь у пограбуванні, і серед них перегонова ма­
шина, яку вів Малиновський, вантажний автомобіль під виглядом контейнеро­
воза, старомодний «даймлер», де сидів адмірал, та старий єпископ із сивою куч­
мою в «морріс-оксфорді». То була чудова, блискуче проведена операція.
Але одного дня ватазі трохи зрадила фортуна. Старий безголовий святий
отець, канонік Пеніфазер, помилився днем свого відльоту, і його не пропуще­
но на аеродром. Приблукавши до Кромвелевого шосе, він пішов до кіно, по­
вернувся сюди вже за північ, підійнявся до свого номера, від якого мав у ки­
шені ключа, відчинив двері, зайшов досередини і пережив найбільший у
своєму житті струс, угледівши в кріслі самого себе і зустрівшись із собою по­
глядом. Ватага найменше сподівалася побачити справжнього каноніка Пені-
фазера, що, як вважалося, щасливо прибув до Люцерна! І ось він являється
власною персоною. Його двійник саме готувався до нальоту в Бедгемптоні,
коли це поріг переступив справжній Пеніфазер.
42 Аґата КРІСТІ

Всі розгубилися, за винятком одного розбишаки зі швидкою реакцією. То

був чи не Гамфрі. Він торохнув старого по голові, і той упав, зомлілий. Ко­
гось, гадаю, це розлютило. Страх розлютило! Однак по огляді старого вони
вирішили, що йому тільки забило памороки, що опритомніє він, мабуть, не
скоро, і діяли далі за своїм планом. Фальшивий канонік Пеніфазер покинув
свій номер, вийшов з готелю і помчав туди, де мав зіграти свою роль в еста­
фетних перегонах. Не знаю, що вони зробили з достеменним каноніком
Пеніфазером. Можу хіба здогадуватися. Припускаю, що згодом його вивели
тої ж таки ночі з готелю, посадовивши в машину, відвезли до хати торгівця
овочами, який мешкав поблизу від місця, де пограбовано потяг і де за ним міг
наглядати лікар. Щоб потім, коли газети повідомлять, що каноніка Пеніфазе-
ра бачили поблизу, всі кінці зійшлися. Мабуть, грабіжники не могли заспо­
коїтися, аж поки канонік отямився і стало ясно, що він нічого не пам'ятає з
подій принаймні трьох останніх днів.
— А інакше б його вбили? — поцікавилася міс Марпл.
— Ні,— відказав Батько. — Не думаю, що його вбили б. Хтось би такого
не допустив. З самого початку було ясно, що керівник операції — проти вбив­
ства.
— Звучить фантастично! — вигукнула Бесс Седжвік. — Просто-таки фан­
тастично! Я не вірю, шо ви маєте якісь докази того, що Ладислав Малиновсь-
кий причетний до цієї безглуздої маячні.
— Мені не бракує доказів Ладислава Малиновського,— заперечив Батько.
— Розумієте, він легковажний. Огинається тут, хоча його мало б тут не бути.
При першій же нагоді приїздить, аби зв’язатися з вашою дочкою. Вони кори­
стувалися шифром.
— Дурниці! Вона сама вам сказала, що не знайома з ним.
— Могла казати, та це неправда. Вона в нього закохалася. Вона жадає, щоб
цей хлопець з нею одружився.
— Не вірю!
— Ви просто не знаєте,— зауважив старший інспектор Дейві. — Мали-
новський не з тих, хто виказує свої таємниці, а своєї дочки ви не знаєте й по­
готів. Ви самі зізналися. Ви розгнівалися, чи не так, коли довідалися про при­
буття Малиновського до Бертрамового готелю?
— Чому ви так гадаєте?
— Бо ви один з керівників злочинної зграї,— випалив Батько. — Ви з
Генрі. Грошовими питаннями займаються брати Ґормани. Вони повкладали
всілякі угоди з європейськими банками, повідкривали рахунки і все таке інше,
але господинею синдикату, тією, хто планує операції та керує ними, є ви, леді
Седжвік.
Бесс прошила його поглядом і засміялася.
— Такого безглуздя я ще не чула! — вигукнула вона.
— О, ні, жодного безглуздя тут нема. Вам властиві розум, мужність і
сміливість. Ви бралися до всякої всячини і нарешті вирішили докласти рук до
злочинного бізнесу. Вам подобався ризик, подобалися небезпечні пригоди.
Щиро кажучи, вас приваблювали не гроші, вас захоплювало саме ремесло.
Проте ви не зносили вбивств, кричущого насильства. Ні трупів, ні брутально­
го, жорстокого ґвалту, а лише м’який, тихий удар по голові у разі потреби.
Бачте, ви вельми цікава жінка, одна з небагатьох справді цікавих, великих
злочинниць.
Запала хвилинна тиша.
Аж ось Бесс Седжвік підвелася.
— Ви чи не з’їхали з глузду?
Вона сягнула до телефону.
— Збираєтесь телефонувати адвокатові? Цілком доречно, а то щоб не на­
балакали зайвого.
Вона шпарко кинула слухавку на важіль.
— Я передумала, ненавиджу адвокатів. Гаразд, хай буде по-вашому. Так, я
верховода. Ваша правда, це мені лоскоче нерви. Мені подобається щохвили­
ни ризикувати, мені цікаво патрати банки, потяги, пошти і так звані надійно
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 43

стережені машини, що перевозять гроші. Цікаво планувати, цікаво на щось

зважуватися. Чудове, захватне ремесло, і я рада, що до цього причетна. Тіль­
ки-но ви сказали: чи не зачасто внадився глечик по воду ходити, здається,
так? Як на мене, ви сказали правильно. Що ж, у моїх грошей був жвавий обіг!
Проте ви помиляєтесь, що Ладислав Малиновський застрелив Майкла Ґорме-
на! Не він убивця, а я.
Нараз вона вибухнула гучним нервовим сміхом.
— Не має значення, що Майкл зробив і чим погрожував. Я обіцяла йому
застрелити його, міс Марпл чула мої слова, і я направду його застрелила. Я
зробила багато що з того, що ви приписували Ладиславові. Я ховалася побли­
зу готелю. Коли пройшла Ельвіра, я пальнула навмання, а коли вона зойкну­
ла і Міккі побіг вулицею, взяла його на мушку в слушну хвилю і пальнула
впритул! Звичайно, я маю ключі від усіх готельних вхідних дверей. Я прослиз­
нула чорним ходом і піднялася до свого номера. Мені й на думку не спадало,
що пістолет допровадить вас до Ладислава, що ви матимете на нього бодай
найменшу підозру. Пістолет я взяла без дозволу з його машини. Та запевняю
вас, не мала наміру кинути на нього тінь.
Вона рвучко повернулася до міс Марпл.
— Затямте, ви свідок мого зізнання. Я вбила Ґормена.
— Мабуть, ви так кажете, бо закохані в Малиновського,— висловив при­
пущення Дейві.
— Ні,— коротко відповіла вона. — Я його добрий друг, та й годі. О, так,
він залицявся до мене, але я не була в нього закохана. Усе своє життя я ко­
хала лиш одного: Джона Седжвіка. — Це ім’я вона вимовила незнайомим,
тихим голосом. — Просто Ладислав — мій приятель, і я не хотіла б, аби він
попав за ґрати за хибним звинуваченням. Я вбила Майкла Ґормена. Я це ка­
зала, і міс Марпл мене чула. А тепер, шановний старший інспекторе Дейві,—
вона голосно і гарячково засміялася. — Ловіть мене, якщо можете.
Вона швидко замахнулася, пожбурила тяжкий телефонний апарат у вікон­
ну шибку, і не встиг Батько зірватися на ноги, як була вже за вікном і обереж­
но, але швидко посувалася вузьким парапетом. Попри свою огрядність, Дейві
миттю прискочив до другого вікна і підняв раму. Водночас вийняв із кишені
сюрчок і щодуху засюрчав. Скочивши на ноги од сили на хвилю чи дві пізніше,
міс Марпл прилучилася до нього і також почала виглядати у вікно.
— Вона впаде, вона лізе вгору по ринві! — вигукнула міс Марпл. — Але чо­
му вгору?
— Хоче видряпатися на дах. Це єдиний її шанс, і вона це знає. Боже мій,
погляньте на неї. Пнеться вгору, наче кішка. Схожа на муху, що лізе по стіні.
Страшенно небезпечно!
Міс Марпл бурмотіла з приплющеними очима:
— Увірветься, не долізе...
Жінка, за якою вони стежили, зникла з очей. Батько трохи відступив од
вікна.
Міс Марпл запитала:
— Ви хочете піти і...
Батько похитав головою.
— Куди мені з таким черевом? На такий випадок я поставив своїх людей.
Вони в курсі, що робити. За кілька хвилин ми знатимемо... Якщо послати
слідом за нею людей, можуть бути численні жертви! Такі жінки, як вона, од­
на на тисячу! — Він зітхнув. — Вона шалена. О, в кожному поколінні є жмень­
ка таких. їх годі приручити, їх не вільно допускати до суспільства, силувати
жити згідно з законом та звичаями. У них свій стиль життя. Якщо вони святі,
то доглядають уражених проказою або не бояться бути замученими в джунг­
лях, якщо вони погані, то чинять нечувані звірства, а іноді стають справжніми
дикунами! Гадаю, вони були б у своїй стихії, якби народилися в іншу добу,
коли кожен залежав від самого себе, кожен виборював собі життя. Вони що­
кроку наражалися б на ризик, скрізь на них чигали б небезпеки, і вони хоч-
не-хоч ставали б небезпечні для людей. Такий світ улаштовував би їх, у ньо­
му вони почувалися б, як у‘себе вдома. А наш — ні.
44 Аґата КРІСТІ

— Ви передбачали, що вона встругне?

— Аж ніяк. Це один з її сюрпризів. Несподіваних. Бачте, вона все це чи не
надумала. Вона знала, до чого хилиться справа. Тож сиділа, дивилася на нас,
підтримувала розмову і воднораз розмірковувала. Вона вперто, без упину кру­
тила мозком. Гадаю... Ах!
Він замовк. Зненацька розляглися рев машини, вищання коліс та гуркіт
потужного швидкісного двигуна. Батько вихилився з вікна.
— Вона спустилася донизу і сіла в машину.
Машина з оглушливим ревом і вищанням завернула за ріг, і прекрасний бі­
лий монстр шалено погнав вулицею.
— Вона когось задавить,— ужахнувся Батько. — Уб’є силу людей, як не
вб’ється сама.
— Цікаво знати... — почала міс Марпл.
— Певна річ, вона хвацький водій, збіса хвацький водій. Ух! Трохи когось
не збила!
Вони чули рев машини з увімкненою сиреною, чиє виття поступово зав­
мирало. Долетіли стогони, крики, вищання гальм, сигнали машин, нарешті
гучний скрегіт коліс, рев випускної труби і...
— Розбилася,— здогадався Батько.
Він незворушно стояв на місці — із терплячістю, прикметною для його мо­
гутньої огрядної статури. Міс Марпл мовчки стояла поруч. Потім з вулиці, на­
че на змаганнях з естафетного бігу, стали передавати повідомлення. Чоловік,
що стояв на хіднику навпроти готелю, глянув угору на старшого інспектора і
зробив кілька швидких знаків руками.
— Вона загинула,— тяжко зітхнув Батько. — Мертва! їхала зі швидкістю
понад дев’яносто миль на годину і ввігналась у паркову огорожу. Більше
жертв нема, поминаючи легко поранених. Таких блискучих водіїв треба по­
шукати! Так, вона мертва. — Він рушив у глиб кімнати і похмуро кинув:
— Вона перша розповіла свою історію. Ви її чули.
— Так,— підтвердила міс Марпл. — Чула.
Запанувала коротка тиша.
— Ясно, то була неправда,— спокійно провадила міс Марпл.
Батько глянув на неї.
— Не вірите їй, так?
— А ви?
— Ні,— відказав Батько.— Ні, не вірю — вона сказала неправду. Вона все
вигадала так, щоб було схоже на правду, та це — неправда. Вона не стріляла
в Майкла Ґормена. А ви часом не знаєте, хто це зробив?
— Ще б пак ні,— відповіла міс Марпл. — Дівчина.
— О! Коли вам спало таке на думку?
— Я довго думала,— зізналася міс Марпл.
— Я теж,— зізнався Батько.' — Тої ночі її охопив страх. А ті брехні, що во­
на набалакала, були чистісінькі брехні. Але спершу я не міг зрозуміти мо­
тиви.
— Це завдало мені клопоту,— підхопила міс Марпл. — Вона довідалася, що
мати двічі брала шлюб, та невже дівчина піде через це на вбивство? Тільки не
нині! Гадаю, тут приплуталися гроші.
— Так, гроші,— погодився старший інспектор Дейві. — Батько залишив їй
великий маєток. Дізнавшися, що мати брала шлюб із Майклом Ґорменом, во­
на зміркувала, що шлюб із Коністоном незаконний. Це означає, подумала во­
на, що гроші їй не дістануться: хай вона і його дочка, але незаконна. Та, бач­
те, вона помилилася. Ми вже стикалися з таким випадком. Усе залежить від
духівниці. Цілком ясно, що Коністон залишив спадщину їй і називав у
духівництві саме її ім’я. Звичайно, вона б одержала гроші, але вона цього не
знала і не збиралася випускати з рук спадщини.
— Чому їй так конче потрібні були гроші?
Старший інспектор Дейві похмуро відповів:
— Щоб купити Ладислава Малиновського. За гроші він ладен з нею одру­
житися, а так під вінець би не став. Вона була не в тім’я бита, ця дівчина. Во-
У ГОТЕЛІ БЕРТРАМА 45

на знала ціну його любові, але хотіла його купити, купити на певних умовах.
Вона відчайдушно в нього закохалася.
— Знаю,— зітхнула міс Марпл і пояснила: — Я бачила її очі того дня...
— Вона знала, що з грошима його матиме, а без грошей утратить,— вів далі
Батько. — І надумала холоднокровне вбивство. Вона не ховалася ,в цих око­
лицях, звичайно. Поблизу не було жодної душі. Вона просто стала під огоро­
жею, пальнула і зойкнула, а коли Майкл Ґормен побіг вулицею від готелю, за­
стрелила його, а тоді знову закричала. Вона все добре розрахувала. Не хотіла,
щоб молодого Ладислава оскаржили в убивстві. Украла його пістолет, бо
тільки так могла легко його роздобути і навіть гадки не мала, що його запідо­
зрять у злочині або що тої ночі він опиниться поблизу. Вона вважала, що
вбивство припишуть якомусь розбишаці, який скористався з туману. Так, во­
на все добре розрахувала, але пізніше тої ж таки ночі її опанував страх! І її
мати боялася за неї.
— А тепер же як? Що ви наміряєтесь робити?
— Я знаю, шо стріляла вона,— відказав Батько,— та не маю доказів. Мо­
же, їй усміхнеться фортуна. Нині навіть закон, здається, грунтується на засаді
— дай собаці вкусити бодай раз, удаючись до образної мови. Досвідчений ад­
вокат, либонь, спробує зіграти на жалощах: молоде дівча, нелегке дитинство.
До того ж вона вродлива.
— Так,— погодилася міс Марпл. — Люциперові діти завжди вродливі і, як
ми знаємо, квітнуть, мов зелений лавр.
— Проте, як я вам уже казав, справа, певно, до цього не дійде. За браком
доказів. Візьміть, наприклад, себе. Вас запросять бути свідком, свідком того,
що казала її мати, свідком її зізнання у злочині.
— Знаю,— кивнула головою міс Марпл. — Вона це мені навіяла. Вона вва­
жала за краще вбитися задля волі своєї дочки. Вона це мені накинула. Як пе­
редсмертне прохання.
Двері до спальні відчинилися, і зайшла Ельвіра Блейк. На ній була проста
темно-блакитна сорочка, волосся розпушене. Чисто тобі янгол з картини до­
би раннього італійського відродження! Гостя перевела очі з одного співроз­
мовника на іншого і промовила:
— Я чула гуркіт машини, галас. Щось скоїлося?
— На превеликий жаль, міс Блейк,— сухим тоном відповів інспектор
Дейві,— ваша мати загинула.
Ельвіра ледь розтулила рота.
— О, ні,— пробелькотіла вона. То був кволий, непевний протест.
— Перед тим, як утекти,— провадив старший інспектор,— а то була втеча,
вона зізналась у вбивстві Ґормена.
— Хочете сказати, що вона...
— Авжеж,— урвав Батько. — Саме так вона сказала. Ви маєте щось додати?
Ельвіра довго дивилася на нього, відтак злегка тріпнула головою.
— Ні,— відказала вона,— не маю.— Відтак повернулася і вийшла з покою.
— Ну,— озвалася міс Марпл,— невже ви отак її й відпустите?
По короткій паузі Батько щосили грюкнув кулаком по столу.
— Ні,— заревів він,— ні, присягаю Богом, ні!
Міс Марпл неквапливо і поважно кивнула головою.
— Боже, змилуйся над нею,— сказала вона.
ХАН МАЛ-СУК
З англійської переклала Оксана СНІТКО (Київ)

Три дні не вщухав дощ. Річка вийшла з берегів, і геть усі рисові поля поза­
ливало каламутною водою. Ще кілька днів такого дощу, і повінь змиє Ташико-
ву хатинку.
Ташик стояв на ганку і дивився, як вона зносила ціле селище вище по течії.
Пропливали солом’яні покрівлі, поточені шашелем стовпи. Поламані шафи,
зірвані з петель двері, покришки од казанків,— все, що завгодно, тягла шалена
течія за собою.
Мовчки дивився на потік Ташик.
Хан Мал-сук народилася 1931 року в Сеулі. Закінчивши 1955 року Сеульський національний
університет, чотирнадцять років викладала в ньому корейську мову та літературу. Останніми рока­
ми активно виступала на шпальтах газет зі статтями та есеями, присвяченими громадсько-політич­
ним проблемам.
Авторка шести збірок оповідань, трьох романів та збірки есеїв. Перекладена багатьма мовами
світу, лауреат кількох літературних премій.
Перекладено за сеульським журналом «Korean literatura today», Vol. 2, № 4, Winter, 1997.
Copyright © 1997 by Korean Center, International P. E. N.
© Оксана Снітко, 1999, переклад.
 47

У хатині біля печі сиділа його дружина. Вона, не відводячи очей, дивилась у
спину своєму чоловіку. І також мовчала.
З кухні на ганок вибігло кілька пацюків, видерлися підпорою нагору, спусти­
лись знову і чкурнули геть. Чути було, як вони пищать під ґанком. Пацюки ду­
же чутливі до паводків,— їхні нори вода руйнує першими.
Дружина не зводила очей з чоловіка, забувши про все, навіть не думаючи про
те, що може статися з їхньою хатиною.
Вони одружились напередодні. Минула їхня перша ніч. За сніданком вона не
наважувалась поглянути йому в обличчя. Снідала, сором’язливо опустивши очі.
Мабуть, і він соромився,— теж їв мовчки. Але насипав їй добавки — дві ложки
вареного рису. Є приказка, що дві ложки зближують подружжя. Молода за-
шарілася, згадавши про це.
Лише раз зустрілась вона з ним перед весіллям, і за весь час не звела на ньо­
го очей. Вчора увечері в темноті також нічого не розгледіла. Тож і не знала, як
виглядає її чоловік, хоча й провела разом ніч. Знала, що він середнього зросту,
має дуже тіло. Та не бачила ще очей, носа, вуст, хоча сваха казала, що він на­
прочуд привабливий чоловік.
Знала, що не дуже гарна. Але була смаглява, й казали, що від погляду її тем­
них вологих очей хлопці німіли, їхні серця стукотіли сильніше.
Через десять днів після заручин зіграли просте весілля. Хоч і не бачив моло­
дої, Ташик вирішив одружитися з нею. Знав, що вона найстарша дочка у ве­
ликій сім’ї. Батьки дали згоду на одруження. Зраділи, що хоч на одного рота в
сім’ї стане менше.
Йшли дощі, тому нічого особливого для весілля не готували. Полумисок ри­
сових перепічок, дві миски вареного рису і дві миски супу розставили на столі
у вітальні пана Лі — землевласника, на якого працював Ташик. Перед молоди­
ми поставили страви, вони вклонились один одному і стали чоловіком та
жінкою. Гостей на весіллі не було, але Ташик чувся щасливим.
Наречена ніякого віна не мала, жодного шматка тканини. Після весілля Та­
шик перебрався до хижки на пагорбі, в наплічнику приніс дві ложки, дві пари
паличок для їжі, дві миски, банку перетертого червоного перцю, банку соєвого
соусу та казанок. Сваха і молода ішли за ним. Молода несла на голові дві ков­
дри й подушку. То була єдина їхня постіль.
Дощ на хвилю притих, а потім припустив ще дужче, переходячи в нещадну
зливу. Завваживши це, молода здригнулася. Посміхнулась сама до себе, радіючи,
що чоловік не помітив її остраху.
Маленька стонога впала на підлогу ніжками, показавши біленького животи­
ка. Перевернулась. Стала тікати, рухаючи десятками ніжок. Жінка розчавила її
ногою. Ось іще одна. Впала прямо на плече. Вона струсила її і також розчави­
ла. Одсиріла солом’яна покрівля кишіла стоногами.
На довколишніх пагорбах так мало було дерев, що навіть у розпал літа май­
же не чути цикад. У цій місцевості часто бувають повені, от дерева й не ростуть.
Хоч змій немає. Якби водилися змії, ото було б страшно. Коли вода змиває змій,
то вони, намагаючись врятуватися, чіпляються за людей. «Добре, що тут немає
змій»,— мовила сама до себе жінка.
Ще двійко пацюків вибігли з кухні і кинулись під ґанок.
Молода поглянула на чоловіка, що стояв на краю ганку. Вигляд його дужих,
засмаглих ніг заспокійливо подіяв на неї. Вона зашарілася, згадавши першу ніч.
Відчула, як закалатало її серце на думку про наступний вечір і про те, що буде.
Ташик стояв на ганку й не відриваючись дивився на воду. З дитинства він
працював на фермі пана Лі. Був чесним та працьовитим і знав, що хазяїн до
нього прихильний. Кілька днів тому пан Лі, зазирнувши до хатини, побачив, що
Ташик клеїть паперові шпалери. Раніше в хатині жив лісовий сторож. «Що ж,
бачу, ти дуже квапишся»,— мовив пан Лі приязно.
На обличчі Ташика промайнула посмішка на згадку про доброзичливу увагу
пана Лі.
Дедалі більше всілякого добра пропливало у каламутній стрімкій воді. Ось
банка з-під соусу, гойдалась на хвилях, доки не пішла на дно. Клунки з одежею,
мокрі подушки, багри, сковорідки, алюмінієва каструля безшумно і швидко про­
48 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

носилися вниз за течією і зникали з очей. Ташик завважував лише ті речі, які
йому найбільше хотілося б мати.
Очі його розширювались, коли він розглядав уламки, що пропливали повз
нього. Кожного він проводив очима, допоки той не зникав з поля зору. Потім
повертав голову до верхньої течії, вишукуючи у хвилях щось нове.
Ось пропливло повз нього щось біле, а за ним — яскраве, кольорове. О, ков­
дра й пікейне покривало! Мабуть, раніше ці речі були зв’язані солом’яною мо­
тузкою, бо її обривки безладно мчали поряд.
— Постіль,— пробурмотів він сам собі,— Постіль, постіль!
Це було те, чого справді бракувало. Ковдру з покривалом піднесло ближче, і
в Ташика загорілись очі. Він рвучко обернувся і глянув на дружину. Її вологі очі
зустрілися з його очима. Він хотів щось сказати, але промовчав. Жінка закрила
обличчя руками, і чоловік зрозумів, що зараз вона побачила його лице.
Одвернувся і знову глянув на воду.
— Постіль,— промовив він знову, та ковдра з покривалом уже відпливли на
недосяжну відстань. їх відносило все далі, потік то розділяв їх, то знову зносив
докупи. Тільки-но щезли вони з очей, Ташик знову поглянув угору за течією.
— Чоловіче мій, любий мій... — почув він, як тихо промовила його дружина.
Та цієї ж миті закричав, як у бою, зістрибнув з ганку й кинувся під дощ. Кинув­
ши поглядом через плече, бачив, як дружина схопилася на ноги. Та не переста­
вав бігти.
Десятьма кроками він сягнув річки і стрибнув у воду.
— Любий! — почув він дружинин голос, але щосили плив і далі на середину.
Дощ припустив дужче, зриваючись на зливу.
Ташик виплив на середину річки і вхопився за великий свинарник. Тепер був
певний, що дружина розуміє його зусилля. Адже вона напевне пам’ятає слова
пана Лі: «Невдовзі дам вам поросятко. Подивимось, як ви з ним упораєтесь».
Поросятко виросте. Через шість місяців зможе дати приплід. Свиня приво­
дить п’ять-шість поросят за раз. Вони теж виростуть, опоросяться. Кабанчиків
можна продати, а свиней утримувати. Продавати кабанчиків і тримати свиней!
Одна свиня дає прибуток у десять-п’ятнадцять юанів. А ще — гній. Угноєне ри­
сове поле краще вродить.
Ташик не міг купити свинарника. Надто дорого він коштує, адже має бути
міцно збудований, інакше свині розламають його та втечуть. Ташик хотів, щоб
свині напевне не розбіглися. «Яка користь од свиней, якщо вони втікатимуть?»
— думав він, хапаючись за край свинарника і намагаючись потягти його до бе­
рега.
Тягнув з усієї сили, але марне. Розбурханий потік не відпускав дерев’яної
споруди.
Свинарник складався з колод десь у два фути завдовжки й кілька дюймів зав­
товшки, міцно скріплених дротом. Із десяток свиней розмістилось би в такому.
Це саме те, що нам потрібно, думав Ташик.
— Ну ж бо! — заволав, тягнучи свинарник. Хвиля заливала його. Великою,
обважнілою рукою витер обличчя.
Вода сягала йому до пояса. Дощ стугонів, немовби караючи розвировану ріку.
Хвилі якось виштовхнули свинарник на берег.
— Егей! — радісно викрикнув він. Видерся на берег і підтягнув свинарник. Та
наступної миті хвиля винесла його назад у каламутну воду.
— Зупинись! Не тікай! — заволав він, чіпляючись за колоди. Здиблена хвиля
підхопила свинарник, і швидка течія понесла його. Ташик уже не міг відпусти­
ти свинарник, бо потонув би. Але й триматися за нього не вихід — як далеко
може занести ріка? Його охопила паніка.
Хотів кликати на допомогу, але то було б пусте — на березі жодного житла,
та й хто б вийшов у такий дощ. Навіть його хатини вже не було видно.
Озирнувся в пошуках плота. У сезон дощів чоловіки часто плавають по здутій
річці на плотах, витягаючи з води всіляке начиння, щоб потім продати. Така
повінь, як ця, приносить їм непоганий заробіток.
Свинарник гойдало й кидало у збуреній річці. Коли він врізався у хвилю, Та­
шика захлюпувало каламутною водою. Він міцно заплющував очі й затискував
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 49

рота, щоб не набратися грязюки. Коли вода знову заспокоювалася, дощ змивав
бруд із його лиця.
Невисокі пагорби на березі здавалися йому незнайомими. Ташик не знав, де
він зараз. Тільки Бог знає, як далеко занесло його вниз течією.
Тепер він був надто переляканий, щоб клопотатися свинарником. Єдине, що
було на думці,— як дістатися берега і втрапити додому.
Змок до нитки. Тіло колотило від холоду. Понад усе боявся замерзнути, ад­
же тоді він більше не зможе плисти. Ташик справді злякався.
Він знову озирнувся й покликав на допомогу. Раптом побачив пліт не далі
ніж за п’ятдесят ярдів од себе, де стояло двоє чоловіків. Його очі просвітліли.
Закричав знову. Та люди на плоту або не чули, або вдавали, що не чують. Во­
ни не звертали на нього жодної уваги. Ташик згадав, що чув колись про безпо­
середність таких людей, і розгнівався. Хай гроші й мають ціну, та як можна ки­
нути напризволяще людину в небезпеці?
— Гей, ви! — заволав він. — Допоможіть! — Одпустив свинарник і поплив до
плоту. Але плисти треба було проти течії, тож мусив докладати вдвічі більше зу­
силь. Каламутна вода нещадно хлюпала в обличчя, заливала очі, вуха, ніздрі, Та­
шик натужно висякався, задер голову якнайвище і плив далі.
Долаючи течію, Ташик підвів голову і побачив, що пліт одпливає далі й далі.
Гнів пройняв його тіло жаром. Якщо він таки дожене плота, подумав він, то ски­
не обох цих негідників прямо в річку.
І плив далі проти течії до плота. Він ледве міг контролювати напрям, у яко­
му пливе. Нарешті його викинуло на перекат, ледь покритий водою. Він
підвівся, з полегкістю вийшов з води. Почав глибоко дихати й махати руками
вперед і назад, щоб зігрітися. Робив швидкі рухи руками, трусив головою і роз­
хитувався всім тілом, щоб розслабити м’язи. З того місця, де він стояв, було вид­
но, що здута річка стала вдвічі ширшою, ніж звичайно.
Дощ трохи вщух. Він ще раз закричав у сторону плоту:
— Допоможіть! Допоможіть, чортяки!
З плоту ніхто не відповів. Один із чоловіків багром витягав щось із води.
— Допоможіть! — заволав Ташик.
Знову ніякої відповіді. Він захлинувся гнівом.
Знову посилився дощ. Раптом піщаний перекат зрушився під ногами, й Та­
шик звалився у воду. Але тепер пліт був значно ближче до нього, ближче, ніж
обидва береги. Він поплив з усіх сил і дістався плота. Вчепився в нього і повис,
доки один із чоловіків не витяг його.
Очевидно, вони впізнали його.
— Чи ти не- той працівник пана Лі, що вчора одружився? — запитав один з
них.— Що сталося? Як ти сюди потрапив?
Ташик не намагався відповісти. Йому перехопило дихання, ніяких сил уже не
лишилось. Він навіть забув про свій намір скинути плотарів у річку. Не знав їх,
але вирішив, що вони його односельці.
Якийсь час він лежав з заплющеними очима, ледь притомний. Нарешті сів і
почав себе розглядати. Від сорочки не залишилося нічого, крім невеликого
клаптика тканини, що висів на правому плечі. Все, мабуть, зірвала течія. Те са­
ме сталося і з штанами. Шкіряний пояс та шматок тканини на ньому,— то все,
що залишилось на його талії. Він був голий.
На плоту громадилось чимало каструль, сковорід, сапок, лопат та іншого гос­
подарського начиння. Але нічого такого, чим можна було б прикрити голе тіло,
не було.
— Де ми? — запитав він нарешті.
— Трохи нижче від Данг Гула,— відповіли йому.
Все-таки він був неподалік од домівки. Поглянув на берег і побачив пагорб,
що здіймався поза його хатиною. Тільки цей пагорб і відділяв його від домівки,
він обігнув його, пливучи за течією. Зітхнув із полегкістю.
Темніло. Час вечері вже, мабуть, давно минув. Майже півдня він пробув у
воді.
— Скажи, молодику,— запитав його один із чоловіків,— чи не ти вчора од­
ружився?
50 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

-Я.
— У такий дощ?
— Так.
Пліт підійшов ближче до берега. Чоловіки сказали, що спершу висадять Та-
шика на берег, а потім далі тягатимуть здобич із води.
Коли пліт майже підійшов до берега, Ташик раптом помітив свинарник, що
його намагався витягти,— споруду викинуло на берег. Лице його просвітліло, і
він стрибнув у каламутну воду.
— Дуже дякую! — закричав він здивованим чоловікам, вибігаючи з води й
щодуху женучи берегом.
Він почав тягнути свинарник. Але споруда була повна води й дуже важка. Та­
шик зрозумів, що так ніколи не доставить здобичі додому. Він знайшов, де бу­
ло закручено дріт, і розпустив його. Свинарник одразу ж розвалився. Тоді Та­
шик акуратно зв’язав колоди дротом. І потягнув важезну дорогоцінну в’язку.
Отак плентався він додому голий, тягнучи за собою зв’язані колоди. Тремтів
від холоду. Дощ був не холодний, але після довгих годин, проведених у воді,
впинався в тіло льодяними голками. Та хоч грязюку з тіла змив.
Дружина розплакалась, коли, нарешті, він дістався дому. В неї припухли
повіки, мабуть, багато сліз виплакала за цей час. Ташик поглянув на неї, нама­
гаючись усміхнутися, і звалився додолу.
Вона відчувала, як сильно тремтить його тіло. Підклала під нього ковдру і на­
крила ще однією. Та він усе тремтів. Накрити його було більше нічим. Вона ма­
ло не плакала.
Спробувала розпалити вогонь, але ніщо не горіло. Знову підійшла до чо­
ловіка.
Дивилась, як труситься на ньому ковдра. Ташика лихоманило. Здавалось, він
був непритомний. Дружина знала, що його треба якось зігріти, і шукала спосо­
бу, як дати тепло його тілу.
Взяла його руки в свої. Відчула, що червоніє, але сказала собі, що не час бу­
ти сором’язливою. Його руки були холодні як лід. Злякана, перестрашена, роз­
тираючи його руки, вона несамовито притислася своїм тілом до нього. Її серце
калатало. Потім подумала, що може зігріти його своїм тілом. Але його заколо­
тило ще більше, коли вона притислася ближче.
Тоді вона заходилася з усієї сили розтирати йому тіло. Потім зняла сорочку
й притислась до нього грудьми. Його трусило невпинно. В мовчазній істериці
вона зірвала з себе спідницю і нижню білизну. Сорому вже не відчувала. Дума­
ла тільки про те, як зігріти свого чоловіка. Вона притиснула своє голе тіло до
холодного, голого тіла Ташика.
Ніжно вкрила його тіло своїм. Заховала його плечі в себе під пахвамий укри­
ла його коліна своїми стегнами. Притисла до його посинілих вуст свої. Його ву­
ста були холодні як лід, очі міцно заплющені. Він був цілковито непритомний.
Все ще тримаючи свої вуста на його, вона відчувала, як дубіє його верхня гу­
ба. Кажуть, згадалося їй, що верхня губа дубіє, коли людина при смерті. Її сер­
це опустилося.
Щоб верхня губа не дубіла, вона почала смоктати її та кінчик носа. Однією
рукою розтирала тіло. В неї більше не було ніяких засобів зігріти свого чо­
ловіка,— ні ліків, ні вогню. І не було сусідів, які б могли допомогти.
За вікном було темно. Так само падав дощ.
— Не помирай, будь ласка, не помирай,— шепотіла вона знову й знову.
Відчувала, як сльози заливають її лице.
В неї боліли руки, боліли губи. Та вона все смоктала.
Нарешті, його тіло почало нагріватися. Але тепер воно нагрівалося надто
сильно. Він став гарячим, як розжарена піч. Безперервно викрикував щось без­
ладне. Його вуста палали й пересихали, як тільки вона відривала свої вуста від
його. Вона зволожувала його сухі вуста язиком.
Дощ падав усю ніч.
На світанку жар у Ташика почав спадати. Він прокинувся.
Дружина зварила горщик рідкої каші. Ташик сів і вмився. Здавалося, його об­
личчя схудло за цю ніч. Та все ж це було сильне, повновиде обличчя.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 51

Вона поставила перед ним горщик каші і з любов’ю поглянула на нього. Він
сидів і несміливо посміхався до неї.
На дворі тривала безугавна злива.
Зі стелі прямо в соусницю впала стонога. О Боже, подумала вона, ще й каші
не торкнувся. Ладна була заплакати.
Ташик схопив стоногу двома пальцями й викинув геть. Потім налив у кашу
соусу і випив цілу миску одним довгим ковтком.
Вона якраз збиралася встати, щоб насипати йому ще, аж він відсунув стола і
схопив її. Міцно притис до себе.
Її вологі очі сполум’яніли. Не відриваючи своїх очей від його, вона притис­
нулась вустами до його вуст. Ледь дихала.
Падав дощ, не вщухаючи, ще дужче, ще рясніше.

¿II БОМ СОН

©лша. ¡котиш
1

Чул Хо Сон, працівник бухгалтерії, довго сидів за столом після закінчення

робочого дня,— не тому, що мав закінчити термінову роботу, а просто на дум­
ку не спадало, чим ще зайнятися. Бухгалтерську книгу він згорнув годину тому.
Всі співробітники пішли додому, минула п’ята. Він почувався стомленим і го­
лодним після восьмигодинного робочого дня без перерви на обід.
— Пане Сон, чому не йдете додому?
Слова молодого прибиральника вивели його з заціпеніння. На хлопцеві був
приношений робочий одяг військових моряків; руки — засунуті у відвислі ки­
шені.
— Що ж, мабуть, треба йти! — промовив Сон, позіхаючи.
Хлопець заходився підмітати з дальнього кутка, і на Сона посунула курява.
Він підвівся й відійшов у протилежний бік кімнати. Налив води з відерця в по­
лумисок, і занурив у воду праву руку. Вода була холодна. Поглянув на пухир на
середньому пальці розміром із сочевицю, натертий ручкою, з якого повільно
плинула блакитна смужка чорнила. Малесенький струмінь блакиті ширився, не­
мов дим, фарбуючи воду в колір прозорого осіннього неба.
— Кров, це кров,— пробурмотів він до себе, не зводячи очей з прохолодної
блакитної води, що ставала дедалі синішою. Обережно вийняв руку з полумис­
ка, і тепер в округлому водяному дзеркалі побачив своє обличчя. Обличчя
посміхалося гірко і тьмяно,— чоло, вкрите довгим непокірним волоссям, темні
глибоко посаджені очі, впалі щоки, гостре підборіддя. Бліде й худе обличчя,
подібне до обличчя мерця. І справді, це було ніби лице давно померлої печер­
ної людини, що колись вирушала на лови з кам’яною сокирою за плечима, щоб
нагодувати родину. Чи вполював цей мисливець фазана, зайця, оленя? Чи навіть
ведмедя? Ні, нічого він не вполював, надто багато мисливців вийшло на лови,—
більше, ніж було звіра. Людина опустилась на камінь й занурила руки в струмок.
Раптом блакитна вода запалала від заходу сонця, руки почервоніли. Ні, то про­
сто кров у воді, зрозумів він, зрештою, бо якийсь вдатливий мисливець викинув
у ручай нутрощі впольованого звіра...

Лі Бом-Сон народився 1920 року в нині комуністичній Північній Кореї. Його новели, зокрема
«Сліпа куля», схвально зустріла критика і широкий читач. Яскраве реалістичне змалювання життя в
Кореї, що стала жертвою поділу країни по другій світовій війні, а також війни в Кореї та її наслідків
забезпечило успіх його оповідань, надто новели «Сліпа куля».
Перекладено за сеульським журналом «Korean literatura today», Vol. 2, № 2, 1997.
Copyright © 1997 by Korean Center, International P. E. N.
© Оксана Снітко, 1999, переклад.
52 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

Сон схопив шматок мила, зупиняючи цей дивовижний плин асоціацій, і за­
ходився мити руки. Водночас відчував, як із глибини його душі здіймається га­
ряча лавина гніву.
Руки вільні — порожній посуд від обіду нести він не мав потреби, та на го­
лодний шлунок не дуже й вибіжиш на крутий пагорб, де притулилася домівка.
Пагорб, обсаджений, мов грибами, злиденними халупами, нагадував величезний
смітник. Було селище Свобода, що в південному районі Сеула; назвали його так
тому, що тут оселилися біженці з Північної Кореї. Сон звернув на вузеньку ву­
личку, ішов, черкаючи плечима об картонні коробки, з яких були складені ха­
лабуди. Землю вкривав червонуватий вугільний попіл, що його викидають з
кожної кухні прямо на вулицю, скрізь видніли калюжі помий, бо на кухнях, як
правило, не було зливу. В глухому кінці вулички сиротіла хижка, а в ній — двері,
стулені з брунатних мішків з-під цементу, скріплені різноколірними мотузками.
Він смикнув за шкіряний шнурок, причеплений до дверей, і замість привітання,
його зустрів різкий материн вигук:
— Ходімо, ходімо!
Так, то був голос божевільної його матері, який уже нічим не нагадував її ко­
лишнього ніжного голосу. Тепер він був схожий на крик відьми. Він ступив до
темної материної кімнати, просяклої всіма можливими запахами злиднів. Його
погляд зупинився на матері, і раптом йому згадалася мумія, яку бачив у музеї,
коли ще навчався в школі. Тільки теперішня мумія мала сиве волосся й була за­
кутана в лахміття. Вона лежала обличчям до стіни й викрикувала: «Ходімо,
ходімо!» через рівні проміжки часу. Ніби у неї була гикавка. Йому зробилось аж
дивно, як-то оце схоже на мумію тіло могло видавати такий пронизливо гос­
трий, немов лезо ножа, крик.
Потім він пішов до себе в кімнату і важко опустився на підлогу. Втома й
злість так заполонили його, що врешті-решт він мусив докладати неймовірних
зусиль, щоб не розридатися. Ще два місяці тому він вітався: «Мамо, я прийшов»,
байдуже, розуміла вона його чи ні. А тепер навіть не озвався. Тільки мовчки ди­
вився на неї. З темного кутка кімнати вийшла дружина. На ній були штани,
зшиті зі старої армійської ковдри, коліна вкриті різноколірними латками, ма­
буть, з якоїсь старої одежини. Була вагітна, випинався величезний живіт. Вона
мляво пройшла повз нього на кухню, ніби сомнамбула.
— Тату.
Він здригнувся, немовби його вдарила якась невидима рука. Оглянувся — по­
зад нього стояла п'ятирічна донька й дивилася на батька широко розплющени­
ми очима. Він спробував усміхнутись, але вийшла не усмішка — гримаса.
— Ти знаєш, дядько обіцяв купити мені нейлонову спідничку!
— Ага.
— І черевички.
— Ага.
— 1 ми з мамою підемо у великий центральний магазин.

Він не зреагував на її радісне повідомлення, збентежений думками, виклика­

ними її блідим личком. На ній була спідничка, перешита з його старої сорочки
й перев’язана на талії мотузкою, непарні задовгі шкарпетки підтримувались гу­
мовими підв’язками.
— Ходімо, ходімо! — знову долинув материн голос. Він звучав немов проклят­
тя! Сім років лунає цей крик, але все одно видається йому чужим. Пригнічений,
він заплющив очі, з усіх сил намагаючись утриматись від нервового зриву.
Після вечері Сон зійшов на пагорб і трохи заспокоївся, посидівши на
кам’яній брилі й подивившись на вулиці, що простягались унизу. Обхопивши
руками коліна, чекав, поки неонові вогні засвітяться в темряві. Заблимала ми­
готлива зелена реклама віскі. З настанням ночі камінь став холонути; лише під
ним він ще зберігав тепло, якого вистачило ненадовго. Сон підвівся, засунув ру­
ки в кишені, повернувшись, відшукав на небі Великий Віз, який сяяв посеред
мільйонів зірок, що притемнювали кольорові неонові вогники далеко внизу.
Потів він знайшов яскраву Полярну зірку. Очима провів пряму лінію між собою
та Полярною зіркою і продовжив її, скільки сягає око, вдалину. Десь у тій да-
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 53

лекій точці було його рідне місто. Він навіть бачив трасу, яка проходила крізь
місто, й камінці та дерева обабіч неї.
Холоднішало. Його пройняв дрож, він чхнув і вирішив повернутися додому.
Завернувши на свою вулицю, почув крик матері: «Ходімо, ходімо!» Вночі її мо­
торошний голос було чути аж на іншому кінці вулиці. «Ходімо, ходімо!» Він зу­
пинився і стояв доти, доки знову не пролунав цей болісний крик і по спині йо­
му поповзли мурашки. Тоді рушив до хати, а голос її ставав дедалі гучнішим і
виразнішим.
Мати закликала всіх їх повернутися до рідної домівки на півночі. Вона вва­
жала, що вони мають повернутись у минуле, щоб звільнитися від теперішніх
злигоднів. Ще бувши при здоровому глузді, вона говорила, що сім’я мусить по­
вернутися до свого дому, який полишила, коли комуністи окупували північну
частину Кореї. Вона не розуміла, що тридцять восьму паралель перейти немож­
ливо. Він пояснював їй це тисячі разів, та все намарне.
— Не розумію. Я просто цього не годна второпати. Тридцять восьма пара­
лель? Вони що — стіну звели до хмар? Хто ж це такий, що не дозволяє пройти
людям, які хочуть повернутися додому? — знизувала вона плечима.— Я хочу по­
мерти у своїй рідній домівці. Хіба це життя? Скільки ще ти терпітимеш це жа­
люгідне існування? — гнівно питала мати.
Однак його відповідь: «Мамо, але ж ми вільні тут, на півдні» не мала для неї
жодного сенсу. Він намагався пояснити їй значення свободи, наводячи докази,
які тільки можна собі уявити, та врешті-решт зрозумів, що пояснити матері, що
означає свобода, неможливо,— палке її бажання повернутися додому було над­
то простодушним, щоб його можна було погамувати політичними роз'яснення­
ми, хоч би вкрай спрощеними. Мати, зі свого боку, відчувала, що їй не до сна­
ги збагнути,— чому її син так уперто відмовляється вволити її волю, сам потер­
паючи від крайніх злиднів та приниження. Вона вирішила, що його просто не
обходить її відчайдушне бажання.
Звичайно ж, серце Сонове болісно стискалося, коли він бачив материну жа­
гучу ностальгію. Мати, дружина землевласника, у своєму рідному місті жила
життям, сповненим достатку, привілля і краси. Хоч вона й запевняла, що зовсім
не розуміє, чому чужоземні війська отак узяли й розділили країну навпіл, але
твердо знала, що пагорб, густо забудований п’ятдесятьма халабудами, не може
по-справжньому називатися селищем Свобода.
«Коли моя країна визволилася від Японії, я кричала з радощів. Навіть одяг­
ла рожеву спідницю, яку надівала на своє весілля й танцювала в ній. Та поглянь­
те лишень, що сталося з тих пір! Чи цього чекали ми від визволення? Мені це
не до вподоби, і я цього не розумію. Не знаю, хто занапастив це життя і що са­
ме зіпсувалось у ньому, але знаю напевне, що світ цей улаштований хибно»,—
казала вона. Як таки можна — втратити власну домівку, тільки-но здобувши не­
залежність країни? Для неї це було справжньою загадкою.
Тоді, у червні 1950 року, почалась корейська війна. Коли після повітряного
нальоту в сусідніх кварталах загуготіла пожежа і селище Свобода огорнув густий
дим, мати закричала: «Дивися, сину, настав час повернутися додому. Ходімо,
ходімо! Стіна впала, і тридцять восьмої паралелі більше немає. Ходімо!»
З цими словами вона назавжди втратила розум. Тому в отій темній кімнаті
більше не його мати. Вона перестала впізнавати будь-кого з членів родини. Во­
на цілковито втратила пам'ять, і єдиною ознакою, що вона ще жива, став отой
постійний зойк: «Ходімо!»

Крізь дірочку в паперових дверях упав червонястий промінчик від каганця.

Сон прочинив двері до материної кімнати. Каганець миготів, і при його тьмя­
ному світлі він побачив доньку, що міцно спала, загорнувшись в шматок
армійської ковдри. Вона була така бліда, така безживна, ніби фарфорове янго­
лятко. Біля неї сиділа дружина, тримаючи на колінах пару червоних вельветових
черевичок. Вона піднесла на правій долоні черевички і сказала:
— Це купив їй дядько.
54 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

У затінених довгими віями очах бриніла ледь помітна усмішка. Здається, сто
років минуло, як він востаннє бачив її усмішку. Як вона вже давно забула, що
колись була красунею, так і він уже майже не пам'ятав, як виглядає усміхнене
обличчя дружини. Він узяв черевички, повільно й уважно почав їх розглядати.
— Ти виходив прогулятися? — спитав брат, що досі мовчки спостерігав за
ним.
— Еге ж. А ти коли прийшов додому?
— Щойно,— відповів брат. Він ще навіть не розв’язав краватки. — Братику!
— раптом вигукнув він.
Почувши це несподіване звертання, Сон повернув черевички дружині й гля­
нув на брата.
— Нумо жити справжнім життям! Схоже на те, що геть усім добре ведеться,
тільки не нам... Але ж у нас також може бути великий будинок, аж ніяк не гір­
ший за такі, які мають інші. Я приб’ю над дверима велику іменну табличку, щоб
здаля можна було прочитати.
Брат завжди так говорив, коли був напідпитку. Він повернувся з армії два ро­
ки тому, але йому досі не пощастило влаштуватися на роботу.
— А ще ми купимо імпортний американський автомобіль, такий, як ото ба­
гатії їздять. Мене від них просто нудить. Коли розбагатію, буду роз’їжджати в
ньому з ранку до вечора просто для того, щоб усім їм допекти й показати, що
я не гірший за них.
Він затягався цигаркою так глибоко, ніби намагався з блакитним димом ви­
дихнути геть усю нагромаджену образу, і, здавалося, п'янів ще дужче.
— Брате, ти знову п'яний,— сказав Сон, пропускаючи повз вуха його браваду.
Братової поведінки він не схвалював. Коли почалася корейська війна, той
навчався на першому курсі коледжу. Навчання йому пощастило скінчити, але
міцних знань чи корисних зв'язків він так і не здобув, а без цього нині роботу
знайти було дуже важко.
— Так, перехилив трохи, друзі наполягали.
Сон знав, що ця давно знайома відповідь не була братовою вигадкою.
— А не пора вже тобі зав'язати?
— Завжди, коли зустрічаюсь зі своїми друзями, ми трохи випиваємо.
— Знаю. Я хочу тільки сказати, що ти повинен стримувати себе, ухилятися
від зустрічей з ними.
— Ні, так я не можу.
— Але ж ви не можете пити без кінця й краю! Невже ти думаєш, що з цього
вийде щось добре?
— Вийде щось добре? Та ні. Ми такі зневірені і в такому відчаї, що зби­
раємось, аби просто поговорити та випити.
— Знаю, саме це мені й не подобається.
— Але ж, брате, хіба не втіха мати таких друзів? Правда, вони невдахи, та мені
навіть подумати страшно, як би я жив без них. Всі вони інваліди, один без ру­
ки, у другого ампутовано обидві ноги. І все ж вони чудові люди. Принаймні не
замазують іншим очей, хоч і люблять часом повихвалятись. Так, вони — мої
друзі, ми разом пройшли через страхіття кривавої війни.
Видихнувши дим, брат глибоко зітхнув. Запала мовчанка. Він попихкував си­
гаретою, а лівою рукою скидав краватку.
— Ходімо, ходімо! — озвалася з темного кутка мати.
Брат обернувся до неї і застиг непорушно. Сон понишпорив у кишені, дістав
засохлий недопалок з торговою маркою «блю берд».
— Візьми цих,— запропонував йому брат пачку «лакі страйк».
Сон лише глянув на полискувату пачку й відвернувся, щоб запалити свою
«блю берд». Він нахилився до гасниці, та так низько, що пасмо волосся присма­
лилося. Брат дивився на його бліде, заклопотане обличчя з іронічною посміш­
кою.
Сон сидів, утупившись у маленький вогник, що ледь жеврів, а брат уважно
спостерігав за недопалком у його руці.
— Ходімо! — почулося з темного кутка, ніби з могили, сумне благання ма­
тері.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 55

— Тобі не подобається, брате, що я палю американські сигарети?

— Не пасує до твого становища,— одказав Сон, не підводячи очей.
— А ти які сигарети любиш більше — американські чи «блю берд»?
— Звичайно ж, американські, вони на смак кращі. А що?
«Те, що ти, не маючи грошей, щоб двічі на день попоїсти, палиш «лакі».
І просто тому, що вони тобі смакують.
Сон цього не сказав, але брат здогадався, що він про це подумав.
— Так, я палю «лакі страйк», вони справді кращі на смак.
— Невже?
— Брате, ти зовсім мене не розумієш.

— Ти, певно, знаєш, у мене немає грошей на дорогі цигарки. Мені їх купу­
ють друзі. Знаю, ти не схвалюєш і того, що я випиваю і приїжджаю додому на
таксі. Знаю також, що ти часто не маєш навіть двадцяти п’яти центів на автобус
і мусиш іти додому пішки, а це понад чотири милі. Але чому я маю відмовляти­
ся від допомоги друзів і теж іти додому пішки і тільки тому, що ходиш пішки
ти? Не бачу для цього причин. У моїх друзів, правда, дивні уподобання. Вони
купують віскі, дорогі цигарки, навіть оплачують мені таксі, але ніколи не дають
мені грошей,— сказав він, крутячи пачку свого «лакі страйк».
— Два роки минуло відколи ти повернувся з армії. Ти повинен знайти собі
якусь роботу, і то чимшвидше.
— Знаю. Мушу знайти щось. Я вирішив узятися за одне діло уже цього місяця.
— Тобі треба знайти роботу.
— Роботу? Таку, як твоя? Працюєш вісім годин на день, як раб, а тобі пла­
тять стільки, що ледве стає на проїзд автобусом. Працювати, як ти, щоб збага­
тити когось іншого?
— Хіба є якийсь інший вихід?
— Звичайно ж, є інший вихід. Тільки треба набратися достатньо хоробрості.

Сон не сприйняв слів брата серйозно. Він лише поглянув на нього і відчув,
що обпалив собі пучки. Він викинув недопалок у попільничку, зроблену з пив­
ної бляшанки.
— Хоробрості?
— Так, хоробрості.
— Що ти маєш на увазі?
— Принаймні я маю набратися стільки ж хоробрості, скільки її має ворона.
Ворона не боїться опудала, бо не така хитра, як горобець.
При цих словах на обличчі брата знову спалахнула ота дивна іронічна по­
смішка.
— Чи не плануєш ти часом якихось протиправних дій?
— Ні, нічого подібного. Я просто вирішив викинути з голови все, що зава­
жає мені жити в достатку.
— Викинути все?
— Так, я збираюся знехтувати моральні засади, совість, повагу до традицій,
навіть слухняне виконання законів.
Очі братові сяяли.
— Ти що, збираєшся ...?
Брат не відповів, але подивився йому просто у вічі.
— Якби я вчинив таке, то теж міг би заробити чималі гроші.
— Вчинив таке?.. Що саме, брате?
— Занедбав совість, моральний обов’язок, любов до традиції, можливо, навіть
обов’язок перед законом.
Голос Сонів пролунав різко, хоч він і намагався стримувати дедалі більший
гнів. Його рішучий тон остудив брата:
— Я поважаю тебе, брате мій, що ти все береш до серця і водночас так чудо­
во вмієш терпіти. Але ти заслабкий. Тобі бракує хоробрості. Твоя совість має за-
сильну владу над тобою. Можливо, чим слабша людина, тим дужче їй дошкуляє
совість.
— Дошкуляє совість?
56 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

— Так, дошкуляє. Совість — це колючка, скіпка у твоєму пальці. Якщо її

виймеш, нічого не відчуватимеш. Але з якоїсь причини деякі люди не виймають
скіпки, і вона їх коле. Моральність? Вона як нейлонові трусики — можна вдя­
гати, а можна й ні, вони ж бо прозорі. Традиція? Традиція — то стрічка на во­
лоссі дівчини. Є — красиво, нема — теж непогано. Закон? Закон — просто опу­
дало. Стоїть собі на городі, щоб відлякувати горобців, проте такого птаха, як во­
рона, воно не злякає. Ворони ще й сядуть опудалові на голову. А воно, нещас­
не, нічого з ними не може вдіяти. Ось що таке закон.
Брат запалив ще одну «лакі страйк».
— Ходімо! — зойкнула мати. Вона заснула, але й уві сні правила своєї. Ба­
жання повернутися додому, здавалось, перейняло все її тіло, злилося з її дихан­
ням.
Сон прихилився до стіни, не зводячи очей з обличчя брата, що, здавалося,
було втіленням відчаю. В темному кутку спала його дочка, поряд з нею сиділа
дружина і слухала їхню розмову, тримаючи в руках черевички. Сон схилив го­
лову, а брат, перш ніж заговорити, кілька разів набирав у легені повітря.
— Брате, я розумію твоє ставлення до життя,— жити хоч і бідно, але чесно.
Звичайно, це добре і правильно — жити чесно. Але ціна, яку мають платити чле­
ни твоєї сім’ї, надто велика жертва, щоб зберігати твою совість чистою. Вони не
знають щастя й голодують. В тебе хворі зуби, але ти не можеш дозволити собі
полікувати їх, хоч як би вони боліли. Коли зуб зіпсувався, треба йти до зубного
лікаря й видерти його. А ти просто, стиснувши зуби, терпиш біль, бо в тебе не­
має грошей, щоб сходити до лікаря. Відсутність грошей — ось у чому проблема.
Але це ще не все. Тобі потрібно заробити гроші, щоб полікувати зуби. Ти вва­
жаєш, що терпіти біль — все одно, що заробляти більше грошей. Іншими сло­
вами, якщо ти не витрачаєш, то ти заробляєш. Та, брате, це не є заробляння гро­
шей, коли ти не можеш витратити грошей на те, що є вкрай необхідним, аби
жити нормальним людським життям.
— У світі є три категорії людей,— провадив він. — Перша категорія — це ті,
що роблять гроші заради самих грошей,— вони заробляють більше, ніж їм
потрібно. До другої категорії належать люди, яким того, що заробляють, ледь-
ледь стає, щоб купити найнеобхідніше для життя. І остання категорія — це ті,
що заробляють менше, ніж їм доконче необхідно, отже, ці люди зменшують свої
видатки, підганяючи ногу до черевика. Ти, брате, належиш до останньої кате­
горії. Можливо, ти скажеш: щоб жити чесно, я змушений залишатися бідним.
Може, це й так. Жити чесно — може, це й добре, але що це дає? Лише життя з
незаплямованою совістю — і більш нічого. На жаль, зі своєю бездоганною со­
вістю ти завжди терпітимеш від зубного болю. Любий мій брате, якби життя бу­
ло лише маленькою чарівною країною, на яку діти ходять глянути на ярмарку в
магічний кристал, ти міг би побачити стільки життя, скільки захочеш, а потім
заплатити десятицентовик чарівникові, та й по всьому. Але життя не ота чарівна
країна в магічному кристалі, на яку ти можеш перестати дивитися, коли захо­
чеш. Хіба наш шлунок перестає бурчати, коли в нас кінчаються гроші? Штука в
тому, що ти повинен жити, навіть коли не хочеш або не можеш. А щоб жити,
потрібні гроші. І їх мусиш діставати, хочеш ти цього чи ні. Чому б нам не за­
жити у ширшій і вільнішій сфері, що існує зразу за межею закону? Багато лю­
дей живе, постійно переходячи межу закону туди й назад. Чому маємо обмежу­
вати себе вузькими кордонами совісті, моральності й тому подібним? Взагалі,
що таке закон? Чи не є це лінія, яку всі ми як члени суспільства домовились
провести, щоб нам було добре жити?
Брат раптом схопився за голову й пожбурив краватку в куток. Нічого не
відповівши йому, Сон мимохіть поглянув на свої ноги: пальці ніг виглядали з
дірок зношених шкарпеток. Він добре знав, що синтетичні шкарпетки носити­
муться щонайменше шість місяців, але ніколи не міг викроїти грошей із місяч­
ної заробітної платні, щоб їх купити. Завжди кінчалося тим, що він знову купу­
вав бавовняні шкарпетки, які коштували в шість разів дешевше, ніж синтетичні.
— Ходімо,— вкотре вже долинув до слуху материн голос.
— Те, що ти тільки-но сказав,— лише софістика, нелогічна й ірраціональна,—
нарешті мовив Сон. Він підвів очі вгору побачив величезну тінь дружини на про­
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 57

тилежній стіні, що скидалася на стару пошарпану дошку оголошень, вкриту по­

жовклими газетами. Тінь дружини, що схилилася над заснулою дочкою, бов­
ваніла на ширмі, неначе якесь чудовисько. Він знову заплющив очі, і в його уяві
постав образ дружини, якою пам'ятав її десять років тому.
Був випускний концерт у школі. Вона стояла на сцені й співала. На ній бу­
ли білий жакетик, темна спідниця,— красуня красунею! Коли скінчила спів, він
кинувся за лаштунки, щоб привітати її, і в його вухах ще лунали тривалі, захоп­
лені оплески зали. Тієї ночі вони довго гуляли й розмовляли, і їхнє майбутнє,
здавалося, обіцяло їм вічне щастя.
Він розплющив очі й побачив довгі шовковисті вії дружини, що так яскраво
нагадували колишню її вроду.
— Ходімо! — пролунав материн зойк.
— Ірраціональна? Можливо,— тихо сказав брат після тривалої мовчанки.
— Тебе послухати, то всі багаті люди — погані й аморальні.
— Ні, я не оцінюю їхню моральність. Хіба жити у розкошах — аморально? І
взагалі, кого вважати поганим та аморальним? Схоже на те, що чіткої межі між
добром і злом нема, особливо в наш час.
— Але згідно з тим, що ти тільки-но сказав, щоб жити у достатку, потрібно
відкинути свою совість, моральний обов’язок і тому подібне.
— Зовсім ні. Ти неправильно мене зрозумів. Якщо говорити коротко, то ска­
жу так: можна розбагатіти, зберігши при цьому совість чистою, але, на жаль, та­
ка можливість є лише в небагатьох. З другого боку, як тільки ти позбудешся усіх
отих уявних чеснот, то напевне зможеш заробити достатньо грошей.
— Саме це я і називаю софістикою. Це тип філософії, що базується на вик­
ривленій ментальності.
— Викривлена ментальність? Цілком може бути. Що моя викривлена, це вже
напевне. Але вона стала такою запізно. Краще б вона зробилась викривленою
ще до того, як матір схибнулася з розуму, до того, як був розбомблений міст че­
рез річку Хан, до того, як нашу єдину сестру змусили стати повією для янкі, за­
довго до того, як уряд повернувся до Сеула, і задовго, задовго до того, як я з
дурного розуму зголосився добровольцем на фронт,— сказав брат із запалом,
мов виголошуючи промову. Зробивши паузу, він завершив свою тираду філо­
софським висновком. — Добре було б, якби задовго, задовго до того, як усе це
сталося, наша ментальність стала викривленою, а ще краще — від народження.
Він звісив голову на груди і глибоко зітхнув, стримуючи ридання. Дружина
мовчки витирала сльозинки. Сон сидів, не годен здобутися на слово.
— Ти не знаєш, що таке життя. Ти навіть не знаєш, як повинна жити люди­
на,— сказав нарешті, марно намагаючись знайти хоч якусь собі розраду.
— Маєш рацію. Я справді не знаю, як мусить жити людина. Але одне знаю
напевне. В цьому світі, де всі кричать та кидаються один на одного, я знаю, що
ми просто повинні вижити, ха, ха, ха! — Брат зареготав, але очі його були повні
сліз.
— Ходімо! — мати знову закликала їх повернутися додому. Всі обернулися до
старої, немов уражені новим значенням цього несамовитого благання. Сон
зітхнув так глибоко, що ледь не загасив каганця. Здавалося, вся хатина глибоко
поринає в пітьму. Ніч була тиха. На вулиці почувся перестук високих підборів.
Кроки наближалися й зупинилися перед їхніми дверима. На порозі виросла
струнка постать у чорному костюмі. До кімнати ввійшла сестра.
— Сьогодні ти щось пізнувато,— сказав їй брат.
Не відповідаючи йому, вона скинула чорні черевики на високому підборі,
опустила додолу сумочку, зняла жакет і спідницю, лягла на ліжко і вкрилася з
головою. Сон на сестру навіть не глянув. Перед його внутрішнім зором постала
сцена, свідком якої він став одного вечора торік улітку.
Трамвай, у якому їхав Сон, зупинився на перехресті Улчіро. Тримаючись за
поручень, він дивився у вікно. Раптом помітив свою сестру Міунг Сук, що сиді­
ла поряд із американським солдатом у джипі, який випадково зупинився поряд
із трамваєм. Обличчя його спаленіло. Міунг Сук у величезних темних окулярах
сиділа на передньому сидінні поруч із солдатом, а той, тримаючи ліву руку на
кермі, правою обіймав дівчину за талію і шепотів їй щось на вухо. Водій таксі,
58 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

що стояв позаду джипа в сусідній колоні, поглядаючи на дивну парочку, криво

посміхався. Пасажири трамваю також почали кепкувати. Двоє молодиків, що
стояли поруч із Соном, глузували:
— Як для такої роботи, то вона причепурилася цілком пристойно.
— За тими великими окулярами її обличчя зовсім не видно.
— Треба сказати, у цих дівчат непоганий бізнес. їм же не потрібний почат­
ковий капітал.
— Цікаво, чи знайдеться якийсь ненормальний, який би одружився з такою?
Маю на увазі не зараз, а в майбутньому.
Сон прибрав руку з поручня і відійшов до середніх дверей. Він відчував не
сум, ні, це було схоже більше на те, ніби в горлі йому щось немилосердно пек­
ло, достоту розжарене вугілля. Він відчував, що ніс його наповнюється гарячою
парою, а очі — гарячою водою. Сон з усієї сили зціпив зуби. Світлофор дав зе­
лене світло, трамвай рушив, і він заплющив очі й прихилився до дверей. Від то­
го дня він не промовив до неї жодного слова. Вона також не шукала приводу,
щоб заговорити до нього.
— Лягаймо спати,— нарешті запропонував брат. Сон загасив лампу, зайшов
до своєї кімнати й ліг на підлогу. Тіло в нього було як намокла вата, що дедалі
глибше занурюється у воду, але сон не приходив. Ніч стояла напрочуд тиха, зда­
валось, сам час зупинився. Він заплющив очі і відчув, як цілий світ віддаляється
від нього.
— Ходімо! — несподівано пролунав гучний і моторошний материн крик. Він
розплющив очі й встромив погляд у невидиму стелю. Крізь дірочку просочило­
ся слабке місячне світло, блакитний промінчик падав на тіло доньки. Він повер­
нувся обличчям до стіни.
— Ходімо! — долинув материн голос.
Міунг Сук розплющила очі, простягла руку й ніжно взяла своєю рукою ма­
терину. Яка ж ця рука була жалюгідна! Худа, волога, липка,— шкіра та кості...
— Ходімо! — скрикнула мати, не реагуючи на ласкавий потиск доньчиної
руки.
— Мамо,— озвалась до матері Міунг Сук.
— Ходімо! — почула вона у відповідь.
— Мамо,— заридала Міунг Сук, притискаючи материну руку до свого облич­
чя. — Мамо, мамо,— ридала вона гірко.
— Ходімо! — мати вирвала свою руку з доньчиних і відвернулася до стіни.
Міунг Сук знов накрилася ковдрою і плакала, тамуючи ридання.
Крізь напівсон Сон почув, як у суміжній кімнаті дівчинка покликала:
— Мамцю!
Дружина не озивалась.
— Мамцю,— покликала дитина знову.
— Ну, що, що, моя дорогенька, твоя мама поряд,— прокинулась дружина й
обійняла її.
— Я хочу сюсі.
Дружина встала і відвела дівчинку на горщик. Потім сказала: «Дядечко купив
тобі гарненькі нові черевички. Хочеш подивитись?»
Вона дістала черевички з-під доньчиної подушки й показала їй.
— Мамцю, вони справді мої?
— Звичайно ж, твої.
— І вони дуже гарненькі?
— Так, дуже. Чудові червоні вельветові черевички.
— Як чудово! — Дівчинка притиснула черевички до грудей.
— А тепер спати.
— Можна, я їх завтра взую?
— Звичайно!
Дівчинка залізла під ковдру й знову запитала: «Можна, я їх одягну завтра?»,
ніби не могла повірити матері.
— Так.
Всі поснули. Тонкий промінчик місячного світла перемістився до Сона. Дів­
чинка відкинула ковдру й перевернулась на животика. Вона засунула маленькі
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 59

ручки під подушку й доторкнулася ними до нових черевичків. Перевіривши, що

вони на місці, знову задрімала. Трохи згодом прокинулася ще раз і тихенько
пригорнула черевички до грудей. Погладила їх, поклала собі на коліна. Потім
підняла черевички і в місячному світлі роздивлялася білі гумові підошви, потім
порівняла черевички, перевіряючи, чи однакового вони розміру. Зрештою про­
стягла ніжки й узула їх. Пронизливий викрик бабусі «Ходімо!» перелякав її.
Дівчинка зняла черевички, обережно поклала їх під подушку і знову вкрилася
ковдрою.

Кожному, хто не обідав, година між другою та третьою видається найважчою.

Сон відіклав ручку і подумав, чи не випити б йому іще чашечку ячмінного чаю,
який контора безкоштовно давала своїм працівникам. Він, правда, вже випив дві
чашки, що їх приніс йому служник, тож не хотів турбувати його ще раз. Відніс
порожню чашку до плитки, на якій звабливо парував казанок ячмінного чаю.
Повернувся з повного аж по вінця чашкою. Коли робив перший ковток, трима­
ючи чашку обома руками, служник сказав: «Пане Сон, вас до телефону».
Він поставив чашку й підійшов до стола завідувача, на якому стояв телефон.
— Чул Хо Сон слухає. Відділення поліції? Так, я. Хто? Йонг Хо Сон? Так, це
мій брат. Що? Так, так, розумію. Мій брат? Ви це серйозно? Гаразд, негайно ви­
їжджаю.
Сон поклав рурку і завмер, збентежено втупившись у телефон. Всі оберну­
лись до нього.
— Що сталося? Дорожна аварія? — запитав керівник.
— Не знаю що. Пробачте, можна мені відлучитись?
Він прожогом вилетів з контори, не звертаючи особливої уваги на стурбовані
й зацікавлені погляди колег.
Це був не перший його візит до відділення поліції. Завжди, коли поліція за­
тримувала сестру, його викликали для підтвердження її особи. Похнюплений,
він сидів у відділенні, а після перевірки намагався піти якомога швидше. З сес­
трою вони виходили разом, проте він не розмовляв з нею, а її, схоже, ніяк не
обходила його байдужість. Хоча серце його плакало за єдиною сестрою, він не­
навидів її, сердився на неї за те, що вона пустилася берега. Пригнічений повер­
тався він назад до офісу, вона ж розчинялася у натовпі, не мовивши до нього й
слова.
Та цього разу сталося щось не з сестрою — з братом. Коли він переступив
поріг відділення поліції Саут Гейт, у його пам'яті спливли братові слова, сказані
ним кілька вечорів тому. Він не хотів повірити, що його брат справді міг вчини­
ти те, про що говорив того вечора.
Збройне пограбування.
Почувши оголошене поліцаєм звинувачення проти брата, він попервах не­
здатний був осягнути зміст цього короткого повідомлення. Сидів заціпенілий за
столом, і його полотніле обличчя було позбавлене будь-якого виразу. Поліцай
повідомив, що службовець компанії, розташованої в середмісті, отримував з
банку мішок грошей для виплати зарплатні працівникам компанії. Коли сідав до
службового джипа, двоє чоловіків у низько насунутих на очі капелюхах і темних
окулярах ускочили за ним у машину. Водій привів машину, куди було наказано,
— до Вуйдону і зупинився в безлюдному місці серед лісової гущавини. Двоє
грабіжників наказали полоненим вийти з машини, погрожуючи смертю, якщо
вони озиратимуться. Потім грабіжники на повній швидкості повернулися назад
до міста. Машину, однак, удалось перехопити неподалік від Вуйдону, але в ній
уже був лише один.
Коли поліцай запитав Сона, чи хоче він побачити брата, голова в того все ще
була наче в тумані. Двері до кімнати слідчого відчинились, зайшов брат.
Йонг Хо, уже в наручниках, повільно підійшов до столу і кивнув Сонові. Об­
личчя в Сона конвульсивно скривилося, очі втупились у братове лице.
— Пробач, брате. Мені не вдалося перейти межу людяності. Межу закону
я перейшов досить легко. Треба було їх застрелити,— брат спокійно усміхнув­
60 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

ся. Сон вдивлявся в його обличчя, так ніби хотів пронизати брата своїм погля­
дом.
— Будь ласка, повертайся додому,— наостанку сказав Йонг Хо заспокійли­
вим тоном. Поліцай наказав відвести його назад до слідчої кімнати. Брат рушив
до дверей, але, ступивши кілька кроків, обернувся:
— Брате, поведи малу до центру міста, я ж їй обіцяв.
Коли двері за ним зачинились, Сону здалося, що весь світ навколо нього про­
валився в темну порожнечу, яка поглинула і його.
— Схоже на те, що він спочатку не збирався в них стріляти,— сказав слідчий
Сонові. І вів далі:
— Ви часом не знаєте чоловіка, що був його напарником?
Сон не промовив жодного слова.
— Він твердить, що все зробив сам. Але в нас є свідки, що це заперечують,—
сказав слідчий ніби сам до себе.
З відділення Сон вийшов пригнічений і рушив куди очі світять. Через якийсь
час опинився на дорозі, що вела на пагорб до його хати.
«Ходімо!» Він зупинився, вражений материним божевільним криком. Коли
підвів лице, по щоках його котилися сльози.
«Ходімо, ходімо!» «Куди, до якого, в бісового батька, дому хочеш ти дістати­
ся?» — захотілося крикнути йому матері у відповідь. Раптом він помітив гурт ма­
люків, що урвали свою гру і дивилися на нього злякано й зацікавлено.
— Де тебе носить цілий день? — роздратовано спитала сестра, коли він до­
плентався до хати. Вона перебирала свої коробки з одягом. Посеред кімнати ле­
жала купа старого одягу, донька дивилася на все це з таким захватом, ніби то
були розкішні шати.
— Ти поспішив би до лікарні,— сказала Міунг Сук.
— До лікарні?
— Так.
— Чому до лікарні?
— Там твоя дружина. В неї дуже важкі перейми.
— Що?!
Голова у Сона пішла обертом. Сестра пояснила, що в дружини близько по­
лудня почалися перейми, кілька годин вони тривали без наслідків, тому її від­
везли до лікарні й поклали до палати, куди кладуть породіль у критичному
стані. Сестра одразу ж зателефонувала йому на роботу, але його там не вияви­
лося.
— Досі вона вже або розродилась, або ж... — сказала сестра, дістаючи кілька
чистих рушників з коробки. Він зрозумів, що вона готує пелюшки.
Раптом Сон відчув, що сили полишили його, голова стала ясна і спокійна.
Відчуття було подібне до того, що було колись, як він одужав від малярії —
слабкість у тілі, але голова світла. «Чому такий поспіх?» — промовив сам до се­
бе, як завжди казав, коли на службі давали йому нове велике завдання. Запалив
сигарету, як завжди, коли лаштувався взятися до нової роботи. Він уже був на
виході, коли сестра спитала:
— Куди ти?
— До лікарні.
— Таж ти навіть не знаєш, де вона, ця лікарня! Це клініка доктора Кіма на
вулиці Чунмуро.
Він вийшов у двір.
— Може, візьмеш гроші?
— Гроші?
Сон повернувся до кімнати і зупинився, безпорадно озираючись. Сестра зня­
ла зі стіни торбинку й простягнула йому жмут банкнот. Потім відвернулась і
знову стала підбирати пелюшки.
«Ходімо!» — кликала, як завжди, мати.
— Тату, ти йдеш до лікарні? Що, мама народила нову дитинку?
— Так.
Сон поклав гроші в кишеню і вийшов,— його, треба думати, виштовхнув чер­
говий материн крик. Коли він прибув до лікарні, дружина вже померла.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 61

— Справді? — спитав медсестру таким тоном, ніби то було звичайнісіньке

буденне запитання. Він навіть не поцікавився, де її тіло.
Твердим широким коридором Сон пішов до виходу. У нього було відчуття,
ніби він завершив якусь величезну роботу і йому більше вже нічого не треба ро­
бити. Відчував, що тепер усе тільки починається, і цілий світ у нього на долоні.
Відчував, що йому нікуди більше поспішати. Довго стояв перед мертвотно біли­
ми лікарняними дверима, намагаючись вирішити, куди йому тепер іти.
Сон вийшов на головну вулицю й рушив уздовж трамвайної колії. Після без­
перервного блукання помітив, що йде в напрямі своєї роботи. Минула шоста ве­
чора, і в такий час йому нічого було робити. Він перетнув вулицю і раптом опи­
нився біля воріт поліційного відділення Сауз Гейт. Повернувся і пішов геть. Він
ходив і ходив, безцільно і безкінечно. Пройшов повз Сауз Гейт у напрямі
домівки, хоч іти додому не збирався. Розглядав вітрини крамниць канцелярсь­
ких товарів, радіокрамниці, фотостудії, багато-багато інших вітрин. Зрештою
помітив величезну вивіску, де великими червоними літерами на білій прямо­
кутній дошці було виведено «Стоматолог», і зупинився. У нього враз заболіли всі
зуби. Рука намацала банкноти в кишені. Він рушив сходами до кабінету зубно­
го лікаря. Його посадили в стоматологічне крісло, він умостився в ньому і ши­
роко роззявив рота. Поки лікар робив своє діло, його охопили сонливість і
млявість.
— Вам, мабуть, дуже боліло? Корінь був кривий,— спитав лікар, показуючи
йому гнилий зуб, підточений карієсом. Сон похитав головою у відповідь на
співчутливе запитання: він зовсім не відчував болю.
— Ну, що ж, на цьому кінець. Десь за півгодини виймете вату. Доти з рани
може цебеніти кров,— сказав лікар.
— Ви не могли б вирвати мені й другий зуб? Я дуже вас прошу,— сказав Сон.
— Ні, цього ми не можемо зробити. Буде надто сильна кровотеча.
— Ну й нехай.
— Ні, так не можна. Ми вирвемо той зуб за кілька днів.
— Я вас дуже прошу, лікарю. Я хотів би позбутися всіх гнилих зубів.
— На жаль, ні. їх слід виривати не всі відразу, а поступово, один за одним.
— Але я не можу чекати. Надто сильно болить.
— Моя відповідь — все одно ні. Якщо ви втратите надто багато крові, буде
біда.
Сон вийшов з кабінету і знову почав блукати вулицями. Його рот занімів. Він
потер рукою щоку. Потім побачив вивіску іншого стоматолога.
— На жаль, вирвати сьогодні цей зуб я не можу,— сказав те саме другий
лікар.
Сон уперто наполягав і, зрештою, умовив. Коли вийшов з клініки, у роті йо­
го лежало два ватних тампони на двох ранках, з яких плющала кров. Час од ча­
су кров доводилось спльовувати, бо набирався її повен рот.
Коли Сон проминув Сауз Гейт і підходив до сеульського залізничного вокза­
лу, він відчув, як по спині раптом пробіг холодок, голова заніміла і стала ней­
мовірно важкою. В цей момент засвітились вуличні ліхтарі. Потім усе розплив-
лося в його очах, залишився лише суцільний морок. Він заплющив очі, потім
знову розплющив їх, але все одно темінь не розсіювалась, було темніше, ніж пе­
ред тим, як засвітилися ліхтарі. Нараз він згадав, що цілий день нічого не їв,
тому-то в нього й темніє в очах. Раптом відчув шалений голод. Він підійшов до
ліхтарного стовпа і виплюнув густу кров. Мороз пройняв усе його тіло, за­
тремтіли ноги. Він заледве доплентався до найближчого ресторану і замовив собі
яловичий рисовий суп. Опустився на стілець, обличчя прикрив долонями. Рот
йому знову наповнився кров’ю, і він вибіг з ресторану, щоб виплюнути навди­
вовижу велику кількість крові. Ранки шпигало пронизливим болем. Водночас із
яснами заболіла голова. Він вирішив піти додому й відпочити. Зупинив таксі.
— Куди їхати?
— Селище Свобода.
Щоб розвернутися, водій пропустив кілька машин. Коли таксі розвернулося,
Сон раптом передумав і наказав:
— Ні, поїхали до клініки доктора Кіма на вулиці Чунгмуро.
62 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ
Він раптом згадав про померлу дружину. Водій розвернувся в протилежному
напрямі, а його помічник обернувся і глянув на Сона. Той напівлежав на си­
дінні, закинувши голову. Машина вже під’їжджала до лікарні, як він передумав:
— Ні, відвезіть мене до поліційного відділення Сауз Гейт.
Для чого дивитися на мертву дружину, якщо є ще живий брат. Машина по­
мчала далі.
— Поліційне відділення,— сказав водій.
Сон розплющив очі й сів, потім знову відкинувся назад.
— Поїхали далі.
— Пане, це поліційне відділення.
— Поїхали.
— Куди?
— Куди-небудь.

— Він, мабуть, п'яний,— сердито сказав водій.

— Виглядає він справді, як п'яний,— відповів помічник.
— З усіх людей у світі нам дістався пасажир, немов сліпа куля. Він не знає,
куди хоче їхати,— пробурмотів водій, заводячи машину.
У свідомості Сона, що поступово згасала, жевріла думка: «Заважкий на мені
лежить тягар,— я і син, і чоловік, і батько, і брат, і працівник бухгалтерії! Так,
водію, маєш слушність, я куля, що її Господь Бог, на відміну від інших куль,
послав навмання, я і справді не знаю, де моє місце. Але ж мені доводиться ку­
дись прямувати, хоча б куди-небудь».
Свідомість Сона швидко поринала в летаргічний сон, позбавлений видінь.
Його тіло осіло на м’якому сидінні, а голова впала на груди.
— Куди ви хочете їхати? — знову запитав помічник водія.
Відповіді з заднього сидіння не було. Коли дзвінок, що сигналізує початок
руху на перехресті, зайшовся знервованим дзеленчанням, довга колона машин
зрушила з місця. Таксі також рушило, бо стояло в колоні, але місця призначен­
ня воно не мало. Ніхто не помітив білої Сонової сорочки, що поволі просякала
кров’ю.

Со кьвон З англійської переклала Олексій БОБРОВНИКОВ (Київ)

Був сезон дощів. Важкими потоками падала на землю злива, та він не чув її
шуму. Читаючи своїй двоюрідній сестрі, він відчував запах соломи від волосся
Сокхі.
— Чому чоловік полишає свій дім? — спитала Сокхі. Вони зупинилися на то­
му місці, де герой залишає свою оселю.
— Може, годі вже на сьогодні? — запитав, згортаючи книгу. Та вона не хотіла
відпускати його, і за звичкою згорнулася калачиком на знак протесту.
Він знову розгорнув книгу і почав роздивлятися друковані літери на напів-
розгорнутій сторінці. Відчув на щоках рум’янець. Йому захотілось, аби вона
пішла, бо почувався незручно, залишаючися з нею наодинці.
Крізь важку завісу дощу він почув голос дідуся, який кликав його з іншого
боку подвір’я.
«Здається, дідусь мене кличе». Він підвів очі від книги і зачекав. Либонь, Сок­
хі було байдуже, чого міг хотіти старий. Вона втупила очі в його профіль. Голос
став гучнішим.
— Уже йду! — відповів він серйозно, по-дорослому, і, виходячи з кімнати, рап­
том став ввічливим хлопчиком, який іде на виклик дорослих. Його ім’я Сьокюн
Со Ki-Вон (нар. 1930 р.) — провідний корейський журналіст і відомий письменник. Був прези­
дентом Корейської радіомовної системи. Лауреат літературної премії Донг-ін.
Перекладено за сеульським журналом «Korean literature today», Vol. 1, № 1, Summer, 1996.
Copyright © 1996 by Korean Center, International P. E. N.
© Олексій Бобровников, 1999, переклад.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 63

у неправильній вимові спаралізованого старенького звучало вельми схожим на

імена двох його двоюрідних братів, Сьоккюна і Сьокбе. Часто вони разом відпо­
відали на дідусів поклик. Його братів не бачили в будинку ще з самого ранку.
— Привітайся з паном,— ще не встигнувши зачинити розсувні паперові двері,
почув він старечий голос, що пролунав у наповненій димом кімнаті. Він укло­
нився незнайомцю, що, як і його дідусь, носив старомодне головне вбрання з
кінського волосу. Зробивши це, Сьокюн почервонів. Він завжди почувався збен­
теженим, коли йому доводилось низько вклонятися. Він почувався приниженим
щоразу, коли мав ставати на коліна, склавши руки на чолі.
— Який гарний хлопець! Сідай. — Незнайомець говорив низьким голосом і
гладив свою довгу, схожу на шовкове пшеничне колосся, бороду.
— Він схожий на свого батька. Ти пам’ятаєш мого сина?
— Авжеж,— відповів незнайомець, і, щоб виказати свою приязність, додав: —
Так-так.
Сьокюн сів і, шанобливо схиливши голову, слухав розмову про свого помер­
лого тата. Поглянувши на дідуся, помітив, що той неохоче задовольняв допит­
ливість незнайомця. Здавалося, в ньому змішалися жалощі й образа на свого си­
на, який помер у далеких краях.
— Ти можеш іти,— сказав старий.

Надворі калюжі перетворилися на багнюку. Схоже було, що дощ не збираєть­

ся вщухати. Він стояв у темних сінях і подивився туди, де була його кімната, в
якій на нього чекала Сокхі. У нього було бліде обличчя з чорними стрічками
брів. Насуплені, вони виражали сум, ніби точилися їдкою гіркотою.
Ховаючись від дощу, він обачно пішов під карнизом, де залишилась єдина су­
ха стежинка, і зайшов у комору біля флігеля. Сьокюн відчув тепло соломи, що
гнила у вологій атмосфері. З обмазаної глиною стелі тінями виступали крокви,
їдкий запах бруду вдарив йому в ніс, по підлозі гасали щури. Він подивився у
вікно, розташоване високо на стіні. Подекуди від паперу залишилося саме лише
дрантя, і сіре, невиразне світло сочилося у вікно, ніби перші промені на світан­
ку дощового дня. Комора була розділена на дві частини. В одній було безладно
розкидане землеробське спорядження. На обмазаній глиною стіні, з якої стир­
чав плетений солом’яний каркас, висіли кошики і сіялки. У погано провітрено­
му приміщенні було вогко й задушно.
Сьокюн підняв мотику і кілька разів змахнув нею у повітрі, ніби висапуючи
грядку. Йому завжди подобалася мотика з її довгим, кривим лезом. Якимсь не­
доладним здавався йому цей примхливий вигин. Поглянувши навколо, він по­
мітив ще одні двері, що вели до іншого приміщення. На них було кільце, в яко­
му висів залізний замок. Однак, на його подив, заіржавілий замок уже нічого не
тримав. Його серце закалатало. Він часто згадував цю кімнату, з того самого дня,
коли вперше приїхав до сільського будинку. Ного цікавість була і лячним відчут­
тям невідомого, і таємничим чеканням на нього. Мабуть, він не мав права захо­
дити до кімнати без дозволу дідуся або дядька. Якусь мить вагаючись, затримав­
ся перед напіввідчиненими дверима, потім, зрештою, зняв замок і ввійшов. Він
запевнив себе у тому, що якогось дня все майно його родини мало стати його
власністю і що він має повне право побачити те, що за законом належить йому.
Відверто кажучи, слово «спадкоємець», яке він почув від свого спаралізованого
дідуся, звучало для нього не зовсім зрозуміло. Але зараз хлопчик знову нагадав
собі, що саме він — спадкоємець.
У цій кімнаті було навіть темніше, ніж у коморі. Тут теж було вікно, розміром
з невеличкий стіл, але виходило воно у темні сіни і пропускало не більше світла,
ніж випромінення темного нічного неба. Чорні, кіптяві паперові коробки були
складені одна на одну в кутку полиці. Він навшпиньки підійшов до неї. Підло­
га рипіла під кожним його кроком. Висока піраміда старих книжок, перев’яза­
них мотузкою у маленькі в’язки, ледве зберігала ненадійну рівновагу. Та книжки
мало цікавили його. Увагу привернули чорні паперові коробки. До нього не до­
сягав шум дощу. На другий день по приїзді старий потягнув його до цієї кімна­
ти. Поміж усіх цих коробок він узяв ту, що збереглася найкраще. Він витягнув
з неї згорток і мовив:
64 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

— Це хонгпе'. За старих часів король дарував його тим, хто найкраще складав
таекву.
— Що це — таеква?1 2 — спитав Сьокюн.
— Її треба було складати, отримуючи посаду від його величності.
— Ти отримав її, дідусю?
— Ні.
— Чому?
— Коли я досягнув цього віку, прийшли японці, і складати вже було нічого.

У голосі дідуся він відчув нотки збентеження. Пізніше дізнався, що в юності

дідусеві через його походеньки на навчання часу не вистачало. Не через японців,
а через власні лінощі він не зміг скласти іспит. Цю родинну таємницю він по­
чув від своєї тітки, а тій її розповіла свекруха. Хлопчика це дуже звеселило. «Ти
дев’ятий нащадок у нашій родині, п’ятеро з якої отримали хонгпе»,— говорив
старий. Та, чуючи такі слова, хлопець уявляв собі юнака, з розпусною ватагою
шкільних друзів, яких нудило від одного вигляду книжок, і порівнював його з
тим, ким його дідусь став тепер. Кумедний контраст. Коли він залишався один,
згадка про це викликала в нього сміх.
Він обережно витягнув ту коробку, що йому показував дідусь. Вона була
вщерть заповнена згортками. Сьокюн покопирсався там, намагаючись знайти
щось іще. Та, крім кіптявих паперових згортків, там більше нічого не було. Він
розгорнув той, який дідусь називав хонгпе. Згорток був схожий на шматок чер­
воної підстилки. Сьокюн рано дорослішав і читав книжки не за своїм віком.
Розбираючи написані індійським чорнилом бляклі ієрогліфи, він побачив три,
які утворювали ім’я його пращура. Вони були йому знайомі.
Він згорнув папір, і, поклавши його на місце, закрив коробку. Тоді зняв шкі­
ряну торбину, що висіла на кілку. Вона була округла й важка, ніби викувана з
заліза. Дідусь казав йому, що це сагайдак. Зламаний мідяний замок нагадував ті,
якими закривають скрині з рисом, хіба що був менший. Тут, на сагайдаку, був і
ключ, але в ньому не було потреби. Серед різноманітних брязкалець і прикрас в
око впала маленька дерев’яна скринька. Там була пара нефритових кілець,
скріплених разом. Нефрит був м’якого молочного відтінку. Сьокюн не уявляв
собі призначення цих кілець. Вони були замалими навіть для тоненьких паль­
чиків Сокхі. «А може, це прикраси для жіночого вбрання?» — подумав він. Сьо­
кюн клацнув ними, і почув чистий, тонкий звук. Зробивши це ще кілька разів,
він уважно прислухався до їхнього звучання. Знову скріпив їх, а тоді поклав до
своєї кишені. Він відчув слабкість у ногах. Та хіба йому не казали, що все в цій
кімнаті належить йому по праву? Його руки тремтіли, коли він закривав шкіря­
ну торбину. Не зупиняючись більше, він вислизнув з кімнати, намагаючись не
наробити галасу. Дощ повільно перейшов у мряку.
Сьокюн і Сьокбе завжди їли за одним столом із дідусем. Сьокюна нудило від
сільської їжі, яка так різнилася від тієї, до якої він звик у місті. Але ще більше
він ненавидів сидіти поруч із Сьокбе, коли вони майже торкалися плечима.
Навіть випадковий дотик викликав у Сьокюна огиду.
Молодший на два роки, Сьокбе був епілептиком. Сьокбе всім своїм вигля­
дом показував, що розуміє, яку огиду викликає в довколишніх. Коли Сьокюн
дивився на нього, прихований сором ворушився в глибині його серця.
Не минуло ще й тижня після приїзду, коли Сьокюн дізнався про його хворо­
бу. Напад стався тоді, коли до столу їм подавали мариновані креветки з дуже
гидким запахом. Соєвий соус на темній керамічній тарілці був нічим не кращий.
Щоб змусити себе проковтнути шматочок гарбуза, йому доводилося тамувати
подих. Він відчув себе самотнім, коли подумав, що відтепер незліченну низку
днин доведеться прожити в цьому будинку і харчуватися цією їжею. Раптом
Сьокбе опинився на підлозі, а слідом за ним із брязкотом полетіла ложка. Очі
Сьокбе були широко розплющені. На його вустах, які несамовито боролися за
1 Сертифікат на червоному папері, котрий надавався тим, хто складав іспит на право бути дер­
жавним службовцем (Куако).
2 Державна служба у Давній Кореї мала дві ланки: військову й цивільну. Перша часто назива­
лась «Таеква», пізніше «Соква».
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 65

кожен ковток повітря, виступила піна. Наляканий, Сьокюн шарахнувся від обід­
нього столу. Старий поклав ложку і зітхнув, відвертаючи погляд. Його очі нали­
лися кров’ю чи то від злості, чи то від смутку. Мабуть, він намагався відверну­
ти сльози.
Сокхі принесла рисовий чай. Сьокюну стало її шкода. Мабуть, сум у його
очах передався їй. Він побачив, що вона плаче. Сокхі швидко розвернулась і
вийшла з кімнати.
Тут він почув, як дядько розлючено закричав:
— Заберіть геть цей стіл! — Він застогнав.
— Що з тобою? Хіба цей хворий не твій син? — Старий погамував цей вибух
емоцій. Заспокоївшись, дядько сів на своє місце. Синя вена набрякла на його
чолі.
— Не лякайся, Сьокюне. Він так мене непокоїть,— тітка намагалася заспо­
коїти його, але сама не могла втримати сліз. Сьокюну хотілося цієї ж миті ви­
бігти з кімнати, та він відчував, що має залишитися з родиною, доки напад не
закінчиться.

Губи Сьокбе, міцно стиснуті, тепер розслабились, його дихання полегшилось,

але свідомість все ще не поверталася до нього. Він став безпорадним, наче змія,
позбавлена можливості згорнутись у кільце; наче якась напіврідка, аморфна
маса.
Сьокюн жадібно проковтнув рисовий чай і вийшов з кімнати. На заході сіда­
ло літнє сонце і хмари світилися в сутінковому небі. Маленький струмочок чи­
стої води брав свій початок із колодязя на подвір’ї. Подейкували, що велетенсь­
кий, завдовжки в цілий фут короп жив у цьому колодязі серед вкритих мохом
кам’яних брил. Його дідусь, повертаючись після довгого вигнання, оселився тут,
біля джерела. Він розповів йому цю історію. П’ять дерев гінкго вишикувались у
шерегу між ворітьми і колодязем.
— Краще б він помер! — за його спиною пролунав різкий голос Сокхі. На
мить він замислився над тим, кого вона мала на увазі, та йому було байдуже,
чиєї смерті вона хотіла. Сьокюн почувався таким спустошеним, що йому було б
однаково, навіть якби йшлося про його смерть. Він спостерігав за Сокхі, коли
та підходила до нього. Від погляду на неї у Сьокюна перехопило дух. Важко бу­
ло вдавати байдужість; вона виглядала дорослішою, набагато дорослішою за ньо­
го. На обличчі Сокхі грала посмішка.
— Братику Сьокюн, розкажи мені про Сеул. Мені б хотілося послухати.
Він лише посміхнувся у відповідь. Сокхі присіла на одну з брил біля колодя­
зя, витягнувши свої червоні, втомлені ноги.
— У класі я друга за зростом серед дівчат,— засміялась вона, похитуючи го­
ловою. Він хотів більше дізнатись про хворобу її брата, але відчував, що ці за­
питання її лякають.
— Наступного року ти підеш до середньої школи. Мабуть, до однієї з місце­
вих. Так? — спитав він.
— Дідусь мене не відпустить,— тонким, злим голосом відповіла Сокхі.
— Не думаю,— пробурмотів хлопець.
— Нічогісінько ти не тямиш.
Сокхі підвела очі й ніби збиралася щось додати, та, здається, передумала.
Повітря не ворушилось. Наближався вечір. Чийсь сухий кашель розігнав тишу,
що панувала над цим місцем. Сьокюн упізнав кашель свого дідуся, який часто
чув рано-вранці, ще лежачи у ліжку. Його погляд шукав щось у дедалі густішій
темряві. Але що він шукав? Запах кунжутової олії рознісся у повітрі. Мабуть, на
кухні щось смажилось. Клуби білої пари вирували у погано освітленій кухні.
Старий наказав Сьокюну трохи поспати, перед тим як покличе його. Здається,
обом його двоюрідним братам Сьокбе і Сьоккюну дуже подобалася чеза'. Мати
нагримала на них за те, що вони сміли поткнутися на кухню.
Йому ніколи раніше не доводилося бачити чезу. Він мав уперше побачити об­
ряд офірування померлим пращурам. Згадав, як схвильована мати нагадувала

1 У конфуціанстві — обряд жертвоприношення предкам.

З-Всесііт-№9-10
66 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

батьку про обряди. Вона умовляла його надсилати допомогу до сільського бу­
динку, щоб розділити частку витрат. Тоді тато одповідав різко, крізь зуби:
— Як я можу, коли вони влаштовують свої обряди щомісяця!
Здається, тепер Сьокюн зрозумів, чому його батько так сердився через це.
Дядько теж виглядав сердитим, готуючи стіл і посуд для ритуалу. Він помітив,
що його дядько вважав ці обряди важким тягарем.
Йому чомусь було неспокійно. Він подивився на вогонь, що блимав на
верхівці дерев’яного ліхтарного стовпа. Приготувавши ліжко, Сьокюн ліг, але не
міг заснути. Кіптявим полум’ям жевріли дві свічки у вигорілих свічниках на обох
кінцях жертовного столу. Крізь товстий восковий папір, що ним були вкриті
страви на столі, доносився запах несвіжої риби. Дід розв’язав клунок зі старим
одягом з конопляної пряжі, дістав звідти довгу церемоніальну рясу і одягнув її.
Запилена сутана огорнула його старе, висушене тіло. Старий став на коліна пе­
ред жертовним столом і запалив кадило із ладаном. Сморід від риби, яка лежа­
ла на круглій, пласкій таці, наповнив кімнату.
— М’ясні страви мають стояти ліворуч. Коли вже ти навчишся правильно на­
кривати жертовний стіл? — так докоряв він своєму синові, тим часом підтриму­
ючи рукав своєї ряси однією рукою, а вільною переставляючи страви на столі.
— Це для пращура, який жив п’ять поколінь тому, — він говорив це хлопцю
вже втретє за вечір. Двоє старших чоловіків у сутанах низько вклонялися жер­
товному столу; те саме робили й діти, які стояли позаду. Сьокюн ледве втримав­
ся від сміху, спостерігаючи, з якою пишністю вони торкалися руками чола пе­
ред кожним поклоном. Але його брат Сьокбе робив це з неабиякою грацією. На
відміну від Сьокюна, він був гнучким та пластичним, тож виконував свою роль
із природною легкістю. Сьокюн підніс руки до грудей, та відразу ж опустив їх.
Сьокбе відбивав поклони екстатично, ніби виконуючи танок. Він розкинув
руки, тепер вони здавалися довшими, ніж були насправді.
Старий кашлянув кілька разів, аби прочистити горло перед тим, як читати
ритуальну молитву до померлих. Він читав тихо, і його голос тремтів. Закінчив­
ши, він почав голосіння і до нього приєднались усі інші. Дідусів лемент був най-
гучніший. Дядько бурмотів щось тихо і невиразно.
Сьокюн стояв нерухомий, цупко стуливши очі й вуста. Та він не був байду­
жий, напруга якимось дивним холодом скувала його спину.
Він проплющив очі і подивився потай. Комахи злетілися на полум’я свічок,
і тіні від них розбіглися по жертовному столу. Перед ним з’явилася дивна при­
мара, колись вона носила ім’я його предка. Постать сиділа навпочіпки у моро­
ку за жертовним столом.
Коли батько помер, він став чужим, тепер від нього віяло холодом. За життя
його потиск був такий міцний, що Сьокюнові доводилося з силою видирати ру­
ку. Тепер він боявся, що батько може схопити її. Сьокюн не міг примусити се­
бе торкнутись його. Він навіть не міг плакати. Та коли вийшов з покоїв помер­
лого, невтішна скорбота охопила його, і він заридав від самотності.
Хлопець знову заплющив очі. Лемент тривав. Він здригався від напруження,
намагаючися втримати сльози.
Коли обряд закінчився, Сьокюн почвалав до джерела. Поміж хмар у літньо­
му небі сяяли зірки. їхнє бліде світло мерехтіло у брижах на поверхні води. Він
занурив руки в холодну воду. Він мив їх і тер, допоки йому не здалося, що він
змив з них останній дух цього обряду.
— Сьокюн! — покликав дідусь.

У залі, де було накрито три столи, розмістилась уся сім’я. «Ми скуштуємо від
страв наших пращурів і отримаємо їхнє благословіння»,— промовив дідусь і кив­
нув у бік стільця, що стояв навпроти нього і призначався Сьокюну. Бронзова ча­
ша для рису, яка раніше цього ж вечора прикрашала жертовний стіл, стояла те­
пер навпроти дідуся, ледь не торкаючись його підборіддя. Сьокюн усе ще міг ба­
чити слід від мідної ложки посеред рисової маси, який залишився там після ри­
туалу.
Хлопчик зробив ковток із мідного келиха, який подав йому дідусь, і скривив­
ся. Гучно чвакаючи, усі поглинали свої порції рисового супу. Здається, діду бу­
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 67

ло не до вподоби те, що Сьоюон їв не так, як інші. Він вийшов із-за столу, по­
славшись на біль у шлунку, і повернувся до своєї кімнати.
— Як він схожий на батька,— почув він надтріснутий голос старого.
Дідусь, вбраний у нову одежу, виткану з китайки, над якою тітка працювала
всеньку ніч, поїхав у місто ще до схід сонця. Хлопець чекав, доки не впевнився,
що всі його двоюрідні брати безтурботно граються і поруч нікого немає, а тоді
забрав свою валізу з комори на горищі. Повернувшися з нею до своєї кімнати,
він почав обстежувати її вміст. Після приїзду, коли він розбирав свої речі, родичі
докучали йому своєю допитливістю. Він не хотів, щоб у його майні копирсався
хтось інший. У валізі було кілька романів, його шкільні тексти, скляна куля з зо­
лотою рибкою всередині, телескоп, зроблений з цупкого картону, та гаманець,
який дав йому батько за день до своєї смерті. Все це було дуже дороге йому. Він
поклав на долоню нефритові кільця, які взяв у коморі того дощового дня. Клац­
нув одним об одне, прислухаючись до їхнього мелодійного передзвону. Звук був
так само чистий і дзвінкий, як і раніше. Звучання стало навіть краще через по­
году, яка поліпшилася за цей час. Хтось увійшов до кімнати без стуку.
— Чим ти займаєшся? — це був Сьокбе.
— Так, перевіряю свої речі,— відповів хлопчик. Дуже збентежений, він схо­
вав руку з кільцями за спину.
— Кудись зібрався? — спитав Сьокбе, наближаючись до нього.
— Ні, — Сьокбе встромив свого допитливого носа у його валізу і, намацав­
ши щось там, сказав:
— Ти не міг би намалювати мене, будь ласка? — річчю, за яку вхопився Сьок­
бе, була напівпорожня коробка пастельних олівців. Сьокбе підморгнув йому щі­
линками очей.
— О, добре, — Сьокюн був задоволений, він пишався своїм талантом худож­
ника. До того ж у нього відлягло від серця, бо Сьокбе нічого не запідозрив. З
самого верху валізи він дістав аркуш паперу і посадив Сьокбе обличчям до две­
рей. Узяв жовту пастель і, вдаючи серйозність, закопилив свою нижню губу.
Сьокюн подивився у вічі хлопчику, на мить застиг нерухомий і заглибився в ро­
боту. Це обличчя, таке схоже на його власне, бентежило його. Якщо взяти ок­
ремо риси обличчя Сьокбе, вони не були помітно схожими на риси жодного з
його родичів, не кажучи вже про Сьокюна. Проте, коли останній придивився до
Сьокбе, йому здалося, ніби він бачить перед собою власне лице.
— Ти малювати збираєшся? — спитав Сьокбе, змінивши лише вираз очей,
щоб не зіпсувати довершеності своєї пози.
Сьокюн почав малювати. Його власна шкіра була темнішою, а риси грубіши­
ми і масивнішими. Але пальці були м’які й чутливі. Час від часу він облизував
губи кінчиком червоного язика. Раптом Сьокюн спіймав себе на думці, що йо­
му б хотілося, аби у Сьокбе цієї ж миті стався напад. Ним оволоділа суміш жа­
ху й цікавості. Він навмисно зволікав зі своїм малюванням.
— Тримай,— почервонілий, він простяг малюнок братові.
— То це ж ти, а не я!
— Неправда. Точнісінька твоя копія,— сердито заперечив він.
— Підпишеш моє ім’я?
Він узяв червоний олівець і написав три ієрогліфи, які утворювали його ім’я.

Зрештою дідусь таки дізнався про зникнення нефритових кілець. Гойдаючи

ногами, Сьокюн сидів у закутку на низькому ґанку. Повітря було сповнене па­
хощів бальзаміну, а по той бік глиняної стіни височіли зубчасті гребені Місяч­
ної Гори, що торкалися хмарного, попелясто-сірого неба. З подвір’я до нього
долинув дратівливий голос дідуся. Він уже звик до мови старого і розумів його
сердите гарчання.
— Ну ти, неосвічений волоцюго! Ти що, думаєш, це якась іграшка, га?
— О, прошу тебе, батьку. Я заберу їх у хлопця, тільки-но він повернеться до­
дому.
Дядько намагався вгамувати старого.
— Це все через твоє неуцтво. Слід було виховувати своїх синів, щоб ті пово­
дились, як нащадки шляхетної родини. А замість того, що ти маєш, га?
з-
68 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

Навіть у присутності дітей старий не добирав слів, докоряючи своєму синові.

У Сьокюна защеміло серце. Було зрозуміло, що у зникненні нефритових кілець
запідозрили Сьокбе.
— Через якийсь дріб'язок він уже в розпачі, і це після того, як пустив за
вітром усе до клаптя! — пробубонів його дядько після того, як старий зник у
своїх покоях. Сьокюн весь тремтів. Він не міг вийти зі своєї схованки і подиви­
тися в очі рідні. Коли він подумав про те, що станеться, коли Сьокбе повернеть­
ся додому, то відчув бажання побігти хутчій до дідуся і розповісти йому все. Од­
нак не міг ворухнутись.
— Ну, то ти хоч знаєш, що це? — дідусь повернувся і тепер говорив насміш­
кувато.
— Ти сказав, що це нефрит, чи не так? — сказав дядько.
— То ти гадаєш, що це нефрит. Думаєш, звичайнісінький собі нефрит, га? Це
не що інше, як оккуанйа' з нефриту дорі, чуєш? — старий безжально лаяв сво­
го сина, ніби той був і не батько йому, а так, перший перехожий. Сьокюн і гад­
ки не мав, що таке оккуанйа, як назвав дідусь ці нефритові кільця. Не схоже бу­
ло, що за них дорого б дали на базарі, однак для дідуся вони мали надзвичайну
цінність.
Він вийшов на подвір’я, шкутильгаючи у своїх гумових чоботях, які були за­
великі для нього. Водночас подумки рахував гроші в гаманці, який залишив йо­
му батько. Подумав, що чотири чи п’ять місяців йому вистачить на кімнату і
харчі. Після смерті батька дядько продав будинок, де Сьокюну належав світлий
робочий кабінет. Йому залишився лише витертий шкіряний гаманець і гроші,
що лежали в ньому.
— Ходімо порибалимо трохи пізніше,— сказала Сокхі, яка вийшла на
подвір’я з оберемком редьки з ферми.
— Здається, знову буде дощ,— сказав він. Сокхі присіла навпочіпки біля дже­
рела і почала мити редьку.
— Гарно, скажи? — Сокхі простягла до нього свою мокру руку і похитала
мізинцем, до якого й привертала його увагу. Він помітив, що він був червоний
від бальзамінового соку. Коли він подивився на її палець, її щоки почервоніли
і вона сховала голову в плечі. Так траплялося завжди, коли Сокхі соромилась.
Вона посміхнулась. Сьокюн задер голову і розсміявся, як на його очах це ро­
били дорослі. Вона була вбрана у білу сорочку і синю спідницю, і дивлячись
на неї зі спини, важко було уявити, що його двоюрідна сестра молодша за
нього.
— Сокхі, ти не знаєш, що таке оккуанйа? — він понизив голос, питаючи про це.
— Ти бачив ґудзики на дідусевому капелюсі? їх називають куанйа,— пошеп­
ки відповіла Сокхі.
— Хіба ж вони з нефриту? — засумнівався він.
— Ті, що з нефриту, називають оккуанйа,— Сокхі продовжила: — Ти ненави­
диш мого брата, правда? — Мабуть, Сокхі теж думала, що нефритові кільця по­
цупив Сьокбе.
— Чого б це? — заперечив Сьокюн. Потім обоє змовкли.
— Колись я чула, як дідусь сказав, що такого, як він, у нашій родині не бу­
ло,— припинивши на мить свою роботу, Сокхі підвела голову.
Сьокюн нічого не відповів. Останні слова зачепили його.
— Ти знаєш, що його лікували вогнем? — втомлено сказала Сокхі.
Сьокюн підвівся і підійшов до струмка, залишаючи Сокхі з її роботою. Він
шпурнув ногою маленькі камінці на узбіччі дороги.

Дощ пішов наприкінці дня. Вдарив грім, і з небес полилися потоки води.
Тільки тоді люди почали хвилюватись. Старий усе крокував між будинком і
подвір’ям, байдужий до зливи, яка перетворила його одяг на мокре ганчір’я.
— Де твій батько? Напасть на рід людський!
Він повторював одне й те саме, змахуючи рукою краплі дощу, які стікали по

1 Гудзики, виконані з нефриту, що нашивалися на капелюх. Були ознакою високої посадової

особи.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 69

бороді. Сьокюн здогадався, що було причиною всіх лих у домі. Уява малювала
йому потоки твані, які гралися з безпорадним тілом Сьокбе, а потім кидали йо­
го на скелі. Його закочені очі і вкриті піною вуста заливало рідкою багнюкою.
— Дідусю, о дідусю! Я не крав їх!
Але він захлинався у потоках бруду, і навіть стогону вже не було чути. Сьо­
кюн притиснув коліна одне до одного. Вони тремтіли. Дядько, який тільки-но
повернувся з пошуків, знову збирався в дорогу, тепер уже разом із Сьоккюном.
— Дозвольте мені піти з вами,— попросив Сьокюн.
— Ти нам не потрібен,— дядько скосив на нього очі.
— Я хочу піти,— наполягав Сьокюн.
— Я сказав, ти нам не потрібен,— одповів дядько зі злістю в голосі.
Старий болісно застогнав і промовив:
— Ти б узяв із собою кількох людей.
— Гаразд, гаразд,— обурено відповів той.
У кімнаті стояв дух, як у покинутому приміщенні. Стонога видерлась на поріг
і поповзла далі, до кімнати.
Дощу він не чув. Сьокюн подумав, що мав би вийти надвір і побути зі ста­
рим. Та йому не вистачало сміливості. Він запалив лампу. Торкнувшись рукою
лоба, Сьокюн відчув, що його долоня теж палала. Крижаним холодом відповіло
його чоло на цей дотик. Холод пронизував і спину. Він почувався надто хворим,
щоб сидіти й чекати. Хлопчик застелив ліжко і ліг.
Крізь шум дощу він чув легкий, приємний передзвін нефритових кілець.
Якоїсь миті йому захотілось, аби тіло Сьокбе, що б’ється в судомах, перетвори­
лося на застиглий шматок дерева. Він волів ніколи не бачити Сьокбе.
Коли прокинувся, Сокхі сиділа поруч. Обриси її тіла, підкреслені світлом
лампи, виглядали майже жіночими. На лобі відчув дотик чиєїсь холодної руки.
Він не забрав її. Долоня ставала теплою і липкою.
— Є якісь новини про Сьокбе? — запитав, повертаючись до неї.
— Сьоккюн повернувся сам,— відповіла Сокхі. — Тато пішов до Місячної Го­
ри разом із поселянами.
Сьокюн не вимовив ні слова.
— Таке вже траплялося раніше — сказала Сокхі, — всі дуже злякались, а він
повернувся наступного ранку. Сам не знав звідки.
Дядько вернувся аж опівночі. Він виглядав виснаженим.
— О, це мене мало б забити до смерті! — голосила тітка і била кулаками об
підлогу. Сьокюн перебув безсонну ніч. Рано-вранці селяни принесли новину,
що Сьомунський міст уночі змило водою. Це був дерев’яний міст, що з’єднував
село з округою.
Не зрозуміло було, плаче чи сміється його дядько. Він дивився похмуро. Сів
на мокру підлогу і наказав кухонній челяді приготувати напої для гостей, а тоді
запросив до будинку тих, хто стояв надворі.
— Ви шукали в долині Змій? — питав дядько.
— Ми не могли йти так далеко,— відповів чоловік із пошукової бригади,—
до того ж, дощ цієї ночі був надто вже сильний.
— Останнього разу міст змивало п’ять років тому,— сказав інший і додав:
— Хіба не краще було б повідомити поліцію?
Дядько різко підвівся і, закотивши штани, вийшов надвір. Інші теж попідво-
дились і, витираючи рукою губи, пішли за ним. Дядько зник у воротах. Здається,
він ще не втратив останньої надії.
— О, краще б мене забило до смерті! — голосила у вітальні тітка. Її звичай­
на печія розгулялася ще більше, і вона голосила вже другий день поспіль. Коли
печія ставала надто болісною, вона майже непритомніла, але не забувала викри­
кувати своє: «О, краще б це мене забило до смерті!» — ніби то були магічні сло­
ва, які вона мала промовляти. Здається, вона й не збиралася виходити з цього
стану, доки Сьокбе не повернеться додому.
Прислухаючись до цього віддаленого голосіння, він подумав, що їй більше до
вподоби насолоджуватися своїми стражданнями, аніж позбутися їх.
Сьокюна переслідувало відчуття, що Сьокбе зник саме через нього. Якби
він лишень не приїздив сюди, все б у цьому забутому богом місці йшло як за-
70 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

вше своєю чергою. Саме він відповідальний за те, що все тут пішло шкере­
берть.
Темна ніч лягла на подвір’я. У будинку ніхто не ворушився. Все навколо ви­
глядало спустошеним. Єдиним звуком, шо пронизував цю тишу, був стукіт дощо­
вих крапель по кам’яних брилах подвір’я. Хлопець схопив нефритові кільця і
крадькома підійшов до комори. Його трусило від хвилювання і страху. Гнилі до­
шки пронизливо рипіли під його легкою ходою. Він ледь не знепритомнів: замість
старого, заіржавілого, на сагайдаку висів новий замок. Його срібний блиск був
насмішкою. Білий, злий, насмішкуватий блиск був, здається, всюди. Ми чекали
на тебе, ми знали, шо врешті-решт ти таки прийдеш сюди, щоб відкрити сагайдак.
У Сьокюна запаморочилась голова. Щоб утриматись на ногах, йому довело­
ся спертися на глиняну стіну.
Після того, як повінь відступила, тіло Сьокбе було знайдено поміж скель. Ко­
лись своєю легкістю і гнучкістю воно нагадувало тіло змії, а тепер заклякло і ста­
ло важким, наче намокла у воді дерев’яна діжка. Його колись оліїста шкіра пе­
ретворилася на брудно-жовту від грязі. Дядько підхопив тіло і поклав його на
плечі. Хиткою ходою він ніс його вниз по схилу.
Сьокюн вирішив, що має покинути це місце до того, як тіло Сьокбе повер­
неться сюди. Він мав поспішати, бо не в змозі був побачити мертве тіло люди­
ни, яка загинула через нього.
Сьокюн побіг до своєї кімнати і приніс із горища валізу. Дістав гаманець,
який подарував йому батько, і засунув його глибоко в кишеню.
— Ти кудись ідеш? — почув за спиною голос Сокхі. Сьокюн перелякався, але
не повернув голови.
— Не йди, будь ласка. Не йди,— благала Сокхі, і в її голосі вчувалися сльо­
зи. Сьокюн повернув голову і подивився їй у вічі. Він сумно похитав головою.
Губи його тремтіли, а в горлі стиснуло так, що він ледве міг дихати. Сокхі пла­
кала. Її волосся пахло сухою соломою. Сьокюн вийшов, залишивши її саму.
Раптом потоками полилась на землю злива. Він узяв із собою лише парасолю,
гаманець із витертими краями та пару нефритових кілець. Хлопець повільно
йшов до дороги, однією рукою в кишені відчуваючи холод нефритових кілець.
Промоклий під дощем, він почув твердий голос дідуся:
— Усе тут належить тобі.

ї ХІО-СЬОК
ТИВЧШШШЇІ ЩМПГ
Кожен, хто хоче щось уторгувати на сільському базарі влітку, знає, що це
марна справа. А цього дня, хоча сонце ще стояло високо, понгпйонгський базар
був уже порожній. Спекотні сонячні промені обпалювали спину навіть крізь
навіси кіосків. Більшість мешканців уже порозходилися, не стовбичити ж тут че­
рез якихось кількох робітників, які раді були б обміняти в’язку дров на бляшан­
ку гасу або дещицю риби. Рої мух ставали справжнім лихом, а місцеві дітлахи,
наче комарі, лізли прямо до рук.
— Ну що це за день? — скрушно мовив рябий лівша Хо Сенгвон сусідові Чо
Сондалу, який разом із ним торгував галантереєю.
— Що й казати. У Понгпйонгу нам ніколи не таланило. Доведеться добре по­
працювати завтра у Таєві.

ї Хіо-Сьок (1907 — 1942) — один із членів талановитої групи молодих письменників, яскравий
спалах творчості яких припадає на 20 — 30-ті роки. Багато його ранніх творів торкаються пробле­
ми сільських злиднів та деструктивного впливу на людину міста. На середину 30-х років джерелом
його натхнення стає корейське село, де він народився. «Гречаний цвіт» — славнозвісне його опові­
дання, що побачило світ 1936 р.
Перекладено за сеульським журналом «Korean literature today», Volum 1, № 3, Winter, 1996.
Copyright ©1996 by Korean Center, International P. E. N.
© Олексій Бобровников, 1999, переклад.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 71

— Туди ж іти цілу ніч — сказав Хо.

— Ну то й що — буде місячно.
Чо підрахував денний виторг, поскладавши монети докупи. Хо якусь мить
спостерігав за ним, а потім почав згортати їхній намет і крам, що лежав на при­
лавку. Скрутки бавовняної матерії, паки шовку ущерть заповнили дві його пле­
тені корзини. Шматочки тканини вкривали землю солом’яною мервою. Інші
крамарі вже майже поскладалися, а дехто з них, хто виявився найхитрішим, уже
полишили місто. Торгівці рибою, лудильники, продавці солодощів та імбиру —
не залишалося нікого. Назавтра у Чінбу і Таєві мав бути базарний день, та яким
шляхом не підеш, все одно доведеться плентатися п’ятнадцять чи двадцять миль
всеньку ніч. Але незважаючи на це понгпйонгський ринок мав вигляд смітника,
що зазвичай панує на присадибних ділянках після родинних свят. З деяких бу­
динків, у яких пиячили, лунали відголоси сімейних сцен. П’яні сварки та вере­
скливі голоси жінок пронизували повітря. Вечір базарного дня неодмінно почи­
нався жіночим зойком. Жіночий крик, здається, про щось нагадав Чо.
— Не вдавай із себе невинності, Сенгвоне. Я все знаю про тебе і ту жінку в
Чюнг'ю,— сказав він.
— У мене й шансу не було. Що я проти тих хлопців?
— Не будь таким певним,— сказав Чо. — Молодики і справді всі шаленіють
від неї. Але знаєш, мені здається, що Тонгі таки зумів її приборкати.
— Цей жовторотик? Певно, купилася на його мотлох. А мені здавалося, що
він слухняний хлопчик.
— Хіба цих жінок можна передбачити... Гаразд, не сумуй, ходімо хильнем. Я
пригощаю.
Хо не звернув уваги на слова друга, але, не сперечаючись, пішов слідом за
ним. З жінками Хо ніколи не таланило. Через свою рябу пику він жахався за­
дивлятися на них, а вони своєю чергою завжди тримали його на відстані. У зеніті
свого життя він був нещасним самотнім одинаком. Лише думка про чюнґюйсь-
ку жінку кидала його в жар, а це не личить чоловікові його віку. Ноги його
більше не слухались, і він втрачав контроль над собою.
Двоє чоловіків увійшли до таверни, яка належала чонг’юйській жінці, і, звіс­
но, побачили там Тонгі. Мабуть, сам Хо не зміг би пояснити, чому він спалахнув.
Побачивши, як Тонгі із почервонілим від випитого лицем фліртував із жінкою,
він вибухнув. «Бабій знайшовся,— подумав Хо.— Що за ганебна вистава!»
— Ще молоко на губах не обсохло, а вже пиячиш і привселюдно залицяєшся
до жінок,— сказав він, прямуючи до Тонгі.— Нас, гендлярів, помиями облива­
єш, а й самому кортить цього хліба скуштувати.
Тонгі подивився Хо прямо у вічі. Мовляв, займайся своїми справами.
Зустрівшись поглядом зі жвавими очима юнака, Хо раптом дав йому ляпаса.
Палаючи від гніву, Тонгі впав на коліна. Однак Хо, не збираючись відступати,
виказав усе, що було на душі.
— Я не знаю, хто твої батьки, цуцику, та коли б твої тато з мамою побачили
ганебну поведінку свого сина, вони були б приємно вражені! Торгівля забирає у
гендляра весь його час — на жінок його не лишається. А тепер забирайся геть,
просто зараз!
Та коли Тонгі вийшов, ні слова не відказавши, Хо раптом стало шкода його.
Він зніяковіло подумав, шо пересолив і що не можна так чинити з хоч і давні­
ми, проте далекими знайомими.
— Ти дуже далеко зайшов,— сказала жінка з Чюнг‘ю. — Хто дав тобі право
бити й принижувати його? Для мене ви обоє лише покупці. І до того ж, може,
ти й гадаєш, що він хлопчисько, але він уже досить дорослий, щоб робити дітей.
Вона стиснула губи і швидко вихлюпнула питво у склянки.
— Юнакам так треба інколи хильнути чарочку,— сказав Чо, намагаючись
пом’якшити атмосферу.
— Закохалася у парубійка, хіба ні? — спитав Хо у жінки. — Ти знаєш, що за­
лицятись до хлопчиська — гріх?
Сварка вщухла. Хо, який був уже добряче напідпитку, вирішив додати ще.
Кожний келих спиртного він випивав одним духом. А коли почав п’яніти, дум­
ки про чюнґюйську жінку поступово затьмарилися хвилюванням за Тонгі. «Що
72 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

робити людині у моєму становищі, якщо вже я став між ними? — запитав сам
себе. — Яку дурну виставу я викинув!»
І тому, коли за якийсь час у приміщення вбіг Тонгі, несамовито викрикую­
чи ім’я Хо, той поставив свій келих і, схвильований, вибіг надвір, навіть не за­
мислюючись над своїми діями.
— Сенгвоне, ваш віслюк носиться, мов навіжений — зірвався з прив’язі.
— Ці бісові негідники, мабуть, дражнили його,— пробубонів Хо.
Звичайно ж, Хо турбувався про свого віслюка, але ще більше його схвилюва­
ла чуйність Тонгі. І коли побіг за ним через базарну площу, в його гарячих очах
стояли сльози.
— Маленькі тварюки — тут нічого не поробиш,— сказав Тонгі.
— Я їм покажу, як знущатися над віслюком.
Половину свого життя Хо провів разом із цією твариною. Вони разом ночу­
вали у заїжджих дворах, мандрували з одного міста до іншого, коли лише місяць
освітлював їм шлях. Ці двадцять років людина й тварина старіли разом. Щети­
ниста грива віслюка їжачилась у той самий бік, що й волосся його господаря, а
заспані очі точилися тими самими сльозами, що й очі Хо. Він з усіх сил нама­
гався відганяти мух, змахуючи своїм куцим хвостом, який став тепер таким ко­
ротким, що навіть не торкався ніг. Скільки разів Хо підпилював віслюкові ко­
пита, щоб зробити йому нову взуванку. Кінець кінцем копита перестали рости
й підпилювати їх уже не мало сенсу. Між копитами й підковами почала сочити-
ся кров. Віслюк упізнав запах свого господаря і вітав його криком радості й бла­
гання.
Хо не вдарив його по шиї, а погладив, як дитя. Віслюкові ніздрі сіпалися, він
здригався, і цівка з його носа розліталася в усіх напрямках. Ох і намучився ж із
ним Хо! Спітнілий віслюк весь тремтів — нелегко такого заспокоїти. Ті хлопці, ма­
буть, безжально над ним знущалися. Повід відв’язався, і сідельце впало на землю.
— Нікчемні малі розбійники! — закричав Хо. Та більшість хлопчаків уже
розбіглися.
Ті, що залишилися, втекли на безпечну територію, куди міг досягнути лише
його крик.
— Ми його не дражнили! — закричав один із них, зі шмаркатим носом. —
Він побачив самицю Кіма Чомйі і сказився.
— Ти тільки послухай, що верзе цей малий,— сказав Хо.
— Коли Кім Чомйі забрав її, він ніби з глузду з’їхав: здіймав пилюку, із ро­
та піна, брикався, як скажений бик. Так смішно було — та ми лише спостеріга­
ли. Погляньте лишень на його черево! — кричав хлопець, вказуючи пальцем у
бік віслюка, і зайшовся од сміху.
Непомітно для себе Хо почервонів. Захищаючи віслюка від глузіїв, Хо ступив
крок уперед, закривши його черево собою.
— Клята тварина! Пустувати у такому віці... — бубонів він. Глузливий сміх
розізлив Хо, і він сикнув у бік хлопчаків, вимахуючи батогом.
— Ну ж бо, спіймай нас. Люди, Шульга хоче нас побити!
Та хіба міг Хо змагатися з малими халамидниками. Так, старий Шульга навіть
хлопчака не впіймає, подумав Хо, кидаючи батога. До того ж, алкоголь почав
робити свою справу і всередині у нього все падало.
— Ходімо звідси,— сказав Чо. — Лишень зачепися з цими базарними пара­
зитами — кінця і краю не буде. Вони гірші за деяких дорослих.
Чо разом із Тонгі осідлали й почали навантажувати тварину. Сонце вже низь­
ко схилилося над обрієм.
Два десятки років, протягом яких Хо торгував галантереєю на сільських ба­
зарах, він рідко обминав Понгпйонг у своїх мандрах. Бував він у Чюнг’ю, Чачо-
ні та й у сусідніх округах, інколи заходив і далі, в район Кіонгсангу. В разі ж,
коли не приїздив до Кангньонгу, аби поповнити свої запаси товарів, його рейди
у понгпйонгський округ припинялися. Точніший за місяць, він подорожував з
одного міста до іншого. Хо з гордістю розповідав усім, що народився у Чюнг’ю,
але, здається, ніколи не бував там. Рідною домівкою для нього були чудові
краєвиди, що простягалися обабіч шляхів його блукань з одного міста до іншо­
го. Коли нарешті, проблукавши півдня, він діставався до місця, норовливий
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ 73

віслючок голосно «іакав». А коли часом вони прибували до схід сонця, мерехт­
ливі вогні міста — така вже, начебто знайома картина — завжди примушували
його серце битися частіше.
У юності Хо був заощадливим, і тоді йому вдалося відкласти трохи грошей.
Але за якийсь час, на святі Всіх Душ, він тринькав гроші навмання, грав у
азартні ігри і за три дні розпустив за вітром усе, що надбав. Лише його неймо­
вірна прихильність до віслюка врятувала того від долі іншого майна.
Зрештою, йому не залишилося нічого аніж повернутися до справ і знову по­
чати свої мандри між торговельними містами. «Добре, що я не продав тебе»,—
сказав він зі сльозами на очах, поклавши руку на спину віслюка, коли вони по­
лишали місто. Він вліз у борги, і ні про які заощадження вже не йшлося. Тепер
усіх зароблених грошей ледь вистачало на найнеобхідніше. Через своє марнот­
ратство Хо так ніколи й не одружився. «Холодні, бездушні істоти, нащо вони
мені» — сумно думалося йому. Його єдиним вірним другом був віслюк. Та од­
ного разу дещо все ж таки трапилось, і він ніколи про це не забуде. Його пер­
ше й останнє кохання — найдивніший роман з усіх. Це сталося, коли він був ще
зовсім юним, тоді, як почав зупинятися на понгпйонгському ринку. І кожного
разу, згадуючи про це, він відчував, що життя своє прожив недарма.
— Я й досі не можу збагнути,— промовив Хо, не звертаючись ні до кого
зосібна. — Була місячна ніч...
Це означало, що цієї ночі Хо знов повернеться до своїх спогадів. Чо був йо­
го другом і знав, що на них чекає. Але він не міг сказати Хо, що ця історія йо­
му вже набридла, і тому той, не вагаючись, у черговий раз почав свою, як
завжди, плутану сповідь.
— Такі історії створені саме для місячних ночей,— сказав Хо, кинувши по­
гляд на Чо.
Не те щоб він хотів вибачитися перед своїм другом, скоріше, місячне світло
додало вагомості його словам. Минув день чи два після підповні, і сяйво місяця
стало м’яким і приємним. Перед ними стелилося двадцять миль освітленого
місяцем шляху до Таєви. Два гірські перевали, переправа і горбата стежка уздовж
нескінченних ланів. Вони піднімалися схилом пагорба. Тоді, мабуть, було вже
після опівночі і навколо панував такий смертельний спокій, що місяць, здава­
лося, ожив; ще трохи, і ти відчуєш його подих, ось тут, перед собою. Умита
місячним сяйвом квасоля і понурені колоски пшениці зеленіли в тіні. Весь схил
був устелений гречкою, що починала цвісти, і спалахи білого у ніжному місяч­
ному сяйві ледве не спиняли подих. Червоні стебельця були тендітними, як аро­
мат, і віслюки пішли жвавіше. Стежка ставала вужчою, і це змусило людей сісти
верхи і просуватися один за одним. Тонкий брязкіт дзвіночків на шиях віслюків
долинав до гречаного цвіту. Голосу Хо, який їхав попереду, не було добре чути
Тонгі, бо той замикав процесію, але у нього були свої приємні спогади, які й
складали йому компанію.
— Тоді у Понгпйонгу був базарний день, і місяць був, як отепер. Я поселив­
ся у тій комірчині з брудною підлогою. Була така задуха, що я не міг заснути.
Тож вирішив піти остудитися у струмку. Тоді Понгпйонг виглядав так само, як
і тепер: гречані паростки, куди не кинеш оком — білі квіти стелилися аж до са­
мої води. Я міг би роздягнутися просто на гравії, але місяць був таким яскра­
вим, що я вирішив піти у хлівець біля водяного млина. Ну, скажу я вам, дивні
речі відбуваються у цьому світі. Я зайшов туди і натрапив на дочку старого Сон­
га — міську красуню. Може, це доля звела нас разом? Присягаюся, що так.
Хо пихнув цигаркою, ніби підкреслюючи свої слова. Густий аромат багряно­
го диму наповнив нічне повітря.
— Звісно, вона не чекала мене, але тоді й на неї ніхто не чекав. Взагалі ж, во­
на плакала. І, здається, я знав чому. Старий Сонг ледве зводив кінці з кінцями,
і сім’я була на межі злидарства. Отож вона, як член сім’ї, теж мала причини для
хвилювання. Вони хотіли знайти для неї гарного чоловіка, але вона сказала мені,
що краще загине. Ти скажеш — ніщо не може схвилювати парубка більше, ніж
вигляд дівчини, яка плаче. Думаю, спочатку вона була налякана. Ти знаєш, що
найбільше приваблюють саме схвильовані дівчата, ну а потім — далі ти все знаєш.
Коли я згадую про це зараз, мене лякає те, якою дивною була та ніч».
74 КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ
— А наступного дня вона поїхала у Чечон чи, може, кудись у ті краї — так?
— підказав йому Чо.
— Ще до наступного базарного дня їхня родина зникла. Ти мав чути базарні
плітки. Чутки поширювалися: мовляв, найкращий вихід для їхньої родини —
продати дівчину до таверни... Бог знає скільки разів я шукав її на чеченському
базарі. Та навіть страва з обіднього столу залишає по собі більше слідів, ніж во­
на. Наша перша ніч стала й останньою. І саме через це Понгпйонг залишив
світлий спогад у моєму серці, і половину свого життя я приїздив у це місто. Я
ніколи не забуду його.
— Тобі пощастило, Сенгвоне. Такі речі не трапляються кожен день. Ти
знаєш, ціла купа чоловіків прив’язана до своїх гидких дружин, у них є діти, во­
ни тремтять над кожною заробленою копійкою — зрештою це тобі набридає. З
іншого боку, бути мандрівним гендлярем до кінця днів своїх — це не найлег­
ший шлях. Тож я думаю полишити це ще до кінця осені. Відкрию невеличку
крамницю у містечку на зразок Таєви, потім заведу сім’ю. Життя в дорозі вис­
нажує чоловіка.
— Тільки не мене — поки я не зустріну її знов. Я ходитиму цим шляхом, ди­
витимуся на цей місяць, доки не здохну.
Гірська стежка перетворилася на широкий шлях. Тонгі наздогнав інших, і три
віслюки пішли поряд.
— Поглянь-но на себе, Тонгі, — сказав Хо. — Ти ще юний, твоє життя тільки
розквітає. Дурістю це було з мого боку — так поводитись у чюнг'юйської жінки.
Не тримай на мене зла.
— Забудьте про це. Це я почуваюся, як дурень. В моєму віці я не мав би біга­
ти за дівками. День і ніч я думаю тільки про свою матір.
Розчулений розповіддю Хо, Тонгі заговорив покірним тоном.
— Коли у таверні ви згадали моїх батьків, це мене засмутило. Знаєте, у мене
немає батька. Мати — єдина моя кровна рідня.
— Твій батько помер?
— У мене його ніколи не було.
— Ну, це щось новеньке,— Хо і Чо розсміялися.
— Мені соромно про це говорити, — серйозно урвав їх Тонгі, змушений по­
яснити свої слова. — Та це правда. Моя мати народила мене передчасно, коли
вони були у селищі поблизу Чечона, і тоді її родина вигнала її. Я знаю, що це
звучить дивно, але саме тому я не бачив обличчя свого батька і не маю гадки,
де він.
Вони спішилися на підході до перевалу і змовкли, піднімаючись горбистим
шляхом. Віслюки часто піжовзувалися. Незабаром Хо втомився й почав робити
зупинки, аби дати відпочинок ногам. Щоразу, йдучи через перевал, він відчував
тягар своїх років. Він заздрив таким юнакам, як Тонгі. Піт рікою лився по його
спині.
На іншому кінці перевалу дорога перетинала струмок. Дощатий місток зми­
ло під час мусонів, і їм довелося йти бродом. Чоловіки поскидали свої широкі
літні штани й поприв’язували їх пасками до спини. Напівоголені, вони мали ку­
медний вигляд, коли жваво вскочили у струмок. Хвилину тому вони пітніли, але
була ніч, і холодна вода пройняла їх до кісток.
— Хто ж тоді, в дідька, тебе виховував? — спитав Хо у Тонгі.
— Мати. їй довелося знову вийти заміж, і вона відкрила таверну. Але мій
вітчим дуже пйячив — повний нікчема. Коли я подорослішав настільки, що по­
чав розуміти певні речі, він став лупцювати мене. Жодного дня без бійки. А як­
що мати намагалася зупинити його, він бив і її, погрожував ножем. Націа сім’я
була справжнім страхіттям. Коли мені виповнилось вісімнадцять, я пішов з до­
му і з того часу гендлярую.
— Я думав, що ти звичайний хлопець, як усі у твоєму віці, але, почувши все
це, здається, розумію, що в тебе справді було тяжке життя.
Вода піднялася їм до попереку. Течія була досить сильною, каміння вислиза­
ло з-під ніг. їм здалося, що кожної миті вони можуть опинитися у воді. Чо ра­
зом із віслюками був далеко попереду і мав от-от дістатися берега. Тонгі та Хо
(юнак підтримував старого) опинилися позаду.
КОРЕЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ

— А родина твоєї матері походить із Чечона? — спитав Хо.

— Не думаю. Я так і не отримав від неї щирої відповіді, але чув, як вона го­
ворила, що жила у Понгпйонгу.
— Понгпйонг... То як же звали твого батька?
— Вбийте мене, та я ніколи не чув його імені.
— Певна річ... — пробубонів Хо, блимнувши затьмареними очима. А потім,
збентежений, він втратив опору під ногами. Його кинуло вперед, і він глибоко
занурився у воду. Тонгі гукнув Чо і кинувся наздоганяти Хо, якого вже віднес­
ло течією. З промоклим одягом на спині Хо виглядав жалюгіднішим за мокро­
го цуцика. Тонгі з легкістю витягнув його з води і поніс на спині. Хоч і промок­
лий, Хо був зовсім не важкий, і міцна спина Тонгі легко витримала його вагу.
— Вибач за цю неприємність, — промовив Хо. — Сьогодні мої думки блука­
ють невідомо де.
— Байдуже.
— А тобі ніколи не спадало на думку, що мати шукала твого батька?
— Ну, вона завжди говорила, що хотіла б зустрітися з ним.
— А де вона тепер?
— У Чечоні. Вона поїхала туди після того, як розлучилася з вітчимом. Я ду­
маю забрати її у Понгпйонг цієї осені. Як я вже вирішив, то ми якось це влад­
наємо.
— Звісно, чом би й ні? Це чудова ідея. Ти сказав, цієї осені?
Широка, дружня спина Тонгі прогрівала Хо до кісток. Нарешті вони перей­
шли. Хо жалісливо сподівався, що Тонгі пронесе його ще хоч трохи. Чо вже
більше не міг стримувати сміху.
— Сенгвоне, сьогодні, напевно, не твій день.
— Це все через того маленького віслючка: я почав думати про нього і втра­
тив рівновагу. Хіба я тобі не розповідав? Ти б ніколи не подумав, що у цього
дідугана й досі все на місці, але хай мені грець, якщо віслючка Кангньйонга не
принесла йому малюків. Як той брикається та пряде вухами — що може бути ку­
меднішого за цю маленьку тваринку? Часом я зупинявся у Понгпйонгу лише для
того, щоб подивитися на нього.
— Напевно, кумедний, коли ти аж гепнувся, лише подумавши про нього.
З мокрої одежі Хо побігли струмки, коли він почав викручувати її. Зуби в
нього цокотіли, він тремтів від холоду, що пронизував усе його тіло. Але чомусь
він був у чудовому гуморі.
— Хутчій до заїжджого двору, хлопці, — сказав Хо. — Влаштуємо на подвір’ї
багаття, перепочинемо по-людськи. Я нагрію води для віслюка. Ну, а завтра я
буду у Таєві, а там — навпростець до Чечона.
— Ви теж підете в Чечон? — спитав Тонгі, і його голос затремтів від подиву.
— Думаю заїхати в гості, не був там цілу вічність. То як, Тонгі, поїдемо ра­
зом?
Коли віслюків знову навантажили, Тонгі взяв свого батога у ліву руку. Цьо­
го разу Хо, чиї очі довгий час були байдужими і нічого не виражали, не міг не
помітити, що Тонгі — шульга.
Коли Хо рушив з місця, дзенькіт віслюкових дзвіночків, тепер виразніший,
розігнав тьмяні сутінки. Місяць поглинула небесна височінь.
 а ашд ишапудаа

Ян Лехонь (1899 — 1956) — польський поет, пізній символіст,

один з найвідоміших представників літгурту «Скамандер», друг
Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма.
Народився й мешкав у Варшаві. На момент нападу гітлерів­
ського рейху на Польщу — аташе з питань культури польського
посольства в Парижі. Потім — шлях емігранта — через Іспанію до
Бразилії, далі — в СПІД. Після війни шлях на батьківщину для
Лехоня залишається закритим. Душевна хвороба призводить до
самогубства.
13 березня 1999 року виповнилося сто років від дня народжен­
ня поета.
ЯП ЛЕХОНЬ
ш©ж
З польської переклав Ігор БУРКОВСЬКИЙ

МОХНАЦЬКИЙ*
1832року Маврицій Мохнацький
концертував у місті Мец

Блідий, неначе труп, він сів при клавікорді,

Почав спроквола так видобувать акорди.
Вже зала, повна вщерть, у жовтім тоне блиску,
Парфумів аромат — он пишні дами близько,
В кутку — золочені в шоломах кірасири,
Вгорі — цить, серце! — теж блищать чужі мундири.
Між ним і залою межа — не більше кроку
Через западину вузьку та неглибоку,
Та шанець гордий там для нього прозирає.
Тим шанцем захистивсь і ось — про весну грає.
Вже пальці розігнав у щебет віоліни
З-під рук його блідих смутний струмочок плине
Раз в раз на клавішах роса заблисне в дрожі,
І в звуках раз у раз духмяні квітнуть рожі,
їх тони багрецю смутні дедалі дужчі,
От-от уже квітки замруть у басу гущі.
Ні. Рівно у якийсь сумний зростають танець.
Тремтячі клавіші знов заклина вигнанець.
І раптом розридавсь по клавішах тих штаєр,
Аж шум прошелестів по залі бідермаєр.
Бездумно крутиться в нав’язливім мотиві
Із пам’яті жене думки якісь жахливі.
Притиснув до грудей своїх тремкі жіночі,
І їхній жар відчув у прохолоді ночі,
І сяєво очей, і мовчазний діалог,
І запах білих шат з букетиком фіалок.

Тут кірасир один стенувся, блиснув злотом,

Злетіло сто думок — мов при гарматі з гнотом.
Сто поглядів-мечів тії чужої зали,
У сором кинувши, пекучо пронизали.
Втіка до басу він, товче по ньому тупо,
Облишивши танок, шука нового вступу.
Пелюстки рож їдких обтрушує останні,
По залі розсипа в сто знаків запитання
На брови підняті, на шемрання згордливі
Нітрохи не зважа. У басовім пориві
Уже розвихрився, б’є: раз, два, три, чотири.
Нехай покажуться під прапором жовніри,
Хай коні навісні копита в нього вдавлять,
Нехай слова рвучкі на пост його поставлять —
Він стане, як усі, із карабіном, строгий...

... Зачулася хода, чиїсь бряжчать остроги —

© Ігор Бурковський, 1999, переклад.

* Маврицій Мбхнацький (1804'— 1834) — теоретик романтизму,- публіцист, діяч національно-
визвольного руху.
78 ЯнЛЕХОНЬ

І підострожений плин басового грому

Реве, біснується, зроста в страшну содому,
В багнетний лютий штурм — навала нестеменна.
І вперто вибива один, знай, тон — імення.
Несплямлене. вплелось у шал той стоголосий,
Гучить, відлунює від муру Сарагоси,
Крізь рев іспанського роз’юшеного хору
Й акордом сплаканим вертає знову вгору —
В мазурку бойову
*. Ось кавалери й дами

Клавіатуру всю закрили прапорами.

Сріблясте сяйво гра на сукнях і кунтушах,
А він знов прагне дух розпломінить у душах,
Вздовж тисячних рядів волочить пояс литий,
І тисячі голів підносить до блакиті,
І всі шаблюки враз одною взяв рукою,
Жбурнув на інструмент диявольську всю зброю,
Аж верхня в нім струна угнулась, та, плачлива.
І тиша вклинилася. Тиша неможлива.

По квітах, по струні отій дурній змертвілій,

Чиїхсь очах смутних, якійсь долоні білій,
Якихсь огнях нічних і шептах серед вальса,
По зорях, місяцю — о Боже, Боже, зжалься! —
Десь в’ється, губиться, спливає пояс литий
По зорях, місяцю, по Речі Посполитій.
І тиша йде бліда по залі до естради,
Край бошів-здоровил сідає в першім ряді,
В стіну десь вліплює мертвотно око тьмяне,
Глядить: коли ж уже Мохнацький перестане.
* Мається на увазі «Мазурка Домбровського» — польський національний гімн.

■¡^мпроимій sfflKi'SK gjxi¿\ лажаиа

Польський поет Ян Лехонь, що «в миру» звався Лешек Серафінович, народився 13 бе­
резня 1899 р. в російському — як тоді скрізь офіційно вважалося — місті Варшаві. На ми­
стецьку арену виступив рано — вже в грудні 1912 з’явилася збірочка його поезій «На
злотім полі», видана коштом батька. Через два роки — ще одна, «По різних стежках». Ті
твори ще не назвеш сильними, але принаймні то — речі не по-підлітковому «дорослі» й,
можна сказати, професійні — більшість авторів віршованих збірок і в Польщі, і в усьому
світі вище такого рівня не підіймається ніколи. Лехонь же опинився серед незначної
меншости тих, що спромоглися піднятися значно вище. З 1916 р., по закінченню гім­
назії, він навчається на філософському факультеті Варшавського університету, друку­
ється в студентському часописі «Pro arte et studio» (пізнішім Pro arte), долучившись до то­
го мистецького кола, з якого в грудні 1919 постала славетна неперевершена група «Ска-
мандр». Лехонь і знайшов для неї цю назву.
Семітське походження не заважало йому, як і багатьом іншим, бути ревним польсь­
ким патріотом. Студентом він був активно заангажований у громадсько-політичне жит­
тя, і це широко відбилося в його творах. Вчащав до легендарної кав’ярні поетів «Під піка­
дором», де читались і комічні, і серйозні речі — Лехонь мав і ті, й ті. У листопаді 1918
року, ейфорійний час здійснення столітньої палкої мрії поляків, він сколихнув авдиторію
своїм «Мохнацьким». Там його увічнив у чудовім портреті, відтворюванім тут, маляр Ро­
ман Крамштик.
У січні 1920 з’являється його «справжня» поетична збірка «Кармазинова поема» —
7 творів, зразків національно-визвольного романтизму, через 4 роки — «Срібне і чорне»,
20 невеликих віршів, цього разу — меланхолійна лірика. Ці дві книжечки відразу дали
поетові тривку літературну славу й визнання.
Другий нурт його творчости — політична сатира. Її він культивував
* зокрема, у відо­
мому часописі «Варшавський цирульник», редагуючи його в 1926 — 1929 рр.
ПОЕЗІЇ 79

А він, блідий, все гра, усе зриває тони,

І колір видира з-під клавішів — червоний,
Аж врешті встав, різкий, захряснув чорне віко
І позирнув ураз — так страшно звів повіку,
Що всі зірвалися в жахному безголов’ю:
«Сіїоуепз! Тікать! Це зала пахне кров’ю!!!»

ВОЛОССЯ СЛОВАЦЬКОГО
У гуму вбраними, мов мертвими, руками
Професор сипав шріт в очниці невидющі
Його науці зиск — у плотській шкаралущі,
Тебе земними він вимірював мірками.

В ебеновій труні вертається додому

З паризької землі твоє колишнє тіло,
і тільки над чолом над кістяним не стліло
Волосся пасмо те, таке, як на живому.

Ми сумно дивимось. Заблукана пестливість

Твоє волосся й тут, як завше, обминає,
Але твій заповіт — здійснивсь, і кожен знає:
Всевладна сила — то не смерть, а справедливість.

Цей шлях заквітчаний, ці дзвони та хорали

І блиск, що пишноту костельну враз потьмарив
Злидар-сухітник, ти собі колись намарив.
Щоб це збулося — три імперії сконали.

Як і співробітник «Цирульника» Ґалчинський, Лехонь спробував себе в ролі диплома­

та, пробув на посаді радника в справах культури при польському посольстві в Парижі аж
десять років, до Варшави наїздячи тільки на час відпустки. У Парижі його й застала
війна. У 1940 р^ коли німці прийшли й туди, Лехонь знаходить притулок у Бразилії, а за
рік — у Нью-Йорку. Там стрічає давніх приятелів, серед них скамандритів Тувіма й
Вєжинського, завзято береться до громадської, редакційно-видавничої і, нарешті, твор­
чої діяльности. По війні співробітничає з «Голосом Америки», з радіо «Вільна Європа».
В його поезії з новою силою лунають патріотичні мотиви, біль за поневолену батьківщи­
ну, якої йому вже так і не судилося побачити.
Лехонь був знаний з таланту спілкування, був майстром інтелектуальної бесіди, захоп­
лював усіх вишуканою дотепністю. Не всі знали, що над ним тяжіли давні психічні не­
гаразди, через які він уже у віці 22 років учинив спробу самогубства, потім довго лікував­
ся. Хвороба раз у раз нагадувала про себе, поета переслідували химерні страхи й триво­
ги, чорні настрої. Звідти й відповідні мотиви в творчості. Скінчилося все тим, що 8 черв­
ня 1956 р. Ян Лехонь вистрибнув з вікна хмарочосу. За 35 років його останки дочекались
перепоховання в родинному склепі під Варшавою.
Поетична спадщина Лехоня легко вмішується в одному томі, бо періодів творчої про­
дуктивности в його житті було небагато. Його характеризують як найменш скамандритсь-
кого з усіх скамандритів. Він цурався сірої буденности, мав сильний нахил до романти­
ки й пафосу, хоч разом з тим — і до іронії. Відзначався також прив’язаністю до тради­
ційних форм, мотивів та образів — і виявляв свій високий хист у тому, що старе під йо­
го пером набувало нового блиску.
І от нині, в рік столітнього ювілею майже невідомого в нас Лехоня, з’являються в світ
українські інтерпретації деяких його творів, у дещо різних перекладацьких манерах — але
від цього пропонована добірка, без сумніву, тільки виграє. Сподіваємося, читач не поми­
не її байдужим оком. - ; . ' 1А-
Ігор БУРКОВСЬКИЙ
80 ЯнЛЕХОНЬ

НОРВІД
Ймення твоє — кипариси чорні гінкі
А довкола — античних фігур когорти.
Слова твої — палімпсестів чудних рядки
Ти — гордий!

Де йдеш — там оксамитом трава

Шумить гостинно.
В руці — книга прав, на плечі — сова
проходиш тінню.

Історія думку свою таїть,

Сплять потоку глибини
Край наш — земля,
Безмір століть
— За рік єдиний.

Звідки в тебе троянди? Земні стежки

Сніг обгортає.
Йдеш, де Копернік на вежі, в шубі важкій
З небес читає

З ЛАМАНЧІ
Здійнявши спис угору, в лицарськім одінню
Гігант стрункий, натхненний, хоч сивоголовий
Де Ґолль нічним Парижем гордо їхав кінно
А обік — Санчо Панса тюпки на ослові.
Довкола зирка джура, щось про сукні править,
Парфуми, запашніші від усіх букетів,
А той усе пильнує, як би не проґавить
Наполеона, Жанну чи кого з Капетів.

І мовить до пахолка: «Неодмінно встане

Сю ніч із гробу діва чи Четвертий ярий
А те все, що ти бачиш, ув імлі розтане,
Всі чудеса Версалю і всі Лувру чари.

Не вір очам і вухам, проганяй облуду,

Читати вчись пророцтва з далей первозданних».
Пришпорив Росинанта й геть подавсь од люду —
Шукати за Парижем вітряків останніх.

СУДНИЙ ДЕНЬ
Чесноти осяйні, що нам за них похвали
Цей гамірливий світ не раз, не два присудить
Честь наша кам’яна і воля мов зі сталі
На Божому суді фігурувать не будуть.
Враз обпадуть із нас, розсиплються на дрізки
Заслуги, що юрбі сни й помисли бентежать
Зостануться лише ті потемки та блиски,
Що ми й не знаєм, як від нас вони залежать.

Гріх, що жахає нас, чесноту, що встидає

Розкрита наша глиб як стій тоді означить
Коли життя шумить — ніхто їх не вгадає,
Лиш чулість їх сяга, лише Господь їх бачить.
ПОЕЗІЇ 81
З польської переклав Юрій БЕДРИК (Київ)
***
Що для мене, — питаєш, — головне в цім світі...
Смерть і любов — дві речі знаю незужиті.
В тої чорнющі очі, в тої — лазурові.
Такі дві мої смерті й дві мої любові.

Крізь розіскрені далі, крізь морок секретний

Вони обидві гонять вихор міжпланетний,
Той, що землю овіяв, аж людство сплодила
На вічний смуток духу, вічну розкіш тіла,—

Що дні меле на жорнах, щоб з їхньої дерті

Істини воскресити єство докорінне.
Й одне знаємо тільки: ніщо тут не змінне.
Смерть рятує в любові, а любов — у смерті...

МОЛИТВА
Зір, місяців сіячу, що найзолотіші!
О пане над дощами й над спеками пане!
Зрівняй нас із мовчанням, що в етері кане,
І прихили нам неба, й дай напитись тиші.

Втопи нас у незвісне Твоє, праглибинне.

Висрібнюй нас, мов зорі чи моря безжурні.
Повітрям перехлюпуй в обшири лазурні.
Луною налаштовуй, наслухай, як гине.

Твори з нас світанкові промені прострільні,

Хмарину полудневу, що сонна й забута,
Або ж намітку чорну, що землі закута,—
Щоби від душ зробились і від себе вільні!

РЕВНОЩІ
Так зле мені, так смутно, як у хвилю скону.
Думки — суцвіття в’ялі, з нагробка обвислі.
Перетворилось небо на сиву запону.
Нема в мене для тебе любови, ні мислі.

Бачу між нами прірву, прірву незглибиму.

У сладострасті душу втопити невладно.
Бо все, що нас єднає, — кохання без стриму,
А все, що в світі правда, те ділить нещадно.

І все воно так ясно, як сонячні бліки —

Загине серце, вкрите чорною габою.
Не можу тебе взяти аж так, щоб навіки.
Не бути тобі мною, а мені — тобою...

© Юрій Бедрик, 1999, переклад.

82 ЯнЛЕХОНЬ

НОКТЮРН
Що я є? Лист одлітний, лист опалий з древа.
Все, що діяв, — неначе по воді писав я.
Лист я, вітрами гнаний понад різнотрав’я
В алеї предалекій, де місяць, де мрева.

Одного тільки прагну: вас, вихрища люті.

Не запитуй навіщо — лиш неси, борвію,—
Між прадавні стежини, лози призабуті,
Що всі їх пригадаю, віднайти зумію.

Під літа дух останній, тремтіння холодні —

Хай паду на щербатих анфілад півкола,
Аби знову зустріти піднесені чола
Між тіней, у задумі схилених сьогодні.

Вколисуй, ноче, землі розспівані й сині!

А я скочуся в трави, в темне буйноросся,
Чи стиха торгну злотне в інші дні волосся,
Якого вже на колір не впізнав би нині...

ПАН ТВАРДОВСЬКИЙ
Раз, два, дев’ять, дванадцять. Збився з пантелику!
Ледве північ пробило, аж тут: «Кукуріку!»
Таки ж півень. А велет! Гребінь — як та грива.
А пір’я — смарагдове. Щпори — варті дива.
Співає з-перед вікон. Пристану вже, згода...
Краще півнем поїду — бо ніг таки шкода.
Бачу тебе! Та ж сама! На здоров’я схожа!
Краків. Селянок сірих балачка пригожа.
На паперті Марії дід кляче злиденний.
За чистилища душі — ось тобі зелений!
За тих, кого досвердлять отверзтії стигми,
За тих, що в краї нашім не стрінемо їх ми.
Когось тут мав ¡здибать... А справи непрості...
Скільки ж літ! Ось кульгавій з’явлюсь єгомості,
То забурхає зло в нім од самого споду,
Бо ж ніскільки не прагну справдити угоду.
Ні! Не тупай копитом. Не слід брови хмурить.
Ох, бідний польський дідьку! Всяк тебе одурить.
Ох, Кмітичу розпусний, мужній понад мужні!
Траплялись мені, знаєш, демони потужні.
Не бундючні, а справді — горді, як левища,
Без ганджу. Та вже й мудрість їх була превища.
Тобі до тих п’ястися — кумедія чиста!
Вік не буде, Боруто, із тебе Мефіста!
Усе, на що ти здатен, — ворожіння й чари
В ночах блакитно-срібних, що мені так любі.
Лиш дай чогось нового. Не тривож Барбари
Чи Зигмунта в широкій соболячій шубі.
Баторіїв, Собєських не зви з саркофагів,
Бо їм-то й не потрібно хитромудрих магів.
Краще з могил свіжавих — смерти сховків тайних,
Там, де наймення жодна рука не позначить,
Виклич мені зо двоє тих людей звичайних,
Про яких я ще мислю, ще прагну їх бачить.
Не хочеш? Чи не можеш? Такі твої вміння!
ПОЕЗІЇ 83

Що дідько, що святенник — увесь тобі вирок.

Треба ж було наукам дарувать сумління,
Аби й по них лишитись дурним, як одвірок?
Ну ж до шинку гуляти! Частую, паяце.
А ті вже... Requiescant! Requiesc’ in pace!
Ой дівко, що нудьгуєш у пітьмі шинквасу!
Ти запитуєш, очі підвівши сльозаві,
Про міста величезні? — Страх які цікаві.
Лиш мандри мене мучать од певного часу.
Знаю зорі, що в прірви океанські звисли,
Орхідей серед пущі наркотичні пахи,
Столиці, де снуються юрби, мов мурахи,—
Й віслянський вечір знаю — й вертаю до Вісли.
Сад у скроні вдаряє подихом бузковим.
Місяць білить дорогу, на себе не схожу.
Шинок зоветься «Римом»? Не будь дріб’язковим!
Я ж маю тільки душу! Не дам, бо не можу.

Аж тут і півень кличе! Гайда, мій жеребче,

Над костьол! На рогалик, що сни мої хлебче,
Що в пасмугах од нього — очі наче хворі,
Що розбризкує небом безмір дивних знаків.
Дивитимусь одвідти, як шаліють зорі,
Бачитиму Варшаву під собою й Краків.

Між ароматів дольніх і горньої тіні

Гинутимуть до мене спомини в ряхтінні,
Крізь місячну блідоту — імлаві хорали.
А я — лицем до неба, доки моя сила,
«Отченаш» мовить буду, як мати привчила.
А решту — нема ради! — все дідьки побрали...

СМЕРТЬ МІЦКЕВИЧА
Підійшли, щоб, як завше, почути накази,
А двері заступила скорботна сторожа:
«Не можемо пустити вас до його ложа.
Він од страшної дуже вмирає зарази».

Було їм, ніби дітям, ридання безкрає.

Зі страхом жебоніли: «Ніч нас огорнула!
Бачте, який інакший цей місяць Стамбула,
Ніж той, що нашим землям з-над Німана сяє!»

А він: «Це ж зовсім близько!» — мислив одночасно.

«Колисанку найпершу чую собі ясно,
Зела бачу та квіти над Світязя тонню.
Якась одна хвилина — й дотягну долоню...»

РОМАНТИЧНІСТЬ
Вже листяну пожежу гасять смерки млосні,
Сплять гончі на стареньких килимах Аррасу,
Прабабці на парсунах, сакси вінценосні
Тьмянішають. І смутно за такого часу.

Ще й вітер з-понад річки гонить зграї галок,

За вікнами зав’юга й вимокла дорога.
84
Бідні ті, що не можуть вірити в русалок,
Ані в духи та чари, ані в Пана-Бога!

ПОЕЗІЯ
Сад, із якого здерта злотна оболона,
Понівечені крони, костомахи білі,
Безрука-безголова постать Аполлона,
Обірвані знамена, в пітьмі прошумілі.

Кохання, що буяло, як вітри невтомні,

Плачі спивало, з тіла кров хлебтало звіром,
Колишні присягання твої віроломні,
І власні, що так само відпустив їх з миром.

З-над отхлані, де спочин знайшли собі кращий

Добро і зло, де черви трупні лиховісні,—
Одвідги лине голос прощенний, творящий:
«Тому в житті вмирати, чому жити в пісні...»

ТУВІМ

Сивини бачу й лик Твій, вирізьблений гостро.

Мов те весло — правиця відпиха реальне.
По ночах сновигаєш, бідний Каліостро,
Варшавою, де нині все чуже й безжальне.

Од вічності-хуртечі рваними чуттями —

З нових завулків — духи ловиш старовинні,
Між ліхтарів новітніх, одрікшися тями,
Возносиш диким оком веж прадавніх тіні.

Ридаєш, дощ у ринвах слухаєш невпинний.

Не вірячи нічому, хіба — забороні,
Долоню шлеш крізь пітьму, злочинець невинний,
Ізнов назустріч дальній братерській долоні...

МАЛЬЧЕВСЬКИЙ
*
Світло яром заблисло. Між саду в альтані
Хтось тайний думу тоскну грає на торбані
Крізь пахощі вишневі й буйні степу нурти.
Карого мого нині дай мені, Козаче!
Не був нікому любий — хай ніхто й не плаче,
Нікому відстраждати, нікому збагнути.

Чваль, коню! Чи інакше є життя, погляну,

Та чи ближче до неба від піка Монблану,
Чи й океан байдужий, мов Дністер, у плині,
Чи, в гондолу ступивши, забув би я різне —
Чи скрізь воно віднайде, завше серце стисне,
І пусто буде, й тоскно, як тут, в Україні?

* Антоній Мальчевський — один із представників української школи в польській поезії XIX ст.
(Прим, пер.)
РОМАН французької переклав Петро ТАРАЩУК (Київ)

У колонії Бамбола-Брагаманка над усім людом владарював губернатор. Його

офіцерам і службовцям з переляку забивало дух, коли він зволив звернути на них
увагу.
Набагато нижче від цієї військово-чиновницької аристократії стояли комер­
санти, що, здавалось, крали і процвітали куди успішніше, ніж у метрополії. Жо­
ден кокосовий горіх, жодне арахісове зернятко не уникали їхніх захланних па­
зурів. Але службовці, з роками виснажившись та набравшись хвороб, починали
дедалі краще розуміти, що їх таки добряче надурили, завізши аж сюди та даю­

Продовження. Початок див. № 8.

86 Луї-Фердінан СЕЛІН

чи, по суті, тільки нові нашивки, формуляри, які треба заповнити, і майже нічо­
го не платячи. Через те вони скоса позирали на комерсантів. Натомість військо­
ві, ще тупіші за два попередні прошарки, ніяк не могли нажертися колоніальної
слави, а щоб вона не урвалась — ковтали силу хіни та довжелезні статути.
Цілком зрозуміло, що люди, ввесь час чекаючи, поки впаде стовпчик термо­
метра, несамохіть дедалі більше паскудились. Між військовими й адміністра­
цією, між адміністрацією та комерсантами, між тими верствами, що тимчасово
об’єднались, і третьою верствою, між білими та чорними й, нарешті, між сами­
ми африканцями тривала безкінечна індивідуальна або й колективна ворожне­
ча. Отож нечисленні завзяті натури, яким пощастило уникнути малярії, спраги
та сонця, ставали жертвами такої запеклої зненависти, що чимало їх просто зди­
хало, отруївшись, немов скорпіони, власного отрутою.
Проте всю цю заразну анархію поліція тримала в надійних рамках, наче раків
у кошику. Службовці марно бризкали слиною, губернатор, аби насадити в ко­
лонії послух, набирав на службу стількох озброєних найманців, скількох потре­
бував, позаяк злидні тисячами виганяли на узбережжя змізернілих африканців,
що шукали бодай якоїсь поживи.
Там рекрутам утовкмачували, в який спосіб вони мають право вшановувати
губернатора. Губернатор, здається, вивішував на своєму мундирі все золото, яке
мав у скарбниці, й, осяяний сонцем, обертався на чудернацьку постать — стра­
ховисько, якого й уявити годі.
Губернатор щороку їздив у Віші й читав тільки «Урядовий вісник». Не один
службовець плекав надію, що той коли-небудь таки переспить із його дружиною,
проте губернатор не любив жіноцтва. Він узагалі нічого не любив. Під час кож­
ної нової епідемії жовтої пропасниці губернатор дивом виживав, тоді як чима­
ло людей, що бажали йому смерти, дохли, мов мухи.
Розповідали, нібито на свято чотирнадцятого липня, коли губернатор гарцю­
вав серед тубільної кінноти своєї гвардії попереду величезного прапора, один
сержант, якого, безперечно, спонукала пропасниця, кинувся йому навперейми
й закричав: «Назад, проклятий рогоносцю!» Губернатор, здається, був украй
приголомшений цим своєрідним замахом, що, зрештою, так і зостався незбаг­
ненним.
У тропіках важко нормально сприймати людей і довкілля, бо надто яскраво
мерехтить, кожна річ немов закипає. Бляшанка з-під сардин на вулиці опівдні
розсипається стількома сліпучими променями, що можна попекти собі очі. От­
же, слід стерегтися. В колоніях нема жодної нормальної людини, самі істерики,
і мало-помалу все життя там теж стає істеричним. Воно трохи стерпніше тільки
тоді, коли западає ніч, але й темряву майже зразу захоплюють хмари москітів.
Врятуватися від них — справжній подвиг. Удень тебе пряжуть, уночі їдять — то­
читься безмовна безперервна війна.
Коли в хижі, де ти притулився і де можна вільніше дихати, стане нарешті ти­
хо, за хижу беруться терміти; паскудні комахи роблять свою одвічну роботу:
підточують палі, на яких тримається твоє житло. Якби на те зрадливе мереживо
налетів ураган, зразу позникали б цілі вулиці.
Фор-Гоно, місто між морем і лісом, де я опинився, правило за столицю
Брагаманки. Тут аж ніяк не бракувало таких неодмінних атрибутів, як банки,
борделі, кав’ярні, шинки з терасами й навіть рекрутське бюро; справжня ма­
ленька метрополія. Та не забудьмо, що був іще парк Федерб і бульвар Бюжо для
прогулянок, а також низка блискучих споруд серед узбережних скель, де кишіло
червою; скелі були зачовгані не одним поколінням завзятих службовців та по­
даткових агентів.
Близько п’ятої години пополудні на чарку аперитиву чи лікеру збиралися не-
вдоволені вояки: саме тоді, як я приїхав, на ці напої зросли ціни. Ціла делегація
ходила до губернатора з петицією заборонити шинкарям піднімати ціни на по­
линівку і смородинівку. Як послухати декого з завсідників шинків та кав’ярень,
наші колонізаційні успіхи дедалі занепадають через лід. Коли в колоніях уперше
з’явився лід, це засвідчило, що колонізатори позбуваються мужности. Відтоді
посланець метрополії став невільником своєї звичної горілки з крижинками і
розучився долати клімат самим стоїцизмом. Адже, зауважмо принагідно, Фе-
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 87

дерб, Стенді, Маршан мріяли тільки про пиво, вино й теплу каламутну воду, яку
вони, не нарікаючи, пили роками. А в цьому й суть. Саме так і втрачають ко­
лонії.
У затінку пальм, що виклично буяли вздовж вулиць, контрастуючи з благень­
кими хижками, я ще й не про те дізнався. Тільки дика, незвичайно пишна зе­
лень не дозволяла тим місцям нагадувати далекі від центру паризькі квартали.
Коли надходила ніч у хмарах метушливих, нашпигованих жовтою пропасницею
москітів, вас з усіх боків обсідали тубільці. Величезний гурт суданок пропонував
перехожим усе добро, що містилось у них під стегенними пов’язками. За вель­
ми помірковану ціну можна було на годину чи дві найняти дівчачий виводок. Я
б залюбки мандрував од поцьки до поцьки, але врешті був змушений пошукати
бодай якоїсь праці.
Мені сказали, директор компанії «Пордюр’є» з Малого Конго шукає служ­
бовця для роботи на факторії в джунглях. Я не гаючись запропонував йому свої
декваліфіковані, зате ревні послуги, проте директор прийняв мене вкрай не­
люб’язно. Цей маніяк — назвімо його цим справжнім ім’ям — жив неподалік від
губернаторського палацу в курені з бадилля й листя, що на високих палях мов
зривавсь угору. Навіть не глянувши на мене, директор став грубо мене розпиту­
вати. Заспокоївся, тільки почувши мої цілком простодушні відповіді. Проте й
далі навіть не запропонував сісти.
— Як видно з ваших паперів, ви трохи знаєте медицину? — спитав він.
Я відповів, що й справді певний час вивчав медицину.
— Тоді це вам придасться! Вип’єте віскі?
Я відмовився.
— Запалите цигарку?
Я знову відмовився. Така скромність подивувала його. Він навіть скривився:
— Не люблю службовців, які не п’ють і не курять. Ви бува не педераст?.. Ні?
А шкода!.. Педерасти крадуть менше за решту, це я з досвіду знаю. Зрештою,—
прагнув увиразнити свою думку директор,— як на мене, це загальна риса всіх
педерастів, їхня перевага... А може, ви доведете нам протилежне? Вам жарко? О,
ви ще скуштуєте спеки! А втім, треба звикати! А як вам пливлося морем?
— Погано!
— Гаразд, друже, ви ще нічого не бачили, ви мені розповісте про свої вра­
ження, коли проживете рік у Бікомімбо, там, куди я вас пошлю замість того
блазня...
Директорова африканка, сівши навпочіпки біля столу, чухала собі ноги
тріскою.
— Забирайся, курво! — звелів їй господар. — Іди знайди того хлопця! А пе­
ред тим принеси льоду!
Хлопець з’явивсь дуже нескоро. Директор, розгніваний його вайлуватістю,
підвівся і відважив йому два добрих лящі, а потім двічі копнув у пах, аж у жи­
воті в бідолахи щось кевкнуло.
— Ці люди мене до могили доведуть, їй-бо! — прорік, зітхнувши, директор і
знову сів у фотель, застелений зіжмаканими, брудними, пожовклими простирад­
лами. Й раптом лагідно попросив, немов щойно скоєна брутальність на хвили­
ну дала йому полегшу: — Подайте мені ціпок та хіну... он там на столі. А мені
не можна отак гніватись. Це дурниця — піддаватися настроям...
З директорового куреня ледь видніла річкова пристань, зблискуючи крізь гу­
сту важку куряву. Чорні вантажники звідси скидалися на мурах, що поставали
сторч і несли на головах величезні кошики та лантухи; насилу зберігаючи рівно­
вагу, вони серед прокльонів і лайок без упину повзли хисткими трапами, роз­
вантажуючи баржу, яку, здавалося, годі розвантажити.
Постаті миготіли, мов намистинки чоток, розпливаючись у червонястому
просторі. Серед них подеколи траплялися й такі, що несли не тільки кошик чи
лантух на голові, а ще й клунок за плечима: то були матері з дітьми. Цікаво, чи
здатні мурахи на таке?
— Як кажуть, тут кожного дня неділя, хіба не правда? — пожартував дирек­
тор. — Тут весело, гарно! А жінки завжди голісінькі. Серед них є й гарненькі, ви
помітили? Напевно, вам, парижанинові, це трохи незвично, га? А ми тут які!
88 Луі-Фердінан СЕЛІН

Завжди в білих шоломах! Ніби на морських пляжах! Мабуть, ніде немає такої
краси, як тут. Ми мов ідемо до першого причастя! Кажу ж вам, тут завжди свя­
то! Вічне п’ятнадцяте липня! Й отак до самої Сахари! Подумайте лишень!
Невдовзі директор замовк, зітхнув, щось буркнув і двічі або тричі вимовив
слово «Паскудство!»; потім обтер обличчя й знову озвався:
— Там, де ви працюватимете, густий ліс, і то дуже вологий... Звідси туди де­
сять днів дороги. Спершу морем, а потім річкою. Та річка геть червона, ви по­
бачите. А на тому березі — іспанці. Затямте, чолов’яга, що його ви заступите на
факторії, добрячий мерзотник... Але це між нами... Скажу вам іще... Нема жод­
ного способу змусити того негідника передати сюди свої рахунки! Жодного! Я
марно посилав йому вимогу за вимогою! Бачите, на самоті людина недовго зос­
тається чесною! В цьому ви й самі пересвідчитесь! Згодом. Він написав нам, ніби
хворий... Ще б пак! Хворий! Я он теж хворий! Що воно взагалі означає — хво­
рий? Усі ми хворі! Ви теж будете хворий, і то дуже скоро! Це зовсім не причи­
на! Нам начхати, що він захворів!.. Передусім — компанія! Як дістанетесь на
місце, зразу облікуйте все майно! На тій факторії харчів на три місяці, а товарів
вистачить і на рік... Ви тільки гав не ловіть! А вночі ні в якому разі не виходьте
з дому! Стережіться! Оті його негри, що він їх пришле по вас до моря, можуть
вас і втопити. То такі ж негідники, як він сам! Я нітрохи не сумніваюсь! Він не­
одмінно намовить їх проти вас! Тут усі таке чинять! І наберіть із собою хіни, щоб
вона була ваша, тільки для вас... Бо ще підсипле чогось до хіни!
Директорові набридло давати поради, і він підвівсь, аби мене вирядити. Бля­
шана покрівля над головою важила, здавалось, не менше двох тисяч тонн, при­
душивши нас усім тягарем спекоти. Від жари ми обоє аж кривилися. Хоч лягай
і здихай відразу.
— Бардамю, гадаю, до вашого від’їзду ми вже не побачимось! — провадив далі
директор. — Тут усе так утомлює! А коли дістанетесь туди, вам напишуть: ми раз
на місяць посилаємо кур’єра. Ну що ж, хай щастить!
Директор мов розчинивсь у темряві, видніли тільки піджак та шолом на
в’язах, що двома худими, жилавими пальцями вперлись у потилицю. Проте зра­
зу ж і обернувся:
— І скажіть тому дивакові, щоб поспішив сюди, бо я вже до нього доберуся!..
Хай не гає ні хвилини! Ох, падлюка! Хоч би не здох, поки доїде, бо було б шко­
да! Ще й як шкода!.. Ото паскуда!
Африканець, що служив у директора, пішов попереду з великим ліхтарем, ве­
дучи мене туди, де я мав оселитись, поки виїду в той чудовий обіцяний край —
Бікомімбо.
У вечірні сутінки, здається, повиходили всі містяни. Залягала ніч, н звідусю­
ди підганяли гонги, шматував пронизливий, незлагоджений спів, що скидавсь на
гикавку,— чорна, бездонна тропічна ніч із жорстоким тамтамовим серцем, яке
завжди б’ється надміру швидко.
Мій юний провідник ішов, м’яко ступаючи босими ногами. Ліс навколо був
вирубаний, серед молодої порості походжали європейці, часом я чув навіть їхні
кроки, а також до болю знайомі агресивні й нещирі голоси. Над головою без
упину ширяли кажани, пронизуючи комашині рої, що, зваблені нашим яскра­
вим ліхтарем, невтомно летіли вслід за нами. Здавалося, мов під кожним лист­
ком на деревах заховалося принаймні по цвіркуну — таке-бо несамовите сюр­
чання зчинилося довкола.
Ми були змушені зупинитись під пагорбом на перехресті двох вулиць:
тубільні стрільці поставили на землю домовину, вкриту великим пожмаканим
триколором, і поміж них точилася жвава суперечка.
У труні лежав небіжчик зі шпиталю, й вони вагалися, де ж його поховати, бо
в шпиталі ніхто нічого певного не сказав. Одні хотіли віднести покійного в бе­
рег, натомість інші кивали в бік цвинтаря на пагорбі. Годилося дійти згоди. Ми
з провожатом теж утяглися в суперечку.
Зрештою всі дійшли згоди, що небіжчика краще нести не на горішній, а на
нижній цвинтар, аби не дертись угору. Дорогою ми ще здибались із трьома біли­
ми молодиками — такі хлопці полюбляють у Європі ходити щонеділі на матчі з
регбі, обертаючись на навіжених, агресивних уболівальників. Вони, як і я, теж
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 89

служили компанії й досить люб’язно пояснили, як потрапити до того ще не ви­

вершеного будинку, де мені пообіцяли складане ліжко.
Нарешті ми прийшли. Будинок був порожнісінький, я не побачив нічого,
крім жалюгідного кухонного начиння та того благенького ліжка. Тільки-но я
простягся на його хисткому плетиві, як із кутків повипурхували зо два десятки
кажанів, із шелестом, наче зграї віял, шугаючи над моїм узголів’ям.
Мій юний провідник повернувся й запропонував свої інтимні послуги, та,
оскільки я не мав до того настрою, він, розчарований, відразу привів мені свою
сестру. Цікаво, як знайшов її такої темної ночі!
Від гупання тамтаму в недалекому селищі моє тіло неначе аж підскакувало,
удари сікли й мовби різали його на дрібненькі шматочки. Тисячі працьовитих
москітів негайно обліпили мені стегна, а я вже не зважувавсь поставити ноги на
долівку, боячися скорпіонів та гадюк, що, як мені здавалось, почали своє огид­
не полювання. Навилазило справді багато всілякої капости, то були пацюки, які
гризли все, що їм траплялося в зуби, я чув, як вони шарудять у стінах, бігають
по долівці й навіть видираються на стелю,— жах!
Нарешті зійшов місяць, у кімнаті стало ледь-ледь тихіше. Отже, у колоніях не
так-то й добре.
Почався новий день, і я знову відчув, що скакаю в казан з окропом. Мене
охопило нездоланне бажання повернутися до Європи. Для цього бракувало лиш
грошей. Причина, однак, поважна. Тож іще цілий тиждень я мав сидіти у Фор-
Гоно, перш ніж вирушити до факторії Бікомімбо, що її змалювали мені такими
привабливими барвами.
Після губернаторського палацу найбільшою спорудою Фор-Ґоно був шпи­
таль. Я всюди натикавсь на його корпуси, досить було пройти містечком сотню
метрів, щоб побачити якийсь флігель і відчути незнищенний дух карболки. Інко­
ли я наважувавсь піти аж до моря, в порт, і дививсь, як гарують мої кволі зем­
ляки, яких компанія набирала у Франції і нібито піклувалася про них. Здава­
лось, вони одержимі войовничим шалом, ненастанно, одне за одним, розванта­
жуючи й навантажуючи судна. «Коли пароплав простоює на рейді, ми зазнаємо
великих збитків»,— справді сп’янівши від роботи, пояснювали вони, неначе
йшлося про їхні власні гроші.
Мої земляки дошкульно глумилися з чорних вантажників. Безперечно, були
ревні й старанні, але не меншою мірою — лихі та боягузливі. Це, власне, золоті,
добірні службовці, перейняті таким бездумним завзяттям, про яке можна тільки
мріяти. Як би хотілось моїй матері мати такого сина, палко відданого господа­
рям, єдиного сина, яким можна пишатися перед усіма людьми, сина, так би мо­
вити, справжнього.
Ця жовторота юнь добулася до тропічної Африки, аби віддати господарям
свої тіло, життя, кров і молодість; це мученики, що катуються за двадцять два
франки на день (без вирахувань), і вони вдоволені, вдоволені всім єством аж до
останнього еритроцита, на який уже чатує десятимільйонний москіт.
Поживши в колонії, ця службова дрібнота починає гладшати або худнути,
проте колонія її не відпускає, бо є тільки два шляхи здохнути під гарячим сон­
цем: гладкий і худий. Третього не дано. Можна обирати, але все залежить
тільки від натури — стати як бодня чи здохнути, коли шкіра прилипне до
кісток.
І директор, що там, угорі, на червоній скелі, шаленіє зі своєю африканкою під
бляхою, на якій кільканадцять тонн сонця,— теж не відсуне свого терміну, не
уникне долі. Він серед тих, що худнуть. Просто ще борсається. Вдає, ніби при­
звичаївся до клімату. Це ж омана! Насправді він спорохнявіє ще швидше, ніж
решта.
Кажуть, ніби в нього є бездоганний шахрайський план за два роки дороби­
тися багатства... Але йому ніколи не стане часу втілити план, навіть якщо дури­
тиме компанію день і ніч. Бо до нього вже два десятки директорів намагалось
забагатіти, і кожен, як гравець у рулетку, також мав свій план. Це все дуже до­
бре знають великі акціонери, що шпигують за ним здалеку, ба навіть із самого
верху, з вулиці Монсей у Парижі,— та лише сміються з директора: бавиться, мов
дитина. Вони, ті найстрашніші й найлютіші розбишаки, незгірше знають, що
90 Луі'-Фердінан СЕЛІН

їхній директор — сифілітик і на нього згубно впливають тропіки, що він жерти­

ме хіну та вісмут, поки оглухне, і миш’як, поки геть повипадають зуби.
У центральній бухгалтерії компанії вже підраховано, скільки місяців іще про­
тягне директор, йому лічать місяці, як кабанові.
Мої колеги не висловлювали жодних думок. З язика в них злітали тільки
штампи, засмальцьовані недогризки мислення. «Не переймаймося! — закликали
вони. — їм таки ще дістанеться!.. Генеральний директор — рогоносець!.. Тих
негрів щодня лупцювати треба!» І т. ін.
Увечері ми збиралися за чаркою в товаристві одного з наймолодших пред­
ставників адміністрації, що звався пан Тендерно і був родом з Ла-Рошелі. Тан-
дерно крутився біля комерсантів з однієї причини: аби випити на дурняк. То був
уже край, він не мав за душею ані шеляга й дійшов остаточної руїни.
Тендерно посідав щонайнижче місце в колоніальній ієрархії. До його
обов’язків належало наглядати за прокладенням шляхів у джунглях. Звичайно ж,
працювали тубільці, підохочувані палицями озброєної варти. Та оскільки жодна
біла людина ніколи не ступала на ті нові шляхи, а чорні, бо шляховий податок
був високий, воліли ходити давніми лісовими стежками, які потребували лише
невеликої направи, й оскільки ті державні шляхи, власне, нікуди не вели, то ду­
же швидко знову заростали чагарями, як сказати правду,— то й за місяць.
— Я змарнував минулий рік на сто двадцять два кілометри! — охоче нагаду­
вав нам цей незвичайний піонер про свої шляхи. — Хоч вірте, хоч ні, а таки
правда.
Пригадую, поки я там жив, Тендерно, виявляючи жалюгідне честолюбство,
все хвалився: він-бо єдиний європеєць, що спромігся підхопити нежить у
Брагаманці, коли температура досягала сорока чотирьох градусів у затінку. Така
оригінальність була йому не єдиною відрадою. «Я ще й досі шморгаю, як кінь!
— гордо промовляв він за чаркою. — Таке тільки зі мною може трапитись!» —
«Ну й чолов’яга, цей Тандерно!» — захоплювались тоді члени нашого гуртика.
Така сатисфакція, це, зрештою, щось краще, ніж нічого.
Ще однією розвагою дрібних службовців, що вдовольнялись мізерною плат­
нею, були конкурси з пропасниці. Влаштовувати їх було неважко, проте вдень
не наважувались, бо це забирало багато часу. Надходив вечір, а з ним і пропас­
ниця,— майже щодня: кожен міряв температуру. «Ти ба, в мене вже тридцять
дев’ять!..» — «Ет, далеко тобі до мене: я маю цілих сорок!»
Усі й справді виганяли високу температуру. Ставши під лампою, порівнюва­
ли термометри. Переможець, трусячись, тріумфував. «Я так прію, що й мочити­
ся не можу!» — гордо заявляв найвиснаженіший худезний службовець родом з
Ар’єжа. Цей чемпіон з пропасниці опинився тут, як він мені звірявся, втікши з
семінарії, де «не було такої свободи». Але час минав, а ніхто з моїх нових при­
ятелів не міг достеменно сказати, що то за тип, якого я мав заступити в
Бікомімбо.
— Десь-то неабиякий дивак! — казали мені, та й годі!
— Треба,— порадив мені сухоребрий ар’єжець із високою температурою,—
щоб тут зразу оцінили твої здібності! В колонії можна бути або лихим, або хо­
рошим! Ти станеш для директора як не золотом, то лайном! А це вже вирок!
Я добряче налякався: бува мене зарахують до «лайна», а то й до чогось гір­
шого?
Ті молоді рабовласники потягли мене в гості до іншого колеги, який заслу­
говує в моїй оповіді на окрему згадку. Він мав крамничку в центрі європейсько­
го кварталу, запліснявів і зігнувся з утоми, а його очі на масному обличчі боя­
лись усякого світла, бо, два роки підряд пошкварившись під гофрованою по­
крівлею, немовби висохли. Казали, вранці йому треба півгодини, аби їх розплю­
щити, і ще півгодини, щоб можна було нарешті бодай щось побачити. Наймен­
ший яскравий промінь випікав йому очі. Він нагадував великого коростявого
крота.
Страждати від усього того та ще й душитись од ядухи стало для нього другою
натурою, так само як і красти. Його б напевне вигнали, якби він раптом зробив­
ся й здоровим, і чесним. Ще й сьогодні, з відстані стількох років, його знена­
висть до найвищого представника компанії, тобто генерального директора, ви­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 91

дається мені однією з найсильніших пристрастей, які я мав нагоду спостерігати

в людей. Тільки-но хто згадував директора, крамаря хапали чорти, він несамо-
витів і казився, чухаючи своє тіло від голови до п’ят.
Чухався без упину, кружними рухами обводячи ввесь тулуб від куприка до по­
тилиці. Роздирав пальцями епідерміс і навіть шкіру, лишаючи нігтями довгі кри­
ваві борозни, причому й далі обслуговував численних покупців, здебільшого
майже голих африканців.
Він управно сягав рукою в численні сховки праворуч і ліворуч від себе й,
жодного разу не схибивши, відразу ж витягав звідти саме те, що потрібне куп­
цеві: прілий тютюн, вогкі сірники, бляшанку сардин, бляшанку з мелясою,
пляшку бозна-де звареного міцнющого пива — і жбурляв усе те на прилавок, як­
що раптом його охоплювало нестерпне бажання почухатися, скажімо, десь у
глибинах широченних штанів, рука пірнала по лікоть і більше, а потім чимдуж
вискакувала з ширінки, яка, аби не гаяти часу, завжди була розстебнута.
Хворобу, що точила йому шкіру, він називав по-місцевому: корокоро. «Яке
паскудство!.. Подумати лишень, до того падлюки директора корокоро ще не вче­
пилося! — лютував він. — Від цього мої муки ще тяжчі. Той, певне, ніколи не
підхопить корокоро. Це мерзотник, яких іще світ не бачив. Ця курва взагалі не
чоловік, а якась зараза. Лайно, та й годі!»
Товариство заходилось реготом, усі сміялись, аби не відстати, навіть афри­
канці. Цей крамар трохи й страхав нас. А проте був у нього й щирий приятель
— миршавий, завжди засапаний шпакуватий чоловічок, водій ваговоза, що на­
лежав компанії. Водій завжди приносив нам лід, мабуть, крадучи його на кораб­
лях, що швартувались у порту.
Ми пили за здоров’я крамаря, посідавши перед прилавком упереміш із чор­
ними покупцями, що аж слину пускали з заздрощів. То були найсміливіші
тубільці, які наважувались підступити до нас, білих,— по суті, то були обрані.
Інші африканці, котрим не ставало духу, воліли триматися далі: інстинкт. Оті
найсміливіші, найбільш зіпсуті, працювали в крамниці за чорноробів. їх можна
було впізнати відразу, бо вони кричали і лаяли на всі заставки співвітчизників.
Заражений корокоро крамар скуповував зібраний сировий каучук, що його глев­
кими кулями в мішках приносили з джунглів.
Якось, коли ввесь наш гурт сидів у крамниці, не втомлюючись слухати гос­
подаря, на порозі несміливо застигла ціла родина збирачів каучуку. Попереду з
довгим мачете в руці стояв зморшкуватий батько, підперезаний вузенькою жов­
тогарячою пов’язкою.
Війне наважувався зайти, але тубільний помагач крамаря таки підохотив його:
— Йди сюди, чорнопикий! Заходь, подивися! Дикунів тут не їдять!
Ці слова зрештою переконали прибульця. Він зайшов у розпечену хижку, в
глибинах якої шалено змагавсь із корокоро крамар.
Африканець, здавалося, ще ніколи не бачив крамниць і, напевне,— білих лю­
дей. Одна з його дружин, опустивши очі, зайшла за ним слідом, несучи на го­
лові великого кошика з сировим каучуком.
Чорні помагачі мерщій підступили ближче й узялись до кошика, аби зважи­
ти каучук на терезах. Дикун не зрозумів ні сенсу зважування, ані всього, що
відбувалося далі. Жінка навіть не сміла підняти голову. Решта негритянської ро­
дини чекала надворі, з подиву вирячивши очі. їх теж запросили досередини,
навіть малих дітей, аби кожен навіч побачив усю сцену.
Це вперше вони всією родиною вийшли з лісу й придибали до білих людей,
у місто. Певне, довгенько гарували, аби зібрати той каучук. Ох як повільно,
краплинами, стікає каучук у прив’язані до стовбура чашечки! Часто за два місяці
навіть склянки не набереться. Тож хоч-не-хоч, а результат цікавив усіх.
Зваживши, наш свербигуз потяг приголомшеного батька за прилавок, наш­
крябав щось олівцем і тицьнув йому в долоню кілька монеток. А потім гаркнув
що є сили:
— Забирайся! Ось твій рахунок!
Мої білі приятелі аж покотилися з реготу, побачивши, як хвацько скінчився
торг. Негр із жовтогарячою пов’язкою на стегнах мов прикипів до прилавка.
— Ти не знаєш, що таке гроші? То ти дикун? — запитав його, аби розвору­
92 Луї-Фердінан СЕЛІН

шити, зухвалий чорний помагач, певне, давно вже навчений провадити такі тор­
говельні оборудки. — То ти і «пранцюзької» не знаєш? Ти, може, ще горила? Ну
хоч що-небудь нам скажи! Кус-кус? Мабілія? Ото вже бовдур! Бушмен! Стемен-
ний бовдур!
Дикун, проте, й далі стояв, затискаючи в долоні монети. Він давно б уже втік,
якби насміливсь, але насмілитися не міг.
— Мабуть, за гроші ти хочеш щось купити? — ніби прихильно запитав ту­
більця крамар. — Давно я не бачив такого йолопа, як оцей,— додав він для нас.
— Здалеку, певне, добирався! Чого ти хочеш? Давай мені свої гроші!
Крамар владно забрав в африканця гроші й замість них тицьнув йому в руки
велику яскраво-зелену хустинку, мерщій витягши її з якоїсь шухляди під при­
лавком.
Батько-негр вагався; чи слід йому йти з тією хустиною. Тоді свербигуз учи­
нив іще краще. Він, либонь, опанував уже всі способи торгівлі з тубільцями, тож
вхопив хустку й помахав тією зеленою шматиною перед очима одного з негре­
нят: «Ну що, бахуре, гарна вона тобі? Скажи мені, мій гидунчику, почварочко,
ти часто бачив отакі хустки?» І владно пов’язав її малому на шию, немов зодя­
гаючи його.
Родина дикунів тепер розглядала малюка, прикрашеного шматком зеленої
тканини... Що тут удієш, якщо хустка вже ввійшла до родини? Можна тільки по­
годитись і піти геть.
Африканці стали поволі задкувати, дійшли аж до порога, і коли батько, йду­
чи останнім, обернувсь, аби щось сказати, найрозбещеніший помагач, узутий у
черевики, підохотив його, щосили копнувши ногою по сідницях.
Уся родина мовчки поставала під магнолією на тому боці вулиці й дивилась,
як ми далі п’ємо аперитиви. Чорні збирачі каучуку немов намагалися збагнути,
що ж з ними сталося.
Нас пригощав крамар, заражений кліщем корокоро. Він навіть поставив нам
патефона: в його крамничці було все, а мені згадалися воєнні обози.

Як я вже казав, компанія «Пордюр’є» в Малому Того наймала для роботи в

складах і на плантаціях чимало африканців і таких самих білих молодиків, як я.
Тубільці, зрештою, працювали тільки тоді, коли їх підганяли дубцями, і з гідні­
стю тримались цього звичаю. Натомість білі, вдосконалені загальною освітою,
бралися до роботи доброхіть.
Палиця кінець кінцем утомлює руку, що змушена вимахувати нею, натомість
надія стати могутнім і багатим, якою по вінця виповнені білі, не коштує нічого,
нічогісінько. Нехай не хваляться перед нами Стародавній Єгипет і татарські ти­
рани! Ті давні аматори — лише партачі, які не сягнули верхів найвищого мис­
тецтва змушувати двоноге бидло до найтяжчих зусиль. Ті примітиви не тямили,
що раба треба назвати «паном», вряди-годи тягти на вибори, купувати йому га­
зету, а передусім — гнати на війну, аби він вилив там свої пристрасті. Чогось я
таки вже навчився — християнин, у якого за плечима два тисячоліття, неспро­
можний утриматись, коли вулицею марширує пож. Його захоплює видовище,
буяння ідей запаморочує голову.
Отож я постановив собі надалі пильнувати за власними думками та вчинка­
ми, вирішив якнайсумлінніше мовчати, аби приховати своє бажання дати дра­
ла, і, нарешті, не зважаючи ні на що, доскочити якомога більшого в компанії.
Не можна втрачати ні хвилини.
Уздовж гамазеїв на багнистому березі похмуро чатували крокодилячі ватаги.
Полискуючи металом, ці потвори вилежували й тішилися спекотою, мов
справжні негри.
Опівдні я лише дивувавсь, як можна в тій веремії так завзято метушитись і
бігати по причалах. Африканці джерготіли, мов навіжені.
Перше ніж податись у джунглі, я мусив нумерувати мішки й щодня душити­
ся на складах компанії разом з іще кількома службовцями, в закутку між двома
великими вагами. Навколо товклись обідрані прищаві негри, співаючи й випов­
нюючи повітря важким духом. Кожен мав над собою хмаринку куряви і подеко­
ли її струшував. Щедрі удари глухо падали на спини носіїв, не викликаючи ні
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 93

скарг, ні протестів. Така байдужість просто приголомшувала. Африканці були

такі ж терплячі до болю, як і до спекотного повітря цієї закуреної печі.
Інколи навідувавсь агресивний, як завжди, директор, аби пересвідчитися, чи
справді великі мої успіхи в техніці нумерації лантухів та в зважуванні.
Директор пробивав собі дорогу до вагонів крізь юрбу тубільців, на всі боки
вимахуючи палицею.
— Бардамю,— сказав він мені одного ранку, очевидно, сповнившись натх­
нення,— бачите оцих усіх негрів? Отож, коли я приїхав до Малого Того (відтоді
вже минуло тридцять років),— ці гниди жили лише з полювання, рибальства й
міжплемінної різанини! Спочатку я мав тут невеличку факторію й бачив їх, во­
ни стеменно такі, як я оце розповідаю; й після перемоги верталися в село, не­
сучи добру сотню кошиків людського закривавленого м’яса, щоб досхочу напха­
ти собі черева! Ви чуєте мене, Бардамю? Закривавлена чоловічина! То були тру­
пи їхніх ворогів. Отакі вони учти справляли. А сьогодні таких тріумфів уже не­
має. Бо тепер тут ми! Нема племен! Нема викрутасів! Нема вигадок! Є тільки
робітники й арахіс! Уже не полюють і не бігають лісом з рушницями! Лиш арахіс
і каучук! Аби сплачувати податки! Податки, щоб іще більше прибувало каучуку
та арахісу! Бардамю, життя тут таке! Арахіс! Арахіс і каучук!.. До речі, онде про­
сто сюди йде генерал Томба.
Генерал, старигань, що зігнувся під незмірним сонячним тягарем, і справді
посувався в наш бік.
До армії генерал уже не належав, проте й цивільним іше не став. Тішачись
довірою компанії «Пордюр’є», він правив за зв’язківця між адміністрацією та
торгівлею. Зв’язок доконечний, дарма що обидві стихії завжди змагалися між со­
бою й не припиняли ворожнечі. Проте генерал Томба маневрував напрочуд
успішно. Нещодавно разом з іншими особами йому пощастило обмитися від
брудної оборудки, пов’язаної з продажем товарів ворожих країн, хоча нагорі вже
підняли були руки.
На початку війни, коли армія зазнала поразки при Шарлеруа, генерала Том-
бу трохи оглушило — цього виявилося досить, аби приписати його до почесно­
го резерву. Він зразу ж і скористався з того, заходившись ревно служити «Ве­
ликій Франції». Проте спогад про давні бої під Верденном ще й тепер дошку­
ляв йому. «Наші солдатики не відступлять! Вони тримають фронт!» — вигукував
він, жмакаючи в долоні кілька телеграм. На складі було так гаряче, а події відбу­
валися так далеко, у Франції, що генералові Томбі ніхто не перешкоджав і далі
провіщати майбутнє. Проте зрештою задля чесноти ми гуртом, укупі з директо­
ром, повторили: «Так, то справжні герої». Вдовольнившись, Томба пішов.
Перегодом і сам директор, пробивши палицею ще один шлях поміж тулубів,
зник у ядучій куряві.
Жаркі директорові очі, в яких світилося жеруще бажання загарбати ком­
панію, трохи навіть лякали мене. Мені ставало недобре від самої його присут­
носте. Я не міг повірити, що в світі існує людина, спроможна виявляти таку за­
жерливість. Із нами директор майже ніколи не розмовляв щиро; добираючи
ковзкі й ухильні слова, немов жив однією думкою: якнайзавзятіше змовлятися,
шпигувати, зраджувати. Запевняли, ніби він сам-один краще видурює й при­
власнює в компанії більше, ніж уся решта службовців, що, як на мене, теж не
лінувались. Я відразу повірив тим чуткам.
Поки жив у Фор-Ґоно, в мене інколи траплялося й дозвілля, тож я міг про­
гулятись цим своєрідним містечком, і всі мої бажання щоразу зосереджувались
на єдино вабливому об’єкті: на шпиталі.
Тільки-но я опинявся на новому місці, шпиталь одразу навіяв мені давні
амбіції. Адже моє покликання — бути хворим, просто хворим. Кожному своє. Я
походжав біля шпитальних корпусів, що ховали таку силу обіцянок, страждань,
затишку та ласки, й з великим жалем відступав од них та їхніх антисептичних
чарів. Навколо стелилися моріжки, у траві метушилось дрібне птаство, бігали
меткі барвисті ящірки. Такий собі «рай земний».
А до негрів тут звикаєш досить швидко — до їхньої жвавої повільносте, тя­
гучих рухів, величезних животів африканок. Тубільці поширюють сморід
злиднів, невгавущого марнославства й незбагненної покірливосте,— загалом це
94 Луї-Фердінан СЕЛІН

така сама голота, як і в нас, тільки значно більше дітей, зате менше брудного
шмаття й червоного вина.
Наситившись шпитальним духом, увібравши повні груди його випарів, я
пішов за чорною юрбою і зупинився перед так званою «пагодою», що її спору­
див біля форту якийсь комерсант задля еротичних розваг місцевих гультяїв.
Заможні білі з Фор-Ґоно приходили сюди звечора й завзято бралися до азарт­
них ігор, цмулячи винце та горілочку й дедалі частіше позіхаючи й гикаючи. За
дві сотні франків можна було повести до покою чарівну господиню. Штани
страшенно заважали гультяям чухмаритися, шлейки безкінечно розходились і
сповзали.
Вночі все населення тубільного містечка вилазило і товклось під «пагодою»,
невтомно приглядаючися й дослухаючись, як білі угинаються навколо деренчли­
вого механічного піаніно, що фальшиво й немов над силу награвало вальси. За­
чувши музику, господиня, здавалось, ось-ось пуститься в танець, її обличчя ся­
яло від захвату.
Зрештою після кількох марних спроб, не одну ніч висидівши в «пагоді», я та­
ки сподобився чести поговорити з господинею. її менструації, призналася вона,
менше трьох тижнів не тривають: вплив тропіків. Крім того, дуже виснажують
клієнти. Не те що вони часто кохаються з нею,— просто аперитиви в «пагоді»
набагато дорожчі, ніж де-інде, й гості, прагнучи надолужити витрати, перше ніж
забратися, немилосердо щипають її за сідниці. Саме це й утомлює.
Господиня знала все, що діється в колонії, всі ті розпачливі романи між за­
мордованими пропасницею офіцерами й нечисленними дружинами урядовців,
бідолашними жінками, які теж танули від безкінечних менструацій, тужачи на
верандах у западистих фотелях.
Вулиці, контори, крамнички Фор-Ґоно струменіли знівеченими бажаннями.
Прагнення цих божевільних людей поводитися так, як вони поводились у
Європі, видавалося настирливою ідеєю, спробою будь-що прикидатися задово­
леним, попри страхітливу температуру й неминуче занепадання сил.
Паркани ледве втримували агресивну дику рослинність, пишна зелень неса­
мовитим салатним буянням підкочувалась до будинків, мало не топлячи ті ве­
ликі варені яйця, всередині яких замість жовтка догнивав європеєць. Тож на ву­
лиці Фашода, найжвавішій і у Фор-Ґоно, було стільки таких повних салатниць,
скільки жило урядовців.
Щовечора я повертався до свого недобудованого помешкання, де мій служ­
ник розкладав мені благенький скелетик ліжка. Той розбещений хлопець раз у
раз наставляв мені пастки: хтивий, як кіт, він усе намагавсь породичатися зі
мною. Проте мене Полонили набагато яскравіші плани, передусім отой: як зно­
ву заховатися на певний час до шпиталю; то було єдине досяжне для мене пе­
ремир’я в пекельному карнавалі тропіків.
І перед війною, й на війні я нітрохи не переймався дрібницями. Навіть інші
пропозиції, що їх я чув, приміром, від директорового куховара, дуже щирі й не­
звично безсоромні, видавалися мені нецікавими.
Я востаннє обійшов своїх приятелів з компанії «Пордюр’є», аби бодай щось
дізнатися про того волоцюгу, якого, згідно з наказом директора, мав заступити
в джунглях. Марні спроби, пуста балаканина.
Кав’ярня «Федерб» у кінці вулиці Фашода в надвечірніх сутінках виповнюва­
лася гамором сотень змов, пліток і наклепів, проте й там я не почув нічого істот­
ного. Самі тільки враження. Тих вражень при тьмяному світлі барвистих ліхта­
риків виливалося повні помийниці. Гойдаючи мережані кучми пальм, вітер стру­
шував на тарілки цілі жмені комашні. Чільні місця в балачках завдяки своєму
високому рангові посідав губернатор. Його непоправна брутальність становила
основу довгих горілчаних промов, аж поки нудотна колоніальна жовчність уга­
мовувалась пізньою вечерею.
Повз терасу шастали й гурчали всі автомобілі Фор-Ґоно, загалом їх було два­
надцять. Вони, певне, ніколи не їздили далеко. Майдан Федерб мав таку саму
незнищенну повабу, пишне оздоблення, буяння рослинносте й слів, як і супре-
фектури південної Франції, але все те видавалось незмірно побільшеним. Із де­
сяток автомобілів проїздило майдан тільки на те, аби за п’ять хвилин поверну-
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 95

тись і зробити ще одне коло з вантажем блідого європейського недокрів’я, заку­

таного в темно-бурі тканини,— ламкими, тендітними створіннями, що скидали­
ся на крижинки, ладні ось-ось розтанути.
Отак ці раби блукали отарами не тиждень і не рік, урешті спротивіли одні од­
ним, утомившися зневажати,— тепер їх нудило навіть дивитись одне на одного.
Кілька офіцерів, пильнуючи військових і цивільних традицій, вивели на прогу­
лянку свої родини — дружин, сповитих гігієнічними серветками, і дітей, жа­
люгідні подобизни своїх європейських перевесників: їх теж виснажувала спека і
нескінченні проноси.
Щоб бути командиром, не досить військового кашкета, потрібні ще війська.
За тутешніх кліматичних умов європейські кадри танули швидше за масло. Ба­
тальйон скидався на шматок цукру в каві: що довше на нього дивишся, то мен­
ше бачиш. Більшість військового контингенту завжди перебувала в шпиталях,
нашпигована паразитами на кожній волосині і в кожній зморшці, вилежувала
малярію; цілі чоти, тонучи в цигарковому димі і в москітних зграях, мастурбува­
ли під липкими простирадлами, без кінця видурювали одне в одного гроші і
страждали від нападів пропасниці, ретельно спровокованих і спланованих. Те га­
небне, негідне порід дя тішилося щастям у затишних сутінках зелених віконниць;
солдати-надстроковики швидко втрачали блиск, змішані в шпиталі з дрібними
конторськими службовцями; зацьковані, й ті, і ті тікали і від джунглів, і від гос­
подарів.
В отупінні довгих малярійних сієст ставало так спекотно, що навіть комаш­
ня йшла на спочинок. У знекровлених волохатих руках обабіч ліжок звисали за­
смальцьовані пошарпані романи, що в них, як завжди, бракувало половини
сторінок — через хворих на дизентерію, яким ніколи не вистачало паперу, і ли­
хих сестер-жалібниць, що на свій смак цензурували твори, де не вшановувано
Господа. Лобкові воші, запозичені у вояків, дошкуляли сестрам не менше, ніж
решті люду, і, щоб як слід почухатись, вони задирали подоли за ширмами, де
довго не хололи ранкові небіжчики.
Хоч який непривітний був шпиталь, він — єдине місце колонії, де можна бу­
ло почутися забутим, сховатись од зовнішнього світу,— від начальства. Шпи­
таль, по суті, забезпечував доконечний перепочинок від рабства, становив єди­
но приступне мені щастя.
Я розпитував, як потрапляють до шпиталю, які звички і вподобання властиві
лікарям. Про від’їзд до джунглів думав із розпачем та нехіттю й пообіцяв собі
чимшвидше заразитись усіма пропасницями, які пощастить ухопити, щоб по­
вернутись у Фор-Ґоно таким хворим і виснаженим, у такому паскудному стані,
що вони зразу наважаться не тільки прийняти мене, а й відправити на бать­
ківщину. Хитрощі, потрібні, аби прикинутись хворим, я вже знав, і то неабиякі,
а тут опанував іще й нові, що годилися тільки для колоній.
Я приготувався долати тисячі труднощів, бо ні директори компанії «По-
рдюр’є», ні батальйонні командири не втомлювалися цькувати свої вихудлі
жертви, що різались у карти на просмерділих сечею ліжках.
Вони побачили б, що я твердо вирішив гнити від усіх хвороб, які мені суди­
лися. Бо, на лихо, до шпиталю клали загалом ненадовго — якщо тільки не зва­
житись остаточно покінчити зі своєю колоніальною кар’єрою. Найпримітнішим,
найхитрішим, найтвердішим удачею з-поміж уражених пропасницею вряди-го­
ди таки щастило прокрастись на корабель, що йшов до метрополії. То було
омріяне диво. Більшість госпіталізованих бідолах, дійшовши краю в хитрощах і
зазнавши поразки в борні з медичними приписами, повертались у джунглі, де
втрачали останні свої кілограми. Якщо ж хіна спроваджувала їх до хробаків іще
тоді, як вони лежали в лікарні, капелан просто закривав їм очі о вісімнадцятій
годині, й чотири санітари-сенегальці несли зжовклі останки на цвинтар за чер­
воним муром біля церкви містечка Фор-Ґоно; під її гофрованою бляшаною
покрівлею було так жарко, що два рази поспіль до неї ніхто не заходив, там бу­
ло ще спекотніше, ніж знадвору. Щоб не впасти, доводилось роззявляти рот і
хекати, мов собака.
Отак вибиралися звідси люди, що, нещасні, виконували все, чого від них ви­
магали: метелики замолоду, вони, зрештою, обертались на хробачню.
96 Луї-Фердінан СЕЛІН

Часом я ще намагався здобути подробиці, бодай щось розвідати, аби скласти

певне уявлення. Те, що мені розповідав про Бікомімбо директор, усе-таки вида­
валося неймовірним. По суті, йшлося про нову факторію, спробу просунутись
якнайдалі від берега. Туди треба було мандрувати добрих десять днів, а там жи­
ти самотою серед тубільців та їхнього пралісу, що його мені зображували як ве­
личезний заповідник, де кишить звіриною й хворобами.
Часом я запитував себе: може, вони, мої недавні приятелі з компанії «Пор-
дюр’є», страждають від почережних нападів самознищення та агресивносте й
просто заздрять моїй майбутній долі? Глупота цих людців (їхній єдиний набу­
ток) залежала від якосте алкоголю, який вони поглинали, від листів, які одер­
жували, й од більшої чи меншої частки надії, яку втрачали щодня. Загалом, що
дужче вони підупадали, то голосніше похвалялися. Вже примари (як Ортолан на
війні), вони й далі навзаводи хвастались.
За чаркою ми висиділи зо три години. Як завжди, говорили про губернатора
— стрижень усіх тутешніх розмов, про всілякі можливі й неможливі крадіжки і,
нарешті, про сексуальність — три барви колоніального прапора. Присутні уря­
довці не криючись обвинувачували офіцерів, що ті захрясли в хабарництві —
зловживають владою; військовики, боронячись, одплачували тем самим. Нато­
мість комерсанте вважали цих здобичників за облудних самозванців і розбишак.
Щодо губернатора, то чутки про його відкликання з’являлися щоранку вже
років з десять, а проте телеграми про ту неласку, якої нетерпляче сподівались,
не було ще й досі, незважаючи на принаймні два анонімні листи, які з давніх-
давен щотижня посилали міністрові, докладно переказуючи цілі низки жахіть,
скоєних місцевим тираном.
Неграм щастить, шкіра їх захищає, наче лушпиння цибулину, а білі труяться
власним шлунковим соком та потом. Хоча лихо й тому, хто спробує підступити
до них: я це добре затямив, пливучи на «Адміралі Брагето».
За кілька днів я дізнався силу прецікавих речей про нашого директора! В йо­
го минулому виявилося більше мерзоти, ніж у портовій в’язниці під час війни.
Розкрилися всі колишні злочини й переступи і, як на мене, навіть неперевершені
судові помилки. Звісно, правда: його голова — лиховісний убивця, що б’є по ньо­
му самому, чи, радше, аби нікого не звинувачувати, перед нами нерозумний чо­
ловік, що надміру прагне втілити в життя свої плани,— наслідки, власне, ті самі.
В години сієсти, йдучи вулицею Федерб, у затінку будинків подекуди можна
було помітити білих жінок, передусім — офіцерш, яких клімат висушував іще
дужче, ніж чоловіків. Там і сям лунали тихі любі голоси, ясніли поблажливі
усмішки, рум’яна щедро вкривали мертвотну блідість облич,— жінки немов
тішилися, що смерть уже близько. Ці пересаджені в тропіки буржуазні квітки ви­
являли куди менше живучосте, ніж господиня «пагоди», яка покладалася тільки
на себе. Натомість компанія «Пордюр’є» потребувала дуже багато таких, як я,
дрібних службовців, бо щороку на лісових факторіях поблизу боліт утрачала по
кілька десятків нашого брата-першопрохідця.
Щоранку армія й торгівля оплакували втрату своїх бійців. Не минало дня,
щоб якийсь капітан, накликаючи на них усі кари Господні, не погрожував ліка­
рям і шпитальному начальству, вимагаючи чимшвидше повернути трьох ма­
лярійних сержантів-картярів чи двох капралів-сифілітеків, саме ті кадри, яких
йому бракувало для організації тієї або тієї кампанії. Якщо капітанові відповіда­
ли, що його «ледацюги» вже небіжчики, він одразу давав спокій лікарям і випи­
вав у «пагоді» трохи більше, ніж завжди.
Не ставало сил рахувати, скільки в тій зелені, спекоті й хмарах москітів зни­
кає людей, речей і днів. Найогидніше, що все те спливало фрагментами, окре­
мими словами, поодинокими частками, краплинами, жалем, що прокидався раз
у раз: розчинялось у сонці, щезало в потоках світла й барв, а водночас набира­
лося життєвої плісняви, щезав час — пощезало все. Залишалось у повітрі саме
мигтіння страху.
Нарешті невеличкий пароплав, яким я мав підпливти ближче до факторії, ки­
нув якір у Фор-Ґоно. Він називався «Папаута». То була пласка шкаралупка, збу­
дована для плавання в естуаріях і працювала на дровах. Я був єдиний білий на
борту, і мені звільнили куток між камбузом і гальюном.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 97

Ми пливли так повільно, аж здавалося, ніби це зумисна обережність, по­

трібна, аби вийти в одкрите море. Згодом з’ясувалося, що швидше це суденце
не пливло ніколи: йому просто бракувало потужносте. Отак ми повзли, завжди
бачачи берег — нескінченну сиву смужку, обтикану крихітними деревами, що
мерехтіли в розпеченому повітрі. Не подорож, а страхіття! «Папаута» греблась
мляво й важко, немов і сама обливалася потом. Вона долала хвильку за хвиль­
кою з такою обережністю, наче обробляла рану. Лоцман, як мені видавалося
здалеку, був мулат; кажу «видавалось», бо я не міг зібратися на силі й хоч раз
вийти на місток, щоб пересвідчитись навіч. Я тулився у гурті негрів, у затінку
підпалубного коридору, бо сонце аж до п’ятої години всевладно загарбувало па­
лубу. Щоб воно не випило мозок через очі, доводилось кліпати, мов пацюкові.
Після п’ятої години можна було осягнути поглядом обрії, трохи відітхнути. Сіра
смуга берега, густа порість біля самої води, що скидалася на пахвину випроста­
ної руки, нітрохи мене не тішила. Таким огидним повітрям важко дихати навіть
уночі, бо й тоді воно лишається задушливим і відгонить морем та цвіллю. Вся
та нудьга, а на додачу чад з машини, хвилі, надто вохряні з одного боку й
надміру сині — з другого, шпигали в саме серце. Було ще гірше, ніж на «Адміралі
Брагето»,— звісно, як не брати до уваги тамтешніх убивць у мундирах.
Нарешті ми пристали в порту, де я мав виходити: Tono. Отож, плюючись, ка­
шляючи, тремтячи, розтинаючи брудну, мов помиї, воду, «Папаута» нарешті
пришвартувалась.
На лісистому березі вирізнялися три довжелезні будівлі під солом’яною стрі­
хою. Здалеку вони видавалися доволі привітними. Лисніло гирло широко заму­
леної річки,— «моєї», як пояснили мені: саме нею я мав піднятись човном уго­
ру, аж до далекого серця джунглів. У Tono, цьому посту на морському узбе­
режжі, я мав перебути, як було наказано, лише кілька днів і протягом цього ча­
су мусив зважитись на найважливіші подвиги.
Перше ніж пристати, «Папаута» черкнула дном по мілині. Причал був бам­
буковий і зажив неабиякої слави. Я довідався, ніби його щомісяця ставлять за­
ново, бо швидкі ненажерливі молюски, тисячами напливаючи з моря, зразу ж
переточують увесь бамбук до останньої цурки. Саме це будівництво, розпачли­
ва робота без краю й кінця, завдавало найтяжчих мук лейтенантові Трапі, ко­
мендантові посту Tono та його округи. «Папаута» припливала раз на місяць,
проте й м’якуни потребували не більше часу, аби згризти причал.
Коли я ступив на берег, лейтенант Трапа схопив мої папери, пересвідчився,
що вони таки справжні, зареєстрував їх у своєму журналі й налив по чарці. Я
перший європеєць, признався він, що за два з гаком роки прибув у Tono. Сю­
ди не їздять. Нема жодної причини їхати в Tono. Під орудою лейтенанта Трапи
служив сержант Альсід. Попри ізольованість від звичного світу, приязні між ни­
ми не виникло.
— Мушу стерегтися свого підлеглого,— сказав лейтенант Трапа вже під час
нашої першої зустрічі. — Він має певну схильність до панібратства!
Якби в тій пустці довелося вигадувати події, всі вони видавалися б украй ней­
мовірні. Подіям не сприяло саме середовище, тому сержант Альсід наперед на­
готував чимало рапортів із записом «Не сталося нічого». Трапа, не зволікаючи,
підписував їх, а «Папаута» пунктуально відвозила до генерал-губернатора.
Поміж довколишніх лагун і в лісових нетрях тулилося кілька хирних племен,
чавлених і нищених трипаносомою і невилазними злиднями, а проте ці племе­
на ще сплачували сякий-такий податок — звісно, за допомогою палиці. З місце­
вої молоді рекрутували вояків, яким і доручали махати тією палицею. Кількість
лейтенантового війська сягала дванадцяти чоловік.
Про те військо я можу розповісти, бо добре до нього придивився. Лейтенант
Трапа по-своєму спорядив тих щасливчиків і регулярно годував їх рисом. Одна
рушниця на всіх, а ще невеличкий прапор — теж на всю частину! Черевиків не
мав ніхто. Та оскільки все на світі відносне й пізнається в порівнянні, рекруто­
вані місцеві тубільці вважали, що лейтенант робить їм чимало добра. Трапа що­
дня навіть мусив одсилати назад добровільних помічників та ентузіастів, які мрі­
яли служити під його прапором.
Полювання в тутешніх краях нічого не давало, тож за браком газелей тубільці
4 «Всесвіт» №9-10
98 Луї-Фердінан СЕЛІН
з’їдали хіба яку бабусю за тиждень. Щоранку о сьомій годині лейтенантові воя­
ки починали муштру. Я замешкав в Альсідовій хижі, куток якої він мені відсту­
пив, і міг найкраще спостерігати всю ту химерію. В жодній армії світу не було
ревніших солдатів. Зачувши Альсідову команду, дикуни вимірювали пісок крока­
ми, докладали неймовірних зусиль, уявляючи ранці, черевики, багнети і (ще ра­
зючіше враження!) вдаючи, ніби послуговуються ними. Діти могутньої й такої
близької природи, вони були зодягнені тільки в жалюгідну подобу шортів кольо­
ру хакі: все інше мали уявляти — й таки уявляли. Лунала владна Альсідова коман­
да, і тубільні воїни скидали на землю уявні ранці й бігли в порожнечу, пересліду­
ючи ілюзорних ворогів, завдаючи їм «справжніх» ударів. Удаючи, начебто розсті­
баються, складали уявні піраміди з уявних рушниць, а на інший сигнал заходжу­
вались «стріляти». Коли я бачив, як вони пнуться зі шкіри, точно відтворюючи
уявлювані рухи, виплітаючи складне мереживо уривчастих і нестерпно безглуздих
дій, то почувався тяжко пригніченим, у голові все йшло шкереберть. До того ж у
Tono немилосердна спека й задуха зосереджувалися саме на клаптику піску між
подвійних полірованих дзеркал моря й річки, можна було присягнути, що тебе
силоміць утримують на уламку сонця, який щойно впав із небес.
Але такі нелюдські умови не заважали Альсідові дерти горлянку, навпаки.
Його крики покривали ввесь той химерний плац і линули вдалечінь аж до
верхівок урочистих кедрів на тропічнім узліссі. Навіть іще далі громом котилася
луна його нескінченних «Пильнуй!»
Увесь той час лейтенант Трапа готувався до судочинства. Згодом ми пішли до
нього. Він, як завжди, здалеку, в затінку хижі, дивився на танучу конструкцію
клятого причалу. Щоразу, коли припливала «Папаута», Трапа, оптиміст і скеп­
тик водночас, чекав повного комплекту спорядження для своїх вояків. Як
корсіканець, Трапа дужче, ніж будь-хто інший, почувався приниженим, бачачи,
що його вояки голісінькі.
У нашій, тобто Альсідовій, хижі провадилась дрібна, мало не потаємна торгів­
ля всяким непотребом. З іншого боку, ввесь рух товарів у Tono йшов через Альсі-
да, саме він мав єдині й невеликі запаси тютюнового листу й тютюну в пачках,
кілька літрів горілки й кілька сувоїв бавовняних тканин.
Впадало в вічі, що всі дванадцятеро топійських вояків одчувають до Альсіда
щиру симпатію, попри його крики і те, що він без усякого приводу копав їх но­
гою в зад. Ті вояки-нудисти розпізнавали в ньому незаперечні ознаки великої
спорідненосте — природжених, тяжких, невилазних злиднів. Тютюн іще дужче
прив’язував їх, таких чорних, до білого сержанта. Я привіз із собою кілька євро­
пейських газет. Альсід перебіг їх очима, намагаючись зацікавитися новинами, і,
хоч тричі пробував зосередитись на різних колонках, не спромігся дочитати їх
до кінця.
— Власне, мені тепер,— признався він після марних спроб,— начхати на но­
вини! Вже три роки як я отут!
Не слід гадати, ніби Альсід прагнув приголомшити мене, вдаючи відлюдни­
ка, ні, просто брутальність й очевидна байдужість усього світу до його долі зму­
сили й сержанта надстрокової служби вважати ввесь світ, окрім Tono, за щось
так само далеке, як Місяць.
А проте вдачі Альсід був доброї, трохи згодом я пересвідчився, що це щедрий
і взагалі зичливий чоловік. Його гнітила тільки власна покірливість — основна
риса, завдяки якій злидарям у війську, і не тільки в ньому, так само легко вби­
вати, як і породжувати життя. Ніколи або майже ніколи ця дрібнота не запитує,
навіщо те все, що вони підтримують. Вони ненавидять одні одних — і цього
досить.
Навколо нашої хижі, просто серед пекучої піщаної лагуни де-не-де росли не­
високі, дрібні зелені, рожеві й пурпурові квіти, якийсь скромний і невигадливий
різновид берізки,— саме такі в Європі полюбляють зображувати на деяких пор­
целянових виробах. Цілісінький день вони закритими сиділи на стеблинах, роз­
пускались тільки надвечір, коли знімався лагідний прохолодний бриз.
Одного разу Альсід побачив, що я складаю букетик, і попередив:
— Рви, якщо хочеш, тільки не поливай, бо це зіллячко від води одразу про­
падає. Воно надто ніжне, це не соняшники, що ми їх вирощували, як були си­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 99

нами полку в Рамбуйє! На ті можна було навіть помочитись, ті пили все!.. Квіти,
зрештою, такі самі, як люди. Що більші, то дурніші...
Останні слова вочевидь стосувалися лейтенанта Грапи, що мав дебеле тіло,
короткі й страшні червоні руки. Руки людини, ні до чого не здатної. Хоча Гра­
па, зрештою, й не намагався нічого навчитись.
Я прожив у Tono два тижні, ділячи з Альсідом не тільки його життя і миску,
його бліх із постелі та піску (два різні види), а й хіну та гидку, теплувату, не­
одмінно проносну воду з найближчої криниці.
Одного дня, перейнявшись дружніми почуттями, лейтенант Грапа, несподіва­
но запросив мене на каву. Грапа був ревнивий і нікому не показував своєї ко­
ханки. Тож для запросин обрав день, коли його негритянка пішла до селища
навідати батьків. До того ж це був день його судочинства. Лейтенант хотів мене
вразити.
Навколо його хижі з самого ранку товклася строката юрба позивачів та галас­
ливих свідків у барвистих стегенних пов’язках. І ці люди, й звичайна публіка
тирлувалися, ширячи міцний дух часнику, сандалу, згірклої олії й шафранового
поту. Як і Альсідові вояки, ввесь той набрід переймався насамперед тим, як уда­
ти гарячкову діяльність: тубільці розсипали навколо свою кастаньєтну мову й ви­
махували над головою кулаками, що немов гнулися під вітром аргументів.
Сівши в плетений плакучий фотель, лейтенант Грапа поблажливо усміхавсь,
озираючи зверху безладне юрмище. Він пишався вказівками, які давав вартово-
му-тлумачеві, а той гучно переказував йому неймовірні скарги й заяви тубільців.
Ішлося, здається, про сліпого на одне око барана, якого негри, батьки про­
сватаної доньки, відмовлялися повернути сватам, дарма що їхня законно прода­
на донька так і не дісталася нареченому, бо її брат тим часом убив його рідну
тітку. Було ще багато інших, і то набагато плутаніших скарг. З висоти помосту
ми бачили, як кількадесят африканців, ожвавлених суперечками про інтереси та
звичаї, шкірять зуби, коротко й сухо вистрелюючи або гортанно вибулькуючи
слова.
Спека вже досягла найвищого ступеня. Крізь дірку в стрісі я намагався роз­
дивитись небо: чи не насувається космічна катастрофа? Проте навіть бурею не
пахло.
— Зараз я вас усіх помирю! — постановив нарешті Грапа, бо спека та гамір
додали йому рішучости. — Хто батько нареченої? Ведіть-но його сюди!
— Ось він! — загукало зо два десятки тубільців, випихаючи наперед старого,
зів’ялого негра в жовтій стегенній пов’язці, яку він метикував з великою гідні­
стю, «по-римському». Стиснувши кулак, старий повторював усе, що кричали на­
вколо нього. Він, здавалось, прийшов сюди не скаржачись, а бодай трохи роз­
важитися з нагоди процесу, від якого не сподівався нічого доброго.
— Ану,— звелів Грапа,— всипте йому двадцять палиць, і кінець справі! Двад­
цять палиць старому тарганові! Щоб затямив, як ходити сюди щочетверга й на­
бридати мені своїми теревенями про баранів!
До підсудного підійшло четверо м’язистих вояків. Той спершу не розумів, чо­
го від нього хочуть, а збагнувши, став закочувати налиті кров’ю очі — очі старої
нажаханої тварини, яку досі ніколи не били. Він, щоправда, навіть не спробував
опиратись, лише вагався, як краще стати чи лягти, аби знести таку несподівану
кару.
Двоє вояків схопили старого за пов’язку: хотіли, щоб він неодмінно став на­
вколішки. Натомість інші два намагались покласти його долічерева. Нарешті по­
розумілися: просто повалили його на землю, здерли пов’язку і одразу щосили
вперіщили по спині і млявих сідницях лозиною, від якої навіть віслюк ревів би
цілий тиждень. На всі боки порскав пісок упереміш із краплинами крови, ста­
рий судомився, з лементом відпльовуючись піском,— здавалося, ніби задля втіхи
мучать велетенську таксу, яка ось-ось має ощенитися.
Поки тривала екзекуція, всі присутні мовчали. Чувся тільки свист замашної
лозини, удари, стогони, зойки. Коли скінчили, старий, таки добре очманілий,
спробував підвестися й узяти свою римську пов’язку, що валялася поряд, із ро­
та, з носа, а надто вздовж спини йому струменіла кров. Юрба підхопила пока­
раного й однесла вбік, жалібними голосами на всі лади обговорюючи подію.
4‘
100 Луї-Фердінан СЕЛІН

Лейтенант Грапа запалив сигарету. Переді мною він удавав, ніби все те ду­
же далеке від нього. Проте я не вважав його за ще одного Нерона,— просто він
не любив, коли його змушували міркувати. Думання дратувало лейтенанта.
Найприкрішими для нього в його юридичній діяльності були запитання тубіль­
ців.
Того самого дня ми стали свідками ще двох пам’ятних афер, пов’язаних з
вельми заплутаними справами,— з загарбаним посагом, погрозами отруїти, об­
маном, дітьми непевного батьківства...
— Ох, якби вони знали, як мені остогидло їхнє сутяжництво, то ніколи б не
покидали лісу, аби верзти тут усілякі дурниці й доводити мене мало не до ска­
зу! Хіба я розповідаю їм про свої приватні справи? — дивувався Грапа. — Про­
те,— провадив він далі,— я зрештою дійшов висновку, що моє судочинство при­
пало цим мерзотникам до вподоби. Вже два роки як я намагаюся віднадити їх
од нього, а вони однаково тиснуться сюди щочетверга. Юначе, хоч вірте, хоч ні,
але майже щоразу приходять ті самі люди! Тільки негідники, аякже!
Згодом ми говорили про Тулузу, куди Грапа щоразу їздив у відпустку і де за
шість років як вийти у відставку думав оселитись. Його думка вже остаточна.
Ми любенько цідили кальвадос, аж тут притягся ще один негр, якому судилася
якась кара і який спізнивсь, аби очиститися від провини. Він з власної волі
прийшов через дві години після всіх скуштувати палиці. Два дні і дві ночі доби­
раючись до нас лісом зі свого селища, він не хотів вертати з порожніми руками.
Проте спізнивсь, а Грапа був невблаганний, коли йшлося про карну пункту­
альність.
— Тим гірше для нього! Чого він узагалі пішов минулого разу? Тоді я прису­
див був цій паскуді п’ятдесят палиць!
Підкарний і далі протестував, бо в нього, бачте, поважна причина: він має
чимшвидше повернутися в село й поховати матір. А в нього тих матерів троє чи
четверо. Одне слово, самі суперечки й оскарження...
— Виконання вироку відбудеться наступного разу!
Але негр навряд чи встиг би повернутися в рідне село й знову прийти сюди
в четвер. Він протестував. Він затявся. Довелось прогнати цього мазохіста коп­
няками в зад. Звичайно, й це насолода, але не така... Зрештою мазохіст подався
до Альсіда, що, скориставшись нагодою, продав йому ввесь асортимент тютюну:
в листках, у пачках і навіть кабаку.
Розважившись цими приключками, я попрощався з Грапою, й він одразу по­
давсь у глиб хижі на сієсту; там, повернувшись із села, вже спочивала його ту­
більна краля. Негритянка мала чудові груденята, крім того, дістала освіту в га-
бонських черниць і не тільки сюсюкала французькою, а й тямила подати хіну в
конфітурах і витягати кліщів із підошов. Вона знала сотню способів прихилити
серце колоніального вояка, свого господаря, втомлюючи або не втомлюючи йо­
го — як йому до смаку.
Альсідові вже набридло мене чекати. Він був трохи роздратований і впав у
щирість. До цього його спонукала моя гостина в лейтенанта Грапи. До чого ж
буває огидна така щирість! Без жодного спонукання з мого боку він змалював
мені Грапу як купу смердячого лайна. Я відповів, що теж такої думки. Тим ча­
сом й Альсід не був бездоганний: нехтуючи військові приписи, ба навіть усупе­
реч їм він торгував із неграми довколишніх джунглів, а також із тими дванадця­
тьма бійцями свого війська. Не знаючи жалю, він забезпечував цей маленький
світ привізним тютюном. Коли вояки розраховувалися з ним за куриво, в кише­
нях у них не лишалося жодного мідяка. Дехто навіть курив у борг. На Грапину
думку, з огляду на мізерну масу грошей у регіоні ця дрібна торгівля зменшувала
податкові надходження.
Він, звичайно, волів би, щоб усі мізерні фінансові засоби тубільців ішли на
податок. Що ж, кожному своє, в кожного свої дріб’язкові амбіції. Лейтенант
Грапа з обачности не хотів провокувати скандал у Tono, але від заздрощів не-
вдоволено кривився.
Попервах стрільцям, які муштрувались лише задля Альсідового курива, прак­
тика кредитування під зарплатню видавалася трохи дивною й навіть жорсткою,
але копняки в зад привчили їх і до цього. Тепер вони навіть не намагались отри­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 101

мати гроші, а любісінько прокурювали їх наперед, у перерві між двома уявними

вправами посідавши біля Альсідової хижі серед дрібних яскравих квіточок.
У Tono, хоч який невеличкий був той пункт, усе-таки співіснували дві фор­
ми цивілізації: наближена до римської система лейтенанта Грали, що батожив
підвладних, аби просто стягувати данину, з якої, як стверджував Альсід, без
краплі сорому вилучав частку й собі, і куди складніша власне Альсідова систе­
ма, де вже проступали ознаки другої цивілізаційної стадії — зародження в кож­
ному стрільцеві покупця, поєднання військового примусу й торгівлі,— ознаки
набагато сучаснішої й набагато облуднішої системи — нашої.
Якщо говорити про географію, лейтенант Грапа тільки з допомогою кількох
дуже приблизних карт, наявних на посту, міг оцінити величезні обшири тери­
торій, довірені його врятуванню. І тим паче не мав жодного бажання дізнатися
про них трохи більше. Зрештою кожен знає, що таке дерево і ліс — їх он видно
навіть ¡здалеку.
Ховаючись у буйній рослинності й улоговинах тієї безмірної зеленої насто­
янки, де-не-де животіло кілька вкрай розпорошених племен, що потерпали від
бліх та москітів, кланялися тотемам і харчувались майже виключно гнилою
маніокою,— племен воістину примітивних і по-невинному канібальських, при­
битих нуждою, нищених тисячами напастей. Навіщо ми вдерлися до них? Ніщо
не виправдовує страшних і безславних колонізаційних війн.
Хоч якими близькими, а зрештою навіть приємними стали мені ті місця, го­
дилось подумати й про те, щоб покинути Tono й добиратись до обіцяної фак­
торії, кілька днів пливти річкою й продиратися джунглями.
З Альсідом під кінець ми заприятелювали. Навіть спробували половити разом
рибу-пилку, тих особливих акул, якими аж кишіло перед хижею. Альсід вия­
вивсь такий самий невправний рибалка, як і я: ми нічогісінько не спіймали.
З меблів в Альсідовій хижі були тільки його складане ліжко, моє ліжко та
кілька чи то повних, чи то порожніх ящиків. Як на мене, завдяки своїй дрібній
торгівлі він збив чималий капіталець.
— Куди ти грошву діваєш? — не раз дратував я його. — Де ти ховаєш те не­
чисте золото? Може, як повернешся, виллєш із нього фігурку нубійського
божка?
Принаймні разів із двадцять, поки ми наминали незмінні консерви в томаті,
я задля розваги змальовував уявні картини його феноменального туру по борде­
лях після повернення в Бордо. Альсід мовчав, тільки всміхався, немов і справді
тішачись моїми балачками.
Окрім військової муштри та судових процесів, у Tono й справді нічого не
відбувалося, тож за браком інших сюжетів я мимоволі дедалі частіше вдавався до
свого згаданого жарту.
Наостанок у мене з’явилося бажання написати панові Путі й позичити в ньо­
го трохи грошей. Альсід пообіцяв одіслати мого листа найближчим рейсом «Па-
паути». Письмове приладдя Альсід тримав у коробці з-під печива — точнісінько
такій же, як та, що я бачив у Бранледора,— геть усе було однаковісіньке. Отже,
сержанти надстрокової служби мають подібні звички. Та побачивши, що я
наміряюсь відкрити коробку, Альсід, неабияк здивувавши мене, зробив рух, аби
мені перешкодити. Я збентежився. Не знав, чому він не дозволяє заглядати до
коробки, й зразу ж поклав її на стіл.
— Ет, та відкривай уже! — зрештою промовив Альсід. — Дарма, відкривай!
Одразу на споді віка я побачив світлину маленької дівчинки. Тільки сама го­
лова, дрібненьке личко, досить миле, з довгими кучерями — саме так підстри­
гали дівчаток у ті часи. Я взяв папір та ручку й чимшвидше опустив віко.
Збентежився від власної нескромности, а водночас запитував себе, чого сер­
жант отак сполошився.
Це мала бути Альсідова донька, про яку той досі уникав зі мною говорити. Я
ні про що не запитував, але чув, як він позаду намагається розповісти мені про
ту світлину. В голосі його вчувалося дивне, доти мені не знане тремтіння. Альсід
затинавсь. Я вже не знав, де подітися. Годилось допомогти йому, полегшити
признання. А я тим часом не знав, на яку ступити. Був певен, що слухати ті при­
знання буде тяжко. Щиро кажучи, я й не хотів їх чути.
102 Луї-Фердінан СЕЛІН

— Пусте! — почув я нарешті. — Це братова донька... Вони обоє загинули...

— І батько, і мати?
— Так, обоє...
— Хто ж її зараз виховує? Твоя мати? — запитав я, вдаючи, ніби зацікавився.
— Моєї матері теж уже немає на світі...
— Тоді хто?
— Таж я!
Альсід хихикнув і побуряковів, немов сказав щось зовсім непристойне. Й
квапливо заговорив:
— Стривай, я зараз тобі поясню... В Бордо я віддав її виховати черницям...
Але не тим, що піклуються про злидарів, розумієш? А тим, що про заможних...
Я сам про те дбаю, тож тут усе гаразд. Хочу, щоб їй нічого не бракувало! Вона
зветься Жінета... То мила, ласкава дівчинка, якою, власне, була і її мати. Жіне-
та пише мені листи, добре вчиться, тільки, знаєш, такі пансіони дуже дорогі.
Надто тепер, коли їй уже десять років... Я б хотів, щоб вона навчилася ще й гри
на піаніно... Ну, що ти скажеш про піаніно? Це ж добре, коли дівчина вміє гра­
ти на піаніно... Хіба не так? І знає англійську мову... Адже англійська згодить­
ся? Ти от знаєш англійську?
Що довше розповідав Альсід про свою провину, яка полягала в завеликій ду­
шевній щедрості, то пильніше я придивлявся до нього, до його тоненьких вип-
леканих вусиків, кумедних брів, сонцем обпеченої шкіри. Сором’язливий Аль­
сід! Скільки ж він мав ощадити на своїй убогій платні й на жалюгідній пота­
ємній торгівлі протягом місяців та років у цьому пекельному Tono! Я й не знав,
що йому відповісти, не мав потрібного досвіду, але в нього було таке шляхетне
й щедре серце, що я з сорому почервонів. Проти Альсіда я лише безсиле, тупе і
пусте створіння... Правди тут не сховати, все ясно.
Не зважуючись озватися до Альсіда, я раптом відчув, що негідний навіть роз­
мовляти з ним. А ще вчора ставивсь до нього зверхньо, часом і зневажав.
— Тільки от не щастить мені,— провадив Альсід далі, не усвідомлюючи, що
глибоко збентежив і присоромив мене своїми признаннями. — Уяви собі, вже
два роки як вона захворіла на дитячий параліч... Ти тільки подумай... Ти хоч
знаєш, що таке дитячий параліч?
Далі Альсід пояснив, що ліва ніжка в дитини атрофована і в Бордо її лікують
електрикою.
— Як ти гадаєш, вона одужає? — непокоївсь Альсід.
Я запевнив, що з плином часу, а ще коли лікують електрикою, від цієї хво­
роби всі одужують. Він іще розповідав про небіжчицю матір, а тоді — з великою
обережністю — знову завів мову про хворобу небоги. Навіть на такій відстані бо­
явся спричинити їй зло.
— Ти бачив її після того, як вона захворіла?
— Ні... я був тут.
— Ти скоро туди поїдеш?
— Гадаю, раніше як за три роки не зможу... Розумієш, тут у мене невеличка
комерція... Це стає Жінеті у великій пригоді... Якщо я поїду у відпустку, то, ко­
ли повернусь, місце вже займуть, а десь-інде доведеться служити з якимсь іншим
паскудою-офіцером.
Отак Альсід попросив дозволу подвоїти термін свого перебування в колонії,
тобто замість трьох прожив у Tono шість років. Це — задля малої небоги, від
якої мав лише кілька листів і оте невеличке фото.
— Найбільше я журюся тим,— знов озвався Альсід, коли ми полягали,— що
в неї нема нікого, хто б міг брати її на вакації. Для малої дитини це дуже важ­
ливо...
Альсід вочевидь линув духом у високості, нескуто ширяв там і, грубо кажучи,
вже братався з янголами, хоча навіть знаку не подавав. Майже без сумнівів по­
жертвував дівчинці, тій далекій незнаній родичці, роки тортур, жалюгідного ко­
нання серед нудьги та спекоти і не ставив жодних умов, не торгувався, не мав
ніякого інтересу, лише жагу доброго серця. Він офірував тій дівчинці стільки
ніжности, що її вистачило б, аби переінакшити ввесь світ, а ніхто того не бачив.
Альсід ураз заснув, свічка ще горіла. Я підвівся, щоб при світлі придивитися
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 103

до нього. Він спав, як сплять усі люди. Мав звичайне, пересічне обличчя. А бу­
ло б, зрештою, непогано, якби ми навчились відрізняти лихих людей од добрих.

Дістатись у джунглі можна було двома способами: або прорубувати в хащах

тунель, мов той пацюк, що прогрібає собі ходи в копиці сіна,— або, вмостив­
шись у довбанці, з мукою пливти на веслах угору, звиватися між зарослих річко­
вих берегів і нетерпляче чекати вечора, а вдень, не маючи ні притулку, ні захи­
сту, пряжитись під невблаганним сонцем. І, нарешті, очманівши від негритян­
ського джерготання, допливти куди треба.
Щоразу коли ми відпливали, веслярам був потрібен певний час, аби запра­
цювали ритмічно й злагоджено. Точилася суперечка. Ось перша лопать занури­
лась у воду, лунають два чи три ритмічні протяглі крики, відгукується ліс, дзюр-
чить позаду вода, човен ковзає, ось уже працює два весла, три, хтось іще спере­
чається, хлюпають хвилі, вривається мова, озирнешся — позаду простерлось,
відступаючи, море, попереду супроти човна й зусиль — гладенький річковий
простір, удалині ще бовваніє на причалі Альсідова постать, сержанта ось-ось
оповиють річкові випари, на ньому шолом, величезний, мов дзвін, іше видно го­
лову, кружальцем сиру ясніє обличчя, а тіло в мундирі розмите й невидне, не­
мов уже розчинилось у химерному безневинному спогаді.
Оце й усе, що зосталось у мене від Tono.
Чи довго ще боронився розпечений хутірець від підступної річки з жовтою,
каламутною водою? Чи стоять іще й досі ті три хижі, де повно бліх? Чи новий
Грапа і незнаний Альсід і далі ведуть нових стрільців у примарні битви? Чи й те­
пер існує те непретензійне судочинство? А вода, яку там намагаються пити, і
досі така затхла і тепла? Така, що, випивши, тиждень гидуєш власним ротом?..
І таки нема холодильника? І далі точаться битви між дзижчанням москітів і
хіною, від якої джмелі гудуть у вухах. І п’ють сульфат? Хлоргідрат? А передусім:
чи існують іще негри, що сохнуть і прищавіють у тому казані? Навряд...
Може, всього цього вже нема, якось увечері, коли налетів торнадо, крихітка
Конго своїм могутнім мулистим язиком мимохідь злизала пункт Tono, й настав
кінець, усе пропало, навіть назва зникла з географічних карт, і, власне, тільки я
ще згадую Альсіда... Його забула навіть небога... Лейтенант Грапа ніколи не по­
бачив рідної Тулузи. А ліс, віддавна чатуючи на дюну, дочекавшись дощового
сезону, відвоював утрачене і все придушив тінню височезних червоних дерев,
навіть ті несподівані дрібні піщані квіти, які Альсід не дозволяв мені поливати...
І нема вже нічого.
Ті десять днів, поки ми піднімалися річкою, не забуду ніколи... Вмостившись
у човні, я дививсь, як крутяться каламутні, жовтаві вири, як спритно, уникаю­
чи зіткнення, вишукує пірога невидимі протоки поміж величезними купами
гілля, що дрейфує річкою. Божевільна, каторжна робота.
Тільки-но западали сутінки, ми розташовувались табором на кам’янистих ви­
ступах берега. Нарешті якогось дня вилізли з клятого тубільного човна і вузень­
кою, ледь помітною стежкою, що звивалась у зеленому задушливому мороці,
ввійшли в ліс. Тільки де-не-де з найвищих бань цього безмежного листяного со­
бору пробивались поодинокі сонячні промені. Страхітливі повалені дерева не
раз перегороджували стежку, й ми мусили їх обминати. Всередині грубезних
стовбурів цілком могло б їздити метро.
Аж ось нам засліпило очі яскраве світло: ми опинилися на викорчуваній
ділянці й мали дертись угору,— ще одне зусилля. Верх, якого досягли, здіймав­
ся над безкраїм лісом, що здиблювавсь жовтими, червоними й зеленими шатра­
ми, затопив пагорки та долини й був такий самий неосяжний, як небо та море.
Чоловік, до якого ми йшли, жив, мені показали, ще трохи далі, в наступній не­
глибокій долині. Він уже чекав на нас.
Свою хатинку той чоловік поставив між двома високими скелями, що мали
захищати її від найлютіших східних смерчів. У цьому, напевне, полягала пере­
вага, а от сама хатина була вкрай занедбана, все в ній валилось і падало, на­
звати її житлом можна було тільки умовно. Хоча я й гадав, що моя майбутня
оселя матиме десь таку подобу, проте реальність перевершила всі мої побою­
вання.
104 Луї-Фердінан СЕЛІН

Чоловік, мабуть, побачив, що я засмучений, бо, уриваючи мої роздуми, мало

не крикнув:
— Та годі вам, тут не гірше, ніж на фронті! Тут, зрештою, можна відіткнути.
Харч, правда, кепський, замість води справжня грязюка, зате спати можна до­
схочу! Тут, друже, гармат немає! І навіть кулі не дзижчать! Чи не добро?
В його словах мені вчувався голос генерального директора, проте очі були
згаслі, як в Альсіда.
Чоловікові було, певне, під тридцять років, мав бороду. Спочатку я навіть не
роздивився його як слід,— так мене вразила вбогість житла, в якому відтепер
мені судилося жити принаймні кілька років... А придивившись, одразу побачив,
що в нього обличчя авантурника з гострими й виразними рисами, а голова —
бунтівника: такі голови не пливуть за водою, а сміливо розтинають життєві по­
токи. Ніс був великий, бульбастий, щоки випнуті, наче борти шлюпки, щоб об
них розбивалися хвилі долі. Просто цей чоловік виявився невдахою.
— Правда,— погодивсь я,— нема гіршого за війну!
Поки що для звірянь цього було досить, я не збирався говорити більше. Але
він знову порушив ту саму тему й докинув:
— Надто тепер, коли війни стали такі довгі. Ви, друже, згодом побачите, що
тут, власне, тільки нудьга велика, та й годі! Роботи немає ніякої. Це немов ва­
кації, але вакації в джунглях, розумієте? Зрештою, все залежить, напевне, лише
від людської вдачі — що тут ще сказати?
— А вода? — запитав я. Та вода, яку я сам налив у склянку, стривожила ме­
не, такої самої жовтуватої теплої бовтанки я доволі напивсь у Tono. На третій
день вона ставала справжніми помиями. — Оце така вода?
Отож тортури водою починалися знову.
— Атож, іншої тут нема, хіба дощова... Проте, як почнуться дощі, хижка за­
валиться. Ви бачите, в якому вона стані?
Я бачив.
— Для їжі,— провадив далі мій попередник,— тут є тільки консерви, я жеру
їх уже цілий рік. І, як бачите, ще не здох! У певному розумінні, це навіть зруч­
но, але вони не дають достатньої поживи. Тубільці, правда, їдять гнилий маніок,
але то їхній клопіт, це їм до смаку. Вже три місяці як з мене виходить геть усе...
Пронос. Може, це наслідок пропасниці, я маю їх аж дві... Після п’ятої години
вже майже нічого не бачу. Саме з цього й виснував, що в мене пропасниця, бо
щодо лихоманки, то— правда ж? — важко мати ще більший жар, коли навколо
така спека! А, власне, ви дізнаєтесь, що у вас пропасниця, як почнеться дрож.
Крім того, станете, певне, менше нудитись. Але це знов-таки залежить від
людської вдачі, можна, наприклад, аби піднести дух, уживати алкоголь, але я
спиртного не люблю... терпіти його не можу.
Мені здалося, що він надає великого значення тому, що називає «вдачею».
Згодом, поки він іще був у хижі, я почув від нього інші втішні вістки:
— Вдень діймає спека, а вночі найтяжчих страждань завдає гамір. У таке
навіть віри не йметься... Вся навколишня звірина раптом зривається на ноги, ло­
вить здобич або сама втікає,— до ладу я й не знаю, мені тільки розповідали, але
гармидер щоразу страхітливий! А найгаласливіші з них — гієни! Вони підступа­
ють до хижі дуже близько, і їх добре чути. їхній гавкіт ні з чим не сплутаєш. Це
зовсім не той шум, що стоїть у вухах після хіни. Адже інколи можна сплутати
пташиний галас, дзижчання великих мух і шум, спричинений хіною. Таке трап­
ляється не так-то й рідко. Натомість гієни захлинаються реготом. Вони відчува­
ють запах вашого м’яса! Через те й регочуть! Цим звірюкам не терпиться, коли
ви здохнете! Кажуть, можна навіть побачити, як блищать їхні очі. Гієни стра­
шенно люблять падло. Я, правда, не дивився їм у вічі, і мені трохи шкода...
— Весело ж тут у вас!..
Проте на цьому нічні розваги не закінчувались.
— Тут є ще село,— додав мій співрозмовник. — Там нема й сотні негрів, але
ці дристуни зчиняють такий лемент, немов їх десять тисяч! Скоро ви й самі пе­
ресвідчитеся, що я кажу правду! Ох, якщо ви приїхали послухати тамтами, то
вам пощастило! Бо тут у них то місяць зійшов і треба гамселити в тамтами, то
місяць зайшов, знову треба бити. Причину, зрештою, вони завжди знаходять. Ці
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 105

паскуди немов порозумілися з тваринами, аби вкупі дошкулити вам якнайдуж­

че! Щоб ви здохли! Та якби мені трохи сили, я б їх усіх повбивав... Але краще
заткнути вуха ватою. Коли в моїй аптечці ще залишалось трохи вазеліну, я зма­
щував ватку й затикав вуха, а тепер замість нього беру банановий жир: він теж
придатний. А коли заткнути вуха, ті вилупки, якщо їм так кортить, нехай тяг­
нуть сюди хоч грім із неба! Мені начхати на них, коли заткнуті вуха: я тоді нічо­
го не чую! Тутешні негри — скажете, що я брешу,— здохляки й паскуди! Вдень
вони сидять склавши ноги, здається, їм несила підвестися навіть на те, щоб зай­
ти за дерево й помочитись, та коли смеркне — подивилися б ви на них! Усі ста­
ють лихі, нервові та істеричні! Вони чорні, як ніч, і здається, немов сама та ніч
б’ється в істеричних корчах! Ось що таке негри, я бачив те все на власні очі. То
не люди, а гаддя, якісь виродки!..
— А вони часто щось купують?
— Купують? Ох, що ви кажете! їх слід обкрасти, заки вони самі вас обкрада­
ють,— отака тут комерція! Крім того, коли западає ніч, вони нітрохи не церемо­
няться, бо ж у мене в кожному вусі затичка! Хіба вони дурні, щоб дотримувати
манер? До того ж, як бачите, в моїй хатині й дверей нема, й негритоси, так би
мовити, самі себе обслуговують... Та тут їм райське життя...
— А як же облік товарів? — запитав я, торопіючи від таких подробиць. — Ге­
неральний директор вимагає скласти, як я поїду, докладний опис усіх наявних
товарів!
— Як на мене,— спокійнісінько відповів колега,— нехай той директор заби­
рається під три чорти!.. Маю честь сказати вам про це...
— Але ж ви так чи так ще його побачите у Фор-Ґоно!
— Я вже ніколи не побачу ні Фор-Ґоно, ні директора. Джунглі, мій друже,
великі...
— Куди ж ви подастеся?
— Коли вас запитають про це, скажіть — нічого не знаєте! Але, оскільки ви
ніби зацікавились, дозвольте, поки ще маю час, дати вам незвичну пораду, і то
дуже добру! Наплюйте на компанію «Пордюр’є», як вона давно наплювала на
вас, і, якщо тікати так само швидко, як вона вас доганяє, то, почавши від сьо­
годні, ви напевне ще встигнете втекти достатньо далеко!.. Тож радійте, що я вам
лишаю трохи грошей, і більше нічого не питайте! А якщо директор справді на­
казав вам заопікуватися товарами... просто скажете, що їх тут не було, більш
нічого! Якщо він вам не повірить, це теж не матиме великого значення! Хай там
як, нас із вами вже й так давно вважають за злодіїв! Отже, і в цьому разі гро­
мадська думка не зміниться нітрохи, а ми матимемо невеличку користь. Дирек­
тор, до речі, щоб ви знали, тямиться на шахрайстві і оборудках краще, ніж будь-
хто інший, і цей факт годі заперечувати! Така моя думка! А ваша не така? Адже
кожен знає: щоб прийти сюди, слід бути готовим погубити і батька, і матір! Чи
не так?
Я не мав великої певности в правдивості його слів, однак у мене зразу скла­
лося враження, що переді мною неабиякий шакал.
Спокою на душі я не мав. Іще одна халепа, в яку я вскочив, казав я собі, і то
дедалі певніше. Я припинив розмову з тим піратом. У кутку побачив безладну
купу товарів, які він лишав мені,— кілька жалюгідних сувоїв бавовняної ткани­
ни... Зате було чимало стегенних пов’язок, десятки пар капців, перець у короб­
ках, гасові лампи, спринцівки, а надто величезна кількість консервованого рагу
«по-бордоському», що трохи зігріла мені серце; нарешті, кольорова поштівка
«Майдан Кліші».
— Біля стовпа побачиш каучук і слонову кістку, я їх купив у негрів. На по­
чатку мені не велося, а потім... На ось, тримай, триста франків... Це твій раху­
нок.
Я не знав, про який рахунок ідеться, але й питати не хотів.
— Ти, може, ще щось виміняєш на товари,— попередив він мене,— бо гроші
тут, як знаєш, нікому не потрібні, гроші згодяться тільки тоді, як даватимеш
драла.
Він зареготав, і я, тим часом не бажаючи йому суперечити, теж засміявся,
ніби був усім задоволений.
106 Луї-Фердінан СЕЛІН
Попри злидні, в яких мій попередник животів уже кілька місяців, він завів
численну прислугу — самих хлопчиків, які запобігливо подавали йому то єдину
ложку, що була на господарстві, то склянку, а то спритно витягали йому з підо­
шов усюдисущих кліщів, що ненастанно залізали під шкіру. Віддячуючи, він що­
разу зичливо запускав їм руку між стегон: єдина праця, до якої брався сам, та й
виконував її, як і крамар із Фор-Ґоно, з дивовижною спритністю. Таке вочевидь
можна спостерігати лише в колоніях.
Меблі, залишені мені, свідчили про неймовірну вигадливість, із якою з ящи­
ків від мила можна збити стільці, столики та фотелі. Той дивний чолов’яга ще
навчив мене, як, аби розважитись, коротким копняком чимдалі відкинути важ­
ку, панцеровану гусінь, що без упину, здригаючись і заслинюючись, лізла на
приступ лісової хатини. Якщо її ненароком роздушити, то бережись, незграбо!
Тебе чекає кара: добрий тиждень упихатимеш нестерпний сморід, що дуже дов­
го не вивітрюватиметься з бридкої кваші. Колега навіть десь читав, ніби ці гру­
безні страховиська — по суті, найдавніші мешканці Землі. Вони з’явились, як
він казав, у другому геологічному періоді!
— Якби ми, друже, прийшли з такої давнини, як вони, невже ми б не смер­
діли?
Вечірні сутінки в цьому африканському пеклі виявились напрочуд гарні.
Суцільне буяння барв, і щоразу трагічніше, немовби величне сонцевбивство.
Незмірний пафос. Проте, як на одну людину, захвату було забагато. Цілу годи­
ну небо з краю в край вигравало червінню й шарлатом, потім у лісовій гущавині
зароджувалась прозелень і тремкими пасмугами здіймалася від землі аж до пер­
ших зірок. Далі ввесь обрій танув у сірині, востаннє на мить спалахували вже
втомлені багрянці. Отак заходило сонце. Обважнілі, потовчені барви клаптями
спадали на ліс, наче мішура по святкуванні великих річниць. Щодня це відбу­
валось рівно о шостій годині. Тоді підступала ніч з усіма своїми страхіттями,
танцюючи під стотисячне кректання.
Джунглі тільки й чекали на цей сигнал, аби здригнутися, засопіти, заревти
всіма своїми глибинами. Не ліс, а величезний, повний ущерть вокзал, усюди ко­
хання й темрява. На кожному дереві справляли бучні бенкети, де подавали живі
страви, корчилось незакінчене кохання, тиснувся жах. Зрештою, сидячи в хижі,
ми вже не чули одне одного. Відповідаючи, мені доводилося совою кричати че­
рез стіл, щоб співрозмовник почув мене. Так, своє я дістав, природи я не любив
ніколи.
— Як вас звати? Ви, здається, сказали Робінзон? — перепитував я.
Компаньйон знову розповідав мені, що місцеві тубільці хворіють на всі за­
разні хвороби, доходячи справжнього маразму, і що ця голота зовсім не спро­
можна бодай щось купувати. Поки ми говорили про негрів, насунули цілі рої
москітів та інших, трохи більших комах і забились об наш ліхтар такими густи­
ми хвилями, що ми мусили погасити світло.
Коли я гасив ліхтаря, переді мною востаннє постало Робінзонове обличчя,
притінене хмаринкою комашні. Можливо, саме тому його риси видалися були
мені знайомими, дарма що доти нікого конкретно не нагадували. Він і далі го­
ворив до мене в темряві, а я тим часом зазирав у минувшину, голос співрозмов­
ника правив мені за поклик перед брамою років, місяців, урешті днів, і я запи­
тував, де міг його бачити. Але не міг пригадати. Мені не відповідали. Так мож­
на й заблукати, йдучи навпомацки поміж пригадуваних образів. Жахливо, що є
такі речі й люди, що вже не озиваються з минувшини. Живі, загубившись у
схронах часу, поснули, як мертві, і тих, і тих укриває однакова темрява.
І тепер уже не знаєш, кого будити, коли старітимеш: живих чи мертвих.
Я намагавсь пригадати, де бачив Робінзона, як раптом аж підскочив од див­
ного, наміру гучного сміху, що залунав десь недалеко серед ночі. Сміх замовк.
Таж він попередив мене, це, безперечно, гієни. А далі вже нічого, крім негрів із
селища і тамтамів, уривчастого стукоту по дуплавому дерев’яччі,— стукоту, що
розлітався, мов звіяні вітром терміти.
Надто ім’я Робінзона не давало мені спокою, і то дедалі більше. В темряві ми
заговорили про Європу, про страви, які там споживають, маючи гроші, а також
напої — які ж вони свіжі. Ми не говорили про завтрашній день, коли я залишу­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 107

ся тут сам, можливо, на кілька років із тими всіма бляшанками рагу. Невже на
війні таки краще? Ні, на війні безперечно гірше. Атож, гірше. Робінзон також
погоджувавсь із цим, бо й сам побував на фронті, а подавсь аж сюди... А тут, од­
нак, уже й лісом наситивсь... Я спробував заговорити з ним про війну. Він, про­
те, ухилився. Нарешті, коли ми полягали кожен у своєму кутку розчухраної ли­
стяної хижки, він не соромлячись признався, що, добре все зваживши, воліє
піти на можливий ризик опинитись у лабетах цивільного суду за шахрайство,
ніж далі животіти на рагу, на яке він тут був приречений майже рік. Я так і зав­
мер.
— А ви не маєте вати на вуха? — запитав він іще. — Якщо ні, наскубайте з
ковдри й візьміть бананового жиру. З цього теж будуть непогані тампони. Я й
чути не хочу, як ревуть оті паскудні корови.
Нестерпне ревище зчиняла, мабуть, усяка звірина, лише не корови, проте
Робінзон полюбляв уживати саме цю хибну родову назву.
Порада заткнути вуха зненацька вразила мене, мені здалося, ніби за нею кри­
ються диявольські хитрощі. Я став цілковито безборонною жертвою страху, що
цей чоловік уб’є мене тут, на складаному ліжку, перше ніж піде й забере решт­
ки каси. Ця думка просто приголомшила мене. Що діяти? Кричати пробі? Ко­
му! Людожерам із того села? Зникнути? По правді, я й так уже майже зник. У
Парижі без грошей, без позичок, без власносте я навряд чи й жив, доводилось
докладати ого яких зусиль, аби не зникнути. А що тут? Хто завдасть собі кло­
поту пертись у Бікомімбо,— хіба щоб плюнути на тутешню воду,— задля втіхи
оживити давні спогади? Вочевидь ніхто на таке не зважиться.
Минали години, я то аж кулився зі страху, то на мить заспокоювавсь.
Робінзон не хропів. Увесь той галас і шум, що долинав із лісу, заважав мені по­
чути, як він дихає. Навіть без вати я нічого не чув. Ім’я Робінзон так уперто шу­
гало в голові, аж зрештою я став пригадувати колись знайому постать, ходу й
навіть голос... І раптом тієї миті, коли я вже здавався сну, біля мого ліжка в
цілості постала вся людина, я таки пригадав її, хоч не її, звичайно, а Робінзона
з Нуарсьєра-сюр-Лі там, у Фландрії, чоловіка, з яким ходив на край ночі, коли
ми обидва шукали виходу, щоб утекти від війни; згодом я ще бачив його в Па­
рижі... Все повернулось. Однією миттю промайнули роки. Тоді я був хворий на
голову, було тяжко... Тепер, коли мені свінуло, коли я вже впізнав його, я не міг
не злякатись. А чи впізнав мене він? Хай там як, він може покластись на мою
мовчанку й допомогу.
— Робінзоне! Робінзоне! — загукав я весело, немов збираючись оповістити
добру звістку. — Агов, друже! Агов, Робінзоне! — Ніякої відповіді.
Серце мені мало не вискакувало, я підвівся, готовий до несподіваного удару
з темряви... Нічого. Тоді, насмілившись, ризикнув пройти наосліп аж до проти­
лежного кутка, де, як бачив, облягався Робінзон. Його й там не було.
Я дочекався ранку, черкаючи від часу до часу сірника. День почався зливою
світла, далі з’явилась негритянська прислуга, привітно пропонуючи мені свою
цілковиту непотрібність,— хіба що хлопчаки були веселі. Вони й мене намага­
лись привчити до безтурботносте. Вдавшись до обережних, продуманих жестів,
я спробував утовкмачити їм, як мене непокоїть Робінзонове зникнення, але мій
неспокій, здається, нітрохи не заважав їм нічим не перейматися. А втім, було
справжнім безумством перейматися чимось іншим, а не тим, що стояло перед
очима. В цій пригоді, власне, найдужче я шкодував за касою. Але вкрай рідко
щастить удруге побачити людину, яка викрала касу. Це міркування дозволило
виснувати, що Робінзон навряд чи повернеться задля того, аби заподіяти мені
смерть. Оце й увесь мій виграш.
Тепер тільки мені самому належать ці краєвиди! Надалі вже не бракуватиме
дозвілля, думав я, аби виринати на поверхню й опускатися в глибини цього зе­
леного безміру, тільки для мене багряний океан і жовті мармурові прожилки, ліс
із вогняними спалахами,— безперечно, чудове видовище для тих, хто любить
природу. Я її явно не любив. Поезія тропіків не вабила мене. З душі верне від
тієї пишноти та розкоші, немов від тунця в бляшанках, посихають думки. Не­
хай кажуть що завгодно, ця країна завжди належатиме пантерам і москітам.
Кожному своє місце.
108 Луї-Фердінан СЕЛІН

Я ще збирався придивитись до хижі й таки підправити її, гадаючи, що не­

вдовзі завихряться смерчі, але досить швидко мусив відмовитись од своїх спроб.
Те, що в хатині ще трималось купи, могло тільки впасти, відновити її було не­
сила, стріха аж кишіла червою й розтріпувалась,— одне слово, з моєї оселі не
вийшло б навіть затишної вбиральні.
М’яко ступаючи, я кілька разів обійшов навколо хижі, але через сонце був
змушений повернутися, лягти й завмерти. Завжди те сонце. Нічого не воруши­
лося, боячись його опівденних опіків, хоч ішлося, звичайно, про дрібницю; рос­
лини, тварини й люди вже й так знемагали від спеки. Така собі тропічна апо­
плексія.
Єдина курка, що зосталася після Робінзона, теж боялась опівденних годин і
разом зі мною зайшла до хати. Отак вона жила біля мене три тижні, а коли я гу­
ляв, ходила за мною, мов собака, кудкудакаючи з найменшого приводу, всюди
помічаючи змій.
Одного дня, коли мене посіла страшенна нудьга, я з’їв її. Вона не мала сма­
ку, м’ясо вицвіло на сонці, мов ситець. Певне, саме через неї я так захворів. Зре­
штою другого дня після тієї трапези я вже не здужав підвестися. Десь опівдні на­
силу дотягся до аптечки. Там були тільки пляшечка з йодом і план Парижа. По­
купців я ще не бачив, у факторії з’являлися тільки безсоромно еротичні або ці­
каві негри, які без упину жестикулювали й жували колу. А тепер вони цілим гур­
том зібралися навколо і говорили, здається, про мій безпорадний стан. Я був
страшенно розбитий і хворий, навіть власні ноги видавалися мені непотрібні і
просто звисали з ліжка, мов щось нікчемне й кумедне.
Посланці з Фор-Ґоно від директора приносили мені тільки гидкі листи з лай­
ками, дурницями й погрозами. Комерсанти та крамарі, яких усі вважали за
більш-менш спритних професійних ошуканців, на практиці здебільшого були
непоправні вахлаї. Мати, пишучи з Франції, просила мене дбати про здоров’я,—
такі самі листи я одержував од неї й на фронті. Якби вже лежав під ножем
гільйотини, вона б і далі гримала на мене, що я не закутав шиї. Мати ніколи не
полишала спроб прищепити мені віру, ніби світ зичливий та добрий, і те, що во­
на породила мене,— теж добро. Провидіння, яке нібито дбає про людину,— то
лише величезна химера, за котрою ховається материнське недбальство. А втім,
мені було дуже легко не відповідати на теревені як начальника, так і матері, і я
ніколи не відписував. Проте й це не поліпшувало мого становища.
Робінзон украв майже все, що зберігалось у тепер розбитій крамниці, і хто
мені повірить, коли я напишу про це? Писати? А навіщо? Кому? Патронові?
Щовечора о п’ятій годині я теж уже трусився від пропасниці, і то в такому темпі,
що ліжко бряжчало й хиталося так, неначе я віддавався мастурбації. Негри з се­
лища без церемоній удерлися в хижу і стали мені прислужувати; цього від них я
не вимагав, але відіслати їх бракло сили. Вони сперечалися над рештками това­
ру, що залишились у факторії, спустошували діжечки з тютюном, приміряли
стегенні пов’язки, оцінювали їх і забирали, побільшуючи загальний розгардіяш
у помешканні. Каучук лежав просто долі, змішуючись з одного боку з солодка­
вим соком лісових динь — папайї, що на смак нагадувала грушу і відгонила се­
чею; я тоді зжер їх так багато — замість консервованої квасолі,— що й через
п’ятнадцять років на саму згадку про них відчуваю нудоту.
Я намагавсь уявити, в якому безпорадному становищі опинився, але не зміг.
«Усі крадуть!» — тричі повторив мені Робінзон, перше ніж зникнути. Такої са­
мої думки дотримував і генеральний директор. Ці слова часто роїлись у моїй го­
лові, поки я лежав із пропасницею. «Треба метикувати!» — казав він іще мені. Я
спробував підвестись, але знову марно. А щодо води, яку п’єш, то він мав
слушність, це справді помиї, ба гірше: смердючі помиї. Негренята, щоправда,
приносили великі й малі банани, криваві помаранчі і, як завжди, папайю, але як
нестерпно корчило живіт від тих плодів, од усього, що діялось навколо! Я б, ма­
буть, виблював усі свої нутрощі.
Тільки-но мене трохи відпускало і в горлі бодай на мить прояснювалось, я
знову відчував, як усе єство переймається страхом,— страхом, що треба звітува­
ти компанії «Пордюр’є». Що напишу тим лихим людям? Чи ж повірять вони
мені? Одразу мене заарештують! І хто судитиме? Зумисне приставлені люди,
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 109

озброєні страшними законами, що не знати звідки взялися, суд, подібний до

військового трибуналу; вони ніколи не викажуть вам своїх справжніх намірів і
втішатимуться, змушуючи обливатись кров’ю і дертися вгору стежкою до верха,
який височить над пеклом, стежкою, що провадить злидарів до смерти. Закон —
це величезний луна-парк страждань. Коли бідолаха потрапить у його тенета, во­
лання потім лунають цілі сторіччя.
Я, заслинений, очманілий і немічний, волів тремтіти в хижі при температурі
сорок градусів, ніж опритомнювати і ставати безборонною жертвою своїх уяв­
лень про те, що на мене чекає у Фор-Ґоно. Я докотився до того, що навіть не
ковтав хіни, аби пропасниця й далі застувала життя. Кожен упивається тим, що
має. Поки я конав отак, не день і не тиждень, скінчилися сірники. Просто їх бу­
ло дуже мало. Робінзон залишив мені після себе лише «рагу по-бордоському».
Зате того рагу зосталися цілі завали. Я вже виблював його кілька ящиків. Але
щоб дійти до блювання, рагу все-таки належало гріти.
Нестача сірників мене трохи розважила, я став спостерігати, як мій куховар
розпалює вогонь, крешучи двома кременями над сухеньким сіном. І саме тоді,
як я дивився, мені наче свінуло. Додати до цього пропасницю, і думка прибра­
ла напрочуд чітких обрисів. Попри, звичайно, мою велику незграбність, через
тиждень старанних зусиль я, як і той негр, теж навчився розпалювати вогонь
двома гострими камінцями. Одне слово, став метикувати, опустившись до ди­
кунського стану. Вогонь — це головне, лишається ще полювання, але мисливсь­
ких інстинктів я не мав. Мені стачало й того, що, взявши кремені, я міг викре­
сати вогонь. Я вправлявся в цьому зумисне. Цілісінькі дні одно кресав. Щоправ­
да, віджбурюючи гусінь «другого геологічного періоду», я набув куди меншої
справности, так і не спромігшись опанувати як слід цей простенький рух. Чи­
мало гусені я навіть порозпушував. Та це мене не обходило. Я по-дружньому
дозволяв їй заповзати до мого житла. Пройшли одна за одною дві великі бурі,
друга тривала аж три дні і — що дошкуляло дужче — три ночі. А втім, можна
було пити зі жбана дощову воду, хоча й теплу, та все-таки... Розмокнувши, решт­
ки тканин самі собою танули і злипались, утворилась неоковирна купа.
Послужливі негри, звісно, приносили мені з лісу цілі пучки ліан, аби обпліта­
ти стіни та прив’язати хижу до землі, але все дарма, скоро лиш війне легенький
вітер, листя стін загорталось і несамовито, наче підбиті крила, лопотіло об дах.
Не зараджувало ніщо. Просто я мав іще одну розвагу.
Тубільці, великі й малі, зрештою цілком озвичаїлись із життям у моєму роз­
гардіяші. Вони щиро раділи. Яка втіха! Коли їм заманеться, входили до моєї (як­
що можна так висловитись) хижі й виходили з неї. Ось де вона, свобода. Ми
розмовляли знаками, показуючи, що живемо в цілковитій злагоді. Якби не про­
пасниця, я, напевне, заходився б вивчати їхню мову. Мені бракувало часу. Бо
навіть попри успіхи ще не міг видобути вогонь так управно й швидко, як негри.
Чимало іскор стріляло мені у вічі, і це неабияк тішило тубільців.
Коли пропасниця не з такою силою душила мене на ліжку чи коли я не ви­
добував вогню, всі мої думки крутилися навколо рахунків компанії «Пордюр’є».
Дивно, як важко звільнитися від страху перед необхідністю звітувати. Я, певне,
перейняв цей страх від матері, що отруїла мене приказкою: «Спершу крадуть ка­
ченя, потім коня, а_закінчують тим, що ріжуть власну матір». Від такої науки
визволитись важко. Її засвоюють у дуже ранньому віці і згодом у вирішальні миті
вона немилосердо залякує людину. Яка жалюгідна слабкість! Струсити з себе за­
своєні настанови можна лише за збігом обставин. Сподіваючись на той збіг, ми,
факторія і я, тим часом підупали. Після кожної зливи хижа ще глибше загруза­
ла в густу, липучу багнюку. Дощовий сезон. Те, що вчора ще видавалося скелею,
сьогодні оберталось на грузьку мелясу. Гілля пообвисало, літепло цівками точи­
лося на голову, розливаючись у хижі й довкола, мов у покинутому річищі. Все
злипалось у суцільну кашу з товарів, надій, рахунків і пропасниці, вона теж бу­
ла мокра. Дощ лив такий рясний, що, падаючи, немов теплою затичкою закри­
вав тобі рота. Потоп, проте, не заважав тваринам шукати і знаходити одне од­
ного, а солов’ї гавкали, мов шакали. Всюди безлад, потоп, у ковчезі я, жалюгід­
ний, знеможений Ной. Як на мене, настала пора кінчати.
В усіх материних сентенціях ішлося про порядність, я добре пам’ятаю, що,
110 Луї-Фердінан СЕЛІН

спалюючи в нас удома старі бинти та пов’язки, вона ще казала: «Вогонь очищає
все!» Всякого можна було наслухатись від матері, вона мала доречний вислів для
кожної ситуації. Тож треба тільки вибрати.
Мить настала. Мої кремені були не найкращі, абияк обколені, іскри здебіль­
шого летіли не далі моїх долонь. І все ж нарешті, незважаючи на вологу, блим­
нуло полум’я, згодом зайнялися перші товари. То був стос наскрізь мокрісіньких
капців. Діялось це ввечері, коли сіло сонце. Вогонь швидко й несамовито подер­
ся вгору. Тубільці поприбігали з села і стали навколо вогнища, лементуючи, не­
наче оглашенні. Сировий каучук, що його скупив був Робінзон, потріскував у
центрі, і його запах одразу нагадав мені про велику пожежу Телеграфного това­
риства на набережній Гренель, яку ми спостерігали з дядьком Шарлем, що ду­
же добре співав романси. Це сталося за рік до Всесвітньої виставки, коли я був
іще малим. Ніщо так не ожвавлює спогадів, як запахи й полум’я. Моя хижа пах­
ла точнісінько так само. Дарма що мокра, вона згоріла до цурки, всі товари
обернулися на попіл. Рахунки готові. Ліс цього разу мовчав. Цілковита тиша.
Певне, всі ті сови, леопарди, жаби та папуги очі повирячували з подиву. Отже,
їх приголомшує пожежа. А нас — війна. Тепер ліс міг повернути собі згарище,
заполонити його буйною порістю. Я врятував від полум’я лише свій невеличкий
багаж, складане ліжко, триста франків і, звичайно, кілька бляшанок рагу— ой
лишенько! — на дорогу.
За годину після підпалу не зосталося нічого. Лише кілька вогників під дощем
і поодинокі негри, що вістрями списів порпались у попелі, вдихаючи запах,
здавна притаманний у цьому світі всім нещастям, властивий кожній руїні,— за­
пах диму й попелу.
Часу я мав тільки на те, аби якнайшвидше дременути. Повернутись у Фор-
Ґоно, пройти вже відомий шлях? І спробувати там пояснити свою поведінку, об­
ставини цієї пригоди? Я вагався... Проте недовго. Однаково нічого не поясниш.
Світ щоразу вбиває тебе, повертаючись, наче сонний, так само як, коли спиш,
крутячись, душиш бліх. Ось що таке, казав я собі, загинути по-дурному, загину­
ти, так би мовити, як людина. Щось пояснювати — це потроху занапащати себе.
Попри свій тяжкий стан, я надумав піти просто в ліс, туди, куди вже подався
той тягнилихо Робінзон.

Дорогою я ще частіше чув голоси лісової звірини, її скарги, веселощі, по­

клики, але майже ніколи її не побачив, окрім малого дикого поросяти, що на
нього я мало не наступив ще біля згорілої хижі. Чуючи невгавне пищання, за­
води, ревіння, уявляв, ніби тварини зовсім близько, ніби їх сотні, тисячі й ни­
ми кишить увесь ліс. Та коли я підходив до місця, звідки лунав той гармидер,
виявлялося, що там нікого нема, крім великих блакитних цесарок у такому
пишному пір’ї, наче ставали під вінець, і таких незграбних, що, коли, клекочу­
чи, перескакували з гілки на гілку, здавалося, ось-ось шугнуть до низу й повби­
ваються.
Нижче на пліснявому підліску тремтіли великі важкі метелики, силкуючись
розкрити відлиглі крила з чорною оторочкою — не крила, а листи з жалобною
вісткою; а ще нижче брьохались у жовтій багнюці ми. Просувались із великими
труднощами, адже неграм доводилось нести мене на ношах — кількох ¡зшитих
докупи мішках. Носії запросто могли викинути мене в твань, коли ми перети­
нали річкову старицю. Чому вони цього не зробили? Я зрозумів це тільки зго­
дом. Або ж вони могли мене зжерти,— хіба не такі в них звичаї?
Вряди-годи я щось спроквола запитував, і мої чорні приятелі неодмінно
відповідали: «Авжеж, авжеж». Вони ні в чому мені не суперечили. Молодці. Ко­
ли пронос давав мені короткий відпочинок, одразу ж нападалася пропасниця.
Годі навіть повірити, який я був недужий під час тієї подорожі.
Віднедавна я вже й не бачив ясно, чи, радше, все бачене поставало переді
мною в зеленому тумані. Вночі вся навколишня звірина підступала до нашого
табору, ми розпалювали вогнище. Коли-не-коли, знехтувавши обережність, гос­
трий крик протинав безмірне чорне запинало, що душило нас. Поранена твари­
на, попри страх перед людьми і вогнем, прибігала жалітись таки до нас, стояла
десь поряд.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 111

Починаючи з четвертого дня, я вже навіть не пробував вирізняти реальність

із-поміж навіяного пропасницею всілякого безглуздя, яке без упину соталось у
голові, переплівшись із побіжними образами людей, уривками думок і відчаєм,
що тягся в безмежжя.
А все-таки, кажу я собі сьогодні, пригадуючи давнє, напевне ж, існував той
білий бородань, із яким ми здибались уранці на кам’янистому мисі, де попере­
ду зливалися дві річки? До нас іще виразно долинало ревище недалекого водо­
спаду. Той чоловік нагадував Альсіда, проте був сержантом іспанської армії. От­
же, переходячи із стежки на стежку, ми, дарма що з бідою, таки дісталися до ко­
лонії Ріо-дель-Ріо, давнього надбання кастільської корони. Цей убогий іспансь­
кий вояк теж мав хижу. Його, здається, неабияк потішила моя розповідь про пе­
режиті нещастя й про те, що я вчинив зі своєю хижею! Його хижа була в ліпшо­
му стані, проте не набагато. А найбільше йому дошкуляли руді мурахи. Для своєї
щорічної міграції вони вибрали собі шлях якраз через хижу і, паскуди, вже ско­
ро два місяці як повзли невпинним потоком.
Мурахи займали майже всю долівку, було важко навіть розвернутись, крім то­
го, якщо їх потривожити, боляче кусалися.
Іспанець щиро зрадів, коли я пригостив його консервованим рагу, бо вже три
роки їв самий томат. Я аж рота роззявив з подиву. Сам-один він спожив, як ска­
зав мені, понад три тисячі бляшанок. Утомившись готувати томат якось інакше,
він тепер просто пив його, вдавшись до найпростішого способу: пробивав, як у
сирому яйці, два отвори на покришці.
Руді мурахи, скоро лише відчули в хижі дух нових консервів, виставили на­
вколо відкритої бляшанки варту. Якби раптом на їхній стежці поставити ще од­
ну почату банку рагу, вони, певне, вдерлися б до хижі всім своїм мурашиним
племенем. Чи ж є ще в світі ревніші комуністи? Вони й іспанця з’їли б.
Від свого господаря я дізнався, що столиця Ріо-дель-Ріо називається Сан-Та-
пета, це місто — славний на все узбережжя порт, де споряджали кораблі дале­
кого плавання.
Стежка, якою ми йшли, вела просто до Сан-Тапети й правила, так би мови­
ти, за битий шлях,— ми мали йти ним іще три дні й три ночі. Прагнучи бодай
трохи позбутися маячні, я запитав іспанця, чи він часом не знає доброго
тубільного знахаря, що зцілив би мене. В моїй голові крутилася страшна ве­
ремія. Але про чорних знахарів іспанець не хотів навіть чути. Він виявився стра­
шенним африканофобом — навіть ідучи до вбиральні, не брав, як усі тут, бана­
нового листка, а тримав зумисне для цих потреб цілу паку нарізаного «Ас-
турійського вісника». Хоча газет, власне, як і Альсід, він уже давно не читав.
З мурахами, кумедними звичками й старими газетами іспанець прожив там
три роки й розмовляв із таким страшенним акцентом, що вдати його було б не­
сила. Коли горлав на негрів, здавалося, розкочується грім. Щодо цього Альсід і
в слід його був негоден вступити. Іспанець так припав мені до душі, що я віддав
йому все своє рагу. З удячности він зготував мені дуже доброго паспорта на зер­
нистому папері з кастільським гербом і таким закрученим підписом, якого ста­
ранно вимальовував хвилин із десять.
Іспанець казав правду: йдучи до Сан-Тапети, схибити неможливо, нам ніде не
доводилося звертати. Не пам’ятаю, як ми дійшли туди, але знаю напевне, що в
місті мене передали священикові, який видався таким хворим, що я немовби
покріплювався духом: адже є на світі ще гірші за мене. Проте це тривало недовго.
Місто Сан-Тапета притулилось до скелі над самісіньким океаном і тонуло в
зеленому буянні. Мабуть, чудова картина, коли дивитися з рейду, далекі тропічні
розкоші, а зблизька — гурти знеможених людських тілес, таких самих, як у Фор-
Ґоно, що невпинно гнили живцем і танули під сонцем. Якось опритомнівши не­
надовго, я відіслав назад негрів свого невеличкого каравану. Ми з ними подола­
ли лісом чималий шлях, а тепер, сказали вони мені, вони боятимуться за своє
життя. Прощаючись, уже й оплакували себе наперед, а я не мав навіть сили їх
пожаліти. Я надто мучився і страшенно прів. Хвороба не вщухала.
Здається, пригадую, відтоді навколо мого ложа, спорудженого для мене в домі
священика, і вдень, і вночі з набридливим карканням крутився захожий люд, у
містечку, певне, мешкало багато народу, а розваг бракувало. Священик напував
112 Луї-Фердінан СЕЛІН

мене відварами якогось зілля, на його грудях полискував великий золочений

хрест, а в глибинах сутани, коли він підступав до мого узголів’я, бряжчали гроші.
Проте я навіть не брався до розмови з тим людом, вистачало й маячного бель-
коту, який мене вкрай виснажував.
Я гадав, хвороба таки доконає мене, й намагався бодай кутиком ока погля­
нути на світ з вікна священицького дому. Не смію стверджувати, що я сьогодні
опишу ті картини, не припустившись грубих помилок. Було, звичайно, сонце,
завжди те саме, немов перед очима пашів жаром величезний казан, і внизу теж
було сонце, й безумні дерева, бульвари, де ріс величезний, мов дуб, латук і якісь
несвітські кульбаби — трьох-чотирьох було б досить, аби дорівнятись до звичай­
ного каштана. Додайте до цього ще кілька жаб, важких, неначе спанієлі, що, по­
люючи, стрибають з одного гайка в другий.
Запахи — останнє, що залишається від людей, речей і країн. Усі пригоди про­
ходять через ніс. Я заплющив очі, бо, щиро кажучи, вже не здужав їх надовго
розплющити. І тоді за кілька ночей гострий, ядучий запах Африки розвіявся.
Мені ставало дедалі важче зловити носом гнітючу суміш безплідної землі,
геніталій і тертого шафрану.
Минав час, спливала минувшина, знову збігали дні, і нарешті настала мить,
коли я відчув численні поштовхи, якийсь непевний рух, а потім тільки похиту­
вавсь, мов хто заколисував мене...
Я, безперечно, й далі лежав, але на чомусь рухливому. Я не переймався, потім
виблював, прокинувся і знову заснув. Навколо було море. Я так охляв, що лед­
ве спромігся вловити новий запах просмоленого такелажу. В тісній каюті, де ме­
не поклали якраз під відчиненим навстіж ілюмінатором, повівало свіжістю. Я
був сам. Чулось, як хтось ходить по дерев’яній палубі над самим моїм носом і
плюскочуть хвильки біля борту.
Украй рідко життя підходить до вашого ліжка з приємною вісткою,—
здебільшого завдає підступних ударів. Така доля, певно, спіткала й мене, а її
знаряддям стали людці з Сан-Тапети. Мабуть, скористалися моїм станом і про­
дали мене, тяжко хворого, на галеру... Щоправда, гарну: з високими бортами,
добрими веслами, горою пишних червоних вітрил, позолоченим ютом;
офіцерські каюти були пишно оздоблені, а на баці висіла розкішна олійна ( на
риб’ячому жирі) картина, яка зображувала інфанту Комбіту в костюмі для гри в
поло. Ця королівська особа, як пояснили мені згодом, своїм ім’ям, груденятами
й королівською честю виявляла покровительство кораблеві, на якому ми плив­
ли. Таке покровительство дуже лестило.
Зрештою, міркував я над своєю пригодою, залишившись у Сан-Тапеті, я б і
досі здихав, мов собака, мені б дедалі гіршало, й напевне я б ніколи не оклигав,
помер би в священицькому будинку, куди мене занесли негри... Повертатись у
Фор-Ґоно? Та через ті рахунки я б од тюрми не відкрутився, років п’ятнадцять
би отримав. А тут принаймні є рух і вже з’являється надія... Як подумати, капі­
тан «Інфанти Комбіти» пішов на неабиякий ризик, купивши мене, дарма що за
безцінь, у священика. У цій оборудці міг утратити свої гроші. Покладався на
цілющий вплив морського повітря, яке покріпить мене. Отже, заслужив винаго­
роду. Виграв, бо мені стало краще, і я бачив, що він задоволений. Я й далі стра­
шенно марив, хоч у мареннях уже проступала певна логіка. Відколи я розплю­
щив очі, капітан часто навідувавсь до моєї каюти, його голову прикрашав капе­
люх із пір’їнами. Принаймні таким я його бачив.
Капітан тішився, дивлячись, як я силкуюся сісти, хоча пропасниця не відпу­
скала. Я блював.
— Ну, лайняку, невдовзі й ти сядеш за весла разом з рештою! — провіщав він
мені.
То була велика ласка з його боку, й він заходився реготом, по-дружньому тор­
каючи мене палицею по потилиці.
Харчували нас на борту ніби добре. Я безперестанку марив. Аж раптом, як і
пророчив капітан, почувся на силі вряди-годи сідати за весла і гребти з усім то­
вариством. Але там, де було десять веслярів, мені ввижалася сотня: я марив...
Протягом цього трансатлантичного плавання ми майже не втомилися, бо
пливли здебільшого під вітрилами. Умови нашого підпалубного життя були не
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 113

гірші за ті, в яких недільної днини опиняється пасажир, їдучи кудись вагоном
третього класу, і вже набагато безпечніші від тих, які я мусив терпіти на борту
«Адмірала Брагето», пливучи до Африки. Нашому плаванню зі сходу на захід Ат­
лантики мало не весь час сприяв ходовий вітер. Температура знижувалася. Ніхто
не скарживсь, ми тільки дивувалися, що рейс такий довгий. Як на мене, я вже
на все життя наситився морськими й лісовими краєвидами.
Я б охоче розпитав капітана про мету нашого плавання та товар, який везе­
мо, але відколи мені вочевидь стало краще, він уже не цікавився моєю долею.
Крім того, в мене ще страшенно заплітався язик, щоб як слід провадити розмо­
ву. Тепер я його бачив тільки здалеку, як справжнього начальника.
На борту серед галерників я взявся шукати Робінзона й не раз серед ночі в
цілковитій тиші щосили гукав його. У відповідь чулися самі погрози і лайки: ка­
торжники.
Та що довше я міркував про обставини і подробиці своєї пригоди, то більше
переконувався, що Робінзон теж не оминув Сан-Тапети. Просто веслує тепер на
іншій галері. Ті лісові негри таки добре взялися до комерції. Кожному колись
поталанить, це ж ясно. Тож треба жити й вибирати на продаж речі й людей, ко­
трих не з’їси відразу. Тобто ту позірну ласкавість, із якою до мене ставились
тубільці, прояснили наймерзенніші причини.
«Інфанта Комбіта» ще довгі тижні розтинала води Атлантики, і ми досхочу
скуштували хитавиці та морської хвороби, аж поки одного чудового вечора все
навколо заспокоїлось. Я вже не марив. Ми стали на якір. Уранці, прокинувшись
і відслонивши ілюмінатори, ми зрозуміли, що нарешті дісталися порту. Видови­
ще несказанне!

То була справжня несподіванка. Картина, що раптом проступила крізь туман,

усіх нас, галерників, так приголомшила, що ми спершу не йняли віри власним
очам, а згодом, таки впевнившись у її реальності, з реготу аж за боки бралися,
дивлячись на небачену дивовижу.
Уявіть собі, що місто раптом зіп’ялося вгору, стало сторч. Оте здиблене місто
— Нью-Йорк. Ми, звичайно, вже бачили міста, і то гарні, бачили різні гавані,
серед них і славетні. Але ж у нас— хіба неправда? — міста лежать, простершись
біля моря або вздовж річки, прилягають до краєвиду й ніби чекають на подо­
рожніх, натомість американські міста не спочивають на землі, а спинаються вго­
ру, не хиляться, не тягнуться, а стоять прямовисно, навіваючи страх.
Ми тішились, мов придурки. Тут мимоволі зарегочеш: місто жердинами ви-
тяглось угору. Але видовище веселило тільки наші обличчя, з океану тим часом
несло холодом, здіймався густий брудно-рожевий туман, пропікаючи зимним
подихом наше благеньке вбрання, ринувши крізь розколини муру перед нами в
міські вулиці, куди, пригинаючись од вітру, заповзали й хмари. Наша мала га­
лера стояла нарівні з молами, там, де кінчилась брудна вода, що аж кипіла від
стовпища човнів і зажерливих, але щоразу одурюваних буксирів.
Голодранцеві завжди нелегко вибиратись чи в близькі, чи в далекі краї, але
ще тяжчі випробування чекають на галерника, надто тому, що американці нітро­
хи не люблять галерників з Європи. «То всі анархісти»,— кажуть американці.
Зрештою, вони раді вітати в себе тільки допитливих, що приносять їм грошву:
адже всі європейські валюти — доларові дітки.
Я, мабуть, міг би — така штука не одному вдавалася й раніше — спробувати
плавом дістатися порту, а на набережній загорлати: «Хай живе долар! Хай живе
долар!» Пречудовий трюк. Чимало людей почали саме з цього, а згодом дороби­
лися великих статків. Певности, правда, нема, це лише балачки. У мріях іще не
таке трапляється. У мене в голові виникла інша комбінація, водночас там і далі
правувала пропасниця.
Навчившись на борту галери добре рахувати блохи (не тільки ловити їх, а й
додавати та віднімати, вести своєрідну статистику), опанувавши це тонке і ні на
що не схоже ремесло, що мало свою техніку, я хотів скористатися з нього. Про
американців можна казати що завгодно, але коли йдеться про техніку, тут вони
тямовиті. Я наперед був певен, що їм страшенно сподобається мій спосіб лічи­
ти блохи й мені неодмінно поталанить.
114 Луї-Фердінан СЕЛІН

Я вже збирався запропонувати американцям свої послуги, та раптом нашій

галері дали наказ іти на карантин у недалеку закриту бухту, де ми кинули якір
на відстані людського голосу від маленького містечка в глибині спокійної зато­
ки за дві милі на схід від Нью-Йорка.
Там ми були під наглядом кілька тижнів і зрештою звикли до карантинного
життя. Кожного дня після вечері від нашого борту відпливала до містечка неве­
личка команда і запасалася водою. Отже, аби досягти мети, мені треба приста­
ти до цієї команди.
Мої галерні приятелі добре знали, чого я прагну, проте їх самих авантура не
спокушала. «Що дурень, то дурень,— казали вони про мене,— але шкоди не за­
подіє!» На «Інфанті Комбіті» харчували пристойно, якщо часом кого й лупили
палицею, то не дуже, і загалом можна було миритися. Робота не така-то й важ­
ка. Проте головна перевага полягала в тому, що з галери нікого не проганяли, а
король навіть пообіцяв веслярам невеличку пенсію, коли їм виповниться
шістдесят два роки. Така перспектива незмірно тішила галерників, дозволяла їм
поринати в мрії, крім того, щонеділі, аби почуватися вільними, вони грали в го­
лосування.
Довгі тижні, поки ми стояли на карантині, галерники то лаялись усім гуртом
у кубрику, то зчиняли бійку, то по-дружньому тішилися щирою розмовою. А го­
ловна причина, що не давала їм утекти разом зі мною, така: вони нічого не
хотіли ані чути, ані знати про Америку, від якої я був у захваті. Кожен сам собі
вигадує страхіття, і для них за об’єкт нелюбові правила Америка. Вони й мені
намагалися прищепити огиду до цієї країни. Я даремно переконував їх, що в ме­
не тут є знайомі, зокрема люба Лола, які тепер мають бути заможні, крім того,
безперечно, Робінзон, він напевне вже досяг успіху,— вони не хотіли спекатись
неприязні до Сполучених Штатів, ненависти й огиди до країни. «Ти завжди бу­
деш одурений»,— казали вони мені.
Одного вечора я вдав, ніби разом з товариством пливу до містечка по воду, а
потім сказав їм, що вже не повернусь на галеру. Прощавайте!
Зрештою, серце в тих хлопців було добре, сумлінні трудяги, вони знову ска­
зали, що нітрохи не схвалюють мого вчинку, а все ж побажали мені кріпитися
духом, запопасти щастя і втіхи, проте по-своєму.
— Іди! — сказали вони мені. — Іди! Але ми ще раз попереджаємо: як на зли­
даря, в тебе негодящі смаки. Пропасниця забила тобі памороки! Ти повернеш­
ся з Америки ще жалюгідніший, ніж ми! Тебе занапастять власні вподобання!
Хочеш, аби тебе там чогось навчили? Здається, ти й так забагато знаєш!
Я марно переконував їх, що маю в країні друзів, які чекають на мене. Я ма­
рив.
— Друзів? Нащо ти їм здавсь отакий? їм начхати на твою мармизу! Та вони
вже давно тебе забули!
— Але я хочу побачити, які вони, ті американці! — марно наполягав я. — В
них і жінки такі, яких годі знайти десь-інде!
— Хлопче, вертайся з нами! — відповіли вони. — Тобі ж кажуть, що пертися
туди не варто! Ти тільки заслабнеш іще дужче! Ми б тебе зразу напоумили, які
ті американці! Або мільйонери, або падло! Середини нема! В твоєму стані
мільйонерів ти, звісно, не побачиш! А щодо падла — не сумнівайся, тебе наго­
дують ним! І не колись, а відразу! За це не турбуйся.,
Ось як мене переконували мої приятелі. Зрештою ті невдахи, лайнюки, не­
долюдки таки роздратували мене.
— Забирайтеся геть! — відповів я їм. — Це ви так із заздрощів заслинилися!
Ще побачимо, чи ті американці зведуть мене зі світу! Єдине, чого я достоту пе­
вен: ви всі дристуни й імпотенти!
Отак я їм утнув! І був утішений!
Коли настала ніч, їм свиснули вертатися на галеру. Хлопці злагоджено наля­
гали на весла — всі, крім мене. Я почекав, аж поки їх не стало чути, потім
полічив до сотні і щодуху пустився бігти, не зупиняючись до самого містечка.
Містечко було мале й чепурненьке, яскраво світили ліхтарі, тихі дерев’яні будин­
ки поприсідали обабіч мовчазної церкви, ніби чекаючи, аби хто замешкав у них,
а мене аж дрожем пройняло — від малярії й од страху. Подеколи назустріч трап­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 115

лялися моряки, що, здається, не мали наміру чіплятися до мене, пробігали й

діти, а згодом дівчинка з напрочуд розвиненими м’язами. Америко! Я прибув.
Яка втіха бачити це все після сили невеселих пригод. Це мов плід, що повертає
до життя. Я опинивсь у єдиному містечку, де ніхто не жив. Невеличка залога мо­
ряків та їхні родини доглядали за ним і всіма його установами задля того мож­
ливого дня, коли на кораблі, як-от наш, припливе люта пошесть і загрожувати­
ме великому портові.
Мабуть, саме в цих установах дають умерти чужинцям, аби населення вели­
кого міста не схопило жодної зарази. Неподалік навіть розлігся невеличкий
цвинтар, засаджений квітами. Там теж чекали. Чекали ось уже шістдесятий рік,
нічого не робили, просто чекали.
Побачивши невеличку порожню будку, я заліз до неї й відразу заснув, а
вранці моряки, в шортах, дебелі та гарні, махали мітлами й розливали відра во­
ди навколо мого притулку й на всіх перехрестях цього примарного містечка. Я
даремно намагавсь удавати байдужого, голод так дошкуляв, що всупереч стра­
хові я підступив до місця, звідки пахло кухнею.
Саме там мене й викрили, а згодом дві ватаги матросів щільно обступили з
усіх боків, твердо постановивши дізнатися, хто я. Зродилася думка вкинути ме­
не у воду. А коли найкоротшою дорогою мене врешті повели до начальника ка­
рантинного пункту, і, попри деяку впевненість, набуту в ненастанній боротьбі з
неприхильною долею, я неабияк злякавсь і, ще замакітрений, не зважився на
пристойну імпровізацію. Натомість варнякав бозна-що, а серце аж заходилось.
Було б набагато краще знепритомніти, майнуло мені. Це й сталося. В
кабінеті, де я трохи згодом прийшов до тями, чоловіків уже не було, коло мене
поралися дами в білих халатах, щось зичливо розпитували, і я був цілком задо­
волений. Та всяке добро триває на цьому світі недовго, вранці чоловіки знову
заговорили зі мною про в’язницю. Я скористався нагодою, аби, не надаючи цьо­
му великого значення, розповісти їм про бліх, які вмію ловити. Вмію рахувати...
Це мій дар: я згруповую тих паразитів, заводячи справжню статистику. Я поба­
чив — мої слова зацікавили цих людей, у їхніх очах засвітився подив. Мене слу­
хали. Проте, здається, не йняли віри.
Нарешті з’явився сам начальник карантинної станції. Він звався surgeon gen­
eral — чудова назва для рідкісної риби. Як на мене, він був хамуватий, проте
рішучіший за решту.
— Що ви там патякаєте, хлопче? — запитав він мене. — Ви начебто рахуєте
блохи? Ага...
Він зумисне говорив таким тоном, щоб спантеличити мене. Але я, не бенте­
жачись, проголосив свою складену наперед захисну промову:
— Гадаю, можна здійснити перепис бліх! Це сприятиме розвою цивілізації,
бо перепис спирається на неоціненні статистичні матеріали! Прогресивна країна
повинна знати кількість своїх бліх, класифікованих за статтю, віковими група­
ми, порою років...
— Отакої! Хлопче, годі базікати! — урвав мене начальник карантинної
станції. — Тут і до вас з’являлося чимало вигадників з Європи й розповідали нам
усякі небилиці, а зрештою ми бачили, що то такі самі анархісти, як і решта,
навіть гірші за інших... Вони вже не вірять навіть у анархію! Годі викаблучува-
тися! Завтра вас перевіримо на іммігрантах навпроти Елліс-Айленда, де стоять
душові кабіни! Мій заступник майор Місчіф доповість мені, якщо ви набрехали.
Вже два місяці майор Місчіф просить у мене обліковця бліх! Підете до нього на
пробу! Ідіть! А якщо збрехали, вас пожбурять у воду! Ідіть! Пильнуйтеся!
Я пішов од цього американського командира так само, як від багатьох інших
командирів: показав йому спершу пуцку, потім, швидко крутнувшись на піво­
берта — зад, й при цьому хвацько відкозиряв.
Я сподівався: цей статистичний засіб незгірше за будь-який інший наблизить
мене до Нью-Йорка. Вранці Місчіф, майор, про якого йшлося, коротко пояс­
нив мені службу; то був гладкий, пожовклий і дуже посліпуватий чолов’яга у ве­
личезних темних окулярах. Він, мабуть, розпізнавав мене так, як хижі звірі
розпізнають здобич,— за ходою й постаттю, бо з такими окулярами, як у нього,
роздивитись подробиці неможливо.
116 Луї-Фердінан СЕЛІН

Ми дуже добре порозумілися з Місчіфом щодо роботи, й мені навіть здається,

під кінець мого стажування він перейнявся до мене щирою симпатією. Не ба­
чити одне одного — це вже добра підстава для симпатії, крім того, йому вельми
сподобалось моє дивовижне вміння ловити блохи. На станції не було іншого чо­
ловіка, щоб так спритно лапав найноровливіших, найнетерплячіших і складав їх
до скриньки. Я міг сортувати їх за статтю й навіть за іммігрантами. Грандіозна
робота! Хто ж, як не я, про те розкаже... Місчіф зрештою запишався моєю про­
ворністю.
Надвечір я не відчував власних пучок, бо цілісінький день душив блохи нігтя­
ми великого та вказівного пальців, а проте ще не закінчував свого завдання, бо
зоставалося найважливіше: заповнити стовпчики щоденного блохометричного
звіту: ось блохи з Польщі, з Югославії... з Іспанії... Лобкові воші з Криму... Ко­
ростяні кліщі з Перу... Все метке й кусливе, що подорожувало на людях у до­
розі, пройшло через мої нігті. Як бачите, праця ретельна й водночас монумен­
тальна. Наші звіти йшли до Нью-Йорка в осібну контору, де стояли електричні
машини для підрахунку бліх. Щодня невеличкий буксирний катер карантинної
станції перетинав увесь рейд, аби зареєструвати й перевірити наші статистичні
матеріали.
Так минав день по дневі, до мене потроху верталося здоров’я, але тією мірою,
якою в цьому безпечному притулку я позбувався маячні та пропасниці, в душі
прокидавсь нездоланний потяг до авантур і нерозважливосте. Коли в тебе лише
неповних тридцять сім градусів, нормальна температура, все навколишнє ви­
дається банальним.
Я міг, звичайно, залишатися там, жити більш-менш спокійно і мати непога­
ний харч в офіцерській їдальні на карантинній станції, тим паче, що донька
майора Місчіфа, дівчина в пишному розквіті своїх п’ятнадцяти літ, щодня після
п’ятої години приходила в коротесенькій спідничці грати в теніс під вікнами на­
шого бюро. Якщо говорити про ноги, мені рідко доводилось бачити гарніші:
трохи ніби й хлоп’ячі, а все ж куди витонченіші та зграбніші, розпукла краса мо­
лодого тіла. Справжній виклик погнатися за щастям, кричати від сподіваної ра­
дости. Молоді лейтенанти зі станції ходили за нею чередою.
На відміну від мене тим негідникам зовсім не треба було виправдовуватися
працею. Моєї уваги не уникла жодна подробиця їхніх залицянь до мого малень­
кого кумира. Дивлячись на них, я кілька разів на день бліднув з люті. Зрештою
навіяв собі, що вночі, напевне, теж зміг би видати себе за моряка. Я тішився
цією надією, аж раптом у суботу, на двадцять третьому тижні мого перебування
в Америці, події пришвидшили плин. Приятеля-вірменина, що відвозив статис­
тичні матеріали, зненацька підвищили, призначили обліковцем бліх на Аляску
— для полярних собак.
Як на службовий успіх, просування велике, і вірменин не приховував свого
захвату. Адже собаки на Алясці справді неоціненні, вони потрібні там завжди.
Про собак дуже добре дбають. Натомість на іммігрантів усім начхати, їх завжди
забагато.
Оскільки відтепер не було вже під рукою жодного, хто возив би до Нью-Йор­
ка статистичні звіти, начальство з бюро не дуже й церемонилося, виганяючи ме­
не з роботи. Місчіф, мій начальник, на прощання потис мені руку й порадив по­
водитесь у місті розважливо. То була остання порада, яку дав мені цей чесний
чолов’яга, і, власне, ніколи й не бачивши мене, він більше ніколи мене не по­
бачив. Тільки-но ми вийшли на набережну, линув дощ, мов з-під ринви, до руб­
ця змочивши мій благенький піджак і статистичні матеріали, що дедалі більше
розкисали в долоні. Я, проте, дещицю зберіг, запхавши їх до кишені так, аби ви­
зирали краї й надавали мені в центрі міста вигляду заклопотаної людини, яка
має власні справи, і, виповнившись страху та хвилювання, пішов назустріч но­
вим пригодам.
Задерши голову вгору до безкінечних стін, я відчув незбагненне запаморочен­
ня: всюди безмір до огиди однакових вікон...
Я змерз у своєму благенькому одязі й заквапився до найтемнішої розколини,
яку вгледів на тому гігантському фасаді; гадав, перехожі навряд чи й помічати­
муть мене, коли крокуватиму в їхньому гурті. Даремні тривоги, я не мав чого бо­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 117

ятися. Обраною вулицею, таки справді найвужчою з усіх, не ширшою за вели­

кий ручай у нашій країні і з чималим шаром бруду, похмурою й мокрою, суну­
ла вже така сила людей, дорослих і малих, що вони потягли мене за собою, на­
че тінь. Вони, як і я, похнюпивши носи, йшли до міста, напевне, на роботу. Зли­
дарі є повсюди.

Немов знаючи, куди йти, я вдавав, ніби обираю дорогу, й повернув праворуч,
на яскравіше освітлену вулицю, яка називалася Бродвей. Назву вичитав з таб­
лички. Десь високо-високо вгорі яснів білий день, літали чайки, видніли клап­
тики неба. Ми, проте, йшли низом у вуличному присмерку, клейкому, мов лісо­
ва сутінь, і такому сірому, що вулиця виповнювалась ним, наче брудною ватою.
Вулиця, що не мала кінця, скидалася на глибоку, занедбану рану, а ми йшли,
сперті стінами, від однієї муки до іншої, простували до краю, якого не бачили
ніколи, до краю всіх вулиць світу.
Машини не їздили, сунули тільки люди.
То був, як мені пояснили згодом, фешенебельний квартал, квартал для золо­
та: Мангеттен. Туди заходять тільки пішки, як до церкви. Це банківське серце
світу. Були, проте, й такі, що, йдучи, плювали на землю. Отже, треба тільки на­
важитись.
То був квартал, ущерть напханий золотом, справжнє диво, й те диво можна
було навіть чути крізь двері. Шурхотіли гроші, пан Долар незмінно ширяв у ви-
сокостях, мов істинний Святий Дух, набагато дорожчий за кров.
Я таки вибрав час, аби придивитися до всього, і заходив навіть усередину для
розмови зі службовцями, які стережуть святі дари. Всі вони були сумні й жили
на мізерну платню.
Коли вірні заходять до своїх банків, не думайте, ніби вони можуть поводи­
тись, як їм заманеться. Гай-гай. Вони звертаються до Долара, щось бурмочучи
крізь вузенькі ґрати: сповідуються йому. Стишені голоси, м’яке світло, мале­
сенькі віконечка між високих арок — оце й усе. Своїх облаток вони не ковта­
ють, а прикладають їх до серця. Я не міг стояти там довго й захоплюватись ни­
ми. Треба було йти разом з людьми вулицею вздовж гладеньких присмеркових
стін.
Вулиця зненацька поширшала, наче гірська ущелина, що скінчилась озером
сяєва. Я опинився перед великою калюжею тьмяного світла, затиснутою між
кам’яних страхіть. Посеред цієї галявини стояв ніби сільський будиночок, на­
вколо розляглися злиденні моріжки.
Я запитував багатьох людей з юрби, що то за споруда перед нами, але біль­
шість удавала, ніби не чує мене. Вони не мали зайвого часу, щоб марнувати йо­
го. Підліток, що йшов поряд, усе-таки розповів мені, що це мерія, давня пам’ят­
ка колоніальної доби, єдина тут історична реліквія... Коло круг цієї оази пере­
творено на сквер із лавами, і сидячи, можна добре роздивитися мерію. Тієї миті,
як я туди потрапив, там більше не було на що дивитись.
Я з годину просидів, і тоді з тої сутіні, з похмурої розбитої юрби, що сунула
й сунула вулицями, десь опівдні ринула лавина вродливих жінок.
Що за відкриття! Яка Америка! Який несказанний захват! Спогад про Лолу!
Її взірець не обманув мене! Це правда!
Моє пілігримство сягнуло кульмінації. Якби я водночас не страждав од нев­
гавного апетиту, то напевне повірив би, що настала мить надприродного есте­
тичного відкриття, попри жалюгідність мого становища, краса, безперервно від­
криваючись перед очима, спонукала мене набратися трохи духу, відітхнути ду­
шею й замріятись. Зрештою мені бракувало лише бутерброда, щоб повірити в
справжнє диво. Але його мені таки бракувало!
І все ж — яка звинність і грація! Яка витонченість! Які скарби! Які небезпечні
відтінки! Винагорода за страшні поневіряння! Всі можливі обіцянки обличчя й
тіла серед такої сили блондинок! А смагляві красуні! А тіціанівські! І є їх іще
більше, йдуть та йдуть! Може, думав я нишком, відроджується Еллада? Отож я
вчасно прибув!
Ті прегарні видива видавались мені ще божественнішими, бо, здавалось, во­
ни нітрохи не помічають мого існування, не бачать, що неподалік, ось тут, на
118 Луї-Фердінан СЕЛІН

лаві, сиджу я, марний і хворий, пускаю слину від еротико-містичного захвату, а

ще, признаюся, з голоду та від хіни. Якби було можна вилізти зі своєї шкури, я
б тієї миті виліз, позбувшись її назавжди. Тільки це мене стримувало.
Ті напрочуд гарненькі міські створіння могли б забрати мене з собою, мов
безсловесний дух, їм досить було лише махнути рукою, сказати слово — ту са­
му мить я всім єством подався б у світ мрії; але в них, напевне, була інша місія.
Година, дві проминули в такому зачудуванні. На щось краще я вже не спо­
дівався.
Це, так би мовити, тельбухи. Ви бачили, як у нас по селах збиткуються з во­
лоцюг? Беруть стару калитку й набивають її гнилими курячими тельбухами. А
людина, скажу я вам,— та ж калитка, тільки набагато більша, рухлива, зажерли­
ва, а в ній усередині — мрія.
Годилося подумати про поважні речі й не витрачати зразу мого скромного
грошового припасу. Грошей я й справді мав дуже мало. Навіть не наважувавсь
порахувати їх. Крім того, я б і не спромігся рахувати, бо в очах у мене двоїлось.
Тільки через тканину я намацував тонку паку асигнацій, що лежала в кишені
біля розмоклої статистики.
Повз мене ходили й чоловіки, здебільшого молоді, з головами, що були ніби
вирізьблені з рожевого дерева, з однаковими холодними очима, з незвичайно
масивними щелепами. Зрештою, мабуть, їхні жінки цінували їх саме за ті щеле­
пи. Здавалося, кожна стать іде своїм боком вулиці. Жінки дивились лише на
вітрини, несилі відцуратися приваб усіляких сумочок, шарфів, шовкової білиз­
ни, пишно виставлених у кожній вітрині, дарма що потроху. Старих серед юрби
було небагато, ще менше — змішаних пар. Нікого, здається, не дивувало, що я
вже кілька годин нерушно сиджу самотою на лаві й роздивляюся перехожих. І
все ж певної миті поліцай, що досі, мов ховрашок, стирчав посеред вулиці, став
підозрювати мене в нечистих задумах. Я бачив це дуже добре.
Коли тобою зацікавилася влада, найкраще чимшвидше зникнути — без жод­
них пояснень. «У нору!» — сказав я собі.
Праворуч від моєї лави справді видніла широка нора, просто на тротуарі, як
у нас удома перед метро. Ця чималенька яма з рожевими мармуровими сходами
була, як на мене, цілком підхожа. Я вже бачив, як перехожі зникають у ній, а
потім знову виходять на поверхню. Отож свої потреби вони справляють у підзе­
меллях. Я був приголомшений. Зал, де все це діялось, також полискував марму­
ром. Немов справжній басейн, проте без води,— басейн заражений, виповнений
лише тьмавим просіяним світлом, що спадало на чоловіків, які розстібалися се­
ред власного смороду й, буряковіючи з натуги, видаючи варварські звуки, при­
людно справляли свої огидні потреби.
Отже, в чоловіків усе отак, без церемоній, під регіт оточення, яке підбадьо­
рює й заохочує одне одного, мов гравці на футбольному полі. Відвідувачі спер­
шу скидали піджаки, наче готуючись виконувати важкі фізичні вправи, а потім,
розперезавшись, гикаючи й не тільки, жестикулюючи, мов навіжені, вони роз­
сідались у фекальній каверні. Нові прибульці, збігаючи сходами з вулиці, муси­
ли відповідати на наймерзенніші кпини, проте здавалося, ніби їм це до вподо­
би.
Якщо там, на тротуарі, чоловіки видавалися суворі й навіть пригнічені, то
перспектива випорожнитись у галасливому товаристві мовби знімала з них на­
пругу, веселила душу.
Закаляні двері кабінок теліпалися на одній завісі. Дехто ходив від кабінки до
кабінки, аби перекинутися словом, а ті, хто чекав порожнього сідала, курили
грубі сигари й ляскали по плечі тих, хто, затявшись, наморщивши лоба і стис­
нувши голову руками, натужувався далі. Дехто голосно стогнав, наче поранений
або породілля. Тим, хто страждав на запертя, черга погрожувала найвигад-
ливішими тортурами.
Коли булькіт води оголошував вакансію, гамір навколо вільної кабінки
гучнішав, а хто стане її новим господарем, часто вирішувала підкинута вгору мо­
нета. Газети, вмить прочитані, дарма що грубі, мов невеликі подушки, миттю
зникали поміж зграї цих трудяг. Через великий дим я не міг як слід роздивити­
ся їхніх облич. А підступити ближче не наважився — через нестерпний сморід.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 119

Той контраст, гадаю, спантеличив би кожного чужинця. Така розперезаність

в інтимному, таке щире кишкове панібратство, а на вулиці такий холод і стри­
маність! Я був украй приголомшений.
Тими самими сходами я піднявся нагору, щоб спочити на вже знайомій лаві.
Несподіваний бенкет травлення. Разюче відкриття життєрадісного комунізму
дристунів. Я не став розглядати всіх гнітючих і прикрих аспектів цієї пригоди.
Не мав сили ні аналізувати їх, ні дошукуватись висновків. Я лише страшенно
хотів спати. Яке втішне і рідкісне безумство!
Тож я знову приєднався до перехожих і пішов однією з тих вулиць, що вихо­
дили на майдан. Ми йшли, часто сповільнюючи ходу, бо вітрини крамниць роз­
бивали юрбу на окремі гурти. Ось і вхід до готелю, навколо нього мало не
справжній вихор. Обертові двері, щомиті викидаючи людей на тротуар, підхопи­
ли мене й затягли досередини, я опинивсь у великому вестибюлі.
Спершу я остовпів... Усе треба було вгадувати, уявляти велич споруди, вро­
чистість її пропорцій, бо вестибюль освітлювали такі заабажурені лампи, що очі
звикали до сутіні далеко не з першої хвилини.
У тому присмерку, занурившись у глибокі фотелі, сиділо багато молодих жі­
нок,— здавалось, то коштовності в скриньках. Повсюди пильні чоловіки: цікаві
й несміливі, вони мовчки походжали на певній відстані від жінок, оподаль від
низки схрещених ніг, добре видних аж до чудових закрайків шовкових панчіх.
Мені здалося, ніби ті дивні красуні чекають на щось поважне й дуже дороге. Яс­
но — не про мене вони думали. Тож я майже бігцем проминув довгу смугу
чуттєвої спокуси.
Мало не сотня підкасаних, заголених уродливиць повмощувались у єдиному
шерегу фотелів, я добувся до реєстраційного бюро таким замріяним, що аж за­
точувався, споживши, як на мій темперамент, надміру велику дозу краси і зваби.

Маючи трохи грошей, Бардамю винайняв кімнату в готелі, довго тинявся Нью-Йор­
ком, аж поки йому знову почали дошкуляти нерішучість і самота. Єдиними його нетрив­
кими розвагами стали кінофільми й мастурбація. Та зрештою гроші скінчились, і Барда­
мю змушений був згадати про свою колишню коханку з американського шпиталю.
Однак тепер він уже не герой, якого колись була покохала Лола. Бардамю метиться
їй і, роздобувши сотню доларів, їде до Детройта — працювати на заводі Форда. Але й
тут почувається самотнім і шукає розради в жіночому товаристві.

Я нікого не знав у Детройті, вже не кажучи про жінок. Із неабиякою моро­

кою нарешті роздобув приблизну адресу одного «будинку» в північному кварталі
міста, потаємного борделю. Кілька вечорів ходив після роботи в ті краї — на
розвідки. Вулиця як вулиця, хіба що краше прибрана, ніж та, де я мешкав.
Я таки виявив між садків той таємничий невеликий будиночок. Заходити до
нього треба було швидко, щоб поліцай, який завжди товкся неподалік, міг уда­
ти, ніби нікого не помітив. То був перший дім в Америці, де мене зустріли
привітно, без брутальности — і всього за п’ять доларів. А які там гарні, тілисті
жіночки, щб аж пашать здоров’ям, зрештою, майже такі самі, як і в «Лаф-Кел-
віні». Принаймні цих жінок можна було вільно торкати.
Я не міг не стати завсідником цього дому: вся моя платня осідала там. Ско­
ро лиш опускався вечір, я відчув, що мені вкрай потрібен розмай тих привітних
чарівниць, який відроджував душу. Кіно мені вже не вистачало, це слабенька
протиотрута, що не має реальної сили супроти нелюдської матеріальності заво­
ду. Отож, аби жити далі, слід удаватись до могутніх визвольних тонізаторів, до
засобів, що зцілюють та оновлюють людину. В тому будинку від мене вимагали
лише скромної плати й нелукавого ставлення, бо їм, тим дамам, я привіз із
Франції цілу купу невеличких хитрощів і вигадок. А проте суботнього вечора бу­
вало не до вигадок, бізнес сягав апогею і я полишав поле бою бейсбольним ко­
мандам, що сунули цілими валками,— мужнім, кремезним хлопцям, котрим ща­
стя, здавалось, дається так само легко, як і повітря, що ним вони дихали.
Поки бейсболісти розважались, я, теж набравшись натхнення, задля власної
розваги писав на кухні оповіданнячка. Завзяття, з яким спортовці допадалися
до дівчат, напевне ж, не могло дорівнятися до моєї трохи немічної пристрасти.
120 Луї-Фердінан СЕЛІН

Ті атлети, певні своєї сили, були сліпі до фізичної досконалосте. Краса — це як

алкоголь або затишок: звикнувши до них, ти їх уже не помічаєш.
Спортовці ходили до борделю радше знічев’я. Під кінець вони часом улаш­
товували гармидер. Миттю прибувала поліція й забирала всіх до своїх фургон­
чиків.
До однієї з гарненьких дівчат того закладу, її звали Моллі, я невдовзі перей­
нявся неабиякою довірою, що в переляканих істот посідає місце кохання. Я, мов
нині, пригадую, яка вона була мила, які мала довгі, білі, м’язисті, мов виточені,
ноги. Хай кажуть що завгодно, а справжнього аристократизму людині, безпереч­
но, надають тільки ноги.
Ми зблизились і тілом, і душею й щотижня гуляли по кілька годин. Моя по­
дружка була багатенька, бо заробляла в «будинку» до сотні доларів за день, на­
томість я у Форда насилу спромагався на шість доларів. Кохання, що для неї бу­
ло роботою, нітрохи не стомлювало її. Американці кохаються, мов птахи.
Після роботи, попотягавши свою чортопхайку, я все-таки змушував себе вда­
вати чемного й люб’язного, йдучи на побачення після вечері. З жінками треба
бути веселим, принаймні на початку. Мене розпирало бажання покохатися з
Моллі, але я вже не мав сили. Моллі добре розуміла, як виснажує виробництво,
бо вже звикла до роботяг.
Одного такого вечора Моллі несподівано дала мені п’ятдесят доларів. Я спер­
шу недовірливо подивився на неї. Думав про те, що сказала б моя мати в тако­
му випадку. Поміркувавши, виснував, що моя мати, вбога, нещасна жінка, ніко­
ли не давала мені стільки грошей. Але аби потішити Моллі, я купив собі за ті до­
лари гарний костюм пастельної бежевої барви, на які тієї весни пішла мода. Ще
ніхто не бачив, щоб я приходив до борделю такий виряджений. Господиня навіть
завела свого великого патефона, й то тільки на те, аби навчити мене танцювати.
Потім ми з Моллі пішли в кіно, щоб обносити мій новий костюм. Дорогою
вона питала, чи я не ревнивий, бо костюм надавав мені журного вигляду й
навіював бажання не повертатись на завод. Звичайний новий костюм — і цілко­
вито збурює людині голову. Коли ніхто не дивився, Моллі вкривала мій костюм
палкими поцілунками. Я намагався думати про щось інше.
Яка чудова жінка Моллі! Як великодушна! Яка ніжна в неї шкіра! Яке буян­
ня молодости! Справжній бенкет жадань. Я раптом занепокоївся. «Невже я су­
тенер?» — спитав я себе подумки.
— Не йди більше до Форда! — переконувала мене Моллі. — Знайди собі лег­
ку роботу десь у конторі... Перекладача, наприклад, це ж близьке тобі, адже ти
любиш книжки...
Моллі радила від щирої душі, прагнула, щоб я був щасливий. Уперше людсь­
ка істота зацікавилася мною, так би мовити, зсередини, з позиції мого «я», став­
ши на моє місце, а не просто судячи мене з власних егоїстичних позицій, як ре­
шта люду.
Ох, якби я зустрів Моллі раніше, коли ще мав час обирати той або той шлях.
До того, як я розгубив своє завзяття з тією сучкою Мюзін та з лайнячкою Ло­
лою! Тепер запізно переробляти молодість. Утрачаєш віру. Старієш дуже швид­
ко, і вороття немає. Це видно з того, як мимоволі починаєш любити власні не­
щастя. Просто тут озивається природа, що набагато сильніша за тебе, та й годі.
Вона випробувала тебе в одному жанрі, й тобі вже несила вийти за його межі.
Помалу-малу починаєш поважно сприймати свою роль і долю, навіть не усвідо­
млюючи цього, а коли обернешся — мінятися запізно. Ти обернувсь на не­
спокій, і зрозуміло, що це назавжди.
Моллі дуже лагідно намагалась утримати мене біля себе, переконати мене...
«Фердінане, хіба ти не знаєш, життя тут не гірше, ніж у Європі! Коли вдвох —
ми забудемо про нещастя. — В певному розумінні вона мала слушність. — Ми
вкладемо свої заощадження... Купимо крамницю... Будемо, як усі люди...» Її
слова мали заспокоїти мої докори сумління. Прожекти. Я казав, що вона має
рацію. Навіть соромився, що їй доводиться докладати таких зусиль, аби втрима­
ти мене. Я, звичайно, дуже любив її, але ще дужче любив свою ваду — прагнен­
ня звідусіль утікати задля пошуків невідомо чого, і то, безперечно, через дурні
гордощі, через певність власної вищости.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 121

Я прагнув не завдавати Моллі великого жалю, вона розуміла це й випереджа­

ла мої зусилля. Була така добра, що я, зрештою, признався їй у своїй невідчеп­
ній манії давати драла звідусіль. День у день вона слухала, як я огидно вистав­
лявсь і висловлювався, борсаючись серед химер та гордощів, і їй жодного разу
не забракло терпцю. Навпаки, Моллі лише намагалася допомогти мені подола­
ти мою безглузду тривогу. Вона поганенько розуміла, чого я, власне, прагну до­
сягти своїми теревенями, але погоджувалася з усім, обстоюючи мої примари або
повстаючи проти них — на мій смак. Лагідність Моллі була така переконлива,
що доброта, яка променіла з неї, припала мені до самого серця, стала мовби
моєю. Але тоді мені здалося, наче я починаю дурити свою славетну долю, свій,
як я його називав, «сенс існування», й нараз припинив балаканину. Знову загли­
бився в себе, радіючи, що тепер моє лихо ще тяжче, ніж давніше, бо я приніс у
свою самотність новий різновид відчаю і те, що скидалося на справжнє почуття.
Це все досить банальне. Але Моллі таки була обдарована янгольським тер­
пінням і мала несхитну, просто залізну віру у власне покликання. Приміром, її
молодша сестра, що навчалася в Арізонському університеті, стала жертвою манії
фотографувати птахів у гніздах і хижаків у лігвах. Щоб вона й далі могла прова­
дити такі дивні студії й опановувати складну знімальну техніку, Моллі надсила­
ла своїй сестрі п’ятдесят доларів щомісяця.
Серце воістину безмежне й по-справжньому досконале, спроможне реагува­
ти на гроші, а не на звичайну фальш, як у мене та в багатьох інших людей. Годі
було бажати чогось кращого й у тому, як Моллі ставилась до мене: її цікавив
лише фінансовий аспект моєї затяжної авантури. Дарма що подеколи я видавав­
ся їй пригніченим і прибитим, мої думки вона вважала за тверді переконання,
справді гідні пошани, тож від них не варто відраджувати. Моллі лише попроси­
ла скласти для неї список моїх витрат, щоб вона могла виплачувати мені
своєрідну пенсію. Я не міг прийняти такого подарунку. Рештки делікатности не
дозволяли мені ще більш обдирати дівчину, знову спекулювати на величі її ду­
ху та щирій доброті. Отож саме так я свідомо пішов на конфлікт із провидінням.
Соромлячись, я тоді кілька разів навіть спробував був повернутися до Форда.
Нікчемний героїзм без жодних наслідків. Я доходив аж до заводської брами,
проте безсило завмирав на цій межі, думка, що на мене там, крутячись, чекають
усі ті машини, без сліду викорчовувала моє кволе бажання йти далі.
Я зупинявся перед величезними шибками центрального генератора, неозоро­
го велетня, що розжеврювавсь, напомповуючи невідомо що й не знати відки й
розганяючи його тисячами лискучих труб, переплутаних і непевних, мов ліани.
Одного ранку, коли я отак стояв, роззявивши рота, вулицею випадково йшов
мій знайомий росіянин: «Ти ба, хлопче, тебе таки беркицьнули!.. Вже три тижні
як ти не з’являєшся в цеху. Вони тим часом поставили замість тебе якийсь ме­
ханізм. Я ж попереджав тебе...»
«Якщо так,— сказав я собі тоді,— то принаймні вже ясно, що це кінець... Не­
ма куди вертатися...» І пішов до центру міста. Знову навідався до консульства,
бо ще давніше запитував, чи там бува не чули про француза на ймення Робінзон.
— Ще б пак, звичайно, чули! — відповіли мені в консульстві. — Він навіть
двічі приходив до нас. А ще в нього фальшиві документи... До речі, його й
поліція розшукує! А ви його знаєте?
Я, звісно, не відповів...
Одтоді кожної миті сподівався на зустріч з Робінзоном, відчував, що це не­
одмінно станеться. Моллі була зичлива та ніжна. Стала навіть іще ласкавішою,
відколи переконалася, що я остаточно намірився зникнути. Проте ласкавість у
ставленні до мене не могла зарадити нічому. Ми часто гуляли околицями міста:
пополудні в Моллі був перепочинок.
Невисокі голі пагорби, березові гайки навколо невеличких озер, подекуди
люди, що читали сірі часописи під обважнілим небом із свинцевими хмарами.
Ми з Моллі уникали будь-яких плутаних звірянь. Вона, крім того, твердо три­
малася свого. Була надто щира, щоб довго розводитись із приводу якогось горя,
їй вистачало того, що відбувалось усередині, в її серці. Ми цілувались. Але я
цілував її не так, як годилося б, не ставав навколішки. Завжди думав водночас
і про інше, намагався витрачати якомога менше часу й ніжности, немов прагнув
122 Луї-Фердінан СЕЛІН

зберегти їх задля чогось витонченого й прекрасного, зберегти для майбутнього,

а не марнувати за так. Ніби життя забирало, ховало від мене те, що я прагнув
дізнатися про нього, життя в глибинах пітьми, тим часом як я марнував свій жар
на поцілунки з Моллі. Гадав, потім уже не матиму його й зрештою втрачу все,
бо мені забракне сили: життя, це справжнє кохання всіх справжніх чоловіків,
одурить мене, як і решту людей на землі.
Ми поверталися до юрмищ, і я прощався з Моллі біля дверей борделю, бо но­
чами їй не бракувало клієнтури до самого світанку. Поки вона розважала інших,
мені все-таки було дуже боляче, й цей тягар на серці так добре говорив мені про
Моллі, що тоді я ставав ближчим із нею, ніж у реальному житті, коли вона бу­
вала поряд. Аби згаяти час, я ходив у кіно. Потім сідав у той або той трамвай і
робив екскурсії в ніч. Коли надходила друга година, до трамвая заходили боязкі,
вельми незвичайні пасажири; таких я не бачив ні до, ні після цієї години;
завжди бліді та оспалі, вони покірними гуртами тяглись до передмість.
Із ними я їздив дуже далеко. Набагато далі від заводів, аж до непевних те­
ренів, де й вулички, і будинки ніби розмиті. Бруківкою, що полискувала від
досвітніх дощів, підступав синій світанок. Мої попутники зникали водночас із
своїми тінями. Вони заплющували очі, аби не бачити дня. Заговорити з цими
тінями було дуже важко. Вони знемагали з утоми. Але не скаржилися, ні: саме
вони цілу ніч прибирали незліченні крамниці та контори міста. Прибиральники
видавались не такі неспокійні, як ми, люди ясного дня. Можливо, саме через це
вони скотилися аж до низу.
Однієї такої ночі, коли я, знов обравши інший маршрут, сів на трамвай, до­
їхав до кінця й розважливо вийшов з вагона, мені здалося, ніби мене погукали:
«Фердінане! Агов, Фердінане!» Цей поклик здававсь у сутінках непристойним.
Такого я не любив. Над покрівлями, вибиваючись поміж стріхами, дрібними хо­
лодними квадратами вже засіріло небо. Певне, мене таки кликали. Я обернувся
і одразу впізнав Леона. Він підступив, щось шепочучи, ми стали розмовляти.
Робінзон теж повертався з центру, де прибирав контору. Оце й усі хитрощі,
на які він спромігся. Виступав він досить поважно, з дрібкою справжньої величі,
неначе щойно виконав якусь небезпечну і, так би мовити, священну роботу. А
втім, як я вже помітив, так бундючились усі нічні прибиральники. Серед утоми
та самотносте в людях часом прокидається божественне. Це божественне світи­
лось і в Робінзонових очах, коли він розплющав їх набагато ширше, ніж звичай­
но, в синіх досвітніх сутінках. Адже він теж уже прибрав безкінечні шереги туа­
летів, вимив і натер справжні гори мовчазних поверхів.
Робінзон додав: «Фердінане, я впізнав тебе зразу! З того, як ти зайшов до
трамвая! Уяви собі: відразу впізнав тебе через твою звичку хмурніти, коли вия­
виться, що всередині нема жодної жінки. Хіба не так? Хіба ти не такої вдачі?»
Атож, я й справді такої вдачі. Моя душа вочевидь розкрита, мов ширінка. Тож
і це точне спостереження не вразило мене. Скорше я тільки здивувався, що й
Робінзон не досяг успіху в Америці. Це геть суперечило моїм сподіванням.
Я розповів йому, як опинився на галері в Сан-Тапеті, гадаючи, що й він не
уник цієї долі. Проте Робінзон не розумів, на що я натякаю. «У тебе пропасни­
ця!» — відповів він мені вкрай просто. Робінзон сам приплив торговельним па­
роплавом. Він теж намагався потрапити до Форда, але документи, справді над­
то фальшиві, щоб їх сміливо показувати, змусили його до обережносте. «Вони
придатні лише на те, щоб тримати їх у кишені»,— зауважив Робінзон. А якщо
йти в прибиральники, то ніхто й не цікавиться громадянським станом. Платять
там, правда, небагато, зате не зважають на формальності. То був своєрідний
нічний іноземний легіон.
— А ти що тут робиш? — запитав мене згодом Робінзон. — Досі не вставив
собі клепки? Тобі ще не набридли твої фортелі та викрутні? Ти й далі втікаєш у
мандри?
— Хочу повернутися до Франції,— відповів я йому,— такого життя з мене до­
сить. Твоя правда, минає й це...
— Правильно робиш,— схвалив Робінзон,— бо лоби нам уже зморшки поора­
ли... Ми постаріли, навіть не помітивши цього. І я знаю, що це означає... Я б
теж хотів повернутись, але знову ж папери... Зачекаю ще трохи, поки мені справ­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 123

лять добрі документи. Не можу сказати, ніби моя робота погана. Є гірші випад­
ки. Але ж я не навчаюсь англійської... Люди по тридцять років пропрацювали
прибиральниками й досі навіть з місця не зрушили, засвоїли тільки «Exit», бо
такий напис на дверях, які вони шурують, та «Lavatory». Ти розумієш мене?
Я розумів. Якби раптом не стало Моллі, я теж був би змушений ставати
нічним прибиральником.
І не було б жодної причини гадати, ніби те скоро минеться.
Зрештою, на війні ти запевняєш себе, як настане мир, буде краще, тішишся
цією надією, мов цукеркою, а потім, виявляється, нема нічого, крім паскудства.
Спершу цього не наважуєшся визнати, аби не відчути огиди до людей. А згодом
якогось дня таки розповідаєш правду всьому світові. Тобі вже остогидло знов і
знов загрузати в злиднях. Але геть усі враз висновують, що ти кепсько вихова­
ний. Отаке-то.
Ми ще двічі або тричі зустрічалися з Робінзоном. Він геть змарнів. Французь­
кий дезертир, що виготовляв фальшовані алкогольні напої для детройтської
братії, відступив йому дрібку свого «бізнесу», Робінзона це спокусило. «Я теж
трохи пнувся задля їхніх немитих мармиз,— признався він мені,— але, знаєш, я
зіпсував собі шлунок... Відчуваю, тільки-но до мене причепиться перший
поліцай,— розколюся... Я забагато бачив... Крім того, завжди невиспаний. Хоч-
не-хоч, а сон удень — це не сон. Я вже не кажу про той конторський порох, що
його мені набилося повні легені... Ти мене розумієш? Людина від цього гине...»
Ми призначили зустріч на іншу ніч. Я повернувся до Моллі й усе їй розповів.
Моллі докладала неймовірних зусиль, аби приховати, як прикро її вразила моя
розповідь, але її розпач було неважко побачити. Я цілував її тепер куди частіше,
але її горе було тяжке й глибоке, набагато щиріше за те, на яке спроможні ми,
звикнувши куди більше розводитись про нього, ніж його є насправді. В амери­
канців усе навпаки. Вони не зважуються зрозуміти його і визнати. Трохи ніби й
принизливо, але це все-таки горе; не гордощі і то більше — не ревнощі, не сце­
ни, а щира мука, й слід признатися: нашій душі цього бракує, задля втіхи вияв­
ляти горе ми черствіємо. Ми соромимось, бо не маємо в серці давнього багат­
ства, збідніли на все, і що думали про людей гірше, хоча насправді вони не такі-
то й лихі.
Інколи втомлювалась навіть Моллі й таки нападалась на мене з докорами,
щоправда, лагідними.
— Фердінане, ти дуже добрий,— казала вона,— і я знаю, яких ти докладаєш
зусиль, аби не стати лихим, як решта, але я не впевнена, чи, власне, ти усвідо­
млюєш, чого прагнеш... Обдумай усе як слід! Фердінане, адже, повернувшись на
батьківщину, тобі доведеться заробляти на шматок хліба... Крім того, ти не змо­
жеш гуляти так, як тут, і цілісінькі ночі мріяти... Ти ж так любиш прогулянки...
Поки я працюю... Фердінане, ти хоч замислювався над цим?
У певному розумінні вона тисячу разів мала слушність, але в кожного своя
натура. Я боявся образити її. Надто тому, що Моллі ображалася дуже легко. Я
казав:
— Присягаюся, я кохаю тебе й кохатиму завжди... як можу... по-своєму.
По-моєму — тобто не дуже щиро. А Моллі була така гарна з тіла й така спо­
куслива. Зате я мав паскудну схильність ганятися за примарами. Може, це не
зовсім моя провина. Життя надто часто змушує людину лишатися з примарами.
— Фердінане, ти сьогодні дуже ласкавий до мене,— заспокоювала мене
Моллі,— не побивайся аж так... Ти неначе хворий на бажання дізнаватися що­
раз більше... Оце й усе. Зрештою, така, напевне, твоя дорога. Тільки твоя, і ти
на ній самотній... Бо найдалі заходить той, хто подорожує сам. Ти, отже, скоро
поїдеш?
— Так, я хочу скінчити навчання у Франції, а потім повернутися,— завзято
запевняв я її.
— Ні, Фердінане, ти більше не повернешся... Крім того, й мене тут уже не
буде.
Моллі була недурна.
Настала мить розлуки. Ввечері ми пішли на вокзал десь за годину до того, як
вона мала йти до борделю. Вдень я попрощався з Робінзоном. Він теж не радів,
124 Луї-Фердінан СЕЛІН

що я покидаю його. Я щоразу покидав усіх на світі. Коли ми з Моллі стояли на

пероні й чекали потяга, повз нас ходили чоловіки, вдаючи, ніби не знають її,
проте між собою шепотілися.
— Фердінане, ти вже далеко від мене. Скажи, Фердінане, ти таки справді чи­
ниш так, як намірявсь учинити? Оце лиш і важливе... Тільки на це слід зважа­
ти...
Потяг під’їхав до вокзалу. Побачивши паротяг, я вже не був такий самовпев-
нений. Я обняв Моллі з усією сміливістю, яка ще збереглась у моєму тілі. Впер­
ше в житті відчув щирий жаль до всього світу, до себе, до Моллі, до геть кож­
ного на землі.
Саме цього, напевне, шукають люди, переглядаючи власне життя, тільки цьо­
го,— найважчого пережитого горя,— аби стати собою перед смертю.
Від того прощання проминувши довгі — неймовірно довгі роки... Я часто пи­
сав у Детройт, а потім і на ті всі адреси, які пам’ятав, у місця, де могли знати
Моллі або щось чути про неї. Але жодного разу не отримав відповіді.
Той бордель тепер уже закрито. Це все, що я зміг довідатись. Моллі, ласка­
ва Моллі, коли ти десь у невідомому краї ще матимеш змогу мене читати, я хо­
чу, щоб ти добре затямила: мої почуття до тебе не змінились, я досі по-своєму
кохаю тебе й кохатиму завжди, ти можеш прийти до мене, коли захочеш по­
ділити мій хліб і мою скороминущу долю. Якщо ти зараз уже негарна — не біда!
Ми все владнаємо! В моєму серці збереглося стільки твоєї живучої гарячої кра­
си, що її вистачить нам обом принаймні ще на двадцять років, аж поки по­
мремо.
Те, що я покинув тоді Моллі,— справжнісіньке божевілля, мерзенне й жор­
стоке. А проте я боронив свою душу аж до сьогодні. І якщо навіть завтра по ме­
не прийде смерть, я вже ніколи не буду — цього я певен — такий жорстокий,
лихий і брутальний, як решта, стільки-бо доброти і мрій подарувала мені Моллі
за ті кілька місяців у Америці.

Бардамю повертається до Франції, здобуває в Парижі медичну освіту й відкриває

лікарську практику в Рансі — передмісті столиці.

Уранці вулиця немов оберталась на величезний бубон, бо всюди витріпували

килими.
Цього ранку я побачив Вебера — він стеріг квартиру своєї тітки-консьєржки,
поки та ходила до вбиральні. Вебер теж здіймав віником з тротуару хмару куря­
ви.
Того, хто не порошить о сьомій годині ранку, в цих краях уважають за неаби­
яку свиню, що гидить на власній вулиці. Коли килимки витрушені, це свідчить
про охайність. Цього досить. Хай навіть смердить із рота — витріпавши килим,
кожен заспокоювався. Вебер ковтав усю ту куряву, яку здіймав сам, а ще й ту,
що опускалася на нього з горішніх поверхів. А проте на бруківці де-не-де ясніли
сонячні плями, бліді, тьмяні й таємничі, мов усередині церкви.
Вебер бачив, як я підходжу. Для нього я був лікар, що живе на цьому кутку,
там, де зупинка автобуса. З лиця Вебер був зелений — яблуко, що ніколи не до­
стигне. Він чухався, і, побачивши його, мені теж закортіло почухатись. Бо, ніде
правди діти, в мене теж були блохи, я набрався їх уночі, коли нахилявся над хво­
рими. Блохи охоче застрибували в моє пальто, найтепліше й найвологіше місце.
Про це нам розповідали ще на медичному факультеті.
Вебер одірвався від килима й привітавсь до мене. З усіх вікон дивилися, як
ми стоїмо й розмовляємо.
Оскільки однаково треба когось любити, з дітьми ризик набагато менший,
ніж із дорослими, бо принаймні можна виправдовуватися сподіванням, що,
вирісши, діти будуть не такі лихі, як ми. Але хіба можна вгадати наперед?
На марному Беберовому личку мінилась усмішка безмежної чистої приязни,
і я повік пам’ятатиму її. Радість, спрямована на ввесь світ.
Дуже мало людей після двадцятирічного віку зберігає бодай дрібку невиму­
шеної, суто тваринної радости. Світ не такий, як нам здавався! Та й годі. Людсь­
ка пика змінюється, та ще й як! Бо світ, бачите, одурив людину, тож вона враз
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 125

обертається на падлюку! Саме це й відбивається на двадцятирічному обличчі.

Облуда! Наше обличчя — лиш облуда.
— Ге, докторе! — звернувся до мене Бебер. — Чи правда, що цієї ночі підібра­
ли одного чоловіка на Святешному майдані? І горлянка в нього перерізана ле­
зом? І ви його дивились? Це правда?
— Ні, Вебере, не я, не я його дививсь, а доктор Фролішон.
— У-у, а моя тітка казала, що дуже хотіла б, якби то були ви. Бо тоді ви б усе
розказали...
— Вебере, почекаймо до наступного разу.
— А що, часто отак убивають людей? — спитав іще Бебер.
Я ледве встиг проминути хмарку куряви, що її зняв Бебер, коли загула при-
биральна машина. Розвихрився справжній тайфун, розметавши цівочки і запов­
нивши всю вулицю клуб’ям іще густішої ядучої пилюги. Ми не бачили одне од­
ного. Бебер аж заревів з утіхи, розічхався й застрибав на одній нозі. Його личко
з синцями під очима, злипле волосся, викривлені мавп’ячі ноги — все звивалось
у конвульсивному танці навколо віника.
Беберова тітка повернулася з убиральні. Вже встигла вихилити чарочку й,
очевидно, нанюхатись ефіру,— цю звичку вона набула, коли служила в лікаря і
в неї дуже болісно різалися зуби мудрості. Від зубів тепер їй лишилися тільки
два передні, проте вона ніколи не забувала їх чистити. «Коли б вам, як мені, до­
велося служити в лікаря, ви б знали, що таке гігієна». Консьєржка давала ме­
дичні поради сусідам — і близьким, і далеким — аж до Безона.
Цікаво було б дізнатися, чи вона бодай про щось коли думала. Тільки плела
язиком, ні над чим не замислюючись. Коли ми були самі, без свідків, Беберова
тітка сама питала в мене поради. В певному розумінні це мені навіть лестило.
— Докторе, я таки змушена вам сказати,— ви ж бо лікар,— що Бебер — то
малий негідник! Він чіпає свій орган! Два місяці тому я це помітила, і питаю се­
бе, хто міг навчити його такої гидоти? Таж я його добре виховувала! Я заборо­
нила йому... Але він почав знову...
— Скажіть йому, що через це він стане придурком,— дав я їй класичну по­
раду-
Бебер, слухаючи нас, був невдоволений.
— Нічого я не чіпаю, це неправда, це Гажин хлопець мені пропонував...
— Бачите, а я ще сумнівалася,— протягла тітка. — Та в родині Ґагів,— знаєте,
ті, на шостому,— всі мерзотники. їхній дід, кажуть, уганяв за цирковими верш­
ницями... Подумайте лишень — за вершницями! Скажіть мені, докторе, поки ми
ще тут, чи не могли б ви приписати такий сироп, щоб у нього відпала охоча
чіпати свій орган?
Я провів її аж додому, щоб виписати малому Веберові антипорочний сироп.
Я був занадто люб’язний з усім тамтешнім людом і добре це усвідомлював. Ніхто
не платив мені. Я консультував усіх задурно, надто з цікавости. То була моя хи­
ба, бо дармові послуги ніхто не цінує. Беберова тітка, як і решта, користалася
моєю чванькуватою некорисливістю. Ба більше: зловживала нею. Я вдавав, ніби
нічого не бачу, прикидався. Плентав за людьми. Вони тримали мене, ці плак­
сиві хворі, і то дедалі цупкіше. Водночас виказували мені всю свою нікчемність,
яку ховали в закамарках власної душі й нікому, крім мене, не показували. А за
таку гидь жодна ціна не зависока. Але гидь прослизала між пальцями.
Коли-небудь я все розповім, якщо житиму досить довго.
«Стережіться, падлюки! Дайте мені ще кілька років бути з вами люб’язним.
Поки що не вбивайте мене. Як буду покірливим і безборонним, то зможу ска­
зати все. Запевняю, що тоді так само копну вас ногою, як ту заслинену гусінь,
що в Африці заповзала гидити до моєї хижі, і я вас зображу такими нікчемни­
ми страхопудами, такими гидомирними мерзотниками, що ви від того нарешті,
може, й виздихаєте».
— А він солодкий? — запитав Бебер про сироп.
— Ні в якому разі не солодіть його,— порадила тітка. — Паскуда мала, він не
заслуговує, щоб йому солодили, він і так краде в мене забагато цукру! Такого на­
хабу й мерзотника ще світ не бачив! Він скінчить тим, що вб’є рідну матір!
— Нема в мене матері,— не збентежившись, гостро відказав Бебер.
126 Луї-Фердінан СЕЛІН

— Падлюка! — визвірилась на нього тітка. — Я тебе батогом оперіщу, коли

ти отак відповідатимеш. — Тітка справді потяглася за батогом, а малий чкурнув
на вулицю. «Паскуда!» — загорлав він у коридорі. Тітка почервоніла й поверну­
лася до мене. Ми помовчали й заговорили про інше.
— Вам, докторе, мабуть, треба провідати жінку з будинку номер чотири на ву­
лиці Рудокопів... Там живе давній службовець нотаріальної контори, і я сказала
йому про вас... Говорила, що ви лікар, який найласкавіше ставиться до хворих.
Я добре знав, що тітка мені бреше, бо її улюбленим лікарем був Фролішон.
Вона завжди рекомендувала тільки його, а мене, навпаки, обмовляла, тільки-но
траплялася нагода. На мій гуманізм відповідали тваринною зненавистю. Бо ж то
звірюка, цього не слід забувати. Проте Фролішон, яким вона захоплювалася,
брав з неї гроші, тож вона нашвидку консультувалася в мене. Якщо вже
консьєржка комусь мене порадила, то це знов або ще одна дармова робота, або
якась нечиста, сумнівна оборудка. Виходячи, я все ж подумав про Бебера.
— Треба, щоб хлопчик гуляв,— сказав я їй,— він дуже мало буває на повітрі...
— А куди ж ми підемо з ним? У мене така квартира, що надовго її покину­
ти не можна.
— Ходіть у неділю принаймні до парку...
— Але там ще більше людей і пилюки, ніж тут, там одне по одному товчуться.
Консьєржчине зауваження цілком слушне. Я шукаю якийсь інший варіант.
Украй несміливо пропоную цвинтар.
Цвинтар у Гарен-Рансі — єдина більш-менш велика ділянка, де ростуть де­
рева.
— Ай справді, я навіть не подумала! Звичайно ж, туди можна ходити.
Саме повернувсь і Бебер.
— А тобі, Бебере, сподобається гуляти на цвинтарі? Докторе, я повинна в
нього спитати, бо, мушу застерегти вас: він страшенний упертюх!
Бебер, правда, не мав у цьому власної думки. Але ідея сподобалася його тітці,
і цього було досить. Тітка, як і всі парижани, полюбляла цвинтарі. З цього при­
воду можна було б сказати, що вона нарешті стала думати. Зважувала всі «за» і
«проти». На бастіонах повно волоцюг... У парку й справді забагато пилюки... На­
томість цвинтар — нормальне місце, авжеж... Причому в неділю туди ходять лю­
ди радше поштиві, цілком пристойні... Крім того, це дуже зручно, повертаючись
бульваром Свободи, можна вихилити чарчину, бо в неділю там ще відчинені
забігайлівки.
— Бебере,— сказала нарешті тітка,— іди й проведи доктора до пані Анруй,
вулиця Рудокопів... Бебере, ти, думаю, знаєш, де живе пані Анруй?
Бебер знав геть усе, аби тільки випала нагода кудись помандрувати.

Квартали між вулицею Вантру та майданом Леніна вже давно забиті багато­
поверховими житловими кам’яницями. Будівельники захопили майже кожен не­
зайнятий клапоть поля «Ґарен», як його тут називали. Від нього ще лишився не­
величкий геть занедбаний окраєць по той бік останнього газового ліхтаря.
Обступлені кам’яницями, ледь животіли кілька впертих чотирикімнатних бу­
диночків з великими грубами в нижніх коридорах; щоправда, вогонь у них на­
силу блимав, бо мешканці ощадили паливо. В будинках було вогко, груби
куріли. То були оселі останніх рантьє, аж ніяк не багатіїв. Звичайно ж, не були
заможними й Анруї, до яких мене послали. А все-таки то були люди, що мали
бодай невеличку власність.
У хаті Анруїв ще дужче, ніж димом, тхнуло вбиральнею та рагу. Свою оселю
Анруї вже виплатили. На це пішло добрих п’ятдесят років ощадности. Ввійшов­
ши та побачивши господарів, мимоволі запитуєш себе, в чому справа. А справа
ось у чому: цілих півсторіччя вони добровільно не витратили на себе жодного су.
Мов равлики, звели свій будинок власним тілом і духом. Проте равлики спро­
магаються на таке без жодних сумнівів.
Власне Анруї прожили життя тільки на те, аби мати цей будинок, і тепер ди­
вувались, мов люди, що їх спершу замурували, а потім раптом визволили. Див­
не, мабуть, коїться в голові у того, кого витягли з кам’яного мішка.
Анруї ще до одруження думали про те, як придбати власний будинок. Спер-
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 127

шу нарізно, а потім удвох. Вони на півстоліття зреклись усяких інших думок, а

коли життя змушувало думати про щось інше, приміром, про війну, а надто про
сина, враз почувалися тяжко хворими.
Коли Анруї, ще до одруження, замолоду впродовж десяти років заощадивши
грошей, побрались у цьому будиночку, він був навіть недобудований, стояв се­
ред ланів. Узимку, аби потрапити на роботу, доводилося взувати грубі черевики
(їх потім залишали в овочевій крамниці на розі Повстанської вулиці), виходити
о шостій ранку і йти три кілометри до зупинки кінного трамвая, платити два су
і добиратися до Парижа.
Коли все життя дотримують такого режиму, це свідчить про неабияке здо­
ров’я. Над ліжком на другому поверсі висів спільний портрет Анруїв у день
весілля. їхня опочивальня, меблі теж уже були викуплені. Всі квитанції, спла­
чені десять, двадцять, сорок років тому, зшиті докупи й лежать у верхній шух­
лядці комода, а бездоганно заповнений журнал видатків унизу, в їдальні. Пан
Анруй, якщо ваша ласка, це все вам покаже. Саме він щосуботи провадить об­
рахунки в цій їдальні, в якій ніхто ніколи не їсть. А їдять Анруї на кухні.
Те все я мало-помалу довідався від них самих, від інших людей, а також від
Беберової тітки. Коли ближче з ними познайомились, вони розповіли мені про
свій найбільший страх, що тяжів над ними все життя: страх, щоб їхній син, узяв­
шись до комерції, не збанкрутував. Уже тридцять років ця невідступна думка
щоночі будила їх — на мить, а то й надовше. А той хлопець займався пір’ям! По­
думайте бодай, чи траплялися кризи в торгівлі пір’ям протягом останніх трид­
цяти років! А проте, можливо, нема ремесла, непевнішого за торгівлю пір’ям.
Є, звичайно, такі непевні оборудки, за яких навіть думки не виникає вдава­
тися до позичок, аби виправити становище. Але є й інші торговельні операції,
коли завжди з більшою чи меншою силою постає питання про позички. Тільки-
но Анруям спадала на гадку така позичка, то, навіть тепер, коли в них виплаче­
ний будинок і геть усе майно, вони підводилися зі стільців і, спаленівши, диви­
лись одне на одного. Що вони чинитимуть у такому разі? Відмовлять.
Вони постановили завжди відмовляти в будь-якій позичці... Задля принципу,
щоб зберегти своєму синові Родинний Маєток — будинок і заощаджені гроші.
Саме так і міркували. Щоправда, їхній син — чоловік досить поважний, але в
бізнесі буває всяке...
Коли вони мене про це запитали, я в усьому погодився з ними.
Моя мати задля мене теж удавалася до якоїсь комерції, але материні оборуд­
ки завжди приносили нам трохи хліба й чимало клопоту. Через те я теж не лю­
бив отієї комерції. Я зразу зрозумів небезпеку, що в найгіршому разі могла чи­
гати на сина Анруїв, якби він узяв позичку на небезпечно короткий термін.
Мені не треба було пояснювати. Сам пан Анруй п’ятдесят років пропрацював
писарем у нотаря на Севастопольському бульварі, тож знав чимало історій, як
розтринькується багатство! Найгучніші історії він навіть переказав мені. Пере­
дусім розповів про свого рідного батька, бо саме через його банкрутство він,
одержавши ступінь бакалавра, не зміг стати викладачем і мусив одразу податись
у писарі. Таке не забувається.
Нарешті, коли будиночок був виплачений і Анруї стали його повними влас­
никами, не маючи жодного боргу, вони вже не знали, за що братись, аби далі
зміцнювати свою безпеку! їм минало вже по шістдесят шостому року.
І саме тоді пан Анруй став одчувати дивну неміч... Скорше, що неміч він
відчував оддавна, але доти про неї не думав, бо ж треба було сплачувати позич­
ку за будинок. Коли ж усе було сплачено, залагоджено, підписано, Анруй почав
думати про свою дивну хворобу. В нього ставались ніби запаморочення, а потім
у вухах лунали паровозні свистки.
Тоді ж Анруй почав купувати газети, бо тепер уже міг собі дозволити таку
розкіш! А в газеті надрукували й описали точнісінько те, що він чув у вухах.
Після цього ковтав ліки, до яких радила вдаватись газета, але від того стан здо­
ров’я не поліпшився, навпаки: свист у вухах став іще гучніший. Що ж далі —
тільки думати про хворобу? Анруй, проте, вирішив звернутись по консультацію
до лікаря диспансеру. «То від високого тиску»,— сказав йому лікар.
Пана Анруя його слова просто приголомшили. Хоча, по суті, це лихо сталося
128 Луї-Фердінан СЕЛІН

дуже вчасно: Анруй стільки років потерпав через будинок та синові позички, що
тепер зненацька утворилася мовби прогалина в суцільній мережі тривог. Тепер,
коли йому сказали про високий тиск, він прислухавсь, як той тиск б’ється у ву­
хах, десь глибоко-глибоко. Анруй навіть серед ночі підводивсь, аби намацати
пульс, і потім довго стояв біля ліжка, відчуваючи, як дрібно й ледь відчутно
здригається все тіло від ударів серця. Оце вже моя смерть, казав собі Анруй, так
воно не минеться; завжди боячись життя, він тепер став боятись іншого — смер­
ти, кров’яного тиску.
Анруй зроду був нещасливий, але тепер мусив знайти для цього підхожу при­
чину. А це не так-то й легко, як видається. Адже не досить просто сказати собі:
«Я нещасливий». Це належить іще довести, переконати себе у власному нещасті.
Чогось більшого Анруй не вимагав: просто для страху, що опосів його, він праг­
нув підвести вагомі підстави. Тиск, як заявив лікар, сягав двохсот двадцяти
міліметрів. Двісті двадцять — це неабищо. Лікар указав Анруєві шлях, який до­
проваджував до смерти.
Той славетний син, що торгував пір’ям, майже ніколи не показувався на очі.
Хіба що раз або двічі десь під Новий рік. Та й годі. Тепер він міг би завжди при­
ходити, хоча на гроші в батька-матері однаково не розжився б.
Набагато більше часу в мене пішло на ближче знайомство з пані Анруй; во­
на не переймалася жодними страхами, не боялась навіть власної смерти, якої
собі не уявляла. Нарікала лише на свої літа, та й то аби бути як усі люди, а та­
кож скаржилася, що життя дорожчає. Величезну родинну працю було закінче­
но: будинок виплачено. Аби швидше оплатити останні рахунки, пані Анруй сво­
го часу взялася пришивати гудзики до піджаків для однієї великої крамниці.
«Просто неймовірно, скільки їх треба пришити за сто су!» Попомучилась вона з
величезними клунками одягу в автобусах, якось увечері її навіть добряче були
потовкли. Тоді вона вперше в своєму житті заговорила до іноземки, і то тільки
на те, щоб вилаяти.
Свого часу, коли довкола гуляв вітерець, у хаті було сухо, зате нині звідусіль
підступили високі кам’яниці й в Анруїв тхнуло вогкістю, навіть фіранки брали­
ся плямами плісняви.
Виплативши будинок, пані Анруй цілісінький місяць одно посміхалась, її об­
личчя променилося втіхою та захватом, мов у черниці після причастя. Саме во­
на запропонувала чоловікові: «Чуєш, Жюлю, купуй відтепер щодня газету, ми
вже можемо...» Отак пані Анруй стала думати про свого чоловіка, задивлялась
на нього, а потім розглянулася довкола й подумала нарешті про його матір, свою
свекруху, стару Анруй. На цю думку враз споважніла, стала така, якою була до
виплати будинку. Отож усе почалося заново, бо й далі треба було ощадити, зва­
жаючи на свекруху, про яку нечасто згадували і вдома, й на вулиці.
Стара мешкала в глибині садка, де скидали старі віники, поламані курячі
клітки й тіні всіх навколишніх кам'яниць. Мешкала в низенькій хижці, з якої
рідко виходила. А проте навіть нагодувати її — це вже була безкінечна морока.
Бабця нікого не впускала до своєї комірчини, навіть рідного сина. Я боюся, що
мене вб’ють, пояснювала вона.
Коли невістці спало на гадку, що знову доведеться ощадити, то спершу по­
говорила з чоловіком: чи не можна, наприклад, спровадити стару до черниць
монастиря Сен-Венсан, що опікувався саме такими нікчемними старими. Про­
те пана Анруя саме займав інший клопіт: шум у вухах, що страшенно надокучав
йому. Замість спати, він змушений був дослухатися до тих несвітських звуків —
свисту, гупання й гуркоту. То була нова кара. Пан Анруй переймався нею цілий
день і цілісіньку ніч. Звуки всього світу зосередились у його голові.
Але за кілька місяців страх помалу послаб і розвіявся. Тоді разом з дружиною
Анруй поїхав на Сентуенський ринок. Адже той ринок, як доносила чутка, був
найдешевший з усіх їм відомих. Вони їхали туди зранку на цілий день, аби
вигідно щось купити і послухати балачок про ціну тих або тих товарів та гроші,
які, певне, можна було б заощадити, купивши замість одного щось інше. Об
одинадцятій вечора, вже сидячи вдома, подружжя знову трусилося від страху пе­
ред напасниками. Той страх був невідступний. Боявся не так господар, як гос­
подиня. Тієї пізньої години, коли вщухав вуличний гамір, панові Анрую най­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 129

дужче дошкуляв шум у вухах, аж тіпало з розпачу. «З цим шумом я не засну

ніколи! — раз по раз викрикував він, і то тільки на те, щоб іще дужче настра­
шити себе. — Ти навіть уявити негодна!»
Проте пані Анруй ніколи не намагалася ні зрозуміти, що він хоче сказати, ні
уявити, що завдає йому таких мук. «Але ж ти мене чуєш?» — питала вона його.
— Атож,— відповідав пан Анруй.
— Що ж, тоді все гаразд. У такому разі ти б краще подумав про свою матір,
що обходиться нам так дорого, тоді як життя дорожчає день у день... Її хатина
— то вже справжня зараза!
На три години щотижня приходила прибиральниця, єдиний гість у їхній гос­
поді впродовж багатьох років. Вона ще допомагала пані Анруй перестелити
ліжко, і вже десять років щоразу, коли вони вдвох перевертали матрац, пані Ан­
руй, певна, що хатня робітниця рознесе почуте по всій околиці, якомога гучніше
прорікала: «Гроші вдома ми ніколи не тримаємо!» Так би мовити, застерігала
можливих злодіїв та вбивць.
Перше ніж зайти в опочивальню, Анруї, пильнуючи одне одного, дуже ре­
тельно замикали всі двері. Потім визирали в садок — на материну хатину: чи в
ній світиться? То була ознака, що стара ще жива. Скільки вона олії спалила?
Своєї лампи стара не гасила ніколи. Вона теж боялася вбивць, а воднораз і дітей.
Жила там уже двадцять років і не тільки не гасила лампи, а й ніколи не відчи­
няла вікон, ні взимку, ні влітку.
Синові належали материні гроші — невеличка рента,— і він ними опікував­
ся. Натомість матері лишали їжу перед дверима. Але бабця нарікала й на таке
ставлення до себе, й на все взагалі. Крізь двері вона лаяла всіх, хто підходив до
її халупи. «Мамо, ми ж не винні, що ви стали старі,— намагалась уласкавити її
невістка. — У вас такі самі немочі, як в усіх старих...»
— Самі ви старі! Негіднице! Паскудо! Це ви женете мене до ями своїми брех­
нями!
Бабця Анруй несамовито заперечувала свої літа. Й непримиренно воювала
з-за дверей з напастями всього світу. Відкидала, мов огидні наклепи, будь-який
зв’язок із зовнішнім світом, який накидає людині свою волю. Про те вона не
хотіла навіть чути, репетувала: «Це все брехня! Й ви самі її вигадуєте!»
Стара затято боронилася від усього, що діялось поза стінами її хатки, відки­
дала й спроби родичів заприязнитися й примиритись із нею. Вона була певна:
тільки-но відчинить двері — ворожі сили ринуться усередину, захоплять її, і тоді
все скінчиться нараз і навіки.
— Теперечки ви хитрі! — горлала бабця. — Повитріщали баньки, пащі пороз­
зявляли аж до гузна, аби брехати... Отакі ви всі...
Бабця говорила голосно, так, як звикла розмовляти в Парижі на Тампльсько-
му ринку, де замолоду продавала з матір’ю всіляке лахміття... Вона прийшла з
часів, коли проста людина ще не вміла спостерігати за плином часу й людсько­
го віку.
— Якщо ти не даєш мені мої гроші, я піду на роботу! — кричала стара до
невістки. — Ти мене чуєш, гнидо? Я піду на роботу!
— Мамо, таж ви тепер геть немічні!
— Верзи, верзи! Спробуй зайди до мене — я тобі зразу покажу, яка я немічна!
І бабцю знову залишали в її фортеці боронитися від світу. Проте Анруї будь-
що прагнули показати матір мені, задля цього мене й запрошували, а щоб вона
нас упустила до себе, потрібно було вдатися до неабияких хитрощів. Крім того,
я не дуже ясно розумів, чого хочуть від мене. Це консьєржка, Беберова тітка, на­
говорила їм, ніби я добрий, ласкавий, люб’язний лікар... Вони хотіли дізнатися,
чи не зможу я заспокоїти стару якимись ліками. А по суті, ще дужче прагнули
(надто бабина невістка), щоб я запроторив свекруху до психіатричної клініки.
Ми з півгодини стукали в її двері, й бабця несподівано рвучко їх розчинила. Очі
в старої були почервонілі, але весело вигравали над сухими землистими щока­
ми. Ці очі приковували увагу й змушували забувати про все інше, несамохіть
причаровували й тішили, мовби й досі зберігали в собі молодість.
Ті веселі очі ожвавили довкілля, молодою ясною радістю осяяли темряву, ви­
промінюючи лагідне завзяття, вже не властиве нам; досі деренчливий голос став
5 «Всесвіт» №9-10
130 Луї-Фердінан СЕЛІН
веселий, слова стрибали й дотепно витанцьовували, кружляли втішним вихо­
ром,— цього досягають люди в ті щасливі часи, коли ще не втратили звички на­
вперемінку й цілком невимушено говорити й співати, скидаючись на дурників,
соромливців чи хворих.
Літа обгорнули її, немов крону старого дерева, молодою веселою порістю.
Бабця Анруй мала веселу вдачу — хоч і сердита й покрита лепом, але разом
з тим була весела. Суточки, в яких вона животіла понад двадцять років, нітрохи
не згнітили їй душу. Навпаки, бабця скулилася, боронячись тільки від
зовнішнього світу, неначе холод, усілякі страхіття й смерть мали прийти до неї
тільки ззовні й аж ніяк не зсередини. Вона, здається, не боялася жодної
внутрішньої небезпеки, була абсолютно певна свого розуму як незаперечного й
усім зрозумілого, даного споконвіку дару.
А скільки я сам попобігав, дошукуючи розуму: навколо цілого світу!
«Божевільна»,— казали про неї, бо, мовляв, стара. Просто вона не виходила
зі своєї криївки по кілька років — більш нічого! Напевне, мала до того свої
міркування. Бабця нічого не хотіла втрачати... просто не казала нам, що життя
її більше не надихає.
Невістка таки висунула ідею запакувати стару до психушки. «Докторе, як по-
вашому, вона чокнута? Ну ніяк не можна витягти її з хати. Якби хоч вряди-го­
ди виходила, їй було б тільки краще! Мамо, вам було б тільки краще! Не кажіть
«ні». Вам буде краще, це правда!» Коли бабцю отак уламували, вона, неприступ­
на, затята, дика, тільки крутила головою...
— Не хоче, щоб про неї дбали, їй більше до вподоби гидити по кутках. У хаті
холодно, а вона й вогню не запалює. Це ж неможливо далі залишатись отут. Еге
ж, докторе, хіба тут можна жити?
Я вдав, ніби нічого не розумію. Анруй стояв увесь час у будинку, біля груб­
ки, він волів не знати, що там снується поміж його матір’ю, дружиною та мною.
Стара несподівано розходилася:
— Віддайте мені все моє, і тоді я виберуся звідси! Маю на що жити! Ви вже
ніколи про мене не почуєте! За мною і слід западе!
— Маєте на що жити? Мамо, та ви не проживете за свої три тисячі франків
річно! Життя ого як подорожчало, відколи ви востаннє виходили! Докторе, хіба
їй не краще було б у черниць, як ми й радимо? Вони б так дбали про неї... Чер­
ниці добрі...
Така перспектива перелякала стару.
— У черниць?!.. У черниць?! — відрубала вона відразу. — Я ніколи не піду до
черниць! Якщо, як ви кажете, в мене мало грошей,— гаразд, я піду працювати!
— Працювати! Мамо, де! Ох, докторе, послухайте, що вона каже: «Працюва­
ти!» Це в її літа! їй уже за вісімдесят! Докторе, це божевілля! Що нам діяти з
нею? Мамо, ви здуріли!..
— Здуріла? Аж ніяк! Анітрошечки! А ви, я бачу, таки несповна розуму! Лай-
но смердюче!
— Послухайте, докторе, вона тепер марить і ображає мене! Скажіть, таж як її
тут тримати?
Цієї миті стара подивилась на мене, свою нову небезпеку.
— А що, він тямиться на тому, чи я здуріла, чи ні? Він що, побував у моїй
голові? Чи, може, у твоїй? Забирайтеся звідси обоє! Ви вчепилися в мене гірше
від лютої зими. Йдіть краще до мого сина, замість стовбичити отут і варнякати!
Мій син скорше потребує лікаря, ніж я! В нього он зубів уже нема, а які ж він
мав гарні, коли я про нього піклувалася! Йдіть, ідіть, кажу вам, забирайтесь обоє!
— Й стара захряпнула двері перед нашим носом.
Сховавшись за лампу, бабця ще підглядала, поки ми відходили подвір’ям. Як
були вже далеченько від неї — зареготала. Сьогодні вона добре боронилась.
Коли ми повернулися зі своєї невдалої вилазки, пан Анруй і далі стояв біля
грубки, обернувшись до нас плечима. Його дружина знову набридала мені запи­
таннями. Її пронозувате обличчя було не смагляве, а геть буре. Лікті вона при­
тискала до тіла, жодна риска обличчя не здригалася. Пані Анруй таки поверта­
ла на те, що цей візит лікаря не даремний, ще, може, виправдає себе. Життя що­
раз дорожчає. Свекрушиної пенсії вже не вистачає. Вони, зрештою, теж старі,
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 131

вже не можуть жити, як досі, в постійному страхові, що стара мати помре без
догляду. Вона ще й хату підпалить. Живе серед бліх, у такому бруді... Замість іти
до затишного притулку, де дбатимуть про неї...
Оскільки я вдав, ніби думаю так само, Анруї стали зі мною набагато
люб’язніші, обіцяли ширити про мене в окрузі хвалебні чутки. Якщо я захочу їм
допомогти... Зглянусь над ними... Звільню їх від старої... Адже вона така нещас­
на, живучи в умовах, які вперто не хоче змінювати.
— Ми тоді навіть змогли б здати її хатину,— раптом ніби прокинувся чоловік.
Старий дав хука, сказавши про це при мені. Пані Анруй наступила йому під сто­
лом на ногу, але старий нічого не збагнув.
Поки вони сперечались, я уявив собі банкноту в тисячу франків, що могла б
стати моєю тільки за те, що я б дав їм довідку і стару взяли до психіатричної
лікарні. Вони, здається, страшенно цього прагнули. Беберова тітка-консьєржка,
безперечно, розповіла їм про мене, мовляв, у всьому Рансі немає більшого зли­
даря, ніж я... Й що вони можуть використати мене на свій розсуд. Бо Фролішо-
нові такої роботи не запропонують! Той, бачте, чесний!
Я ввесь зануривсь у такі розважання, як раптом до кімнати вдерлася стара. А
ще казали, ніби вона всього боїться! Яка несподіванка! Свої дрантиві спідниці
баба попідтикала аж до живота і з порога роззявила на нас пащу, надто на ме­
не. Саме для цього й вийшла зі своєї хатини.
— Паскудо! — гарчала вона на мене. — Забирайся звідси! Забирайся, тобі ка­
жу! Не марнуй свого часу. Я не піду до дурдому! До черниць не подамся, чуєш?
Даремні всі твої намагання! Мене ти, продажна шкуро, не вхопиш! Це вони,
негідники, що обкрадають стару жінку, підуть поперед мене! А тобі, гнидо, ска­
жу: ти шурхнеш до в’язниці, і то скоро!
Тож мені таки не щастило. А це ж єдиний раз, коли мені трапилась нагода
заробити тисячу франків одним махом! Решти я вже й не вимагав.
На вулиці стара ще вихилилась із невеличкого перистилю й вигукувала лай­
ки мені навздогін, у темряву ночі, куди я заховався. «Падлюко! Падлюко!» —
горлала вона. Крик луною котився по вулиці. Який рясний дощ! Я дріботів од
ліхтаря до ліхтаря аж до вбиральні на Святешному майдані, до першого сховку.

Герой пнеться з останніх сил, допомагаючи таким же вбогим, як і сам, пацієнтам,

потроху продаючи особисті речі, аби не вмерти з голоду. Він передчуває майбутню
зустріч із Робінзоном, яка лякає його. Лякають нові, ще прикріші випробування.

Попри все я повернувся в Рансі вже наступного дня, бо саме тоді важко за­
хворів Бебер. Колега Фролішон був у відпустці, консьєржка вагалась, а потім
усе-таки попросила мене оглянути її небожа,— певне, тому, що я був найдешев­
ший лікар, яких вона знала.
Бебер захворів після Великодня. Почалися перші погідні дні. Над Рансі про­
неслись південні вітри, поздувавши з шибок усю заводську кіптяву.
Беберова хвороба тяглась уже не перший тиждень. Я двічі на день відвідував
його. Люди з нашого кварталу й сусіди чекали мене перед будинком, удаючи,
ніби опинилися там випадково, або стояли на власних порогах і дивились на ме­
не. Це правило їм за своєрідну розвагу. їм кортіло вичитати з мого обличчя:
погіршало чи покращало Веберові? Сонце, байдуже пливучи над усіма, ніколи
не розщедрювалось на сяєво, завжди посилаючи людям захмарене, сумне осене-
ве проміння.
Я вислухав чимало порад, як мені лікувати Вебера. Щиро кажучи, не було в
кварталі людини, яка б не цікавилася станом його здоров’я. Кожен сперечавсь
про мої фахові спроможності. Коли я доходив до квартири, запановувала досить
ворожа тиша, людська глупота гнітила мене. В квартирі завжди товклися
консьєржчині приятельки й різко тхнуло спідницями та кролячою сечею. Кож­
на чимраз дужче вихваляла свого улюбленого лікаря. Я, зрештою, мав тільки од­
ну перевагу, але таку, з якою вкрай важко змиритись: був майже безкоштовний,
а безкоштовний лікар — це лихо й для хворого і для його родини, хоч хай би
вона була найубогіша.
Бебер не марив, але вже не мав жодного бажання ворушитись. І що день, то
5‘
132 Луї-Фердінан СЕЛІН
більше худнув. Його тіло, пожовкле й виснажене, здригалося після кожного уда­
ру серця. За місяць Бебер став такий прозорий, аж здавалося, ніби під шкірою
в нього — суцільне серце. Коли я підходив, Бебер лагідно всміхався. Отак
спокійно і тихо він переступив межу тридцяти дев’яти градусів, потім — сорока
і довго, нестерпно довго лежав, замислений, у такому стані.
Беберова тітка врешті замовкла й дала нам спокій. Вона розповіла все, що
знала і, зневірившись, тільки плакала по кутках. Вибалакавшись, нарешті усвідо­
мила всю глибину свого горя, здавалось, не знає, що їй діяти з ним, намагалась
проковтнути разом із слізьми, але вони душили в горлі, виливалися назовні.
Жінка металась по хаті й, ще дужче себе занехаявши, лише дивувалася: «Госпо­
ди!.. Господи!..» Та й годі. Сльози доводили її до краю, руки геть опускалися,
мовчазна й прибита, вона знову й знову ставала переді мною.
Отак тижнями, підходила й відходила. Я вже передчував, що хвороба не
скінчиться добром. То був різновид черевного тифу, проти нього не діяв жоден
із засобів, до яких я вдавався: ванни, сироватки, безводна дієта, вакцини... Не
зараджувало ніщо. Бебер гинув, нездоланна сила тягла його, усміхненого, в мо­
гилу. Він мовби балансував на пружку гарячки, я ж унизу безладно борсався.
Зрозуміло, консьєржці майже повсюди, і то наполегливо, радили без церемоній
спекатись мене і чимшвидше запросити досвідченішого лікаря.
Та оскільки інші лікарі, дізнавшися про характер Беберової недуги, забари­
лись, я лишився з хворим до самого кінця. Колеги цілком слушно вважали, що,
коли вже Бебер випав мені, я й далі маю ним опікуватися.
Фактично мені не лишалося нічого іншого, як ходити аж до кав’ярні й від ча­
су до часу телефонувати знайомим лікарям-практикам з паризьких шпиталів,
аби запитати в тих авторитетних цілителів, що вони роблять, зіткнувшись із та­
ким черевним тифом, над яким я марно сушив собі голову. Колеги давали мені
поради, добрі й безкоштовні, але я все-таки тішився, чуючи, як вони завдають
собі клопоту задля малого незнайомця Вебера. Доходиш, зрештою, до того, що
радієш і наймізернішим дрібницям.
Поки я переймався такими витонченими міркуваннями, Беберова тітка пе­
ресідала зі стільця на стілець, бралася сходами то вниз, то вгору і виходила зі
свого заціпеніння тільки на те, аби попоїсти. Хоча цього вона ніколи й сама не
пропускала, їй ніхто б і не дав забути, що час підкріпитися: сусідки дбали про
неї. Вони запихали її стравою поміж нападами ридань, мовляв, треба мати силу.
Консьєржка навіть погладшала.
Через аромат брюссельської капусти, ще прикріший за дух черевного тифу, в
хаті було нічим дихати. Саме був сезон на ту городину, й Беберовій тітці
звідусіль носили подарунки — щойно зварену парку брюссельську капусту. «Во­
на справді додає мені сил! — охоче погоджувалась тітка. — Тільки пісяти дово­
диться дуже часто!»
Перед тим як споночіє, тітка впивалася кавою, щоб пожильці, дзвонячи двічі
або тричі підряд, не розбудили хворого небожа. Ввечері я заходив, аби дізнати­
ся, чи часом не настав уже кінець. «Як ви гадаєте, може, він захворів тоді, коли
на велосипедних перегонах йому закортіло попити ромашки з ромом в овочевій
крамниці?» — уголос гадала тітка. Ця думка не давала їй спокою з самого по­
чатку. Дурепа.
«Ромашка!» — ледь чутною луною мимрив Бебер у гарячці. А навіщо тітку пе­
реконувати? Я ще раз спробував удатися до двох або трьох невинних безкоштов­
них медичних препаратів — адже від мене сподівались лікування — і, пригніче­
ний, знову поринав у ніч, бо, як і моя мати, в усіх нещастях завжди добачав
свою провину.
На сімнадцятий день хвороби я сказав собі, що було б непогано навідатись
до інституту Жозефа Біодурне й поцікавитися їхньою думкою про такий різно­
вид черевного тифу, водночас попросити в них поради і, можливо, вакцину, яку
вони нараяли б мені. Отже, я б випробував геть усе, навіть найдивачніші засо­
би. І якщо Бебер таки помре, певне, ніхто нічим не зможе мені дорікнути. Я до­
бувся інституту на протилежному краї Парижа, за Вільєтом, об одинадцятій ран­
ку. Спершу був змушений пройтися вздовж незліченних лабораторій, шукаючи
знайомого вченого. В лабораторіях іще нікого не було: ні вчених, ні відвідувачів,
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 133

лише безладно валялось усіляке устаткування, вительбушені тушки тварин, роз­

биті газові ліхтарі, клітки та слоїки з мишками, що задихалися без повітря, ре­
торти, сечові міхури, поламані стільці, книжки, порох, а ще недопалки й недо­
палки; їхній сморід разом із смородом убиралень забивав решту запахів.
Мені спало на думку: якщо я вже прийшов так рано, чи не пройтись аж до
могили великого Жозефа Біодурне, яка, оздоблена золотом і мармуром, місти­
лась у підвалі самого інституту. Надгробок становив витончену буржуазно-візан­
тійську фантазію. Через цього Біодурне чимало молоді вже півстоліття обирає
собі наукову кар’єру. Тепер серед учених розвелося не менше невдах, ніж серед
випускників консерваторії... Тож наука — мов той автобус, на який не сядуть усі
зразу. Отаке-то.
Мені ще довго довелося чекати і в інститутському садку, що скидався водно­
час і на в’язницю, і на громадський сквер, квіти рівненькими рядами були на­
саджені вздовж мурів, надаючи їм іще більшої лиховісности.
Аж ось нарешті з’явились і перші співробітники, лаборанти та обслуга, чима­
ло з них у великих сітках уже несли харчі з сусіднього базару. Згодом брамою
пройшли забарніші вчені, ще злиденніші за своїх скромних підлеглих: кепсько
поголені, вони йшли невеликими гуртками й шепотілися, зрештою розповзлись
коридорами, тручись об панелі. Ці люди скидалися на постарілих сивих, з пара­
сольками, школярів, пригнічених повсякденною нудною працею, розпачливо
гидкими процедурами. Задля мізерної платні вони збиралися, марнуючи літа
своєї зрілости, у невеличких мікробних кухнях, гріючи безкінечне вариво ово­
чевих покидьків, задушених морських свинок та всякого іншого падла.
І самі вони, зрештою, старі й потворні хатні гризуни в піджачках. Слава в на­
шу добу всміхається тільки багатіям, байдуже, вчені вони чи ні. Науковий плебс
може розраховувати тільки на те, що снаги йому додаватиме страх позбутися
місця в цьому теплому, освітленому, поділеному на комірчини сміттєвому бач­
ку. Власне, вони цупко тримались титулів, завдяки яким аптекарі певною мірою
ще вірили їм щодо аналізу сечі і харкотиння пацієнтів. Отакі вони — гидкі за­
робітки вченого.
Діставшись власної комірчини, справжній дослідник на кілька хвилин риту­
ально схилявся над розкислими тельбухами кролика, забитого ще минулого тиж­
ня, тельбухами, що ще довго смерділи в якомусь кутку кімнати. Коли сморід ста­
вав таки справді нестерпним, вченому офірували іншого кролика, проте аж ніяк
не раніше, бо науковий секретар інституту фанатично запроваджував жорсткий
режим економії.
Унаслідок цієї економії тухлі рештки тварин лежали в лабораторіях ней­
мовірно довго. Тут треба було тільки звикнути. Дехто з найтямущіших лабо­
рантів навіть досить добре куховарив у цій могилі, де ніколи не припинялося
тління, цілковито призвичаївшись до гнилля й важкого сопуху. Ці скромні до­
поміжні сили великого наукового пошуку перевершили в питаннях економії
навіть наукового секретаря, хоч той славився скнарістю, навіть переграли його,
використовуючи, наприклад, газ із автоклавів, щоб готувати собі печеню, а та­
кож усілякі ще небезпечніші рагу.
Сяк-так обстеживши нутрощі ритуального кролика чи морської свинки, вчені
потихеньку переходили до другого акту своєї щоденної наукової діяльносте,
тобто до куріння. То була спроба нейтралізувати навколишній сморід і нудьгу
тютюновим димом. Недопалок за недопалком, і вчені потихеньку досиджували
до п’ятої години, коли закінчувався робочий день. Тоді тухлятину обережно
вкладали до автоклаву, щоб грілася. Октав, лаборант, загортав у газетку добре
проварену квасольку, аби пронести її безкарно повз вахтера. Він ніс собі додо­
му, в Ґарґан, уже готовісіньку вечерю. Його шеф несміливо, немов вагаючись,
щось іще записував у журналі реєстрації дослідів, готуючи матеріал для май­
бутньої абсолютно безвартісної доповіді, яка, проте, правитиме за виправдання
його присутносте в інституті й мізерної платні; йому давно вже треба було
здійснити цей тяжкий обов’язок перед якоюсь геть безсторонньою та байдужою
академією.
Справжньому вченому потрібно років із двадцять, щоб здійснити велике
відкриття, тобто впевнитеся, що бездум одних аж ніяк не є щастям для решти і
134 Луї-Фердінан СЕЛІН

що кожній людині на землі не до вподоби те, до чого її ближні прагнуть усією

душею.
У науковому безумі найбільше розважливосте, водночас він найнестерпні-
ший з усіх різновидів безуму. Та коли та вже набув певних звичок, аби, так
кривлячись, бодай убого животіли, слід і далі виявляти наполегливість, бо,
зневірившись, доведеться здохнути, як морська свинка. Звички набуваються на­
багато швидше за сміливість, надто вже звичка їсти.
Тож я шукав по всьому інституті свого знайомого, Парапена, бо саме до ньо­
го прителіпавсь аж із передмістя. Я теж мусив виявляти наполегливість: саме со­
бою нічого не знаходиться. Я довго блукав нескінченними коридорами, проми­
нав безліч дверей.
Той старий парубок узагалі ніколи не снідав, а обідав не частіш як двічі
або тричі на тиждень, зате тоді вже споживав неймовірну кількість їжі з жа­
добою, властивою російським студентам, бо й далі дотримував їхніх химерних
звичок.
У середовищі фахівців Парапенові приписували неабияку обізнаність. Він
знав усі різновиди черевного тифу — і в тварин, і в людей. Його слава зароди­
лася років двадцять тому, в добу, коли кілька німецьких авторів оголосили, ніби­
то їм пощастило виділити живі ебертьєнові вібріони у вагінальному екскреті
півторарічної дівчинки. То була сенсація в царині пізнання. Парапен, щасливий
ухопитися за таку нагоду, дав гідну відповідь від імені Національного інституту
і зразу ж перевершив хвальковитих тевтонців, виростивши ту саму культуру, і то
в чистому вигляді, в спермі сімдесятидвохрічного каліки. Уславившись замоло­
ду, Парапен, відтак, не мав іншого клопоту, як раз у раз друкувати в різних фа­
хових періодичних виданнях кілька колонок, що їх і прочитати годі, щоб світ не
забув про нього. Саме це він і робив, відколи йому так добре прислужилися
сміливість і талан.
Поважна наукова громадськість тепер ставилась до нього з цілковитою
довірою. Тим-то та громадськість не мала жодної потреби читати його статті. А
якби їй заманулося його критикувати, то вона нічого не виграла б. Адже над
кожною сторінкою треба було сидіти цілий рік.
Коли я підійшов до дверей комірчини Сержа Парапена, він саме обпльову­
вав усі її чотири кутки, слина в нього котилася так огидно, що картина мимо­
волі спонукала до роздумів. Уряди-годи Парапен голився, проте на щоках
завжди лишав стільки заросту, що вчений нагадував забіглого каторжника. Па­
рапен увесь час хапав дрижаки чи принаймні так здавалося, дарма що він ніко­
ли не скидав піджака, вкритого безліччю плям, а надто лупою, яку він розтру­
шував довкола, ввесь час доправляючи пасмо масного волосся, що спадало на
червоний із прозеленню ніс.
Коли я як стажер приходив сюди на практичні заняття, Парапен навчив ме­
не користуватися мікроскопом, виявляючи за різних обставин щиру прихиль­
ність. Я сподівався, що, незважаючи на стільки років, він іще не забув мене і
дасть найнагальніші поради, як лікувати Вебера, бо я таки перейнявся долею
цього хлоп’яка.
Я вочевидь виявляв набагато дужче бажання не дати Веберові померти, ніж
якби на його місці був дорослий. Коли помирає дорослий, завжди відчуваєш за­
доволення, бо, як кажуть, бодай на одну паскуду на землі стало менше, на­
томість коли йдеться про дитину, такої твердої певносте нема: адже діти мають
майбутнє.
Парапен, дізнавшись про клопоти, охоче погодився зорієнтувати мене в цьо­
му складному терапевтичному випадку, проте визнав: за двадцять років довідав­
ся стільки різного, а часто й суперечливого про черевний тиф, що тепер самому
дуже важко, ба просто неможливо сформулювати категоричну думку про цю та­
ку банальну хворобу та її лікування.
— Скажіть спершу, чи вірите ви, дорогий колего, в сироватки? — заходився
мене розпитувати Парапен. — Га? А у вакцини?.. Яка ваша думка?.. Навіть ви­
датні терапевти сьогодні й чути нічого не хочуть про вакцини. Це, колего, на­
певне, сміливий крок... В усякому разі я вважаю... А що? Га? Хіба не так? Чи не
здається вам, що в подібному негативізмі є й слушні мотиви?.. Якої ви думки?
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 135

Слова мов вискакували йому з рота, гнані страшенним риком,— з такою си­
лою він вимовляв звук «р».
Поки Парапен мов лев бився серед несамовитих і відчайдушних гіпотез,
попід нашими вікнами промайнула постать блискучого наукового секретаря, по­
хмурого й заклопотаного.
Побачивши його, Парапен, і без того блідий, зблід іще дужче: розхвилював­
ся й заговорив про інше, кваплячись одразу засвідчити мені всю огиду, яка
кожнісінького дня прокидалась у ньому на сам вигляд того секретаря, вченого,
що тішився загальним визнанням. За однісіньку мить славетний секретар пере­
творився на дурисвіта, найогиднішого маніяка, винного в найжахливіших по­
таємних злочинах, яких вистачило б на ціле сторіччя для всього загалу катор­
жан.
Я не зміг перешкодити Парапенові розповісти мені масу подробиць про
сміховинне ремесло дослідника, заняття, до якого він змушений силувати себе
за шматок хліба. Його зненависть мала справді науковий характер на відміну від
зненависти людей, що потерпали по конторах чи крамницях.
Парапен говорив дуже голосно, і мене дивувала його щирість. Лаборант усе
слухав. Уже скінчивши готувати страву, він вагався, як умостити її серед авто­
клавів і пробірок. Цей чоловік так призвичаївся до щоденного курсу Парапено-
вих прокльонів, що вже давно сприймав усі оті гострі слова за суто академічні,
отже незначущі. Деякі невеличкі досліди, які лаборант вельми старанно прова­
див в одному з автоклавів, всупереч усім Парапеновим базіканням, видавалися
йому самому мало не справжнім дивом, що розширює межі пізнання. Він навіть
уваги не звертав на Парапенову несамовитість. Перед відходом лаборант закрив
автоклав зі своїми особистими мікробами так ретельно й дбайливо, ніби ховав
святі дари.
— Ви бачили того старого недоумка? — запитав Парапен, тільки-но лаборант
зник за порогом. — Ось уже тридцять років, замітаючи моє сміття, він чує, як
навколо балакають про науку, балакають багато й щиро, а проте вона йому не
спротивіла, навпаки, він, тільки він зрештою повірив у неї просто тут! Понаб­
равшись із моїми культурами, має їх за дивовижні! Аж облизується на них! Не­
тямиться з захвату від кожної моєї дурниці. А хіба, власне, не так само в усіх
релігіях? Адже священик давно вже думає про щось інше, а не про Бога, в яко­
го ще й досі вірить церковний сторож. І то несхитно! По правді, аж нудить від
таких! А хіба мій придурок не став посміховиськом, одягом і борідкою насліду­
ючи великого Жозефа Біодурне? Ви помітили? Між нами кажучи, великий
Біодурне відрізнявся від мого лаборанта тільки своєю світовою славою й силою
пристрастей. З його манією досконало мити пляшки й пильно спостерігати ме­
таморфозу молі цей геніальний дослідник завжди видавався мені страхітливо
вульгарним... Відберіть у великого Біодурне його велику господарчу промітність
і скажіть, чим тоді можна в ньому захоплюватись? Га, питаю? Не вчений, а
буркітливий швейцар. Авжеж. Він добре довів, який у нього паскудний харак­
тер: за двадцять років в Академії його зненавиділи всі, він розсварився майже з
кожним. Мало до бійки не доходило... То був вигадник із манією величі... Та й
годі...
Парапен став поволі збиратись. Я допоміг йому закрутити навколо шиї щось
подібне до шарфа й накинути поверх облиплого лупою піджака щось схоже на
плащ. Тоді він раптом схаменувся, адже я прийшов з приводу дуже конкретно­
го термінового питання. «Отакої! — сказав він. — Набридаючи вам своїми дур­
ницями, я й забув про вашого хворого! Даруйте, колего, й повернімося
чимшвидше до нашої теми. Хоча що, зрештою, я можу вам сказати, чого б ви
не знали й без мене? Розум застерігає вдаватися до будь-яких непевних теорій і
суперечливих експериментів! Отож, колего, старайтесь якомога! Якщо вам суди­
лось лікувати, докладайте до цього найревніших зусиль! Щодо мене самого, то
можу вам по щирості сказати: тифоїдні хвороби набридли мені над усяку міру!
Це навіть годі уявити! Коли я замолоду почав досліджувати черевний тиф, у цій
царині працювало лише кілька чоловік, тож нам, зрештою, не становило труд­
нощів рахуватись одне з одним, ушановувати одне одного навзаєм. Ну а тепер
— що вам сказати? Фахівців наплодилось навіть у Лапландії! В Перу! І щодня їх
136 Луї-Фердінан СЕЛІН

чимраз більше! Вчені налізають звідусіль! У Японії налагодили серійне вироб­

ництво дослідників! Бачу, за кілька років світ стане справжнім звалищем без­
глуздих публікацій на цю засмальцьовану тему. Щоб зберегти своє місце і більш-
менш успішно боронити його, я обмежився тим, що відтворюю в різних
періодичних виданнях ту саму свою давню доповідь на конгресі, тільки на­
прикінці року додаю кілька незначних і абсолютно неістотних доповнень... Але
повірте мені, колего, черевний тиф у наші дні так само спаскуджений, як ман­
доліна або банджо. Здохнути можна! Кожен по-своєму хоче грати на ньому свою
жалюгідну партійку. Ні, мені просто втіха вам признатися, що я вже не почува­
юся на силі й далі забивати собі памороки, прагну лише невеличкого закутку
досліджень, завдяки якому не наживу ворогів, не вовтузитимуся з учнями, а
тільки матиму ту маленьку, вкрай потрібну мені славу, яка не розбудить нічиїх
заздрощів. Поміж інших дурниць я подумував провести порівняльне досліджен­
ня впливу центрального опалення на поширення геморою в північних і півден­
них країнах. Що ви на це скажете? І залучити гігієну! Режим харчування! Тепер
такі речі в моді, хіба не так? Я переконаний, таке дослідження, проведене як го­
диться й розтягнене на багато років, зрештою прихилить до мене Академію, бо
ж більшість її членів — це старигани, що не можуть бути байдужі до проблем
опалення й геморою. Подивіться, що вони роблять задля раку, який зачіпає їх
так близько! Може, тоді Академія вшанує мене однією з премій у царині гігієни?
Хіба я знаю? Десять тисяч франків! Га? Тоді мені б стачило грошей на подорож
до Венеції... Знаєте, юний друже, замолоду я вже був у Венеції... Ет! Там так са­
мо здихають з голоду, як усюди! Але там відчувається врочистий запах смерти і
забути його відразу несила...
Вже десь на вулиці ми мусили чимшвидше вернутися назад, бо Парапен за­
був свої калоші. Тепер ми вже спізнювались і мало не бігцем подалися до місця,
про яке він нічого не казав.
Посуваючись довжелезною вулицею Вожірар, натикаючись на овочеві ятки і
стовпища люду, ми врешті добулися до майдану, довкіл якого росли каштани й
стояли поліцаї. Забігли до затильної зали кав’яреньки, і Парапен умостився біля
шибки, ховаючись за фіранкою.
— Запізно! — досадливо протяг він. — Вони вже пішли!
— Хто?
— Учениці ліцею... Знаєте, які вони чарівні... Я вже вивчив їхні ноги на­
пам’ять. Чогось іншого я й не хочу до самого скону... Ну що ж, ходімо! Поди­
вимось наступного разу...
Ми попрощались як щирі приятелі.

Бебер загинув. Натомість старша пані Анруй почала виходити зі своєї хатини,
відвідувати Бардамю. З’явився й Робінзон: він мав хворі легені, але працював на заводі.
Робінзон познайомився з бабусею Анруй, а потім і з її сином та невісткою. Молодші Ан-
руї замовили йому кролячу клітку, до дверцят якої Робінзон мав приєднати вибуховий
пристрій: нібито для охорони від злодіїв, а насправді — аби та петарда вбила стару, як­
що спробує нагодувати кролів.

Пригадую ще один випадок з тієї пори. Спершу, невдовзі після вечері, я по­
чув гримотіння заліза, хтось зачепив сміттєвий бачок. На наших сходах їх, бува­
ло, просто перекидали. Потім хтось жалібно застогнав, жінка. Я прочинив двері
на сходи, але не ворушивсь.
Якби з’явився сам у мить нещасного випадку, мене б, можливо, вважали ли­
ше за сусіду й моя медична допомога лишилася б без винагороди. Якщо справді
потрібен лікар, їм треба тільки покликати мене згідно з правилами, і тоді я ма­
тиму двадцять франків. Злидні старанно й безжально випікали альтруїзм, за най-
добріші наміри чекала найжорстокіша кара. Отож я чекав, поки прийдуть і под­
звонять у мої двері, але ніхто не йшов. Очевидячки ощадили.
Аж тут, коли я вже перестав сподіватися, перед дверима виникла дівчинка,
що намагалася прочитати прізвища під дзвониками... Так, вона справді прийш­
ла до мене, її послала пані Анруй.
— Хто в них захворів? — запитав я.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 137

— У них поранивсь один добродій...

— Добродій? — спершу я подумав про господаря. — Пан Анруй?
— Ні, один їхній приятель...
— А ти його знаєш?
— Ні. Я його ніколи не бачила.
На вулиці було холодно, я поспішав, дівчинка мусила підбігати.
— Як це сталося?
— Я нічого не знаю.
Ми йшли вздовж іще одного невеличкого парку, відгородженого клаптика
колишнього лісу, куди вночі приходили спочити між деревами довгі лагідні зи­
мові тумани. Проминули вулички й завулки. Ще кілька хвилин — і ми опини­
лися перед будинком. Дівчинка попрощалась. Боялася знову туди заходити.
Невістка Анруй чекала мене на критому ґанку. Її гасового ліхтаря гойдало
вітром.
— Сюди, докторе, сюди! — закричала вона.
— Ваш чоловік поранивсь? — одразу запитав я.
— Таж до хати зайдіть! — гримнула вона раптом на мене, не давши часу за­
мислитись. Я зайшов і віч у віч зіткнувся із старою, що вже в коридорі стала на-
падатися на мене. Лайка за лайкою.
— Ох, паскуди! Ох, бандити! Докторе! Вони хотіли мене вбити!
Отже, задум не вдався.
— Убити? — запитав я, прикинувшись украй враженим. — 3 якої речі?
— Бо ж я не хотіла помирати так скоро, як їм хочеться, більш нічого! Госпо­
ди! Звичайно ж, я не хотіла вмирати!
— Мамо! Мамо! — урвала її невістка. — Ви з глузду з’їхали! Мамо, що за
страхіття верзете!
— Я верзу? Ох, негіднице, яка ж ти безсоромна! Я з’їхала з глузду? Та в ме­
не ще досить глузду, щоб усіх вас повісити! Я вже казала вам про це!
Я перебив:
— Хто ж поранений? Де він?
— Зараз побачите! — відрубала стара. — Він нагорі лежить, убивця, на її ліж­
ку. Він, сучко, таки добре загидив твоє ліжко! Завозив тобі постіль своєю мер­
зенною кров’ю! Не моєю! Та його кров гірша за помиї! Ти її ніколи не відмиєш!
Кажу тобі, кров убивці просмердить усе на довгі роки! Ох, дехто ходить до теа­
тру, щоб розважитись! Присягаюся, той театр отут! Нагорі! Справжнісінький те­
атр! Такого й шукати годі! Пильнуйте свого місця! Чимдуж піднімайтеся! Бо та
гнида ще здохне, поки ви доповзете! Тоді нічого не побачите!
Невістка боялася, що стару почують з вулиці, й на мигах намагалася її за­
цитькати. Незважаючи на прикру ситуацію невістка здавалась не дуже й збенте­
жена, лише невдоволена, що сподіялось усе не так, як слід. Од свого задуму во­
на не відступила. Ба більше: була абсолютно певна, що чинила слушно.
— Докторе, ви тільки послухайте! Хіба можна слухати отаке? Я завжди нама­
галась, щоб їй, навпаки, жилось якнайвигідніше! Хіба ви цього не знаєте? Я ж
їй увесь час пропонувала піти до притулку черниць...
Для старої це вже було занадто — ще раз почути про черниць.
— Ото рай!.. Еге ж, сучко, ви всі хотіли спровадити мене саме туди! Ох, бан­
дитко! Для цього ти й твій чоловік привели сюди того паскуду, що лежить тепер
нагорі! Атож, аби вбити, а не послати до черниць! Ну, його задум не вдався, тож
хіба це не показує, що вам усім не стачило кебети? Йдіть, докторе, йдіть по­
гляньте, як там тепер отой мерзотник, що все сам собі заподіяв! Сподіваймося,
він ось-ось гигне! Тож ідіть нагору, докторе! Йдіть погляньте, поки є час!
Якщо невістка не видавалася пригніченою, то стара й поготів. Вона, звісно,
мало не стала жертвою замаху, проте не була така обурена, як намагалась пока­
зати. Стара пані Анруй прикидалася. Невдалий замах немов покріпив її, відірвав
од тієї похмурої могили, де стільки років усамітнювалась. Дійшовши похилих
літ, вона раптом цупко вчепилася за життя. Невтримно тішилася своєю перемо­
гою, знаючи, що відтепер матиме пречудову нагоду випікати очі своїй немило­
сердій невістці. Тепер невістка була в її руках. Стара хотіла, щоб я неодмінно
знав кожну подробицю цього недолугого замаху, знав, як усе відбулося.
138 Луї-Фердінан СЕЛІН

— А знаєте,— додала вона, знову звертаючись до мене тим самим екзальто­

ваним тоном,— це ж у вас я здибала того вбивцю, таки ж у вас, пане докторе...
І не повірила йому з самого початку! Й стереглася його! Знаєте, що він одразу
мені запропонував? — Стара пані обернулася до невістки: — Здерти з тебе, моя
доню, шкуру! З тебе, сучко! Причому багато й не просив! Це щирісінька правда!
Він пропонує те саме усім! Та ясно! Тож бачиш, негіднице: я знала, яке ремес­
ло в твого наймита! Я вже все розвідала! Він зветься Робінзон! Хіба не таке йо­
го ім’я? Скажи, хіба не так його звати? Скоро лиш побачила, що він змовляється
з вами, я відразу запідозрила... й доречно! Якби його не стереглася, де б я була
тепер?
Стара знову і знову переказувала, як усе сталося. Коли Робінзон прив’язував
петарду до дверцят, скочив кріль, що сидів у клітці. А стара тим часом дивилась
на Робінзона із своєї халупи, «бачила, мов на сцені», казала вона. Робінзон са­
ме готував ту гидоту, і петарда з усім шротом вибухнула йому просто в обличчя,
вдарила в самі очі. «Коли готуєш убивство, сумління ніколи не буває спокійне.
Хоч-не-хоч, а рука затремтить!» — виснувала стара.
Отож провал стався через звичайну незграбність.
— Це їх, теперішніх людей, такими поробили! Безперечно! їх привчили до та­
кого! — наполягала стара. — Тепер, щоб їсти, їм треба вбивати одне одного! Са­
мих крадіжок уже замало! Треба вбивати, та й то — старих бабів! Де це чувано?..
Ви тепер по шию в паскудстві! А той уже сліпий! Він довіку сидітиме вам на шиї!
Тож тепер матимете доста часу, аби вкупі навчатися мерзоти!
Невістка мов води в рот набрала, але, напевне, вже змінила свої плани, щоб
якось викрутитись. Ця падлюка свого не вгавить. Поки ми з нею думали кожне
про своє, стара заходилася шукати по кімнатах свого сина.
— Ай справді, докторе, я маю ще й сина! Та де він подівся? Що він іще му­
друє?
У коридорі бабця аж трусилася від нестримних веселощів.
Коли стара людина так голосно регоче, зразу з’являється думка: бо­
жевільна, до чого вона докотиться? Бабця конче хотіла знайти свого сина. Той
урятувався — втік на вулицю. «Гаразд, нехай ховається, й дай, Боже, йому
довгого віку! Він однаково далеко не втече — муситиме повернутись до ото­
го, що нагорі, з повибиваними очима. Все життя годуватиме його! Бо петар­
да бухнула йому просто в пику! Я сама бачила! Отак: бух! Я бачила! Присяга­
юся, кріль тут ні до чого! О Господи! Докторе, де мій син, де він? Ви не ба­
чили його? А ця теж послідуща негідниця, завжди така лиха, що годі їй знай­
ти рівню, але тепер уся гидота стеменно вилізла з її паскудної натури! Ох,
скільки потрібно часу, щоб нарешті вилізло геть усе з такої страшної натури,
як її! Там — сама гниль! Так-то, докторе, дарма й заперечувати! Тільки пиль­
нуй, щоб не прогавити!» Стара ще тішилась. Крім того, вона хотіла мене вра­
зити, показати, хто тут зараз командує парадом, принизити, зрештою повали­
ти нас усіх одним ударом.
Стара вхопилась за щасливу для себе нитку. Її переповнювали почуття. Лю­
дина щаслива, поки спроможна вдавати бодай когось. Бабці Анруй давно осто­
гидло бути старою плаксійкою, хоча це їй накидали двадцять років зряду. Вона
цупко вхопилася за роль, яка випала їй так несподівано, збуривши все її єство.
Бути старим — це означає не мати жодної порядної мети, погрузнути в пісному
неробстві, коли вже нічого не чекаєш, окрім смерти. До старої разом із палкою
роллю, що дісталася їй як винагорода, раптом повернувся смак до життя. Зне­
нацька зовсім перехотілося вмирати. Бажання вижити, самоствердитись осявало
її радістю. Млявість відступила, в горнилі життєвої драми забуяв справжній во­
гонь.
Стара зігрілась і вже не хотіла втратити цього нового вогню, боялася втрати­
ти нас, що мали в ньому згоріти. А скільки років навіть не вірила в таку мож­
ливість. Була вже змирилася з думкою, що доведеться сконати в закутку хирно­
го саду, аж раптом грозова хмара окропила її живлющим теплим дощиком.
— То моя смерть! — горлала тепер бабця Анруй. — Я хочу побачити свою
смерть! Ти мене чуєш? І я маю очі, щоб бачити! Чуєш? Я ще маю очі! Я хочу
роздивитися її!
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 139

Стара нітрохи не збиралась умирати. Ясно: вона більше не вірила в свою

смерть.

Кожен знає, що такі проблеми завжди важко владнати і владнання обходить­

ся дуже дорого. Попервах ми навіть не знали, що робити з Робінзоном. Покла­
сти до лікарні? Це вочевидь породило б тисячі пліток. Завезти додому? Про це
не годилось навіть думати, адже в якому стані він опиниться. Отож хоч-не-хоч
Анруї мусили залишити його в себе.
А Робінзон, лежачи в них у горішній кімнаті, трусився від страху на саму тіль­
ки думку, що його виставлять за двері й притягнуть до відповідальности. Нема
нічого дивного. Це була одна з тих приключок, про які нікому не можна роз­
повісти всієї правди. Віконниці кімнати завжди були зачинені, але сусіди стали
частіше, ніж звичайно, ходити вулицею, аби подивитись на віконниці й поціка­
витися здоров’ям пораненого. їм розповідали всілякі вигадки. Але як погамува­
ти їхню цікавість? Як заткнути людям рота? Бо до почутого кожен додавав щось
своє.
На щастя, Паркет тоді ще не мав жодних серйозних скарг, а це вже неаби-
що. Щодо Робінзонового обличчя я полегшено відітхнув. Жодної інфекції, дар­
ма що рвані ранки були дуже забруднені, рогівка вкрита численними рубцями,
крізь які світло проходило вкрай погано, якщо проходило взагалі.
Згодом ми б добрали способу бодай трохи відновити зір, якщо там буде що
відновлювати. Поки що годилось мерщій підлатати Робінзонове обличчя й будь-
що не дати старій виказати нас своїми клятими наріканнями перед сусідами.
Якби ми навіть пустили чутку, ніби стара збожеволіла, то й це нічого не заради­
ло б.
Якби раптом утрутилась поліція, то невідомо, куди це затягло б нас. Не да­
вати старій Анруй зчиняти бучу на своєму тісному подвір’ї стало тепер для нас
найпершим завданням. Ми всі по черзі намагались угамувати бабцю. Не можна
було показувати, ніби ми її силуємо, але й лагідність не ставала в пригоді. Ста­
ра прагнула помститись і сама шантажувала нас.
Я приходив оглянути Робінзона принаймні двічі на день. Зачувши, як під­
німаюся сходами, він, перев’язаний, одразу починав стогнати. Робінзон справді
страждав, але не так тяжко, як намагався зобразити. Має від чого впадати в роз­
пач, думав я, надто коли остаточно збагне, що з очима. Я досить ухильно
відповідав на його запитання. Повіки йому дуже пекли, й він сподівався, ніби
нічого не бачить саме через той пекучий біль.
Анруї ревно доглядали Робінзона, виконуючи всі мої вказівки, тож я не мав
жодних нарікань.
Про замах ми вже не говорили. Про те, що буде далі, й поготів. Коли я вве­
чері йшов од них додому, то в мене складалось враження, ніби неминуче наста­
не мить, коли вони таки перегризуть одне одному горлянки. Як добре помірку­
вати, такий кінець видавався логічним. Які були ночі в тім будинку, я навіть не
намагався собі уявити. Проте вранці знову дибав до них, і всі речі та люди були
такі самі, як і вчора. Разом з пані Анруй ми міняли марганцеву пов’язку й для
певности трохи прочиняли віконниці. Щоразу марно. Робінзон навіть не
помічав, що в хаті повиднішало...
Отак світло обернулося ніччю, незмірно грізну й мовчазну. Господар щоран­
ку зустрічав мене кількома суто селянськими словами. «Ага, ось і доктор! А в нас
тут приморозок, мабуть, уже останній!» — зауважував він, підносячи очі догори
в маленькому перистилі. Немов погода щось для нас важила. Його дружина на­
магалась іще раз уласкавити свекруху крізь забарикадовані зсередини двері, але
всі спроби ще дужче дратували стару.
Лежачи в бинтах, Робінзон розповів мені про своє дитинство й молодість.
Коли йому виповнилось одинадцять років, батьки віддали сина в науку до однієї
з найдорожчих взуттєвих крамниць. Одного разу, як розносив покупки, клієнтка
запропонувала йому втіху, такої він доти навіть уявити не міг. Відтак уже не по­
вернувся до хазяїна — настільки огидною видалася власна поведінка. Справді,
злягання з клієнткою в ті часи ще було непрощенним злочином. Надто велике
враження справила на юного Робінзона муслінова сорочка клієнтки. Шелестка
140 Луї-Фердінан СЕЛІН

дама в покоях, де повно подушок і портьєр з китицями, пахка рожева плоть —

це все назавжди стало джерелом нескінченних безнадійних порівнянь.
Потім було ще чимало всілякого. Робінзон побачив різні материки і всесвітнє
побоїще, проте ніколи остаточно не позбувсь отого одкровення. І його тішило
вертатися думкою до давньої події, розповідати про цю, так би мовити, мить,
пережиту в юності.
— Коли в тебе очі отак заплющені, мимоволі замислюєшся,— мовив він. —
Усе пливе... В макітрі мов кіно тобі крутять...
Тоді я не зважився сказати, що те кіно йому не остогидне. Оскільки всі дум­
ки ведуть до смерти, колись настане мить, коли в своєму кіно він нічого не ба­
читиме, крім неї й себе.
Поряд із будинком Анруїв тепер виріс заводик із великим двигуном. Через
нього все в будинку тремтіло з ранку до вечора. Оподалік виникли й інші під­
приємства, там усякчас, навіть уночі, щось гуркотіло та бахкало.
— Коли наша хатинка завалиться, нової вже ніхто не поставить! — жартував
із цього приводу Анруй, трохи, щоправда, непокоячись. — А вона кінець кінцем
таки завалиться!
Й справді, зі стелі на підлогу без упину сіявся порох і шматочки тиньку.
Архітектор марно запевняв їх, що нема чого боятися, тільки-но перестанеш слу­
хати світ, як почуєшся немов на кораблі, що пливе від одного страху до іншого.
Пасажири, відгородившись од світу, давно вже снують задуми, ще печальніші за
життя, на всьому ощадять, а згодом починають боятись і дня, й ночі.
Після сніданку до кімнати заходила молодша пані Анруй і, як я їй радив, чи­
тала щось Робінзонові. Минали дні. Оповідь про дивовижну клієнтку, яка діста­
лася йому в роки учнівства, Робінзон переповів господині, тож його пригода ста­
ла зрештою загальною забавою для всіх мешканців будинку. Отак скінчилися
наші таємниці, відколи їх витягли на люди. І в нас самих, і на землі і, напевне,
на небі страшне тільки те, що досі не висловлене. Ми матимемо спокій тільки
тоді, коли все буде сказане, враз і довіку, бо тоді нарешті запанує тиша і ми вже
не боятимемось мовчати. Так буде.
Кілька тижнів, поки гоїлися повіки, мені щастило всілякими пустими балач­
ками відвертати Робінзона від думок про очі і про майбутнє. То я казав, що
вікно зачинене, коли насправді воно було відчинене навстіж, то пояснював, що
надворі сутінки.
Проте одного дня, коли я відвернувся, Робінзон устав і підійшов аж до вікна,
щоб переконатися самому, і, заки я зміг йому перешкодити, здер пов’язки з
очей. Добру хвилину вагався. Торкнувсь правої, потім лівої лутки вікна й не
хотів спершу вірити, хоча потім був усе-таки змушений повірити. Адже треба
повірити.
— Бардамю! — заволав він тоді біля мене. — Бардамю! Воно відчинене! Ти
чуєш, вікно відчинене!
Я не знав, що йому на те відповісти, і стояв поряд, мов дурень. Робінзон про-
стяг обидві руки у вікно, на свіже повітря. Очевидячки, нічого не бачив, зате
відчував повітря. Тоді скількимога витяг руки в ніч перед собою, немов намага­
ючись сягнути її краю. Він не хотів вірити в те, що навколо темна ніч. Я вклав
його в ліжко, знову заспокоював, але Робінзон уже нітрохи мені не вірив.
Робінзон плакав. Він теж дійшов самого краю. Йому вже нічого не можна було
сказати. Як доходиш краю того, що може з тобою статися, настає мить, коли ви­
являєшся цілковито самотнім. Ти прийшов на край світу. Вже не озивається
навіть твоє страждання, і тоді треба повернутися назад, до людей, байдуже, яких.
У такі хвилини це не важко, бо навіть щоб плакати, потрібно повернутися туди,
де все починається, треба прийти до людей.
— Ну, що вирішили робити, як йому стане краще? — спитав я молодшу гос­
подиню, невістку, коли після тієї сцени ми пішли на кухню: Анруї того ранку
запросили мене поснідати разом з ними. Власне, вони самі не знали до ладу, як
вийти з цієї ситуації. Вартість пансіону, за який треба було б платити, жахала їх,
надто пані Анруй, ліпше за чоловіка обізнану, скільки коштує утримання каліки
в притулку. Кілька разів вона вже навіть зверталася до доброчинних організацій.
Мені про ці заходи вона, звісно, нічого не казала.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 141

Якось увечері Робінзон будь-що намагавсь потримати мене біля себе довше.
Він ненастанно щось розповідав і розповідав, розводивсь про речі, відомі нам
обом, про спільні подорожі, навіть про те, чого досі ніколи не зважувався згаду­
вати. Або на що раніше завжди бракло часу. Робінзон на мить відцурався жит­
тя, і тоді світ, який обійшов, приплив до нього з усіма своїми скаргами, добро­
тою, лахміттям, покинутими друзями і строкатою мішаниною пережитих по­
чуттів; він вітав їх у своїй безокій голові.
— Я хочу накласти на себе руки! — попередив мене Робінзон, коли страж­
дання видались йому завеликими. А потім таки спромігся пронести їх трохи
далі, немов тягар, заважкий для нього й геть непотрібний, проніс дорогою, де не
здибав нікого, кому міг би про нього розповісти, таке-бо воно величезне і все-
охопне. Та він і не зміг би розповісти про своє страждання: осягнути його вла­
сним розумом йому було несила.
Я знав: удачею Робінзон — боягуз, це знав і він сам і завжди сподівався, що
його врятують від правди, а проте я все ж почав запитувати себе, чи є десь лю­
ди, котрих можна назвати справжніми боягузами... Кажуть, ніби для кожного
завжди можна знайти те, за що він ладен умерти, і то без нарікань. От тільки не
завжди„трапляється нагода померти з радістю,— нагода, яка сподобалася б кож­
ному. Й тоді людина помирає, як може і як-небудь... На землі з’являється ще
хтось із обличчям йолопа, ще один боягуз, що без усякої причини боїться ціло­
го світу, ото й усе. Це тільки машкара боягузтва.
Робінзон не був ладен померти, скориставшись нагодою, яка йому трапила­
ся. Якби вона трапилась за трохи інших обставин, то, можливо, дужче припала
б йому до смаку.
Смерть, зрештою, трохи скидається на шлюб.
Така смерть Робінзонові не подобалася зовсім, отож... Шкода й слів.
Треба було, щоб він змирився зі своїм упослідженням і болем. А поки що
Робінзон увесь час із неабияким завзяттям найнегіднішим чином загиджував
собі душу власним нещастям і розпачем. Згодом він упорядкує своє лихо й тоді
розпочне справді нове життя. Повинен розпочати.
— Хоч вір, хоч не вір,— якось озвався Робінзон після вечері, зшиваючи до­
купи клапті спогадів,— а знай: дарма що я ніколи не мав великих здібностей до
мов, наприкінці свого перебування в Детройті вже міг трохи розмовляти
англійською... А тепер мало не все забув, усе, крім одного... Власне, двох слів.
Вони завжди спадають мені на гадку, відколи сталося нещастя з моїми очима:
Gentlemen first! Оце майже все, що я тепер можу сказати англійською, навіть не
знаю чому... А правда, їх запам’ятати дуже легко: Gentlemen first!
Аби бодай трохи розвіяти його невеселі думки, ми задля розваги стали роз­
мовляти англійською. Й частенько, недоречно й без усякого повторювали:
«Gentlemen first!» То був жарт, тільки нам зрозумілий. Зрештою ми навчили цих
слів і самого Анруя, який часом забігав до нас.
Ворушачи спогади, ми запитували себе, що з того всього могло зостатися й
досі. З того, що знали обидва. Уявляли собі, як там ся має Моллі, наша люба
Моллі... Натомість Лолу я волів би забути, але кінець кінцем хотілося почути
геть про всіх, навіть про Мюзін, так само як і покохатися з нею... Певне, Мюзін
тепер десь у Парижі, недалеко від нас, власне, поряд... Але щоб почути щось про
неї, я мав би спорядити мало не справжню експедицію...
Ці постаті я вирізняв, а скільки було ще людей, чиї імена, звички, адреси вже
давно забуто, а їхні усмішки після стількох важких років боротьби за виживан­
ня зіпсувалися, мов залежаний сир, скривившись у розпачливі гримаси... Спо­
гади теж мають вік. Коли їх полишити в плісняві, вони перетворюються на
огидні примари, з яких аж скрапує егоїзм, марнославство, брехня... Спогади зог-
нивають, мов яблука. Тож ми з Робінзоном говорили про нашу молодість, тіши­
лись і втішалися нею. Й не вірили, що вона минула.
До речі, я давненько не навідував матері. Візити до неї аж ніяк не зміцнюва­
ли моєї нервової системи. Моя мати ще більша за мене песимістка...3авжди си­
дить у своїй крамничці й без упину нагромаджує навколо себе розчарування,
яких зазнала впродовж незліченних своїх років... Коли я приходжу, розповідає
десь отаке: «Знаєш, тітка Гортензія вже два місяці як померла в Кутансі... Ти,
142 Луі'-Фердінан СЕЛІН
може б, з’їздив туди? А Клемантен,— пам’ятаєш Клемантена? Натирача парке­
ту, що грався з тобою, коли ти був малям? Отож, його підібрали позавчора на
Абукірській вулиці. Він не їв три дні».
Про своє дитинство Робінзон не тямив розповісти, бо було воно дуже неве­
селе, а пригода з клієнткою остаточно вибила його з колії. Вдома були тільки
страхіття й сморід, віники, відра, ляпаси... Пан Анруй теж нічого не міг роз­
повісти про свою молодість аж до військової служби, зате з тієї пори в нього
збереглося фото, де він знятий трохи напідпитку, те фото й тепер стояло на дзер­
кальній шафі.
Коли Анруй зійшов униз, Робінзон поділився своїм неспокоєм. Тепер він уже
ніколи не отримає обіцяних Анруями десяти тисяч франків...
— Справді, не дуже на них покладайся! — сказав я йому. Краще було зазда­
легідь підготувати його до ще одного розчарування.
Шротинки від петарди одна по одній випливали з Робінзонових ран, я не раз
вибирав їх, інколи кілька разів на день. Робінзонові було дуже боляче, коли я
колупався в його повіках.
Ми марно вдавались до засторог: серед сусідів однаково поширились найріз­
номанітніші чутки. Робінзон, на щастя, про них не здогадувавсь, інакше б за­
хворів ще тяжче. Дарма й казати, нас зусебіч обступали підозри. Пані Анруй не­
чутно ходила по хаті в пантофлях, на її допомогу ми не розраховували.
Ми запливали між рифи, й тепер досить було найменшої хвилі, аби всі гур­
том зазнали труднощів. Тоді б усе луснуло, розкололося, розбилось на тріски.
Робінзон, бабця, петарда, кріль, очі, дивак-син, невістка-вбивця — це все нараз
виперло б нагору перед очі людців, що аж тремтіли з цікавости. Ні, я не мав чим
пишатися, хоча не скоїв нічого, що можна назвати злочином. Й однак почував­
ся винним. Надто я завинив тим, що, по суті, бажав, аби той стан тривав і далі.
Я навіть не бачив нічого непристойного в тому, що ми всі чимраз глибше зану-
рююємось в трясовину.
А втім, з нашого боку не потрібно було жодних зусиль, занурення відбувало­
ся само собою, й то неабияк швидко!

Бардамю перейшов на роботу до туберкульозного диспансеру. Одного вечора тут йо­

го відвідав священик сусідньої церкви.

То був абат Протіст. Мало-помалу, вагаючись і недоказуючи, він визнав, що

разом із невісткою Анруй намагається влаштувати стару й Робінзона до якогось
не дуже дорогого монастирського притулку. Пошуки тривають.
Якби придивитись до абата Протіста, він у крайньому разі міг би видатись
пересічним продавцем, а то навіть і досвідченим крамарем, що вже давно встиг
запліснявіти й засохнути між своїми прилавками. Його несміливі слова незапе­
речно свідчили про плебейську вдачу. Так само, як і віддих. Тут я не помиливсь
анітрохи. Віддих виказував, що абат їсть не пережовуючи й запиває їжу білим
вином.
Невістка, розповів мені абат, прийшла до нього невдовзі після замаху, про­
сячи порятувати їх із тієї халепи, в яку вони потрапили. Коли абат розказував,
мені здалося, ніби він шукає виправдань, ніби соромиться своєї згоди. Щоп­
равда, через мене йому було не варто перейматися такими дрібницями. Тут і так
усе зрозуміло. Він приєднався до нас, уступав у болото, та й годі. Тим гірше для
священика! Разом із грошима в нього дедалі меншало клятої сміливості. Тим
гірше! В усьому диспансері не чулося ні звуку, на передмістя опустилася ніч, і
абат говорив тихо, аби його справді міг чути тільки я. А проте він даремно роз­
мовляв пошепки, попри його зусилля кожне слово видавалося нестерпним
криком,— мабуть, через лунку тишу, яка посилювала найслабший звук. А може,
тиша була тільки в мені? Мене ввесь час поривало вигукнути: «А хай тобі заці­
пить». Зі страху навіть дрібно тремтіли губи, раз у раз западала напружена мов­
чанка.
Тепер, коли абата захопили наші спільні перестрахи, він уже й сам не знав до
ладу, що діяти, як далі плентати в темряві за нами навпомацки. Гурт невелич­
кий. Абат силкувався довідатись, хто з нас уже зашпортався. Куди ми прямуємо?
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 143

Бо й сам хотів простягти руку своїм новим приятелям на шляху до мети, до якої
досягнемо всі разом або ж ніхто. Відтепер ми рушали в дальшу подорож усім
гуртом. Абат, як і ми, як і решта люду, теж навчиться ходити помацки. Поки що
він іще збивався. Запитував мене, що робити, аби не впасти. Та якщо йому
страшно, то чого ж він прийшов? До краю ми дійдемо всі вкупі й там уже ді­
знаємось, чого шукати в цій пригоді. Бо життя — це тільки промінець, що гас­
не серед ночі.
А можливо, ми ніколи й не дізнаємось, що не знайшли нічого. Отака-то
смерть...
А тим часом слід просуватись уперед, хай навіть упомацки. Зрештою, звідси,
де тепер опинилися, відступити не можна. Вибору нема. Паскудна людська
справедливість разом із законом чигала на нас повсюди, на кожному розі.
Невістка Анруй тримала за руку бабцю та її сина, а я вчепився за неї й за
Робінзона. Ми були вкупі. Саме так. Це я зразу і пояснив абатові. Він уже зро­
зумів.
Байдуже, несамохіть чи з власної волі ми опинились у такому становищі, бу­
ло б дуже зле, якби нас заскочили й схопили за руку випадкові перехожі,— ка­
зав я ще абатові, ба навіть наполягав на цьому. Якщо раптом когось іздибаєш,
слід удати, ніби просто гуляв, прикинутись дурником. Це наказ. І, звичайно, по­
водитися слід природно. Тепер абат уже все розумів. У відповідь міцно потис
мені руку. Зрозуміло, що й він дуже боїться. Абат лише початківець. Він вагав­
ся, навіть блудив словами^ мов безневинний. Там, де ми опинились, не було ні
дороги, ні світла, замість них — тільки розрахунок, і ми простували далі, не ду­
же покладаючись на нього. Слів, до яких звичайно вдаються в таких випадках,
аби набратися духу, теж ніхто не вимовляв. Жодна луна не озивалася, ми вже
вибули з суспільства. Страх не каже ані «так», ані «ні». Страх тільки всотує все,
що кажуть, усе, що думають,— абсолютно все.
У таких випадках не зарадить і коли вирячиш очі в темряву. Це від страху за­
напастити себе, авжеж. Темрява гасить усе, навіть погляди. Вона спустошила
нас. Треба б ухопитися за руки, бо впадемо. Люди для більше не розуміють нас.
Ми відгороджені од них власним страхом, він душитиме нас аж до тієї миті, ко­
ли настане той або той кінець і можна буде нарешті приєднатись до паскудної
решти людства — в житті або в смерті.
Абат мав тільки допомогти нам тієї миті й негайно засвоїти науку — таке
його завдання. А втім, він і прийшов для цього, і попервах мав якнайшвидше
влаштувати бабцю Анруй, а з нею й Робінзона — до монастиря де-небудь у про­
вінції. Абат гадав, що таку оборудку можна залагодити, я погодився з ним. Але
ми мусили чекати довгі місяці, заки десь вивільниться місце, а нам чекати було
несила. З нас досить.
Невістка мала рацію: що швидше, то краще. Нехай забираються! їх треба поз­
бутись! Тоді абат став промацувати інший варіант. Абат одразу видався мені не­
абияким пронозою. До того ж він із самого початку заговорив про комісійні для
обох — для себе й для мене. Цей варіант можна було здійснити майже негайно,
і я теж мав відіграти в ньому свою невеличку роль. Вона полягала в тому, щоб
спонукати Робінзона поїхати на Південь, порадити йому це невимушено, по­
дружньому, проте наполегливо.
Не знаючи всіх подробиць оборудки, я, напевне, мав би зробити застороги,
скажімо, вимагати для свого приятеля Робінзона певних гарантій... Бо, як доб­
ре поміркувати, оборудка, до якої схиляв нас абат Протіст, була химерна. Але
нас усіх так підганяли обставини, що важила тільки швидкість. Я пообіцяв все,
чого вони вимагали, заприсягтися допомогти й мовчати. Абатові, здається, було
звично за таких делікатних обставин, і я відчував, що він значно полегшить мені
мою роботу.
З чого ж починати? Треба влаштувати потаємний виїзд на Південь. Цікаво,
що скаже про Південь Робінзон? І то про виїзд разом із бабцею, яку він лашту­
вався вбити... Я наполягатиму... Та й годі. Треба, щоб усе сталося саме так — з
усіх причин, і хоч не всі вони порядні, зате всі поважні.
Старій і Робінзонові знайшли роботу, правда, дуже химерну, на Півдні, в Ту­
лузі. Тулуза — чудове місто! А втім, колись і я його побачу! Провідаю їх там. Я
144 Луї-Фердінан СЕЛІН

зразу постановив, що виберусь до Тулузи, тільки-но вони влаштуються там, по­

бачу їхній дім, їхню роботу — геть усе.
Трохи поміркувавши, я відчув досаду, бо Робінзон поїде туди так скоро, а
водночас дуже зрадів, надто через те, що бодай цього разу таки справді матиму
невеличку винагороду. Мені дадуть тисячу франків. Про це вже домовлено. Я
тільки мав переконати Робінзона поїхати на Південь, бо нема кращого клімату,
де б так швидко загоїлись його покалічені очі, ніде йому не буде так добре, як
там, і, зрештою, йому неабияк пощастить, коли він виплутається з теперішньої
халепи таким недорогим коштом. Це все мало переконати його.
За п’ять хвилин отаких розважань я й сам став цілковито переконаний і ще
й готовий до вирішальної розмови. Кувати, поки гаряче,— таке моє гасло. Зре­
штою, гірше, ніж тут, Робінзонові там не буде. Абатів задум видававсь, як усе
добре зважити, цілком розумним. Священики таки тямлять, як виплутуватись із
найтяжчих халеп.
Зрештою Робінзонові та старій пропонують ненайгіршу оборудку. Якщо я
добре зрозумів, ішлося про якусь печеру з мощами. Ми зробимо так, що ту
печеру можна буде відвідувати — за гроші, звичайно. Закличмо туристів, спра­
ва, як запевняв абат Протіст, дуже вигідна. Я теж був переконаний у цьому і
навіть трохи заздрив. Адже не кожного дня можна приставити до роботи
мерців.
Я замкнув диспансер, і ось разом із абатом ми рішуче покрокували до Анруїв,
чалапаючи по калюжах. Хоч як подивись, а справа нечувана для мене. Тисяча
франків. Я став думати про абата трохи краще. Зайшовши до будиночка, ми за­
стали подружжя Анруїв біля Робінзона в кімнаті на другому поверсі. Але в яко­
му жахливому стані перебував Робінзон!
— Це ти! — сказав він мені, нетямлячись від збудження, тільки-но зачувши
на сходах мою ходу. — Я відчував: має щось відбутися! невже це правда? — відса­
пуючи, запитав він мене.
Й знов облився слізьми ще до того, як я встиг відповісти бодай одне слово.
Тим часом, поки він благально простягав до мене руки, Анруї кивали мені й
підморгували. «Ну й халепа! — сказав я собі подумки. — Завжди вони кваплять­
ся! Невже вони все йому розбовкали? Не підготувавши? Не зачекавши на мене?»
На щастя, я зумів, так би мовити, переповісти всю справу іншими словами.
А втім, і Робінзон не вимагав чогось більшого і був радий почути про ще один
аспект уже відомого рішення. А цього виявилось досить. Абат лишився в кори­
дорі, не зважуючись увійти до кімнати. Він аж тремтів зі страху.
— Заходьте! — таки запросила його невістка. — Заходьте, пане абате, ви тут
аж ніяк не зайві! Ви навідали бідолашну родину в мить нещастя, так-то! Доктор
і священик! Хіба не завжди приходять вони вдвох у скорботні хвилини?
Невістці Анруй заманулося погратись гучними фразами. Нові надії вибрати­
ся з халепи додали цій паскуді огидного ліризму.
Збентежений абат розгубив усі свої козирі і став верзти казна-що, проте не
зважувавсь підступати до хворого надто близько. Його розгубленість і страх пе­
редалися Робінзонові, і бідолаха нестямно заволав: «Вони мене дурять! Вони всі
мене дурять!»
Що ж, балачки, і знов-таки тільки про те, що лежить на поверхні. Самі емо­
ції. Завжди те саме. Натомість я збадьорився, відчув сміливість. Потяг невістку
Анруй у куток і відверто заговорив із нею про умови оборудки, добре бачачи, що
єдиний, хто може їх урятувати,— це, зрештою, тільки священик. «Дайте мені за­
вдаток!— сказав я невістці. — Притьмом давайте завдаток!» Коли не стає довіри,
то, як кажуть, нема жодного сенсу церемонитись. Невістка збагнула й одразу по­
клала мені на долоню тисячофранкову банкноту, потім іще одну на додачу, щоб
не зосталося сумнівів. Я миттю перейнявся повагою до неї і ревно захопивсь пе­
реконувати Робінзона, аж поки пішов додому. Я мусив його схилити до поїздки
на Південь.
Зрада, кажуть у таких випадках, але цей присуд надто поквапний. Треба ж ко-
ристатися нагодою. Зрадити — це однаково, що відчинити вікно у в’язниці. Роз­
чахнути вікно прагне кожен, а спромагаються нечисленні.
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 145

Дійшовши до крайніх злиднів, тяжко захворівши й насилу одужавши, не маючи

грошей навіть на квартплатню, Бардамю втікає з Рапсі. У кав’ярні випадково
зустрічає давнього знайомого, професора Парапена, який працює в психіатричній
клініці доктора Баритона.
Тим часом Бардамю влаштовується статистом до жіночого танцювального гур­
ту. Згодом винаймає собі вмебльовану кімнату й опиняється серед молоді та сту­
дентів.

Мешкання в мебльованих кімнатах, де кишіло блохами, інколи змушувало

моїх друзів соромитись, і через те вони ставали дратівливі. Студентська молодь
з буржуазних верств, винаймаючи мебльовані кімнати, почувалась, немов п по­
кривджено, а оскільки зрозуміло, що братись ощадити ще рано, то прагла бо­
гемного життя, щоб забутися й отупіти.
На початку кожного місяця ми переживали недовгу, але справжню еротич­
ну кризу, від чого здригався ввесь будинок. Кожен мив ноги. Пожильці ор­
ганізовували декаду кохання. Спонукали до цього перекази з провінції. Я, на­
певне, міг би мати будь-яку англійську танцівницю з нашого гурту, й то задур­
но, але, поміркувавши, відмовився від такої вигоди з огляду на можливі плітки
та на ревнивих дурників-студентів, що й за лаштунками ходили по п’ятах
танцівниць.
Оскільки мешканці нашого будинку читали непристойні газети, ми знали чи­
мало паризьких адрес, де можна одержати щонайкраще кохання. Признатися,
побували не в одному веселому кубельці! Ми втягувались, утягся навіть я, що
давно вже перетнув свою Березину, вволю натішившись подорожами і дізнав­
шись про можливі ускладнення в сексуальній царині. Гуртовим походенькам,
здавалось, не буде кінця-краю.
Адже в людині завжди зберігається дрібка незужитої цікавості до всього, по­
в’язаного з жіночим задом. Людина запевняє себе, що зад уже не дасть їй нічо­
го нового, що через нього вона тільки змарнує час, а потім знову бере й ще раз
пробує, і то тільки на те, аби відчути полегшу й таки дізнатися про зад щось но­
ве: цього досить для повернення оптимізму.
Людина, мов покріплена, мислить ясніше, починає сподіватися так, як іще
ніколи не сподівалась, і знову повертається до фатальних сідниць, платячи та­
ким самим коштом. По суті, в будь-якому віці на вас завжди чекають відкриття
між жіночими ніжками. Тож пополудні,— я розповім, як усе діялось,— ми, троє
сусідів з мебльованих кімнат, рушали на пошуки недорогих пригод.
Наші виправи відбувалися завдяки Помонові, він мав справжнє бюро, де
можна було дістати шо завгодно в царині еротичного припасування й компро­
місів у кварталі Батіньйоль. У Помоновій картотеці ніколи не бракувало пропо­
зицій, а ціни — найрізноманітніші. Цей дарований провидінням звідник без
жодної дружньої підтримки працював сам-один у малесенькій, так тьмяно освіт­
леній квартирі, що рухатися нею треба не менш обережно, ніж у незнайомій гро­
мадській убиральні. Численні завіси, що їх доводилось відхиляти, перше ніж по­
трапити до звідника, бентежили, а він завжди сидів у навмисній сутіні, ладний
вислухати кого завгодно.
Через ту сутінь я, правду кажучи, до ладу ніколи й не роздивився Помона:
попри те що ми не раз балакали, а певний час навіть працювали разом і він про­
понував мені те чи те або розповідав про подробиці свого ремесла, я сьогодні не
впізнав би його, зіткнувшись із ним у пеклі.
Я тільки пригадую, що потаємні клієнти, чекаючи в його салоні своєї черги
на співбесіду, завжди поводились дуже пристойно й не припускалися жодної
фамільярності; були й стримані, мов пацієнти біля дверей дантиста, який не
зносить не тільки світла, а й галасу.
Я познайомився з Помоном через одного студента-медика. Студент учащав
до Помона, аби заробити трохи грошей, бо, щасливець, був обдарований вели­
чезним членом. Студента запрошували ожвавлювати невеличкі, суто інтимні ве­
чірки в передмістях. Дами захоплювались ним, не вірячи, що можна мати «ота­
кенний», а дівчата з відчуттям меншовартості просто марили ним. У поліційній
картотеці наш студент числився під страшним прізвиськом Валтасар!
146 Луї-Фердінан СЕЛІН

Між клієнтами, що чекали черги, розмови зав’язувались важко, адже муки не

додають красномовності, а говорити про насолоду й фізіологічні потреби со­
ромно.
Так чи так, а полюбляти сексуальні насолоди й бути бідним — це гріх. Коли
Помон дізнався про моє становище й лікарську практику, то зважився звірити
мені свою слабість. Його виснажувала одна лиха звичка. Вона змушувала його
мастурбувати під столом під час розмов із клієнтами, з тими довічними шукача­
ми, яким не дає спокою промежина.
— Розумієте, в мене така робота! І мені дуже важко втриматись від соло... Бо
як послухати все, що ті негідники тут патякають!
Тож клієнтура зрештою привчила його до тої капості. Щось подібне спос­
терігається і в надміру гладких різників, яких завжди тягне напихатися м’ясом.
Я, крім того, гадав, що нижню частину черевної порожнини Помонові всякчас
роз’ятрює підступна легенева хвороба. А втім, за кілька років він і справді по­
мер від сухот.
Нескінченні балачки претензійних відвідувачів виснажували його ще й по-
іншому: завжди брехливі, вони знічев’я викладали йому цілу купу вигадок, а що­
до сідниць, то, як послухати цих клієнтів, годі знати їм рівню, навіть обнишпо­
ривши світ.
Надто в бесідах із чоловіками доводилося захоплено відгукуватись про їхні
вподобання. Ці чоловіки діставали не більше втіхи, ніж прихильники поділено­
го кохання, скажімо, клієнти пані Ерот. Навіть в одній паці листів, що їх кож­
ного ранку приносили в Помонове агентство, містилося досить незадоволеного
кохання, щоб назавжди згасити всі війни цього світу. А проте ті потоки любові
ніколи не сягали далі сідниць — ось де нещастя.
На Помоновому столі лежали огидні стоси палкої нудотини. Прагнучи дізна­
тися більше, я вирішив узятись до класифікації того величезного епістолярного
сороміцтва. До різновиду пристрастей, повчав мене Помон, ставляться так само,
як до фасону краваток чи до різних там хвороб; передусім виділяємо безумців,
далі — мазохістів та садистів, потім бичувальників, «повелителів», і так в усьо­
му. Тут уже недалеко й до того, що розваги обертаються на тяжку працю. Шу­
качів цих розваг уже вигнано з раю — є всі підстави для такої думки! Помон по­
годився зі мною; його руки завжди були вологі, а нестримне нечестя завдавало
насолоди й муки водночас. За кілька місяців я вже досить пізнав і самого звідни­
ка, і його ремесло. Мої візити порідшали.
У танцювальному гурті кінотеатру «Тарапу» мене й далі мали за цілком при­
датного, спокійного статиста, проте через кілька тижнів заспокоєння до мене з
несподіваного боку підкотилося лихо, і я був змушений, і то притьмом, покину­
ти сцену й рушати далі в свої кляті мандри.
Як поглянути з відстані часу, перебування в «Тарапу» було, по суті, недозво-
леним і підступним перепочинком. Ті чотири місяці я завжди добре вдягався і,
граючи здебільшого султана, двічі — центуріона, іншого разу — авіатора, регу­
лярно отримував чималеньку платню. Я наїдався на роки наперед: життя рантьє,
тільки без ренти. Зрада! Небезпека!
Одного вечора, не знати з якої причини, перекрутили ввесь наш номер. Но­
вий пролог зображав Лондонську набережну. Я стривожився: наші англійки ма­
ли в цьому номері фальшивими голосами співати, так би мовити, на берегах
Темзи, вночі, я ж грав роль поліцая. Роль цілковито без слів, я мав походжати
туди-сюди вздовж парапету. Раптом, коли нічого й не сподівався, їхня пісня ста­
ла сильніша за життя, ба більше: круто повернула мою долю в бік нещастя. Тож
поки вони співали, я не міг думати про щось інше, крім жалюгідного світу
злиднів і мого власного життя, надто тому, що від співу тих сучок мені краяло­
ся серце, мене вивертало від нього, як од тунця в бляшанках. А я ж гадав, ніби
давно пережив, забув усе найтяжче! А найгірше — ця пісня була весела, проте
наганяла смуток. А дівчата, співаючи, вигинались, намагалися прикликати ті ве­
селощі. А втім, свого, мабуть, досягали, вони немов прикривали злидні, ховали
горе під запиналом...
Ні, я не помиливсь! Я вирушав у подорож серед туманів і скарг! Скарги стіка­
ли скорботними краплинами, ми немов щохвилини старішали. З декорацій та­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 147

кож скрапували страх і розгубленість. А мої приятельки виспівували. Вони, зда­

ється, не розуміли, що їхня пісня лихими чарами накликає на нас нещастя...
Пританцьовуючи, веселячись, оскаржували своє життя... Коли це надходить так
¡здалеку, з такою певністю, не можна ні помилитися, ні опертись.
А злидні відчувалися всюди попри всю ту пишноту, що була в залі, на нас,
на декораціях, злидні вщерть виповнювали все і, ні на що не зважаючи, затоп­
лювали землю. Що ж, дівчата були справжні митці. Від них поширювавсь важ­
кий смуток, а вони не хотіли ні зупинити його, ні навіть зрозуміти. Тільки очі
були сумні. Але самих очей не досить. Дівчата оспівували муку людського жи­
вотіння та борсань і не розуміли цього. Вони й далі все пов’язували з коханням,
тільки з коханням, бо про решту цим створінням не сказали. Тобто оспівували
нібито дрібні прикрощі. Що ж, нехай це й так називають! Коли ти молодий і ще
нічого не зазнав, усе сприймаєш за прикрощі кохання...
У молодих просто манія зводити всю людську природу до сексу, до єдиного
освяченого марення, до любовного шаленства. Можливо, згодом, вони порозум­
нішають — коли все це скінчиться, коли їх не полонитимуть ілюзії, коли огор­
не справжній смуток суворої країни,— усіх шістнадцятьох танцівниць із коби­
лячими стегнами й труськими груденятами... А нужда вже й так учепилася в цих
красунь і вони не викрутяться від неї. Нужда вже схопила їх за черево та за гру­
ди й тримає всіма нитками їхніх тоненьких фальшивих голосів.
Нужда вже тут. Її не одурять ні костюм, ні сухозлітка, ні яскраве світло, ні
усмішки; той, хто їй уже належить, не обурить її ілюзіями, вона знайде його
всюди, де він ховається, вона тільки тішиться, даючи бідолахам поспівати, і че­
кає своєї черги, всі дурниці ще попереду. Спів нужду пробуджує, заколисує,
підохочує.
Отже, й наша важка мука — це ще одна розвага.
Тож лихо тим, хто виспівує пісні кохання! Адже кохання — це і є нужда, і во­
но, падлюче, завжди розквітає брехнею в нас на вустах — оце й усе. І воно, па­
скудне, скрізь, не слід кликати свою нужду, навіть прикидаючись. Із нуждою не
можна жартувати. А проте мої англійки тричі на день ставали перед декораціями
і прислухались до акордеона. Отже, це все несамохіть могло обернутися нещас­
тям.
Я їм нічого не казав, але можу запевнити, що бачив, як підступає катастрофа.
Спершу захворіла одна дівчина. Смерть красуням, які дрочать лихо! Нехай
вони виздихають від нього — тим краще! До речі, ніколи не слід зупинятися на
розі вулиць і слухати, як грає акордеон, часто саме так здибаються з лихом, за­
знають удару істини. Замість хворої дівчини прийшла якась полячка, і тепер уже
вона вибігала на сцену. Вряди-годи також кашляла. То була міцна, довготелеса
бліда дівчина. Ми зразу заприязнилися з нею. через дві години я знав усю її ду­
шу, з тілом ще трохи зачекав. Та полячка мала манію виснажувати свою нерво­
ву систему дурними звичками. Тож укупі зі своєю скорботою та з усім іншим
вона мимоволі ввійшла в ту паскудну пісню англійок, мов ніж у масло.
Попервах ніщо не вістувало лиха. Пісня починалася негучно, як усі пісеньки
до танцю, а потім серце слухача раптом стискалося, наливалось такою тугою, не­
мов у ньому вже ніколи не прокинеться бажання жити, бо всі зусилля, й мо­
лодість, і будь-що інше не дають нічого. А коли кінчалася пісня, ти чув, ніби
хилишся на ліжко, лягаєш на своє справжнє, найвластивіше ложе — в глибоку
яму, щоб усьому настав кінець. Двічі повторюється приспів — і тебе наче охоп­
лює бажання досягти лагідних країв смерті, країв, назавше милих, де все відра­
зу забудеться, візьметься туманом. Зрештою, то туман співав дівочими голосами.
Полячку взяли до хору, долучили і її скарги та докори, звернені проти тих,
хто ще тут, хто ще чіпляється за життя, прилаштувавшись у хвості черги, в якій
стоїть цілий світ, чекаючи, коли урветься життя, а тим часом кожне крутиться
на всі боки, передаючи сусідам-примарам кохання й стусани, таємниці й фаль­
шиві гроші, поліцаїв та злочинців, жалі й досаду, і хизуючись власними оборуд-
ками в тій пелені терплячості, що не щезає ніколи...
Мою нову подружку з Польщі звали Танею. Я довідався, що її немов трусить
пропасниця через одного сорокарічного дрібного банківського службовця, з яким
вона зналася в Берліні. Таня мріяла повернутись до Берліна й кохати отого чо-
148 ЛуІ-Фердінан СЕЛІН

лов’ягу попри все на світі. Щоб повернутися до нього, вона ладна була на
все.
Таня підстерігала театральних агентів у мокрих від сечі закоморках під схода­
ми. Ті негідники щипали її за стегна, щось обіцяли, але ніколи не виконували
обіцянок. Та вона навряд чи й помічала їхнє крутійство, бо все її єство повни­
лося маренням далекого кохання. Це тривало не один місяць, а за тиждень по
тому як Таня з’явилася в нашому гурті, сталася страшна катастрофа.
Грип забрав її коханого. Вона довідалась про нещастя суботнього вечора.
Тільки-но діставши звістку, розтріпана й несамовита, потягла мене до Північно­
го вокзалу. Сподівалася вчасно добратись до Берліна й потрапити на похорон.
Начальник станції насилу переконав її, що вже пізно.
Я не міг покинути її в такому стані, бо вона й далі шарпала себе й не хотіла
вгамуватись, можливо, й зумисне. Й нічого дивного, адже почуття, якому пере­
шкоджають нужда і далекі відстані,— це немов кохання моряка, кохання досте­
менне й щасливе. Передусім, як нема змоги часто зустрічатися, важко посвари­
тись, а це вже неабищо. Оскільки життя — безумство, всуціль нашпиговане
брехнею, то що далі одне від одного і що більша змога приправляти життя брех­
нею, то більша вдоволеність,— усе це річ природна і слушна. Бо правду перетра­
вити несила.
Скажімо, тепер легко розповідати всяку всячину про Ісуса Христа. А чи хо­
див Ісус до вбиральні перед усім народом? Гадаю, його викрутні не вдержалися
б довго, якби він прилюдно ходив гидити. Якомога менше свідків — ось голо­
вне, надто в коханні.
Остаточно впевнившись, що до Берліна вже не буде потяга, яким можна
встигнути на похорон, ми разом з Танею вирішили надіслати телеграму. Дов­
генько складали текст у телеграфному пункті Біржі, та тут виникли нові труд­
нощі: ми не знали, кому адресувати телеграму. Крім небіжчика, Таня в Берліні
нікогісінько не знала. Відтак нам зосталося тільки говорити про небораку. Роз­
мови вистачило лише на два чи три неквапні кола круг Біржі, а потім, оскільки
гіркоту треба гасити, ми стали, й далі сумуючи та скаржачись, поволі підіймати­
ся на Монмартр.
Десь після вулиці Лепік нам траплялися люди, що йшли шукати веселощів на
міські висоти. Вони поспішали. Діставшись до собору Сакре-кер, задивлялися
вниз, у ніч, що, мов неозора чорна яма, поховала будинки в своїх глибинах.
Покрутившись на майданчику, ми зайшли до кав’ярні, що видалась нам най­
дешевшою. Таня з удячності й задля того, щоб я міг її втішати, дозволяла цілу­
вати себе де завгодно. Випити вона теж любила. На довколишніх лавах уже
хропла п’яна братія. Забамкали дзигарі, вибиваючи довгу череду нескінченних
годин. Ставало дедалі очевидніше, що ми зайшли на край світу. Далі йти вже не
можна, за межею — самі мерці.
Царство мертвих починалось неподалік, на майдані Тертр. Ми дуже вигідно
вмостились, аби бачити їх. Мерці неслися над галереєю Дюфаель, прямуючи на
схід.
Але ще треба знати, як підступитися до них, як зазирнути в їхні майже за­
плющені очі, бо спалахи світляних реклам, дарма що пронизують хмари, зава­
жають роздивитися небіжчиків. Онде вони, мерці, і я зразу збагнув, що вони
взяли Бебера, Бебер навіть кивав мені разом із блідою, мов крейда, дівчиною по­
руч,— дівчиною з Рансі, яка нарешті зробила аборт, позбавившись цього разу
всіх своїх труднощів.
Подекуди видніло чимало моїх давніх пацієнтів, про яких я більше ніколи не
думав,— а також іншого люду. Онде самотній негр у білій хмаринці, якого над­
то ревно шмагали, я знав його в Tono, а он і Грапа, старий лейтенант з лісової
пущі! Про них — про лейтенанта, про закатованого негра-африканця та про
іспанця-священика — я інколи згадую; священик прийшов цієї ночі разом з
мерцями задля святих молитов, і його золотий хрест вельми заважає йому пур­
хати в небесній блакиті. Хрест чіпляється за найбрудніші, поруділі хмари, а я
помалу-малу розпізнаю інших людей, що вже пощезли... їх так багато, аж відчу­
ваєш справжній сором за те, що не мав досить часу роздивитися їх, коли вони
впродовж довгих років жили поряд...
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 149

Щоправда, часу ніколи не буває досить, навіть на те, щоб подумати про себе.
Зрештою, всі ті трухляки обернулися на янголів, а я й не помітив цього! Те­
пер їх повнісінькі хмари, незвичайних і дивних! Вони гуляють над містом!
Якусь мить я шукав серед них Моллі, мою любу, єдину подругу, але вона не
прийшла разом з ними... Напевне, має своє, окремішнє невеличке небо біля ла­
скавого Господа: адже Моллі завжди була така добра... Мене втішило, що я не
знайшов її серед цих заброд, бо всі вони — безперечні заброди, придурки, по­
толоч, зграя примар, що зібралися над містом. Надто з далекого цвинтаря ввесь
час тислись і тислися якісь нікчемні людці. А цвинтар, проте, невеличкий, то
цвинтар комунарів, що, закривавлені, без угаву роззявляють роти, щоб і далі га­
ласувати, хоч і несила... Вони чекають разом з рештою, чекають Лаперуза з
південних морів, що цієї ночі поведе їх усіх на збори... А Лаперуз ніяк не підго­
тується, бо дерев’яна нога неодмінно стає впоперек, і йому, по-перше, завжди
дуже важко її притулити як слід, а по-друге, він ніяк не може знайти свого ве­
ликого лорнета.
Лаперуз не хоче підійматися на хмари, не маючи на шиї лорнета. Ця думка
не дає йому спокою, до того ж він шукає свою славетну далекоглядну трубу, що
звідала стільки пригод,— справжню забавку, крізь яку видно вдалині людей і
речі, і навіть в іще дальшій далині, коли дивитися з тоншого краю, стають при­
вабливіші мірою того і всупереч тому, як наближаєшся до них. А козаки, похо­
вані під Муленом, не спромагаються вийти з могил. їхні зусилля просто стра­
хітливі, але марні, пробували вже не раз... Вони знов і знов падають у могилу,
вони п’яні з 1820 року.
А проте раптова злива змусила вискочити і їх, нарешті козаки протверезіли і
знялися над містом. Зібрались у коло й розмалювали ніч своїм неспокоєм, стри­
баючи з хмаринки на хмаринку. їх, як здавалося, надто приваблювала Опера з
її вогнищем анонсів посередині. Привиди підлітали до неї, аби відскочити на
інший край небес, і їх було так багато, вони так метушились, аж у голові намо­
рочилося, Лаперуз, нарешті спорядившись, волів, щоб його поставили сторч, ко­
ли бамкне останній удар четвертої години, щоб його підтримали, здибили, мов
коня збруєю. Коли Лаперуза врешті поставили й підперли, він і далі крутивсь і
вимахував руками. Як пробемкало четверту, великий мореплавець заточився: він
саме застібав гудзики. За Лаперузом затовклося, заворушилось усе небо. Немов
крига скресла; звідусіль перекидьки летіли примари, всі примари всіх історич­
них часів. Вони гналися, зчіплялись, звинувачували одне одного — сторіччя про­
ти сторіччя. Північний вокзал надовго присів і затих від їхньої страхітливої ве­
ремії. Обрій заяснів і зблакитнів, нарешті піднявся день крізь величезну діру,
яку, щезаючи й утікаючи, проробили привиди в чорному запиналі ночі.
Затим десь розгледіти їх стало дуже важко. Бо треба знати, як вийти за межі
свого часу.
Якщо й пощастить їх добачити, то лише там, над Англією, але в тій стороні
завжди такий густий, такий липучий туман, немов там вітрила одні поперед од­
ними піднімаються від землі аж до неба, зависнувши навіки. Та коли призви­
чаїтися й бути вкрай пильним, можна таки добачити їх, хоча ніколи не вдається
спостерігати їх довго, бо пориви вітру з моря щоразу приносять нові клапті ту­
ману.
Велетенська жінка стоїть там і стереже острів,— це вже остання. Її голова
здіймається набагато вище від найвищих пасом туману. На острові вона єдина
бодай трохи жива істота. Її руді коси знялися геть над усім і ще трохи золотять
закрайки хмар,— оце й усе, що лишилось від сонця.
Вона, як пояснюють, намагається заварити собі чай. І треба, щоб намагалась,
бо стоїть тут навіки. Жінка ніколи не скінчить кип’ятити свій чай, бо туман стає
набагато густіший і пронизливіший. Замість чашки в неї корпус корабля, най­
кращого, найбільшого, якого вона спромоглася знайти в Саутгемптоні, вона ста­
вить чай так, щоб його нагрівали нескінченні хвилі. Вона ворушиться... Повер­
тає все довколишнє величезним веслом. Така її робота.
Вона ні на що не дивиться, стоїть, завжди поважна, схиливши голову.
Козацьке коло пронеслося їй над самою головою, але вона й не ворухнула­
ся, звикла, що тут щезають примари всього континенту. Тут кінець.
150 Луі'-Фердінан СЕЛІН

Вона перебирає пальцями — і цього їй досить — жарини під попелом межи

двох ¡зчорнілих лісів.
Вона намагається роздмухати вогонь, тепер у неї є все, але її чай не закипить
ніколи.
Бо вже нема життя, аби розпалити полум’я.
Вже нема життя ні для кого в світі, тільки вона ще живе, і ось-ось настане
кінець...

Таня розбудила мене в моєму ліжку, де ми зрештою закінчили свої мандри.

Була десята година ранку. Аби спекатися дівчини, я сказав, ніби кепсько почу­
ваюсь і тому ще трохи долежу.
Життя почалося. Таня вдала, ніби повірила мені. Тільки-но вона вийшла з
кімнати, я теж зібрався в дорогу, бо й справді мав іще дещо зробити. Нічне гуль­
тяйство немов пробудило в мені дивні докори сумління: не давали спокою дум­
ки про Робінзона. Адже я його покинув напризволяще, ба гірше: доручив опіці
абата Протіста. Цим сказано все. До мене, звичайно, доходили чутки, ніби там,
у Тулузі, Робінзонові добре, навіть бабця Анруй стала з ним ласкавіша. Та чи так
усе насправді?
Стурбований, я подався в Рансі за новинами. Мав пройти вулицею Батінь-
йоль, на якій мешкав Помон: такий був мій маршрут. Коли ж дійшов майже до
його будинку, то неабияк здивувався: побачивши на розі самого Помона, що,
здається, стежив за невисоким добродієм, ідучи за ним назирці. Для Помона,
який ніколи не виходив з дому, то, напевне, була справжня подія. Я зразу ж
упізнав і чоловіка, за яким він стежив, то був один його клієнт — «Сід», як він
називав себе в листах. Але з потаємних джерел ми ще дізналися, що цей Сід пра­
цює на пошті.
Уже не один рік Сід підганяв Помона, аби той знайшов йому добре вихова­
ну подружку. Але пропоновані йому дівчата ніколи не мали, як на його смак,
досить доброго виховання, отже, не підходили йому. Коли добре поміркувати,
існують головні різновиди «подружок»: ті, в котрих «широкі погляди», і ті, що
дістали «добре католицьке виховання». Отож для злидарів є два способи почува­
тися вищими і два способи пробуджувати неспокій і невдоволення: «пропаща
душа» і «розважлива дівчина».
Місяць за місяцем усі Сідові заощадження йшли на ті пошуки. Тепер із По-
моновою допомогою він дійшов краю своїх ресурсів, а також межі сподівань.
Згодом я дізнався: Сід вирішив накласти на себе руки в глухому закутку. А втім,
тільки побачивши Помона, що вийшов з дому, я не сумнівався, діється щось не­
звичайне. Тож я таки довгенько йшов їм услід батінйольськими кварталами; на
вулицях ставало дедалі менше крамниць, ба навіть барв, а в кінці з’явилися підо­
зрілі підвальчики, тулячись біля самого приміщення місцевої податкової служби.
Коли нікуди не квапишся, на тих вуличках украй легко заблукати,— по-перше,
через сум, що вони навівають, по-друге, через байдужість, якою тут повите все
навколо. Якщо мати хоч трохи грошей, слід негайно брати таксі, аби уникнути
нестерпної нудьги. В тутешніх мешканців така тяжка доля, аж мимоволі бенте­
жишся. Здається, по той бік позапинаних вікон, дрібні рантьє навмисне не за­
крили газ. Тут нічого не вдієш. «Паскудство!» — кажуть у таких випадках, але
цього замало.
До того ж нема навіть лави, де можна посидіти. Всюди сіро та брудно. Коли
дощить, краплі падають з усіх боків, летять в обличчя й вуха, а вулиця стає ковз­
ка, мов спина величезної рибини з борозенкою посередині. В цьому районі не
те що нелад,— він радше скидається на більш-менш упорядковану в’язницю —
в’язницю, якій не потрібні двері.
Тиняючись там, я зрештою відразу після вулиці Вінегрієр загубив Помона і
його самогубцю. Але вже так близько підійшов до Гарен-Рансі, що не міг утри­
матись і не кинути побіжного погляду з фортечних мурів.
Годі заперечувати: Гарен-Рансі — здалеку досить приваблива місцевість: за­
вдяки гаєві на великому цвинтарі. Якщо на мить улягти омані, може видатись,
ніби перед тобою Булонський ліс.
Коли неодмінно кортить дізнатися якісь новини, треба звертатись до тих, хто
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 151

їх знає. Зрештою, сказав я собі тоді, я нічого не страчу, зайшовши на хвилинку

до Анруїв. Вони напевне знають, що діється в Тулузі. Тож я знову повівся не­
розважливо: втратив пильність. Ти ще не знаєш, куди потрапив, а проте вже
цілком зануривсь у мерзенний морок. І тоді стається нещастя. Досить наймен­
шої дурниці. А власне, ніколи не треба намагатися знову бачитись із певними
людьми, надто з отакими. Бо кінця не буде ніколи.
Хоч я зволікав, обираючи якомога довший шлях, сама звичка привела мене
аж до хати Анруїв. А я ж прийшов не на те, аби глянути, чи стоїть вона на місці.
Засіявся дощик. На вулиці не було більш нікого, крім мене, проте я не зважу­
вався ступити бодай іще крок. Вже мало не повернув був назад, аби не силува­
ти себе, аж тут двері будиночка прочинились — саме стільки, щоб невістка ру­
кою поманила мене зайти. Вона, звісно, бачила геть усе. Бачила, як я вагався на
протилежному тротуарі. В мене зразу виникло бажання не підходити, проте
невістка наполягала й навіть покликала мене:
— Докторе! Ходіть швидше!
Саме так вона й погукала — владно... Я злякався, коли б хтось не побачив, і
квапливо збіг на нешироку терасу, зайшов у коридор і знову побачив грубку й
усю знайому обставу. Проте не знати чому стривожився. А невістка стала роз­
повідати, що її чоловік уже два місяці тяжко хворий і щодень йому стає дедалі
гірше.
Я, звичайно, відразу запідозрив її. Й запитав нетерпляче:
— А як там Робінзон?
Вона пустила була моє запитання повз вуха, та зрештою відповіла:
— їм обом ведеться в Тулузі добре. Оборудка вийшла на славу. — Вона це
проказала так собі, мимохідь. І нічого не додавши, знову заговорила про свого
чоловіка. Вимагала, щоб я заопікувався ним, не гаючи ні хвилини. Мовляв, я
завжди був такий відданий... Що я дуже добре знаю її чоловіка й таке інше... Що
вона тільки мені йме віри... Що він не хоче бачити іншого лікаря... Що вони не
знали моєї адреси... Одне слово, маніжилась.
Я мав обґрунтовані підстави боятися, що ця чоловікова хвороба теж незви­
чайного походження. Адже мені платили, щоб я як слід пізнав господиню й
звичаї цього дому. І все ж сатанинська цікавість підтрутила мене зайти до
кімнати.
Анруй лежав на тому самому ліжку, де кілька місяців тому я доглядав скалі­
чілого Робінзона. За цей час кімната дуже змінилася, дарма що в ній нічого не
переставили. Хоча меблі й так були старі й пошарпані, тепер чомусь видавало­
ся, що вони порохнявіють на очах. Усе навколо перемінилось. Не обстава, зви­
чайно,— змінилася кожна річ у глибинах власної сутності. Речі стають інші, ко­
ли їх бачиш після перерви, вони немов набирають сили, щоб навівати тобі ще
тяжчий смуток і гнітити дошкульніше й м’якше, ніж досі, й розчинятись у тій
подобі смерті, яка мало-помалу огортає нас, день у день боязливо підступаючи
все ближче, і кожного наступного дня ми відбороняємось од неї вже з меншою
силою. Вряди-годи бачиш, як м’якне, морщиться життя в тобі самому, а разом
з ним — звичайні, неоціненні, а часом і страшні покинуті люди й речі. Зі стра­
ху перед кінцем усе те береться зморшками, поки ти, натішившись чи настраж­
давшись, тупцяєш містом. А невдовзі навколо нашої минувшини — тільки без­
невинні, жалюгідні й беззбройні люди та речі: самі лише помилки, що тепер
заніміли.
Невістка залишила мене наодинці з чоловіком. Анруй і справді не пашів здо­
ров’ям. У нього кепсько розбігалася кров по жилах. Хвороба цупко вчепилася за
серце.
— Я помру,— приказував він, проте, здається, не дуже цим переймався.
Мені щастить, мов шакалові, я завжди опиняюсь у таких ситуаціях. Для го­
диться я послухав, як б’ється його серце: адже треба бодай щось робити, саме
цього від мене сподіваються. А серце немов бігло у в’язниці ребер, перестрибом
доганяло життя, але даремні виявлялися його стрибки та скоки, життя було вже
далеко. Це кінець. Невдовзі серце зашпортається, впаде, закривавлене, на гній,
заюшене і червоне, мов роздушений перестиглий гранат. Отаким побачать те
серце, коли за кілька днів ніж розкрає його на мармуровому столі патолога-ана-
152 Луї-Фердінан СЕЛІН

тома. Бо все, звісно, скінчиться судово-медичною експертизою. Я передбачав

це, коли всі сусіди почнуть казна-що вигадувати з приводу цієї смерті, яку після
давнішого замаху вже ніхто не назве природною.
На кожному розі кварталу дружина чутиме плітки про ще живу в людській
пам’яті попередню невдалу оборудку. Але то буде трохи згодом. Поки що чо­
ловік не знав, ні як йому жити, ні як умерти. Почасти вже ніби виступив із жит­
тя, але не спромігся остаточно відкараскатись од своїх легенів. Він випихав
повітря, а воно знову верталось. Анруй, напевне, волів би махнути на все рукою,
але йому ще треба було жити, жити аж до кінця. То було жорстоке завдання, і
він ставивсь до нього неприязно.
— Я вже не відчуваю своїх ніг,— скаржився він. — Вони холодні по самі
коліна... — Анруй хотів помацати ноги, проте не зміг.
Пити він теж уже не міг. Це був майже кінець. Подаючи відвар, я запитував
себе, що вона туди намішала. Відвар тхнув недобре, але запах не доказ, сама ва­
леріана теж погано тхне. Крім того, щоб задушити людину так, як душився Ан­
руй, немає великої потреби сипати у трунок щось страшне. Анруй мучився, до­
кладав неймовірних зусиль, напружував усі м’язи, що зосталися в нього під шкі­
рою, аби й далі надсадно дихати. Він боровся супроти життя з не меншою си­
лою, ніж супроти смерті. В таких випадках це неминуче призводить до зриву.
Коли природа починає не зважати на хворобу, кажуть, ніби людські можливості
безмежні. За дверима господиня дослухалася до порад, які я давав чоловікові,
але я знав її надто добре. Я надумав тихцем заскочити її. «Пі-пі!» — запищав я.
Проте моя витівка нітрохи її не образила, вона навіть підійшла, щоб сказати
мені на вухо:
— Треба,— забурмотіла вона,— переконати його вийняти штучну щелепу. Та
щелепа, напевне, заважає йому дихати. Я б хотіла, щоб він витяг протез із рота.
— Ну то самі йому й скажіть! — порадив я. — Як на його стан, доручення бу­
ло дуже делікатне.
— Ні-ні! Краще, якщо це зробите ви,— наполягала господиня. — Бо коли
скажу я, він здогадається, що я знала...
— Ого! — здивувався я. — А про що?
— Уже тридцять років як він її носить, але ніколи не говорив мені про неї.
— Тоді, може, нехай залишається? — запропонував я. — Адже він уже звик
дихати з нею.
— О ні, бо я собі довіку дорікатиму! — відповіла пані Анруй, і її голос збуд­
жено забринів.
Я тихесенько знову зайшов до кімнати хворого. Анруй почув, що я повер­
нувся, й зрадів. Насилу зводячи дух, знову заговорив, спробував навіть удати
люб’язність. Запитав, як мені ведеться, чи маю практику. «Так, так,—
відповідав я на ті всі запитання. Було б надто довго і надто складно для ньо­
го, якби я взявся пояснювати подробиці. Не та була мить. Сховавшись за стул­
кою дверей, пані Анруй знаками показувала мені, щоб я попросив його вий­
няти щелепу. Я нахилився до вуха хворого й півголосно порадив йому вийня­
ти щелепу. Промах! «Я її викинув в убиральню!» — відказав він мені з іще
більшим переляком ув очах. Анруй, зрештою, кокетував. По цьому він іще дов­
го хрипів.
Людина стає актором, тільки-но трапиться нагода. Анруй став актором через
свою штучну щелепу, що все життя рятувала його від потворства.
Настала мить сповіді. Я хотів, щоб він скористався з неї й розповів, що, на
його думку, сталося з його матір’ю — бабцею Анруй. Але він уже не міг
відповідати. Він утікав. З рота цівкою покотилася слина. Кінець. Нема жодного
способу видобувати з нього бодай слово. Я обтер йому рот і спустився вниз. Йо­
го дружина в коридорі першого поверху була невдоволена на мене через ту ще­
лепу, немов я навмисне не хотів її витягати.
— Золота! Докторе, вона золота, я знаю! Я знаю, скільки він за неї заплатив!
Тепер уже не роблять таких! — Одне слово, ціла морока. «Я зараз піднімусь і
спробую ще раз»,— запропонував я їй, бо страшенйо збентежився. Але тепер му­
сив іти разом з нею!
Цього разу Анруй не впізнавав нас. Хіба, може, здогадувавсь. Коли ми підсту­
ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ 153

пали до нього, він хрипів тихіше, неначе хотів почути, про що я з його дружи­
ною розмовляємо.
На похорон я не прийшов. Розтину, якого трохи побоювався, не було. Все
минулося без пригод. Проте це не завадило нам обом, мені та вдові Анруй, роз­
сваритися через щелепу.

Молодь завжди квапиться кохати, так поспішає вхопити те, що їй нібито да­
но для насолоди, що, по суті, ніколи не придивляється до своїх почувань. Мо­
лодь — немов подорожні, яким кортить з’їсти все, що їм пропонують у буфеті,
між двома свистками паровика. А якщо молоді ще й підсунуть кілька куплетів,
які сприятимуть зляганню, цього досить, усі будуть щасливісінькі. Молодь дуже
легко задовольнити, хоча вона й сама тішиться досхочу!
Уся молодість проминає на осяйному пляжі, на березі біля води, де всі жінки
здаються нарешті вільними, де вони такі гарні, що навіть не мають потреби в
брехні.
Зате коли надходить зима, то, звичайно, повертатися дуже тяжко, тяжко при­
знатися собі, що вже кінець, тяжко сказати собі правду. Залишаєшся серед хо­
лоду з тягарем літ, а однак сподіваєшся. Річ зрозуміла. Адже людина ница. І не
треба нікому докоряти. Передусім тішитись і бути щасливим — таке моє гасло.
А згодом, коли починаєш ховатися від людей, це означає, що ти боїшся тіши­
тись разом з ними. Це справжня хвороба. Годилося б дізнатись, чого людина так
уперто не хоче лікуватися від самотності. Ще один чолов’яга, капрал, з яким я
у воєнні роки здибався був у шпиталі, вряди-годи розповідав мені про такі по­
чування. Який жаль, що я більше ніколи його не бачив! «Земля мертва! — тлу­
мачив мені капрал. — Нема нічого, крім хробачні, що нас точить, хробачні на
гидкому велетенському трупі, хробачні, що ввесь час пожирає його нутрощі й
живиться трутизною... З нами нічого не вдієш. Ми гнилі від народження, ав­
жеж!»
Але це не завадило тому, що одного вечора його притьмом повели під бас­
тіони, тобто цей мрійник був іще придатний для розстрілу. Його повели аж два
поліцаї, один як жердина, другий коротун. Я добре пам’ятаю ту подію. У вій­
ськовому трибуналі казали, ніби то анархіст.
Коли згадуєш минувшину, з’являється бажання знову почути слова, що їх го­
ворив той чи той, і побачити самих тих людей, аби запитати в них, що вони хотіли
тоді сказати... Але ж вони давно відійшли. А ми були не досить тямущі, щоб їх
зрозуміти. Хотілося б дізнатись, чи вони відтоді часом не змінили своєї думки...
Проте запізно! їм давно капець, про них більше ніхто не знає. Тож слід тоді
самому йти далі своїм шляхом, просуватися серед ночі. Ти втратив справжніх
товаришів. Ти просто, коли був іще час, не поставив їм правильного, найслуш-
нішого запитання. Живши поряд із ними, не знав, що запитувати. А тепер ти
прощавай. А втім, людина завжди запізнюється. Але все це — жалі, які не допо­
можуть заробити на хліб.
На превелике щастя, якось уранці до мене нарешті зайшла бодай одна люди­
на — абат Протіст, що мав поділитися прибутком, який надходив нам унаслідок
оборудки з печерою бабці Анруй. А я вже й надій не покладав на цього свяще­
ника. Його мов небеса послали. Кожному з нас припадало по півтори тисячі
франків! Водночас він приніс добрі вістки про Робінзона. Його очам, здається,
стало набагато краще. Навіть повіки не гнояться. І всі там запрошують мене. А
я, зрештою, обіцяв їх провідати. Протіст навіть наполягав, щоб я поїхав. З того,
що він розповідав мені далі, я збагнув: Робінзон невдовзі має побратись із донь­
кою свічкарки в церкві біля печери,— в тій самій церкві до якої належали май­
бутні мощі бабці Анруй.
(Закінчення в наступному номері)
___________ ша©в>£аваашво
Надія СОРОКА
йірмшкр тґ®©^©(§їга
КІ^ЇҐ£УЛ@ИКІ [&©ЕР©£й@®(о)її
Наш інтерес до творчості Наталени Ко­
ролевої передбачає осмислення засвоєної
авторкою культури іспанського народу. Роз­
криття даної теми постало з необхідності
висвітлення завдань сучасного україноз­
навства — з’ясування феноменів західної
культури, зокрема іспанської, у її взаємо­
зв’язках з культурою українською. Законо­
мірно, шо Наталена Королева цікавилася
іспанською культурою. Адже письменниця
мала іспанське походження: мати Марія-
Клара вела свій родовід зі старовинного
іспанського роду Лачерди. Сама Наталена
Королева зізнавалася: «Іспанія була і буде
завжди моєю батьківщиною»1. Зрозуміло,
що іспанські традиції, звичаї, манери на­
клали великий відбиток на творчість цієї
оригінальної письменниці. Маємо на увазі
насамперед повість «Предок», з якої перед
читачем постає Іспанія XVI століття. Як ві­
домо з історичних джерел, Іспанія цього
часу була однією з найпотужніших держав.
Знищення маврів, колоніальні збагачення,
зміцнення королівської влади, воєнні мор­
ські успіхи, культурні здобутки — все це
сприяло могутності іспанської держави
XVI ст. Н. Королева у своїй повісті відтво­
рила концепцію того історичного часу згід­
но з тодішніми світоглядними принципа­
ми. Зважаючи на них, ми можемо виокре­
мити з твору такі зображені авторкою ас­
пекти іспанської культури, як вдача іспан­
ського лицаря XVI ст., старі іспанські свя­
та, звичаї, легенди.
Головний герой твору — молодий лицар
Карлос Лачерда. На його долю випало без­
ліч пригод: мандрівка із «мертвим», палом­
ницька подорож до Гробу Господнього, по­
ранення, сарацинська неволя, життя на
Волині. З честю подолав він усі випробу­
вання і постав перед читачем у всьому сво­
єму благородстві. Наша зацікавленість пе­
редовсім спрямована до тих рис характеру
героя, що притаманні саме лицарю Іспанії.
Це, зокрема, наполегливість у досягненні
мети, бо не гідний «зватись іспанцем той
хто відступить від наміченого плану»2: ви­
сока освіченість, адже «арабською мовою
Лачерда володів вільно, як і кожен освіче­
ний іспанець» (350): розважливість,— на­
приклад, у суперечці з Василем Борковсь-
ким-Дуніним не вдався до зброї, а дав
відсіч крилатим виразом іспанця про праг­
нення чинно служити Богу і добрим лю­
дям; шляхетність,— коли боронився як во­
їн, який до останнього мусить триматися
© Надія Сорока, 1999.
азштаа
навіть тоді, коли «вже немає жодної надії»
(329); обізнаність у медичній справі — «як
лицар, на ранах розумівся» (324), міг нада­
ти першу допомогу; побожність — усі по­
мисли і вчинки творив з волі Божої і на
Його славу. Цікаво, що в Україні XVI ст.
поняття «лицар» ототожнювалося з коза­
ком. І якщо порівняти вдачу іспанського
лицаря й українського козака, то неодмін­
но впадає в очі подібність між ними. Адже
і козакові притаманні були такі риси, як
наполегливість, шляхетність, побожність,
коли козаки йшли на бій за православну ві­
ру й за Україну, ставлячи поміж цими по­
няттями знак рівності. Але не можемо не
наголосити на відмінності, за якої свою
лицарську вдачу могли виявити українець
й іспанець, адже перебували вони в досить
відмінних суспільних умовах. Проте понят­
тя лицарської честі витворилося ше в часи
княжої України: «Лицарі жили й умирали,
«шукаючи собі честі, а князеві слави»
* От­
же, змальований Н. Королевою в повісті
«Предок» образ Карлоса Лачерди уособлює
властиві тогочасному іспанському лицарст­
ву риси, і ми можемо відзначити деяку ана­
логічність їх із рисами українського лицар­
ства.
Повість Н. Королевої насичена іспан­
ськими легендами. До того ж тематика їхня
досить різнобарвна: християнські, історич­
ні, космогонічні, ономатологічні, соціаль­
но-побутові. Так, із легенд на християнські
мотиви цікавими, на наш погляд, є такі, що
розповідають про гору Монсепор на півдні
Франції та Монсеррате в Іспанії, де ніби
схована чаша з кров’ю Ісуса Христа — Свя­
тий Грааль; про сліпу доньку імператора
Максиміліана Маргариту, яка, перебуваючи
в мадридському монастирі під опікою ар­
хангела Рафаїла, прозріла; про печери у
Жовтих горах, які стереже дух Понтія Пила­
та, пильнуючи в них дорогоцінні скарби;
про походження Понтія Пилата, «судді не­
праведного», з іспанського міста Тарраґони.
Історичні легенди з твору Н. Королевої
оповідають про різні події минулого, на­
приклад, про родинну боротьбу за іспансь­
кий престол між племінником короля Аль­
фонса X доном Санчо і прямим спадкоєм­
цем, сином короля Альфонсом де Лачердою;
чи про кохання короля Альфонса X до ма­
вританки, дочки еміра гранадського Хаджі,
яка мала родиму пляму, соромилася її і че­
рез цю ваду не згоджувалася стати королю
за дружину; чи про повстання кастільської
громади через невизнання спадкоємцем ко­
ролівського престолу сина короля Альфон­

са X і його дружини Хадиджі, бо в того на
тілі у спадок від матері лишився «знак
звіра»; чи про ворожнечу через донью Соль,
Сідову доньку, між доном Санчо і першим
Лачердою; чи про прокляття роду де Каст­
ро, накликане «зеленоокою» Інесою де Ка­
стро, яка спричинила смерть португальсь­
кої інфанти Констанци і своєю смертю за­
платила за грішний шлюб із інфантом до­
ном Педро; чи про альбігойців, що во­
лоділи «якимсь скарбом найціннішим»; чи
про віру деяких альбігойських родів у своє
походження від кельто-іберійської богині
місяця Белісени. Ономатологічні легенди в
повісті «Предок» розповідають про виник­
нення окремих іспанських місцевостей. Це,
зокрема, легенда про вежу «Casa Lacerda»,
що виросла під Бургосом через прагнення
першого Лачерди «хоч по смерті лежати в
тій землі, що її торкався вогненний погляд
доньї Соль» (313). Знаходимо в тексті й
космогонічні легенди, які відбивають філо­
софію іспанського народу, про світ, про
грім і блискавку. Наприклад, легенда, з якої
дізнаємося, що світ тримається з Божої
благодаті, яка ллється з небесного келиха
на дерево «вічного життя», що росте на свя­
тій горі; з іншої — що «колискою громів» є
глибоке та чорне озеро високо в горах, і хто
в нього камінцем жбурне, того Громовик
«неминуче блискавкою сколе» (323). Або
ось легенда про смерть: «Коли вмре люди­
на, то ангел смерті дає їй в руки жбан. Спо­
чатку порожній він. Таж що більше на землі
плаче по дитині своїй мати його, то дужче
наповнюється жбан в руках дитини. Аж пе­
реливається через край, аж дитині стає важ­
ко носити з собою посуд той. Таж випусти­
ти з рук своїх не сміє, аж поки знайде того,
хто надіп’є з нього» (354). Використовує
письменниця й суспільно-побутову легенду
про «репаного чабана», що «у Севіллі був за
єпископа» (279).
З пізнавальної точки зору подані пись­
менницею легенди становлять для нас
особливий інтерес, бо з них ми черпаємо
інформацію про іспанців, знайомимося з
відтвореною там іспанською історією, фі­
лософією, уявленнями народу про світ. Оз­
найомившись із численними іспанськими
легендами в повісті Н. Королевої «Пре­
док», можемо вказати на деяку спільність з
українськими легендами, зосібна космого­
нічними, в яких ідеться про сотворіння сві­
ту. Це пояснюється тим, що, як міфологіч­
на ідея, прадерево було шановане в цілім
світі. Українська міфологія згадує «вічне
дерево» у колядках, щедрівках, веснянках і
купальських піснях. Те дерево вкрите
«жемчужною росою» та «золотою ряскою»,
має «золоту кору», на ньому сидять голуби
(інколи сокіл), що в’ють своє гніздо, серед
його гілля рояться бджоли, з дерева капає
роса, з якої стають криниці4. Отже, іспан­
ські легенди, як компонент європейського
155
фольклорного здобутку, є цінним предме­
том для порівняльних досліджень і глиб­
шого взаємопізнання культур України й
Іспанії.
Цікавими для пізнання іспанської куль­
тури постають з твору Н. Королевої народ­
ні звичаї. Вже на першій сторінці авторка
вказує на кастільський звичай, коли вчи­
тель військового мистецтва, джура, хоч не
міг себе вважати за члена родини, але «час­
то лишався у покою при розмовах близьких
панів, часами докидав і своє слово» (270).
Захоплює своєю обрядовістю іспанський
звичай присяги лицаря дамі. Стоячи на­
вколішках перед вівтарем, поклавши праву
руку на «шпаду», лицар присягає «до ос­
таннього зітхання служити дамі своїй
вчинками і життям... віддати навіки любов
свою й пошану» (294). Лицар і дама
обмінюються обручками і єдиним за життя
поцілунком. Кожен з них має право всту­
пати в подружнє життя з іншими, але ніко­
ли один з одним. Українська культура не
знає подібного звичаю. Не менш захоплю­
ючим виступає й інший «старий, як земля
іспанська» звичай, коли на місце запроше­
ного кума, який відмовляється від запропо­
нованої ролі, кличуть першого жебрака,
що зустрінеться батькові дитини. За укра­
їнським звичаєм, відмовлятися від кумів­
ства не можна. Але ми маємо подібний
звичай в тому разі, якщо «діти в батьків
скоро вмирають, то проти цього в куми за­
прошують перших стрічних на вулиці»5.
Мають місце у творі Н. Королевої влас­
не історичні згадки про Іспанію. Так, ми
дізнаємося, що король Альфонс X — «пер­
ший поет Іспанії, король-філософ» (283) і
за часів його правління значної пошани
набула арабська мова, що вважалася рівно­
цінною латинській. Сам Альфонс X «по­
клав основи іспанського письменства, пи­
шався своїми перекладами з арабського»
(350). В боротьбі за королівський престол
син короля Альфонса X мав підтримку со­
юзників: короля Франції, Англії та «афри­
канського паладина» — Якова бен Юсуфа.
Згадує авторка й про «дим каркасонських
кострів», коли під час так званого «альбі­
гойського хрестоносного походу», вождем
якого був Симон де Монфор, було спалено
багато альбігойців, а також наводить звіт
папі Інокентію III від архіпастиря Арно
де Сіте, в якому зазначено, що 21 липня
1209 року в місті Безіє було вбито двадцять
тисяч альбігойців, а саме місто спалено.
Ми не можемо не погодитися з думкою
І. Франка, коли він зауважував: «Щастя для
нашого народу було в тім, що він ніколи
вповні не прийняв тих отруйних наук, ні­
коли не пробував виконувати їх буквально
і по-старому держався своїх давніх гуман­
них звичаїв, та не давав доводити себе до
тих безумств, забобонів та кровавих злочи­
нів, якими таке багате було тогочасне хри­
156
стиянство Західної Європи»6. З твору також
дізнаємося, що мешканці долини Родана та
Піренейських країв не визнавали себе ні за
васалів Франції, ні за підданих Арагону, а
«давали своїй країні нейтральну, з давни­
ною пов’язану назву «Romanía» (288).
Використовує Н. Королева в сюжеті по­
вісті й описи іспанських національних свят.
Так, вона згадує свято святої Катерини та
кориду. Останню розглядає у порівнянні з
філософією життя: «у житті, як на кориді:
на аренах ось — найдорожчі місця найви-
гідніші — в трибунах і в ложах. Там же не
вільно голосно сміятись, гукати, кидати
помаранчевими лушпинами та зневажли­
вими словами в нездару торера. Не можна
й обнімати свою новію (наречену. — Н. С.)
й говорити їй при всіх, бодай і на вушко,
ніжні слова. Зате — сидіти вигідно й «по­
чесно». А на місцях, відмічених коротким
словом «Sol» — сонце, дозволено все. Там
— повна воля. Та зате безжальне сонце за­
ливає обличчя й промінням, і потом. Не
бачиш половини того, шо діється на арені,
не раз обсипле бик і піском, а навіть може
штовхнути рогом, коли, розлючений, ле­
тить наосліп крізь усі перепони й бар’є­
ри...» (345).
В повісті «Предок» Н. Королева яскра­
во виражає думку про близькість України
й Іспанії. Ще в дорозі на Волинь Карлос
Лачерда доходить думки про подібність
його батьківщини і того невідомого краю,
до якого прямував. «Таж наші краї побра­
тими... вартують, як ті два леви, що стояли
на порозі Альгамбрзької брами, в Ґра-
наді!..» (379) — роздумує він про Україну й
Іспанію, керуючись релігійними погляда­
ми, беручи до уваги, що обидві країни сто­
ять на варті «християнської Європи від на­
падів номадів» і силою свого духу зберіга­
ють нащадкам християнську спадщину.
Подібна думка висловлена й устами іншо­
го героя: «З різних ми країв. Різної ми
крові і віри. Але ж ми — як діти з одної ро­
дини. Діти, шо мають одного отця, тільки
різних матерів. Той єдиний наш отець ду­
ховний — це лицарськість, а матері наші —
Отчизни. Не форма, не мова, не віра, а той
лицарський дух чинить те, що зближує нас
і дає змогу зрозуміти один одного» (384).
Вже перебуваючи на Волині, Карлос не
раз замислювався над тим, що єднає між
собою Іспанію і Волинь. І знову доходив
висновків, що «тут — хижаки-номади, а
там — хижі африканські і берберійські ор­
ди. Ті там «ідуть по хліб», а ці тут — «по
людей». Як іспанські, так і ці країни боро­
нять християнство й долю Європи від
наїзників. Таж голосу й обличчя цього на­
роду, як і іспанського, Європа собі не уяв­
ляє...» (431). І вже наприкінці твору «таку
далеку від Іспанії» країну Карлос називає
«своєю».
Подібні думки відбито і в оповіданні
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИПЯ
«Явлена вода» з «Легенд Старокиївських».
Авторка продовжує розповідати про рід Ла-
черди. Зокрема в даному оповіданні йдеть­
ся про онука Карлоса де Лачерди Єроніма
Лачерду. Насамперед він цікавий нам сво­
їми глибокими емоційними переживання­
ми в змаганні за батьківщину: «П’ють його
життя ... двоє батьківщин ... Жодна ... не
хоче уступити»7. В його свідомості чергу­
ються то картини засліпленої сонцем Іспа­
нії, якої «він ніколи не бачив, але яка жи­
ла в ньому, як його душа, як його кров»
(620), то прохолодні ліси Волині, повні
мрій і дивних казок. Роздвоєністю між дво­
ма батьківшинами пояснюється Єронімова
недуга. Одужання, за думкою Н. Короле­
вої, можливе лише за умови віднаходження
цілісності своєї душі, адже «батьківщина —
як і душа! — може бути тільки одна» (622).
Стосується нашої теми і відтворена в цьо­
му оповіданні легенда про Самсонів фон­
тан. Зокрема, Н. Королева пов’язала її із
ім’ям Єроніма Лачерди. Малий хлопчик
Самусь власними руками вигріб джерело, і
та «явлена вода» зцілила Єроніма. Потому
«Багато людей стало до неї приходити. Пи­
ли її, вмивалися нею, й дехто знаходив зці­
лення — по вірі своїй» (625).
Наступний твір, у якому присутній ба­
гатий матеріал про іспанську культуру, є
неопублікована автобіографічна повість
«Шляхами і стежками життя», що зберіга­
ється в рукописному відділі Інституту літе­
ратури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
В творі досить детально простежується
шлях письменниці, в якому перехрещують­
ся дві культури, два світогляди. Знову, як і
в повісті «Предок», можемо умовно розпо­
ділити висвітлену авторкою іспанську те­
матику. Так, з історії Іспанії пізнавальною
для читача може виступати така інформа­
ція: герб Мадрида: дерево і ведмідь біля йо­
го стовбура, а «на бордюрі парчі сім зорь»8;
Мадрид став столицею Іспанії в 1561 році,
за правління Філіпа II, а до того часу сто­
лицею було місто Толедо; король Альфонс
XIII народився після смерті свого батька,
Альфонса XII, і його одразу ж було прого­
лошено королем, а інфантом — тобто спад­
коємцем — він ніколи не був; граф Мігель
де Маньяра, який жив в Іспанії в XVII ст.
і якого за численні амурні пригоди та по­
єдинки люди прозвали доном Жуаном, на­
прикінці життя знайшов для себе справж­
ній сенс буття у служінні вбогим та знедо­
леним, і через це не раз підіймалося питан­
ня про його канонізацію; за часів пануван­
ня маврів іспанці (мазараби) писали істо­
рію та всі серйозні твори арабською мо­
вою, бо всі інші мови були заборонені; іс­
панський герой Сід — Родріго де Бівар —
походив з села Сан Педро де Карденья, що
розташоване неподалік від Бургосу, де на­
родилася сама Наталена Королева; свята
Тереса де Хесус (1515 — 1582) в місті Авілі
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИПЯ
заснувала кармелітський монастир; карме­
літки по вступлению до нього більше ніко­
ли не виходили у вільний світ, і їх навіду­
вали лише найближчі родичі, а сама зустріч
відбувалася в супроводі двох старших чер­
ниць, за подвійними гратами і важкою за­
поною, ніхто не смів бачити кармеліток,
навіть священик при святому причасті, бо
вони лишалися за глухою перегородкою, в
якій було зроблено отвір лише для вуст
(213); у іспанських маврів жінки, які хотіли
навчатися та присвячували себе мистецтву,
лишалися вільними, не носили покривал,
користувалися високою повагою, але не
мали дозволу виходити заміж, та багато ін­
шого.
В повісті наведено також іспанські ле­
генди, описи національних та релігійних
свят, іспанські звичаї. Наприклад, з леген­
ди про «безіменну красуню» дізнаємося,
що король закохався в дівчину-красуню,
яка, як і він сам, щодня приходила до
церкви Сан Педро де Карденья. Вона при­
носила квіти на Сідову могилу й молилася
коло неї. В день, коли король вирішив за­
пропонувати їй руку і серце, дівчина зник­
ла з Сан Педро. Через кілька років на по­
люванні король заблукав у горах. В уще­
лині на нього напали вовки, і лише втру­
чання якоїсь потвори, що відігнала вовків,
урятувало йому життя. Випадково з’ясува­
лося, що це і є та красуня. За наказом ко­
роля в Бургоському соборі було поставлено
на її честь статую. Вона символізувала
вічну істину: зрада перетворює на по­
творність навіть найгарнішу істоту. В на­
роді цю статую називали «раратозсаз» —
мухоловка. Пізніше з неї зробили годин­
ник — крик дівчини-потвори звістував
пробиту годину (46). Інша легенда опо­
відає, що король Філіп V, бувши тяжко
хворим, наказав живцем покласти себе в
труну. Але чарівний спів молоденької Ха-
сінти повернув його до життя, бо «життя є
найдорожчий скарб, який дано людині. За­
лежить тільки на тому, що вчинить людина
з цим скарбом. І відступилася від Філіпа V
його недуга, що межувала з божевіллям»
(279). Легенда про Ізабелу-Клару-Євгенію,
доньку Філіпа II, оповідає, що називали її
нареченою Європи, бо її було обіцяно
кільком коронованим женихам, але вона
вміло відмовляла і вже в старшому віці од­
ружилася з тим, кого кохала.
З іспанських свят Н. Королева згадує
Зелений Четвер (укр. Чистий Четвер), Ма-
другаду, день святої Ізідори, святої Ест-
рельї, святої Касільди, свято «Маріїна
пряжа» (укр. «Бабине літо») та інші. Так,
за часів дитинства Н. Королевої, у свято
Зеленого Четверга сама королева Марія
Крістіана в церкві перед вівтарем схиляла
праве коліно і омивала ноги всім жебра­
кам, а потім усі вони запрошувалися в ко­
157
ролівський палац на святковий обід. А Ма-
другада — це мадридська цілонічна про­
цесія в ніч на Велику П’ятницю (укр. Свя­
та П’ятниця). Обов’язковим було покло­
ніння статуям Святої Діви, що була вбра­
на в усе біле і вкрита коштовностями, і
Христа, який, весь закривавлений, був та­
кож пишно вдягнений — у золоті та окса­
митові шати. Вважається, що ці процесії
символізують перемогу життя над смертю.
Відомо, що в Україні кінця XVIII ст. в ніч
на Святу П’ятницю також відбувалася од-
ногодинна процесія поклоніння Ісусу
Христу, образ якого був зображений на
парчевій тканині, вишитий сріблом та зо­
лотом9.
З описаних Наталеною Королевою в
повісті іспанських узвичаєнь наведемо
кілька королівських звичаїв часів Альфон­
са XIII. Скажімо, коли «король з трону уді­
ляє милість», шляхта ставала на ліве
коліно; гранди і грандеси, найвища шлях­
та, найближчі вельможі з королівського
оточення, мали право не скидати капелюха
в присутності короля; дозволялося звертан­
ня до короля чи королеви без титулу «Ва­
ша Величносте», а лише, додаючи «дон» чи
«донья». А також у творі зображено старі
іспанські звичаї, як-от: батьки просватува-
ли дівчину в дитинстві; усі слуги і госпо­
дарі їли разом за одним столом одну стра­
ву; зранку і ввечері добре вихована дівчина
не з’являлася на вулиці без супроводу до­
рослих.
Порівнює авторка в повісті Україну й
Іспанію. Але маємо зауважити, що це по­
рівняння побудоване на символічному
змісті, наприклад: «Це був не прудкий
іспанський дощ, а тихий, весняний до­
щик». Або, зіставляючи українського бан­
дуриста й мадридського арфіста-цигана,
будує контраст між такими далекими і
відмінними краями: «той самий інстру­
мент, але як інакше звучить! Там — в
Іспанії — співали струни живого серця,
співали тіло і кров... Тут, немов співає
країна, занурена до опалевої імли... Певно,
що люд цього краю ніколи не зрозуміє за­
кривавленого іспанського Христа, напівпо-
ганських святочних урочистостей з пишни­
ми процесіями та експромтами — саєтами
й боями биків!.. До цих душ тут треба до­
торкатися дотиком таким легким, як дотик
цього, їхнього, весняного дощу, що дотор­
кається до пуп’янків дерев...» (С. 23).
Наталена Королева належала до двох
культур, і тому в її творах раз у раз перети­
наються крилаті іспанські і українські ви­
рази, народні пісні, наприклад «Нога bu­
ena» — добрий час — означає, що людині
щастить у тому, чого вона собі сама бажає;
«cosa de España — іспанська справа — оз­
начає, що чужинець не може судити про
чисто іспанські справи;
158
Мі amante con la luna
Me manda cartas
або
En un cuerno de la luna
He puesto a mi corazón.
Para que no se lo lleva
Un gato que es muy ladrón.
Наступним твором для розгляду візьме­
мо історичну повість Н. Королевої «Quid
est Veritas?» («Що є Істина?»). У творі зоб­
ражено історію життя римського прокура­
тора Іудеї Понтія Пилата. Щоб яскравіше
передати дух доби та погляди античних лю­
дей на дійсність, світ душі свого головного
героя, що «ціле життя шукав Істини... Ту­
жив за нею... І — не знайшов! Чи, може, не
впізнав, коли зустрів її?»10, авторка послу­
говується рядом іспанських легенд, адже
кожна з них, хоч і затуманена фантастич­
ним характером, несе в собі зернину прав­
ди, з якої проросла. В передньому слові до
повісті Наталена Королева пояснює при­
чину свого зацікавлення особою Понтія
Пилата тим, що існує іспанська легенда, за
якою рід Медінаселі, з якого походила її
мати, споріднений із родом Понтія Пилата.
Так, за легендою, «один із палаців, які на­
лежать родові Медінаселі, зветься «La casa
de Pilatos» — «Дім Пилатів». Зветься ж цей
палац так тому, що є він точною копією
Пилатової Преторії з бюстами римських
цезарів і з балконом, з якого Пилат пока­
зував народові Христа зі словами «Ессе
homo!» Є в цьому палаці і «стовп бичуван­
ня»...»11. З інших іспанських легенд про рід
Понтія Пилата дізнаємося, що Святий Гра­
аль був загорнений у дорогоцінний почес­
ний пурпур роду Пилата; що на останньо­
му суді Пилата судитиме Христос і виправ­
дає його. У тексті Н. Королева зазначає,
що на старість Понтій Пилат «став більщ
іберійцем, ніж римлянином! Може, це ко­
жен на старі роки стає подібніший вдачею
до своїх років юнацьких» (№ 4, с. 119). Ад­
же Понтій Пилат — вихідець із прадавньо­
го кельто-іберійського народу і народже­
ний у Таррагоні. Авторка зауважує, що
«Таррагона, як і вся Іберія, трималась до­
стойних стародавніх звичаїв (№ 4, с. 80) і
на підтвердження наводить обряд старого
таррагонського весілля. Так, наречений на
знак зречення юнацьких забав кидав у юр­
бу «кілька пригорщів горіхів, солодощів та
дрібної монети» (№ 4, с. 80); перегукували­
ся піснями дівочий та юнацький хори; мо­
лодий подавав своїй нареченій «посвятне
печиво на знак, що не здобуває собі жінки
купівлею, але подає їй руку як товаришці й
дружині, з якою ділитиме все: хліб, воду й
вогонь» (№ 4, с. 80) — така форма подруж­
жя давала право нареченій називатися
ім’ям свого чоловіка і мати титул «матро­
ни»; наречена при першому шлюбі, лише
єдиний раз у житті, в день весілля, одягала
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИПЯ
Мій милий у місячному сяйві
Посилає мені листи
На ріжок місяця
Поклала я своє серце,
Щоб мені його не вкрав
Дуже злодійкуватий один котик.
«вогненно-червоне шлюбне покривало
«flammeum» (№ 4, с. 80); з рук нареченого
молода пила обрядове вино; відбувалося
вшанування статуї таррагонського Аполло­
на-Абел іона — бога-покровителя, бога
світла, поезії та віщувань: жрець виливав
вино на вогонь вівтаря і за полум’ям, яке
здіймалося при тому, вгадувалося майбутнє
молодят; якщо полум’я витягалось угору, а
потім падало, щоб «далі горіти ясним
рівним вогником» (№ 4, с. 81), як у тексті,
то мали бути щасливими; перед вівтарем
Абеліона молодята давали одне одному
присяги і жрець виконував обряд благосло­
вення.
Завойована в кінці І ст. до н. е. Старо­
давнім Римом, Іспанія романізувалася. То­
му і впадає в очі подібність таррагонського
весільного ритуалу з римським. Проте рим­
ські весільні звичаї мали вплив не лише на
сусідні країни; віднаходимо їх і в укра­
їнському обряді. Цю особливість розглядає
М. Сумцов у своїй праці «К вопросу о вли­
янии греческого и римского свадебного
ритуала на малороссийскую свадьбу» (К.,
1886). Проте ці впливи автор трактує і з
протилежної точки зору, винесеної в назву
праці, зокрема зауважуючи, що під час ве­
ликого переселення народів слов’яни роз­
селилися по всьому європейському матери­
ку і слов’янський тиск, як відзначали
візантійські письменники VII — X ст., мав
місце в Македонії, Епірі, Елладі. Інше по­
яснення схожості римського, грецького та
українського весільних ритуалів він вбачає
в спільному походженні «класичних і
слов’янських народів із одного спільного
арійського кореня, і, як наслідок, племін­
ної спорідненості»12. З поданого у творі
Н. Королевої весільного таррагонського
обряду часів Понтія Пилата і українського
весільного дохристиянського ритуалу мо­
жемо виокремити деякі спільні елементи.
Таррагонська молода в день весілля одяга­
лася в червоне святкове вбрання. За
українським звичаєм в останній день ве­
сілля переважала «червона символіка:
пояси, стрічки, червона хустка чи запаска
молодої, навіть горілку фарбували черво­
ним соком»13. Отже, можемо припустити,
що червоний колір і в іспанців, і в
українців символізував щасливе народжен­
ня сім’ї. В Іспанії жрець виливав вино на
вогонь вівтаря, в українців молодята
виливали вино з келиха на стелю —
своєрідна жертва богам. І в Іспанії, і в Ук­
раїні молоді присягали один одному на
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИТТЯ
довічну вірність та любов, весь весільний
обряд супроводжувався піснями, в яких
звучали побажання щастя молодим. Отже,
порівнюючи ту невелику частину іспансь­
кого весільного обряду з твору Н. Короле­
вої з українським весільним обрядом, мо­
жемо вказати на помітну схожість весіль­
них ритуалів, що, можливо, пояснюється
певним взаємовпливом.
З побутових переказів про іспанців
цікавими, на нашу думку, видаються
оповіді про іспанських слуг. Зокрема, якщо
господарі оселі міняли місце проживання,
слуги ставали вільновідпущеними, не раба­
ми, бо «мудрість предків навчала: у відсут­
ності пана маєток не повинен лишатися в
руках рабів» (№ 4, с. 76), адже таким чином
садиба ставала для них «не панським доб­
ром», а своїм домом, і вони пильно за нею
доглядали. Іншою характерною рисою вва­
жаємо те, що постарілих слуг у родині, якій
вони служили ціле життя, не відсилали, а
лишали у себе аж до смерті, даючи їм по­
мешкання, їжу, одяг та кілька разів на рік
грошові подарунки — «на Різдво, Велик­
день, Трійцю, в день іменин господаря й
господині та в національне свято Іспанії,
12 жовтня» (№ 4, с. 94).
Наведемо кілька побутових деталей із
життя іберійців, як-от: знання більшістю з
них латинської та грецької мов, бо вони
перебували під владою римлян; збереження
заміжньою жінкою свого дівочого прізви­
ща (зауважмо, що і в наш час іспанка ли­
ше за певних умов, але не офіційно, може
носити прізвище чоловіка, а в офіційних
документах обов’язково мають фігурувати
прізвища батька та матері, часто жінка но­
сить кілька хресних імен, бо за традицією
на хрестини запрошують кілька пар хреще­
них батьків, які також обов’язково вказу­
ються в усіх офіційних документах, що сто­
суються самої особи); вирощування най­
ліпших на всю Римську імперію породис­
тих нумідійських коней; використання па­
стухами диких биків при непослухові худо­
би; оборона від них за допомогою залізних
тризубів на високому держаку (ця деталь
підтверджує думку, що тризуб є елементом
стародавніх обрядів багатьох народів).
Маємо кілька відомостей і про жерців
при іспанських храмах: вони були лікаря­
ми, мали при храмах шпиталі, володіли
елементами гіпнозу, на ознаку своєї
гідності носили тільки біле взуття і покри­
вали голову «білим завоєм посвячених бо­
гам дів», перед віщуванням жували свіжі
лаврові листки, здійснювали обрядові ігри­
ща. Подібне бачимо також і в українських
жерців. Зокрема, Г. Лозко пише, що вони
вміли лікувати, чарувати, передбачати май­
бутнє, носили білий довгий одяг з широки­
ми рукавами, здійснювали обряди бого­
служіння й жертвоприношення та інші14.
Письменниця вдається до використан­
159
ня в тексті християнських легенд. Так,
дізнаємося, що за Клавдія Прокула була
перша «стигматизована» християнка: «по
дивній недузі лишилася не менш дивна
пам’ятка: незрозумілий знак на Проку-
линій правиці! Зверху на руці з’явилася не­
мов свіжозагоєна рана, у блідому німбі
білішого за шкіру круга» (№ 4, с. 69).
Магдалина, Марта, Лазар, Маркела, Мак­
симів, Марія-Саломе, Сара й Донатус при­
чалили коло Таррагони. Вони були спу­
щені в «барці без весел і парусів», маючи з
харчів лише одну хлібину та наповнений
водою святий келих, який тримала Магда­
лина. Цей келих і повів їх «простою доро­
гою поміж хвилями» до Таррагони: «Віри­
ли, що веде нас Раббі» (№ 4, с. 90). Магда­
лина подалася в пустельні мандри, маючи
на меті зберегти найдорожчий скарб —
святий Грааль. Постать її з «рожевою зо­
рею в руках: келихом, накритим фламеу-
мом роду Понтіїв... йшла і вдень і вночі...
За відпочинком не тужила. Її тіло не потре­
бувало ні їжі, ні питва...» (№ 4, с. 100).
Оповідає Наталена Королева й саму леген­
ду про святий Грааль: надзвичайний
життєвий шлях матиме той, хто йде з кели­
хом цим. А хто діткнеться його, той забуде
про радощі земного щастя, але «без­
радісним життя його не буде. Дарма, що
земних сліз по дорозі до Світлої Мети не
осушить йому ніхто...» (№ 3, с. 129).
Як бачимо, Наталена Королева неодно­
разово зверталася в своїх творах до легенд
про Монсальватські гори та про чашу свя­
того Грааля. Так, і в наступному невелич­
кому творі «Мон Сальват», переказуючи
давню каталонську легенду про те, як юний
лицар Евригон і єпископ Дом Педро (Дом
— Домінус — титул бенедиктинських отців)
рятують статую Богоматері — Пресвятої
Діви Монсерратської (Ум-Маріям — так
називали її маври), укриваючи її в гірських
схованках від урядовців-маврів, які поста­
новили спалити її, бо «... Аль Кораном за­
боронено поклонятися людським подо­
бам...»15, знову постає гора Мон Сальват —
«Гора Спасения», де сховано «Святиню Ве­
лику: Святий Грааль. Майстерну чашу з
пречистою Кров’ю Христовою...», і хто на­
ближається до святого Грааля, зникає для
світу, як і світ для того, хто до нього йде.
Тому і переказували одинокі пастухи у на­
званому вище творі, які стали свідками за­
гадкових мандрівників, що: «Пречиста Діва
тікала до Єгипту!.. Старенький, сивий, по­
хилений святий Йосиф провадив білого ос­
лика. Зоря віфлеємська світила їм — указу­
вала путь. А за ними — виблискуючи ме­
чем, ішов, охороняючи святу Родину,— ар­
хангел Михаїл...»16. В цьому ж творі пода­
ється Н. Королевою й легенда про старо­
давній толедський меч, що належав «Дон
Рамірові II» — «непереможному», шо з не­
великою кількістю людей виступив до бою
160
і здобув Мадрид «з допомогою Провидіння
Божого».
Повернімося до твору «Quid est Veritas?»
(Що є Істина?»), в якому письменниця
спирається й на легенди про іспанських
святих. Кельто-іберійська богиня Белісена
«таємнича, як Місяць на небі»: тільки вона
може відкрити людям таємницю Місяця,
коли він «зникає в пітьмі вічної ночі по
другому боці Землі. Але відроджується зно­
ву, наростаючи Повним Колом Вічності»
(№ 3, с. 115). їй присвячений чудодійний
камінь каллаїс. З легенд, що оповідають
про цей камінь, дізнаємося, що той, хто
його має в себе, буде щасливим; часто зна­
ходили його в людських могилах, в яких
«більш як тисячі літ пролежало людське
тіло без тління»; якщо люди складуть доку­
пи всі вісімсот п’ятдесят шматочків, на які
була розбита каллаїська плита, то знати­
муть «закони праведного щасливого життя»
(№ 3, с. 116). Легенда про святого Бонуса
оповідає, як дочка хворого, який вже три
роки був прикутий до ліжка, молячись біля
того місця, де щойно стояв святий келих,
отримала благословення на батькове оду­
жання. Цей святий невідомий поза Іспа­
нією. Авторка подає також перекази легенд
про інших власне іспанських святих: святу
Касільду та святу Орозію. За заувагою Н.
Королевої, остання цікава насамперед тим,
що має подібність із шанованою в ук­
раїнському православ’ї святою Варварою:
також зображується з келихом у руці та з
блискавкою над головою. Подібними вида­
ються й легенди про них: Орозія, наречена
іспанського (наваррського) короля, не хо­
тіла переходити в магометанство і була за­
мучена маврами; Варвара не приймала віри
батьків, що не знали Христової віри, і була
вбита батьком.
Скористалася Н. Королева в своїй істо­
ричній повісті і з легенд про чудодійні си­
ли. Так, піренейська легенда про однорога
— Білу лікорну — оповідає, що він «пере­
буває тільки на неосяжних висотах... Живе,
п’ючи тільки тишу, а споживає тільки свя­
тий, нічим не порушений спокій, блажен­
ний мир» (№ 4, с. 103); а інша про ве­
летнів, що звуться «Дюз», вони злітаються
в ліси у День зустрічі, наділені неземною
могутньою силою.
Наведені в повісті Наталени Королевої
також іспанські повір’я. Одне з них таке:
«Хто забув про запрошення на весілля, то­
му заспівають незабаром епіталаму!» (№ 4,
с. 80). А інше стосується культу тварин: ко­
ли заєць перебігає дорогу, то це на лихо чи
сварку, а коли кіт, то на щастя: «людина,
якій це трапилось, дістане дарунок» (№ 2,
с. 19). Цікаво, що протилежне повір’я про
кота відоме в Україні. Хоч за українськими
легендами кіт — добра свійська тварина, та
все-таки він наділений деякими недобрими
рисами; зосібна вважається, що коли кіт
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИТТЯ
перебіжить дорогу, то чекай невдачі; якщо
кудись маєш іти, то не бери з собою кота,
бо буде перешкода в дорозі, та інші17.
І, нарешті, звернімося до останнього
аналізованого нами твору Н. Королевої
«Без коріння». Як відомо, в повісті змальо­
вується життя юної героїні Ноель, що при­
їхала з Іспанії до Києва. Буденні київські
події життя героїні, про які йдеться в по­
вісті, перехрещуються з її спогадами про
далекі Піренейські гори Північної Іспанії
та Південної Франції. На цих спогадах ми
й зупинимось. З тих відомостей про Іспа­
нію, що наведені в творі, назвемо: згадки
про її прабабусю з XVIII ст. Ізидору-Марію
де Лачерду, професора Мадридського уні­
верситету, найосвіченішу жінку Іспанії; опис
кількох іспанських танців: малагенья, севіль-
яна, фламенко, хота, халео; імена визначних
письменників Іспанії, таких як І. Лойо­
ла, Л. Гонгора, свята Тереса, М. Сервантес,
П. Кальдерон; наведення в тексті куплетів
іспанської поезії, колядок, як-от:
San Jose se feche Святий Йосиф
гнівається.
Que L’onfernaon Що той пекельних
Veri vorrai botiqua Прийшов та відкрив
крамничку
Devant soun ouchtaon. Перед його вертепом18.
Найцікавішим, на нашу думку, вида­
ється поданий автором опис різдвяної ночі
в Піренеях близько Карпентра. Ця повість
Н. Королевої є автобіографічною, і ми мо­
жемо зробити припущення, що описане
нею святкування святої віфлеємської ночі
стосується XIX ст. Сюжет такий: опівночі в
сільському храмі, на постеленій соломі кла­
дуть новонароджену дитину. Вона, завита в
пелюшки, заквітчана свіжими квітами, зе­
ленню та стьожками, символізує Народже­
ного. Старший пастир тримає в руці тонку
мережану золоту зорю-звізду. За ним — жи­
ві ягнятка «чисто вимиті, розчісані, прикра­
шені різнобарвними стрічками та обвішані
переливчастими дзвіночками, що ввесь час
акомпанують урочистим співам людей». їх
пильнує гурт хлопчаків-підпасичів, що «з
сопілками стоять довкола череди й під час
служби Божої грають перед яслами свої
гірські свіжі мелодії». Також надходять ри­
балки з живими, свіжозловленими рибами,
«гвардіян» з відзнакою своєї гідності —
срібним тризубом на високому держалні,
східні мудреці в плащах із численними при­
красами — «це цінна спадщина по прадідах,
що її передають із роду в рід». Приїздить з
почтом легендарна красуня — Цариця
Савська, яку прикрашає «середньовічний
Ьеппіп у формі високого стіжка, з якого
спливає довгий прозорий завій, що так гар­
но криє сукню з рясною спідницею та тіс­
ним корсажем, від якого спадає додолу та­
кий чудовий філіграновий пас та омонієра»,
за нею — маври та мавританки, у останніх
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИТТЯ
голови заквітчані червоними й жовтими
гвоздиками. Старші люди на цей святковий
день одягають свій дорогоцінний давній
одяг. До ясел приходить і Сивілла із смоло­
скипом та сувоєм своїх пророцтв про наро­
дження Ісуса Христа. За нею — римські во-
яки-легіонери — тубільне парубоцтво. На­
решті, з’являється в церкві сам Цезар (Марк
Аврелій чи Антонім Пій). Коли вже всі в
церкві, «панотець виголошує: «Північ, хри­
стияни! Христос народився!..» Тоді дзвонять
дзвони, співають хори сопілок. З радістю
вертаються всі з церкви, несучи радісну но­
вину довкола: «Христос народився!.. Мир і
спокій людям доброї волі!» Дитину з ясел
забирає мати і натомість над яслами серед
безлічі свічок ставлять «монстранцію з Най-
святішими Тайнами». «При колисці Хрис­
товій» лишається «цвіт села — найкращі з
юнацтва», які несуть «лицарську варту», то
молючись уголос, то — напереміну — співа­
ючи колядки»19.
Неважко помітити, що описана Н. Ко­
ролевою іспанська різдвяна драма нагадує
нам український вертеп. Беручи до уваги,
що вертеп — це спрощений варіант укра­
їнської різдвяної драми і те, що в Західній
Європі «найбільше поширені й популярні
містерії від давніх-давен переходили в на­
родні маси й відігравалися по селах у ско­
ЛІТЕРАТУРА
161
роченій і зміненій формі до спроможності
зрозуміти й відповідно до потреб сільської
публіки»20, можемо з певністю твердити,
що і в Україні, і в Іспанії в різдвяну ніч
розігрувалася сцена народження Христа,
оброблена відповідно до традицій: так, в
Іспанії її виконували живі люди, а в Ук­
раїні — ляльки. Можемо ще вказати, що і
в Україні в давнину провідну роль у свят­
куванні брали юнаки, бо вони вважалися
символом «чистоти, незайманості, надії,
сили, краси, відваги й загальної любові»21,
і кожна родина підряджала хлопця до за­
гального святкування.
Отже, дане дослідження є спробою ви­
різнити в творчому доробку Н. Королевої
особливості іспанської культури. Уважне
осмислення її творів з усією очевидністю
виявляє входження культури Іспанії в
українську культуру через словесність. Вті­
лені Наталеною Королевою легенди, тра­
диції, звичаї, прикмети, національні свята
іспанців від давніх часів до XIX ст. є над­
звичайно цінними для порівняльних дослі­
джень і глибшого взаємопізнання культур
України й Іспанії. Таким чином, історичні
повісті Наталени Королевої є тим новатор­
ським ключем, завдяки якому стає можли­
вим виявити зв’язок між віддаленими й не
схожими між собою країнами.

1 Шляхами і стежками життя. Передмова. // Рукоп. відділ Інституту літератури НАН України
ім. Т. Г. Шевченка. — Ф. 164/3. — С. 9.
2 Королева Н. Предок. — К., 1991. — С. 313. Надалі в тексті зазначаємо лише сторінку.
3 Крип’якевич І. Історія української культури. — К., 1994, — С. 67.
4 Див.: Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К.,
1992.
5 Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С. 209.
6 Франко І. Історія української літератури. // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1983. — Т. 40. —
С. 117.
7 Королева Н. Легенди старокиївські. Явлена вода (3 легенд роду де Лачерда). // Предок — К.,
1991. — С. 622. Надалі в тексті зазначаємо лише сторінку.
s Королева Н. Шляхами і стежками життя. // Рукоп. відділ Інституту літератури НАН України
ім. Т. Г. Шевченка. — Ф. 164/3. — С. 6. Надалі в тексті зазначаємо лише сторінку.
9 Зі спогадів венесуельського полковника іспанської королівської армії Франсіско де Міранди.
Про нього див.: Міранда Ф. де. Щоденник 1787 р. (Про перебування автора в Україні). // Київська
старовина. — 1996. — № 1 — 3; Пам’ять століть. — 1996. — № 1.
10 Королева Н. Quid est Veritas? Що є Істина? // Всесвіт. — 1996. — № 2 — 4. — С. 74. Надалі в
тексті зазначаємо номер журналу і сторінку.
11 Королева Н. Слово від автора. // Всесвіт. — 1996. — № 2. — С. 8 — 9.
12 Сумцов М. посилається на: Cuno, Forschungen in Gebiete d. alt. Volkerkunde. — T. 1. — C. 14.
13 Лозко Г. Українське народознавство. — К., 1995. — С. 303.
14 Див.: Лозко Г. Українське язичництво. — К., 1994. — С. 49 — 50.
15 Королева Н. Подорожній. Легенди. — Торонто. — С. 54.
16 Там само. — С. 61.
17 Див.: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К.,
1992. - С. 330.
18 Королева Н. Без коріння. Життєпис сучасниці. — Огайо, 1968. — С. 82.
19 Там само. — С. 80 — 85.
20 Возняк М. Початки української комедії (1619 — 1819). — Львів, 1919. — С. 138.
21 Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн. — К. 1994.
- Кн. 1. - С. 57.
м. Київ
 ®Н?ИЖ] ШЛЬИ ®ВДдаШВйт
[Ю. М. Кочубей. Україна і Схід.
Культурні взаємозв’язки України з наро­
дами Близького і Середнього Сходу. 1917
— 1992. Підручний бібліографічний по­
кажчик. Київ, 1998. — 117 с.]
Особливості географічного й геостратеґіч-
ного розташування та історичного розвитку
України зумовили протягом століть її досить
жваві та різнобічні взаємини з народами Схо­
ду, виникнення і подальший розвиток на ук­
раїнському терені науки — орієнталістики. Ге­
браїстика, ісламознавство та тюркологія у
Києво-Могилянській академії (XVII —
поч. XIX ст.); вивчення стародавнього Сходу,
санскритологія і арабістика у Київському уні­
верситеті; гебраїстика, арабістика, індологія,
китаєзнавство у Харківському університеті;
тюркологія, іраністика та ісламознавство у
Львівському університеті; тюркологія, арабі­
стика, африканістика, історія стародавнього
Сходу (перша половина XIX ст.); функціону­
вання в 1926 — 1931 роках Всеукраїнської на­
укової асоціації сходознавства (ВУНАС) —
переконливе тому свідчення. Воістину віко­
помними подіями для нинішніх і майбутніх по­
колінь вітчизняних орієнталістів є заснування
в незалежній Україні Інституту сходознавства
Національної Академії наук і відродження ча­
сопису «Східний світ».
У цьому зв’язку особливу увагу привертає
ґрунтовна за своїм задумом та високопрофе-
сійна за виконанням фундаментальна праця ві­
домого українського дипломата й не менш відо­
мого сходознавця Юрія Кочубея. Адже справді
вперше в історії вітчизняної історіографії поба­
чив світ бібліографічний покажчик, в якому з
усією скрупульозністю зібрані, систематизовані
й упорядковані найчисленніші публікації, що
з’явилися в період 1917 — 1992 рр. україн­
ською, російською, іншими європейськими та
східними мовами і які присвячені культурним
взаємозв’язкам України з народами Близького
і Середнього Сходу. Причому, як слушно за­
уважує упорядник, культуру слід розуміти в
найширшому значенні, тобто наближено до
поняття «цивілізація», а також без вивчення
наших зв’язків зі Сходом годі уявити створен­
ня всебічної і глибокої історії України та її
культури» (с. 3).
Безперечна заслуга Ю. М. Кочубея полягає
в тому, що, використавши досвід своїх попе­
редників та розподіливши за хронологічно-те­
матичним принципом силу-силенну залучених
друкованих матеріалів (а їх налічується 3163
позицій), він зумів тим самим широко розгор­
нути яскраву панораму розвитку українського
сходознавства від його витоків і практично до
теперішнього часу.
Цілком природно, що центральне місце у
рецензованому довідниковому виданні відве­
дено творам таких велетнів вітчизняної й
світової орієнталістики, як Агатангел Крим­
ський, Андрій Ковалівський, Омелян Пріцак.
І що характерно, що один з фундаторів Ук­
раїнської Академії наук (УАН), її перший не­
одмінний секретар, академік А. Ю. Кримський
(1871 — 1942) представлений у Бібліографіч­
ному покажчику не тільки як найвидатніший
учений, автор майже 1000 різноманітних нау­
кових праць з історії та культури країн Близь­
кого і Середнього Сходу, а й як талановитий
літератор, у якого є чимала письменницька
спадщина, в тому числі численні переклади.
Широко відома його поетична збірка (¿Гальмо­
ве гілля». Причому, знаючи особливий інтерес
Ю. М. Кочубея до поезії народів арабського
Сходу, можна зрозуміти, чому він зберіг разом
з назвами окремих творів, що складають цю
збірку, перші їх рядки. До речі, перші рядки
багатьох віршів подаються і тоді, коли останні
й не мають назв (див., наприклад, с. 81 — 93,
76 — 80). Слід зауважити, що відчутним ім­
пульсом до активного перевидання творів Ага-
тангела Кримського значною мірою стали його
ювілеї — 100-річчя, 120-річчя та 125-річчя від
дня народження (1971, 1991 і 1996 роки).
Серед залучених до покажчика багатьох
опублікованих праць А. П. Ковалівського (1895
— 1969), заслуженого діяча науки України,
доктора історичних наук, професора, завідува­
ча кафедрою Харківського університету, у 20-і
роки — одного із засновників ВУНАС, члена

редколегії журналу «Східний світ», зупини­
мось принаймні на двох доленосних працях у
його науковій діяльності. Перша така праця по­
в’язана з тривалим дослідницьким пошуком та
розробкою старовинних арабських джерел з іс­
торії слов’ян та інших народів Східної Європи,
результатом якої стали переклад, дешифровка
та коментування унікального Мешгедського
рукопису твору Ахмеда Ібн-Фадлана, секретаря
посольства Багдадського халіфа ал-Муктадіра,
до країни волзьких булгар на початку X ст. н. е.
(Згадку про монографію А. П. Ковалівського
«Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешест­
вии на Волгу в 921 — 922 гг. Статьи, переводы
и комментарии. — Харьков, 1956. — 345 с.» та
інші його видання з цієї тематики див. на с. 44,
47 — 48 даного Бібліографічного покажчика.)
Другою найважливішою працею, здійсненою
вченим наприкінці свого життя, була підготов­
лена ним як упорядником «Антологія літератур
Сходу». — Харків, 1961. — 452 с.,— збірника
виконаних у Харкові або виданих там пере­
кладів творів східних авторів. У книжці дістали
по суті своє нове народження в перекладі ук­
раїнською мовою поетичні шедеври таких чу­
дових майстрів слова давнього Сходу, як Омар
Хайям, Шамседдін Мухаммад Гафіз, Джела-
леддін Румі, Абу-л-Хасан Алі ал-Мас’уді,
Калідаса та багато інших східних авторів, у то­
му числі новітнього часу. Знаменно і те, що ан­
тологію відкриває ґрунтовний історичний на­
рис, автором якого є А. П. Ковалівський, про
вивчення Сходу в Харкові та формування орі-
єнталістичних шкіл у найстарішому в Україні
університеті цього міста. Привертає увагу, що у
Бібліографічному покажчику «Антології літе­
ратур Сходу» присвячена спеціальна рубрика
разом із переліком низки рецензій, що з’явили­
ся на зазначене видання у Києві, Криму,
Москві, Тбілісі, Батумі, Душанбе (с. 80 —81).
А включенням до покажчика якомога біль­
шої кількості друкованих праць, насамперед
першого нині почесного директора Інституту
сходознавства ПАНУ і головного редактора
відродженого часопису «Східний світ», учено­
го феноменального творчого обдаровання і
рідкісної ерудиції, академіка О. Й. Пріцака та
інших представників української діаспори
(див., наприклад, с. 15, 17, 23, 28, 29, 36 — 40,
42,49, 51, 55, 62, 63, 65,107, 125, 128, 136, 161,
164, 179, 182, 184), усувається кричуща істо­
рична несправедливість, коли у недалекому
минулому творчий працівник тільки через
будь-яку незгоду з існуючим режимом позбав­
лявся права на визнання у суспільстві, своєму
колективі тощо.
Справжньою окрасою рецензованого до­
відкового видання є найповніше розміщення
на його сторінках великої кількості публікацій,
що належали представникам того золотого
фонду української орієнталістики, які в 30-і ро­
ки стали жертвами сталінських репресій, а їхні
імена були тривалий час приречені на забуття.
163
Ось їх славні імена: О. Акчокракли, тюрко­
логія (с. 11, 128, 130, 177); О. Гладстерн, іс­
торія Близького та Далекого Сходу (с. 11 —
12); Т. Грунін, тюркологія (с. 17, 26, 27, 156,
159, 160); В. Зуммер, мистецтво тюркських на­
родів (с. 12., 165, 166); П. Лозієв, іраністика (с.
12,40, 112—113, 101, 109); Г. Лозовик, арабо-
візантійські взаємини VII — X віків (с. 189); Ф.
Петрунь, давні українсько-татарські взаємини
(с. 161, 163); А. Синявський, торговельні зв’яз­
ки України з Близьким Сходом (с. 40, 177); А.
Сухов, економіка й географія Близького та Да­
лекого Сходу (с. 12, 13); І. Фалькович, ара­
бістика (с. 13,99,163, 188); В. Філоненко, тюр­
кологія, історія і етнографія народів Криму
(17, 23, 25, 134, 139); О. Федоровський, архео­
логія східних народів в Україні (с. 167). Навіть
патріарх української орієнталістики Агатангел
Кримський і такий справжній лицар науки без
страху та докору, як Андрій Ковалівський не
змогли уникнути переслідувань з боку тодіш­
ньої влади. А що вже казати про воістину тра­
гічну долю підготовленої А. П. Ковалівським
«Антології літератур Сходу», коли увесь ти­
раж (3000 примірників) потрапив під ніж. З
приводу цього Андрій Петрович зазначав у
листі автору цих рядків: «Мені пишуть звід­
усіль, що шукають цю книгу, що вона — «на
вагу золота». Однак її нема й не було у прода­
жу... Хоча на цю книгу є вже 12 рецензій».
Варті всілякого схвалення так само, як і по­
пуляризації, представлені у Бібліографічному
покажчику оригінальні рубрики, про які
раніше неможливо було навіть і мріяти. Це на­
самперед «Церковні зв’язки зі Сходом» (с. 70
— 71), «Українсько-кримськотатарські куль­
турні зв’язки» (с. 127 — 133), «Інші народи
України східного походження, караїми, ас­
сирійці, гагаузи, уруми» (с. 133 — 139), «Ук­
раїнсько-ізраїльські зв’язки» (с. 117 — 125).
Саме завдяки цим рубрикам створюються
сприятливі умови для широкого ознайомлення
орієнталістичної громадськості з новими і но­
вими надходженнями з даної тематики, що ча­
сто-густо поповнюють в останні роки бібліоте­
ки і книжковий ринок як нашої держави, так і
зарубіжних країн.
Хотілось би у зв’язку з цим особливо від­
значити, що авторами таких надходжень де­
далі частіше стають представники здібної, та­
лановитої молоді, а це вже — знамення часу.
Рецензована книга, яку по праву можна
вважати бібліографічною енциклопедією віт­
чизняної орієнталістики, утверджує правду
про роль, місце й благородну місію України в
регіоні Близького та Середнього Сходу в кон­
тексті історії і сучасності, вона вищою мірою
цінна, актуальна й повчальна. А тому читачі із
нетерпінням чекатимуть її другого видання,
куди увійшов би, безперечно, солідний сходоз­
навчий доробок, принаймні за останні роки XX
століття.
Іван ЧЕРНІКОВ (Кіїів)
ПАНОРАМА— — -ПАНОРАМА----- ПАНОРАМА
мариш
Ось уже понад чотири десятиліття уславле­
ний американський письменник Джером
Дейвід Селінджер, якому незабаром випов­
ниться 80 років, живе самітником у віддалено­
му штаті Нью-Гемпшир, пописуючи (як подей­
кують) нові твори й сумлінно складаючи їх до
шухляди. Ніхто не знає, що написав письмен­
ник (і чи взагалі що-небудь написав) після низ­
ки блискучих оповідань та знаменитої повісті
«Ловець у житі», більш відомої в нас — через
популярний російський переклад — як «Над
пропастью во ржи». Тим більш інтриіуючим
виявляється будь-яке повідомлення про пись­
менника, що покинув літературу в зеніті своєї
слави — визнавши мовчання найвищою фор­
мою досконалості, відповідно до заповідей
своїх улюблених давньосхідних філософів.
Книжка письменниці Джойс Мейнард
«Вдома у світі», присвячена Селінджерові, за­
кономірно стала бестселером на доволі насиче­
ному й примхливому американському книжко­
вому ринку. Джойс Мейнард запізналася з кла­
сиком у 18-літньому віці — йому було 53; роз­
лучений батько двох підлітків ось уже кілька­
надцять років жив сам у своєму нью-гемпшир-
ському маєтку, сумлінно витримуючи дзен-
буддійську мовчанку. Він написав їй листа —
чи то спокусившись її фотознімком на обкла­
динці журналу «Нью-Йорк тайме мегезін», а
чи, може, й справді зачарований нарисом юної
студентки Єйлського університету в тому са­
мому числі журналу під назвою «Життєві
підсумки вісімнадцятилітньої». Листування
переросло в дружбу й рішення жити разом. За
кілька тижнів, однак, Селінджер без жодних по­
яснень вигнав свою приятельку геть, що, втім,
не завадило їй написати згодом 350-сторінкові
спогади й успішно розпродати їх по 25 доларів
за примірник.
Селінджерові, власне, присвячена третина
книги — починаючи від його захвату юною
Джойс, її небуденним хистом та життєвою
енергією й закінчуючи різноманітними побу­
товими подробицями на зразок цнотливості
метра, котрий принципово не займав непо­
внолітніх дівчат типу Джойс, зате змушував
кожного ранку їсти зелений горошок та іншу
ненависну їй вегетаріанську нечисть, яку вона
врешті вибльовувала.
Решта двісті з гаком сторінок тексту — це
велемовні спогади Джойс про власне дитинст­
во, про алкоголіка-батька і вольову матір, кот­
ра привчила її серйозно ставитись до писання і
спокійно — до всього іншого: «Хоч би що тра­
пилося в твоєму житті, сприймай це все як
літературний матеріал». Саме мати подарувала
семилітній Джойс мімеограф на день народ­
ження, відкривши їй таким чином смак жур­
налістики. «Я почала сама виготовляти на ньо­
му газету,— згадує Джойс,— і поширювати її
у своїй околиці. Не було випадку, щоб сусідів
не зацікавило, що я пишу, і щоб хтось не дав
мені нікеля (5 центів). А згодом і гривенника».
Рано навчившись конвертувати інтелекту­
альний продукт у дзвінку монету, Джойс Мей­
нард успішно перетворила своє життя в
суцільний літературний матеріал: у книзі «про
Селінджера» ми довідуємось не лише про важ­
ке дитинство оповідачки, а й про подальші
зигзаги її невгамовної долі — народження
трьох дітей, один аборт, одне розлучення, де­
сяток коханців, останній з яких зветься Пако,
він чудовий художник і віртуозний кулінар:
риба з картоплею на вині і травах — його
фірмова страва.
Критики досить стримано поставилися до
чергових «польових досліджень» Джойс Мей­
нард, називаючи їх «літературним мародерст­
вом», «пустопорожньою балаканиною» і
навіть «клімактеричним маразмом». Невеле­
мовний Селінджер таки не стримався і назвав
свою екс-приятельку «патетичним пліткарем-
паразитом». Але читачеві цей стиль, ця «бала­
канина» подобаються — і вони не жалкують
нікелів, аби зазирнути в замкову шпарину на
недосяжного для них «метра» й цілком досяж­
ну, «таку, як усі», оповідачку.
Марія РЯБЧУК
Конференція під доволі незвичною для на­
ших академічних традицій назвою — «Чари
диявола і культовий об’єкт: Ґете, Гоголь, Шев­
ченко & Со» — проходила протягом двох днів
у приміщенні Інституту журналістики Київ­
ського національного університету ім. Тараса
Шевченка. Це один із багатьох заходів, що, за
підтримкою Німецького культурного центру
Ґете-інститут, відбуваються цього року в Ук­
раїні з нагоди 250-ліття видатного німецького
письменнка. У конференції взяли участь відомі
українські вчені Дмитро Наливайко, Кіра Ша­
хова, Вадим Скуратівський, Дмитро Затонсь-
кий, гості з Німеччини Йоганнес Ион та Тео
Бук, письменники Микола Рябчук, Оксана За-
бужко, Любомир Стринаглюк, Марина і Сер­
гій Дяченки, Віктор Неборак, Іван Ципердюк,
Олександр Буценко, професор Гарвардського
університету (США) Григорій Грабович.
Особливо гостра дискусія спалахнула в
перший день конференції довкола феномену
«національного поета». Частина учасників, пе­
редусім іноземних, поставила під сумнів уні­
версальність цього поняття, стверджуючи (як
Гр.Грабович), що цей феномен притаманний
головним чином підневільним націям — тим
ПАНОРАМА——ПАНОРАМА——ПАНОРАМА
націям, де на літературу покладаються не вла­
стиві їй соціальні та національно-просвіт­
ницькі функції. Діалектичне питання: що кра­
ще — «національні поети» чи «всесвітні авто­
ри», — було вирішене компромісним, себто
діалектичним чином: «найкращими є всесвітні
автори з національним голосом» (Тео Бук).
Другий день конференції, присвячений ди­
явольському й демонічному в німецькій та ук­
раїнській літературі (до української тут було
зараховано, не без певних підстав, також Гого­
ля та Булгакова), виявився менш дискусійним.
Найгостріше питання: як захиститися від дия­
вола, — було однозначно розв’язане п.Стри-
наглюком. Диявол, пояснив він, не є чимось
зовнішнім, а перебуває в самій людині, і саме
там належить вести з ним повсякчасну бо­
ротьбу.
Геннадій ГАМАЛІЙ
Німецький драматург Кристоф Гайн, ві­
домий своїми п’єсами «Гравці танго», «Ли­
царі круглого столу» та ін., написав нову дра­
му «Перелом». Вперше її поставила Анна Ба-
дора на сцені Дюссельдорфського драматич­
ного театру, головну роль виконав Вольфганг
Хінц.
«Перелом» (німецькою мовою — «Брух»)
це також прізвисько славетного в минулому
хірурга берлінської лікарні «Шаріте» Ернста
Фердінанда Зайєрбруха. Гайн зображує його
вже на пенсії, як людину, що втратила розум і
живе в ілюзорному світі. «Брух» вважає, що
він усе ще шанований лікар, який багато мо­
же зробити. «Бруха» оточують люди, які спів­
чутливо підтримують цю ілюзію: вони або
просто бажають витягти побільше грошей,
або ж справді вірять у могутність колишнього
хірурга. Старечий маразм символізує доктри­
нерство і вперте наслідування скам’янілих
догм у світі, який давно змінився.
Гайн написав камерну п’єсу з ретельно від­
точеними діалогами. Його стиль спокійний,
ясний і раціональний. Фальшивий пафос, як і
шокові ефекти, Кристоф Гайн відкидає. В «Пе­
реломі» він малює психологічний портрет
людини, яка не може розстатися з владою над
життям і смертю людей.
(«КикигсЬгопік» /ФРН/, 1999, № 3.)

Сцена з вистави «Перелом».

ПОМІЧЕНІ ПОМИЛКИ
У N° 7 в статті Марти Тарнавської «Жіночі голоси української літератури»
з вини редакції трапилися друкарські помилки.
Сторінка Колонка Рядок Надруковано: Слід читати:
153 2 3 знизу Kanguage Lanters Language Lanterns
154 2 25 згори orregular irregular
154 2 26 згори The There
154 2 29 згори Після коми пропущено
слово end
154 2 ЗО згори Пропущено трете слово love
154 2 16 знизу One, day One day,
154 2 14 знизу centry century by a Ukrainian author,
Ivan Kotlyarevsky. It was
a marvellous travesty
155 2 16 згори Chollon Chillon

Редакція просить вибачення у читачів та авторки статті.

Олег СИДОР-ПБЕЛИНДА
ш<ішж шший ат© шдде© івж&'іг©
Епоха королеви Вікторії породила Дік-
кенса, Теккерея, Коллінза. А крім них —
Джека-Різуна.
Один з найпомітніших Діккенсових до­
стойників — веселун Піквік. (А поза тим —
Джаспер, наркоман і вбивця...) З Піквіка
він почав, Джаспером закінчив.
Яка погань кишіла в тихому болоті бри­
танської сумирности! Лише в одній «Таїні
Едвіна Друда»: мрець, спалений вапном;
кубло курців опіуму; М-р. Деречі — транс­
вестит мимоволі; останній, втім — із шля­
хетною метою...
А чи відомо вам, кого обожнював у юні
літа (не скуштувавши догідливих ефебів)
пізній вікторіанець Вайлд? Строгу вікто-
© Олег Сидор-Гібелинда, 1999.
ріанську діву, вибір якої був іншим. А саме
— непримітний лондонський клерк; ім'я
його було — Брем Стокер; а «Дракула» з-під
його пера з'явився трохи згодом. Ну хіба не
сюжет для фільму Хічкока? І хіба не паці­
єнт для лікаря Фройда?
Здається, тінь Фройда — тінь підозри
(тривоги, сумніву) мигтить у всіх стрічках
класика саспенсу. Хвала небесам, від цього
вони не стають ілюстраціями до творів
психоаналізу. (Стареньку шпигунку в «Леді
зникає» звали місіс Фрой, мало не Фройд!)
Суворі, але справедливі лікарі, «інженери
людських мізків», діють — як правило, в со­
юзі із силами правосуддя — в «Зачаровано­
му» і в «Психо» (в першому — блискучому
виконанні Михайла Чехова). «Люди чека­
ють, що поцілунки будуть як стихія, і
 167
обійми будуть як стихія1. І вони від того
хворіють» — фраза, гідна книги «По той бік
задоволення», як і назва праці д-ра Едварда
в «Зачарованому» — «Лабіринти комплексу
вини» (в цьому фільмі Хічкока маячню ге­
роя відтворює ще один шанувальник віден­
ського ескулапа — Сальвадор Далі).
Хічкоку — великому майстрові сас-
пенсів — вихованцю єзуїтської школи, в
юні літа — контролеру електростанції та
дівичу до 25 років, довелося жити у нашо­
му незатишному XX ст. Фройда і Далі. Але
спадок йому залишився давній, і зрікатися
його він не збирався. Естафету, що випала
з захололих рук королеви Вікторії (його
власне народження випередило її смерть
на якісь 2 роки) підхопив саме він, а не
хтось інший. (Привід Джека-Різуна, скажі­
мо, з'являється у фільмах «Мешканець» та Фільм «Психоз»:
«Іноземний кореспондент»; отже, викорис­ Мати: страхітливий образ,
тана ним була і головна перверзія вікторі- що з'являється в славнозвісній сцені вбивства в душі.
анства). Спочатку це було так неймовірно,
що цього ніхто не схотів помітити. Сьо­
годні — це так очевидно, що потрібно зу­ свого логічного кінця, але права жінок ще
силля, аби це осмислити. Наприкінці доволі декоративні («Моя жінка всі гроші
XX ст. «Хічкок дає уроки». Уроки доброго протринькує,— бідкається водій з «Ди­
смаку та ще й в умовах, наближених до версії». — Накупляє капелюшків і йде в
надзвичайних. кіно, аби їх там знімати»).
(До речі, мимовільний літературний Вся трагедія Хічкокового світу випливає
двійник Хічкока — Честертон, такий же з фрази: «Дивно, що добре вихованих лю­
реабілітант вікторіанського кодексу — з не дей змушують поводитись так нахабно»
меншою впертістю тяжів до «зворотного («Вбивця»). Зауважте, змушують не обста­
боку єства». З режисером його єднало не­ вини, а режисер. А ще одна суто вікгорі-
пересічне черево і взірцеве подружнє жит­ анська фраза (дівчина — хлопцеві): «Ми
тя, митцям XX ст. зовсім не властиве. До провели разом цілу годину, це може вида­
чого ж, Честертон міг застати тріумф Хіч­ тися непристойним» («Незнайомі в потя­
кока середини 30-х рр.) зі»), звісно, може бути сприйнята іронічно,
Інколи здається, що час у його творах але тільки не самими персонажами. Бо —
зупинився. Повсюди і завжди (навіть після «Люди мають приховувати свої почуття»
переїзду в США) — «стара, добра Англія», («Неприємності в Ґаррі»). І треба сказати,
де «lady don’t move», а волосся чоловіків роблять вони це віртуозно. Знову-таки,
лисніє брильянтиновим блиском. Тут наїв­ цього захотів Хічкок, великий церемоній­
но ласують пирогами, а поліцейський не мейстер 20 — 60-х рр.
може наздогнати злочинця на своїй тара­
тайці лише тому, що... забракло бензину.
(Це не комедія, трилер — «Молода і невин­
на».) Поява на сільській вечірці без запро­
шення тут вважається найбільшою невихо­
ваністю. Просто жах, коли кальсони «на
видному місці». І ціла подія, коли художни­
ку заманулось намалювати оголену натуру.
Дуелі іноді трапляються (але вже в середині
60-х рр. фільм «Топаз» викликав регіт у залі
саме внаслідок цієї сцени). Тут ліпше набу­
ти прізвисько Мавпяча Пичка, аніж носити
ім'я Міс Самотнє Серце. Чоловіки уника­
ють виходити надвір без капелюха. Жінки —
виточені з коштовного металу квіти». (Таки­
ми словами Олдінггон у «Смерті героя» сха­
рактеризує англійську красуню 1910-х рр.)
Патріархат ненав'язливо наближається до Зойк:
сцена в душі триває 45 секунд. За цей час змінюється 70 мізанкадрів.
1 Див., наприклад, поцілунок у «Запаморо­ Сцена справляє жахливе враження, хоч глядачі не бачать,
ченні» — на тлі бурхливого морського моря. як вбивця стромляє ножа в тіло Дженет Лі у ролі
Втім, хвороби там теж вдосталь. •приреченої героїні фільму Маріон Крейн.
168
Хічкок, як бачимо, присутній на цьому знімку, зробленому для реклами.
Навіть, якщо це не доба Вікторії, а ча­
си царювання Едварда чи «золоті 30-і» (для
кого «золоті»? Авжеж, для глядачів, не
учасників), умови гри лишаються непо­
рушними: надлишковість дозволяється на
правах жарту (17 любовних цидулок донь­
ки Фішера в «Іноземному кореспонденті»).
Видаючи себе за гульвісу, герой тікає від
поліції («39 сходинок»), та сама розпуста
безумовно засуджується. Навряд чи вона
гідна називатись розпустою». Так, полох­
ливий, незграбний блуд в купе («Леді зни­
кає»}, пришелепкувата пиятика на безлюд­
ному острові («Незнайомці в потязі»). Іноді
все дезінфікується іронією: «Вся справа в
чоловікові, до того ж, одруженому не на
мені» («Рятувальний човен», де адюльтер
лише згадується як факт минулого життя).
Хічкок цікавиться танатосом, не еросом.
Смертю, а не зляганням. Тілесні пристрасті
героїв — шумовиння на поверхні дії. Жи­
вописне шумовиння...
Так-то воно так, але... Один з перших
фільмів Хічкока зветься «Гріхопадіння
скромниці». З поцілунку починається «При
вбивстві набирайте М». З поцілунку на тлі
грат — «Підозра». З амурного знайомства
— «Птахи». З побачення в мотелі — «Пси­
хо». З приватної сварки, що призводить до
вбивства — «Молода й невинна»... І що ж
бачимо в фіналі? Хоча б, втечу з-під вінця,
аби поєднати долю з бойовим товари-
шем(«Леді зникає»). Промовисте визнання:
«Ми будемо найвільнішою подружньою
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА
Майстер працює:
хоч режисуру сцени в душі часом приписують Солу Бессу,
Фото ліворуч: Ентоні Перкінс у ролі Нормана Бейтса
з жахом дивиться на діло рук Матері.
парою в світі («Неприємності в Ґаррі»).
Примирення і поцілунок («Вікно в двір»).
Пропозиція руки і серця («Піймати зло­
дія»). І таке інше.
Початок і кінець, а між ними — що? А
між ними — Хічкок, який знає все, більше
ніж він має знати. І розповідає нам, напри­
клад, про класичний зразок вуаєризму в то­
му ж «Вікні в двір», так само є і хтиві моло­
дята, котрі похапцем запинають вікна, щоб
скуштувати дарів Киприди. Або ж, за сло­
вами автора: «Суцільні ілюстрації на тему
кохання і шлюбу»... Є сексуальний маніяк у
«Шалі», вбивство з ревнощів у «Вбивстві».
Ще в одному фільмі («Я сповідуюсь»),—
жінка, закохана у священика. Вбивство
гвалтівника («Шантаж»). Коханка конюха
— приклад класичної німфоманії («Справа
Парадайн»), позашлюбна дочка («Юнона і
Павич»). Гомосексуалізм витончено завуа­
льований («Вбивство») — та двійко відвер­
тих педерастів, що коять такий собі «експе­
риментальний злочин» («Мотузка»). Просто
кохання і ревнощі... («Під знаком Козеро­
га»). Уффф...
Усвідомлюєш усе це, лише аналізуючи
фільм текстово. Споглядаючи — насолод­
жуєшся, та й годі. Хічкок зовсім не поспі­
шає розкривати нам свої загадки. Більше
того — він їх помножує, він їх не соро­
миться. Будь-яка похапливість, на його
думку, загрожує замахом на цілісність
соціуму. Навколишню рівновагу, отже, під­
ривають не так аморальні дії окремих осіб,
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА 169
а те, як вони програють. Наслідком може
бути не лише гнів Феміди, а й екологічна
катастрофа. Тут одразу згадуються «Птахи»,
атаки пернатих, що уособлюють (це лише
одне з трактувань) стихію шаленого Еросу.
А чи звернули ви увагу, що в «Психо» на
стінах — олеографії птахів? Що чайки
кружляють над трупом акторки в «Молодій
і невинній»? Що в «39 сходинках» чоловік
лає свою сексуально невдоволену дружину
за те, що вона забила без дозволу птицю.
Що дружина режисера, як помітив сцена­
рист «Птахів» Еван Хантер, сама була схо­
жа на пташку»? І що, з іншого боку, в па­
родійному фільмі Мела Брукса птахи за­
бризкують героя напіврідким, білуватим
послідом?..
Влади Ереса слід, за Хічкоком, уникати
якомога довше: їй часто супутня смертель­
на небезпека. Сплетіння тіл у пітьмі Луна-
парку, насправді — сцена звірячого вбивст­
ва молодої німфоманки («Незнайомці в
потязі»). Сюди ж додається мотив відплати
і покари любощів. Примхливість ситуації в
тому, що вона відбивається в окулярах, що
впали в траву з жертви. (Аксесуар — не ос­
танній за значущістю у Хічкока: окуляри,
що звинувачують у «Леді...», окуляри, що Матусин синочок:
рятують у «Молодій і невинній» — і прия­ Ентоні Перкінс у ролі Нормана Бейтса,
телька героя в «Запамороченні» теж озбро­ набивальника опудал, який стає серійним убивцею.
єна окулярами; до речі, вона проектує
бюстгальтери). На обличчі Міріам — яск­
равий спалах світла, подоба оргазму, що
висвітлює хтиві миттєвості її безглуздого
життя... (Навіть «Корида кохання» Осіми,
що з'явилась 20 років потому, не була
настільки радикальною у своїх висновках,
бо орієнтувалась на патологізм винятку, а
не макабреску правила.) «Секс має працю­
вати на саспенс»,— прорік колись Хічкок, і
потім ніколи не зраджував цьому переко­
нанню.
«Територія X». Дідизна класичних риту­
алів, за якими безодні спотикань. Поцілу­
нок — поправляючи зачіску. «Відшити» за­
лицяльника — якомога ввічливіше («о ні,
це не через вас»). Залицяння — привід для
шпигунства («Саботаж»). Після тривалого
поцілунку — розкривається семеро дверей
(«Зачарований»).
Але — як в «Іноземному кореспонден­
тові», у вервечці голландських млинів у од­
ного з них колесо крутиться у зворотний
бік, і ще вказує на прикметну тріщину в
моноліті порядку (справді, на тому млині
причаїлись зловмисники) — так і пантофлі
на високих закаблуках виказують, що «Хри­
стова наречена» — все-таки «жінка-вампір».
(Зайве казати, що за сюжетом їй судилося
загинути.) Дивно, що Хічкок лише один раз
(«Страх сцени») зазняв М. Дітріх, яка усла­
вилася саме в цьому амплуа. Але можна
зрозуміти і так: він радить «робити ставку»
на «порядних», а не «зіпсутих», на «божу Жертва:
кульбабку», а не на «змію». Дженет Лі в ролі героїні фільму «Психоз» Маріон Крейн.
 170 ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА
ють за дрібниці і вішають на ву­
ха довжелезну локшину.
Засоби для цього найрізно­
манітніші. Хто в кіно не знімав
потяг, що стає на шляху втіка­
ча? Не уникнув цього і Хічкок
(«Молода і невинна», «39 схо­
динок»). Тричі — двічі? — ско­
чується в закапелки каналіза­
ційного люку запальничка ге­
роя («доказ» його причетносте
до злочину). І три приводи для
затримки уваги у фільмі «При
вбивстві набирайте М»: 1) теле­
фонний дзвінок — пароль зло­
чину (подзвонити все хтось за­
важає); 2) ключ від помешкан­
ня (де не гроші, а мрець ле­
жить); 3) сумніви персонажа
(душити чи не душити?). Ге­
ніальний хід — кишенькова
Біблія, в якій застрягла куля,
спрямована в серце. («39 сходи­
нок»). Благе поважання «світу,
Жартун: де зникнуть підозра і страх» —
Хічкок відомий тим, що під час зйомок вимучував своїми режисерськими вимогами для Хічкока є не просто уто­
провідних актрис, доймав і Дженет Лі (внизу з Ентоні Перкінсоном) пічним — нещирим. Без страху
грубими жартами, змушуючи її зойкати дедалі гучніше. він ще може обійтись. Але без
підозри (тривоги, сумніву)? Хіч
— король пролонгації. З дрижа­
ками.
Продовжити торувати шлях
для втіхи, це загальновідомо (в
«Лихій славі» поцілунок К. Ґран-
та та І. Бергманна було розрек­
ламовано в історії кіно». Водно­
час, відтягнути — уникнути за­
гибелі. Тихцем їдеш, не спітк­
нешся. Зволікаючись, ухили­
тись. «Тягнути гуму», аби не зі­
грати в довгий ящик. Вислизну­
ти, аби не отримати копняків.
І нагорода — півцарства і коро­
лівна на додачу. Питання —
якою ціною?
Мало який з фільмів Хічко­
ка (переважно раннього пері­
оду) триває менше двох з гаком
годин. Цілу вічність звучить
пісня Джо «Que sera, sera...»
Просте долання перешкод видається (2-й вар. «Людина, що знала надто бага­
режисеру прісним — і він щедро присмачує то»). Доки лунає черговий куплет (доти
його підливою з тривог, сумнівів, тіней Шехерезада оповідає свої казки), смерть
смерти, патологічних ревнощів («Ребек- не ступить у царство «духа музики». В то­
ка»), що споріднює кінотіло з невротичним му ж фільмі виконання кантати в Альберт-
сновидінням. «Сни страху — то сни із сек­ холі є тлом для напруженого очікування
суальним змістом: лібідо перетворюється в вбивства дипломата в залі. «Те, що вона
них у страх» (3. Фройд). Хічкок відкладає має збігтися з наміченою фразою партиту­
втіху «на потім», аби було солодше. А гля­ ри»,— пише Зіґфрід Кракауер,— прийом
дач, як негідник Торвалд у «Вікні у двір»,— дотепний і, здавалося б, має привернути
осліплений магнієвими спалахами Ел Бі увагу до виконання, але оскільки ми слу­
Джефа, все відстрибує вбік, невпинно про­ хаємо музику за спонукою, зміст її до нас
суваючись до фіналу. Глядача (як і героя) не доходить...»
дражнять, схоплені за ніс, відштовхують, Мелодія — рятує. Простенький наспів
замилюють очі, напускають туману, ляка­ «Леді...» запобігає якомусь страшному ли­
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА
хові, на яке можна тільки натякнути. (В
мініатюрі цей варіант згодом було продуб­
льовано авторкою детективів у «Підозрі»:
«Я ввела (в роман) піаніно, аби поліція
впізнала вбивцю за нотою».) Навпаки, ми­
стецтво доби декадансу, що хронологічно
збіглося з кінцем вікторіанської доби,
пов'язувало музику зі смертю, еротикою,
демонізмом («Крейцерова соната», «Тріс-
тан»,«Людина без властивості»). Інакше —
у Хічкока. Тож не дивно, що він двічі спів­
працював з таким майстром свого ремесла,
як Дмитрій Тьомкін.
Отже — і мелють язиками, лепечуть, ба­
зікають, белькочуть, цвенькають... і так 119
хвилин упродовж фільму. А мрець він ось,
поряд («Мотузка»). Струшують словами
повітря... коли навіть пришелепкуватому
глядачеві все ясно як день («При вбивстві
набирайте М»).
Звична речовина хічкоківських стрічок
— не світ, не пітьма, а щось середнє, три­
вожно-хистке, невизначене (напівзатіне-
ний передпокій в «39 сходинок»). «Вогнен­
но-червоний кінчик сигари вбивці зловісно
тліє в затіненій квартирі...» Непевність по­
ширюється і на орієнтацію в просторі, як
помітив Ю. М. Лотман, в «Незнайомцях в
потязі» вбивця то зникає з зору глядача, то
виринає не там, де його сподіваєшся стрі­
ти... Не дієслово, а нервовий парад при­
слівників. Не час, а міжчасся; цейтнот,
кінець кінцем відправлений у нокаут. Не
простір — а примхливий візерунок зигзагів.
Для почуття лишаються якісь крихти, але
воно від того тільки виграє («іноді мені хо­
четься зняти коханців, що сидять по різних
кутках кімнати»,— зізнавався Хіч).
... Все життя Хічкок вперто мовчить. За­
мовчує, але щось таки «бере на замітку». А
на перед-передостанньому фільмі — зрива­
ється. Після целулоїдних коханців, що ці­
луються в діафрагму — «криниця фригідно-
сти». Марні, героїня однойменного фільму
1962 р., прагне... красти, але при цьому ціл­
ковито ігнорує чоловіків. Заміж виходить
випадково, і «vita nova» її од дивних звичок
не рятує. Клептоманія ковтає її лібідо, як у
Нормана Бейтса в «Психо» псевдоматерин-
ська агресія поглинала щиру жадобу кохан­
ня. «Всі ви чоловіки однакові... відмовляєш
вам — і опиняєшся в божевільні». Чоловік
до пори до часу терпить холодне подружнє
ложе, а потім не витримує (мабуть, як і сам
режисер). Знято це так: він зриває з не­
покірної дружини лазневий рушник, яким
вона огорнула свій стан. І вона лишається
«в чому мати народила» (стриптиз
вікторіанської моралі). Її такою бачить
Шон Коннері, тодішній агент 007, «агент з
правом на роздягання». А глядачеві пропо­
нується стриптиз із двох кадрів-зображень
Марні: 1) голова-плечі; 2) ноги, трохи вище
колін; оце і все. Отже, викриття так і не
171
відбувається (тою мірою, як це проходить у
«Людині, що знає надто багато» — з персі­
янки зривають паранджу... так це ж екзоти­
ка). А відгадки Марниної (марнотної!) хво­
роби — відгонять як не Фройдом, то Ломб-
розо (а може — Золя?). Виявляється, хвой-
да-матір виганяла доньку на двір, щоразу
запрошуючи додому клієнта.
А під завісу — ось вам плоди піввікової
емансипації! — речення з «Сімейної змо­
ви» (калинового мосту Хіча): «40 років то­
му незаміжня матір не була такою, як за­
раз». Порахуємо: 1975 (час створення філь­
му) - 40 = 1935-й (1+2 роки) — час «золо­
того Хічкока», перша хвиля шедеврів. Сві­
това класика мистецтва не лише Британії:
«Секретний агент», «Леді зникає...» 1 — «39
сходинок», де звучить геніальна фраза
(шотландська селянка з жахом і зацікавлен­
ням пізнає межу чужого аморалізму): «Це
правда, що у вас, у місті, жінки фарбують
нігті на ногах?!» — Таку деталь ми, напри­
клад, бачимо і в «Рятувальному човні» (де,
як на мене, один з найеротичніших кадрів
в історії кіно: мимохідь сплетені ноги ко­
ханців; на жаль, в непобачених мною «Ба­
гатих і дивних» був, вочевидь, і кадр най-
сміливіший: купання з дівчиною в басейні,
хлопець, що пропливає у неї між ногами;
«сьогодні цензура цього б не пропустила»,
сумно зауважував автор). Фарбовані нігті
з'являються і в інших голлівудських хітах
30-х рр. мультику з Міккі Маусом та «Ніч­
ного святого» з Керол Ломбард (1936 р.).
У 70-і рр. у Хічкока нарешті з'являється
і центральний образ білявки-шахрайки (не­
мислимий у 30 — 40-і рр.!), коли «блонд»
завдяки таланту Грейс Келлі однозначно
асоціювався з позитивним начатком — афе­
ристки, красуні, авантурниці. Легкий нарис
— Кім Новак у «Запамороченні»: їй суди­
лося каятись і... загинути, але фарбування
волосся нею сам Хічкок порівнює з роздя­
ганням.
Не тим шляхом пішли, шановні... Не за
ту справу боролись. Де це бачено: «при­
стойна жінка не потребує чоловіка». Таке,
однак, траплялось і раніше («Коли б я зна­
ла, що тебе звільнять з роботи, я б за тебе
не вийшла» — «Вікно у двір»), але на пери­
ферії дії, не більше того. А в «мейн-стрімі»
— героїня зворушливо опікувала свого трав­
мованого коханця.
Без сумніву, ключова фраза творчости
Хічкока: «Ви мила, жива жінка, та живете
під якимсь панциром» («Зачарований»). Все
своє життя Хічкок присвятив тому, щоб —
ні, не розбити вдрузки цей панцир. Хоча б
— розколупати його, розкришити — а по­
передньо інкрустувати вибагливими, блис­
котливими візерунками... Знову і знову він
учить нас — «як важливо бути церемон­
ним». Власне, це і зветься: мистецтво.
(Київ)
Петро НЕСТЕРЕНКО
./ Ш1©ІПЮШЖ МШВЇЇШИ Ц ІГ&РКШКЙ
Діапазон творчости київського графіка
Руслана Виговського досить широкий. Він
заявив про себе на міжнародному рівні як
екслібрисист, викликав зацікавлення у ві­
домих європейських колекціонерів ексліб­
риса.
Як і багато його колег, Руслан Виговсь-
кий навчався в Республіканській художній
школі. Вже в процесі навчання почув від
свого викладача, що він — природжений
графік (і це таки підтвердилося). А ще ду­
же плідним для художника було спілкуван­
ня зі своїм дядьком Олександром Кири-
ченком, який фактично став його улюбле­
ним учителем. Кириченко закінчив Ленін­
градське вище художньо-промислове учи­
лище імені В. І. Мухіної, а також деякий
час викладав у ньому, був чудовим педаго­
гом, віртуозно володів рисунком. Худож­
ників завжди приваблювало перш за все
духовне начало в людині, складний процес
взаємовідносин. Тому в роботах Руслана
Виговського нема дії, а є дійство, таїнство
внутрішніх взаємозв’язків героїв, при їх,
здавалося б, зовнішній відокремленості.
Застиглі лики в його гравюрах скоріше на­
гадують людські обличчя, що зберігають в
© ГЇетро Нестеренко, 1999.
собі «літопис часів». Роздумуючи про світ,
людину, художник приходить до філо­
софського їх осмислення. Руслан Виговсь-
кий вважає: «Мистецтво повинно давати
людям можливість пізнати самих себе...»
Світ великий. Людина ж — мала частка,
мікрокосм у величезному просторі Всесві­
ту. В той же час розум дає людині необме­
жені можливості. Він здатний осмислити
світ, себе в ньому, зрозуміти своє призна­
чення.
Зрозуміти себе, живущого сьогоднішнім
днем, неможливо без знання джерел, істо­
ричних пракоренів свого народу. Виговсь-
кий звертається до давньоруського мис­
тецтва, вивчає його. В ньому найяскравіше
відбилися вищі спрямування душі, сила
людського духу. Напружена праця увінча­
лась успіхом. Це знайшло своє вираження
в серії кольорових гравюр на пластику «Ар­
хангел Михаїл» (2 варіанти), «Архангел Га-
вриїл», «Благовіщення» (4 варіанти), «Бо­
городиця», «Ангел», «Трійця» (всі гравюри
надруковані з 12 дошок). Ряд графічних ар­
кушів присвячено архітектурним пам’ятни­
кам Києва і засвідчують внутрішню культу­
ру художника, технічну майстерність. Бага­
то зроблено і в книжковій графіці.
Приваблює Руслана і екслібрис. Зде­
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА 173
більшого його книжкові знаки присвячені
знайомим і близьким людям. Екслібрис
для художника — це можливість розкрити
перш за все самого себе, своє бачення
світу, тому вони частіше носять суб’єктив­
ний характер. В них прослідковуються за­
хоплення Виговського протягом останніх
років. Без усякого сумніву, мала графіка
для нього є своєрідним полігоном для від­
працювання поставлених завдань. У міні­
атюрах повною мірою розкривається ду­
ховний світ художника. Як правило, екс­
лібриси ретельно продумані, не переванта­
жені деталями, в них органічно поєднуєть­
ся лірична натура автора з глибиною дум­
ки та ємкістю образів. Чорно-білі або вико­
нані в кілька дощок кольорові гравюри на
пластику сповнені енергією руху, спосте­
режливе око бачить динаміку навіть у ста­
тичних фігурах. Ряд екслібрисів для все-
світньовідомих колекціонерів Лука ван ден
Бріеля (Бельгія) та Яна Ребергена (Голлан­
дія) наповнено умовними фігурами, які,
трансформуючись, із сюжету в сюжет виро­
стають до завершеної картини буття. В за­
лежності від умов існування і поставленого
завдання змінюється динаміка їхнього руху
та функції. І ось, скинувши зі своїх героїв
блазнівські ковпаки і довівши їх кількість
до дванадцяти, Руслан переводить компо­
зицію в зовсім інший вимір. Лінії і форми
набувають нового темпу і ритму. Перед на­
ми, можливо, дванадцять апостолів, які
згуртувалися навколо білого квадрата. Йо­
го світло неземне, воно ніби випромінює
небесну чистоту. Пошуки композиції за­
вершилися нетрадиційним ходом. Площи­ свідчить, що художник наближається до
на, навколо якої згуртувалися фігури, має знакового звучання. Підтвердженням цього
свою особливу вагу. Чистий папір напов­ є й один з останніх екслібрисів художника,
нюється вагомістю і надзвичайною щіль­ що тяжіє до монументальносте, присвяче­
ністю в результаті вдало співставленого ний його незабутньому наставнику Олек­
чорного та білого. Ця надзвичайно вишу­ сандру Кириченку, який передчасно пішов
кана, ретельно скомпонована гравюра на­ з життя. Чоловічий образ, з глибоким все-
гадує нам про світобудову, гармонію всьо­ проникаючим поглядом, сповнений трагіз­
го сущого. Разом з тим, це не тільки гар­ му й чогось неземного, немов зазирнув до
монійне співвідношення ліній, силуетів — нас із вічносте. Йому затісно в прокрусто-
це і взаємовплив і внутрішні зв’язки персо­ вому ложі книжкового знаку, максималь­
нажів на основі стильової єдносте. До пев­ ний розмір якого обмежений. Це ексліб-
ної міри драматизм ситуації, емоційну на­ рис-реквієм учителю, з яким пов’язані кра­
пругу створюють спрямовані один до одно­ щі роки життя художника. В ньому ніби
го жести стилізованих апостолів. підведено підсумок черговому етапу твор­
У 1995 році автор цих рядків подав до чосте Руслана, пов’язаному з гравюрою на
іспанського журналу «ЕХ LIBRIS» оглядо­ пластику.
ву статтю про минуле й сьогодення україн­ Саме чорно-біла гравюра, як вважає ху­
ського книжкового знаку, щедро проілюст­ дожник, вміщує в себе всю глибину і гар­
рувавши її сучасними екслібрисами. Ре­ монію, яка була притаманна старим майст­
дакція журналу Каталонської асоціації рам. Сказавши своє слово в гравюрі на
екслібрисистів звернула увагу саме на цей пластику, проекспериментувавши в ко­
екслібрис, надавши йому перевагу над ін­ льорі, застосувавши друк з кількох дощок
шими, і помістила його на обкладинку. Це для підсилення образного звучання, май­
свідчення високого професіоналізму, гли­ стер не заспокоївся на досягненні. Він про­
бини думки автора. Руслан Виговський, бує свої сили в комп’ютерній графіці, яка
працюючи над малими формами, надає має свої особливості й засвідчує справжній
композиції особливої виразности, лаконіч­ прорив в жанрі графічного мистецтва. Су­
носте, а відсутність всіляких аксесуарів часна техніка, без перебільшення, має пря-
174
Ukrainsk Exlibriskunst
Ukrainian Bookplate Art
Exlibriskunst der Ukraine
мо-таки фантастичні можливості. Уявіть
собі, що в програму комп’ютера закладено
ті ж самі пензлі чи інші інструменти, яки­
ми користується художник. Маніпулювати
ними набагато легше, ніж справжніми, і
швидше. До того ж завжди можна поверну­
тися до попереднього рішення, що немож­
ливо під час праці з матеріалом: пластиком
чи полотном. Є можливість експерименту
як в цілому, так і на кожному квадратному
сантиметрові композиції, доводячи її до
ідеалу. Це і праця над лінією, плямою,
композицією, і кольоровими співвідношен­
нями. Отже, все, здавалося б, так просто і
легко, навіщо тоді вчитися роками? Та це
лише на перший погляд.
Саме багаторічна напружена праця,
перш ніж сісти за комп’ютер, дає художни­
ку очікуваний результат. Настає унікальна
можливість подвоїти результати своєї
праці. Використовуючи багато комп’ютер­
них програм, але вкладаючи набутий досвід
праці безпосередньо з матеріалом, Руслан
Виговський виходить на графіку нового
рівня, яка ознаменує початок XXI століття.
Широкого застосування знаходить у Русла­
на техніка аерографа «AIR BRACH», яка
урізноманітнює використання вібрації ко­
льору. Треба зазначити, що ще задовго до
комп’ютера Виговський досконало опану­
вав техніку роботи аерографом, виконавши
низку вишуканих рекламних плакатів.
Фантастичного результату в пошуках гар­
монії художник досягає, слухаючи хоральні
й клавесинні твори Баха, квартети Моцарта.
Так народилися рекламні плакати «Audio —
Video» 98 » — міжнародна виставка профе­
сійної, побутової, аудіо- та відеотехніки,
мультимедійних систем, «ІС» — інформа­
ційних комп’ютерних систем тощо. Плакати
представляють собою дивовижне поєднання
гіперреалізму з імпровізаціями, коли сучасна
комп’ютерна техніка, з її вишуканими фор­
мами, трансформується, перевтілюючись в
життєстверджуючий світ царства флори. Са­
ме тут художник досягає бажаної вібрації
форми, чого так не вистачає, на його думку,
художникам-раціоналістам.
Звичайно, Руслан не міг оминути ува­
гою і екслібрис. Минулого року випала
щаслива можливість втілити комп’ютерні
проби книжкового знаку в реальну тираж­
ну графіку. Чудовий офсетний друк пере­
дав вишукану кольорову гаму, недосяжну
для колег-екслібрисистів, котрі працюють
традиційними методами в багатокольоро­
вій гравюрі на пластику, що користується
великою популярністю у колекціонерів
екслібрису.
Цікава особливість: Р. Виговський разом
з 28 колегами з України представляв мис­
тецтво екслібрису в данському місті Фре-
деріксгауні. Саме його комп’ютерний книж­
ковий знак упорядники каталогу помістили
на обкладинку. І це не випадково. Адже ще
в 1995 році на виставці українського
екслібриса в Іспанії редакція часопису
«ЕХ LIBRIS», як ми згадували, також вио­
кремила саме його гравюру на обкладинку.
Залишаючись вірним своїй традиції,
Руслан Виговський вийшов на новий об­
разно-колористичний код. Це фантастич­
ний кольоропис, в якому відбилася напру­
га сьогодення. Поєдналось, здавалося б, не-
поєднуване. Тут і радість життя — «Дама»,
меланхолійні «Полум’я» і «Самота», глибо­
кий за образністю і концентрацією думки
згусток енергії, за яким твердість, внутріш­
ня сила майстра і переконаність у перемозі
істини — «Глибокий».
Що ж творить успіх мистецького явища
Руслана Виговського? Це, перш за все, що­
денна напружена праця, постійний пошук,
широта і глибина думки. Звідси оця потуж­
на енергетична наповненість його останніх
робіт.
(Київ)
Сергій ВАСИЛЬЧЕНКО
₽©Я©вв й₽©ияята] »Лкі
Дещо з роздумів навколо нових видань
французького історика
Даніель Бовуа. Шляхтич, кріпак і ревізор:
Польська шляхта між царизмом та укра­
їнськими масами (1831 — 1863) / Передмо­
ва Ярослава Дашкевича. К.: ІНТЕЛ, 1996.—
416 с.
Даніель Бовуа. Битва за землю в Україні,
1863 — 1914: Поляки в соціоетнічних
конфліктах /Вступне слово Наталі Яковен-
ко.— К.: Критика, 1998 — 336 с.
Що глибше я вчитувавсь у нові пере­
кладені українською книжки французького
історика Даніеля Бовуа, то виразніше по­
ставав в уяві той уже трохи призабутий час,
коли укупі з настановами прискорювалися
й перебудовувалися. Михайло Сергійович
Горбачов висунув також і гасло «критично­
го переосмислення уроків історії». Вису­
нув, бо відчував потребу моменту. «Прав­
ди!» — лунало тоді звідусіль у бентежному
передчутті неминучого епохально-цивілізо­
ваного зламу. — «Нам потрібна правда про
наше життя! Минуле і сучасне! Про Леніна
і Сталіна! Стерти «білі плями»! Озвучити
замовчувані постаті. Повитягати рукописи
з шухляд!» Приострожений служитель музи
Кліо випручавсь з ідеологічних пут і шар­
понув з копита. Переосмислював. Стирав
«білі плями». Витягав рукописи. Повертав
із небуття сотні й тисячі «постатей», «за­
мовчуваних фактів», натхненно творив но­
вий суспільно-політичний жанр — «кри­
тично-викривальні публікації»...
Та спливли звитяжні «передбачувані»
роки, і чимдалі міцнішало переконання:
викриття злочинів ленінщини-сталінщини
та насичення дедалі новішими фактами
інвентаризаційного опису злочинів системи
— річ цікава і для справи добивання охля­
лої епохи просто необхідна, а прецінь
справжнього уроку історії не дає. Бодай уже
тому, що деякі більш-менш принципові
уроки з цивілізацієтворчою діяльносте) Йо­
сипа Віссаріоновича встиг видобути колись
Микита Сергійович. А ще більше тому, що
призвичаєні до класово-формаційних
підходів в історії та до фіксації «подієвого
ряду», а не до осмислення його глибинних
рушіїв («За вас єсть кому думать!»), наші
тогочасні науковці, бігме, не мали елемен­
тарних навичок у вмінні продиратися крізь
конструкції історико-соціологічних схем до
живої, повнокровної людини, за тими схе­
мами більш ніж надійно загратованої... Тож
коли епоха таки завалилася в провалля
© Сергій Васильченко, 1999.
невідворотного скону і перед усамостійне-
ним українцем постала потреба самоіден-
тифікації у світовій системі міжлюдських
стосунків, в українській історичній науці
певний час тривала — пам’ятаєте? — світо­
глядно-методологічна пауза. Треба було до­
бре придивитися до невідомого нам міжна­
родного досвіду вивчення людини як такої.
А повчитися було і є в кого. Приміром,
у французької Школи «Анналів», котра
всупереч позитивізмові з його жорстким
фактографізмом видобуває цивілізаційні
уроки з таких непевних матерій, як історія
гуманістики, ідей, ментальностей, наці­
ональних свідомостей, міжнаціональних
взаємин і так далі. Тим-то слід усіляко
привітати зусилля київських учених і ви­
давців, котрі сприяли виходу у світ вищез­
гаданих книжок Даніеля Бовуа — директо­
ра Центру досліджень історії слов’ян Па­
ризького університету в Сорбонні, профе­
сора історії слов’ян цього ж університету,
президента Французької асоціації розвитку
україністичних студій. Позаяк пан Бовуа,
кажучи словами автора передмови до
«Шляхтича...» Я. Дашкевича, якраз і де­
монстрував у своїх дослідженнях «захоп­
лення Школою «Анналів» та «історичною
соціологією з далекоглядною проекцією на
сучасність»: Тобто, інакше кажучи, розгля­
дає минуле і сучасне буття українства в
контексті гуманітаристики загальноплане-
тарних міжнародних відносин. Що там не
кажіть, а такі підходи не можуть не полес­
тити нашому здоровому почуттю націо­
нальної самоідентичності...
Хоча, коли читаєш «Шляхтича...» та
«Битву...», нема-нема та й діткне вельми
слушне запитаннячко: а чому, властиво,
нашою історією так зацікавився першоряд­
ний науковець Західної Європи, історики
якої мало не цілком заклинцьовані на
вітчизняних проблемах і майже не зверта­
ють своєї олімпійської уваги на «націо­
нальні околиці» континенту? Либонь, яко­
їсь таємниці тут немає. З причин, що про
них детально розводитись зараз було б над­
то довго, Д. Бовуа спеціалізується на історії
Польщі. Тож, звісна річ, просто не міг не
«вийти» через неї на Україну. А далі вже
неважко було пересвідчитись, що стосунки
українців і поляків на теренах України в
XIX — на початку XX століття — справж­
нісінька «біла пляма» в науці, зовсім не
стерта ні в радянській, ні в польській (і ні
в тепер уже українській пострадянській)
історіографії. Одне слово, ласа смакота для
першовідкривача. Пан Бовуа поласував тут
досхочу, створивши за кілька років, кажу­
чи його ж словами, «малу українську тор­
176
гівлю» (окрім «Шляхтича...» і «Битви...», до
цієї «трилогії» входить ще видана 1977 ро­
ку у Франції монографія «Просвітники і
суспільство у Східній Європі: Вільнюський
університет і польські школи в Російській
імперії (1803 — 1832)», однак в Україні во­
на не перевидана, а тому і мови про неї тут
немає).
Про що ж ідеться в «Шляхтичі...» та
«Битві...»? Далебі, ліпше, ніж це зробила
Наталя Яковенко у своєму вступному слові
до другої книжки, просто не скажеш. Гра­
нично стисло і так само гранично вичерп­
но вона проанотувала «новаторство Бовуа
як вченого, котрий уперше звернувся до, за
його власним окресленням, жорстокої
правди у трикутнику польсько-російсько-
українських взаємин на Правобережній
Україні XIX століття, показавши, з одного
боку, всю безоглядність боротьби між
польським і російським світами за землю й
«душу» українців, а з другого — увесь
трагізм становища української селянської
маси, затиснутої між обома протиборчими
світами й обома ж визискуваної». Якщо ж
трохи розширити цю анотацію, то Д. Бо­
вуа, грунтуючись на величезному масиві
архівних першоджерел, розкриває надзви­
чайно масштабну акцію царизму щодо на­
ступу на великих і дрібних польських зем­
левласників в Україні, відбирання у них
грунтів, розколу «шляхетської солідар­
ності», соціально-правового знищення і
без того зубожілої шляхти, провокувань зу-
дарів панів з підданими,— і все це задля
усілякого упослідження «польської присут­
ності» в Україні. Коротше кажучи, «один
імперіалізм витискався іншим». І то так
успішно, що, незважаючи на збереження
позицій магнатерії, загалом можна тверди­
ти, як доводить Бовуа, «про винищення
цілого суспільства, певного типу цивілізації
іншого століття... У цьому проявилася
віковічна сила росіян: не знищуючи фізич­
но, вони можуть вилущити з людини всію
її сутність».
«Жорстокість» цієї правди таки вражає.
При цьому враження підсилюється ціка­
вою, по-галльськи жвавою манерою викла­
ду. Щоправда, без деяких запитань і тут не
обійдешся. По-перше, «польсько-ук-
раїнсько-російський трикутник» виглядає
скоріше як «польсько-російський двокут-
ник», а третій «кут» — Україна — слугує
ареною вищеописаного двобою, за лаштун­
ками котрої ледве вгадується пасивний ста­
тист — селянин-сіромаха (особливо це
помітно в «Шляхтичі...», у «Битві...» стати­
ста вже раз чи два виведено під юпітери
дослідницької уваги — це коли добігало до
безпосередніх зіткнень поляків та українців
навколо земельної проблеми). А по-друге,
багато хто докине, що історія боротьби
«двох імперіалізмів» минулого століття на
українських теренах не становить аж дуже
УКРАЇНІКА
великого інтересу для дня сьогоднішнього.
Це все — справжня відітліла історія, воно
вже віджило, здиміло, відгуготіло, перетво­
рилося в етногенетичному казані наступ­
них десятиріч. І не випинається тепер за
рамки рафіновано-академічної проблеми...
Однак західноєвропейський історик
тримається зовсім іншої думки. «Деякі
мудрі голови твердять, що історія польсь-
кості на цих землях (українських. — С. В.)
скінчилася,— зауважує він у «Битві...». —
Насправді ж вона ще ніколи не була такою
очевидною і животрепетною». Чому? А то­
му що, якщо спробувати підійти до питан­
ня польської присутності в Україні не з
точки зору фактографічної перипетії
зіткнення «світів» (і не тільки ж бо ук­
раїнського, польського та російського, а
ще й єврейського, німецького та інших), а
з точки зору історичної соціології, прав
людини, гуманізації міжлюдських відно­
син, цивілізованих норм теперішнього
співжиття народів, то минулі стосунки са­
ме українців і поляків містять у собі гло­
бальний урок для всієї сучасної Європи,
якщо не всього світу.
А оце вже, на мою особисту гадку, куди
цікавіше, ніж, скажімо, описи тих ретельно
документованих дослідником каверз, що їх
невтомно вигадував колись київський ге­
нерал-губернатор Д. Бібіков задля усіляко­
го осмикування люто ненависних йому
польських магнатів. І, коли придивитися
уважніше, то стає зрозумілим (хоча сам ав­
тор і не виокремлює спеціально саме такий
причинно-наслідковий зв’язок), що увесь
виклад фактичного матеріалу в обох книж­
ках якраз і підпорядковано з’ясуванню тієї
«жорстокої правди», з якої цей урок вип­
ливає. Точніше, мав би випливати, бо й
досі ніяк не випливе.
Що ж це за урок? Краще, ніж у «Шлях­
тичі...» та «Битві...», його сформульовано в
інших працях Д. Бовуа (зацитованих у пе­
редмові Я. Дашкевича). Про минулі
польсько-українські стосунки він вислов­
люється так: «Саме тут, більше як деінде,
історія повинна стати для поляків учитель­
кою життя. Ніде інде ліпше не проявилася
катастрофа расової і релігійної нетолерант-
ності, ніде інде немає кращого місця для
роздумів над народами, які [...] «не вміли
жити між собою». Досі майже ніхто в
Польщі не досліджував проблему з цієї
точки зору».
Одразу ж виникає запитання: чому про­
вину за цю «катастрофу» Д. Бовуа покладає
виключно на поляків, а не на обидві сторо­
ни? Тому, що українці були потерпілою сто­
роною, а поляки — активно-насильниць­
кою? Почасти так, звичайно, але це ще не
вся правда. Головне, на думку Бовуа, те,
що поляки й досі вперто відмовляються
визнати свою провину. Знову ж таки: чо­
му? О, це цікава загадка! Добре видно, як
УКРАЇНІКА
вона інтригує мешканця Західної Європи,
котрій, далебі, і самій не бракує історично­
го досвіду «нетолерантних» міжетнічних
стосунків (згадаймо хоча б минулу тривалу
ненависть між французами та англійцями,
про Гітлера я вже й не кажу). Таємниці
якихось особливих, пристрасних, ірраці­
ональних взаємин поляків та українців Бо-
вуа приділяє велику увагу. Спробуймо тро­
хи заглибитись у цю таємницю і ми.
Історично цілком зрозумілим, твердить
дослідник, є те, що панування зайшлих по­
ляків в Україні XIX століття трималося на
насильстві стосовно підлеглих селян-укра-
їнців, передусім на економічно-власниць­
кому примусі. Однак не може впадати в
око очевидний прояв нічим не вмотивова­
ного насильства, «зоологічної жорстоко­
сті», ба навіть того, що самі ж поляки і досі
називають «прокляттям ненависті!». З боку,
приміром, Залізняка і Гонти, які в запалі
переможного штурму вирізали мало не всю
Умань, це «прокляття» ще можна зрозумі­
ти, а от як раціоналізувати такий лихий
емоційний заряд з іншого боку?.. «Пред­
ставникові Заходу дуже важко зрозуміти
цю ненависть. Звідки вона взялася?» —
силкується дійти глибинного сенсу Даніель
Бовуа. І в іншій його праці: «Мабуть, важ­
ко зрозуміти страшні прояви ненависті й
невирішальні проблеми Польщі, які відро­
дилися на південно-східних «кресах», не
враховуючи цілої цієї страшної спадщини
підданства. Є видимий зв’язок між укра­
їнськими позиціями під час польсько-
більшовицької війни або під час другої
світової війни аж до 1948 року та огидністю
життя на селі (українському, звісна річ. —
С. В.) в середині XIX ст.».
Як бачимо, Бовуа вважає, що через своє
«прокляття» поляки й досі мають чимало
клопоту, а завинили в цьому вони ж самі
(до речі, про свідоме розпалювання нена­
висті до нас твердить у своїй передмові і Я.
Дашкевич, і він погоджується з французь­
ким істориком, що уроки з цієї проблеми в
Польщі ще не видобуті).
Здавалося б, сучасні поляки (принаймні
фахівці-історики) не можуть не знати про
такий спадок. Та напевне ж таки знають,
тут годі навіть сумніватися. Колізіям, спри­
чинюваним цим спадком, можна було б
досить гідно зарадити у той спосіб, що йо­
го демонструють останнім часом, примі­
ром, німці або японці (маю на оці їхні при­
вселюдні вибачення перед жертвами остан­
ньої світової війни). Аж ні! І Бовуа, і Даш­
кевич твердять: в польській літературі,
історіографії, громадській свідомості немає
й натяку на спокутування. Ба навіть більше
того: на елементарне визнання «жорстокої
правди». Якраз навпаки — в їхньому ро­
зумінні польсько-українські стосунки ми­
нулого століття є зразком сердечної злаго­
ди і братерства. І взагалі ставлення до Ук­
177
раїни є таким відверто ірреальним, неадек­
ватним (не хотілося б вживати брутального
слівця «ненормальним»), що можна сміли­
во твердити: в уяві польського світу створе­
но якийсь дивний, примарний, казково-
легендарний образ України, в якому попри
усю колишню «зоологічну жорстокість» чу­
дово уживаються надзвичайне замилування
Україною, її сливе релігійне обожнення.
Причину такого ставлення поляків до нас
Д. Бовуа (і Я. Дашкевич теж) убачає в по­
замежній, незбагненній для тверезого сто­
роннього спостерігача міфологізації, іде­
алізації, романтизації, буколізації своєї ко­
лишньої «займанщини». Це не досить зви­
чайне явище у стосунках між народами із
захмареним минулим. Особисто мені ця
проблема видається найцікавішою з усіх
порушуваних у книжках пана Бовуа. По­
шукаймо ж у цих міфах розгадку поєднан­
ня ненависті з любов’ю.
Міф «Аркадії». Ностальгія, Складається
таке враження, що, коли заходить про Ук­
раїну, польська душа втрачає всяку розваж­
ливість і здоровий глузд (це аж дуже нага­
дує мені оте славетне — «Коли в нинішній
демократичній Росії заходить про Україну,
всяка російська демократичність на цьому
закінчується»,— але про це трохи згодом).
«Згадка про Україну навіть сьогодні зачіпає
чутливу струну поляків,— ділиться власни­
ми спостереженнями автор «Шляхтича...».
— Істина поступається місцем емоціям...
Згадати її (Україну. — С. В.) — означає
відразу вступити в міф, піддатися очару­
ванню втраченого світу [...] ... Чому в уяві
пересічного поляка Україна забарвлюється
цією аурою ностальгії й чару?» Звідки, пи­
тається автор, ця «нерозважна палкість»,
оця «непереборна магія, яка століттями тя­
жіла над уявою поляків?» Або ось іще кіль­
ка цитат, на ту ж саму тему: «Кількість ро­
мантичних літературних творів (без усяких
там евфемізмів Бовуа називає ці твори «лі­
тературними фальсифікаціями». — С. В.),
звернених до України, просто вражаюча...
Це земля історичного міфу та екзотики»;
«Міфологізація України в польській літера­
турі XX ст. просто дивовижна». Ну, і так
далі, загальне тло, либонь, уже зрозуміле.
Час поцікавитись історичними обставина­
ми виникнення цієї, кажучи словами Бо­
вуа, «гарної кольорової казки» про ідилічну
«аркадійську країну», «Аркадію», розмані-
жену пречудовим підсонням, «молоком і
медом», уквітчану незліченними чеснотами
її мешканців...
Самі поляки (тут я йду за коментарями
Я. Дашкевича) пояснюють цей міф роман­
тичністю своєї натури. Міф про Україну
складався ще у XVII — XVIII століттях на
підмурку ідеї «захисту християнського світу
від ісламу», «Європи від Азії». Вільна і буй­
на козацька (і польська) Україна — це як­
раз і є поле романтично-ідеалістичних зма­
178
гань, місце вияву молодечої козацько-шля­
хетської звитяги, «рай», «гармонія» для по­
етичної тектоніки польської душі. Одне
слово — ідеальна «Аркадія». З ідеальною її
(України — «Аркадії». — С. В.) картиною
пов’язували почуття реалізованої волі, сво­
боди розлогих степів, казкового багатства
магнатських палаців...» (цитата з твору
польського автора). Тож чи треба дивувати­
ся з того, що, як твердять Бовуа і Дашке-
вич, і досі чимало поляків відчувають не­
здоланну ностальгію за «необачно втраче­
ним раєм», ба навіть більше того — за
«втраченою батьківщиною»?
Оцей мотив батьківщини такий важли­
вий, що ми до нього повертатимемося у
цих нотатках не раз. Я не чував про таке,
щоб, скажімо, англієць ностальгував за
Індією як за «батьківщиною» — в розумінні
не місця народження (якщо вже так трапи­
лося у житті того англійця), а кровного
єднання з тамтешніми мешканцями. А са­
ме такий (другий) спосіб ностальгування
засвідчує наступний міф — міф про «крє-
си». «братерське єднання», «гармонію у
спільній батьківщині».
«Креси» — це околиці Польщі, а істо­
рично точніше — приєднані нею інтер­
національні території. Ясна річ, зараз ідеть­
ся про минулі, імперіальні часи Польщі.
Здавалося б, заперечувати цей факт стосов­
но, приміром, України було б просто див­
ним. Київська Русь теж була імперією, од­
нак ніхто з цього не робить трагедії. Інша
річ — польсько-українські стосунки на
«кресах». Міфологізація тут буяє на повну
силу. В «Аркадії» квітли, як уже згадувало­
ся, сердечна злагода і братерство. Не було
ніяких колоніалізмів, експансіонізмів. Ан­
тагонізмів теж не було. Польський пан —
не загарбник і не гвалтівник. Власне, він
узагалі на цій землі не чужинець, бодай уже
з огляду на українське походження бага­
тьох магнатських родів. Місія його присут­
ності на південно-східних «кресах» осяяна
високим призначенням «батьківської опі­
ки», «керівної, спрямовуючої сили», забез­
печення «зв’язку цих примітивних істот
(селян-українців. — С. В.) з цивілізацією»,
«наставника народу» тощо. А хіба може
«наставник» визискувати і мордувати? Яс­
на річ, ні. Він і той, кого він «наставляє»,
не чужі один одному, по суті справи вони
— як полюбляють казати теперішні задемо-
кратизовані росіяни,— «одне й те ж».
На аргументації таких трактувань, трохи
дивних у порівнянні з реаліями історії,
хотілося б зупинитися трохи детальніше. У
своїй передмові Я. Дашкевич цитує сучас­
ного польського історика-соціолога Р. Радзі-
ка, котрий у своїй праці, виданій 1989 ро­
ку, обгрунтовує облудність будь-яких твер­
джень про польський імперіалізм в Україні.
Позаяк імперіалізм — це коли якийсь народ
приходить на землю іншого народу і при­
УКРАЇНІКА
зводить тут до соціально-економічних
конфліктів, тобто, якщо відкинути евфемі-
зацію, починає гнобити й визискувати ко­
рінне населення. Власне Р. Радзік, здається,
також політики поляків в Україні не запе­
речує. Однак (увага!) доводить: «... Щоб го­
ворити про колоніалізм, мусить існувати —
крім згаданих чинників, необхідних, але не­
достатніх — факт усвідомленої чужості (кур­
сив мій. — С, В.), в основному культурної
винятковості однієї або обох сторін, свідо­
ма експлуатація протилежної сторони, яку
залишають поза межами власної культур­
ної, національної спільности. Така свідо­
мість була відсутня серед польської шляхти,
хоча частково виступала серед мас україн­
ського селянства... Польський пан ставився
до українського селянина як до потенцій­
ного члена польського народу».
З огляду на згадані «соціально-еконо­
мічні конфлікти» (спричинювані, як відо­
мо, експлуатацією, а не чимось іншим),
треба визнати, що «експлуатація протилеж­
ної сторони» таки була, хоча Р. Радзіка
можна так зрозуміти, що її не було (чи бу­
ла, але якась дивна, мабуть, «несвідома»).
Ну, а якщо всерйоз, то в одному моменті
процитований автор має дуже велику
рацію. А саме: поляки ні в якому разі не за­
лишали селян-підданців «поза межами
власної культурної, національної спільно­
сті». Ні в якому разі! Попри навіть «зооло­
гічну жорстокість» і «прокляття ненависті».
«Потенційного члена» мордували не як чу­
жинця, а як «свого». А це вже не жорсто­
кість і не, припустімо, гноблення на наці­
ональному грунті, а внутрішньосімейні
справи. Свої ж бо, «одне й те ж»! Про «чу­
жість» — ані слова. «Наш народ», «польсь­
кий народ», «наші люди» — на такі ось
дефініції рясніють твори польської мемуа­
ристики, коли там ідеться конкретно про
«примітивних істот» (Д. Бовуа цивілізовано
називає це «відмовленням українцям в на­
ціональній ідентифікації»). І це не просто
констатація своєї влади, «присутності»,—
ні, тут виразно вчувається якесь підсвідоме,
ірраціональне прагнення злитися воєдино,
взаєморозчинитися на генетичному, сказа­
ти б так, єдиноутробному рівні. Так і кру­
титься на язику: «Бидло, та своє!»
Ну а звідси недалеко і до злиття на рівні
батьківщини. «Наша земля»,— перекону­
ють мемуаристи. «Немає Русі- Є лише
Польща і Московія». Отже, «Русі», тобто
Україні, відмовляють у праві на самоцінне
існування, вона, треба розуміти, є лише
варіантом Польщі... І взагалі, малорос як
такий — це «варіант» поляка, їх різнять
хіба що деякі прикрі дрібниці,— приміром,
віросповідання або ж місцева мова, котра
насправді — діалект (варіант знову ж таки)
польської. Покатоличити малоросів, пере­
вести їх на «правильну» мову — і тоді оста­
точно запанує (варто запитувати!) «гар­
УКРАЇНІКА
монійний симбіоз» у «спільній батьківщині
— польській республіці».
Цілком відверто висловивши свою не­
довіру до згаданих (та інших, на той самий
штаб) міфологем, Д. Бовуа порушив ось
такі запитання: «Що ховається за цими ви­
гадками, пастелями та кольоровими фрес­
ками? Якими насправді були поляки на
Україні тоді, коли творилися згадані леген­
ди та чудові образи? Якими, власне, були
соціальні стосунки між поляками, україн­
цями і росіянами, коли останні були госпо­
дарями краю після другого та третього по­
ділів Польщі?» («Шляхтич...»). Спираючись
на величезну кількість автентичних пере­
шкод, він дав у своїх книжках вичерпну
відповідь. На його думку, не було ніяких
ідилій і пасторалей. Не було аркадійського
«братерського єднання», «батьківської тур­
бота». А були натомість колоніалізм, екс­
пансіонізм, імперіалізм, нещадний визиск,
далеко не поодинокі звірячі розправи над
пригнобленими «хлопами», цілковита зне­
вага і ненависть до всього українського.
Такою є «жорстока правда» історії...
Однак, на думку Д. Бовуа (сформовану,
зокрема, на власних спостереженнях кінця
80-х років), поляки, затьмарені безмежною
ностальгією і міфами, правді у вічі подиви­
тися не бажають. І це дуже зле, позаяк но­
стальгія набирає якихось аж дивних форм.
І досі вважається, що Польщу треба відро­
дити в межах її імперського тріумфу, що
«не може бути й мови про самовизначення
чи самостійність мешканців «кресів». І досі
поляки «ошукують себе візією братерського
союзу, об’єднаної родини, сполученої уза­
ми крові». А «з кінця 1980-х років у Польщі
стали бурхливо з’являтися журнали, що
спеціалізуються на дослідженні «східних
кресів», зокрема — на відновленні/протис-
тавленні колишньої присутності поляків за
межами теперішніх кордонів» («Битва...»).
Це можна зрозуміти лише як втрату по­
чуття реальності і висування територіаль­
них претензій до сусідів (до речі, автор пе­
редмови до «Шляхтича...» саме так і ро­
зуміє і твердить, що «певні сили» в Польщі
«культивують і експлуатують міф [про
«креси»] у ностальгічно-агресивному вико­
нанні. І перетворюють його в національну
святість...». «Власної реальної батьківщини
замало, потрібна ще якась інша, ця втраче­
на, колись завойована, на «кресах»... Але
чому батьківщина має бути на завойованій
землі, коли поруч є стародавня, власна?»—
ріже Я. Дашкевич). Тим-то Д. Бовуа і за­
кликає у своїх різних працях і виступах до,
наприклад, такого: «Мені хотілося б, щоб
поляки врешті усвідомили собі правду, а не
повторювали постійно ту саму брехню про
братерство з українцями і про добрі сто­
сунки на селі». Або: «В переломні моменти
кожний народ потребує ясності. Відтак не­
має сумніву, що для поляків настав час
179
визнати колоніальний характер своєї при­
сутності в Україні, звідки їх було вигнано».
Саме такі визнання і потрібні для сучас­
ного цивілізованого міжнародного спів­
життя, гуманізації «загальноєвропейського
дому», потрібні в інтересах «справжнього
шанування ближнього»/ «публічного пока­
яння», «дня очищення», бо «після сторіч
міфології надійшла пора дивитися на ми­
нуле з точки зору прав людини». Тож,
оскільки зайшло про спокутування взаєм­
них гріхів, «чи не настав уже час закликати
українців і поляків переписати їхню істо­
рію, на цей раз нічого не приховуючи, щоб
прийти до примирення, яке лише й здатне
гарантувати стабільність у новій Централь­
но-Східній Європі? Зметімо ж стереотипи!»
Ось так можна було б стисло прорефе-
рувати книжки Даніеля Бовуа, які стосу­
ються найактуальнішої тепер для нас про­
блеми «Україна в Європі». Книжки, поза
сумнівом, видатні і «гримкі». Однак, якщо
відверто, особисто мені здається, що фран­
цузький історик (і наш, вітчизняний,
теж,— кажу про Я. Дашкевича) у своєму
ставленні до сучасного «польського імпе­
ріалізму» аж надто щедро передав куті ме­
ду. Бо ж те, що пишуть і кажуть зароман-
тизовані натури,— це щось одне, а реальна
державна політика — це щось зовсім інше^
Якби іноземці всерйоз ставилися до всього,
що пишеться і говориться у нас, то їм би
довелося з пошаною визнати: Адам з Євою,
шумери з філистимлянами, можливо, на­
віть гурони і люди племені сіу,— «то є ук­
раїнці». Звитяжному слов’янинові безмеж­
но нудно і просто гидко затискати літ сво­
го емоцієвиявлення в лещата жорстко виз­
начених маршрутно-орієнтирних коорди­
нат, і йому на душу куди миліше лягає
принцип: «Чого закортіло — те й вигукну­
лося, не треба тримати пісню за крила!» З
огляду на це слов’янознавче спостережен­
ня, а також на те, що досі не було й натя­
ку на спробу перевести польські рефлексії
в площину політично-міжнародних реалій,
проблему історично вже неактуальної
міфологізації України можна було б сміли­
во залишити в царині суто академічного
інтересу.
Можна було б, та не випадає. Позаяк
видається, що справжнього уроку з цих мі­
фологем так і не видобуто. Бо й справді —
про що, власне, твердить Д. Бовуа? Неба­
жання поляків відмовитися від «кольорової
казки» причаює в собі небезпеку загаль­
ноєвропейської стабілізації (нехай буде
так, хоча, повторюся, в це важко повірити).
Потрібно визнати правду. Д. Бовуа таку
правду дав. А це, за свідченням Я. Дашке­
вича, викликало в Польщі «цілу бурю обу­
рення»! Тобто поляки просто не бажають
відмовлятися від «казки», попри всі закли­
ки. Вона їм миліша за правду. Хіба це не
180
спантеличує? Мабуть, справа не в погано­
му поводженні з українцями у минулому
сторіччі, не в самій лише експлуатації по­
лягає таємниця якогось особливого, пато­
логічного ставлення поляків і причина
нинішніх колізій? А якщо не в цьому, то в
чому? Що це за «втрачена батьківщина»,
яка зсуває з глузду цілі народи?
Це, знов і знов повторюся, найцікавіша
загадка. І задають її не лише поляки. Скан­
динави приходили колись на Русь якраз як
на свою батьківщину, без війн і експлуа­
тацій,— і їх приймали як своїх. Завладарю-
вавши свого часу в Україні, литовці стави­
лися до неї з незаперечним пієтетом, під­
креслено, особливим і наче трохи боязким,
немов до суворої родительки. Чому б то?
1984 року індієць Р. Шарма літав у космос
на радянському кораблі; на прохання
індійської сторони зістикування корабля з
орбітальною станцією відбулося не аби-де,
а над територією України, і преса Індії у
захваті писала: «Індієць з космічних висот
подивився на свою землю!» Хоч-не-хоч, а
зачудуєшся вкотре: що ж це за всесвітня
батьківщина, що це за земля, така вбога,
хирява й упосліджена, але й така, що на­
вколо неї найрізноманітніші народи виплі-
тують химерне мереживо позамежних стра­
стей, сердечних жалів і жагучих любовних
освідчень?!
О, я не забув про Росію! Шкода, дуже
шкода, що в прореферованих книжках бо­
ротьба «за душу українця» мало не визна­
чальною мірою зводиться до земельно-
власницької проблеми. Бо ж саме Росія
явила світові блискучий, неперевершений
зразок століттями виплекуваних «кольоро­
вих казок» і міфів про Україну. І на відміну
від польських, ці міфи — не відгуготіла
історія, а повсякденна реальність, умонто­
вана в кожну шпаринку усього нашого гро­
мадсько-державного механізму. Далебі, ста­
новище Д. Бовуа як «відстороненого спос­
терігача» таки дає йому змогу відкидати об­
винувачення в необ’єктивності, а прецінь
перешкоджає відчути силу російської міфо­
творчості на, сказати б так, найінтимнішо-
му, утробно-генетичному рівні. Тим же, хто
відчув і відчуває, аж стрибає в очі абсолют­
на, геть до щонайменших деталей, тотож­
ність польських та російських міфологам. А
це вже дає підстави твердити: ірреалізація
України — не якась випадковість, породже­
на специфікою ментальності поляків та
конкретно-історичними обставинами їх­
нього шляху у віках (маю на увазі, при­
міром, комплекси «неправедної кривди»,
«жертви», в якої «силоміць відібрали її зем­
лі», спогади про колишню імперську могуть
тощо), а система, аж ніяк не зумовлена
кон’юнктурою моменту. Ментальності різ­
ні, історичні долі — теж, а феномен один!
Це все й справді так, не треба навіть ду­
же пильно придивлятися. У ставленні росі­
УКРАЇНІКА
ян до України найдивовижнішим чином
поєдналися патологічна ненависть (аж
нічим не вмотивована) і захват, мало не
обожнення; презирство, зневага і ми­
лування; «зоологічна жорстокість» і сенти­
ментальна ніжність... Чи можна все це по­
яснити якоюсь особливою інтернаціональ­
ною «колоніальною ментальністю»? Мабуть,
що ні. Бо звичайний, класичний, так би
мовити, колонізатор (а росіяни в Україні
всі 300 років, і за царських, і за радянських
часів, були колонізаторами, хай би що там
казали з цього приводу) ніколи б не припу­
скався тих речей, що їх припускалися у нас
і поляки, і росіяни. Ось подивимось на них
з точки зору «здорового імперіалізму». Яс­
на річ, такий імперіаліст наведе вам тисячу
доказів своїх начебто законних прав на за­
гарбані землі, твердитиме про «цивіліза-
ційну місію» і так далі. Розводитиметься
про «батьківську турботу». Відмовлятиме
підданцям у праві на національну іден­
тифікацію. Навчить їх своєї мови і назива­
тиме «нашим народом на нашій землі»...
Але одного він ніколи не робитиме —
не прагнутиме злитися зі своїм кугутуватим
холопом, отим ненависним непотрібом, в
єдине ціле, ототожнюючи себе з ним на
сутнісному, етногенетичному, єдиноутроб­
ному рівні та ревно витруюючи все, що їх,
холопа і пана, різнить одне від одного. Він
ніколи не казатиме: «Ми одне й те ж!», чи
то підкидаючи тим самим чужокровного
підданця до свого, чи то самому понижую­
чись до його, підданця, рівня... Не бувало
такого в колоніальних анналах! Ні в
англійсько-індійських, ні в французько-не­
гритянських, ні в голландсько-папуаських.
А в польсько- та російсько-українських —
бувало і є. І то з такою істеричною надса­
дою, з такими гіркими докорами, нібито
будь-яка, навіть найсумирніша спроба ук­
раїнця випручатися хоч на мить з єдиноут­
робних обіймів — це кровна, родинна зра­
да. Україна століттями несе на собі тавро
«зрадництва». Це наче її родове прокляття.
Махатма Ганді — світовий зразок борця за
національно-визвольну справу, а Богдан
Хмельницький та Іван Мазепа — «зрадни­
ки», це кожному школяреві відомо. Леонід
Кравчук теж «зрадник», разом з усіма «бі-
ловезькими змовниками»...
Цікава вимальовується картина, чи не
так? Бігме, в неї вкладаються і маніакальні
теорії щодо «спільної батьківщини», «брат­
ньої колиски», і якесь мало не релігійне
ототожнення Московії-Росії-СРСР з Київ­
ською Руссю («Ярослав Мудрый — великий
российский князь!» — це шедевр загально-
планетарного класу!), і комплекси ображе­
ної жертовності (відверто дивні закиди по­
ляків українцям стосовно їхньої «байду­
жості до польської справи» в XIX столітті
добре перегукуються із сучасним росій­
ським — «мы всё для вас делали, а вы нас
УКРАЇНІКА
покинули!»). А за всією цією патологією
бовваніє вже й зовсім чудернацький ком­
плекс — меншовартості, неповноцінності,
так, наче пани прагнуть будь-що перекона­
ти передусім самих себе у тому, що вони і
їхні брусуваті хлопи-малороси — це «одне й
те ж». Чи не в цьому комплексі глибоко
коріниться ота зовні начебто нічим не вмо­
тивована, неадекватна ненависть, спричи­
нена, по суті, зневагою до себе ж,— через
принизливу спробу набитися в родичі до
нікчемного раба і несилу втриматись від
палких нарікань на його родинну «зраду»...
Дуже темна справа. Ми ніколи не на­
близимось до її прояснення, якщо дивити­
мемося на неї лише через призму видимих
на поверхні фактів, соціально-економіч­
них відносин, примату прагматичних інте­
ресів у стосунках між народами, та й, зре­
штою, «прав людини» у їх сучасному ро­
зумінні. Бо є речі, які пантеличать навіть
вельми досвідчених державних мужів.
«Політиків і дипломатів,— зазначає Д. Бо-
вуа у «Битві...»,— дивує сила, з якою після
розпаду радянської імперії почали прояв­
лятися тенденції самоутвердження». Ще й
як дивує! Бо ж на пам’яті фахівців з ет­
нічних проблем ще не було такого масово­
го міжнаціонального роз’ярення. Але чом
би не звернутися до уроків історії? Вони є,
і досить повчальні. І свідчать, що під час
міжепохально-цивілізаційних зламів (а не
помітити, що планета зараз переживає са­
ме такий момент, просто неможливо)
завжди і обов’язково спостерігалися два
явища: зміна ідеї (світогляду) і переінакшен-
ня усталеної системи носіїв ідей, тобто
національно-етнічних утворень. А це неод­
мінно тягло за собою війни, навали та інші
жахи, а головне — люту боротьбу за своє
родо-племінне лігво, випихання з нього
чужинців («національні чистки»), прагнен­
ня усамітнитися в цьому лігві як у якомусь
спасенному обійсті, отчому домі, у началі
начал свого єдиного і неповторного при­
родного єства...
І ще один урок — епіцентром таких
планетарних міжепохальних ворохобень
завжди був «пуп Землі» — регіон, що охоп­
лює Близький Схід та Причорномор’я, а
отже, й територію нинішньої України! Са­
181
ме цей регіон у критичні моменти притягає
до себе цілі сонмища нападників і пересе­
ленців, саме тут гучала колись «неолітична
революція», саме тут витворювалися світові
релігії (ті ж світогляди), світові ж циві­
лізації,— наприклад, сучасні індоєвро­
пейська та семітська. Індоєвропейці — то
неабияка компанія: німець, скандинав,
англієць. Римлянин. Перс. Скіф. Француз.
Багато ще кого, і серед них — наш нині су­
щий зачучверений українець. Це на його
теперішніх землях (у числі інших причор­
номорських територій) формувався індоєв­
ропеєць як такий, щоб згодом вирушити у
далекі світи — на терени сьогоденних
Польщі, Німеччини, Скандинавії, Прибал­
тики, на загадковий півострів Індостан (ви­
нісши туди мудрість наших подніпровських
предків і писемність, відому тепер як сан­
скрит), а також і в угро-фінські обшири су­
часної Росії. І повсюди живе глибоко захо­
вана в генетичних закапелках пам’ять про
свою першобатьківщину...
Знаєте, кого мені нагадує наша нужден­
на Україна? Стару, переобтяжену роками,
охлялу і давно вже призвичаєну їсти з чу­
жих рук пані, яка сидить собі, приголомше­
на, на призьбі, а навколо в’юняться і штов­
хаються ліктями нащадки в п’ятому — де­
сятому поколінні. Відгули 11 золоті днинки,
і нічого в неї не залишилося, окрім чисто­
ти нерозбавленої крові та аристократично­
го першородства. Ось до цього скарбу і ту­
ляться її далекі нащадки, аби засвідчити
один перед одним шляхетність свого родо­
воду...
Треба добре розуміти, що цивілізацій-
ний злам іще не завершився. А це означає,
що магнетичне притягання до України на­
ших найближчих і віддаленіших сусідів
триватиме і надалі,— у вигляді чи то мрій­
ливо-елегійних ностальгій, чи то бруталь­
них політичних ескапад. Надсадно-істерич­
на реакція Росії на розпад «спільної
батьківщини» — цілком нормальна ознака
ненормального часу. Необхідно з цим зми­
ритися і почекати, поки вгамуються прист­
расті. Прокляття родового лігва вимагає де­
яких жертв...
м. Київ
182
Наталя ЯЦКІВ
0 а»®»® мав «а о 0мм ®в®цйва
(Спроба порівняльно-типологічного аналізу)
Земля як невіддільна субстанція людського
існування здавна була невичерпним джерелом
духовного натхнення. Не випадково саме із зем-
лею-годувальницею, засобом екзистенції людст­
ва, пов'язані давні міфи та легенди, а обожнюва­
на земля, поряд із вогнем і повітрям, є однією з
головних стихій світотворення. Кожне покоління
митців протягом багатовікової історії людства,
звертаючись до теми землі, трактувало її від­
повідно до суспільно-історичних поглядів сучас­
ної їм епохи. Характерною особливістю літера­
турної ситуації кінця XIX — початку XX ст. у
розробці даної тематики є відтворення в ній став­
лення людини до землі, а надто, за словами
І. Франка, «влади землі над людиною».
З початком XX століття в європейських літе­
ратурах спостерігається поглиблений інтерес до
сільської тематики. Д. Наливайко вказує на те, що
«тут зіграли свою роль і загальна демократична
спрямованість та пафос ідей руссоїзму, і вчення
про перевагу «природного стану» над цивіліза­
цією, «природної людини» над штучною»
(4, с. 101). Літературними героями стають люди
пересічні, звичайні, з їхніми буденними життєви­
ми проблемами.
Оскільки селянська праця нерозривно
пов’язана із землею, земля стає центральною про­
блемою багатьох мистецьких творів світової літе­
ратури, зокрема, однойменного роману фран­
цузького письменника Е. Золя. І. Франко назвав
його роман однією з найголосніших повістей, де
змальовано становище дрібного хліборобського
селянства Франції, а «сила землі над людиною,
що її обробляє і бореться з нею за своє існування,
є дійсно майже всевладною» (7, т. 28, с. 183).
Проте, за всієї значимості селянської темати­
ки в європейських літературах, в жодній з них во­
на не посідала такого важливого місця, як в ук­
раїнській. Зокрема, Д. Павличко у статті «Туга і
непокора» вказує на повість О. Кобилянської
«Земля», зазначаючи, що «якщо селян Бальзака,
Золя, Толстого, Мирного, Реймонта ми побачили
в профіль, то героїв «Землі» ми побачили з усіх
боків, ми буквально фізично відчули їхнє життя в
триєдиному вимірі — соціальному, національно­
му, емоційному» (5, с. 2). Одна з причин такого
домінування селянської тематики й такого глибо­
кого всебічного психологічного зображення по­
яснюється тим, що українська література була
літературою поневолення нації, де селянство ста­
новило дві третини всього населення й було осно­
вою соціально-культурного підгрунтя. У колі
ідейно-тематичних мотивів українських письмен­
ників — зображення простих селян, їхні бідуван­
ня, постійні нестатки і злидні. їхнє ставлення до
© Наталя Яцків, 1999.
УКРАЇНІКА
землі-годувальниці як джерела життя і володіння
нею. У цьому полягає суголосність розвитку ук­
раїнської літератури з європейською, що дає
підставу для порівняльно-типологічних студій.
Одним із українських письменників, який те­
матично не виходив поза межі рідного села і
постійно підкреслював своє селянське коріння,
був покутянин Василь Стефаник. Водночас його
новелістичний доробок обіймає широке коло за­
гальнолюдських, моральних, духовних та й со­
ціально-психологічних проблем: граничне зубо­
жіння селян і породжене ним знелюднення; зв’яз­
ки, що єднають людину з землею, трагедія люди­
ни, вирваної з корінням з рідного ґрунту. Худож­
ньо-психологічний образ землі виступає визна­
чальним чинником новелістичної творчості
В. Стефаника, розглядається ним всебічно. Ком­
паративістський аналіз феномену Землі україн­
ського майстра художнього слова і одноіменного
роману Е. Золя дає змогу збагнути, як ставляться
митці різних націй до змалювання землі та селян,
виходячи з конкретних історико-соціальних умов
та духовно-етичних засад суспільного існування.
Подібні студії мають на меті дослідження
еволюції української літератури в європейському
контексті зрушень і змін, що відбувалися в її
структурі на основі спільних для континенту за­
кономірностей суспільного й літературного роз­
витку і водночас відмінностей, породжуваних
місцевими умовами і національною специфікою.
«Якщо вивчення схожостей, аналогій,— пише
словацький дослідник Д. Дюришин,—сприяє з’я­
суванню загальних закономірностей літературно­
го розвитку, то вивчення відмінностей дає дуже
важливі факти для встановлення специфічних
особливостей літературних явищ і процесів, для
розкриття прикмет своєрідності, самобутності»
(2, с. 176 — 177). Отже, повністю усвідомлюючи
оригінальність, неповторність, абсолютну само­
бутність прози В. Стефаника у порівнянні з
творчістю Е. Золя, спираючись на художньо-пси­
хологічний образ землі і селянина, спробуємо
дослідити у цих різних, на перший погляд, літера­
турах, напрямах і жанрах точки дотику, моменти
зближення і розбіжності.
Перш за все, ім’я Е. Золя у світовій літературі
тісно пов’язане з розвитком складного і супереч­
ливого літературного напряму — натуралізму,
який базувався на позитивістській соціології Г.
Спенсера і О. Конта — важливому чиннику фор­
мування естетики, художньої практики та «експе­
риментальної» методології. Е. Золя вводить у
літературу соціальний роман нового типу, об­
стоює необхідність розкриття соціально-біологіч­
них закономірностей буття людини. «До без­
сумнівних завоювань натуралізму,— слушно за­
уважує Д. Наливайко,— належить віднести роз­
ширення тематичного діапазону художньої твор­
чості, і передусім — зміщення центру ваги на
УКРАЇНІКА
змалювання життя демократичних верств су­
спільства, «соціальних низів» (3, с. 139).
Про те, що В. Стефаник був добре обізнаний з
літературним методом Е. Золя, свідчить його
епістолярна спадщина. Зокрема, у листі до О. Га-
морак від 29 лютого 1896 року він дає позитивну
оцінку новаторському творчому методу Е. Золя,
підкреслюючи водночас умовність та історичну
наступність дітературних напрямів: «І чи Золя сам
не читав Байрона? І чи думає, що як ми і після нас
будуть читати Baudelaire’а, то його «Еargent»
(«Гроші».— Н. Я.) забудуть... як романтизм Бай­
рона є інший від романтизму Якобсена, так нату­
ралізм будучий буде інший від золівського»
(6, т. З, с. 57). Стефаник виявляє глибоке ро­
зуміння тогочасного європейського літературного
руху. Очевидно, що йому імпонує висока май­
стерність Е. Золя, демократичний вибір тематики,
використання широко популярного сьогодні у
світовій літературі документалізму, хроніки, що
дає змогу наблизити літературу до нагальних про­
блем життя людського суспільства. Однак Стефа­
ник визнає, що тепер усе різко змінюється, з’явля­
ються нові ідеї, «виходить Верлен і багато по-
золівських романтиків... Се діло не маловажне;
єго треба знати, як хочеся мати вікно до Європи»
(6, т. З, с. 57).
Літературна ситуація на зламі століть ознаме­
нувалась багатогранним розквітом різних літера­
турних течій та напрямів, які можна об’єднати
одним словом — модернізм. Що ж до літератур­
ного методу В. Стефаника, то він викликає жваві
дискусії до сьогоднішнього дня: різні літературні
школи і напрями синтезувались в його творчості,
що дає підстави говорити про синкретизм най­
кращих здобутків новаторських художніх ме­
тодів і вироблення оригінальної самобутньої
письменницької манери. Літературна майстер­
ність В. Стефаника засвідчує, що український ав­
тор був глибоко обізнаний з тогочасною євро­
пейською, зокрема французькою, новелою А. До-
де, Ґі де Мопассана, Ж. Ренара, Е. Золя, де тісно
переплелися романтичні, реалістичні, символіст­
ські та натуралістичні тенденції.
Роман Е. Золя «Земля» був написаний 1887
року, як 15-й том циклу «Ругон-Маккари», у яко­
му змальовано історію однієї родини за часів
Другої імперії. Місцем дії свого роману автор
обирає стару французьку провінцію Бос, серце
французького землеробства, де «земля — річ і
вінцева мета, до якої прагне все, що тільки діє у
цьому романі» (7, т. 28, с. 184). Земля виступає
суб’єктивним і об’єктивним чинником існування
селянина, формуючи його характер і світогляд.
Праця як французького, так і українського селя­
нина нерозривно пов’язана з природним циклом,
пори року і землеробський побут визначають ха­
рактер життєдіяльності героїв, злитість із приро­
дою є органічною для селянина-землероба. Доб­
рий чи поганий врожай, посуха, дощ, град, сніго­
виця — всі ці явища мають величезний вплив на
долю селянства. Так, героїні Золя сестри Ліза і
Франсуаза залишають померлого батька, щоб по­
дивитись, які наслідки залишив на їхньому полі
град, що випав у цю пору року.
183
Так і Стефаникові герої нерозривно пов’язані
з землею, відчувають її природний цикл, і тому
всі їхні власні трагедії поступаються перед мож­
ливою «трагедією ниви», коли вона з якихось
причин може залишитись незасіяною. Смерть
дружини і обох синів не спроможні надломити
старого Максима з новели «Сини», його завжди
чекає незасіяна нива. І, тамуючи біль в душі, він
іде на своє поле босим, скроплює його своїм по­
том і старечою кров’ю, а найбільше радіє, коли
відчуває родючу м’якість ґрунту. Іван з новели
«Кленові листки», нарікаючи, що в самі жнива,
найгарячішу хліборобську пору, у нього за­
хворіла дружина, «ци я маю лишити жнива та об­
ходити жінку і варити дітям їсти, ци я маю лиши­
ти їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден ко-
сов...»), все ж залишає її помирати і йде до землі,
до тієї життєдайної сили, що, поглинаючи мерт­
вих, продовжує життя людства.
Земля, якою володіє селянин, виступає не
тільки джерелом існування, а й вирішує ступінь
його суспільного значення, тобто стає джере­
лом збагачення, самоутвердження, соціального
честолюбства. Усі вчинки — морально-етичні,
громадянські, всі духовні здобутки і взаємини
усвідомлюються героями Стефаника і Золя че­
рез причетність до землі. Семенові слова: «На­
ше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш» (но­
вела «Вона-земля») звучать пророчо, зростаючи
до символу і розкриваючи причини духовної ка­
тастрофи людини. Старий Фуан з роману Е. Зо­
ля, доки був господарем на своїй землі, вважав­
ся шанованим чоловіком у селі, його поважали
(й боялися) діти, родичі, односельці. Фуан вхо­
див до сільської ради, до його порад прислуха­
лися і староста, і священик, і вчитель. Але тяж­
ка багаторічна праця в полі виснажила його си­
ли, і тільки тому, що сам він вже не може оброб­
ляти землю, Фуан вирішує розділити її між
дітьми. Найболючіше для селянина — дивити­
ся, як його клаптик землі, його плоть і кров,
розрізають на чистини. Позбувшись землі, Фу­
ан втрачає своє становище в громаді, любов і
повагу дітей, якими керують лише хвороблива
жадоба власності та збагачення. Заради во­
лодіння землею селяни Золя ладні піти на най­
страшніший злочин, не відчуваючи при цьому
докорів сумління. Бажання володіти землею і
сімейним будинком штовхає Лізу на вбивство
сестри і її ненародженої дитини. Бюто з такою
силою штовхнув матір додолу, що вона через
декілька днів померла, і при цьому спокійно по­
водить себе на її похороні. Ліза після смерті
убитої нею Франсуази відразу переселяється до
її будинку і мирно займається господарством.
Діти Бюто і Лізи бачать, як їхні батьки і мати
душать діда і спалюють його труп.
Е. Золя не піддає своїх героїв психологічному
аналізові для того, щоб виявити ставлення люди­
ни до своїх вчинків, обумовлюючи це біологіч­
ним детермінізмом, який, існуючи у глибині
підсвідомості і підкоряючи волю, штовхає людей
до злочину. Вбивці не відчувають докорів сум­
ління і бояться тільки викриття. Вони йдуть на
злочин з необхідності й переконання, під впли­
184
вом свого життя, морально-етичними засадами
боротьби за існування.
Характеризуючи роман Е. Золя, І. Франко пи­
сав: «Автор малює нам селянську сім’ю, але таки­
ми рисами і кольорами, якими ще ніхто не малю­
вав «сільську ідилію»... Селяни Золя, се монома­
ни, опановані ненаситною жадобою — мати як­
найбільше землі. Ся жадоба приглушує у них усі
людські чуття. У них нема ані сліду моральності,
се дикі звірі, запряжені в ярмо, яке на них накла­
дає власть землі» (7, т. 31, с. 298).
Герої В. Стефаника теж ідуть на злочин зара­
ди землі, але при цьому завжди каються і спокуту­
ють свою провину тяжкими муками. До найтон-
ших відтінків простежує Стефаник драму душі
Гьоргія з новели «Злодій», хоч тяжко йому пока­
рати злодія, якого спіймав у своїй коморі, хоч як
його жаліє, частуючи горілкою, але мусить убити,
бо так він відстоює справедливість, свою честь,
своє добро. Такі ж пекельні муки терпить зранена
душа Федора з новели «Палій», перш ніж прийти
до злочину. Невимовно тяжка праця супроводжує
все життя героя. Він усвідомлює себе рабом землі;
єдиним порятунком, полегшенням страждань бу­
ло для Федора припасти до землі, і та земля виси­
сала весь його біль. Працюючи в наймах у
сільського багача Курочки, Федір зістарівся, роз­
тратив всю свою силу і залишився без засобів до
існування. Та до підпалу його штовхає не жадоба
збагачення, як героїв Е. Золя, а гнів і відчай: «Я
чужого не хочу, лиш най моє вігорить».
Тяжко працює на землі і старий з новели «Ме­
жа» («Хребет тріскає, руки горять від буряків»),
але він не тільки не визнає за собою провини за
те, що вбив за межу багача і «відсидів у мурах», а
й вступає в суперечку з Богом, переконаний у то­
му, що зробив святе діло. Межа у свідомості ста­
рого переростає до символу державного кордону,
єдності української землі, що була розшматована
між кількома імперіями. «Земля» Стефаника,—
як слушно зауважує Д. Донцов,— це вже не «се­
ло», і не «лан», і не «горб», це великий символ.
Не лише щось, що мужика осягає і гріє його тіло,
але й щось, що «вичерпує долонями його душу»...
Це вже не ірунт, а універсум, вартий великої
жертви і великої посвяти» (1, с. 76).
Проблема землі — Батьківщини — відобра­
жена у творчості Стефаника і як трагедія людини,
вирваної з корінням з родинного вогнища. По­
кутський газда Стефаник постійно відчував її на
собі, а тому так втікав з міста у свій милий Русів.
Навчаючись у Кракові, новеліст боляче спос­
терігав трагедії людей, які змушені були еміту­
вати за кордон, залишаючи свою рідну з діда-
прадіда землю у пошуках кращої долі за океаном.
У світовій літературі Стефаник увічнив образ
рідної землі «Кам’яним хрестом» — символом
історичної цілісності роду. Іван Дідух — герой
новели, прощаючись із землею своїх предків,
ніби хоче загладити свою провину перед вічністю
і ставить кам’яний хрест на своєму відвойовано­
му тяжкою працею в пустелі горбі. («Сонце пра-
жить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я
колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обска­
кує»...»
УКРАЇНІКА
Спільною ознакою французького і україн­
ського авторів є відтворення ними ставлення се­
лян до тварин, які виступають безмовними
свідками непосильної хліборобської праці на
землі, немовби плідною частиною цієї землі.
«Худоба,— зазначає І. Франко, характеризуючи
роман Е. Золя,— є для селянина особистим при­
ятелем, товаришем його розваг, предметом най­
більш дбайливої опіки, свідком йо^> життєвих
пригод» (7, т. 28, с. 184). Довгими зимовими ве­
чорами селяни Золя збираються на дружні
сусідські розмови саме у стайні задля ощадності
палива, тобто зігріваючись теплом тварин, і за не­
хитрою ручною роботою обговорюють наболілі
сільськогосподарські, а то й духовно-моральні і
політичні проблеми. Всі свої сподівання селяни
покладають на вдале розмноження їхньої «мар-
жини», тому Ліза, незважаючи на те що сама ось-
ось повинна народити дитину, не жаліючи фізич­
них зусиль, допомагає отелитися корові. Е. Золя
тут вдається до типологічної паралелі і відтво­
ренні природного процесу народження мертвого
теляти та живої дитини Лізи. Ці картини змальо­
вані за усіма засадами натуралістичної теорії «ек­
спериментального роману».
Таке ж психологічне напруження притаманне
натуралістичній замальовці В. Стефаника в но­
велі «Шкода». У Романихи невеликі статки, все
життя вона стягалася, щоб купити корову, а тепер
та помирала. Весь фізичний біль вмираючої тва­
рини бідна жінка відчуває сама й подальшого
свого життя без вірної помічниці не уявляє: «Як її
не буде, то й мене не треба». І на підтвердження
цих досить сумних слів В. Стефаник змальовує
надзвичайно трагічну, з яскравими натуралістич­
ними елементами, картину агонії корови, яка, па­
даючи, придушує свою вірну господиню. Отже,
типологічно порівнюючи твори обох авторів, ба­
чимо протиставлення народження нового життя і
смерті, що відтворене подібними художніми за­
собами.
Окремо щодо трактування художньо-психо­
логічного образу землі у творчості Е. Золя та
В. Стефаника слід виділити позицію автора. «Зо­
ля,— пише І. Франко,—дивиться на селян погля­
дом буржуа, міщанина. Він з гідною подиву
гнучкістю підгледів найдрібніші деталі їх життя і
побуту, мови і вчинків, та не заглибився в душу
селянина» (7, т. 28. с. 194). Отже, парижанин Зо­
ля зображує селянське життя збоку, а точніше,
ззовні, він виносить дану проблематику на обго­
ворення, але кровного інтересу в результатах цьо­
го обговорення не має. Зовсім іншою є авторська
позиція Стефаника, втім, характерна майже для
всіх українських письменників сучасної йому до­
би. Селянський світ — це його власний світ. Ук­
раїнський новелізм зумів створити свої «маленькі
трагедії усіх хлопів на світі» тільки тому, що сам
був сином землі і описував життя, яке було йому
близьке, знайоме, вистраждане й випробуване. Та
найкраще тут сказати словами самого Стефаника:
«І все я писав, мене боліло».
Безпосередньо з авторською позицією по­
в’язане і зображення природи. Е. Золя, як спо­
стерігач іззовні, описує красу природи хлібо­
УКРАЇНІКА
робської провінції Бос як своєрідну екзотику, до­
кладно зупиняючись на деталях, вдаючись до на­
туралістичних замальовок, незвичних і таких чу­
дових для погляду міщанина. Бачення світу, яке
репрезентує Стефаник, відбиває його індивіду­
альне сприймання довкілля, тобто через призму
селянського відображення: зовнішнє — перейня­
те внутрішнім. Загальна картина світу, що її зма­
льовує український письменник, така ж гнітюча і
неприваблива, як і у Золя: важка праця, злидні,
поневіряння, брак духовних начал. Водночас у
цих темних картинах сільського буття Стефаник
постійно шукав і знаходив світлі барви яскравих
персонажів із їхніми романтичними сподівання­
ми й невимовною любов’ю до землі-годуваль-
ниці.
З усього видно, що художньо-психологічний
образ землі та селянина у французькій та укра­
їнській літературах займає одне з чільних місць в
ідейно-тематичному плані. Великою мірою це
пояснюється подібністю соціально-історичних
умов селянського становища: крайнє зубожіння
селян, непосильна хліборобська праця на землі,—
внаслідок чого земля стає визначальним мірилом
формування характеру і світогляду селянина.
Роман Е. Золя був написаний 1887 року, а но­
велістичний доробок В. Стефаника припадає на
трохи пізніший період, тобто на 1897 —1935 рр.;
і все ж ми не можемо говорити про прямі кон­
тактно-генетичні зв’язки. Беручи до уваги грун­
товну обізнаність В. Стефаника з літературним
процесом Західної Європи в цілому та з нова­
торським творчим методом Е. Золя зокрема,
відзначимо, що український новеліст ніде не ви­
являє свого ставлення до його роману «Земля».
Це дає підстави для твердження про паралелізм
художнього мислення обох митців, характерне
явище, коли майже водночас у різних країнах
з’являються твори, проблематикою яких висту­
пає земля як один із визначальних чинників
людського існування. Такі типологічні сходжен­
ня вказують на взаємозв’язок світового літера­
турного процесу на рівні кругообігу ідей, образів,
задумів і форм. Водночас порівняльно-типоло­
гічний аналіз дає можливість виявити і розбіж­
ності у підході до трактування даної проблемати­
ки, що пов’язані з різним художнім методом,
місцевими умовами і національною специфікою.
І. Франко, характеризуючи роман Е. Золя, по­
рівнює його з нарисами «Влада землі» російсько­
го письменника Г. Успенського, зауваживши, що
«щодо основних поглядів на селянське життя, то
185
в цьому пункті обидва твори не можуть нас задо­
вольнити» (7, т. 28, с. 194). Зазначимо, що Г. Ус­
пенський змальовував селянство з точки зору на­
родницьких доктрин, тому часто ідеалізує се­
лянську масу, навіть з її недоліками, тобто вбача­
ючи в кожному її вчинку або слові якесь глибоке
містичне значення, не визнає браку фізичних та
культурних потреб, обтяженості мислення і недо­
розвиненості почуттів. Творчість Г. Успенського
привертала увагу молодого Стефаника перш за
все глибоким психологічним аналізом, що допо­
магав розкривати причини поведінки селян у
їхньому щоденному житті та ставленні до землі-
годувальниці. Це спонукало його свого часу до
перекладу уривку під назвою «Михайло Івано­
вич» з нарису Г. Успенського «Разорение» (6, т. 2,
с. 151 —152). Проте довгі детальні описи побуту,
звичаїв, природи, як і народницький погляд Ус­
пенського, не мають нічого спільного з короткими,
психологічно-напруженими, сконденсованими
новелами українського майстра слова.
Компаративістський аналіз підтверджує но­
ваторський характер художнього методу В. Сте­
фаника і його творчості в цілому. Якщо Е. Золя
наголошував на біолого-фізіологічних процесах
життя героїв, надто коли йшлося про генетичну
спадковість, то В. Стефаник у своїй естетиці ке­
рується передусім психологічним відтворенням
стану душі персонажів. А проте обидва митці,
хоч і дотримувались різних мистецько-літера­
турних засад, досягли високого художнього
ефекту.
ЛІТЕРАТУРА
1. Донцов Д. Поет твердої душі. // Альманах «Гомо­
ну України» на 1961 рік. — Торонто, 1961.
2. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения
литератур. —М., 1979.
3. Наливайко Д. С. Искусство: направления, тече­
ния, стили. — К. 1985.
4. Наливайко Д. С. Типологія українського ре­
алізму на європейському тлі. // Українська література в
системі літератур Європи і Америки. — К., 1997.
5. Павличко Д. Туга і непокора. — Літ. Україна. —
29 листопада 1963 р.
6. Стефаник В. Зібрання творів у 3-х т. — К., 1949
— 1954.
7. Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и т. — К., 1976
— 1986.
8. Е. Zola. La terre. — Paris, 1967.
.w. Івано-Франківськ
Егон ЕРВШ КПП

ОПОВІДАННЯ З німецької переклав Олександр 40PHОГОР (Київ)

Вечорами, коли грозові хмари розходилися й ставало відомо, що начальник

гауптвахти сьогодні вже не з’явиться, я міг полишити свою одиночну камеру, хо­
ча з самого приміщення в’язниці мені було зась — мій шлях закінчувавсь у
вартівні. Туди сходились арештанти з усіх камер, щоб після дня, проведеного в
чотирьох мурованих стінах, між нарами та ґратами, побачити й послухати лю­
дей, самому дещо розповісти чи пограти в карти.
Літограф з полкової канцелярії, якого було щойно посаджено на гауптвахту,
вніс новий струмінь у наше життя. Він лаяв «кнура з хоботом», що запроторив
його сюди «за таку дрібницю». «Дрібниця» полягала в тому, що літограф само­
чинно «дав» одному капралові звання фельдфебеля в наказі від імені полковника.
— До того ж цей мій приятель,— гарячкував літограф,— був би в десять разів
кращим фельдфебелем за тих, кого призначає полковник, отой кнур з хоботом.
Літографа обурювала не лише несправедливість, а й невдячність полковника:
— Я ж стільки зробив для того кнуряки!
— Що ж це ти міг йому такого зробити?
— Відремонтував йому квартиру, понамальовував картки з іменами гостей, а
жінці збільшив фотографію батька. Тепер та фотографія висить у нього в
спальні, а я сиджу в буцегарні — добра подяка, що й казати! Ну, нехай тільки
вийду в запас, там я вже придумаю, як дозолити тому кнурові з хоботом!
Арештанти з насолодою це слухали, бо прокльони та погрози сипались на го­
лову начальника. Одного разу я бачив його, коли ми складали присягу. Іншим
разом він з презирливою міною пройшов повз мене, коли я вартував біля воріт
казарми: не звернув аніякісінької уваги ані на мене, ані на мою зразкову стійку
«на караул». Адже я був усього лише добровольцем-однорічником, і, згідно з по­
глядами кадрового офіцера, стояв на найнижчій сходинці суспільства.
Як нам повідомили ще на першому інструктажі, наш полковник починав
службу з найнижчих чинів. Ще в часи фельдмаршала Радецького вісімнадця­
тирічний капрал Фердинанд Ґутцек зі своїм відділенням знищив у хорватському
містечку Штайн італійський кінний патруль. За це його нагородили медаллю
імператора Фердинанда, що виявилась хоч і не найвищою, та, поза всяким
сумнівом, найбільшою бойовою нагородою. Була вона розміром як сковорідка, й
через ці гігантські розміри нею більше нікого не нагороджували. Фердинанд Ґут­
цек одержав дворянський титул та право додавати до свого імені назву містечка,
під яким відзначився, коли з часу його подвигу минуло майже сорок років і він

© Олександр Чорногор, 1999, переклад.

ВИТАТУЙОВАНИЙ ПОРТРЕТ 187

був уже полковником. Природно, що солдати не могли іменувати полковника

Фердинанда Ґутцека фон Штайна інакше ніж «Ґудзиком від штанів».
Він був досить кумедною постаттю: не лише єдиним, кого прикрашала
подібна до сковорідки медаль, а й взагалі. Його уніформа була суцільним ана­
хронізмом. Низький кашкет він носив згідно із статутом часів Радецького, тоб­
то спереду кашкет був насунутий на самі брови, а ззаду — оголяв потилицю аж
до маківки. Це надавало йому вигляду, ніби з нього знято скальп. До того ж пол­
ковник наїв просто-таки грандіозне черево, а шиї зовсім не мав. Друге
підборіддя звисало на самі груди, а груди враз переходили в оте черево, об’єм
якого не міг зменшити жоден гудзик від штанів. Та найпомітнішою деталлю
полковника був ніс — власне, не сам ніс, бо його не було видно за наростом
убільшки з кулак. Це була велетенська червоно-сиза бородавка, що ворушилась,
тож слова нового арештанта «кнур з хоботом», які він раз у раз проціджував крізь
зуби, зовсім не відповідали дійсності.
Літограф невтомно лаяв кнура з хоботом, граючи в карти або демонструючи
на комусь мистецтво татуювання. Спочатку кількома штрихами олівця зображу­
вав на папері орла, пару схрещених гантель, оголену дівицю, змію, що зви­
вається і висовує роздвоєний язик, різні написи, емблеми та стрілки, які вказу­
вали напрям до тієї чи тієї частини тіла. Обраний клієнтом малюнок літограф
наклеював шевською голкою, а потім заливав загуслим чорнилом з вартівні.
Кров, чорнило та піт він час од часу витирав брудною ганчіркою.
Ми, арештанти, обступили художника та його живі полотна й коментували
кожну лінію, що поставала на наших очах. Це був майстер високого класу. Що­
правда, мені гидко було дивитись на оту його ганчірку. Я, мабуть, мимоволі
здригнувся, бо один з натовпу глядачів вигукнув:
— Подивіться на цього однорічника, як він трясеться!
Можливо, я навіть зблід, бо інший докинув:
— А який же він ¿марнілий!
Усі від шедевру, що саме народжувався на їхніх очах, обернулися в мій бік,
скорчивши насмішкуваті, співчутливі та зверхні міни. Треба було щось робити
для порятунку своєї чести — чести касти однорічників та інтелігенції взагалі:
— Які дурниці! Зовсім я не трясусь і не блідну. Нехай мене зараз самого та­
туюють.
Почулися схвальні вигуки та відвертий сумнів:
— Бачили таких сміливих. А як до діла дійде...
Солдат, якого саме татуювали, самовпевнено заявив:
— Він не витримає. Це пекельний біль.
— Зате матиме пам’ятку на все життя,— промовив інший.
— Ви справді бажаєте мати татуювання? — спитав мене літограф.
— Я ж сказав,— довелося відповісти.
— Добре...
Він запропонував мені «карбований перстень» на середньому пальці лівої ру­
ки або «годинниковий браслет» на зап’ястку. Та мені не хотілося, щоб моє та­
туювання занадто впадало в вічі.

Егон Ервін КІШ (1885 — 1948). Австрійсько-чесь­

кий письменник, писав німецькою мовою. В роки пер­
шої світової війни — офіцер австро-угорської армії. В
наступні десятиріччя — активний учасник міжнародно­
го комуністичного літературного руху; у складі інтер­
національної бригади брав участь 1937 — 1938 рр. у
громадянській війні в Іспанії. У творчості Кіша перева­
жає публіцистика; він — автор політичних репортажів
«Несамовитий репортер» (1925), «Царі, попи, більшо­
вики» (1927), «Американський рай» (1930), «Азія до­
корінно змінилася» (1932), «Висадка в Австралії»
(1937), «Ярмарок сенсацій» (1942), «Відкриття в Мек­
сиці» (1945) та ін. Пропоноване оповідання належить
до ранніх творів.
188 ЕгонЕРВІНКІШ

— Гаразд, я намалюю вам що-небудь на грудях... — сказав він. — Або ще кра­

ще — на спині.
Коли він це сказав, мені здалось, що в його очах промайнула сатанинська
іскра. Та якщо на спині ніхто з невтаємничених справді не побачить татуюван­
ня, я погодився. Ми обоє зійшлись на безневинному натюрморті.
Він узявся за мене. Почав обмацувати не плечі та спину, а значно нижче, що
мене вельми здивувало.
— Щоб ніхто не бачив, навіть на пляжі.
— Що ж, нехай буде так,— погодився я з таким поясненням.
Біль був жахливий. Кожен укол спричиняв нестерпні муки. Я зціпив зуби й
повторював про себе: «Зате матиму пам’ятку на все життя». Та ще гірші за уко­
ли були дотики засмальцьованою ганчіркою. Але я не міг виказати своєї огиди,
бо нас обступив цілий натовп арештантів.
— Опустіть трохи штани,— сказав майстер.
— Навіщо?
— Я намалював фрукти, а тепер буде ваза, в якій вони лежатимуть.
Глядачі розреготались. Я не розумів, що може бути смішного у вазі з фруктами.
— Ой яке ж ловке яблучко, так і хочеться надкусити. — Й знову дружний
регіт.
— Ще нижче опустіть штани,— звелів майстер.
— Навіщо?
— Бо виноград звисатиме через вінця вази.
— Так низько?
— Ваза в мене вийшла завелика. Тому треба, щоб на ній було більше всього
й виноград звисав через вінця.
Я спустив штани до колін, відчуваючи, як працюють пекуча голка та брудна
ганчірка. Раз у раз хтось із хлопців пирскав сміхом і, врешті, всі нестримно роз­
реготалися.
Та ось настав усьому кінець. Я вдяг сорочку, для годиться ще потинявся по
вартівні й почовгав до своєї камери. Про сон нічого було й думати, біль шпигав
у всьому тілі, ні лежати, ні сидіти я не міг. Зате буде пам’ятка на все життя, на­
магався я втішити себе.
Ранком довелося піти до лікаря. В санчастині чергував обер-лейтенант мед-
служби доктор Бем, старий гульвіса. Він сказав, що цієї ночі дівчата з кафе
«Мікадо» допитувались, коли я знову прийду до них. Потім поцікавився, що зі
мною трапилось.
— Так тобі й треба! — розвеселився він, коли я розповів йому свою пригоду.
— Тепер принаймні тиждень будуть страшенні болі. А якщо вип’єш, то боліти­
ме ще гірше. Ану, покажи.
Я показав.
— Ах ви ж свинюко! — зненацька вибухнув обер-медик. — Ах ви ж свинюко!
— Те, що він мене обзивав, було не так страшно, як звертання за статутом — на
«ви».
— Фельдфебелю! — гукнув він у сусідню кімнату. — Негайно складайте акт
про злочин добровольця-однорічника Кіша!
Геть спантеличений, я зважився заперечити — адже, мовляв, пан старший
лікар тільки-но зводили сміятись через те, що мені зробили татуювання...
— Маєте мене за дурника? Невже не розумію, що то за малюнок? І ви ду­
маєте, я дозволю вам завалити мою кар’єру, ставши співучасником вашого зло­
чину?
Марно я присягався, ніби не маю уявлення, що намальовано на мені ззаду.
Старший лікар продиктував фельдфебелеві акта, й так я дізнався, в чому мене
звинувачують.
Ну й негідник той літограф! Тепер я зрозумів, яка ідея виникла в нього, ко­
ли він запропонував мені зробити татуювання на спині — в такий спосіб він
хотів безкарно задовольнити свою жагу помсти. Помсти нашому полковникові.
Замість напорморта, як було домовлено, він підступно виколов на моїй шкірі
злу карикатуру на полковника: череп, зрізаний кашкетом, велетенське черево з
медаллю-сковорідкою й гігантську бородавку на носі.
ВИТАТУЙОВАНИЙ ПОРТРЕТ 189

Та все це ще не складало злочину, як його трактує військовий карний кодекс.

Злочин полягав у тому, що портрет було намальовано догори ногами, а з рота
тягся карикатурно довгий язик через горб та долину, де він зникав у темряві. Са­
ме цей язик і був тим «гроном винограду», задля якого мені довелося спускати
штани. Ось чому обер-лейтенант доктор Бем не захотів, щоб його звинуватили
у співучасті. Глум над високим начальством — командиром полку — це неаби­
який злочин, якщо взагалі не бунт.
Зразу після обіду мене повели на допит. Комісія складалася з трьох офіцерів.
Один з них, симпатичний лейтенантик нашої роти, був, на жаль, занадто моло­
дий та наївний. Ледве блимнувши на моє татуювання, він вигукнув, що воно з
разючою подібністю зображує полковника. Навіть медаль імператора Фердинан­
да вималювано з абсолютною точністю. Виголосивши своє свідчення, він з яв­
ним задоволенням одійшов.
Потім мене оглянув другий член комісії, юрист, капітан-аудитор. Це був хи­
трий лис. У цій бридкій карикатурі він заперечував будь-яку схожість з нашим
командиром.
— Схожості абсолютно ніякої,— сказав він,— і стверджувати щось подібне
було б образою для пана полковника.
Лейтенант, який тільки-но стверджував щось подібне, зблід як мрець.
Капітан-аудитор докинув:
— А бачити в цій дурнуватій фізіономії на медалі мудрий лик імператора
Фердинанда є просто-таки образою його величності.
Бідолаха лейтенант затрясся від страху, все це слухаючи. Іронії в словах ау­
дитора він не відчув, хоча всім було відомо, що імператор Фердинанд страждав
слабоумством і, отже, мав саме такий вигляд, як на витатуйованій медалі.
Майор, котрий третім мав виголосити свою думку, можливо, був не настільки
хитрий. Та все-таки йому вистачило клепки збагнути, чому аудитор заперечує
схожість між оригіналом і портретом. Ще й не надівши пенсне, майор вирік:
— Абсолютно не схоже. Це просто зухвальство — говорити тут про якусь
подібність.
Лейтенант стояв біля стіни, немов перед розстрілом.
— Оцю пику,— вигукнув майор,— оцю потворну пику порівнювати з облич­
чям нашого пана полковника! Просто нечувано! Адже наш командир — держав­
ний діяч і взагалі гарна, чудова людина!
Навіть йому самому ця брехня видалась надто безсоромною, тому майор
відклав свій вирок, аби більш детально розглянути картину. Він нахилився так
низько над нею, що я відчував на сідницях його віддих.
— Наш пан полковник... — почав знову майор.
Тут двері розчинились навстіж і в них з’явився не хто інший, як сама модель
щойно обговорюваного витвору мистецтва. До кімнати велично ввійшов полков­
ник Ґутцек фон Штайн, люто блискаючи очима з-під кашкета. Всі виструнчи­
лись перед ним, та він на це не звернув уваги, а зразу приступив до справи:
— Де той тип з наколкою?
— Пане полковнику,— відгукнувсь майор,— зважусь доповісти, що подіб­
ності зовсім немає. Лише чийсь злий намір або глупота...
Полковник відмахнувся:
— Я хочу знати, де той тип!
«Той тип» стояв, немов мармурова статуя, подоба Венери Мілоської, тільки
чоловічого роду. Замість шат, які вона притримує на собі, він намагався зроби­
ти те саме із спущеними солдатськими штаньми.
— Кру-гом! — скомандував полковник. І тільки-но я виконав команду, по
всій казармі прокотилось, мов грім:
— Це я! Слово честі, я! Яке свинство!
Запала мовчанка. Чутно було лише сопіння пораненого тигра, розлюченого
та ображеного до глибини душі. Потім тигр вибухнув гнівною тирадою.
— Я служив у його ясновельможності графа Радецького,— почав він з пафо­
сом. Далі так само патетично повідомив, що ніколи не робив нічого подібного з
його ясновельможністю графом Раденьким. — Я служив у його ясновельмож­
ності начальника генерального штабу барона фон Бенедека,— вів далі полков-
190 Егон ЕРВІНКІШ
ник і запевнив, що й з бароном він «цього» не робив... Так він вишикував пе­
ред нами ввесь парад своїх начальників, перш ніж дійти до висновку: — І щоб
я якомусь нещасному одно...
Полковник затнувся на півслові. Думка про те, що може мати бодай щось
спільне з добровольцем-однорічником, викликала в ньому таку огиду, що язик
перестав його слухати. Та він почав знову:
— І щоб я якомусь нещасному однорічникові став лизати с...
На цьому закінчились промова й сили полковника. Він упав і, вже лежачи,
намагався вимовити фатальне слово: «С... с...»
Всі заметушились над ним, послали по лікаря, по ординарців, які мали роз­
шукати лікаря, принести льоду з офіцерського казино та подушку. Я теж хотів
принести що-небудь, але капітан-аудитор, який ще кілька хвилин тому виніс та­
ке сприятливе для мене рішення, а тепер, здавалось, був цілком захоплений ме­
тушнею над зомлілим від серцевого нападу полковником, категорично наказав:
— Залишайтесь тут!
Тепер моя справа набрала зовсім іншого вигляду. Полковник визнав, що на
малюнку зображено саме його. Досить було лише глянути, як він конає, щоб
позбутись сумніву в тому, що до обвинувачення буде додано слова: «зі смертель­
ним кінцем».
Умирущого перенесли до лазарету в західному крилі казарм, а до карцеру, що
в східному крилі, відправили добровольця-однорічника, на голову якого впав
нищівний гнів командира. Того самого вечора полковник заснув вічним сном
при напутніх словах полкового священика; а доброволець-однорічник, для кот­
рого не знайшлося ні в кого напутніх слів, не міг заснути. Бурмочучи ввесь час
«із смертельним кінцем», я тупцював у такт цим словам по камері.
Відділ юстиції вже кинувся був розшукувати літографа-татуювальника, та йо­
го ще вранці відконвоювали до вищої інстанції. Йому інкримінували фальшу­
вання: не тому, нібито «портрет» фальшиво відображав діяльність полковника, а
за самочинне «присвоєння» капралові знання фельдфебеля.
Приступивши до своїх обов’язків, наступник нашого літографа одержав на­
каз розмножити запрошення: «Всіх панів офіцерів, яким честь та обов’язок на­
казують ушанувати пам’ять покійного, ласкаво просимо прибути на поминки
полковника Ґутцека фон Штайна, які відбудуться післязавтра, в четвер, о шостій
годині вечора в офіцерському казино». Для тих, кому честь та обов’язок нічого
такого не наказували, під цим ввічливим запрошенням було надруковано: «При­
сутність обов’язкова!»
Доброволець-однорічник Кисела, за цивільною професією художник, отри­
мав завдання — намалювати портрет небіжчика в натуральну величину.
— Але я жодного разу не бачив пана полковника, — сказав Кисела. — Коли
в нас приймали присягу, стояв з самого краю шістнадцятої роти в другій ше­
рензі. Навіть уяви не маю, який він був.
Кисела попрохав фотографію полковника. Фотографії не виявилось. Хто но­
сить на обличчі таку прикрасу, фотографується не дуже охоче.
Полковому ад’ютантові нічого більше не залишалось, як показати йому моє
татуювання. Мене привели до вартівні — туди, де позавчора ввечері було зроб­
лено ескіз для майбутнього полотна.
— О боже! — з удаваним жахом вигукнув Кисела. — Це ж намальовано дого­
ри ногами. Як же мені копіювати?
Ад’ютант наказав мені лягти на стіл долілиць, та Кисела сказав, що це не до­
поможе. Хіба що я зробив би стійку на руках, то, може, щось вийшло б. Але ж
цілу годину на руках ніхто не вистоїть.
— А не можна надати потрібного положення малюнкові за допомогою дзер­
кал? — спитав ад’ютант.
Кисела відповів, що на цьому він не розуміється і може зробити кольорову
копію лише в своєму ательє.
Отже, незважаючи на підозру у вчиненні військового злочину з смертельним
кінцем, у тому, що я вбив командира полку або ж принаймні винен у його
смерті,— мені було дозволено залишити не те що гауптвахту — казарму взагалі,
я одержав звільнення на двадцять чотири години!
ВИТАТУЙОВАНИЙ ПОРТРЕТ 191

Подумати тільки, це ж ціла доба! Звичайно жоден солдат не міг з’явитись на

вулиці або в кав’ярні після вечірньої перевірки, хіба що мав би дозвіл на таке.
Нам же з Киселою не було ніяких обмежень. Забувши про застереження, що ал­
коголь посилить біль від татуювання, я нажлуктився як чіп. На хвороби матиму
досить часу в камері.
Доплентавши вранці до Киселиного ательє, ми перелякались — під дверима
стояли двоє солдатів. Арешт? Чи нагляд?.. Виявилось, ні те, ні інше. Вчора пол­
ковий ад’ютант послав цими двома мундир покійного полковника, щоб художник
міг намалювати. Оскільки ж Кисели не було, то вони й чекали на нього цілу ніч.
Тільки тепер Кисела згадав, що повинен сьогодні намалювати портрет у на­
туральну величину. Добре, що був мундир,— Кисела міг почати саме з нього. На
цей мундир у Кисели пішло аж три тюбики берлінської лазурі, й цього було б
замало, якби він не відвів велике порожнє кружало для медалі, яке зафарбував
жовтим. Таким чином мундир полковника заповнив три чверті полотна. Кашкет
теж мав ту перевагу, що майже повністю затуляв обличчя, якого Кисела не знав.
Зразком обличчя полковника було моє татуювання. Та хоч би яким зухвалим
був Кисела, проте й він не наважився відтворити його «окрасу» олійними фар­
бами в натуральну величину. Кисела лише ледь помітно позначив червоно-си­
зий пухир на носі. Тож картина виявилась куди менш реалістичною, ніж на мені.
Портрет, на якому ще не висохла фарба, принесли до казарми, й на цьому
моя відпустка скінчилась. Я знову повернувся до гауптвахти й відвідав лікаря. В
мене був жар, і він призначив мені дієту.
Картину вставили в золоту рамку й повісили в офіцерському казино. Всі, хто
прийшов на поминки, були в захваті. Полковникова вдова наказала викликати
художника.
— Портрет чудовий. Ви, певно, дуже добре знали мого чоловіка? — добро­
зичливо спитала вона. Та Кисела відповів, що ніколи не мав честі бачити пана
полковника.
— Навіть ніколи не бачили? А як же вам пощастило зобразити його так прав­
диво? Адже нема жодної фотографії...
Кисела відповів, що перемалював з татуювання.
— Як? З татуювання? Хто ж це виколює портрети мого чоловіка?
Кисела відказав, що це доброволець-однорічник на прізвище Кіш.
— Боже мій, як зворушливо! — Пані полковникова повернулась до штабних
офіцерів, що оточували її. — Невже це не прекрасно, панове, що солдат вико­
лює портрет свого командира полку, щоб завжди мати його перед очима?
Скільки любові до начальника, скільки вдячності!
Штабні офіцери закивали головами, мовляв, тут ідеться про вияв справді
рідкісної любові та вдячності.
— Я хочу побачити це татуювання. Покличте сюди, будь ласка, того добро­
вольця. Я повинна подякувати йому за те, що він дав зразок панові Киселі для
його картини.
За цими її словами ствердне кивання головами припинилось. Офіцери стали
нервово переступати з ноги на ногу й повірили в порятунок лише тоді, коли
полковий лікар доповів, що однорічник Кіш, на жаль, дуже хворий, в нього тем­
пература сорок один градус і викликати його неможливо.
— Тоді проведіть мене до нього! — рішуче вигукнула пані полковникова. —
В такому випадку я тим паче повинна йому подякувати. Де він, у лазареті?
— Ні, на гауптвахті...
— На гауптвахті? Ну, добре. Пане майоре, пане капітане, будьте ласкаві, про­
ведіть мене.
Так і трапилось: раптом відчинилися двері камери, де я лежав долілиць у ли­
хоманці. До мене ввійшли майор — комендант казарми, капітан — полковий
ад’ютант, і між ними — дама в жалобі.
Вона звернулась до мене:
— Я вдова полковника Ґутцека. Хочу вам подякувати за те, що ви викололи
портрет мого чоловіка.
— Будьласка, ясновельможна пані,— спантеличено пробурмотів я,— нема за
що, це трапилось... Я зовсім не знав...
192 Егон ЕРВІН КІШ

— Я хочу подивитись на це татуювання.

Капітан та майор швидко втрутились — мовляв, це неможливо...
— Чому неможливо, коли я ясно сказала, що хочу подивитись? — У голосі
пані полковникової з’явились погрозливі нотки.
— Даруйте, ласкава пані,— промимрив капітан,— я прошу пробачення, але
татуювання на дуже делікатному місці...
— Пусте, я заміжня жінка! — Вона обернулась до мене й тоном наказу, в яко­
му слова «будь ласка» нічого не змінювали, промовила:
— Покажіть, будь ласка, татуювання.
Я показав. Алкоголь і висока температура надали йому живих барв. Але це
все одно не пояснює того, що сталося потім. Хто міг подумати, що всі лиха, яких
мені довелось зазнати через цю наколку, зненацька зміняться на вияви любові
та ніжності?
— Фердинанде! — зворушено проказала пані полковникова, ніби перед нею
стояв її чоловік власною персоною. — Мій любий! — віддано прошепотіла вона
й низько нахилилася, щоб його поцілувати...

«Всесвіт» — журнал іноземної літератури №9 - 10, вересень — жовтень, 1999.

Засновники: ТОВ Видавничий дім «Всесвіт» та Спілка письменників України.
Свідоцтво про державну реєстрацію КВ, № 478 від 03.03.1994.
Адреса Видавничого дому «Всесвіт» та редакції журналу:
Україна, 252021, Київ-21, вул. М. Грушевського, 34/1
Телефони:
головний редактор, комерційний директор .................................................................................... 293-13-18
відповідальний секретар, відділи художньої літератури, поезії, критики .................................. 293-06-13
відділ публіцистики і україніки ........................................................................................................ 293-29-61
комп ’ютерний центр, відділ художнього оформлення ...................................................................... 293-06-13
телефакс .............................................................................................................................. (38-044) 253-28-88

Дизайн, набір та верстка комп’ютерного центру Видавничого дому «Всесвіт».

Підписано до друку 09.09.99 Формат 70 х Ю8/і6. Папір друкарський № 1. Офсетний друк.
16,80 умовн.-друк. арк. 17,8 умови, фарбовідб. 21,49 обл.-вид. арк. Тираж :
Зам. 0126908. Передплатна ціна — за каталогом МЗУ. Ціна вроздріб договірна.

Віддруковано на комбінаті друку видавництва «Преса України»,

252047, Київ-47, проспект Перемоги, 50.

З питань розміщення реклами

в журналі «Всесвіт» звертатися до редакції,
телефон 293 0613,
факс 253 2888.
EX LIBRIS A KARDAKOV