Лекція №3 «Методи та форми виховання.

Сучасні підходи до
класифікації методів»
Методи, прийоми, засоби виховання. Підходи до класифікації методів
виховання.
Поняття «метод» (грец. metodos — шлях
дослідження, пізнання) означає спосіб
теоретичного і практичного освоєння
дійсності, а їх сукупність позначається
поняттям «методологія».

Методи виховання — шляхи і способи

діяльності вихователів і вихованців з метою
досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем
методів виховання вважають німецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—
1841).

Метод  виховання  поділяють на окремі елементи:

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог

методів виховання.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова

література, радіо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції).

Існують різні підходи до класифікації методів виховання:

 Н. І. Болдирев, Н. К. Гончаров, Ф. Ф. Корольов – переконання, вправляння,

заохочення і покарання.

 Т. А. Їльіна, І. Т. Огородніков – переконання, організація діяльності учнів;

стимулювання поведінки.

 І. С. Мар’єнко, М. Д. Ярмаченко – пояснювально-репродуктивний метод,

проблемно-ситуаційні методи, привчання і вправляння, стимулювання,

гальмування, керівництво самовихованням училищ.

 Г. І. Щукіна – методи формування суспільної свідомості, методи формування

суспільної поведінки, методи стимулювання, методи самовиховання.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського вченого-педагога Віталія

Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії,

переконання, навіювання, приклад.
 2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду

суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання,

тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання,

заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання вищезазначених методів забезпечує формування в учнів практичних умінь

і навичок самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого
самовдосконалення. Вони враховують демократичні засади виховання, необхідність
активної участі дітей у виховному процесі.

Педагогічні умови використання методів виховання та форми

організації позакласної і позашкільної роботи, їх характеристика

Оптимальний вибір методу характеризується такими

умовами:

 має органічно пов’язуватись з метою, яка стоїть перед школою;

 не універсалізувати якийсь із них, має бути система методів;

 вибір методу диктується конкретними завданнями і змістом виховного заходу;

 залежить від конкретних умов, в яких здійснюється виховний вплив;

 враховуються індивідуальні і вікові особливості учнів;

 динаміка, зрілість, організованість колективу;

 метод виховання і особистість вихователя.

Позакласна виховна робота – це організація педагогом різних видів діяльності школярів

у позанавчальний час, які забезпечують необхідні умови для соціалізації особистості
дитини..

Позашкільною роботою називають освітньо-виховну діяльність позашкільних закладів

для дітей та юнацтва.

Форми виховної роботи – це ті умови, в яких реалізується її зміст.

Класифікація форм виховної роботи: а) за об’єктом впливу (індивідуальні, масові,
групові); б) за напрямками виховання (естетичні, фізичні, моральні, розумові, трудові,
екологічні, економічні).

До індивідуальних форм виховної роботи належать: читання художньої літератури,

колекціонуванн, філателія, нумізматика, гра на музичних інструментах, вишивання,
малювання тощо.

До масових форм виховної роботи належать: тематичні вечори, вечори питань і

відповідей, конференції, тижні з різних предметів, зустрічі з видатними людьми, огляд,
конкурси, олімпіади, туризм, фестивалі, виставки стінної преси, КТС.

Групові форми виховної роботи: гуртки, екскурсії, походи, класні години.

Технологія організації позакласної виховної роботи включає: моделювання,

практичне виховання і аналіз діяльності.

Результати моделювання відображають в конспекті загальнокласного виховного заняття,

який має таку структуру:

1. Назва.
2. Мета, завдання.

3. Обладнання.

4. Форма проведення.

5. Хід.

З кожним роком виникають нові форми виховної роботи. Серед них:

1. «Чарівний стілець»

2. Презентація світу

3. Соціодрама

4. Відкрита кафедра

5. П’ять хвилин з мистецтвом

6. Захист проекту (проект-мрія)  

7. Корзина грецьких горіхів

 8. Театр-експронт

9. Час тихого читання

10. Дискусійні качелі

11. Вільна розмова

12. Смішинка (цікавинка)

13. Конверт дружніх питань

14. Випускний ринг

15. Розкидання думок

16. Калейдоскоп

17. Маски

18. Філософський стіл

19. Запрошення до чаю

20. Сократівська бесіда

21. Дерево, посаджене тобою

22. Пори року

23. Динозавр

24. Погляд

25. Білка в колесі

26. П’ять хвилин до….

27. Дубляж

28. Хочу і «потрібно»

29. «Я знайшов на дорозі….»

Отже, в процесі виховної роботи необхідно володіти практичними навичками  і уміннями

застосування різних методів і форм виховання, враховуючи педагогічні умови їх
використання.

3. Класифікація методів виховання

Методи виховання класифікують залежно від їх функціональності. Виділяють такі групи
методів виховання:

 Методи формування свідомості:

-          Переконання:  розповідь, бесіда, роз’яснення.

-          Навіювання (сугестії): приклад, авторитет.

Методи організації діяльності і формування позитивної поведінки:    

-          привчання žрізновиди: вправи, гра, виховна ситуація,

-          переключення,

-          доручення,

-          вимоги,

-          суспільна думки

Методи стимулювання:

-          заохочення,

-          покарання,

-         

-         змагання

гра 

  Методи самовиховання:

-          самооцінка,

-          самоконтроль,

-          самонавіювання,

-          самокритика. 

Висновок. В педагогіці існують різні підходи до класифікації методів виховання. Наше

завдання опрацювати класифікацію і знати методи виховання, які забезпечать
продуктивну діяльність на практиці.       

Детальніша класифікація методів подана у презентації

Загальна характеристика окремих методів виховання

Методи формування свідомості

Суть цієї групи методів: вплив певними засобами, прийоми на свідомість вихованців з
метою формування у них понять, уявлень, поглядів, які вихованці розділяють і готові
відстоювати, основа вчинків, ставлення до дійсності. У діяльності
вихователя переконування є основним інструментом впливу на особистість вихованця.

  Переконання  – це метод виховання, що передбачає умисний цілеспрямований вплив на

свідомість, волю і почуття вихованців з метою формування у них стійких переконань,
певних норм поведінки. Отже, переконування – педагогічна категорія, яка вказує на
інструмент дієвого впливу на особистість, а переконання – це результат цього впливу.

Основним засобом реалізації вимог методу переконання є слово вихователя.

Переконання як метод виховання реалізується завдяки низці прийомів: пояснення,

розкриття можливих наслідків діяльності, бесіди, умовляння, диспут, звернення до
почуттів совісті і честі, порада, нагадування.

Суть: на основі інформації про найважливіші події духовного і матеріального життя

суспільства акцентувати увагу учнів на формування у них свідомого ставлення до
оточуючої дійсності, суспільства, колективу, моральних обов’язків, формування світогляду.

Переконання ž це такий метод виховання, який відображається в емоційному і

глибокому розв’язанні духовних відносин, норм і правил поведінки, в розвитку свідомості
і почуттів особистості, що формується. Переконання žпроцес виховного впливу на
основний кінцевий результат цього процесу – сформованість твердої, глибокої
осмисленої і емоційно пережитої точки зору з різних питань ставлення до оточуючого
світу, т.т. переконань як цементуючої основи особистості.

Бесіда

Мета: розширення коло уявлень і понять в галузі суспільства, життя, науки і техніки,

фізкультури і спорту, етики і естетики; допомогти учням в оцінці подій, явищ, усвідомити
правила і норми поведінки, осмислити і правильно підійти до оцінки своєї поведінки,
поведінки товаришів, оцінити досвід взаємовідносин у колективі.

Види:

- колективні              

- навчальні (інтелектуальні)                        

- індивідуальні                                 

- етичні          

Умова, що забезпечують успіх бесіди:

1. Наявність у вихованців певних знань про предмет бесіди.

2. Достатній запас знань і переконаність педагога, його вміння створювати

невимушену доброзичливу атмосферу під час бесіди.

3. Аргументованість, актуальність.
 4. Логічність, небагатослівність.

5. Емоційність, образність.

6. Вміння залучати учнів до пошуку правильних висновків і оцінок.

7. Такт педагога.

В початкових класах краще йти від конкретного вчинку до узагальнення, до самостійного

висновку. Бесіда передбачає створення умов для усвідомлення особистістю сутності тих
чи інших правил, норм поведінки.

Роз’яснення передбачає розкриття сутності норм і правил поведінки з метою

регулювання наступної діяльності. Наприклад: пояснення правил поведінки вихованця в
класі, в громадських місцях та ін. Ця діяльність вихователя довготривала, вимагає від
нього терпіння і наполегливості та врахування вікових й індивідуальних особливостей
вихованців.

            Особливості соціально-психічного розвитку дітей молодшого й середнього

шкільного віку характеризується недостатнім рівнем сформованості здатності до
самооцінки, аналізу можливих результатів власних дій. Тому в системі використання
методу переконування вихователь змушений вдаватися до прийому розкриття
наслідків  дій конкретного вихованця у певній ситуації з метою попередження негативних
дій. Наприклад, розкриття можливих наслідків порушення техніки безпеки під час
купання в незнайомому водоймищі, користування небезпечними хімічними речовинами
та ін. Проте це має змушувати вихователя вдаватись до так званої «охоронної
педагогіки».  Треба залучати вихованців до різних видів діяльності, розкриваючи наслідки
можливих помилок, створюючи цим самим належні умови для формування соціальної
зрілості особистості.

Формуючи поведінку вихованців на засадах свідомості, в окремих випадках доречно

вдаватись до прийому умовляння.

Умовляння спрямоване на попередження навмисних дій вихованця з метою їх

гальмування, враховуючи індивідуальні особливості його соціально-психічного розвитку.
Необхідне при роботі з шестирічними школярами. Наприклад вихователь, знаючи
індивідуальні особливості вихованця, схильність його до
недбайливого виховання обов’язків чергового у класі в разі відсутності прямого контролю
з боку педагога, завчасно нагадує учневі: «Ти сьогодні черговий, а тому подбай про
ретельне прибирання класної кімнати. Не допусти тієї помилки, яка б зашкодила тобі
добре виконати обов’язки чергового».

Методи сугестії (навіювання)

 В.М.Бехтєрєв вважав здатність піддаватись гіпнотизуючий силі людського

слова, прикладу важливою особливістю людини. Психологи відносять її до специфічно
людських якостей, тісно пов’язаних із можливостями дитини усвідомлювати і освоювати
думки, способи поведінки і почуття інших людей.

Приклад - це метод виховання, який передбачає організацію взірця (ідеалу) для

наслідування з метою оптимізації процесу соціального успадкування. 
            Прикладом для вихованця можуть бути батьки, рідні і близькі дитини; учителя –
вихователі; історичні національні персони; особистості, які оточують вихованців у
щоденному житті; літературні персонажі, діячі і культури та ін. Важлива місія
професійного вихователя у пошуках ідеального прикладу полягає у тому, щоб особа,
персонаж, які мають послугувати прикладами для вихованця, були по-справжньому
носіями морально-духовних цінностей, а не кон’юнктурними витворами біографів під
впливом фальшивих ідей.

Завдання вчителя – спрямовувати схильність до наслідування на позитивний приклад,

який зміг би захопити вихованця, був би по-справжньому носієм морально-духовних
цінностей.

                      Молодший школяр у своєму прагненні стати дорослим бере як зразок

наслідування приклад дорослих, симпатичних йому людей.

Причини схильності до наслідування молодших школярів:

-            пластичність нервової системи,

-            психологічна схильність до наслідування,

-            обмежений життєвий досвід,

-            відсутні стійкі звички поведінки,

-            активність має характер наслідування.

Небезпека  – наслідування негативного прикладу.    Вихованці перебуваються не в

ідеальному педагогічному вакуумі, а постійно знаходяться в реальному соціальному
середовищі, де поряд з позитивними прикладами на дитину згубно можуть впливати
і приклади негативного змісту.

Ізоляція від негативного зразка не завжди можлива і бажана:

-            оранжерейне виховання,          

-            заборона – таємне спілкування.           

Умови, що забезпечують ефективність  прикладу:

1. Конкретність, близькість інтересам вихованців.

2. Систематичний, ненав’язливий показ зразків позитивної поведінки, що постійно

ускладнюється за змістом.

3. Розширення кола знань учнів про мораль суспільства, ідеал людини.

4. Залучення учнів до суспільно корисної роботи в спільній діяльності з позитивними

людьми.
 5. Систематичні, всебічні контакти дитини з дорослими і однолітками, аналіз

взаємин.

6. Вчити оцінювати, аналізувати свої вчинки, вчинки дорослих і однолітків ž

доброзичливо-критичний підхід до людей.       

            Виховна ефективність методів переконування і прикладу може бути достатньою за

умов поєднання їх з методом вимог.

Авторитет

Авторитет будується на моральній доскональності людини, на тих її моральних цінностях,

які стають для інших взірцем, ідеалом. «Без авторитету неможливий вихователь. Суть
авторитету в тому й полягає, що він не потребує ніяких доказів, що він сприймається як
безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність, яку видно, так би мовити,
дитячим оком».

Передумови морального авторитету учителя:  повага до учнів,  висока і справедлива

вимогливість до учнів.

А.С.Макаренко – характеристика фальшивих видів авторитету:  авторитет

придушення, відстані, зухвалості, педантизму, резонерства, підкупу, «любові», «доброти»,
«дружби».

Авторитет вчителя залежить від того, наскільки його моральні, естетичні та всі інші
людські якості, його знання, професійна майстерність приваблюють вихованців, духовний
зв'язок з дітьми; вміти зробити життя колективу цікавим, захоплюючим, радісним.

Методи організації діяльності і формування позитивної поведінки учнів

На основі свідомості мають формуватися вміння, навички поведінки відповідно до

встановлених правил, моральних норм. Процес формування вмінь і навичок, які б
переросли у звички, є довготривалий, багатоаспектний. Для формування певних умінь,
звичок інколи проходить не один місяць копіткої роботи вихователя. Але така робота
педагога вкрай необхідна, бо вона полегшує життєдіяльність особистості, готує вихованця
до активної участі в соціальній сфері буття. Цьому традиційно слугують методи організації
діяльності і формування поведінки.

Вимога  – конкретне, реальне завдання, яке учню необхідно виконати в процесі

діяльності; метод педагогічного впливу на свідомість з метою викликати, стимулювати
або загальмувати окремі види діяльності вихованця.

Проявляється закономірність виховного процесу žдіалектика зовнішнього і внутрішнього

ž вимога повинна випереджати розвиток особистості і переходити у вимогу вихованця до
самого себе.

Призначення і використання:

-            містить норми суспільної поведінки і обов’язки їх виконання;

-            виконує гальмуючу чи стимулюючу роль в організації різноманітної діяльності у
вигляді вказівок про початок і кінець роботи, корекції дій, надання допомоги іншим
школярам;

-            виступає як прийом, який спонукає до певних вчинків, при цьому вона допомагає
учням усвідомити зміст, цінність, необхідність завдання.

Форми реалізації:

1.            Пряма  вимога – звернення педагога має чітку конкретну вказівку на певну дію і
вираження в рішучій наполегливій манері за формулою: «роби так і лише так». Виступає у
вигляді наказів, вказівок, розпоряджень. Ставиться в діловому і рішучому тоні.

Ознаки:  позитивність,  інструктивність,  рішучість,  оптимальність,  відповідність віковим і

індивідуальним особливостям

            У процесі використання прямих вимог необхідно дотримуватись певних правил.

1. Вимога має бути позитивною: стимулювати вихованців до певних вчинків, а не

забороняти, гальмувати їх дії.

2. Має бути однозначною, зрозумілою, конкретною, носити інструктивний характер.

3. Має бути виконана і доведена до позитивного результату  

4. За умови дбайливого й відповідального виконання певної вимоги вихователь має

схвалити дії вихованця, формуючи цим самим у нього впевненість у діяльності і

стимулюючи до позитивних вчинків

2.            Непряма  вимога  (побічна) –  виражена завуальовано і розрахована на

діювнутрішніх психологічних стимулів, пов’язаних з переживаннями, почуттями
вихованців. Можна виокремити три групи непрямих вимог: позитивні вимоги (порада,
натяк, умовна вимога, вимога в ігровому оформленні), негативні вимоги (осуд, недовіра,
погроза). Передбачає наявність у вихованців свідомості, мети, мотиву, переконання.

Вимога- прохання в добре організованому колективі є дієвим засобом впливу

на особистість і ґрунтується на довірі між вихователями й вихованцями. Вона виступає
внутрішнім стимулом вихованця до позитивної діяльності.

Вимога-довіра – стимулює силою особистості, яка починає відчувати важливість і

корисність своїх дій, бажання виправдати довір’я педагога, прагнення утвердити себе в   
колективі.

Вимога-схвалення спрямована на стимулювання вихованців до позитивних дій. У дітей

молодшого шкільного віку недостатньо сформований психологічний механізм
самооцінки, тому важливо підтримувати вихованця, формувати в нього впевненість у
власних силах і правильності своїх дій.
Вимога  – порада – це звернення до свідомості вихованця, містить певні рекомендації
вихователя для самостійного прийняття вихованцями рішення щодо доцільності того чи
іншого вчинку. Це дає вихованцеві можливість вибору, стимулює його самостійність.

Вимоги – натяк є прихованою формою стимулювання дій вихованця.

Ця вимога ґрунтується на довірливих взаєминах між педагогом і вихованцем та
передбачає врахування його індивідуальних особливостей.

Вимога  в ігровому оформленні використовується в тих випадках, коли доводиться

виконувати нецікаві доручення та долати труднощі, пов’язані нерідко з втомою
вихованців.

Вимога-осуд використовується у тих випадках, коли негативна оцінка тих або інших дій
вихованця постає в ролі психологічного гальма його негативних дій, вчинків і стимулює
до позитивних дій. Два хлопчика після уроків прибирають класну кімнату. Але роблять це
недбало, лише розмазують по підлозі бруд. Черговий учитель звертається до них: «Так
працювати не можна. Негайно поміняйте воду і все зробіть дбайливо!»

Вимога-недовіра використовується у тих випадках, коли інші дії не дають бажаних 

результатів. Якщо вихованець відчуває частково втрату довіри з боку товаришів,
педагога, він психологічно переживає своє місце в колективі. При розумному
використанні вимоги шляхом недовіри з’являється внутрішні стимул до подолання
негативізму у власних діях. Та вдаватися до цієї вимоги треба досить обережно, вибірково,
аби не стимулювати вихованців до вироблення почуття байдужності.

Вимога  – прогноз спрямована на гальмування негативних дій, вчинків вихованців

шляхом попередження про позбавлення їх можливості займатися приємним видом
діяльності, користуватися певними правами членів колективу. Погроза є крайнім видом
вимог, досить тонким інструментом впливу педагога на вихованців.

Вимоги можуть бути безпосередніми й опосередкованими.

Безпосередня вимога спрямована на тих вихованців, від яких педагог вимагає
конкретних дій. Опосередкована вимога спрямована на інших учнів, колектив, які можуть
трансформувати для конкретної особистості.

А.С.Макаренко надавав особливого значення методу вимог у системі виховного впливу

на особистість. Його педагогічне кредо: якомога більш вимоги до людини і якомога
більше поваги до неї.   

Система вимог у поєднанні з методами переконання і прикладу є важливим інструментом

формування у вихованців переконань і слугує основою формування свідомої поведінки.

Переключення. В процесі виховання спостерігаються факти однобічного захоплення

учнями певною діяльністю, яка може сприяти формуванню негативної поведінки
(наприклад, надмірне захоплення комп’ютерними іграми). Заборони і роз’яснення в цих
випадках не завжди ефективні. Дієвим методом є переключення учнів з одного виду
діяльності на інший і поступове формування нового стереотипу поведінки.

П. використовуємо для створення нового психічного стану. Наприклад, знизити гнітючий

вплив невдачі або поганого настрою, образи.
Коли прямі вимоги вчителя не дають результату, варто переключити увагу учня на іншу
діяльність, в процесі якої спонукати його до усвідомлення допущених помилок.

Педагогічна дієвість методу П.: переключаючи учня або колектив на нові види діяльності,
педагог збуджує нові переживання, створює нові установки в поведінці і таким чином
підсилює вплив на свідомість, почуття і вольову сферу школярів, формує поведінку.

Привчання як метод виховання є способом організації планомірного і регулярного

виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звичні форми суспільної 
поведінки.

Важливо так організовувати життя дитини, щоб вона привчалася до порядку, до

організації робочого місця, до виконання домашніх завдань, елементів режиму.

            Кожної хвилини дитина повинна бути зайнята корисною діяльністю, яка розвиває її
розумові, моральні й фізичні сили. Привчання до організованих дій – основа звички.

            Необхідність застосовувати в молодших класах. Учні привчають до правил

суспільної поведінки в класі, в їдальні, в роздягальні.

            В основу привчання лежить виконання дитиною практичних дій, яким треба

навчати. Не перевантажувати кількістю.

Режим дня – випробуваний засіб привчання.

Привчання тісно пов’язане з методом вправ.

Вправи  – багаторазове повторення, закріплення, удосконалення цінних способів дій як

стійкої основи суспільної поведінки. Призначені для забезпечення здобуття дітьми
практичного суспільного досвіду колективних відносин, необхідних для формування у них
позитивних рис особистості; виробляються вміння, навички, звички, нові знання,
розвиваються і збагачується моральний досвід учня.

Вправи – практичні дії, вході яких виражаються вміння  застосовувати знання на практиці,
формується звичка поведінки.

Види:  навчальні (пізнавальні), вправи в моральному вчинку.

Навички і звички поведінки є результатом багаторазового повторення і закріплення

способу дій, певних нервових зв’язків між організмом і середовищем.

            Для того, щоб сформувати міцні навички і звички в організації вправ, вчитель
дотримується деяких правил:

-       учні повинні розуміти суть і значення тієї якості, яку ми хочемо виховувати;

-       настанови учням виражати треба в короткому і зрозумілому правилі;

-       на кожному відрізку часу цих правил повинно бути якомога менше;

-       поставлена вимога повинна бути обов’язково виконана;

-       для вироблення навичок і звичок потрібен час, поспіх тут не приводить до
поставленої мети.

Організація вправ:

-            постановка мети,

-            розподіл діяльності на операції і дії,

-            планування дій, їх виконання.

Доручення. Метод вправ реалізується через доручення. Вони привчають школярів жити і

працювати за законом колективу, відчувати свою приналежність до суспільних справ.

Види:

-            тимчасові,

-            постійні,

-            індивідуальні,

-            групові,

-            колективні,

Залучаючи вихованців до виконання доручень, необхідно керуватися мотивами їх

суспільної активності.

Умови:

-       учні повинні знати про суспільність значність доручень,

-       розуміти важливість й необхідність тих справ, які доручає їм колектив,

-       доручення дають у відповідності з інтересами, нахилами і можливостями кожної

дитини,

-       не можна обмежуватися тільки розподілом доручень – треба навчати учнів як їх

виконувати,

-       здорова громадська думка. «Учись, учи, допомагай!»

Вчитель повинен дотримуватися правил:

1. Розв’яснення мети (призначення) доручення. Вступна бесіда, інструктаж. Розподіл

обов’язків, встановлення терміну виконання завдань.

 2. Навчання вмінню виконувати доручення. Поточне інструктування, показ прийомів

виконання завдань, контроль за ходом виконання, використання методів

стимулювання.

3. Підведення підсумків. Оформлення результатів виконання завдань. (Форма КТС:

Чергування творчих доручень.)

Гра  - один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків
між ними. Метод закріплення позитивних дій. В ігровій діяльності діти активно пізнають
оточуючу дійсність і оволодівають суспільно-історичним досвідом. Цінність гри: дитина
сама обирає способи розв’язання виникаючих практичних завдань і завдяки цьому
активно діє, вчиться управляти собою в залежності від обставин.

Як окремий метод і як прийом виховання.

Створення виховної ситуації – це спеціально створені педагогічні умови для

формування навичок, звичок поведінки відповідно до мети і завдань виховання.

-                      визначення педагогом умов, необхідних для здійснення задуманого,

-                      продумування вихователем своїх дій і поведінки в новій ситуації,

-                      виникнення в учнів нових почуттів, народжених новою педагогічною

ситуацією, які стають основою виникнення нових думок, мотивів поведінки і подолання
власних недоліків.

Прийоми створення виховних ситуацій:

Творчі прийоми : доброта, увага і піклування, прояв уміння і переваги учителя; активізація
прихованих почуттів, пробудження гуманних почуттів, прояв засмучення, зміцнення віри
в свої сили, довір’я, залучення до цікавої діяльності

Гальмуючи прийоми: паралельна педагогічна діяльність, наказ, ласкавий докір, натяк,

показна байдужість, іронія, розвінчання, прояв обурення, попередження, вибух.

Методи стимулювання

Почитайте книжку Леві В. «Нестандартна дитина», с. 63-64

Стимулювати  – значить збуджувати, давати поштовх до дій.

Методи стимулювання дають можливість задовольняти потреби дітей в оцінці їх вчинків і

поведінки в цілому, тому що вони не володіють соціальним досвідом і мають низький
рівень самооцінки. Не завжди можуть адекватно оцінити свої дії, певні вчинки. Це
примушує вихователів вдаватися до методів заохочення і покарання, які є своєрідним
регулятором тих впливів, які мають основні методи.

Методи стимулювання:
                                               ß                  Ü               à

                                    заохочення       покарання     вибух

Заохочення  – це спосіб педагогічного впливу на особистість, що виражає позитивну

оцінку вихователем поведінки вихованця з метою закріплення позитивних якостей і
стимулювання до діяльності; це спосіб оцінки суспільно позитивної поведінки і діяльності
окремого учня або колективу.

Значення: містить суспільне визначення образу дії, який обраний і проводиться учням у

життя, поштовх до удосконалення. Закріплює позитивні навички й стимулює до кращої
поведінки, виховує здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні  можливості,
викликає бадьорість, новий приплив енергії, гарний настрій і готовність до праці,
загострює почуття відповідальності, власної гідності, сприяє створенню хороших взаємин
між вихователями і вихованцями.

Заохочення є природним результатом позитивних вчинків.

Важливе для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Та навіть доросла людина
чекає підтвердження значимості своїх дій з боку інших.

            Використовуючи заохочення, слід дбати про об’єктивність, справедливість,

враховувати вікові й індивідуальні особливості вихованців; переважаючими мають бути
моральні, а не матеріальні заохочення; заохочення мають знаходити підтримку в
громадській думці учнівського колективу.

            Види заохочення: моральні і матеріальні. 

Повинне містити оцінку мотивів, результату і способу діяльності. Привчати дітей цінити
сам факт схвалення, а не вагомість нагороди. Але нагороду не ігнорувати.

Види заохочення і покарань (за Коротовим)

1. Зміна обов’язків дітей

2. Зміна в правах дітей

Розширення прав – заохочення

Звуження – покарання

1. Моральна оцінка вчинку або поведінки в цілому.

Форми:

1. Логіка природних наслідків

2. Винесення подяки; фотографування і т.д.

3. Експромтом
Умови ефективного застосування:

1. Відповідність морально-етичним нормам, що прийняті в суспільстві.

2. Підтримка громадською думкою (колективом).

3. Об’єктивність, обґрунтованість (рівень заохочення повинен відповідати рівню

заслуги).

4.  Врахування вікових і індивідуальних особливостей учнів, їх нахилів, інтересів,

здібностей. 

5. Авторитет тих, хто заохочує, повинен бути високим.

6. Справедливість заохочення (Доцільно питання заохочення розв’язувати разом з

колективом. Це попереджає розвиток заздрощів).

7. «Авансування» заохоченням корисно: підкреслює хитку позицію боржників у

колективі, спонукає їх виправдати довіру і досягти в подальшому кращих

результатів. Для цього потрібно кропітка робота вчителя.

8. Важливо, щоб у колективі не було «захвалених» і «забутих» дітей.

9. Використовувати різні види заохочення.

10. Ставлення колективу до заохочення є одним з показників моральної зрілості.

          Покарання

Психологічна суть: повинно викликати неприємні переживання, почуття провини і

сорому.

Головною умовою виховання без покарання є висока наукова організація педагогічної

праці, висока педагогічна культура вчителів, їх спілкування з дітьми, єдність духовного
життя сім’ї і школи.

Покарання – це метод виховання, що передбачає вплив на окрему особистість чи на весь

колектив, в основі якого є засудження дій і вчинків, що суперечать нормам поведінки і
який змушує учнів дотриматися вимог, прийнятих у колективі, гальмує його негативні дії і
вчинки.

А.С.Макаренко: Це особлива форма висунення суспільних вимог окремому учню або

колективу.

Мета – формувати у дитини потребу змінити свою поведінку

Елементи:

-       засудження негативних рис і дій;

-       прийняття мір для припинення негативних вчинків;

-       накладання покарання (зауваження, попередження, осуд, догана).

Види:

  -   осуд;

-       обмеження в правах;

-       зміна ставлення до дитини;

-       метод природних наслідків;

-       виключення.              

Умови ефективності:

-       керуватися принципами гуманізму, інтересами колективу;

-       не спричиняти страждань ні фізичних, ні моральних;

-       опора на громадську думку колективу;

-       справедливість, об’єктивність;

-       зв'язок з переконаннями;

-       застосувавши покарання, не нагадувати про нього;

-       не зловживати покараннями;

-       право карати має вчитель, колектив;

-       враховувати позицію учня в колективі, в сім’ї, взаємовідносини з товаришами: повага,

байдуже ставлення, ізгой і т.д.

Головне завдання  покарання  – ліквідувати конфлікт, але не породжувати новий.

            З погляду реальної дійсності навряд чи можна уникнути покарань. Лише треба
усвідомлювати, що покарання не повинно нести на собі тягар «кари».

Педагогічне  покарання  має виступати як вид вимоги.

             У процесі використання покарань треба виявити високу майстерність, тактовність,

аби не ранити своїми діями душу вихованця. Тут доречний девіз лікаря «Не
нашкодь». Покарання не повинні переважати над заохоченням. Потрібно виходити з
об’єктивних реалій: дитина, не маючи достатнього соціального досвіду, вступає у
відносини з іншими людьми і припускається помилок. Це природний характер дій.
Насилля викликає зворотну реакцію і примножує зло. (Самозахист)

            У загальноосвітній школі традиційно використовується певний арсенал покарань:

зауваження в усній формі; зауваження, догана в наказі директора; зниження оцінки за
поведінку; обмеження в правах; вплив через природні наслідки дій. Можуть бути
використані й інші види стягнень.
Поради А.С.Макаренка щодо використання  покарання:

Покарання  не повинно заподіяти фізичного страждання;

має смисл тільки тоді, якщо покараний розуміє, що вся справа в тому, що колектив
захищає спільні інтереси;

карати треба тільки тоді, якщо дійсно порушується інтереси колективу і якщо порушник
відкрито і свідомо йде на порушення, нехтуючи вимогами колективу;

в деяких випадках покарання треба скасувати, коли порушник заявляє, що він

підкоряється колективу;

в покаранні є важливим не стільки самий зміст накладання покарання, скільки сам факт

його накладання і виражений в цьому факті осуд колективу;

покарання повинно виховувати. Покараний повинен точно знати, за що його карають, і

розуміти суть покарання».

          Якщо вихованець вдавався до негативної дії, то варто загальмувати таку дію і
негайно залучити його до позитивних дій, а не виключати з діяльності взагалі. Найбільш
серйозні провини: хуліганство, погана робота, навчання, крадіжка, пияцтво, насилля над
слабким. Накладається зовнішнє покарання.

          Порівняно дрібні провини не можна пропустити без покарання: спізнення, псування

майна, відмова підкоритися активу, вчителю, грубість, неввічливість, розв’язний тон. В
цих випадках використовуємо метод природних наслідків: за погану роботу – додаткова
робота, за неохайність – додаткова робота по прибиранню…

                        Жоден проступок не повинен бути не поміченим.

Не слід накладати стягнення на весь клас або групу винуватців. Караємо одного – самого
винуватого, останніх залишаємо без покарання, обмежуємося попередженням.

Карати слід якомога рідше, коли без покарання обійтися не можна, коли воно доцільне,
коли підтримується громадською думкою.

Якщо покарання накладене, не можна про нього нагадувати, вдруге карати. Треба

розв’язувати конфлікт до кінця. Вже через годину після накладання стягнення слід бути з
вихованцем в нормальних стосунках. Буває, що покарання в собі містить новий конфлікт.
Слід досягти остаточного розв’язання конфлікту. Не можна в момент
виконання покарання сміятися над вихованцем, пригадувати його вину…

Якомога більше вимог до виховання, якомога більш поваги до нього.

«Покарання  – хитра штука, і карати слід уміло».

Ніяка система покарань не принесе користі, якщо не буде забезпечена правильна

організація колективу.

          Вибух
Специфічним методом виховання є метод «вибух», який описав і впроваджував
А.С.Макаренко. «Під вибухом, - говорив А.С.Макаренко, - я зовсім не розумію такого
положення, щоб під людину підкласти динаміт, підпалити і самому тікати, не чекаючи,
поки людина злетить у повітря. Я маю на увазі раптову дію, яка перевертає всі бажання
людини, всі її прагнення». Не надавав особливої ваги еволюційним шляхам. Як би
здорово, радісно і правильно не жив колектив, ніколи не можна покладатися тільки на
рятівне значення однієї еволюції, на поступове становлення людини. Самі складні
характери, самі убивчі комплекси звичок ніколи еволюційно не розв’язуються.     

Вибух  – доведення конфлікту до останньої межі, до такого стану, коли вже немає
можливості ні для якої еволюції, ні для якої тяжби між особистістю і суспільством, коли
поставлено питання – бути членом суспільства чи піти з нього. В колективі завжди є
декілька центрів конфліктних. Обираємо самий яскравий, важливий. Під час його
розв’язання лавиною захоплюються інші ž розв’язання.

Метод «вибуху» передбачає вплив на вихованця засобами, які є протилежними тим, що

їх звичайно чекає від вихователя особистості. Відмінні риси: раптовість для дитини і
високий емоційний заряд .

            Це досить специфічний засіб впливу і вимагає від вихователя прояву особливої
майстерності.

Висновок: В арсеналі вихователя значна кількість методів. Важливо оволодіти

мистецтвом їх використання.

5. Самовиховання. Методи самовиховання

Самоактуалізація, самореалізація і самоутвердження особистості відбувається протягом
всього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання.
Концепція самовиховання у педагогічній  психології пов’язана, в першу чергу, з
розумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що
важливою внутрішньою силою розвитку особистості в юнацькому віці є самовиховання,
яке знаходиться в залежності від виховання в цілому та розвивається за своїми
особистими законами.

Що ж лежить в основі процесу самовиховання? Ряд зарубіжних авторів вважають

джерелом самовиховання релігійне начало, опору на бога (І.Мюлер), спадкоємні сили, які
розгортаються в процесі життя людини (А.Буземан, В.Штерн), Ж.Марітен пропагує
“свободу сили”, незалежність людини, яка виховує себе сама безвідносно від суспільних
умов, Ж.П. Сартр стверджує, що “людина є тим, що вона саме з себе робить”.
Екзистенціалізм, представником якого є Ж.П.Сартр, стверджує “свободу волі”, “філософію
свободи” особистості на відміну від персоналізму, який визнає “людину” первісною
реальністю, та неотомізму, який пропагує “закладене від народження в людині первісне
духовне начало”.

На відміну від перерахованих вище поглядів на процес самовиховання, ряд авторів

вважає, що слід враховувати різні аспекти аналізу зв’язків самовиховання з зовнішніми
умовами (оточення особистості, пануючих в ньому норм та правил поведінки, ціннісних
орієнтацій, життєвих намагань тощо). Вплив зовнішніх умов на особистість відбувається
через внутрішній світ людини, який може перешкоджати їх впливу на
процес самовиховання. Треба враховувати, що людина, удосконалюючи себе, набуває
нові можливості як керування собою, так і впливу на навколишнє середовище, з тим, щоб
пристосувати його до своїх потреб.

В процесі самовиховання спостерігається якісно нове явище взаємодії людини з

зовнішнім світом. Людина, змінюючи свій внутрішній світ, якості, звички тощо, набуває
можливість суттєво змінити особистісні потреби, запроси, життєві орієнтири і, таким
чином, впливати на характер взаємовідносин з зовнішнім світом, а не тільки намагатися
підтримати доцільні відносини, які вже встановлені.

Самовиховання дозволяє особистості досягати більш високої відносної незалежності від

зовнішніх умов. В той же час, здатність за допомогою самовиховання свідомо впливати
на характер необхідних взаємовідносин з зовнішнім світом дає людині можливість
самостійно, згідно зі своїм світоглядом, з врахуванням конкретної обстановки визначати
спрямованість самовиховання.

Самовиховання  є важливою рушійною силою розвитку психіки людини, це свідомий

цілеспрямований процес формування і розвитку своєї особистості, який відкриває новий
етап взаємодії між особистістю та зовнішнім світом, особистістю та внутрішнім
світом, в якому вона є одночасно суб’єктом і об’єктом цієї взаємодії.

Самовиховання слід розглядати як усвідомлений, керований особистістю саморозвиток, в

якому згідно з вимогами суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними
цінностями, цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно
розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються негативні.

Ефект виховного впливу, який роблять

вихователі, цілком залежить від того, наскільки вони здатні самі до самовиховання, що б
дало їм змогу слугувати морально позитивним прикладом для наслідування вихованцем.

Підсумовуючи можна сказати, що під самовихованням розуміється цілеспрямована,

свідома, систематична діяльність особистості по виробленню в собі бажаних духовних,
інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних особистісних рис
й усунення негативних.

Головною ціллю  самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди самім

собою, знаходження смислу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних
можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті.
Знаходження смислу життя – це відповідальний етап в розвитку та становленні
особистості, коли відбувається у неї формування і розвиток особистісних ціннісних
орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та  професійними
цінностями. Від цього вибору та їх узгодженості залежать переконання і світогляд
особистості, його професійна спрямованість, характер самоактуалізації, самореалізації і
самоутвердження.

Самоактуалізація  – це постійне намагання людини до повного вияву і розвитку

особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.

Самореалізація  –  свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна

діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей,
життєвих настанов.

Мотивами  самовиховання є: життєві спрямування вихованця, потреба діяти згідно з

нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності
переборення труднощів особистісного і професійного становлення тощо.

Як і процес виховання, процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і

унікальність якого є в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання належить до однієї
особи.

Процес  самовиховання  має такі основні етапи:  усвідомлення вихованцем вимог до

своєї діяльності; самопізнання, критична самооцінка вихованцем  своєї діяльності та
поведінки; планування ним роботи над собою, виробка програми та правил поведінки;
практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності
наступного перегляду намічених позицій; самоконтроль, самооцінка та самокорегування
дій і поведінки. 

Основними властивостями особистості вихованця, які можна формувати та розвивати в

процесі самовиховання, є: контроль потреб та їх розвиток; посилення або послаблення
певних рис характеру; розвиток здібностей як загальних, так і спеціальних; розвиток та
гармонізація пізнавальних, емоційних і вольових процесів; розвиток загальної культури і,
наприклад, культури професійного спілкування, яка адекватна певному соціальному
середовищу;розвиток і вдосконалення фізичних якостей тощо.

Ці результати визначаються цілями, змістом та програмою самовиховання, життєвими

орієнтирами, особистісною спрямованістю вихованця та конкретними діями
щодо самовиховання. В той же час, загальні результати в процесі самовиховання можуть
бути отримані як планово, так і стихійно. Нас цікавить те,  яким чином можна свідомо
вплинути на них і отримати суттєві заплановані результати. Основним інструментарієм
формування визначених вище особистісних властивостей є певні методи, прийоми,
способи, засоби та форми самовиховання, які знаходяться між собою у діалектичному
взаємозв’язку та взаємообумовлені. Наприклад, метод у певних ситуаціях може стати
прийомом самовиховання і навпаки.

Під методами самовиховання слід розуміти певну сукупність прийомів і способів

однорідного педагогічного впливу вихованця на самого себе в інтересах формування й
розвитку бажаних і необхідних особистісних якостей та усунення негативних.
Основними методами та прийомами самовиховання є: самоаналіз, самопізнання,
самооцінка, самоусвідомлення, самонаказ, самотренування, самопорівняння,
самозобов’язання, самонавіювання, самопримушення, самоінструктування, самозвіт,
самоорганізація життя та діяльності,  самоконтроль  та ін.

Прийоми  самовиховання слід розглядати як більш частковий вплив вихованця на самого

себе, який являє собою певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та в
методі.

Сукупність методів та прийомів самовиховання у людини мають складати систему і вона

для кожної є конкретною, індивідуальною і неповторною. Разом з тим аналіз
практики самовиховання дозволяє виділити групу методів і прийомів, які найбільш
широко використовуються вихованцями у процесі самовиховання.

Процес самовиховання починається з самоусвідомлення,  усвідомлення вихованцем себе

як суспільної істоти – особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній
діяльності. Взагалі самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості людини, яка
проявляється в усвідомленні та переживанні системи її уявлень про саму себе, місце і
роль у суспільному житті, потреби, інтереси, мотиви та мотивацію поведінки й діяльності,
які активно розвиваються у межах “Я-концепції”.

Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов’язаних процесів: самопізнання,

самоактуалізації та саморегуляції. Ці пізнавальні, емоційно-почуттєві та вольові процеси
вихованця мають діяти узгоджено. Провідною серед них є вольова сфера, яка виступає
регулятором поведінки та діяльності вихованця, регулює його основні психічні процеси,
стани, властивості та утворення. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно
його настановами, мотивами поведінки, завданнями професійної діяльності.

Самопізнання – початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх

властивостей, системи цінностей, життєвих намірів, провідних мотивів і мотивацій,
характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, пам’яті,
уваги, мислення, мовлення тощо), завдяки якому вихованець може самостійно визначити,
яких успіхів він може досягнути у тій чи іншій діяльності, а також проаналізувати
можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна
використовувати для цих цілей.

Самопізнання – це процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток

якостей своєї особистості вихованцем. Методично правильно організоване самопізнання
згідно А.В.Петровського здійснюється за такими напрямками: самовивчення; самооцінка.

Виділяють такі основні форми самооцінки – адекватна, занижена, підвищена та ступінь

стійкості кожної з них. Отже самооцінка – це знання вихованця самого себе і відношення
до себе у їх єдності. Самооцінка включає в себе виділення вихованцем власних вмінь, дій,
якостей, мотивів, мотивацій і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оціночне
відношення до них, його вміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із
зовнішніми умовами, вимогами оточуючого середовища, вміння самостійно ставити
перед собою ту чи іншу мету і грає велике значення у формуванні особистості.
Самооцінка в залежності від своєї форми (адекватна, підвищена, занижена) може
стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця.
Від самооцінки вихованця залежить характер його спілкування, відносини з ровесниками,
успішність його навчально-пізнавальної, професійної та іншої діяльності,
подальший розвиток особистості, формування і розвиток життєвих орієнтирів. Правильна
самооцінка дає йому моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей та
можливостей особистості, виражає певний рівень зазіхань, який визначається як рівні
задач, які вихованець ставить перед собою у діяльності та до виконання яких вважає себе
здатною.

Таким чином, самооцінка представляє компонент самосвідомості вихованця, що містить

поряд зі знанням про себе власну оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків та
інших індивідуально-психічних властивостей і проявів.

Основними прийомами самооцінки є самоспостереження, самоаналіз,

самозвіт,  самоконтроль  та порівняння.

Самоспостереження  –    спостереження за
своїми діями, думками, почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і
станів за допомогою суб’єктивного спостереження за явищами своєї свідомості.

Самоаналіз –  це аналіз своєї діяльності, свого внутрішнього світу. Він полягає у зіставленні
того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зробленим.

Самозвіт –  ретроспективний погляд на шлях, пройдений за певний час.

Самоконтроль  –  систематична фіксація свого стану, або поведінки з метою запобігання

небажаних виявів та усвідомлювана регуляція вихованцем своєї поведінки та діяльності
для забезпечення відповідності їхніх результатів поставленим цілям, нормам і
правилам самовиховання.

Самонаказ, самопереконання та інші прийоми та способи, які забезпечують реалізацію

плану самовиховання. Такий план випрацьовується після самооцінки власних позитивних
властивостей і недоліків, з метою, відповідно, їх вдосконалення і усунення.

Самонаказ – це спонукання вихованцем себе до виконання наміченої діяльності з

метою самовиховання. Частіше за все ми стикаємося з широким тлумаченням волі як
будь-якої свідомої поведінки. В такому випадку не остається місця вольовому компоненту
в процесі самовиховання. Тому, для того, щоб дійсно проаналізувати природу
самоуправління і визначити основні прийоми самовиховання, необхідно виявити сутність
волі як специфічного явища, показати місце волі в системі самоуправління.

Результативність самонаказу залежить від самопереконання особистості необхідності

даних дій. Самопереконання –  це метод впливу на себе з метою утвердження нових
взаємин або засудження власних вчинків, сутність якого полягає у висуванні певних
доказів, контрдоказів та їх виваженні.

Самоконтроль  та самоаналіз – співставлення прийнятого плану та обов’язків по

самовихованню з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та
внесення необхідної корекції для досягнення наміченого, пошук причин відхилень
тощо. Самоконтроль у самовихованні виконує функції спостереження, оціночно-
констатуючу та корегуючу.

Самоконтроль  має ряд функцій. Перша – функція стабілізації дій (реалізація програми дій
всередині діяльності). Друга функція самоконтролю спрямована на коригування
діяльності згідно з її мотивами та мотивацією, функція стабілізації діяльності. Можливості
даної функції значно обмежені. Це пов’язано з тим, що об’єкт мимовільного
самоконтролю здійснюється в структурі сприйняття, визначається не свідомо
поставленою метою, а мимовільно задається конкретною діяльністю, тобто її діями, і з її
зміною мимовільно змінюється. Цим пояснюється швидке переведення тих, хто
навчається, на інші види діяльності (запрошення ровесників відпочити, переглянути
новий фільм замість самостійної роботи над вдосконаленням певних своїх рис).

Самоаналіз – розчленування та аналіз своєї діяльності, вчинків, поведінки людиною у

думках на різні компоненти та встановлення зв’язків між цими компонентами. На відміну
від самооцінки самоаналіз відноситься вже не до сфери усвідомлення, а до сфери
“впізнання”. Це якісно новий ступінь методу самоусвідомлення.

Сутність методу самоорганізації життя та діяльності полягає в тому, що вихованці,

організуючи свою поведінку та діяльність у відповідності з встановленими правилами
поведінки, основними напрямками самовиховання, ефективно працюють над собою.
Важливою умовою при цьому виступає вміння вихованця управляти собою згідно
програми самовиховання.

В процесі реалізації програми самовиховання у вихованця формується бажання

виконувати вимоги колективу або вихователя, будувати свою поведінку згідно з
правилами та вимогами гідної поведінки. Виникнення програми самовиховання можна
представити як наслідок еволюції зовнішніх вимог до вихованця, в його внутрішні вимоги
до своєї програми діяльності, як наслідок встановлення ним невідповідності між
цими вимогами та конкретною поведінкою і на цій основі обіцянки, зобов’язання собі
здійснити певну програму по самовихованню. Виникають самозобов’язання відносно
своєї програми поведінки.

Самозобов’язання – це добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту

самовдосконалення, бажання сформувати в собі певні позитивні якості, усунути –
негативні та визначення на цієї основі програми  самовиховання.   Вони виникають
завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і, в кінцевому підсумку,
визначаються умовами життя, потребами суспільства, обов’язками вихованця.
Самозобов’язання – це процес співставлення свого “Я” з вимогами, які висуваються
колективом, групою, вихователями, суспільною організацією, суспільством в цілому,
усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та взятими на себе зобов’язаннями щодо
самовдосконалення. Цей прийом допомагає вихованцю виробити правила поведінки та
професійної діяльності, розвивати здібності, співставляти своє “Я” з загальними вимогами.

Самопереконання допомагає вихованцю здобути самовизнання необхідності розвитку у

себе тих чи інших якостей особистості. Це – пошук доказів необхідності виправлення своїх
недоліків, мобілізація себе на досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих
мотивів та зваб.

Самонавіювання – це вплив вихованця на самого себе з метою самовиховання, внаслідок

чого в ньому виникають різні психічні й соматичні стани. Воно шляхом повторення
словесних формул чи викликання яскравих уявлень на основі впевненості в досягненні
результату впливає на психіку, дозволяє закріпити та в необхідні моменти визвати
необхідний психічний настрій. Це процедура технічного порядку, яка здійснюється
шляхом повторювання певних вербальних формул, які виражають бажання, визначені
іншими формами самовиховання. Прикладом цілеспрямованого самонавіювання є
автогенне тренування.

Самотренування – спрямованість на активне виконання цілей та задач, які ведуть до

поставленої мети самовиховання, реалізації програми самовиховання, розуміння кожної
наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення своїх здібностей. Цей метод
дозволяє закріпити навички та вміння, які необхідні вихованцю у процесі професійної
діяльності.

Самопримус – це виявлення незадоволення собою у випадку невиконання самообов’язків,

призначення собі додаткового завдання та примушення себе до його виконання.

Самозвіт – це засіб, пов’язаний з методами самоаналізу та самопізнання, це така форма

останніх, коли певним чином підводяться підсумки за певний час. Він може
здійснюватися усно чи письмово.

Самостимулювання –  визначення для себе певних заохочень і стягнень та їх

застосування. Самозаохочення і самостягнення – взаємопов’язані
прийоми самовиховання.

Сутність  самовиховання має полягати в усвідомленій зміні себе

особистістю. Самовиховання являє собою вищий рівень самозміни як діяльність, яка має
за мету зміну своєї особистості. В силу цього усвідомлення своєї особистості як
об’єкту самовиховання, переживання знань про позитивні якості та недоліки особистості
сприяють становленню мети, мотивів і мотивації самовиховання. Усвідомлення
діяльності самовиховання, переживання знань про нього сприяють підвищенню
ефективності засобів самовиховання систематичності та самостійності роботи над собою.

Стимулювання самовиховання як спонука до більш активної роботи над собою полягає в

тому, щоб забезпечити більш високу потребу у
самовихованні. Стимулювання  самовиховання  вихованців може здійснюватися за двома
напрямками: створення зовнішніх умов для самовиховання; вплив на внутрішні
(мотиваційні) передумови самовиховання.
Стимулювання самовиховання за допомогою створення зовнішніх умов, полягає в тому,
що вихованці ставляться в такі умови, які спонукають їх займатися самовихованням.

Основні етапи педагогічного керівництва самовихованням вихованців:

 підготовчий етап: переконання вихованця у необхідності

зайнятися самовихованням і в можливості досягти бажаних результатів;

формування потреб, мотивів і мотивації самовиховання; визначення основних

цілей і задач самовиховання;

 основний етап: визначення змісту самовиховання; допомога у виборі прийомів,

способів, форм і методів самовиховання; допомога у складанні

програми самовиховання; допомога в реалізації програми самовиховання;

організація контролю за ходом самовиховання і внесення в нього необхідних

коректив;

 заключний етап: допомога у самоконтролі та привчання  вихованців до нього;

стимулювання; підсумування досягнутих результатів і визначення нових орієнтирів

до самовдосконалення; корегування і внесення нового змісту до

програми самовиховання тощо.

Основні умови успішного здійснення  самовиховання:створення сприятливого морально-

психологічного клімату у колективі для самовиховання;  сформування яскравих ідеалів
для самовиховання;  озброєння вихованців прийомами, способами, методами та
формами самовиховання, ефективною методикою самовиховання;  прищеплення
навичок і вмінь самовивчення, виокремлення власних як позитивних, так і негативних
індивідуально-психічних якостей;  допомога у опрацюванні програми самовиховання та її
реалізації;  створення умов для самовиховання;  популяризація позитивного
досвіду самовиховання, стимулювання за досягнуті позитивні результати тощо.