В. М. Власенко, Л. А. Тихонюк, М. В.

Рубленко

ОПЕРАТИВНА ХІРУРГІЯ, АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ

І ТОПОГРАФІЧНА АНАТОМІЯ
 ББК 48.75 Автори: В.М. Власенко, JI.A. Тихошок, М.В. Рубленко
В58
УДК 619:617.4-089.5/11 (075.8)
Рецензенти: доктори ветеринарних наук, професори В. Й. Іздепський (Полтавська державна аграрна
академія), Г. М. Фоменко
(Харківська державна аграрна академія)

В.М. Власенко, JI.A. Тихонюк, М.В. Рубленко

В58 Оперативна хірургія, анестезіологія і топографічна анатомія. - Біла Церква, 2003. -512 с.

ISBN 966-7417-49-2
У підручнику викладено вчення про хірургічну операцію, хірургічні інструменти та їх застосування, фіксацію тварин,
профілактику хірургічної інфекції, методи загального й місцевого знеболювання, нейролептаналгезію, елементи хірургічних операцій,
загальні оперативні втручання в різних ділянках тіла, десмургію та методи застосування новокаїнових блокад з лікувальною й
профілактичною метою.

ББК 48.75

© Власенко В.М., Тихонюк J1.A., Рубленко М.В., 2003

ISBN 966-7417-49-2
 Viainchirurgiaestviadolorasa(Дорога в хірургію - важка дорога)

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

£
veterinarium
ВСТУП

Предмет "Оперативна хірургія" та його роль у формуванні лікаря ветеринарної

медицини
Ветеринарна хірургія(chirurgiaveterinarium; від грец. cheir- рука + + ergon- дія, тобто означає
"рукоділля", ремесло, майстерність; veterinarium- лікуючий худобу) - наука, яка вивчає захворювання, для
лікування яких, крім загальних терапевтичних заходів (фармакологічних, фізичних і біологічних),
застосовують різноманітні криваві й некриаавл меКанічні upvmoMw, ті мають та меті діквідаидо або
полегшення хворобливого стану тварини. В оперативній хірургії механічні прийоми є основними. Із ряду
окремих простих механічних прийомів або ручних дій складаються більш складні оперативні прийоми, які
називаються хірургічними операціями. Учення про них і складає предмет оперативної хірургії.
Оперативна хірургія - розділ хірургії, який вивчає теоретичні основи, правила, способи і техніку
виконання хірургічної операції. Для того, щоб виконати раціонально ту або іншу хірургічну операцію,
необхідно не тільки вивчити її техніку й знати умови, при яких дана операція може бути виконана чи
протипоказана, необхідно мати чітку уяву про її доцільність і недоліки, врахувати анатомо-топографічні
особливості оперованої ділянки тіла.
 Поряд із цим, оперативна хірургія розробляє операції для проведення на клінічно здорових тваринах
фізіологічних і патофізіологічних експериментів з метою вивчення функцій окремих органів і систем
організму або створення моделей хвороб. Теоретичною базою для оперативної хірургії є топографічна
анатомія.
Розробка в цьому напрямку різних оперативних прийомів та інших складних операцій, тобто вивчення
їх з точки зору фізіології і топографічної анатомії, врахування безпосередніх і віддалених результатів,
складає основну задачу оперативної хірургії. Остання дає студентам теоретичні основи і прищеплює
технічні навики хірургічного оперування тварин. У той же час вона вирішує конкретні господарські
завдання, а саме: а) відновлення у найстисліші строки втраченої або зниженої продуктивності і подальше її
підвищення; б) покращення або відновлення працездатності тварин; в) сприяння відтворенню стада; г)
збільшення і поліпшення якостей м'ясної, вовнової і молочної продуктивності тварин; д) запобігання
травматизму тварин та усунення його наслідків.
Головним моментом оперативної хірургії є технічне виконання операції. Не можна вважати хірургічну
операцію тільки місцевим втручанням, оскільки вона глибоко зачіпає весь організм у цілому. Тому хірург
повинен володіти не тільки спеціальними технічними знаннями, але й лікарським мисленням - уміти
"мислити фізіологічно, а оперувати анатомічно". Відносно цього є вдалий вислів О. В. Виш- невського:
"Якщо хірурга-майстра робить анатомія, то думаючого хірурга-клініциста - фізіологія".
Перш, ніж приступити до операції на продуктивній тварині, лікар повинен вирішити питання про її
доцільність з економічної точки зору, тобто розрахувати, чи буде вартість тварини після виліковування (за
вирахуванням затрат на лікування) перевищувати її оцінку в даний момент.
Опір хворих тварин, їх постійне непокоєння під дією болю, м'язова сила великих тварин - все це заважає
благополучному кінцю операції. Операція вважається вдалою тільки тоді, коли в прооперованих тварин
зберігається повністю працездатність і продуктивність.
Оскільки хірургічна операція не є тільки місцевим втручанням, а впливає на функцію всього організму,
зрозуміло, що вивчення оперативної хірургії тісно пов'язане з необхідністю засвоєння студентами
відповідного рівня знань з анатомії, топографічної анатомії, гістології, фізіології, патологічної фізіології,
клінічної діагностики, фармакології та інших дисциплін.
Оперативна техніка хірурга містить деякою мірою елемент мистецтва, яке потребує засвоєння певних
технічних навиків користування інструментами, бережливого поводження з тканинами, швидкого орі-
єнтування, певного темпу в роботі. Сучасна хірургія, маючи в своєму розпорядженні надійні методи
загального і місцевого знеболювання, асептики та антисептики, сучасне обладнання і різноманітні спеціа-
льні методи діагностики, майже не має межі для хірургічного втручання. Немає такого куточка в живому
організмі, куди б не проникав ніж хірурга.

4
 Предмет "Оперативна хірургія" розділяється на загальну і спеціальну частини. У першій розглядаються
загальні питання про фіксацію тварин, хірургічну операцію, елементарні оперативні прийоми, з яких
складається операція, методи знеболювання, профілактику хірургічної інфекції, десмургію, введення
лікарських речовин тощо. У спеціальній частині вивчаються анатомо-топографічні дані оперованої ділянки
тіла тварини і різні хірургічні операції, які виконуються в кожній із цих ділянок.
КОРОТКА ІСТОРІЯ ХІРУРГІЇ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ
Історичний шлях хірургії є складним. Поряд з періодичним підйомом знань, розвитком техніки, а також
геніальних передбачень і заключень, в історії хірургії відзначалися періоди глухого занепаду, забуття багато
чого досягнутого. Так, наприклад, найважливіший прийом майже кожної хірургічної операції -
перев'язування кровоточивої судини - був відомий іще до нашої ери в Олександрії. У 1-му столітті нашої ери
він був вперше описаний Цельсом (І ст. до н. е. - І ст. н. е.), і тільки через 1500 років, в XVI столітті, знову
був "відкритий" Амбруазом Паре (1510-1590) як цілковито новий.
В історії розвитку людського суспільства поряд з причинами, які вимагали розвитку хірургії, були й
негативні фактори, які глушили науку взагалі, в тому числі й хірургію. Наприклад, релігія і пов'язана з нею
схоластика. Релігія часто не дозволяла проводити розтин трупів, не допускала втручання в організм, появу і
проливання крові. Правда, це було лицемірством, оскільки одночасно через релігію та в її ім'я проводилися
страти і допити, яким у першу чергу піддавалися ті, хто прагнув до знань. Зрозуміло, що розвиток науки,
особливо такої, як хірургія, з глибоким матеріалістичним змістом, йшов не тільки врозріз з ученням церкви,
але й вів до заперечення релігії. У далекому історичному минулому хірургія процвітала в тих країнах, де
загальна культура, розвиток науки і філософії досягли високого рівня: в Єгипті, Індії, особливо в Греції і
Римі, на Сході. Достатньо згадати такі імена, як Гіппократ, Цельс, Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), які внесли
неоціненний вклад у скарбницю хірургічної науки.
Першими лікарями тварин були скотарі, пастухи, пізніше знахарі, жерці. У давнину пастухи надавали
першу хірургічну допомогу тваринам, приймали у них роди, інколи патологічні. Коли роди усклад-
нювалися, застосовували операції (кесарів розтин). У ті часи виникла й інша операція - кастрація самців.
Римляни проводили цю операцію у самців всіх видів домашніх тварин і риб. Маго із Карфагена (II ст. до н.
е.) вперше згадує про використання "клупп" (лещаток) при кастрації жеребців. Ці операції були самими
стародавніми на землі.
Слід відмітити, що лікарі лікували внутрішні хвороби і ті захворювання, які не потребували
оперативних втручань. Хірургія була ремеслом, нею займалися цирульники, ковалі та інші майстри, які
передавали свої навики учням. Так виділилися дві галузі як у гуманній медицині, так і у ветеринарній -
терапія і хірургія. А сама ветеринарія не відділялася від гуманної медицини.
Великий вплив на розвиток і наукове становлення медицини і хірургії здійснив учений і лікар
Стародавньої Греції Гіппократ (460 - 377 рр. до н. е.). В його працях викладені раціональні для того часу
способи лікування ран, приведена система лікування переломів, описане вправлення вивихів, дана
характеристика сепсису, описаний правець і ряд інших захворювань, а також ряд операцій (резекція ребра,
торакотомія тощо).
 Після падіння Стародавньої Греції центр медицини перемістився в Рим. Римський лікар Цельс створив
капітальну працю з медицини і хірургії, де класично описав ознаки запалення. Ним було запропоновано
перев'язку судин і пластичні операції.
Подальшому розвитку медицини і ветеринарії як науки сприяли праці Галена (130-200 рр. н. е.), який
вперше запропонував експериментальний напрямок у вивченні проблем медицини. Це дозволило йому
накопичити великий матеріал з анатомії і фізіології, виконувати операції з урахуванням анатомічних даних.
Галену належить заслуга зупинки кровотечі шляхом скручування пошкоджених судин і застосовування
шовку для їх перев'язування. Створений ним науковий напрямок домінував протягом XVIII століття. Все це
позитивно впливало на розвиток ветеринарної науки і, зокрема, хірургії.
Найбільший розвиток ветеринарна медицина отримала в Стародавній Греції, де знаменитий лікар
(гіппіатр) Апсирта (300-360 рр. н. е.) написав цінну працю з гіппіагрики. У ній приділено багато уваги хі-
рургічним захворюванням тварин й особливо коней (ревматичне запалення копит, мокрець тощо), указані
способи кастрації, кровопускання та інші лікувальні процедури. Його заслужено вважають родо-
начальником ветеринарної медицини.
У кінці X - на початку XI століть у Бухарі проводив свої дослідження знаменитий лікар Абу Алі Ібн Сіна
(980-1037), відомий у Європі як Авіценна. Широко освічений, володіючи філософією, глибоко вивчивши
природничі науки і медицину, Ібн Сіна написав п'ятитомну наукову працю з основ теоретичної і практичної
медицини під назвою "Канон лікарської науки". Ця праця була до XIII ст. насправді єдиним посібником з
медицини. Виконуючи хірургічні операції, Ібн Сіна застосовував наркоз, використовуючи опій, блекоту,
мандрагору. Запропоновані ним методи оперативного лікування злоякісних пухлин мало відрізняються від
сучасних.
Починаючи з XVIII ст., у багатьох країнах Європи й Азії стало інтенсивно розвиватися конярство, що
певною мірою сприяло науковому вивченню коня. У цей час арабський учений-ветеринар написав трактат
про коня, в якому описав більше 200 різних захворювань, у тому числі хірургічних. У цьому ж столітті
італійський коняр Джор- дано Руффо написав працю "De medicineeguorum", яка була єдиним в Європі
солідним твором того часу з ветеринарної медицини.
Історичний шлях розвитку хірургії охоплює тисячоліття. Його умовно можна розділити на три періоди.
1. Період стихійних та емпіричних знань. Стихійно зароджувалися елементи хірургії в доісторичну
епоху людства (знахарство, забобони, фантазії, заговори). Наприклад, при вогнепальних пораненнях
лікували зброю.
2. Анатомічний період XVI ст. З'явилася чудова книга А. Везалія (1514-1564) "Про будову людського
тіла" (1543) - результат колосальної праці з розтину трупів людей і тварин. Шляхи розвитку хірургії швидко
розширилися після відкриття В. Гарвеєм (1578-1657) законів кровообігу. А. Левенгук (1632-1723)
сконструював збільшувальний прилад типу мікроскопа, який дав збільшення в 270 разів, за допомогою
якого було проведено ряд досліджень. Однак засновником гістології вважається М. Биша (1777-1802), який
описав 21 тканину.
3. Клініка. Експериментальний період, він ділиться на:
а) доантисептичний період. Це був той час, коли мікробіологічної науки ще не було й хірурги не мали
ніякого уявлення про мікроорганізми, які були причиною гнійного запалення як випадкових, так і

6
операційних ран. Хірургічне втручання давало значний процент смертельних ускладнень, а загоєння ран за
первинним натягом було виключно рідкісним явищем.
У Мюнхенській хірургічній клініці помирали всі хворі з ускладненими переломами кісток, а рани
ускладнювалися гангреною у 80%. Навіть незначні операції в більшості випадків призводили до смерті
хворих. Французький хірург Вельпо писав: "Уколом шпильки ми створюємо дорогу смерті". Коли він сам
захворів емпіємою грудної порожнини й виникла необхідність провести резекцію ребра, він від неї
відмовився, тому що усвідомлював, що смерть після операції неминуча. Хірург Реклю, характеризуючи
стан хірургії долістерівського періоду, заявив: "Коли б знайшовся такий добрий тиран, який знищив би всіх
хірургів, великих і малих, хороших і поганих, то середня тривалість життя людства мабуть би збільшилася."
У 1854 р. М. І. Пирогов писав відносно гострого гнійного набряку, яким часто ускладнювалося
оперативне втручання: "Я стільки терпів і терплю від цієї "козні", що міг би написати цілу книгу, але не
роблю цього тому, що нічого позитивного не знаю про цю страшну хворобу. Якщо я оглянусь на кладовище,
де поховані заражені в госпіталях, то не знаю, чому більше дивуватися: чи стоїцизму хірургів, які
займаються винаходом нових операцій, чи довірою, якою продовжують ще користуватися госпіталі в уряді
і суспільстві".
Відчай хірургів і безпорадність їх у боротьбі з важкими рановими ускладненнями були такими
великими, що Брока перестав застосовувати скальпель, як тільки побачив, що хворі, оперовані ним при
облозі Парижу під час Комуни, загинули всі без виключення. Одні хірурги стали застосовувати виключно
розжарене залізо, інші оперували під водою, занурюючи у ванну хворого, треті пропонували використову-
вати замість ножа відщемлюючі інструменти.
Для характеристики обстановки, в якій хірурги виконували операцію, наведемо деякі відомості з історії
хірургії. Для перев'язування ран і зупинки кровотечі хірурги застосовували як перев'язувальний матеріал -
корпію. Це розщеплене на окремі нитки полотняне ганчір'я. Часто корпію виготовляли самі хворі в
госпіталях. Чим старіше було ганчір'я, тим ціннішою вважалася отримана з нього корпія. Деякі хірурги
замість корпії використовували губки. Рани обмивали настоянкою ароматичних трав за допомогою губок.
Настій зберігали в дерев'яних коритах, в яких також знаходилися губки. Перед операцією хірург одягав
невеликий фартух, щоб не забруднити свого костюма, руки до операції не готували. Хірургічні інструменти
не стерилізували. Інструменти подавав хірургу фельдшер, який стояв на колінах. Судини перев'язували
червоним шовком, який фельдшер діставав із-за вилоги свого піджака. При накладанні швів на рану голку з
лігатурою пропускали через сальну свічку, щоб легше можна було провести через тканини.
Однак методи боротьби із зараженнями, нагноєнням ран, гнильними процесами існували й раніше.
Вимоги до чистоти рук лікаря і всіх предметів, що торкаються рани, були відомі вже серед лікарів
Стародавньої Індії, Палестини, Греції, які вважали, що контакт нечи- стих рук з раною може викликати
нагноєння. Гіппократ при перев'язуванні та промиванні ран використовував тільки кип'ячену воду, чисті
полотняні пов'язки, які просочував вином для посилення знезаражувальної дії. З цією метою
використовували також спирт, оцет, скипидар, препарати ртуті, дьоготь.
На початку 40-х років XIX століття М. І.Пирогов, гадаючи, що зараза передається через руки, матраци,
перев'язувальний матеріал і білизну, провів ряд організаційних заходів у госпіталях і домігся цим зниження
післяопераційних ускладнень. Він застосовував розчини фенолу, йоду, спирту й ляпіс як засоби для
знезаражування ран. М. І. Пирогов не тільки провістив близькість настання нового антисептичного періоду

7
в розвитку хірургії, але й поклав початок методу антисептики. "Від нас недалекий той час, - писав Пирогов,
- коли старанне вивчення травматичних і госпітальних міазмів дасть хірургії інший напрям".
Найближче до стрункої системи профілактичної антисептики підійшов угорський лікар-акушер І.
Земмельвейс (1847). Обмивання рук, інструментів, родових шляхів розчином хлорного вапна дало змогу
значно знизити смертність від післяродового сепсису.
У долістерівський період всі хірурги були переконані, що гнійне запалення, некроз тканин та інші
ранові ускладнення виникають під впливом атмосферного повітря, і тому боротьба з ними не можлива
ніякими способами й засобами. Так тривало до 1867 року;
б) антисептичний період. Дослідженнями Л. Пастера (1822— 1895) було встановлено, що вчення про
гнильні властивості атмосферного повітря помилкові. Кисень повітря, який вважали головним збудником
процесів нагноєння, сам по собі не може чинити будь- якого впливу на виникнення цих процесів. Бродіння і
розкладання органічних речовин викликається невидимими для неозброєного ока найдрібнішими живими
істотами, які знаходяться скрізь і потрапляють з повітря в органічне середовище, де й розвиваються вказані
процеси. Якщо організовані елементи будуть знешкоджені в повітрі, то бродіння й розкладання органічних
речовин не настане.
Відкриття Л. Пастера в галузі бактеріології про суть гниття й бродіння дали можливість единбурзькому
хірургу Д. Лістеру (1827-1912) теоретично обгрунтувати й узагальнити спостереження М. І. Пирогова та
інших і викласти в 1867 р. принципи вчення про ранову інфекцію, запропонувавши протигнильний, або
антисептичний, метод боротьби з нею.
Д. Лістер побачив у дослідженнях Л. Пастера шлях, по якому слід іти при виясненні основної причини
гнійного запалення й інших ранових ускладнень: "Тільки тепер здається мені можливим захистити
ушкоджені частини тіла від розкладання за допомогою пов'язки, складові частини якої могли б знищити
життя цих мікроскопічних організмів". Він став шукати засоби, якими можна було б утримати ці
організовані елементи подалі від рани, не допустити попадання їх у рану й знищити їх. У пошуках такого
засобу він зупинився на фенолі. Д. Лістер знав, що фенол застосовують для дезодорації нечистот, і чув, що
худоба, яка пасеться на полях, де знаходилися фенолізовані нечистоти, була здоровою. Це й спонукало Д.
Лістера використовувати при лікуванні ран фенол у чистому вигляді. Отримані ним результати були
вражаючими. Незабаром він переконався, що концентровані розчини фенолу викликають подразнення
тканин. Тоді він став застосовувати 5 %-ний розчин фенолу. Він мив ним руки, занурював у нього
інструменти, лігатури, перев'язувальний матеріал і розпилював його в повітрі операційної. Свій метод Д.
Лістер назвав протигнильним, або антисептичним. Антисептичний метод дуже швидко поширився в усіх
країнах світу.
Д. Лістер вперше перев'язав заглибною лігатурою сонну артерію в коня, а потім став успішно
систематично користуватися цим методом при лікуванні своїх хворих, тоді як до цього всі лігатурні кінці
залишалися довгими і відторгувалися разом з відмерлою частиною перев'язаної судини.
У 70-ті рр. XIX ст. у ветеринарній хірургії як перев'язувальний матеріал використовували паклю,
корпію й вату. Про марлю в той час не згадувалося. Антисептичним засобам приділялося мало уваги. Ліс-
терівський спосіб лікування в тому вигляді, в якому його застосовували в клінічній медицині, не
використовували у ветеринарній практиці через економічну недоцільність.

8
 Однак у 90-х рр. XIX ст. уже надавали велике значення дезінфекції рук та операційного поля при
операціях. Руки мили протягом 3-5 хв теплою водою з милом, потім занурювали на 2 хв в 5 %-ний розчин
фенолу (карболової кислоти). Хірургічні інструменти піддавати механічному очищенню, а потім опускали
на 3-4 хв в 3 %-ний розчин фенолу.
Двадцятирічний досвід застосування фенолу при лікуванні ран показав, що бактерицидна сила цього
засобу не така велика, як думали раніше. Заміна фенолу іншими антисептичними засобами не ліквідовувала
небезпеки пошкодження живих тканин і розвитку важкої ранової інфекції. Сам Д. Лістер прийшов до
висновку, що організм здатний сам захищати себе від мікробів і тому необхідно всебічно охороняти його
захисні сили.
У 1878 р. почали вперше кип'ятити шовк у 5 %-ному розчині фенолу і піддавати кип'ятінню хірургічні
інструменти.
Після того, як метод Д. Лістера отримав широке розповсюдження, стали все більше і більше виявлятися
його негативні сторони. Ще Д. Лістер робив спроби замінити фенол іншими, менш подразнювальними
антисептичними засобами - саліциловою кислотою, сулемою, борною кислотою тощо.
Однак незабаром виявилися деякі недоліки в методі Д. Лістера. Встановлено було, що фенол
роз'ятрювально впливає на рани; пов'язка спричинювала підпарювання й екземи шкіри на місці її
накладання; були випадки отруєння людей повітрям, насиченим розпиленим розчином фенолу тощо. Це
почасти стало приводом до введення в хірургічну практику, починаючи з 1888 р.,асептичного методу,
який був протипоставлений антисептичному.
Основоположниками асептичного методу є: Є. Бергман, К. Шім- мельбурш і М. С. Суботін.
Асептику раніше розуміли як запобігання проникненню мікробів у рану способом знищення їх на
предметах, що стикаються з поверхнею рани, високою температурою, без використання хімічних засобів.
Прихильники асептики (Бергман та ін.) відкидали значення повітряної інфекції. Головною небезпекою, на
їх думку, є контактна інфекція, яку легко знищити на предметах, що стикаються з раною (інструментах,
шовному і перев'язувальному матеріалах), фізичними методами стерилізації. Вони цілком відмовилися від
застосування антисептичних засобів.
Асептика заключалася в стерилізації всіх предметів, які мали контакт з раною, щоб не призвести до
забруднення її й не сприяти розвитку в ній інфекції. Асептичні методи зводилися до механічного очищення,
застосування високої температури й використання хімічних засобів там, де стерилізація кип'ятінням, парою
або гарячим повітрям неможлива. Це стосується, перш за все, шкіри оперованої ділянки тіла, шкіри рук
хірурга та його помічників.
У ветеринарній хірургії асептичний метод тривалий час вважався дорогим, важко виконуваним і не
завжди необхідним. Ще не так дав- но багато лікарів ветеринарної медицини й деякі інші "бравували"
високою опірністю тварин до інфекції і явно нехтували асептикою. Досвід і спостереження показали, що
проведення асептики у тварин не тільки можливе, але й дуже необхідне. Помилковість поглядів
прихильників асептики виявилася в першу світову війну 1914 р., коли антисептика була поставлена на своє
місце, зазнавши лише удосконалення на базі нових даних науки.
Стало ясно, що одна тільки асептика не забезпечує надійності профілактики інфекції під час операцій і
лікування поранень. Відомо також, що дезінфекція рук та операційного поля неможлива без застосування

9
антисептичних засобів. Так виник комбінований анти- асептичний метод профілактики хірургічної
інфекції в 1915 p., який існує й нині.
У XVIII ст. Росія стала на шлях швидкого економічного і культурного розвитку. Державні реформи
Петра І значно сприяли розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі й науки. Петро і велику
увагу приділяв розвитку ветеринарної справи і підготовці ветеринарних кадрів. Ветеринарію він називав
"хорошою наукою". У першій половині XVIII ст. ним був виданий ряд указів з ветеринарії і підготовки
ветеринарних кадрів: "О наборе в полки коновалов»
(1707) , "Об устройстве ветеринарных и скотоводческих училищ"
(1708) та ін.
У 1733 р. при Головній конюшинній канцелярії під Москвою була організована перша в Росії
Хорошевська конюшинна школа. У ній навчалися латинській мові 50 хлопчиків 12-15-літнього віку, щоб
потім передати їх коновалам для спеціального навчання.
У 1803 р. були відкриті спеціальні "худоболікувальні" училища, в задачу яких входило забезпечити
кавалерію умілими коновалами і ковалями.
У 1808 р. були відкриті ветеринарні відділення при медико- хірургічних академіях у Москві і
Санкт-Петербурзі. Студенти на ветеринарному відділенні навчалися чотири роки. Вони мали право вивчати
медичні науки, а студенти медичного відділення - ветеринарні. Одні й ті ж самі викладачі вели заняття і
читали лекції на обох відділеннях.
У 1839 р. професором Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії В. І. Всеволодовим була
вперше видана "Зоохирургия, или рукодеятельная ветеринарная наука в пользу российских ветеринарных
врачей и для руководства при преподавании учащимся в Академии".
У 1835 р. була заснована Вища практична ветеринарна школа в Харкові; н 1848 р. - ветеринарний
інститут у Дерпті. У 1851 р. Вища практична ветеринарна школа в Харкові була перейменована в Хар-
ківський ветеринарний інститут з кафедрою хірургії. Першим її завідуючим був професор М. Д. Галицький
(1818-1885). Після нього кафедрою завідував визначний ветеринарний хірург М. О. Мальцев (1862-1955),
одна з праць якого "Копитні хвороби та ковка" внесла значний вклад у розвиток ветеринарної ортопедії.
Професори І. І. Магда та І. О. Калашник сприяли розвитку ветеринарної анестезіології, хірургічної
техніки і розробили основи застосування тканинних препаратів у ветеринарії. Підручник "Оперативна
хірургія" під редакцією 1. І. Магди перевидавався багато разів і нині є настольною книгою для студентів.
І. І. Воронін вніс неоціненний вклад в анестезіологію та андрологію. Він був співавтором підручника
"Оперативна хірургія" і видав учбові посібники із знеболювання та андрології.
Починаючи із 70-х рр. XIX ст., вища ветеринарна освіта почала відділятися від медичної. Із
ветеринарних шкіл створювались перші ветеринарні інститути, заново був відкритий Казанський
ветеринарний інститут. У 1883 р. була реорганізована в інститут Варшавська ветеринарна школа.
У Юрьєвському (Дерптському) ветеринарному інституті кафедрою хірургії завідував С. С. Євсеєнко
(1850-1915). Він по праву вважається основоположником ветеринарної воєнно-польової хірургії.
До жовтневої соціалістичної революції в Російській державі було 4 ветеринарних інститути, тоді як у
колишньому Радянському Союзі в 1920 р. їх було 9, 1926 р. - 11, 1930 р.- 17, 1935 р.-23, 1940 р.-28, 1946 р. -
35, в 1990 р. - 50. До 80-х років XX століття в Україні нараховувалося 4 інститути, які мали ветеринарні
факультети. Нині в Україні налічується 12 факультетів ветеринарної медицини.

10
 При старіших вузах країни сформувалися наукові школи під керівництвом відомих учених. Так,
Казанську школу ветеринарних хірургів очолив Л. С. Сапожніков (1878-1937) - знаменитий ветеринарний
хірург, талановитий клініцист, вмілий організатор, прекрасний педагог. У другому десятилітті XX ст. за
його ініціативою був організований державний ветеринарний інститут з відділенням гуманної медицини,
який перетворився в найбільший медичний інститут. Першим ректором обох інститутів був Л. С.
Сапожніков.
У казанській школі працювали відомі послідовники Л. С. Сапож- нікова, деякі із них працюють і нині.
Це В. Г. Бушков, О. С. Макарон, І. Я. Тихонін, В. В. Мосін, М. Ш. Шакуров, Г. М. Васін. Ними виконані
значні дослідження, присвячені проблемам асептики і антисептики; місцевому і загальному знеболюванню;
топографічній анатомії конеіі; розробці різних операцій; переливанню крові і гемостазу; кастрації самців
тощо.
Відкритий в 1919 р. Ленінградський ветеринарний інститут зіграв велику роль у вирішенні важливих
питань ветеринарної хірургії. Ленінградська школа ветеринарних хірургів була створена О. С. Постніковим
(1866-1935) та О. Ю. Тарасевичем (1873-1939) визначними спеціалістами в області клінічної та оперативної
хірургії, акушерства і гінекології. Накопичений досвід в області оперативної техніки О. Ю. Тарасевич
виклав у підручнику "Оперативна хірургія домашніх тварин" (1933). Його учень професор О. О. Вел- лер
разом з головним ветеринарним хірургом Радянської Армії розробили основи стратегії і тактики
воєнно-польової ветеринарної хірургії.
Заслуженим діячем науки РРФСР К. І. Шакаловим (1900-1987) опубліковано ряд монографій з хвороб
кінцівок, патогенетичної терапії, профілактики травматизму тварин. Разом з професором І. О. По- важенком
(1901-1991), І. Д. Медведєвим (1898-1975) та В. О. Нікано- ровим він написав підручник "Специальная
хирургия", який витримав декілька видань і був перекладений на українську мову.
В. О. Ніканоров вивчав хвороби копит у коней, був співавтором підручника "Спеціальна хірургія".
Б. О. Башкіров багато працював по новокаїнових блокадах, хворобах вимені, лімфатичній системі у
великої рогатої худоби.
Г. С. Кузнецов опублікував монографії щодо операцій у великої рогатої худоби і був співавтором
підручника "Ветеринарная ортопедия".
О. К. Кузнецов вивчав дію новокаїну при внутрішньовенних уведеннях, його підручник для технікумів
"Ветеринарна хірургія" перевидавався кілька разів.
Нині Б. С. Семенов розробив ефективні способи лікування суглобів, є автором багатьох підручників і
посібників.
О. В. Лебедев розробив лікування перитонітів у великої рогатої худоби та є співавтором багатьох
підручників і учбових посібників.
0. О. Стекольніков і І. О. Подмогін внесли значний вклад у розвиток ветеринарної хірургії.
Кафедра хірургії Вітебського ветеринарного інституту відноситься до Ленінградської ветеринарної
школи. Тут працювали відомі учені К. Л. Маршальський, І. Я. Демиденко, Г. С. Мастико, а нині працює Е. І.
Веремей.
Школа московських хірургів створена заслуженим діячем науки РРФСР, лауреатом Державної премії Б.
М. Олівковим (1892-1954). Цей видатний учений, експериментатор, хірург-клініцист і топографоанатом

11
першим розробив вчення про лікування ран на основі біології і біохімії ранового процесу. Він видав
підручники з оперативної хірургії і ряд монографій, за якими і зараз навчаються студенти.
Продовжувачем цієї школи був відомий учений, хірург-клініцист М. В. Плахотін (1906-1988). У
розвиток хірургії він вніс великий вклад. Ним написано підручник "Общая ветеринарная хирургия", який
багато разів перевидавався, багато монографій та учбових посібників.
У цій школі працювали і працюють талановиті хірурги. П. Ф. Те- реховим вивчена і дана клінічна
характеристика новоутворень у тварин, виданий учбовий посібник "Ветеринарная клиническая онкология".
К. О. Фомін вніс великий вклад у вивчення хвороб очей. Ним був написаний підручник "Ветеринарная
офтальмология". Продовжувачем вивчення хвороб очей є Є. П. Копьонкін. Відомі клініцисти С. Т. Шитов,
М. С. Борисов вивчали етіологію і патогенез артрозу у бугаїв. Великий науковий вклад у вивчення цього
питання вніс Л. С. Матвеев. Я. І. Шнейбергом і П. Ф. Сімбірцевим розроблені пластичні операції по
заміщенню великих дефектів шкіри. О. Д. Белов вивчав використання радіоактивних ізотопів.
Значний вклад у розвиток ветеринарної хірургії, всіх її галузей вніс учений-клініцист В. О.
Лукьяновський. Маючи велику наукову ерудицію і клінічний досвід, він написав учбові посібники з хвороб
копит, кісток, фізіотерапії тощо.
1. Д. Медведев - видатний воєнно-польовий хірург, автор оригінального підручника з воєнно-польової
хірургії.
М. В. Садовський написав оригінальний підручник "Топографическая анатомия домашних животных",
за яким хірурги і студенти навчаються і нині.
Серед Київської школи ветеринарних хірургів слід відзначити її засновника професора І. О. Поваженка,
який видав монографії із захворювань холки, лікування ран, кастрації тварин, патології лімфатичної
системи та ін. І. О. Поваженко - автор кількох підручників з ветеринарної хірургії.
Тут також працював професор В. К. Чубар, який розробив ряд операцій і написав підручник
"Оперативна хірургія домашніх тварин". Останній був виданий як російською, так і українською мовами.
До плеяди хірургів цієї школи належить також професор С. І. Бра- тюха, який був співавтором ряду
підручників, а також розробив основи потенційованого наркозу в тварин.
Професор В. Б. Борисевич вніс значний вклад у вивчення етіології і патогенезу багатьох хірургічних
захворювань. Він є співавтором ряду підручників і посібників з ветеринарної хірургії. Професор О. Ф.
Петренко вніс великий вклад у вивчення кісткової патології.
У 1936 р. кафедру хірургії Білоцерківського СГІ очолив професор Й. К. Кадиков - перший автор
вітчизняного підручника із загальної хірургії.
У 60-ті рр. XX столітгя сформувалася Білоцерківська школа ветеринарних хірургів, керівником якої був
відомий клініцист, експериментатор і теоретик, учень і фронтовий побратим проф. І. О. Поваже- нка
професор А. Ф. Бурденюк (1910-1986). Він вніс значний вклад у ветеринарну ортопедію і був автором ряду
монографій та учбових посібників. А. Ф. Бурденюк був піонером у застосуванні лазерів у ветеринарній
хірургії.
Продовжувачами розпочатої справи стали академік Української академії аграрних наук В. М. Власенко
і заслужений працівник народної освіти України професор І. С. Панько. Вони вивчають застосування
лазерів у ветеринарній хірургії, а також етіологію, патогенез і лікування хвороб кінцівок у
високопродуктивних тварин. В. М. Власенко і І. С. Панько є авторами ряду підручників, учбових посібників

12
і монографій з хірургії. їхні учні професори В. И. Іздеп- ський, М. В. Рубленко, М. Г. Ільніцький, доцент Л.
А. Тихонюк успішно продовжують розпочату справу. В. М. Власенко і Л. А. Тихонюк - автори першого
вітчизняного учбового посібника "Ветеринарна анестезіологія".
Вперше в колишньому Радянському Союзі розробили електронар- козний апарат та електронаркоз
продуктивних тварин П. Л. Сундуков і М. Я. Начатов.
Видатний хірург-клініцист П. IX Герцен розробив види і профілактику травматизму в промисловик
комплексах, а також торакальні операції у великої рогатої худоби гфи травматичному перикардиті.
Професори О. П. Косих, О. К. Кузнецов, І. П. Ліповцев та інші рекомендували інтраартеріальні способи
введення лікарських речовин з метою знеболювання і новокаїнові блокади ангіорецепторних полів і
периферичних нервових закінчень.
Великий вклад у радянську ветеринарну хірургію внесли О.В. Макаров (1891-1955) - написав підручник
"Глазные болезни домашних животных" і продовжувач цієї школи В. М. Авроров - був співавтором
підручника "Ветеринарная офтальмология".
Професорами Б. 3. Іткіним, К. О. Петраковим, Б. О. Башкіровим розроблені методи тривалого
отримання лімфи у продуктивних тварин.
Раціональні методи лікування і профілактики гнійно-некротичних захворювань копитець у продуктивних
тварин розробили М.С. Ост- ровський, Є. І. Мажуга, В. О. Лукьяновський.
Досвідчений клініцист, професор О. В. Єсютін розробив багато оперативних прийомів лікування
ловильної хвороби, гриж і був співавтором підручника "Специальная хирургия".
Л. І. Целіщев вивчав хвороби статевих органів самців і написав учбовий посібник "Практическая
ветеринарная андрология".
Розділ 1

ТОПОГРАФІЧНА АНАТОМІЯ
Вивчення техніки і виконання хірургічних операцій тісно пов'язані із знанням анатомії. Для того, щоб
оволодіти технікою операції, необхідно вивчити, перш за все, топографічну анатомію того органа або тієї
ділянки, на яких будуть проводити оперативне втручання. Як відомо, описова анатомія приділяє дуже мало
уваги практичному значенню матеріалу, який вивчається, і дуже рідко торкається хірургічної сторони
будь-якого питання, обмежуючись тільки описом окремих тканин та органів за встановленою системою.
Знання однієї описової анатомії для хірурга недостатнє. У зв'язку з цим, оперативна хірургія невіддільна від
топографічної анатомії - науки, яка вивчає положення, взаємне розміщення і зв'язки органів і тканин тва-
рин по ділянках тіла і визначення проекцій органів на шкіру. У системній анатомії будова тіла вивчається
за окремими системами, штучно, з дидактичною метою, відірваними одна від одної: остеологія,
синдесмологія, міологія, спланхнологія, ангіологія, неврологія, естезіологія. При описуванні в
топографічній анатомії будь-якого органа, як правило, не повторюють відомих із системної анатомії даних,
а звертають основну увагу на положення його в просторі і по відношенню до сусідніх органів і так званих
топографічних орієнтирів - кісткові виступи, нерівності поверхні тіла (жолоба, ямки, випуклості тощо),
умовних меж ділянок тіла тощо.

13
 Тільки з метою полегшення вивчення анатомічної будови тіла (у необхідному для хірурга напрямку) її
умовно розділяють на ділянки (regions), враховуючи при цьому, головним чином, топографію най-
важливіших органів, особливості патологічних процесів та оперативних втручань у певних ділянках тіла. У
кожній ділянці тіла вивчають будову, розташування і взаємовідношення органів і тканин, які знаходяться
тут. При цьому межі останніх установлюють не тільки шляхом проекції їх контурів на поверхню тіла, але й
по відношенню до інших, близько прилеглих органів, що має особливе значення для ділянок, в яких
знаходяться внутрішні органи (грудна, черевна і тазова порожнини). Застосовуючи метод розпилів
заморожених трупів за М. І. Пироговим, і проекційні (діоптографію, мерометрію тощо) способи досліджень,
отримують дані про взаємне розташування (взаємовідношення) групи органів по ділянках.
Не менш важливою задачею топографічної анатомії є вичленення складу і пошарове розташування
тканин та органів у різних ділянках, починаючи з поверхні тіла і закінчуючи самими глибокими його ді-
лянками. При цьому звертають увагу не тільки на склад шарів та їх черговість, але й на характер їх
анатомічного взаємозв'язку, тобто з'єднання між собою.
Тому вивчення й виконання хірургічних операцій нерозривно зв'язане з використанням даних описової і
топографічної анатомії. Знання топографічної анатомії дозволяє осмислити й обгрунтувати операцію
анатомічно, тобто в кожному конкретному випадку вияснити анатомо-топографічні умови, при яких
можливо або неможливо виконувати оперативне втручання. Точні знання топографічної анатомії
дозволяють впевнено і вільно орієнтуватися на операційному полі і чітко розрізняти необхідні органи й
тканини. Таким чином, топографічна анатомія - це єдине і нерозривне ціле з оперативною хірургією.
У топографічній анатомії викладене нормальне розташування анатомічних утворень у дорослих тварин.
Однак розміри і взаємороз- ташування органів і тканин у тварин в залежності від віку часто сильно
змінюються. Так, у новонароджених телят немає лобних пазух, а в дорослих тварин вони являють собою
значні порожнини; вікові зміни встановлені в положенні коренів зубів тощо. Вікові зміни слід враховувати
при виконанні хірургічних операцій і при дослідженні різних ділянок тіла з метою діагностики
захворювань. Вивченням вікових змін у положенні, розмірі і взаєморозташуванні анатомічних утворень
займається вікова анатомія, яка входить як розділ у топографічну анатомію.
Положення, величина і взаєморозташування анатомічних утворень, які спостерігаються при
патологічних процесах, - предмет досліджень окремої науки - хірургічної анатомії, засновником якої був
хірург і топографоанатом М. І. Пирогов. Вона вивчає по ділянках взаєморозташування патологічно
змінених органів і тканин. Більшість хірургічних операцій доводиться виконувати в тканинах, які втратили
свій початковий зовнішній вигляд, об'єм і структуру. Часті випадки, коли органи, великі судини і нерви
змінюють своє положення (наприклад, при абсцесах, новоутвореннях, розривах тощо), і в результаті цього
при операції створюється велика небезпека їх пошкодження. Знання хірургічної анатомії оперованої
ділянки дає можливість уникнути цих ускладнень.
На жаль, посібника з хірургічної анатомії немає. Студенти отримують необхідні знання на лекціях і
практичних заняттях від викладача, який має власний досвід.
Топографічна анатомія як наука була створена відомим хірургом і топографоанатомом М. І. Пироговим
(1810-1881). Він перший визначив її мету і задачі, розробив методику анатомо-топографічних досліджень.
М.І.Пирогов займався топографічною анатомією не тільки людей, а й тварин.

14
 Одна з перших його робіт (докторська дисертація) присвячена перев'язці черевної аорти у телят і
включає розділ топографічної анатомії органів черевної порожнини великої рогатої худоби.
На протязі тривалого часу у вітчизняній літературі не було посібників з топографічної анатомії тварин.
У необхідних випадках зверталися до іноземних посібників Елленбергера і Баума (кінь і собака), Шмальтца
із шеститомним атласом (кінь), Бредлі (кінь і собака), Монтане, Бурделя, Брессо (кінь, велика рогата худоба,
свиня). У 1968 р. був виданий тритомний атлас топографічної анатомії сільськогосподарських тварин на
п'яти мовах П. Попеску (Че- хословакія).
Серед важливих праць з топографічної анатомії слід відзначити монографії О. Ф. Максименка і В. К.
Чубаря (разом з В. Г. Касьянен- ком) - обидві присвячені дослідженням холки коня, а також раритетний
посібник М. В. Садовського "Топографическая анатомия домашних животных". Заслуговує на увагу
розроблений М. В. Плахотіним і О.В. Ханжиним оригінальний метод анатомо-топографічних досліджень
тварин - так звана пошарова координатна діоптографія і візи- рографія. За допомогою цього методу можна
отримати достовірні топографічні дані про окремі ділянки тіла.
Враховуючи вищесказане про необхідність знань топографічної анатомії і відсутність підручників з
топографічної анатомії, необхідно описувати в спеціальній частині топографічну анатомію того або іншого
органа, який знаходиться в даній ділянці тіла тварини. Знання топографічної анатомії допоможуть студенту
і лікарю ветеринарної медицини досконало оволодіти класичними методами виконання хірургічних
операцій і навіть їх індивідуалізувати.
Організм існує як єдине живе ціле і, природно, його не можна розглядати як складання частин і органів
у звичайному розумінні їх механічного з'єднання. Тільки для того, щоб полегшити вивчення анатомічної
будови тіла тварини (у потрібному для хірурга напрямі), її умовно поділяють на ділянки (regions),
враховуючи при цьому, головним чином, топографію найважливіших органів, особливості патологічних
процесів і оперативних втручань у певних ділянках тіла.
У кожній ділянці тіла, насамперед, вивчають будову, розташування і взаємовідношення складових її
органів. При цьому межі органів встановлюють не тільки способом проекції їх контурів на поверхню тіла,
але й відношенням до інших, близько розташованих органів, що має особливе значення для ділянок, в яких
розміщені нутрощі (груди, живіт). Використовуючи метод розпилів заморожених трупів за Пироговим і
проекційні (діогітрографію, аерометрію та ін.) способи дослідження, одержують дані про взаємне
розташування (взаємовідношення) групи органів по ділянках.
Не менш важливим завданням топографічної анатомії є вияснення складу і пошарового розташування
тканин та органів у різних ділянках, починаючи з поверхні тіла і закінчуючи найглибшими його ділянками
(частіше щодо найбільш важливих у хірургічному відношенні органів). При цьому звертають увагу не
тільки на склад шарів та їх чергування, а й на характер їх анатомічного взаємозв'язку, тобто з'єднання між
собою.
Поряд з кістковим скелетом, тіло тварини має складнозбудовану сполучнотканинну основу, окремі
частини якої охоплюють органи, формуючи для них сполучнотканинні мішки (чохли, піхви, футляри).
Клітковина - це м'яка основа, де відбуваються просторові і об'ємні переміщення органів. Але вона виконує
не тільки механічну функцію; загальновідома її участь в обміні речовин та в інших важливих фізіологічних
процесах.

15
 Сполучнотканинна основа, в якій розміщені численні органи, являє собою єдине ціле. А тому
сполучнотканинні мішки, або чохли, ізолюють органи один від одного лише відносно. Насправді, немає
ізольованих, "замкнутих" фасціальних мішків, не кажучи вже про те, що такий поділ сполучнотканинної
основи дуже умовний і має лише прикладне значення для хірургії.
Відповідно до особливостей функцій органів, сполучнотканинна основа в різних ділянках тіла
збудована анатомічно неоднаково. Там, де рухи органів (наприклад, мускулів) виражені сильніше,
клітковина покриває органи у вигляді щільних оболонок - фасцій, чітко окреслюючи топографічні
взаємовідношення цих органів. Ряд внутрішніх органів вкритий спеціальними серозними оболонками. В
інших випадках органи оточені тільки шаром пухкої клітковини різної товщини, а в деяких ділянках окремі
органи розміщені в товстих жирових капсулах (очне яблуко, нирки та ін.). Група органів (частіше -
мускулів) має групові фасціальні оболонки. Все тіло вкрите загальною сполучнотканинною оболонкою -
поверхневою фасцією. Майже всюди між різними фасціальними мішками і всередині цих мішків
розташовані неоднаково виражені прошарки пухкої клітковини (сполучнотканинні, або клітковинні,
простори - spatial).
Вивчення особливостей будови сполучнотканинної основи організму в різних його ділянках має велике
практичне значення, тому в ній переважно ї розвиваються rr-nmo-запальнї процеси, що доведено багатьма
ученими (Деліцин, Тархонянц та ін.),
Дані про систему фасцій і сполучнотканинних проміжків у кожній ділянці дають можливість
передбачити можливі анатомічні шляхи поширення гнійного процесу і правильно орієнтуватися при
оперативних втручаннях з приводу гнійних запалень. При цьому не можна забувати, що гнійний процес
поширюється меншою мірою шляхом механічного проникнення гнійного ексудату в напрямі найменшого
опору і більшою мірою - внаслідок активного розвитку запалення в сторону найбільш сприйнятливої до
нього тканини - пухкої клітковини (при зниженій реактивності організму). Випадки механічних "гнійних
запливів" можуть бути, головним чином, у виснажених тварин з дуже низькою опірністю до збудників
інфекції, а також у деяких ділянках тіла, де немає достатніх умов для своєчасного проривання назовні
вмісту первинного гнійного вогнища, в якому різко підвищується тиск.
У місцях найбільшої взаємної рухливості органів (наприклад, мускулів та сухожилків, зв'язок) у
сполучнотканинній основі формуються спеціальні утворення - синовіальні або слизові сумки (бурси) і
сухожилкові піхви. Сумки бувають ПОСТІЙНІ і непостійні, природжені (що формуються в ембріональному
періоді) І набуті. За положенням вони можуть бути поверхневі (підшкірні) І глибокі (підсухожильні,

16
підзв'язкові, підмускульні). Деякі сумки мають постійне або непостійне сполучення з суглобами, внаслідок
чого їх часто називають синовіальними, на відміну від слизових сумок, які не мають ніякого відношення до
суглобів. Сухожильні піхви звичайно являють собою двошарові циліндри, що оточують сухожилок у
вигляді трубки. Стінкою піхви може бути і суміжний сухожилок. Багато піхв мають неоднаково збудовані
брижі сухожилка (шезоіепоп) у формі тонких, але широких складок синовіальної оболонки (у місці
переходу парієталь- ного листка у вісцеральний), або широких сполучнотканинних перемичок, або,
нарешті, тяжів та складок біля верхнього і нижнього кін-

При вивченні топографії органів у тій або іншій ділянці необхідно приділяти увагу особливостям
розташування великих судинно-нервових пучків. М. І. Пирогов перший розробив метод проекції великих
судинно-нервових пучків на зовнішню поверхню тіла з
ців піхви, які виконують роль брижі (рис. 1).
використанням кісткових виступів та інших рельєфів;
проекційні лінії дають можливість правильно намічати
місця і напрями розрізів. Він же сформулював три
закони побудови фасціальних оболонок
судинно-нервових пучків: 1) всі фасціальні
судинно-нервові оболонки зв'язані з фасціальними
оболонками м'язів та органів. Наприклад, на кінцівках
судинно-нервові пучки лежать у чохлах, які являють
Рис. 1. Схема будови слизової сумки (а) і сухожил- собою подвоєння внутрішніх (глибоких) стінок власних
кових піхв: б - з типовою брижею; в - з широкою брижею;
г , - зі складками на кінцях піхви
фасціальних мішків м'язів; на шиї чохол головного
судинно-нервового пучка з'єднаний з вісцеральною
фасцією шиї, яка обгортає органи шиї (стравохід,
трахею та ін.); 2) майже всі судинні чохли, завдяки тонусові м'язів, мають у поперечному розрізі форму
трикутника; 3) більшість фасціальних оболонок судин з'єднується з кістками безпосередньо або за
допомогою фіброзних перегородок, а також з капсулами суглобів та іншими зв'язками їх.

17
 М. І. Пирогов відзначив також важлизу деталь у будові судинно- нервових чохлів: наявність в них
перегородок, які відокремлюють артерію від вени та нерва, що супроводять її. Нерідко нерв йде окремо за
межами судинного чохла. Найновішими дослідженнями вчених ці закони підтверджені і на тваринах (М. В.
Плахотін, В. К. Чубар та ін.).
Поряд з вивченням розташування та взаємовідношень органів і тканин у кожній ділянці тіла, необхідно
знати особливості іннервації органів і тканин, характер їх кровопостачання і шляхи відтікання венозної
крові та лімфи із даної ділянки. Для цього важливо знати не тільки топографію регіональних судин даної
ділянки, але й тип їх розгалуження, колатеральні шляхи, анастомози (рис.2). Колатеральні (обхідні) шляхи,
що йдуть паралельно магістральним, завжди анастомозують з гілками магістралі, від якої вони походять. У
ділянці суглобів, на їх розгинальних і згинальних поверхнях, колатералі утворюють обхідні сітки.
Колатералі набувають особливого значення при порушеннях кровопостачання, перетворюючись у
магістральні судини. Швидкість течії в системі колатералей залежить від кута відходження їх від головних
судин; коли колатераль відходить від центрального кінця
головної судини під гострим кутом (див. рис. 2, д), а
від
периферичного - під тупим „
гис. і. Іипи галуження судин: а, а /— мапстра-
(див. рис. 2, д,), то колате- ;|,,„„,",; б
ральна течія крові буде змішаний.
ШВИДКОЮ, І навпаки. Ця галуження
обставина великою мірою ж, під тупи

18
колатерального кровообігу при виключенні головної судини. Особливе значення в розвитку колатерального
кровообігу мають анастомози (сполучні гілки) між судинами (див. рис. 2, ж, з).
У хірургії надають великого значення ступеню кровопостачання тканини і органів. Порівняння ступеня
кровопостачання можна розглядати в двох напрямках: щодо однакових органів у різних тварин даного виду
і щодо органів різної будови у даної тварини. У першому випадку інтенсивність кровопостачання
визначається ступенем функціонального навантаження в різних тварин даного виду, виходячи з умов їх
утримання, годівлі й характеру експлуатації. У другому випадку - особливостями функції органів, різних за
своєю будовою. Більш важливе значення для подальших анатомо-фізіологічних та хірургічних висновків
має порівняння ступеня кровопостачання щодо однакових органів і тканин у нормі й при захворюваннях
тварини і виясненні причин характеру порушення кровопостачання. Проте, при вивченні ступеня
кровопостачання не можна обмежуватися грубим порівнянням калібру судин, їх розгалужень, густоти сітки
середніх судин тощо. Точні дані можна одержати лише при вимірюванні об'єму судинного русла даного
органа та іншими спеціальними методами дослідження.
Наявність у багатьох органах і тканинах тільки сітки одних дрібних судин (так звані малосудинні
органи або ділянки тканин) не дає ніякої підстави припускати недостатню "життєву стійкість" цих органів і
тканин та їх "слабку опірність" інфекції, а дає можливість лише говорити про тип, але не про ступінь
кровопостачання.
Шляхи відтікання венозної крові залежать від типу будови вен у даної тварини - сіткоподібного або
роз'єднаного (магістрального), що має велике значення для вивчення можливих шляхів поширення інфекції.
При сіткоподібній будові вен шляхи відтікання крові (а значить і шляхи розвитку тромбозів і
тромбофлебітів при гнійних процесах) множинні; при роз'єднаному типі основних венозних стовбурів кров
відтікає прямим шляхом і частково обхідним, через сусідні стовбури (або венозні синуси) по наявних
анастомозах. Іноді може виникати ретроградна течія крові, наприклад, через хребетний синус при
стискуванні або закупорці звичайних шляхів із голови.
Розрізняють три основні типи іннервації оперованої ділянки: збіжний, або конвергентний, розбіжний,
або дивергентний, і паралельний, або сегментарний (рис. 3).

19
Головним завданням топографічної анатомії в
цьому питанні є вивчення не тільки окремих
нервів, а комплексу їх, який розгалужується в даній
ділянці. При цьому виявляють наявність між
окремими нервовими стовбурами (враховуючи
типи мінливості -
Рис. 3. Типи іннервації в оперованій ділянці: а - збіжний; б - сіткоподібний і роз'єднаний),
розбіжний; в - паралельний заміщення зони іннервації
одного нерва іншим,
зміщення території по-
ширення нервів і зони перекриття. Узагальнення цих даних полегшує розробку раціональних методів
місцевого знеболювання в кожній ділянці тіла.
Розглядаючи лімфатичну систему, звертають увагу на шляхи відтікання лімфи із даної ділянки і на
топографію регіональних для неї лімфатичних вузлів. Це важливо для вияснення можливих шляхів
поширення патологічних процесів і розробки способів масажу окремих ділянок тіла. Лімфа із різних
ділянок тіла може відтікати: 1) в один лімфатичний вузол; 2) у два або кілька вузлів; 3) іноді послідовно
ланцюжком через два вузли; 4) нерідко мимо вузла - прямо у венозну систему (окремі порожнинні органи і
м'язи).
У процесі росту і розвитку тварини топографічні взаємовідношення органів і тканин зазнають вікових
змін. Наприклад, з віком змінюється топографія і ступінь розвитку зубів, приносових синусів, органів
черевної порожнини, слизових сумок. Крім того, незалежно від віку спостерігається значна непостійність у
будові і взаємовідношеннях органів та тканин у різних тварин одного й того ж виду (індивідуальні
відмінності, не зв'язані з порушенням функції).
Таким чином, топографічну анатомію не можна розглядати як вчення про середній, однаковий тип
будови і взаємовідношень органів та тканин, відірваний від вікових та індивідуальних відмінностей.
Установлені протягом століть погляди про постійність будови і розташування органів, про якусь
непорушну норму, відкинуті дослідниками як помилкові. Нормальну будову слід розглядати як дуже
широкий діапазон індивідуальної мінливості, тому поняття "відхилення від норми", до яких часто
зараховують варіації, позбавлене всякого змісту.

20
 Мінливість у будові й функції органів і тканин ні в якому разі не можна трактувати як прояв
"недосконалості" або "досконалості" даного типу. Подібні твердження необгрунтовані.
Єдиним джерелом філогенетичних змін, а отже і явищ мінливості, є коливання в стані зовнішнього
середовища, в умовах життя тварин, і саме вони визначають еволюційний процес, про що писав ще видат-
ний російський вчений О. М. Сєвєрцов. Вивчаючи в сільськогосподарських тварин будову і
взаємовідношення органів, ми можемо в кожному з них знайти значні різноманітності, які є наслідком
тривалої еволюційної перебудови організму під впливом умов життя (одомашнювання) тварин. У коня,
наприклад, у зв'язку з особливостями його експлуатації, посилено розвивається локомоторний апарат, пе-
ребудовуються суглоби кінцівок, а також органи дихання (роботи проф. В. Г. Кас'яненка та його учнів).
Ступінь вираженості цих процесів неоднаковий в різних тварин одного і того ж виду, що й обумовлює
явище мінливості. Крім того, у кожної тварини є індивідуальні відхилення, які залежать від конкретних
умов її існування. Наприклад, розвиток слизових сумок, м'язів, судин, ступінь вираженості фасціальних
оболонок і розпушування сполучнотканинних проміжків між ними перебувають у прямій залежності від
характеру експлуатації коня і його утримання, у незвичних умовах утримання і експлуатації в тварини
можуть з'являтися "атипові" слизові сумки тощо.
Розділ 2

УЧЕННЯ ПРО ХІРУРГІЧНУ ОПЕРАЦІЮ

Хірургічна операція (від лат. opera- дія, робота, праця) як спосіб лікування застосовується поряд з
іншими методами терапії: фармакотерапією, фізіотерапією і дієтотерапією. Під хірургічною операцією
розуміють сукупність кривавих і некривавих механічних прийомів, які виконуються за допомогою
різноманітних хірургічних інструментів на тканинах й органах живого організму з лікувальною, діагнос-
тичною і профілактичною метою. Виходячи з економічних і господарських потреб, окремі операції
виконують на клінічно здорових тваринах. Йдеться, насамперед, про кастрацію самців і самок, а також з
метою профілактики деяких видів травматизму. Операція доцільна лише тоді, коли її результатом є
відновлення або підвищення продуктивності й господарської цінності тварин. Винятком є випадки оперу-
вання з гуманних міркувань, з метою фізіологічного експерименту, а також з косметичною метою.

КЛАСИФІКАЦІЯ ОПЕРАЦІЙ
Операції поділяють на дві основні групи: криваві, які супроводжуються порушенням цілісності шкіри,
слизових оболонок і кровотечею із судин, та безкровні, або некриваві, при яких цілісність зовнішніх
покривів не порушується (вправлення вивихів, зондування, катетеризація, накладання пов'язок тощо; рис.
4).
Залежно від мети розрізняють операції: лікувальні (виконують з метою ліквідації захворювання,
відновлення втраченої або зниженої продуктивності, поліпшення або відновлення втраченої працездатності
тварини); діагностичні (виконують з метою уточнення або підтвердження діагнозу), які часто переходять у
лікувальні; економічні (направлені на підвищення продуктивності тварин і покращення якості отриманої

21
продукції - наприклад, кастрація самців і самок); експериментальні (виконують для створення моделей
хвороб або з метою фізіологічних експериментів при вивченні життєдіяльності орга-

Рис.4. Схема класифікації хірургічних операцій

нізму або функцій ного окремих органів); пластичні (для виправлення форми, відновлення протяжності і
функції пошкоджених органів і тканин); косметичні (для поліпшення зовнішнього вигляду тварин -
наприклад, ампутація вушних раковин і хвоста у собак тощо); профілактичні (направлені на попередження
травматизму - наприклад,

22
декорнуація, попередження росту рогів у телят, ампутація хвоста у телят тощо).
За своїм характером хірургічні операції можуть бути радикальними й паліативними.
Радикальна (від лат. radix- корінь) операція ставить своєю задачею енергійне втручання з метою
ліквідувати захворювання, повністю усунути причини і попередити його рецидиви. При цьому повністю
усуваються, як правило, не тільки больові явища, але й причини хвороби (наприклад, операції при карієсі
зуба - екстракція зуба, при грижах - закриття грижових воріт тощо).
Паліативна (від лат. palliatus- одягнений у плащ, прихований) операція виконується в тих випадках,
коли радикальне оперативне втручання в зв'язку з незадовільним загальним станом хворої тварини
протипоказане (наприклад, накладання бандажу при пупковій грижі з одночасною ін'єкцією навколо
грижових воріт подразнювальних фармакологічних речовин), або ж у зв'язку з особливостями захворюван-
ня (наприклад, перерізування нервів при невиліковній кульгавості, прокол черевної стінки при водянках
живота тощо). Вони повинні тимчасово полегшити стан хворої тварини усуненням або зменшенням
небезпечного чи важкого симптому хвороби, щоб продовжити життя і використання господарських
цінностей тварини. Ці операції не усувають причин хвороби і тому бувають вимушеними.
Серед лікувальних операцій, терміновості їх виконання розрізняють: невідкладні, термінові,
вимушено відкладені, вільного вибору і нетермінові.
Невідкладні, або екстрені, операції застосовують у випадках, коли необхідно врятувати життя тварині.
їх виконують негайно при кровотечах, асфіксії, защемлених грижах, випадінні внутрішніх органів або їх
перфорації, тимгіанії рубця тощо.
Термінові операції показані в тих випадках, коли відкладання їх на тривалий час може призвести до
швидкого розвитку захворювання. Йдеться, в першу чергу, про злоякісні новоутворення, оскільки їх
розвиток може спричинити появу метастазів в інших органах і тканинах.
До вимушено відкладених відносяться операції, які необхідно виконати, але їх не можна зараз же
виконати в зв'язку з тяжким загальним станом тварини (виснаження, знесилення, шок, гнійно- некротичні
процеси тощо). У цих випадках обмежуються терміновим
2 3-429

33

23
загальним лікуванням тварини, а операцію відкладають до більш сприятливого моменту, коли загальний
стан тварини покращиться.
Операції вільного вибору не вимагають негайного їх виконання й можуть бути в ряді випадків замінені
іншими методами лікування (одинична гостра тимпанія рубця, обтурація стравоходу, закупорка книжки
тощо).
Нетермінові операції, або планові - їх можна виконати будь- коли й навіть запланувати на цілий рік (це
кастрація самців і самок, експериментальні операції тощо).
У залежності від того, на неінфікованих чи інфікованих тканинах виконують хірургічне втручання,
операції бувають асептичні і гнійні.
Асептичні, або "чисті", операції виконують на неінфікованих органах і тканинах (кастрація самців і
самок, грижорозтин, езофаготомія тощо).
Гнійні операції виконують при гнійно-некротичних процесах (розтин абсцесу, флегмони тощо).
На наш погляд (Л. А. Гихонюк), хірургічні операції можна також розділити на:
- "чисті" - асептичні операції без розтину шлунково-кишкового тракту або дихальних шляхів;
- "із частковим забрудненням" - чисті операції з розтином шлун- кового-кишкового тракту або
дихальних шляхів без виділення вмісту;
- "забруднені" - операції при гострому запаленні та (або) виділенні вмісту порожнистих органів;
- "брудні" - операції, які пов'язані з видаленням гнійного ексудату або з виникненням перфорації
порожнистих органів.
Вірогідність післяопераційного розвитку інфекції ран у залежності від "забруднення" знаходиться в
межах 1,5-40 %.
У залежності від того, скільки витрачається часу на операцію і на яких тканинах й органах її виконують,
вони бувають малі і великі. На виконання малих операцій потрібно мало часу і вони застосовуються на
поверхневих тканинах (проколи, ін'єкції, розтин абсцесів тощо). Великі операції виконують на глибоких
тканинах та органах і на їх виконання витрачається велика кількість часу.
Операції бувають одномоментними й двомоментними. При од- номоментній операції оперативне
вручання від початку до кінця виконується в один прийом, при двомоментних - в два прийоми, з деяким
проміжком між ними (наприклад, пункція бурси при гнійному запаленні, видалення гнійного ексудату і
введення в її порожнину подразнювальних засобів, а через 5-7 днів - екстирпація цієї сумки) при
незадовільному загальному стані тварини, загрозі сильної кровотечі, можливості розвитку шоку та інших
ускладнень.

ЗМІСТ ХІРУРГІЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

Будь-яка хірургічна операція виконується в три послідовних етапи: 1) оперативний доступ - оголення
ураженого органа або патологічного осередку (наприклад, лапаротомія при операціях на органах черевної
порожнини); 2) оперативний прийом - власне оперативне втручання на ураженому органі; 3) заключний
етап - закриття операційної рани, як завершення операції. Виключення складають тільки такі операції, як
розтин абсцесу або флегмони. У цих випадках оперативний доступ до гнійного осередку є в той же час й
оперативним прийомом, у результаті чого гнійник звільняється від гнійного ексудату й досягається
виліковування.

24
 Основою правильного виконання хірургічної операції має служити застосування раціональних
оперативного доступу й прийому з урахуванням, перш за все, принципу фізіологічного відношення до
органа як до частини цілого. Це значить, що в процесі операції необхідно дбайливо відноситися до тканин та
органів, приймати до уваги функціональне значення органа, на якому проводять оперативне втручання, і
стан компенсаторних систем організму, а також характер їх подальшого розвитку після операції.
Оперативний доступ - та частина операції, при якій оголюють ушкоджений орган і патологічний
осередок шляхом порушення цілісності покривних тканин, стінок порожнин. Доступ повинен бути ра-
ціональним, щоб при розтині мінімально пошкоджувати тканини.
Раціональним оперативним доступом називають такий спосіб оголення органа або осередку
патологічного процесу, який забезпечує при найменшій травмі організму достатній доступ до ураженої
ділянки, найкращі умови для огляду тканин і необхідних дій на органі.
У поняття "найменша травма" входять: збереження цілості за ходом доступу до великих судин,
нервових стовбурів і вивідних протоків залоз, а також важливих у функціональному відношенні м'язів й
аионеврозів; запобігання надмірного зяяння операційних ран й утворення надалі великих рубців та
деформацій в оперованій ділянці; запобігання функціональним порушенням в організмі, що можуть від-
битися на продуктивності тварини або її працездатності.
Величина доступу залежить від місця, напрямку і довжини розрізів тканин за ходом доступу,
обумовлених, в свою чергу, глибиною залягання оперованого органа.
Оголення органа повинно бути настільки значним, щоб створилася можливість більш або менш легко і
старанно виконати основну частину операції (оперативний прийом). Величину оперативного доступу не
можна розглядати абстрактно, ізольовано від завдань оперативного прийому, вона визначається змістом
оперативного прийому. Ігнорування цієї умови може призвести до того, що при різних оперативних
прийомах можна помилково зробити однакові (за довжиною і напрямом) розрізи, наприклад, при повній
резекції потилично- остистої ЗВ'ЯЗКИ в ділянці холки і при видаленні тільди осередків некрозу цієї зв'язки.
Мінімальна травма і достатня ширина оперативного доступу - два взаємно протилежні фактори.
Прагнення до розширення доступу призводить до збільшення травми організму, і навпаки. А тому
рекомендується вибрати найменш травматичний доступ, який давав би можливість виконати оперативний
прийом без надто широкого оголення органів, яке подовжує період загоювання, може призвести до
рецидиву захворювання, залишає після себе деформації і порушення функцій. З другого боку, страх перед
широким доступом там, де він показаний, може різко знижувати ефективність оперативного втручання і
обумовлювати рецидиви.
Раціональний доступ повинен при мінімальному пошкодженні тканин забезпечувати оптимальні
умови для огляду і виконання необхідних прийомів на органі! Для більшості операцій визначені
положення і характер оперативного доступу. Однак в окремих випадках (наприклад, при зміщенні
внутрішніх органів, наявності патологічних осередків у місцях підходу до ураженого органа) вибір
раціонального доступу нерідко ускладнений. За цих умов необхідно врахувати всі умови оперування, зміни
анатомо-топографічних відношень у ділянці операції (наприклад, зміщення сичуга при його здутті, зро-
щення оболонок мошонки, великі новоутворення або зрощення в черевній порожнині).

25
 Розрізняють прямий і обхідний оперативні доступи. Прямий доступ проводять із ділянки,
розташованої найближче до осередку патологічного процесу; тканини в напрямі цього осередку, як
правило, роз'єднують в одній площині. Такий доступ є раціональним. Обхідний доступ виконують, як
правило, із ділянок, віддалених від патологічного осередку, в обхід якого-небудь органа (наприклад, один із
доступів до повітроносного мішка).
Питання про вибір оперативного доступу вирішується в загальному плані операції.
Оперативний прийом- власне втручання на певному ушкодженому органі, яке вимагає максимальної
обережності з тим, щоб запобігти серйозним порушенням життєдіяльності його та організму в цілому. Це
зобов'язує хірурга мислити фізіологічно, а оперувати анатомічно. Оперативний прийом також повинен
бути раціональним.
Раціональним оперативніш прийомом називають такий спосіб оперативного втручання на хворому
органі (або у вогнищі патологічного процесу), який забезпечує найефективніше хірургічне втручання в
даної хворої тварини. Раціональність вибраного оперативного прийому завжди визначається тим, якою
мірою при його виборі взято до уваги загальний стан хворої тварини та особливості її захворювання.
Велике значення має правильний вибір способу оперативного втручання. Лікареві потрібно керуватися
наступними положеннями.
Немає і не може бути універсального оперативного доступу, а тим більше оперативного прийому
для всіх випадків даного захворювання! Це пояснюється тим, що у кожної тварини одне і те ж
захворювання може перебігати по-різному; до того ж, на момент надання лікарської допомоги патологічний
процес може перебувати на різних стадіях розвитку. Не менш важливе значення має загальний стан
тварини. Якщо до цього додати, що при виборі оперативного доступу (місця, величини й напряму розрізів)
доводиться враховувати різні індивідуальні форми мінливості в будові і взаємовідношеннях тканин та
органів оперованої ділянки, то стане ясною безпідставність тверджень деяких авторів, які рекомендували
свої способи операції як універсальні, раціональні для всіх випадків якого-небудь певного захворювання.
Отже, не досить вивчити відомі способи виконання хірургічних операцій (оперативних доступів і
прийомів), які запропоновані для даного захворювання. Важливо з'ясувати, в яких умовах і для яких
патологічних процесів кожний з них може бути застосований як найбільш раціональний і який з відомих
способів повинен бути відкинутий як помилковий.
Кінцевий успіх операції залежить не тільки від урахування передопераційного стану тварини,
характеру й ступеня її ураження, не тільки від правильного вибору способу операції й хорошої
техніки її виконання, але також від старанного проведення асептики та знеболювання і від
належного догляду та утримання хворої тварини в післяопераційному періоді, від урахування
можливих помилок та ускладнень під час і після операції і запобігання їм!
Кожне оперативне втручання має певний ступінь ризику.
Заключний етап операції може бути різним. Часто операцію закінчують з'єднанням тканин швами,
щоб повністю або частково закрити операційну рану (глухий або частковий шов). В інших випадках
порожнину рани тампонують або дренують, а краї її над тампоном чи дренажем тимчасово зближують
швами, або ж рану залишають зяючою і пов'язкою захищають від подразнювальних факторів зовнішнього
середовища. Інколи ортопедичні операції закінчуються спеціальним підковуванням.

26
 ПОКАЗАННЯ Й ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ОПЕРАЦІЇ
Кожній операції передує діагноз, який ставлять на основі ретельного клінічного, а іноді
рентгенологічного, лабораторних та інших спеціальних досліджень. М. І. Пирогов писав: "Вправно
зроблена хірургічна операція не дає права на звання досвідченого клініциста. Тільки той лікар, який має
клінічну підготовку, може бути хорошим хірургом".
Будь-яка хірургічна операція повинна бути, насамперед, обгрунтована відповідними показаннями,
тобто повинна бути встановлена її необхідність. Показання можуть бути абсолютними або відносними.
Є ряд операцій, які мають абсолютні показання - indicatio Vitalis, коли вони визнаються єдиним
методом лікування, наприклад, такі операції: защемлені грижі, злоякісне новоутворення, випадіння
внутрішніх органів, зміщення і защемлення їх, гостра непрохідність дихальних шляхів, кровотеча,
пневмоторакс, тимпа- нія рубця, сичуга, сліпої кишки, закупорка сечовивідних шляхів, гнійні запалення
тканин і органів. При цьому лікар, не вагаючись у необхідності операції, повинен розв'язувати питання
лише про спосіб і терміновість оперативного втручання (багато операцій з абсолютними показаннями є
невідкладними).
Є операції з відносними показаннями, які не становлять єдиний метод лікування, коли можна не
оперувати, щоб не завдати суттєвої шкоди здоров'ю тварини, і, отже, без ризику знизити її продуктивність
(доброякісне новоутворення, незащемлена грижа тощо).У таких випадках лікар, насамперед, з'ясовує
необхідність оперативного втручання як кращого методу лікування при захворюванні даної тварини, а
потім вже встановлює терміновість оперативного втручання й спосіб операції, враховуючи майбутні
безпосередні (найближчі) і віддалені її результати, які визначають надалі господарську цінність тварини.
Іншими словами, глибоко вивчивши загальний стан хворої тварини і характер патологічного процесу, лікар
у кожному конкретному випадку повинен розв'язувати ці питання, додержуючись правила: не
застосовувати хірургічної операції там, де вилікувати можна іншими, більш легкими і менш
небезпечними способами, але й не відкидати операції, коли вона є єдиним методом лікування!
Втручання лікаря ветеринарної медицини завжди підпорядковане економічним міркуванням. Операція
вважається вдалою тільки тоді, коли вона зберігає господарську цінність тварини. Збереження тільки життя
тварини без можливості використати її на роботі, для племінних цілей або поставити на відгодівлю - не є
кінцевою метою. Проте лікар повинен пам'ятати про ту відповідальність, яку він бере на себе, розв'язуючи
позитивно питання про вибракування тварини. Потрібно глибоко й всебічно дослідити хвору тварину і при
найменших шансах на виліковування зробити все можливе для збереження її господарської цінності,
використовуючи різні, найбільш дійові методи лікування.
Лікар повинен, нарешті, враховувати й те, що в багатьох випадках операції, незалежно від їх
необхідності, абсолютно протипоказані. До таких випадків належать:
а) тяжкий загальний стан тварини (операція в такому випадку загрожує життю тварини і повинна бути
відкладена й замінена іншими методами лікування); із цього правила виключаються випадки невідкладних
операцій, про які зазначали вище (защемлені грижі, механічні ілеуси, флегмони), і операції, які роблять для
розрізування гнійників. Це також можуть бути старий вік, виснаження, загострення процесу,
неоперабельність через великі ураження, великий термін вагітності або стан статевої охоти;

27
 б) наявність, поряд з хірургічним процесом, гострих контагіозних інфекційних захворювань у тварин.
Але при деяких інфекційних захворюваннях (мит, ензоотичний лімфангоїт та ін.) хірургічне втручання
часто є необхідним допоміжним методом лікування. У господарствах, де оголошено карантин у зв'язку з
гострим інфекційним захворюванням, властивим тваринам певного виду (бешиха і чума свиней, мит коней,
сибірка та ін.), масові хірургічні операції з економічною метою протипоказані навіть клінічно здоровим
тваринам. Виняток становлять лише невідкладні випадки, що потребують екстреного втручання. При цьому
операція повинна бути виконана з дотриманням усіх правил особистого захисту і запобігання поширенню
захворювання;
в) масових операцій слід уникати в господарствах, які не мають належних умов для післяопераційного
утримання тварин;
г) не можна оперувати тварин перед їх перегоном, перегрупуванням або в період масових
профілактичних щеплень (оперують не раніше, як за два тижні до щеплень і через такий самий термін після
їх закінчення);
д) масові операції слід закінчити за два тижні до відлучки поросят і при необхідності продовжити
виконувати їх тільки через 14 днів після відлучки.
Ступінь ризику. Будь-яка хірургічна операція має певний ступінь ризику. Ступінь ризику залежить від
характеру втручання (втрати сил і крові, тривалості операції), припустимої дії анестезії й самої операції,
порушення функції дихання і прохідності кишок, часу іммобілізації і, нарешті, від наявності супутніх
захворювань. Виходячи із вищесказаного, можна умовно розділити хворих тварин перед операцією на три
групи (JI. А. Тихонюк):
І-легку("GoodRisk"), при якій ризик можна вважати незначним. У цих хворих тварин задовільний стан,
їм буде виконана відновлюва- льна операція. Порушення, які є, не чинять на хворих загальної дії й не
визивають явних порушень функції інших органів;
II - середньої тяжкості("IntermediateRisk"), для кожного пацієнта повинен бути по можливості
точніше встановлений ступінь ризику.
Це відноситься, наприклад, до термінової операції, коли у хворої тварини защемлена грижа поєднується
із достатньо компенсованою недостатністю серця або помірно вираженою недостатністю дихання;
III - тяжка("PoorRisk") - мова йде про тих хворих тварин, у яких локальне ураження життєво
важливих органів настільки значне, що може визвати загальновиражене порушення (наприклад, рак шлун-
пікового тракту). До цієї групи відносяться також хворі з гос- ;достатністю дихання, інфарктом міокарда,
який виник менше ісяців назад, діабетом, який важко піддається корекції, недо- ю мозкового кровообігу
тощо.
тінь ризику зростає зі збільшенням кількості супутніх захворю- тановлено, що при сукупності трьох
захворювань хвора тварина до значного ризику. Однак досить часто хірургічне втручання є ефективним
методом лікування (небезпечна тривала кровотеча, дія внутрішніх органів, субдуральна гематома тощо).
:>-яка операція, пов'язана з ризиком для життя тварини, по- іиконуватись за згодою юридичного власника
тварини, його вника або іншої довіреної особи власника. Якщо йдеться про що є суспільною або державною

40
власністю, то лікар, усві- зчи необхідність операції, зобов'язаний наполягати на її ви- , а в невідкладних
випадках оперувати, не чекаючи згоди. В лнівних і важких випадках потрібно скликати консиліум лі-

гд проведенням операції необхідно ретельно продумати і її план. Оскільки в більшості випадків оперувати
можна різ- тособами, то для конкретного випадку вибирають найбільш іий - modus operandi. Залежно від
цього передбачають спосіб тварини, метод знеболювання, кількість і концентрацію зне- іих засобів,
кількість необхідного стерильного гіерев'язу- о матеріалу і його форм, вид перев'язки, розмір шовного ма-
для перев'язки судин і накладання швів, кількість та асорти- обхідних стерильних інструментів і, нарешті,
характер опера- втручання. ГІри масових операціях лікар обов'язково повинен чити метод стерилізації
інструментів під час операції. , ург повинен завчасно намітити собі форму, величину й напрямок розрізу,
врахувати силу кровотечі; обдумати заходи боротьби з кровотечею; передбачити можливість тих або інших
утруднень та ускладнень; врахувати анатомо-топографічні особливості оперованої ділянки тіла,
особливості патологічного процесу й загальний стан хворої тварини, а також передбачити необхідність
застосування фармакологічних засобів для підняття кров'яного тиску й покращення серцевої діяльності з
тим, щоб можна було надати негайну допомогу хворій тварині при мінімальній втраті часу.
Кожне хірургічне втручання має свою назву.
Назви хірургічних операцій найчастіше складаються з латинської або грецької назви органа, на якому
виконують хірургічне втручання, і терміна, що означає оперативний прийом, який застосовується. Звідси:
румінотомія(rumen- рубець + tome- розріз) - розріз рубця; уретротомія(urethra- сечовипускний канал +
stoma- отвір) - створення штучної нориці сечовипускного каналу; ентероектомія (enteron- кишка + ectome-
вирізування) - вирізування кишки; кол- потомія(colpos- пазуха, піхва + tome- розріз) - розтин стінки піхви;
гістеректомія(hystera- матка + ectome- вирізування) - вирізування матки.
Крім того, в оперативній хірургії широко застосовують терміни, які означають ту чи іншу операцію,
наприклад: резекція(resectio- часткове вирізування непериферичної частини органа), екстирпація
(exstirpatio- вилущування), ампутація(amputo- відрізання) - видалення периферичної частини органа та ін.
ХІРУРГІЧНІ ІНСТРУМЕНТИ
Хірургічні інструменти - це технічні засоби, за допомогою яких лікар виконує різноманітні оперативні
прийоми на органах і тканинах живої тварини при хірургічних способах лікування. Кожен, хто має справу з
хірургічними інструментами, повинен засвоїти їх функціональне призначення, правильність вибору, знати
оптимальні позиції кожного з них при застосуванні й можливі ускладнення при використанні. Від того,
наскільки інструменти зручні і досконалі у використанні, залежить точність і своєчасність лікувальної
маніпуляції.
Поява перших зразків хірургічних інструментів відноситься до глибокої давнини. їх знаходили при
археологічних розкопках у Греції, Індії, Єгипті та Італії. Вважають, що трепанацію черепа виконували в
сиву давнину примітивним кам'яним знаряддям майже в усіх країнах. Ще у V столітті до нашої ери у Греції
для трепанації застосовували спеціальні інструменти - перфоративний трепан і гострий трепан з вінчиком.
Хірургічні інструменти для кесаревого розтину з'явились ще у Стародавньому Римі. Спеціальні

41
інструменти для трахеотомії вперше були застосовані в Греції в І столітті до нашої ери. Арабська хірургія
(ІХ-Х століття) мала розробки різноманітних хірургічних інструментів і складних машин для вправлення
вивихів тощо. У XVI-XVIIстоліттях у хірургію було впроваджено велику кількість інструментів, що за
своєю формою і призначенням нагадували сучасні.
Після впровадження асептики та антисептики до хірургічних інструментів почали ставити наступні
вимоги: вони повинні виготовлятися з твердого, гладенького матеріалу; не повинні змінюватись при
нагріванні до 180 °С; не піддаватися корозії; повинні складатися з однієї деталі або з малої їх кількості й
легко розбиратися без застосування інших інструментів; не мати гострих країв, кутів, окрайок, задирок, які
б завдавали додаткових травм тканинам або рукам хірурга. Інструменти, які відповідали цим вимогам,
вперше були виготовлені в Росії московською фірмою Ф. Швабе в 1879-1882 pp.
Впровадження нових оперативних методів супроводжується, як правило, появою нових технічних
засобів, які входять в оснащення операційних і створюють можливості для застосування оперативних
прийомів, що раніше вважались нездійсненними.

КЛАСИФІКАЦІЯ ХІРУРГІЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

Будь-які хірургічні операції виконують за допомогою різноманітних хірургічних інструментів. Останні
умовно можна розділити на такі групи: інструменти для розтину м'яких тканин, для зупинки кровотечі, для
остеотомії та остеосинтезу, для з'єднання м'яких тканин, для кастрації самців, допоміжні, офтальмологічні
та ортопедичні.

Інструменти для розтину м'яких тканин

Для розтину м'яких тканин застосовують хірургічні ножі і ножиці.
Хірургічний ніж складається з клинка і ручки. Ріжучий (гострий) край клинка називається лезом,
протилежний йому тупий - спинкою.
У залежності від форми і розмірів клинка, хірургічні ножі мають різну назву. Так, ніж, у якого клинок у
2-2,5 рази коротший ручки, називається скальпелем. Останній може бути: черевастим, прямим,
гострокінцевим, гудзикуватим, серпоподібним тощо (рис. 5; 1,а-е).
Черевастий скальпель у хірургічній практиці використовується найчастіше. У цього скальпеля лезо
має випуклу форму по відношенню до поздовжньої осі. Його застосовують для розтину всіх тканин, а також
для препарування. Ним можна робити розрізи необхідної довжини, будь-якої форми й на різну глибину.
Прямий скальпель. У нього лезо йде паралельно до поздовжньої осі. Застосовують його для
препарування і розтину тканин на невелику глибину.

42
 Рис. 5. Інструменти для розтину м'яких тканин: 1 - скальпелі: а - прямий, б - черевастий, в - гострокінцевий, г- ґудзикуватий
прямий, д - ґудзикуватий зігнутий, е - серпоподібний, є - тенотом, ж - герніотом, з - скальпель із змінними клинками, і - скальпель
для глибоких ран; 2 - хірургічні ножі: а, б - резекційні, в - ампутаційний; З - двосторонній перфоративний ніж; 4 - троакар; 5 -
ланцюговий екразер

Гострокінцевий скальпель має гостре вістря. Лезо і спинка клинка сходяться під гострим кутом по
відношенню до поздовжньої осі. За-

44
стосовують його для проколювання (перфорація; розтин абсцесів тощо) і препарування тканин. Щоб
виконати прокол на необхідну глибину, клинок скальпеля обмежують пальцями.
Ґудзикуватий скальпель на кінці клинка має потовщення (ґудзик). Його застосовують для розтину
нориць, зв'язок, сухожилків і грижових воріт. Він буває прямим або серпоподібним.
Серпоподібний скальпель. Клинок цього ножа має вигнуту форму по відношенню до поздовжньої осі.
Він може бути гострокінцевим або тупокінцевим. Гострокінцевий серпоподібний скальпель застосовують
для проколювання тканин (розтин абсцесів), а тупокінцевий - для розтину сухожилків, зв'язок.
Тенотом - це хірургічний ніж, у якого клинок заточений на обмеженій ділянці (див. рис. 5; 1, є). Назва
інструменту (tenon- сухожилля + tomia- розсікати) указує на застосування його при розтині сухожилків,
коли необхідно зробити розріз тільки одного сухожилка, не пошкодивши ним інших тканин. Він буває
гострокінцевим або ґудзикуватим.
Герніотом - це хірургічний ніж, у якого клинок має серпоподібний вигляд і заточений на дуже
обмеженій ділянці (див. рис. 5; 1, ж ) . Такий ніж дає можливість запобігти пошкодженню органів і
тканин, які лежать глибоко в ділянці розрізу. Його застосовують при грижо- розтині для розрізу грижового
кільця.
Нині в хірургічній практиці застосовуються скальпелі із змінними клинками (див. рис. 5; 1, з). У
комплекті до ручки є клинки різної форми, які замінюють по ходу операції при виконанні необхідного
оперативного прийому. 4
Скальпель для глибоких ран (див.рис. 5; 1, і ) має довгу ручку і короткий клинок, лезо якого
закінчується у вигляді овалу, розміщеного поперек поздовжньої осі інструмента. Використовується для роз-
тину тканин у глибоких ранах, порожнинах.
У сучасній хірургії широко застосовують одноразові скальпелі різної конструкції. Ці ножі мають
клинок, виготовлений з металу, а ручку - з пластмаси.
Резекційний ніж (див. рис. 5; 2, а, б) значно масивніший від скальпеля. Клинок у нього короткий, але
широкий, лезо випукле. Його застосовують для розтину щільних тканин (хрящі, сухожилки) і суглобів.
Ампутаційний ніж (див. рис. 5; 2, в) має найбільшу довжину. Його клинок у 2-3 рази довший від
ручки. Це дає можливість зробити
одномоментно глибокий і довгий (циркулярний) розріз. Цей ніж застосовують виключно при ампутаціях
кінцівок, для розтину м'яких тканин навколо кісткової.
Перфоративний ніж є односторонній і двосторонній. Його ріжуча частина має форму циліндра,
діаметром 20-30 мм (див. рис. 5; 3). Застосовують для видалення рогових горбиків у телят для попередження
росту рогів при створенні комолих стад.
Троакар складається з ручки, гільзи і стилета (див. рис. 5; 4). У залежності від призначення троакари є
різних розмірів. Інструмент застосовують для руменоцентезу (при тимпанії рубця), торакоценте- зу, пункції
сичуга, книжки й кишечнику.
Ланцюговий екразер (див. рис. 5; 5) застосовують для відщемлення тканин, які знаходяться глибоко в
порожнинах (видалення новоутворень, яєчників у корів і кобил, сім'яників у півнів, крипторхідів тощо).
Способи тримання
хірургічних ножів є різні.
Найчастіше застосовують
наступні (рис. 6):
1) положення скрипкового
смичка застосовують у тих
випадках, коли необхідно
зробити довгий, але негли-
бокий розріз, щоб не
пошкодити кровоносні
судини і нерви, які лежать
поверхнево (див.
Рис. 6. Способи тримання хірургічних ножів і ножиць:
а - скрипкового смичка; б - столового ножа; в - пера для >
положення
столового ножа е - тримання ножиць
писання; г - троакара; д - меча або ножа всією рукою;
використовують при
розтині щільних, малоподатливих (фіброзних) тканин, а також при
одномоментних глибоких розрізах (див. рис. 6, б);
3) положення пера для писання є основним. Ним користується
більшість хірургів при розрізі покривних тканин, пошаровому роз'єднанні
тканин та їх препаруванні в глибині (див. рис. 6, е);
4) положення меча, або тримання ножа всією рукою. Ніж беруть у
долоню в тих випадках, коли виникає необхідність прикласти

46
значну силу при розрізі, наприклад, при розтині шару м'яких тканин значної товщини до кістки (при
ампутації кінцівки; див. рис. 6, д);
5) положення троакара. Цим способом, як правило, користуються при розтині абсцесів, гематом,
лімфоекстравазатів та інших патологічних порожнин з рідким вмістом (див. рис. 6, г).
Ножиці також відносяться до числа найуживаніших ріжучих інструментів. Ними користуються при
розтині м'яких тканин, препаруванні, розтині тканин у глибині, операціях на порожнистих органах, нервах,
кровоносних судинах, накладанні швів, пов'язок, для вистригання волосяного покриву тощо.
Форма і розміри ножиць досить різноманітні. Розрізняють прості і хірургічні ножиці.
Прості ножиці. Бранші цих ножиць з'єднуються між собою наглухо за допомогою гвинта або
заклепки. Ці ножиці важко піддаються чищенню, тому у хірургічній практиці їх застосовують рідко.
Хірургічні ножиці мають спеціальний замок, який дозволяє при очищенні швидко й легко роз'єднувати
бранші, з'єднувати їх знову без застосування інших інструментів (рис. 7; 1). Особливо широкого
розповсюдження набули ножиці із замком французького майстра Ко- ленна. Цей замок має дужку, яка
тримає другу гілку ножиць і робить неможливим її висковзування під час роботи.
їх також поділяють на ножиці загального і спеціального призначення.
До ножиць загального призначення відносяться ножиці Купера і прямі (гостро- та тупокінцеві тощо).
Ножиці спеціального призначення мають різноманітну форму й величину. До цієї групи відносяться
ножиці очні, Ріхтера, Бекмана, пупкові, гінекологічні, кишкові, ножиці для операції в порожнині носа,
гортані, глотки тощо.
Найчастіше застосовуються наступні ножиці:
1) ножиці Купера. Бранші цих ножиць зігнуті по площині (див. рис. 7; 2, а). Ними користуються для
вистригання волосяного покриву, препарування тканин у глибині (наприклад, при екстирпації новоутво-
рень), розтину перев'язувального і шовного матеріалу. Інколи їх також застосовують у закритому вигляді
для тупого розшарування тканин;
2) ножиці прямі є: гостро- і тупокінцеві, ґудзикуваті (див. рис. 7; 2, б-г). Ґудзикуваті ножиці
застосовують переважно для розтину но- риць, тупокінцеві - при операціях у черевній або тазовій порожни-
нах, коли необхідно провести розтин перитонеальних спайок, які знаходяться в глибині, а гострокінцеві -
для розтину і препарування м'яких тканин, спайок.

47
Рис. 7. Ножиці: 1- замок Колена; 2 - ножиці загального призначення: а - Купера, б - прямі гострокінцеві, в - прямі тупокінцеві, г - прямі
ґудзикуваті; З - ножиці спеціального призначення: а - Ріхтера, б - Ріхтера ґудзикуваті, в - Бекмана, г - Зібольда, д - пупкові, е - кишкові

3) ножиці Ріхтера. Бранші цих ножиць зігнуті по ребру під тупим кутом і можуть мати ґудзикувате
потовщення на одній з них (див. рис. 7; 3, а,б). Вони зручні для розтину бинтових пов'язок, тканин у глибині,
очеревини, загальної піхвової оболонки при кастрації самців тощо.
4) ножиці Еекмана за своєю конструкцією нагадують ножиці Ріх- тера, від яких вони відрізняються
довшими браншами (див. рис. 7; 3, в). Вони призначені для резекції нижньої носової раковини. Але їх
зручно використовувати при багатьох інших операціях, коли доводиться розсікати тканини на значну
довжину пошарово (наприклад, при кастрації, лапаротомії, операціях на нервах тощо).
5) ножиці Зібольда мають довгі, двічі зігнуті по площині гілки (див. рис. 7; 3, г ) . Ці ножиці досить
практичні при розтині щільних тканин, які знаходяться в глибині рани;
6) пупкові ножиці, або ножиці зігнуті по ребру. Бранші цих ножиць дугоподібно зігнуті по ребру
(див. рис. 7; 3, д). їх, як правило, застосовують при оперативному лікуванні пупкових гриж;
7) кишкові ножиці мають одну браншу коротшу, а другу - довшу з ґудзикуватим потовщенням на кінці
(див. рис. 7; 3, е). їх застосовують для розтину порожнистих органів.

48
 Слід відмітити, що в багатьох випадках ножиці мають безсумнівну перевагу над скальпелем. Перш за
все, ними легше запобігти пошкодженню органів, судин і нервів, які лежать у ділянці розтину, тому що
частина тканин, захоплених ножицями, вислизає з-під розрізу (чим товстіший шар тканин, тим більша
частина вислизає). Тому розрізи, які потребують великої обережності, завжди роблять ножицями, а не
скальпелем. При розтині ножицями м'яких тканин кровотеча менша, ніж при розтині скальпелем, за рахунок
часткового роз- міжчення стінок судин. Ножиці завжди застосовують при розтині тканин, які не
скорочуються. Наприклад, сухожилки і нерви, які виступають із стінки рани при ампутації, краще обрізати
ножицями, тому що під час розтину їх скальпелем вони знову витягнуться.
При триманні ножиць у руці кінцева фаланга великого пальця повинна знаходитися у верхньому
кільці інструмента, середня фаланга безіменного пальця - в нижньому кільці, середній палець - під нижньою
гілкою ножиць, а вказівний - на замку (див. рис. 6, е).
Електроскальпель. Нині в хірургії широко застосовують елект- роножі. Найраціональніше його
застосовувати в тих випадках, коли розтин тканин пов'язаний з небезпекою сильної кровотечі, дисемінації
клітин злоякісної пухлини або при забрудненні рани дуже вірулентними мікроорганізмами.
Він являє собою електрод, на який подається електричний струм високої частоти. Електрод складається
з ізолюючої ручки і металево

49
го змінного кінцевика. Останній може мати різну форму - ножа, ланцета, голки, кульки.
Електроніж чинить припалювальну, гемостатичну та антимікробну дії. Він легко розсікає тонку шкіру
та інші м'які тканини.
Лазерний скальпель. У сучасній ветеринарній хірургії застосовують лазерні вуглекислотні скальпелі
("Скальпель-1", "Ромашка"). Вони мають високу потужність і використовуються для розтину м'яких тканин,
особливо при гнійних процесах, екстирпації новоутворень тощо. Лазерний промінь, яким розсікають
тканини, чинить високу антимікробну і гемостатичну дії. Біологічна дія С0 2-лазера з довжиною хвилі
випромінювання 10,6 мкм зумовлена інтенсивним нагріванням тканин за рахунок значного поглинання
ними лазерного світла.
Кровоспинні інструменти
Кровоспинні, або гемостатичні, інструменти використовують для захоплення кровоносної судини і
розміжчення її стінки. Конструкція цих інструментів різноманітна.
Торзійні пінцети. За рубежем широко застосовують торзійні пінцети із замками (Фріка, Лангенбека,
Леєра та ін.). Останні дозволяють залишати пінцети на пошкоджених кровоносних судинах зі стиснутими
браншами. Вони мають складну конструкцію, але не дають можливості стискувати судину з різною силою.
Гемостатичний пінцет Пеана. У 1875 році французький хірург Реап вперше запропонував
гемостатичні пінцети, у яких вільні кінці браншів замикаються за допомогою зубчастого замка. На одному
кінці бранші інструменту є кільця для тримання пінцета руками, а на другому - довгі або овальні губки з
поперечними насічками на дотичних поверхнях для фіксації судини (рис. 8; 1, а-в).
Пінцети випускають трьох розмірів. Найбільші з них застосовують при гінекологічних операціях,
маленькі - при очних операціях, а середні - при всіх інших оперативних втручаннях.
Зубчастий замок, що фіксує бранші інструмента, має таку конструкцію, яка дозволяє однією рукою
швидко розімкнути бранші й зняти інструмент.
Пінцет легко накладати, а стискувати судини можна з різною силою.
Однак хірургічна практика показала, що застосування пеановсь- ких пінцетів для зупинки кровотечі на
щільних, фіброзних і склерозо- ваних тканинах майже неможливе. Якщо ж судину й вдається захопити
пінцетом, то вона легко зісковзає й доводиться накладати його повторно.

50
Рис. 8. Кровоспинні інструменти: 1 - гемостатичні пінцети: а, б, в - Пеана, г - Кохера, д - Блюнка, е - москіт; 2 - артеріальний жом; 3 -
лігатурні голки Дешам- па; 4 - артеріальний гачок; 5 - кровоспинні клеми; 6 - щипці-зажими вікончасті

Гемостатичний пінцет Кохера має довгі губки, на дотичних поверхнях яких є поперечні насічки. На
кінці однієї губки є два гострі зубчики, а на другій - один (див. рис. 8; 1, г). Завдяки такій будові хірург має
можливість: а) швидко захопити кровоточиву судину навіть у тих випадках, коли вона знаходиться в
щільній тканині або безпосередньо на кістці; б) затиснути шар тканин разом із судинами, які там проходять;
в) залишити пінцет на місці, не побоюючись його зісковзання.

51
 Гемостатичний пінцет Елюнка має оригінальну конструкцію: кінці губок, якими захоплюють
кровоточиву судину, зігнуті і розташовані одна позаду іншої (див. рис. 8; 1, д). Дякуючи цьому, стінка
судини розміжчується більшою мірою, ніж це вдається зробити іншими гемостатичними інструментами.
Гемостатичний пінцет типу москіт відрізняється від інших гемостатичних пінцетів меншими
розмірами та конусоподібними губками з насічками на дотичних поверхнях (див. рис. 8; 1, е).
Артеріальний жом схожий на великий пінцет Пеана, тільки він має більші розміри і більш масивний
(див. рис. 8; 2).
Лігатурна голка Дешампа має різну форму (напівкругла гостра, напівкругла тупа, зігнута; див. рис. 8;
3). На кінці вона має вушко для лігатури. Застосовують їх для накладання лігатури на кровоносні судини й
вивідні протоки залоз.
Артеріальний гачок (див. рис. 8; 4) складається з ручки й потовщеного циліндричного вістря, яке
дугоподібно зігнуте. Його підводять під судину або нерв і відпрепаровують ним орган від оточуючих м'яких
тканин.
Кровоспинні клеми. За конструкцією дещо нагадують звичайний пінцет, але з обернено розміщеними
губками, що мають насічки на дотичних поверхнях (див. рис. 8; 5). Використовуються для перетискування
кровоносних судин без пошкодження їх стінки.
Щипці-зажими вікончасті для фіксації судин. Мають трикутної форми вікончасті губки з насічкою
(див. рис. 8; 6). Застосовуються для захоплювання стінки судин при накладанні міжсудинних анастомозів.

Інструменти для остеотомії та остеосинтезу

Для остеотомії (роз'єднання кісткової тканини) застосовують кісткові пилки, долота, распатори,
елеватори, кісткові щипці й ножиці, трепани тощо (рис. 9, 10).
Кісткові щипці є ріжучі, щипці-кусачки та фіксуючі. Ріжучі і щип- ці-кусачки використовують для
скушування гострих країв кісток, збільшення трепанаційного отвору тощо.

52
 №Рис.
б 9. Кісткові інструменти: 1 - кісткові щипці: а - Лістона, б -
щипці-кусачки, в - реберні; 2 - реберні ножиці: а - гільйотинні, б -
зігнуті; 3 - кісткові щипці фіксуючі; 4 - щипці секвест- ральні; 5 -
кісткові пилки: а-листова, б - ножова, в - дугова, г - дротяна, д - дискова

53
 Кісткові щипці Пістона (див. рис. 9; 1, а) сконструйовані за типом ножиць, але відрізняються від них
більшою масивністю і короткими, порівняно з ручками, браншами. Цей інструмент розсікає кістку з
великою силою, тому їх часто застосовують для видалення ос- теофітів, невеликих екзостозів і резекції
ребер. Недоліком цих щипців є те, що вони не тільки розсікають кістку, але інколи й розміжчують її. Якщо
вони недостатньо гострі, тоді на кістці з'являються поздовжні тріщини.
Реберні щипці Дуайєна (див. рис. 9; 1, в) також застосовують при резекції ребер.
Реберні ножиці гільйотинні і зігнуті (див. рис. 9; 2, а, б) використовують для резекції ребер.
Перерізаючи кістку, вони одночасно здавлюють її й цим сприяють зупинці кровотечі із внутрішньокістко-
вих судин.
Кісткові щипці фіксуючі за конструкцією бувають дво-, чотири- та багатозубі (див. рис. 9; 3) і
застосовуються для захоплення та утримання трубчастих кісток, видалення кісткових секвестрів.
Щипці секвестральні на губках мають косі насічки, інколи виїмку (див. рис. 9; 4), що забезпечує
надійну фіксацію секвестрів, відламків кісток, металевих осколків при їх видаленні з рани.
Кісткові пилки можуть бути листові, ножові, дугові, дротяні, ланцюгові, дискові (див. рис. 9; 5, а-д).
Листові пилки найбільш уживані. Більшу перевагу мають листові пилки з подвійними зубцями, тому
що вони не защемлюються в тканинах.
Дугова пилка має додаткові змінні полотна різної ширини, що дозволяє їх замінювати та установлювати
в різних площинах по відношенню до дуги.
Дротяна пилка Жіглі складається із сталевого шорсткого дроту, який на кінцях має вушка, за
допомогою яких він з'єднується з ручками. Пилка підводиться під кістку за допомогою спеціального про-
відника або зонда, а інколи через отвір, попередньо зроблений в кістці трепаном. При роботі цією пилкою
необхідно слідкувати за тим, щоб її кінці утворювали тупий кут, інакше вона ламається.
Дротяні, рідше ланцюгові, пилки застосовуються в основному при резекції остистих і виличних
відростків, носових раковин і ребер, ампутації рогового відростка та інших операціях, коли рухи дугової або
листової пилки неможливі чи досить затруднені.
Дискова пилка приводиться в рух за допомогою електродвигуна. Нею можна витончено і швидко
випиляти шматок кістки будь-якої величини. Її широко застосовують при трепанаціях та остеопластич- них
операціях на кінцівках.
Кісткові долота. Ці інструменти мають різноманітну форму і розміри (див. рис. 10; 1, а-д). Вони є двох
різновидностей. Одні діють подібно клину і немовби розколюють кістку, інші, подібно рубанку, ріжуть
кістку. Найчастіше застосовують ріжучі долота.
Долото використовують у тих випадках, коли необхідно порушити цілісність кістки на обмеженій
ділянці або доводиться виконувати операцію в глибині тканин, коли неможливо застосовувати пилку чи
інший кістковий ріжучий інструмент, при екстирпації скостенілих копитних хрящів, екзостозів тощо.
Остеотомічне долото на ребрі має поділки в сантиметрах, щоб знати глибину, на яку воно проникло.
Жолобувате долото має напівкруглу виїмку.
Пряме долото застосовують при трепанації додаткових пазух носа і черепа.
Кутове долото використовують для видовбування в кістці жолобка будь-якої глибини й форми.

54
 Трепани є різної форми (див. рис. 10; 4, 5). Застосовуються для трепанації додаткових порожнин носа й
черепа.
Трепан складається з ручки, коловорота й циліндричної пилки з напрямним стержнем (пірамідкою) у
центрі. Крім циліндричної пилки використовують фрези або свердла різної форми й розмірів.
Трефін має коротку поперечну ручку і циліндричну пилку.
Кістковий дриль складається з ручки, механічного приводу, різноманітних свердел і фрез (див. рис. 10;
6). Його застосовують для трепанації та остеосинтезу.
Распатори. Найчастіше застосовують прямі і реберні расгіатори (див. рис. 10; 3, 7) для відділення
окістя від кістки. їх ріжучій частині надають форму, яка відповідає поверхні тієї або іншої кістки. На ко-
жному распаторі поблизу ріжучої частини є горизонтальні насічки, на яких знаходиться вказівний палець
хірурга, а ручка інструмента повинна впиратися в долоню. Вказівний палець контролює рухи распа- тора,
обмежуючи їх, і попереджує таким чином пошкодження сусідніх м'яких тканин.

55
Рис. 10. Інструменти для остеотомії тя остеосинтезу: 1 - кісткові долота: а- остеотомічне, б - жолобувате, в, г - прямі, д - кутове; 2 -
трепанаційний молоток; 3 - распатори прямі; 4 - трепан; 5 - трефін; 6 - кістковий дриль із фрезами й свердлами; 7 - распатори реберні;
8 - елеватори; 9 - кісткові штифти; 10 - кісткові пластини; 11 - кісткові шурупи; 12 - щипці зубні для великих тварин; 13 - щипці зубні
для дрібних тварин; 14 - кусачки зубні для поросят;
15 - гострі ложки: а - Люера, б - Фолькмана; 16 - к'юретка
Елеватори, або піднімачі, застосовують для відшарування тупим шляхом копитного рогу, операціях на
черепі і для піднімання кісток при остеосинтезі (див. рис. 10; 8).
Для з'єднання відламків кісток (остеосинтезу) застосовують кісткові штифти, пластини і шурупи
різних розмірів і форм (див. рис. 10; 9-11).
Зубні щипці є різної конструкції і розмірів (для великих і дрібних тварин; див. рис. 10; 12, 13). їх
застосовують для екстракції (видалення) уражених зубів.
Кусачки зубні для поросят. Складаються з гострих, клиноподібних губок і бранш, з'єднаних гвинтом, і
мають пружину, яка забезпечує їх розкривання (див. рис. 10; 14). Застосовують для скушування молочних
зубів у поросят-сисунів.
Гострі ложки, к'юретка. У хірургічній практиці застосовують гострі ложки Фолькмана і Люера (див.
рис. 10; 15). Ложка Люера має масивну ручку й ріжучу частину у вигляді ложки із загостреними краями. У
ложки Фолькмана тонка ручка, на обох кінцях якої є різальні частини різних розмірів у вигляді овальних
ложок із загостреними краями. К'юретка має масивну ручку і ріжучу частину чашоподібної форми без дна
(див. рис. 10; 16).
Ці інструменти застосовують для вишкрібання стінок кісткових порожнин, нориць, видалення
секвестрів, а також для зняття гіаліно- вого хряща із суглобової поверхні кістки при екзартикуляції, вида-
ленні патологічних грануляцій тощо.

Інструменти для з'єднання м'яких тканин

Для з'єднання м'яких тканин застосовують голкотримачі й хірургічні голки.
Голкотримачі. У хірургії застосовують голкотримачі з автоматичними затворами і не автоматичні (рис.
11; 1, а в). Кожний з них називається за іменем того автора, який його запропонував. Якість інструменту
визначається відсутністю стомлення пальців під час роботи, можливістю міцно фіксувати хірургічну голку і
швидко звільняти її при необхідності. Кожен хірург вважає кращим той голкотримач, яким він звик
працювати. Голкотримачі є великі й малі. Слід відмітити, що при накладанні швів у глибині порожнин (на
пряму кишку, матку, піхву, в ротовій порожнині) краще застосовувати голкотримачі з довгими ручками.
Голкотримач Матьє. Це автоматичний голкотримач. На його випуклих ручках є зубчастий замок, а
між ними знаходиться пружина (креманьйола). Завдяки цьому, хірургу необхідно тільки натискати на
ручки, щоб відкрити або закрити замок.
 З

Рис. 11. Інструменти для з'єднання м'яких тканин: 1 - голкотримачі: а - Матьє, б - Троянова, в - Гегара; 2 - хірургічні голки; 3 -
шкірний степлер і щипці для зняття дужок; 4 - дужки Мішеля і пінцет

Голкотримач Троянова теж автоматичний, але, на відміну від попереднього, має прямі ручки і
креманьйолу.
Голкотримач Гагара - неавтоматичний і на кінцях ручок має кільця. Для того, щоб закрити замок, слід
натиснути на ручки, а щоб відкрити - ручки стискають і пальцями розводять у боки, що створює певні
незручності.
Хірургічні голки застосовують для накладання швів. Вони мають різну форму і величину. На
поперечному розрізі голки бувають круглої і тригранної форми (див. рис. 11; 2).
Голки з круглим перерізом розсовують тканини, але не розсікають їх, завдяки чому вони погано
проникають через щільні, малоподатли- ві тканини. їх застосовують, головним чином, при накладанні швів
на паренхіматозні і порожнисті органи, але не на шкіру. Голки з тригранним перерізом найбільш уживані.
Завдяки гострим граням, вони легко проникають навіть через щільні, малоподатливі тканини, розсікаючи їх.
Хірургічні голки за формою можуть бути прямими, напівкруглими і круглими. Прямі голки застосовують
переважно при операціях на порожнистих органах, напівкруглі і круглі є універсальними.

57
 Кожна хірургічна голка має тупий кінець з автоматичним вушком. Він має вирізку, з якої вузька щілина
веде у вушко, що має два отвори. Лігатуру накладають на цю вирізку зверху, а потім, натискуючи,
просовують у перший отвір вушка. Внаслідок еластичності, щілина легко розходиться, щоб пропустити
лігатуру, а потім негайно ж змикається так, що вона не може висковзнути з нього.
Є також атравматичні голки. У них відсутнє вушко, а тупий кінець голки без чітких меж переходить у
закріплену в ньому лігатуру. Після закінчення лігатури подальше використання голки неможливе.
Шкірний стиплер - це автоматичний інструмент для накладання металевих круглих дужок на шкіру
(див. рис. 11; 3). Виготовлений він з пластика і є одноразовим. У ньому заправлено 35 дужок.
Дужки Мішеля (див. рис. 11; 4) являють собою нікелеві пластинки, на кінцях яких є гострі зубчики.
Застосовують їх для з'єднання ранових країв шкіри. Накладають дужки за допомогою спеціального пінцета,
на вільних кінцях якого, позаду зубчиків, є невеликі поперечні поглиблення. Знімають дужки також
спеціальним пінцетом або гачками.
Для накладання швів на порожнисті органи, кровоносні судини, особливо в гуманній медицині, широко
застосовуються різноманітні автоматичні пристрої.

Інструменти для кастрації самців сільськогосподарських тварин

Щипці Занда (рис. 12; 1) застосовують для кастрації жеребців кривавим відкритим способом. За
допомогою браншів, губки яких мають тупі хвилясті поверхні, розміжчується сім'яний канатик з кро-
воносними судинами. Призначаються вони для накладання тільки на один сім'яний канатик, хоча в практиці
інструмент одночасно накладають на обидва. На ручках щипців є замок. Якісні інструменти не повинні мати
гострих країв на хвилястих або зубчастих виступах, щоб не розсікати тканини, а між закритими губками не
повинно бути просвітів.

58
Рис. 12. Інструменти для кастрації самців сільськогосподарських тварин: 1 - щипці Занда; 2 - щипці Амосова; 3 - емаскулятор; 4 -
дерев'яні лещата; 5 - гвинт Обіха; 6 - щипці Бурдіццо; 7 - щипці Телят- никова; 8 - щипці Ханіна; 9 - еластратор
Щипці Амосова (див. рис. 12; 2) мають дві рухливі бранші і посередині рухливу перегородку. Поверхні
губок і перегородки хвилясті. На ручках також є замок. У цьому інструменті кожен сім'яний канатик
одночасно окремо фіксується між губкою і перегородкою. Застосовують для кастрації жеребців кривавим
відкритим способом.
Емаскулятор (див. рис. 12; 3) - це щипці, які одночасно стискають і перетинають сім'яний канатик.
Здавлені судини після зняття інструменту скорочуються і внаслідок травмування швидко тромбу- ються. У

59
найбільш поширених моделях емаскулятора одна бранша подвійна (у вигляді рамки), друга має
дзьобоподібну форму. На губках з одного боку є дрібні зубчасті насічки, а з другого - гостре лезо.
Емаскулятори є трьох розмірів: великі, середні й малі. Застосовують їх для кастрації кривавим
відкритим методом всіх видів самців. Його також застосовують для кастрації свинок та ампутації хвостів у
телят. Малий емаскулятор ще застосовують для ампутації вушної раковини у цуценят кавказької вівчарки.
Дерев'яні лещата і гвинт Обіха (див. рис. 12; 4, 5). Лещата мають вигляд парних брусків, довжиною
15-18 см і шириною 2-3 см, зроблених з міцного, але не важкого дерева (береза, ліщина, в'яз, ясен, бук).
Зовнішні поверхні їх напівкруглі. Поблизу кінців брусків є поперечні жолобки для фіксації лігатур при
зав'язуванні лещат. Внутрішні (дотичні) поверхні мають поздовжні жолобки глибиною 2- 3 мм. Кінці
внутрішніх поверхонь зрізають на відстані 2 см від краю під кутом, щоб при з'єднанні між ними утворилося
поглиблення для розкривання лещат. Стискають обидва бруски за допомогою гвинта Обіха або
спеціальними щипцями для лещат. Застосовують для кастрації жеребців закритим кривавим способом.
Щипці Бурдіццо (див. рис. 12; 6) складаються із шарнірно з'єднаних дугоподібних бранш з поперечно
розміщеними губками та ручок. Виготовляються за розміром для кожної вікової групи тварин.
Застосовуються для перкутанної кастрації самців жуйних тварин.
Щипці Телятникова - масивні, мають короткі бранші і довгі ручки (див. рис. 12; 7). Одна бранша
коротша, друга довша і гачкоподіб- но зігнута під прямим кутом. Внутрішні, дотичні поверхні губок -
напівкруглі. Щипці є двох розмірів: великі й малі. Великі щипці Телятникова застосовують для кастрації
перкутанним способом бугаїв, а малі - баранів і цапів. Принцип їх дії ґрунтується на розміжченій сім'яних
канатиків через шкіру.

60
 Щипці Ханіна (див. рис. 12; 8) складаються з ручок та вигнутих бранні, які закінчуються поперечно
розміщеними губками. Використовуються для перкутанного методу кастрації самців жуйних тварин.
Еластратор, або ампутатор (див. рис. 12; 9) має рухливі ручки, з'єднані шарнірно, і чотири бранші,
зігнуті під прямим кутом. На браний одягають кільце, виготовлене з вакуумної гуми. Гумове кільце має
наступні розміри: зовнішній діаметр становить 15-20 мм, внутрішній - 9-10, ширина - 5 мм. Інструмент
застосовують для безкровного (перкутанного) методу кастрації баранів і цапів, а також для безкровної
ампутації рогових відростків і хвостів у великої рогатої худоби.

Допоміжні інструменти
При хірургічних операціях застосовується цілий ряд інструментів, які є допоміжними.
Пінцети застосовують для фіксації (утримання) м'яких тканин при будь-яких оперативних втручаннях.
Найчастіше в практиці застосовують хірургічні та анатомічні пінцети (рис. 13; 1). Вони є трьох розмірів:
великі, середні й малі. Великі застосовують при фіксації тканин у глибоких ранах і при операціях у
порожнинах тіла (грудна, черевна, тазова), середні - при фіксації поверхневих тканин, а малі - при
хірургічних втручаннях на очах.
Пінцет хірургічний застосовують для фіксації всіх видів м'яких тканин. На кінці однієї бранші є два
гострі зубчики, а другої - один. Це дає змогу фіксувати тканини так, щоб вони не висковзали з пінцета.
Пінцет анатомічний - на дотичних поверхнях браншів є поперечні насічки. Застосовують його при
операціях на внутрішніх органах.
Для фіксації тканин пінцет, як правило, тримають у лівій руці між великим і вказівним пальцями. При
зав'язуванні вузла під час накладання швів губки пінцета переводять у долоню і, прикривши їх середнім,
безіменним і мізинним пальцями, звільняють вказівний і великий.
Щипці М'юзо мають довгі ручки й короткі масивні губки (див. рис. 13; 2). На кінцях кожної губки є по
два масивних зубчики. Застосовують їх для фіксації щільних тканин (хрящова, сухожилкова).
Щипці гострокінцеві однозубі або двозубі (див. рис. 13; 3) мають також довгі ручки й короткі губки.
На кінчиках губок є по одному або по два гострих зубчики. їх також застосовують для фіксації щільних
тканин.

Рис. 13. Допоміжні інструменти: І - пінцети: а - анатомічний, б - хірургічний; 2 - щипці М'юзо; 3 - щипці гострокінцеві двозубі; 4 - зуб-
часті ранові гачки; 5 - корнцанги: а - прямий, б - зігнутий; 6 - пластинчасті ранорозширювачі; 7 - автоматичні ранорозширювачі; 8 -
білизняна цапка; 9 - зонди: а - жолобуватий, б - жолобуватий з ґудзикуватим потовщенням, в - ґудзикуватий; 10 - фіксатори рубця: а -
Герцена, б - Петракова, в - Черненка; 11 - кишкові жоми: а - зігнутий, б - прямий; 12 - шлунковий жом; 13 - вікончасті щипці
Ранорозширювачі використовують для розсування країв рани, щоб можна було проводити
органолептичне дослідження тканин в її глибині й виконувати різноманітні маніпуляції. Вони мають

61
різноманітну конструкцію. Розрізняють ранорозширювачі пластинчасті і зубчасті, прості та автоматичні
(див. рис. 13; 4, 6, 7).
Зубчасті ранові гачки є гостро- і тупозубчасті. Гострозубчасті застосовують для розсування щільних,
малоподатливих тканин. В усіх інших випадках слід користуватися тупозубчастими рановими гачками,
тому що вони мало травмують м'які тканини й добре їх утримують.
Пластинчасті ранові гачки легше утримуються, менше травмують м'які тканини й певною мірою
захищають краї рани від пошкодження, тому мають перевагу перед зубчастими.
Автоматичні ранорозширювачі відрізняються від простих тим, що мають автоматичні затвори, за
допомогою яких вони можуть утримуватися в рані без участі помічника.
Корнцанг, або кульові щипці (див. рис. 13; 5, а, б) на кінцях довгих ручок має кільця для фіксації
інструмента в руці, а на протилежних - короткі овальні губки з насічками на дотичних поверхнях. Він може
бути прямим і зігнутим. Корнцанг застосовують для видалення сторонніх тіл з рани, ним також подають
інструменти й перев'язувальний матеріал.
Білизняні цапки, або клеми (цапки Бакгауза) мають різноманітну конструкцію (див. рис. 13; 8). На їх
губках є гострі зубчики, за допомогою яких до шкіри тварини фіксують матеріал для ізоляції операційного
поля.
Жолобкуватий зонд має плоску ручку, за яку тримають інструмент, а поздовж всієї його осі є жолобок.
Він може бути прямим і зігнутим або мати ґудзикувате потовщення (див. рис. 13; 9, а, б). Під час розтину
м'яких тканин і фасцій зонд підводять під них, а по його жолобку ведуть скальпель і виконують розріз. При
цьому нижчепри- леглі органи, судини і нерви не пошкоджуються.
Ґудзикуватий зонд має форму довгого круглого стержня, на одному кінці якого є потовщення, а на
протилежному може бути вушко (див. рис. 13; 9, в). Останнє використовують для введення дренажів, які в
ньому фіксують. Ґудзикуватий зонд застосовують для визначення глибини рани або нориці, їх напрямку,
наявності в рані кишень.

62
 Фіксатори рубця мають різноманітну конструкцію. Кожен фіксатор рубця отримав назву за іменем
автора, який його сконструював. Широко використовують фіксатори рубця І. С. Черненка, П. ГІ. Гер- цена,
К. А. Петракова (див. рис. 13; 10, а-е)- їх застосовують для фіксації рубця при руменотомії.
Фіксатор рубця Герцена представляє собою профільований еліпс з отвором і відбортованими краями,
на якому є 12 Т-подібних пазів для кріплення гумових кілець з гачками. Для зручного введення фіксатора є
дві ручки, а двома захватами із натяжними гвинтами прилад кріпиться до операційної рани.
Фіксатор рубця Петракова складаєтеся зі з'єднаних шарнірами чотирьох стулок, що рухаються в одній
площині, на кожній з яких закріплені металеві гачки і стійки, за допомогою яких відбувається розкриття
лапаротомної рани. На стулках також є гумові вкладиші, ■шж ягчМуїуі -іотмсхздся-іля їжждай стята*
ру'СОД.
Фіксатор рубця Черненка складається із двох стулок, зігнутих під кутом 140° і з'єднаних між собою
шарнірно. Внутрішні краї стулок мають зубці з отворами на вершині, через які проходять голки, якими
фіксуються краї рубця на фіксаторі- У зібраному розкритому вигляді прилад має ромбоподібну форму.
Кишковий жом (кишковий затискав) є прямий і зігнутий (див. рис. 13; 11, о, б). Інструмент має довгі
ручки з кільцями та зубчастим замком і довгі еластичні губки, на дотичних поверхнях яких є поздовжні
неглибокі канавки. Застосовують для фіксації стінок кишечнику при операціях на ньому.
Шлунковий жом, або твердий кишковий затискач має різну конструкцію (див. рис. 13; 12). Це
масніший інструмент з довгими иссластичними губками. Застосовують длИ фіксації органа при резекції
шлунка, кишечнику, ентеротомії.
Вікончасті щипці мають довгі ручки З кільцями на кінцях і короткі губки овальної форми з отвором
посередині (див. рис. 13; 13). Застосовують для фіксації тканин у глибині рани, стінки рубця, подачі
інструментів і перев'язувального матеріалу, каплунації.
Вушні лещата складаються з двох плоских пластинок (прямих, дуго- або 8-подібно зігнутих по
площині), з'єднаних між собою по краях гвинтами. На дотичний поверхнях лещат є косі насічки (рис. 14; 1,
а, б). Використовуються при ампутації вушних раковин у собак.
з3-429

65
 Інструменти для зняття гіпсових пов'язок. Для розтину гіпсових пов'язок використовують різні
ножиці, пилки, ножі (див. рис. 14; 2, а-г).

Ш—IIІ
ИИ

7
Рис. 14. Допоміжні інструменти: 1 - вушні лещата: а - дугоподібні, б - в-подібні; 2 -
інструменти для знятгя гіпсових пов'язок: а - ножиці Стіля, б - ножиці, в - ніж, г -
пилка; 3 - вгамуваїьне кільце; 4 - щипці для введення вгамувального кільця; 5 -
трахеотубуси: а - універсальний, б - одинарний; 6 - язикотримач; 7 - шпатель з освітлювачем

Ножиці Стиія складаються з масивних, потовщених ручок та бранш, одна з яких більша й має
поздовжню щілину, друга менша й суцільна.
Ножиці для розтину гіпсових пов'язок - масивні, з браншами різної довжини.

64
 Пилка для розтину гіпсових пов 'язок має масивну ручку та дугоподібну ріжучу частину.
З цією метою застосовують також спеціальні ножі.
Угамувальне, або носове кільце складається з двох рухливо з'єднаних між собою півкілець, що на
кінцях мають отвори з різьбою, у які вкручується фіксуючий гвинт (див. рис. 14; 3). Кільце вводять у носову
перетинку бугая-плідника, норовливої корови для угамування злого норову при роботі з ними.
Щипці для введення угамувального кільця складаються з двох ручок з овальним фіксуючим кільцем
та заокруглених губок з пристроєм для фіксації і введення угамувального кільця (див. рис. 14; 4).
Використовують для введення угамувального кільця в носову перетинку тварини.
Трахеотубус є з круглим і поперечно-овальним перерізом, а за конструкцією - одинарний, подвійний та
універсальний (див. рис. 14; 5, а, б). Перший складається з однієї трубки (круглої чи овальної), на кінці якої
знаходиться пластинка з отворами для фіксації трахеотубу- са на шиї. Другий змонтований з двох трубок,
вставлених одна в одну. Універсальний трахеотубус складається з двох зігнутих під прямим кутом у
протилежних напрямках частин, вставлених одна в одну і з'єднаних гвинтом. Використовується при
трахеотомії для створення тимчасового чи постійного доступу повітря в дихальні шляхи.
Язикотримач складається з ручок та стулок, на кінці яких є круглі, плоскі губки з поперечними
насічками або гумовими пластинками на дотичних поверхнях (див. рис. 14; 6). Використовують для виве-
дення і фіксації язика при наркозі, дослідженні та операціях у порожнині рота, глотки, гортані.
Шпатель з освітлювачем складається з циліндричної рукоятки та лопаткоподібного шпателя, на
поверхні якого закріплена рашпіль- на пластина та освітлювальний пристрій (див. рис. 14; 7). Використо-
вують при дослідженні та операціях у ротовій порожнині, глотці, гортані у великої рогатої худоби.

Офтальмологічні інструменти
Очні скальпелі мають різну форму і застосовуються при операціях на очах (рис. 15; 1).
Ножиці очні відрізняються від ножиць загального призначення меншими розмірами (100 мм). Вони є
гострокінцеві зігнуті, гострокінцеві прямі, тупокінцеві зігнуті, тупокінцеві прямі (див, рис. 15; 2, а-г).
Застосовуються для розтину тканин при виконанні офтальмологічних операцій.

65
 Рис. 15. Офтальмологічні інструменти: 1 - очний скальпель; 2 - ножиці очні; а - гострокінцеві прямі, б - гострокінцеві зігнуті, в -
тупокінцеві прямі, г - тупокінцеві зігнуті; 3 - голкотримач очний пружинний із замком; 4 - пінцети очні: а - хірургічний, б - анатомічний;
5 - пінцет вікон- частий для операцій на повіках; 6 - кератоскоп; 7 - рефлектори: а - з ручкою, б-лобний; 8, 9 - офтальмоскопи; 10 -
повікопіднімач; ІГ-повіко- розширювач пружинний
Голкотримач очний пружинний із замком за будовою нагадує анатомічний пінцет, але його губки
з'єднані гвинтом, а одна гілка має пружину із замком (див. рис. 15; 3). Застосовується для фіксації очних
хірургічних голок при накладанні швів.
Пінцет очний є анатомічний й хірургічний (див. рис. 15; 4, а, б). Від звичайних пінцетів вони
відрізняються меншими розмірами. Застосовують для захоплення і утримання тканин при хірургічних оф-
тальмологічних операціях.
Пінцет вікончасгий для операцій на повіках. На відміну від звичайного пінцета його гілки
з'єднуються між собою фіксуючим гвинтом й одна з них закінчується у вигляді овальної лопатки, а інша -

66
кільця такого ж розміру (див. рис. 15; 5). Застосовується для захоплення та утримання повік з метою
попередження кровотечі з рани при операціях на них і захисту очного яблука від випадкових пошкоджень.
Кератоскоп являє собою диск на рукоятці з нанесеними на нього концентричними чорними і білими
колами та отвором у центрі (див. рис. 15; 6). Використовують для визначення стану рогівки, сферичності та
гладкості її поверхні.
Рефлектор. У ветеринарній практиці використовується рефлектор з ручкою та лобний (див. рис. 15; 7,
а, б). Перший складається з увігнутого дзеркала з отвором у центрі, вмонтованого в металеву опра- ву,
другий оснащений обідком для фіксації на голові лікаря. Застосовують для дослідження дна ока, а також
порожнини носа, рота, вуха шляхом їх освітлення відбитими променями.
Офтальмоскоп. Це набір лінз, що вставляються у кронштейн невеликого рефлектора (див. рис. 15; 8),
за допомогою яких досліджують дно ока тварини. В офтальмологічній практиці застосовують також
офтальмоскопи більш складної конструкції (див. рис. 15; 9), які дозволяють досліджувати світлозаломні
середовища ока, його дно, визначати ступінь аметропії.
Повікопідіймач є кількох розмірів і складається з ручки та випуклої пластини (див. рис. 15; 10).
Використовується для розсування й утримання повік при дослідженні ока та операціях на ньому.
Повікорозширювач пружинний (див. рис. 15; 11) використовують для утримання повік у розкритому
стані при дослідженні ока й виконанні офтальмологічних операцій.
Ортопедичні інструменти Копитні щипці (рис. 16; 1, а-в) складаються із
шарнірно з'єднаних між собою масивних ручок і бранш з гострими лезами. У залежності від конструкції
інструменту останні можуть бути змінними. Для дрібних жуйних застосовують копитні щипці менших
розмірів. Використовують їх для відрізання відрослого копитного рогу у тварин.

67
Рис. 16. Ортопедичні інструменти: 1 - копитні щипці: а, б - для великих тварин, в - для дрібних тварин; 2 - копитні ножиці; 3 - копитні
ножі: а - з незмінним лезом, б - із змінними лезами, в - для наминів; 4 - копитний рашпіль, 5 - сікач; 6 - пробні щипці: а - прості, б -
універсальні, в - для великої рогатої худоби

68
 Копитні ножиці (див. рис. 16; 2) складаються із масивних ручок з пружиною й бранш. Використовують
для відрізання відрослого копит- цевого рогу у дрібних жуйних тварин.
Копитні ножі мають різну конструкцію (див. рис. 16; 3, а-в). Складаються з ручки й клинка. Копитний
ніж є з дерев'яною ручкою й незмінним клинком, зігнутим по площині, який гачкоподібно закінчується. Він
буває двогострим чи гострим з одного боку. Також є копитний ніж із змінними клинками. Він складається з
металевої розбірної ручки й набору зігнутих по площині клинків (двогострого, гострого з одного боку,
лавроподібного). їх застосовують для зрізання копитного рогу при розчистці копит і копитець.
Копитний рашпіль. Це плоский металевий брусок з великою й дрібною насічкою на поверхнях (див.
рис. 16; 4). Застосовують для спилювання копитного рогу при вирівнюванні підошовного краю копита й
копитець.
Сікач (див. рис. 16; 5) має вигляд прямокутного ножа з нижнім ріжучим краєм і верхнім тупим, по
якому вдаряють молотком. Використовують для відрубування дуже відрослого або твердого копитного
рогу.
Щипці копитні пробні складаються з ручок і дугоподібних бранш, з'єднаних гвинтом, і мають різну
конструкцію (див. рис. 16; 6, а-в). Застосовують для дослідження копит і копитець.
Розділ З

ФІКСАЦІЯ ТВАРИН
Будь-яке дослідження або оперативне втручання вимагає попередньої фіксації тварини. Методи
фіксації різноманітні. Застосування того чи іншого методу фіксації залежить від виду тварини, віку, сили,
темпераменту, загального стану, її вдачі, особливостей реакції на зовнішні подразнення, характеру
оперативного втручання, методу знеболювання й від багатьох інших факторів. Але всі вони спрямовані на
досягнення трьох основних цілей: 1) надати тварині такого положення, що забезпечить хірургу та його
помічникам вільний і безпечний доступ до операційного поля; 2) обмежити захисні рухи тварини під час
операції, створивши цим самим нормальні умови виконання оперативного втручання; 3) усунути
можливість нанесення травм як самій тварині, так і хірургу чи його помічникам під час фіксації та після неї.
Вибираючи спосіб фіксації, необхідно враховувати індивідуальні особливості кожної тварини (її
звички, характер). Особини з легко збудливим і слабким типом нервової системи надто чутливі до різних
прийомів грубого поводження, які супроводжують фіксацію, ЩО позначається ііа загальному стані
організму і результатах важких операцій. Тому таким тваринам обов'язково необхідно вводити заспокійли-
v,\ (râ&posiexmwsà) ретов wvw,.
Важко фіксувати великих, норовливих тварин. їм також перед фіксацією застосовують нейролептичні
засоби.
У практиці застосовують два способи фіксації - у стоячому та лежачому положеннях. При клінічному
дослідженні, нескладних операціях тварин частіше всього фіксують у стоячому положенні.
Значну кількість операцій при нейролептаналгезії, місцевому знеболюванні або поєднаному
поверхневому наркозі можна виконувати на тварині, що стоїть. Тому не слід застосовувати повал, коли в
цьому немає потреби. Дрібних тварин майже завжди оперують у лежачому положенні.
 У стоячому положенні тварин фіксують за допомогою мотузок біля стовпа, конов'язі, у спеціальному
станку тощо.
У лежачому положенні фіксують при складних операціях або коли оперують злу тварину чи необхідно
надати їй певного положення.
Існує два способи лежачого виду фіксації - повал і фіксація на операційному столі. Оскільки фіксація в
лежачому положенні являє насильну і часто грубу дію, то при повалі великих тварин вона пов'язана з
ризиком нанесення тварині різних ушкоджень. До них відносяться: переломи кісток, розриви внутрішніх
органів, потертості шкіри, садна, рани тощо. Особливу небезпеку при цьому становлять травми або загибель
людей. Тому для попередження травматизму необхідно валити тварин на рівну земляну площадку без
сторонніх предметів, вкриту невисокою травою. За 10-16 годин до повалу великих тварин не годують,
обмежують поїння або його зовсім відміняють. Для фіксації застосовують міцні, м'які довгі мотузки. Перед
фіксацією коней розковують.
Застосовувати різні способи фіксації тварин слід так, щоб не викликати в них небажаних наслідків
(травм тощо).

ФІКСАЦІЯ КОНЕЙ
Фіксація в стоячому положенні
Перед дослідженням коня необхідно з'ясувати, яку він має вдачу та звички (кусається, б'є передньою чи
задньою кінцівками, стає на диби та ін.). Ніколи не слід підходити до коня ззаду, тому що він б'є задньою
кінцівкою назад і прямо спереду, щоб він не вдарив грудною кінцівкою і не вкусив. Окликаючи тварину,
завжди підходять зліва, дещо з боку, в напрямку лопатки і плеча. При дослідженні коня в деннику його
окликують, наказують посторонитися і лише після цього заходять; краще, коли це першим робить конюх,
який обслуговує тварину. Слід бути обережним і постійно готовим швидко відступити від коня, не
показуючи, що його бояться. З лякливими тваринами поводяться лагідно, терпляче, а зі злими й
непокірними - навпаки, суворо й рішуче. Досліджують тварину, як правило, не в деннику, фіксує її господар
або конюх.
Не можна раптово для коня доторкатися до його задніх частин тіла, вентральної стінки черева. Якщо це
необхідно зробити, то в одну руку беруть недоуздок (гриву, холку), а другою - гладять шию і поступово
переміщають руку в напрямку до місця дослідження.

70
 Фіксація голови. Коня слід тримати за повід, недоуздок або вуздечку міцно правою рукою, під
нижньою щелепою чи прив'язати до стовпа (конов'язі). Якщо кінь загнузданий, то його прив'язувати не
можна! Злим і непокірним коням до недоуздка прив'язують дві мотузки і фіксують їх на розтяжку в руках
або прив'язують до кілець на стінках денника чи в проході. Якщо кінь продовжує непокоїтися, йому
закривають очі. А коли і це не допомагає, сильно стягують носовий ремінь вуздечки або обмотують повід
(цеп) навколо морди й смикають донизу. З цією метою рекомендують капцун (недоуздок) з кільцями на
носовому ремені та металевою пластинкою на внутрішній поверхні останнього їоис. 17: 1).
Особливо злим і непокірним тваринам одягають циганську вуздечку або її ще називають суворою
закруткою. Для цього беруть тонку мотузку, на одному кінці якої закріплюють металеве кільце, а якщо його
немає, роблять нерухому петлю. Надівають її у вигляді петлі через рот і перекидають навколо потилиці коня
так, щоб кільце знаходилося на рівні щелепного суглоба (див., рис. 17;
2). При натягуванні вільного кінця мотузки частина її,
яка знаходиться в ротовій порожнині, тисне на ком
icyру губ і викликає сильний біль. Не слід дуже сильно
натягувати мотузку, щоб не розірвати комісуру губ.
Цей спосіб фіксації дуже болючий і небезпечний.

Рис. 17. Фіксація голови у коня: 1 - капцун; 2 - циганська

вуздечка; 3 - застосування закрутки: а - закрутка; б, в -
послідовність її накладання

71
 Для у гамування коней їм на верхню губу накладають закрутку (див. рис. 17; 3). Для того, щоб накласти
закрутку, пальці лівої руки вводять у петлю із мотузки й ними захоплюють верхню губу. Потім правою
рукою переміщають петлю з руки на витягнуту губу і ручкою туго закручують її, утримуючи закрутку за
ручку збоку від ніздрів коня. Бувають коні, які не терплять закрутки і без неї стоять набагато спокійніше. Не
можна накладати закрутку на вухо, тому що цим прийомом часто не вгамовують тварину, а
викликають сильніше занепокоєння! Не слід користуватися металевими закрутками або лещатами,
оскільки вони сильно травмують губи!
Закрутка не повинна спричиняти сильного болю, тому що це буде викликати додаткове
занепокоєння тварини! Закрутку накладають не більш як на 5 хв. Після того, коли її знімуть, губу старанно
масажують для відновлення кровообігу.
Застосування больових прийомів фіксації (закрутка, циганська вуздечка) відволікає увагу тварини від
маніпуляцій, які проводять при дослідженнях і нескладних операціях. Бажано взагалі обмежувати
застосування больових прийомів фіксації, тому що будь-який біль с небезпечним для кори головного
мозку! Недоцільно застосовувати больові прийоми при визначенні ступеня болючості тієї чи іншої
ділянки тіла тварини!
Щелепи у розведеному стані фіксують зівником або руками з одночасним відведенням язика в бік. Язик
зручно витягувати з ротової порожнини і утримувати фіксатором язика Васильєва.
Фіксація грудних кінцівок. При деяких дослідженнях (у ділянці тазових кінцівок) і малих операціях
фіксують грудну кінцівку для того, щоб тварина не вдарила тазовою. Грудну кінцівку з боку, який
досліджують, піднімають, згинають у зап'ястковому суглобі й утримують її рукою. Голова тварини повинна
бути піднята якомога вище.
Щоб підняти грудну кінцівку, один помічник фіксує тварину за голову, а другий стає спиною до голови
коня поряд з його плечовим поясом і кладе руку на тулуб позаду лопатки, другою рукою погладжує кінцівку
зверху вниз, бере її за путо І різким поштовхом свого плеча на лопатку переносить центр ваги тіла'тварини
на протилежну кінцівку. Одночасно піднімає кінцівку, згинає її в карпальному суглобі й утримує обома
руками так, щоб зігнута кінцівка була паралельною до підлоги (рис. 18). Її можна зафіксувати й іншим
методом. Для цього на путову ділянку грудної кінцівки надівають путовий ремінь

72
 або петлю із мотузки. Після цього до кільця прив'язують довгу мотузку,
перекидають її через спину й обводять навколо грудної клітки (рис. 19)-
Вільний кінець мотузки утримує помічник, який стоїть із протилежного
боку. Один чоловік піднімає кінцівку й згинає її у карпальному суглобі, а
помічник у цей час натягує мотузку і утримує кінцівку в піднятому стані.

Рис. 18. Послідовність підняття грудної

кінцівки у коня

Рис. 19■ Фіксація грудної кінцівки за допомогою мотузки (3): 1 - путовий ремінь; 2 - імпровізована путка Хелковського
Якщо тварина сильно непокоїться, а також коли минула необхідність у
фіксації, помічник повільно відпускає мотузку й тварина опирається на кінцівку.

Щоб тварина не вдарила грудною кінцівкою, обидві грудні кінцівки можна спутати короткою мотузкою
в ділянці пута.
Кінцівку, зігнуту в карпальному суглобі, можна зафіксувати в такому положенні восьмиподібними
турами бинта або мотузки, які накладають на передпліччя і путо (рис. 20; 1). Щоб обмежити рухи грудної
кінцівки, накладають петлю на передпліччя. Мотузку, яка утворює цю петлю, прикріплюють до середнього
кільця попруги (див. рис. 20; 2).
Не слід ставити підняту кінцівку тварини на коліно або на якийсь інший предмет, тому що це дає
тварині четверту точку опори і можливість нанести удар тазовою кінцівкою! Не слід також кінець
мотузки, який обведений навколо грудної стінки,

73
прив'язувати до будь-яких предметів, тому
що при раптовому падінні коня неможливо
буде швидко звільнити підняту кінцівку, що може
призвести до травми! Фіксація іно- ходців
підняттям грудної кінцівки не буде
ефективною, тому що в них центр ваги
розміщений по паралелі!
Фіксація тазових кінцівок, що опираються.
На путову ділянку обох Рис. 20. Фіксація грудної кінцівки: 1 - зігнутої в кар- тазових кінцівок надівають
путові ремені або петлі з пальному суглобі мотузкою; 2 - петлею на передпліччі мотузки із прив'язаними до
них довгими мотузками. Вільні кінці мотузок про-
водять між грудними кінцівками і зав'язують на
холці (рис. 21; 1). Для більш надійної фіксації роблять по- іншому. Перш, ніж вільні кінці мотузок, які
пропущені між грудними кінцівками, зав'язати на холці, їх обводять навколо передпліччя, а потім уже
зав'язують на холці (див. рис. 21; 2). Щоб зафіксувати одну тазову кінцівку, на путову ділянку
досліджуваної кінцівки накладають путовий ремінь із прив'язаною до нього мотузкою. Вільний кінець її
проводять між грудними кінцівками і
зав'язують на холці. Можна зробити й іншим
чином. Обидва путових ремені, які надіті на тазові
кінцівки, зв'язують між собою короткою мотузкою,
до якої прив'язують довгу, її пропускають між
грудними кінцівками і зав'язують на холці. Тазові
кінцівки кобили можна також зафіксувати
парувальною шлеєю (рис. 22).
Фіксація припіднятої тазової
кінцівки. На тазову кінцівку надівають путовий
Рис. 21. Фіксація тазових кінцівок двома мотузками
ремінь, а до хвоста тварини прив'язують довгу
мотуз

74
ку, складену вдвічі. Потім помічник піднімає тазову кінцівку, і в
кільце путового ременя пропускають обидва кінці мотузки, які
використовують у вигляді розтяжок (рис. 23).
Щоб тварина стояла спокійно при наданні допомоги в ділянці
пахвини, мошонки, препуція, промежи- ни, вимені, стегна,
фіксують тазову кінцівку, дещо відвівши її в бік і назад
руками, між своїми ногами або на коліні. Для того, щоб її
підняти, стають обличчям до задньої частини тулуба,
упираються однією рукою в маклак, другою погладжують
кінцівку зверху вниз і міцно беруть за Рис. 22. Фіксація кобили парувальною путо. Кінцівку підіймають і
шлеєю
відводять дещо вперед, потім охо- плюють путо обома руками,
відводять його назад і притискають до свого підставленого коліна
або повертаються до тварини спиною і обома руками фіксують
кінцівку між своїми стиснутими ногами (рис. 24).
Підняти тазову кінцівку можна таким способом: зробивши на
одному кінці мотузки петлю, одягають її на путовий суглоб, другий
кінець проводять через кільце шлейки,

Рис. 23. Фіксація піднятої тазової

кінцівки

Рис. 24. Фіксація піднятої тазової кінцівки: 1 - послідовність підняття кінцівки та утримання її руками або на підставленому коліні; 2
- фіксація між ногами фіксатора

75
натягують мотузку, підіймають кінцівку вперед і фіксують її
в такому положенні (рис. 25). Підняти і зафіксувати тазову кінцівку
можна між двома стовпами. Для цього голову коня за
вуздечку коротко прив'язують до стовпа. На путову ділянку
потрібної тазової кінцівки одягають путовий ремінь або путку

Рис. 25. Піднімання й фіксація тазової

кінцівки мотузкою, накладеною на ділянку
пута
Рис. 26. Фікхація тазової кінцівки між двома стовпами
Хелковського. Один кінець мотузки прив'язують до хвоста коня,
другий пропускають через кільце путки, піднімають кінцівку і
прив'язують до стовпа (рис. 26).

Повали коней
Повали застосовують для фіксації тварини в лежачому стані, причому тварині надають певного
положення. Повал роблять у тих випадках, коли в господарстві відсутній операційний стіл для великих тва-
рин або при наданні негайної допомоги на пасовищі.
Перед повалом необхідно підібрати й підготувати майданчик. Він повинен бути рівним і вкритим
невисокою травою, подалі від конюшні. Щоб тварину не травмувати під час повалу, з майданчика необ-
хідно прибрати камінці, дошки, шматки дроту, арматури та інші предмети, якщо вони там є. Коли
доводиться робити повал на бетонній підлозі, її слід покрити м'якою підстилкою із трави (влітку) або
соломи (взимку).

76
 Для того, щоб покласти коня на землю без небезпеки для тварини і людей, які виконують повал,
необхідно знати принцип повалу. Слід пам'ятати, що повал коня не полягає у тому (як дехто думає і, на
жаль, робить), щоб примусити його впасти зі всієї своєї висоти на землю, переборюючи його силу більшою
силою. Необхідно уміти поставити тварину, яку хочуть повалити, в такі умови нестійкої рівноваги, щоб
вона сама, в результаті інстинкту самозбереження, зігнула свої кінцівки й наблизилася таким чином до
землі, зменшуючи цим падіння, яке вона сама усвідомлює.
В основному в Україні застосовують російський спосіб повалу, дуже рідко Решетняка. За кордоном
часто застосовують берлінський, або англійський спосіб повалу.
Російський спосіб повалу.Для його здійснення використовують стандартний довгий (7-10 м)
бавовняний, лавсановий або капроновий повал з петлею на кінці, яка з'єднана з ременем металевим кільцем.
Крім цього, зустрічаються повали, на кінці яких є лише металеве кільце, а петля відсутня. Для того, щоб
зробити петлю, необхідно вільний кінець повалу ввести в металеве кільце двічі або для надійності зав'язати
вузлом. Петлю накидають на шию коня так, щоб металеве кільце було на рівні плечового суглоба,
протилежного тому боку, на який кладуть тварину. Потім вільний кінець повалу пропускають під грудною
кліткою, перекидають позаду холки й вільний кінець пропускають у металеве кільце, тобто фіксують петлю
і кільце, щоб вони не зміщувались під час повалу (рис. 27). Після цього вільний кінець ременя повторно
двічі пропускають у кільце і роблять петлю, яку надівають на путову ділянку тазової кінцівки з боку повалу.
Грудні кінцівки спутують. Петлю повалу пропускають під черевом на бік повалу.

Рис. 27. Повал коня: 1 - російський метод; 2 - модифікований російський метод; З - схема проведення повалу навколо грудної клітки
Для того, щоб надіти петлю на кінцівку, її необхідно накинути на пальці правої руки, а лівою - впертися в
маклак, щоб тварина зменшила навантаження на цю кінцівку. Правою рукою разом із петлею ведуть по
кінцівці, починаючи від крупа, і опускаються донизу. Дійшовши до путового суглоба, захоплюють кінцівку
цією ж рукою, піднімають її і надівають петлю нижче путового згину. Вільний кінець повалу перекидають
через спину тварини позаду холки на бік повалу. Один помічник фіксує голову тварини за недоуздок, а
другий - стає біля спини коня з того ж боку, на який будуть його валити, і швидкими рухами, надавлюючи
ліктями на спину, за вільний кінець повалу підтягує тазову кінцівку до черева. Кінь починає підгинати
кінцівки й лягає. Коли голова тварини доторкнулася до землі, її негайно притискують до землі і
максимально відводять назад. Після цього петлю повалу знімають і надівають на путовий згин верхньої

77
кінцівки й максимально підтягують до металевого кільця. Для більшої надійності на путовий згин цієї ж
кінцівки надівають петлю, складену у вигляді вісімки.
Для того, щоб петлі, які надіті на путову ділянку, не розпускалися, вільний кінець повалу проводять
спереду назад під петлями, які накладені на путо, і роблять замок на скакальний суглоб. Щоб його зробити,
кінець повалу пропускають під гомілкою, дещо вище скакального суглоба, перекидають через гомілку й
знову пропускають попід плесно, нижче названого суглоба. Після цього кінець повалу пропускають під
ременем, спрямованим на гомілку, а потім виводять спереду повалу, що йде на плесно. Вільний кінець
повалу помічник фіксує руками (рис. 28).
На нижню тазову кінцівку накидають петлею мотузку довжиною 3 м та пропускають її між спутаними
грудними кінцівками. Після цього на путовий суглоб верхньої грудної кінцівки одягають коротку, і один
помічник відтягує грудні кінцівки назад, а другий - довгою мотузкою протягує тазову кінцівку вперед, щоб
вона зайшла в замок між грудними. Коротку мотузку з грудних кінцівок знімають, а довгою фіксують
кінцівки. Зафіксовані таким чином кінцівки помічник утримує за кінець довгої мотузки, яку відтягує назад.
Цей спосіб - найкращий із усіх, які існують, і тому значно поширений. Його застосовують при кастрації
жеребців, а також інших операціях, які потребують фіксації в лежачому положенні.
Повал за способом В. С. Решетника(із
співавторами) виконується трьома
помічниками з використанням одного
ременя (мотузки), який складений удвоє і
закріплений петлею на путі тієї тазової
кінцівки, на бік якої тварину валять.
Пропустивши обидва кінці ременя між
грудними кінцівками зверху мотузки, якою
вони спутані, далі їх проводять під кутом і
один із кінців перекидають позаду холки
коня (рис. 29). Один помічник тягне
перекинутий кінець ременя донизу в бік
Рис. 29. Повал коня за способом В. С.
повалу, а другий - тягне інший кінець назад. Решетняка
Третій помічник фіксує голову коня,
повертаючи її на бік, протилежний гіовалу.
Кінь повільно лягає. Для фіксації тазової
кінцівки, наприклад, при кастрації
жеребців, використовують повал з петлею,
яку одягають на шию, і потім її закріплюють
так само, як і при російському методі
повалу.

78
Рис. 28. Фіксація тазової кінцівки після повалу(1, 2);
3 - використання шкіряного башмака з металевим
кільцем для згинання пальця

Берлінський, або англійський спосіб

повалу.
Коли немає спеціального повалу, на путову
ділянку кожної кінцівки одягають путові
ремені з кільцями. На одному такому кільці
на грудній кінцівці з боку, протилежному
повалу, на-

79
глухо фіксують мотузку або ланцюг довжиною 4-5 м. Кінець мотузки пропускають через кільце путового
ременя тазової кінцівки з того ж самого боку, потім тазової кінцівки з протилежного боку і, нарешті,
грудних кінцівок. Потім другу мотузку пропускають між грудними кінцівками й перекидають вільні кінці її
через спину в бік повалу (рис. ЗО). При відсутності путових ременів можна користуватися мотузяними
петлями.
Для цього способу повалу використовують спеціальні путові ремені, які складаються із двох частин,
з'єднаних пряжкою; вільні кінці їх мають
кільця неоднакового розміру й форми, завдяки
чому одне кільце вільно входить у друге (див. рис.
ЗО; І). Основний путовий ремінь має, крім того, на
одному (меншому) кільці виступ з вирізкою, до якої
за допомогою гвинта прикріплюється металевий
ланцюг з пластинкою й різьбою на кінці для гви-
нта. Ланцюг довжиною 1 м з'єднаний з мотузкою.
Після завершення маніпуляції достатньо
викрутити гвинт, потягнути за ланцюг і всі
путові ремені швидко знімаються (див. рис. ЗО;
II).
Для повалу необхідно чотири
чоловіки: один за допомогою мотузки від
Рис. ЗО. Берлінський, або англійський спосіб повалу коня: І -
пут відтягує кінцівки в головний путовий ремінь; II - загальний вигляд повалу; А - бік, протилежний повалу;
другий одночасно тягне фіксація і^оня перед повалом; Б - фіксація коня на спині голову за повід і гриву в
бік повалу, а два інших - за кінці мотузки, які
перекинуті через спину.
Після повалу тварині легко надати спинне положення, а будь-яку кінцівку в міру необхідності
фіксувати в необхідному положенні після відсті- бання путового ременя й додаткового накладання мотузки
(див. рис. ЗО; Б).
Цей спосіб дозволяє повалити конЯ будь-якої маси иа певне підготовлене місце, тому ним
користуються при повалі на мати, тюки сіна або соломи тощо!

80
 Білоруський спосіб повалу.Петлю повалу накидають на шию коня так, щоб металеве кільце було на
рівні плечового суглоба, протилежного тому боку, на який кладуть тварину. Повал проводять під грудною
кліткою, перекидають позаду холки й вільний кінець його заводять у кільце, утворюючи позаду лопаток
другу петлю, яку фіксують у кільці вузлом типу "галстук". При цьому обидві петлі повинні бути в
натягнутому положенні. На путову ділянку тазової кінцівки того боку, на який кладуть тварину, накладають
путовий ремінь з кільцем, через яке пропускають кінець ременя й виводять його під животом через спину на
бік повалу коня. Після цього мотузкою спутують грудні кінцівки (рис. 31; 1). Один помічник стає з лівого
боку

Рис. 31. Білоруський спосіб повалу: 1 - накладання повалу; 2 - фіксація кінцівок

біля голови коня, утримуючи його за вуздечку й гриву, другий поряд з ним тримає повальний ремінь. Ще
один помічник з правого боку на відстані приблизно 2-2,5 м від тварини тримає мотузку, якою спутані
грудні кінцівки. Після цього тягнуть за повал, піднімаючи ліву тазову кінцівку коня до черевної стінки.
Одночасно кінець мотузки, якою спутаний кінь, тягнуть у протилежний бік. Втрачаючи рівновагу, тварина
лягає. Щоб запобігти травмам тварині, різко тягнути за повал і мотузку не можна! Потім швидко
притискають голову коня до землі, відводячи її максимально назад. Праву тазову кінцівку фіксують так
само, як і при російському способі повалу (див. рис. 31; 2).
При фіксації коня в лежачому положенні слід пам'ятати, іцо голова тварини повинна бути
завжди максимально відтягнута назад! Якщо тварині не надати такого положення, вона, намага-
ючись встати, напружує масивні м'язи шиї й спини, що призводить до переломів хребців хребта!
Тазова кінцівка, яка зафіксована замком, завжди повинна бути зігнута в скакальному суглобі!
Якщо тварина розпрямляє суглоби, вона напружує масивні м'язи стегна, що призводить до перелому
шийки стегнової кістки! Тому в тому разі, коли тварина випрямила кінцівку, необхідно рукою
натиснути на зачіп копита, зігнути палець у вінцевому суглобі і натискати до того часу, поки знову не
зігнеться скакальний суглоб!
Ускладнення при повалі й фіксації коня га їх попередження. Ускладнення виникають при різкому
повалі коня на тверду землю. У цих випадках можливі переломи й тріщини хребців, кісток таза, черепа й
ребер, струси мозку, розриви діафрагми, шлунка, кишечнику, сечового міхура, коли ці органи переповнені

81
вмістом. Інколи при невмілому повалі кінь стає на дибки або робить скачок, а потім із значної висоти падає
на землю, отримуючи важкі травми.
Попередити ці ускладнення можна тільки при правильному повалі, мета якого заключається не в тому,
щоб різким і сильним поштовхом заставити коня впасти. При повалі тварину слід поставити в такі умови
нестійкої рівноваги, при яких вона сама, керуючись інстинктом самозбереження, наближується до землі,
згинає кінцівки й лягає. Особливу небезпеку в цьому відношенні має берлінський повал. При застосуванні
цього способу коня валять не безпосередньо на землю, а на тюки сіна, соломи або мати.
Розриви м'язів і зв'язок, печінки, аорти й порожнистої вени, утворення гриж, а також переломи стегна й
кісток таза та інші подібні ускладнення виникають в результаті сильного напруження м'язів і стискування
внутрішніх органів при спробах тварини встати або звільнити зафіксовану кінцівку.
Ушкодження нервів відбуваються в результаті ударів під час по- валу, сильних напруженнях м'язів,
тривалого лежання тварини на твердій землі, операційному столі. Після вставання у тварини з'являється
кульгавість, типова для паралічу ушкодженого нерва.
Інколи в післяопераційному періоді, в результаті перенапруження м'язів під час операції, у тварини
розвивається дифузний міозит з наступною атрофією м'язів.
Попередити ці види ускладнень можна, якщо усунути: сильне згинання голови й шиї, вигинання спини
вверх або різке бокове згинання заднього відділу хребта, сильне розгинання суглобів тазової кінцівки,
особливо, коли вона підтягнута дуже далеко вперед і високо до кільця при російському способі повалу. З
цією метою: а) голову й шию тварини відтягнути максимально назад (до спини) і в такому положенні міцно
зафіксувати; б) круп притискають до землі або операційного стола; в) при необхідності зміщення верхньої
тазової кінцівки вперед, її підтягують не далі рівня ліктьового горба, а при намаганні тварини випрямити
тазову кінцівку, згинають пальцьові суглоби, натискуючи на зачіп копита руками (для цього можна
використати спеціальні прийоми фіксації пальцьових суглобів; див. рис. 28; 3; с. 82).
Поряд з перерахованими заходами, які виконуються в процесі фіксації тварини, важливе значення
мають і такі: 1) відмова від повалу коня: а) із захворюваннями серцево-судинної системи та органів дихання;
б) чистопородних, лякливих і сильних, без попереднього введення їм нейролептиків, міорелаксантів,
наркотичних засобів; 2) витримування на помірній голодній дієті; 3) звільнення сечового міхура від сечі
перед повалом.

ФІКСАЦІЯ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ

Фіксація в стоячому положенні
Велика рогата худоба може травмувати лікаря або його помічника рогами чи тазовими кінцівками.
Причому не треба забувати, що тазовими кінцівками тварина з розмахом б'є не прямо назад, як коні, а
описує півколо - вперед, назовні вбік і назад або, як кажуть, б'є "по- коров'ячому". Звідси випливає, що
насамперед, і це головне, щоб тварина була безпечною під час операції, потрібно зафіксувати її голову й
тазові кінцівки.
До великої рогатої худоби підходять справа.

82
 Фіксація голови. При груповому дослідженні щільно поставлених тварин міцно прив'язують. У такому
положенні вони фіксують одна одну. Це дає можливість оглянути голову, шию, сідничну ділянку, зовнішні
статеві органи, робити щеплення, проводити ректальне дослідження, каструвати бугаїв у стоячому
положенні.
При дослідженні окремих тварин голову коротко прив'язують до стовпа або перекладини (рис. 32). Для
цього тварину ставлять лобом до стовпа, накладають петлю, наприклад, спочатку на основу лівого рогового
відростка, потім її обводять навколо осноіви правого, через потилицю переводять на лівий ріг, звідси
вірьовку обкручують навкруг стовпа і переводять її на основу певного рогового відростка.

83
ісля цього роблять ще одне таке саме коло, потім опускають вірьов- у до нижньої частини голови й обводять
її два рази навколо лицьової астини голови і стовпа, інець вірьовки зав'язують и передають помічникові.
Спокійних тварин при еболючих і малоболючих аніпуляціях
часто фіксу- ІТЬ простим і розповсю- женим способом -
утриму- інням за роги. Помічник у Рис 32 фіксація голови ві',ь,шкамн до
етовпа
ьому випадку стає з лівого або правого боку тварини,
якомога ближ- 5 до неї. Упираючись спиною в
передній край лопатки тварини і ритискуючи ліктем її шию до
свого тіла, він обома руками тримає шову за кінці рогових
відростків, прикриваючи їх верхівки велики- и або
вказівними пальцями рук.
Найчастіше практикують спосіб фіксації, або як його ще називать - "приборкання норовистих",
стискуванням носової перетинки гликим і вказівним пальцями із подальшим повертанням голови у )й чи
інший бік (рис. 33). Щоб захопити носову перетинку й стисну- г її пальцями, застосовують два прийоми.

Рис. 33. Фіксація голови: а - мотузкою; б - руками за носову перетинку й ріг; в - носовими щипцями

Перший - полягає в тому, що фіксатор повинен стати з лівого бо- шиї тварини, зафіксувати лівою рукою
лівий роговий відросток, а завою провести між рогами вздовж лоба чи спинки носа й захопити

84
великим і вказівним пальцями носову перетинку, стиснути п і підняти голову тварини вгору.
Другий - відрізняється тим, що фіксатор стає з правого боку, попереду лопатково-плечового суглоба
тварини, бере лівою рукою правий ріг, а правою стискує носову перетинку. Цей спосіб - найпростіший і
найбезпечніший, оскільки дає змогу помічникові стати спиною до тварини й, повернувши її голову на
правий бік, зайняти самому стійке положення.
Непокірних тварин, а також тварин для довготривалої операції можна фіксувати і за носову перетинку
за допомогою щипців Гармса або пружинними. Використання носових щипців дає змогу фіксаторові
звільнити одну руку для того, щоб одночасно фіксувати хвіст, коли цього потребують обставини. Щоб
накласти щипці, тварину тримають за роги, а помічник, зсунувши хомутик щипців Гармса, накладає їх на
носову перетинку, потім знову зворотним рухом хомутика зближує гілки щипців. Стискання носової
перетинки у тварини викликає біль і заспокоює її. Якщо немає помічника, носові щипці накладають так:
фіксатор, який утримує тварину за роги, просуває руку по лобі, захоплює носо-губне дзеркало, а потім
заходить дещо вперед і другою рукою, відпустивши ріг, закріплює щипці, потім, тримаючи ручку щипців,
знову повертається в попереднє положення, упираючись у лоб тварини.
Бугаям у 10-12-місячному віці в носову перетинку вставляють носові кільця, фіксація за які
здійснюється рукою або палицєю-водилом (рис. 34). Довжина останньої повинна бути не менше 2 м. Під час
операції бугая прив'язують за роги, а не за кільце, щоб не розірвати носову перегородку. При опорі тварини
приборку- вальне кільце злегка посмикують.
Стискування носової перетинки застосовують при малоболючих дослідженнях ротової порожнини, піхви,
матки, ректальному та інших, зондуванні нориць і ран, а також при нескладних операціях, розтині абсцесів,
ін'єкціях.

пали цею-водилом
 Проте необхідно відзначити, що наведені способи фіксації стискуванням носової перетинки рукою або
щипцями не завжди можна практикувати. Якщо тварини сильні, злі, дуже збуджені, ці прийоми важко
виконувати і завжди небезпечно. Для того, щоб захопити носову перетинку, нерідко потрібно 2-3
помічники. Захисні рухи тварини, викликані переляком при захоплюванні носової перетинки,
можуть травмувати її і навіть фіксатора!
Щоб не допустити ударів рогами, іноді користуються дуже простим способом, який не потребує
помічників. Закріплюють вірьовку навколо основи рогових відростків тварини, потім проводять її по
латеральній поверхні шиї і обводять навкруги грудної клітки, позаду грудних кінцівок, а потім навкруги
черева, попереду горбів крил клубових кісток. Кінець вірьовки закріплюють біля основи хвоста. Вірьовка
тримає голову піднятою, і якщо тварина захоче опустити її вниз, щоб ударити рогами, вірьовка спричинює
дуже больовий натяг кореня хвоста, що змушує тварину залишатися спокійною.
У великої рогатої худоби щелепи розводять руками або за допомогою зівників. При використанні
неметалевого зівника його плис- ком вводять у ротову порожнину через беззубий край і повертають там
навколо поздовжньої осі. З цією метою можна застосовувати ро- ітовий клин або гвинтовий зівник для
коней, але без пластинок для ^різцевих зубів.
При розведенні щелеп руками тварину підводять під перекладину, яка розташована на 0,5 м вище її
голови. Мотузкою, фіксованою на рогових відростках, голову підтягують якомога вище, пальцями однієї
руки або носовими щипцями стискають перегородку і підтягують голову доверху, другою, прикритою
шматком тканини, захоплюють нижню щелепу за беззубий край і відтягують її вниз.
Язик у худоби фіксують щипцями Васильєва. Якщо це роблять руками, руку вводять у ротову
порожнину через беззубий край, захоплюють язик, витягують його назовні і в бік, а великим пальцем цієї
руки впираються в тверде піднебіння.
Фіксація грудних кінцівок. Грудну кінцівку можна підняти й зігнути в зап'ястному суглобі, як у коня.
Але в такому положенні велика рогата худоба довго стояти не може. Піднімати кінцівку необхідно з боку,
який досліджують.
Грудну кінцівку у великої рогатої худоби можна зафіксувати так само, як і у коня.

86
 На передпліччя можна накласти закрутку з вірьовки. Її роблять із міцної, але м'якої, складеної удвоє
вірьовки, кінці якої зав'язують вузлом. Вірьовкою обгортають передпліччя нижче від ліктьового суглоба. В
обидві петлі пропускають дерев'яну палицю завдовжки 0,5 м і закручують (рис. 35, а).

Рис. 35. Методи фіксації грудної й тазової кінцівок

Фіксація тазових кінцівок. Вище скакальних суглобів на обидві кінці-

вки накладають петлю із вірьовки й стягують їх (див. рис. 35, б). Дуже простий
прийом фіксації однієї тазової кінцівки, коли протягують хвіст між кін-
цівками, а потім обводять навколо тієї, яку хочуть зафіксувати, і тримають
хвіст на рівні латеральної поверхні колінного суглоба (див. рис. 35, в).
Тварину також можна зафіксувати, ставши до неї спиною і захопивши
однією рукою за носову перетинку, а другою натягнути хвіст (див. рис. 35, г).
Накладання гомілкової мотузяної закрутки (техніка така сама, як і при
накладанні на передпліччя) виключає рухливість тварини й загрозу удару
тазовою кінцівкою. Закрутку накладають вище від тарса- льного суглоба, в
нижній третині гомілки. Скручують її доти, доки ахіллесове сухожилля не
доторкнеться до гомілки (див. рис. 35, д).

87
 При дослідженні, розчищанні копитець та інших операціях кінцівку закріплюють на жердині. Остання
повинна бути завдовжки 2 м і не менше 5 см у діаметрі, її пропускають між кінцівками попереду
скакального суглоба тієї кінцівки, яку будуть оглядати. Щоб завести жердину, помічники піднімають
кінцівку вгору і відтягують назад. Потім вірьовкою прив'язують жердину вище від заплеснового суглоба
досліджуваної кінцівки (див. рис. 35, е).
Дуже простий спосіб фіксації тазової кінцівки за клубово-колінну складку. Для цього помічник
захоплює й стискає її правою рукою з того боку, де знаходиться лікар, підтягує догори, а лівою впирається в
маклак.
Для того, щоб можна було безпечно провести необхідні маніпуляції в ділянці промежини, досить
зафіксувати тазові кінцівки таким способом. На кожний путовий суглоб обох тазових кінцівок накладають
петлі з вірьовок. Кінці їх проводять між грудними кінцівками і закріплюють вузлом на холці. Слід
пам'ятати, що вірьовки необхідно натягнути так, щоб обидві тазові кінцівки були підставлені під черево.

Повали великої рогатої худоби

Повал за Гессом. На одному кінці вірьовки завдовжки 8-10 м роблять рухому петлю, яку затягують
навколо основи рогових відростків. Вірьовку ведуть по латеральній поверхні шиї й тулуба, протилежній тій,
на яку будуть проводити повал тварини. На рівні каудального кута лопатки вірьовку пропускають під
грудною кліткою, перекидають через спину й роблять рухому петлю. Потім її ведуть назад і в ділянці
голодної ямки так само роблять другу петлю, стежачи за тим, щоб вона була попереду молочної залози.
Вільний кінець вірьовки повинен бути завдовжки 1,5-2 м, щоб за нього було зручно тягнути (рис. 36; 1).

Два помічники натягують вірьовку назад і в той бік, на який хочуть звалити тварину, а третій помічник,
який фіксує голову, повертає її так, щоб допомогти тварині лягти в потрібному положенні.
Для повалу тварини її необхідно прив'язувати за рогові відростки до стовпа так, щоб вона могла вільно
лягти. Повал проводять три чоловіки: один - тримає тварину за рогові відростки й нахиляє її голову донизу,
два інших - поволі тягнуть вірьовку назад і в бік повалу. Петлі на тулубі стискаються, і тварина повільно
лягає. Після того, як вона ляже, голову притискають до землі й відтягують назад. Залежно від того, яку
виконують операцію, кінцівки можна фіксувати двома способами.
Для вільного доступу до мошонки або промежини відповідну тазову кінцівку підтягують до грудної
клітки вірьовкою, яку пропускають під шиєю і закріплюють на путовому суглобі (див. рис. 36; 2). Або

88
можна всі чотири кінцівки зафіксувати разом чи прив'язати їх до дошки або жердини, коли проводять
операції на боковій черевній стінці (румінотомія, кесарів розтин), вентральній ділянці шиї (езофаготомія,
резекція яремної вени), грудній стінці або на голові (ампутація рогового відростка, трепанація допоміжних
пазух носа) тощо.
При фіксації кінцівок разом необхідно мати три вірьовки - дві короткі й одну довгу. Однією короткою
спутують грудні кінцівки, а другою - тазові, потім довгою вірьовкою - тазові й грудні кінцівки разом. Якщо
фіксують за допомогою дошки або жердини, потрібно між спутані попарно грудні і тазові кінцівки
пропустити дошку і до неї прив'язати кінцівки. Можна також фіксувати кінцівки як і в коня.
Італійський спосіб повалу (за Чінотті). Його найчастіше застосовують для повалу комолих тварин. З
цією метою беруть вірьовку завдовжки 8-10 м. Середину її накладають на шию тварини, кінці пропускають
між грудними кінцівками і, перехрестивши їх на попереку, виводять назад між тазовими. Повал виконують
чотири чоловіки. Щоб виконати його на необхідний бік, два чоловіки тягнуть вірьовку назад за той кінець,
на який бік потрібно повалити, третій - фіксує протилежний кінець, щоб вірьовка не зміщувалася, а
четвертий - фіксує тварину за рогові відростки і нахиляє її голову в бік повалу (рис. 37).
Кінцівки фіксують так само, як описано в попередньому способі.
Кавказький спосіб. Застосовують тільки для повалу невеликих тварин. Беруть дві вірьовки. Однією
завдовжки 2,5 м охоплюють ділян

89
ку таза в косому напрямі, так щоб вона проходила спереду лівого маклака й позаду правого (при повалі на
правий бік). Вільні кінці вірьовки стягують і закріплюють вузлом. Другу вірьовку завдовжки
З м прикріплюють до лівого рогового відростка. Нею
обвивають морду тварини у вигляді петлі, потім вільний
кінець спрямовують по лівому боку тулуба назад,
пропускають із середини назовні під першу (тазову)
вірьовку і, нарешті, перекидають через спину на про-
тилежний бік.
Рис. 37. Італійський спосіб повалу за Чінотті Для
повалу треба підтя
гнути кінець головної вірьовки, зігнути вліво шию тварини,
наблизити її голову до тулуба й після цього сильно
потягнути за вірьовку, перекинуту через спину, донизу (рис.
38). Тварина, втративши рівновагу, згинає кінцівки і лягає на
правий бік. При повалі на лівий бік вірьовку накладають
спереду правого й позаду лівого маклака, а головну - прив'язують до правого рогового відростка і т. д. У
лежачої тварини відпускають головну вірьовку, розправляють шию, після цього вільний кінець вірьовки
прив'язують якнайкоротше до правого рогового відростка. Тварина при цьому не може підняти голови й
залишається лежати нерухомо.
Кавказький спосіб простий, безпечний, його
легко виконує один чоловік.
Венгерський спосіб (за Мадсеном). Спочатку
спутують грудні кінцівки тварини, а до путової ділянки
тазових кінцівок прив'язують по довгій
мотузці. Потім їх кінці пропускають навколо
мотузки, якою спу
Рис. 38. Кавказький спосіб повалу (а): б положення
тварини перед повалом

90
тані грудні кінцівки, й виводять на бік, протилежний повалу (рис. 39). При натягуванні мотузок тварина
спочатку опускається на зап'ястя, а
потім лягає на бік. При даному способі повалу необхідно засто-
совувати значну силу, особливо при повалі великих тварин,
крім того, у них можливе травмування зап'ястних суглобів!
Повал верблюда можна виконувати за способом Мадсена.
Різниця полягає тільки в тому, що мотузки виводять не набік, а між
тазовими кінцівками. При повалі помічник тягне за хвіст і за повід,
а другий - зближує кінцівки.
Спрощений спосіб. Мотузку довжиною 3 м прив'язують до
Рис. 39. Венгерський спосіб повалу пута грудної кінцівки на боці, протилежному повалу, і перекидають
(за Мадсеном) через поперек на другий бік. Натягуючи мотузку через поперек у
напрямку до землі, легко примусити тварину зігнути другу грудну
кінцівку й опуститися на зап'ястя; в цей момент повертають на бік її
голову й штовхають до землі круп.

ФІКСАЦІЯ ВЕЛИКИХ ТВАРИН У ФІКСАЦІЙНИХ СТАНКАХ

Надійно зафіксувати тварину можна в спеціальних станках (переносних або стаціонарних). Перші для
зручності роблять розбірними. Найбільш поширеними є станки Китаєва і Виноградова (рис. 40).
Нерухомі (ста-
^ ------------------------ ціонарні) станки, головним чином, імпровізовані. Вони зроблені з чотирьох закопаних
дерев'яних або мета- левих стовпів з глухими поздовжніми та поперечними перекладинами, які
можна змінювати (рис. 41).

Рис. 40. Фіксаційні станки: 1 - Китаєва; 2 - Виноградова

91
 Слід зазначити, що в Україні підготовлений до масового випуску універсальний
стіл-станок СФЖУ-Г1 П. П. Герцена (1992; рис. 42). Він призначений для фіксації
тварин як у лежачому, так і в стоячому положеннях.
У господарствах для розчи- стки копитець у великої рогатої худоби часто
застосовують імпровізовані станки для фіксації тазових кінцівок (рис. 43).

Рис. 41. Фіксація великої рогатої худоби в

імпровізованому станку

Рис. 42. Універсальний стіл-станок для

фіксації великих тварин СФЖУ-Г1

Рис. 43. Імпровізовані станки для фіксації худоби при

розчистці копитець

92
ФІКСАЦІЯ СВИНЕЙ
У свиней, хоча й не такою мірою, як у овець, також виражений інстинкт стадності. Вони активно
захищають одна одну, кусаються, можуть збити з ніг дорослу людину.
Особливо небезпечні щодо цього кнури. При больових процедурах або таких, які можуть злякати
тварину, свині пронизливо вищать, що турбує все стадо. Грубі методи фіксації також збуджують свиней.
Тому доцільно перед нескладними операціями (ін'єкції тощо) тварину не фіксувати, а дати їй ласий корм,
спокійно підійти ззаду або збоку, погладити по спині, за вухами і швидко виконати маніпуляцію.
Особливої обережності слід дотримувати при роботі із підсисни- ми свиноматками в присутності інших
свиней або поросят. Найкраще свиноматку ізолювати, але так, щоб її поросята знаходилися біля неї за
решітчастою перегородкою.
Рот у свиней в розкритому стані фіксують спеціальними зівника- ми або дерев'яним бруском з отвором
посередині. Язик витягують і утримують спеціальними щипцями С. І. Васильєва, К. П. Соловйова або
медичним язикотримачем.

Фіксація свині в стоячому положенні

Таку фіксацію зручніше всього виконувати в спеціальних станках із рухливою боковою стінкою.
Щоб зафіксувати свиню на місці або вивести її, коли вона опирається, на верхню щелепу за ікла
накидають вірьовочну ковзну петлю. Останню роблять із складеної вдвоє вірьовки. Накласти петлю на
верхню щелепу легше тому, хто доглядає тварин. Якщо це не вдається, то один чоловік підходить до свині
ззаду, бере її за вуха, а помічник в цей час досить легко може накинути й затягнути петлю на верхній щелепі
(обов'язково за ікла, щоб вірьовка не сповзала).
Тваринам із злим норовом можна просто підставити петлю, за яку вони із злістю хватаються і цим
самим допомагають її затягнути. Вільні кінці вірьовки прив'язують до стовпа (рис. 44, а) або тримають
руками.
Тварин ще можна фіксувати за допомогою спеціальних щипців, якими стискають шию позаду основи
вушних раковин (див. рис. 44, 6) або верхню щелепу (див. рис. 44, в).
Для фіксації свиней використовують також дерев 'яну або металеву закрутки, які накладають на
верхню щелепу позаду ікл. Дерев'яну закрутку для свиней роблять так само, як і для коней, тільки з довшою
ручкою (60-70 см) і отвором на
одному кінці. У цей отвір вво-
дять вірьовку і роблять з неї
петлю, яку надівають на верхню
щелепу

93

Рис. 44. Фіксація свині в стоячому положенні: а - за допомогою мотузки на верхню щелепу;
б - щипцями за шию (метод 1, П. Придатько); в - щипцями за верхню щелепу; г - петлею із
палкою; д - закруткою для фіксації свиней
свині. Потім, крутячи ручкою, скручують її (зменшують петлю) і таким чином стискають верхню щелепу
вище іклів (див. рис. 44, г). Металева закрутка складається із металевої трубки, в яку вставлений металевий
стержень із ручкою. На кінці стержня й трубки зафіксовано металевий тросик у вигляді петлі, яку
зменшують або збільшують при русі стержня (див. рис. 44, д).

Повали свиней
ІІоиал без використання вірьовки. Голову свині тримають за йірі.оику, яку закріплюють петлею на
верхній щелепі. Для проведення Ьштну іреба два фіксатори. Вони стають близько до тварини з того боку, ми
який будуть її класти. Один з них бере свиню за грудну, ін- ЙІиП ш ппову кінцівку, одночасно згинають
останні в зап'ястному VII іиинссиопому суглобах, а потім тягнуть їх вперед і на себе. Після

94
повалу голову й шию свині притискають до землі, а кінцівки, якщо необхідно, зв'язують.
Повал за методом А. Ю. Тарасевича виконують так само, як і в попередньому випадку, тільки
кінцівки в свині тримають не руками, а вірьовками.
Повал за методом І. В. Коршуновавиконують двома вірьовками - короткою й довгою. На одному кінці
короткої вірьовки (0,5 м) роблять петлю, яка легко затягується, а на другому - прикріплюють металеве
кільце діаметром 4 см. Петлю короткої вірьовки накидають на верхню щелепу позаду іклів так, щоб
металеве кільце знаходилося на боці, протилежному повалу. Довгу вірьовку петлею закріплюють вище
заплеснового суглоба того боку тулуба, на який будуть валити тварину. Вільний кінець цієї вірьовки
проводять вперед під черевом, пропускають через металеве кільце і відводять назад (рис. 45, а). По-

Рис. 45. Повал свиней за методом: а -1.В. Коршунова; б - І.С. Перегуди; в - А. Хааке;г- П.
6 П. Андреева; д - У. Бореля

тім її повільно тягнуть назад. При цьому тазова кінцівка поступово

підтягується вперед до черевної стінки, а шия й голова нахиляються

95
на бік, протилежний повалу. При подальшому різкому і сильному натягуванні вірьовки тварина змушена
швидко лягати без особливого опору. Після повалу голову та кінцівки фіксують.
Повал великих кнурів за методом І. С. Перегуди. Вірьовку петлею накидають на верхню щелепу
кнура і прив'язують до стовпа. Короткими вірьовками спутують спочатку грудні кінцівки, а потім, окремо
тазові. Після цього повалом для коней ковзкою петлею з'єднують обидві путові вірьовки і пропускають його
через перекладину, закріплену на висоті 2 м від підлоги (див. рис. 45, б). Двоє помічників тягнуть за кінець
повалу, кінцівки у тварини зближуються, і вона лягає на бік. Якщо натягнути повал сильніше, кнур лягає на
спину.
Повал за методом А. Хааке. Голову тварини фіксують вірьовочною петлею, накладеною на верхню
щелепу. Кінець вірьовки прив'язують до стовпа або тримають руками. На ділянку пута кожної кінцівки
накладають ковзну петлю із короткої вірьовки, на кінцях якої закріплені металеві кільця. Довгу вірьовку
складають удвоє і в такому вигляді протягують спочатку через кільце на грудній кінцівці того боку, на який
будуть валити, потім через кільце на протилежній грудній і тазовій кінцівках, далі через кільце на тазовій
кінцівці з боку повалу. Потім обидва вільних кінці довгої вірьовки протягують через петлю цієї ж вірьовки
(див. рис. 45, в). Натягуючи останню, поступово зближують кінцівки між собою і в момент, коли свиня
починає втрачати рівновагу, вірьовку енергійно тягнуть вперед і на себе. Тварина падає на бік її
натягування. Бажано, щоб у момент повалу помічник підштовхував свиню з протилежного боку. Далі він
сідає на повалену тварину й фіксує її кінцівки.
Повал за допомогою двох вірьовок. Путо однієї грудної кінцівки прив'язують вірьовкою до стовпа.
Другу вірьовку за допомогою петлі накладають на тазову кінцівку протилежного боку тулуба й натягують її
назад. Свиня втрачає рівновагу і падає.
Повал за методом П. П. Андреева.Повал виконують за допомогою двох вірьовок і металевого кільця.
Одна вірьовка є путом, яке накладають на путову ділянку грудних кінцівок. На це путо (до його фіксації на
іншій кінцівці) надівають кільце. Потім на гомілку того боку, на який будуть валити тварину, накладають
довгу вірьовку, закріплюючи її рухомою петлею. Вільний кінець довгої вірьовки пропускають через
металеве кільце і проводять під грудною кліткою із зовнішнього боку вільної тазової кінцівки (див. рис. 45,
г). При натя

96
гуванні за цей кінець вірьовки силою одного або двох помічників, залежно від величини свині, тварина
підгинає під себе три кінцівки і лягає на бік зафіксованої тазової кінцівки.
Повал за методом У. Бореля. На верхню щелепу накладають петлю з вірьовки, вільний кінець якої
фіксують руками або прив'язують до стовпа. Після цього беруть довгу вірьовку і один її кінець закріплюють
у ділянці пута грудної кінцівки, а другий - на тазовій того боку, на який будуть валити тварину. Помічник
стає близько до тварини і з того боку, на який будуть валити свиню, пропускає вірьовку під черевом иа
протилежний бік і різко тягне за неї догори (див. рис. 45, д). Тварина підгинає кінцівки, на які накладена
вірьовка, і лягає.

Фіксація свиней у вертикальному або напіввертикальному положеннях

Тварину піднімають за обидві тазові кінцівки й вірьовками прив'язують до перекладини. Поросят і
підсвинків у такому положенні можна тримати руками за тазові кінцівки, а шию тварини затиснути між
ногами (рис. 46).
Щоб зафіксувати свиню під кутом 50-60° щодо поверхні землі, використовують операційні столи або
драбини.
Фіксація на операційних столах. Для проведення хірургічної операції у свиней, овець та кіз
використовують хірургічні столи для дрібних тварин (Фріка,
Виноградова; рис. 47). Більшість операцій, які виконують на
свинях, вимагають положення тварини під кутом 45-60° до
поверхні землі, головою донизу. Тому операційні столи для свиней
роблять у вигляді драбини, неглибокого корита, конструюють їх з
ніжками або при- стовп або стіл під кутом 45-
60°. Серед численних конструкцій столів як найкращі можна ви-

ставними і спирають на стіну,

Рис. 46. Фіксація кнурця при кастрації:

1 - у лежачому положенні; 2 - у вертикальному
положенні

97
ділити операційні столи М. І. Никифорова, А. П.
Студенцо- ва, B.C. Шереметьева тощо (рис. 48).
Для фіксації великих свиней запропоновано ряд
спеціальних станків з рухливими боковими
стінками, які значно полегшують роботу
фіксаторів і спеціалістів. Із них слід виділити стіл-
станок, який запро- понований А. Ф. Бур-
денюком. Одна із стінок станка має шарнірну підвіску,
до якої фіксують ременями тварину. Стінку переверта-
ють і тварину фіксують у боковому положенні (рис.
49).
Рис. 47. Операційні столи для дрібних тварин:
1 - Фріка; 2 - Виноградова

а 6 і

Рис. 48. Операційні столи: а - звичайна драбина; б - стіл А. П. Студенцова; в - стіл В. С.

Шереметьева

98
 У ряді клінік для фіксації дрібних тварин застосовують медичні операційні столи. Найзручнішим з них
слід вважати модель СОУ-1.
В умовах господарства при відсутності операційного стола для цієї мети використовують будь-яку
коротку драбину або роблять стіл з жердин з двома поперечними перекладинами. Тазові кінцівки свині
прив'язують вірьовками до верхньої перекладини або до кілець столу. Передню частину тулуба, щоб
тварина не сповзала донизу і вбік, фіксують вірьовками, шкіряними ременями або спеціальними шийними
лещатами.

ФІКСАЦІЯ ОВЕЦЬ
У овець дуже виражений інстинкт стадності. Ці тварини звичайно рухаються за тими, які ідуть вперед,
що полегшує їх масові обробки із застосуванням примітивного розколу або навіть без нього. Овець можна
пропускати через вузькі проходи в стінах, огорожах і в цей час виконувати малі операції (взяття крові,
ін'єкції тощо). Необхідно враховувати, що при масових дослідженнях вівці збиваються в кутку вівчарні або
загону щільно одна до одної і можуть придушити слабших тварин, а тому їх треба заганяти в невеликі клітки
малими групами.
Фіксація рота у відкритому положенні. Великим та вказівним пальцями однієї руки беруть верхню
щелепу й стискають щоки між верхніми й нижніми кутніми зубами. Другою рукою відтягують нижню
щелепу донизу.
У стоячому положенні вівцематок тримають за шию, а баранів - за роги.
При фіксації окремої тварини помічник ніби сідає на неї, затискає між ногами і тримає за роги або вуха.
Для повалу вівцю беруть однією рукою за грудну кінцівку, а другою - за тазову того самого боку і, дещо
підвівши їх, але не відриваючи від землі, валять тварину на протилежний бік на м'яку підстилку і, якщо
необхідно, кінцівки зв'язують всі разом або попарно.
Повал вівці за допомогою однієї вірьовки. Беруть довгу вірьовку й один її кінець фіксують на путовій
ділянці тазової кінцівки, а другий - у відповідній ділянці грудної кінцівки з боку повалу. Вірьовку
пропускають під черевною стінкою на протилежний бік. Помічник стає з того боку, на який будуть валити
тварину, і різким рухом

99
 тягне вірьовку догори. Вівця підгинає кінцівки, на які була накладена вірьовка, і лягає на відповідний бік
(рис. 50, а). При необхідності кінцівки зв'язують (див. рис. 50, б).

ФІКСАЦІЯ СОБАК
Всі маніпуляції із собаками необхідно виконувати за допомогою господаря, і на тварині повинен бути
намордник (рис. 51). Прості прийоми
фіксації доручають господарю. Однак при підозрі на сказ і наданні допомоги великим і злим тваринам
навіть прості маніпуляції господарю доручати не дозволяється! У таких
випадках собак поміщають у спеціальні металеві клітки, один бік яких можна
пересувати і фіксувати тварину. Собаки під час маніпуляцій можуть вкусити
або поцарапати кігтями.
Найчастіше собак фіксують у
стоячому (рис. 52) або сидячому
положенні. Голову невеликої
собаки може утримувати
господар однією рукою за
Рис. 51. Господар фіксує собаку з шкірну складку на шиї, за
намордником за повідок вушними раковинами, а другою -
за ділянку глотки. Якщо собака
злий, або маніпуляція дуже болюча, господар однією рукою
захоплює шкіру тварини в ділянці потилиці й шиї, натискуючи
ліктем на спину, щоб тварина присіла, а другою - стискає щелепи. Лікар
Рис 52 фіксація аГрЄс„вно. ветеринарної медицини ззаду або дещо собаки в стоячому положенні

100
 збоку накидає на обидві щелепи петлю із складеного вдвоє бинта і зав'язує його одним вузлом під
щелепами, а вільні кінці міцно затяіує і зав'язує на потилиці подвійним вузлом (рис. 53). Щоб бинт не
зісковзнув,
а також при фіксації таким способом бульдогів і боксерів,
у яких дуже короткі носові кістки, щоб запобігти їхній
асфіксії, в рот тварині позаду ікл вставляють
тонку палицю, навколо кінців якої 1-2 рази перекручують
бинт, а потім зав'язують його на потилиці і постійно
слідкують за диханням тварини.
Рис. 53. Фіксація щелеп у собаки Для проведення маніпуляцій в ротовій порожнині в
дуже спокійних тварин її можна відкрити без
застосування інструментів. Однією рукою захоплюють верхню щелепу і втискують краї щік у ротову
порожнину, другою - відтягують нижню щелепу донизу і розкривають рот (рис. 54). Щоки, знаходячись між
зубами, перешкоджають змиканню щелеп. У більшості випадків щелепи у собак розводять спеціальним
клином, роторозширювачами або двома тасьмами (рис. 55).

Рис. 54. Розкривання рота собаці

Рис. 55. Фіксація розведених щелеп: А - клином; Б -
тасьмами

Одну тасьму накладають за іклами на нижню щелепу, а другу - на верхню.

Кінці тасьми натягують, розтискають щелепи і тримають рот розкритим.
Однак застосування клину не зовсім надійне, його краще замінити
іксоподібним зівником. Язик у собак фіксують язикотрима- чем або щипцями
Васильєва.

101
 Загальноприйнятих методів фіксації собак у стоячому положенні немає. Невелику собаку із зав'язаним
рот0м тримають руками, великих - можна прив'язувати до драбини, поставленої на ребро, що створює
доступ до тварини з обох боків. Крім того, собаку можна фіксувати двома ременями до перекладини,
провівши їх позаду грудних кінцівок і спереду тазових. Злим собакам інколи зв'язують грудні й тазові лапи
або прив'язують за шию до стовпа.
Фіксувати собак у лежачому положенні можна на операційному столі для дрібних тварин. Собаку
легко фіксувати на будь-якому станку в будь-якій позі, для цього під боки тварини підкладають валики із
повсті, обшиті клейонкою, а стіл нахиляюсь у потрібний бік.

ФІКСАЦІЯ КОТІВ
Коти можуть вкусити, поцарапати кігтями, тому при лікувальних маніпуляціях їх обов'язково тримає
господар. Дуже агресивним котам слсд з&'s "язуват тслеті гхсьмою, ш і со&цкам.
При простих маніпуляціях кішку беруть однією рукою за шкіру на шиї біля голови, а другою - в ділянці
попереку і притискають до столу. У такому положенні вона може поцарапати кігтями, тому при болючих
маніпуляціях її фіксують двоє помічників: один тримає кішку за шкіру в ділянці шиї, другий - за кінцівки.
Кішок можна загорнути в рушник або платок, залишивши відкритою частину тіла, яка необхідна для ма-
ніпуляції. Якщо маніпуляцію проводять нг ( голові, кішку поміщають у вузький шкіряний (брезентовий)
мішок або в рукав фуфайки (халата), голову залишають назовні. Для фіксації голови застосовують також
спеціальний ящик з кришкою, яка висовується, і вирізом на стінці для шиї.
Рот у кішок розкривають двома тасьмами, як і у собак. Грубі маніпуляції інколи призводять до
вивихіц щелепових суглобів, розривів зв'язок і переломів гілок нижньої щелепи!
Кішок також фіксують на операційних столах для дрібних тварин.

ФІКСАЦІЯ КРОЛІВ
Кроля утримують однією рукою за ву\а та складку шкіри в ділянці потилиці, другою - за тазові кінцівки,
в розтягнутому положенні на столі. Крім того, їх можна завернути в ткацину або клейонку.
Для проведення складних маніпуляцій кролів фіксують на операційному столі для дрібних тварин.

102
 ФІКСАЦІЯ ХУТРОВИХ ЗВІРІВ
Неодмінна умова при дослідженні і наданні лікувальної допомоги хутровим звірам: фіксація тварини
повинна бути в такому положенні, щоб вона не завдавала шкоди тварині, лікарю та його помічникам.
Тварин ловлять у клітках і будиночках або переносних ящиках, куди їх попередньо переганяють, за
допомогою спеціальних ловушок, щипців, сачків, рукавиць із шкури або щільної прогумованої тканини
(рис. 56).
При ловлі лисиць і песців після того, як накрили їх голову
рукавицею (притиснули сачком), другою рукою беруть звіра за шкіру в
ділянці шиї, голову відпускають і підводять руку під шию, відпускають
шкіру шиї і звільненою рукою захоплюють грудні лапи, одночасно
притискуючи до себе тулуб тварини ліктем. Зафіксованому таким чином
звіру зав'язують рот бинтом, тасьмою або тонкою мотузкою, яку накладають
навколо щелеп, і зав'язують на спинці носа. При цьому слід стежити за тим,
щоб звір не прикусив язика.
Норок і соболів ловлять сачком у момент виходу їх з будиночків або в
клітці. Для запобігання прокусів, на руки одягають спеціальні брезентові
рукавиці з підкладкою з вати. При необхідності рот тварини фіксують
тасьмою або бинтом. Оскільки у соболів і норок лицьова частина коротка і
конусоподібна, для попередження зісковзання петлі із щелеп тасьму
попередньо фіксують навколо кінців палиці, яка вкладена в рот за іклами, а
Рис. 56. Пастки для норок (1) і щипці потім зав'язують її вузлом на потилиці.
для фіксації лисиць і песців (2) Інколи звірі, особливо соболі і лисиці, яким накладені на щелепи
фіксуючі пов'язки, дуже непокояться. Таким тваринам слід попередньо
застосовувати нейролептики або наркоз. При сильному непокоєнні (хвилюванні) звірів, їх негайно
поміщають назад у клітку, щоб запобігти розвитку шокових явищ, що нерідко призводить до загибелі
тварин.

103
 Норок зручно ловити ловушкою, яка має вигляд циліндра із металевої сітки з великими вічками
розміром 35x9 см для самців і 30x7 -
для самок. Ловушку приставляють до лазу будиночка, заганяють у неї норку так, щоб її голова знаходилася
в глухому кінці ловушки.
При фіксації нутрії її беруть за середню частину хвоста або за його кінець, одночасно відводячи в бік
голову за допомогою невеличкої дощечки. Зловлена таким чином нутрія робить рух вперед і в цей момент її
хапають за тазові кінцівки й утримують їх разом з хвостом однією рукою, а другу - підводять під живіт і
беруть тварину за грудку.
Коли звірам розкривають рот, вони часто чинять енергійний опір. Тому їм в рот вводять дві тасьми, із
яких одну фіксують за іклами верхньої щелепи, а другу - нижньої. Натягують кінці тасьми, розтискують
щелепи і тримають рот розкритим. При цьому необхідно бути обережним, тому що грубі маніпуляції
інколи призводять до вивихів щелепових суглобів, розривів зв'язок і переломів гілок нижньої
щелепи! У соболів і норок тасьми необхідно закріплювати на щелепах вузлами, тому що рухаючи
головою, вони легко їх скидають!
У цуценят песців і лисиць у ранньому віці (від 20 днів до 2-х місяців), а в деяких агресивних тварин і
пізніше (3^ міс.) можна відкривати рот, натискуючи двома пальцями руки (великим і середнім) через щоки в
ділянці міжщелепових просторів поблизу щелепових суглобів. Для цього долоню руки кладуть на лоб
тварини, а пальцями охоплюють її голову. Достатньо легко натиснути пальцями на між- щелеповий простір,
і цуценя відкриває рот.
При тривалих маніпуляціях у ротовій порожнині рот фіксують у відкритому положенні за допомогою
дерев'яного валика з отвором у центрі для зонда або за допомогою гумової пробки, яка закріплена на
металевому стержні. Пробку вставляють у вигляді клина між зубами верхньої і нижньої щелепи на одному
із боків рота. Зівник або пробку закріплюють у роті тасьмою, яку фіксують на відкритій щелепі спереду них,
і кінці її зав'язують на спинці носа. Для фіксації рота в лисиць і песців використовують зівник І. Г.
Шарабріна для дрібних тварин.

ФІКСАЦІЯ ДИКИХ ТВАРИН

Великих тварин заганяють у спеціальну металеву клітку з пересувними боковими й верхньою стінкою,
між якими можна затискувати тварину. Для створення оперативного доступу у випадку необхідності із бо-
кової стінки видаляють кілька прутів. Буйних і злих тварин відволікають ласим кормом або підсовують їм
гумовий шланг. Тварини зляться, гризуть шланг і таким чином відволікаються від виконуваних
маніпуляцій.
На дрібних тварин накидають спеціальну міцну сітку з мілкими вічками: заплутуючись у ній, звірі не
можуть рухатися й чинити опір. У такому стані їх фіксують у потрібному положенні і проводять необхідні
маніпуляції.
Дуже злим і великим тваринам для заспокоєння попередньо застосовують нейролептики, наркотичні
або снодійні речовини.

105
ТРЕНДЕЛЕНБУРГІВСЬКЕ ПОЛОЖЕННЯ
Тренделенбургівське положення заключається в підведеному положенні таза і задньої ділянки тіла
тварини. Воно відноситься до числа найчастіших положень тварини при операціях на органах тазової і
черевної порожнин.
При тренделенбургівському положенні кишечник зміщається до діафрагми, що запобігає випадінню
петель кишечнику і сальника через рану назовні, полегшує маніпуляції в черевній і тазовій порожнинах, а
також накладання швів на тканини черевної стінки. Таке положення часто застосовують при наркозі для
усунення небезпеки попадання крові, слини й кормових мас у дихальні органи. При тренделенбургівському
положенні знижується кровонаповнення органів черевної і тазової порожнин і, тим самим, попереджується
анемія головного мозку, якщо можливий її розвиток.
Слід пам'ятати, що таке тривале положення у тварин з органічними захворюваннями серця може
викликати послаблення серцевої діяльності від надмірного навантаження! Тому необхідно уникати
швидкої зміни тренделенбургівського положення на горизонтальне і навпаки!

ФІКСАЦІЯ ПТАХІВ
Птахів фіксують на столі в стоячому положенні. При фіксації великі пальці кладуть на спину, біля
основи крил, долонями стискають бокові поверхні тіла, а між вказівним і безіменним пальцями затискають
кінцівки. Можна тримати птахів однією рукою за основу крил, а другою - за кінцівки. Великих птахів
необхідно тримати за живіт, а крила притиснути до тіла (рис. 57). На спину птахів не можна класти, тому
що наступить асфіксія!

106
 Інколи птицю фіксують, заводячи одне крило за друге, а кінцівки затискають руками. Водоплавних
(качки, гуси) необхідно тримати за
голову, тому що вони можуть ударити дзьобом. Слід пам'ятати, що
кури можуть бити дзьобом в очі людини! Тому при роботі з ними
необхідно тримати голову або проводити маніпуляцію на відстані
витягнутих рук. Для фіксації дзьоба у відкритому положенні однією
рукою беруть за верхню половину дзьоба або гребінець, другою - за
нижню частину дзьоба або борідку і розкривають його.

ОБМЕЖЕННЯ РУХЛИВОСТІ ТВАРИН ЗА

ДОПОМОГОЮ ФАРМАКОЛОГІЧНИХ ЗАСОБІВ
Для заспокоєння і обмеження рухливості тварин застосовують фармакологічні засоби седативної
(транквілізатори) або розслаблюва- льної (м'язові релаксанти) дії.
Як засіб седативної дії найпоширеніші нейролептики, зокрема аміназин (похідний фенотіазину).
Транквілізуючу і міорелаксуючу дію мають азаперон, ксилазин (ромпун, рометар) та ін.
Седативні і транквілізуючі засоби застосовують при фіксації та обстеженні тварин, для усунення їх
агресивності та для безпечного виконання операцій. Ці засоби є невід'ємним компонентом знеболювання
тварин (див. розділ 5 "Знеболювання", с. 183, 185). Для заспокоєння агресивних тварин не
рекомендується застосовувати м'язовий релаксант дитилін, оскільки дихальні розлади, які при
цьому спостерігаються, ускладнюють умови фіксації тварин та їх оперування!

107
 Розділ 4

ПРОФІЛАКТИКА ХІРУРГІЧНОЇ ІНФЕКЦІЇ

Однією із необхідних умов успішної роботи спеціалістів ветеринарної медицини є суворе дотримання
правил асептики й антисептики для запобігання розвитку інфекції. Інфекція - це сукупність реактивних змін
в організмі внаслідок його зараження хвороботворними мікроорганізмами і взаємодії з ними. Найвищим
клінічним проявом цього складного біологічного процесу є гнійне запалення та специфічні інфекційні
захворювання. Для їх розвитку необхідно, з одного боку, подолання захисних бар'єрів макроорганізму, з
другого - наявність певної чутливості організму до патогенного агента та його вірулентність. Сприятливі
умови для розвитку інфекції виникають при ослабленні захисних сил організму, при порушенні
зоогігієнічних умов утримання тварин. У запобіганні гнійно-запальним процесам, які здебільшого є сферою
діяльності ветеринарної хірургії, важлива роль належить асептиці та антисептиці. Власне останні, істотною
мірою, поряд з анестезією, зумовили бурхливий розвиток хірургії наприкінці XIX - початку XX століть. Це
не тільки розширило коло оперативних втручань, а й вже через десяток років після широкого впровадження
в практику антисептичного методу дозволило виконувати складні операції на органах черевної та грудної
порожнин.
Однак стрімкий розвиток ери антибіотиків, дещо перебільшені надії на їх чудодійний бактерицидний
ефект стали причиною нехтування правилами асептики й антисептики, що сприяло підвищенню рівня
гнійно-запальних та інфекційно-запальних процесів у тварин після операцій.
Здебільшого нераціональна антибіотикотерапія призвела до істотного підвищення ролі
умовно-патогенної мікрофлори в розвитку запальних процесів. Поряд з цим, через дію різних факторів
нерідко розвиток гнійно-запальних процесів пов'язаний із зниженням імунологічної реактивності організму
тварин.
У результаті в 80-90-ті роки XX століття клініцисти всього світу знову віддали належне
асептико-антисептичним засобам як найбільш доступним методам профілактики й лікування місцевих
інфекційно- запальних процесів і сепсису. Як приклад, достатньо привести серію сучасних видань з цих
питань: восьмитомний "Посібник з антисептики" (Handbuch der Antiseptik, Berlin, 1979-1987) та "Довідник з
клінічної антисептики" (Klinische Antiseptik, Berlin,1993).
Сучасні засоби та способи асептико-антисептичноґо методу істотно поновлені. Зокрема, отримали своє
науково-практичне обґрунтування у ветеринарній медицині такі фізичні фактори, як лазерне ви-
промінювання та ультразвук. Широко впроваджуються хімічні антисептики на основі поверхнево-активних
речовин, до яких практично не розвивається стійкість мікроорганізмів. Розроблені та впроваджені в
практику принципово нові сорбційні антисептики, що поряд з антибактеріальною дією в рані адсорбують
мікроорганізми та їх токсини. Створені промислові технології стерилізації хірургічного інструментарію,
перев'язувального та шовного матеріалу, з наданням останнім антисептичних властивостей. Розроблені
схеми застосування імуно- стимулюючих лікарських речовин для підвищення імунологічної реактивності
організму щодо інфекції.
Проте, необхідно чітко усвідомлювати, що одного теоретичного засвоєння правил асептики й
антисептики недостатньо для отримання очікуваних практичних результатів. У системі
асептико-антисептич- них заходів немає дрібниць, усе в ній представляє певне значення.
В умовах хірургічної практики необхідне ретельне, доведене до автоматизму, виконання заходів
асептики й антисептики. Лише в такому разі буде створене підгрунття для досягнення мети хірургічного
втручання.

РОЗВИТОК УЧЕННЯ ПРО АНТИСЕПТИКУ ТА АСЕПТИКУ

Традиційні терміни "антисептика" й "асептика" є далеко не сталими поняттями й більшою мірою
відображають їх історію, ніж сучасне розуміння.
Розвиток антисептики й асептики тісно пов'язаний з історією лікування ран і ранової інфекції, яка
своїми коренями сягає глибини віків. Як свідчать археологічні знахідки, ще в період неоліту (5000-4500
років до н. е.) проводили трепанацію черепа та інші операції на кістках.
Із папіруса Еберса, знайденого в XIX столітті, відомо, що за 3000 років до нашої ери єгиптяни
використовували для лікування ран мед, рослинну олію та вино, і навіть закривали рани швами чи
склеювали.
Біблія і Талмуд, індійський трактат "Аюр-Веда" ("Книга життя") та інші древні джерела містять основні
рекомендації, спрямовані на створення сприятливих умов для загоєння ран: заборона немитими руками
досліджувати рану, вчасне її закриття полосками чистої натільної білизни, одягнутої перед боєм,
забезпечення спокою ушкодженої кінцівки. Хірурги Древньої Індії успішно лікували рани шляхом
накладання глухого шва після попереднього видалення сторонніх тіл. Також вони вміли лікувати переломи,
виконували ампутації та лапаротомії, накладали кишковий шов, У ті часи мистецтво лікування ран, без
всякого сумніву, було найрозвинутішим розділом лікарської науки.
У подальшому достовірні літературні джерела про лікування ран відсутні, а знову вони з'являються вже
в Древній Греції. Рядки "Іліа- ди" свідчать, що в античній Елладі існував суспільний стан лікарів, та й самі
гомерівські герої Ахілл, Нестор та інші володіли знаннями про накладання пов'язок. З Гіппократа фактично
розпочинається наука про загоєння ран. Він вперше застосував металічний дренаж для дренування ран.
Гіппократ вважав причиною їх гнійного ускладнення різноманітні забруднення. Він вимагав, щоб
операційне поле було чистим, захищеним чистою тканиною. Під час операції ним використовувалася лише
кип'ячена вода. Проте, лише через 24 століття хірургія повернулася до цього і повністю усвідомила
значення асептики.
З розквітом давньоримської цивілізації центр медицини перемістився до Риму. Клавдій Гален (II ст. н.
е.) застосовував накладання швів на рану та бронзові трубки для дренування. Проте нагноєння він вважав
обов'язковим елементом процесу загоєння рани та істотного значення надавав пошукам "чудодійного"
засобу, який сприяв би цьому нагноєнню, прискорюючи загоєння.

109
 Однак, у цей період дуже поширеним було припікання ран розпеченим залізом чи кип'ячою олією з
метою попередження гнійних ускладнень при пораненнях. У подальшому рани лікували під пов'язками з
різноманітними рослинними оліями, вином, мазями, екстрактами лікарських трав.
Честь першої спроби пояснити причини розвитку заразних хвороб і нагноєння ран належить арабському
вченому Разі (Абу-Бекр бен Захарія, 850 - 923 рр). Підшуковуючи місце для лікарні в Багдаді, він наказав
розвісити по місту шматки м'яса і в результаті вибрав те місце, де гниття почалося найпізніше.
Лише в 1546р.Д. Фракасторо (1478-1.553) видав тритомну працю "Про контагії, контагіозні хвороби і
лікування", де довів контактну природу інфекційних захворювань- Як дійовий засіб щодо поширення
зарази, він висунув ізоляцію хворого та ретельне прибирання приміщень, де той знаходиться. Фактично це
стало основою асептики.
Істотний прогрес в хірургії розпочався в середині XVIII ст., коли в університетах Франції та Англії
почали викладати хірургію та з'явилися школи для підготовки військово-цольових хірургів.
Вже в цей, ще доантисептичний період, ряд хірургів запропонували замість ампутації розсікати чи
висікати рану з метою попередження гнійно-запальних ускладнень.
Видатний вітчизняний хірург М. І. Пирогов(1810-1881) висунув геніальну догадку про заразну природу
ранових ускладнень ("госпітальних міазм"). У своїх знаменитих "Началах общей военно-полевой
хирургии"(1865) він писав:"Гнійне зараження поширюється не стільки через повітря, яке стає явно
шкідливим при скупченні поранених у закритому просторі, скільки через оточуючі поранених предмети:
білизну, матраци, перев 'язувальні засоби, стіни, підлогу і навіть санітарний персонал ".
Проте, незважаючи на застосування М.І.Пироговим хлорного вапна, спирту та йодної настоянки, все ж
таки системи боротьби з "міазмами" ще не було.
Власне, поняття "антисептика" ввів англійський військовий хірург Л.Прайнгл у 1750 р. на основі
спостережень за протигнильним ефектом мінеральних кислот, які використовували в той час для знезара-
жування нечистот. У XIX столітті цей термін поширився на заходи щодо попередження післяродових
ускладнень і нагноєння ран.
Найближче до стрункої системи профілактичної антисептики підійшов угорський лікар-акушер І.
Земмельвейс (1848). Такі заходи, як дезінфекція рук, інструментів, родових шляхів хлорною водою дозволили
йому значно знизити смертність від післяродового сепсису.
І. Земмельвейс, увівши в кров кролів секрет із матки породіль з лихоманкою, експериментально довів
наявність у ньому заразних факторів, що можуть передаватися через брудні руки лікаря та інструменти від
однієї пацієнтки до іншої.
Проте вирішальними в розвитку вчення про антисептику стали дослідження JI. Пастера. У 1867 р.
англійському хірургу Д. Лістеру вдалося довести, що причиною нагноєння ран є мікроби повітря. У журналі
"Lancet" він опублікував статтю "Антисептичний принцип у хірургічній практиці". Д. Лістер розробив
запобіжно-антисептичну методику підготовки рук, інструментів, перев'язувального матеріалу та повітря
приміщень з використанням 2,5-5 %-них розчинів карболової кислоти. Перші результати Д. Лістера були
вражаючими. Йому вдавалося зберігати кінцівки хворих з відкритими багатоосколковими переломами,
наслідком яких, як правило, були ампутація чи смерть.

110
 Таким чином, під антисептикою(anti- проти + sepsis- гниття) розуміли метод знезаражування рук
хірурга, інструментів, перев'язувального матеріалу та повітря приміщень за допомогою хімічних речовин
неспецифічної дії, названих антисептиками.
Лістерівський антисептичний метод профілактики нагноєнь швидко отримав визнання і був прийнятий
на озброєння більшістю хірургічних клінік Європи. Згодом як антисептичні засоби стали застосовувати
сулему, борну кислоту, йодоформ, йод, ксероформ, лізол, перекис водню, анілінові фарби, іхтіол, нафталін,
препарати срібла, перуанський бальзам. Однак поступово виявилися його недоліки, пов'язані, в першу
чергу, з вираженою місцевою і загальнотоксичною дією карболової кислоти на організм хворого та лікарів.
Ця обставина та розвиток наукових уявлень про збудників нагноєнь привели до широкої критики
антисептики та формування нового вчення про асептику.
Еру асептики відкрив Т. Більрот, який першим одягнув лікарів у білі халати та увів обов'язкове миття
рук перед операцією. У 1876 р. Ф. Есмарх вперше запропонував індивідуальний перев'язувальний пакет.
Проте струнка система асептичних заходів, висунута як альтернатива антисептиці, була науково
обґрунтована і впроваджена в практику німецькими хірургами Е. Бергманом і Шиммельбуршем та росій-
ським хірургом М. С. Субботіним (1885).
Прибічники асептичного методу головним вважали захист рани від попадання мікроорганізмів. Так, Е.
Бергман стверджував, що вогнепальні рани практично стерильні. Звідси виник постулат: "Первинна
асептична пов'язка вирішує долю пораненого". Попередньо перев'язувальний матеріал знезаражували
високою температурою, причому ця концепція превалювала аж до періоду першої світової війни. В умовах
бойових дій асептика і антисептика мирного періоду виявилися недостатньо спроможними щодо
профілактики нагноєнь поранень при їх нарізному застосуванні.
Масованість бойових дій, насиченість армій артилерією, різке збільшення кількості осколкових
поранень та відповідно випадків газової гангрени призвели до того, що шпиталі буквально тонули в потоках
гнійного ексудату внаслідок істотного поширення ранової інфекції.
Виходячи з досвіду військовопольової хірургії періоду першої світової війни, стала зрозумілою
необхідність поєднання обох методів. Слушним з цього приводу було ще в період їх протиставлення,
висловлювання Нейдорфа (1890) про те, що хірургія не перейшла від антисептики до асептики, а
прогресувала асептикою в антисептиці. Тому нині говорять про єдиний асептико-антисептичний метод як
сукупність способів і засобів запобігання інфекційним процесам у тканинах макроорганізму чи їх
припинення .

СУЧАСНЕ РОЗУМІННЯ АСЕПТИКИ ТА АНТИСЕПТИКИ

Незважаючи на те, що з принципових позицій ці методи в своєму теоретичному значенні стали
єдиними, в методичному плані поняття "асептика" й "антисептика" розрізняють і тепер відповідно до нових
поглядів.
Асептика - це система профілактичних заходів, спрямованих на запобігання хірургічної інфекції
шляхом недопущення потрапляння мікроорганізмів у рану, тканини, органи, порожнини організму. Для
досягнення цієї мети використовують як фізичні (ультрафіолетове випромінювання, іонізуюча радіація,

111
ультразвук, фільтрування, дія високих температур і тиску), так і хімічні (гази, пари чи розчини хімічних
речовин) способи знезараження.
Істотне значення також мають організаційні, ветеринарно- санітарні та зоогігієнічні заходи.
Згідно сучасного поняття асептики, її поповним завданням є профілактика екзогенної інфекції, яка
може розвинутися як результат контактного, імплантаційного та повітряно-крапельного зараження.
Найбільше практичне значення для ветеринарної хірургії має профілактика контактного зараження,
тобто запобігання внесенню мікроорганізмів у рану непідготовленими руками, погано простерилізованими
інструментами та перев'язувальним матеріалом, внаслідок незадовільної ізоляції рани від оточуючих
ділянок шкіри тощо.
При імплантаційному зараженні інфекційний процес розвивається внаслідок проникнення
мікроорганізмів у глибину тканин разом з уведеним предметом (шовним матеріалом, тампоном, дренажем
тощо) або рідиною, наприклад, при введенні лікарських речовин.
Попередження повітряно-крапельного зараження здебільшого залежить від рівня та якості
організаційних, ветеринарно-санітарних та зоогігієнічних заходів, спрямованих на зменшення та
знешкодження мікроорганізмів у повітрі.
Враховуючи можливі шляхи зараження, необхідно суворо дотримуватися основного закону асептики:
все, що контактуватиме з поверхнею рани має бути знезаражене.
Основними способами асептики є стерилізація та дезінфекція. Під стерилізацією розуміють
сукупність фізичних і хімічних способів повного звільнення об'єктів зовнішнього середовища від усіх форм
мікроорганізмів. У стерилізованих об'єктах допускається присутність тільки невеликої кількості
термофільних мікробів, які не розмножуються при температурі тіла тварини, а тому не представляють для
неї загрози. Для забезпечення асептики використовують фізичний і хімічний методи стерилізації. Перший
передбачає застосування кип'ятіння, плинної пари, гарячого повітря, відкритого полум'я, випромінювання
(ультрафіолетового, іонізуючого, ультразвукового), фільтрування через бактерицидні фільтри.
Для стерилізації крупногабаритних об'єктів, предметів із термолабільних і різнорідних матеріалів
використовують хімічну (холодну) стерилізацію, яка досягається дією газів чи занурюванням у розчини
хімічних речовин. Однак, головний недолік хімічної стерилізації - необхідність звільнення
простерилізованого об'єкта від залишків стерилізуючого агента, під час якого можлива повторна
контамінація мікробами. Широкому використанню цього методу перешкоджають тривала стерилізація,
висока вартість, можливість побічної дії хімічної речовини на організм тварини.
Під дезінфекцією розуміють сукупність способів повного, часткового чи селективного знешкодження
потенційно патогенних для тварини мікроорганізмів на об'єктах зовнішнього середовища з метою розриву
шляхів передачі збудників інфекційних захворювань від джерела інфекції до сприйнятливих тварин.
Здебільшого для дезінфекції використовують хімічні речовини - дезінфектанти. Вони повинні
володіти широким спектром дії: мати мікробоцидний ефект; добре розчинятися у воді чи утворювати з нею
або ж з повітрям стійкі активні суспензії, емульсії, аерозолі; володіти низькою токсичністю та алергенністю;
зберігати активність у середовищі знезараження; не пошкоджувати об'єкти знезараження. Нерідко хімічні
дезінфектанти поєднують з дією фізичних агентів. Так, дезін- фікуючий ефект може бути досягнутий у

112
парових дезінфекційних камерах, шляхом кип'ятіння у розчинах дезінфектантів чи антисептиків,
створенням у приміщенні вологого дезінфікуючого аерозолю тощо.
Антисептика - комплекс лікувально-профілактичних заходів місцевої та загальної дії, спрямованих на
знищення чи пригнічення життєдіяльності потенційно небезпечних для здоров'я тварини мікроорганізмів у
ранах, на шкірі, слизових оболонках і в порожнинах. У своєму семантичному значенні антисептика - це
застосування механічних, фізичних, хімічних і біологічних засобів з метою попередження заселення і
розмноження (колонізації) збудників хвороб на шкірі і слизових оболонках, та запобігання цим самим
розвитку місцевих і системних інфекцій, переходу їх у сепсис. Загальною ознакою антисептичних заходів є
те, що в епісоматичних біотопах досягається здебільшого антисептична (в основному бактеріостатична), а
не дез- інфікуюча (бактерицидна) дія.
Механічна антисептика - включає механічне видалення мікроорганізмів з рук хірурга, ділянки
операційного поля та з рани. Важливим елементом механічної антисептики є первинна хірургічна обробка
рани, яка передбачає видалення з неї згустків крові, некротичних та нежиттєздатних тканин, а також
сторонніх тіл, які є живильним середовищем для мікроорганізмів чи їх джерелом.
Фізична антисептика - ґрунтується на застосуванні способів і засобів, в основі механізму дії яких
лежить конкретне фізичне явище чи закон. На фізичних явищах гігроскопічності, осмотичності,
капілярності ґрунтується дія ватно-марлевих тампонів, серветок, дренажів, відсмоктувальних пов'язок, які
забезпечують відтік ранового ексудату і сприяють видаленню мікробів, їх токсинів та продуктів розпаду
тканин.
До фізичної антисептики відносяться: обробка операційних і гнійних ран ультрафіолетовим та
лазерним випромінюванням, ультразвуком, постійним електричним струмом тощо.
Ультрафіолетові промені довжиною хвилі 240-280 нм викликають загибель мікроорганізмів, проте
глибоко в тканини вони не проникають.
Ультразвук - несприйнятливі слуховим апаратом звукові хвилі з частотою коливання понад 20 кГц.
Бактерицидна дія ультразвуку проявляється в рідкому середовищі і базується на фізичному та хімічному
ефектах. У першому випадку - це явище кавітації, тобто на мікроорганізми діють ударні хвилі (імпульси
тиску) зі швидкістю, що перевищує швидкість звуку. При цьому тиск у бульбашках рідини досягає 300 атм,
а температура підвищується до 700 °С. Хімічний ефект полягає у вивільненні із молекул води Н + та ОН -
іонів, які блокують окисно-відновні реакції в мікробних клітинах. Обробка операційної (профілактика) чи
гнійної (лікування) рани ультразвуком полягає в наступному: в її порожнину заливають 0,9 %-ний розчин
натрію хлориду чи розчин антисептика, потім вводять ультразвуковий хви- льовод і таким чином досягають
акустичних коливань.
Лазер (оптичний квантовий генератор) - джерело світлового когерентного монохроматичного
випромінювання, яке характеризується високим ступенем направленості та великою щільністю енергії. За-
стосовуються два види лазерного випромінювання: високоенергетичне та низькоенергетичне.
Стерилізуюча дія високоенергетичного лазерного випромінювання (10,6 мкм) досягається за рахунок
кількох ефектів:
1) температура в тканинах досягає кількасот градусів;

113
 2) виникнення в тканинах ударної хвилі при миттєвому переході твердих та рідких речовин у
газоподібний стан веде до підвищення внутрішньоклітинного тиску;
3) висока енергія променів лазера сприяє появі в тканинах електричного поля, що веде до
електрохімічного ефекту - змін електричних параметрів, питомої ваги, діаелектричної проникності, що при-
водить, по суті, до утворення на поверхні тканин стерильної коагу- ляційної плівки. Це попереджує
всмоктування токсинів та розповсюдження інфекції. Встановлено, що обробка гнійних та операційних ран у
свиней високоенергетичним лазером скорочує термін їх лікування відповідно в 1,9 та 1,3 рази (В. М.
Власенко, М. Г. Ільніць- кий, 1990).
Низькоенергетичне випромінювання гелій-неонового лазера 0,633 мкм має протизапальну та
судинорозширювальну дію, стимулює активність місцевих, загальних обмінних та імунних процесів, що
також створює несприятливі умови для мікроорганізмів у ранах (В. М. Вла- сенко та співавт., 1987).
Останнім часом у ветеринарній медицині впроваджуються фізико- хімічні методи антисептики. Одним
із таких направлень є застосування розчинів гіпохлориду натрію, одержаного шляхом електролізу. Для
цього застосовують спеціальні пристрої (ЕДП-01, ЕХА, Елма та інші). Обробка такими розчинами
операційного поля дозволяє досягти повного знешкодження на ньому кишкової палички, стафілококів,
анаеробів (М. Ш. Шакуров та співавт., 1994).
До засобів фізико-хімічної антисептики слід віднести застосування речовин із адсорбуючими
властивостями, що видаляють із поверхні ран токсини та мікроорганізми. Перспективними в цьому відно-
шенні є кремнійорганічні сполуки з іммобілізованими на них лікарськими засобами (М. Г. Ільніцький,
2003).
Біологічна антисептика - це використання в боротьбі з мікроорганізмами препаратів біологічного
походження, які діляться на дві групи: а) діючі безпосередньо і специфічно на мікроорганізми та їх токсини
- антибіотики, бактеріофаги, анатоксини; б) діючі на мікроорганізми опосередковано, через макроорганізм,
підвищуючи його імунологічні властивості. Сюди слід віднести вак- цинопрофілактику, специфічні
сироватки, препарати крові, іму- ностимулятори (левомізол, нуклеїнат натрію, ізатизон, метилура- цил,
вірутрицид).
Хімічна антисептика - це запобігання зараженню мікроорганізмами ран, шкіри та слизових оболонок
тварин або знищення їх у рані за допомогою протимікробних речовин неспецифічної дії, які називаються
антисептиками. До антисептиків відносять: спирти, лактони, феноли та інші похідні від бензолу,
окислювачі, солі важких металів, барвники, поверхнево-активні речовини. Ефективність дії антисептика
залежить від його концентрації, лікарської форми, способу застосування. Антисептики повинні володіти-
наступними властивостями: 1) локалізувати інфект у рані, попереджувати його розповсюдження та
проникнення у лімфатичне та кровоносне русло; 2) попереджувати адгезію мікробів до тканин ранового
ложа; 3) пригнічувати фактор патогенності мікроорганізмів; 4) проявляти тривалий антимікробний ефект;
5) посилювати дію інших антимікробних препаратів та різноманітних фізичних факторів.
Сучасні засоби хімічної антисептики
Докладна характеристика традиційних антисептичних препаратів подана у відповідних підручниках з
фармакології. Проте, в практику ветеринарної хірургії інтенсивно впроваджуються все нові антисептичні

114
засоби, які недостатньо описані в доступній літературі. Основним критерієм розподілу антисептиків на
групи слід визнати їх хімічну будову.
Солі важких металів. Бактерицидна дія препаратів цієї групи зумовлена денатурацією білків і
блокуванням ферментів мікробної клітини. Раніше ці препарати, особливо препарати ртуті (двохлорид,
оксиціанід, амідохлорид, монохлорид), широко застосовували як антисептики. Проте, у зв'язку з високою
токсичністю вони втратили своє практичне значення. Перспективними вважаються малотоксичні органічні
сполуки ртуті, зокрема, етанолмеркухлорид у суміші з це- тилпіридиній хлоридом, відомий під назвою
"діоцид". Йому властиві широкий спектр бактерицидної, спороцидної та фунгіцидної дій. Препарат
застосовують для обробки рук хірурга, операційного поля, для знезараження шовного матеріалу (1:5000),
хірургічних інструментів і полімерних матеріалів (1:1000). Діоцид має виражені миючі властивості,
антисептичний ефект утримується близько 2 год.
Міді сульфат утворює з білками мікробної клітини нерозчинні у воді апьбумінати, внаслідок чого
гинуть мікроорганізми. Застосовують у вигляді водних розчинів для антисептичної обробки слизових
оболонок (0,25 %-ний) та дистальних ділянок кінцівок (5-10 %-ний).
Спирти. Найширше практичне значення для хірургічної антисептики мають 70-80 %-ний етанол, 40-60
%-ний пропанол та 60-70 %- ний ізопропанол, які зумовлюють незворотну коагуляцію білків та
пошкоджують мембрани мікроорганізмів. Однак спори бактерій стійкі до спиртів. їх використовують для
обробки рук хірурга, операційного поля, підготовки та зберігання шовного матеріалу, інструментів. Спирти
швидко інактивуються в білковому середовищі, тому їх застосуванню повинна передувати ретельна
механічна антисептика.
Кислоти та луги. Із групи неорганічних кислот найбільш вживана борна кислота, яка добре
розчиняється у воді та спирті, діє мікро- боцидно, включаючи синьогнійну паличку та гриби.
Застосовується у вигляді 2-3 %-них розчинів для обробки слизових оболонок, зрошення рук і гнійних
порожнин.
Із групи аліфатичних органічних кислот для обробки слизових оболонок використовується молочна
кислота (1-2 %-на), яка має виражені бактеріостатичні властивості.
Препарати групи лугів володіють помірною антисептичною дією, яка посилюється вираженими
миючими властивостями. Натрію гідрокарбонат (2 %-ний) застосовують для стерилізації кип'ятінням
інструментів, гумових трубок. Розчин (0,5 %-ний) аміаку переважно використовується для механічної
антисептики.
Група фенолів. Сьогодні ці антисептичні засоби мають обмежене використання. Карболова кислота
(фенол) є цитоплазматичною отрутою, легко проникає через шкіру та слизові оболонки, викликаючи при
цьому опіки та некроз шкіри. Може викликати отруєння, що супроводжується ураженням центральної
нервової системи і паралічем дихання. Застосовують 3-5 %-ні водні розчини фенолу, для дезінфекції
інструментів, предметів догляду. Максимальна бактерицидність досягається шляхом додавання мила.
Також для дезінфекції використовують 2 %-ний розчин лізолу та крезол, що містить 50 % мила.

115
 Група барвників. Найчастіше застосовують водні чи спиртові розчини етакридину лактату,
метиленового синього та діамантового зеленого. Ними обробляють інструменти та операційне поле, сли-
зові оболонки, ранові поверхні та гнійні порожнини.
Альдегіди. Основний представник - альдегід мурашиної кислоти - формальдегід. В практиці
використовують його 36,5-37,5 %-ний водний розчин - формалін. Це сильний антисептик, який згубно діє на
вегетативні форми бактерій, їхні спори, віруси та грибки. Його взаємодія з аміногрупами білків
мікроорганізмів призводить до дегідратації цитоплазми останніх. Застосовують як стерилізуючий агент тих
об'єктів, які не можна стерилізувати іншими способами (хімічна стерилізація).
Для дезінфекції інструментів, рукавичок, дренажів використовують 2-5 %-ні розчини формаліну. Він
входить до складу трійчастого розчину (формалін - 20, карболова кислота - 10, натрія гідрокарбонат - 30 г на
1 л дистильованої води). Також застосовуються 0,5-1 %-ні розчини формальдегіду для антисептичної
обробки шкіри, а в розведеннях 1:2000-1:3000 - слизових оболонок.
Лізоформ - це мильно-спиртовий розчин формальдегіду (40 частин формаліну, 40 частин калійного
мила, 20 частин спирту). Застосовують 1—4 %-ний водний розчин для обробки рук і операційного поля.
Із альдегідів також застосовується бета-пропіолактон - рідина без кольору (С3Н4О2). В концентрації
1:5000 він діє бактеріостатично, а в розведенні 1:1000 - бактерицидно. Найбільш чутливі до нього віруси:
вони гинуть від 0,05 %-ної концентрації. У газоподібному стані бета-пропіолактон є швидкодіючим
бактерицидним препаратом: при концентрації 1,5 мг/л в повітрі камери через 30 хв досягається стерильність
тест-об'єктів із бавовняно-паперової тканини, яка містить більше 1 млн спор. Ефективний також для
стерилізації пластмас. Проте, його висока токсичність змушує працювати з ним у протигазі та гумових
рукавичках, що обмежує широту застосування препарату.
Група галоїдів. Речовини цієї групи містять активний хлор чи йод. У водних розчинах препаратів хлору
утворюється хлорнуватиста кислота (НСЮ) та активний хлор. У свою чергу хлорнуватиста кислота
розкладається з вивільненням атомарного кисню, який володіє високою мікробоцидною активністю. Атоми
ж хлору денатурують цитоплазматичні білки мікробної клітини.
З неорганічних сполук, які легко віддають активний хлор, широко використовують як сильний
дезінфектант і дезодорант - хлорне вапно (кальцію гідрохлорид).
Органічні сполуки хлору повільніше віддають галоген, а тому діють більш м'яко. їх застосовують не
лише для дезінфекції приміщень та інвентарю з догляду за тваринами, а і як антисептики. Найчастіше це -
хлорамін Б (містить 25-29 % активного хлору) - 1-5 %-ні розчини для обробки неметалевих (скляних, з гуми
чи полімерів) інструментів, 0,2-0,5 %-ні - для рук, слизових оболонок і ран. З інших органічних сполук
хлору застосовують дезам, сульфахлорантин (0,2-1 %- ний), дихлор-І (1-2 %-ний) та хлорцин (0,5 %-ний).
Препарати йоду є одними з найбільш давніх антисептичних засобів, які вперше застосували для
хірургічної антисептики рук у 1888 році. Йод володіє майже універсальним спектром протимікробної дії,
яка проявляється у мікробоїіидному ефекті на грампозитивні та грам- негативні бактерії, включаючи
збудників туберкульозу, спори, гриби, віруси, найпростіші.

116
 Це відбувається у зв'язку зі здатністю йоду окислювати різноманітні внутрішньоклітинні та мембранні
структури клітин мікроорганізмів. У першу чергу окислюються вільні сульфгідрильні групи (-БН) у
ферментах і білках (Т. Франклін, 1984).

117
 Як антисептичний засіб у хірургії тривалий час використовуваної 5 %-ний водно-спиртовий розчин
йоду (йод -5 г, калія йодиду 2 г, води та етилового спирту 95 % порівну, до 100 мл). Проте, незважаю чи на
широкий спектр і високий рівень антибактеріальної дії, гака лікарська форма йоду має виражені місцево
подразливу та токсикоз алергенну дії.
Зважаючи на це, замість спиртових розчинів йоду слід використовувати йодофори - комплексні сполуки
йоду з поверхнево-активпими речовинами чи розчинними у воді полімерами. При цьому побічна дій йоду
усувається, але зберігаються його антимікробні властивості та підвищується стабільність препаратів при
зберіганні.
Основні представники йодофорів - йодинол, йодопірон, повідои- йод. Йодофори виявляють високу
бактерицидну активність щодо ешерихій, стафілококів, протею, синьогнійної палички, мають фунгі-
статичні властивості.
Йодонат - водний розчин сполуки поверхнево-активної речовини ч йодом (3 %). Рідина
темно-коричневого кольору зі слабким запахом йоду. Застосовують у вигляді 1 %-ного (за йодом) водного
розчину для обробки операційного поля. Готують шляхом розведення маточного розчину дистильованою
або кип'яченою водою у співвідношенні 1:3.
Йодинол представляє собою водний розчин, що містить 0,1 % йоду, 0,3 % калію йодиду і 0,9 %
полівінілового спирту. Застосовують для обробки слизових оболонок, лікування гнійно-запальних процесів
у м'яких тканинах.
Йодопірон - суміш полівінілпіролідон йоду з йодидом калію. Цс жовто-коричневий аморфний порошок
без запаху або зі слабким специфічним запахом, містить 6-8 % активного йоду. Повільно розчиняється у
воді та спирті. Застосовують для підготовки рук (0,1 %), операційного поля (1 %) та лікування гнійних ран
(0,5-1 %). Розчин однопроцентної концентрації готують, змішуючи 150 г йодопірону з 200 мл дистильованої
води до утворення однорідної тягучої маси. її залишають на 30 хвилин, час від часу збовтуючи, а потім
добавляють ще 600 мл дистильованої води, перемішують і витримують 10-15 хвилин. Розчини 0,1 % і 0,5
%-ної концентрації готують із 1 %-го розчину безпосередньо перед застосуванням.

12.1
 Група кисеньвивільнюючих антисептиків. Основні представники - перекис водню та калію
перманганат. Ці антисептики у присутності органічних сполук вивільнюють активний кисень, який пору-
шує окисновідновні процеси в клітинах мікроорганізмів, чим зумов- люють їх загибель. При розпаді калію
перманганату поряд із виділенням кисню утворюється їдкий калій та окис магнію, останній виявляє в'яжучу
дію, особливо у випадках застосовування 2-5 %-них розчинів. Крім того, окислювачі - добрі дезодоранти.
Калію перманганат, як антисептик, застосовують частіше у вигляді 0,1-1%-го розчинів.
Перекис водню переважно використовується у 3 %-ній концентрації, однак більш виражений
бактерицидний вплив має його 6 %-ний розчин, в якому при 50 °С вегетуючі форми мікроорганізмів гинуть
за 15-20, а спори - за 30-40 хвилин. При кімнатній температурі експозиція подовжується в 2 рази, але
забезпечується повний бактерицидний і спороцидний ефекти.
Універсальним антисептиком є комплексний препарат первомур (реі{ептура "С-4 "), в якому міститься
перекис водню. Препарат може використовуватися для підготовки рук і операційного поля, стерилізації
стійких проти корозії інструментів (в тому числі з оптикою), шовного матеріалу, виробів із полімерів тощо.
Без сумніву, значними перевагами препарату є його доступність і відсутність негативної дії на слизові
оболонки і поверхню шкіри. Первомур має високу бактерицидну та спороцидну активність. Спори палички
сибірки гинуть у маточному розчині протягом 15-60 хвилин, у робочому - через 18 годин.
Первомур — це суміш перекису водню, мурашиної і надмурашиної кислот. Остання утворюється в
процесі взаємодії між першими двома інгредієнтами.
Розчини первомуру готують (концентрація за надмурашиною кислотою) за рецептурами, поданими в
таблиці 1. Вода може бути дистильованою, водопровідною, артезіанською.
Таблиця 1 - Вихідні та робочі розчини рецептури "С-4"
Вихідні розчини Робочий розчин
Пергідроль Мурашина кислота, мл вода, л
100% 85% 2,4 % 4,8 %
17,1 6,9 8,1 до 1 0,5
34,2 13,8 16,2 2 1
85,5 34,5 40,5 5 2,5
171 69 81 10 5

Після змішування інгредієнтів вихідного розчину його збовтуюII. і витримують у холодній воді чи
холодильнику. За цей період у ро ї чині утворюється надмурашина кислота. Далі суміш розводя ть подою до
потрібної концентрації.
Дезоксон-І - це комплексний препарат перекису водню, який < рі диною без кольору, з характерним
запахом оцтової кислоти. Він міс тить 5-6 % надоцтової кислоти, 10-12 % перекису водню, 15 % оцю вої
кислоти і стабілізатор. Препарат добре розчиняється у воді, спирті та інших розчинниках. Дезоксон -
високобактерицидний, спороцид ний, згубно діє на віруси та грибки. В 1 %-ній концентрації за падоц товою
кислотою - універсальний антисептик. Аналогічним препаратом є естостерил-І, який має вищу
концентрацію надоцтової кислоти (14-16 %), у зв'язку з чим його застосовують для обробки рук і опе-
раційного поля, стерилізації виробів, стійких до корозії.

124
 Група поверхнево-активних речовин (ПАР). Це велика група речовин з дифільною побудовою
молекул, які здатні в рідкому середовищі адсорбуватися із розчину на поверхні розподілу фаз, напри клад:
рідина - повітря (газ), рідина - тверде тіло; рідина - рідина. Вони можуть бути катіонного, аніонного,
амфотерного типу, при цьому всі виявляють мийні властивості.
Оскільки мікробні клітини в природних умовах мають негативний заряд, то більш активні
протимікробні властивості виявляють катіонні ПАР, у яких з підвищенням поверхневої активності зростає й
антимікробний вплив. Ефективна дія ПАР може проявлятися в досні і, малих концентраціях. Наприклад,
антимікробна активність цетилпі- ридиній хлориду в 300 разів вища, ніж фенолу, а хлоргексидин згубно діє
на бактерії в розведеннях 1:2000 -1:100000.
Поверхнево-активні речовини містять в одній молекулі гідрофобну та гідрофільну групи, тому можуть
адсорбуватися на поверхні розділу фаз, і як наслідок - знижувати їх поверхневий натяг. У живих організмів,
включаючи мікроби, головною поверхнею розподілу фаз є клітинні мембрани, які складаються з білків,
ліпідів. На перших сорбується гідрофільна частина ПАР, з другими взаємодіє гідрофобна частина.
Антисептичні властивості ГІАР значною мірою пов'язані з їх властивістю активно проникати в
мікробну клітину, взаємодіяти з цитоплазматичною мембраною, у результаті чого втрачаються іони калію,
кальцію, магнію, неорганічного фосфору, амінокислоти, нуклеотиди, настає преципітація
цитоплазматичних білків і нуклеїнових кислот.
Значною мірою механізм антимікробної дії ПАР зумовлений їх властивістю інактивувати фактори
бактеріальної агресії (токсини, ферменти і т. п.), пригнічувати чи видаляти позахромосомні генетичні
фактори (плазміди, транспозони), що мають істотне значення при формуванні стійких до лікарських
речовин штамів мікроорганізмів.
Дегмін - препарат, похідний від гексаметилендиаміду і високомо- лекулярних спиртів. Випускається у
вигляді твердої воскоподібної речовини жовтого кольору або ЗО %-го розчину (дегміциду). Згубно діє на
грампозитивні та грамнегативні бактерії, їх спори, а також гриби. Використовують для підготовки рук і
операційного поля у вигляді 1 %-го водного розчину.
Хлоргексидину біглюконат (гібітан) - поверхнево-активний антисептик, ефективний щодо
грампозитивних і грамнегативних бактерій, виявляє фунгістатичні властивості.
Застосовують для обробки операційного поля і рук, стерилізації інструментів (0,5-1 %-ний), промивання
порожнин і слизових оболонок (0,02 %-ний розчин), лікування ран. Гібітан випускається у вигляді 20 %-го
водного розчину; робочі розчини готують на спирті або воді. Більш часто користуються 0,5 %-ним
розчином гібітану, який готують, розводячи розчин 70 %-ним етиловим спиртом у співвідношенні 1:40.
Декаметоксин - це поверхнево-активний антисептик, який застосовують для обробки рук (0,025-0,05
%-ний) і операційного поля, лікування гнійних ран. Шовний матеріал стерилізують в 0,1 %-му водному, а
потім в 0,1 %-му спиртовому (70°) розчинах.
Церигель. Склад: полівінілбутироль -4 г, цетилпіридинію хлориду - 0,2 г, спирт етиловий 96° - 100 г. Без
кольору, опалесціювальна, злегка тягуча рідина із запахом спирту. При попаданні на шкіру утворює плівку,
добре розчиняється в спирті, ефірі, інших органічних розчинниках.

125
 Група сорбентів. Сорбційні властивості вати, марлі, моху, лігніну здавна використовувалися у хірургії
для лікування ран. Успіхи фізичної хімії за останні десятиріччя дали можливість синтезувати ряд сорб-
ційних засобів, які з успіхом використовуються для антисептики.
Із сучасних сорбентів до застосування у ветеринарній хірургії прийняті антисептичні препарати на
кремнійорганічній основі (полі- метилсилоксани).
Песил - високодисперсний порошок білого кольору із специфічним запахом етонію. Складові:
поліметилсилоксан - 98 %, етоній - 2 %. Препарат володіє антимікробною дією, забезпечує місцеву детокси-
кацію ран, зменшує рівень інфікування ушкоджених тканин, активно сорбує фактори патогенності бактерій,
токсичні ранові метаболіти (М. Г. Ільніцький, 2003). Для профілактики хірургічної інфекції, після
виконання операцій (грижорозтин, кастрація, видалення пухлин тощо), на поверхню рани рівномірно
наноситься 0,2-0,5 г песилу.
Лікувально-профілактична ефективність антисептиків різко збільшується при поєднанні їх з дією
фізичних факторів: електрофорезом, ультразвуком, лазерним опроміненням. Значною мірою успіхи в про-
філактиці гнійно-запальних процесів залежать від досягнень на шляху створення засобів і матеріалів, які
поєднують в собі можливості і принципи асептики і антисептики. З цієї точки зору найбільш перспе-
ктивними вважаються антисептики, виготовлені з полімерних матеріалів, що виявляють антимікробні
властивості.
У першу чергу слід звернути увагу на полімерний шовний і перев'язувальний матеріал, виготовлений на
основі полівінілового спирту. Методом іонного зв'язування в прядильний сплав вводять антибіотики,
антисептики, протеолітичні ферменти. Широкого розповсюдження набули полімерні лікарські плівки, які за
своїм антимікробним впливом у 2-4 рази активніші, ніж відповідні антибіотики і антисептики без полімерів
(В. Я. Богомольний і співавт., 1991).
Крім синтетичних, також застосовують полімери природного походження: колаген, желатинова губка,
натрієві і калієві солі альгіно- вої кислоти, полісахариди.

ЗАГАЛЬНІ АСЕПТИКО-АНТИСЕПТИЧНІ ЗАХОДИ ПРИ ПРОВЕДЕННІ

ХІРУРГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
Профілактичні заходи загального характеру при проведенні хірургічних операцій у тварин включають:
а) організацію стаціонарних і польових операційних;
б) боротьбу з повітряно-крапельною інфекцією;
в) вивчення та врахування епізоотичної ситуації;
г) організацію зоогігієнічного догляду та підготовку тварин до операції;
д) підвищення захисних сил організму.

126
 Для проведення хірургічної роботи обладнують спеціальні приміщення - операційні (рис. 58). З ними
повинні межувати такі кімнати: перев'язочна; передопераційна, де проводять підготовку рук;
стерилізаційна, де здійснюють очищення і знезаражування інструментів та інших

ш
хірургічних матеріалів, встановлюють стерилізатори, автоклав, сушильну шафу;
апаратна та інструментальна, де зберігають набори інструментів, фізіотерапевтичну
і діагностичну апаратуру. У лікувальних закладах, де немає спеціально
устаткованих операційних, для проведення хірургічної роботи
повинні створюватись необхідні умови в манежах.
Операційна повинна бути добре освітленою, але
захищеною від дії прямих сонячних променів, які стомлюють
очі оперуючого. Краще за все обладнати операційну
безтіньовими світильниками. Стіни покривають стійкими до
води і температурних коливань матеріалами, непроникними
Рис. 58. Загальний вигляд операційної для
для пилу, без щілин, придатними для багаторазового миття та
дрібних тварин дезінфекції. Для цих цілей використовують кахельну плитку
або олійну фарбу сіро-зеленого чи зелено-блакитного кольору.
Підлога має бути асфальтованою чи цементною з люком для стоку рідини.
В операційній не повинно бути нічого зайвого. Орієнтовний перелік устаткування: операційні столи для
великих і дрібних тварин, один-два інструментальні столики, столик для медикаментів, підставки для біксів
з перев'язувальним матеріалом, ємкості з антисептиками для повторної обробки рук, відра для
використаного перев'язувального матеріалу. Все має бути маркірованим.
В операційних слід знаходитись лише в халатах чи хірургічних костюмах і ковпачках, які запобігають
попаданню в рану крапель поту, волосин, лупи. Основою асептичного режиму операційної є чистота і
порядок. Для цього проводять попереднє, поточне, післяопераційне, заключне щодобове в кінці робочого
дня і щотижневе генеральне прибирання.

127
 Попереднє прибирання проводиться з метою видалення пилу, який осів на підлогу, стіни, підвіконня,
прилади, які протирають спочатку сухою, а потім вологою ганчіркою чи губкою.
Поточне прибирання проводиться під час операції: прибирають з підлоги ватні кульки, серветки,
просочені кров'ю або рановим ексудатом, якщо вони впали. Ватно-марлеві тампони скидають у спеціальні
тази; видалені під час операції із ран або порожнини ексудат або гній збирають у посуд і знезаражують
розчином карболової кислоти. При забрудненні операційного столу та підлоги вмістом кишечнику, гноєм,
блювотними масами ці місця протирають дезінфікуючими розчинами.
Післяопераційне прибирання (у проміжках між операціями) складається з протирання підлоги та
операційного станка вологою губкою після видалення з них використаних серветок, тампонів, кульок, опе-
раційної білизни, шерсті оперованих тварин.
Заключне прибирання виконується в кінці робочого дня, незалежно від того, проводились в той день
операції чи ні. Його мета - забезпечення готовності операційної до виконання операції. Під час цього
проводиться ретельна перевірка оснащення операційної та стан готовності всієї апаратури, яка
протирається при цьому вологою (або сухою) чистою ганчіркою (губкою).
Підлогу, стіни, підвіконня, скло, рами вікон, калорифери 'центрального опалення, світильники, меблі та
інше протирають вологою ганчіркою. В кінці прибирають операційні станки, столики для медикаментів та
інструментів. Прилади, що постійно знаходяться в операційній, накриваються чистими простирадлами або
клейонками.
Генеральне прибирання проводять раз на тиждень. Воно виконується у два етапи. Спочатку
дезінфікуючим розчином обробляють стелю, підлогу, стіни та протирають їх ганчіркою. Потім виконують
звичайне заключне прибирання.
Всі види прибирання виконують ганчіркою чи губкою, зволоженою розчинами з мийними і
дезінфікуючими властивостями: 3 %-ний перекис водню, 0,75 %-ний хлорамін Б чи 0,1 %-ний дезоксон-І на
0,5 %-му розчині синтетичного мийного засобу; 0,2 %-ний хлорантен, 2 %-ний дихлор-1; розчин первомуру;
мильно-содовий розчин з додаванням лізолу тощо.
Дезінфекцію засобів прибирання проводять у спеціальній ємкості (оцинкованій або емальованій),
замочуючи на декілька годин у 1-2 %-них дезінфікуючих розчинах, а потім споліскують водою та
просушують.
5 М29 129
 Для профілактики повітряно-крапельної інфекції використовують стаціонарні або пересувні
рециркуляторні очисники повітря (ВОПР-09, ВОПР-15), бактерицидні лампи чи проводять розпилення
аерозолю бактерицидних речовин (наприклад, 5 мл/м3 суміші 3 %-ного розчину перекису водню і 0,5
%-ного розчину молочної кислоти).
Після роботи повітроочисників протягом 15-30 хв запиленість і бактеріальна забрудненість повітря
зменшуються в 7-10 разів.
Бактерицидні випромінювачі можуть бути стаціонарними чи мобільними, неекранованими чи
екранованими. В останніх екраном служать спеціальні алюмінієві пластини, які спрямовують ультрафіо-
летові промені вгору, що виключає їх пряму дію. Вони можуть вмикатися в присутності людей, проте не
більше, як на 6-8 годин. Лампи встановлюють на відстані 2-2,5 м одна від одної та підлоги, бо кожний
випромінювач створює навколо себе "стерильну зону" в діаметрі 2-3 м. Лампи вмикають після прибирання
на 2 години та за годину перед операцією чи в спеціально відведені проміжки часу.
Розпилення суміші перекису водню і розчину молочної кислоти проводять протягом 40-50 хвилин, що
знижує бактеріальну забрудненість повітря в 30-40 разів, тобто воно стає практично стерильним.
Слід звернути увагу і на послідовність проведення операцій, спочатку виконують асептичні, а потім -
гнійні!
Немала частина хірургічної роботи виконується безпосередньо в господарствах, в умовах
тваринницьких приміщень. У зв'язку з цим, завчасно проводять ветеринарно-санітарні заходи, приміщення і
стійла чистять, миють, дезінфікують.
У теплу безвітряну погоду операції проводять на відкритому повітрі. Для цього підбирають трав'янисті
майданчики, захищені від пилу і вітру, віддалені від доріг та гноєсховищ.
При організації хірургічної роботи необхідно знати і враховувати епізоотичну ситуацію в господарстві,
місцевості. Неприпустиме виконання операції у період масових профілактичних щеплень. У всіх випадках
епізоотичного неблагополуччя господарств, місцевості слід керуватися інструктивними положеннями
Ветеринарного законодавства.
Тварину чи групу тварин з показанням до хірургічної операції слід заздалегідь помістити в окреме чисте
і продезінфіковане стійло, призначити відповідну дієту. При операціях на органах черевної порожнини не
рекомендується використовувати проносні засоби, бо це призводить до активізації кишкової мікрофлори,
зниження тонусу кишечнику, розвитку метеоризму. Пригнічення життєдіяльності кишкової мікрофлори
досягають дачею легкоперетравних кормів, хіміотерапевтичних, протибродильних та обволікуючих
засобів.
Здійснюють зоогігієнічні заходи: очищають шкіряний покрив, частково чи повністю обмивають
тварину, розчищають копита.
У випадку операції на дистальних ділянках кінцівок проводять їх відпарювання в гарячій воді та
призначають дезінфікуючі ножні ванни (10 %-ний розчин міді сульфату, 5-10 %-ний формалін, 1 %-ний
калію перманганат).
Для запобігання забрудненню місця операції, операційного поля безпосередньо перед операцією
спорожнюють сечовий міхур і пряму кишку. З цією метою тварині надають примусову 5-10-хвилинну про-

129
гулянку або проводять катетеризацію і ставлять клізму. У великих тварин частіше звільняють пряму кишку
мануально. Потім підв'язують і бинтують хвіст. Наявність супутніх захворювань, особливо шкіри
(піодерматити, екзематозні ураження), ставлять під сумнів сприятливий перебіг післяопераційного періоду.
Такі ділянки тіла тварини підлягають хірургічній та антисептичній обробці, при можливості - ізоляції.
На жаль, не у всіх випадках, особливо термінових, вдається у всьому об'ємі провести передопераційну
підготовку тварини. Проте, ні в якому разі недопустимо звичайну планову операцію чи хірургічну обробку
ставити у ранг екстреного випадку. Це істотно збільшує частоту післяопераційних ускладнень і ставить під
сумнів доцільність не тільки хірургічної, але і всякої іншої лікувальної роботи взагалі.
Після операції за тваринами ведуть клінічні спостереження і забезпечують належний зоогігієнічний
догляд. Проводять заходи щодо запобігання розгризання твариною пов'язок і швів або зняття їх лапами,
копитами. Для цього коней і велику рогату худобу коротко прив'язують до ясел або ставлять на розтяжку.
Дрібним тваринам, особливо собакам, надівають намордники з сіткою, на лапи - панчохи з цупкої тканини,
на шию - фанерний круг. В станках, де утримують після операції ослаблених великих тварин, слід
забезпечити регулярну зміну підстилки в достатній кількості. До і після операції призначають засоби, що
стимулюють активність захисних систем організму. З цією метою застосовують вітамінні препарати,
гіперімунні сироватки, специфічні вакцини та анатоксини, гемотерапію, гамаглобулінові препарати. В
останні роки апробовані імуностимулюючі засоби: лівомізол та його ізомери, тималін, імзауф, вірутрицид,
методи лазерної терапії і квантової гемотерапії (В. М. Власенко, 1996; М. В. Рубленко, 2000).

Профілактика контактної інфекції

Підготовка рук. Ретельна підготовка рук хірурга та його асистентів перед операцією має запобігти
контактному мікробному забрудненню рани. Дослідженнями Р. Priese (1938), які підтверджені сучасними
роботами, встановлено, що шкіра рук, крім фонових для неї епідермальних стафілококів, пропіонобактерій,
коринебактерій, нерідко і у великій кількості містить золотистий стафілокок, акіне- тобактерії, кишкову
паличку, клебсіели. У працівників ветеринарної медицини, які часто проводять антисептичну підготовку
рук, превалюють нехарактерні для шкіри грамнегативні бактерії, в тому числі стійкі до антибіотиків штами.
Це свідчить про те, що руки хірурга можуть бути не тільки механічними факторами передачі інфекційного
агента подібно інструментам і предметам догляду, але і джерелом інфекції.
Раніше вважалося, іцо передопераційна підготовка рук повинна забезпечити повне знешкодження
мікроорганізмів на шкірі. Однак виявилося, що така задача є недосяжною. При будь-якому безпечному
способі антисептичної обробки рук частина мікробів залишається у шкірі, особливо у волосяних мішечках,
у вивідних протоках потових і сальних залоз. Як показали дослідження (О. П. Красильніков, 1995), для
попередження післяопераційної інфекції достатньо зменшити чисельність на шкірі мікробів. Для оцінки
антисептичної обробки рук використовують такий показник: частку від числа бактерій до обробки і після
неї, виражену в десятичних логарифмах. Для аутохтонної мікрофлори рук цей показник при одноразовому
застосуванні антисептика повинен бути в межах 2,5-3,4 Lg10, а при штучній мікробній контамінації- 5 Lgio-
Такий ступінь зменшення при попаданні мікробів з рук у рану не призводить до розвитку інфекції в зв'язку
з недостатністю інфікуючої дози.

130
 Отже заходи, спрямовані на зменшення чисельності мікроорганізмів на руках, слід розглядати як
антисептичні, а не як дезінфекцію, що нерідко має місце. При цьому розрізняють гігієнічну та хірургічну
антисептику.
Гігієнічна антисептика виконує гігієнічну та естетичну функції. Руки спеціалістів ветеринарної
медицини, що беруть участь у проведенні оперативних втручань, нерідко можуть бути резервуаром і фак-
тором передачі потенційно патогенних мікробів до організму тварини. У зв'язку з цим, працівникам
ветеринарної медицини необхідно проводити гігієнічну антисептику рук до і після контакту з хворими
тваринами, роботи з патологічним матеріалом, після проведення мануальних чи інструментальних
досліджень тощо. Для цього використовують різноманітні антисептичні мила та засоби хірургічної анти-
септики.
Перед початком роботи та після кожної маніпуляції руки ретельно миють водою з антисептичними
милами, які містять 2-5 % фенолу, 5 % дьогтю, 10% іхтіолу, 5-10 % сірки, 5-10% борної кислоти, 0,3 % хлор-
крезолу, 0,8 % повідон-йоду, 4 % хлоргексидину, 1-2 % триклозану тощо.
Для гігієнічної антисептики застосовують спирти, спиртові і водні розчини антисептиків. Тип препарату,
концентрація, експозиція залежать від характеру контакту з твариною чи патологічним матеріалом,
видового складу мікроорганізмів, проміжків між черговими обробками рук. Особливо ретельно, як і при
хірургічній антисептиці, повинні бути оброблені піднігтьові простори та міжпальцьові складки. Руки
протирають 1-2 хв 0,5 %-ним хлоргексидином в 70 %-ному етиловому спирті, 0,5 %-ним хлораміном, 1
%-ниМ дегміном, 1 %-ним етоні- єм, 70-96 %-ним етиловим спиртом. У випадках сильного забруднення
руки перед втиранням антисептика миють водою, рідким чи антисептичним милом. Витирати руки після
антисептика не рекомендується. При використанні спиртів чи спиртових розчинів вони самі висихають
протягом 1-2 хв.
Підвищити ефект гігієнічної антисептики можна за рахунок обмеження прямого контакту рук з
патологічним вогнищем шляхом використання інструментів та гумових рукавичок.
Здорова, еластична і м'яка шкіра рук менш схильна до розвитку на її поверхні мікрофлори і легше
піддається обробці завдяки відсутності тріщин, мікротравм. Підтримання шкіри у здоровому стані потребує
регулярного догляду з використанням кремів, емульсій тощо, які пом'якшують, санують та дезодорують
шкіру рук. Добре себе зарекомендували: рідини Тушнова (олія рицинова - 5,0; гліцерин - 20,0; спирт
етиловий - 75,0) та Гірголави (гліцерин, спирт етиловий, 10 %-ний розчин аміаку - по 25,0).
Хірургічна антисептика рук
Мета хірургічної антисептики - попередження заносу з рук хірурга та його асистентів в операційну рану
мікроорганізмів і розвитку в зв'язку з цим післяопераційних інфекційно-запальних процесів.
Вона досягається шляхом різкого зниження чисельності заносних та аутогенних мікробів на руках.
Поверхня шкіри рук вкрита мікроорганізмами, які утримуються на ній разом з елементами бруду і жиро-
поту. Крім того, мікроби нагромаджуються між лусочками епідермісу, в порах, проникають у вивідні
протоки потових і сальних залоз. Місцями їх скупчення є піднігтьові простори, нігтьові щілини, міжпаль-
цьові складки. У великій кількості патогенна мікрофлора може знаходитися під каблучками чи перснями на
пальцях, а тому перед підготовкою до операції їх слід знімати. Також з нігтів слід зняти лак, бо в ньому

131
присутні мікроорганізми. До 90 % мікробів на руках знаходиться в піднігтьових просторах, тому нігті
необхідно коротко обрізати.

Техніка хірургічної антисептики рук

Підготовку рук перед операцією проводять у кілька послідовних етапів. Спочатку шкіру рук механічно
очищають, потім знезаражують хімічними антисептиками і дублять.
Руки готують від кінчиків пальців до ліктів, дотримуючись наступних правил: 1) коротко обрізають
нігті та очищають піднігтьові простори; 2) миють пальці, кисті та передпліччя, утримуючи весь час руки так,
щоб вода збігала з кисті до ліктя, а не навпаки (рис. 59); 3) особливо ретельно миють щіточкою піднігтьові
простори, нігтьові валики, міжпальцьові складки і бокові поверхні пальців, кисті та передпліччя; 4) праву і
ліву руки обробляють однаковий час; 5) спочатку миють долонну, а потім тильну поверхню кожного пальця,
нігтьове ложе, міжпальцьові складки, далі послідовно обробляють долонну і тильну поверхні лівої і правої
кисті, лівого і правого зап'ястя, лівого і правого передпліччя до меж ліктьового суглоба; 6) після миття руки
висушують стерильними серветками і лише потім обробляють антисептиком.
Механічне очищення рук має забезпечити їх підготовку до знезаражування антисептиками. Воно
дозволяє видалити з шкіри до 60-80 % мікроорганізмів та продукти, які є їх живильним середовищем (бруд,
жиропіт, лусочки епідермісу). Для цього руки миють з милом (вико

132
ристання антисептичного мила необов'язкове), рідше 0,5 %-ним розчином аміаку. При цьому для обробки
навколонігтьових та міжпаль- цьових ділянок використовують м'які щітки, які попередньо повинні бути дез-
інфі ковані.
Знезараження шкіри здійснюють хімічними антисептиками. Вони повинні
відповідати таким вимогам: мати широкий спектр антибактеріальної дії,
яка швидко досягає максимальних значень на поверхні шкіри; достатньо
високу бактерицидну активність; тривалий залишковий ефект; бути
достатньо індиферентними щодо шкіри; відзначатися простотою
приготування і використання.
Дублення шкіри має на меті звузити її пори, щоб запобігти виходу на
поверхню мікроорганізмів з вивідних протоків сальних і потових
залоз. Під дією дубильних речовин тимчасово знижується тургор
поверхневих шарів шкіри, що зумовлює закриття вивідних протоків.
Ряд антисептиків (аліфатичні спирти з коротким ланцюгом - етанол,
пропанол, ізопропанол та їх суміші з йодофорами чи
поверхнево-активними антисептиками) мають водночас бактерицидні
та дубильні властивості. Дублення шкіри можна замінити покриттям
рук тонкими антисептичними плівками. Рис. 59. Техніка миття рук Способи підготовки рук із
застосуванням поверхнево-активних антисептиків та
окислювальних систем (рецептура "С-4" тощо) виключають
необхідність етапу дублення шкіри.
Запропоновано багато способів підготовки рук до операції. Тривалий час використовували техніку
обробки рук за Фюрбрингером, Альфельдом, Спасокукоцьким-Кочергіним, Ківшовим, Напалковим,
Заблудовським, Олівковим та іншими. Проте вони мали певні недоліки. Негативними моментами цих
способів підготовки рук є тривалий термін обробки і короткочасність залишкової антимікробної дії, що
викликало потребу у повторних обробках рук під час операції. Наслідками багаторазового використання
розчину аміаку були сухість і лущення шкіри; їдкого калію - мацерація шкіри; ртуті дихлориду, сульфату
цинку, таніну - огрубіння, переродження шкірного покриву,

133
його запалення, яке важко піддається лікуванню. Крім того, ртуті дихлорид - високотоксична речовина.
Спиртовий розчин (5-10 %) йоду, який широко використовували на заключних етапах підготовки рук, є
сильним алергеном і спричинює дерматити.
Сучасні методи підготовки рук вигідно відрізняються від класичних. Вони простіші, виконуються із
застосуванням антисептиків (поверхнево-активні речовини, первомур, йодофори), що мають істотно вищу
бактерицидну активність, широкий спектр антимікробної дії, тривалий залишковий ефект і здебільшого не
спричиняють контактних дерматитів. Проте, і традиційні способи підготовки рук, дещо видозмінені, можна
з успіхом застосовувати і тепер. При цьому скорочено термін миття рук з 10 хв до 2-3 хв, бо як встановлено
(О.П. Кра- сильніков, 1995), тривале миття не збільшує коефіцієнт редукції мікроорганізмів і створює
додатковий ризик побічної дії антисептика на шкіру. Замість етилового спирту з успіхом використовують
інші ко- ротколанцюгові аліфатичні спирти - 60 %-ний пропанол, 70 %-ний ізопропанол. На заключних
етапах спиртові розчини йоду замінюють йодофорами.
Спосіб Альфельда (видозмінений). Миють руки з милом і щітками під краном протягом 2-3 хв, після чого
висушують їх стерильним рушником чи серветкою. Потім сухі руки протягом 5 хв протирають серветкою
(рис. 60), добре зволоженою 96 %-ним етиловим спиртом
(або 60 %-ним пропанолом чи 70 %-ним ізопропанолом), який самостійно висихає через 1-2 хв. На
заключному етапі нігтьові ложа, кінчики пальців, піднігтьові простори та складки шкіри на тильній
поверхні згинів фаланг змащують одним із розчинів йодофорів (0,1 %о-ним йодо- пірону, 0,1 %-ним
йодовідону, 0,1 %-ним повідон-йоду, 1 %-ним Рис. 60. Нанесення антисептика на руки йодонату).
Спосіб Спасокукоцького-Кочергіна (видозмінений). Ґрунтується на розчиненні жирів на поверхні та в
порах шкіри розчином аміаку. Руки миють стерильними серветками по 3 хв у двох тазах в щойно пригото-
вленому 0,5 %-ному розчині аміаку. Після висушування рук
стериль

134
ними серветками чи рушниками, їх обробляють протягом 5 хв 96 %- ним етиловим спиртом (або 60 %-ним
пропанолом чи 70 %-ним ізо- пропанолом). Кінчики пальців, нігтьові ложа і складки шкіри на тильній
поверхні пальцьових суглобів змазують одним із розчинів йодофорів.
Спосіб Оливкова (видозмінений). Протягом 5 хв руки миють гарячою водою з милом або в 0,5 %-ному
розчині аміаку, просушують, а потім протирають тампоном, просоченим розчином йоду в спирті (1:1000 або
1:3000). Концентрацію 1:1000 застосовують у разі сильного забруднення рук. Додатково кінчики пальців
обробляють одним із розчинів йодофорів.
У всіх трьох випадках повторна обробка рук необхідна через кожні 20-30 хв.
Спосіб Кочергіна. Руки впродовж 1-2 хв миють з милом. Висушують стерильними серветками. Потім
протягом 3-5 хв обробляють марлевою серветкою, зволоженою в розчині діоциду (1:5000). На завершення
шкіру дублять 96%-ним етиловим спиртом. Асептичність шкіри рук після такої обробки зберігається
протягом 2-х год.
Підготовка рук первомуром (рецептура "С-4"). Спосіб ґрунтується на застосуванні універсального
антисептика первомуру - суміші 33 % пероксиду водню з мурашиною кислотою, в процесі реакції між яки-
ми утворюється надмурашина кислота. В день використання готують 2,4 %-ний розчин препарату
надмурашиної кислоти: змішують 17,1 мл пергідролю і 6,9 мл мурашиної кислоти (100 %-ної концентрації),
протягом 30 хв витримують у холодній воді, періодично помішуючи, а потім об'єм суміші доводять до 1л
дистильованою водою. В разі нагальної необхідності може бути використана водопровідна, артезіанська чи
навіть морська вода. Основний і робочий розчини придатні до застосування протягом доби. Безсумнівні
переваги первомуру - доступність, висока бактерицидність і спороцидність, відсутність несприятливого
впливу на слизові та шкірні покриви.
При підготовці первомуром руки миють проточною водою з милом 1 хв, висушують і занурюють' до
ліктів на 1 хв у 2,4 %-ний розчин первомуру. Потім руки насухо витирають стерильною серветкою.
Додаткова обробка спиртами і йодофорами зайва. В одному тазі з розчином первомуру допускається
обробка рук 20 чол. Асептичний ефект зберігається до 10 год.
Підготовка рук гібітаном (хлоргексидину біглюконатом). Після звичайного миття (1-2 хв) і
висушування стерильним рушником руки обробляють протягом 2-3 хв ватним тампоном, зволоженим 0,5-1
%- ним спиртовим розчином гібітану. Асептичний ефект зберігається протягом 6-8 год.
Підготовка рук способом Рубленка. В основі способу лежить використання сучасних, доступних для
практики поверхнево-активних антисептиків:
I варіант - чисті руки двічі по 3 хв протирають ватним тампоном, зволоженим 1 %-ним водним
розчином дегміну чи етонію. Піну з рук знімають стерильною серветкою;
II варіант складається з двох етапів: руки миють 2-3 хв з милом теплою водою, висушують стерильною
серветкою, а потім протягом 5 хв їх протирають тампоном, зволоженим 0,2 %-ним спиртовим розчином
декаметоксину чи 1 %-ним розчином мірамістину. Асептичний ефект в обох випадках зберігається
протягом 2-3 год.
В умовах ветеринарної практики дуже зручно готувати руки цери- гелем. На сухі чисті руки наносять
препарат у кількості 3-4 мл і протягом 8-10 с ретельно розтирають. Руки висушують на повітрі або під

135
феном, при цьому пальці не стуляють, тримають їх трохи зігнутими, щоб утворилась стійка плівка. Після
операції вона легко знімається спиртом чи гарячою водою. Такий спосіб знезаражування рук особливо
зручний при невеликих за об'ємом оперативних втручаннях в умовах несприятливих для шкіри рук (гнійна
інфекція).
Перспективним вважається застосування ультразвуку для підготовки рук хірурга. Це досягається їх
занурюванням на 30 с у розчин антисептика, через який пропускають ультразвукові хвилі, що й забезпечує
асептичний ефект.
Умови асептичності значно поліпшуються при застосуванні стерильних гумових рукавичок. Вони були
впроваджені в хірургічну практику Холстедом (1891) і Цеге фон Мантейфелем (1897). їх використання, в
першу чергу, показане при операціях на порожнинах, видаленні новоутворень, маніпуляціях у прямій кишці
та родових шляхах, при гнійно-гнильних процесах тощо. Однак використання рукавичок не означає
звільнення від необхідності підготовки рук одним із способів, оскільки не може гарантувати цілковиту
герметичність і збереження цілісності рукавичок під час операції. Крім того, під рукавичками утворюється
конденсат, так звана "рукавичкова рідина", що може містити мікроорганізми з глибоких шарів шкіри. Ру-
кавички стерилізують кип'ятінням, в автоклаві, хімічними речовина

136
ми або ж використовують ті, які зберігаються асептично в герметичній упаковці.
При надяганні рукавичок слід уникати дотику до їх зовнішньої поверхні (рис. 61). Манжета рукавички
повинна бути зверху манжети хірургічного халата. Надягнуті гумові рукавички без надмірного натягу чи
складок, після видалення з їх зовнішньої сторони вологою стерильною серветкою тальку, протирають
антисептиком, що використовується для обробки
рук.
При складних і тривалих операціях
рекомендується надягати дві пари рукавичок,
щоб при необхідності можна було
замінити верхню і при цьому не допустити виходу
рукавичкового конденсату зовні.

Підготовка Рис. 61. Техніка одягання гумових рукавичок без допомоги операційного поля
Загальний асистента принцип підготовки
операційного поля аналогічний розглянутому
щодо підготовки рук. Він включає депіляцію, механічну обробку, антисептику шкіри та її дублення,
ізоляцію операційного поля від оточуючих ділянок тіла тварини.
При цьому перші два етапи краще проводити за межами операційної. При цьому тварині за
необхідністю призначають седативні засоби.
Депіляція - це видалення волосяного покриву вистриганням з наступним голінням. Волосся (шерсть)
видаляють за допомогою ножиць чи стригальної машинки на достатньо великій ділянці, щоб при
необхідності розріз можна було подовжити. При цьому зрізане волосся краще прибирати пилососом. При
можливості гоління проводять заздалегідь, щоб зменшити подразнення шкіри. Проте найчастіше депіляцію
виконують безпосередньо перед операцією на вже фіксованій тварині після транквілізації або наркозу.
Механічну підготовку з одночасним знежирюванням здебільшого проводять 0,5 %-ним розчином
аміаку, 70 %-ним етанолом, ефіром, бензином, водними розчинами миючих засобів. Вона передбачає ре

137
тельне очищення шкіри операційного поля від бруду, жиропоту, злущеного епітелію, крові.
Шкіру протирають протягом 2-3 хв ватним тампоном чи марлевою серветкою, просоченими
вищезгаданими засобами. Спочатку ретельно обробляють центральну частину операційного поля, посту-
пово переходячи до периферії і змінюючи тампони. Після цього шкіру висушують стерильним тампоном.
Знезараження шкіри здійснюють за допомогою антисептиків, протираючи ними шкіру протягом
кількох хвилин. Більшість з них мають також і дубильні властивості - це 5 %-ний спиртовий розчин йоду
(спосіб Грос- сіха - Філончикова), 10 %-ний водний розчин калію перманганату (спосіб Миша), 5 %-ний
розчин формаліну (спосіб Борхера), 1 %-ний спиртовий розчин діамантового зеленого (спосіб Баккала).
Останнім часом у світовій практиці перевагу надають спиртам: 40-60 %-ному пропанолу, 60-70 %- ному
ізопрогіанолу, 70-80 %-ному етанолу. Вони через 15-30 с знижують число аутогенних та занесених
мікроорганізмів на 1,5-2,5 Lgw та утримують його на цьому рівні протягом 3-х год.
На кафедрі хірургії Білоцерківського держагроуніверситету для знезаражування шкіри з успіхом
застосовують 1 %-ні розчини йодофорів, дегміну, хлоргексидину, дезоксону, етонію, 2,4 %-ний розчин
первому- ру. Операційне поле змащують антисептиком кілька разів: після механічного очищення,
безпосередньо перед розрізом тканин чи після місцевої анестезії, до і після накладання швів. Поле
протирають антисептичними розчинами за допомогою тампонів, марлевих серветок, які намотують на
палички чи утримують інструментами (пінцет, там- понні щипці Майєра тощо).
Підготовку операційного поля проводять з центру до периферії, а при наявності розітнутого гнійного
вогнища діють навпаки.
Для ізоляції операційного поля використовують стерильне простирадло або серветки, щоб запобігти
забрудненню рани пилом, лупою, волосинами з оточуючих ділянок шкіри тварини (рис. 62). В окремих
випадках використовують прогумований матеріал з прорізом у центрі. Матеріал для ізоляції операційного
поля фіксують до шкіри в межах передбачуваного розрізу хірургічними зажимами для білизни Бакхауза чи
Шеделя, або швами.
Нещодавно запропоновано зручний спосіб ізоляції операційного поля липучими полімерними
антисептичними плівками, через які роблять розріз шкіри.

138
 Слизові оболонки готують до операції наступним чином: ділянки шкіри на межі із слизовими
обробляють, як показано вище; а далі кон'юнктиву промивають теплими розчинами етакридину лактату
(1:1000), фурациліну (1:5000), борної кислоти (3—4 %-ний).
Слизові ротової і носової порожнин, крім згаданих антисептиків,
промивають 0,1-0,2 %-ним розчином калію перманганату,
1 %-ними розчинами йодофорів.
Слизові оболонки прямої кишки, статевих органів обробляють
1-2 %-ними розчинами лізолу, молочної кислоти, калію
перманганату, але перевагу слід віддавати 2,4 %-ному розчину
первомуру або водному розчину хлоргексидину біглюконату
(1:1000).
Антисептична обробка шкіри і слизових оболонок у ділянках
невеликих лікувальних втручань (пункція, ін'єкція, надріз,
Рис. 62. Ізоляція операційного поля
зондування, дренування, катетеризація судин) також
хірургічним простирадлом з отвором
відноситься до категорії пе- посередині редопераційної антисептики. Її
техніка полягає в тому, що після механічної обробки у ділянці
маніпуляції (якщо це необхідно) в шкіру тампоном втирають 3-5
мл антисептика протягом 20-30 с. Практичним при виконанні ін'єкцій є застосування антисептиків у формі
аерозолів. Це полегшує проникнення антисептика через густу шерсть.

Стерилізація шовного матеріалу

Повноцінна стерилізація шовного матеріалу — один із методів профілактики імплантаційної
інфекції.Перевагу слід надати промисловій стерилізації ниток, які постачають герметично упакованими, що
гарантує тривалий час їх зберігання. Методи промислової стерилізації шовного матеріалу залежно від його
виду грунтуються на дії іонізуючої радіації, високих температур, газів і парів хімічних речовин.
Для з'єднання тканин використовують шовкові, бавовняні, льняні та синтетичні нитки, кетгут, а також
металевий дріт. Останній, переважно, виготовляють із нержавіючої хромонікелевої сталі і стерилізують
разом з інструментами кип'ятінням.

139
 На сьогодні найбільш поширеним у вітчизняній ветеринарній хірургії шовним матеріалом є шовк, але
він не повною мірою задовольняє хірурга, особливо щодо вимог асептики, оскільки викликає значну
реакцію тканин, має велику капілярність, яка сприяє проникненню мікроорганізмів у товщу тканин,
потребує ретельного знезараження.
Льняні та бавовняні нитки достатньо міцні, більш інертні в тканинах, порівняно з шовком просто
стерилізуються, не втрачають при цьому своєї міцності, проте легко просочуються кров'ю, що збільшує
ризик інфікування. Однак, порівняно із шовком, вони легше і скоріше інкапсулюються, тому загроза
утворення лігатурних нориць при їх використанні менш вірогідна.
Синтетичні нитки (капрон, лавсан, перлон, нейлон та інші) переважають натуральні міцністю,
інертністю в тканинах, але важче зав'язуються в тугий вузол.
Всі сучасні методи стерилізації шовного матеріалу включають такі етапи: механічне очищення,
обезжирювання, стерилізацію, дублення та імпрегнацію антисептиком. В одній операції можуть бути су-
міщені кілька етапів.
Бавовняні, льняні та синтетичні нитки розрізують на шматки потрібної довжини, миють з милом, а
потім, намотавши на котушки, стерилізують в автоклаві протягом 20 хв при 132 °С та тиску 0,2 МПа або ж
кип'ятять 20 хв у дистильованій воді. Потім їх заливають 96 %- ним спиртом, де й зберігають.
За способом Гросс-Барталемі льняні та бавовняні нитки на добу занурюють у 4 %-ний водний розчин
формаліну, після чого вони стають більш міцнішими і довше зберігають у тканинах свої антисептичні
властивості.
Одним із методів стерилізації таких ниток є кип'ятіння протягом 20 хв у розчині фурациліну (1:5000) з
наступним зберіганням у спирт- фурациліні (0,1 г фурациліну на 70 %-ному етанолі).
Крім того, льняні, бавовняні та синтетичні нитки можна стерилізувати так, як і шовкові. Стерилізація
шовку кип'ятінням сильно зменшує міцність його ниток.

Стерилізація шовку
Наведені раніше в навчальних посібниках з оперативної хірургії способи стерилізації шовку (за
Кохером, Деніцом та інші) з використанням сулеми (ртуті дихлориду), незважаючи на позитивні сторони
(висока ефективність, утворення в тканинах ртутного альбумінату, що сприяє кращому вживленню шовку в
тканини та швидкому загоєнню рани), через надмірну токсичність розчину слід вважати неприйнятними.
Спосіб Садовського. Спочатку нитки миють у гарячій воді з милом, полощуть, намотують на котушки
по 4-5 м і занурюють у 0,5 %- ний розчин аміаку на 15 хв. Далі переносять на 15 хв у 2 %-ний розчин
формаліну на 65 %-му етанолі (формальдегід - 2,0, спирт етиловий 96 % - 68,0, дистильована вода - 30,0), де
потім і зберігають.
Спосіб Першина. Мотки шовку миють гарячою водою з милом, просушують, намотують на котушки.
Далі обезжирюють протягом 12-24 годин в ефірі і кладуть у спиртовий розчин діоциду 1:1000 на 24 години
для стерилізації, дублення та імпрегнації. Зберігають у розчині діоциду 1:5000.
Спосіб Мелехова. Нитки без будь-якої попередньої обробки намотують на котушки і занурюють на 15 хв
у 4,8 %-ний розчин первому- ру. Потім антисептик зливають, а шовний матеріал двічі (по 5 хв) полощуть

140
дистильованою водою чи стерильним фізіологічним розчином. Для тривалого зберігання заливають у тому
ж посуді 96 %-ним етиловим спиртом.
Знезаражування шовку декаметоксином. Без попередньої підготовки нитки шовку занурюють у 0,1
%-ний розчин декаметоксину, в якому їх ретельно миють і витримують протягом 2-х год, потім нитки
висушують стерильним рушником і занурюють на 2 год в 0,1 %-ний розчин декаметоксину в 70 %-ному
спирті. Для тривалого зберігання шовк переносять у 0,1 %-ний розчин декаметоксину в 96 %-ному спирті.
Такі види шовного матеріалу, як нейлон, лавсан та капрон, крім того, можуть бути простерилізовані за Л.
І. Целіщевим. Нитки мають на своїй поверхні технічну змазку, яку необхідно видалити. Для цього моток
ниток занурюють у гарячу воду (65-70 °С), далі протирають ватно-марлевим тампоном і намотують на
котушки по 4-5 м. Потім занурюють у 3 %>-ний розчин хлораміну-Б на 10-12 годин, після чого нитки
переносять у стерильну суху банку, де й зберігають. Перед використанням нитки повторно занурюють у
розчин хлораміну-Б на 10-12 хв.
Також капронові та лавсанові нитки знезаражують декаметоксином. Без попередньої підготовки їх
занурюють на 1 год у 0,1 %-ний водний розчин декаметоксину. Потім їх висушують стерильним рушником
і занурюють ще на І год у 0,1 %-ний розчин декаметоксину в 70 %-ному спирті. Після цього антисептичний
розчин замінюють новим, в якому нитки зберігають до повного використання.
Шовний матеріал для використання в хірургічній практиці продовжують удосконалювати. Це
здійснюється шляхом покращення конструкції шовних матеріалів, підвищення показників їх міцності та
зміни гідрофільних властивостей, розробкою методів надання їм пролонгованих антимікробних
властивостей з метою профілактики інфекційно-запальних ускладнень у рані. Синтезовані такі
антимікробні нитки, як тефлон, фторлон, біолан, йодин, летилан. Останні, наприклад, мають бактерицидну
дію щодо спороутворюючих анаеробів, стафілококів, протею, кишкової палички, яка утримується в
тканинах протягом 30 діб.
Стерилізація кетгуту
Кетгут відноситься до шовного матеріалу, який розсмоктується. Сирий кетгут може бути дуже
забруднений патогенними мікроорганізмами, в тому числі спороносними. Це пов'язано з тим, що його виго-
товляють із підслизового шару кишечнику вівці, з пуповини, навколоплідних оболонок, сухожилків оленя,
сухожилків хвоста щура, серозної оболонки кишки (серозофіл). Зважаючи на це, при стерилізації кетгуту
виникають певні труднощі, тим більше, що він не підлягає кип'ятінню.
Найкраще використовувати кетгут, який стерилізується промисловим шляхом та зберігається в ампулах
чи пластикових упаковках. Проте, досить часто виникає необхідність його стерилізації в умовах
виробництва. Труднощі його тривалого зберігання полягають в тому, що необхідно забезпечити не лише
стерильність кетгуту, але й еластичність його ниток. У зв'язку з цим, найчастіше кетгут зберігають в
антисептичних розчинах, які містять певну кількість гліцерину (етиловий спирт 96 % - 90,0, гліцерин - 6,0,
вода дистильована - 4,0).
Попередньо кетгут розрізають на шматки довжиною до 1 м і згортають в кілечко чи намотують на
котушки, після чого стерилізують одним із нижче приведених способів.

141
 Спосіб Губарєва. Кетгут обезжирюють в ефірі протягом 12-24 год або в бензині (12 год), після чого
переносять у спиртовий розчин Лю- голя (йод кристалічний - 10,0, калію йодид - 10,0 та спирт етиловий 96
%-ний - до І л). У цей розчин можна додати гліцерину - 40 мл. Експозиція - 10-14 діб, залежно від товщини
ниток. Зберігають кетгут у цьому ж розчині, змінюючи його кожні 2 тижні.
Спосіб Гейнац-Клаудіуса. Кетгут стерилізують (10-14 діб) у водному розчині Люголя (йод кристалічний
-10 г, калію йодид - 20 г, дистильована вода - до 1 л), а зберігають у 96 %-ному етиловому спирті, який
міняють через кожні 10-14 діб.
Спосіб Покотило. Кетгут кладуть на 72 год у 4 %-ний водний розчин формаліну, а зберігають у
спирт-гліцериновому розчині (спирт - 90,0, гліцерин - 6,0, вода - 4,0).
Спосіб Садовського-Котилєва. Кетгут спочатку кладуть на 30 хв у 0,5 %-ний розчин аміаку, а потім
переносять його на ЗО хв у 2 %-ний розчин формаліну на 65 %-ному спирті.
Спосіб Рубашева. Кетгут занурюють на 24 год в антисептичний розчин такого складу: формалін - 5,0,
ефір етиловий - 100,0, гліцерин - 50,0, спирт етиловий 70 % - 500,0. Після цього кетгут зберігають у
спирт-гліцериновому розчині.
Стерилізація кетгуту в 4,8 %-ному первомурі за Мелеховим. Спочатку протягом 10 хв кетгут
розмочують у 0,9 %-му розчині натрію хлориду або дистильованій воді, після чого заливають на 20 хв
розчином первомуру. Потім мотки кетгуту полощуть стерильним ізотонічним розчином чи водою. З метою
ущільнення ниток їх кладуть на 20 хвилин у 96 %-ний спирт; зберігають у спиртовому розчині Люголя.
Знезаражування кетгуту декаметоксином. Кетгут занурюють в 0,1 %-ний водний розчин
декаметоксину і витримують у термостаті при 40 °С протягом 3 год. Потім нитки сушать і переносять на 6
год в 0,1 %-НИЙ розчин декаметоксину в 70 %-ному спирті. Зберігають нитки у 0,1 %-ному розчині
декаметоксину в 96 %-ному спирті.
Крім кетгуту, нитки, що розсмоктуються, виготовляють із синтетичних полімерів, таких як: окцелон,
дексон, поліглактин-910, вікрил. Такий шовний матеріал випускають стерильним, у герметичній упаковці.
Розсмоктується він за 14-30 днів і на відміну від кетгуту не викликає запальних та алергічних реакцій.
На сьогодні промисловість випускає хірургічну антимікробну капронову нитку "Капромед", яка
розсмоктується в організмі впродовж 6-9 місяців. Для надання їй антимікробних властивостей, на її
поверхню нанесено спеціальне полімерне покриття, що містить діоксидин та гентаміцину сульфат.
Стерилізація інструментів
Вибір способу стерилізації залежить від фізико-хімічних властивостей матеріалу, з якого виготовлений
інструмент.
Стерилізації інструментів завжди повинне передувати ретельне їх очищення, оскільки забруднення
органічного і неорганічного походження (залишки заводського мастила, згустки крові, ексудату, сечі тощо)
створюють біля мікроорганізмів захисну оболонку, що різко знижує дієвість термічної і хімічної обробки. З
інструментів необхідно попередньо зняти змазку шляхом занурення їх у гарячу воду (50- 60 °С) чи 1 %-ні
розчини миючих засобів та протерти чистою серветкою. При необхідності інструменти розбирають на
складові частини. При неефективності такого способу інструменти протирають серветкою, зволоженою
бензином чи ацетоном.

142
 Вживані інструменти чистять дещо інакше. На першому етапі їх піддають антикорозійній обробці в 1
%-ному розчині натрію бензоату впродовж 1-7 годин. Якщо є можливість промити проточною водою
інструмент зразу після використання, то в розчин інгібітора корозії його не занурюють. Корозійні плями
видаляють сумішшю (2:1) крейди і 10 %-ного розчину аміаку або пастою для точіння безпечної бритви.
Далі інструменти полощуть у проточній воді і заливають на 15 хв миючим засобом (комплексом 3
%-ного перекису водню на 0,5 %- йому миючому засобі), який бажано підігріти до 50 °С. Защемлені шприци
виправляють занурюванням в антиформін Форнеля (суміш 7,5 %-го їдкого натру та 6 %-го натрію хлориду).
Миють інструменти за допомогою йоржику чи ватно-марлевого тампона, після чого їх полощуть у воді
і висушують у сушильній шафі, розклавши інструменти на рушник. Слід уникати тривалої сушки
інструментів на повітрі, щоб запобігти процесам окислення і корозії металу. Особливу увагу надають
передстерилізаційному чищенню ін'єкційних голок, які прочищають мандреном з ватою, зволоженою
бензином, спиртом, ефіром чи 0,5 %-ним розчином аміаку.
У сучасних умовах інструменти стерилізують кип 'ятінням, хімічними способами, рідше з цією метою
використовують автоклав, прожарювання, сухоповітряний та газовий способи.
Найбільш широко у ветеринарній практиці використовують кип'ятіння інструментів у металевих
кип'ятильниках-стерилізаторах (рис. 63). При відсутності останніх можна застосувати емальований посуд з
кришкою.

143
 Інструменти розкладають на решітку стерилізатора, яка витягується чи опускається в стерилізаційну
коробку тільки за допомогою спеціальних гачків.
Складні інструменти стерилізують на- піврозкритими або в розібраному стані. Ріжучі частини
загортають у марлю, щоб запобігти 2ЕІ затупленню ріжучої окрайки в
процесі кип'ятіння.
Ін'єкційні та хірургічні голки кладуть у стерилізатор, попередньо
наколовши їх на марлеву серветку, щоб у процесі кип'ятіння вони не
загубилися.
Шприци кип'ятять обов'язково в розі- браному стані, оскільки вони
можуть лопнути внаслідок різниці в коефіцієнті розширення при
нагріванні скляного циліндра та металевого поршня. Перед
кип'ятінням складові частини шприців та інші скляні предмети загортають у
марлю і кладуть у ще не нагріту воду.
Інструменти краще кип'ятити в дистильованій воді, якщо її немає,
то в лужних розчинах, приготовлених на звичайній воді (1-3 % натрію
карбонату, 3-5 % натрію тетраборату, Рис. 63. Стерилізатори: 0,1-0,3 % натрію гідроксиду).
Розчини лугів осаджують солі кальцію і а - в розібраному вигляді; б - магнію, запобігаючи корозії
електричний
інструментів. Також вони підвищують температуру кипіння (104-106 °С),
що підвищує ефект стерилізації.
Тривалість кип'ятіння інструментів 10-20 хв. Інструменти після розрізу гнійників, роботи з трупним
матеріалом кип'ятять у лужних розчинах з додаванням лізолу чи карболової кислоти (до 2 %-ної кон-
центрації) протягом ЗО—45 хв.
Слід пам'ятати, що при звичайних режимах кип'ятіння спори анаеробів і деякі віруси не гинуть, тому
при підозрі на забрудненість інструментів подібною мікрофлорою рекомендують кількаразове (по 30—40
хвилин) кип'ятіння протягом 2 год.
Шприци, визначені для анестезії, стерилізують тільки в дистильованій воді, оскільки лужні розчини
сприяють розпаду деяких місцево анестезувальних речовин.
Слід відмітити, що причиною корозії металевих предметів при їх кип'ятінні у звичайній воді є
утворення при гідролізі солей окислів

144
магнію та кальцію, соляної кислоти, а також наявність розчинних в будь-якій воді газів - кисню та
вуглекислоти. Попереднє нагрівання розчинів до кипіння дає ефекти дегазації та осаду солей, чим попере-
джується корозія інструментів.
Воду чи лужний розчин доводять до кипіння і тільки після цього решітку з інструментами занурюють у
стерилізатор. Час стерилізації відраховують з моменту повторного закипання. По закінченні терміну
стерилізації решітку витягують і ставлять поперек стерилізатора для стікання води. Далі інструменти за
допомогою корнцанга розкладають на інструментальному столику, який покривають стерильними
рушниками, клейонкою чи простирадлами.
Інструментальний столик слід умовно поділити на зони: робочу, де розміщені інструменти, що вже
використовуються, та антисептики для їх обробки; стерильну, де розміщені інструменти, які ще не засто-
совувались; та особливо стерильну — для шовного матеріалу, хірургічних голок, голкотримачів.
Хімічні способи стерилізації інструментів проводять у скляних, металевих емальованих чи
нержавіючих ємкостях шляхом занурювання інструментів у розчин антисептика.
Добре себе зарекомендував розчин Баккала - 1 %-ний спиртовий (96 %) розчин діамантового зеленого, в
якому інструменти витримують 20-30 хв. Не поступається йому розчин такого складу: спирт 96 %-ний -
100,0, розчин формаліну - 2,0, генціановий фіолетовий - 1,0. Фарба відмивається 3 %-ним розчином
перекису водню, інструменти зберігають у 96 %-ному спирті. Також рекомендують трійчасті розчини: за
Каретниковим - 20,0 формальдегіду, 3,0 - фенолу, 15,0 - натрію карбонату і до 1 л дистильованої води.
Додавання в цю суміш борної кислоти (до 3 %) збільшує стерилізаційний ефект і термін використання
розчину (за Синициним). У трійчастому розчині Кігцлера сода замінена на натрію тетраборат. Високий
стерилізаційний ефект дають 0,1 %-ний діоцид (45 хв), 2,5 %-ний гібітан (30 хв), 6 %-ний перекис водню (3
год), 4,8 %-ний первомур (20 хв). Після цих антисептиків металеві інструменти полощуть у дистильованій
воді. Останні антисептики при вказаних режимах слід широко використовувати для стерилізації
інструментів, у складі яких є гума, полімери, оптика.
Фламбування металевих інструментів проводять в емальованих ємкостях, у які наливають 15-20 мл 96
%-ного спирту і підпалюють. Однак слід зауважити, що прожарювання не забезпечує надійної стерильності.
Стерилізацію інструментів у такий спосіб проводять лише в екстрених випадках.
Сухоповітряний спосіб стерилізації інструментів здійснюють у спеціальних шафах-стерилізаторах
(С-1, СС-200, ШСС-80) сухим гарячим повітрям при 160-200 °С протягом 15 хв.
Ретельно очищені і простерилізовані інструменти сушать і розкладають у шафах, де ставлять посудини з
кальцію хлоридом або синтетичним поглиначем вологи. Ін'єкційні та хірургічні голки краще зберігати в
розчині з рівних частин спирту та ефіру, а ріжучі інструменти - у трійчастих розчинах. При тривалому
зберіганні інструменти змащують вазеліном.

Стерилізація інструментів з гуми, полімерів, приладів з оптикою

Все ширше в практиці ветеринарної медицини застосовують інструменти та прилади, виготовлені з
гуми та полімерів (поліетилен, полівінілхлорид, поліуретан, політетрафторетан тощо), а також прилади з
оптикою (лапароскопи, ендоскопи тощо).

145
 Обробку гумових рукавичок слід розпочинати з перевірки їх цілісності. Для цього їх надувають
повітрям та занурюють у воду (при дефектах з'являються бульбашки повітря).
Рукавички, що вже застосовувалися, миють і далі обробляють у розчинах 3 %-ного перекису водню з
додаванням 0,5 %-го синтетичного миючого засобу (експозиція - 30 хв), трійчастому розчині (45 хв),
первомурі (15 хв), 1-2 %-му хлораміні з 0,5 %-ним миючим засобом (30-40 хв), 2 %-му лізолі (30 хв).
Після цього висушені рукавички зовні присипають тальком чи пудрою, а після вивертання також із
середини, загортають у марлю для попередження їх пригорання чи пошкодження гострими частинами
інструментів та стерилізують кип'ятінням у дистильованій воді 15-30 хв. Можлива стерилізація гумових
рукавичок в автоклаві протягом 20-45 хв під тиском 101,3 кПа (1 атм). Проте, термічна обробка дещо знижує
міцність та еластичність гуми, тому слід надавати увагу переважно холодній стерилізації.
З цією метою можуть бути рекомендовані: 6%-ний розчин перекису водню, підігрітий до 50 °С
(експозиція - 3 год), 1%-ний розчин дезоксону (45 хв), 4,8 %-ний розчин первомуру (15-20 хв), розчин
діоциду 1:5000 (ЗО хв), 2 %-ний розчин хлораміну (2 год), о,? %-ний розчин формальдегіду в % спирті
(15-20 хв). При будь- якому способі стерилізації рідина повинна проникнути всередину рукавичок, дійти до
кінчиків пальців і витіснити повністю повітря.
Після закінчення холодної стерилізації рукавички полощуть двічі В дистильованій воді чи ізотонічному
розчині натрію хлориду, просушують рушничком та присипають стерильним тальком чи пудрою. Останній,
при можливості, слід надавати перевагу, оскільки частинки тальку викликають утворення гранульом у
тканинах та фібринозні спайки на серозних покровах. ГІудра ж, яку виготовляють на основі крохмалю, за
короткий проміжок ^асу повністю резорбується. Простерилізовані та припудрені рукавички перекладають
марлевими серветками та зберігають у герметичних коробках чи біксах. Принципова схема обробки
рукавичок може бути застосована для інших гумових інструментів (дренажів, трубок, катетерів, спринцівок
тощо). Обшиті шкірою зонди, плетені катетери стерилізують у парах формальдегіду.
Під впливом сонячного світна-, повітря, їдких речовин гумові Предмети втрачають еластичність. Для її
відновлення гумові предме- ТИ занурюють у підігрітий до 40 °С 5 %-ний розчин аміаку (15 хв), а потім у 5
%-ний розчин гліцерину, після чого висушують й зберіга- ють у темному та прохолодному місці-
Інструменти з оптикою, які застосовують для ендоскопії чи лапа- роскопії, миють у воді з милом та
протирають серветкою, змоченою 6 %-ним розчином перекису водню 3 0,5 %-ним розчином синтетичного
миючого розчину.
Оптичні інструменти можна стерилізувати в розчині фурациліну (1:5000) протягом 30-50 хв. Сама
ортична система протирається спир том. Також з цією метою застосовують 2,5 %-ний розчин гібігану.
При стерилізації інфузійних систем, шприців-автоматів, що мають у свсюлу складі погїмерта матеріали,
слй'ЗЩдаи» уь-агу та вузлата ежмш- ти, які вступають у безпосередній контакт із лікарською речовиною.
Попередньо їх слід промивати 3%-ним розчином перекису водню з 0,5-1 %-ниМ розчином синтетичного
миючого засобу або ж сумішшю рівних частин 1 %-ного розчину натрію гідрокарбонату' 1 %-го розчину
аміаку. Подальша обробка полягає в занурюванні інструментів у розчин антисептика: 0,5- 2,5 %-го гібітану
(20-30 хв), 0,1 %-го діоциду (30 хв), 2,5 %-го хлорцину (30 хв), 1 %-го сульфохлорантину (30 хв), 6

146
%-гоперекису водню (6 год), 4,8 %-го первомуру (15 хв), 70 %-го етилового спирту (2 год). Всі антисеп-
тичні розчини, крім перекису водню, змивають стерильною водою.

147
 Стерилізація перев'язувального матеріалу та хірургічної білизни
Перев'язувальним матеріалом, головним чином, є марля і гігроскопічна вата, з яких виготовляють
бинти, тампони, турунду тощо. Промисловість випускає стерильні бинти, вату, марлеві серветки та
ватно-марлеві тампони в непроникній для повітря та вологи упаковці.
Хірургічною білизною, яка, в основному, виготовляється із бавовняних тканин, є халати, ковпачки,
простирадла, маски, рушники, тощо.
Перев'язувальний матеріал та хірургічну білизну стерилізують в автоклавах (парою під тиском),
прасуванням, рідше - плинною парою та кип'ятінням.
Попередньо матеріали та білизну, що були у користуванні, піддають передстерилізаційному очищенню.
Забруднені кров'ю, йодом перев'язувальний матеріал та хірургічну білизну на 3^4 години замочують у
холодному 0,5 %-му розчині аміаку, розчині кальцинованої сода, 1-2 %-му розчині иер<г.тсу г
додаванням. 0,5 %-га роз
чину синтетичного миючого засобу, чи £ розчині хлорного вапна (З столових ложки на відро води). Далі їх
кип'ятять у мильному розчині, перуть, віджимають та висушують.
Стерилізація в автоклаві. Перев'язувальний матеріал і білизну складають у спеціальні металеві
стерилізаційні коробки-бікси Шим- мельбурша (рис. 64). На їх боковій стінці с отвори для проходження
пари, які відкривають перед завантаженням автоклава і за-
кривають після стерилізації. Білизну та перев'язувальний
матеріал просторо складають у бікс у такій послідовності, щоб в
разі потреби можна було тер- міново витягнути необхідну річ,
не порушуючи порядку в біксі. Кожен бікс повинен мати певну
маркіровку із зазначенням ві- домостей про його вміст. В ав-
токлаві (рис. 65) розміщують зразу кілька біксів. Режим сте-
рилізації: при тиску 0,15 мПа (126,8 °С) - 30 хв, при 0,2 мПа
(132,9 °С) - 20 хвилин.

Рис. 64. 6»кс Шиммельбурша: і - коробка; 2

- кришка; 3 - шарнірне з'єднання; 4 - рухлива
бокова стінка; 5 - натяжна застібка; 6 -
обмежувальний штифт; 7 - вушко; 8 накладка

148
 Кришку автоклава можна відкривати тільки тоді, коли тиск в ньому знизиться до атмосферного.
Стерилізація праскою. Це найбільш простий спосіб сте-
рилізації білизни та перев'язувального матеріалу. Температура
електропраски має досягати 150 °С. Стерилізацію праскою
проводять на столі, застеленому простирадлом, яке перед цим
прасували.
Матеріал розкладають нетовстим шаром, сприскують водою і
прасують з обох сторін. По одному й тому ж місцю проводять
праскою кілька разів.
Стерилізація плинною парою. Такий спосіб знезаражування
здійснюють у спеціальному стерилізаторі Коха, а при його
відсутності - в каструлі чи відрі. Суть способу полягає в обробці
матеріалу парою, що виділяється при кипінні води. Температура
пари сягає 100 °С, тривалість обробки - не менше 30 хв.
Рис. 65. Автоклав: а - загальний вигляд; б - схема
будови Стерилізація кип'ятінням. Матеріал (частіше це спецодяг) кла-
дуть у посудину, заливають водою чи розчином етакридину лактату
(1:1000) і стерилізують впродовж 1-2-х годин з часу закипання. Далі
воду зливають, матеріал віджимають і прасують.
Перспективним вважається застосування спецодягу і хірургічної білизни із матеріалів з
протимікробними властивостями. Це тканини, які одержують на основі модифікованої целюлози з
імпрегнацією її антисептиком. Такі тканини зберігають свої антимікробні властивості після кількаразового
прання і стерилізації в автоклаві чи кип'ятіння.

149
Розділ 5

АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ
" Знеболювання - одне з основних питань хірургії. Воно не лише полегшує проведення самої операції,
але й служить виконанню гуманної ролі лікаря ветеринарної медицини - захисту тварин від згубної дії
болю. Знеболювання є важливим засобом охорони праці, створює сприятливий фон для нормалізації
фізіологічних функцій організму тварини в післяопераційний період, зберігаючи її подальшу
продуктивність.
Сприйняття і передача больових імпульсів здійснюється за допомогою певних морфологічних
утворень: рецептори болю, провідники болю, мозковий стовбур і кінцевий мозок. Залежно від якості,
характеру і місця виникнення подразнення, розрізняють такі види чутливості:
- шкірна, поверхнева або екстероцептивна чутливість являє такий її вид, коли сприймається
біль, тактильні й температурні (тепло, холод) відчуття;
- пропріоцептивна — глибока чутливість - м'язово-суглобові відчуття;
- інтероцептнвна, вегетативно-вісцеральна чутливість характеризує відчуття, що йдуть від
внутрішніх органів і судин.
Питання усунення больових відчуттів вивчає анестезіологія.
Анестезіологія (від грец. an- заперечення, відсутність + aesthesis- відчуття, чутливість + logos-
слово, наука) - наука, яка вивчає способи усунення больової чутливості у тварин. У сучасному уявленні
- це наука про знеболювання та інші методи захисту організму тварини від надмірного подразнення,
яким є оперативне втручання. Заходи "> щодо захисту організму тварини від хірургічної травми мають
розпочинатися до операції, продовжуватися під час її проведення та в ранньому післяопераційному
періоді. Запобігання небажаній дії хірургічної агресії може бути досягнуте за допомогою методів
місцевої або загальної анестезії.
Сприйняття больового відчуття пов'язане з наявністю нервових закінчень у різних ділянках
організму.
БОЛЬОВА ЧУТЛИВІСТЬ ОКРЕМИХ ОРГАНІВ І ТКАНИН
На нервові закінчення особливо багаті ектодермальні утворення (шкіра, рогівка, зуби), слизові
оболонки, парієтальні листки очеревини і плеври, окістя, стінки кровоносних судин.
Дуже чутлива шкіра в ділянці губ, вінчика, міжкопитцевої щілини, подушок пальців у м'ясоїдних,
вентральної ділянки очеревини, промежини, статевих органів. Підшкірна сполучна тканина найчутли- віша
в місцях проходження нервових стовбурів і судин.
Чутливість м'язів виявляється при подразненні фасцій, які їх покривають. Надто чутливі сполучні
оболонки, які утворюють гіерите- нон, сухожилкові піхви і перихондріум, тоді як самі сухожилки та
суглобові хрящі - нечутливі. Чутлива капсула суглоба, її синовіальна оболонка й зв'язки.
Досить болюче окістя, але чутливість компактної частини кістки заперечується; спонгіоза (губчаста) і
кістковий мозок чутливі лише при натискуванні.

150
 Дуже чутливі слизові оболонки очей, ротової і носової порожнин, сечовипускного каналу, сечового
міхура, присінка піхви й ділянки ануса. Больова чутливість слизових оболонок травного тракту (від
стравоходу до ампулоподібного розширення прямої кишки), піхви й матки в процесі операції практично
відсутня. Нечутливі легені, нирки, печінка, паренхіма сім'яників і яєчників. Чутливі сім'яний канатик і
мезоварій, оболонки сім'яників. Надзвичайно болючі парієтальні листки плеври та очеревини.
Шлунок і кишечник не чутливі до уколів, розрізів, але вони різко реагують при підтягуванні,
перев'язуванні і стисканні їхніх бриж. При запаленні чутливість цих органів зростає.

ВПЛИВ БОЛЮ НА ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ОРГАНІЗМУ

Потік больових імпульсів, який надходить у центральну нервову систему або замикається за типом
рефлексів на різних рівнях нервової системи, призводить залежно від інтенсивності, тривалості дії
подразника і початкового стану організму до появи неприємних суб'єктивних відчуттів і зміни деяких
життєвих функцій та систем організму. Однією із ранніх реакцій організму на больове подразнення є
збудження різних відділів центральної і вегетативної нервової системи, зокрема симпатичної частини
вегетативної нервової системи.
Реакція різних відділів нервової системи на больове подразнення неоднорідна!
1. У спинному мозку у відповідь на ноцицептивні подразники виникають елементарні соматичні
(захисні) і вісцеральні реакції.
2. У середньому мозку виникає більшість вегетативних і деяких рухових реакцій на біль. Провідну
роль при цьому відіграє підвищення тонусу симпатичної частини вегетативної нервової системи, що
проявляється тахікардією, тахіпное.
3. У проміжному мозку реакція на біль .більш складна. У цьому особливу роль відіграє гіпоталамус,
який впливає на вегетативну нервову систему, ендокринну систему та внутрішні органи. З подразненнями в
цих відділах пов'язані гіпервентиляція, тахікардія, мідріаз, виникнення тремтіння. Стимуляція гіпофіза,
щитовидної і надниркових залоз забезпечує нейроендокринну реакцію на біль.
4. Таламус бере участь у здійсненні несвідомих, але більш узгоджених реакцій на біль. Вони
визначають загальноємоційні поведін- кові реакції (звукова і рухова реакція тощо). Водночас таламус
посилає імпульси в кору кінцевого мозку.
5. У півкулях кінцевого мозку формується свідоме сприйняття болю. Лобні частки забезпечують
відчуття дифузного нелокалізова- ного болю, нюховий мозок - появу емоційної реакції, тім'яні частки -
швидке розпізнання характеру і локалізації болю. Останні забезпечують адекватну свідому реакцію
організму.
Таким чином, реакція на біль формується на різних рівнях нервової системи. У відповідь на шкідливі
подразники включається також нейроендокринна система. Активація передньої частки гіпофіза здій-
снюється аденогіпофізарними факторами з гіпоталамуса. Одночасно нейросекреторні клітини гіпоталамуса
продукують нейрогіпофізарні гормони (антидіуретичний гормон та окситоцин). Стимуляція центрів
симпатичної частини вегетативної нервової системи з гіпоталамуса супроводжується посиленою
продукцією катехоламінів (адреналіну і норадреналіну) мозковою речовиною надниркових залоз.

151
 Під впливом больового подразника діяльність організму зосереджується на організації заходів захисту,
проявленням яких є підвищення тонусу смугастих м'язів, посилення обміну речовин, підвищення
температури тіла і споживання кисню. Під впливом болю відбуваються значні зміни серцево-судинної
діяльності. Це проявляється зміною частоти скорочення серця, підвищенням артеріального тиску, що
пов'язане з підвищенням тонусу периферичних судин і збільшенням серцевого викиду. При дії надмірних
больових подразників замість тахікардії може настати брадикардія, зниження артеріального тиску і навіть
зупинка серця.
Часто під впливом сильних больових подразників настає різке розширення периферичних судин
(колапс) з децентралізацією кровообігу, погіршенням мозкового кровотоку, втратою свідомості. Таким
чином, реакція серцево-судинної системи на ноцицегітивні подразники може бути різноманітною й
залежати від сили подразника, переваги тонусу симпатичної або парасимпатичної нервової системи та від
інших факторів.
Зміна зовнішнього дихання під впливом болю проявляється спочатку тимчасовою затримкою дихання,
після якої настає його прискорення. Виразність і тривалість задишки залежать від інтенсивності
подразнення. Зміни газового складу крові також неоднорідні, частіше спостерігається гіпокапнія при
нормальному або дещо зниженому вмісту кисню в артеріальній крові. У більш тяжких випадках розвива-
ється гіпоксія з гіперкапнією. Під впливом болю настає виражене зниження секреції травних залоз, може
виникнути також діарея, блювання, мимовільне сечовиділення, а в тяжких випадках - атонія кишечнику.
В організмі тварин виникають зміни в обміні речовин при дії больових факторів. Це пов'язано з різким
підвищенням катаболічних процесів.

ШЛЯХИ І МЕТОДИ БЛОКАДИ БОЛЬОВИХ ІМПУЛЬСІВ

Знання анатомо-фізіологічних основ учення про біль дає змогу накреслити шляхи блокади больової
імпульсації. Нині є великий арсенал методів і засобів, які забезпечують ефективне виконання блокади
різних відділів нервової системи. Якщо розглядати ці методи, починаючи від периферичних рецепторів і
закінчуючи центральною нервовою системою, то вони розташовані в такій послідовності: термінальна
анестезія, інфільтраційна, провідникова, спинномозкова, наркоз. У свою чергу ці методи мають багато
варіантів, які можна класифікувати за наступною схемою (рис. 66).

152
 Рис. 66.Схема класифікації видів знеболювання
Доведено, що різноманітні загальні анестетики неоднаково впливають на різні функціональні ланки
нервової системи. Вони часто спричиняють вибіркову дію навіть у межах однієї функціональної системи.
Наприклад, ефір і циклопропан справляють виражену дію на кірковий ланцюг соматосенсорної системи, але
майже не впливають на таламічні та бульбарні ланцюги і на ретикулярну формацію. Барбітурати і пропа-
нідиди пригнічують збудливість ретикулярної формації середнього мозку, що веде до втрати свідомості й
розвитку загальної анестезії.
При дії загальних анестетиків виникає пригнічення проведення больової імпульсації не лише в
головному мозку, але і в деяких структурах спинного (драглистої речовини). Раннє пригнічення синаптич-
ної передачі в спинному мозку виникає під впливом натрію оксибу- тирату, фторотану, метоксифлуретану,
меншою мірою її пригнічує ефір, слабко — азоту закис і не пригнічує пропанідид.
Основним принципом сучасної загальної анестезії є її багатоком- понентність. При цьому кожний із
застосовуваних препаратів повинен мати суворо спрямовану дію, а поєднання препаратів - забезпечувати
основні компоненти загального знеболювання, а саме: гальмування психічного сприйняття (наркоз, сон);
блокаду больових імпульсів (аналгезія); гальмування соматичних і вегетативних рефлексів (гіпорефлексія);
усунення рухової активності (міорелаксація); не справляти негативного впливу на газообмін і
гемодинаміку. При такому підході зникає необхідність застосування одного анестетика. Це дозволяє
максимально індивідуалізувати анестезію шляхом вибору фармакологічних засобів, що мають
вузьконаправлену дію. Нині є ряд фармакологічних препаратів, правильний вибір яких може забезпечити
всі вимоги до загального знеболювання. При цьому вони не повинні чинити вираженого негативного впливу
на основні життєво важливі функції й системи організму. Залежно від анестетиків, які застосовуються, та їх
поєднань методи загального знеболювання розділяються на 6 видів.
1. Мононаркоз, при якому використовується один із традиційних загальних анестетиків (ефір, азоту
закис, фторотан, циклопропан, метоксифлуран, барбітурати тощо). їхнє застосування спричинює глибоке
пригнічення центральної нервової системи на різних рівнях і в результаті цього блокаду всіх видів
аферентації.
2. Комбінований наркоз спричинюється тими самими загальними анестетиками, справляє той же
ефект, що й мононаркоз, проте поєднання їх дає змогу застосувати менші дози препаратів і знизити їх
негативну дію на основні життєво важливі функції організму при достатній глибині наркозу.
3. Нейролептаналгезія досягається застосуванням нейролептичних препаратів та аналгетиків, за
допомогою яких настає вибірне гальмування певних відділів мозку в результаті блокади больової та
гальмування інших видів аферентації.
4. Полінаркоз - поєднання загальних анестетиків з аналгетиками. При цьому за допомогою
раціонального підбору субнаркотичних концентрацій анестетиків, що діють на різних рівнях центральної
нервової системи, досягається вибірне гальмування певних відділів мозку, що забезпечує блокаду всіх видів
аферентації.
5. Дисоціативна анестезія (після введення кетаміну) спричинює блокаду больової та інших видів
аферентації, справляючи вибірне гальмування одних і збудження інших відділів мозку.
6. Центральна аналгезія викликає припинення лише больової аферентації шляхом вибірної блокади
шляхів передачі і центрів болю. Для цієї мети використовуються такі аналгетики, як морфіну гідро- хлорид,
фентаніл тощо.

154
ВИБІР ВИДУ АНЕСТЕЗІЇ
Різні види місцевої анестезії показані в таких випадках: при малих операціях (на кінцівках, черевній
стінці, голові тощо); у тварин з вираженим порушенням функції серцево-судинної системи, в яких загальні
анестетики можуть посилити наявні порушення; при гострих респіраторних інфекціях дихальних шляхів; у
тварин з вираженими порушеннями обмінних процесів, функції печінки, нирок; при необхідності
забезпечення тривалої післяопераційної анестезії тощо.
Показаннями до загальної анестезії є: операції на органах грудної і черевної порожнин; підвищена
чутливість тварини (алергія) до місцевих анестетиків; наявність інфекційного процесу в ділянці ін'єкції
анестетика, що перешкоджає виконанню анестезії.
Великий арсенал фармакологічних засобів і можливості їх застосування в різних поєднаннях нині
дозволяють використовувати найрізноманітніші методи наркозу. Однак ні один із них не відповідає ви-
могам, які пред'являються до ідеального наркозу (відсутність болю, побічної дії, сон, міорелаксація,
відсутність матаболізації і кумуляції, добрий контроль, простота застосування тощо). Тому неможливо
однозначно рекомендувати будь-який конкретний метод наркозу.
Вибір методу наркозу повинен відповідати, перш за все, стану пацієнта, а також характеру й
тривалості запланованої операції. Тому, слід застосовувати такий метод наркозу, який забезпечить
безпеку тварини. При цьому важливу роль відіграє і досвід ветеринарного лікаря, оскільки найчастіше
вірним є той метод, з яким він більш знайомий.
При виборі наркозу необхідно враховувати деякі загальні принципи, які описані нижче.
Шлунок пацієнтів, яким необхідна екстрена допомога, із захворюваннями стравоходу (розширення
стравоходу, його закупорка), а також з кишковою непрохідністю ніколи не буває пустим. Тому в цих
випадках необхідно проводити інтубацію, щоб попередити аспірацію.
Якщо тварина надмірно збуджена й чинить опір, не слід виключати можливість перенесення операції
на пізніший строк. Високий рівень ендогенного катехоламіна може призвести до важких ускладнень при
наркозі. При застосуванні анестезії в більш пізніший час можна вибрати метод наркозу у відповідності з уже
відомою реакцією тварини. Допоможуть запобігти стресові та агресії наступні заходи: максимальне
скорочення часу очікування, цілеспрямовані швидкі дії, іммобілізація тварини за допомогою господаря або
в деяких випадках без нього, спокійні, але впевнені дії персоналу, підшкірна або внут- рішньом'язова
премедикація.
Неінгаляційну (внутрішньовенну) анестезію, без застосування місцевого знеболювання слід, по
можливості, використовувати як метод наркозу тільки в тому випадку, коли операція триватиме менше
години, оскільки загальна доза анестетика й пов'язана з нею небезпека ускладнень є надто високими.
Інгаляційний наркоз необхідно застосовувати при дуже тривалих оперативних втручаннях, оскільки
він добре керований й немає кумулятивної небезпеки. Оскільки всі анестетики пригнічують дихання, при
тривалому наркозі рекомендується застосовувати штучну вентиляцію легень.
Застосування місцевої анестезії дозволяє зменшити дозу наркотичних засобів і тим самим зменшити
ризик розвитку побічних ефектів.
У певних положеннях дихання пацієнтів утруднюється настільки, що слід застосовувати штучну
вентиляцію легень, напри

155
клад, при фіксації на животі з піднятою до верху головою! Штучне дихання є обов'язковим у всіх
випадках при проведенні операцій на грудній клітці!
При оперативному лікуванні французьких бульдогів, пскіне- сів і боксерів з метою профілактики
обтурації дихальних шлнхів І розвитку аспіраційної пневмонії слід застосовувати інтубацію!
Найчастіше в практиці ветеринарної медицини застосовують поєднаний наркоз (поверхневий
наркоз і місцева анестезія)! І (е дає змогу зменшити дозу наркотичної речовини (тобто знизити її ток-
сичність) і досягти максимального знеболювального ефекту. Але при поверхневому наркозі не настає
розслаблення м'язів, тому обов'язково слід застосовувати міорелаксанти!

ЗАГАЛЬНЕ ЗНЕБОЛЮВАННЯ (НАРКОЗ)

Наркоз (від грец.narcosis- заціпеніти, робити нечутливим) - штучно спричинений стан тварини, який
характеризується глибоким, але оборотним пригніченням функцій центральної нервової системи внаслідок
застосування наркотичних речовин. Наркоз супроводжується втратою свідомості, різних видів чутливості,
пригніченням рефлекторної активності. Глибокий наркоз, як правило, супроводжується також
розслабленням м'язів, блокадою нейровегетативних і нейроендокринних реакцій, вираженим пригніченням
життєво важливих функцій організму. При цьому зберігається діяльність життєво важливих центрів, які
знаходяться в довгастому мозку, - дихання, судинорухового і гладких м'язів.
При введенні наркотичних речовин має значення, коли в тварини виникає повне знерухомлення, зникає
сприйняття відчуття болю і повністю розслабляються м'язи. Але не всі наркотичні речовини володіють
властивостями повною мірою визивати в тварин ці необхідні при наркозі стани. Вони розвиваються тільки
із збільшенням їх дози, яка межує з небезпечною дозою для життя тварини.

Види й класифікація наркозу

Залежно від сили дії, кількості введеної наркотичної речовини, способів її введення, ступеня й глибини
загального знеболювання розрізняють поверхневий (рауш-наркоз, оглушливий) і глибокий
наркоз (рис. 67).

6М29 161
Рис. 67.Схема класифікації основних видів наркозу
 При рауш-наркозі вводять невелику кількість препарату, щоб викликати нетривале знеболювання для
фіксації тварини й виконання операції в стоячому положенні. При поверхневому наркозі тварина засинає,
рефлекторна діяльність у неї знижується, м'язи розслаблюються неповністю. Тварину можна оперувати як у
стоячому, так і в лежачому положеннях.
При глибокому наркозі настає глибокий сон, втрата рефлексів і розслаблення м'язів. Операцію
виконують у лежачому положенні тварини. Глибокий наркоз застосовують при виконанні тривалих і
великих операцій.
Залежно від шляху введення загальну анестезію можна розділити на дві основні групи: інгаляційний і
неінгаляційний наркоз.
Інгаляційним називається наркоз, який досягається шляхом вдихання різних наркотичних летких
рідин (ефір, хлороформ) або вдування в дихальні шляхи (інсуфляційний наркоз) тварин газоподібних
речовин (азоту закис, циклопропан тощо). При введенні в легені парів або газів через маску наркоз
називають масковим; якщо безпосередньо в легені через інтубаційну трубку - інтубаційним; при введенні
безпосередньо в трахею - ендотрахеальним. При особливих показаннях наркоз можна проводити через
трахеостому.
Неінгаляційним називається наркоз, який досягається шляхом введення наркотичних речовин в
організм, минаючи дихальні шляхи (етиловий спирт, хлоралгідрат, пентотал натрію, тіопентал натрію,
гексенал тощо). Найпоширеніший - внутрішньовенний спосіб введення загальнознеболювальних
анестетиків. Певну глибину наркозу можна забезпечити введенням наркотичних препаратів у шлунок,
пряму кишку, інтраперитонеально, внутрішньокістково. Тому, залежно від шляху введення, наркоз має
відповідну назву: внутрішньовенний, оральний, прямокииіковий, інтраперитонеальний, внутрішньокі-
стковий (різновидність внутрішньовенного).
Крім того, наркоз може бути однокомпонентним (використовують одну речовину) - хлороформний,
ефірний, хлоралгідратний, пен- тоталовий - або змішаним (багатокомпонентний; суміш двох або кількох
речовин), наприклад, хлороформ-ефірний та інші.
Якщо наркотичні речовини вводять в організм послідовно різними шляхами, то такий наркоз називають
комбінованим (наприклад, пен- тотало-ефірний). У цьому випадку розрізняють вступний та базисний
наркоз. Спочатку застосовують одну наркотичну речовину (на- приклад, пентогал натрію), яка спричинює
нетривалий сон і різко знижує больову чутливість тварини (вступний наркоз), а потім на фоні дії цього
анестетика вводять засіб більш тривалої і глибокої дії (ефір, хлороформ), за якого найчастіше і перебігає
подальший наркоз (базисний). На фоні базисного наркозу виконують операцію.
Застосування поверхневого наркозу, який дає змогу зафіксувати тварину в бажаному положенні, та
подальше застосування місцево- анестезувальних речовин у ділянці операції називають поєднаним
наркозом (наприклад, тіопентал натрію вводять внутрішньовенно, а новокаїн використовують для
інфільтраційної анестезії за лінією розрізу і провідникової).
Встановлено, що навіть глибокий наркоз не супроводжується повною втратою рефлексів, які виникають
у відповідь на сильне подразнення. Тому наркоз намагаються не доводити до небезпечної глибини і
використовують засоби премедикації, усувають вегетативні й соматичні реакції, які пов'язані з наркозом та

158
операційною травмою. Це досягається поєднаним застосуванням невеликих доз наркотиків з
ненаркотичними речовинами, які пригнічують проведення нервових імпульсів у різних ланках нервової
системи, що носить назву потенційованого наркозу.

Перебіг наркозу
При застосуванні наркозу в тварин відмічається стадійність розвитку клінічної картини змін стану
організму (рис. 68). Незважаючи на те, що клінічна картина наркозу при застосуванні різних наркотичних
речовин відрізняється, його стадії залишаються незмінними.
Особливості клінічного перебігу наркозу зумовлені певними факторами, які залежать від виду і
концентрації наркотику, виду тварини, початкового стану хворого, застосування інших фармакологічних
препаратів, що посилюють дію наркотичних речовин або є їх антагоністами. Незважаючи на те, що клінічна
картина наркозу, досягнена різними наркотичними речовинами, дещо відрізняється, в ній є багато
загального. Класичним прикладом наркозу, при якому можна легко простежити різні фази його розвитку, є
наркоз ефіром. Це пов'язано з тим, що клінічна картина цього наркозу розвивається досить повільно і тому її
легко простежити, в той час як при швидкому введенні в наркоз іншими анестетиками багато ознак важко
вловити.
У 1920 р. Гведел розділив наркоз на чотири стадії, із яких третя стадія розділяється на чотири ступені:
III], ІІІ2і ІІІ3і ІІІ4 Ця класифіка-

159
 ція є основною і нині. Часто важко встановити рівень наркозу, тому що за одними ознаками він є більш
поверхневим, а за іншими - більш глибоким. У таких випадках визначають стадію і два суміжних ступені,
клінічна картина яких спостерігається в даний час (наприклад, стадія III] - ІІІ2).

Рис. 68. Стадії наркозу в тварин

Незважаючи на те, що в останні роки більшість складних і тривалих оперативних втручань виконують
під поєднаним наркозом із використанням нейролептиків, при якому багато клінічних ознак наркозу не

160
виявляються або вони не характерні, все ж знання класичної клініки наркозу необхідне, тому що багато
операцій, як і раніше, виконують під однокомпонентним наркозом. Крім того, деякі клінічні ознаки глибини
наркозу залишаються і при потенційованому наркозі. Описана нижче клінічна картина наркозу характерна
для наркозу ефіром після премедикації (аналгетиками й атропіном сульфатом), без якої нині наркоз не
проводиться.
Глибина наркозу визначається за такими ознаками: сльозотеча, пальпебральні (повікові) та рогівкові
рефлекси, ширина зіниці, її реакція на світло; м'язовий тонус; зміна характеру дихання, його вид, частота і
глибина; частота скорочень серця; величина артеріального тиску; рухові та звукові реакції.
І стадія - аналгетична. Тварина дещо неспокійна. Дихання гру- до-черевного типу, глибоке, ритмічне.
Пульс середнього наповнення, відмічається тахікардія, артеріальний тиск підвищений. Зіниці помірно
розширені, рух очного яблука довільний. Рефлекси та м'язовий тонус збережені. Частково втрачається
свідомість і порушується координація руху. Слух загострюється.
У комплексі функціональних змін центральне місце посідає гальмування і зникнення больової
чутливості, тому першу стадію наркозу називають стадією аналгезії. Перша стадія наркозу підрозділяється
на З фази (В. М. Власенко, Л. А. Тихонюк, 2000). Фаза //триває з моменту початку введення анестетика до
появи часткової аналгезії, фаза І2 - від появи часткової до повної аналгезії, фаза І3 - від виникнення повної
аналгезії до притуплення свідомості.
Питання про механізм аналгезії в першу стадію наркозу досить складне.
Явище аналгезії зумовлене зміною функціонального співвідношення центрів кори головного мозку та
підкіркової ділянки.
Провідну роль у механізмі феномена аналгезії відіграє зниження збудливості і пригнічення
рефлекторної діяльності центрів больової чутливості, які знаходяться в стовбуровій частині ретикулярної
формації та ядрах зорових горбів. Порушується або повністю припиняється передача збудження в зонах
переключення аферентних імпульсів, з одного боку, на еферентні провідники, а з другого - на короткі
неврони кори кінцевого мозку. Крім того, порушується проведення аферентних імпульсів у парабіотичних
ділянках нервового стовбура.
Механізм порушення координації руху в стадії аналгезії пов'язаний з утягуванням у процес парабіозу
центрів мозочка. Часткова втрата свідомості, що виникає в цій стадії, пов'язана, з одного боку, з частковою
деаферентацією кори кінцевого мозку, а з другого - з деяким посиленням активності невроцитів.
З пригніченням чутливості, зокрема больових центрів підкіркової ділянки, в реакцію втягуються кіркові
ланки інших аналізаторів. Доведено, що з поглибленням наркозу зорова функція згасає раніше, ніж слухова.
При подальшому надходженні наркотичного препарату в кров і нагромадженні його в центральній
нервовій системі перша стадія аналгезії переходить у другу.
II стадія - збудження, може бути виражена неоднаково в різних тварин. Це пов'язано з різним
початковим станом організму (виснаження, тяжка травма, інфекційні захворювання), типом нервової сис-
теми, видом і породою тварин. Так, наприклад, у виснажених тварин після застосування седативних
препаратів ця стадія буває короткочасною і невиразною. У легкозбудливих, фізично сильних тварин стадія
збудження проявляється особливо різко. Крім того, різні породи тварин можуть також по-різному реагувати

161
в цій стадії наркозу. Так, наприклад, фокстер'єри, добермани, боксери більш збудливі, тому стадія
збудження в них виражена сильніше, ніж у сенбернарів, блад- каундів та інших порід собак.
Стадія збудження пов'язана з початковою реакцією на наркотичну речовину рухових елементів різних
відділів центральної нервової системи. Триває вона 2-5 хв, залежно від властивостей, дози, способу
введення наркотичної речовини. Із збільшенням концентрації наркотичної речовини в крові відмічається
подальше пригнічення центрів больової чутливості, тоді як інші - збуджуються і це проявляється рядом
клінічних ознак. Тварина збуджена, починає рухатися, незважаючи на перешкоди, намагається звільнитися
від фіксуючих пов'язок, зірвати наркозну маску, м'язовий тонус підвищений. Відмічаються некоординовані
рухи тулуба й кінцівок. Наприкінці стадії рухи стають обмеженими.
Тварини іржуть, вищать, гавкають, нявчать тощо. Дихання грудочеревного типу, аритмічне, часте, з
шумом, зуби щільно стиснуті, зіниці різко розширені. У коней, великої рогатої худоби і собак відмічаються
швидкі й часті мимовільні рухи очей у горизонтальному, вертикальному або обертальному напрямках. Рухи
очей бувають маятникоподібними, з однаковою швидкістю коливань в обидва боки, і по- штовхоподібними,
коли рухи очей в один бік здійснюються швидше, ніж у другий. Такі функціональні зміни руху очей мають
назву ністагм. Втрачається реакція на зовнішні подразники внаслідок гальмування центрів асоціації
(фармакологічної декортикації). У тварин, особливо в коней й великої рогатої худоби, посилюється секреція
слинних, бронхіальних і слізних залоз. Підвищуються всі види рефлекторної активності. Саме тому в
тварин виникає блювання, часте ковтання, кашель, гикавка, може настати фібриляція шлуночків серця,
посилюється потовиділення, спостерігається мимовільне сечовиділення.
У другій стадії спостерігаються виражені зміни серцево-судинної системи, які пов'язані з
гіперадреналінемією. Вони проявляються тахікардією, підвищенням артеріального тиску, аритмією серця.
Пульс аритмічний, середнього наповнення.
Таким чином, часткова й повна втрата свідомості пов'язані з пригніченням функціонування центрів
активуючої системи ретикулярної формації та вторинним гальмуванням кори кінцевого мозку як апарату
відображення. Рухове збудження зумовлене рефлекторною дією наркотичних засобів на рухові елементи
локомоторного апарату середнього й спинного мозку.
Для прискорення введення в наркоз і переходу із стадії збудження в наступну стадію, під час збудження
слід продовжувати інгаляцію ефіру й тільки при появі блювання або інших ускладнень інгаляцію ефіру
тимчасово припинити. У міру поглиблення наркозу симптоми збудження поступово згасають, починають
розслаблятися м'язи, нормалізується дихання й настає наступна стадія.
III стадія - хірургічна - характеризується пригніченням больової чутливості та згасанням свідомості з
поступовим переходом апарату координації із стадії збудження у фазу гальмування - настає сон. Зовні це
проявляється повним розслабленням поперечносмугастих м'язів. У міру поглиблення наркозу в третій стадії
різні нервові центри виключаються неодночасно. Відповідно до цього третю стадію поділяють за
клінічними ознаками на 4 ступені.
Перший ступінь (IIIі) - поверхневий наркоз - характеризується настанням спокійного стану на фоні
глибокого, ритмічного дихання.

162
Останнє з хрипами, в результаті паралічу голосових зв'язок, грудочеревного типу, вдих і видих однакової
тривалості. Зіниці в цей час дещо звужені, їхня реакція на світло, збережена, очні яблука роблять повільні
рухи або фіксовані ексцентрично. Зникають гортанний і ковтальний рефлекси, але в кішок вони збережені.
Зменшується секреція слізних і слинних залоз. Пальпебральний, пальцьовий та рогівковий рефлекси, а
також деякі вісцеро-вісцеральні (рефлекс подразнення очеревини, черевної стінки, брижі й сфінктера ануса)
- збережені. Частота пульсу та артеріальний тиск наближаються до початкових показників, знижується
тонус м'язів кінцівок і вентральної ділянки черевної стінки. Реакція на слабкі больові подразники відсутня,
однак сильний біль викликає у відповідь рухові та вегетативні реакції, тому на цьому ступені наркозу не
виконують великих і травматичних операцій, але можна робити розтини абсцесів, вводити дренажі,
проводити болючі перев'язки, первинну хірургічну обробку ран, вправлення вивихів, закриту репозицію
кісткових відламків при переломах. Оперативне втручання на органах черевної порожнини
виконувати неможливо, тому що м'язи живота не розслаблені!
Другий ступінь (ІІІ2) - виражений наркоз - характеризується подальшим послабленням рефлекторних
відповідей на больові подразнення й може бути використаний для виконання більшості оперативних
втручань.
Дихання грудо-черевного типу, рівне і ритмічне, але дещо уповільнене, ніж на першому ступені
наркозу. Зменшується глибина дихання. Рух очей припиняється й очні яблука зупиняються в центральному
положенні або опущені. Зіниці максимально звужені, слабко реагують на світло. Пальпебральний,
гортанний та ковтальний рефлекси в кішок відсутні, а рефлекси рогівки й очеревини - збережені. Секреція
слізних залоз різко знижена, рогівка волога. Припиняється секреція слинних залоз, а в жуйних - знижується.
Починається різке розслаблення скелетних м'язів. Тонус м'язів черевної стінки знижений, проте повного
розслаблення їх не настає. Артеріальний тиск і частота пульсу не змінюються.
Другий ступінь третьої стадії - це зона надійного наркозу, тому його можна безпечно
підтримувати тривалий час!
Третій ступінь (ІІІ3) - глибокий наркоз. Характерною особливістю його є прогресуюче пригнічення
рефлекторної активності та основних життєво важливих функцій, яке може набути загрозливого характеру
при тривалому підтримуванні цього рівня, особливо в ослаблених пацієнтів. Це гранично допустиме
наркотичне гальмування життєво важливих функцій організму, а тому необхідна максимальна увага, щоб
запобігти подальшому поглибленню наркозу. Ознаками токсичного впливу ефіру на Миттєво важливі
органи є надмірне пригнічення дихання. Воно грудочеревного типу, з перевагою черевного, поверхневе,
рідке, що призводить до зменшення альвеолярної вентиляції. Відрегулювати його м0жна лише за
допомогою інгаляції вуглекислотою. Зникають усі рефлекторні реакції на больові подразники, й лише
реакція на розтягування сфінктера прямої кишки залишається. Зіниці помірно розширюються, реакція їх на
світло зникає, сльозотеча припиняється (рогівка суха), повіки не зімкнуті, очні яблука фіксовані в
центральному положенні. Секреція слини залишається лише в жуйних. З'являються ознаки зниження
діяльності серця й судин, виникає помітна тахікардія, артеріальна гіпотензія (внаслідок паралічу
вазомоторного нерва), підвищується центральний венозний тиск, пригнічується функціональна діяльність
нирок, аж до анурії, розвивається метаболічний та газоїщй ацидоз. М'язовий тонус знижується, язик

163
западає.За діапазоном витривалості 15 хв наркозу на цьому ступені відповідає двом годинам наркозу
другого ступеня!
Четвертий ступінь (III4) - передозування. Цей ступінь наркозу недопустимий. Він виникає лише При
помилках у проведенні знеболювання. Клінічно четвертий ступінь хірургічної стадії наркозу проявляється
прогресуючим пригніченням дихання, гіпоксією й гіперка- пнією, тяжким газовим і метаболічним
ацидозом, настає ціаноз слизових оболонок. Спостерігається різкий занепад діяльності серця і судин, що
проявляється порушенням ритму серця, прогресуючим зниженням артеріального тиску, значним
прискоренням пульсу. Розвивається подальше пригнічення рефлекторної діяльності. Дихання стає
поверхневим і поштовхоподібним, настає ціаноз слизових оболонок, регеція очного яблука зшшщ і воно
займає звичайне положення, рогівка суха, зіниці розширені. М'язи повністю розслаблені.
Це вказує на передозування, неминучу зупинку дихання і серця - потрібні негайні заходи, які
забезпечать зниження глибини наркозу. При цьому слід припинити подачу наркотичної речовини, провести
вентиляцію легень, застосувати засоби, які поліпшують роботу серця.
Ніяке найскладніше хірургічне втручання не може виправдати проведення наркозу на такому
критичному рівні, тому що життсво важливі високолабільні центри знаходяться в нестійкому стані, і
в будь-який нас може настати виснаження їхніх функцій з подальшим переходом у стан паралічу й
клінічної смерті!
Багато анестезіологів ступінь ІІІ4 не виділяють, тому що вважають цей стан передозуванням
наркотичного препарату!
Таким чином, в основі закономірної зміни явищ і симптомів, які характеризують різні ступені третьої
стадії наркозу, лежить послідовне пригнічення життєво важливих центрів відповідно до градієнта їхньої
лабільності. Швидкість настання і глибина гальмування цих центрів залежать від природи наркотичної
речовини та рівня функціональної рухливості кожного із цих центрів.
IV стадія наркозу - відновлювальна, пробудження, агональна. Вона може перебігати по-різному,
залежно від умов. У випадку, коли операція пройшла вдало і введення наркотичних засобів припиняється,
відновлення функцій організму йде в зворотному порядку аж до повного пробудження.
Виведення з наркозу починається з моменту припинення подачі наркотичного препарату. Тривалість
виходу з наркозу залежить від тривалості та глибини наркозу, травматичності операції і виду наркотичного
препарату, який застосовували. При виведенні з наркозу відмічаються ті самі стадії, але в зворотному
порядку. Якшо продовжується поглиблення наркозу, це може призвести до незворотних змін у
клітинах центральної нервової системи, коли ж тривалість поглиблення перевищує 3-5 хв, тоді
наркоз переходить у термінальну фазу паралічів і клінічної смерті! Ця стадія виникає на фоні
прогресуючого пригнічення дихання і роботи серця! Робота серця припиняється через 2-3 хв після
зупинки дихання! Перед цим перестає визначатися пульс і артеріальний тиск, з'являється зяяння
сфінктерів, настає мимовільне сечовипускання й дефекація. Лише негайні заходи серцево-легеневої
реанімації, розпочаті не пізніше, ніж через 3-5 хв після припинення кровообігу, можуть врятувати
тварину! Слід припинити подачу наркотичної речовини, розпочати штучну вентиляцію легень і непрямий
масаж серця, увести атропін, адреналін та олужнювальні розчини.

164
Дослідження тварин перед наркозом
Успіх хірургічного лікування багато в чому залежить від анестезіологічного забезпечення виконання
операції та перебігу післяопераційного періоду. Таке забезпечення включає в себе наступні етапи: клінічне
дослідження й оцінка стану хворої тварини, підготовка її до операції та анестезії, застосування загального та
місцевого знеболювання, лікування й догляд за твариною в післяопераційний період.
Підготовка хворої тварини до анестезії є частиною загальної передопераційної підготовки. Вона
починається з клінічного дослідження хворої тварини, яке при планових оперативних втручаннях проводять
напередодні операції або за кілька днів до неї. При термінових хірургічних втручаннях хвору тварину
досліджують безпосередньо перед операцією. На основі даних, отриманих при збиранні анамнезу,
результатів клінічного, функціонального й лабораторного досліджень, урахування характеру майбутнього
оперативного втручання визначають ступінь оперативного ризику. Клінічне дослідження є також основою
для спеціальної підготовки до анестезії та операції, для вибору оптимального варіанта анестезії.

Анамнез і загальне дослідження

При загальному дослідженні лікар звертає увагу на вік тварини, вгодованість, розвиток
кістково-м'язової системи, стан волосяного покриву, наявність захворювань шкіри. Дані, отримані при
загальному дослідженні, допомагають лікарю з'ясувати стан фізичного розвитку тварини, запідозрити
наявність ендокринних захворювань, гіповітамінозів, порушень обміну речовин, паразитарних хвороб.
Після огляду тварини слід ретельно зібрати анамнез. При цьому звертають увагу на утримання тварини,
годівлю, експлуатацію та догляд, особливості перебігу захворювання.
Слід з'ясувати, чи тварина отримує які-небудь лікарські препарати та які саме. Наприклад,
кортикостероїди, антибіотики, серцеві глікозиди, бета-блокатори можуть істотно вплинути на перебіг
наркозу. Такі антибіотики, як гентаміцин і канаміцин мають курареподібний ефект і можуть
спричиняти серйозні ускладнення в післяопераційному періоді, особливо при використанні
міорелаксантів, ксилазину!
Порушення глибини і ритму дихання, наявність задишки можуть свідчити про ураження дихальної або
серцево-судинної систем. Наявність кашлю вказує на підвищену секрецію бронхіальних залоз, гостру або
хронічну бронхопневмонію, плеврит, новоутворення, гельмінтози тощо. Порушення діурезу може свідчити
про захворювання нирок. Діарея та блювання можуть бути при захворюваннях підшлункової залози,
токсикозах тощо, і, як правило, потрібно попередньо коректувати водно-електролітний баланс.
Необхідно також з'ясувати:
- яка температура тіла була у тварини останнім часом. Підвищення її можливе при інфекційних або
запальних процесах, зниження може свідчити про глибокі метаболічні порушення;
- коли тварина приймала останній раз корм, тому що при наркозі можливе блювання, яке може
призвести до аспіраційного синдрому. Застосовувати наркоз можна лише через 12-24 год після годівлі;
- які захворювання серця, легень, печінки, нирок та інших органів перенесла тварина. Як відомо, під
впливом ефірного наркозу загострюється хронічна пневмонія, більшість анестетиків пригнічують функ-

173
ціональну діяльність нирок; наркоз препаратами, які містять галогени, у хворих з патологією печінки
можуть сприяти розвитку її недостатності;
- психічний стан тварини. При підвищеній збудливості слід збільшити дозу седативних препаратів
перед операцією;
- чи застосовували тварині раніше наркоз, чи виконували операцію, як вона її перенесла;
- чи спостерігалася в тварини алергічна реакція на введення якихось лікарських препаратів;
- чи виконували раніше гемогрансфузію;
- яка поведінка відмічалася у тварини останнім часом, чи не було епілептичних нападів, чи не
застосовували протисудомні препарати, тому що при проведенні наркозу може розвиватися кумулятивний
або потенційний ефект.
Крім перерахованого вище, слід ураховувати вид і породу тварин, тому що, наприклад,
французькі бульдоги, боксери та інші собаки великих порід чутливі до аміназину та його похідних, у
деяких коней він спричиняє не седативний ефект, а збудження!

Клінічне дослідження
При дослідженні хворої тварини звертають увагу на деформацію скелета, шиї, грудної клітки, стан
зубів, щелеп і ротової порожнини (чи немає пухлин, стан мигдаликів тощо), тому що будь-які з пере-
рахованих змін можуть стати причиною ускладнень при інгаляційному наркозі.
Особливу увагу приділяють тим ознакам, недостатнє врахування яких може утруднити проведення
наркозу або призвести до розвитку певних ускладнень, що пов'язані з операцією або знеболюванням. Слід
спочатку з'ясувати, чи збережене носове дихання. Воно порушується при хронічному риніті, викривленні
носової перегородки, наявності сторонніх тіл або новоутворень у носовій порожнині тощо. Це має істотне
значення при застосуванні інгаляційного наркозу.
Має значення визначення конфігурації грудної клітки. При її деформації порушується нормальне
дихання, і в таких тварин часто розвиваються легеневі ускладнення. До операції необхідно оцінити розміри
та еластичність грудної клітки, тип та частоту дихання.
За кольором слизових оболонок можна скласти уявлення про функціональний стан серцево-судинної
системи, розвиток анемії, інтоксикації тощо. Сухість слизових оболонок ротової порожнини й зниження
тургору шкіри свідчать про дегідратацію та порушення водно- електролітного складу крові.
Методом пальпації артеріальних судин досліджують пульс і звертають увагу на частоту, ритм,
наповнення й стан стінок судин, що може свідчити про стан збудження або страх, гіповолемію, серцеву
недостатність тощо.
Набряки в тварини можуть розвиватися при гіпопротеїнемії, серцевій або нирковій недостатності. Якщо
в тварини асцит, то це може бути проявом серцевої, печінкової або ниркової недостатності. Збільшення
лімфатичних вузлів спостерігається при злоякісних новоутвореннях, захворюваннях крові, інфекційних
процесах. Несиметричне розширення грудної клітки при диханні свідчить про захворювання плеври, а
зміщення серцевого поштовху - про пошкодження органів грудної клітки, наявність пневмо- або
гемотораксу, ексудату. Пальпацією можна визначити локалізацію болю.

173
 Перкусією грудної клітки визначають розташування серця, його розміри, наявність ексудату або
повітря в грудній порожнині, стан легеневої тканини (притуплення свідчить про бронхопневмонію або
інфільтрацію легеневої тканини, що викликано іншими причинами, наприклад, при травмах). При перкусії
живота визначають межі печінки, наявність пухлин, газонаповнення шлунково-кишкового тракту.
Аускультація легень дає уявлення про стан респіраторної системи, наявність гострих або хронічних
захворювань, набряку легень. Зміна ритмів і поява серцевих шумів при аускультації серця говорять про його
функціональний стан, необхідність корекції серцевої діяльності (застосування серцевих глікозидів,
антиаритмічних засобів тощо). При аускультації органів черевної порожнини виявляють наявність або
відсутність перистальтики, "шум падаючої краплі".
З метою більш глибокого вивчення стану організму застосовують спеціальні методи дослідження:
морфологічний або біохімічний аналіз крові і сечі (дозволяє визначити функціональний стан печінки,
підшлункової залози, нирок, обмін речовин тощо); ультразвукова діагностика (УЗД), рентгенографія та
рентгеноскопія допомагають визначити функціональний стан легень, серця, органів травлення,
кістково-суглобового апарату; електрокардіографія дає картину стану функції автоматизму, збудливості й
провідності, наявності аритмій, порушення скорочувальної властивості серця (міокардіодистрофія,
кардіосклероз тощо) і внутрішньосерцевого кровообігу (інфаркти міокарда).
Перед проведенням наркозу та операції обов'язковим є рентгенологічне дослідження органів грудної
порожнини, загальний аналіз сечі й крові, визначення кількості цукру та білірубіну в крові, основних
показників зсідання крові (швидкість зсідання, протромбіновий індекс, фібриноген). Якщо за об'єктивними
даними виникає підозра на захворювання печінки, нирок, підшлункової залози, слід обов'язково провести
необхідні лабораторні дослідження для уточнення діагнозу.
Отримані результати передопераційного дослідження тварини є основними при визначенні методів
знеболювання як під час проведення операції, так і в післяопераційний період.

Підготовка тварин до наркозу

У період підготовки тварини до наркозу слід ретельно обстежити її, звернувши особливу увагу на ті
органи і системи, на які діє наркотична речовина і суворо індивідуально (враховуючи виявлені відхилення)
визначити показання та протипоказання до застосування того чи іншого виду наркозу.
Тварину перед наркозом витримують на 12-24-годинній голодній дієті для запобігання аспірації
блювоти в легені під час наркозу (операції). У м'ясоїдних можна звільнити від вмісту шлунок, викликавши
штучне блювання підшкірним введенням апоморфіну гідрохлориду (собакам - 0,002-0,005; кішкам -
0,001-0,002; свиням - 0,01-0,02 г).
Препарат збуджує блювотний центр, спричинює блювання. Блювання настає через 3-5 хв після підшкірного
введення препарату й триває 5- 15 хв. У великих тварин спорожняють від вмісту шлунково-кишковий тракт
або, принаймні, пряму кишку, а також сечовий міхур. Для звільнення прямої кишки в неї вводять руку й
видаляють калові маси. Сечовий міхур звільнюють катетером, введеним через уретру.

Премедикація

174
 Одним з найважливіших моментів сучасного наркозу є переднар- козна підготовка тварини
фармакологічними ненаркотичними засобами - премедикація. Вона призначена для: а) полегшення
технічного здійснення наркозу; б) усунення побічної дії наркотику; в) зменшення або усунення небезпечних
вегетативних рефлексів; г) зменшення дози наркотику; д) поліпшення перебігу наркозу й поглиблення його.
Для премедикації застосовують фармакологічні препарати, які не є наркотичними, але сприяють
поліпшенню й поглибленню наркозу. Вони відрізняються від загальних анестетиків високою вибірністю дії
на різні відділи центральної та периферичної нервової системи - больові центри (ділянку таламуса),
ретикулярну формацію, гангліонарні синапси тощо. їх застосування дає змогу обмежити дози наркотичних
речовин. Поверхневий наркоз за допомогою малих доз наркотику в поєднанні з премедикацією широко
використовується в практиці сучасного наркозу великих тварин.
Розрізняють такі групи засобів премедикації: седативні, холінолітичні, аналгетичні, снодійні,
міорелаксанти, антигістамінні.
1. Засоби седативної премедикації - так звані нейролептики (транквілізатори, від лат. tranquillare -
заспокоювання) описані в розділі "Нейролептаналгезія" (див. с. 185).
2. Холінолітичні засоби. Холінолітичними засобами називають речовини, які послаблюють або
запобігають взаємодії ацетилхоліну з холінореактивними системами організму. Блокуючи холінореактивні
системи, вони діють протилежно ацетилхоліну.
Холінолітичні властивості мають також деякі протигістамінні препарати (димедрол тощо),
місцевоанестезувальні та інші засоби. До них відносяться наступні фармакологічні препарати.
Атропіну сульфат блокує М-холінореактивні системи, і вони стають нечутливими до ацетилхоліну.
Препарат спричинює слабку місцеву анестезію.
Атропін обмежує секрецію залоз, зменшує ларинго- і бронхо- спазм, знижує гальмівний вплив вагуса на
серце і збуджує дихання, чим запобігає колапсу, зупинці серця и дихання.
При передозуванні атропіну можуть спостерігатися різноманітні неврологічні соматичні розлади!
Дози атропіну під шкіру: коням - 0,02-0,08 г; великій рогатій худобі - 0,01-0,06; дрібній рогатій худобі й
свиням - 0,005-0,05; собакам - 0,002-0,03; кішкам - 0,001-0,003 г. Вводять за 30-40 хв до наркозу.
Платифіліну гідротартрат за дією подібний до атропіну, але діє значно слабше й менш тривало. На
відміну від останнього, не збуджує центральну нервову систему, але знижує кров'яний тиск, слабо впливає
на секрецію залоз, роботу серця істотно не змінює. Введений під шкіру платифілін спричиняє
антиспазматичну дію: розслаблює шлунок, кишечник, сечовий міхур і бронхи. При цьому він не викликає
сухості слизових оболонок, спазм сфінктерів, тахікардію.
Особливої уваги заслуговує дія платифіліну на травний тракт у травоїдних тварин. Тонус м'язів
передшлунків і кишечнику у тварин він послаблює в перші 10-15 хв, а потім відмічається тенденція до його
посилення. Скорочення передшлунків хоч стають рідкими, але сильними, а розслаблення повними. Так
само платифілін діє і на кишечник.
Дози платифіліну під шкіру: коням - 0,015-0,1 г; великій рогатій худобі - 0,01-0,07; собакам - 0,002-0,01
г. Вводять за 30-40 хв до наркозу.

175
 Скополаміну гідробромід діє подібно до атропіну, але швидше й короткочасніше. На відміну від
атропіну, скополамін майже не викликає збудження, а навпаки, гальмує як рухові, так і чутливі центри кори
головного мозку, діючи заспокійливо й навіть снодійно. Введений підшкірно, він спричинює седативний,
знеболювальний і снодійний ефекти. У комбінації з омнопоном або морфіном скополамін використовують
також в акушерській практиці при тяжких родах, а також у хірургії як знеболювальний засіб.
Сконоламін може різко пригнічувати дихальний центр і послаблювати роботу серця!
Дози під шкіру: коням і великій рогатій худобі - 0,001-0,003 г; дрібній рогатій худобі й свиням -
0,0002-0,0005; собакам - 0,0001- 0,0003; кішкам - 0,0001-0,0002 г.
Метацин на периферичні системи діє сильніше, ніж атропін, більш сильно пригнічує секрецію слинних
і бронхіальних залоз, але менше впливає на ширину зіниці й частоту скорочень серця.
Дози під шкіру: коням - 0,01-0,015 г; великій рогатій худобі - 0,015- 0,05; дрібній рогатій худобі -
0,0005-0,002; собакам - 0,0005-0,001 г.
3. Аналгетичні засоби. Аналгезивними засобами, або аналгети- ками (від грец. ап - без + а^оі - біль),
називають лікарські препарати, що мають специфічну властивість послабляти або усувати відчуття болю.
За хімічною природою, характером і механізмом фармакологічної активності сучасні аналгетики
поділяють на дві основні групи: наркотичні аналгетики, включаючи морфін і подібні до нього алкалоїди
та синтетичні сполуки, що мають морфіноподібні властивості; ненаркотичні аналгетики, які включають
синтетичні похідні саліцилової кислоти та інших хімічних сполук. Для наркотичних аналге- тиків
характерна сильна аналгезивна активність, яка забезпечує можливість їх використання як
високоефективних болезаспокійливих засобів і при захворюваннях, які супроводжуються вираженим
больовим синдромом.
Вираженого впливу на чутливі нервові закінчення більшість наркотичних аналгетиків не справляють.
Деякі з них (промедол) мають помірну спазмолітичну активність, внаслідок якої зменшується біль,
пов'язаний зі спазмами гладких м'язів. Основним у механізмі дії наркотичних аналгетиків є їхній вплив на
центральну нервову систему.
Препарати аналгетичної дії порушують зв'язок в асоціативних ядрах таламічної зони довгастого мозку й
утруднюють передачу імпульсів, що надходять по аферентних шляхах спинного мозку в асоціативні центри
кори головного мозку. Внаслідок цього зменшується реакція больових центрів на дію подразників без
порушення вищої нервової діяльності. Аналгетична дія триває 4-6 год. Прй повторних введеннях
аналгетичних препаратів болезаспокійлива дія послаблюється, токсичність препаратів
підвищується!
Аналгетики підвищують поріг реактивності центру терморегуляції та уповільнюють перебіг
метаболічних процесів, внаслідок чого знижується теплоутворення, водночас розширюються поверхневі
судини і посилюється тепловіддача, що проявляється жарознижувальною дією. Температура тіла
знижується повільно - протягом 30- 40 хв і досягає максимального зниження через 2-3 год.
Морфіну гідрохлорид. Неоднаково впливає на тварин різних видів. Більше того, він неоднаково діє на
різні відділи центральної нервової системи однієї й тієї ж тварини^ одні пригнічує, інші збуджує, а деякі -
збуджує в малих дозах і пригнічує - у великих.

176
 Препарат справляє виражену аналгезивну дію, яка пов'язана, насамперед, зі зниженням збудливості
больових центрів і з послабленням чутливості непериферичних нервів. Центральна аналгезивна дія
морфіну, мабуть, пов'язана з пригніченням лобних часток головного мозку.
У коней морфін у малих дозах знижує больову чутливість. Разом з тим, уповільнюється перистальтика,
посилюється дихання, тварини стають більш лякливими. При середніх дозах больова чутливість знижується
ще більше, тварина слабо реагує на уколи, неспокійним коням без утруднення можна виконувати ін'єкції,
лікувати рани тощо. Зниження больової чутливості настає через 10-15 хв, досягаючи максимуму через 25-30
хв і відновлюється лише через 2-10 год; перистальтика різко послаблюється, дихання уповільнюється.
У великої рогатої худоби доза близько 0,2 г спричинює помірне, а 1,0 г - сильне збудження. Свині також
досить чутливі до морфіну. Явища збудження в овець супроводжуються алотріофагією.
Кішкам морфін вводити не можна, тому що в них він викликає різке збудження, агресивність!
На собак морфін діє своєрідно. Малі дози (0,003-0,008 г) сповільнюють перистальтику й знижують
больову чутливість; часто буває блювання. Препарат у дозах 0,02-0,05 г спричинює повне припинення
перистальтики, різке зниження больової чутливості; тварини стають сонливими, часто буває блювання.
Великі терапевтичні дози (0,1 г), крім усіх перерахованих симптомів, викликають сон, послаблення
дихання. Смертельна доза морфіну 0,13-0,6 г.
Цуценята набагато чутливіші до препарату, ніж дорослі собаки!
Морфійний сон повною мірою спостерігається в собак і кролів, у віслюків і коней буває лише незначний
сонливий стан, а в рогатої худоби й такий стан реєструють дуже рідко. Морфійний сон перебігає із
загостренням відчуттів й підвищеною рефлекторною збудливістю. При збільшенні дози морфіну сон стає
глибоким і навіть переходить у наркоз.
На дихання морфін впливає через органи відчуття й безпосередньо через дихальний центр. Загострення
функції органів відчуття, найбільш виражене від малих доз морфіну, веде до посилення дихання. Однак,
уже від середніх і великих доз морфіну дихання уповільнюється. Різко знижується як безпосередня
збудливість дихального центру від гуморальних збудників (С02), так і рефлекторна - від імпульсів з гортані,
бронхів і ротової порожнини.
На кровообіг препарат істотно не впливає.
Морфін використовують для премедикації за 20-30 хв до операції. Впродовж анестезії його можна
використовувати як аналгетик при комбінованому наркозі. Слід пам'ятати, що препарат може спричи-
нювати пригнічення дихального центру, тому слід бути готовим до проведення штучної вентиляції легень.
Морфін протипоказаний старим тваринам, при виснаженні й пригніченні дихального центру
(тяжкі інтоксикації, отруєння)!
Дози під шкіру: коням - 0,1-0,4 г; свиням - 0,04-0,1; собакам - 0,02-0,15 г.
Промедол діє аналогічно морфіну, але має цілий ряд особливостей. Він послаблює сприйняття
центральною нервовою системою больових імпульсів, посилює дію місцевоанестезувальних речовин,
впливає снодійно. Промедол менш токсичний, ніж морфін, незначно пригнічує дихальний центр, посилює
скорочення матки. Відмічено, що промедол послаблює моторну функцію кишечнику, але менше, ніж

177
морфін. Анал- гезивна дія виражена вже через 10-20 хв і триває 2-6 год. Промедол скорочує сфінктери
травного тракту, але слабше, ніж морфін.
Широко застосовують для премедикації, для посилення аналгези- вного ефекту при загальній анестезії.
Його можна поєднувати з іншими аналгетиками, анестетиками, нейролептиками.
Дози під шкіру: коням - 0,015-0,05 г; великій рогатій худобі - 0,004-0,008; собакам - 0,002 г.
Фентаніл чинить сильну, швидку, але короткотривалу дію. За аналгезивною дією в 50-100 разів
сильніший від морфіну. Після внутрішньовенного введення дія настає через 1-3 хв, триває 15-30 хв, а після
внутрішньом'язового - через 3-10 хв. Він викликає пригнічення дихання, аж до апное; підвищує тонус
блукаючого нерва, що призводить до зниження ритму скорочення серця й зниження просвіту бронхів.
Викликає брадикардію, яку можна купірувати атропіном.
Вводять собакам підшкірно, внутрішньом'язово й внутрішньовенно за 30—40 хв до операції в дозі
0,02-0,04 мл/кг разом з такою самою дозою дроперидолу.
Пентазоцин (фортрел, лексир) за аналгетичною активністю істотно не відрізняється від морфіну,
менше пригнічує дихання. При ЙОГО застосуванні рідше відмічаються запори Й затримка сечовиділення. Він
має седативний і добрий аналгезивний ефекти в післяопераційному періоді. Однак, може бути блювання,
гіперемія шкіри, пригнічення дихання. Препарат не слід застосовувати при вираженій недостатності
функції печінки й нирок! Дія триває до 3-4-х год.
Препарат вводять собакам підшкірно, внутрішньом'язово або внутрішньовенно в дозі ЗО мг.
Бупринорфін (Тетцевіс) - вільний аналгетик. Собакам і кішкам вводять в дозі: внутрішньом'язово 4-10
мґ/кг, внутрішньовенно - 2- 5 мг/кг. Аналгезивний ефект зберігається протягом 4-х год. Використовують
для седації, післяопераційного знеболювання, премедикації.
Бутарфанол (ТогЬі^езіс) - має добру аналгезивну і седативну дії. Вводять внутрішньом'язово кішкам у
дозі 0,2-0,8 мг/кг, а собакам - 0,5 м.г/к.г. Дія иретарату триває год.
4. Снодійні засоби. Серед снодійних засобів найпоширеніші препарати барбітурової кислоти. Солі
барбітурової кислоти пригнічують функцію кори великих півкуль головного мозку внаслідок блокади
висхідної частини ретикулярної формації, знімаючи вплив кори на підкіркові зони. Снотворна дія
препаратів барбітурової кислоти зумовлена здатністю їх викликати іррадіацію гальмування в корі великих
півкуль. У великих дозах вони уповільнюють процеси збудження й діють нейролептично або наркотично.
Препарати барбітурової кислоти значною мірою пригнічують спинномозкові рефлекси і слабо
впливають на рефлекторні подразнення, що надходять у центральну нервову систему від внутрішніх
органів. Вони пригнічують судиноруховий центр, знижують чутливість хеморецепторів синокаротидної
зони, внаслідок чого розслаблюються гладкі м'язи судин, розширюються судини кишечнику й матки.
Крім снотворної дії, препарати барбітурової кислоти мають седативну, аналгезивну й холінолітичну дії.
Ці ефекти посилюють саліцилати та похідні піразолону.
За тривалістю заспокійливої дії на центральну нервову систему барбітурати поділяють на препарати
тривалої дії, що спричинюють сон протягом 6-8 год (барбітал, барбітал натрію, фенобарбітал), серед-
ньотривалої - 5-7 год (барбаміл, етамінал натрію, циклобарбітал), короткочасної дії (гексенал, тіопентал

178
натрію). Наркотична дія триває 15^40 хв. Вони легко проникають через плацентарний бар'єр, впливаючи на
плід.
До препаратів барбітурової кислоти швидко настає звикання внаслідок прискореного знешкодження їх
при повторних введеннях і зменшення реактивності центральної нервової системи проти їх дії. Тому в
клінічній практиці не слід призначати їх на тривалий період, а в разі необхідності потрібно міняти
препарати. Знешкодження барбітуратів у печінці прискорюється при введенні їх у поєднанні з
антикоагулянтами групи кумарину.
Барбітал (веронал) повільно всмоктується із шлунка та кишечнику. З організму виділяється дуже
повільно. Застосовують як снодійний засіб. Дія його розвивається повільно і триває довго. Наприклад, в дозі
0,03 г/кг він спричиняє сон у собак, який триває близько 10 год.
Великі дози барбіталу викликають типовий барбітуровий наркоз, який триває 1 -2 доби.
Дози всередину: заспокійливі - свиням 0,5-1,0 г, собакам - 0,3- 0,5, вівцям - 3-5 г; максимальні снодійні -
свиням - 2,0-3,0, собакам - 0,6-1,0 г.
Барбітал натрію (мединал, веронал натрію) діє так само, як і барбітал, але він легко всмоктується і
швидко виділяється. Його снотворна дія триває не довше 1-4 год, а наркотична 1-8 год.
Дози всередину: собакам - 0,3-0,5 г; свиням - 0,5-2,0; вівцям - 3- 5 г; внутрішньовенно вводять 10 %-ний
розчин у дозі 0,2 мг/кг, а вну- трішньом'язово - 0,25-0,30 мг/кг.
Фенобарбітал (люмінал) діє заспокійливо, снотворно і протису- домно, викликає незначне
розслаблення гладкої мускулатури кишечнику, судин, матки.
Дози всередину: собакам - 0,05-0,8; свиням - 0,4-2,0 г.
Барбаміл (амітал натрію) діє снотворно й наркотично. Сон глибокий, тривалістю 2-8 год. Наркоз у
собак перебігає порівняно легко, а в травоїдних тварин часто супроводжується сильним порушенням
дихання й серцевої діяльності. Його застосовують для базисного наркозу в м'ясоїдних тварин і свиней. Дози
всередину: собакам - 0,05- 0,2; свиням - 0,1-0,5 г.
Етамінал натрію (нембутал) діє так само, як і барбітал натрію, але менш тривало (приблизно в 2 рази);
токсичність етамінал натрію нижча, ніж барбамілу. Дози всередину: собакам - 0,05-0,2; свиням - 0,1-0,4 г.
5. М'язові релаксанти. Важливою умовою багатьох оперативних втручань є розслаблення скелетних
м'язів, яке можна спричинити трьома методами: глибокий наркоз, провідникова анестезія й застосування
міорелаксантів.
ГІри глибокому наркозі виникають виражені порушення ряду важливих функцій організму, в зв'язку з
чим застосовувати його небезпечно. Провідникову анестезію також не завжди можна застосовувати з цією
метою. Нині для розслаблення скелетних м'язів при поверхневому наркозі застосовують міорелаксанти.
Вибірно діючи на нейром'язові синапси й паралізуючи їх, вони ідеально розслабляють поперечносмугасті
м'язи. До групи м'язових релаксантів відносять алкалоїди групи кураре та різні синтетичні препарати з
аналогічною дією.
Показання. У клінічній практиці міорелаксанти застосовують для: 1) розслаблення м'язів при інтубації
трахеї, ендоскопії, репозиції кісткових відламків, вправленні вивихів; 2) створення оптимальних умов
проведення операції при поверхневому наркозі.

179
 Протипоказання: І) слід уникати застосування міорелаксантів при переповненні шлунка, оскільки
розслаблення сфінктерів кардіа- льного відділу стравоходу й підвищення після введення деполяризу-
вальних міорелаксантів внутрішньошлункового тиску може призвести до регургітації; 2) не слід
застосовувати деполяризувальні міорелаксанти при глаукомі (через небезпеку тривалого підвищення внут-
рішньоочного тиску), великих опіках, гіперкалієплазмії (ці препарати посилюють останню); 3)
недеполяризувальні міорелаксанти застосовують обережно при захворюваннях нирок, тому що вони
виділяються з сечею.
Диплацин порушує нервово-м'язову провідність у скелетних м'язах. У результаті цього м'язи
розслаблюються. Від більш високих доз розслабляються м'язи грудної клітки, і це несприятливо
відбивається на диханні; відмічають і зниження кров'яного тиску. Фізостигмін, прозерин і гапантамін
швидко послаблюють дію диплацину. Його поєднують з тіопенталом натрію, азоту закисом й ефіром. Дія
настає через 7-10 хв і триває 30-50 хв.
Дози: внутрішньом'язово собакам, кішкам і кролям - 0,0025-0,003 г/кг маси тіла. Великій рогатій худобі
диплацин застосовують внутрішньовенно в дозі 0,0025 г/кг маси тіла у вигляді 0,5 %-ного розчину.
Релаксація настає миттєво й триває близько години.
Дитилін в організмі швидко руйнується, тому діє короткочасно; повторними ін'єкціями вплив можна
продовжити до однієї години. На відміну від інших міорелаксантів дія його не знімається фізостиг- міном,
прозерином і галантаміном, більше того, цими препаратами вона подовжується і посилюється. Дитилін
застосовують як міорелак- сант при всіх видах інгаляційного наркозу, особливо при малих операціях.
Препарат можна застосовувати з одночасним введенням новокаїну (не більше 0,005 г/кг маси тіла).
Дози внутрішньом'язово на 1 кг маси тіла: коням - 0,01 г (у вигляді 10 %-ного розчину); великій рогатій
худобі - 0,0001; свиням - 0,0008; вівцям - 0,0006 (у 5 %-ній концентрації); собакам - 0,00025 г (1 %-ний
розчин).
Тубокурарин — відносять до Н-холіноблокаторів скелетних м'язів, справляє сильну міопаралітичну
дію. Собакам і кішкам вводять внутрішньовенно в дозі 0,4-0,5 мг/кг. Через 2-4 хв настає релаксація м'язів,
яка триває 10-20 хв. Наступні дози мають бути знижені в 1,5- 2 рази, тому що препарат має кумулятивну
дію. Істотних негативних впливів на організм не справляє. Антагоністами тубокурарину є про- зерин і
галантамін.
6. Антигістамінні засоби знижують реакцію організму на гістамін, знімають викликані гістаміном
спазми гладкої мускулатури, знижують проникність тканин, спричинену гістаміном, зменшують
гіпотензивну дію гістаміну, запобігіють розвиткові й полегшують перебіг алергічних реакцій. Під впливом
протигістамінних препаратів знижується токсичність гістаміну.
Поряд з антигістамінною дією препарати цієї групи мають й інші фармакологічні властивості. Деякі з
них (димедрол, дипразин) справляють седативну дію, гальмують проведення нервового збудження у
вегетативних гангліях, проявляють центральну холінолітичну дію, мають протизапальні властивості.
Димедрол дуже швидко знімає спазми гладких м'язів, відновлює функціональний стан капілярів,
зменшує біль. Одночасно з цим він блокує нервові ганглії, справляє помірну спазматичну дію на гладкі
м'язи, знижує провідність у чутливих нервах і підвищує збудливість адренореактивних і холінореактивних

180
систем. Крім того, під впливом димедролу розвивається седативний, а в ряді випадків і гіпнотичний стан у
тварин (нагадує дію аміназину). Він викликає сон та аналгезію.
Завдяки такому різнобічному впливу димедрол сприятливо впливає при багатьох запальних процесах,
алергічних станах, при променевій хворобі тощо.
Препарат посилює ефект снодійних і болезаспокійливих засобів. Інколи використовується як
самостійний препарат для досягнення седативного ефекту в збуджених тварин при дослідженнях і малих
операціях.
Слід пам'ятати, що дозування димедролу індивідуальне: в одних тварин він може спричинити
сон, в інших - не справляє седативного ефекту, а в деяких, у тих самих дозах, може викликати стан,
близький до делірію!
1 %-ний розчин димедролу застосовують внутрішньовенно, внут- рішньом'язово, підшкірно і
всередину.
Дози підшкірно: коням - 0,1-0,5 г; великій рогатій худобі - 0,3- 0,6; собакам - 0,02-0,04 г; дози всередину
в 1,5-2 рази вищі, ніж підшкірні.
Дипразин за дією схожий на димедрол, але справляє більш виражений антигістамінний вплив. Значно
посилює й подовжує дію наркотичних і місцевоанестезувальних речовин, справляє значний седативний
вплив.
Дози внутрішньом'язово і внутрішньовенно: коням - 0,02-0,05 г (вводити в кровоносне русло
повільно!).
Супрастин - має виражений антигістамінний та седативний ефект.
Ін'єктують собакам і кішкам внутрішньовенно і внутрішньом'язово по 0,02-0,04 мл/кг 2 %-ного розчину.
Піпольфен - чинить антигістамінну і седативну дію. Використовують для потенціювання дії
снотворних, наркотичних та аналгетичних засобів. Угамовує гикавку й блювання.
Не можна застосовувати при виражених порушеннях функції печінки й нирок!
Вводять собакам і кішкам внутрішньом'язово, по 0,02-0,04 мл/кг 2 %-ного розчину.
Великі дози препарату можуть спричинити деліріозний синдром!

НЕЙРОЛЕПТ АНАЛГЕЗІЯ
Дози наркотичних речовин, які використовують, часто межують з токсичними. Тому для полегшення
перебігу наркозу, його поглиблення і зменшення дози наркотичної речовини, застосовують преме- дикацію.
На основі ідеї, яку сформулювали Лаборі та Югерар, про так званий захист організму, було створено новий
напрям в анестезіології - "наркоз без наркотиків", або нейролептаналгезія. Принцип методу полягає в
поєднаному проведенні нейролепсії та аналгезії. Для цього використовують нейролептичні речовини
(пЄИГОрІЄ£ІСа) - ті, що блокують нервову систему. Термін "нейролептичні речовини" був запропонований
для позначення фармакологічних засобів, які спричинюють гальмування нейровегетативної системи і
застосовуються при штучному сні з охолодженням організму (гібернація).
Цей своєрідний метод знеболювання передбачає комбінацію лікарських речовин двох груп:
нейролептиків, що справляють заспокійливу дію, яка супроводжується зниженням реакції на зовнішні

181
подразники, послабленням психомоторної дії, пригніченням страху, агресивності; та аналгетиків - речовин,
що гальмують сприйняття болю.
Ці препарати поділили на дві групи: нейролептичні речовини - застосовують при тяжких порушеннях
функції центральної нервової системи, і транквілізатори - вживають при менш виражених порушеннях. Це
більш широкий термін, ніж "седативні засоби", під ним розуміють речовини, які діють багатогранно на
функції центральної й вегетативної нервової системи і призводять до блокади автономної системи, до
"економного" стану організму зі зниженим обміном, міо- релаксацією і станом, що нагадує наркоз. Термін
"транквілізатори" відповідає поняттю "заспокійливі засоби".
Нейролептики блокують нервову систему, тобто утруднюють передачу нервових імпульсів у
центральні ланки рефлекторної дуги. Препарати цієї групи не пригнічують діяльність спинного мозку, на
відміну від наркотиків. Вони викликають седативний ефект (атарак- тичний), знижують рухову активність
та вегетативні реакції, знижують температуру тіла, потенціюють наркотики, діють антигістамінно,
протишоково. Одна з основних фармакологічних особливостей - своєрідна заспокійлива дія, яка
супроводжується зменшенням реакцій на зовнішні подразники, послабленням психомоторного збудження,
пригніченням відчуття страху, послабленням агресивності.
Вираженої снотворної дії нейролептики в звичайних дозах не проявляють, але вони можуть викликати
дрімотний стан і сприяти настанню сну; вони посилюють дію снодійних та інших заспокійливих
(седативних) засобів, потенціюють дію наркотиків, аналгетиків, місцевих анестетиків і послаблюють
ефекти психостимулювальних препаратів.
Ряд нейролептиків (особливо групи фенотіазину і бутирофенону) мають протиблювотну активність; цей
ефект пов'язаний з вибірковим пригніченням хеморецепторних пускових ("тригерних") ділянок довгастого
мозку. Багатьом нейролептикам властива центральна й периферична антиадренергічна активність, а деяким
- і холінолітична, антигістамінна та антисеротоншова.
У фізіологічних механізмах центральної дії нейролептиків істотне значення має їхній вплив на
ретикулярну формацію мозку: викликаючи пригнічувальну дію цього відділу мозку, нейролептики
усувають його активуючий вплив на кору великих півкуль. Дія нейролептиків не обмежується лише
впливом на ретикулярну формацію; їх різнобічні ефекти пов'язані також з дією на виникнення та
проведення збудження в різних ланцюгах центральної і периферичної нервової системи.
Транквілізувальна дія окремих препаратів супроводжується активуючим або седативним ефектом.
Більшість транквілізаторів проявляють поряд з транквілізувальним ефектом виражену різною мірою
міорелаксуючу і протисудомну дію. М'язоворелаксуюча дія пов'язана із впливом препаратів на центральну
нервову систему, а не з периферичною курареподібною дією, тому такі речовини називають "центральними
релаксантами".
Препарати транквілізувальної дії уповільнюють передачу нервових імпульсів по центральних ланцюгах
рефлекторної дуги і знижують реактивність ретикулярної формації кори головного мозку. Вони впливають
як на підкіркові зони, так і на кору головного мозку, викликаючи заспокійливу, спазмолітичну та
протисудомну дію. При цьому гальмується реакція центральної нервової системи на подразники

182
ендогенного й екзогенного походження, знижується вегетативна реакція адренергічних і холінергічних
нервів, активність серотоніну та гістаміну.
Вплив транквілізаторів на центральну нервову систему супроводжується зниженням рухової активності
та агресивності, послаблюється напруження скелетних м'язів, підвищується пристосовуваність організму до
нервових навантажень, забезпечується збереження енергії. У середніх дозах вони викликають сон, у
великих - наркоз!
Поєднуючи транквілізувальну, седативну, снодійну, міорелаксант- ну та протисудомну дію, кожен
препарат має свої більш чи менш виражені властивості, що визначають особливості його психофармако-
логічних ефектів і застосування. Так, у діазепаму транквілізувальна дія поєднується з чітко вираженим
активізуючим і помірно вираженим снодійним ефектами. Феназепам має досить виражену транквілі-
зувальну і значну гіпноседативну дію. Xлордіазепоксид - препарат із легкою транквілізувальною дією, а в
нітразепаму переважають снодійний і гіпноседативний ефекти.
У дорослих тварин дія транквілізаторів на центральну нервову систему більш виражена, ніж у
молодих! Установлено неоднакову реакцію на дію транквілізаторів у тварин різних видів. Досить чутливі
до них коні. Малі дози транквілізаторів у жуйних тварин викликають пригнічення, великі - втрату больової
і тактильної чутливості. На птицю транквілізатори діють короткочасніше, ніж на тварин, У свиней вони
знижують рухову активність, больову й тактильну чутливість і не впливають на функцію травного тракту. У
котів спричиняють пригнічення, розслаблення скелетних м'язів, виникнення атаксії, зниження реакції на
больові подразники, уповільнення перистальтики кишечнику, зниження температури тіла. Відмічається і
видова чутливість тварин до окремих препаратів: аміназин у коней викликає сильну реакцію на звукові
подразники, а резерпін - коліки. Індики більш чутливі до транквілізаторів, ніж кури.
Тривалість дії транквілізаторів залежить від шляхів введення. Після внутрішньовенного -
пригнічувальна дія триває 5-8 год, після внутрішньом'язового - 8-12 год. Для швидкої дії транквілізатори
вводять внутрішньовенно. Транквілізатори - малотоксичні. Дози, що викликають інтоксикацію, в 15-20
разів більші від'лікувальних. Серед них найбільш токсичними є аміназин, особливо при застосуванні старим
й ослабленим тваринам. Незважаючи на малу токсичність, транквілізатори мають виражену побічну дію,
яка характеризується зниженням артеріального тиску, часто виникає тахікардія, слинотеча, потіння. При
тривалому застосуванні транквілізаторів з'являються набряки слизових оболонок, знижується тонус
скелетних м'язів. Ці явища зникають після припинення введення препаратів.
При інтоксикації тварин транквілізаторами вводять коразол, фенамін; при різкому зниженні
артеріального тиску - кордіамін (не слід застосовувати адреналіну гідрохлорид!).
При стресах тварини активно мобілізують вуглеводи, жири, мінеральні речовини та втрачають вітамінні
ресурси. Тому транквілізатори застосовують разом з глюкозою, вітамінами групи А, О, Е, С. Для
пригнічення активності патогенної мікрофлори вводять антибіотики групи тетрацикліну.
Слід також враховувати, що алкоголь потенціює дію транквілізаторів!
Застосування транквілізаторів протипоказане при захворюваннях серцевої системи з
дегенеративними або склеротичними явищами, нефрозо-нефритах, анемії, набряках. З обережністю їх
застосовують старим та ослабленим тваринам.

183
 Протипоказаннями до застосування нейролептичних речовин є хвороби печінки, нирок, порушення
функції кровоносних органів, декомпенсовані пороки серця, міокардіодистрофія, гострі та хронічні
інфекції, отруєння снодійними.
Ефективними антагоністами щодо окремих видів дії нейролептичних речовин є фенамін, ефедрину
гідрохлорид і пітуїтрин.
Нейролептики рекомендується застосовувати для ' профілактики транспортного, теплового,
поствакцинального та інших стресів, зниження травматизму при перегрупуванні стада й зважуванні тварин,
при відгодівлі, діагностичних маніпуляціях і проведенні вакцинацій. Як заспокійливі засоби їх
застосовують при відлученні молодняку від маток, самопогризанні хутрових звірів, для профілактики
канібалізму в курей, лікуванні нервових розладів центральної нервової системи, посиленні дії наркотичних,
болезаспокійливих і місцевоанестезу- вальних препаратів.
Нейролептичні препарати (особливо тривалої дії) застосовують як заспокійливі засоби при отруєнні
збуджувальними препаратами, для посилення дії болезаспокійливих та протиалергічних препаратів. При
введенні разом з холіноблокаторами їхня дія посилюється.
Заспокійливу дію на нервову систему використовують при лікуванні нервових хвороб, спазмів
шлунково-кишкового тракту, для зменшення болючості при родах.
Ці препарати дозволяють спокійно зафіксувати тварину, запобігти стресовим реакціям та можливому
травматизму не лише в тварин, а й обслуговуючого персоналу, а також проводити нескладні хірургічні
операції тощо.
Нейролептики знижують, а іноді повністю знімають стадію збудження і, що особливо важливо, при
меншій дозі наркотиків можна отримати більш глибоке й довготривале загальне знеболювання (наркоз).
Застосування окремих нейролептиків
Аміназин. Білий або злегка жовтуватий порошок, руйнується на світлі, гігроскопічний, легко
розчиняється у воді.
Через несумісність його не можна застосовувати з барбітуратами, розчином Рінгера!
Аміназин справляє складну дію як на центральну, так і на периферичну нервову систему. Він усуває або
послаблює вплив ретикулярної формації на кору великих півкуль, блокуючи імпульси від сенсорних
шляхів, які надходять до неї колатерально. Маючи седативні властивості, він справляє заспокійливу дію, яка
супроводжується зниженням рухової активності тварини, розслабленням скелетних і гладких м'язів,
зниженням кров'яного тиску. Крім того, препарат має гіротиблювотні, протишокові властивості, знижує
секрецію залоз шлунково-кишкового тракту, викликає розслаблення стравоходу. Він послаблює
умовно-рефлекторну діяльність, знижує температуру тіла на 2—4 °С, підвищує протигістамінну активність
тканин, зменшує порозність судин, пригнічує рефлекторні реакції від подразнення ін- терорецепторів
кишечнику, сечового міхура, рефлексогенних зон сонних артерій тощо.
Фармакологічна дія аміназину багатогранна, але найбільш виражений седативний ефект він справляє на
центральну нервову систему. Це найсильніший препарат, який характеризується вираженою токсичністю. У
тварин існує видова чутливість до аміназину. Для кіз його доза в 4-5 разів менш токсична, ніж для овець.
Застосування аміназину молодняку хутрових звірів протягом 2-4 міс. не викликає побічної реакції. У малих

184
і середніх дозах препарат не впливає на вагітних тварин, не пригнічує дихання плода. Препарат не
кумулюється в організмі й не впливає на якість м'яса.
При пероральному введенні дія аміназину настає через 2 год і триває протягом доби. Після
внутрішньом'язових ін'єкцій дія проявляється через 45 хв і триває 12-18 год, внутрішньовенних - через 5—
15 хв і триває 5-8 год.
Його застосовують як заспокійливий засіб для скорочення періоду адаптації тварин до нових умов
утримання, для запобігання стресу перед транспортуванням або перегрупуванням тварин. Його застосо-
вують як протиспазматичний - при обтурації стравоходу, а також при вправленні випалої піхви, тяжких
родах і видаленні посліду.
Аміназин вводять внутрішньовенно або внутрішньом'язово, при підшкірних ін'єкціях він спричиняє
появлення інфільтратів. При внутрішньом'язових ін'єкціях з метою зняття подразливої дії, його
вводять в однакових за об'ембм частинах з 0,5 %-ним розчином новокаїну!
Розчин аміназину для внутрішньовенного введення слід розводити у співвідношенні 1:3; 1:5 з 40
%-ним розчином глюкози! Глюкоза знімає гемолітичну дію аміназину і знижує викликану ним
тахікардію!
Препарат застосовують для посилення та подовження дії наркотичних, снодійних, анестезувальних
речовин та міорелаксантів. Для цієї мети аміназин краще вводити внутрішньом'язово за годину перед
наркозом у вигляді 0,5-2,5 %-ного розчину в дозі 1,5 мг на 1 кг маси тварини.
У баранів дуже часто застосовують нейролептики для проведення ретельного клінічного дослідження
статевого апарату та лікувальних маніпуляцій (масових), особливо при баланопоститі. Заспокоєння тварин,
розслаблення ретракторних м'язів і розпрямлення сигмоподібного вигину в них досягається
внутрішньом'язовим введенням 2,5 %-ного розчину аміназину в дозі 0,8-1 мг/кг маси тварини. Необхідну
для введення дозу змішують в однаковій кількості з 0,5 %-ним розчином новокаїну. Після ін'єктування
аміназину настає розпрямлення сигмоподібного вигину статевого члена і його можна вільно витягнути з
препуціального мішка через 10-20 хв. Знеболювання триває більше години. Це полегшує фіксацію тварини
й проведення лікувальних маніпуляцій при ураженнях зовнішніх статевих органів. Для проведення
хірургічних втручань слід додатково застосовувати місцеву анестезію статевого члена і препуціального
мішка.
Коням й оленям аміназин застосовують обережно в зв'язку з підвищеною чутливістю їх до
препарату!
Аміназин коням часто застосовують внутрішньовенно у вигляді літичних сумішей: а) 2,5 %-ний розчин
аміназину - 2 мл, 2,5 %-ний розчин дипразину - 2 мл, 2 %-ний розчин промедолу - 1 мл; б) 2,5 %- ний розчин
аміназину - 2 мл, 2 %-ний розчин димедролу - 2 мл, 2 %- ний розчин промедолу - 2 мл; в) 2,5 %-ний розчин
аміназину - 10 мл, 2 %-ний розчин промедолу - 5,0 мл, 1 %-ний розчин димедролу - 5,0 мл, 0,5 %-ний розчин
новокаїну - 20 мл. Великій рогатій худобі літичні суміші ін'єктують без промедолу.
Дози підшкірно і внутрішньом'язово (усім видам тварин) - 1-2 мг на 1 кт маси тіла тварини.
Протипоказання: захворювання серцево-судинної системи (знижує кров'яний тиск), гострі хвороби
легень, печінки, нирок.

185
 Торбуджестик - у розчині міститься 10 мг буторфенолатартрату.
Сильний аналгетик, схожий за дією на морфін. Після внутрішньо- м'язового введення його дія
проявляється через 10 хв і триває 3-4 год. Препарат вводять коням внутрішньом'язово й внутрішньовенно в
дозі 0,1 мг/кг маси тіла, що відповідно становить 1 мл розчину на 100 кг маси тіла коня. Торбуджестик
застосовують при сильних болях (завороти, защемлення, інвагінації, травми тощо), а в поєднанні з
домоседа- ном, кетасетом або інтравалом - для загального знеболювання коней,
Седивет - розчин, в якому міститься 10 мг роміфідину в 1 мл. Має седативну дію, знижує больову
чутливість. Застосовують для премедикації перед короткотривалою загальною анестезією, перед введенням
кетасету або інтравалу. Показано поєднання седивету з торбуджестиком для отримання комбінованого
глибокого седативного та аналгезивного ефекту. Седивет застосовують тільки внутрішньовенно коням у
дозі від 0,4 до 1,2 мл на 100 кг маси тіла тварини. Дія препарату починає проявлятися через 1-2 хв і триває
1-3 год, залежно від дози. Введення седивету в окремих тварин може спричинити брадикардію, яку
знімають ін'єкцією атропіну сульфату.
Сумісне введення седивету і сульфаніламідів протипоказане, тому що може призвести до
розвитку тяжких серцевих аритмій та навіть до смерті! Препарат застосовують тільки коням!
Ветранквш справляє заспокійливу і міорелаксуючу дію шляхом зниження подразнення і збудливості
центральної нервової системи. Він посилює дію снодійних та місцевоанестезувальних засобів і має
гіпертермічну і протиблювотну дію.
Забивати тварин на м'ясо дозволяється через 24 год після введення препарату, а вживати молоко
- через 12 год! Препарат може спричинити гіпотермію та порушення серцевої діяльності!
Протипоказання: гіпотермія й кардіопатія.
Побічна дія. Після застосування препарату може спостерігатися гіпотермія, гіпотензія, лейкопенія,
лейкоцитоз, еозинофілія, шкірні реакції.
Дози. Коні, велика рогата худоба, свині: внутрішньовенно - 0,5- 1 мл на 100 кг маси тіла;
внутрішньом'язово - 1-2 мл/100 кг маси тіла. Дрібні жуйні, собаки: внутрішньовенно - 0,5 мл/10 кг маси тіла;
внутрішньом'язово - 0,5-1 мл/10 кг. Кішки: внутрішньом'язово - 0,1 мл/1 кг маси тіла.
АСР-розчин у малих дозах значно знижує збудження, що дозволяє рекомендувати його при
підковуванні й транспортуванні коней. У великих дозах його можна також застосовувати замість фізичних
методів фіксації. Якщо застосовують для премедикації, то він дозволяє значно знизити дозу наркотичної
речовини. АСР має протисудомну, гіпотензивну і протиспазматичну дії. Його вводять у дозах від 0,3 до 1,0
мл/100 кг маси тіла коня. Дія препарату триває протягом 24 год.
Ослабленим і виснаженим тваринам препарат призначають у мінімальних дозах! Не
застосовують жеребним кобилам і жереб- цям-плідникам!
Азаперон (стресніл, аліперон та ін.) зберігають у темному місці, має виражену стресопротективну дію,
знижує реактивність і агресивність тварин. Подовжує дію наркотичних речовин і проявляє гіпотермічну
дію. Через 12-20 хв після введення препарату в свиней виникає нібито сонливий стан, вони не реагують на
зовнішні подразники, рухи у них невпевнені, вони лягають. Якщо їх примушують підніматися, тварини
встають неохоче, рухаються попільно й обережно. Це значно полегшує їх фіксацію. Добре виражений

186
седативний ефект триває 1,5-2 години, у послабленому вигляді - 4-8 годин. У тварин розслаблюються м'язи
кінцівок і черевної стінки, значно знижується больова чутливість, що дозволяє виконувати операцію
швидко, без додаткового місцевого знеболювання.
Застосовують при хірургічних втручаннях і для усунення агресивності при комплектуванні груп і
транспортуванні свиней. Ін'єктують внутрішньом'язово в дозах від 0,02 (при комплектуванні груп тварин)
до 0,15-0,20 мл ( при операціях) на 1 кг маси тіла.
Протипоказання: порушення серцевої провідності.
Ромпун (ксилазин) - розчин, у який входять ксилазин і метил-4- гідроксибензоат.
Застосовують внутрішньовенно і внутрішньом'язово. З успіхом застосовують для отримання
седативного ефекту при клінічному дослідженні збуджених і злих тварин. Дозволяє проводити як малі
операції (при мононаркозі; у деяких випадках у кішок можливе проведення навіть великих порожнинних
операцій), так і складні хірургічні втручання при комбінованому наркозі. Ромцун спричиняє помірне
зниження кров'яного тиску. Знижує температуру тіла (тварин після операції слід тримати в теплі!).
7М29

Викликає блювання через 2-3 хв після внутрішньом'язового введення, в зв'язку з чим не можна засто-
совувати ромпун при ймовірності знаходження сторонніх тіл у стравоході або при завороті шлунка в собак і
кішок (можливі розриви цих органів). Для більш ефективної дії препарату після його внутрішньом'язового
введення тварина має знаходитись у спокійній обстановці (відсутність шуму, сторонніх подразників тощо).
Ромпун діє седативно, болезаспокійливо та є добрим м'язовим релаксантом. Прояв зазначеної дії
залежить від дози препарату. Підбираючи відповідну дозу, можна забезпечити необхідний ступінь заспо-
коєння, знеболювання або зменшення рухливості тварини.
У тварин різних видів транквілізувальна дія ромпуну неоднакова. Препарат слабо діє на свиней і собак.
На коней ромпун діє швидко - через 5 хв після внутрішньом'язового введення, але доза його в 4 рази більша,
ніж у корів. В оленів дія ромпуну розвивається повільно і триває короткочасно, у молодих оленів викликає
лише заспокоєння. Для знеболювання й зменшення рухливості доза ромпуну має бути в 2 рази більшою.
Коням ромпун вводять внутрішньовенно в дозі 3-5 мл/100 кг маси. Для нервових тварин беруть
максимальну дозу, для старих - мінімальну! Залежно від дози в коней виникає заспокоєння або при-
гнічення з аналгезією та анестезією, розслаблення мускулатури, опускається голова, звисає нижня губа,
виникає сонливість, але тварини не лягають. Іноді може бути зниження артеріального тиску, потіння,
сечовиділення. Седативна дія триває 20-30 хв і протягом наступних 30-60 хв припиняється.
У великої рогатої худоби після введення ромпуну припиняється виділення слини й через 15 хв
знижується больова чутливість. Після великих доз седативна дія ромпуну триває 1-1,5 год. Внутрі-
шньом'язове введення 2 %-ного розчину в дозі 0,25 мл на 100 кг викликає заспокоєння та аналгезію, в цей
період можна проводити діагностичні маніпуляції, міняти пов'язки. У дозі 0,5 мл/100 кг маси виникає
заспокоєння та аналгезія, достатня для проведення великих хірургічних операцій. Доза 1 мл/100 кг маси
тварини зумовлює пригнічення, аналгезію, анестезію й релаксацію м'язів, достатніх для проведення
хірургічних втручань. ГІри такій дозі тварини не можуть стояти. У дозі 1,5 мл/100 кг маси тварини ромпун
застосовують лише при тривалих операціях у лежачому положенні (у тварин може виникнути тимпаНІя

187
передшлунків і кишечнику!), а для запобігання аспірації слини або рідини з рубця тварину слід фіксувати
так, щоб її голова знаходилася вище тулуба.
Не можна застосовувати ромпун тваринам на останньому місяці вагітності!
Дози: внутрішньому язово 2 %-ни'й розчин великій рогатій худобі - 0,0025-0,010 мл/кг, дрібним жуйним
- 0,05-0,15 мл/кг, собакам становить 0,5-1,5 мЛ на 10 кг маси тіла, для кішок - 0,1-0,2 мл/кг.
Великій рогатій худобі й коням препарат ін'єктують внутрі- шньом'язово у вигляді 2 %-ного розчину на
100 кг маси тіла: а) при транспортуванні, розчистці копит, клінічному дослідженні (ректально, вагінально,
катетеризація тощо) - 0,25 мл; б) для розслаблення м'язів при проведенні лікувальних процедур, які
потребують лежачого положення, - 0,5 мл; в) для повного знерухомлення протягом 1— 1,5 год і значної
втрати больової чутливості - 1 мл.
Дія препарату настає через 5-15 хв. При відсутності ефекту його вводять повторне» в половинній дозі.
При проведенні комбінованого наркозу після внутрішньом'язоио- го введення ромпуну можливе
використання анестетиків, барбітуратів, при цьому їхня доза знижується до 1/3-1/4 необхідної.
Можна проводити анестезію ромпуном у поєднанні з ефіром! Не рекомендується
використовувати аналгетики, тому що вони можуть знизити дію препарату!
Рометар. Він має седативні, міорелаксантні, аналгезивні та анес- тезувальні властивості. V тварин він
спричинює незначну седацїю й гальмування, схоже з наркозом. Щоб запобігти аспірації вмісту рубця,
голову тварини слід нахиляти. Препарат використовують для запобігання агресивності та лякливості тварин
при хірургічних втручаннях і клінічних дослідженнях.
Після внутрішньом'язового введення його дія починає проявлятися через 5 хвилин (атаксія, тварина
лягає). Максимальне гальмування триває до 30 хв і залежно від дози дія продовжується до 1-3-х год. Спочатку
настає аналгезія, потім міорелаксація і, нарешті, заспокоєння. У більшості тварин спостерігається слинотеча,
якій можна запобігти попередньою ін'єкцією 1 %-ного розчину атропіну сульфату.
При внутрішньовенному введенні дія препарату проявляється через 1 хв.
Залежно від вибраної дози рометару у великої рогатої худоби (від 0,25 до 1,5 мг/кг) можна виконувати
такі операції, як лікування ран, кастрацію агресивних бугаїв, кесарів розтин тощо. Внутрішньовенно його
вводять у дозі 0,08-0,5 мл/100 кг, а внутрішньом'язово - 0,25- 1,5 мл/ІОО кг. Як побічне явище відмічено
уповільнення, а під час максимальної дії (через 45 хв) - повне припинення скорочення рубця з подальшим
відновленням румінації через 1—1,5 год.
При внутрішньом'язовому введенні доза рометару вівцям і козам становить 0,15-0,25 мл/10 кг маси тіла
тварини.
При внутрішньом'язовому введенні коню доза становить 7,5- 15 мл/100 кг маси тіла, при
внутрішньовенному - 3-5 мл/100 кг.
Собакам і кішкам рекомендується вводити 0,15 мл рометару на 1 кг маси тіла. Цуценятам і кошенятам
дозу збільшують у 1,5-2 рази. Це пов'язано з більш інтенсивним рівнем обмінних процесів у молодих
тварин.
Перед введенням рометару й ромпуну слід проводити преме- дикацію атропіном!
Хутровим і диким звірам препарат ін'єктують внутрішньом'язово в дозі 0,75^1 мл/10 кг маси тіла.

188
 Антидотом ксилазину є антогоніл!
Як правило, через 2-5 хв після внутрішньовенного введення препарату собакам і кішкам у дозі 0,2-0,3
мг/кг відмічається пробудження тварин, відновлення м'язового тонусу, що проявляється руховою
активністю.
Мепазин володіє седативною, гіпотензивною, адренолітичною, М-холінолітичною, прогисудомною та
антигістамінною діями. Він посилює дію наркотичних, аналгетичних та анестезувальних речовин. За
седативною й токсичною дією поступається аміназину. Застосовують при підготовці тварини до наркозу,
рододопомозі, хірургічних втручаннях і при збудженні.
Найчастіше вводять внутрішньом'язово свиням і вівцям у дозі 0,05-0,1 г на тварину, коням і великій
рогатій худобі - 0,25-0,3 г, собакам - 15-20 мг, курям - 1-2 мл, норкам - 1 мг.
Трифтазин розчиняється у воді, на світлі темніє, має високу транк- вілізувальну активність, і в цьому
відношенні переважає аміназин. Але має нижчий адренолітичний ефект, слабше потенціює дію наркотиків,
не має спазмолітичної, протисудомної та антигістамінної активності. Його застосовують при нервовому
збудженні, для зниження стресового стану при транспортуванні, посиленні дії наркотичних і снодійних
препаратів.
Трифтазин за нейролептичною дією перевищує аміназин і мепа- зин. Він слабше потенціює дію
наркотичних і снотворних засобів, має менш виражену адренолітичну дію, не проявляє спазмолітичного,
протисудомного та антигістамінного ефекту, незначно розслаблює скелетні м'язи. У малих дозах трифтазин
діє седативно, у великих - снотворно й може викликати наркоз. Седативна дія триває 3-10 год. У курей дія
трифтазину в 2 рази коротша. У жуйних тварин він сильніше, ніж інші транквілізатори, пригнічує моторну
функцію шлунково-кишкового тракту, а при тривалому застосуванні пригнічує ріст молодих тварин, однак
не впливає на розвиток дорослих.
Дози: перорально свиням - 5-10 мг/кг, собакам - 2—5 мг/кг. Для великої та дрібної рогатої худоби
мінімальна доза 3 мг/кг; котам - 0,1, свиням - 0,5, курям - 1,0 мг/кг. Оптимальні дози в 5-10 разів більші.
Препарат протипоказаний при гострому гепатиті, хворобах серця й крові.
Мепротан добре всмоктується із шлунково-кишкового тракту; під впливом шлункового й кишкового
соку не руйнується. Він справляє заспокійливу дію на центральну нервову систему, спричинює
розслаблення скелетних м'язів.
Його застосовують при захворюваннях нервової системи, які супроводжуються підвищенням тонусу
скелетних м'язів, при загальній збудливості, шкірному свербежу, а також у хірургічній практиці при
підготовці тварини до операції.
Дози всередину: свиням - 0,5-0,1 г; собакам - 0,1-0,2 г; курям - 0,025-0,05 г.
Амізил. Має помірну спазмолітичну, протигістамінну, місцевоанес- тезувальну дію. Поряд з цим блокує
периферичні та центральні, переважно М-холінореактивні, системи висхідної частини ретикулярної фор-
мації. У результаті цього блокує ефекти блукаючого нерва, знижує секрецію слинних залоз шлунка та
кишечнику, тонус гладких м'язів, гальмує моторику кишечнику, розширює зіниці, справляє заспокійливий
вплив на центральну нервову систему, посилює дію барбітуратів, аналге- тиків, місцевоанестезувальних
речовин, нормалізує вегетативні реакції.

189
 Застосовують для усунення спазмів гладких м'язів кишечнику, зниження збудливості кашльового
центру; ефективний при підвищеній нервовій збудливості.
Амізил має помірну спазмолітичну, місцевоанестезувальну та протигістамінну дії. Він уповільнює
стимулювальні ефекти блукаючого нерва й діє заспокійливо на центральну нервову систему.
Дози перорально: собакам - 3-5 мг, курям - 2-3 мг.
Підшкірно вводять амізил коням і коровам у дозі 0,02-0,05 мг/кг, вівцям і свиням - 0,003 мг/кг.
Домоседан містить 10 мг детомідину гідрохлориду в 1 мл. Препарат є надійним седативним засобом.
Застосовується для полегшення клінічного огляду й хірургічних операцій. Його можна застосовувати в
поєднанні з торбуджестиком при проведенні болючих маніпуляцій. Рекомендується застосовувати
домоседан для премедикації при кетасетовому наркозі.
Виявляє аналгезивну дію. Використовують для заспокоєння великої рогатої худоби й коней при
операціях на молочній залозі, зубах, кінцівках, сухожиллях, лікуванні ран, видаленні новоутворень, ректа-
льному дослідженні норовливих тварин, а також із метою профілактики стресів при транспортуванні.
Препарат вводять внутрішньом'язово або повільно внутрішньовенно в дозі 0,2-0,4 мл/100 кг маси. Дія
домоседану проявляється через 3-5 хв і триває 0,5-1 год. Відмічається слабке хитання. Препарат діє довше
(0,5-2-х год), якщо його вводять у дозі 0,4-0,8 мл/100 кг. Дуже впливає він (тварина лягає) у дозі 0,8-1,5
мл/100 кг. Дія проявляється через 1-5 хв і триває 2-6 год.
Коням його можна застосовувати в поєднанні з торбуджестиком, а також з кетасеговим наркозом.
У великої рогатої худоби інколи виникає незначна тимпанія після застосування домоседану! Не
застосовують кобилам, починаючи з 7-го місяця жеребності!
Застосовують для полегшення клінічного дослідження, при хірургічних операціях тощо.
Ацепромазин у малих дозах знижує неспокій тварин, тому його можна застосовувати при підковуванні
тварин і транспортуванні коней. При застосуванні перед наркозом дозволяє знизити дозу наркотика.
Препарат має протисудомну, антиспазматичну і гіпотензивну дії. Його вводять у дозі 0,3-1 мл/100 кг маси
тіла коня. Дія препарату триває протягом 24 год.
Виснаженим тваринам препарат призначають у мінімальних дозах і не застосовують жеребним
кобилам і жеребцям-плідникам!
Пропазин за дією на організм схожий з аміназином. Під впливом світла розчини пропазину набувають
зеленого забарвлення і втрачають активність.
Препарат чинить седативний вплив, зменшує рухову реакцію, потенціює дію наркотиків, аналгетиків і
місцевоанестезувальних речовин, діє гіпертермічно й антиблювотно.
Протигістамінна дія пропазину виражена сильніше, ніж аміназину; за периферичним адрено- та
холінолітичним ефектом різниці між цими препаратами немає. Пропазин подібний до аміназину не лише за
хімічною структурою, а й за характером дії, хоч і поступається йому за силою гальмівного впливу на
психомоторні збудження. Пропазин вводять всередину, внутрішньом'язово і внутрішньовенно. Перед
внутрішньом'язовою ін'єкцією препарат змішують з такою ж кількістю ізотонічного розчину натрію
хлориду або 0,25 %-ного розчину новокаїну!

190
 Він не пригнічує моторну функцію кишечнику, менш токсичний, добре переноситься тваринами, рідко
зумовлює побічну дію. Транкві- лізувальна дія пропазину більш помірна і не перевищує 2-3-х год. Пропазин
застосовують молодим й ослабленим тваринам як заспокійливий засіб, при нервових розладах, для
потенціювання хлоралгідрат- ного наркозу в коней, а також при транспортуванні лошат і телят.
Дози внутрішньом'язово: коням - 4 мг/кг, телятам - 6-8, собакам - 5-10 мг/кг.
Пропазин несумісний з солями важких металів, лугами та окислювачами!
Галоперидол - сильний нейролептичний і транквілізувальний препарат. У тварин спричинює сон,
близький до фізіологічного. Посилює дію снотворних, аналгетиків, анестетиків. Застосовують, головним
чином, з метою премедикації і пригнічення психомоторного збудження.
При комбінованому застосуванні галоперидолу з аналгетика- ми й міорелаксантами слід бути
обережними в зв'язку з посиленням їхньої дії!
Кішкам і собакам внутрішньом'язово ін'єктують 0,5-1 мл 0,5 %- ного розчину залежно від маси і
психомоторного стану тварини.
Дроперидол має швидку і сильну дію. При внутрішньовенному введенні діє через 2-3 хв, досягаючи
максимального ефекту через 20- 30 хв. Дроперидол у 3 рази активніший від аміназину, практично не діє
токсично на організм. Використовують для премедикації та анестезії в поєднанні з фентанілом. Дроперидол
вводять підшкірно, внут- рішньом'язово й внутрішньовенно.
Виявляє слабку снотворну дію, блокує А-адренорецептори, не пригнічує дихання, знижує артеріальний
тиск, поліпшує периферичний кровообіг, збільшує частоту серцевих скорочень. Має протиблю- вотні та
протишокові властивості. У звичайних дозах нетоксичний. Тривалість впливу - 2-3 год. Його застосування
протипоказане при екстрапірамідних порушеннях.
Одночасно з дроперидолом вводять атропін або метацин відповідно до маси тіла тварини!
Собакам і кішкам ін'єктують внутрішньом'язово за 30-45 хв до операції в дозі 0,02-0,04 мл/кг 0,25
%-ного розчину разом з такою самою кількістю фентанілу. Дрібній рогатій худобі внутрішньовенно
ін'єктують у дозі 0,5 мг/кг.
Седуксен (діазепам, реланіум, сибазон) - має добре виражену снотворну, міорелаксуючу й
протисудомну дії. Для премедикації внутрішньовенно або внутрішньом'язово собакам і кішкам вводять
0,1— 0,4 мг/кг за 30—40 хв до операції. При вступному наркозі препарат вводять внутрішньовенно собакам
і кішкам у дозі 1-8 мг/кг, а потім, у міру необхідності, його додають малими дозами через кожні 15-20 хв
разом з аналгетиками.
Протипоказання: гострі захворювання нирок.
Таламонал - комбінований препарат, який в 1 мл має 2,5 мг дроперидолу і 0,05 мг фентанілу.
Використовують для анестезії при різних за обсягом операціях, купіруванні больових синдромів, при шоці.
Реланімал проявляє заспокійливу дію на тварин усіх видів, знімає надмірну збудливість, послаблює
нервове напруження й агресивність, спричинює розслаблення тонусу скелетних м'язів. Дія препарату про-
являється через 20-30 хв, досягає максимуму через 2-3 год і триває 6-8 год. Транквілізувальна дія
реланімалу сильніша, ніж мепротаму та триоксазину; він малотоксичний і не проявляє побічного впливу на
організм тварин.

191
 Реланімал застосовують для заспокоєння агресивних, злих і збудливих тварин при обслуговуванні та
проведенні лікувально-профілактичних обробок. Його дають з водою або кормом за 30-60 хв до проведення
маніпуляцій з твариною. При транспортуванні препарат дають залежно від часу перебування тварини в
дорозі - через кожні 6- 8 год. При відгодівлі вводять один раз на добу протягом 10-14 днів.
Реланімал не застосовують самкам в останній місяць вагітності, в період лактації,
новонародженим і за 14 год перед забоєм тварин!
Дози: перорально як заспокійливі при транспортуванні, перегрупуванні стада, адаптації тварин до
нових умов - 0,15 мл/кг дорослим і 0,1 мл/кг молодим тваринам.
Дози пригнічувальні - агресивним тваринам під час проведення процедур - 0,15-0,20 мл/кг. Дози
повністю заспокійливі (снодійні) - 0,2-0,3 мл/кг.

Застосування нейролептиків у поєднанні з наркотиками

Нині в практиці ветеринарної медицини усе частіше почали застосовувати одночасно нейролептики і
наркотичні речовини короткої дії. Це пов'язано з тим, що існуючі методи наркозу як для молодняку, так і
для дорослих тварин важко виконувати через необхідність внутрішньовенного, внутрішньокісткового та
інтраперитонеального введення наркотичних речовин.
Складно також виконати інгаляційний наркоз, який пов'язаний із використанням спеціальних масок і
препаратів.
Як показали клініко-експериментальні дослідження, нейролептичного ефекту у великої рогатої худоби
можна досягти одночасним введенням фентанілу і дроперидолу.
Фентаніл - синтетичний аналгетик, має потужні аналгезивні і помірні М-холіноміметичні властивості
(брадикардія, зменшення частоти дихання). Похідний піперазину. Руйнується в печінці. Справляє
короткочасний вплив - 15-20 хв. Випускається в ампулах по 2 і 5 мл 0,005 %-ного розчину (в 1 мл міститься
0,05 мг препарату). Антагоніст фентанілу - налорфін! Забезпечує стабільну діяльність серцево- судинної
системи. Не пригнічує функцію печінки й нирок. Вплив на дихання зумовлюється депресією дихального
центру й зниженням його чутливості до вуглекислоти. Спричинює виражену ригідність м'язів, переважно
грудної клітки і живота. Пригнічує дихання й каш- льовий рефлекс. Можуть виникати блювання і
бронхіолоспазм.
Переваги: а) значний терапевтичний вплив і мінімальна токсичність; б) виражена керованість
аналгезією; в) повноцінна аналгезія й нейровегетативний захист організму; г) стабільність гемодинаміки під
час наркозу; д) виражений синергізм з анестетиками, аналгетика- ми, м'язовими релаксантами.
Недоліки: а) пригнічує дихання; б) спричинює м'язову ригідність; в) посилює бронхіальний опір; г)
зумовлює екстрапірамідні порушення.
Показання: а) гіремедикація; б) тривалі й травматичні операції в тварин з високим ступенем
операційного ризику; в) поєднання з іншими видами анестезії; г) операції та діагностичні дослідження на
серці.
Протипоказання: а) виражена гіповолемія; б) кесарів розтин.

192
 Під час проведення анестезії показаннями для повторного введення фентанілу є клінічні ознаки
недостатньої аналгезії; підвищення частоти пульсу, артеріального тиску. Підтримуючі дози фентанілу -
2/3-1/3 від початкової дози. Останнє введення фентанілу - за ЗО хв до закінчення анестезії. Анестезію
підтримують за допомогою азоту закису. При використанні звичайних доз пробудження настає наприкінці
операції. Протягом 6-8 год спостерігається сонливість.
У результаті ін'єктування цього препарату швидко настає знеболювання, але триває воно
недовго! В анелгезивних дозах фен- таніл викликає атаксію і пригнічує дихання, тому його застосовують у
поєднанні з нейролептиками, зокрема із дроперидолом, який знижує пригнічувальну дію фентанілу.
Дроперидол. Характеризується нейролептичною дією, стимулює дихання. Розчини фентанілу і
дроперидолу в однакових частинах вводять внутрішньом'язово. Після ін'єкції препарату у великої рогатої
худоби виникає седативна реакція, яка супроводжується значним послабленням реакції на зовнішні
подразники, розслабленням скелетних м'язів і різким зниженням больової чутливості. Відмічається по-
слаблення моторики рубця, в бугаїв випадає статевий член.
Великій рогатій худобі фентаніл і дроперидол ін'єктують внутрішньом'язово по 2,5 мл/100 кг маси тіла.
Дія препарату настає через 20 хв і триває до 1,5 год. Його застосовують при повалі й фіксації тварин,
розчищенні копит, кастрації самців і самок, грижорозтині, операціях на пальцях. У поєднанні з місцевою
анестезією можна використовувати при проведенні складніших операцій, таких як абомазотомія,
румінотомія, ентеростомія та кесарів розтин (якщо плід мертвий!).
Не можна застосовувати препарати при захворюванні дихальних шляхів, а також при кесаревому
розтині, коли плід живий, оскільки пригнічується дихальний центр, внаслідок чого плід може
загинути!
При деяких хірургічних операціях у великої рогатої худоби практикують й інші поєднання препаратів.
Зокрема, внутрішньоперитоне- ально можна вводити сомбревін по 0,012 г/кг (0,25 мл/кг) і внутрі-
шньом'язово - дроперидол у дозі 0,0006 г/кг (0,25 мл/кг). Препарат діє 20-25 хв.
Дроперидол у свиней й овець чинить швидку, сильну, але нетривалу дію. Має протишокові та
протиблювотні властивості. Він знижує артеріальний тиск, проявляє антиаритмічний ефект. Найчастіше
застосовують в анестезіологічній практиці для нейролептаналгезії в поєднанні з фентанілом або з іншими
аналгетиками.
У результаті застосування фентанілу швидко настає знеболювання, але триває воно недовго. В
анелгезивних дозах фентаніл спричинює атаксію й пригнічує дихання, тому його застосовують у поєднанні
з нейролептиками, зокрема з дроперидолом, що знижує пригнічу- вальну дію фентанілу.
Сумісне застосування дроперидолу та фентанілу викликає швидкий нейролептичний та аналгезивний
ефект, сонливий стан, мускульну релаксацію, запобігає шоку.
У овець нейролептична дія суміші проявляється через 15 хв і продовжується до 1,5 години. Седація і
міорелаксація характеризуються повною іммобілізацією в лежачому положенні протягом 2-2,5 годин. У
свиней нейролептаналгезія проявляється через 10 хв і триває 65- 70 хв. Через 20 хв тварини не реагують на
уколи, крім вінчика копитець, окістя ребер, п'ясних і плеснових кісток, але реакція слабка й запізніла.
Хірургічні операції проходять при добрій іммобілізації.

193
 Дроперидол застосовують для премедикації, в процесі самої операції та в післяопераційний період, а
також для підсилення дії місце- воанестезувальних речовин.
З метою застосування препарату змішують дроперидол і фентаніл у рівних частинах. Ін'єктують суміш
внутрішньом'язово вівцям в дозі 2 мл кожного розчину на 10 кг маси тіла, а свиням - 3 мл на 10 кг маси. Дія
настає через 15-20 хв.
Дроперидол-фентанілову суміш ін'єктують в одному шприці внутрішньом'язово собакам 1-3 мл
кожного інгредієнта (при внутрішньовенному введенні рекомендується половинна доза!). Кішкам
вводять внутрішньом'язово, інтраперитонеально, інтраплеврально, а
також у вуздечку язика (прирівнюється до внутрішньовенного!) в
дозі 0,25-0,5 мл кожного препарату.
При деяких операціях свиням практикують й інші поєднання препаратів. Зокрема, дроперидол
ін'єктують внутрішньом'язово в 0,25 %-ній концентрації (в дозі 0,25 мг/кг маси тіла), 5 %-ний розчин
гексеналу вводять внутрішньом'язово (0,5 мл/кг маси), а сомбревін - інтраперитонеально (0,25 мл/кг маси).
Глибокий сон у свиней при дроперидол-гексеналовому наркозі триває 40-45 хв, а при
дроперидол-сомбревіновому - 20-25 хв.
Для виконання хірургічних операцій (оваріоектомія, грижорозтин, резекція кишечнику тощо)
застосовують літичну суміш, в яку входять кетамін, діазепам і аміназин.
Дія кетаміну полягає в блокаді таламуса й кіркового шару головного мозку, що викликає одночасну
сильну аналгезію й неглибокий сон.
Діазепам діє заспокійливо на центральну нервову систему, спричинює м'язову релаксацію. Препарат
має протисудомну активність, потенціює дію снодійних та аналгетиків.
Літичну суміш вводять свиням у вушну вену або в очний синус у дозах: кетаміну - 4-6 мг/кг, діазепаму -
0,2-0,4 мг/кг й аміназину - 2,5 мг/кг маси тіла. Глибокий сон настає через 15-20 секунд і триває до 45-60 хв.
За 15 хв до введення літичної суміші слід підшкірно ін'єктувати 0,1 %-ний розчин атропіну сульфату.
Свиням внутрішньом'язово ін'єктують літичну суміш, яка складається з аміназину (4-5 мг/кг) і
димедролу (0,3-0,5 мг/кг). Така суміш посилює й подовжує внутрішньовенний, внутрішньокістковий та
інтраггеритонеальний тіопенталовий наркоз, а також дію місцевих анестетиків.
Свиням також вводять внутрішньом'язово дроперидол у дозі 0,25 мл/кг маси, а потім безпосередньо
перед операцією інтраперитонеально ін'єктують 5 %-ний розчин сомбревіну в дозі 0,25 мл/кг. Через 2-3 хв
після введення наркотичного препарату відмічається заспокоєння тварини, хода стає хиткою, спина
провисає. Через 5-7 хв тварина лягає й настає глибокий сон, який триває 20-25 хв. Больова чутливість
зникає.
Кішкам внутрішньом'язово ін'єктують (в одному шприці) 0,5- 0,7 мл рометару і таку саму кількість
каліпсолу (каліпсовету). При відсутності рометару попередньо вводять 0,5 мл 2,5 %-ного розчину
аміназину в суміші з 0,5 %-ним розчином новокаїну і 0,5 мл 1 %- ного розчину димедролу. Виражене
знерухомлення та знеболювання проявляються через 7-9 хв.

194
 Рометар-каліпсоловий наркоз часто застосовують також і собакам. Внутрішньом'язово в одному
шприці ін'єктують 0,5-3 мл роме- тару й 0,5-3 мл каліпсолу. За необхідності поглиблення і подовження
анестезувального ефекту додатково ін'єктують ще одну третину початкової дози цієї суміші.
Собакам також застосовують аміназ^н-хлоралгідратний наркоз. Внутрішньовенно ін'єктують 10-15
%-ний розчин хлоралгідрату із розрахунку 0,25-0,3 г/кг з додаванням 2,5 %-ного розчину аміназину (0,2
мг/кг).
Великій рогатій худобі також можна застосовувати ксилазин- кетаміновий наркоз, який легше
виконати молодняку. Теляті (6- 8 міс.) внутрішньом'язово ін'єктують роїуіпун (0,5 мл/100 кг) і каліп- совет у
дозі 7-10 мг/кг, що відповідає 20 мл офіцінального препарату на 100 кг маси. ті.па. Каркт шістас негайно й.
триває, 15-20 х.а За необхідності додатково вводять половину початкової дози.
Свиням внутрішньом'язово ін'єктуїоть 0,2 мл/кг кетаміну і 0,025 мл/кг рометару, великій рогатій
худобі - 20 мл кетаміну і 0,5 мл рометару на 100 кг маси тіла й дрібній рогатій худобі - 2 мл кетаміну і 0,1
мл рометару на 10 кг маси тіла. За 15 хв до виконання наркозу великій рогатій худобі вводять 1 %-ний
розчин атропіну сульфату по 1,0-5,0 мл залежно від маси тіла, а свиням, собакам і кішкам - 0,1 %-ний розчин
в дозі 0,5-1,5 мл.
Внутрішньовенно коням вводять 4 мл ромпуна і 8 гхлоралгідрате на 100 кг маси тіла. Негайно
виконують повал тварини.
Внутрішньовенно коням вводять суміш, яка складається з 5 мл ромпуна і 6-8 мл/кг тіопентал-натрію
на 100 кг маси тіла. Дія суміші настає зразу після її введення, тому тварину необхідно валити негайно.

ІНГАЛЯЦІЙНИЙ НАРКОЗ
Для проведення інгаляційного наркозу застосовують загальні анестетики, які тварини вдихають у
вигляді газу або пари. Насичення організму анестетиками, глибина наркозу, виведення препаратів з
організму залежать від концентрації анестетиків у вдихуваній суміші, ступеня їх розчинності в крові й
тканина*, а також ступеня їх проникності через клітинні мембрани, стану дихання та кровообігу, маси
жирової тканини.
При збільшенні хвилинного об'єму залишкового повітря в легенях поліпшується альвеолярна
вентиляція, внаслідок чого прискорюються насичення організму анестетиком і виведення хворого із
наркозу. Дифузія інгаляційних анестетиків із одного середовища в інше зумовлена різницею парціального
тиску всіх середовищ. Інгаляційні анестетики, потрапляючи в альвеоли, проникають у кров й одночасно
виділяються через легені.
Характер впливу анестетика значною мірою залежить від його фармакологічних якостей, тобто від
особливостей поширення в крові й тканинах.
Швидкість настання наркозу та вихід з нього залежать від розчинності анестетика в крові, тобто від
коефіцієнта розчинності кров/газ (табл, 2).

195
 Таблиця 2 - Коефіцієнти розчинності інгаляційних анестетиків та їх мінімальна альвеолярна концентрація (МАК)
Інгаляційний Коефіцієнт розчинності МАК, об.
анестетик кров/газ жирова тканина/газ жирова %
тканина/вода
Азоту закис 0,47 1,4 3,2 101
Циклопропан 0,42 11,2 54,9 9,2
Трихлоретилен 9,15 960 - -

Метоксифлуран 13 825 400 0,16

(пентран)
Хлороформ 9,3 265 69,7 -

Фторотан 2,3 224 330 0,76

-
Ізофлуран (форан) - -
1,2-1,4
Енфлуран (етран) 1,91 98,5 -
1,68
Ефір 12 65 13 1,92

Чим нижча розчинність анестетика в крові, тим швидше виявляється його наркотичний вплив, і
навпаки. З крові в тканини анестетик надходить згідно з коефіцієнтом кров/тканина (табл. 3).
Таблиця 3 - Коефіцієнт розчинності інгаляційних анестетиків кров/тканина
Інгаляційний Коефіцієнт Кров/ Інгаляційний Коефіцієнт Кров/
анестетик розчинності тканина анестетик розчинності тканина
Циклопропан 1,34 мозок Хлороформ 1,0 мозок
1,81 м'язи 1,0 серце
Азоту закис 1,06 мозок Ефір 1,14 мозок
-
1,13 м'язи 1,20 легені
Фторотан 2,6 мозок Метоксифлуран 1,70 мозок
3,5 м'язи (пентран) 1,34 м'язи
60,0 жир
Від розчинності анестетиків у жировій тканині в основному залежить сила їхнього наркотичного впливу
й ступінь виведення з організму. Анестетики, що добре розчиняються в жирах, після припинення наркозу
повільніше виділяються з жирових тканин. Жирова тканина відносно гірше постачається кров'ю, тому
анестетики насичують її повільно й так само повільно виділяються з неї після наркозу.
При збільшенні тривалості наркозу кількість анестетика, що депонується в жировій тканині, зростає.
В основному інгаляційні анестетики виводяться з Організму через легені. Близько 8 % цих речовин
виводиться через нирки, травний канал і шкіру.
Фармакологічну активність інгаляційних анестетиків оцінюють за їх мінімальною альвеолярною
концентрацією (МАК), тобто за концентрацією анестетиків, при якій в половині випадків відсутня больова
чутливість на розрізання шкіри. Її визначають за вмістом анестетика у видихуваній суміші. МАК,
насамперед, залежить від коефіцієнта розчинності тканина/газ. Чим менша МАК, тим вища наркотична
активність речовини. У молодих тварин показники МАК вищі, ніж у дорослих. При додаванні до
газонаркотичної суміші азоту закису (ефект другого газу), премедикації барбітуратами, опіатами, при
гіпотензії та гіпотермії МАК значно знижується.

196
 Інгаляційний наркоз більш керований, ніж неінгаляційний! Водночас із збільшенням
розчинності анестетика в крові та тканинах керування наркозом утруднюється!
Жоден із інгаляційних анестетиків, що нині використовуються, не відповідає вимогам, які ставляться до
ідеального анестетика. Ідеальним анестетиком вважають анестетик, що має приємний запах, не ушкоджує
клітинні структури, не порушує гомеостаз, характеризується низькою розчинністю в крові й тканинах і тому
забезпечує швидке входження тварини в наркоз і швидке пробудження.
Нині в анестезіологічній практиці застосовуються такі інгаляційні анестетики: хлороформ, ефір,
фторотан, азоту закис, метоксифлуран, галотан, етран (енфлуран), форан (ізофлуран), трихлоретилен,
циклопропан тощо.
Особливості фармакодинаміки інгаляційних анестетиків наведені в таблиці 4.
Таблиця 4. - Особливості фармакодинаміки інгаляційних анестетиків
Вплив анестетика Ефір Хлороформ Фторотан Трихлор- Метокси- Азоту Цикло Етран Форан
етилен флуран закис пропа
н
Термін уведення в наркоз,хв 15-20 5-10 5-7 7-10 15-20 3 - 5 3-5 7-8 5-7
Термін пробудження, хв 15-20 10-15 5-10 3-5 20-30 3 - 4 5-6 8-9 4-6
Збудження +++ -
+ -
+ -
+ + +
Подразнення слизових
оболонок дихальних шляхів ++ +++ - - - - -
+ -

Блювання ++ - - - - - -
+ -

Вплив на функцію дихання п II II ТІ 1 -

1 - -

Вплив на серцеву діяльність ТІ II II ТІ II -

ТІ 1 -

Небезпека виникнення
аритмії серця + ++ + ++ - - -
++ -

Нирковотоксичний вплив -
++ - -
++ - -
+ +
Гепатотоксичний вплив -
+++ ++ + + - - + -

Розслаблення м'язів + ++ ++ -
+ -
+ ++ ++
Аналгезивний вплив ++ - -
++ +++ ++ + -
+
Займання, вибухонебезпечність ++ - - - - -
++ + -

Вплив на симпатичну
нервову систему п -
II ТТ -
т ТТ - -

Основні клінічні ознаки ширина зниження зниження тахікардія зниження - - -

ширина
глибини наркозу зіниць АТ АТ АТ зіниць
Примітка. "+"- помірно виражений вплив; "++ "— виражений вплив; "+++ "- різко виражений вплив; "— "- відсутність впливу;
"Т " - посилення впливу; "ТТ "- різке посилення впливу; "4- "- зниження впливу; "4-4- " - різке зниження впливу; "Ті " - спочатку
посилення впливу, потім зниження; АТ - артеріальний тиск
Техніка інгаляційного наркозу
Як наркотичні засоби для тварин частіше використовують хлороформ і ефір, кожний окремо або в
суміші в однакових пропорціях. Чутливість тварин до хлороформу і ефіру неоднакова. Коні, особливо
дорослі, дуже чутливі до ефіру. Чистий інгаляційний наркоз може бути відносно безпечним лише в лошат.

197
Великим і дрібним жуйним тваринам інгаляційний наркоз взагалі протипоказаний, бо він призводить до
загибелі тварин від аспіраційної бронхопневмонії та інших ускладнень.
Свині, порівняно з кіньми, легше переносять хлороформний наркоз, і смертельні ускладнення бувають у
них значно рідше. Проте, за спостереженнями багатьох авторів, смертельні випадки в свиней також досить
часті. Для собак хлороформ більш токсичний, ніж для свиней, і менш токсичний, ніж для коней. Ефір для
собак менш небезпечний, хоча він у них викликає тривале збудження і короткий неглибокий сон. Кішкам і
кроликам показаний ефірний наркоз, бо від хлороформу вони гинуть.
Стадія збудження внаслідок застосування інгаляційних анестетиків триває: в коней 5-25, а іноді 40 хв; у
свиней 2-5; у собак 5-6; у кішок (при ефірному наркозі) - 0,5-1 хв.
Для проведення інгаляційного наркозу потрібна маска або апарат для наркозу, ендотрахеальні трубки й
градуйована крапельниця, а на випадок ускладнень - язикотримач, роторозширювач, корнцанг і ватні
кульки для витирання слизу, а також адреналін, камфора й подушки з киснем.

Масковий наркоз
Якщо немає спеціальної крапельниці, можна використовувати порожній флакон з корковою пробкою, в
яку вводять дві тоненькі скляні трубочки: коротку, звужену на зовнішньому кінці, - для виливання крапель і
довгу - для проходження повітря (рис. 69).
За відсутності спеціальних масок можна виготовити імпровізовані. Маску для коней виготовляють з
дротяного каркасу, який покривають складеною в 3—4 шари марлею. Накладають маску тільки на верхню
щелепу. Маску для дрібних тварин також роблять з дротяного каркасу; можна виготовити імпровізовану
маску з картону у вигляді лійки з отвором біля її вершини, закритим ватою. Собакам і кішкам маску
надівають на обидві щелепи. Маску для свиней виготовляють зі шматка марлі, яку складають удвоє так, щоб
утворилася косинка у вигляді рівнобедреного трикутника. Косинку вводять у рот тварини і два кінці
закріплюють вузлом на спинці носа (рис. 70).

ч \ : / /

1Рис.
69. Імпровізована „ „ ,, .
. Рис. 70. Маски для інгаляційного наркозу: а - коней;
крапельниця
г і нанесен- ,. .
б - собак і кішок (нанесення ефіру на маску); в - свинеи
ня ефіру на маску

До п'ятачка прикладають жмут марлі й прикривають його третім кінцем косинки, який також зав'язують
на спинці носа. Можна користуватися й маскою-протигазом: у коробці, вміст якої замінений гігроскопічною
ватою, роблять отвір і закривають його пробкою; через цей отвір наливають наркотичну речовину.

198
 Техніка наркозу. Тварину фіксують, надавши їй лежачого горизонтального положення або трохи
піднявши її голову. Шия має бути витягнута і вільна від ременів, ошийника, пов'язок тощо. Перед на-
кладанням маски шкіру навколо рота й носа (п'ятачок у свиней) змазують тонким шаром вазеліну. Слизову
оболонку носових ходів рекомендується змазати 10 %-ним розчином новокаїну, щоб усунути небезпеку
подразнення трійчастого та блукаючого нервів (рефлекторна зупинка дихання і роботи серця). На очі
тварини накладають рушник. Щоб запобігти западанню язика, його фіксують язикотримачем або бинтом і
трохи витягують у куті рота назовні.
Масковий наркоз застосовують, головним чином, у тварин без вираженого порушення дихання,
діяльності серця і судин, функції паренхіматозних органів. Він може бути застосований гіри втручаннях,
коли немає необхідності в релаксації м'язів і наданні положення, яке утруднює вентиляцію легень.
Краплинний метод. Спочатку наносять на маску наркотичну речовину по одній краплі (коням по 2-4)
за хвилину (перші порції наркотику мають бути мінімальними, щоб уникнути сильної рефлекторної реакції
з боку органів дихання і серця), а через 5 хв кількість наркотику збільшують, залежно від маси тварини, до
30-150 крапель. Концентрація парів наркотичної речовини у вдихуваному повітрі має повільно і поступово
підвищуватися. При низькій концентрації (менше 1 об.% для хлороформу і 2 об.% - для ефіру) стадія
збудження дуже тривала, і наркоз може не настати.
Якщо масковий наркоз застосовують для знеболювання при малих операціях і оперативне втручання не
потребує м'язової релаксації, глибину наркозу досить підтримувати на стадії III]. Якщо операція велика,
травматична й необхідна м'язова релаксація, наркоз слід поглибити до стадії ІИ2.
Коли наркоз досягнув стадії ІІІ2 (при використанні ефіру через 15- 20 хв, фторотану - 5-7 хв), язик
фіксують язикотримачем або бинтом і витягують назовні в куті рота.
Після досягнення необхідної глибини наркозу кількість крапель наркотичної речовини зменшують до
10-30 за хвилину. При перших ознаках збудження частоту крапель збільшують до 60-80 за хвилину. З метою
профілактики гіпоксії під маску подають кисень.
Перевагою маскового наркозу є його простота і відсутність необхідності в спеціальній апаратурі та
кисні.
Недоліки цього методу такі: а) відсутність точного дозування; б) можливість розвитку гіпоксії та
гігіеркапнії; в) забруднення повітря операційної парами анестетика; г) важко запобігти аспірації блювоти в
дихальні шляхи.
Прискорений методзастосовують тільки свиням. До п'ятачка під маскою прикладають жмут вати,
просочений наркотичною речовиною. Протягом операції вату змочують кілька разів, використовуючи
потрібну кількість речовини. Щоб вона не вивітрювалася, маску зверху покривають компресною
клейонкою, але ділянку носових отворів залишають відкритою (небезпека асфіксії). Потрібно врахувати,
що висока концентрація парів хлороформу та ефіру у вдихуваному повітрі становить велику
небезпеку, а тому при прискореному способі наркозу не слід дуже щільно прикладати маску до морди
тварини!

Бндотрахеальний наркоз

199
 Нині для знеболювання при більшості великих операцій можна застосувати два методи
ендотрахеального наркозу: інсуфляційний та інтубаційний.

200
 їнсуфляційний метод є найпростішим і полягає у введенні парів ефіру через трахею. Частіше цей метод
застосовують у коней та собак. У невеликий посуд з широкою шийкою наливають 1/4-1/3 частину
анестетика, виходячи з середньої для даного виду тварини дози речовини. У пробку посуду вставляють дві
скляні трубки: одну - для виходу парів анестетика (коротку), другу для вдування повітря (довгу). Перша
трубка закінчується під пробкою. Зовнішній кінець її через гумову трубку сполучається з тонкою
кровопускальною голкою. Другу трубку занурюють у наркотичну рідину до дна посуду. Голку вводять у
трахею, а посуд (для посилення випаровування анестетика) ставлять у гарячу воду. Крім того, через довгу
трубку за допомогою гумових куль накачують повітря (рис. 71). Наркоз настає досить швидко і без різко
вираженої стадії збудження.
Точно регулювати концентрацію інгаляційного анестетика у вдихуваному повітрі, а також точно
дозувати наркотичну речовину при інгаляційному наркозі неможливо, тим більше, що коливання
наркотичних доз у тварин одного й того самого виду дуже великі. А тому лікар, який проводить наркоз,
повинен регулювати надходження наркотичної речовини відповідно до стадії наркозу і стану тварини. Лікар
стежить, насамперед, за пульсом, зіницями і роговим рефлексом. Повний рідкий
пульс, поверхневе і більш рідке порівняно з фізіологічно нормальним дихання,
відсутність рогівкового рефлексу, звуження зіниці свідчать про настання наркозу.
З моменту настання наркозу надходження наркотику зменшують або
припиняють, але відразу ж відновлюють надходження його при перших
ознаках пробудження: поява рогівкового рефлексу й слабкої реакції тварини
на больові подразнення (неспокій, стогін)!
Інгубаційний метод порівняно з масковим має ряд переваг. До них відносять:
1) запобігання спазму голосових зв'язок, западанню язика, аспірації блювоти,
крові, слизу; 2) створення оптимальних умов для проведення штучної вентиляції
легень при будь-якому положенні тварини; 3) можливість широкого використання
м'язових релаксантів і досягнення достатнього розслаблення м'язів при
Рис. 71. Апарат для
введення парів нар- поверхневому наркозі з мінімальною токсичною дією анестетика на організм; 4)
котику через трахею зменшення

201
"мертвого простору" в дихальній системі наркозного апарата порівняно з масковим наркозом; 5) створення
умов для активного відсмоктування з трахеї і бронхів слизу, гнійного ексудату, крові, блювоти; 6)
можливість виконання оперативних втручань у ділянці голови і шиї.
Разом з тим, інтубаційному наркозові властиві деякі недоліки, які не спостерігаються при інших
методах наркозу. Ними є: 1) певна складність методики, яка потребує спеціального обладнання і підготовки
персоналу; 2) подразливий вплив ендотрахеальної трубки на слизову оболонку трахеї; 3) можливість
розповсюдження інфекції з вищих відділів дихального тракту в нижні.
При інтубаційному наркозі в трахею вводять ендотрахеальну трубку (рис. 72). Герметизація трубки в
трахеї досягається введенням у порожнину рота марлевого тампона або роздуванням манжетки
ендотрахеальної трубки за допомогою шприца. Інтубацій- ну трубку під'єднують до апарата й починають
інгаляцію анестетика (рис. 73).
Підтримування наркозу на потрібному рівні виконується за допомогою одного з анестетиків або їх
поєднання. Під час оперативного втручання дроб- ними
дозами вводять міорелак- санти. їх припиняють вводити, коли
зникає необхідність міорелаксації.
Слід відзначити, що при багатокомпонентному
наркозі контроль за його глибиною та клінічними ознаками
утруднений. Клінічні тести визначення глибини
наркозу значною мірою втратили свою цінність, тому що
більшість із них пов'язані з діяльністю скелетних
м'язів. Виходячи із цих даних, при інтубаційному наркозі
виділяють дві стадії - поверхневу і глибоку. При
поверхневому наркозі зберігається сльозотеча і реакція зіниць
на світло, а після припинення дії міорела- ксантів
з'являються й інші ознаки недостатньої глибини
наркозу. При надмірному Рис. 72. Ендотрахеальні трубки: а - трубка поглибленні анестезії
Мегіла з манжеткою; б - армована трубка з
з'являються ознаки передозування і манжеткою; в, г - трубки К'юна з манжет- порушення гемодинаміки.

202
 Більшість операцій на органах грудної та черевної порожнин виконують за допомогою штучної
вентиляції легень, яку проводять
вручну дихальним мішком або за допомогою дихальних апаратів.
Проведення штучної вентиляції легень припиняють при
відновленні адекватного дихання, однак слід враховувати й інші
ознаки: дезінтубацію виконувати лише після повного відновлення
свідомості тварини, кашльового рефлексу, м'язового тонусу (тварина
може підняти голову тощо), за відсутності ціанозу. При самостійному
диханні в акті вдиху не повинні брати участь допоміжні м'язи і
втягуватися міжреберні проміжки. Слід дочекатися відновлення
синхронного грудного та діафрагмального дихання. Об'єктив- Рис. 73.
Інтубаційний наркоз коняним показником неефективності спонтанної
вентиляції легень є поява ціанозу і гемодинамічних зрушень після
припинення штучної вентиляції легень (гіпертензія, тахікардія,
гіпотензія, виникнення аритмій серця тощо).
Вихід з наркозу. При інтубаційному наркозі найвідповідальнішим
є останній етап анестезії - вихід тварини з наркозу. Це пов'язано з тим,
що організм під час наркозу знаходився в особливих умовах
(міорелаксація, пригнічення рефлекторної активності, штучна вентиляція легень газовими сумішами з
високим вмістом кисню). При пробудженні організм знову перебудовується. Це потребує напруги адап-
таційних систем. їхнє перевантаження \/дже призвести до зриву компенсації. Тому лікар має забезпечити
плавний вихід з наркозу, компенсувати порушення гомеостазу, що виникло в цей момент. Швидкість
пробудження залежить від виду анестетика, тривалості наркозу, характеру оперативного втручання,
вираженості патологічних змін та інших факторів. Інгаляцію ефіру й метоксифлурану слід припиняти
раніше, ніж інгаляцію фторотану й особливо циклопропану та азоту закису, тому що пробудження після
наркозу першими двома анестетиками проходить повільніше. Як правило, лікарі прагнуть до того, щоб
пробудження настало зразу після операції.

203
 При пізньому припиненні введення міорелаксангів, коли дихання не відновлюється, наркоз
підтримують навіть після закінчення операції до повного відновлення дихання!

НЕІНГАЛЯЦ1ЙНИЙ НАРКОЗ
Неінгаляційний наркоз забезпечується внутрішньовенним, внут- рішньом'язовим, прямокишковим,
інтраперитонеальним, внутріш- ньокістковим та оральним введенням препаратів.
Переваги: а) швидке введення в наркоз; б) можливість використання в будь-яких умовах; в) відсутність
стадії збудження; г) відсутність післяиаркозної нудоти та блювання.
Недоліки: мала керованість.
Для неінгаляційного наркозу застосовують такі засоби: золазепам, сафан, медетомедин, 1 - метадон,
хлоралгідрат, гексенал, тіопентал натрію (пентотал), тіопентон (інтравал), метокситон (бристаль), натрію
оксибутират (ГОМК), кетам і и (каліпсол, каліпсовет, кеталар), кетасет, пропанідид (сомбревін), предіон для
ін'єкцій (віадрил), уретан, спирт етиловий, магнію сульфат, барбаміл тощо.
У таблиці 5 наведені особливості фармакодинаміки неінгаляцій- них анестетиків.

Наркоз окремих видів тварин Наркоз коней

Хлоралгідратний наркоз. Хлоралгідрат можна вводити в організм внутрішньовенно, орально й через
пряму кишку. Перший із цих способів має найбільш широку дію і найраціональніший, оскільки ефект від
препарату виявляється вже наприкінці введення. Особливістю хлоралгідрату є можливість його
застосування на стоячій тварині гіри виконанні невеликих операцій в поєднанні з місцевою анестезією.
Недолік хлорал гідратного наркозу полягає в тому, що для досягнення його достатньої глибини необхідні
дози, близькі до токсичних.
Крім того, хлоралгідрат не повністю розслаблює черевні м'язи, що потребує додаткового
використання інших засобів!
Премедикацію проводять з метою полегшення проведення повалу, посилення глибини та перебігу
наркозу, зменшення дози наркотичного засобу.

204
 Таблиця 5 - Особливості фармакодинаміки неіигаляційиих анестетиків
Особливості впливу анес Гексенал Предіон Сомбревін ГОМК Кетамін (в/в і в/м) Альтезин Етомідат
тетика
Термін введення в наркоз, хв 2-3 7-10 0,3 - 0,5 5-10 0,2-0,3/2-4 0,3 - 0,5 0,3 - 0,5
Термін пробудження, хв 15-20 20-60 3-4 20-60 10-15/30-40 3-8 5-10
Вплив на функцію дихання 44 4 Т4 4 П Т Т4
Вплив на серцево-судинну
систему 44 4 4
-
ТТ 4 4
Небезпека виникнення
аритмій + -
+ -
_ - -

Аналгезія —
+ —
+ _ —

Вплив на симпатичну нер

вову систему -
_ - —
Стимулює - -

Вплив на парасимпатичну
нервову систему Стимулює -
Стимулює Стимулює _ —

Ускладнення Ларинго- Флебіти Флебіти, Зрідка тре Марення, галюци Збудження, Міоклонія,
спазм, рідко алергічні мор, судоми, нації після опера кашель, нудота
алергічні реакції збудження ції, нудота, блю алергічні
реакції при введенні в вання, підвищення реакції
наркоз салівації, сонливість,
м'язова ригідність

Примітки: 1. Вплив препарату: виражений -"+"; відсутній -"-"; знижує -"4"; спочатку посилює, потім знижує ~"Т4";
посилює -"Т"; різко знижує -"14". 2. Всі препарати вводять у вену, а кетамін - також і внутрішньом'язово
 Для запобігання салівації та активації дихання за 20 Хв до наркозу слід ввести 1 %-ний розчин атропіну
сульфату.
При операції, а також травмах з тканин вивільнюється велика кількість гістамінів. Потрапляючи в кров,
вони викликають зміни, що впливають на ступінь перебігу наркозу (спазми бронхіол, кишечнику, сечового
міхура, матки тощо). Для того, щоб зняти спазми гладеньких м'язів, нормалізувати кров'яний тиск, запобігти
розвитку набряків та шокових явищ, тваринам підшкірно ін'єктують 1 %-ний розчин димедролу в дозі
0,1-0,5 г. Крім того, він діє седативно, анестезувально й навіть снотворно.
Коням також перед наркозом застосовують нейролептики. Кращим засобом седативної премедикації є
ксилазин (ромпун, рометар). Внутрішньовенно ін'єктують 3-5 мл препарату на 100 кг маси тіла коня. Дія
починає проявлятися відразу - настають аналгезія й м'язова релаксація, що дає змогу виконувати на стоячій
тварині болісні дослідження, хірургічну обробку ран, підковування. У самців випадає статевий член.
Використовуючи місцеву анестезію, можна успішно каструвати жеребців без повалу.
Для посилення наркозу І. І. Магда зі співавт. запропонували ін'єктувати коню масою тіла 500 кг
внутрішньом'язово або внутрішньовенно літичну суміш за прописом: 2,5 %-ний аміназин - 10,0 мл, 2 %-ний
промедол - 5,0, 1 %-ний димедрол - 5,0, 0,5 %-ний новокаїн - 20 мл. Можна також застосовувати літичну
суміш такого складу: 2,5 %-ний розчин аміназину - 10,0 мл, 1 %-ний димедрол - 5,0, 40 %-ний глюкози - 15,0
мл.
Для підтримування наркотичного стану й посилення потенційованого наркозу можна вводити наступні
суміші:
Rp.: Barbamili 5,0 Rp.: Natrii bromidi 20,0
Aquae destillatae 50,0 Novocaini 2,0
M.f, solutio sterilisata Barbamili 2,5
D.S. Вводити внутрішньовенно дуже Sol. Thiamini chloridi 6%-9,0
повільно (1-2 мл за хв після введення М.f. solutio sterilisata
літичної суміші) Sol. Natrii chloridi■ 0,85%-] 000,0
D.S. Вводити внутрішньовенно зі
швидкістю 25-30 крапель за хвилину

Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. У вену розчин хлоралгідрату вводять повільно,

стежачи, щоб він не потрапив під шкіру або периваскулярно, що може стати причиною некрозу
НЇ»вколосудинних тканин і призвести до пери- або тромбофлебіту!
Найчастіше це трапляється у сенсибілізованих коней на фоні їхнього загального септичного стану.
Детаі тварини проятаатоть тддаЭД^ъж»^ чуітіта до -лторхигд- ргіту: наприклад, коні легкого типу до
нього менш чутливі, ніж ваговози, виснажені - швидше піддаються його дії порівняно із сильними
Враховуючи, що хлоралгідрат порушує лужно-кислотну рівновагу в організмі, а також
гемолітичні та коагулювальні властивості цього препарату, рекомендується як розчинники застосо-
вувати розчини: 5 %-ний глюкози, 5 %-ний натрію цитрату, фізіологічний розчин натрію хлориду та
ін.! Додавання магнію сульфату Д0 розчину хлоралгідрату значною мірою потенціює його аналгезивні
властивості. Концентрація хлоралгідрату має не перевищувати 10 %> щоб не спричинити

206
гемолізу!Внутрішньовенно хлоралгідрат застосовують коням при операціях як у стоячому, так і лежачому
положеннях.
Є дві різновидності наркозу: поверхневий (рауш-наркоз) наркоз і глибокий.
Поверхневий (рауш-наркоз) наркоз застосовують тваринам, яки* оперують у стоячому положенні.
При цьому коню вливають 8-12 Г хлоралгідрату в 10 %-ній концентрації, але ця доза відносна, тому що в
деяких коней можна викликати навіть глибокий наркоз.
Можна також застосовувати "самодозування"'. Перед ін'єктуванням розчину хлоралгідрату коня
заводять у фіксаційний станок або підводять безпосередньо до місця повалу, накладають повал і переві-
ряють пристосування для фіксації. Під час введення розчину стежать за поведінкою тварини: невдовзі вона
починає хитатися, помітно розслаблюються м'язи, підгинаються кінцівки. Ці ознаки є проявом
"самодозування ", тобто критерієм настання наркозу. З цього моменту припиняють введення розчину,
терміново приступають до повалу і фіксації тварини. Поверхневий наркоз обов'язково слід поєднувати з
місцевою анестезією!
Глибокий наркоз застосовують, якщо тварину оперують у лежачому положенні при складних і тривалих
операціях. 10 %-ниЙ розчин хлоралгідрату вводять внутрішньовенно з розрахунку 0,1-0,12 ґ сухої речовини
на 1 кг маси тіла тварини. Сильним тваринам, а також при тривалому оперуванні (понад 1 год) застосовують
дозу 0,12 г/кґ маси тіла. Навіть глибокий наркоз слід поєднувати із місцевою

207
анестезією! Однак, практика показала, що при поєднанні наркозу з місцевою анестезією збільшувати дози
хлоралгідрату немає потреби. Перед ін'єктуванням розчину коня підводять до місця повалу й надівають на
нього повальний ремінь.
Тривалість дії хлоралгідрату 1-2 год, якщо операція продовжується довше, а наркоз починає проходити,
розчин додатково вводять лежачій тварині.
Ряд авторів рекомендують такі прописи розчинів хлоралгідрату коню з масою тіла 500 кг:
Rp.: Chlorali hydrati 50,0 Aquae destillatae ad 500,0 M.f. solutio sterelisata
D.S. Внутрішньовенно

Rp. : Chlorali hydrati 55,0 Natrii

Rp.: Chlorali hydrati 55,0 Natrii citratis 27,5 chloridi 2,0 Natrii citratis 22,5 Sol. Natrii chloridi 0,8%-550,0 M.f. solutio
sterilisata Aquae destillatae 550,0 M.f.
D.S. Внутрішньовенно solutio sterilisata D.S.
Крім того, коню масою тіла Внутрішньовенно Rp.: Chlorali 500 кг можна використовувати
суміш, запропоновану hydrati Мілленбруком і Салінгом (США)
під назвою еквіте- зин: Magnesii sulfatis aa 50,0 Aquae хлоралгідрат 28,0 г, магнезії
сульфат 14,0, етамінал натрію 7,0 destillatae ad 500,0 M.f. solutio г, дистильована вода до 1000,0 мл.
Вводять внутрішньовенно 325 мл. sterilisata D.S. Внутрішньовенно
Оральний хлоралгідратний наркоз застосовують лише для
оглушення (рауш-наркоз), щоб полегшити повал або фіксацію
тварини в стоячому положенні. За добу перед наркозом тварині це
дають води. Хлоралгідрат з розрахунку 0,1 г на 1 кг маси тіла розчиняють у 2-3 л підсолодженої води або
бовтанці з висівок. Якщо тварина відмовляється випити розчин, тоді його вливають у шлунок через
носостравохід- ний зонд. Дія препарату настає через 10-20 хв. Після цього тварину фіксують у потрібному
положенні й приступають до місцевої анестезії.
Ректальний хлоралгідратний наркоз. У коня звільняють пряму кишку від калових мас і вливають
через кружку Есмарха хлоралгідрат, який попередньо розчиняють в обволікаючій рідині (відвар льону,
крохмалю). 4-5 %-ний розчин хлоралгідрату вливають у пряму кишку в дозі 0,1 г сухої речовини на 1 кг
маси тіла. Щоб запобігти зворотному виливанню розчину при повалі та операції, анальний отвір у коня гіри-

208
кривають ватним тампоном, а потім під час повалу притискують його коренем хвоста. Застосовують для
поверхневого наркозу.
Після припинення наркозу пряму кишку ретельно промивають. Цей вид наркозу також поєднують з
місцевою анестезією.
Спирт-хлоралгідратний наркоз (за методом П. П. Герцена).Пре- медикація. Внутрішньом'язово
вводять 40 мл розчину гексеналу (два флакони, тобто 2 г сухої речовини), 10 мл 2,5 %-ного аміназину і 5 мл
1 %-ного димедролу.
Наркоз. Коню з масою тіла 400 кг готують розчин такого складу: хлоралгідрат - 30,0 г, 70 %-ний розчин
спирту етилового - 1000,0 мл, 20 %-ний розчин глюкози - 500,0 мл.
Впродовж операції через кожні 30-40 хв слід ін'єктувати внутрішньовенно по 60-80 мл
спирт-хлоралгідратного розчину.
Гексеналовий наркоз. Коню внутрішньовенно ін'єктують 5 %-ний розчин гексеналу в дозі 25-30 мл на
1 кг маси тіла.
Тіопентал-натрієвий (пентотал) наркоз. 5 %-ний розчин препарату ін'єктують внутрішньовенно в дозі
15-20 мг/кг маси тіла. Наркоз триває 30-45 хв. Попередньо тварину готують до повалу, тому що наркоз
настає миттєво - "на кінчику голки ".
Кетасет у складі має 50 мг кетаміну в 1 мл. Викликає стан каталепсії з амнезією та аналгезією. М'язовий
тонус, рефлекси глотки і гортані зберігаються. Препарат використовують тільки з премедикацією! У
поєднанні з домоседаном і торбуджестіком дає добрий наркотичний ефект протягом 20-30 хв. Кетасет
вводять внутрішньом'язово через 5 хв після премедикації в дозі 20 мл розчину коню масою тіла 500 кг. При
цьому не відмічають побічних явищ і пригнічення дихання.
Інтравал у складі має 1 г тіобарбітурової кислоти. Використовують для основного і підтримуючого
наркозу в коней та інших тварин. Вводять швидко тільки внутрішньовенно! Для коней використовують
свіжоприготовлений 5 %-ний розчин, розчиняючи його в дистильованій воді. Середня доза становить 1
г/100 кг маси тіла коня. Через 20-30 с настає міорелаксація й тварина лягає. Хірургічна стадія наркозу триває
15 хв. Доза повторного введення складає 1/4 частину початкової. Вихід з наркозу триває 1 год.Під час
виходу з наркозу відмічається сильне збудження, тому необхідно проводити преме- дикацію
ацепромазином або седіветом! При попаданні під шкіру визиває сильну запальну реакцію!
Протипоказання: шок, перикардит.
Наркоз великої рогатої худоби
При застосуванні наркозу виникають значні проблеми, зумовлені не лише особливостями наркотичних
речовин, а й видовою різницею в будові тіла і фізіологічними особливостями організму тварин. Тому
спеціалістові ветеринарної медицини доводиться враховувати в кожному конкретному випадку усі фактори
при виборі наркотику. Крім того, при деяких операціях, наприклад, кесаревому розтині, не можна
застосовувати глибокий наркоз речовинами, що впливають на життєдіяльність плода. Інколи великих
тварин оперують у стоячому положенні в стані поверхневого наркозу. Передозування наркотичних речовин
при цьому утруднює оперативне втручання.

209
 Наркоз великої рогатої худоби супроводжується послабленням моторики рубця, припиненням
відрижки, наповненням газами рубця і тимпанією. Це призводить до погіршення дихання й може спричини-
ти асфіксію. Тимпанію рубця викликає тривала фіксація тварини в лежачому положенні на боку і
міорелаксація гладеньких м'язів. Тому у великої рогатої худоби доцільно проводити хірургічні операції при
помірній релаксації в поєднанні з місцевим знеболюванням.
Якщо необхідно проводити операції в боковому положенні і під наркозом, тварині дають
протибродильні речовини. При загрозі тим- панії здійснюють руміноцентез.
Крім того, у великої рогатої худоби при наркозі відмічається посилення функції слинних і бронхіальних
залоз, блювання. Щоб запобігти аспірації слини й блювоти в легені, тварині вводять речовини, які
гальмують секрецію слини й залоз дихального тракту, голову опускають. Сукупність зазначених явищ
створює загрозливий фон для наркозу. Тому наркоз рогатої худоби не доводять до глибокого ступеня, а
поєднують з місцевою анестезією.
Премедикація. За 10-15 хв до початку наркозу великій рогатій худобі вводять підшкірно 5-10 мл 1
%-ного розчину атропіну сульфату. Це сприяє поліпшенню роботи серця (знімає вагусне гальмування),
розширенню бронхів, полегшенню дихання та обмеженню секреції слинних і бронхіальних залоз.
Потім внутрішньовенно або внутрішньом'язово ін'єктують 2,5 %- ний розчин аміназину (2 мл/100 кг
маси тіла тварини). Слід мати на увазі, що цей розчин не застосовують при барбітуратному наркозі!
Після внутрішньом'язової ін'єкції аміназину його дія настає через 30 хв, а після внутрішньовенної - через 5-7
хв. У результаті тварина заспокоюється й посилюється ефект знеболювання.
Універсальним засобом обмеження чутливості, транквілізації й м'язової релаксації великої рогатої
худоби є ксилазин (ромиун, рометар). Для переднаркозної підготовки тварини цей препарат вводять внутрі-
шньом'язово з розрахунку 0,1 мг на 1 кг маси тіла (0,5 мл на 100 кг).
Можна також застосовувати літичні суміші. При внутрішньовенному введенні до суміші додають
3-4-разову кількість 40 %-ного стерильного розчину глюкози, вводять корові масою тіла 500 кг:
Rp.: Aminazini 0,65 (1,0) Rp.: Sol.Aminazini 2,5%-10,0
Dimedroli 0,2 (0,3) Sol. Dimedroli 1 %~5,0
Methacini 0.05 Sol.Novocaini 0,5%-20,0
Aquae destillatae 10,0 M.f. solutio sterelisata
M.f. solutio sterelisata D.S. Вводити внутрішньовенно
D.S. Для внутрішньом 'язового або внут-або внутрішньом 'язово рішньовенного введення з розрахун- ку на 1 кгмаси тіла
аміназину 0.5, димедролу 0,2 і метацину 0,01 мг/кг

М. Є. Корнєв (1975) рекомендує з метою запобігання тимпанії за 30 хв до наркозу давати всередину

протибродильні речовини:
Rp.: Acidi acetici 15,0 (20.0) Rp.: Acidi lactici 15,0 (20,0)
Aquae destillatae 500,0 Aquae fontanae 500,0
M.f. solutio M.f. solutio
D.S. Всередину за ЗО хв до наркозу. D.S. Всередину за ЗО хв до наркозу

210
 Тваринам також призначають нейролептики.
Наркоз. Для наркозу великій рогатій худобі застосовують хлоралгідрат, алкоголь, тіопентал натрію
(пентотал), гексенал, кетамін (калі псовет) тощо.
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. В яремну вену корові (можна і в підшкірну вену
живота) вводять, з тими ж пересторогами, як і в коня, повільно 10 %-ний розчин хлоралгідрату в дозі 0,1 г
сухої речовини на 1 кг маси тварини. Роблять це так, щоб рідина не потрапила під шкіру або
периваскулярно, що може стати причиною некрозу тканин, пара- і тромбофлебіту!
Додавання магнію сульфату до розчину хлоралгідрату значною мірою потенціює його аналгезивну дію:

211
 Rp.: Chlorali hydrati 60,0
Natrii chloridi 4,8
Aquae destillatae 600,0 M.f.
solutio sterelisata
D.S. Внутрішньовенно. Вводити до
за 1 хв з розрахунку 1 мл/кг маси тварини
Rp.: Chlorali hydrati 60,0 Glucosi 45,0
Sol.Natrii chloridi 0,85%~600,0 M.f.
solutio sterelisata
40мл D.S. Внутрішньовенно. Вводять 150 мл
на 100 кгмаси тварини

Для рауш-наркозу (поверхневого) дозу можна зменшити наполовину.

Внутрішньовенний алкогольний наркоз. Після премедикації внутрішньовенно вводять 33 %-ний
етиловий спирт з глюкозою й натрію хлоридом у дозі 3-4мл на 1 кг маси тіла. Вводять по 10- 40мл за Т хв!
Необхідно стежити за диханням! При його погіршенні тимчасово припинити ін'єкцію або вводити
повільніше!
Можна також рекомендувати поверхневий спирт-хлоралгідрат- ний наркоз(П. П. Герцен). Розчин
готують такого складу: хлоралгідрат - 30,0 г, 95 %-ний спирт етиловий - 100,0 мл, 20 %-ний розчин глюкози
- 500,0 мл. Ін'єктувати дрібно, по 100-150-200 мл за одне внутрішньовенне введення.
Оральний алкогольний наркоз використовують лише для оглушення корів і невеликих бугаїв;
великим, сильним і злим плідникам його застосовувати важко. Попередньо здійснюють премедикацію так,
як описано вище, й залежно від обставин заливають з гумової пляшки в ротову порожнину або вводять
безпосередньо в рубець за допомогою носостравохідного зонда розчин 40 %-ного етилового спирту в дозі
250-300 мл на 100 кг маси тварини.
Внутрішньовенний тіопентал-натрієвий (пентотал) наркоз. Премедикацію здійснюють, як описано
вище. Потім внутрішньовенно повільно ін'єктують 5 %-ний розчин тіопенгал-натрію з розрахунку 15 мг/кг
маси тварини. При цьому слід стежити за її поведінкою, оскільки наркоз настає так швидко, що під час
ін'єкції тварина може впасти.
Виутрішньоперитонеальний гексеналовий наркоз. Гексенал вводять внутрішньоперитонеально, в
дозі 0,03 г сухої речовини на 1 кг маси тварини (М. В. Плахотін). Гексенал розбавляють стерильним
фізіологічним розчином.
Кетаміновий наркоз. Для премедикації вводять підшкірно атропіну сульфат у дозі 0,05-0,1 мг/кг (5-10
мл/100 кг 0,1 %-ного розчину), після чого внутрішньом'язово ін'єктують нейролептик ксилазин (ромпун,
рометар) у дозі 0,1 мг/кг (0,5 мл/100 кг). З появою ознак

212
транквілізації для здійснення наркозу внутрішньом'язово (внутрішньовенно) вводять кетамін у дозі 10 мг/кг
(20 мл/100 кг). Для ветеринарного призначення кетамін надходить під назвою "каліпсовет". Глибокий
наркоз триває протягом 20-30 хв. Щоб продовжити його, додатково вводять ще половинну дозу препарату.

Наркоз свиней
Свині добре переносять барбітуратний наркоз. Розчини вводять внутрішньовенно (в орбітальний
венозний синус, велику вушну вену, підшкірну вену живота), внутрішньокістково або інтраперитонеально
(а при кастрації старих кнурів - інтратестикулярно).
Премедикація. За 15 хв до наркозу для заспокоєння тварини бажано призначити азаперон з розрахунку
1 мл/10 кг маси тіла, 2,5 %- ний розчин аміназину в дозі 0,5 мг/1 кг маси тіла, комбелен - 0,2 мг/кг.
Тіопентал-патрієвий внутрішньовенний наркоз. У велику вушну, орбітальний венозний синус або
краніальну порожнисту вену вводять свіжоприготовлений 5-10 %-ний водний розчин препарату в дозі 15 мг
сухої речовини на 1 кг маси тіла тварини. Має значення швидкість введення: при форсованому введенні
наркоз настає швидко і подразнюється n.vagus, що може спричинити падіння тварини, пригнічення центру
дихання, а також гальмування судинорухового центру. Тому спочатку вводять половину необхідної дози
препарату, а після заспокоєння тварини повільно вводять решту.
Тривалість наркозу 15-20 хв. Для збільшення його тривалості додатково ін'єктують третину дози.
Післянаркозний сон триває 2-3 год, а іноді й довше.
Тіопентал-натрієвий внутрішньокістковий наркоз вперше широко застосував у свиней І. Ф. Попов.
Для наркозу готують свіжий розчин на дистильованій воді, фізіологічному розчині або 5 %-ному розчині
глюкози. Ін'єктують 5 %-ний розчин тіопентал-натрію з розрахунку 15 мг сухої речовини на 1 кг маси
тварини.
Наркоз настає одразу після ін'єкції і продовжується від 20 до 70 хв залежно від дози та індивідуальних
особливостей тварини. Після наркозу сон у тварин триває від 1,5 до 6 год.
Інтрагіеритонеальний тіопентал-натрієвий наркоз. За ефективністю й тривалістю цей наркоз
аналогічний внутрішньовенному. Доза пентотал натрію - 23 мг на 1 кг маси тіла тварини. Найбільша резорб-
ційна здатність очеревини в краніальній частині живота (у ділянці

213
діафрагми), тому при наркозі передня частина тулуба тварини має бути опущена нижче задньої.
5-10 %-ний розчин тіопентал натрію ін'єктують внутрішньопери- тонеально в дозі 25-35 мг на 1 кг маси
тіла.
Цей розчин можна також ін'єктувати підшкірно в дозі 25-35 мг/кг і внутрішньом'язово - 35-50 мг/кг.
Тіопентал-натрісвий прямокишковий наркоз - простий та ефективний. Його виконують за
допомогою шприца Жане з приєднаною до нього гумовою трубкою з наконечником. Останній вводять у
пряму кишку й вливають розчин, підігрітий до температури тіла. Наркоз настає швидко, без стадії
збудження.
25 %-ний розчин тіопентал натрію вводять ректально (на 1 кг маси тіла тварини 0,075-0,1 г сухої
речовини).
Кетаміновий наркоз. ГІремедикацію здійснюють підшкірною ін'єкцією атропіну сульфату в дозі 0,01
мг/кг (Імл/100 кг 0,1 %-ного розчину). Потім застосовують нейролептик ксилазин (ромпун, роме- тар) у дозі
0,5 мг/кг (25 мл/100 кг), який може бути введений внутрішньовенно з одного шприца разом з наркотичною
речовиною - калі- псоветом, або кетаміном. Дозу речовини визначають з розрахунку 10 мг/кг (20 мл/100 кг;
О. В. Єлесін).
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. Застосовують свиням 10-20 %-ний розчин
хлоралгідрату на 15 %-ному розчині глюкози. Можна застосовувати 30 %-ний розчин для того, щоб змен-
шити кількість рідини, яку необхідно ввести у вену. Доза становить 0,1 г хлоралгідрату на 1 кг маси тіла.
Свиням розчин хлоралгідрату повільно ін'єктують у велику вушну вену. Слід пам'ятати, що в тих
випадках, коли розчин потрапляє не в просвіт судини, а в прилеглі тканини, розвивається тро- мбо-
або перифлебіт і некроз вени!
Наркоз, як правило, настає відразу. Якщо тварині наркоз виконували в стоячому положенні, то ще до
закінчення введення необхідної кількості розчину вона починає хитатися і, якщо її не підтримати, може
лягти, не отримавши при цьому необхідної для глибокого наркозу дози хлоралгідрату.
Інколи бувають випадки, коли від введеної загальноприйнятої середньої дози хлоралгідрату
глибокий наркоз у свиней не настає! У таких випадках краще додатково застосовувати місцеве
знеболювання, але збільшувати дозу препарату не бажано! Збі-
8М29

225

214
льшення дози хлоралгідрату спричиняє інтоксикацію і смерть тварини! Смерть настає від паралічу
дихального центру, різкого зниження кров'яного тиску або зупинки серця.
Внутрішньовенний спирт-хлоралгідратний наркоз застосовують за такою самою методикою, що й
хлоралгідратний. Для наркозу вводять 20 %-ний розчин хлоралгідрату на 33 %-ному спирті. Доза становить
0,1 гхлоралгідрату на 1 кг маси тіла. Як правило, наркоз настає через 3-6 хв після закінчення ін'єкції і триває
15— 60 хв. У молодняку він перебігає більш короткочасно, ніж у старих тварин.
Внутрішньокістковий хлоралгідратний наркоз. Розчин хлоралгідрату вводять свиням, в основному,
в грудну або плечову кістки.
Доза та концентрація розчину хлоралгідрату для внутрішньокіст- кового наркозу така сама, як і для
внутрішньовенного, тому що внутрішньокістковий наркоз фактично є різновидністю внутрішньовенного.
Розчин хлоралгідрату має бути свіжоприготовленим і мати температуру тіла. Наркоз, як правило, настає
зразу ж або через 3-5 хв після ін'єкції розчину й триває 20-60 хв, залежно від індивідуальних особливостей
організму.
З метою послаблення токсичної дії хлоралгідрату рекомендують використовувати
внутрішньокістковий спирт-хлоралгідратний наркоз у свиней. Як і для внутрішньовенного,
використовують 20 %- ний розчин хлоралгідрату на 33 %-ному спирті. Дозу визначають із розрахунку 0,1 г
хлоралгідрату на 1 кг маси тіла тварини.
Гексеналовий наркоз. Препарат перед застосуванням розчиняють стерильним теплим ізотонічним
розчином натрію хлориду. Розчин ін'єктують інтраперитонеально поросятам масою до 30 кг з розрахунку
0,05-0,1 г на 1 кг маси тіла, а свиням масою від 30 кг і більше - 0,05 г на 1 кг маси.
Наркоз настає через 4-6 хвилин без стадії збудження й продовжується від ЗО до 75 хвилин. У старих
свиней наркоз більш тривалий, ніж у молодих! Больова чутливість зовсім відсутня, а рефлекторна
збудливість повністю не зникає. Характерною особливістю цього наркозу є тривалий сон (30-90
хвилин) і тремтіння м'язів у післяопераційний період!
Після наркозу пробудження настає швидко й майже в усіх тварин супроводжується руховим
збудженням. Симптоми рухового збудження можуть спостерігатися і перед настанням наркозу, коли
гексенал вводять повільно і в слабких концентраціях.
Після внутрішньовенного введення наркоз настає швидко і триває 25-30 хв, але ослаблення больового
відчуття продовжується більше однієї години.
При внутрішньоперитонеальному введенні гексеналу наркоз настає без стадії збудження через 4-6
хв і триває 30-75 хв. У період пробудження тварини стадія збудження також не виникає. 5-10 %- ний розчин
гексеналу для наркозу готують на стерильному теплому ізотонічному розчині натрію хлориду або на
дистильованій воді. Гексенал ін'єктують у дозі 35-50 мг/кг.
Можна використовувати і для внутрішньокісткового наркозу. Свиням також застосовують і
прямокишковий гексеналовий наркоз. Для цього застосовують 5-10 %-ний розчин гексеналу в дозі 0,1
г/кг маси тіла тварини.
Для мононаркозу свиням ін'єктують ветбутал (10-30 мг/кг), ке- тамін (5-10 мг/кг), пропанідид (20-30
мг/кг).

Наркоз дрібних жуйних

215
 Тіопентал-натрієвий наркоз. Встановлено, що поверхневий наркоз у овець настає від
внутрішньовенного введення 2,5 %-ного розчину тіопентал-натрію з розрахунку 15 мг на 1 кг маси тіла
тварини. Половину необхідної дози слід вводити швидко протягом 1-1,5 хв, а в подальшому темп введення
дещо уповільнюють. Усю дозу вводять протягом 4-5 хв. Наркоз настає відразу, тобто із закінченням ін'єкції
розчину. Наркоз короткий і триває від 15 до 20 хв. Для проведення хірургічної операції його доповнюють
одним з видів місцевої анестезії. Наркоз змінюється сонливим станом, який продовжується від 2-х до 4-х
год. Якщо наркоз необхідно подовжити, додатково ін'єктують ще третину дози.
Для виконання глибокого наркозу вівці внутрішньовенно протягом 6-7 хв ін'єктують 2,5 %-ний розчин
тіопентал натрію з розрахунку 30 мг на 1 кг маси тіла. Наркоз триває 15-20 хв, а потім він змінюється
3—4-годинним сонливим станом.
Обов'язковою умовою застосування тіопентал натрієвого наркозу в овець є 18-24-годинна голодна
дієта, щоб профілактувати блювання.
Іншим ускладненням може бути короткочасна зупинка дихання. Вона виникає внаслідок дуже
швидкого введення розчину тіопентал натрію.
Тіопентал-натрієвий внутрішньокістковий наркоз. Застосовують 3 %-ний розчин тіопентал натрію,
приготовлений на фізіологічному розчині, 5 %-ному розчині глюкози або на дистильованій воді. Вводять
препарат з розрахунку 15 мг сухої речовини на 1 кг маси тіла в грудну або плечову кістки.
Наркоз настає зразу після ін'єкції і триває 20-70 хв. Після наркозу сон продовжується від 1,5 до 6 год.
Підшкірно і внутрішньоперитонеально 5-10 %-ний розчин тіо- пентал-натрію ін'єктують в дозі 25-35
мг/1 кг маси тіла, а внутрі- шньом'язово - 35-50 мг/кг.
Внутрішньовенний хлоралгідратний наркоз. Застосовують 10 %-ний розчин хлоралгідрату в дозі
0,1-0,15 г/кг маси тіла тварини. РОЗЧИН хлоралгідрату вводять у підшкірну вену передпліччя, малу
приховану вену або в яремну вену. Загальне знеболювання поєднують з місцевим.
Внутрішньоперитонеальний гексеналовий наркоз настає без стадії збудження через 3-5 хв і триває
30-70 хв. Застосовують 5- 10 %-ний розчин гексеналу, який готують на ізотонічному розчині натрію
хлориду або дистильованій воді.
Гексенал ін'єктують дрібній рогатій худобі в дозі 30-35 мг на 1 кг маси тіла.
Оральний алкогольний наркоз. Дрібній рогатій худобі для незначного оглушення орально
призначають 300-400 мл 40 %-ного спирту етилового з подальшою місцевою анестезією.
Внутрішньовенний алкогольний наркоз. 33 %-ний етиловий спирт ін'єктують внутрішньовенно в
дозі 100-150 мл.

Наркоз собак і кішок

Для глибокого наркозу собакам найчастіше застосовують інгаляційний наркоз із попередньою
премедикацією.
Премедикація. За 15-20 хв до наркозу підшкірно або внутрішньо- м'язово ін'єктують 0,05-0,1 мг/кг
(0,5-1 мл/10 кг) атропіну сульфату, а потім 2,5 %-ний розчин аміназину в дозі 2,5-5 мг/кг (1-2 мл/10 кг) або
ксилазин (ромпун, рометар) у дозі 20-30 мг/кг (1-1,5 мл/10 кг):

216
 Rp.: Barbamili 5,0 Rp.: Morphinі hydrochloridi 0,1 Atropini sulfatis 0,005 Aquae destillatae 10,0 M.f.solutio sterilisata
Aquae destillatae 50,0 D.S. Ввести внутрішньовенно собаці 8-10
M.f.solutio sterilisata мл зі швидкістю 2 мл/хв
D.S. Для премедикації. Вводити підшкірно за 20-30 хв до наркозу маленьким собакам - 1-2 мл, середнім
- 3-4, великим - 6-8, дуже великим - 9-10 мл
_ ., . ,, , OUип U. Vl — Lf U, U V,т,СOCJlUntUyi— У—IV 1VIJI
Rp.: Aminazini 0, Ol Promedoli 0,008 Dimedroli 0,004 Aquae destillatae 5,0 M.f.solutio sterilisata
D.S. Внутріишьом 'язово cooaiji масою 10 кг

Наркоз. Вступний наркоз. Внутрішньовенно ін'єктують 5 %-ний розчин тіопентал натрію (20 мг/кг);
спочатку вводять половину або третину дози, а після зникнення рефлексів - решту. При премедикації
ромпуном кількість тіопентал натрію зменшують на чверть.
Базисний наркоз є продовженням попереднього. Іноді до нього приступають відразу після
премедикації, минаючи вступний наркоз. Найбільш безпечний - ефірний наркоз. Після попередньої
премедикації та вступного наркозу в тварини швидко настає глибока толерантна стадія наркозу. Спочатку
ефір наносять на маску по 1-2 краплі за секунду, а потім кількість крапель збільшують до настання
глибокого наркозу (зникнення рефлексів й опускання очних яблук).
Для кішок найчастіше застосовують інгаляційний ефірний або парапульмональний
тіогіентал-натрієвий наркоз.
Премедикація. Підшкірно вводять атропін (0,5-1,0 мл 0,1 %-ного розчину), а внутрішньом'язово -
аміназин у тій самій дозі, що й собакам (0,1-0,2 мл/кг). Замість аміназину можна внутрішньом'язово вводити
ксилазин (0,15 мл/кг).
Ефірний наркоз. Кішку садовлять під скляний ковпак або в ящик із заскленим віконцем, на дно якого
кладуть вату, просочену 20 мл ефіру. Через 5 хв настає наркоз. Тварину виймають з камери, фіксують у
необхідному положенні й продовжують наркоз із застосуванням маски.
Тіопентал-натрієвий (пентотал) наркоз. 1-3 мл 3-5 %-ного розчину тіопентал натрію довгою голкою
ін'єктують кішці у вуздечку язика (рот розкривають за допомогою двох шматків бинта, розтягуючи ними
щелепи). Така ін'єкція прирівнюється до внутрішньовенної.

217
 Інтраперитонеальний пентотал-натрісвий (тіопентал) наркоз. Кішці в черевну порожнину збоку від
білої лінії вводять 1,5-2 мл 5 %-ного розчину препарату (30-35 мг/кг). Наркоз триває 30 хв, для його
продовження застосовують інгаляцію ефіром.
Кетаміновий наркоз (каліпсовет) - це сильний анестезувальний й снотворний засіб. Крім собак і котів,
цей препарат застосовують диким і парковим тваринам, птахам. Собакам і котам після премеди- кації
атропіну сульфатом і ксилазином внутрішньом'язово вводять каліпсовет з розрахунку 10-15 мг/кг (2-3 мл/10
кг). Ксилазин і кета- мін можна вводити разом з одного шприца, однак слід ураховувати, що тривалість дії
ксилазину більша, ніж кетаміну. Тому кетамін краще вводити через 5-10 хв після ін'єкції ксилазину на фоні
чітко виражених ознак транквілізації. Якщо потрібно подовжити наркоз, ін'єктують додатково ще
половинну дозу кетаміну.
Гексеналовий наркоз. У вуздечку язика коту ін'єктують 1-3 мл 3-5 %-ного розчину гексеналу.
Внутрішньовенний алкогольний наркоз. Собаці можна також застосовувати 33 %>-ний спирт
етиловий в дозі 7-10 мл на 1 кг маси тіла. У вену розчин вводять зі швидкістю 15 мл за хвилину. За 10-15 хв
до ін'єкції алкоголю ввести підшкірно для премедикації суміш морфіну й атропіну. Розчин алкоголю для
наркозу краще готувати за прописом: 96° спирт етиловий - 80,0 г, натрію хлорид - 1,2, глюкоза - 13,0 г (27,2)
і дистильована вода - 186,0 мл.
Підшкірно собаці можна вводити для наркозу таку суміш: морфіну гідрохлорид - 1,0 г, магнезії сульфат
- 4,0 г, соняшникова олія - 100,0 мл. Вводять підшкірно для поєднаного наркозу (1,5 мл на 1 кг маси тіла).
Глибокий сон триває до 12 год.
Ректальний хлоралгідратиий наркоз:
Rp.: Chlorali hydrati 10,0 Rp.: Chlorali hydrati 10,0
Decocti radicis Althaeae 1000,0 Mucilaginis Amyli 1000,0
M.D.S. Собаці для ректального M.D.S. Собаці для ректального
наркозу наркозу
Вводити за 30 хв до операції. Доза маленьким собакам - 40 мл, середнім - 60 і великим - 80 мл.
Наркоз курей
Найбезпечнішим і зручним наркозом для курей вважають прямо- кишковий гексеналовий і
тіопентал-натрієвий. Якщо цих препаратів немає, можна застосовувати хлоралгідратний наркоз. У
клоаку вводять один із зазначених наркотиків, потім однією рукою беруть курку за ноги, а другою за
допомогою тампона стискують анус на 2-3 хв. Сон настає через 1,5-2 хв, а наркоз - через 5-6 хв і триває 1,5-2
год.
Rp.: Hexenali О,5 Rp.: Hexenali 0,5
Aquae destillatae 5,0 Aquae destillatae 2,0
M.D.S. Для введення в клоаку Mucilaginis seminis Lini 1:30-40,0
(доза 0,1 г/кг). M.D.S. Для ректального введення
(доза 0,1 г/кг).
Rp.: Chlorali hydrati 0,5
Mucilaginis seminis Lini 1:30-40,0
M.D.S. Для введення в клоаку (доза 0,1 г/кг).
,, Після наркозу птицю поміщають у тепле приміщення, тому що температура тіла знижується на 1,5-3 °С.
218
 УСКЛАДНЕННЯ ПРИ НАРКОЗІ, ЇХ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА УСУНЕННЯ
Загальна анестезія, навіть поверхнева, приховує в собі небезпеку побічних явищ або тяжких ускладнень.
Деякі з них можуть загрожувати життю хворої тварини або сприяти розвитку післяопераційних ускладнень.
Знаючи про це, можна передбачити й запобігти більшості із них, а виявивши, приступити до негайного
лікування з метою обмеження або усунення небажаних наслідків. Побічні явища та ускладнення дуже різні
залежно від чинників. Вони можуть виникати протягом усього періоду анестезії (наприклад, ускладнення
внаслідок передозування фармакологічних засобів), інші пов'язані із застосуванням певних методів
анестезії (наприклад, кардіопатія, яка сприяє порушенню ритму серця).
Ускладнення при наркозі найчастіше зумовлені недооцінкою операційного ризику, невірним вибором
методу анестезії або похибками при її виконанні, непередбаченими реакціями на лікарські препарати. Тому
лікар, насамперед, повинен володіти глибокими знаннями практично в усіх галузях ветеринарної медицини,
щоб уміти запобігти та успішно боротися з ускладненнями, які виникають під час анестезії.
Схематично їх можна згрупувати таким чином: ускладнення з боку органів дихання, кровообігу,
неврологічні та технічні ускладнення.
Ускладнення з боку органів дихання
Ускладнення з боку органів дихання можуть бути різного походження. Вони досить часто
зустрічаються на початку анестезії й виявляються на будь-якому етапі операції. Деякі з них можна виявити
зразу, інші перебігають приховано.
Виявлені ускладнення необхідно негайно усунути, тому що вони, в свою чергу, спричиняють певні
утруднення, а саме:
а) хірургічні (надмірні або нерегулярні дихальні рухи під час черевних і торакальних операцій); б)
посилення кровотечі в зв'язку з обмінними або судиноруховими розладами, високим венозним тиском; в)
гіпоксія або гіперкапнія (інколи їх комбінація). Навіть якщо вона первинна або вторинна, слід остерігатися
ускладнень з боку сер- цево-судинної системи (зупинка кровообігу) і головного мозку (анок- семічна кома),
які можуть бути незворотними.
Діагноз ставлять на основі більш або менш виражених ознак, які інколи бувають прихованими через
умови анестезії:
- зміна кольору шкіри й слизових оболонок - гіпоксичний ціаноз (ціаноз не розвивається у випадку
вираженої анемії, але він буває також внаслідок застою або уповільненого кровообігу);
- зміни дихальних рухів - частоти, амплітуди, ритму, типу дихання;
- зміни артеріального тиску (гіпертензія внаслідок гіперкапнії) і пульсу (тахікардія, потім виражена
брадикардія внаслідок гіпоксії);
- зміни дихальних рухів відмічаються в ділянці операційного поля за характером кровотечі, за силою
черевного тиску.
Ускладнення можуть бути зумовлені клінічними, фармакологічними й технічними чинниками
(наприклад, апное після введення барбітуратів, ларингоспазм внаслідок подразнення сильними концентра-
ціями ефіру). При найменшій підозрі на ускладнення необхідно: перевірити надходження кисню та
справність усієї апаратури; перевірити прохідність верхніх дихальних шляхів; провести аускультацію
легень; оцінити рівень наркозу; у сумнівних випадках за можливістю дослідити газовий склад крові.

219
Основні ускладнення
1. Обтурація дихальних шляхів спричинює гіпоксію, гіперкап- нію, недостатнє насичення крові
леткими анестетиками, а при підвищенні внутрішньогрудного тиску - гіпертензію в правій легеневій артерії
з перевантаженням правого відділу серця й небезпекою розвитку набряку легень.
Причини порушення прохідності верхніх дихальних шляхів можуть бути такі: 1) зниження тонусу м'язів
глотки, язика тощо; 2) ла- рингоспазм частковий або повний, який характеризується шумним і утрудненим
диханням, свистячою задишкою, втягуванням міжреберних проміжків, ціанозом слизових оболонок тощо.
Ларингоспазм виникає при: поверхневій анестезії (фаза підвищеної рефлекторної активності); подразненні
гортані (сторонні тіла, спроба інтубації, подразнення надто концентрованими парами летких анестетиків
тощо); при рефлекторній активності у відповідь на біль (підтягування петель кишечнику, розширення рани
тощо); застосуванні засобів, які тонізують блукаючий нерв.
2. Сторонні тіла (коренебульбоплоди, кістки, новоутворення тощо). Запобігають цим ускладненням
шляхом включення в премеди- кацію ваголітичних засобів, успішного проведення вступного наркозу до
хірургічної стадії, уникаючи при цьому будь-яких подразників.
Реанімація цих ускладнень полягає в усуненні причини (перевірити стан ротової порожнини),
проведенні оксигенації, а за необхідності - в поглибленні анестезії й навіть проведенні кураризації та
інтубації (лептокураре). При наявності сторонніх тіл їх слід видалити, а при неможливості - виконати
трахеотомію.
3. Бронхоспазм - більш рідке ускладнення. Причини, які його викликають, ті самі, що спричинюють
ларингоспазм (головним чином, сторонні тіла). Бронхоспазм - найнебезпечніше ускладнення цирку-
ляторних порушень. Висновок про виникнення бронхоспазму можна зробити лише після виключення інших
причин обтурації (наприклад, обтурація трубки).
Клінічно проявляється на початку утрудненням видиху, ціанозом слизових оболонок, порушеннями
серцевого ритму, а в подальшому - різким погіршенням дихання; грудна клітка немовби фіксується в
положенні вдиху. При аускультації дихальні шуми різко послаблені або не прослуховуються. Появляється
коробковий звук при перкусії. У подальшому може розвинутися набряк легень.
Реанімація полягає в послідовному внутрішньовенному введенні еуфіліну, преднізолону, атропіну,
адреналіну. Одночасно виконують штучне дихання. Найчастіше бронхоспазм може призвести до загибелі
тварини.
Профілактикою цього ускладнення є правильний вибір методу анестезії, обов'язкове застосування
атропіну під час преме- дикації.
4. Блювання, регургітація шлункового вмісту. Блювання може виникнути при вступному наркозі
внаслідок підвищеного рефлекторного подразнення гортані, але більш серйозним є вільне витікання вмісту
шлунка, що спричинюється розслабленням кардіального сфінктера. Крім небезпеки появи гіпоксії, існує ще
небезпека розвитку шоку, тяжких бронхолегеневих ускладнень.
Прогноз залежить від кількості вмісту, що витік, його кислотності, наявності в ньому корму, що може
призвести до ателектазів.
Блюванню, як правило, передує гіперсалівація, тахікардія, порушення ритму дихання. Регургітація
може залишитися непоміченою й призвести до більш небезпечних ускладнень. Попадання шлункового
вмісту в легені спричиняє розвиток аспіраційного синдрому. При цьому виникає не лише
220
механічнанепрохідність дихальних шляхів, а внаслідок попадання кислого вмісту розвиваються й такі
ускладнення, як ларинго- і бронхоспазм, опік слизової оболонки трахеального дерева, а в подальшому -
аспіраційна пневмонія.
Попадання шлункового вмісту в легені може супроводжуватися небезпечними рефлекторними
розладами серцево-судинної системи, аж до зупинки серця!
Запобігання цим ускладненням полягає в проведенні голодної дієти, а також інтубації хворої тварини,
якщо не встановлено ступінь звільнення шлунка (тварини травмовані, з непрохідністю кишок, ро-
додопомога). При цьому проводять анестезію, яка не підвищує рефлекторної активності глотки.
При позивах до блювання наркоз посилюють (якщо це можливо). При блюванні голову тварини
опускають, витягують язик, щоб блювота вільно викидалася з ротової порожнини, яку очищають від кор-
мових мас тампонами. Із трахеї відсмоктують блювоту, якщо вона туди потрапила, застосовують
оксигенацію та протишокову терапію (кардіотонічні засоби, гормони).
Блювання може виникнути й після оперативного втручання у фазі пробудження. При цьому
застосування пізньої екстубації, надання бокового положення хворій тварині, опущення голови, уважне
спостереження за твариною до повного відновлення свідомості та рефлекторної активності глотки й трахеї є
дійовими заходами профілактики.
Якщо блювання виникає наприкінці операції як блювотний ефект анестезії, воно менш небезпечне, тому
що до цього часу відновлюються рефлекторні засоби захисту. При цьому слід повернути й опустити голову
тварини.
Реанімація аспіраційного синдрому досить складна і ґрунтується на таких основних принципах : 1)
аспірація шлункового вмісту з дихальних шляхів; 2) боротьба з бронхоспазмом і профілактика аспіра-
ційної бронхопневмонії: введення атропіну, аерозольні інгаляції глю- кокортикостероїдів, розчинів соди,
внутрішньовенне введення преднізолону у великих дозах; 3) при порушенні легеневої вентиляції штучна
вентиляція легень; 4) форсований діурез, антибактеріальна терапія, підтримування серцевої діяльності; 5)
введення реополіглю- кіну, інгібіторів протеаз (контрикал, гордокс).
Для профілактики цього ускладнення тварину слід витримати на голодній дієті протягом 12-24 годин.
Щоб звільнити шлунок у дрібних тварин (кішка, собака), необхідно штучно викликати блювання. Для
цього внутрішньовенно вводять апоморфіну гідрохлорид (собакам - 0,002-0,0035, а кішкам - 0,001-0,002 г).
За необхідності - промити шлунок. Крім того, інтубацію трахеї слід виконувати інтубацій- ною трубкою із
надувною обтурувальною манжеткою.
5. Депресія. Проявляється порушенням дихання, з'являється бра- діпное, апное або олігопное, інколи
тахіпное. В усіх цих випадках спостерігається зменшення частоти дихання або навіть повне його
припинення. Причини: передозування анестетиків, міорелаксація грудних нервів, пневмоторакс тощо.
Реанімація при зупинці дихання: наркоз припиняють, знімають фіксуючі ремені, під шкіру або
внутрішньовенно ін'єктують лобелін, кофеїн і негайно приступають до штучної вентиляції легень.
Штучне дихання легше виконувати в дрібних тварин. Для цього витягують з ротової порожнини язик,
грудні кінцівки спочатку відводять уперед, а потім притискують до грудної клітки, тим самим ритмічно її
розширюючи й стискаючи. Крім того, можна відводити в бік одну грудну кінцівку, потім притискати її до
тіла і натискувати на бокову грудну стінку долонею. Інколи буває ефективним ритмічне поплескування

221
долонею по грудній стінці. Якщо під час операції був проведений розтин черевної стінки, в черевну
порожнину вводять руку і масажують діафрагму, злегка на неї натискуючи й поплескуючи пальцями.
Техніка штучного дихання. У дрібних тварин (собак, кішок і свиней) прийом зводиться до ритмічного
стискування і розширення руками грудної клітки тварини, яка лежить на спині. Для цього стають спереду
тварини; великі пальці рук з'єднують між собою по серединній лінії мечоподібного хряща, а долоні кладуть
на бокові поверхні грудної клітки тварини або ними захоплюють реберні дуги. Спочатку виконують
штучний видих, натискуючи" з боків на грудну клітку, внаслідок чого повітря виштовхується з легень; після
цього грудна клітка внаслідок своєї пружності набуває попереднього об'єму і при цьому втягує повітря.
Потім знову стискують грудну клітку і т. д. При недостатній пружності допомагають розширенню грудної
клітки обережним підніманням реберних дуг вверх і в боки. Чим сильніше стискується грудна клітка, тим
більша кількість повітря потрапляє в легені й тим швидше відновлюються самостійні дихальні рухи. За-
значені маніпуляції проводять одну за одною ритмічно, в 1,5-2 рази частіше, ніж нормальні дихальні рухи
даного виду тварин.
У період пробудження не слід застосовувати морфіну гідро- хлорид, прозерин та особливо
дихальні аналептики, які дають лише тимчасовий ефект!
6. Різноманітні побічні явища: кашель, чхання, викликані стимуляцією глотки й трахеї
(подразнювальні пари, бронхорея); спазматичне дихання в результаті подразнення трахеї трубкою; гикавка,
яка часто виникає при застосуванні барбітуратів, дуже небажана при операціях на органах черевної
порожнини. Остання може виникати при обтурації дихальних шляхів, розширенні шлунка, гіперкапнії. З
нею дуже важко боротися. Для цього можуть бути застосовані гіпервенти- ляція легень, релаксанти,
аспірація вмісту шлунка.

Ускладнення з боку органів кровообігу

Численні фактори можуть вплинути на функцію кровообігу під час загальної анестезії. При цьому
спостерігаються різноманітні зміни у функціональній діяльності серцево-судинної системи.
1. Зміни частоти пульсу і серцевого ритму. Здебільшого зміни частоти пульсу (табл. 6) відмічають у
вигляді тахікардії або брадикардії, яка може бути провісником тяжких порушень - депресії міокарда.
Порушення ритму серця прямо або побічно свідчать про захворювання внутрішньої системи управління
й проведення міокарда. Вони можуть настати після змін частоти пульсу або їх супроводжувати.

222
 Стан пульсу Причини
Таблиця 6 - Зміни частоти пульсу
фармакологічні , рефлекторні інші
Введення атропіну сульфату, Неспокій, поверхнева Гіпоксія, асфіксія,
застосування прямих і непрямих анестезія, біль геморагічний шок,
симпатикоміметиків, гіпокаліємія, гі-
Тахікардія
нейролептиків Ваготомія, стиму- пертиреоз Гіпоксія
Використання циклопропану, ляція блукаючого
галотану нерва
Брадикардія

Найчастіше виявляють шлуночкові екстрасистоли. Вони не заслуговують на увагу, якщо поодинокі, але
стають небезпечними при появі групових (бігеменія - залп) або багатоморфних.
Можна також спостерігати нодальні ритми і передсердно- шлуночкову блокаду (при застосуванні
галогеновмісних засобів). Появі фібриляції може передувати шлуночкова тахікардія (табл. 7).
Які б не були причини порушення ритму серця, гіпоксія, гіперка- пнія та існуюча до цього кардіопатія
сприяють появі цього ускладнення.
Хоч інколи порушення серцевого ритму можна визначити за пульсом, остаточний діагноз ставлять на
основі електрокардіограми.
Таблиця 7 - Причини порушення ритму серця
Стан Причини
фармакологічні рефлекторні інші
Порушення Застосування гало- Інтубація тварини без Гіпоксія, гіперкапнія, гі-
ритму серця генів, судинозвужу- захисту, синокароти- потензія, гіпо- або гіпер-
вальних засобів дний комплекс каліємія, кардіопатія

Реанімація полягає в усуненні причини, виконанні оксигенотерапії і гіпервентиляції, а за необхідності -

симптоматичне лікування. При тахіаритміях вводять лідокаїн, ізоптин, новокаїнамід, бета-
адреноблокатори (анаприлін, обзидан, кордарон); при брадикардії - атропін, ізадрин, проводять
електрокардіостимуляцію.
2. Зміни артеріального тиску. Наркоз супроводжується судиноруховими реакціями та змінами
серцевого викиду, величина й характер якого залежать від анестетика, що використовується, кількості й
швидкості його введення, поєднання препаратів (премедикація; судинозвужувальні засоби; препарати, що
пришвидшують родові перейми; передопераційне лікування).
До фармакологічної дії можна додати ще й такі чинники: загальні умови анестезії, особливо вентиляція
легень; зміна об'єму крові під час хірургічного втручання (кровотеча, різке зменшення кількості рідини в
черевній порожнині, шок) та її розподіл (положення тварини - лежаче бокове, сидяче тощо); передуючий
стан хворої тварини (кардіопатія, захворювання нирок, порушення норм годівлі, особливо при недоїданні);
нездатність до адаптації (видалення надниркових залоз).
Гіпотензія, яку викликають різні етіологічні фактори, є частим явищем при індукції наркозу. Невірна
методика проведення (надто швидке введення барбітуратів) може призвести до тривалого й загрожуючого
колапсу.
223
 Гіпотонія, яка триває більше 20-30 хв, призводить до метаболічних порушень з глибокими змінами
мікроциркуляції та розвитком поліорганної недостатності.
Отже, обов'язково мають враховуватися: корекція або компенсація наявних захворювань; вірний вибір
анестетика та засобів преме- дикації; обережне, контрольоване введення лікарських препаратів;
компенсація змін вентиляції легень (штучна вентиляція); обережність при зміні положення (постуральні
шоки); повна компенсація втрати крові.
Лікування вираженої гіпотензії має бути негайним, тому що вона справляє загрозливу дію на міокард
(небезпека зупинки серця), а якщо триває довго - то на мозок і функцію нирок. Це тим більше небезпечно у
хворих тварин з поганим загальним станом (тварини старого віку, із захворюваннями серця,
атеросклерозом тощо; табл. 8).
Таблиця 8 - Причини зміни артеріального тиску (крім кардіопатії)
Стан Причини
фармакологічні метаболічні волемічні ;
Гіпотензія Глибокий наркоз Аноксія Кровотеча
Циркулятор- ний Застосування галогену, Гіпокапнія Втрата рідини із шлунко-
колапс віадрилу, нейролептиків, (гіпервентиля- во-кишкового тракту,
гангліоблокаторів, резерпіну, ція) токсичний трансфузійний шок,
передопераційне лікування надмірний тиск, легеневі
Застосування кеталару, захворювання Перевантаження
Гіпертензія Гіперкапнія,
ГОМК, вазопресорів, великого кола кровообігу
окситоцину, проведення гіпоксія
поверхневого наркозу

Реанімація. Для лікування цього ускладнення внутрішньовенно вводять поліглюкін, сольові розчини,
глюкокортикоїди (гідрокортизон, дексазон). Якщо артеріальний хиск не піднімається вище 80 мм рт. ст., то
необхідно застосовувати симптоматичне лікування (меза- тон, ефедрин, дофамін тощо).
3. Зунинка серця. При зупинці серця відсутній пульс, артеріальний тиск падає, відмічається блідість
або ціаноз непігментованих ділянок шкіри і слизових оболонок, зупинка дихання, не прослухову- ються
серцеві шуми. Електрокардіограма дозволяє відрізнити прогресуючу брадикардію, асистолію, шлуночкову
фібриляцію.
Різновидність і тип зупинки серця залежать від причини й умов, при яких вона виникла: а) гостра
зупинка серця без продромального періоду буває при застосуванні хлороформу і галогеновмісних засобів
для наркозу (гіпоксія, ендогенна адреналінемія, викликана страхом, болем тощо); б) порушення, які
розвилися і прогресують, призводять до вищеописаних ускладнень (дихальні і серцево-судинні). У виклю-
чних випадках вони є результатом інфаркту міокарда, легеневої емболії, газової емболії, які важко
діагностуються.
Успіх реанімації залежить від швидкості її проведення й ефективності.

224
Неврологічні ускладнення
1. Судоми. Вони свідчать про надмірне подразнення моторних зон мозку і можуть спричинюватися
гіпоксією, гіперкапнією, застосуванням деяких центральних анестетиків (натрію оксибутират, ефі-
роідіопатичні судоми); гіпервентиляцією.
Судоми починаються дифузно в малих м'язах, потім прогресивно розповсюджуються. Вони знижують
ефективність вентиляції легень і стають причиною гіпертермії.
Реанімація. Щоб їх ліквідувати, крім усунення причини, необхідно проводити оксигенацію і штучну
вентиляцію легень, внутрішньовенно вводити барбітурати швидкої дії, оксибутират натрію, седуксен, не
допускати перегрівання хворої тварини.
2. Пізнє просинання. Воно може бути викликане передозуванням анестетика, випадковою
гіпертермією під час тривалої операції, наслідками аноксії. У цьому випадку відновлення свідомості
супроводжується ускладненнями: гіпертензією, явищами децеребрації, порушеннями звукової реакції
тощо.
3. Колапс - найчастіше виникає у дрібних тварин при хлорофор- мовому наркозі та в коней при
хлоралгідратному, особливо якщо у тварини перед наркозом була пропасниця або вона тривалий час не
рухалася. У коней він інколи виникає від застосування аміназину.
При колапсі спостерігають раптову зупинку серцевої діяльності, ціаноз слизових оболонок, розширення
зіниць, слабкий пульс і припинення кровотечі із розрізаних судин.
Реанімація. При таких ознаках негайно припиняють наркоз, підшкірно ін'єктують кофеїн і камфору або
внутрішньовенно - адреналін. За можливості роблять переливання крові або вливають фізіологічний
розчин. Легкими ударами долоні по грудній стінці масажують серце. При операції в черевній порожнині
руку підводять безпосередньо до діафрагми і через неї злегка ударяють і погладжують по серці.
Слід відзначити, що у великих тварин закритий масаж серця виконати практично неможливо! У
зв'язку з анатомічними особливостями будови грудної клітки і розташуванням серця, непрямий
масаж серця в дрібних тварин є малоефективним; стискування грудної клітки призводить до
переміщення серця догори, тому досягти повного стискування шлуночків практично неможливо!
При зупинці серцевої діяльності більш результативним заходом є внутрішньосерцеве введення
адреналіну через грудну стінку!
Надзвичайним заходом при колапсі є інгракардіальна ін'єкція 0,1 %-ного розчину адреналіну
гідрохлориду в перші 5 хвилин після зупинки роботи серця; дрібним тваринам ін'єктують 0,25-1 мл, а ве-
ликим - до 10 мл.
4. Параліч внаслідок стискування. Хоч його виявляють після пробудження тварини, він є наслідком
неправильної фіксації тварини перед операцією і недостатнього захисту від тиснення ременів на нервові
стовбури в результаті м'язової гіпотонії. Особливо часто це ускладнення виникає у великих і виснажених
тварин.
Реанімаційна допомога. Тому такій тварині, щоб усунути це ускладнення, роблять масаж і надають
спокій. Профілактика полягає в щадній фіксації тварини, використанні м'яких фіксуючих ременів тощо.

225
Порушення техніки введення в наркоз
При порушеннях техніки внутрішньовенного введення сильнопо- дразнювальних анестетиків
(хлоралгідрат та ін.) виникає пери- та тромбофлебіт.
Першою ознакою того, що препарат надходить не в кровоносне русло, а в прилеглі тканини, є
уповільнення його введення і набрякання тканин. Потім з'являється біль, місцева гіперемія, спостерігається
відсутність знеболювального ефекту, в подальшому розвивається пери- та тромбофлебіт і некроз прилеглих
тканин.
Реанімаційна допомога. Запобігають цьому ускладненню негайною інфільтрацією 0,25-0,5 %-ного
розчину новокаїну в тканини, куди потрапив розчин хлоралгідрату. При цьому охоплюють якнайбільшу
зону.
При швидкому введенні барбітуратів внутрішньовенно може виникати подразнення і тромбоз судин.
При цьому голку із судини не витягують, а через неї вводять місцевий анестетик або препарати, які
розширюють судини.

Інші види ускладнень

Операційна і післяопераційна гіпотермія виникає внаслідок переохолодження під час тривалих
операцій (особливо в холодну пору року), а також застосування засобів, що спричинюють зниження тем-
ператури тіла і тонусу судин. Ускладнення проявляється тремтінням тварини й може призвести до
пригнічення дихання, затримки пробудження, а також спричинити нервово-вегетативні розлади
(адренергічна реакція).
Для зупинки цього процесу ін'єктують внутрішньовенно повільно одноразово магнію сульфат. Хворих
тварин слід укутувати і зігрівати грілками з температурою води 40 °С.

МІСЦЕВЕ ЗНЕБОЛЮВАННЯ
Місцева анестезія - тимчасове штучне усунення чутливості в ділянці тіла, де виконується операція,
шляхом дії місцев'оанестезуваль- них речовин на периферичні відділи нервової системи. Ці речовини своєю
специфічною та зворотною дією змінюють збудливість (провідність) елементів периферичної нервової
системи, не спричинюючи в них глибоких деструктивних змін. Як правило, під дією місцевоанес-
тезувальних речовин зникає не лише больове відчуття,.а й температурна, тактильна та інші види чутливості.
Втрата лише больової чутливості позначається терміном аналгезія (від грец. ап - заперечення + algos -
біль), а втрата всіх видів чутливості - терміном анестезія (від грец. ап - заперечення + аШЬехін - відчуття,
чутливість). Місцеве знеболювання означає ін'єктування розчинів анестетиків у ділянці нервових стовбурів
соматичної і вегетативної нервової системи, спинномозкових корінців, нервових сплетень і нервових
закінчень.
Першим місцевоанестезувальним засобом був кокаїн. Але недостатнє знання токсичності і дозування
цього препарату були причиною тяжких ускладнень, а в деяких випадках - смерті пацієнтів. Це спонукало
шукати менш токсичні його аналоги. Спеціальні дослідження показали, що міцевоанестезувальні
властивості кокаїну пов'язані з наявністю в його структурі бензойної кислоти, яка утворює складний ефір з
аміноспиртом. На основі цієї закономірності було синтезовано декілька тисяч аналогів кокаїну.

226
 Найбільш вдалими сполуками, які застосовувалися або застосовуються й нині в анестезіології, є:
1) складні ефіри бензойної кислоти - кокаїн, трокаїн, ейкізин, псикаїн, гексилкаїн, метикаїн, бенкаїн,
алкаїн;
2) складні ефіри параамінобензойної кислоти - новокаїн (алкан, амінокаїн, амбокаїн, анестокаїн,
атокаїн, атоксикаїн, етакаїн, керока- їн, мерокаїн, неокаїн, паракаїн, планокаїн, полокаїн, прокаїн, авіакаїн,
сервікаїн, синтокаїн, скурокаїн, хелокаїн, церокаїн, цитокаїн), моно- каїн, амікаїн, бутакаїн, тутокаїн,
ларокаїн, пантезин, конвокаїн;
3) складні ефіри параамінобензойної та бензойної кислот з різними замінниками в їхній ароматичній
частині - дикаїн (пантокаїн, тет- ракаїн), вофкаїн, корнекаїн, хлорпрокаїн, оксикаїн (паскаїн), оксипан-
токаїн (ренокаїн), пропоксикаїн (равокаїн), симпокаїн, бутоксипрока- їн, примакаїн, унакаїн, офтаїн,
новезин, ізопропілкаїн, інтракаїн, ста- докаїн;
4) складні ефіри коричної, параамінонафтойної та деяких інших кислот - апотезин, нафтокаїн;
5) аміди ароматичних і гетероциклічних кислот - новокаїнамід, совкаїн (нуперкаїн, перкаїн);
6) аміди ароматичних амінів (аніліди) - ксилокаїн (ксикаїн, лідо- каїн, лігнокаїн), тримекаїн, хостокаїн,
прилокаїн (циганест, прорито- каїн), карбокаїн (мепівакаїн), маркаїн (бупівакаїн, карбостезин).
Досвід показує, що місцевоанестезувальні властивості мають й інші речовини: а) амінокетони -
фалікаїн, диклонін; б) тіоаналоги новокаїну - тіокаїн; в) прості ефіри - прамоксин (тронотан), квотан;
г) амідини - фенакаїн (голокаїн); д) фенілуретани - діотан; е) алкільні ефіри параамінобензойної та
амінобензойної кислот - анестезин, ор- тоформ, новортоформ, бутезин.
Наведені факти підтверджують одне з принципових положень учення М. Є. Введенського про те, що
процес парабіозу (в даному випадку - місцеву анестезію) можна викликати будь-яким альтернативним
фактором - від дистильованої води до специфічних сполук органічної природи. Різниця їхньої дії зводиться
лише до ступеня специфічності та зворотності тривалості місцевоанестезувального ефекту.
Місцевого знеболювання можна досягнути нанесенням препарату на поверхню тканин (шкіра, слизові
оболонки) або інфільтрацією певної ділянки тканин (наприклад, шкіри) чи введенням препарату вздовж
нервових стовбурів, якщо необхідно порушити їхню провідність для больових імпульсів. Чутливі елементи
нервової системи менш лабільні, ніж рухові елементи, а отже більш сприйнятливі до
місцевоанестезувальних речовин.
Інші види чутливості при місцевій анестезії виключаються не одночасно, а в певній послідовності.
Спочатку зникає відчуття болю, потім відчуття холоду, тепла і, нарешті, дотику й тиску!
Установлено, що тактильна чутливість зникає через 10-12 хв після гальмування больової чутливості.
Однак, через 35-40 хв вона відновлюється знову. При цьому частково зберігається і сприйняття тем-
пературних подразнень. Під дією місцевоанестезувальних речовин в нервовому стовбурі виникає
парабіотичний стан.
При настанні парабіозу нервовий апарат частково або повністю втрачає властивість як генерувати, так і
проводити імпульси.
Порівняльна характеристика фармакодинаміки місцевоанестезувальних речовин наведена в таблиці 9.
Приготування розчинів новокаїну. О. В. Вишневський запропонував застосовувати 0,25 %-ний
розчин новокаїну на слабкому гіпотонічному розчині Рінгера за таким прописом:

227
Rp: Natrii chloridi purissimi 5,0 Kalii chloridi 0,075 Calcii chloridi 0,125 Novokaini
2,5 Aquae destillatae 1000,0 Sol. Adrenalini 1:1000-2,0
M.f.solutio sterelisata
D.S. Застосовувати 0,25%-ний розчин новокаїну для інфільтраційної анестезії
Таблиця 9 - Порівняльна характеристика фармакодинаміки місцевоанестезувальних речовин
Препарат Анестезу- Токсич- Тривалість Концентрація розчинів, які застосовуються при різних способах місцевої
вальна ність дії, хв анестезії
активність поверхнева, інфільтраційна, провідникова, спинномозкова, внутрішнь-
% % % % венна, %
Новокаїн 1 1 60 5-10 0,25-1,0 3,0-4,0 1,5-5,0 0,25 - 0,5
Піромекаїн 2 2 15-20 0,5-2,0 - - - -

Дикаїн 10-15 2-3 20-50 0,5-1,5 0,1 _ _ _

Совкаїн 15-20 15-30 180 1,0-3,0 0,01 -0,1 0,2 - 0,5 0,5-1,0 _
Тримекаїн 2,5-3,5 1,2-1,4 120-180 - 0,25-1,0 1,0-2,0 _ _
Л ідо каїн 4 2 180-300 2,0-10,0 0,25 - 0,5 0,5 - 2,0 2,0
Етидокаїн-
дюрасте - -
790 1,0-5,0 -
0,25 - 0,5 0,25-1,5
Бупівакаїн - -
210-330 _ -
0,25 - 0,75 0,25 - 0,75
Хостакаїн 4 1 60 _ 0,1-0,5 0,5 - 1,0 _
Картикаїн - -
126 -
0,25 - 0,5 0,5 - 2,0 2,0 _
Розчин наведеного складу забезпечує достатнє знеболювання і водночас великі кількості його не
викликають інтоксикації. Він характеризується бактерицидною дією та стимулювальним впливом на
організм завдяки вмісту солей кальцію; наявність калію стимулює діяльність серцевого м'яза. Властивість
іонів кальцію розм'якшувати мембрани нервових клітин та волокон сприяє прискоренню контакту
анестезувальної речовини з нервовими елементами, що підвищує ефективність слабких концентрацій
новокаїну.
Можна зменшити кількість адреналіну до мінімуму, обмежуючись його додаванням у 0,25 %-ний
розчин новокаїну з розрахунку 3 краплі розчину адреналіну (1:1000) на 100 мл. Щодо розчинника, то можна
також використовувати гіпотонічний розчин натрію хлориду (0,5- 0,6 %-ний). Приготовлений заздалегідь
гіпотонічний розчин Рінгера після фільтрації доводять до кипіння, а в момент закипання в нього висипають
необхідну для отримання 0,25 %-ного розчину дозу новокаїну (2,5 г/л). Розчин кипить ще 1 хв, потім його
знімають і додають адреналін. Більш тривале кип'ятіння не рекомендується через можливе
руйнування новокаїну! Розчин новокаїну слід готувати безпосередньо перед застосуванням!
При виготовленні та застосуванні розчинів слід ураховувати топографічні та фізіологічні особливості
тканин. Необхідно бути обережним при введенні розчинів новокаїну високої концентрації в ділянках,
де є великі кровоносні судини, оскільки потрапляння розчинів у кров може спричинити
інтоксикацію! Через пошкоджені слизові оболонки всмоктування розчинів новокаїну відбувається
швидше, ніж через здорові! Тому введення розчинів високої концентрації в сечовий міхур при
патологічному його стані може також призвести до токсикозу! У цих випадках слід використовувати
розчин слабкої концентрації.
Резорбція із серозних порожнин відбувається також дуже швидко, тому і тут слід проявляти
обережність та помірність при введенні в них розчинів новокаїну!
228
 У синовіальні порожнини (суглоби, сухожилкові піхви, бурси), якщо синовіальні оболонки не мають
патологічних змін, ін'єктують розчини високих концентрацій, тому що вони в даному разі нешкідливі.
Однак, синовіальні оболонки при патологічних станах мають здатність до швидкого всмоктування,
тому розчини високих концентрацій можуть спричинити інтоксикацію!
З метою потенціювання і подовження часу дії та зниження токсичності до розчинів анестетиків додають
розчин адреналіну 1:1000 з таким розрахунком, щоб одна частина адреналіну не перевищувала 50 000
частин анестетика.
Для місцевої анестезії до одного літра 0,25 %-ного розчину новокаїну додають 2,5 мл адреналіну
(1:1000). При більш концентрованих розчинах його додають по одній краплі на кожні 10 мл.
Інколи для розчинення анестезувальних речовин застосовують сироватку крові. При цьому тривалість
анестезії подовжується. Цей розчин застосовують для інфільтраційної та спинномозкової анесте- зій. Крім
того, в першому випадку проявляється гемостатичний ефект.
Антипірин, добавлений до розчинів анестетиків, також посилює їхню дію. Додавання 3 %-ного розчину
аспірину значно підвищує знеболювальну дію новокаїну.
Розчини новокаїну в 10 %-ному етиловому спирті діють бактерицидно і мають значну анестезувальну
силу. Дія спирт-новокаїнових розчинів значно триваліша, ніж водних.
До розчинів новокаїну додають етакридину лактат, який посилює антисептичні властивості розчину і
діє судинозвужувально, що усуває необхідність додавати адреналін.
Установлено, що олійні розчини анестетиків ще більше подовжують анестезію. В останні роки почала
набувати клінічного значення так звана дюрантна анестезія (анестезія з подовженою дією). У цьому
випадку найчастіше застосовують новокаїн, совкаїн, дикаїн та інші препарати, які розчинюються в оліях.
Дюрантні анестезувальні препарати можна розділити на дві групи: а) розчини новокаїну, совкаїну,
анестезину в хімічно чистій персиковій або мигдальній олії; б) водно-олійні, водно-олійно- ланолінові
емульсії цих анестетиків.
Тривалість анестезій при застосуванні таких препаратів дуже велика і може продовжуватися 2-3 тижні й
довше. При застосуванні деяких дюрантів анестезія настає лише через 24-30 год після ін'єкції.
Застосовують дюрантні препарати місцевоанестезувальних речовин при ураженні сухожилків, зв'язок,
кісток, окістя, синовіальних оболонок та при інших захворюваннях, які спричинюють кульгавість.
Дюрантна анестезія може бути важливим засобом у профілактиці післяопераційних захворювань та
усуненні болючості ран і виразок.

229
Виключення больового подразнення на тривалий період призводить до зняття рефлекторних спазмів м'язів,
зумовлює перебудову нервової системи і позитивно впливає на перебіг патологічного процесу.
Інструменти. Для проведення місцевої анестезії необхідні шприци та ін'єкційні голки. Найкращим
шприцом слід вважати шприц "Рекорд" різної ємності (залежно іид виду тварини і способу знеболювання).
Найчастіше використовують шприци на 5-10 мл. Для ін'єкції великої кількості розчину використовують
шприц Жане на 50-100 мл (при інфільтраційній анестезії У великих тварин). Особливість конструкції цих
шприців дозволяє легко їх мити і стерилізувати.
Ін'єкційні голки застосовують різного діаметра і довжини. Найчастіше застосовують голки таких
розмірів 0428, 0840, 0860, 0890, 1060, 1090, 10120, 1290, 12120, 12150 та ініш (рис. 74).
При ін'єкції розчинів анестетиків поблизу великих кровоносних судин, як правило, слід користуватися
голками з круто зрізаним кінчиком. Після введення голки контролюють місце її знаходження. Для цього з
голки витягують мандрен і, якщо з канюлі витікає кров, міняють її положення.
Шприци, ін'єкційні голки і посуд перед застосуванням стерилізують у дистильованій воді. Після анестезії
голки промивають водою й спирт- ефіром. Стерильні голки й шприци можна зберігати в суміші гліцерину
та 95° етилового спирту в співвідношенні 1:3. Як правило, для місцевого знеболювання
слід користуватися окремими шприцами й голками, які ре застосовують для інших цілей.
Шприци, голки й посуд не І 2 J С 5 G 7 в S 10 11
повинні мати навіть
найменших слідів лугів, тому що Рис. 74. Голки для анестезії розчин втрачає ерою
анестезувальиу силу! Шприци, голки, посуд та інші предмети, які
застосовують для місцевої анестезії, не можна кип'ятити в розчинах лугів! Під дією
лугів анестетики розкладаються

йййййбй

230
Підготовка тварини до місцевої
анестезії
Існує думка, що місцеве знеболювання не завжди дозволяє виконати операцію з тими зручностями, які
забезпечує наркоз. При оперуванні під місцевим знеболюванням тварини можуть чинити опір, та й
виконання місцевого знеболювання в них може бути утрудненим, а в деяких випадках навіть неможливим.
Однак, подібні випадки є дуже рідким винятком, як і утруднення при виконанні наркозу. Тому навряд чи
можна говорити про переваги наркозу перед місцевою анестезією.
Проблема знеболювання тварин має розглядатися значно ширше, ніж лише позбавлення тварин
больової чутливості на період виконання операції. Підготовці операції має бути приділена значна увага, не
менша, ніж виконанню самого знеболювання. Страх тварини перед людиною, незвичність обстановки,
окрики, грубе поводження, повал, фіксація призводять до цілого ряду розладів в організмі тварини, зокрема
до порушення нормального стану нервової діяльності, гомеостазу, співвідношення калію і кальцію,
окиснювальної властивості крові й обміну речовин у цілому.
Все це слід ураховувати при підготовці тварини до операції, створюючи для неї відповідну обстановку.
У практиці ветеринарної медицини не може бути використаний повною мірою весь комплекс
підготовки тварин до операції, як це можливо в гуманній медицині, тому в деяких випадках має значення
попереднє введення тваринам снодійних, нейролептиків, міорелаксантів і наркотичних речовин. Здійснення
цих заходів особливо необхідне для легкозбудливих і неспокійних тварин та у випадках, коли операції пе-
редує повал і фіксація тварини в лежачому положенні. При цьому підкреслюється необхідність спокійного
поводження з твариною.
У великих тварин (коні й велика рогата худоба), якщо вони спокійні й не мають злого норову, малі й
великі операції можуть бути виконані лише під місцевим знеболюванням і навіть у стоячому положенні.
ІІри дотриманні прийнятих в оперативній хірургії застережних заходів і фіксації тварин у момент виконання
місцевого знеболювання воно виконується легко. Інколи добрим відволікаючим засобом є давання тварині в
момент ін'єкції пригорщі вівса, пійла тощо. Особливо ці засоби є ефективними після попередньої голодної
дієти. При болючій ін'єкції накладання на короткий термін закрутки також інколи є необхідним прийомом.
Лише злі тварини потребують спеціальних заходів фіксації або попереднього введення оглумляючих доз
хлоралгідрату та алкоголю (велика рогата худоба).
Успіх операції, що проводиться в,стоячому положенні, багато в чому залежить від характеру
патологічного процесу та його локалізації. Цілком зрозуміло, що якою б спокійною не була тварина, як май-
стерно не була б виконана місцева анестезія, операція, наприклад, при черевній грижі, може бути виконана
лише на лежачій, добре фіксованій тварині. У подібних випадках застосуванню хлоралгідрату як засобу, що
угамовує опір тварини, належить значна роль.
Таке поєднання снодійних, нейролептиків, міорелаксантів, анестетиків загального знеболювання з
місцевоанестезувальними речовинами ніякою мірою не дискредитує місцеву анестезію, а, навпаки, вирішує
складну проблему знеболювання тварин.
Отже, перш, ніж визначитися щодо застосування місцевого знеболювання, слід вирішити питання про
можливість проведення операції на стоячій тварині. Звичайно, всі тварини, які мають злий норов, спочатку,
як правило, піддаються легкому оглушенню.

231
 Злим собакам, фіксація яких під час операції пов'язана з великою затратою сил, необхідно попередньо
вводити міорелаксанти, нейролептики або інші препарати.
Щодо інших тварин - дрібних жуйних і свиней, то їх фіксують без оглушення.
Найважче місцеве знеболювання виконати в кішок, яких слід міцно фіксувати. У крайньому випадку, їм
перед місцевим знеболюванням застосовують рауш-наркоз ефіром під скляним ковпаком. Операцію
виконують на зафіксованій тварині, щоб вона у випадку пробудження не змогла травмувати хірурга чи його
помічників. Крім того, кішкам перед місцевим знеболюванням слід застосовувати міорелаксанти,
нейролептики, снодійні тощо.
Підготовку місця для ін'єкції виконують так само, як і готують операційне поле.

Показання й протипоказання до місцевої анестезії

Визначаючи показання до різних видів місцевого знеболювання, доцільно керуватися наступними
загальними положеннями. Місцеве знеболювання показане в ослаблених і виснажених тварин, у старих, при
захворюваннях органів дихання й серцево-судинної системи, тобто в тих випадках, коли загальне
знеболювання пов'язане із значним ризиком. Мова йде, як правило, про операції, виконання яких можливе
під місцевим знеболюванням.
Слід завжди пам'ятати, іцо знеболювання не повинно бути небезпечнішим від самої операції!
Більшість оперативних втручань можна виконувати в тварин лише під місцевим знеболюванням або в
поєднанні з нейролептаналгезією. При короткотривалих, малих операціях перевагу слід віддавати міс-
цевому знеболюванню. Як підкреслювали К. Ногаїг, в. БсЬоШ^, "... малі наркози пов'язані з великим
ризиком".
Визначаючи ступінь ризику сучасного загального знеболювання, не слід забувати про "наркозні" смерті
та інші тяжкі наслідки наркозу. Навіть поверхневий наркоз є ризикованим. Це слід ураховувати,
визначаючи показання до місцевого знеболювання при операціях, які дозволяють уникнути наркозу. При
цьому лікар повинен добре володіти вибраним ним методом місцевої анестезії.
Недостатнє володіння технікою виконання місцевого знеболювання - основне протипоказання до
його застосування!
Завдяки неухильному розвитку методів місцевого знеболювання, застосування його при операціях на
різних ділянках тіла тварини розширюється. Однак, як й інші методи, місцеве знеболювання в деяких
випадках може бути протипоказане.
При надмірній непокірливості та злому норові великих тварин місцева анестезія в чистому вигляді може
виявитися непридатною без попереднього застосування нейролептиків, транквілізаторів або снодійних
засобів. Дрібні тварини в результаті місцевого знеболювання значно заспокоюються.
Інфільтраційну анестезію не можна застосовувати на щільних тканинах і дуже важко виконати в
ділянці запальних процесів і набряклих тканин! При гнійно-некротичних процесах слід уникати
інфільтраційної анестезії, щоб не розносити мікроорганізми в прилеглі асептичні тканини під час
ін'єкції! У таких випадках слід застосовувати провідникову або спинномозкову анестезію.

232
 До цього часу не доведена можливість поширення пухлинних клітин внаслідок застосування
інфільтраційної анестезії поблизу пухлин. Тому інфільтраційна анестезія в цих випадках не може бути
протипоказаною.
Провідникова анестезія протипоказана на кінцівках при підозрі на тріщини кісток і надриви сухожилків,
тому що внаслідок надмірного навантаження кінцівки, яке виникає через втрату чутливості, можливі
переломи кісток і розриви сухожилків.
Способи спинномозкової анестезії, при яких розвивається блокада нервів грудних сегментів, є
протипоказаними для тварин із захворюваннями серцево-судинної системи та органів дихання!
Виникаючий при анестезії частковий парез дихальних м'язів може призвести до тяжких
серцево-судинних розладів! В ослаблених і виснажених тварин також не рекомендується
застосовувати спинномозкову анестезію!
Протипоказанням до застосування місцевого знеболювання є підвищена індивідуальна чутливість
тварин до місцевих анестетиків, а також оперативне втручання в тварин з підвищеною нервово-психічною
збудливістю.
Місцева анестезія протипоказана при екстрених операціях, що пов'язані з гострою крововтратою, коли
необхідне негайне втручання для зупинки кровотечі.
Деякі протипоказання пов'язані з використанням адреналіну гід- рохлориду в складі знеболювального
розчину. Це, передусім, тяжкі форми гіпертонічної хвороби, стенокардія, порушення серцевого ритму тощо.
Деякі з наведених протипоказань можна подолати при поєднанні місцевого знеболювання з
нейролептаналгезією та загальною анестезією.

Ускладнення прн місцевій анестезії, причини і реанімаційна допомога

Ускладнення при місцевій анестезії зустрічаються дуже рідко і можуть бути наслідком передозування
розчину, похибок у техніці виконання або пов'язані з підвищеною чутливістю тварини до анестетика.
Передозування розчину для великих тварин не становить реальної загрози, тому що вони мають
велику масу тіла! Однак, зважаючи на чутливість тварин до деяких місцевоанестезуваль- них
засобів, не виключена можливість отруєння при застосуванні розчинів високої концентрації або при
введенні їх внутрішньосу- динно!
У дрібних твари - собак, кішок, поросят - можливе отруєння при передозуванні розчину або при
випадковому введенні в кровоносне русло розчину високої концентрації!
До ускладнень, які спостерігаються при місцевій анестезії, слід також віднести переломи кісток, які
виникають внаслідок діагностичних ін'єкцій в коней, якщо показання до ін'єкції ретельно не продумані.
Незважаючи на відносну нешкідливість місцевої анестезії, можливі ускладнення, які наведені нижче.
1. Місцева реакція. Можливий розвиток некрозу тканин при введенні розчинів високої концентрації, а
також інфекції (недостатньо простерилізовані розчини та інструменти, розповсюдження мікроорганізмів з
вогнища інфекції під час ін'єкції).
2. Загальна реакція. Високі концентрації місцевих анестетиків при прямих внутрішньосудинних
ін'єкціях або прискорена дифузія (висока концентрація або великі дози, дуже багата судинами ділянка тіла)

233
можуть сприяти прояву їхніх загальних фармакологічних властивостей: пригнічувальна дія на центральну
нервову і серцево- судинну системи. Крім того, можуть спостерігатися легкі випадки отруєння, втрата
свідомості.
Клінічна картина отруєння різними місцевими анестетиками має багато спільного. Вона зумовлена,
основним чином, їхньою дією на центральну нервову систему, гемодинаміку й гладенькі м'язи.
Дія місцевого анестетика на центральну нервову систему проявляється неспокоєм тварини,
дезорієнтацією, тремором, нудотою, сіпанням окремих груп м'язів, генералізованими клонічними й
тонічними судомами. У тяжких випадках настає смерть від паралічу дихання.
Вплив анестетика на серцево-судинну діяльність спочатку проявляється тахікардією, артеріальною
гіпертензією. Потім настає зниження електричної збудливості, провідності, скоротливості міокарда, що
супроводжується брадикардією та артеріальною гіпертензією, аж до зупинки серця.
Тяжкі отруєння з різними симптомами - неврологічними (збудження, неспокій, психічні порушення,
нудота, судом и), по тім депресія з поступовим проявом коми або паралічу, циркуляторної анемії (блідість
шкіри, тахікардія, короткотривала гіпертензія, потім брадикардія, гіпотензія, яка призводить до колапсу із
загрозою зупинки серця), розладами дихання (диспное, задишка, що можуть призвести до повного апное).
Реанімаційні заходи. При появі перших ознак ускладнення слід швидко застосовувати симптоматичне
лікування: оксигенація, за необхідності інтубація і штучна вентиляція легень; введення вазопресо- рів
(метараменол, р-симпатикоміметиків - ізопреналін тощо); проведення інфузійної терапії; внутрішньовенне
введення барбітуратів короткої дії (гексенал, тіопентал натрію) для боротьби з судомами.
Запобігають перезбудженню центральної нервової системи при передозуванні місцевих
анестетиків введенням діазепаму, фенобарбіталу! Ніколи не слід застосовувати аналептики, оскільки
вони спричинюють судоми!
3. Алергічні реакції. У тварин вони зустрічаються досить рідко. Ці реакції з'являються зразу після
ін'єкції анестетика і проявляються здебільшого дерматитом, висипаннями у вигляді кропивниці, свербежем,
поширеним набряком тканин, артралгією, гіпотензією, нудотою, блюванням, рідко - гострим
анафілактичним шоком. Розвиваються ознаки серцево-судинного колапсу (синюшність слизових оболонок,
похолодання кінцівок, виділення холодного липкого поту, різке зниження артеріального тиску, втрата
свідомості).
При виявленні сенсибілізації слід проводити загальне знеболювання, Якщо ж і воно протипоказане,
необхідно підібрати місцевий анестетик, який належить до іншої хімічної групи. Тестами сенсибілізації є
внутрішньошкірне введення 0,1-0,2 мл розчину місцевого анестетика або закапування його по 1-2 краплі в
кожну ніздрю, при цьому контролюють пульс та артеріальний тиск. Навіть при негативних пробах не можна
бути абсолютно впевненим у тому, що тварина добре переносить препарат.
Реанімація. Лікування ускладнень проводиться шляхом введення антигістамінних препаратів,
кортикостероїдів, кальцію глюконату, амінокапронової кислоти, а при вираженій гіпотензії - симпатикомі-
метичних вазопресорів.
4. Ускладнення, спричинені вазопресорами. їхні симптоми часто нагадують ознаки перевтоми.
Адреналіну гідрохлорид може викликати досить характерну тривалу гіпертензивну реакцію, яка су-
проводжується тахікардією, інколи порушенням ритму серця.

234
 Реанімація. Наявність такого синдрому виправдовує застосування симптоматичних засобів типу
хлорпромазину (внутрішньовенно).

Види місцевої анестезії

Місцеве знеболювання являє собою знеболювання певних ділянок тіла, при якому не відбувається
виключення свідомості у тварин.
Знеболювання при місцевій анестезії досягається введенням місцевого анестетика й охоплює більш або
менш широку ділянку тіла. Місце блокади шляхів нервової провідності визначає вид анестезії! Залежно
від того, як застосовується місцеве знеболювання та які елементи периферичної нервової системи є
об'єктами впливу місцевоанестезува- льних речовин (кінцеві розгалуження нервів у покривах або в
оболонках органів, нервові стовбури на їх протязі або в місцях утворення), розрізняють термінальну і
регіональну місцеву анестезію (рис 75).
Термінальну анестезію розподіляють на поверхневу та інфільтраційну.
Поверхневу анестезію застосовують для знеболювання слизових, серозних, синовіальних оболонок і
шкіри.
Інфільтраційна анестезія має такі різновидності: лінійна, циркулярна, поперечного розрізу, у формі
букви Г, тугого повзучого інфільтрату за Вишневським, у місці перелому за Белером, дифузна (у сім'яник та
його придаток).
Регіональна анестезія поділяється на спинномозкову і провідникову (рис. 76).

на; 5 - стовбурна; 6 - інфільтраційна; 7 - поверхнева никова центральна; 3 - провідникова

периферична; 4 - інфільтраційна

Спинномозкову анестезію застосовують субарахноїдальним та епі- дуральним способами.

Провідникова анестезія залежно від місця переривання больової чутливості ділиться на 3 види:
стовбурову, плексусну (анестезію нервових сплетень) і паравертебральну (анестезію нервових вузлів).

Поверхнева анестезія

235
 Цей вид анестезії є одним із найпростіших. При поверхневій анестезії анестетик наносять на поверхню
покривних тканин як при опе

236
раціях, так і з діагностичною метою. За допомогою цієї анестезії знеболюють шкіру, слизові, серозні та
синовіальні оболонки. Даний метод знеболювання відноситься до термінальної анестезії.
Анестезію шкіри виконують за допомогою охолодження, тому що існуючі нині анестетики не
проникають в її товщу. Досягається це шляхом нанесення на звільнену від волосяного покриву шкіру рідин,
які швидко випаровуються й охолоджують її.
Найкраще охолодження досягається розпилюванням на поверхні шкіри етилхлориду. Розчин
випускають у спеціальних ампулах, обладнаних запаяним капіляром (рис. 77) або особливим клапаном,
який закриває отвір в ампулі. Ампулу затискують у _
долоні, відламують кінчик капіляра або відкри- дас^Х^* -----------------
вають клапан, і отвір спрямовують під кутом на відповідну ділянку шкіри, на якій відсутній волосяний
покрив. Від теплоти руки рідина з ампули викидається струменем і розпилюється
на поверхні шкіри. Відстань від ампули до шкіри має бути 50 см. У результаті
швидкого випаровування рідини температура шкіри різко знижується.
На непігментованій шкірі, після нанесення препарату, можна спостерігати
спочатку почервоніння, потім збліднення, і, врешті-решт, вона
ущільнюється. Охолодження шкіри супроводжується Рис. 77. Нанесення зниженням життєвих
процесів протоплазми і порушенням чутливості етилхлориду тканин! Це явище виникає
через 1-2 хв від початку охолодження й триває 2 хв.
При охолодженні шкіри, насамперед, знижується больова чутливість, а тактильна
чутливість і відчуття тиску зберігаються тривалий період. Для знеболювання використовують 10-30 мл
розчину етилхлориду. Кількість необхідного розчину визначається розмірами поверхні, яку охолоджують, і
товщиною шкіри. При такій анестезії можна виконати пункцію, розтин шкіри, розрізати абсцес або флег-
мону, екстирпувати невелике новоутворення тощо. Цей вид знеболювання частіше застосовують у дрібних
тварин. У великих тварин, у яких шкіра досить товста, анестезія не завжди вдається, за винятком ділянок,
що мають тонкий шкірний покрив (молочна залоза, соски).
Багато малих операцій на дрібних тваринах можна з успіхом виконувати при поверхневому
знеболюванні етилхлоридом. Запропоновано методи пошарового й провідникового заморожування.

237
 Пошарове заморожування полягає в наступному: після вибривання операційного поля його
протирають тампоном, який просочений ефіром (для посилення дії етилхлориду) і наносять струмінь
етилхлориду. Як тільки зникне чутливість (відсутність реакції на укол шпилькою), розтинають шкіру. Кров
видаляють тампоном, а на підшкірну тканину знову направляють струмінь етилхлориду і виконують
наступний розріз і так далі, до того часу, доки операція не буде закінчена. Такий спосіб знеболювання
можна застосовувати при екстирпації пухлин.
Метод провідникового заморожування застосовують при ампутації хвоста в цуценят. Тканини
заморожують вздовж дорсальних і вентральних гілок хвостових нервів, а потім додатково циркулярно
заморожують шкіру біля кореня хвоста. Після цього припиняють заморожування на 1-2 хв, а потім знову
направляють струмінь етилхлориду на ділянку, яку заморожують, і як тільки тварина перестає реагувати на
поколювання кінчика хвоста, починають операцію.
Таким самим способом виконують поверхневе знеболювання сосків молочної залози, розпиляючи
розчин етилхлориду на їх основу.
Необхідно пам'ятати, що етилхлорид - вогненебезпечний!
Для знеболювання кон'юнктиви на неї інсталюють за допомогою очної піпетки кілька крапель 5-Ю
%-ного розчину новокаїну. Тривалість анестезії до ЗО хв.
З цією метою можна використовувати також дикаїн: для великих тварин - 2 %-ний розчин, для дрібних -
0,5-1 %-ний. Тривалість анестезії до 20 хв.
Для поверхневої анестезії кон'юнктиви й рогівки застосовують також совкаїн. Його розчини
1:2000-1:1000 знеболюють рогівку на 1- 2,5 год і кон'юнктиву - на 45 хв - 2,5 год.
З успіхом для знеболювання кон'юнктиви й рогівки застосовують 0,5- 2,0 %-ний розчин піромекаїну.
Знеболювання триває 15-20 хв.
Для більш тривалих операцій можна застосовувати 2-10 %-ний розчин лідокаїну або 1-5 %-ний розчин
етидокаїну. Знеболювання кон'юнктиви й рогівки при застосуванні першого анестетика триває 180-300 хв, а
другого - 790 хв.
При знеболюванні слизових оболонок ротової і носової порожнин, гортані, статевих органів та
прямої кишки використовують такі розчини: 5-10 %-ний новокаїну, 2 %-ний дикаїну, совкаїну (1:1000),
0,5-2 %-ний піромекаїну, 2-10 %-ний лідокаїну, 1-5 %-ний розчин етидокаїну. Цими розчинами або
зволожують ватно-марлеві тампони і вводять їх у порожнину, або зрошують слизові оболонки. Перед
знеболюванням слизової оболонки прямої кишки її необхідно попередньо звільнити від калових мас.
Для знеболювання слизової оболонки сечового міхура спочатку його через катетер звільняють від сечі,
а після того знову через катетер вводять 0,5-1 %-ний розчин новокаїну в порожнину міхура.
Синовіальні оболонки суглобів, сухожилкових піхв та бурс знеболюють 4-6 %-ним розчином
новокаїну після попередньої їх пункції та аспірації із порожнин максимальної кількості вмісту. Таку ж
кількість новокаїну ін'єктують у порожнину.
Анестезію очеревини (серозних оболонок) виконують, вливаючи в черевну порожнину 3 %-ний розчин
новокаїну в дозі 100-200 мл за допомогою пункції черевної стінки чи безпосередньо із шприца через

238
лапаротомний розріз, або наносять безпосередньо на очеревину перед її розтином (20 мл), можна також
застосовувати 1 %-ний розчин сов- каїну.
При операції інтравагінальної грижі у великих тварин знеболювання серозних покривів здійснюють
шляхом введення в порожнину мошонки 50 мл 3-4 %-ного розчину новокаїну.
При оваріоектомії свинок знеболювання органів черевної порожнини досягається інтраперитонеальним
введенням 2 %-ного розчину новокаїну.

Інфільтраційна анестезія
Інфільтраційна анестезія є одним з найрозповсюдженіших видів місцевого знеболювання. Спосіб
полягає в ін'єкції анестезувального розчину в тканини, що розсікаються, на всю довжину й глибину розрізу.
При цьому анестетик діє на нервові стовбури та чутливі закінчення. Цей метод знеболювання відносять до
термінальної анестезії.
У результаті пошарових ін'єкцій спочатку в підшкірну клітковину, потім під фасції і тканини, що лежать
глибше, утворюється на всю глибину й довжину розрізу нечутлива ділянка. При неглибокому розрізі
спочатку за його напрямком інфільтрують підшкірний шар. Голку уколюють під гострим кутом до поверхні
шкіри й ін'єктують анесте- зувальний розчин. На місці уколу утворюється ґуля - інфільтраційне жовно. При
подальшому просуванні голки з'являється ряд таких ґуль, які зливаються в інфільтраційний валик (рис. 78,
а). Якщо довжина голки не дозволяє виконати з одного уколу інфільтраційний валик на всю довжину
передбаченого розрізу, то її знову уколюють біля краю останнього жовна, і так повторюють до того часу,
доки не утвориться інфільтрована ділянка необхідної довжини.

Рис. 78. Способи інфільтраційної анестезії: а - лінійна інфільтрація з однієї точки; б - з двох точок; в - у вигляді ромба; г - циркулярна
анестезія; д - під основу новоутворення

Анестетик ін'єктують у товщу тканин як у процесі уколу, так і при витягуванні голки. Якщо розріз має
бути великим або мати неправильну форму, тоді інфільтрацію можна виконувати з двох протилежних точок
(див. рис. 78, б). Після просочування тканин поверхневих шарів, приступають до ін'єкції в глибокі шари,
змінюючи кут уколу голки. При дуже глибоких розрізах, якщо не можна гарантувати надійного
просочування глибоких шарів тканин, останні інфільтрують після розтину шкіри і підшкірної клітковини.

239
Таким чином, у процесі операції доводиться інколи виконувати повторні ін'єкції, неодноразово залишаючи
ніж і повертаючись до шприца.
Інфільтраційну анестезію виконують 0,25-1 %-ним розчином новокаїну. Знеболювання настає через
10—15 хв. Існує дві різновидності інфільтраційної анестезії-лінійна і циркулярна.
Лінійна - коли розчин вводять по одній лінії. Техніка виконання така: розчин ін'єктують тонкими і
довгими голками в тканини пошарово, на всю глибину і довжину розрізу — під шкіру, в підшкірну кліт-
ковину, під фасцію, в м'язи.
Циркулярна - розчин вводять із двох або більше точок, які знаходяться під кутом одна до одної, й
інфільтрату надають форму ромба, сторони якого оточують патологічний осередок. Цей метод інфільтрації
застосовують при екстирпації новоутворень, нориць, виразок, грижосіченні та в інших випадках.
Найбільш проста форма подібної інфільтрації має вигляд ромба (див. рис. 78, в). При цій формі анестезії
ін'єкції роблять з двох точок, які розташовані на протилежних боках ураження. Просочування тканин
анестезувальним розчином проводять по черзі, під кутом, з двох боків. Таким чином, уражена ділянка
виявляється ізольованою в центрі ромба.
Циркулярну анестезію також часто проводять на кінцівках, при переломах кісток, операціях на їх
дистальних ділянках. Тому інфільтрацію тканин нерідко виконують з багатьох точок. Створюється форма
інфільтрату у вигляді трикутника або багатокутника. Анестетик ін'єктують на кінцівках вище місця
проведення операції. При ін'єкції в глибокі тканини голкою проникають безпосередньо до окістя (див. рис.
78, г).
Якщо виконують циркулярну анестезію при переломах кісток кінцівок, то 1,0 %-ний розчин новокаїну
ін'єктують вище місця перелому. Після цього відбувається розслаблення рефлекторного спазму м'язів, і
репозицію поламаних кісток та накладання іммобілізуючої пов'язки проводять легко й без болю. Як
правило, нечутливість тканин настає через кілька хвилин. Перш, ніж тварину підняти після вправлення й
накладання пов'язки, слід почекати не менше 1,5 год, доки не пройде анестезія. Якщо не дотримувати цієї
умови, то тварина, не відчуваючи болю, буде спиратися на уражену кінцівку і може порушити репозицію
кісток, що призведе до ще більшого травмування м'яких тканин.
Залежно від характеру операції, інколи слід надавати ділянці поверхневих тканин, яку інфільтрують,
тієї або іншої форми, а в глибині, під основою патологічного осередку, зближувати вістря голок, які
уколюють у віддалених одна від одної точках. Таким чином, ділянка, обмежена напрямками голок, нагадує
пірамідальну або коритоподібну форму з основою, повернутою до поверхні тіла (див. рис. 78, д).
Подібний вид анестезії застосовують при екстирпації новоутворень, вирізуванні нориць і виразок.
При просочуванні розчином широкого поля в глибині тканин, ін'єкції можна робити тільки з двох точок,
зміщуючи голку в глибині тканин.
Якщо розчин анестетика ін'єктують безпосередньо в тканини, що розтинають, то говорять про пряму,
або безпосередню інфиїьтрацій- ну анестезію. Значно рідше у ветеринарній хірургії застосовують так
звану непряму, або дифузну інфільтраційну анестезію. У цьому випадку мають на увазі поширення:
рідини анестетика в прилеглі тканини внаслідок дифузії та різниці осмотичного тиску. Таким чином,

240
анестетик може проникати далеко від місця ін'єкції. При кастрації самців так виконується знеболювання
сім'яного канатика - ін'єктують розчин у товщу сім'яника.
При ін'єкціях у глибокі тканини слід користуватися тонкими голками, щоб запобігти випадковому
грубому пошкодженню кровоносних судин, які розташовані глибоко.
При запропонованій інфільтраційній анестезії, яку виконували з багатьох точок, знеболювальний ефект
наставав лише після дифузії введеного розчину анестетика, це примушувало хірурга очікувати протягом
10-15 хв перед розрізом тканин. Для кращого й швидкого знеболювання хірурги застосовували
концентровані розчини анестетика, нерідко ці дози були токсичними. Однак і вичікування, і використання
висококонцентрованих розчинів не позбавляли тварин больових відчуттів, тому що не наставало
знеболювання нервових стовбурів, які лежать глибоко. Усі ці недоліки інфільтраційної анестезії
перешкоджали її широкому застосуванню в хірургії.
О. В. Вишневський розробив метод інфільтраційної анестезії, який забезпечує прямий контакт
анестетика з нервом - метод тугої інфільтрації тканин. Анестезувальний розчин нагнітається під тиском і
просувається по анатомічних футлярах і фасціальних щілинах тіла. Цей метод було названо "методом
повзучого інфільтрату".
Метод тугого повзучого інфільтрату, за О. В. Вишневським, відрізнявся від звичайної інфільтрації
тканин вздовж їх розрізу (за методом Реклю-Шлейха).
При цьому розчин новокаїну, який нагнітають із однієї або двох точок уколів голки, проникає у
футляри, міжфасціальні проміжки та щілини, в міжклітковинні простори, утворюючи широкі новокаїнові
шари. Розчин новокаїну, розповсюджуючись по футлярах, під фасці- ями та іншими оболонками, ніби сам
"знаходить" нервові гілки та їхні закінчення, обмиває їх, спричинюючи негайне знеболювання.
У методі знеболювання О. В. Вишневського способом повзучого інфільтрату поєдналися
позитивні сторони як звичайної інфільтраційної, так і провідникової анестезії, і водночас були
усунені їхні основні недоліки: необхідність очікування й пошуки нервових стовбурів при
провідниковому знеболюванні!
У цьому методі виявилася ще одна позитивна сторона: "гідравлічне препарування" тканин, що полегшує
хірургу проведення операції. При багатьох втручаннях тугий повзучий інфільтрат, розшаровуючи тканини
та зрощення між органами, бережно відсовує їх один від одного. Крім того, О. В. Вишневський
запропонував застосовувати 0,25 %-ний розчин новокаїну, який не викликає токсичних явищ.
При розробці методу О. В. Вишневський керувався "футлярного будовою" тіла людини, наявністю
апоневрозів, оболонок, які утворюють порожнини тіла, зрощень, оболонок пухлин, органів. У ново-
каїновому інфільтраті чітко диференціюються судини і нерви, що полегшує гемостаз і дозволяє уникнути їх
пошкодження. Метод О. В. Вишневського грунтується на оригінальному принципі просування
знеболювального розчину, який нагнітається під тиском по футлярах і фасціальних щілинах тіла. Розчин
немовби "повзе" по них, інфільтруючи тканини. Це дало підставу назвати цей метод методом повзучого
інфільтрату.

241
 Обов'язковою умовою місцевого знеболювання, за О.В. Вишнев- ським, є пошарова туга інфільтрація
тканин анестезувальним розчином вздовж операційного розрізу і почергова зміна скальпеля й шприца з
розчином новокаїну.
Істотне значення має техніка виконання пошарової інфільтрації, яка передбачає превентивну анестезію
перфоруючих нервів. О. В. Вишневський (1932) особливо підкреслював це в своєму посібнику з місцевого
знеболювання: "Проводячи необхідну інфільтрацію того шару тканин, де ми маємо зустріти перфоруючі
нерви, - писав він, - ми не повинні відразу проводити чисте препарування наступного шару, а розгледівши
де-не-де окремі місця його (найчастіше апоневрозу), негайно через них робити тугу інфільтрацію цього
шару, щоб блокувати таким чином самі нерви вентральніше від ділянок, які ще не втратили своєї
чутливості" (рис. 79, а; 80).
Для порівняння наводимо схему введення знеболювального розчину при інфільтраційній анестезії за
Брауном (див. рис. 79, б). За цим методом пошарове введення розчину проводиться наосліп, без

242
урахування розташування і не використовуються анатомічні футляри для його просування. Ефективність
знеболювання при цьому знижується.

Рис. 79. Інфільтраційна анестезія: а - введення рбзчину анестетика під апонев-

роз для знеболювання центральних ділянок перфоруючих нервів за О. В. Виш-
невським; б - введення розчину новокаїну при термінальній анестезії за Брауном

Місцева анестезія не буде ефективною, якщо інфільтрація прилеглого м'язового шару

виконуватиметься після розтину футляра або його ви-
падкового пошкодження! При цьому анестетик буде вилива-
тися із м'язових шарів і тугий інфільтрат одержати не вдасть-
ся, отже надійного знеболювання не буде!
Останній принцип, на якому грунтується метод О. В.
Вишневського, полягає в обґрунтованому використанні
великих кількостей 0,25 %-ного розчину новокаїну, який не
Рис. 80. Інфільтраційна анестезія за О. В. викликає інтоксикації! Крім того, велика частина
Вишневським: а - введення розчину по знеболювального розчину, який вводять пошарово, видаля-
серединній лінії та під зовнішню стінку ПІХВИ
прямого м'яза живота; б - анестезія очеревини і
ється зразу ж тампонами при розрізі відповідного шару!
додаткове введення розчину над зовнішньою Інколи через своєрідність анатомічної будови тої чи іншої
стінкою піхви прямого м'яза живота ділянки тіла неможливо створити повзучий інфільтрат - його
просування обмежене анатомічними утвореннями. Утруднення в
інфільтрації можуть спричинювати рубцеві зміни тканин! У цих випадках О. В. Виш- певський
рекомендує вводити знеболювальний розчин з боку від місця майбутнього розрізу з метою виконати
тут "масове блокуван

243
ня нервів" ("коротка блокада нервів") і далі інфільтрувати ділянку розрізу тканин - анестезія
настане в результаті дифузії розчину! У цих випадках, зрозуміло, слід очікувати настання
знеболювання!

Провідникова (зональна, регіональна) анестезія

При цій анестезії розчин анестетика ін'єктують поблизу одного або кількох нервів, нервових сплетень
або гангліїв, які іннервують відповідну ділянку тіла (див. рис. 76; 2, 3; с. 254). Тим самим виключається
чутливість більш або менш широкої зони тіла тварини. Виконуючи цей вид анестезії, слід чітко уявляти
спрямування і розміщення нервів, орієнтуючись по виступах кісток, контурах м'язів, сухожилків або
заглиблень між ними. Це значно полегшує визначення місця уколу, але потребує від лікаря чіткого знання
анатомії.
Через те, що оболонка, яка оточує нерв, перешкоджає швидкій резорбції анестезувальних засобів,
користуються розчинами більшої концентрації, ніж при інфільтраційній анестезії.
Ін'єкції анестетиків у зоні нервів можуть бути виконані на їхніх різних ділянках. Коли анестезію нерва
виконують упродовж його розміщення, тобто на значній відстані від місця його утворення або виходу із
сплетення, таку анестезію називають периферичною провідниковою. При ін'єкції анестезувального
розчину в ділянці нервових сплетень і розташування гангліїв або в місцях виходу нервів з кісткових
вмістилищ, метод знеболювання називають центральною провідниковою анестезією.
Часто спосіб провідникової анестезії називають залежно від ділянки його застосування. Звідси походять
такі спеціальні найменування центральної провідникової анестезії, які застосовують у ветеринарній
хірургії:
- паравертебральна - нерви знеболюють біля міжхребцевих отворів, поблизу їх виходу із хребетного
каналу;
- парасакральна - знеболювання нервів в ділянці вентральних отворів сакральних хребців;
- паралюмбальна - нерви знеболюють біля вільних кінців поперечнореберних відростків поперекових
хребців;
- спинномозкова, або інтравертебральна анестезія принципово може бути віднесена до центральної
провідникової анестезії, при якій знеболюються не самі нерви, а безпосередньо їхні корінці біля виходу із
спинномозкового каналу. Така анестезія виконується шляхом введення розчину під павутинну оболонку
спинного мозку (субарахної- дальна анестезія) або в епідуральний простір над твердою мозковою
оболонкою (епідуральна анестезія).
Ці ін'єкції можуть бути зроблені в різних відділах хребта. Залежно від того, який із них служить місцем
введення анестезувального розчину, говорять про люмбальну, люмбосакральну, сакральну та інші способи
спинномозкової анестезії.
Способи проведення перелічених видів центральної провідникової анестезії будуть детально розглянуті
нижче в спеціальних розділах.

244
 Найчастіше використовують периферичну провідникову анестезію. Тому вона набула значного
поширення, а техніка виконання її досить удосконалена. Периферичну анестезію почали застосовувати не
лише на кінцівках, а майже на всіх ділянках тіла тварини.
Порівняно з інфільтраційною техніка виконання провідникової анестезії значно складніша. Однак, усі
труднощі, які пов'язані з виконанням провідникової анестезії, відшкодовуються позитивними сторонами
цього методу при знеболюванні великих ділянок тіла, на яких виконують оперативні втручання.
При провідниковій анестезії часто доводиться знеболювати нерви, які знаходяться в глибині тканин, і
визначення їхнього місцезнаходження пов'язане з рядом труднощів, тому користуються допоміжними
орієнтивними пунктами, що полегшують знаходження нервів. Такими пунктами є виступаючі частини
кісток, контури м'язів, сухожилків, судин або заглиблення, які є між ними. Користуючись цими
орієнтирами, встановлюють на шкірі проекції нервів і визначають точки ін'єкції.
Периферичну провідникову анестезію застосовують не лише при оперативних втручаннях, а й з
діагностичною метою при хронічних ураженнях кінцівок, що проявляються переміжною
кульгавістю! У результаті тимчасового знеболювання відповідної ділянки кінцівки усувається болючість і
разом з нею кульгавість, що дає змогу з'ясувати локалізацію осередку ураження.
У місцях знеболювання нервів, де проходять великі кровоносні судини, слід дотримувати обережності,
щоб не ін'єктувати розчин анестетика в кровоносне русло. Для цього спочатку уколюють голку і,
переконавшись, що з неї не витікає кров, приєднують шприц. Безпосередньо перед ін'єкцією та в процесі її
проведення рекомендується відтягувати поршень, контролюючи положення кінця голки за межами судини.
Для знеболювання у великих тварин застосовують 3-4 %-ний розчин новокаїну. Кількість введеного
розчину залежить від товщини нерва, глибини його залягання, впевненості в точному встановленні його
місцезнаходження, попадання голки в потрібну ділянку нерва. Найчастіше для знеболювання нерва
застосовують розчин новокаїну в кількості 5—10—20 мл. Собакам, як правило, застосовують 2 %-ний
розчин новокаїну в дозі 1-2 мл. Анестезія настає через 10-15 хв і триває до 1 год, а інколи й довше.
При анестезії товстих нервових стовбурів, які оточені розвиненою периневральною тканиною,
ін'єктують велику кількість розчину новокаїну високої концентрації. До таких нервів відносять
великогомілковий, верхньощелеповий, поперекові та інші нерви.
Провідникова анестезія має ряд переваг перед інфільтраційною анестезією, а саме: 1) для
знеболювання необхідна невелика кількість розчину анестетика. Часто буває достатньо однієї ін'єкції для
отримання широкого поля знеболювання; 2) при гнійно-некротичних процесах провідникова анестезія, як
правило, виконується далеко від місця ураження й виключає небезпеку розповсюдження мікроорганізмів; 3)
тривалість провідникової анестезії значно більша, ніж інфільтраційної; 4) провідникова анестезія показана
при процесах гнійно- некротичного характеру, при виразках, норицях, набряках і фіброзному ущільненні
тканин, новоутвореннях тощо, коли застосування інфільтраційної анестезії пов'язане із значними
технічними труднощами.
Серед ускладнень, які спостерігаються при виконанні провідникової анестезії, найчастіше
зустрічаються пошкодження голкою нервів і судин, пневмоторакс, тривалі рухові паралічі. Виділено три
провідних фактори ризику при провідниковій анестезії: стан хворої тварини, навички й кваліфікація лікаря,

245
який виконує знеболювання, та складність техніки виконання знеболювання. Небезпека провідникової
анестезії підвищується при уроджених або травматичних анатомічних змінах тканин, нервово-психічних та
ендокринних захворюваннях, порушеннях зсідання крові. Цей вид анестезії може провокувати симптоми
захворювання периферичної нервової системи. Гіпертиреоз змінює судинний ефект адреналіну в розчині
для анестезії. Порушення зсідання крові небезпечні не лише через можливість кровотечі внаслідок
пошкодження судини, але й можливим виникненням гематом, які будуть стискувати нервові стовбури.
Ускладнення, які пов'язані з технікою виконання провідникової анестезії, можуть бути механічними,
токсичними та інфекційними. У ці групи об'єднуються пошкодження нервів або судин голкою, некроз
шкіри внаслідок застосування високих концентрацій розчинів анестетиків і судинозвужувальних засобів
(адреналіну й норадреналіну). Передозування анестетиків, інтравазальне їх введення викликають гострі
явища інтоксикації. Таким чином, виконуючи провідникову анестезію, слід пам'ятати про можливість
інфекційного і токсичного ефекту, вторинного некрозу!
Необхідно також пам'ятати і про такі можливі ускладнення: 1) прокол голкою плеври з розвитком
пневмотораксу, особливо це має місце в дрібних тварин (при цьому виникають кашель, диспное, можливий
колапс); 2) проникнення голки в черевну порожнину небезпечне проколом петлі кишки, нирок, великих
кровоносних судин.
Небезпека ускладнень зменшується при технічно правильно виконаній анестезії.
При окремих операціях не завжди буває достатнім застосування якогось одного способу провідникової
анестезії, а доводиться використовувати кілька методів знеболювання двох і більше нервів (наприклад,
операції в лобній ділянці голови). Часто разом з провідниковою застосовують додатково й інфільтраційну
анестезію. Остання показана в тих випадках, коли операції виконують на ділянках тіла, які іннервуються
кількома нервами, що проходять із суміжних ділянок, і вони недоступні для виконання провідникової
анестезії. Комбінацією провідникової та інфільтраційної анестезії досягається кращий знеболювальний
ефект.
Інколи провідниковій анестезії може передувати поверхнева або інфільтраційна анестезія для
подальшого підведення голки до нерва, який знаходиться в глибині тканин!

Спинномозкова анестезія
Анатомічні зауваження. Хребцеві дужки разом з тілами хребців утворюють хребцеві отвори, з яких
упродовж хребта утворюється хребетний канал. Із нього назовні ведуть міждужкові й міжхребцеві отвори.
У крижовому відділі хребта тіла крижових хребців і поперечні відростки зрослися. Остисті відростки також
щільно з'єднані між собою, тому міждужкові отвори між ними відсутні в усіх свійських тварин, за винятком
свиней. До крижового відділу хребта приєднуються хвостові хребці, з яких перший інколи може зростатися
з останнім крижовим хребцем. Починаючи з другого хвостового хребця, хребцеві дужки стають
незакритими. Таким чином, хребетний канал, закритий хребцевими дужками, дорсально закінчується на
першому хвостовому хребці. Дуже рідко закриті дужки спостерігаються до шостого хвостового хребця. Тіла
хребців з'єднуються одне з одним за допомогою між- хребцевих хрящів, які зумовлюють рухомість хребців.

246
 Крім хрящових з'єднань між тілами, окремі хребці з'єднуються між собою за допомогою зв'язок,
найголовнішими з яких є такі: вентральна поздовжня, дорсальна поздовжня, міжостиста, надостиста,
міждужкова. Хребетний канал із середини вистелений періостом, який тут називається ендоостом. Він
покриває, переходячи на зв'язки, всі проміжки між хребцями, утворюючи замкнуту трубку, яка має отвори
для виходу нервів і судин.
Спинний мозок, який лежить у хребетному каналі, залежно від виду тварин закінчується на рівні різних
хребців.
Кінцева частина конуса спинного мозку переходить на зазначеному рівні в кінцеву нитку спинного
мозку. Остання в коней та великої рогатої худоби досягає четвертого крижового хребця. Вона оповита
тонкою трубкою твердої мозкової оболонки, яка називаєтьсяfilum terminale externum.На рівні четвертого
крижового хребця зникає простір міжfilum terminale externumіfilum terminale internumі остання навіть
доходить до 5-7-го хвостового хребця.
Оболонки спинного мозку і кістково-зв'язковий хребетний канал можуть бути уподібнені чотирьом
циліндрам, які розташовані один навколо одного (рис. 81). Внутрішній циліндр являє собою судинну
оболонку, яка щільно оточує спинний мозок. Вона, в свою чергу, оточена другим порожнистим циліндром
- павутинною оболонкою. Остання являє собою ніжну прозору сполучнотканинну оболонку, що
прикріплена найтоншими волокнами до твердої мозкової оболонки і вуалеподібно оточує спинний мозок з
нервовими корінцями. Простір між судинною й павутинною оболонками називається підпавутинним
простором, у ньому міститься спинномозкова рідина. Третій циліндр - це тверда мозкова оболонка, яка
оточує павутинну. Між ними є вузький простір. Тверда мозкова оболонка є продовженням такої ж голо-
вного мозку і починається від краю потиличного отвору. Тверда моз

247
 кова оболонка складається з двох листків: зовнішнього, який прилягає до кісткової стінки хребетного каналу
і є ендоостом, і внутрішнього -
власне твердої мозкової оболонки.
Тверда мозкова оболонка з прилеглою до неї павутинною оболонкою
й утвореним під останньою субарахноїдальним простором оточують
спинний мозок рівномірно до спинномозкового конуса. У ділянці
попереку і крижів, де мозок переходить в конусоподібне закінчення, ці
дві оболонки доходять своїм гострим закінченням дещо каудальніше від
мозку. Конус твердої мозкової оболонки закінчується майже в усіх
тварин на рівні 1-3-го крижового хребця. Тверда мозкова оболонка
оточує корінці нервів, які відходять від спинного мозку до місця їх
виходу у міжхребцеві отвори.
Четвертий, або зовнішній, циліндр утворений кістково-зв'язко-
Рис 81. Схематичне зображення розпилу
хребетного стовпа в горизонтальній
вим хребетним каналом, який вистелений із середини згаданим вище
площині: 1 - зовнішній листок твердої ендоостом. Він відділений від власне твердої мозкової оболонки
оболонки спинного мозку; 2 - внутрішній епідуральним (екстрадуральним, перидуральним, інтердуральним)
листок твердої оболонки спинного мозку; 3 простором.
- павутинна оболонка; 4 - біла з'єднуюча
Епідуральний простір починається від потиличного отвору й закін-
гілка; 5 - симпатичний вузол; 6 - передній
корінець; 7 - спинномозковий вузол; 8 - чується каудально в межах хвостової частини хребта. Внутрішньою сті-
задній корінець; 9 - підпа- вутинний нкою епідурального простору є внутрішній листок твердої мозкової
простір; 10 - субдуральний простір; 11 - оболонки. Зовнішня стінка утворена кістковими стінками хребців.
епідуральний простір Міжхребцеві отвори пропускають між кожною дужкою корінці нервів (у
каудальній частині - нерви) і судини. Епідуральний простір не є
абсолютно закритим. Рідина, яка введена в нього, може інколи витікати
за межі хребетного каналу. Цим можна пояснити випадки недостатньої анестезії після епідуральних ін'єкцій
анестетика. У міру перетворення спинного мозку в конус епідуральна порожнина відносно збільшується.
Вмістом епідурального простору є жирова тканина, корінці нервів (у каудальній частині - нерви), венозні
стовбури й венозні сітки (рис. 82).

248
Жирова епідуральна тканина обгортає # основному нервові
корінці й стовбури прі1 їх виході з хребетного каналу, таким чинол1
захищаючи їх від пошкодження при зги" нанні хребта. Найбільше жиру
знаходиться біля місця з'єднання останнього попереко" вого і першого
крижового хребців. Нерві1 "кінського хвоста" й кінцева нитка так самР
знаходяться в товстому шарі жирової тка" нини, зв'язуючись в одну
структуру за до" помогою цієї жирової прокладки. Від дор" сальної стінки
хребетного каналу ці нерви # коня відділені шаром жирової тканині1
завтовшки 4-5 мм. У сильно виснажений тварин кількість жиру в
епідуральном/ аоосто^і. діжа Замість нькда?
можна знайти слизово-драглисту масу. ГІрі1 житті епідуральний жир є
напіврідким, то" му що він має низьку точку плавлення ^ 41 °С.
Внаслідок цього він порівняно легк*3 зміщується, не чинячи опору рідині,
ГЦ0 ін'єктується.
На дні епідурального простору обидва боки від серединної лінії розташо"
вано по одній венозній судині - хребцев1 венозні синуси. За допомогою
поперечний гілок, які йдуть під дорсальною поздовжИьою зв язкою,
вони анасто- мозують одна з одною й утворюють вої частини спинного моз- ку вен03Н1 сітки. Епідуральні
вени сполучаються з венами, які лежать поза великої рогатої худоби: 1 - XIII *.ребтом: хребцевою,
потиличною, міжреберною тощо, а також міжреберний нерв; 2 і 3 — прий^(ають кров із вен
вентральні гілки І і II
спинного й головного мозку. поперекових нервів; 4 - тверда
Корінці спинномозкових нервів, які мозкова оболонка (розітнута); 5 - ВІДХОДЯТЬ від
спинного мозку, упродовж свого епідурального корінці спинномозкових нервів; 6 шляху обгорнуті
павутинною оболонкою і муфтою твердої мозкової - мозковий конус; 7 - „кінський оболонки, яка
простягається до міжхребцевих отворів, де вона хвіст"; 8, 9 і 10 - кінцева нитка переходить в оболонку
церва. Напрямок корінців, що відходять, неоднаковий. У передній
11
части) хребта він перпендикулярний до спинномозкового каналу,
в поперек08'11 ~~ вони набирають косого положення спереду назад, а в міру наблі Іження Д° крижів нерви, які

249
утворюються із корінців, йдуть майже паралельно конусу спинного мозку. Тут вони збираються в пучок,
відомий під назвою "кінський хвіст" (див. рис. 82). Дорсальні нервові корінці чутливі, а вентральні -
рухові; від їх злиття, яке відбувається всередині хребетного каналу, утворюються спінальні нерви. Перед
місцем злиття кожен дорсальний корінець несе спінальний ганглій. Після утворення спінальний нерв за
допомогою гілок з'єднується із стовбуром симпатичного нерва, це з'єднання проходить поза хребетним
каналом. Гілки складаються із двох видів волокон: білих і сірих. Білі прегангліонарні волокна йдуть від
клітин, які закладені в бокових стовпах сірої речовини спинного мозку, залишають мозок разом з
вентральними корінцями і направляються потім до відповідного вузла симпатичного стовбура. Сірі,
постгангліонарні волокна, які йдуть від клітин симпатичного вузла до спинномозкового нерва,
направляються до органів разом з розгалуженням цього нерва.
Для виконання різних способів спинномозкової анестезії мають значення дві вищезазначені порожнини,
розташовані в хребетному каналі: субарахноїдальна та епідуральна. В останні можна ін'єктувати
анестезувальний розчин і спричинити анестезію нервових корінців і нервів, які там проходять.

Механізм розвитку анестезії

Спинномозкове знеболювання, на думку деяких авторів, є різновидністю провідникової анестезії. Воно
виконується введенням анестетика в субарахноїдальний або епідуральний простір. Анестетик швидко
поглинається нервовими корінцями, які позбавлені твердої мозкової оболонки, і блокує проведення по них
як чутливих, так і рухових нервових імпульсів.
У літературі субарахноїдальний вид анестезії називають по- різному: субдуральна, субарахноїдальна,
люмбальна, рахі-анестезія.
Анестетик, введений в субдуральний простір, змішується зі спинномозковою рідиною. Насамперед
відбувається депресія, механічне змішування спинномозкової рідини й розчину анестетика. Потім залежно
від відносної густини знеболювальної речовини він переміщується в бік грудного відділу або хвоста.
Нарешті, рідини різної відносної густини змішуються за законами дифузії та осмосу.
Введений розчин анестетика розповсюджується в усі боки від місця введення, але більше
краніально й каудально!
Залежно від місця введення можна отримати анестезію, різну за глибиною та розповсюдженням. Однак,
найкращі результати з меншою кількістю ускладнень отримують при операціях на органах і тканинах, які
знаходяться каудальніше від діафрагми, та на тазових кінцівках. Анестетик, введений в субдуральний
простір, блокує провідність задніх і передніх нервових корінців, зумовлюючи втрату чутливості та
параліч у відповідних зонах іннервації!
Анестезія розвивається в такій послідовності: спочатку зникає відчуття болю, потім температура
й пізніше - тактильна чутливість! В останню чергу зникають м'язові та вісцеральні відчуття! Усі
види чутливості відновлюються в зворотному напрямку, за винятком температурної, яка
відновлюється значно пізніше! Це слід враховувати в післяопераційному періоді!

250
 Моторні волокна більш резистентні до дії анестетиків, ніж чутливі, тому блокада їх настає дещо
пізніше, зумовлюючи розвиток в'ялого рухового паралічу - міорелаксацію, яка значно полегшує
виконання операції!
Істотною особливістю спинномозкової анестезії є анестезія преган- гліозних симпатичних волокон, які
знаходяться в складі передніх нервових корінців. Симпатичні нерви проводять судинозвужувальні
імпульси, які йдуть від вазомоторного центру до периферії. Розрив цих імпульсів призводить до паралічу
вазомоторів (вісцеральних та соматичних) у зоні знеболювання. При цьому розширюються артеріоли та
знижується артеріальний тиск. При поширенні знеболювального розчину до рівня відходження передніх
корінців, симпатичні волокна яких формують черевні нерви, настає парез судин черевної порожнини, тазу,
заочеревинного простору й тазових кінцівок, який спричинює ортостатичний перерозподіл крові,
зменшення її циркулюючого об'єму, значне зниження артеріального тиску.
При високій анестезії можливий парез дихальних м'язів! Не рекомендується операційне поле
перед ін'єкцією змазувати 5 %-ним спиртовим розчином йоду, тому що навіть його сліди, занесені в
субарахноідальний простір, спричинюють асептичний арахноїдит!
Абсолютними протипоказаннями до спинномозкової анестезії є запальні процеси в ділянці попереку;
сколіоз і кіфоз, туберкульозний спондиліт; захворювання центральної нервової системи; травматичний
шок; колапс; серцево-судинні захворювання. Відносними протипоказаннями можуть бути септичний
стан, кахексія тощо.

251
 Класифікація методів спинномозкової
анестезії
Завдяки подальшому розвитку методу спинномозкової анестезії стало практично можливим виконання
її в різних відділах хребетного каналу. Нині інтравертебральна анестезія здійснюється двома способами:
субарахноїдальним, при якому голкою проникають у субарах- ноїдальний простір, проколюючи тверду й
павутинну оболонки спинного мозку, та епідуральним (екстрадуральний, перидуральний), при якому
кінець голки доводять лише до епідурального простору, де лежить спинний мозок, оточений оболонками, і
проходять корінці спинномозкових нервів.
На рис. 83 наведена класифікація різних способів спинномозкового методу анестезії, які виконують на
свійських тваринах.
СПИННОМОЗКОВА АНЕСТЕЗІЯ
(Інтравертебральна анестезія)

Су бара х н оїдал ь н Епідуральна

а (субдуральна) (екстрадуральна, перидуральна)

Окципітальна Люмбальна
(церві кальна)

Цервікальна Люмбальна Люмбо- (так

Сакральна
звана сакральна
(сакрокок-
"генеральна") цигеальиа,
кокци-
геальна)

Низька Висока (задня)

(передня)
Рис. 83. Схема способів спинномозкової анестезії

Перидуральною, або епідуральною, анестезією називається зне-

болювання, яке досягається введенням анестезувального розчину в
перидуральний простір, який знаходиться між внутрішнім листком

252
твердої мозкової оболонки та стінкою хребцевого каналу, який вистелений її зовнішнім листком (рис.
84).

щщт
ЧяЦЇ 433 'таз
Рис. 84. Техніка пункції епідурального
(перидурального) простору: а - голкою
проходять шкіру, підшкірну клітковину,
поверхневу фасцію і вводять розчин місцевого
анестетика; б - подальше- просування голки
зустрічає певний опір; в - після проколу зв'язки
опір зменшується, розчин анестетика відтісняє
тверду оболонку

спинного мозку

Перидуральний простір не сполучається з порожниною черепа і з субарахноїдальним простором. Цим

пояснюється значно менша небезпека перидуральної анестезії. Залежно від ділянки хребта, вибраної для
введення розчину, називають спосіб анестезії: люмбо- сакральна, субарахноїдальна, сакральна
(епідуральна, екстрадура- льна) та ін.

Субарахноїдальна анестезія
Субарахноїдальна анестезія в практиці ветеринарної медицини була виконана раніше, ніж епідуральна.
Але цей метод не знайшов широкого застосування в клінічній практиці. Основною перепоною до його
застосування є складність виконання, велика глибина введення голки у великих тварин і ризик
пошкодження спинного мозку. Тому описання способів субарахноїдальної анестезії дається лише в
загальних рисах.
Інструменти. Особливістю конструкції голки для субарахноїдальної ін'єкції є те, що вона має бути
досить міцною, мати крутий зріз і добре пригнаний мандрен, який відповідає зрізу вістря голки. Муфта

253
голки для зручності фіксації в руці має бути масивною. Ці вимоги задовольняє спеціальна голка Біра для
спинномозкової анестезії (див. рис. 74, с. 247), Касирського і Симоняна (рис. 85). Крутий зріз її вістря краще
гарантує від ушкодження мозку, а мандрен запобігає занесенню в субарахноїдальний простір шматочків
тканин. Крім того, виключається витікання анестетика в епідуральний простір, тому що укорочений крутий
зріз вістря голки повністю проникає в субарахноїдальний простір; при довгому зрізі голки частина її
просвіту може залишитися за його межами.
При відсутності спеціальної голки можна її замінити звичайною відповідного
розміру (залежно від виду тварини), для неї підбирають відповідний мандрен, а кінчик спилюють більш
круто.
Анестезувальний розчин має бути більш високої концентрації, ніж при
провідниковій анестезії, тому що він змішується з цереброспіиальною рідиною і
концентрація його знижується.
Для коней та великої рогатої худоби застосовують 5 %-ний розчин новокаїну.
Однак, деякі автори користуються розчинами більш слабкої концентрації, але ін'єктують
їх у великій кількості.
Розчин перед ін'єкцією повинен мати температуру тіла. Необхідно старанно
дотримувати правил асептики - як щодо стерилізації розчину, так і щодо інструментів,
операційного поля, рук хірурга.
Фіксацію тварин виконують залежно від їх виду й місця введення голки. Великих
тварин фіксують у станку. Залежно від їхнього норову застосовують закрутки або інші
заспокійливі засоби. Дрібних тварин фіксують у сидячому положенні, лежачому
аб В
боковому або на животі. Фіксація має бути особливо старанною в тих випадках, коли
Рис. 85. Голки для ін'єкцію розчину виконують через потилично-атлантний отвір. Досить болючий прокол
спинномозкових твердої мозкової оболонки інколи супроводжується здриганням і неспокоєм тварини.
пункцій та ін'єкцій:
Касирського в
Тому в такий момент при недостатньо міцній фіксації можливе глибоке проникнення
зібраному (а) і ро- голки й пошкодження спинного мозку.
зібраному (б) ви-
гляді; в - голка ІС-2
(3. А. Симоняна)

254
 Місцеве знеболювання з діагностичною метою
Його широко застосовують для уточнення локалізації осередків болю, які обумовлюють кульгавість. У
цих випадках у підозрілі ділянки ін'єктують розчин анестетика, просочуючи тканини під патологічним
осередком і навколо нього, щоб зробити їх нечутливими. Тимчасове зникнення кульгавості підтверджує
передбачений діагноз. З цією метою застосовують також провідникову анестезію. Блокуючи нерви, які
іннервують підозрілу ділянку кінцівки, тимчасово виключають чутливість нижче місця ін'єкції.
Ін'єкції анестезувальних розчинів у синовіальні порожнини суглобів, сухожилкових піхв і бурс також
дозволяють встановити місцезнаходження осередку, який є причиною кульгавості.
Розділ 6

ЕЛЕМЕНТИ ХІРУРГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

РОЗ'ЄДНАННЯ ТКАНИН
Поняття про раціональні розрізи
Більшість хірургічних операцій складається з трьох основних елементів: роз'єднання тканин, спинення
кровотечі і з'єднання тканин.
Роз'єднують тканини з метою створення оперативного доступу, а також у процесі проведення
оперативного прийому. Виконують його двома способами: гострим (розтинання) і тупим (розшарування).
Розтинання тканин - основний спосіб оперування на шкірі, слизових або серозних оболонках,
підшкірній клітковині, фасціях та апо- неврозах, а також на масивних шарах м'язів.
Роз'єднання тупим способом (розшарування) звичайно застосовують при доступі до патологічного
осередку через шари м'язів або міжтканинні простори, а також у процесі оперативного прийому при ряді
хірургічних втручань (видалення доброякісних новоутворень, закритий спосіб кастрації тощо). Цим
способом легше запобігти випадковим ушкодженням судин та нервів, усунути надмірне зяяння рани і
функціональні порушення в оперованій ділянці. Особливим методом роз'єднання тканин тупим способом,
який використовується при деяких операціях, є відкручування або відщемлювання спеціальними
інструментами (екразерами).
Раціональні розрізи повинні відповідати таким основним вимогам: а) бути досить широкими, зручними
для виконання даної операції; б) не спричинювати надмірного зяяння рани, яке утруднює з'єднання її країв
швами або сповільнює загоювання при залишенні рани відкритою (враховують лінії напруження шкіри й
підлеглих шарів); в) не порушувати кровопостачання та іннервації тканин в оперованій ділянці; г) не
травмувати великі судини, що проходять у зоні розрізу, і особливо моторні нерви та вивідні протоки залоз
(цим усувається небезпека порушення функції органів); д) забезпечувати більш або менш тривале виділення
ранового ексудату (при гнійних операціях).
Ураховуючи напрями ліній напруження шкіри, кращими розрізами на бокових поверхнях тулуба й шиї
всіх видів тварин слід визнати вертикальні і близькі до них косі. Поздовжні розрізи звичайно бувають
раціональними на дорсальній і вентральній поверхнях шиї й тулуба, по середній сагітальній лінії і поблизу
неї. Беручи до уваги топографію судин і нервів, розрізи в ділянці голови ведуть гак, щоб не пошкодити
лицьовий нерв і протоку привушної слинної залози. У ділянці вінчика роблять такі розрізи, щоб не
порушити процес рого- утворення тощо.
При розтині м'яких тканин необхідно запобігати пошкодженню великих судин, вивідних
протоків залоз, нервів, а також розрізів м'язів та апоневрозів у поперечних напрямках за ходом їх
волокон! Розрізи або роз'єднання м'язів та апоневрозів за ходом їх волокон створюють кращу
кооптацію (з'єднання) країв рани, які не мають у цьому випадку схильність до розходження,
полегшують накладання швів і сприяють загоєнню рани!
Якщо напрямок м'язових волокон не співпадає з положенням судинно-нервового пучка або
вивідного протока залози, то розріз виконують за ходом останніх, не рахуючись з напрямком м'язо-
вих волокон! Поперечні розрізи м'язів допускаються також у тих випадках, коли необхідно створити
більш широкий доступ до патологічно змінених тканин або органа і забезпечити вільне виділення
ранового ексудату!
Крім того, важливо зважити на топографію судин і нервів, які живлять даний шар, що має особливе
значення при розрізі черевної стінки. У ділянці холки виконують такі розрізи, які, крім того, не призводять
до деформації цього органу, що відбивається на подальшій експлуатації тварини. Розрізи стінок
порожнистих органів не повинні спричинювати звуження їх просвіту (умова, яка має дуже важливе
значення для стінки кишки) або ушкоджувати судини й нерви, що живлять як орган в цілому, так і окремі
його ділянки, щоб усунути небезпеку виникнення атрофії органу або осередків некрозів. При розтинанні
фасцій, серозних і слизових оболонок напрямок розрізу визначають, виходячи з ходу розрізів у суміжних,
більш важливих шарах.
Особливе значення мають розрізи, які проводять з лікуванням при гнійних запаленнях внаслідок
анаеробної інфекції! У цих випадках вони повинні бути широкими, зяючими, розтинати волокна
м'язів у поперечному напрямі і щадити тільки судинно- нервові пучки!
Таким чином, для кожної оперованої ділянки, при урахуванні її анатомо-топографічних особливостей і
завдань оперативного втручання розроблено типові раціональні розрізи в світі зазначених вище вимог до
них.
Перш, ніж приступити до роз'єднання тканин, необхідно чітко уявити собі довжину, форму і напрямок
розрізу і врахувати особливості операції.
Довжина розрізу залежить від довжини ділянки ураження і глибини проникнення в тканини: чим
глибше розміщений орган або тканина, які необхідно видалити або оголити, тим потрібний довший розріз
шкіри і прилеглих тканин. Довгі розрізи полегшують орієнтування в тканинах, короткі - утруднюють
його! Тому короткі розрізи застосовують лише в тих випадках, коли виконують операції на органах або
тканинах, які розташовані поверхнево (наприклад, при розтині сухожилків згиначів, невректомії волярних
нервів тощо). Приступаючи до розрізу, ніколи не слід забувати загального правила хірургії: розріз повинен
бути настільки великим, наскільки це потрібно, і настільки малим, наскільки це можливо!
Форми розрізів. Найчастіше застосовують прямолінійні, веретеноподібні й клаптеві розрізи.

256
 Прямолінійні розрізи виконують частіше, ніж інші, тому що їх просто технічно виконувати, вони не
створюють ніяких утруднень, залишають після себе прямі рани, які легко закривати швами, і загоювання їх
проходить при більш сприятливих умовах.
Веретеноподібні розрізи мають обмежені показання. їх застосовують, головним чином, при надлишку
шкіри в оперований ділянці (вирізування шкіри) або коли там є патологічні процеси (виразки, некротичні
вогнища, нориці) чи є спайки з підлеглими тканинами. До веретеноподібних розрізів шкіри доводиться
удаватися при радикальному лікуванні пупкових гриж (коли грижовий мішок великий), екстирпації
новоутворень тощо.
Клаптеві розрізи частіше застосовують при пластичних операціях (заміщення шкірного дефекту), для
більш широкого оголення тканин і кращого доступу до органа або патологічного осередка, які знаходяться в
глибині рани, і для створення вільного виділення ранового

257
ексудату при загоєнні ран вторинним натяганням. За формою клаптеві розрізи можуть бути
різноманітними: трикутними, напівкруглими, кутовими, прямокутними, підковоподібними,
напівовальними, хрестоподібними, Т-, Г-, П-, Н-подібними тощо.
Напрямок розрізу повинен відповідати анатомо-топографічним даним оперованої ділянки і найбільш
вигідним умовам, які необхідні для досягнення поставленої мети. Наприклад, при екстирпації ботріомікоми
передлопаткових лімфатичних вузлів напрямок розрізу повинен співпадати з ходом шкіряних нервів і з
розташуванням у довжину патологічного осередку, який будуть екстирпувати. Напрямок розрізу
визначається ходом шкіряних складок, ростом волосяного покриву і (найголовніше) розташуванням
судинно-нервових пучків, сухожилків, зв'язок, сухожил- кових піхв та інших органів, які глибоко
прилягають, випадкове пошкодження яких може несприятливо позначитися на кінці операції.
Техніка розрізу шкіри. Шкіру краще всього розсікати черевас- тим скальпелем. Шкіра - досить
рухлива, тому її розтягують і фіксують великим і вказівним пальцями по обидва боки від лінії наміченого
розрізу (рис. 86; 1). Для того, щоб шкіра не зміщувалася при фіксації в бік, необхідно притискати її
вказівним і великим пальцями прямо вниз, але не відтісняти її в боки. Попереднє відтягування шкіри в бік
або доверху допускається тільки в тих випадках, коли її необхідно зберегти з деяким надлишком, щоб мати
можливість закрити вільно, без натягування, прилеглі тканини. Найчастіше так діють при ампутації вушних
раковин, кінцівок і хвоста, при пункції грудної й черевної стінок, сухожилкових піхв тощо. Шкіру
відтісняють у той або інший бік також для того, щоб місця проколу шкіри і прилеглих тканин не
знаходилися одне над другим, що має велике значення для попередження мікробного
забруднення утвореного каналу і подальшого розвитку інфекції.
У тих випадках, коли доводиться розсікати шкіру безпосередньо над великими
судинами або нервами, які проходять у підшкірній клі

Рис. 86. Техніка фіксації тканин при розрізі й

способи їх розтину: 1 - фіксація шкіри при
розтині; 2 - розтин тканини між двома пінцетами;
3 - розтин тканин по жолобуватому зонду

258
тковині і можливе їх пошкодження, діють таким чином. Хірург та його помічник (асистент) захоплюють
шкіру двома хірургічними пінцетами (або великим і вказівним пальцями) по боках передбаченого розрізу і
відтягують її доверху (див. рис. 86; 2). Утворену таким чином складку шкіри розсікають скальпелем зверху
вниз до її основи. Цей прийом застосовують також при розтині очеревини, герніотомії, Шоб запобігти
пошкодженню органів черевної порожнини, грижового серозного мішка й грижового вмісту.
Під час виконання розрізів скальпель тримають у руці різними способами, залежно від форми
розрізу, потрібної сили тиску і позиції хірурга по відношенню до оперованої ділянки! При
поверхневих розрізах хірург стає так, щоб його передпліччя було розташоване перпендикулярно до
намічуваного розрізу, і тримає скальпель як смичок, Що забезпечує рухам його руки великий розмах, хоч і
меншу силу. Якщо при розрізі потрібна більша сила, тоді хірург стає так, щоб його передпліччя було
розташоване під кутом або паралельно до лінії розріж зу, і тримає скальпель як столовий ніж або перо для
писання. Абсцеси, гематоми, якщо вони лежать поверхнево, розтинають, тримаючи скаль- пель як троакар
або столовий ніж, але з більш висунутим пальцем нц спішці, зважаючи на глибину намічуваного розрізу
(див. рис. 6, с. 46).
Розтинати шкіру потрібно за один прийом, плавно ведучи скальпель від початку до кінця наміченої
лінії розрізу. Для рівномірного розрізу товстої шкіри черевастий скальпель на початку розрізу ставлять
вертикально і після проколу шкіри нахиляють його й далі діють черевком скальпеля. Розріз закінчують,
ставлячи скальпель знову вертикально. Цей прийом необхідний для того, щоб глибина шкірного розрізу
була однаковою на всій довжині рани, а лінія розрізу була рівною, без зазубрин і клаптів. Слід пам'ятати,
що правильний розріз можна зробити тільки гострим скальпелем!
Техніка роз'єднання підлеглих шарів. У хірургії загальноприйняті пошарові розрізи, тобто
послідовне роз'єднання шарщ тканин, що зустрічаються на шляху оперативного доступу! Спочатку
розсікають шкіру, потім розсувають краї рани в боки, оголюють лежачі під шкірою тканини, розсікають їх,
оголюють наступний шар і продовжують розріз далі. Пошарові розрізи мають безсумнівну перевагу перед
одномоментними розрізами, коли розсікають всі тканини, які лежать на шляху розрізу. Пошарові розрізи
дають можливість легко орієнтуватися в тканинах, запобігати пошкодженню кровоносних судин і нервів, а
також органів черевної порожнини, коли операцію виконують на черевній стінці. Одномоментні
багатошарові розрізи застосовують лише при деяких операціях (розрізування поверхневих абсцесів, розтин
мошонки при кастрації тощо).
Підшкірну пухку клітковину розтинають скальпелем, тримаючи його в руці як перо для писання.
У фасція:с та апоневрозах у центрі рани роблять скальпелем "віконце", а потім закінчують роз'єднання
тупокінцевими ножицями. Якщо під розрізом лежать кровоносні судини або нервові стовбури, тоді у
"віконце" під фасції вставляють жолобуватий зонд і по ньому розтинають потрібний шар ножицями або
скальпелем (зсередини назовні; див. рис. 86; 3).
М'язи найчастіше роз'єднують тупим способом. У центрі рани м'яз проколюють вздовж його волокон
закритими ножицями, ручкою скальпеля, шпателем, вказівним пальцем, а потім утворене "віконце" збіль-
шують тим же інструментом, пальцями або розтягують тупими рановими гачками. При роз'єднанні за ходом
волокон масивних м'язів, особливо тих, у яких є сухожильні прошарки, користуються гострим
інструментом.

259
 Сполучнотканинні щілини розшаровують або закритими ножицями, або за допомогою марлевого
лонгета, або тампона. Окремі міцні сполучнотканинні перемички розтинають ножицями.
Для оголення судин, нервів і вивідних протоків залоз від тканин, що оточують їх, спочатку
захоплюють фасціальний чохол судини або нерва в складку анатомічним пінцетом і роблять у ньому
"віконце". В останнє вводять жолобуватий зонд і по ньому розтинають фасцію скальпелем або ножицями.
Потім під судину або нерв підводять артеріальний гачок, лігатурну голку або зігнутий ґудзикуватий зонд і
відокремлюють орган від навколишньої клітковини.
Серозну оболонку (очеревину) спочатку захоплюють у складку двома пінцетами, а потім розтинають
ножицями або скальпелем (див. рис. 86; 2). Для захисту внутрішніх органів від випадкових пошкоджень при
розтині очеревини, а також для розрізу фасцій, роблять у них невеликий отвір, вводять туди спочатку
жолобуватий зонд і подальший розтин виконують скальпелем або ножицями, проводячи їх по зонду.
Очеревину можна розтинати ножицями між двома пальцями, введеними в черевну порожнину через
невеликий отвір.
Техніка розтину кісток. Розтин кістки з повним роз'єднанням її називають остеотомією, а утворення
в ній штучного отвору - трепанацією(грец. Ьурао - висвердлювання). Остеотомію виконують кістковою
пилкою або гострим кістковим долотом, а трепанацію - трепаном (трефіном) або долотом. Трепанація -
особливий вид роз'єднання, випилювання в кістках отвору циліндричними пилками або шароподібними
фрезами. Трепанацію роблять також кістковими долотами за допомогою спеціального дерев'яного або
металевого молотка, видовбуючи необхідну ділянку кістки. Кісткові отвори розширюють кістковими
ножицями - кусачками. Для виконання трепанації спочатку роблять кутовий розріз шкіри та інших тканин;
після оголення кістки хрестоподібно розсікають окістя і распатором його відсувають до основи клаптя
шкіри.
Трепанацію виконують таким чином. Після оголення кістки, вістрям скальпеля розтинають окістя і
потім зсувають його в боки від наміченого отвору прямим распатором (якщо немає распатора, то
користуються ручкою скальпеля). М'які тканини покривають салфеткою і відтягують гачками.
Працюючи трепаном, пірамідку його вколюють у центр оголеної ділянки кістки й починають обертати
коловорот. Випиляний диск звичайно буває в просвіті пилки; якщо ж диск залишається в кістці, то його
виймають піднімачем або анатомічним пінцетом. Кісткову тирсу видаляють марлевими тампонами.
Працюючи долотом, ставлять його під гострим кутом до поверхні кістки і легенькими ударами дерев'яного
молотка спочатку видовбують жолобок по межі наміченого отвору, а потім у міру заглиблення жолобка,
видаляють кістку дрібними стружками. Якщо кістка в даному місці тонка, то жолобок видовбують на всю
товщину кістки і потім ізольований таким способом кусок кістки витягують піднімачем.
Для утворення в кістці широкого ходу можна спочатку просвердлити кілька дрібних отворів, які потім
з'єднують способом розтинання кісткових проміжків (містків) між ними долотом, кістковими щипцями або,
нарешті, дротяною пилкою.
Якщо після трепанації м'які тканини з'єднують швами, то окістя укладають, наскільки це можливо, на
попереднє місце. У результаті цього отвір швидше заростає грануляційною тканиною, яка надалі костеніє.
Ампутація (лат. атрШаге - відрізати) - повне роз'єднання тканин з видаленням периферичної частини
органа; виконується як на органах, які складаються з м'яких тканин, так і маючих у своїй основі кістку.

260
Якщо відрізування органа виконується по суглобу, то така ампутація називається екзартикуляцією -
відчленуванням (лат. ех - від, зовні + апісиїиз - суглоб).
Ампутацію виконують за п'ятьма головними показаннями: а) з лікувальною метою для збереження
життя і господарської цінності тварини (ампутація язика, матки, вимені, статевого члена, фаланг пальців у
парнокопитних і дрібних тварин тощо); б) за господарсько- зоогігієнічними міркуваннями (ампутація
хвостів в ягнят); в) для полегшення догляду та експлуатації тварин (ампутація крил у паркових птахів); г) з
косметичною метою (ампутація вушних раковин і хвоста у собаки); д) з метою профілактики травматизму
(ампутація хвостів у телят на відгодівлі й рогів у рогатої худоби).

Видалення (екстирпація) пухлин

Техніка видалення (екстирпація) новоутворень дуже різноманітна. Навколо пухлини проводять
веретеноподібний розріз, зробивши спочатку циркулярну інфільтраційну анестезію. Нориці або виразки, як-
що вони є на пухлині, припікають або прикривають марлею. Край шкірного розрізу насувають на поверхню,
вкриту виразками, і з'єднують над марлею швом. Цим прийомом намагаються запобігти інфікуванню рани
під час відокремлення пухлини. Навколо пухлини роблять два напівкруглих або серпоподібних розрізи
покривних тканин і, захопивши пінцетом, припідіймають пухлину з рани і видаляють. Препарування
доброякісного новоутворення виконують складеними або розкритими ножицями чи скальпелем. Всі
судини, що зустрічаються на шляху, захоплюють кровоспинними пінцетами й лі- гують (або скручують).
Пухлини на вузькій ніжці з успіхом видаляють за допомогою лігатури. Остання може бути прошивною,
тобто лігатуру проводять голкою через ніжку і кінці її міцно зав'язують навколо неї. Потім пухлину
відсікають або вона самостійно відпадає.
Новоутворення в порожнинах (які сполучаються із зовнішнім середовищем) вирізають, застосовуючи
надалі пластику слизової оболонки; пухлини на ніжках прошивають лігатурою або віддавлюють
гемостатичним пінцетом або ланцюговим екразером. Петлю останнього накладають на ніжку пухлини і,
повільно звужуючи просвіт петлі, відіцемлюють її.
Злоякісні новоутворення відокремлюють тільки в межах неураже- них тканин, намагаючись не
ушкодити саму пухлину. Деякі автори рекомендують, щоб запобігти метастазуванню пухлини, вводити в
регіонарні для даної ділянки лімфатичні вузли алкоголь (для блокади цих вузлів). При саркомі, якщо це
можливо за анатомічними особливостями, перев'язують регіонарні венозні судини. На рану накладають
частковий шов з валиками. Щоб попередити розсіювання клітин пухлини, а також зменшити кровотечу,
екстирпацію виконують елек- троножем або лазерним скальпелем.
Великі пухлини слід екстирпувати відшиванням, щоб зменшити кровотечу. Для цього скальпелем
розсікають тканини на невеликому протязі, а потім на рану накладають кілька стібків глухого шва. Після
цього знову розсікають тканини й накладають шов. Таким чином, чергуючи розтин тканин і накладання
стібків шва, повністю видаляють пухлину.

Розтин абсцесів
Якщо абсцес лежить поверхнево, його розтинають одномомент- ним розрізом, встромлюючи вістря
скальпеля на таку глибину, щоб розрізати порожнину гнійного вогнища і не ушкодити протилежну стінку.
261
Для цього утримуване пальцями вістря скальпеля (спосіб тро- акара) залишають вільним на таку довжину,
на яку глибину воно повинно проникнути в тканини, і проколюють ним стінку абсцесу в центрі зони
найбільшої флуктуації. При правильному проколі відразу ж починає виділятися гнійний ексудат. Його
збирають у посудину, не допускаючи розбризкування на підлогу.
У великих абсцесах з великим тиском ексудату в порожнині краще спочатку проколоти стінку
кровопускальною голкою, з'єднаною з гумовою трубкою, і зібрати його в посудину з антисептичною ріди-
ною (можна використати і спеціальний апарат для аспірації ексудату). Після виходу частини гнійного
ексудату отвір проколу розширюють вниз скальпелем з таким розрахунком, щоб у порожнині абсцесу не
залишалося кишені, в якій міг би затримуватися ексудат. Якщо неможливо широко розкрити кишеню,
роблять протиотвір (контрапертуру).
Абсцес розрізують досить широко, щоб порожнина його виповнилася грануляціями до того, як
закриється розріз. Коли широкий розріз неможливий з анатомічних міркувань, порожнину абсцесу
дренують (рихло вводять марлеву смужку або гумову трубку, яку фіксують до шкіри швами). Дренажі
міняють у міру потреби.
При глибоких абсцесах необхідні пошарові розрізи з урахуванням анатомо-топографічних
особливостей ділянки їх розміщення. Такі абсцеси, після їх оголення вздовж оперативного доступу,
проколюють троакаром або скальпелем під контролем пальця, який просувають у напрямі до стінки
гнійного осередку, Утворений отвір розширюють потім ґудзикуватим скальпелем.
Поверхневі абсцеси після їх розрізування досліджують оглядом, розкриваючи рану крючками, глибокі -
пальцем, маніпулюючи дуже обережно, щоб не пошкодити демаркаційний бар'єр і судини, які проходять
через порожнину гнійника. Залишки ексудату видаляють тампонами. Порожнину рихло тампонують або
дренують; її зрошують (під слабким тиском) лише в разі необхідності.

ПРОФІЛАКТИКА ТА ЗУПИНКА КРОВОТЕЧІ

З кровотечею доводиться постійно зустрічатися в хірургії, оскільки жодна операція, яка
супроводжується порушенням цілісності тканин, не проходить без пошкодження судин і втрати крові. Від
розміру пошкоджених судин залежить загроза кровотечі та її наслідків для організму. Об'єм циркулюючої
крові в організмі тварини становить 1/13 - 1/12 від маси тіла.
Велика увага проблемі кровотечі приділяється в хірургії, тому що вона інколи обмежує можливості
оперативного втручання з лікувальною метою, а при цілому ряді обставин є причиною виникнення гострого
недокрів'я й навіть смерті тварини. Кровотечі супроводжують не тільки хірургічні захворювання, вони
часто виникають при хворобах, які не відносяться до хірургічної патології. Тому термін "кровотеча" не
можна обмежувати тільки уявленнями про кровоточиву рану. Це поняття більш широке. У той же час не
можна говорити про безкровність того чи іншого хірургічного метода, якщо він не супроводжується
зовнішньою кровотечею. Однак такі кровотечі базуються на руйнуванні кровоносних судин, при яких
виникають виливи крові з утворенням невеликих гематом.
Для оцінки ступеня тяжкості кровотечі лікарю ветеринарної медицини слід уявляти особливості видової
і вікової чутливості тварин до крововтрат. При цьому слід враховувати розміри і масу тварини.
При ряді захворювань і патологічних станів необхідно враховувати фон, на якому виникла кровотеча
або на якому вона може виникнути. Так, при родах, гнійно-некротичних процесах і септичних станах

262
кровотечі, які виникають мимовільно або при оперативних втручаннях, мають цілий ряд особливостей як за
механізмом виникнення і розвитку, так і при їх зупинці. Зупинка кровотечі багато в чому залежить від
швидкості зсідання крові.
У процесі філогенезу в організмі виробились певні захисні пристосування для самостійної зупинки
кровотечі. Йдеться, зокрема, про зсідання крові при руйнуванні внутрішнього шару (інтими) кровоносної
судини. У цьому випадку утворюється тромб.

Зсідання крові
Зсідання крові є захисною реакцією організму, яка запобігає крововтратам при порушенні цілісності
кровоносних судин. Адже втрата 5,4-5,8 % крові від маси тіла в коня, 5,3-5,6 % у великої рогатої худоби і 5
% у собаки призводить до загибелі тварин. Втрата 1/3 кількості крові супроводжується важкими розладами,
а половини крові - смертю. При сильних швидко наростаючих крововтратах важкі розлади і смерть тварини
можуть наступити при значно менших втратах крові, ніж 1/3.
У випадках, коли кров не зсідається, пошкодження навіть малих судин може призвести до втрати всієї
крові. Нездатність крові зсідатися називається гемофілією. Найчастіше вона зустрічається в кнурів, псів,
жеребців. Швидкість зсідання крові в різних видів тварин неоднакова. Найшвидше кров зсідається в птиці -
за 0,5-2 хв, у дрібних жуйних, собак і кішок - за 2,5, свиней - за 3,5, кролів - 4,0, великої рогатої худоби - за
6,5, а найповільніше в коней - за 11,5 хв.
Швидкий та надійний гемостаз є однією з вирішальних умов вдалого завершення оперативних
втручань, а також лікування при випадкових травмах, які супроводжуються кровотечею. Швидка і вміла її
зупинка значною мірою сприяє біологічній стійкості організму й запобігає ряду можливих ускладнень.
Кровотечі, які виникають під час операції, дуже ускладнюють їхнє проведення: утруднюють
анатомо-топографічне орієнтування, подовжують термін виконання операції, а інколи це призводить до
необхідності відкласти оперативний прийом. Кров, що нагромаджується в рані чи анатомічній порожнині,
завжди ускладнює перебіг асептичних процесів і є сприятливим середовищем для розвитку хірургічної
інфекції.
Профілактика та зупинка кровотеч, які виникають у тварин під час операції, при родах, травмах та
інших пошкодженнях, - один з основних моментів у роботі лікаря ветеринарної медицини. Часто внаслідок
значних крововтрат доводиться вимушено забивати тварин і навіть можливі випадки летального кінця.
Здатність крові зсідатися, ретракція пошкоджених тканин і там- понада їх оточуючими тканинами - все
це забезпечує самостійну зупинку кровотечі. Проте розраховувати на це можна при незначних травмах, які
не супроводжуються пошкодженням великих кровоносних судин.
Зсідання крові - один з найбільш суттєвих процесів у зупинці кровотечі (гемостаз). У процесі зсідання
крові поряд з факторами і компонентами зсідання крові (коагулянти) є фактори і компоненти
(антикоагулянти), які перешкоджають цьому процесові. За сучасним уявленням, під процесом зсідання
крові слід розуміти взаємодію органів і тканин, синтезуючих, продукуючих і утилізуючих фактори зсідання
та антизсідання.
Фактори і компоненти, які приймають участь у процесі зсідання крові, а також переривають цей процес,
можна об'єднати в наступні групи: 1) прокоагулянти, взаємодія яких призводить до утворення згустків

263
фібрину; 2) антикоагулянти, які перешкоджають зсіданню крові; 3) інгібітори антикоагулянтів; 4)
фібринолітичні фактори, які мають велике значення в попередженні внутрішньосудинного зсідання крові.
В організмі клінічно здорових тварин фактори, які відносяться до вищеперерахованих груп, знаходяться
у функціональній рівновазі. При цьому дія антикоагулянтів і фізіологічний фібриноліз превалюють над
прокоагулянтами.
Нині нараховується тринадцять плазмових факторів зсідання крові, які позначаються римськими
цифрами (Ф-І, II і т. д.), і шість тром- боцитарних факторів, які позначаються арабськими цифрами (Фі-1, 2,
і т. д.). Тромбоцити мають першорядне значення в процесі зсідання крові "як ініціатори зсідання" і
приймають участь у всіх фазах гемостазу (зсідання крові, ретракція кров'яного згустку, звуження судин).
Фактори зсідання виділяються із тромбоцитів при їх руйнуванні.
Процес зсідання крові відбувається в три фази, в кожній із яких беруть участь численні фактори, що
знаходяться в м'яких тканинах, тромбоцитах і плазмі крові.
Перша фаза - це утворення іпромбопластину (Ф-ІІІ), який є складним комплексним з'єднанням,
проходить при взаємодії ряду факторів V, VIII, IX, X, XI, XII, кальцію (Ф-ІУ) і тромбоцитів (Ф-3).
Він складається із двох компонентів - термостабільного і термолабільного. До складу термостабільного
компоненту входять ліпопротеї- ди, а термолабільний у воді утворює колоїдні розчини. Утворенням
плазмового тромбопластину закінчується перша фаза зсідання крові. Пошкоджені тканини також виділяють
тканинний тромбопластин.
Друга фаза - зсідання крові супроводжується перетворенням протромбіну (Ф-П) в тромбін.
Починається вона з появи тромбопластину. Протромбін синтезується в печінці в присутності вітаміну К і
переходить у кров. Протромбін під дією тромбопластину перетворюється в активний фермент - тромбін. Це
перетворення відбувається за участю солей кальцію (Ф-ІУ), факторів V, VII, X, тромбоцитарного фактора І,
і, можливо, Ф-3, акцелератора (прискорювача зсідання крові) та білків р- і у-глобулінів плазми, а також
тромбокінази (потрапляє у плазму крові із тромбоцитів при їх руйнуванні). У цій фазі поряд з
перетворенням протромбіну в тромбін інактивуються інгібітори зсідання: гепарин, антитромбоплас- тини,
антитромбіни.
Третя фаза - перетворення розчинного фібриногену в нерозчинний фібрин. На першому її етапі в
результаті ферментативного процесу утворюється проміжний продукт фібриноген - мономер, який на
другому етапі полімеризується у фібрин. У цьому процесі, крім тром- біну і фібриногену, приймає участь
кальцій (Ф-ІУ) і тромбоцитарний фактор. Фібрин випадає в осад, утворює сітчасту масу, в комірках якої
знаходяться формені елементи крові. Утворений кров'яний згусток стискається і з нього відокремлюється
сироватка. Цей процес називається ретракцією згустку. Завдяки цьому тромб стає міцнішим і краще
закриває просвіт травмованої судини. Так утворюється тромб, який надійно закриває травмовану судину.
Фібрин, який утворився, адсорбує тромбін із крові, чим посилюється тромбоз у місцях пошкодження
судин і попереджується тромбоз в інших частинах судин. При ретракції кров'яного згустку із сироваткою з
тромбу в кров надходить речовина, яка називається фактором зворотної інформації. Під її впливом
підвищується антикоагу- лянтна та фібринолітична активність крові. Останню обставину необхідно
враховувати при виникненні вторинних кровотеч.

264
 Тромб може розчинятися ферментом, який знаходиться в плазмі крові - фібринолізином. Останній -
неактивний, його активує фібри- нокіназа. Розчинення тромбу в організмі називається фібринолізом.

265
 Швидкість зсідання крові гальмується низькою температурою, дефіцитом солей кальцію,
вітаміну К та інших факторів! Зсідання крові затримує щавлева і лимонна кислоти, фтор, гепарин,
натрій лимоннокислий та ін.!
На швидкість зсідання крові впливає стан нервової й ендокринної систем та інші фактори!
Кровоносне русло і циркулююча в ньому кров постійно контролюються нервовою системою, процес
зсідання крові також підпорядковується нервовій регуляції. Під її контролем продукуються, надходять у
кров і взаємодіють фактори зсідання.
Під впливом різних подразників (травми випадкові, операційні тощо) настають певні зміни в зсіданні
крові, що надзвичайно важливо враховувати в хірургічній практиці. Глибина цих функціональних змін буде
залежати від сили й тривалості дії подразника, від загального стану організму і фону, на якому проявляється
дія подразника (застосування нейролептиків, наркозу, місцевого знеболювання тощо).
При больовому подразненні підвищується активність прокоагуля- нтів і знижується антитромбінова
активність крові. Біль і відчутгя страху можуть призвести до передтромботичного стану й навіть до
утворення тромбів! І в той же час, у тварин, які знаходяться в стані наркозу, регулюючий вплив нервової
системи на процес зсідання крові зменшується. З урахуванням цього одночасне застосування наркотичних
речовин і кровоспинних засобів загальної дії, особливо пригнічуючих фібриноліз, повинно бути всебічно
обміркованим.
Суттєво впливає на процес зсідання крові і на гемостаз у цілому ендокринна система!
Наднирники продукують гормони - кортикостерон та адреналін. При парентеральному введенні
кортикостероїдних препаратів (кортизону, гідрокортизону тощо), змінюється кількість тромбоцитів, поси-
люються явища їх в'язкого метаморфозу, пришвидшується зсідання крові, ущільнюються стінки капілярів.
Під впливом гормонів гіпофізу (адренокортикостероїдний гормон, окситоцин і вазопресин)
пришвидшується процес зсідання крові, а окситоцин і вазопресин поряд з цим тонізують кровоносні
судини, включаючи й капіляри.
Тироксин - гормон щитовидної залози, сповільнює зсідання крові. Гормони паращитовидних залоз
регулюють обмін кальцію в організмі. Часткове їх видалення приводить до сповільнення процесу зсідання
крові.
3-42У 289
 Гормони чоловічих статевих залоз - андрогени (андростерон, ди- гідроандростерон, тестостерон) -
чинять суттєвий вплив на зсідання крові. Так, під впливом тестостерону підвищується тромбогіластична
активність тканин і тромбоцитів, збільшується вміст фактора VIII, пришвидшується зсідання крові. Поряд з
цим фібринолітична активність крові підвищується.
Між жіночими статевими гормонами (фолікулярним і жовтого тіла) в їх впливові на зсідання крові існує
деякий функціональний антагонізм. Перший сповільнює зсідання крові, а другий - посилює.
Слід вважати, що в нормально функціонуючому організмі нервова та ендокринна системи в регуляції
процесів зсідання крові виступають у певній єдності. Порушення цієї єдності тягне за собою порушення
гемокоагуляції і гемостазу.
Здатність крові зсідатись, ретракція пошкоджених судин і тампо- нада їх оточуючими тканинами - все
це забезпечує самостійну зупинку кровотечі. Однак розраховувати на останню можна при незначних
пораненнях, які не супроводжуються пошкодженням великих судин.

Класифікація кровотеч
Спеціаліст ветеринарної медицини повинен знати і вміти надати хірургічну допомогу тварині, щоб вона
якомога менше втратила крові, а при виникненні кровотечі уміти застосувати термінові заходи для її
зупинки. Причини виходу крові за межі судини, а також характер та об'єм її - різноманітні, тому з
урахуванням перерахованих обставин розрізняють: кровотечу, крововилив і гематому.
Кровотечею (haemorhagia) називають витікання крові із пошкодженої судини в зовнішнє середовище,
тканини або анатомічні порожнини (грудну, черевну, суглоб тощо).
Скупчення крові в кожній із порожнин має спеціальну назву (в черевній — /іаетсіїорегііопеит, в матці -
ЬаетаЮтеіга, в суглобі — Иаетагігоьін тощо).
Крововиливом (ехґгауаяаіїо) називають дифузне просочення кров'ю ділянки тканини (підшкірної
клітковини, основи шкіри копита, підошовного рога тощо).
Гематомою (Иаетаїота) називають скупчення крові в новоутвореній порожнині.
У залежності від виду пошкодженої кровоносної судини, кровотеча може бути: артеріальною, венозною,
капілярною та паренхіматоз- пою. Вони відрізняються клінічними проявами та особливостями за-
стосування методів зупинки.
Артеріальна кровотеча характеризується витіканням яскраво- червоного, пульсуючого струменя
крові, який б'є фонтаном навіть із невеликих судин. Це обумовлено високим кров'яним тиском в артеріях,
великим вмістом кисню в самій крові. Велика кількість еластичних волокон у стінці судини обумовлює
специфічний характер артеріальної кровотечі. Із великих артерій кров виходить з шумом, що пояснюється
значною вібрацією кінця артерії і завихренням струменя крові, яке утворюється в результаті завертання в
просвіт судини її внутрішніх шарів. Якщо стиснути центральний кінець судини (між серцем і раною), тоді
пульсуючий струмінь крові припиняється і, навпаки, характер кровотечі мало змінюється, коли стиснути
периферичний кінець судини (нижче рани). У результаті великої кількості ко- латералей, при артеріальній
кровотечі часто спостерігається витікання крові як із центрального, так і з периферичного кінця, де вона зав-
жди буває слабкішою.

267
 Самостійна зупинка артеріальної кровотечі з незначною втратою крові можлива тільки при
пошкодженні невеликих артерій.
Таким тваринам слід надавати негайну хірургічну допомогу.
Венозна кровотеча розпізнається за витіканням слабкого струменя крові темно-червоного кольору. У
випадках поранення великих вен, включаючи і шийні, при сильному зяянні рани можливе засмоктування
атмосферного повітря і розвиток аероемболії (повітряної емболії).
У результаті негативного тиску у венах струмінь крові не пульсуючий, не б'є фонтаном, а тече
рівномірно і безперервно, заливаючи всю поверхню рани. Пульсуючий характер венозна кровотеча має тоді,
коли поранені великі вени, в результаті всмоктувальних дихальних рухів грудної клітки. Якщо венозна
судина перерізана повністю, то кров витікає тільки із периферичного кінця судини. Із центрального - кров
витікає тільки тоді, коли в судині немає клапанів і є умови, які заважають западанню стінок судини
(наприклад, спайки з оточуючими фасціями). Якщо перетиснути периферичний кінець кровоточивої
венозної судини, кровотеча припиняється; якщо ж перетиснути центральний кінець перерізаної судини, то
кровотеча може посилюватися в результаті стискання колатеральних шляхів.
Кінець венозної кровотечі різний. При пошкодженнях глибоко- розташованих великих вен (наприклад,
порожниста, стегнова, клубова, воротна вени тощо) кровотеча буває, як правило, смертельною в результаті
швидкої і великої крововтрати; при пораненнях поверхневих великих вен смерть може настати в результаті
великої крововтрати або від аероемболії. Тому в обох випадках тваринам слід надавати негайну хірургічну
допомогу. В останніх випадках венозна кровотеча не становить серйозної небезпеки. Кровотеча
припиняється самостійно або зупиняється застосуванням тиснучої пов'язки або тампонадою.
Капілярна кровотеча виникає при пошкодженні капілярів і є змішаною. Кров виділяється краплями
рівномірно, з усієї поверхні рани. Ця кровотеча, як правило, зупиняється самостійно або після
короткочасного притискання ранової поверхні тампоном. Інколи є необхідність у застосуванні тиснучої
пов'язки. Значна капілярна кровотеча спостерігається при злоякісних пухлинах, склерозі тканин,
актиномікомах тощо.
Паренхіматозна кровотеча виникає при пораненнях паренхіматозних органів (легені, печінка,
селезінка, нирки), печеристої тканини, губчастої речовини кістки і є змішаною, але превалює венозна
кровотеча, тому колір вона має венозної крові. Кров тече із найменших вен та артерій зі всієї поверхні рани,
як вода з губкц. У цих органах кровоносні судини тісно зв'язані зі стромою, не занурюються в глибину
оточуючих тканин і не стискаються ними, тому паренхіматозна кровотеча дуже сильна, важко піддається
зупинці і часто небезпечна для життя тварини.
Залежно від локалізації, розрізняють кровотечі зовнішні (кров з рани виділяється назовні через дефект
покривних тканин) і внутрішні (витікаюча кров накопичується в анатомічних порожнинах, тканинах,
просвіті порожнистих органів). Виділяють ще комбіновану кровотечу, яка виникає в результаті виливання
крові як назовні, так і в анатомічну порожнину (наприклад, при пошкодженні міжреберної артерії кров
може витікати як назовні, так і в грудну порожнину).
Внутрішня кровотеча буває явною і прихованою. Під час явної кровотечі кров видно неозброєним
оком при виділенні її назовні через природні отвори (легенева кровотеча, кровотеча із судин матки,

268
сечового міхура тощо). При прихованій -наявність крові визначають тільки лабораторними дослідженнями
у вмісті шлунка або кишечнику.
Залежно від часу виникнення, кровотечі бувають первинні, вторинні, ерозійні та паралітичні.
Первинна кровотеча починається безпосередньо після нанесення травми.
Вторинна - виникає через деякий час (години, дні) після операції або зупинки первинної кровотечі.
Така кровотеча виникає, як правило, із артеріальних судин і великих вен. Причиною виникнення цієї
кровотечі є не досить міцно накладена лігатура, підвищення кров'яного тиску після операції, збудження
тварини в післяопераційний період, зміщення кісткових відламків та різноманітних сторонніх тіл, які
призводять до руйнування свіжоутворених тромбів і стінок судин, а також використання методів зупинки
кровотечі, які не забезпечують надійний гемостаз.
Слід пам'ятати, що до причин, які визивають вторинну кровотечу, можна віднести зниження кров'яного
тиску при наркозі й малу кровоточивість дрібних судин під час операції. Тому тромбоз, який виникає в цей
період, у зв'язку з покращенням загального стану тварини і підвищенням тиску крові може бути
недостатнім. Розтин тканин, інфільтрованих анестезувальним розчином, в який добавлено адреналін,
супроводжується незначною кровотечею, в результаті чого дрібні судини залишаються непоміченими, а
тому не лігованими. Коли ж дія адреналіну закінчується, просвіт судин збільшується, що може призвести до
кровотечі.
Хвилювання тварини в післяопераційний період також призводить до підвищення тиску крові. У цьому
випадку виштовхуються свіжоутворені тромби, із судини злітають недостатньо міцно накладені лігатури,
що також веде до кровотечі. У період збудження тварини можливий повторний травматизм оперованої або
пошкодженої ділянки, що супроводжується кровотечею.
Грубе, швидке зняття пов'язок, видалення тампонів з рани веде до порушення тромбів.
Ерозійна - виникає в період від трьох діб до кількох тижнів після зупинки первинної кровотечі й
пов'язана з розвитком ранової інфекції, що призводить до розплавлення тромбу, який закриває травмовану
судину або стінки кровоносних судин. Стінки венозних судин більшою мірою підлягають руйнуванню, ніж
стінки артерій. Наприклад, при гнійному тромбофлебіті яремної вени в коня розплавлення стінки судини
може настати на З—4-й день, тоді як стінки артерій в оточуючих тканинах часто зберігають цілісність.
Кровотеча також виникає гіри розпаданні злоякісних пухлин, грануляцій, які покривають виразки тощо. В
основі її патогенезу лежать руйнування стінок судини і тромбу, крихкість судин, зниження зсідання крові,
механічні пошкодження гранулюючих ран.
У тварин з тривалим перебігом гнійно-некротичних процесів завжди велика вірогідність виникнення
цього виду кровотечі, що пояснюється багатьма причинами.
1. У гнійних осередках виникає розплавлення стінок судин та утворених тромбів.
2. У результаті дегенерації й паралічу вазоконстрикторів стінки судин втрачають еластичність і
здатність до спазмування і ретракції.
3. Кров, яка вилилася із судини, попадає в середовище за відсутності умови для її зсідання (висока
інтенсивність протеолітичних процесів, продукти розпаду тканин і життєдіяльності мікроорганізмів,
відсутність тканинного тромбопластину).

269
 4. Кров у тварин при розвиненій хірургічній інфекції погано зсідається, що обумовлено токсемією,
зниженням функціональних можливостей печінки і, як наслідок, недостатнім синтезом прокоа- гулянтів.
5. Цілий ряд мікроорганізмів виділяють токсини і ферменти, які посилюють фібринолітичний процес.
Паралітична - буває у випадках, коли на тривалий час накладають джгут або його сильно затягують.
Це призводить до пошкодження вазоконстрикторів і через певний час після його зняття виникає кровотеча.
Іншим патологічним станом, при якому виникає важка кровотеча, є гемофілія.
Гемофілія - це геморагічний діатез, який передається за спадковістю, обумовлений вродженим
дефіцитом у крові факторів, які приймають участь в утворенні тромбопластину. Найчастіше гемофілія
зустрічається в кнурів, жеребців і псів.
Розрізняють гемофілії наступних типів: 1) А-гемофілія, обумовлена недостатністю антигемофільного
глобуліну (Ф-УІІІ); 2) В-ге- мофілія, виникає при дефіциті в крові плазмового компонента тром- бопластина
- фактора IX (фактора Кристмасса); 3) С-гемофілія, при якій в крові відсутній плазмовий попередник
тромбопластина (Ф - IX); 4) Б-гемофілія, при якій відмічається дефіцит фактора XII (фактора Хагемана).
У тварин діагностують гемофілії переважно типів А і В.
Основна ознака гемофілії - схильність до кровотечі, яка проявляється в тварини з перших днів її життя,
незважаючи на нормальний вміст тромбоцитів й протромбіну і негативну пробу на ламкість капілярів.
Навіть незначні ушиби викликають у таких тварин підшкірні і внутрішньом'язові крововиливи. Тривала
кровотеча, яка важко зупиняється, виникає при зміні молочних зубів на постійні, при незначних
пораненнях. При косметичних операціях і кастрації можуть виникнути кровотечі, які викликають смерть
тварини. Розміжчені рани кровоточать меншою мірою, тому що в цьому випадку дефіцит плазмового
тромбопластину компенсується виділенням тканинного. При гемофілії в тварин часто виникають важкі
анемії, гемартрози тощо. При гемофілії можуть бути виражені носові, шлунково- кишкові, ниркові й
легеневі кровотечі.
Застосування таким тваринам звичайних кровоспинних засобів не дає результатів. Кращий ефект
отримують при переливанні крові. При цьому досягається не тільки зупинка кровотечі, але й деякою мірою
компенсується крововтрата. При гемофілії слід переливати тільки свіжу кров, тому що фактор VIII швидко
руйнується при зберіганні. Місцеве лікування зводиться до літування судин і до тканинної тампонади
(шматочки сальника, м'язів, гемостатичні губки).
Для профілактики гемофілії слід запобігати спорідненому розведенню, особливо в свинарстві і
собаківництві. Тварин з гемофілією не можна допускати до відтворення стада; продуктивних тварин
забивають на м'ясо!
Мимовільна зупинка кровотечі відбувається в результаті утворення судинного тромбу, зменшення
просвіту кровоточивої судини, занурення її в глибину тканин після перерізування та утворення кров'яного
згустку в тканинах за рахунок крові, яка вилилася. Мимовільна зупинка кровотечі настає тим скоріше, чим
менший калібр судини і чим більше вона пошкоджується. Наприклад, перерізування судини гострим
скальпелем завжди супроводжується більшою кровотечею, ніж ножицями. Попереднє витягування судини
більше сприяє зупинці кровотечі, тому що інтима розривається швидше, ніж адвентиція, і завертається
всередину, зменшуючи просвіт судини, і надійніше закривається тромбом.

270
 На зупинку кровотечі також впливає емоційний стан. Під впливом страху в тварин підвищується
зсідання крові, що залежить від гіперадреналінемії (підвищене виділення в кров адреналіну)!
Інколи кровотеча припиняється мимовільно навіть при пошкодженні великих судин, що є результатом
зменшення кров'яного тиску, послабленням серцевої діяльності і підвищеним зсіданням крові, яка
залишилася.
При великих розміжченнях м'яких тканин мимовільна зупинка кровотечі зустрічається досить часто. Це
відбувається за рахунок зміни напрямку протікання крові під впливом пошкодження судини і
сегментованого скорочення її стінки. Поряд з цим виникає механічна закупорка судин у результаті
перекручування, стискування і розміжчення. Крім того, в результаті розриву і завертання інтими просвіт
судини закривається тромбом. Утворений тромб добре фіксується на місці, тому що знижується кров'яний
тиск і стискається кінець судини оточуючими тканинами. Крім того, в розміжчених тканинах збільшується
кількість факторів, які пришвидшують зсідання крові.

Способи зупинки кровотечі

Вони можуть бути мимовільними і штучними.
Мимовільна зупинка кровотечі можлива при пошкодженні капілярів, невеликих вен і артерій. У
результаті складних ферментативних процесів проходить зсідання крові, яка вилилася, та утворення тромбу
в пошкоджених судинах. Утворенню тромбу сприяють: зменшення діаметра кінця пошкодженої судини в
результаті травми, завертання інтими в просвіт судини, нерівні краї рани судини тощо.
До штучних методів зупинки кровотечі відносяться всі оперативні прийоми, які направлені на
зупинку кровотечі. їх можна розділити на три основні групи: профілактичні, провізорні (тимчасові) та
остаточні методи зупинки кровотечі.
Профілактичні методи зупинки кровотечі ґрунтуються на введенні в організм тварини засобів, які
підвищують зсідання крові і призводять до зменшення кровотечі під час операції і в післяопераційний
період.
Провізорні, або тимчасові методи зупинки кровотечі направлені на тимчасове припинення або
зменшення кровотечі під час оперативного втручання.
Остаточні методи зупинки кровотечі направлені на повну зупинку крові як під час операції, так і після
неї.
Профілактика кровотечі
Профілактика кровотечі та зменшення втрат крові є обов'язковою умовою передопераційної підготовки
тварин. Якщо в момент проведення операції передбачається значна кровотеча, то перед операцією тварині
слід вводити кровоспинні речовини загальної дії. Вони можуть підвищувати зсідання крові або
зумовлювати звуження кровоносних судин. Для деяких фармакологічних речовин характерні обидві
властивості.
Фіксація, знеболювання та введення наркотичних речовин - все це суттєво впливає на проведення
операції, особливо на ступінь кровотечі. Оперативне втручання при недостатньому знеболюванні су-
проводжується неспокоєм тварини, що, в свою чергу, посилює кровотечу. Деякі лікарські препарати, які
застосовують для профілактики кровотеч, показані також і для зупинки останніх.
271
 Кальцію хлорид - 10 %-ний розчин цього препарату особливо ефективний при зниженому зсіданні
крові. Іони кальцію приймають безпосередню участь у перетворенні протромбіну в тромбін, полімеризації
фібрину, зменшують проникність стінок судин. При загальній слабкості, тривалих гнійно-некротичних
процесах за 3-4 дні до операції внутрішньовенно вводять 10 %-ний розчин кальцію хлориду в дозах:
великим тваринам - 10,0-40,0 г, дрібним - 0,2-4,0 г. Найкраще чергувати ці введення (через день) із
внутрішньовенним вливанням 40 %-ного розчину глюкози з аскорбіновою кислотою і вітамінами групи В.
1.1. Магда рекомендував внутрішньовенно ін'єктувати 10 %-ний розчин кальцію хлориду в дозі 50-100
мл великим і 2-4 мл - дрібним тваринам щодня протягом 3-4-х днів до операції. Масивні дози препарату
(100-200 мл великим тваринам і 10 мл дрібним) в 10 %-ній концентрації слід застосовувати тваринам щодня
протягом 3-4-х днів до операції з великими гнійно-некротичними процесами. Це підвищує імунітет
організму і позитивно впливає на функціональний стан зсідаючої системи крові до моменту операції.
С. І. Канюка, В. Й. Скорохід і Д. Ф. Гуфрій (1993) рекомендували внутрішньовенно ін'єктувати вівцям
10-30, а свиням - 10-20 мл 10 %-ного розчину кальцію хлориду. Крім того, зазначеним тваринам вони
рекомендують вводити внутрішньом'язово 5 %-ний розчин кальцію хлориду, який виготовлений на 1
%-ному розчині желатини.
При введенні розчину кальцію хлориду необхідно суворо дотримувати методики
внутрішньовенних введень, оскільки потрапляння розчину у периваскулярну тканину спричинює
запалення і некроз тканин!
Натрію хлорид - 10 %-ний розчин вливають внутрішньовенно коням - 100-150 мл, великій рогатій
худобі - 150-250, собакам - 10- 16 мл за 30-45 хв до операції. Кровоспинний ефект зумовлений мобілізацією
депо нової крові, активізацією тромбопластичних речовин і впливом на судиноруховий центр.
Адреналіну гідрохлорид. Препарат зумовлює звуження судин абдомінальних органів, шкіри та
слизових оболонок; меншою мірою звужує судини скелетної мускулатури. Судини серця і легень під
впливом адреналіну розширюються! Дія препарату пов'язана з впливом на а- і Р-адренорецептори і в
основному співпадає з ефектами збудження симпатичних нервів.
ОД %-ний розчин адреналіну тідрохяориду інЧклують підшкірно в дозах: великим тваринам - 3-5 мл,
собакам - 0,2-0,5 мл; внутрішньовенно коням і великій рогатій худобі - 1-3 мл, дрібній рогатій худобі і
свиням - 0,2-0,6, собакам - 0,1-0,5 мл. Кровоспинна дія проявляється швидко.
Препарат протипоказаний при високому кров'яному тиску, органічних пороках серця, легеневих
кровотечах! Після застосування адреналіну можливі випадки вторинних кровотеч, тому що під час
операції судини не кровоточать, а після закінчення дії адреналіну настає їхня дилатація!
Ефедрин. У клінічній практиці застосовують ефедрину гідрохлорид. Це білий порошок, добре
розчинний у воді (1:25) і в спирті (1:14). Розчин стійкий проти кип'ятіння і не розпадається на світлі. Діє
слабше адреналіну, але триваліший час. Звужені ефедрином судини після закінчення дії препарату
розширюються до попереднього стану.
5 %-ний розчин ефедрину гідрохлориду ін'єктують підшкірно в дозах: коням і великій рогатій худобі -
0,05-0,5 г, дрібній рогатій худобі - 0,02-0,1, свиням - 0,02-0,08, собакам - 0,01-0,05 г.
Негативної реакції після введення препарату не спостерігається!

272
 Іхтіол. Для зупинки кровотечі застосовують водні розчини іхтіолу: 1 %-ні - внутрішньовенно, 3-5 %-ні -
підшкірно і 5-10 %-ні - місцево. Розчин готують шляхом зважування необхідної кількості препарату в колбі, в
яку додають певну кількість дистильованої води. Для того, щоб препарат повністю розчинився, його
підігрівають до 50-60 °С. Кип'ятити розчини не рекомендується, оскільки при цьому руйнуються
діючі складові іхтіолУ (тіофени)!
О. С. Кашин рекомендував мати заздалегідь приготовлений 10 %- ний розчин іхтіолу, який добре
зберігається, і при необхідності з нього можна виготовити розчин необхідної концентрації. 1 %-ний розчин
іхтіолу вводять внутрішньовенно з розрахунку 1 мл на 3 кг маси тварини за 10-15 хв до операції або під час
кровотечі при випадкових травмах. Вагітним тваринам застосовують 1/2-2/3 необхідної дози. Кровоспинна
дія проявляється швидко. іДе зумовлено активізацією факторів зсідання, а також звуженням пошкоджених
судин.
Застосування 1 %-ного розчину іхтіолу забезпечує добре зсідання крові і швидку зупинку
кровотечі протягом 2-2,5 год, тобто

Внутрішньовенне введення іхтіолу 0 такій концентрації і дозі не впливає на смакові якості м'яса!
3-5 %-ні розчини іхтіолу можна застосовувати підшкірно в дозі відповідно 2,5 та 1,5 мл на 10 кг маси
тварини.
Місцево застосовують 5-10 %-ні розчини іхтіолу, наносячи їх на ранову поверхню або змочують ними
перев'язувальний матеріал.
Вітамін К одержав свою назву від першої букви слова "коагуляція". У природі існує вітамін Кь або
філлоХІнон, який є в рослинах, та вітамін К2, або фарнохінон, який синтезується бактеріями. Вітамін вивчений
академіком О. В. Палладіним та його учнями. У 1942 р. вони запропонували вітамін К - вікасол. Вітамін К
бере участь при утворенні в печінці протромбіну, посилює зсідання крові, він необхідний для формування
повноцінного згустку фібрину.
Через дефіцит вітаміну К в кормах, при порушенні його всмоктування із шлунково-кишкового тракту, а
також при захворюванні печінки рівень протромбіну в крові стає дуже низьким. Внаслідок цього
розвивається геморагічний діатез (крововиливи в тканини та органи), знижується зсідання крові, що може
викликати гемофілію.
Із синтетичних препаратів вітаміну К у практиці застосовують вікасол - водорозчинний аналог вітаміну
К- Його випускають у формі таблеток та у вигляді порошку і 0,3 %-ного розчину в ампулах. При
застосуванні всередину й парентерально збільшується вміст протромбіну в крові, підвищується її зсідання,
що сприяє ущільненню тромбу. Відмічено також, що він прискорює загоєння ран і виразок.
Вітамін К та його препарати застосовують для профілактики кровотечі і зупинки паренхіматозних
кровотеч при операціях, випадкових ураженнях та пошкодженнях печінки; при носових, легеневих і
маткових кровотечах.
Жиророзчинні вітаміни (К, і К2) надходять у лімфу, а водорозчинний (К3) - у кров. Вітамін К
пришвидшує зсідання крові за рахунок підвищення синтезу протромбіну та інших факторів (Ф - VI, VII, IX,
X) переважно в печінці. Він впливає на синтез фібриногену, бере участь в оксидному фосфоруванні. Ефект
розвивається повільно - через 12-18 год після введення.

273
 Всередину і внутрішньом'язово вікасол призначають у дозах: великій рогатій худобі - 0,1-0,3 г, собакам
- 0,01-0,03, кішкам - 0,005- 0,01г 2-3 рази на день. Дрібній рогатій худобі і свиням ін'єктують підшкірно в
дозі 0,4-1 мл.
Внутрішньовенні вливання розчинів гідрохлориду амінокапронової кислоти можна виконувати
послідовно через ту саму голку, через яку ін'єктували наркотичний засіб.
При застосуванні препарату необхідно враховувати, що максимальна разова кровоспинна доза
становить 0,1 г на 1 кг маси тіла тварини! Рогата худоба має підвищену чутливість до гідрохлориду
амінокапронової кислоти, тому введення їй доз, більших, ніж 0,1 г на 1 кг маси, супроводжується
ознаками токсикозу!
Етамзилат - знижує проникність стінки кровоносних судин, сприяє утворенню тромбопластину.
Застосовують для профілактики й зупинки паренхіматозних кровотеч.
Протаміну сульфат - білковий препарат, отриманий із сперми лосося. Має здатність сполучатися з
гепарином, інактивуючи його.
Призначають переважно для нейтралізації гепарину у випадках надмірного введення його як
антикоагулянту. 1 %-ний розчин вводять внутрішньовенно. Може спостерігатися зниження
артеріального тиску, брадикардія, алергічні реакції!
Препарат протипоказаний при: тромбоцитопенії, артеріальній гіпотензії, недостатності функції кори
наднирників.
Сироватка крові, введена підшкірно або внутрішньовенно, посилює зупинку крові. Внутрішньовенне
введення 80 мл сироватки крові прискорює в 4-6 разів її зсідання. Дія настає через 30 хв і досягає максимуму
через 2 год. Кровоспинні властивості мають сироватки, які зберігаються не більше 5 діб! Якщо її зберігають
10-14 днів, то вона спричинює зворотну дію - подовжує зсідання крові!
Уведення сироватки при великих внутрішньотканинних кровотечах може викликати загибель
тварини від анафілактичного шоку!
Коням ін'єктують 100-150 мл сироватки крові.
Сироватку можна замінити плазмою крові, гемостатична дія якої вища, ніж сироватки.
Переливання сумісної крові супроводжується вираженим гемостатичним ефектом. Застосовувати цей
метод профілактики кровотечі рекомендується перед виконанням тривалих і загрожуючих крововтратами
операцій. Необхідність у гемотрансфузії виникає також при великих втратах крові, колапсі, шоку та опіках.
Перш, ніж перелити кров, необхідно визначити сумісність крові донора та реципієнта. Для цього
застосовують стандартні сироватки або реакції ізогемоаглютинації за методом Венсана.
З метою гемостазу переливають малі дози крові - 1-2 мл на 1 кг маси тварини.
Для стабілізації крові найчастіше використовують 5-10 %-ний розчин натрію лимоннокислого у
співвідношенні із кров'ю 1:10. У таких самих концентраціях і співвідношеннях можна використовувати
розчин кальцію хлориду та натрію саліциловокислого. Застосування їх для стабілізації крові має переваги
перед натрієм лимоннокислим: стабілізована ними кров не має аглютинувальних властивостей, що
особливо важливо в негайних випадках переливання.

274
 Застосування лікарських рослин з гемостатичною метою
Це досить поширена, доступна й дешева сировина. Приготувати її нескладно, а ефективність висока.
Слід зазначити, що механізм дії рослин буває пов'язаний не з якоюсь однією речовиною, а комплексом
речовин, які входять до її складу.
Водяний перець. Використовують надземну частину рослин - траву, яка містить сім видів флавонових
глікозидів, органічні кислоти, значну кількість вітамінів К, Р, С та А. Застосовують при маткових,
паренхіматозних, а також при шлунково-кишкових кровотечах, з капілярів внаслідок травм, хірургічних
операцій, променевих уражень. Лікувальну дію при маткових кровотечах проявляє глікозид піолігопіперин,
який стимулює скорочення матки; вітамін К, який підвищує зсідання крові; рутинон та інші флавоноїди, що
зменшують крихкість та проникність капілярів. Застосовують 5-10 г трави всередину дрібним тваринам і
20-50 г - великим.
Рідкий екстракт водяного перцю застосовують усередину свиням у дозі 0,5-2 мл, собакам - 0,3-1 мл.
Кропива дводомна. З лікувальною метою використовують листя, зібране в період цвітіння і висушене в
затінку. Воно містить вітамін К, аскорбінову і пантотенову кислоти (до 6 %), каротиноїди (до 50 мг/%), солі
заліза, органічні кислоти та інші біологічно активні речовини.
Під впливом кропиви збільшується кількість тромбоцитів у крові, підвищується активність гепаринази,
скорочується тривалість зсідання крові, ущільнюються стінки кровоносних судин - все це сприяє зупинці
кровотечі.
Листя кропиви застосовують при кровотечах з матки, легень, нирок, кишкових та гемороїдальних.
Призначають у вигляді настоїв та екстрактів. Настої готують у співвідношенні 1:20 із сухого листя та 1:5 із
свіжої кропиви. Для дрібних тварин використовують 1,5—2,5 г сухого листя, а для великих - 15-25 г.
Родовик. Діючі речовини в основному знаходяться в корінцях. Із них готують відвари, рідкі та сухі
екстракти.
Препарати із родовика характеризуються в'яжучою, протизапальною, болезаспокійливою,
судинозвужуючою, гемостатичною та протимікробною дією. Родовик використовують для зупинки
кровотеч із матки, легень, шлунка, кишечнику. Призначають всередину великим тваринам 25-50 г корінців,
дрібним - 3-5 г.
Калина звичайна. З лікувальною метою використовують кору калини, яка в своєму складі має глікозид
вибурнін, органічні кислоти, ефіроподібні, смолисті, дубильні та інші речовини. Відвар калини
використовують як кровоспинний засіб в акушерсько-гінекологічній практиці, а також для стимулювання
скорочення матки й при внутрішніх кровотечах. Кору застосовують усередину в дозі великим тваринам -
15-25 г, а дрібним - 1,5-2,5 г.
Грицики звичайні. Вміст діючих речовин цієї рослини вивчений недостатньо. Вважають, що в ньому є
холін та ацетилхолін, які посилюють скорочення м'язів матки, аскорбінова кислота, органічні кислоти,
інозит, глікозиди, фітонциди тощо. Застосовують траву грициків звичайних у формі настоїв усередину як
тонізуючий мускулатуру матки і гемостатичний засіб при кровотечах із матки та паренхіматозних органів.
Доза сухої трави дрібній рогатій худобі становить 6,0- 12 г, свиням - 3-10, коням 15-30, великій рогатій
худобі - 20-160, собакам - 0,5-2 г.

275
 Крім зазначених лікарських рослин, для зупинки кровотечі можна використовувати траву зайцегуба
п'янкого, звіробій, подорожник, горобину, деревій звичайний, хвощ польовий, кінський щавель та
інші.
Перераховані гемостатичні засоби загальної дії, включаючи і лікарські рослини, можуть бути
використані для профілактики кровотечі під час операції, а також для зупинки її, якщо вона виникає з інших
причин.

Тимчасова (провізорна) зупинка кровотечі

Застосовуючи будь-який метод тимчасової зупинки кровотечі, слід передбачити швидке надання
хірургічної допомоги з остаточною її зупинкою. Треба пам'ятати, що використання методів тимчасової зу-
пинки кровотечі нерідко призводить до остаточної зупинки витікання крові в зв'язку з утворенням тромбів у
пошкоджених судинах. Кожний з існуючих методів тимчасового гемостазу має як позитивні, так і негативні
сторони й використовується при певних показаннях як самостійний метод або ж у комбінації з іншими
(наприклад, застосування тиснучої пов'язки та введення гемостатичних речовин загальної дії).
Стискування кровоточивої судини пальцями застосовують для тимчасової зупинки кровотечі як при
операціях, так і при випадкових пораненнях. Стискування судини виконують, щоб запобігти забрудненню
рани на її протязі, віддалік від місця пошкодження. Зупинка кровотечі цим методом можлива при умові
чіткого уявлення про розташування кровоточивої судини.
Стискають судини доти, поки остаточно не зупиниться кровотеча з рани, чим запобігають значним
крововтратам. При цьому методі

276
 великі кровоносні судини притискають пальцями (15 хв) до кістки або до інших тканин, що дає можливість
зупинити кровотечу при ураженнях артерій та вен значних розмірів (рис. 87). Притискають судини в певних
точках (рис. 88).
Провести тривалу зупинку кровотечі стисканням пальцями судин важко, оскільки руки дуже швидко
втомлюються навіть у випадках, коли діють обома руками, накладеними
одна на одну. Необхідно пам'ятати, що в цьому випадку можливі стискання
великих нервових стовбурів, що викликає біль. Після припинення
стискування, кровотеча, як правило, знову відновлюється.
При операціях на паренхіматозних органах судини стискають на їх
протязі. Так, при операціях на печінці в собаки, якщо стиснути судини, які
проходять у lig. ЬераЮ-сІио(іепаІе, то через 5 хв можна досягти зне-
кровлення печінки. Собаки добре переносять операцію, якщо знекровлення
Рис. 87. Перетискання артерій печінки триває не більше 35 хв.
пальцями: а - одним пальцем; б - двома При кровотечах у коня в ділянці розгалуження клубово- поперекової,
пальцями, накладеними один на другий
(за М. Ф. Фельдшгейном) передньої сідничної, запи- ральної, задньої сідничної і внутрішньої
соромітної артерії здавлюють через пряму кишку внутрішню клубову
артерію відповідної сторони або їх загальний стовбур. Для цього просувають вперед руку долонею вгору по
склепінню

Рис. 88. Точки перетискання артерій та вен: 1 - артерій рогу;

2 - вискової; 3 - лицьової; 4 - яремної вени; 5 - спільної сонної; 6
- плечової; 7 - серединної; 8, 9 - п'ясткової; 10 - молочної вени;
11 - великогомілкової; 12, 14 - плеснової плантарної з
медіальної та латеральної поверхонь; 13-плеснової передньої;
15-хвостової", 16 — підшкірної; 17 - черевної аорти

277
таза до рівня крижових горбів клубової кістки і притискують вверх загальний стовбур пальцями,
складеними в кулак.
Внутрішню клубову артерію здавлюють безпосередньо позаду загального стовбура, притискуючи її до
крижової кістки напівзігнутими пальцями.
При кровотечі із артерій стегнової, задньостегнової і глибокої артерії стегна здавлюють зовнішню
клубову артерію. Щоб знайти її через пряму кишку, визначають місцезнаходження лобкового зрощення,
відступають від нього на ширину долоні вправо або вліво і пропальповують зовнішню клубову артерію.
Судину притискують протягом 10-15 хвилин медіальною поверхнею долоні, стиснутої в кулак.
Перетискування яремної та інших поверхневих вен легко зробити через шкіру.
Перетискування оголеної судини. При кровотечі з гілок великої артерії її іноді оголюють і тимчасово
перев'язують або на неї накладають гемостатичний пінцет (рис. 89; 4), наприклад, при ампутації кінцівки,
операціях у носовій порожнині тощо.
При цій операції судину перев'язують центрально від місця поранення. Оскільки судину оголюють завжди в
певних вибраних місцях, найбільш зручних в анатомо-топографічному відношенні, то ця операція носить
назву перев 'язуван- ня судини у вибраному місці. Наприклад, перев'язування сонної артерії
роблять у нижній третині
.. _ Рис. 89. Способи перев'язки судин: 1 - перев'язу-
шиї, з правого або лівого вання ізольованої кровоточивої судини в рані; 2 -
боку; перев'язування стег- накладання прошивної лігатури; 3 - стискування НОВОЇ артерії — В стегново- судини кисетним
на П 0ТЯ
швом; 4 - перев'язування судини му каналі тощо Р
Показаннями для перев'язування судин у
вибраному місці є: провізорна зупинка кровотечі при
екстирпації новоутворень і гранульом у порожнині
носа і ділянці привушної слинної залози; сильна

278
кровотеча із гнійних ран і гангренозних тканин у результаті розм'ягшення тромбу і некрозу стінки судини;
сильні артеріальні кровотечі із новоутворень, які розпадаються; пошкодження великої судини на місці
відгалуження її від головного стовбура; кровотеча із ран, коли відшуковування пошкодженої судини серед
тканин, просочених кров'ю, дуже утруднене; вирізування аневризм; підшкірний розрив великих судин, коли
перев'язування в місці пошкодження дуже утруднене тощо.
Із перерахованих показань видно, що при перев'язуванні судин на протязі може бути застосована
тимчасова або постійна лігатура.
Після фіксації тварин і знеболювання визначають положення судини, яку будуть перев'язувати, і
проекцію її на шкіру. Впродовж судини виконують лінійний розріз шкіри. Довжина розрізу залежить від
глибини знаходження судини. Чим глибше в тканинах лежить судина, тим довшим повинен бути розріз
шкіри. Розсікаючи пошарово тканини і розсуваючи їх тупим методом, оголюють судину. Цю операцію слід
виконувати з урахуванням анатомо-топографічних особливостей і по можливості з мінімальним
пошкодженням тканин, які лежать на шляху розрізу. Кровотечу із перерізаних судин слід старанно
зупинити, а рану добре висушити тампонами. Тільки при цих умовах можна легко розібратися в тканинах.
Якщо накладати провізорну лігатуру, то ізоляцію судини від судинного ложа не проводять. Судину
відділяють разом із судинним ложем від оточуючих тканин лише настільки, щоб можна було підвести губку
гемостатичного пінцету або лігатуру. Судину обережно стискають до повного звуження просвіту, уникаючи
розриву інтими. Ознакою припинення току крові може бути відсутність пульсу на периферичній ділянці
судини. Коли минула потреба, лігатуру (пінцет) знімають, а на рану накладають шви.
Для провізорної зупинки кровотечі застосовують наступні прийоми.
Судину перетискають гемостатичними пінцетами, які мають плоскі, гладенькі та еластичні губки. Якщо
таких немає, тоді на губки пінцета одягають гумові трубки і ними стискають судину. Це роблять для того,
щоб запобігти розриву інтими та утворенню тромбу.
Рекомендують на довгі губки гемостатичного пінцета одягати широкі гумові кільця. Під судину
підводять гумову трубку, кінці якої затискають так, щоб притиснути судину до гумових кілець (рис. 90).

279
 Можна також підвести під судину вузьку смужку марлі або зложену удвоє лігатуру з кетгуту №6, і за
допомогою пінцета її кінці скручують до повної зупинки кровотечі.
Для тимчасового перев'язування судини можна взяти тонку гумову трубку
або смужку марлі й зав'язати їх вузлом або затиснути пінцетом.
Провізорна зупинка кровотечі за Момбургом заключається в
стискуванні черевної аорти джгутом, туго накладеним на м'яку черевну
стінку в дрібних тварин. Показанням до засто- сування цього способу є:
сильна кровотеча при пораненнях кінцівок поблизу тазу; кровотечі з
органів тазової порожнини; операції в ділянці кульшового суглобу.
Якщо кількома турами джгута (бинта) стягнути туго живіт і тим
самим притиснути черевну аорту до хребта до припинення пульсу в
стегновій артерії, то кровотеча припиняється негайно. Установлено, що
притискування черевної аорти до хребта протягом 1-1,4 год у собак
не викликає серйозних пошкоджень Рис. 90. Тимчасове перетискання внутрішніх органів черевної
порожнини. Після накладання джгута, як оголеної судини 39 допомогою: 1 - правило, настає сильне
збудження. Останнє зникає після застосування гумової трубки і гемостатичного субарахноїдальної анестезії.
Щоб запобігти різкому зниженню кров'яного пінцета; 2 — марлевої тасьми і тиску, джгут необхідно зні-
м'якого судинного затискача
мати поступово.
Тампонада рани. Дія тампонади ґрунтується на тиску. Для
провізорної зупинки кровотеч тампонаду застосовують: при
хірургічних операціях для найбільш повного огляду рани, для гальмування кровотеч із капілярів, дрібних
артерій та вен, виявлення великих кровоточивих судин; при наданні допомоги тваринам, які мають
поранення в ділянці шиї, грудної стінки, сідниці та стегна, що супроводжуються значними кровотечами. З
цією метою беруть марлевий або ватно- марлевий тампон і щільно притискають до стінки рани на кілька се-
кунд, а інколи й довше. Тампонаду використовують для підготовки до найбільш радикальних методів
зупинки кровотечі, а також як для провізорної, так і остаточної зупинки кровотечі.

280
 Накладання кровоспинного джгута. Цей метод застосовують як для профілактики кровотечі, так і
для тимчасової її зупинки, при операціях на дистальних відділах кінцівок, язиці, статевому члені та хвості. З
цією метою застосовують спеціальні гумові кровоспинні (рис. 91) або імпровізовані (шматок гумової
трубки, бинта чи м'якої мотузки) джгути.
Джгут накладають на кінцівки в тих ділянках, де судини й нерви оточені м'язами і не будуть сильно
притиснуті до кістки (в ділянці передпліччя, гомілки; рис. 92). У деяких випадках (при операціях на копиті й
вінчику) джгут повинен знаходитися безпосередньо нижче путового суглоба, але при цьому під нього
підкладають шар вати або рушник (серветку).

а
Рис. 92. Накладання джгута: 1 - у ділянці передпліччя; 2 - в ділянці гомілки
Рис. 91. Кровоспинні джгути: а- трубчастий; б -
тасьмистий

Тиск джгута повинен бути помірної сили, достатньої для закривання

просвіту судин. При слабкому стисканні розвивається венозна гіперемія, яка
зумовлює значну кровотечу під час операції. Сильне стискання призводить
до защемлення нервів, яке проявляється різкими, пекучими болями. У цих
випадках анестезія нижче місця накладання джгута не ефективна, оскільки
тварина непокоїться і смикає кінцівкою, незалежно від успішного виконання
місцевого знеболювання. Тільки перед кінцем операції стискання нерва може
призвести до втрати чутливості. Якщо нерв має змішану функцію, при
сильному стисканні виникає кульгавість. Крім того, після операції в рані
може виникнути паралітична кровотеча внаслідок тимчасової втрати функції
нервів-судинозвужувачів (вазоконстрикторів).
Виходячи із зазначеного, необхідний тиск має першочергове значення.
Способи його визначення такі:

281
 1) повільно затягують джгут і одночасно стежать за пульсацією артерії нижче місця стискання. Як
тільки зникає пульс (спосіб не застосовують при набряках, флегмонах у ділянці плесни та п'ястка, які не
дають змоги визначити пульс), одразу припиняють стискувати кінцівку й фіксують джгут;
2) джгут поступово затягують зразу після першого розрізу м'яких тканин; тиск вважається достатнім у
момент припинення кровотечі з рани.
Гемостатичний джгут залишають на ділянці тіла тварини не довше, як на 2-3 год, а зимою на
холоді - не довше, як на 45- 60 хв! Якщо необхідне більш тривале застосування джгута, реко-
мендується затампонувати рану, зняти джгут на 5-10 хв, а потім накласти його знову!
Джгут послаблюють перед накладанням швів на шкіру і після літування помічених перерізаних судин.
Ті судини, які не видно, лігу- ють після послаблення джгута зразу після їх виявлення. Джгут знімають
повністю після того, як зупиниться кровотеча (крім капілярної). При операціях на язиці та на статевому
члені джгут знімають після повного закриття рани швами, які одночасно є з'єднуючими й гемостатичними.
Якщо на рану після операції не накладають швів, джгут знімають тільки після накладання тиснучої
пов'язки.
Протипоказанням до накладання джгута є: лімфангоїти, флебіти та аневризми (можливе
порушення тромбів та утворення емболів), різко виражений склероз судин, цукровий діабет (мож-
ливий розрив судин і розвиток гангрени), жовтяниця, лейкемія (небезпека тривалої атонічної
кровотечі)!
Тиснуча пов'язка. Часто для зупинки кровотеч в ділянці голови, хвоста, кінцівок, особливо в ділянці
пальця, копит і копитець, накладають тиснучу пов'язку. Одночасно вона відіграє роль захисної пов'язки. Її
накладають на кровоточиві рани та прилеглі до неї ділянки.
Тиснучу пов'язку часто застосовують у поєднанні з тампонадою рани або накладанням на рану
стерильних марлевих компресів як для тимчасової, так і остаточної зупинки кровотеч.
Пов'язка повинна бути достатньо тугою, забезпечувати стискування судини, яка кровоточить, і не
зміщуватися при русі пораненої тварини. Для того, щоб вона не зміщувалася, на шкіру й під перші тури
бинта наносять колодій. Щоб забезпечити рівномірний тиск бинта на тканини, під пов'язку підкладають
марлеві, ватно-марлеві тампони або в процесі бинтування - тонкі шари ваги. Якщо марлевий бинт швидко
просочується кров'ю, на нього накладають полотняний еластичний бинт.
Тугу тиснучу пов'язку, накладену на м'які тканини, не слід залишати більше, як на дві години!
При операціях на копитах і копитцях туга тиснуча пов'язка вважається надійним способом остаточної
зупинки кровотечі. У таких випадках, якщо немає протипоказань (погіршення загального стану, підвищення
температури тіла, посилення болю), її можна залишити на термін від 5 до 15 діб. Таке тривале утримання
пов'язки створює сприятливі умови для регенерації тканин копит і копитець. Щоб запобігти забрудненню
пов'язки сечею та фекаліями, її зверху змащують дьогтем або іхтіолом, а на палець одягають брезентовий
чобіт.

Остаточна зупинка кровотечі

Способи та засоби остаточної зупинки кровотечі можна поділити на чотири групи: механічні, фізичні,
хімічні, біологічні.

282
 При кровотечах, які важко зупинити: паренхіматозні, внутрішні, із глибоких інфікованих ран, коли
травмуються судини в ділянках з дуже розвинутими м'язами, одночасно або послідовно застосовують кілька
методів зупинки кровотеч у різних комбінаціях. Інколи для остаточної зупинки кровотечі, щоб забезпечити
доступ до пошкодженої судини, доводиться виконувати операцію.

Механічні способи
Тампонада рани - простий спосіб за виконанням, який часто застосовують для зупинки кровотечі із
м'яких тканин та паренхіматозних органів.
Ватно-марлевий або марлевий тампон тримають щільно притиснутим до поверхні рани, що
кровоточить, від 2-30 с до 2-3 хв.
Кровоспинна дія тампона ґрунтується на стискуванні пошкоджених судин та прискоренні утворення
тромбів у результаті нагромадження великої кількості тромбопластичних речовин при руйнуванні
формених елементів крові, які просочили тампон.
Тампонаду для остаточної зупинки кровотеч доцільно застосовувати: після енуклеації очного яблука; при
кровотечах із порожнинних органів (носа, прямої кишки, препуція, піхви тощо) та дрібних артеріальних
судин, вен, венозних сплетень і капілярів (наприклад, при

283
операціях на копитах, холці, потилиці та ін.), коли інші способи важко застосовувати; при кровотечах із
глибоких операційних та випадкових ран, якщо не видно джерела кровотечі й немає можливості накласти на
травмовану судину гемостатичний пінцет або лігатуру (наприклад, у коня при операціях на холці, шиї,
потилиці), для зупинки капілярних та паренхіматозних кровотеч із м'яких тканин, особливо у випадках,
коли зсідання крові знижене; після закінчення операції і зупинки кровотечі, якщо рану закривають
провізорними швами з метою запобігання вторинній кровотечі; при кровотечі із кістково- мозкових судин.
При сильній кровотечі з порожнин їх заповнюють тампонами з марлі. Для цього особливо придатний
тампон Мікулича - квадратна серветка відповідної величини зі складеної удвоє марлі, в центрі якої
пришита смужка з марлі або прикріплена лігатура. Корнцангом серветку вводять у порожнину, а потім
заповнюють ватно-марлевими тампонами (рис. 93), намагаючись рівномірно розподілити їх, доки вся
порожнина рани не буде туго затампонована, щоб створити відповідний тиск на судини, які кровоточать;
марлеву смужку виводять за межі рани. Часто для утримання цього тампона в рані краї її зближують
провізорними швами, які знімають на 2-4-й день, або накладають тиснучу пов'язку. Тампон витягують за
марлеву смужку після попереднього звільнення його від дрібних тампонів.
Якщо тампонада виконана правильно, то кровотеча швидко припиняється. Просочені кров'ю й набухлі
тампони посилюють тиск і цим ще більше сприяють зупинці кровотечі. Тампони видаляють із рани через
24^18 годин. Якщо немає протипоказань (наприклад,
розвиток інфекції; кровотеча, яка не припиняється), можна
залишати тампони і на більш тривалий термін. Коли
розвилося гнійне запалення й тампони затримують
виділення гнійного ексудату, їх видаляють
негайно!
Глибокі кровоточиві рани з вузьким рановим
отвором тампонують одним Рис. 93. Тампон Мікулича: а —загальний вигляд; б, в - шматком бинта або кількома
смужками марлі. Кінці спосіб застосування кожної

284
смужки випускають назовні. Термін витягування тампонів буде залежати від особливостей кровотечі та
розміру пошкоджених судин. Якщо загальний стан тварини й перебіг ранового процесу не викликають
тривоги й немає протипоказань, тампони залишають на 3-5 діб або навіть на ще триваліший час.
Витягують тампони обережно, намагаючись не пошкодити грануляційних тканин і не
зруйнувати тромби, які утворилися! Для легшого видалення і щоб попередити руйнування утворених
тромбів, тампони перед витягуванням слід змочити 3 %-ним розчином перекису водню або
стерильним вазеліновим маслом!
Тампонада з метою остаточної зупинки крові при явному забрудненні рани або при її інфікуванні,
наявності в ній розміжчених м'яких тканин та запального ексудату допустима лише у виняткових
випадках! Для тампонування в таких випадках застосовують матеріали, просочені препаратами, які
поєднують антисептичну й кровоспинну дії (наприклад, скипидаром). Тампони залишають у рані на строк,
необхідний тільки для зупинки кровотечі.
Щоб посилити гемостатичну дію, призначені для тампонади матеріали безпосередньо перед
застосуванням просочують хімічними речовинами, які діють гемостатично (скипидар, 3 %-ний розчин
перекису водню, 1-2 %-ний розчин мідного та залізного купоросу, 5-10 %-ний розчин іхтіолу, гарячий
ізотонічний розчин натрію хлориду тощо).
Було б помилкою вважати, що тампонада, яка застосовується в екстрених випадках при кровотечах із
великих судин, може замінити лігатуру. При пораненнях великих артеріальних судин тампонада ви-
кликає тільки тимчасову зупинку кровотечі! У деяких випадках не вдається зупинити кровотечу
тампонадою тому, що судина, скоротившись, зміщується глибоко в тканини або в сусідні порожнини
(наприклад, після кастрації кукса сім'яного канатика зміщується із порожнини мошонки в порожнину
піхвового каналу або черевну порожнину).
Після тампонади інколи здається, що кровотеча зупинилася повністю, а насправді судина починає через
деякий час знову кровоточити, утворюючи великі гематоми. У цих випадках необхідно розкрити рану,
видалити кров'яні згустки, знайти кровоточиву судину і накласти на неї лігатуру.
Не слід забувати, що тампонада, яку застосовують при кровотечах із рваних або забитих ран,
може ще більше знизити біологічний опір тканин: викликати ряд ранових ускладнень!
Затискування кровоточивої судини гемостатичним пінцетом.
Це звичайний прийом, яким користуються найчастіше для зупинки кровотеч при операціях. Кровоточиву
судину захоплюють тим або іншим гемостатичним пінцетом. Пінцет знімають після зупинки кровотечі або
залишають у рані на деякий час.
Спочатку притискають тампон на кілька секунд до рани, відшукують кровоточиву судину, а потім
захоплюють гемостатичним пінцетом. При накладанні інструмента слід уникати одночасного
захоплення тканин, які прилягають до судин! Слід пам'ятати, іцо грубе поводження з тканинами
знижує їх біологічну стійкість і сприяє розвитку ранової інфекції!
Якщо кровотеча виникає із судин, які знаходяться в щільній фіброзній тканині, зручніше користуватися
пінцетом Кохера. Ним легко захопити судину та усунути небезпеку виникнення вторинної кровотечі в
результаті зісковзання інструмента після його накладання. Якщо пінцет накладений правильно, то
кровотеча зупиняється негайно. Коли була затиснута судина малого калібру, то після зняття інструмента

285
кровотеча, як правило, не відновлюється, тому що тканини стінки судини розміжчуються, інтима
склеюється на місці накладання пінцета й просвіт судини закривається тромбом.
Якщо після зняття пінцета знову починається кровотеча, тоді застосовують скручування судини.
Торзування скручуванням судин - один із найчастіше застосовуваних методів зупинки кровотечі.
Куксу пошкодженої судини фіксують гемостатичним пінцетом, при цьому тканини зафіксованого кінця
судини розміжчуються. Потім кілька разів інструмент повертають навколо осі кровоносної судини. При
цьому інтима розривається, відшаровується і завертається в просвіт судини, що прискорює утворення
тромбу. Для торзування використовують гемостатичні пінцети Кохера та Пеана. Цей метод зупинки
кровотечі застосовують у випадках, коли пошкоджені невеликі судини.
Якщо кровоносну судину можна підтягнути, то в такому разі її дещо витягують, накладають впоперек
другий гемостатичний пінцет - проводять торзування. Другий пінцет служить тільки для фіксації судини,
тому його не слід сильно стискувати. У противному разі інтима розірветься і утвориться тромб вище місця
накладання пінцета до першої гілки, яка відходить від судини, що небажано. Потім повертають перший
пінцет навколо поздовжньої осі судини до того часу, поки вона не відірветься.
При торзуванні необхідно уникати одночасного захоплення нервів, які проходять разом із
судиною!
Затискання кровоточивої судини разом із оточуючими м'якими тканинами. Досить часто, коли
кровоточиву судину важко знайти й виділити з оточуючих м'яких тканин, або тканини в рані неміцні,
гемостатичний пінцет накладають на судину разом із оточуючими тканинами. У таких випадках інструмент
залишають у рані на 12- 48 год, а інколи й довше. Цей метод використовують при глибоких ранах, коли не
можна накласти лігатуру, наприклад, при операціях на холці, потилиці, в ділянці крижів, грудної стінки, а
також при зупинці артеріальної кровотечі в післякасграційний період. Для запобігання натягування судини
або зісковзання пінцета, останній підв'язують за кільце чи фіксують пов'язкою. Знімають пінцет дуже
обережно, щоб не зруйнувати тромб.
Ізольоване перев'язування судин у рані застосовують при пошкодженні великих та середніх
судинних стовбурів, оскільки інші методи не дадуть позитивних результатів. Спочатку судину фіксують
гемостатичним пінцетом, відсовують від неї оточуючі тканини, особливо нерв, який проходить поряд, а
потім нижче пінцета накладають лігатуру.
Щоб запобігти вторинній кровотечі, зразу після зав'язування першого вузла слід зняти гемостатичний
пінцет і, переконавшись, що судина не кровоточить і лігатура не зісковзує, зав'язати другий вузол. Кінці
лігатури коротко обрізають ножицями.
Якщо велика кровоносна судина лежить на шляху розрізу, її обережно ізолюють від оточуючих тканин,
перев'язують у двох місцях у межах рани, а потім розтинають між лігатурами. Останні накладають за
допомогою голки Дешампа.
Тромб утворюється в судині на всьому протязі від місця перев'язування до відгалуження від судини
першої бокової гілки (що може відобразитися негайно на кровопостачанні тканин оперованої ділянки).
Цьому можна запобігти, накладаючи на судину подвійну лігатуру.
На великі судини, як правило, накладають подвійну лігатуру: нижню на кінці судини затягують сильно,
а верхню (на 0,5-1 см вище першої") - не дуже туго. У цьому випадку тромб утворюється в ділянці між

286
лігатурами; при наявності однієї лігатури тромб утворюється на проміжку від лігатури до відходження від
судини першої гілки, що часто зумовлює порушення кровопостачання у рані в перші дні після операції.
При пошкодженні великих вен слід перев'язувати обидва кінці вени: периферичний - для
зупинки кровотечі, а центральний - для запобігання розвитку аероемболії!
Накладання лігатури на судину разом із оточуючими м'якими тканинами раціональне у випадках:
коли кровоточива судина розміщена в глибині тканин і її важко ізолювати, а краще захопити лігатурою
оточуючі її тканини; якщо судина знаходиться в товщі м'яза, брижі, зв'язці внутрішнього органа, сім'яного
канатика; при склерозі стінки судини або утворенні спайки її з оточуючими склеротизованими тканинами;
знаходження кровоточивої судини в щільних тканинах.
Якщо судина знаходиться в товстій зв'язці або брижі, в такому випадку накладають прошивну лігатуру,
проводячи її через тканину поблизу судини, а потім зав'язують лігатурою навколо неї (див. рис. 89; 2; с.
305). Якщо судина лежить у глибині тканин або в щільних тканинах, найраціональнішим прийомом є
обколювання навколо судини на деякій відстані від неї голкою за типом кисетного шва (див. рис. 89; 3).
Кінці лігатури зав'язують морським вузлом настільки сильно, щоб припинилася кровотеча. Лігатурою
намагаються захопити якомога менше оточуючих тканин, щоб не залишити великої кукси (великі кукси,
залишені в черевній порожнині, сприяють утворенню спайок та появі болю після операції!).
При перев'язуванні судин в інфікованих ранах кінці лігатур виводять назовні і після відторгнення їх
витягують.
Перев'язування судини на її протязі виконують у випадках, коли зупинка кровотечі в рані
протипоказана (гнійне запалення, некроз тканин, розпад новоутворень та ін.). На центральний кінець
оголеної судини накладають подвійну лігатуру, а потім до периферії від неї судину розтинають. Оскільки
перев'язування артерії завжди призводить до погіршення кровообігу, необхідно перевірити стан колатера-
лей; при нормальному розвитку колатерального кровообігу із периферичного кінця перерізаної артерії
повинна витікати кров. Переконавшись у наявності колатерального кровообігу, перев'язують периферичний
кінець судини. ГІри відсутності кровотечі із цього кінця судини, одночасно з виключенням артеріального
стовбура лігують однойменну вену, в результаті чого майже завжди вдається ліквідувати небезпеку
ішемічного некрозу тканин.
Допоміжним методом у подібних випадках є операція ангеолізу, тобто відокремлення судини на ділянці
в 4-6 см від оточуючої пери- васкулярної клітковини (параартеріальна симпатектомія). При цьому
порушується цілісність симпатичних волокон між відокремленим відрізком судини та поблизу прилеглого
нерва, що зумовлює тимчасове розширення периферичного судинного русла.
Гемостатичний шов. При деяких операціях з'єднувальний шов на рану накладають з таким
розрахунком, щоб закрити просвіт невеликих кровоточивих судин (ампутація вушної раковини, язика,
операції на статевих органах).
Судинний шов накладають при пошкодженні великих магістральних судин, при пересадці органів і з
лікувальною метою. Цей метод зупинки кровотечі не знайшов широкого застосування у ветеринарній
медицині, його широко використовують у гуманній медицині.

287
Фізичні способи
Ці способи ґрунтуються на властивостях низьких температур викликати короткотривале (1-2 год)
звуження судин, а при високих - коагулювати білки й прискорювати зсідання крові.
Холод у вигляді примочок, зрошувань, прикладання змоченої глини, гумового міхура з льодяною
водою, льодом або снігом використовують при закритих механічних пошкодженнях (ушиби, вивихи та ін.),
які супроводжуються внутрішньотканинними та інтраартикуляр- ними кровотечами. Ці самі засоби можна
використовувати при кровотечах із носової порожнини (холод на ділянку потилиці та на спинку носа).
Сухий холод (міхури з холодною водою, снігом, льодом) можна класти зверху пов'язки, яка накладена на
ранову поверхню. При кровотечах із судин матки та піхви холод прикладають на крижі.
Термокаутеризація - застосування високої температури. Тер- мокаутеризацію використовують у
випадках, коли не можна або важко застосовувати інші методи гемостазу (видалення пухлин, втручання на
склеротизованій рубцевій тканині, на паренхіматозних органах та в інших випадках). Для термокоагуляції
використовують електричні термокаутери та ті, які нагрівають від інших джерел. Термокаутер нагрівають
до білого кольору. Розжаривши, його прикладають до рани, в результаті чого на її поверхні утворюється
коагулянт (струп), який сприяє утворенню та утриманню в просвіті судин тромбів.
Особливо перспективними при операціях, які супроводжуються сильною кровотечею, є електроножі і
лазерні скальпелі. Такі методи оперування дають можливість при одночасному роз'єднанні тканин зупиняти
кровотечу з невеликих і середнього калібру судин. Позитивним у зазначених способах є прискорення ходу
операції, стерильність, відсутність сторонніх тіл у рані (лігатур).
При невмілому користуванні електро- і лазерокоагуляцією одержують велику зону некрозу
тканин, що негативно впливає на загоєння ран!
В умовах нашої клініки ми успішно використовуємо лазерні скальпелі "Ромашка" і "Скальпель-1" для
видалення пухлин, особливо тих, які локалізуються на статевому члені, зовнішніх статевих губах та при
інших операціях.
Гаряча вода (55-60 °С) має добру гемостатичну дію. Вона зумовлює коагуляцію як білків крові, так і
тканинних, подразнює вазоконстриктори, що підвищує тонус стінки судин, прискорює утворення тромбів у
просвітах пошкоджених судин. Чисту гарячу воду або у вигляді розчину лікарських речовин можна з
успіхом використовувати для зупинки кровотеч із судин порожнистих органів: матки, сечового міхура,
прямої кишки та інших.

Хімічні способи
Вони грунтуються на місцевому використанні фармакологічних речовин, які прискорюють коагуляцію
білків крові, що сприяє утворенню тромбів у кровоточивих судинах. Цих препаратів є безліч. Використо-
вують їх, в основному, в поєднанні з пов'язками або тампонадою.
Скипидар сприяє зсіданню крові і швидко зупиняє кровотечу навіть із великих судин. Слід зазначити,
що він деякою мірою посилює регенеративні процеси й прискорює загоєння ран. Цьому, очевидно, сприяє
його протигнильна та антисептична дія. Препаратом злегка зволожують тампони, призначені для тампонади
рани, і матеріали, які використовують для перев'язування (2-3 краплі на тампон).

288
 З %-ний розчин перекису водню, крім антимікробної та дезо- дорувальної дії, впливає в'яжуче, чим,
мабуть, пояснюється його кровоспинний ефект! Розчином зволожують тампон, який застосовують для
тампонади рани!
5-10 %-ні розчини іхтіолу при зрошенні або нанесенні на ранову поверхню (краще використовувати
тампони або серветки, зволожені розчином) використовують при капілярних та паренхіматозних
кровотечах.
Йодоформ при нанесенні на ранову поверхню прискорює коагуляцію крові. Його використовують у
вигляді складних порошків - присипок, до складу яких входить борна кислота, стрептоцид, тальк; рідше — у
вигляді мазей.
Антипірин при місцевому застосуванні діє гемостатично - прискорює зсідання крові та звужує судини.
Його використовують при кровотечах із носової порожнини у вигляді 10--20 %-них розчинів, якими
змочують тампони та серветки. Останні вводять у носову порожнину.
Галуни. У розчинах до 1 %-ної концентрації препарати діють в'яжуче, при більш високих
концентраціях - подразнювально, аж до припалювання тканин. У формі таблеток або болюсів рекомендують
застосовувати при шлункових та кишкових кровотечах. У суміші з нафталіном їх широко використовують
як гемостатичний засіб при зрізанні пантів у маралів і п'ятнистих оленів. Порошок втирають у поверхню
зрізу.
Адреналіну гідрохлорид у хірургічній практиці застосовують місцево для подовження дії новокаїну
при інфільтраційній анестезії та припинення кровотечі (2-5 крапель 0,1 %-ного розчину адреналіну
гідрохлориду на 100 мл новокаїну). Розчин адреналіну додають до анестетика безпосередньо перед
використанням.
Розчин адреналіну 1:1000 застосовують як при внутрішніх, так і зовнішніх кровотечах, його вводять
коням і великій рогатій худобі внутрішньовенно в дозі 1-3 мл, підшкірно - 2-5 мл; дрібній рогатій худобі,
свиням і собакам внутрішньовенно - 0,2-0,5 мл. Не можна застосовувати при легеневих кровотечах,
тому що розширює судини легень!
Розчини адреналіну гідрохлориду в концентрації 1:1000 та 1:500 використовують при кровотечах із
рани, а також із судин порожнистих органів (носа, рота, шлунка, сечового міхура, матки тощо). Необхідно
враховувати, що після використання адреналіну нерідко виникають вторинні кровотечі внаслідок паралічу
вазоконстрикторів.
Феракрил - сіль заліза та поліакрилової кислоти. Препарат проявляє місцеву гемостатичну дію,
бактерицидні властивості й знеболювальний ефект. З білками крові утворює згустки, які закупорюють
кровоносні судини. Феракрилом просочують марлеві тампони і прикладають до рани або застосовують сухі
гемостатичні серветки з феракрилом.
Використовують 1 %-ний розчин і гемостатичні серветки з феракрилом.
Гемофобін. Основною діючою речовиною гемофобіну є пектин. Застосовують 3 %-ний розчин для
змочування тампонів, які прикладають на кровоточиву поверхню. При внутрішніх кровотечах вводять
перорально.
Кислота амінокапронова (синоніми: іпсилон-амінокапронова кислота, Amicar, Aminocaproic acid,
Aminocapron, Encicapron).Препарат пригнічує фібриноліз!

289
 Вона не тільки блокує активатори профібринолізину (плазмино- гену) та частково пригнічує дію
фібринолізину (плазмину), а й підвищує активність тромбоцитів у процесі зсідання крові, зменшує
проникність стінки капілярів. Цим, очевидно, пояснюється її кровоспинна дія при кровотечах, коли
фібринолітична активність крові зберігається в межах норми.
Для зменшення та зупинки кровотечі рекомендують застосовувати солянокислу сіль (гідрохлорид)
амінокапронової кислоти. Цей препарат підвищує зсідання крові та стійкість її плазми проти дії гепарину.
Кровотеча швидко зупиняється, при цьому на поверхні рани утворюються щільні тромби. Крім того,
відзначається позитивний вплив препарату на перебіг загоєння рани в післяопераційний період.
Вважають, що гідрохлорид амінокапронової кислоти - ефективніший, ніж основний препарат. Його
частіше застосовують у 5-10 %- них концентраціях. Надлишок соляної кислоти нейтралізують, додаючи
натрію бікарбонат (двовуглекислу соду). Для того, щоб одержати розчин з певним рН, натрію бікарбонат
додають у таких співвідношеннях до чистого препарату: рН 5 - 2:5; рН 5,5-6 - 3:5; рН більше 6 - 3,5:5; рН 7 -
4:5. Наприклад, у 150 мл 10 %-ного розчину гідро- хлориду амінокапронової кислоти є 15 гпрепарату. Для
того, щоб рН розчину становив 6,0, до нього додають 9 Г соди. Це й буде співвідношення 3:5.
Розчини готують за загальними правилами. Кип'ятіння та зберігання не знижують їхньої
фармакологічної активності! Препарат у 5-10 %-них розчинах (рН 6,5-7) можна застосовувати всередину
в дозі 0,05-0,1 г на 1 кг маси тіла тварини; у 3-10 %-них (рН 7) - підшкірно, в дозі 0,05-0,1 г на 1 кг маси; у
5-10 %-них (рН 7) - внутрішньовенно, в дозі 0,03-0,1 г на 1 кг маси й 3^10 %-ні розчини (рН 7) - свиням
інтраперитонеально, в дозі 0,03-0,1 г на 1 кг маси тіла.
Котарпіну хлорид застосовують для зупинки кровотечі із матки і ран. Препарат діє
судинозвужувально, підвищує тонус м'язів матки. Він не подразнює тканини, тому його можна
застосовувати парентерально. Для підшкірних і внутрішньовенних ін'єкцій застосовують 2-5 %-ні розчини
котарпіну хлориду, місцево - 1-2 %-ні розчини. Підшкірно вводять у дозах: великим тваринам - 0,1-0,3 г,
собакам - 0,03-0,05 г.
Біологічні способи
Ці методи характеризуються, насамперед, загальною дією, яка підвищує зсідання крові.
Сироватка крові. Її застосовують місцево. Для цього ватно- марлевий тампон зволожують сироваткою
і вводять у рану.
Тканинна тампонада. Цей спосіб особливо ефективний при капілярних та паренхіматозних
кровотечах.
Для тампонади використовують шматочки сальника, м'язів, жирової клітковини, які мають кровоспинні
властивості. Ними заповнюють порожнини рани або ж покривають поверхні, що кровоточать.
Тромбін - фермент крові, який випускають у формі порошку, в ампулах. Перед застосуванням його
розчиняють у фізіологічному розчині натрію хлориду. Препарат швидко зупиняє кровотечу із дрібних
судин, в тому числі й паренхіматозну. Застосовують тільки місцево. При введенні в кровоносне русло
може викликати численні тромбози!
Гемостатична губка - суха пориста маса, яка добре вбирає рідину. До її складу входять плазма та
сироватка крові, тромбопластин, кальцію хлорид. Випускають у вигляді висушених шматочків у герметич-

290
них металевих коробках або в пластмасових упаковках. Препарат стерильний. Має здатність механічно
закупорювати кровоточиві судини.
Губку наносять на висушену поверхню рани, намагаючись забезпечити її тісний контакт з
кровоточивими тканинами (притискають марлевою серветкою). Через 2-3 хв серветку забирають, а губку
залишають у рані, оскільки при передчасному видаленні її кровотеча може відновитися.
Недолік губок - крихкість, сипучість, тому їх незручно застосовувати на великі ранові поверхні, а
також при кровотечах із ротової й носової порожнин!
Фібрин-гемостатична губка - стійка пориста маса, що складається, головним чином, із фібрину та
невеликої кількості тромбіну. Випускають у висушеному вигляді в герметично закритих банках. Препарат
стерильний.
Застосовують при капілярних кровотечах із різних органів та тканин. Можна використовувати також з
попереднім зволоженням рани розчином тромбіну. Губку прикладають до ранової поверхні, що забезпечує
достатньо надійний гемостаз.

291
 Біологічний антисептичний тампон - препарат, схожий на губку. До його складу входять плазма,
желатин, тромбопластин, кальцію хлорид та антимікробні препарати (антибіотики, фурацилін). Дає по-
зитивні результати при кровотечах з інфікованих ран.
Желатина медична - тваринний білок, що має велику в'язкість, забезпечує зсідання крові та швидке
утворення тромбів. При перора- льному введенні кровоспинна дія желатини проявляється повільно й не
завжди забезпечує надійний ефект, тому її частіше ін'єктують внутрішньовенно як коагулянт загальної дії.
Перед застосуванням желатину підігрівають до температури 37 °С.
Вводять підшкірно 10 %-ний розчин желатини медичної на 0,5 %- ному розчині натрію хлориду коням і
великій рогатій худобі в дозі 5,0-20,0 г.
Кетгут також можна використовувати як гемостатичний засіб. У своєму складі він містить велику
кількість тромбокінази. Його можна застосовувати як у вигляді шовного матеріалу, так і поміщати його
шматки в рану.
Пітуїтрин для ін'єкцій - екстракт задньої частки гіпофізу великої рогатої худоби, гормональний
препарат. Основні його діючі речовини - окситоцин та вазопресин. Перший спричинює скорочення м'язів
матки, другий - звуження судин, підвищує кров'яний тиск. І, крім того, діє антидіуретично. Застосовують з
метою підвищення тонусу мускулатури матки і для зупинення кровотеч у післяродовий та післяабортовий
періоди.
Випускають в ампулах із вмістом 5 або 10 ОД. Вводять під шкіру дрібній рогатій худобі й свиням у дозі
0,4-1 мл, великим тваринам - 3-5, собакам - 0,1-0,3 мл.
Пітуїтрин М - прозора, без кольору рідина. Випускають в ампулах із вмістом 50 ОД. За дією близький
до окситоцину (містить тільки сліди вазопресину).
Окситоцин - синтетичний препарат. Щодо впливу на матку рівноцінний пітуїтрину, але майже не
підвищує кров'яного тиску. Застосовують для підвищення мускульного тонусу матки та при гіпотонічних
кровотечах.
Випускають в ампулах із вмістом 5 ОД окситоцину. Ін'єктують вну грішньом'язово великим тваринам -
5-10 мл, а дрібним -1-2 мл.
Г.ргометрину малеат. Ергометрин є одним із алкалоїдів ріжок. Він підвищує тонус мускулатури, що
веде до зменшення просвіту
11 3-429
321
судин і швидкої зупинки кровотечі. Застосовують при кровотечі із матки. Випускають у таблетках та у
вигляді 0,2 %-ного розчину в ампулах. Всередину застосовують у дозі великим тваринам - 0,015— 0,02 г,
собакам - 0,002-0,004 г. Підшкірно, внутрішньом'язово і внутрішньовенно використовують 0,02 %-ний
розчин в дозах: великим тваринам - 8-12 мл, собакам — 1 мл.
Ерготал - препарат, до складу якого входять алкалоїди ріжок, переважно ерготоксин і ергометрин у
вигляді фосфорнокислих солей. Випускають у таблетках по 1 мг суміші алкалоїдів і в ампулах по 1 мл 0,05
%-ного розчину. Застосовують при кровотечах із матки всередину, коровам у дозі 0,01-0,03 г, свиням -
0,002-0,005, собакам - 0,0006-0,001 г.
Нині, крім вище перерахованих гемостатичних засобів, застосовують: інгібітори фібринолізу - інітрол,
пантрепін, тросилол, деци- нон, пулемін, амбен; інгібітори антикоагулянтів - протаміну сульфат;
активатори зсідання крові - етамзилат і багато інших.

Надання тваринам допомоги при втраті крові

Незначні кровотечі (капілярні, із невеликих вен) припиняються самостійно, тому втрата крові у цих
випадках незначна. Такі кровотечі істотно не впливають на стан організму тварини. Зовсім інакше
складається, якщо пошкоджуються великі кровоносні судини, особливо артерії, і з кров'яного русла витікає
велика кількість крові. У таких випадках йдеться про небезпечні крововтрати, що можуть мати різні
наслідки, які залежатимуть від характеру та тривалості кровотечі, швидкості зростання крововтрати, її
величини та інших причин: виду, віку тварини, стану серцево-судинної системи, вгодованості, наявності
захворювань, а також від умов утримання та своєчасного надання допомоги.
Враховуючи видові особливості тварин, слід відмітити, що велика рогата худоба менш чутлива
до крововтрат, ніж коні! Молоді коні при втраті великої кількості крові стають лякливими, старі ж
ведуть себе спокійніше! Особливо чутливі до втрати крові дуже молоді і старі тварини, а також
тварини, які страждають тривало перебігаючими хронічними хворобами, особливо при
гнійно-некротичних процесах!
Кінець кровотечі, перш за все, залежить від величини крововтрати і швидкості її наростання. Будь-яка
значна кровотеча негайно викликає реакцію організму. Спостерігається його адаптація до зменшення об'єму
крові. Якщо втрата крові збільшується, "спрацьовує" пристосувально-компенсаторний механізм, при якому
звужуються судини, прискорюються серцева діяльність і дихання, поповнюється об'єм крові за рахунок її
надходження з кров'яного депо і мобілізації тканинної рідини.
Отже, зважаючи на це, наслідки кровотечі залежать не тільки від величини крововтрати. Важливе
значення має також властивість організму до розвитку компенсаторних реакцій та часу, який необхідний
для їхнього розвитку.
Однак слід враховувати, що функціональні можливості механізму адаптації до крововтрат мають межу.
Втрата 30-40 % об'єму крові, як правило, не смертельна. При великих крововтратах (50-60 %) тварина, якщо
їй не влити сумісну кров або кровозамінну рідину, гине.
При сильній артеріальній кровотечі гостра анемія може настати так швидко, що механізми компенсації
крововтрат не встигнуть розвитися. Це призведе до того, що навіть при втраті 1/3 об'єму крові і нерізко
вираженому малокрів'ї, порушиться кровопостачання життєво важливих органів, і тварина загине.

293
 В основі механізму смерті при втраті крові лежить два взаємопов'язаних процеси: розлади
гемодинамікц та кисневе голодування. Найбільш чутливі до нестачі кисню кора головного мозку,
підкіркові та стовбурові центри, а також нервові ганглії серця! Внаслідок гострої нестачі кисню
настає параліч дихального, судиннору- хового та інших центрів, а потім зупинка серця!
Клінічні ознаки при гострому недокрів'ї характеризуються зростаючим прискоренням пульсу й
дихання, зблідненням слизових оболонок, розширенням зіниць, зниженням температури периферичних
ділянок тіла, загальною слабкістю і порушенням координації рухів. Розвиток зазначених ознак зумовлений
зниженням кров'яного тиску, осмотичності крові, недостатньою механічною дією на рецептори судинних
зон, високою проникністю судинних мембран, порушенням живлення мозку й серця. Тварини в таких
випадках лягають, що слід розглядати як свого роду рефлекторно-захисну реакцію, яка перешкоджає
подальшому розвитку розладів.
У лежачому положенні зменшується м'язове напруження і знижується інтенсивність
внутрішньотканинного обміну. Крім того, в такому положенні за рахунок механічного впливу на черевну
стінку підвищується внутрішньочеревний тиск, що, в свою чергу, сприяє швидшій мобілізації рідини із
шлунково-кишкового тракту. У коней виявлено, що коли слизові оболонки стають блідими, пульс різко
прискорений, але відчутний, тварина відмовляється від корму й води, отже, вона втратила понад 40 % крові.
Щоб така тварина не загинула, треба негайно надати необхідну допомогу. Цри втраті певної кількості крові,
яка загрожує життю тварини, поряд із зазначеними симптомами, з'являється мимовільне сечовипускання й
дефекація. Виникають тонічні судороги, які найсильніше проявляються в ділянці голови, шиї та кінцівок.
Надання допомоги. Якщо при випадковій травмі або в процесі оперативного втручання виявляється
велика втрата крові, особливо з ознаками гострого недокрів'я, необхідно якомога швидше надати допомогу.
Насамперед зупиняють кровотечу або обмежують її, а також компенсують втрату крові. Для цього
підшкірно, внутрі- шньом'язово або внутрішньовенно ін'єктують 0,85 %-ний розчин натрію хлориду (у вену
- краще із додаванням 10-15 %-ногб розчину глюкози). Внутрішньовенно можна ін'єктувати розчин Рінгера-
Локка (натрію хлорид - 9,0, калію хлорид - 0,2, кальцію хлорид - 0,2, натрію гідрокарбонат - 0,2, глюкоза -
1,0, вода дистильована до 1000,0; коню і корові - 1-3 л, вівці, козі - 100-300 мл, теляті віком до 1 року і собаці
- 200-400, ягняті і поросяті - 25-100 мл), розчин Рінгера (натрію хлорид - 8,0, кальцію хлорид - 0,1, калію
хлорид - 0,075, натрію бікарбонат - 0,1, дистильована вода до 1000,0; дози такі ж, як і розчину
Рінгера-Локка) або розчин наступного складу: 5 %-ний розчин глюкози - 500,0 мл; 2 %-ний розчин натрію
хлориду - 500,0; етиловий спирт 96° - 100,0 мл (доза для великих тварин - 1- 3 л, дрібних - 100-300 мл).
При підшкірному введенні 0,85 %-ного розчину натрію хлориду в одну точку можна ін'єктувати 200-300
мл розчину (при умові зміни напрямків голки), а внутрішньом'язово в одне місце вводять до 2 л (крапельним
методом). Ефект від внутрішньовенного введення 0,85 %-ного розчину натрію хлориду буває нетривалим.
Це пояснюється тим, що розчин досить швидко виводиться із кровоносного русла і резорбується
зневодненими тканинами. Тому необхідно додавати до розчину натрію хлориду глюкозу або перед
введенням розчину натрію хлориду ін'єктувати 40 %-ний розчин глюкози. Внутрішньовенне введення
глюкози у таких концентраціях підвищує осмотичний тиск крові, що, в свою чергу, сприяє підвищенню
кров'яного тиску.

294
 Аналогічну дію має натуроза. Тому глюкозу можна з успіхом замінити цим препаратом. При
внутрішньовенному введенні дози становлять 1-2 мл на 1 кг маси тіла.
Нині широко застосовують замінники крові В. М. Попова № 1,2 та З (табл. 10), які за своїм складом
дуже близькі до плазми крові. Вводять їх внутрішньовенно великим тваринам - 1-1,5 л, собакам - 100-200
мл.
Таблиця 10 - Рецепти розчинів замінників крові за В. М. Поповим
Препарат Склад розчинів
№1 №2 №3
Глюкоза 150,0 150,0 150,0
Натрію хлорид 15,0 15,0 15,0
Натрію бікарбонат 4,0 4,0 4,0
-
Кальцію хлорид 0,2 0,2
Калію хлорид 4,0 0,2 -

-
Спирт ректифікат 100,0 100,0
Дистильована вода 1000,0 1000,0 1000,0

Останнім часом при крововтратах широко застосовують синтетичні замінники крові та гідролізати.
Виходячи із лікувальної дії, на яку розраховане застосування кровозамінників, їх розділяють на три групи:
протишокові, дезінтоксикаційні і парентерального живлення.
Кровозамінники повинні відповідати наступним вимогам: молекулярна маса препарату повинна бути
достатньо високою для того, щоб він тривалий час утримувався в кров'яному руслі; препарат повинен
повністю виводитися з організму або ж вступати в обмінні процеси; він повинен володіти осмотичним
тиском, в'язкістю та іншими фізико-хімічними властивостями, постійними і близькими за величиною до
відповідних показників плазми крові; препарат не повинен бути анафілактогенним, не повинен викликати
сенсибілізації організму при повторному введенні; препарат повинен бути нетокси- чним, непірогенним,
легко стабілізуватися і тривалий час зберігатися.
Поліглюкін - 6 %-ний колоїдний розчин, полімер глюкози в 0,85 %-ному розчині натрію хлориду.
Препарат нетоксичний, непіро- генний, має високу осмотичну активність. Після внутрішньовенного
введення збільшується об'єм крові за рахунок притягування в кровоносне русло тканинної рідини. Його
можна використовувати для профілактики набряків, а також для їх розсмоктування.
Після внутрішньовенного введення поліглюкін утримується в кровоносному руслі від 3 до 7 діб.
Протягом цього часу навіть при значних крововтратах (або важкому ступені шоку) відновлюється об'єм
крові. Препарат виводиться, головним чином, нирками, а деяка кількість його через шлунково-кишковий
тракт.
При втраті крові поліглюкін сприяє підвищенню поглинання кисню тканинами, що зумовлює
компенсацію постгеморагічної гіпоксемії та підвищення судинного тонусу.
Препарат використовують при гострій втраті крові та шокових станах, спричинених механічною
травмою, опіком. Його вводять із розрахунку 15-20 мл на 1 кг маси тіла.
Гемовініл - 3,5 %-ний розчин високомолекулярного полівінілпі- ролідону. Це кровозамінна рідина, яка
має дезотоксичні властивості і високу осмотичну активність, що сприяє утриманню рідини в кровоносному

295
руслі. Застосовують внутрішньовенно. Крім гострої втрати крові, призначають при шоці (травматичному,
опіковому та операційному), розладах гемодинаміки, зумовлених інтоксикацією.
Гемодез - 6 %-ний водно-сольовий розчин низькомолекулярного полівінілпіролідону. Це кровозамінна
рідина, яка має властивості зв'язувати токсини, що циркулюють у крові, і виводити їх з організму. 80 %
гемодезу, введеного внутрішньовенно, виводиться з організму протягом перших чотирьох годин. Вводять
внутрішньовенно, крапельним методом, по 40-50 крапель за 1 хв. Одноразова доза для великих тварин
500-1800 мл, дрібних - 200^00 мл.
Полівініловий спирт - порошок білого кольору, який добре розчиняється у воді і має виражену
гемодинамічну та дезотоксичну дії.
Полівінол (2,5 %-ний колоїдний розчин полівінілового спирту) використовують при крововтратах,
шоці, усуненні симптомів інтоксикації. Вводять внутрішньовенно в дозі дрібній рогатій худобі - 50-200 мл,
коням - 500-1500, великій рогатій худобі - 1000-2000, собаці - 50-150 мл.
Білкові гідролізати (гідролізинJ1-103, гідролізат казеїну ЦОЛІПК, амінопептид, білковий замінник
крові БК-8 та амінокровін). Широко застосовують як кровозамінні рідини. Зазначені гідролізати близькі за
своїми характеристиками, оскільки в своєму складі мають амінокислоти (в тому числі й незамінні) та
низькомолекулярні пептиди.
Гідролізати використовуються організмом як матеріал для синтезу білків, як засіб, що нормалізує
азотний баланс. Всі вони взаємозамінні. їх вводять парентерально, а при необхідності - і всередину.
У залежності від мети їх вводять внутрішньовенно великим тваринам 1-5 л в день, дрібним - 500-2000
мл; разова доза для великих тварин - 500-2500 мл, дрібних - 200-500 мл.
Інфузійна суміш Павленка складається з 1 частини сумісної ци- трованої крові і 6 частин рідини
такого складу: натрію хлорид - 9,0; натрію бікарбонат - 0,3; глюкоза - 1,5; вода дистильована - 100,0 (доза
для внутрішньовенного вливання коню 1-3 л).
Переливання крові. Тваринам переливають сумісну кров. Дози крові, яку переливають, залежно від
показань, можуть бути невеликими - 1-2 мл, середніми - 3-5, великими - 6-8 і масивними - 10 мл та більше на
1 кг маси тіла тварини. Для гемостазу використовують невеликі дози стабілізованої крові для поповнення
втрат крові, а при опіках - середні й великі.
Для стабілізації крові найчастіше використовують 5-10 %-ний розчин натрію лимоннокислого в
співвідношенні з кров'ю 1:10. Можна в таких самих концентраціях використовувати кальцію хлорид та
натрію саліцилат. Вони мають деякі переваги перед натрієм лимоннокислим; стабілізована ними кров не
має аглютинуючих властивостей, що особливо важливо в екстрених випадках переливання.
Можна також внутрішньовенно вливати сумісну кров на фізіологічному розчині: великим тваринам -
2-2,5 л, а дрібним - 200-500 мл.

З'ЄДНАННЯ ТКАНИН
Пошуки методів, які прискорюють загоєння ран, - одна із головних задач ветеринарної хірургії, тому що
швидкість відновлення працездатності у продуктивності поранених або оперованих тварин знаходиться в
прямій залежності від термінів видужування. Досвід показав, що самим ефективним способом лікування

296
ран є хірургічна обробка. Вона дає кращий результат, якщо зразу після операції або в післяопераційний
період зменшити зяяння рани шляхом накладання на неї швів.
З'єднання країв рани швом - один із найдавніших способів лікування, з успіхом застосовується й нині.
Хірургічні шви були відомі єгипетським жерцям ще за 4000 років до нашої ери. Перші повідомлення про
протипоказання для накладання швів були зроблені за 1400 років до нашої ери. Гіппократ (460-377 рр. до н.
е.) вказував на вузловий та швацький шви, на використання лігатур з кінського волосу та стрічок з кори
дерев. Гален (II ст. н. е.) згадує про кишкові струни як матеріал для шва. Для зближення країв рани араби
користувались комахами ЗсагИєх ругетоп, добре розвинені щелепи яких озброєні гачками; щелепами комах
з'єднували краї рани, а їх тіла видалялись відкручуванням. Арабський хірург Абульказим у другій половині
X століття згадував про обвивний шов.
Життєвість цього способу пояснюється його виключною ефективністю, а необхідність накладання швів
ґрунтується на біологічних особливостях організму. Для того, щоб рана загоїлась первинним натягом,
необхідно, щоб її стінки та краї були щільно з'єднані.
Показаннями для накладання швів є свіжі, без видимих забруднень відкриті травматичні пошкодження,
рани після первинної обробки та асептичні операційні рагіи.
Шви накладають з метою: а) захистити асептичну рану від мікробного забруднення й подальшого
розвитку інфекції в ній; б) створити найкращі умови для регенерації тканин; в) прискорити загоєння гра-
нулюючих ран; г) зменшити напруження тканин і зяяння рани; д) сприяти зупинці кровотечі; е) утримувати
у взаємному зіткненні краї рани на протязі всього часу загоєння, доки вони міцно не зростуться й не
матимуть потреби в штучному їх утриманні.

Шовний матеріал, який застосовується в хірургічній практиці

Як шовний матеріал з давнини використовували волокна сухожилків тварин, шовкові та бавовняні
нитки, металевий дріт тощо.
Шовний матеріал, що застосовується у хірургічній практиці, повинен мати гладку, рівну поверхню й не
чинити додаткових пошкоджень тканинам при їх прошиванні, бути еластичним, достатньо розтягуваним,
щоб не викликати здавлювання та некроз тканин при наростаючому набряку; бути біологічно сумісним з
живими тканинами, володіючи при цьому мінімальною реактогенністю; біодеградація ниток повинна
співпадати з термінами загоєння рани. Шовний матеріал не повинен володіти гігроскопічними
властивостями, набухати та здійснювати алергійний вплив на організм. Посилений науковий пошук
шовного матеріалу, який відповідав би цим вимогам, ще не дав позитивних результатів, у зв'язку з чим у
сучасній хірургічній практиці використовується більше 50 видів шовного матеріалу.
Широке розповсюдження одержали нитки натурального та штучного походження, які розсмоктуються
або не розсмоктуються.
До натуральних ниток, що розсмоктуються, відноситься кетгут, який виготовляють, як правило, із
стінки кишечнику жуйних у вигляді різної товщини ниток, які позначаються номерами: № 000, 00, 0, 1,2, 3,
4, 5, 6 (товщина їх зростає відповідно величині номера). Він здатний легко розсмоктуватися у тканинах,
проте у різні терміни (від 10 до 24 (70) днів, у залежності від товщини та способу обробки). Збільшення
терміну розсмоктування кетгутових ниток досягається імпрегнацією їх металами (хромований, посріблений
кетгут). Шов із кетгуту послаблюється до 5-7-ї доби, тобто до загоєння, тому його застосовують тільки для

297
заглибних швів у місцях із слабким натягом тканин, а також на стінках порожнистих органів. Однак кетгут
не позбавлений антигенних властивостей і здатності викликати алергічні реакції та виражений запальний
процес навколо лігатури з утворенням лігатурної нориці.
Нитки штучного походження, що розсмоктуються, з окцелону (СРСР), дексону (США), вікрилу
(Англія), поліглактину-910 та інші значною мірою позбавлені цих недоліків: вони міцні, гнучкі, еластичні і
розсмоктуються в тканинах в оптимальні для загоєння рани терміни внаслідок гідролізу та макрофагальної
реакції. Наприклад, окце- лон розсмоктується за 14-30 днів і на відміну від кетгуту не викликає запальних та
алергічних реакцій.
Натуральними нитками, що не розсмоктуються, є: шовкові, бавовняні, льняні та з кінського волосу.
Шовк - один із найчастіше використовуваних матеріалів для шва. Він буває кручений та плетений
(останній міцніший). Випускається 12 номерів шовку, товщина ниток якого збільшується відповідно ве-
личині номера: № 0000, 000, 00, 0, 1,2, 3, 4, 5, 6, 7, 8. Шовкова нитка розсмоктується в організмі дуже
повільно і частіше всього не розсмоктується, а інкапсулюється. При інфікуванні вона не інкапсулюєть-
ся і не розсмоктується, а здатна роками підтримувати нагноєння (лігатурні нориці)! Шовк викликає
значну реакцію тканин, володіє капілярними властивостями, що сприяє проникненню мікро-
організмів у товщу тканин і при неасептичному оперуванні призводить до нагноєння каналів шва!
Бавовняні та льняні нитки не тільки міцні, але й більш інертні у тканинах, просто стерилізуються, не
втрачаючи при цьому своєї міцності, проте легко просочуються кров'ю, що збільшує ризик інфікування.
Однак, на відміну від шовку, вони легше і скоріше інкапсулю- ються, тому загроза утворення лігатурних
нориць при їх використанні менш вірогідна. Застосовують №№ 10 і 20.
Кінський волос - еластичний, міцний, стійкий при стерилізації, не подразнює тканини й застосовується
при пластичних операціях, для з'єднання стінок внутрішніх органів, слизових оболонок тощо.
До синтетичних ниток, що не розсмоктуються, відносяться нитки з капрону, лавсану, дакрону,
нейлону, перлону, доторхону та ін. Синтетичні нитки, порівняно з натуральними, переважають своєю
міцністю, інертністю у тканинах, але вузли їх легко розпускаються.
Шовні нитки можуть складатися з одного волокна (монофіламен- тна нитка, мононитка) чи з декількох
волокон (мультифіламентна нитка); волокна в нитці можуть бути з'єднані шляхом скручування, плетення,
в'язання. Для надання нитці гладкої поверхні, з метою зменшення травмуючої, подразнюючої дії на
тканини, її інколи покривають силіконом, воском тощо.
Нерідко використовують шовний матеріал з металу: дужки Мі- шеля (з нержавіючої сталі чи
нікелевого сплаву), танталові скріпки, дріт (бронзо-алюмінієвий, міднолужений, срібний, магнієвий
тощо). Міцність, гнучкість, відсутність набухання, гладенька поверхня - позитивні якості цього шовного
матеріалу; бронзо-алюмінієвий та срібний дріт володіють антисептичною дією, магнієвий - розсмоктується
в тканинах.
Проте шовний матеріал, який використовується в хірургічній практиці, продовжують удосконалювати.
Це здійснюють шляхом покращення його конструкції, підвищення показників міцності та зміни
гідрофільних властивостей, надання йому пролонгованих антимікробних властивостей з метою
профілактики інфекційно-запальних ускладнень у рані. Синтезовані такі антимікробні нитки, як тефлон,

298
фторлон, біолан, йодин, летилан та інші. Останні, наприклад, мають бактерицидну дію щодо
спороутворюючих анаеробів, стафілококів, протею, кишкової палички в організмі на протязі 30 діб.
Промисловість випускає хірургічну антимікробну капронову нитку "Капромед", яка розсмоктується в
організмі впродовж 6-9 місяців; для надання антимікробних властивостей на її поверхню нанесено
спеціальне полімерне покриття, що містить діоксидин та гентаміцину сульфат.
Розроблений новий шовний матеріал, що не розсмоктується, з полімерів третього покоління
ароматичних амідів - нитки з синтетичного високоміцного матеріалу (СВМ). Вони мають значні пе-
реваги перед шовком, лавсаном, капроном та іншими нитками різного походження, що не розсмоктуються в
організмі: більш міцні (у 3-5 разів), еластичні, інертні в тканинах, добре в'яжуться у вузол при відсутності
тенденції до розпускання при зав'язуванні хірургічного вузла.
Шматок нитки певної довжини, який застосовують при накладанні швів, називається лігатурою.

Інструменти, які використовуються при накладанні швів

Шви накладають за допомогою голкотримачів, хірургічних голок та пінцетів.
Голкотримачі. У сучасній хірургії використовуються голкотримачі з автоматичними і
неавтоматичними замками. Найбільше поширення одержали голкотримачі Матьє (Mathieu) і Гегара
(Hegaf).Якість інструмента визначається відсутністю стомлюваності пальців при роботі, можливістю
захопити міцно голку й швидко звільнити її в разі потреби. Кожен хірург вважає найкращим той
голкотримач, яким він звик працювати. Слід, однак, відзначити, що при операціях на порожнистих органах
(пряма кишка, матка, піхва) і в порожнинах голкотримачі з більш довгими ручками мають безсумнівні
переваги.
Хірургічні голки, уживані при накладанні швів, мають різноманітну форму і величину. При накладанні
швів на внутрішні органи можна також застосовувати звичайні швацькі голки із закритим вушком, з якого
лігатура не висковзає. Розрізняють голки круглої і тригранної форми на поперечному розрізі.
Голки круглої форми на поперечному розрізі вживаються, головним чином, при накладанні швів на
внутрішні органи, але непридатні для накладання швів на шкіру. Кругла голка має властивість розсовувати
тканини, але не розсікати їх, завдяки чому вона погано проникає в щільні, мало податливі тканини, а
утворені нею канали шва не кровоточать.
Голки тригранної форми найбільш уживані. Будучи оснащеними гострими гранями, вони легко
проникають навіть через щільні, мало- податливі тканини. Однак утворений ними канал шва тригранної фо-
рми має схильність до зяяння, завдяки чому, при відсутності належного догляду за раною, створюються
найбільш сприятливі умови для розвитку вторинної інфекції.
Хірургічні голки мають гостре або тупе вістря. Голки з гострим вістрям застосовують при накладанні
швів на щільні тканини (шкіра, м'язи, сухожилки), а з тупим кінцем - на м'язи, паренхіматозні органи.
Нині в хірургії широко застосовують атравматичні голки для накладання швів на кровоносні судини. У
цих голок відсутнє вушко, в яке заправляють лігатуру. Остання запаяна в тупий кінець голки, тому вони
одноразові.
Хірургічні голки можуть бути прямими, напівкруглими і круглими. Прямі голки застосовуються
переважно при операціях на внутрішніх органах, напівкруглі - при операціях на слизових оболонках, шкірі,

299
м'яких тканинах, які лежать неглибоко в рані. Круглі голки є універсальними, ними зручно користуватися
при накладанні швів на глибокоприлеглі тканини.
Кожна хірургічна голка має тупий кінець з автоматичним вушком. Воно має вирізку, з якої вузька
щілина веде у вушко, в якому є два отвори. Лігатуру накладають на цю вирізку зверху, а потім просувають у
перший отвір вушка. Внаслідок еластичності ніжок вирізки, щілина легко розходиться, щоб пропустити
лігатуру, а потім негайно ж замикається так, що вона не може вийти назад. У другий отвір лігатуру не
заправляють. Він необхідний для того, щоб вушко мало амортизаційні властивості і не ламалося. Голки з
автоматичним вушком зручні, вони дозволяють дуже швидко ввести лігатуру і, якщо потрібно, зняти голку,
не обрізаючи лігатуру.
Фіксація голки в голкотримачі. Хірургічну голку в голкотримачі фіксують таким чином. Голка умовно
ділиться на три рівних частини. Губками голкотримача голка затискається між першою і другою (щільні
тканини) або другою і третьою (м'які тканини) частинами. Посередині голку не фіксують, тому що в цьому
місці найбільший вигин голки, і якщо її фіксувати в цьому місці, вона ламається. Губки голкотримача також
ділять на три рівних частини. Голку фіксують у них між першою і другою третинами. В іншій частині губок
голку не фіксують, тому що губки розходяться і метал втрачає пружні властивості. У такому випадку голка
погано фіксується губками, вона повертається і навіть прокручується. При такій фіксації одна із губок може
відламатись.

300
 Уведення лігатури в голку. Для того, щоб заправити лігатуру у вушко голки, голкотримач з голкою
тримають у правій руці і, притиснувши вказівним пальцем правої руки кінець лігатури, лівою рукою
проводять її під голкою з боку вістря. Потім, перекинувши через губки голкотримача, лігатуру накладають
на вирізку вушка голки і натискають на неї, доки вона не потрапить у перший отвір (рис. 94); дякуючи
пружності металу, щілина вушка легко розходиться, а потім зразу
ж замикається. Один кінець заправленої в голку лігатури повинен
бути утричі коротшим! Це робиться з тією метою, щоб після
накладання шва голку ривком витягти з тканин і одночасно можна
було звільнити від лігатури! Лігатуру слід заправляти у вушко
поблизу її кінця, тому що вушко часто ріже лігатуру і коли
заправляти її середньою частиною, вона перерізується і під час
зав'язування розривається!
Звільнити голку від лігатури, не відрізаючи її, дуже легко:
для цього необхідно покласти будь-яку її Рис. 94. Техніка уведення лігатури частину на вирізку вушка і
знову увести лігатуру в нього. у вушко голки
Пінцети. При накладанні швів користуються
анатомічними і хірургічними пінцетами. Останні мають зубчики на кінцях і тому краще утримують
тканини. їх застосовують для накладання швів на шкіру, м'язи, фасції, сухожилки, зв'язки. Анатомічні
пінцети використовують при накладанні швів на внутрішні органи. За допомогою пінцетів фіксують
тканини країв рани, цим самим полегшуючи проведення голки і лігатури через них.
Під час накладання швів пінцет фіксують у лівій руці між великим і вказівним пальцями. При
зав'язуванні вузла губки пінцета переводять у долоню і, прикриваючи їх середнім, безіменним і мізинним
пальцями, звільняють вказівний і великий.

Види вузлів
При зав'язуванні кінців лігатур застосовують морський і хірургічний вузли (рис. 95).

301
 Морський вузол зав'язують таким способом. Після того, як буде зроблений
укол і викол голкою, беруть правий кінець лігатури в ліву руку, а лівий кінець -
у праву. Кінець лігатури, який в правій руці, повинен знаходитися при цьому
під лігатурою, яка в лівій. Зав'язавши перший вузол, підводять кінець лігатури,
утримуваний правою рукою, під кінець лігатури лівої руки і зав'язують другий
вузол. У морському вузлі кінці лігатур, що залишилися вільними, лежать
Рис. 95. Види вузлів: паралельно стібку. Цей вузол міцно утримує шов і ніколи не розпускається.
а - хірургічний; б - морський
Ним починають і закріплюють усі безперервні шви, а також зав'язують кожен
стібок переривчастих швів.
Хірургічний вузол зав'язують подібно морському, з тією тільки різницею, що при накладанні першого
вузла кінці лігатури обвивають між собою не один, а два рази. Ним користуються, головним чином, при
зашиванні ран, що мають велику напруженість тканин.

Аподактильний шов
Через те, що накладання шва часто буває пов'язане з небезпекою мікробного забруднення каналу шва
або самої рани, коли шовним матеріалом користуються безпосередньо руками, Йозеф у 1935 р.
запропонував спосіб безпальцьового накладання шва й безпальцьо- вого введення в голку шовного
матеріалу. Даний спосіб був модифікований спочатку Болдіним, а в подальшому Б. М. Оливковим.
Хірургічну голку фіксують голкотримачем. Кровоспинним пінцетом захоплюють кінець лігатури й
відрізають останню на певну довжину. Захопивши правою рукою голкотримач і пінцет, який повинен
знаходитися справа, лівою рукою беруть другий кровоспинний пінцет і захоплюють ним вільний кінець
лігатури (рис. 96; 1). Останню обводять знизу позаду голки навколо голкотримача, а потім уводять у вушко
голки, через вирізку, яка в ньому є (див. рис. 96; 2). Лігатуру можна уводити в голку й правою рукою, але
тоді голкотримач разом із пінцетом слід брати в ліву руку, як показано на рис. 96; 3. Коли лігатура буде
уведена в голку, хірург знімає, гемостатичний пінцет, який був поряд з голкотримачем (див. рис. 96; 4),
подовживши ним попередньо короткий кінець лігатури. Після цього хірург накладає

302
перший стібок (див. рис. 96; 5, 6) і приступає до зав'язування вузла. Гемостатичний пінцет, який залишився
з фіксованим кінцем лігатури, хірург бере в ліву руку. Взявши потім другий гемостатичний пінцет у праву
руку, він кладе його зверху на лігатуру, обвиває один раз бран- ші лігатурою по спіралі (див. рис. 96; 7) і,
злегка відкривши бранші пінцета, хірург захоплює вільний кінець лігатури (див. рис. 96; 8) і протягує її
через утворену петлю. Відводячи пінцети в протилежні боки (рис. 97; 1), хірург затягує утворений перший
вузол.

Якщо необхідно зав'язати морський вузол, то після зав'язування першого вузла слід діяти так.
Захопивши лівою рукою пінцет із зафіксованим кінцем лігатури, необхідно взяти в праву руку другий
кровоспинний пінцет, підвести вільний його кінець під лігатуру й злегка натягнути її таким чином, щоб вона
була звернена випуклим своїм краєм до хірурга (див. рис. 97; 2). Потім необхідно один раз обвити лігатурою
бранші інструмента, привідкрити їх і захопити вільний

303
кінець лігатури (див. рис. 97; 3). Протягнувши кінець лігатури через петлю, можна легко переконатися,
шо кінці лігатури розташовуються

Рис. 97. Аподактильиий йіов (пояснення в тексті)

паралельно першому вузлу й вільно можуть бути закріплені за типом морського вузла (див. рис. 97; 4). Коли
необхідно зав'язати хірургічний вузол, тоді при зав'язуванні першого вузла слід покласти пінцет на
фіксований кінець лігатури й обвити бранші гемостатичного пінцета лігатурою двічі (див. рис. 97; 5), а при
зав'язуванні другого вузла - покласти пінцет під лігатуру й обвити інструмент лігатурою один раз (див. рис.
97; 6).
Принципи з'єднання тканин. Для того, щоб утримати швом перерізані тканини в зіткненні і досягти
швидкого утворення міцної спайки, необхідно: 1) попередньо ретельно зупинити кровотечу в рані, видалити
згустки крові, мертві тканини, сторонні предмети; 2) усунути кишені, якщо вони є в рані, щоб у них не
могли затримуватися кров, кров'яні згустки, лімфа, а у випадку гнійного запалення - гнійний ексудат; 3) при
накладанні швів необхідно стежити за рівномірним приляганням (коаптація) один до одного країв і стінок
рани, щоб поверхні стикалися між собою на всьому протязі; 4) у випадках загортання шкіри усередину чи
вивертання її назовні, або рана довга чи має неправильну форму, слід застосовувати відповідні коректурні

304
шви; 5) уникати застосування товстих голок, подвійних чи дуже товстих лігатур на м'які тканини; 6)
безперервні шви на шкіру не накладають. Це пояснюється тим, що коли розірветься лігатура одного сті- бка
або край рани хоча б в одному місці, краї рани повністю розійдуться; 7) шви накладають не дуже близько від
країв рани, щоб попередити прорізування тканин лігатурами, й з однаковим інтервалом між стібками, що
призводить до рівномірного зближення країв рани; 8) перший і останній стібки накладають, відступивши
від кутів рани 0,5-1,5 см; 9) укол і викол голки роблять суворо один проти одного, щоб не було зміщення
тканин і не утворювалися складки й щілини, на відстані 0,5-1,5 см від краю рани; 10) стібок від стібка також
повинен бути на такій самій відстані; 11) щоб досягнути повного взаємного зіткнення ранових стінок на
всьому їх протязі, без завертання країв рани всередину або вивертання їх назовні, а також без залишення
"мертвих просторів" в глибині рани, де буде накопичуватися рановий ексудат, необхідно щоб лігатура
обов'язково проходила під дном рани або поблизу нього; 12) при зав'язуванні вузлів слід помірно стягувати
краї рани, щоб не порушувати крово- і лімфообіг у тканинах і не прорізувати їх; 13) глибокі рани закривають
багатоповерховим швом, з'єднуючи однойменні шари; 14) вузли зав'язують не на рані, а з одного боку від
неї (біля уколу чи виколу); 15) шви знімають не раніше 7-го дня, а у виснажених тварин, при значній напрузі
тканин і в місцях із значною їх рухливістю - на 10-14-й день; 16) при розвитку запалення наглухо закритої
рани (на 3-4-й день) негайно знімають частину швів для забезпечення витікання гнійного ексудату назовні.
При накладанні швів варто суворо дотримуватись правил антисептики та асептики, щоб не інфікувати
канали шва і всю рану: а) перед накладанням швів знову продезінфікувати руки; б) змазати шкіру поблизу
країв рани 5 %-ним спиртовим розчином йоду чи тією антисептичною рідиною, якою готували операційне
поле перед операцією; в) не торкатися тканин рани руками; г) користуватись свіжопростери- лізованим
шовним матеріалом; д) не застосовувати для шва лігатури, забруднені кров'ю; е) при накладанні вузлового
шва не користуватись лігатурами, що були проведені через тканини; є) захищати рану стерильною
пов'язкою.
Класифікація швів. Шви можуть бути кривавими і некривавими. Кривавими є способи з'єднання
тканин рани хірургічною голкою і лігатурою з утворенням каналу шва. До некривавих відносяться способи
з'єднання країв шкірної рани без утворення каналу шва - за допомогою дужок Мішеля, склеювання тощо.
ПІви поділяються на загальні і спеціальні. До загальних відносяться всі різновидності швів, які
застосовують для зближення країв ран шкіри, слизових оболонок, підшкірної клітковини, м'язів, фасцій і
апоневрозів. Ці шви мало відрізняються між собою як за технікою накладання, так і за своїм призначенням,
яке зводиться до зближення ранових поверхонь тканин, однорідних за своєю структурою.
До спеціальних швів відносяться: кишкові, сухожилкові, кісткові, шви на паренхіматозні органи,
нерви, кровоносні судини. Для їх накладання потрібен, крім вище перерахованого, спеціальний шовний
матеріал (наприклад, дріт, металеві дужки, гвинти, штифти, шурупи, пластинки для з'єднання кісток), а
також спеціальні інструменти (наприклад, кишкові жоми при накладанні кишкового шва, свердло і дриль
для з'єднання кісток тощо). Особливості оперативних прийомів при накладанні спеціальних швів
знаходяться в прямій залежності від анатомічної структури, фізіологічної функції тканин, що зшиваються, і
тих вимог, які пред'являються до цих швів. Так, наприклад, кістковий шов повинен мати високу міцність;
кишковий - забезпечувати герметичність і сприяти швидкій спайці серозних поверхонь між собою;
паренхіматозний - зупиняти кровотечу тощо.

305
Загальні шви
Шви поділяють на переривчасті і безперервні. Переривчасті шви — кожен стібок шва накладають
окремою лігатурою, довжина якої становить 10-15 см, а безперервні - зашивають всю рану однією довгою
лігатурою.
Залежно від ступеня з'єднання країв рани, шви поділяють на глухі, часткові і зближувальні.
Глухий шов накладають на асептичні рани таким чином, щоб досягнути повного взаємного зіткнення
ранових поверхонь на всьому їх протязі. Якщо говорять "рана зашита наглухо", це означає, що шви
накладені на всю рану, без залишення щілин для стоку ранового ексудату чи для введення дренажу.
Частковий шов використовують у тих випадках, коли є підозра розвитку ранової інфекції, гнійного
запалення рани або при необхідності введення дренажу. При його накладанні наглухо зашивають верхню
частину рани, а на нижню шов не накладають, щоб був стік ексудату. Якщо після накладання глухого шва
розвилася інфекція, в нижньому куті рани знімають кілька стібків (щоб створити умови для стоку ексудату),
і він також буде називатися частковим.
Зближувальний шов застосовують тільки для зближення, але не для повного зіткнення поверхонь і
країв рани, у наступних випадках: а) коли рана сильно зяє і належна коаптація її країв і поверхонь не-
можлива через значний натяг тканин; б) при необхідності залишити гой чи інший проміжок між краями
рани для стоку ранових виділень або введення дренажу.
Таким чином, зближувальний шов накладають для того, щоб зменшити зяяння рани і, тим самим,
сприяти більш швидкому виповненню її грануляційною тканиною з наступним рубцюванням.
У залежності від часу накладання є первинні, відкладені і вторинні шви.
Первинні шви накладають під час операції на асептичну операційну або свіжу випадкову рану негайно
чи в перші години після поранення (не пізніше 6-12 годин).
У тих випадках, коли застосування первинного шва при свіжій рані протипоказано (можливе гнійне
запалення), його накладають тільки після усунення небезпеки розвитку ранової інфекції на 3-5-й день і він
називається відкладеним. Його часто застосовують при лікуванні випадкових і особливо вогнепальних ран.
Вторинні шви накладають на гранулюючу рану через 12-14 діб після поранення, коли в ній повністю
минуло гнійне запалення. Головними умовами накладання вторинного глухого шва є відсутність збудників
інфекції в самій рані і можливість зближення поверхонь, що гранулюють. Відсутність збудників інфекції
встановлюється за клінічними ознаками, а також бактеріоскопічно. Якщо в рані і навколо неї відсутня
запальна реакція (набряк, почервоніння, підвищення місцевої температури), шкіра і підшкірна клітковина
рухливі, поверхня рани вкрита здоровими грануляціями, кількість доброякісного гнійного ексудату і мік-
роорганізмів незначна, можна накладати глухий вторинний шов.
Вторинний шов накладають за типом вузлового шва. Голку з лігатурою проводять під дном рани,
уникаючи пошкодження грануляційної тканини. При зав'язуванні кінців лігатури уникають тугого стягу-
вання. За кілька днів до накладання шва рекомендують дренувати рану марлею, просоченою 10 %-ним
розчином натрію хлориду, до утворення здорових грануляцій, а потім накладати шов.
У випадках, коли є протипоказання для накладання глухого вторинного шва, рану можна закрити
частковим або зближувальним швом і проводити лікування.

306
 Коли необхідно зупинити кровотечу, зафіксувати тампони або дренаж у рані, попередити евентрацію
внутрішніх органів при глибоких ранах у ділянці черевної стінки тощо, застосовують провізорні, або
тимчасові, шви.
До них відносяться обвивний і часто вузловий шви. Після того, як цей шов виконає свою функцію, його
знімають і на рану накладають необхідний шов.
Інколи рана може бути дуже довгою або мати непрямолінійну форму. Тому, застосовуючи звичайні
шви, неможливо досягнути правильної коаптації (з'єднання) країв рани. У цьому випадку застосовують
коректурні шви. Коректурні шви накладають у тих випадках, коли необхідно виправити положення тканин
рани з метою їх правильної коаптації. До них відносяться: петлеподібні, ситуаційні, а інколи і вузлові шви.
У залежності від глибини рани накладають одноповерхові і багатоповерхові шви. Одноповерхові - це
шви, якими з'єднують тканини на всю глибину рани однією лігатурою. їх застосовують у тих випадках, коли
рани неглибокі.
Багатоповерхові шви застосовують у тих випадках, коли доводиться зашивати глибокі рани, що
складаються з різних за своєю структурою тканин (наприклад, рану черевної стінки). Внаслідок
неоднакового скорочення цих тканин, після їх розтину утворюються кишені, порожнини, що утруднюють
анатомічну реконструкцію оперованої ділянки, сприяють накопиченню в них крові, лімфи та ексудату. Ці
явища доводиться спостерігати при розсіканні м'язової тканини в перпендикулярному до волокон напрям-
ку. Перерізані апоневрози й фасції також виявляють схильність до розходження країв рани. Накладанням у
цих випадках багатоповерхових швів прагнуть з'єднати однорідні тканини для відновлення анатомічної
будови оперованої ділянки й усунути порожнини й кишені. Зрозуміло, що поверхи швів розташовуються на
різній глибині, відповідно положенню тієї тканини, рану якої закривають.
Вони бувають двоповерховими, триповерховими і більше. При їх застосуванні перший поверх
накладають, наприклад, на фасції, дру

307
гий - на м'язи, третій - на шкіру. Багатоповерхові шви накладають таким чином, щоб лігатурою наступного
поверху захоплювати тканини попереднього. Це роблять з тією метою, щоб між поверхами зашитих тканин
не утворювалися порожнини (рис. 98). У них розрізняють заглибні і поверхневий шви.
Поверхневий - де шов на шкіру. Для його накладання застосовують переривчасті шви з матеріалу, що не
розсмоктується, стібки якого в подальшому знімають.
Заглибні шви накладають на фасції і м'язи, застосовуючи при цьому, як
правило, безперервні шви, які не знімають. „ гГо тж" ~ " Гттт „ . . - Рис. 98. Двоповерховий
Шовний матеріал і способи накладання ба- шов
гатоповерхових швів можуть бути різні. Наприклад, при накладанні заглибних
швів на тканини черевної стінки очеревина може бути зашита безперервним швом
з кетгуту, м'язи і фасції - безперервним швом із шовку, а шкірна рана -
переривчастим швом з шовку.
При загоєнні рани заглибні шви інкапсулюються або відторгаються як
сторонні тіла, шляхом утворення нориць. Ці обставини спонукають хірурга дотримуватися наступних
вимог: а) оперувати суворо асептично; б) якомога менше травмувати тканини; в) на м'язову тканину
накладати шви перпендикулярно до м'язових волокон і застосовувати шовний матеріал, що не
розсмоктується, лише у випадках крайньої необхідності; г) зшивати тільки однорідні за будовою тканини;
д) під час закріплення стібків уважно стежити за правильною коаптацією країв рани; е) при значному
розходженні тканин накладати перші стібки в місці найменшої напруги тканин. Необхідно пам'ятати, що у
випадку занурення в тканини нестерильних лігатур дуже легко утворюються лігатурні нориці, які
будуть існувати доти, поки не відбудеться відторгнення лігатур мимовільно чи шляхом оперативного
втручання!

Переривчасті шви
До переривчастих відносяться усі види швів, при накладанні яких потрібна окрема лігатура для кожного
стібка шва. Використовують вузловий, ситуаційний, обвивний, зменшуючий напруження тканин, з
валиками, петлеподібні, вісімкоподібний шви і дужки Міиіеля.

308
 Вузловий шов - найбільш уживаний з усіх видів швів, якими користуються в сучасній хірургії. Його
застосовують як основний шов для зближення країв найрізноманітніших ран і з'єднання всіх видів тканин.
Не менше значення він має і як допоміжний шов при зашиванні клаптевих ран, коли необхідно усунути
утворення порожнин, сприяти утворенню спайок шкіри з підлягаючими тканинами, попередити зміщення
тканин і зменшити їх напругу. Для накладання вузлового шва необхідно мати хірургічні голки, лігатури
довжиною 10- 15 см. У залежності від рухливості й товщини тканин, а також виду тварини, укол і викол
голки роблять на відстані 0,5-1,5 см від країв рани. Щоб полегшити уведення голки через щільну шкіру,
особливо у великих тварин, необхідно захопити один край рани хірургічним пінцетом і зробити укол голки
перпендикулярно до шкіри. Після цього проводять голку поблизу дна або під дном рани (рис. 99) і роблять
викол на протилежному її боці. Голку поблизу вістря захоплюють голкотримачем і ривком, описуючи дугу,
витягують з тканин, одночасно звільнюючи її від лігатури. Для цього кінець лігатури фіксують великим і
вказівним пальцями лівої руки біля уколу голки. Голка, як правило, легко проникає в тканини, якщо
нанизувати їх на неї пінцетом. Після видалення голки стягують краї рани кінцями лігатури, допомагаючи
двома пінцетами, до повного зіткнення їх між собою (рис. 100). Для більш рівномірного
накладання стібків і кращої коаптації країв рани, асистент
>а
захоплює хірургічним пінцетом тканини поблизу кутів рани і
розтягує її за довжиною. Якщо рана має значну довжину, то
необхідно перший і другий стібки накласти поблизу кутів рани і
ІШШІІІ: після цього розтягти її за допомогою кінців лігатури. При
зав'язуванні лігатур варто уникати занадто сильного стягування
Рис. 100. Вузловий шов
Рис. 99. Техніка накладання вузлового шва: І
- проведення лігатури: а - правильне; б -
неправильне; II - правильне положення стібка;
III - неправильне положення стібка

309
тканин, тому що це неминуче призводить до анемії та некрозу тканин країв рани й небезпеки розвитку
ранових ускладнень!
Кожен стібок зав'язують морським або хірургічним вузлом. Закривши всю рану швами, обрізають
лігатури ножицями з таким розрахунком, щоб їхні кінці були довжиною 0,5-1,0 см. Для економії масу
можна зав'язувати стібки після того, як буде повністю накладений шов на всю довжину рани. Зав'язування
кожного стібка після його накладання вимагає більших затрат часу. При можливому розходженні країв
рани, необхідно перед зав'язуванням другого вузла притиснути кінчиком пінцета перший, щоб він не встиг
розпуститися, або користуватися хірургічним вузлом. Вузли повинні знаходитися збоку від країв рани,
поблизу уколу чи виколу, щоб уникнути розсовування ними країв рани, розладу кровообігу від тиску на них
і болючості при знятті швів. Усі наступні стібки накладають на відстані 0,5- 1,5 см один від одного.
Вузловий шов є найбільш простим і зручним. Він дозволяє знімати окремі стібки за бажанням, дає
можливість у випадку розвитку інфекції зняти частину швів і створити умови для стоку ексудату, не
побоюючись розходження країв всієї рани. Ослаблення однієї лігатури внаслідок прорізування тканин або
розрив однієї лігатури не послаблює всіх інших стібків. Правильно накладений вузловий шов менше
порушує кровообіг у тканинах рани й утримує її краї набагато міцніше в порівнянні з іншими швами.
Вузловий шов можна використовувати як коректурний. При завертанні країв рани всередину укол і
викол потрібно зробити по можливості ближче до країв, а лігатуру провести далі від її стінок (рис. 101; І).
При такому способі накладання шва шкіра буде витримувати мінімальне стискання, а тканини в глибині
рани - максимальне.
При вивертанні країв рани назовні укол і викол потрібно зробити далі від її країв, а лігатуру провести
якомога ближче до стінок рани (див. рис. 101; II).
Поряд з позитивними якостями, вузловий шов не позбавлений недоліків. Насамперед, слід зазначити,
що для накладання вузлового шва потрібні більші затрати часу і шовного матеріалу. Якщо шов залишають
на тривалий час, то при наявності навіть незначного набряку, окремі стібки легко прорізують тканини і
викликають зяяння каналу шва і рани.
Ситуаційний шов застосовують у тих випадках, коли необхідно заздалегідь встановити положення
ранових поверхонь і майбутніх

310
стібків шва. Найчастіше в цьому виникає необхідність при зашиванні клаптевих ран з нерівними краями і
великих лінійних ран, де при звичайному накладанні шва можуть легко утворитися шкірні складки
внаслідок неправильного з'єднання країв. Тому він відноситься до коректурних швів.

Рис. 101. Коректурний вузловий шов: І - накладання шва при завертанні шкіри всередину: а - шкіра; б - підшкірна клітковина; II -
накладання шва при вивертанні
шкіри назовні

Ситуаційний шов є різновидністю вузлового. Різниця полягає в тому, що перший стібок при довгій
лінійній рані починають накладати не з кута рани, а з її середини. Наступні стібки накладають з таким
розрахунком, щоб кожна половина рани була розділена на дві рівні частини (рис. 102). Інші чотири стібки
повинні лежати на рівних відстанях між накладеними. Для більш рівномірного розподілу стібків після
зав'язування вузла необхідно використовувати кінці
лігатур для натягу всієї лінії розрізу й обрізати їх ножицями тільки після закінчення накладання шва.
Якщо рана має неправильну форму, перший стібок шва накладають у тому місці, де
найбільше розходження країв рани. Наступні стібки шва накладають, чергуючи від першого зліва і справа,
до повного закриття рани.
Обвивний шов застосовують для зупинки кровотечі з ран у ділянці голови. Його також використовують
у польових умовах, наприклад, коли в ділянці черевної стінки
глибока рана і є загроза випадіння внутрішніх органів, а
інструменти для накладання швів відсутні. Для цього шва
потрібні: ін'єкційні голки або цвяхи, шматки дроту; лігатури або
волосся з хвоста чи гриви. З'єднання країв рани роблять таким
Рис. 102. Ситуаційний шов чином. Голками чи цвяхами проколюють послідовно краї рани

311
її перпендикулярному напрямку, а потім навколо них обвивають 4-5 разів лігатуру у вигляді вісімки, кінці
якої зав'язують вузлом (рис. 103), потім знову вводять голку на відстані 1— 1,5 см і роблять так само. При
необхідності видалення шва голки витягують, а разом з ними відпадають і
лігатури. Після того, як кровотеча зупинилася, або лікар підготувався до
накладання необхідних швів, його знімають. Тому цей шов відноситься до
провізорних швів.
Шов, зменшуючий напруження тканин. Його застосовують при зашиванні
ран, що мають значне напруження тканин, схильність до зяяння,
зміщення країв рани внаслідок нерівномірного скорочення ушкоджених
тканин. Найчастіше показаннями для застосування цього шва є
глибокі, довгі рани, розташовані в найбільш рухливих частинах тіла,
наприклад, у ділянці стегна, гомілки, нижньої третини шиї. Основна мета
цього шва - зменшити натяг країв рани, Рис. 103. Обвивний шов запобігти прорізуванню
тканин лігатурою, розриву самих лігатур.
Шов, зменшуючий напруження тканин, накладають за типом вуз-
лового й використовують товсті номери шовного матеріалу. Укол і викол голки повинні знаходитися на
відстані 2—4 см від країв та кута рани. Стібок від стібка повинен бути на такій самій відстані. Оскільки
закривати всю рану швом, зменшуючим напруження тканин, не потрібно, його, як правило, комбінують з
простим вузловим. Спочатку накладають шов, зменшуючий напруження, а між його стібками - 2- 3 стібка
вузлового (рис. 104).
Шов з валиками є різновидністю шва, що зменшує напруження тканин, і має однакові з ним показання.
Для накладання шва необхідно мати заздалегідь приготовлені і простерилізовані марлеві валики або краще
відповідної величини гумові чи поліхлорвінілові трубки. Розмір валиків повинен відповідати ступеню
напруги тканин і зяяння рани. Чим бі

іІ

Рис. 104. Шов, зменшуючий напруження тканин

312
льше зяяння рани, тим товстіші повинні бути валики. Найбільш уживані валики довжиною 1 см і товщиною
0,5 см. Кількість валиків повинна бути вдвічі більшою, ніж число передбачуваних стібків.
Рекомендують брати замість коротких гумових або поліхлорвіні- лових трубок по одній довгій трубці
на кожен край рани.
Для накладання шва з валиками використовують товсті номери шовного матеріалу. Укол і викол голки
роблять на такій же відстані від країв рани, як і при простому вузловому шві, чи вдвічі більшій. Для того,
щоб накласти стібок шва з валиками, необхідно мати в голці лігатуру з однаковими за довжиною кінцями.
Зробивши укол, а потім викол, видаляють голку. Таким чином, біля уколу будуть лежати два вільних кінці
лігатури, а біля виколу - петля. Асистент бере пінцетом валик і уводить його в петлю, а хірург підтягує кінці
лігатури. Потім між кінцями ниток біля місця уколу вкладають другий валик, а хірург зав'язує вузол так
туго, щоб краї рани були добре зближені між собою (рис. 105; І). Кінці лігатур необхідно зав'язувати мор-
ським вузлом. Якщо рана сильно зяє, то для послаблення напруги тканин асистент повинен натиснути
пальцями на шкіру в бік країв рани. Так само роблять при накладанні кожного наступного стібка.
При накладанні шва з валиками не завжди досягається повна коа- птація країв рани, тому необхідно в
усіх, без винятку, випадках комбінувати його з вузловим, накладаючи їх по черзі (див. рис. 105; II).

Рис. 105. Шов з валиками: І: а - вид зверху; б - вид на поперечному розрізі; II - комбінований шов

Петлеподібними швами закривають зяючі чи схильні до розходження країв рани. Цими швами нерідко
користуються для закриття грижового кільця при оперативному лікуванні гриж, де накладання простого
вузлового шва іноді веде до прорізування тканин, розход

313
ження країв грижового кільця й розвитку рецидиву захворювання. Петлеподібні шви накладають також на
м'язи, коли вони розсічені перпендикулярно або паралельно ходу волокон. Петлеподібні шви в даному
випадку є заглибними. Однак їх використовують і при накладанні швів на шкіру, особливо в тих випадках,
коли є схильність до завертання країв рани всередину чи вивертання їх назовні. Розрізняють петлеподібні
горизонтальний і вертикальний шви.
Петлеподібний горизонтальний шов застосовують у тих випадках, коли краї рани завернуті
всередину або при накладанні на м'язи як заглибний шов при поперечному розрізі їх волокон. Його наклада-
ють таким чином. Укол голки роблять з одного боку рани, а викол - з протилежного, відступивши від її краю
1,5 см. Потім, не знімаючи лігатури, змінюють напрямок голки. Наступний укол роблять на боці
попереднього виколу голки, відступивши від нього вздовж рани 1,0 см, а викол - з протилежного. Після
закріплення вузлом центральна частина лігатури та її кінці будуть лежати зовні, паралельно до країв рани
(рис. 106, а). При його застосуванні тканини в глибині рани витримують більший тиск, ніж на її поверхні,
внаслідок чого шкіра буде займати нормальне положення.
Петлеподібний вертикальний шов застосовують у тих випадках, коли краї рани вивернуті назовні, або
його накладають на м'язи як заглибний шов при поздовжньому розрізі їх волокон. Накладають його так.
Укол і викол голки роблять паралельно краю рани з одного її боку, відступивши від краю 1,5 см, з
інтервалом між ними 1,0 см. Не знімаючи лігатури, міняють напрямок голки й наступний укол і викол
роблять на протилежному боці рани. Повторний укол голки роблять проти першого її виколу, а викол -
проти попереднього її уколу. Після закріплення вузлом центральна частина лігатури та її кінці будуть
лежати зовні, перпендикулярно до країв рани (див. рис. 106, б).

Рис. 106. Петлеподібні шви: а - петлеподібний горизонтальний; б -

петлеподібний вертикальний

314
 Вісімкоподібний шов застосовується при зашиванні глибоких ран з різнорідними тканинами, з метою
найкращої їх коаптації, щоб не накладати багатоповерховий шрв. Ще більшої уваги він заслуговує при
зближенні країв рани, в якій утворюються умови для накопичення крові й лімфи. У цьому випадку
вісімкоподібний шов відрізняється від інших видів тим, що він дає можливість одержати рівномірне
зближення ранових поверхонь, не вдаючись до заглибного шва, та уникнути утворення кишень і просторів у
глибині рани.
Укол голки роблять иа відстані 1,0 см від краю рани, а викол - на середині стінки цього ж її боку. Потім
міняють напрямок голки і наступний укол роблять на середині протилежної стінки, проходять під дном
рани, а викол - у тому самому місці, де був перший викол голки. Знову міняють напрямок голкгі, і укол
роблять на середині протилежної стінки рани поряд з другим уколом, а викол - на шкірі з протилежного
боку навпроти першого уколу (рис. 107).

Рис. 107. Вісімкоподібний шов

ЗНЯТҐЯ швів
Знімають тільки поверхневі (цікірні) шви; заглибні шви інкапсу- люються або розсмоктуються, а при
нагноєнні відторгаються як сторонні тіла, шляхом утворення нортЩь.
Терміни зняття швів різні. Прії загоєнні рани первинним натягом їх, як правило, видаляють на 8-9-й
день і ні в якому разі не раніше 7-го. У виснажених, ослаблених тварин шви знімають на 2-3 дні пізніше.
Якщо шви знаходяться у місцях, де тканини мають значну рухливість або в ділянках із значним їх натягом,
на інфікованих ранах (частковий шов), їх знімають не раніше 10-12-го дня. Зближувальні шви залишають до
виповнення рагіи грануляціями (на 14-20 днів).
Техніка зняття швів. Перед зняттям шви змащують 5 %-ним спиртовим розчином йоду або іншим
антисептиком. Хірургічним

315
пінцетом піднімають вузол (або валик), дещо витягують лігатуру з каналу шва (щоб з'явилась світла її
частина) і перерізають її біля поверхні шкіри ножицями (рис. 108). Потім витягують лігатуру за вузол і
таким чином не допускають протягування через канал шва тієї її частини, що
знаходилась на поверхні шкіри. Цим самим попереджується мікробне
забруднення каналу шва і подальший розвиток інфекції. Це слід приймати до уваги
й при знятті безперервного шва, в якому розрізають і видаляють кожен стібок
окремо. Спайку рани і отвори каналів шва знову змазують антисептиком.
Дужки Мішеля - це нікелеві пластинки 1,0 см довжиною і 0,25 см
шириною. Кожна пластинка на кінцях має короткі гострі зубчики, якими вона за-
кріплюється на шкірі. Дужки Мішеля випускаються у продаж нанизаними на
дротяний стрижень. Накладання дужок роблять за допомогою спеціального
пінцета, на вільних кінцях якого, позаду зубчиків, є невеликі поперечні
поглиблення. Перед застосуванням дужки і пінцет Мішеля стерилізують кип'ятінням
разом з інструментами.
Зближення країв рани дужками Мішеля роблять шляхом затиснення дужки
за допомогою пінцета Мішеля поперек лінії розрізу (рис. 109). Кожну наступну
дужку накладають на відстані 0,75-1 см від попередньої. Знімають дужки
Рис. 108. Техніка
спеціальним пінцетом.
зняття швів
Для того, щоб вірно накласти дужки, слід спочатку в одну руку взяти пінцет і
зафіксувати ним обидва краї рани так, щоб вони утворили валик. Другою рукою, в
якій знаходиться степлер (рис. 110), лікар накладає дужки і підтримує їх до того часу, доки знову не
захопить краї рани на відстані 10-20 мм. Для того, щоб правильно
накласти дужки,

Рис. 109. Накладання дужок Мішеля

Рис. 110. Накладання дужок за
допомогою степлера

316
степлер повинен знаходитися під кутом до поверхні шкіри. Для зняття дужок використовують спеціальний
інструмент, який за своєю формою нагадує ножиці. Однак при цьому методі з'єднання краї рани не так
щільно прилягають один до одного, як після накладання шва.
Описаний спосіб некривавого з'єднання рани вимагає мінімальної витрати часу та усуває необхідність
утворення каналу шва. Однак у ветеринарній хірургії цей спосіб знаходить обмежене застосування. Товста
шкіра, малі розміри самих дужок, зяяння рани і прагнення тварини їх зірвати є головними перешкодами до
широкого їх використання.

Безперервні шви
їх застосовують у тих випадках, коли необхідно накласти шви на асептичну рану слизових, серозних
оболонок, м'язової тканини і фас- цій, коли відсутнє зяяння й не потрібно зусиль для зближення її країв.
Безперервні шви, як правило, застосовують як заглибні, для прискорення проведення операцій при
загрозливому стані хворої тварини чи для економії шовного матеріалу. У тих випадках, коли безперервні
шви накладені на шкіру, при їх знятті кожен стібок видаляють окремо.
До безперервних швів відносяться: кушнірський, матрацний і ки- сетний.
Кушнірський, або швацький шов, застосовується найчастіше з усіх видів безперервних швів.
Особливість накладання його полягає в наступному. Беруть достатньої довжини лігатуру і заправляють її у
вушко голки таким чином, щоб один кінець її був значно коротший від іншого. Перший стібок роблять
поблизу кута рани. Голка повинна проходити перпендикулярно до країв рани з таким розрахунком, щоб
укол і викол знаходилися на відстані 0,5-0,75 см по обох боках від її країв. Зблизивши краї рани до повного
їх зіткнення між собою, закріплюють цей перший стібок морським вузлом. Усі наступні стібки роблять тією
ж голкою й лігатурою на однакових відстанях від країв рани, з рівними проміжками між уколами і
виколами. Укол голки постійно роблять з одного краю рани. При такому шві лігатура повинна лежати на
поверхні рани в косому напрямку, а в глибині рани - перпендикулярно до ЇЇ країв (рис. 111). Коли
закінчують накладати шов, вузол зав'язують таким чином. Перш, ніж зробити останній укол, вільний кінець
лігатури роблять настільки довгим, щоб після накладання останнього стібка він залишався на боці уколу.
Видаляють голку, а петлю лігатури, що звільнилася, зав'язують з її кінцем

317
морським вузлом. При такому способі закріплення шов добре тримається і не утворює складки.
Якщо доводиться зашивати безперервним швом довгу рану і виникають побоювання за його міцність, то
можна закінчити безперервний шов на середині довжини рани, а на другу її
частину, що залишилася, накласти новий безперервний шов чи
підкріпити його кількома стібками вузлового. Оскільки кушнірський шов
за- Рис т Купн~^Ький шов безпечує герметичність рани, він знаходить широке
застосування при зашиванні очеревини після розкриття порожнини
живота, операціях на шлунку, кишечнику, а також м'язів, фасцій тощо.
Матрацний шов іноді застосовується при з'єднанні пухкої клітковини,
що легко рветься, а також м'язів, розрізаних перпендикулярно до
напряму волокон. Перший стібок роблять поблизу кута рани так само, як і при кушнірському шві. Наступні
стібки накладають таким чином, щоб зовні лігатура кожного стібка знаходилася між уколом і виколом
паралельно краю рани (рис. 112). Для цього при накладанні кожного наступного стібка міняють напрямок
голки, а також укол і викол відносно краю рани. Після закінчення шва вузол зав'язують як і при
кушнірському. Матрацний шов дає можливість легко зблизити краї рани й уникнути прорізу- Рис , 12
Матрацний шов вання тканин лігатурою.
Недоліком цього шва є утворення складок і вивертання країв рани, що можна усунути накладанням
кількох стібків вузлового шва там, де це необхідно.
Кисетний шов застосовують на невеликі рани очеревини, колоті рани порожнистих органів,
наприклад, кишки, сечового міхура, шлунка, при операціях на прямій кишці, а також його накладають на
шкіру навколо ануса і зовнішніх статевих губ, щоб
попередити випадання прямої кишки, піхви й матки.
Виконують його таким чином: за допомогою голки і
голкотримача проводять лігатуру на деякій відстані від країв
рани, роблячи

318
 по черзі уколи й виколи паралельно її краям, по колу. Кінці лігатур стягують до
повного закриття рани і закріплюють морським вузлом (рис. 113).
Будь-який безперервний шов позбавляє можливості частково розкрити
рану, якщо в цьому виникне необхідність! Якщо хоча б один стібок проріже
тканини або розірветься, то і всі інші стібки легко слабшають і перестають
виконувати своє призначення, тому рана розходиться!

СПЕЦІАЛЬНІ ШВИ
Шов на слизові оболонки
Рис. 113. Кисетний шов Показаннями для застосування такого шва на слизову оболонку є операції на
слизових оболонках, при яких залишення відкритих ранових поверхонь призводить,
як правило, до потрапляння в них мікроорганізмів. Матеріалом для шва на слизовій
оболонці рота є кінський волос або тонкий кетгут чи шовк. Для з'єднання країв рани
застосовують вузловий шов. Якщо одночасно є ушкодження чи розріз інших тканин
і накладання ізольованого шва на слизову оболонку, наприклад, ротової порожнини, неможливе, то
застосовують шов на шкіру і прилеглі тканини, не захоплюючи слизової оболонки. Так доводиться робити і
при зашиванні ран повік або соскового каналу.
Кишкові шви
Кишкові шви - це збірна назва. Ці шви накладають не тільки на кишечник, а й на всі інші порожнисті
органи: стравохід, шлунок, передшлунки, сечовий міхур і матку.
Шви на стінках порожнистих органів (шлунка, кишечнику тощо), вистелених слизовою оболонкою,
повинні забезпечувати: 1) герметичність закриття рани, що попереджує проникнення вмісту кишечнику не
тільки через ранову щілину, але й по каналах шва; 2) міцність з'єднання країв рани, яка досягається шляхом
щільного зближення серозних оболонок органа. Остання, на відміну від слизової, швидше утворює ранову
спайку (склеювання серозних покривів настає вже в перші години після операції), тому що уже через 3 год
між з'єдна

319
ними серозними оболонками випадає фібрин, який склеює їх; 3) збереження нормальної прохідності органа,
що особливо важливо при операціях на тонкому відділі кишечнику.
Правила накладання кишкових швів. 1. На порожнисті органи накладають дво- або триповерхові шви.
2. На другий або на третій поверхи накладають шов таким чином, що прошивають тільки серозний і
м'язовий шари порожнистих органів. Слизову оболонку прошивати не можна, тому що лігатура буде
являтися провідником рідкого вмісту порожнистих органів. 3. Шви накладають таким чином, щоб
проходило з'єднання серозної оболонки із серозною. 4. Перший поверх шва повинен починатися й
закінчуватися на відстані 0,2-0,5 см від кута рани. 5. Другий поверх шва накладають, відступивши від
першого 0,2-0,5 см. 6. На 1,0 см довжини рани накладають не менше трьох стібків шва. 7. Укол голки від
краю рани роблять на відстані 0,2-0,8 см. 8. Для з'єднання країв рани застосовують як безперервні, так і
переривчасті кишкові шви. 9. Рану стінки кишечнику зашивають у поперечному напрямку, щоб запобігти
звуженню просвіту кишки.
Для кишкових швів використовують тонкі номери шовку або льняні, бавовняні чи синтетичні
нитки (кетгут як матеріал, що швидко розсмоктується, в цих випадках ненадійний) та голки тільки з
круглою формою на розрізі, зігнуті чи прямі, а також анатомічні пінцети, кишкові або шлункові
жоми!
Як правило, двоповерховий шов накладають так: перший - наскрізний, що охоплює всі шари кишкової
стінки; другий - серозно- м'язовий, яким прошивають тільки серозний, м'язовий та частково підслизовий
шари. На товстому відділі кишечнику, шлунка, передшлунках, матці й сечовому міхурі можна
застосовувати триповерховий шов (перший - наскрізний і два - серозно-м'язових; рис. 114).

Рис. 114. Кишковий шов: 1а- перший поверх через усі шари стінки; 26 - серозно-м'язовий шов; 3 - загальний вигляд двоповерхового
кишкового шва; 4 - триповерховий кишковий шов

12 з-*®

353

320
 Шов Шмідена. Його застосовують на перший поверх, прошиваючи ним всю товщу стінки кишки,
досягають міцного сполучення країв рани. Це безперервний ввертальний шов, який характеризується тим,
що кожен укол голки виконують з боку слизової оболонки, а викол - на серозній, прошиваючи лігатурою всі
шари стінки порожнистого органа (рис. 115; 3). Слизова оболонка при затягуванні стіб-

Рис. 115. Кишкові шви: 1 - переривчастий шов Ламбера; 2 - безперервний шов Ламбера; З - шов Шмідена; 4 - шов
Плахотіна-Садовського

ків шва завертається в просвіт кишки, а серозна оболонка з'єднується із серозною, чим досягається
герметичність з'єднання. Замість безперервного шва можна застосовувати вузловий шов. Відстань уколу і
виколу голки від краю рани може коливатись на тонкому відділі кишечнику від 0,2 до 0,3 см, на товстому -
від 0,4 до 0,5 см, на шлунку, передшлунках, сечовому міхурі, матці - від 0,5 до 0,8 см.
Прошиваючи усі шари стінки кишечнику (першим поверхом), досягають міцного з'єднання країв рани.
Перший поверх шва повинен починатися й закінчуватися дещо відступивши за межі рани, а другий -
перевищувати за довжиною перший.
Накладаючи серозно-м'язовий шов (другий поверх), тобто проколюючи тільки серозний, м'язовий і
частково підслизовий шари, переслідують мету збільшити ступінь герметичності і міцності шва та закриття
рани шляхом з'єднання протилежних ділянок серозного покриву кишки та наступного швидкого
склеювання їх фібрином. Якість серозно-м'язового шва має вирішальне значення для кінця

321
операції на порожнистих органах. Другий поверх шва накладають, відступивши від першого 0,2-0,6 см.
Серозно-м'язовий шов може бути накладений двома способами.
Шов Ламбера - основний кишковий шов, який застосовують у вигляді вузлового чи безперервного
шва. Для накладання шва Ламбера голку уколюють з боку серозної оболонки на відстані 0,4-0,8 см від краю,
і на цьому ж боці рани її виколюють на відстані 0,2-0,4 см від краю. Слизову оболонку не проколюють. На
протилежному боці рани діють у зворотному порядку - голку уколюють, відступивши 0,2-0,4 см від краю, а
виколюють - на відстані 0,4-0,8 см від нього (див. рис. 115; 1, 2; 116). При затягуванні шва і зав'язуванні
кінців лігатури краї рани завертаються у порожнину органа, а серозні оболонки обох країв рани стикаються
між собою.
Шов Плахотіна-Садовського дещо нагадує матрацний, але відрізняється напрямком проведення
лігатури в тканинах. Перший стібок розміщують за межами рани так, щоб в утворену серозно-м'язову
складку міг повністю зануритись перший поверх шва. Після цього укол і викол голки роблять паралельно
краю рани на одному її боці, а потім так само на іншому. Відстань між уколом і
виколом голки становить 0,3-0,5 см. На відміну від матрацного шва, кожен
наступний стібок на протилежному боці розміщують, відступивши назад на 1/3
довжини по відношенню до попереднього (див. рис. 115; 4). Цей шов усуває
можливість розриву стінки кишки, а при його стягуванні забезпечує заглиблення
обох поверхів шва та з'єднання серозних оболонок.
Крім вищезгаданих, при з'єднанні кишок дуже часто використовують
швацький, кисетний шви та діагональний шов Султана.
Діагональний шов Султана застосовують як серозно-м'язовий, при
колотих ранах кишечнику, для створення глухої його кукси і накладають його
наступним чином. Укол і викол голки роблять з одного боку від ранового отвору, а
потім переходять на протилежний бік, і проти попереднього уколу роблять другий, а
викол також буде знаходитися один проти одного. При цьому центральна частина
лігатури проходить у косому напрямку над стінкою, її кінці обернені у протилежні
боки (рис. 117).

Рис. 116. Шов

Ламбера

322
 Показаннями до застосування кишкових швів є рани кишечнику та його
резекція. Невеликі рани на стінці кишечнику зашивають серозно-м'язовим швом
(кисетним, діагональним). ГІри його затягуванні пінцетом впра- вляють краї рани
в просвіт кишок, щоб сероз- Рис. 117. Діагональний ні оболонки щільно стикались.
Поздовжні шов Султана великі рани зашивають двоповерховим киш
ковим швом. Перший поверх шва повинен починатися і закінчуватися,
відступивши 0,2-0,5 см від кута рани, а другий поверх - перевищувати за
довжиною перший. Щоб запобігти звуженню просвіту кишки, рани зашивають у поперечному
напрямку!
У гуманній медицині широко застосовують прилади для накладання швів на кишечник.

Кишкові анастомози
Після резекції кишечнику його кукси з'єднують методом "кінець у кінець", "кінець у бік" та "бік у бік".
З'єднання "кінець у кінець" (осьове, або пряме сполучення) застосовують при достатньому просвіті
кишки (переважно у великих тварин). Кукси кишки фіксують за допомогою кишкових жомів чи "три-
малок" з лігатур. Кукси прикладають одну до одної боковими поверхнями. Для того, щоб зробити
"трималки", прошивають з одного боку стінку однієї кукси, а потім другої з обох кінців біля місця
прикріплення до них брижі, і лігатуру обрізають, залишаючи кінці довгими. Так само прошивають стінки
обох кукс з протилежного боку. За утворені таким чином "трималки" фіксують куксу кишки. Після цього
з'єднують внутрішні стінки швацьким швом через всі оболонки (рис. 118; 1). Кишку повертають і на
зовнішні стінки накладають шов Шмідена як продовження швацького так, щоб вона була зашита повністю
(див. рис. 118; 2). Зверху накладають другий поверх, але вже тільки серозно-м'язовим швом Ламбера чи
Плахотіна-Садовського (див. рис. 118; 3).
Можна також на перший та другий поверхи накладати переривчасті шви (рис. 119).
З'єднання "кінець у бік" застосовують у випадках, коли виконали резекцію на межі тонкого відділу
кишечнику із товстим, тобто при з'єднанні кишок різного діаметру. Перед виконанням даного типу

323
 118. З'єднання кишки „кінець у
з'єднання кінець тонкого відділу кишечнику роблять глухим: від краю рани кінець" у три прийоми (пояснення
кишки відступають на 1,0 см і накладають кисегний шов на серозно-м'язовув тексті)
і л »Ж гана; див. рис. 117, 120).
оболонку стінки, куксу Після цього від кукси
вправляють у просвіт відступають на 1,0- 2,0 см і
кишечнику, а лігатуру на боці тонкого кишечнику
стягують і зав'язують. роблять розріз за розміром
Так само накладають ще довжини просвіту кукси gr>
один поверх (кисетний
або діагональний шов Рис.
Сул-

ні "кінець у кінець'^ (рис. 121).

З'єднання "бік у бік" (бокове сполучення)
застосовують при резекції кишки з вузьким просвітом.
Перед виконанням даного типу з'єднання обидві
кукси кишки роблять глухими, так само, як у
випадку з'єднання "кінець у бік" або шляхом
накладання па куксу лігатури та шва Ламбера. У
Рис. 119. З'єднання кишки „кінець у кінець" за допомогою
дрібних тварин куксу переривчастих швів на перший (1) і другий (2) кишки закривають
безперервним двоповерховим швом
Ламбера після затискання її пінцетом, через який
перекидають лігатуру. У подальшо-

Рис. 120. Накладання кисетного шва на куксу кишечнику: а -

вправлення кукси; б - стягування кінців лігатури кисетного шва

324
Рис. 121. З'єднання кінців кишечнику „кінець у бік": 1 - розтин стінки кишечнику; 2 - тимчасові трималки і накладання першого
поверху переривчастого шва; 3 - вигляд анастомозу „кінець у бік"

му обернені у протилежні боки "глухі" кукси кишки прикладають одну до одної і зшивають безперервним
швом, не проколюючи слизової оболонки (шов Ламбера чи Плахотіна-Садовського; рис. 122; 1). Потім на
обох поверхнях з'єднаних кишок роблять поздовжні розрі-

._.
11І

Рис. 122. З'єднання кінців кишечнику „бік у бік": 1 - накладений другий поверх шва й розтин стінки кишечнику паралельно
поздовжній осі; 2, 3 - накладання першого поверху шва

зи, які збігаються за довжиною і напрямком з накладеним швом, відступивши від

нього на 0,5-0,8 см. Далі іншою лігатурою починають накладати швацький шов
на задні (внутрішні) краї рани обох кукс поверх раніше накладеного. Цією ж
лігатурою продовжують зшивати передні (зовнішні) краї рани швом Шмідена
(див. рис. 122; 2, 3). На завершення зверху останнього накладають другий поверх
серозно- Рис. 123. схема анастомозу м'язового шва лігатурою, якою починали „бік у
бік" (1). ідеальне роз- з'єднання кишок. На поперечному розрізі
ташування всіх чотирьох анастомозу "бік у бік" розташування швів
г
шарів анастомозу (І, 11, III, IV) ^
ПО колу обох кишечних стінок має вигляд, як показано на рис. 123.

325
Судинний шов
Судинний шов у ветеринарній практиці застосовують рідко. Його накладають при пошкодженні
великих магістральних судин. Нині судинний шов застосовують також при трансплантації органів. Він
повинен забезпечити з'єднання ендотеліальних шарів обох кінців судини або країв її рани, які фіксують
тримачами на розтяжку. Кінці судини звільняють від прилеглих тканин і зближують безперервним швом із
тонкого шовку за допомогою атравматичних голок. У гуманній медицині широко застосовують апарати для
зшивання судин.
Кровоносні судини великого калібру, досягаючі в діаметрі 8 мм і більше, навіть коли вони перерізані в
поперечному напрямку, можна без небезпеки їх звуження зшити безперервним швом. Анастомози судин
виконують за типом "кінець у кінець" або "кінець у бік".
Накладати шви починають посередині задньої стінки анастомозу, шов фіксують тут зав'язуванням. На
кожному кінці нитки є атравмати- чна! голка, тобто подвійна "арміровка". Хірург уколює голку в напрямку
на себе, а помічник (або він сам) натягує лігатуру за ходом накладання швів і утримує її в натягнутому
положенні. Коли на задню стінку наклали половину швів, далі шов продовжують з іншого боку другою
половиною лігатури з голкою. За допомогою вільного кінця лігатури можна повертати судину в
необхідному напрямку. Така зміна положення судини полегшує накладання шва на задню стінку (рис. 124,
а).
При накладанні шва важливо, щоб лігатура
була постійно в натягнутому стані й щоб
натягування виконувалось суворо в
напрямку швів, які накладаються. Коли шов
відповідно натягнутий, утворюється необхідна
герметизація в зв'язку з добрим змиканням країв
анастомозу. Шов анастомозу закінчується
двома поступово зближувальними на зустріч
Рис. 124. Анастомоз судини за типом „кінець у кінець". Кінці
один одному швами, які зав'язуються один з одним
судини зближуються затискачами, при з'єднанні задньої
на передній стінці стінки з їх допомогою судину можна перевернути (а). При анастомозу.
зшиванні судин різного діаметра куксу тонкої судини можна
розширити (б) або косо зрізати (в)

326
 При зшиванні судини більшого діаметра із судиною меншого діаметра останню розширюють або
зрізають в косому напрямку (див. рис. 124, б, в), утворений таким чином овал попереджує звуження
анастомозу.
Шов на нерви
Кінці нерва обрізають, ретельно співставляють один з одним і зближують, накладаючи на епіневрій по
боках два стібки вузлового шва (рис. 125). Кінці нерва не зближують наглухо, а з розрахунком,
щоб між ними залишився проміжок в 1-2 мм. При зав'язуванні кінців лігатур слід запобігати скручуванню
нерва по поздовжній осі. Фасції і шкіру з'єднують одним із описаних вище способів. Для накладання шва
придатні тонкі (атравматичні) хірургічні голки й лігатури з шовку
Рис. 125. Шов нерва або кетгуту.
Сухожилкові шви
Сухожилкові шви накладають для відновлення цілісності
сухожилка після його розтину або розриву. При свіжих і асептичних
пораненнях накладають первинний сухожилковий шов, а при
інфікованих - спочатку лікують рану, а потім (4-5-а доба) з'єднують
ушкоджений сухожилок вторинним швом. Сухожилковий шов
повинен забезпечувати міцне з'єднання кінців сухожилка, здатне
протистояти помірному натягненню.
Накладання цих швів можливе після повного розслаблення м'язів пошкодженого сухожилка за
допомогою застосування міорелаксантів (транквілізаторів) у поєднанні з наркозом або місцевим
знеболюванням. Кінцівку тварини фіксують в напівзігнутому положенні.
При виборі того або іншого сухожилкового шва потрібно пам'ятати, що сухожилок складається із
поздовжніх пучків волокон, тому слід враховувати спрямування лігатури по відношенню до напрямку ходу
волокон. Перед накладанням швів освіжають кінці сухожилка скальпелем або лезом, обрізуючи його краї
шириною 1- 2 мм. Для накладання шва використовують шовк або синтетичну нитку. Існує кілька способів
накладання сухожилкового шва.

327
 Шов за Тихоніним застосовують при розриві сухожилка у великих тварин (рис. 126, б). Кінці
роз'єднаного сухожилка з'єднують трьома циркулярними
стібками, накладеними в трьох різних площинах. Перший стібок
накладають на відстані 0,5 см від кінця розриву, другий і третій -
па відстані 1-1,5 см від попереднього. Операцію завершують
накладанням шва на шкіру, іммобілізуючої пов'язки на
ушкоджену ділянку, включаючи два суміжні суглоби, а в коней
додатково застосовують спеціальне підковування.
Іммобілізуючу пов'язку знімають у великих тварин на
30—40-й, а у дрібних - на 15-20-й день.
На тонкі сухожилки і в дрібних тварин застосовують шов
за Вітцелем. Відступивши 1 см від Рис. 126. Сухожилкові шви: кінців сухожилка, останні
прошиваються з обох боків впоперек, і а - за Вітцелем; б - за Тихоніним кінці лігатур зав'язують
вузлом. Потім кінці лігатур обох відрізків сухожилля
стягують і зав'язують між собою (див. рис. 126, а). Після закриття шкірної рани, на кінцівку накладають
іммобілізуючу пов'язку.
Шов за Амманом. Відступивши 2-4 см від одного з кінців розірваного сухожилка, проколюють його
товщу перпендикулярно і протягують лігатуру так, щоб обидва її кінці були однакові. Далі кілька разів
прошивають залишену куксу сухожилка обома кінцями лігатури, проводячи їх почергово назустріч один
одному під кутом 45° до поздовжньої осі сухожилка. Протилежний кінець сухожилка прошивають цією ж
лігатурою так само, але в зворотній послідовності (рис. 127).

Рис. 127. Сухожилковий шов за Амманом: а, б, в - етапи накладання шва

328
З'єднання кісток (остеосинтез)
Виконання остеосинтезу залежить від характеру перелому, виду тварини, анатомо-топографічних
особливостей розташування тієї або іншої кістки тощо. Лікування переломів кісток може бути консерва-
тивним або оперативним. Воно включає некриваві і криваві методи з'єднання уламків.
Усі методи з'єднання уламків кісток, що застосовуються у ветеринарній практиці, можна розділити на
дві групи - зовнішньотканин- ні і внутрішньотканинні.
Зовнішньотканинні методи фіксації кісткових фрагментів здійснюються за допомогою іммобілізуючих
пов'язок або апаратів для зовнішньої фіксації.
Вони передбачають вправлення відламків, репозицію та їх іммобілізацію за допомогою застигаючих
пов'язок. Слід враховувати, що в задавнених випадках відламки кісток важко вправити, тому закриту
репозицію необхідно виконувати при повному розслабленні м'язів за допомогою міорелаксантів у
поєднанні з наркозом або місцевим знеболюванням.
Для зовнішнього лікування в основні проксимальний і дистальний фрагменти кістки вставляють по дві
або більше шпиць або гвинтів. Після репозиції фрагментів кінці шпиць або гвинтів, які виступають над
шкірним покривом, міцно з'єднують одну з одною стальними шинами (рис. 128) або однією стальною
шиною.
Внутрішньотканинні методи з'єднання уламків кісток (остеосинтез) передбачають використання
металевих пластин, шпиць, штифтів і петель із дроту, що закріплюються на кістці (надкістковий
остеосинтез) або пронизують її губчастий чи компактний шари та проходять через кістково-мозковий канал
(внутрішньокіст- ковий остеосинтез). Показанням для оперативного лікування є відкриті й закриті
переломи кісток із зміщенням відламків.

двостороннім апаратом
зовнішньої фіксації

329
 Найбільш раціональним методом з'єднання уламків трубчастих кісток є виконання остеосинтезу. Для
успішного проведення операції і запобігання віддалених ускладнень, крім зви

36.)
чайного хірургічного інструментарію (пінцетів, затискачів тощо), необхідний і спеціальний. Основними
вимогами до нього, як і до всіх інструментів, є абсолютна інертність до біологічних тканин. Виготовляється
він з нержавіючої сталі. До таких наборів входять: ручні чи електричні дрилі, свердла різних діаметрів,
молотки, направники, долота, штифти, пластини, шурупи, гвинти, дріт, які виготовлені із нержавіючої стаючі.
Підготовка до операції починається з проведення рентгенографії, краще всього в двох проекціях. Аналіз
рентгенівського знімку дозволяє оцінити ступінь, характер і вид перелому. Крім цього, за рентгенівським
знімком підбирають і з'єднувальний матеріал, тобто діаметр і довжину штифта, ширину та довжину
пластин, довжину шурупів і гвинтів. При підборі штифта, наприклад, потрібно, щоб його діаметр був на
1-1,5 мм менший від ширини кістково-мозкового каналу на рівні середньої частини діафізу. Довжину
штифта розраховують у кожному конкретному випадку. При підборі пластин необхідно, щоб вони
рівномірно прилягали до поверхні відламків, а їх ширина була близькою до поверхні кістки. Шурупи
підбирають так, щоб при фіксації пластини до відламків вони проходили через протилежний кортикальний
шар кістки на глибину 1,5-3 мм.
При переломах (діафізарних, метафізарних тощо) кісток тварин, як правило, готують до операції
(витримують 8-12 годин на голодній дієті, виконують премедикацію і наркоз).

Рис. 129. Остеосинтез: а-дротяною лігатурою; б - штифтами; в -

гвинтами; г - пластинами

36.)
 При поперечних переломах трубчастих кісток застосовують металеві Штифти (рИс. 129, б). ДОСТУП
ДО КІСТОК ПрИ ОСТеОСИНТеЗІ З ВИ1<0- ржтаншм штифтів виконують з доку, який вільний від
великих судин і нервів. До стегнової КІСТКИ він знаходиться на лінії від верхівки великого вертела до
задньої третини латерального виростка стегна. Оперативний доступ до великогомілкової кістки
знаходиться з боку ЇЇ ВІЛЬНОЇ Дор

364
сальної поверхні. Доступ до плечової кістки виконують у латеральному жолобі, в напрямку від акроміона
лопатки до латерального над- виростка плечової кістки.
Остеосинтез переламаних ділянок кісток, що виступають (горби, відростки) з'єднують шурупами або
гвинтами. Розсікають м'які тканини, просвердлюють канал у з'єднуваних відламках і вкручують гвинт (див.
рис. 129, в). На м'які тканини накладають шов. Гвинт видаляють через 8 тижнів.
При переломі шийки стегна для остеосинтезу також застосовують гвинти з нержавіючої сталі.
Попередньо, за рентгенограмою визначають приблизну довжину гвинта. Оголюють місце перелому; після
звільнення відламків їх вправляють під контролем зору. Потім, відпрепарувавши ділянку великого вертела,
з того самого розрізу вводять гвинт у шийку й головку стегнової кістки. Основна задача при цьому —
надати точний напрямок гвинту і правильно встановити кінцівку. Гвинт може залишитися на 1-2 міс., а
потім його видаляють.
При довгих косих переломах трубчастих кісток доцільно накладати лігатури з дроту. М'які тканини
розсікають, оголюючи місце перелому, поверхні зламу ретельно зближують і навколо місця перелому
голкою Дешампа проводять кілька лігатур із м'якого (нікелевого, латунного тощо) дроту (див. рис. 129, а).
Кінці кожної лігатури скручують і виводять за межі рани шкіри. На рану накладають шви. На кінцівку
накладають іммобілізуючу пов'язку. Пов'язку і лігатуру видаляють після утворення кісткової мозолі (через
6-8 тижнів).

Склеювання тканин
Поряд з вищеописаними способами з'єднання тканин, пов'язаними з повторним їх травмуванням у
процесі накладання шва, існують безкровні способи без застосування шовного матеріалу: з'єднання країв
рани лейкопластиром, склеювання тканин, ультразвукове зварювання кісток. При безкровному з'єднанні
виключається стискування тканин швами, порушення кровообігу, іннервації і забезпечується висока
герметичність з'єднання.
Для з'єднання країв рани в хірургічній практиці застосовують тканинні клеї. Більшість із них є
ціаноакриловими полімерами, які полімеризуються за 10-30 с перебування в середовищі рани. Для
склеювання м'яких тканин застосовуються ціаноакрилові клейові композиції: ціаиоакрил СО-4, СО-9,
СО-ЮО, МК-6, гістоакрил-М-блау та ін. Ціаноакрилові полімери самостійно стерилізуються в рані про-
тягом 2-60 с. Тканина, що загоюється, не може проникнути через полімер і змушена розростатися навколо,
тому необхідно обережно застосовувати ці клеї. У подальшому в результаті біодеструкції клей
розсмоктується і поступово заміщується сполучною тканиною.
Ціаноакрили зберігають у поліетиленових ампулах разового використання при температурі від 0 до 5
°С. Вони придатні для склеювання тканин при гастротомії, румінотомії, абомазотомії, ентеротомії,
цистотомії, гістеротомії, уретротомії, герметизації одноповерхових швів на внутрішніх органах,
кровоносних судинах, резекції паренхіматозних органів, підтримці протезних імплантатів, фіксації транс-
плантатів шкіри. Наприклад, при закритті ран і хірургічному лікуванні нориць дійок молочної залози в
лактуючих корів ціаиоакрил створює надійну герметичність рани після склеювання ранових поверхонь.

365
Склеювання країв шкірної рани після ампутації вушних раковин у собак забезпечує утворення гладкого й
рівного рубця.
При з'єднанні країв рани її поверхня повинна бути сухою, без згустків крові й сторонніх тіл. Полімер
наносять краплями вздовж розрізу поряд з краями тканин, але не прямо в порожнину рани. Кількість клею
повинна бути мінімальною. Хоч він досить інертний, але утворення великого рубця, інфікування рани та
повільне її загоювання мають місце в окремих випадках.
При виконанні операцій на порожнистих органах по кінцях наміченого розрізу стінки органа
накладають стібки-тримачі за принципом шва Ламбера. Перед склеюванням забезпечують гемостаз, краї
рани висушують стерильним тампоном і за допомогою тримачів їх з'єднують серозними поверхнями. Потім
між краями рани вводять 2- 3 краплі ціаноакрилу, і місце склеювання злегка стискують пальцями через
поліетиленову плівку протягом 20-30 с, підводять ближню ділянку великого або малого сальника і
приклеюють його 1-2-ма краплями ціаноакрилу по лінії склеювання країв рани.
При ультразвуковому зварюванні кісток їх уламки склеюють ціаноакрилом, а потім дією ультразвуку
прискорюють полімеризацію клею. Для заповнення великих кісткових дефектів кісткову стружку змішують
з ціаноакрилом і після заповнення цією масою дефекту, піддають його ультразвуковій обробці
(ультразвукове наплавлення кісток).

366
 Протипоказання до застосування ціаноакрилових клеїв: наявність в операційній рані великої кількості
жирової тканини, сильна кровотеча, порушення цілісності великих кровоносних судин, значне напруження
тканин до і після операції.
Застосовують також і фібринові клеї, які можуть забезпечити додаткове механічне скріплення країв
рани при тривалому її незагоЮ- ванні. Ці клеї, на противагу ціаноакриловим, створені як доповнення до
накладання швів чи дужок, наприклад, для попередження витікання рідкого вмісту із кишкового анастомозу
або рани. Дані про їх експериментальне чи клінічне використання досить суперечливі, що разом з високою
вартістю робить ї* застосування обмеженим.
Розділ 7

ЗАГАЛЬНІ О П Е Р А Т И В Н І ВТРУЧАННЯ В РІЗНИХ ДІЛЯНКАХ ТІЛА

ІН'ЄКЦІЇ, ПУНКЦІЇ, ВЛИВАННЯ, ВЗЯТТЯ І ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ
Ін'єкції - один із найпоширеніших способів введення рідких лікарських препаратів у товщу тканин,
порожнини організму, в судинне русло. Лікарські препарати ін'єктують у випадках, коли деякі з них не
можна задати через рот або якщо необхідно одержати швидкий лікувальний ефект.
Ін'єкції бувають діагностичні, лікувальні та профілактичні', їх широко застосовують при різних
способах знеболювання. Залежно від шляхів уведення рідини ін'єкції розрізняють: внутрішньошкірні,
підшкірні, внутріишьом 'язові, внутрішньовенні, інтраперитонеальні, внутрішньокісткові,
внутріїиньоаортальні тощо.
Ін'єкція великої кількості рідини самопливом або під тиском - це вливання, або інфузія.
Для ін'єкції використовують шприци різної ємності, ін'єкційні голки різної Д О В Ж И Н И І поперечного
перерізу, безголковг ін'єктори або спеціальні системи.
Шприц складається з циліндра й поршня із штоком (рис. 130). У шприців типу "Рекорд" і
"Правац-Рекорд" циліндр виготовлений з термостійкого скла, а решта деталей - з металу. На поршні є
ущільнююче кільце з поліхлорвінілу. Градуювання нанесені на циліндрі або на штоці, який має бігунок.
Розміри конічного наконечника для з'єднання з голкою і внутрішнього конуса канюлі голки відповідають
вимогам міжнародного стандарту. Шприци випускають ємністю 1, 2, 5, 10, 20 мл. Шприци типу Люера
(ємністю 2, 5, 10, 20, 50, 100 мл) виготовляють цілком із скла. Градуювання нанесене тільки на циліндрі.
Діаметр внутрішнього конуса канюлі голок до цих шприців більший порівняно з голками до шприців типу
"Рекорд", тому вони не
 взаємозамінні. Нині випускають пластмасові стерильні шприци одноразового використання ємністю 1, 2, 5,
10, 20 мл.
Ін'єкційні голки мають різну довжину і діаметр (рис. 131). Голка складається з трубки, виготовленої з
нержавіючої сталі, і канюлі - з

V
U

Рис. 130. Шприци: 1 - „Рекорд"; 2 - Люера; 3 -

Жане; 4 - „Правац-Рекорд' Рис. 131. Ін'єкційні голки
латуні. Голки випускають з гладенькими, круглими, гранчастими і фігурними
канюлями. Розміри голок позначаються номерами, що складаються з чотиризначних або п'ятизначних
чисел, в яких перші дві цифри означають діаметр трубки в десятих долях міліметра, а останні - довжину
трубки в міліметрах. Наприклад, №12120: діаметр трубки голки дорівнює 1,2 мм, а довжина трубки - 120
мм. Довжина канюлі у всіх голок - у межах 12-13 мм. Для прочищення каналу голки в упаковку вкладають
тонкі мандрени (шматочки тонкого стального дроту) відповідного діаметра.
Голки для взяття і переливання крові мають номери, а також авторські назви: Ананьева, Боброва,
Трофімова та інші (рис. 132).
Коли необхідно проколоти щільні тканини, користуються так званою направляючою голкою (її роль з
успіхом виконує голка Боброва). У канал направляючої голки після введення в тканини вводять більш тонку
ін'єкційну голку і через неї виконують ін'єкцію.
При вливаннях і переливаннях крові застосовують шприц Жане ємністю 150, 200 мл та інфузійні
апарати Конькова і Боброва

368
(рис. 133, 134). Останній складається із градуйованого циліндра з пристосуванням для нагнітання повітря та
подавання рідини у відвідний шланг і голку. Шприц Жане можна застосувати як для уведення великої
кількості лікарської речовини самопливом (в яремну
вену), так і під тиском (в аорту) або для промивання порожнин.
При виконанні ін'єкцій та вливань необхідно суворо до-
тримуватись всіх правил асептики й антисептики! Водні та
олійні розчини повинні бути стерильними, а їхня
температура відповідати температурі тіла! Щоб не допустити

Рис. 132. Кровопускні (а, б, в) та іифузійні

(г) голки

Рис. 133. Апарати для внутріш- Рис 134 Апарат Боброва

ньовенних вливань: 1 - Конькова;
2 - шприц Жане
охолодження розчинів під час роботи при зниженій температурі повітря, шприци й апарат Боброва
поміщають у посудину з теплою водою!

Протипоказані вливання та ін'єкції в набряклі, а також у щільні тканини, які утворилися

внаслідок попередніх ін'єкцій!
Внутрішньошкірні ін'єкції застосовують, в основному, для проведення алергічної реакції. З цією
метою використовують спеціальні ін'єкційні короткі тонкі голки або шприци без голок для внутрішньо-

369
шкірного введення. Внутрішньошкірно ін'єктують невелику кількість розчинів - 0,1-0,5 мл. Застосовують
спеціальні голки № 0625 або № 0428 і шприци з бігунком ємністю 1 чи 2 мл або безголкові ін'єктори.
Місця ін єкцій: середня третина бокової поверхні шиї, вище яремного жолоба (у коней, великої рогатої
худоби); підхвостова складка (у великої і дрібної рогатої худоби); зовнішня або внутрішня поверхня вушної
раковини або біля її основи (свині); ділянка попереку, відступивши вліво або вправо від сагітальної
площини тіла на 5-6 см (у поросят віком 2-3 міс.); інтрапальпебрально (нижня повіка; у дрібної рогатої
худоби); борідка (у курей).
Для внутрішньошкірної ін'єкції пальцями лівої руки шкіру тварини збирають у невелику складку. Укол
роблять у її товщу зрізом голки догори, паралельно поверхні шкіри, на глибину 2-3 мм (рис. 135, а). При
введенні розчину утворюється невеликий горбик з добре вираженими межами. При потраплянні голки, а
відповідно і рідини, в

б - підшкірній; в - виутрішньом'язовій
Під час введення рідини в товщу шкіри доводиться із силою тиснути на поршень шприца; вводити
рідину в підшкірну клітковину значно легше. За цією ознакою можна визначити місце знаходження голки.
Для внутрішньошкірних ін'єкцій відбирають шприци з добре підігнаними поршнями, бо в противному
разі рідина зі шприца піде не в товщу шкіри, а просочуватиметься між стінкою циліндра й поршнем. Так
само старанно з'єднують шприц із голкою.
Підшкірні ін'єкції свиням застосовують не гак часто, як іншим видам тварин, оскільки під шкірою в них
знаходиться товстий шар жирової тканини і мало кровоносних судин, внаслідок чого введена рідина
розсмоктується повільно або зовсім не розсмоктується. Ін'єкції виконують під складку шкіри в місцях, де
багато пухкої клітковини й мало кровоносних судин і нервів, а шкіра - тонка й рухлива.
Підшкірна клітковина сприяє швидкому розсмоктуванню лікарської речовини, яка швидко потрапляє у
велике коло кровообігу. Підшкірно вводять лікарські речовини, які не спричиняють значного подразнення і
некрозу тканин. У деяких випадках використовують розчини, які, навпаки, подразнюють тканини.
Підшкірно ін'єкції не можна виконувати поблизу суглобів, су- хожилкових піхв, бурс, хрящів, а
також у місцях, які стикаються зі збруєю!
Місця ін'єкцій: середня третина бокової поверхні шиї, підгрудок, середня ділянка передпліччя (коні,
велика рогата худоба); внутрішня поверхня стегна (дрібна рогата худоба, свині, собаки, кішки); бокова
поверхня шиї і грудної стінки (собаки, кішки); частина шиї, яка прилягає до основи вушної раковини

370
(свині), колінна складка, нижня частина черевної стінки (дрібна рогата худоба); ділянка потилиці, грудної
стінки (птахи); колінна складка, підгрудок і позаду ліктьового горба (хутрові звірі).
Великим і середнім пальцями лівої руки на шкірі збирають складку, а вказівним роблять у цій складці
поглиблення. Під час ін'єкції шприц з голкою утримують у правій руці, так щоб вказівний палець фіксував
стержень поршня, мізинець - канюлю голки, а великий і два останні пальці - циліндр шприца (див. рис. 135,
б). Коротким різким ударом уколюють голку під шкіру в центрі утвореного поглиблення, зрізом голки
догори паралельно поверхні шкіри. Голку уколюють на глибину 2-3 см, але не більше 3/4 її довжини. Якщо
голку ввести аж до канюлі, то у випадку її поломки уламок залишається під шкірою, звідки його можна
витягнути тільки після розтину шкіри.
Уколювати голку потрібно не різким ударом, а поступовим просуванням у шкіру, що складніше
для спеціаліста і болючіше для тварини!
При витягуванні голки шкіру навколо неї притискають пальцями. Місце уколу змащують 5 %-ним
спиртовим розчином йоду й легко масажують, що сприяє розподілу рідини по підшкірній клітковині.
Інколи підшкірно вводять значну кількість рідини. При цьому голку, яка знаходиться під шкірою,
поступово й обережно переміщують у різні напрямки. При введенні дуже великої кількості рідини ін'єкції
виконують у кількох місцях. Щоб запобігти некрозу тканин, в одне й те саме місце можна вводити не більше
250-300 мл розчину. Розчин вводять повільно, злегка масажуючи ділянку ін'єкції погладжуванням долоні.
Температура рідин, які вводять, повинна бути близькою до температури тіла!
У більшості випадків водні розчини лікарських речовин після підшкірного введення починають діяти
через 10-15 хв.
Суспензії, а також гіпер- та гіпотонічні розчини підшкірно не вводять!
Інколи підшкірно на місці ін'єкції лікарських розчинів утворюються затвердіння, які розсмоктуються за
допомогою теплих грілок або зігріваючих компресів.
Не можна вводити в одне місце велику кількість лікарських речовин, рідин, які мають у своєму
складі судинозвужувальні засоби, наприклад, адреналін (ішемія тканин), гарячих розчинів (зсідання
білків і повільне розсмоктування), це призведе до некрозу тканин!
Внутрініньом'язові ін'єкції виконують з урахуванням анатомо- топографічних особливостей, на
віддалених ділянках тіла від великих нервових стовбурів, кровоносних судин, сухожилкових піхв, суглобів,
лімфатичних вузлів. У великих тварин місцем ін єкцій є задньо- стегнова група м'язів, м'язи середньої
третини шиї, підгрудка, триголового м'яза плеча; у дрібних жуйних, свиней - внутрішня поверхня стегна; у
свиней, собак і кішок - задньостегнова група м'язів, внутрішня поверхня стегна, триголовий м'яз плеча; у
птахів - ділянка грудної кістки і стегна; у свиней - основа вушної раковини.
У свиней в результаті значної товщини підшкірного жиру розчин часто вводять у жирову
тканину, тому він розсмоктується дуже повільно або зовсім не розсмоктується, а інкапсулюється!
Польський учений Ю. Костира запропонував чотири ділянки для внутрішньом'язових ін'єкцій у свиней:
шиї (біля основи вушної раковини), лопатково-плечова (триголовий м'яз плеча), крижів, стегна (задня
частина стегна). Крім того, поросятам можна виконувати ін'єкцію на внутрішній поверхні стегна.

371
 Внутрішньом'язово, крім водних і олійних розчинів, можна ін'єктувати й суспензії! Порівняно з
підшкірною клітковиною, м'язи більше постачаються кров'ю і всмоктування лікарських засобів відбу-
вається швидше. Дія лікарських речовин спостерігається через 5-10 хв.
Внутрішньом'язові ін'єкції - менш болючі. Проте і в цих випадках не можна вводити дуже подразнюючі
речовини! Введення різко гіпер- та гіпотонічних розчинів спричинює некроз тканин!
Голку вколюють одним поштовхом перпендикулярно до шкіри, а потім з'єднують її зі шприцом. Укол
можна робити також голкою, з'єднаною зі шприцом (див. рис. 135, в; с. 370), у великих тварин - на глибину
4-6 см, а в дрібних - на 1-2 см, але не більше, ніж на 2/3 її довжини. Не можна просувати голку до самої
муфти, бо коли вона випадково зламається, то її важко витягнути!
При виконанні внутрішньом'язових ін'єкцій можливе потрапляння голки в просвіт судини, що інколи
може викликати смертельний кінець. Для перевірки цього після під'єднання шприца поршень дещо
витягують із циліндра. Поява крові в шприці є ознакою того, що кінець голки знаходиться в просвіті
кровоносної судини, тому необхідно змінити її положення.
Внутрішньовенні ін'єкції і вливання лікарських засобів застосовують всім тваринам для отримання
швидкого лікувального ефекту, що має особливе значення при порушенні серцевої діяльності, колапсі, шоці
та інших тяжких захворювань тварин. їх також застосовують тоді, коли необхідно ввести велику кількість
рідини або протипоказане введення лікарських речовин іншим шляхом. Наприклад, виникає некроз тканин
при підшкірному або внутрішньом'язовому введенні дуже подразнюючих препаратів, таких як
хлоралгідрат, кальцію хлорид тощо.
При серцевій недостатності й різкому зниженні кров'яного тиску всмоктування розчину при
введенні його під шкіру значно знижується! Всмоктування зовсім припиняється, коли у хворої твари-
ни пульс дуже слабкий або не відчувається! Для того, щоб прискорити дію розчину, його необхідно
вводити внутрішньовенно!
Внутрішньовенне введення роблять: коням - у яремну вену на межі верхньої і середньої третини шиї і
в зовнішню грудну вену; великій рогатій худобі - в зовнішню яремну вену в тих самих межах, що і у коня,
зовнішню грудну вену, вушну вену або підшкірну вену живота (рис. 136); собакам - у зовнішню яремну
вену, у під'язикову вену, підшкірну вену передпліччя на грудній кінцівці і малу приховану вену на тазовій;
кішкам - у зовнішню яремну вену; птахам - у підшкірну ліктьову вену поблизу ліктьового суглоба; дрібній
рогатій худобі - у яремну вену. У тварин кров беруть із вище перерахованих судин.

372
 Підшкірні кровоносні судини у свиней знаходяться в добре розвинутій жировий клітковині і тому їх не
видно, що утруднює пошуки
й пункцію цих судин. З метою внутрішньовенного введення лікарських
препаратів і для взяття крові застосовують пункцію орбітального венозного
синуса, передньої порожнистої, великої вушної та інших вен. Крім того, у
свиней кров беруть із судин хвоста.
Для внутрішньовенного введення використовують ізотонічні й
гіпертонічні розчини. Гіпотонічні розчини можуть визвати гемоліз
еритроцитів! Інтравенозно можна вводити ряд розчинів, які при підшкірному
і внутрішньом'язовому введенні викликають набряк, стерильні абсцеси і
Рис. 136. Положення голки в
некроз тканин.
підшкірній вені живота
При введенні розчинів у кровоносне русло необхідно слідкувати, щоб
туди не потрапили лікарські речовини, які викликають гемоліз
еритроцитів, коагуляцію білків і повітря (повітряна емболія), тому що це може призвести до загибелі
тварини! Для введення використовують виключно водні розчини, оскільки суспензії та олійні
розчини можуть спричинити емболію! З особливою обережністю необхідно вводити розчини кальцію
хлориду і хлоралгідрату, які при потраплянні під шкіру викликають запалення й некроз тканин!
Недоліками внутрішньовенного введення ліків є: трудність виконання операцій в нервових,
непокірливих, злих і дрібних тварин; складність приготування розчинів та інструментів; необхідність ство-
рення певних умов для виконання маніпуляції; можливість виникнення серйозних ускладнень навіть при
дотриманні всіх правил (гематоми, паравенозні інфільтрати, тромбофлебіти, флебіти тощо).
Пункція яремної вени. Кращим місцем для проколу яремної вени є межа середньої та верхньої третини
шиї. При зміщенні точки проколу до голови можливе пошкодження спільної сонної артерії або введення
розчинів замість яремної вени в сонну артерію, яка постачає кров'ю безпосередньо головний мозок, що
може спричинити серйозні ускладнення.
Щоб уточнити місце знаходження яремної вени, її перетискають пальцями лівої руки або гумовим
джгутом у ділянці яремного жолоба

373
дещо нижче місця пункції. Вена наповнюється кров'ю, стає добре помітною в яремному ясолобі і
фіксується. Крім того, трохи піднімають голову тварині й повертають у протилежний бік так, щоб не на-
пружилися м'язи яремного жолоба, надавши такого положення шиї, при якому яремна вена наповнюється
краще.
Часто спочатку вена вимальовується недостатньо чітким контуром, особливо в добре вгодованих коней,
а також при сильному напруженні шкірного м'яза шиї. У цьому випадку тварині дещо більше підіймають
голову й повторно перетискають вену, визначаючи її міс- церозташування. Якщо й це не допомагає, на
кілька секунд віднімають палець, слідкуючи, в якому місці пробігає хвиля" крові при спаданні вени. У
жуйних цей метод застосовується частіше. У всякому випадку не можна приступати до пункції, не
маючи впевненості в точності встановлення місцезнаходження судини!
Голку фіксують між вказівним і великим пальцями правої руки (рис. 137). Зріз гопки повинен бути
направлений назовні або до шкіри; в іншому випадку легше вдається запобігти закупоренню голки пробкою
з шкіри й зменшити вірогідність проколу протилежної стінки судини.

Рис. 137. Положення рук і голки при пункції яремної вени у коня: а - зліва; б - справа; в - зліва
за допомогою джгута

Кровопускну голку уколюють через шкіру у вену і спрямовують проти

течії крові під кутом 40-45° до поверхні шкіри, щоб попередити
пошкодження протилежної стінки судини. Просувають голку на 2- 3 см,
проколюють шкіру і стінку вени одним прийомом. Якщо голку уводять
перпендикулярно до шкіри, то інколи проколюють і протилежну стінку вени.
Часто намагаються одним ударом голки проколоти шкіру та стінку вени
(одномоментний спосіб). Якщо це вдалося, то кров зразу витікає рівним,
плавним струменем. У випадку, коли голка пройшла через протилежну стінку
вени, вона тільки наповнилася

374
Іфов'ю. Тоді її швидко відтягують назад і з неї з'являється струмінь крові. Якщо кров не витікає, то
можливо, що в просвіті голки утворився тромб. Тому її витягують і замінюють на іншу і повторюють пун-
кцію на новому місці.
Якщо голка у вену взагалі не потрапила, застосовують двомо- ментну пункцію: голку відтягують назад і,
не витягуючи її кінчила із шкіри, уточнюють місцезнаходження вени і знову проколюють її стінку. Інколи
просвіт голки закривається шматочком шкіри і, хоча вона знаходиться у вені, кров з неї або зовсім не виті-
кає, або витікає краплями. При цьому її негайно витягують й замінюють на іншу.
Не можна прочищати голку мандреном, якщо вона знаходиться під шкірою або у вені! Повторні
пункції вени в одному й тому самому місці недопустимі, оскільки можливі гематома або тром-
бофлебіт!
Після того, як почала витікати кров із голки, її просовують на 1 см у просвіт судини і фіксують у такому
положенні рукою. До голки від'єднують інфузійний апарат і зразу ж опускають його донизу, тримаючи в
такому положенні доти, поки в нього не почне надходити кров, щоб повністю витіснити повітря із гумової
трубки. Перед введенням розчину у вену її відпускають. Розчин уводять поступово - 5-30 мл за 1 хв,
підігрітим до температури тіла!
Після закінчення введення лікарського розчину інфузійний апарат опускають донизу (рис. 138) або
від'єднують, перетискають вену нижче місця пункції й промивають голку кров'ю, щоб лікарські препарати
не потрапили під шкіру, особливо ті, які сильно подразнюють м' які
тканини, щоб не визвати пери- або тромбофлебіт. Перед тим,
як витягнути голку, вену перетискають вище місця пункції
(ближче до голови тварини), тканини навколо голки також
притискають пальцями й тільки після цього витягують голку. Це
роблять для того, щоб запобігти утворенню гематоми.
Місце уколу змазують 5 %-ним спиртовим розчином ЙОДУ-

Рис. 138. Вливання в яремну вену коня.

Положення апарата: а - при
вливанні; б - після вливання

375
 Внутрішньовенні ін'єкції виконують за допомогою ін'єкційних шприців, а для вливання
використовують шприц Жане, апарат Боброва, Конькова та ін.
Пункцію яремної вени в собаки й кішки виконують після фіксації тварини в сидячому положенні
(собака), на животі (кішка), лежачому боковому положенні або на спині. Помічник відтягує голову і шию
доверху. Вену перетискають за допомогою гумового джгута або великого пальця руки. Голку вводять
перпендикулярно до шкіри поряд із джгутом, а потім направляють краніально у вену. Після проколу стінки
вени голку вводять у напрямку до голови, не менше, ніж на 2/3 її довжини (рис. 139).
Пункція зовнішньої грудної вени. У коня і великої рогатої худоби судину затискають пальцями безпо-
середньо позаду плечового пояса. Цього можна також досягнути накладанням (обхватом) на грудну стінку
гумової трубки. Пункцію проводять позаду місця перетискання судини, спрямовуючи голку за течією крові.
Прокол шкіри роблять під кутом 40-45°, а пункцію вени -
30-35°. Під час проколу шкіру позаду точки уколу
притискають і відтягують назад. Цим забезпечується краще
попадання голки у вену. Голку просовують у просвіт вени на
довжину 2-3 см.
Пункція передньої порожнистої вени в свині.
Великий короткий стовбур передньої порожнистої вени
утворюється на рівні 1-го ребра злиттям правої й лівої
пахвинних вен із загальним стовбуром обох яремних вен.
Він знаходиться каудально у вентральній ділянці шиї, далі
тягнеться в грудну порожнину і впадає в праве передсердя.
У шийній ділянці вентральніше передньої
порожнистої вени розміщений Рис. 139. Пункція яремної вени в кішки (1) і круглий тяж, утворений
парними собаки (2) грудинно-іцитоподібними і
грудинно-під'язиковими м'язами, що фіксуються на
рукоятці і рудної кістки. Латерально поверхневий грудний м'яз іде від рукоятки грудної кістки вздовж
першого ребра до плечової кістки. При відве

376
денні кінцівки між указаними м'язами утворюється поглиблення, яке і є місцем введення голки.
Для пункції потрібна голка довжиною 4 см для поросят і до 10 см - для великих свиней. Діаметр просвіту
голки має бути до 1 мм. Тварину фіксують у спинному положенні (рис. 140, а).

Рис. 140. Пункція: а - передньої порожнистої вени; б - великої вушної вени; в - орбітального синуса, 1 - точка введення голки

За методом П. Д. Волкова і М. А. Троїцького, голку уколюють у центрі поглиблення. Після проколу

шкіри її направляють спереду назад під кутом 45° так, щоб вона потрапила в нижню частину входу в грудну
порожнину. Голку просовують без особливого опору тканин на глибину 2-3 см у підсвинків віком 2-4 міс.; 5
см і більше - в свиней 5-7-місячного віку й старших. Коли голка досягає вени, потрібне додаткове зусилля
для проколу її стінки. Після цього із канюлі голки виходить кров частими краплями або струменем.
П. Сакс і В. Тилга запропонували виконувати пункцію краніальної порожнистої вени перед рукояткою
грудної кістки в медіальній порожнині через тяж, утворений груднино-під'язиковими і груднино-
щитоподібними м'язами. Голку просовують у глибину під кутом 36- 40° щодо проектованої від рукоятки
грудної кістки вентральної лінії. Стінку вени необхідно проколювати з повільним рівномірним тиском,
оскільки швидким уколом можна проколоти судину наскрізь. Для пункції вени тут рекомендується брати
для поросят голку довжиною 5 см і діаметром 0,7 мм, а для підсвинків - відповідно 8-12 см та 1,2- 1,5 мм.
Під час взяття крові з цієї вени в свиней будь-яким із наведених способів бувають невдалі випадки, які
відмічають і самі автори. П. Д. Вол- ков та М. А. Троїцький, розробляючи свій спосіб пункції, спостерігали,
коли голку спрямувати під меншим, ніж 45° кутом, то вона проникає до місця з'єднання першої пари ребер
або одного із ребер, а коли кут нахилу буде надто великий, то потрапляє в трахею. Якщо голку просунути
дуже глибоко, можна потрапити в артерію і тоді з голки кров буде виділятися фонтаном. При значному
відхиленні від площини уколу й дуже глибокому введенні голка може проникнути в легені, що проявляється
виділенням з неї пінистих кров'янистих крапель.
За методом П. Григореску, укол голки виконують перпендикулярно до шкіри в точці, яка знаходиться
на 1 см каудальніше верхівки рукоятки грудної кістки і на 1-2 см латеральніше від медіанної лінії до дотику
в перше ребро. Потім кінчик голки дещо спрямовують до серединної лінії і пунктують стінку краніальної
порожнистої вени.
Пункцію великої вушної вени в свиней виконують з метою ін- травенозного введення лікарських і
наркотичних речовин, а також для взяття невеликої кількості крові. Тварину фіксують у стоячому
положенні. Помічник стискає пальцями вушну раковину біля її основи, де й накладають джгут. При цьому
добре наповнюються й чітко проглядаються гілки вушної вени (див. рис. 140, 6). Лікар виконує пункцію
вени так, щоб кінчик голки був спрямований проти течії крові, в напрямку до основи вушної раковини. З
канюлі голки кров витікає краплями або суцільним струменем невеликої сили.

377
 Взяти значну кількість крові з вушної вени складно, оскільки ця судина невелика й дуже швидко на
місці уколу утворюється згусток крові, який закриває просвіт голки.
У клінічній практиці проби крові в свиней для лабораторного дослідження частіше беруть із вушних вен
шляхом пункції судини порожнистою голкою. Однак вона нерідко закупорюється згустками крові або
зовсім виходить із судини у випадку, коли тварина непокоїться.
Тому М. І. Мирон пропонує брати кров у свиней з великої вушної вени за допомогою напівавтоматичної
медичної голки Франка. Після фіксації тварини на основу вушної раковини автор рекомендує надівати
гумове кільце. Потім лівою рукою захопити вушну раковину так, щоб вказівний палець знаходився з
внутрішньої, а великий - із зовнішньої поверхні. Правою рукою беруть голку і прикладають її до наповненої
кров'ю, добре контуруючої судини поряд з місцем перетискування і натискають на спусковий важіль, а до
місця розрізу підставляють пробірку. Після взяття невеликої кількості крові знімають кільце з вушної
раковини, а колоту рану змазують 5 %-ним спиртовим розчином йоду.
Взяття крові шляхом ампутації кінчика хвоста в свиней. Після підготовки операційного поля й
старанного масажу хвоста скальпелем або ножицями ампутують його кінчик. У пробірку збирають кров із
кровоточивих судин. Для зупинки кровотечі на куксу хвоста накладають тиснучу бинтову пов'язку. Але тут
вона тримається погано і часто з'являється вторинна кровотеча. Тому краще всього на кінчик хвоста
накладати гумове кільце невеликого діаметра.
Пункція орбітального венозного синуса в свиней. Орбітальний синус у свиней являє собою венозне
розширення, яке знаходиться в кістковій орбіті й оточує очне яблуко разом з мускульним конусом.
Вентрально під жувальним м'язом і виличною дугою в орбітальний синус впадає глибока лицьова вена. Із
синуса в дорсальному напрямку виходить лобна вена.
Пункцію орбітального синуса з метою взяття крові можна з успіхом виконати як у поросят, так і в
дорослих свиней. Тварин фіксують у стоячому або лежачому боковому положеннях. Великих свиней
фіксують петлею з міцної вірьовки діаметром 6-8 мм, яку накладають за іклами на верхню щелепу, а
поросят - за вуха або в боковому лежачому положенні.
Метод У. Ерфле зі співавторами, Для пункції використовують голку № 0890 або Боброва. Точка уколу
знаходиться біля медіального кута ока. Вказівним і великим пальцями легко натискують на очне яблуко і
розкривають повіки з таким розрахунком, щоб третя повіка віддалилася від очного яблука. Голку
повертають зрізом до очного яблука і вводять у медіальний кут ока між очним яблуком та третьою повікою
в напрямку до перших премолярних зубів протилежного боку на глибину 2-3 см, проколюють кон'юнктиву і
просовують голку до орально-медіальної стінки орбіти. Якщо кров не виділяється, голку відтягують назад
на кілька міліметрів, відсовують орально очне яблуко на 0,5-1 см і роблять повторний укол (див. рис. 140; 1;
с. 378). Із голки з'являється струмінь крові або часті краплі.
/. А. Афанасьев, Г. А. Прейнберг рекомендують голки після стерилізації поміщати в посудину з 50
%-ним розчином натрію цитрату з метою запобігання зсіданню крові в голці. При цьому методі на взяття
крові витрачають кілька секунд, тоді як для взяття із хвоста потрібно не менше 10 хв.
У собак, а також у дрібної рогатої худоби найчастіше ін'єкції виконують у малу приховану вену. Вона
добре контурує вище заплес- нового суглоба після перетискання кінцівки руками або джгутом вище
колінного суглоба (рис. 141, а). На грудній кінцівці виконують пункцію підшкірної вени

378
передпліччя,перетискаючи кінцівку вище або нижче ліктьового суглоба (див. рис. 141, б). Голку уколюють
разом із шприцом, направляючи її за течією крові. З моменту попадання голки у вену, в шприц надходить
кров, забарвлюючи розчин. Тоді припиняють здавлювання і приступають до повільної ін'єкції лікарської
речовини.
Якщо на місці пункції утворюється припухлість (потрапляє розчин під шкіру), шкіру розсікають
(довжиною до 1 см), тампонами видаляють розчин і, оголивши вену, повторюють пункцію під контролем
зору. Після ін'єкції на шкіру накладають один стібок вузлового шва або рану закривають пов'язкою.
Пункція під'язикової вени в собак. Після виконання наркозу знаходять під'язикову вену. Вона
знаходиться збоку на вентральній поверхні язика. Її добре видно, якщо язик витягнути з порожнини пащі в
бік. Вену проколюють тонкою голкою разом із шприцом (рис. 142).

Рис. 141. Положення голки при ін'єкціях у собак: а - в малу приховану

Рис. 142. Пункція під'язикової вени у собаки
б нени у сииакн
„, - в підшкірну вену передпліччя

Кішкам для отримання швидкої дії лікарської речовини ін'єкцію виконують у вуздечку язика (рот
розкривають за допомогою двох шматків бинта, розтягуючи ними щелепи). Така ін'єкція прирівнюється до
внутрішньовенної.
У кролів лікарські речовини вводять у вушну вену, яка знаходиться на зовнішній поверхні вушної
раковини.
У птахів внутрішньовенні ін'єкції виконують у підшкірну ліктьову вену, яка знаходиться на
внутрішній поверхні крила. Укол роблять на рівні ліктьового згину тонкою голкою під кутом 40°. На міс

379
ці уколу вищипують пір'я, а шкіру змащують антисептиком і, натиснувши пальцями вище ліктя, знаходять
наповнену вену (рис. 143).
Попасти у вену досить важко, тому рекомендується спочатку зробити
невеликий розріз шкіри та оголити вену.
У тих випадках, коли неможливо виконати пункцію судини,
проводять венесекцію (розтин вени).
Її застосовують при згущенні і підвищеному зсіданні крові. Для зне-
Рис. 143 Місце пункції підшкірної болювання під шкіру вводять 0,5%- ліктьової
вени у птахів (а)Ний розчин новокаїну. Шкіру розсікають і знаходять вену.
Під останню підводять дві лігатури з кетгута, однією з них перев'язують
периферичну ділянку. Вену проколюють голкою Сайковича або Дефо, або
роблять короткий поздовжній розріз її стінки і вставляють в її просвіт
спеціальну кашолю і закріплюють другою лігатурою. Після закінчення ін'єкції голку або канюлю вида-
ляють, накладають шви на шкіру і тиснучу пов'язку.
Внутрішньоартеріальні ін'єкції виконують для цілеспрямованого впливу на патологічний осередок
лікарською речовиною.
Введення лікарських препаратів у підключичну артерію в свиней (за методом В. Й. Іздепського і
М. В. Рубленка). Автори розробили методику введення лікарських препаратів у підключичну артерію й
успішно застосовують її при хворобах грудної кінцівки свиней. З правого боку ця артерія є продовженням
плечо-головного стовбура, а з лівого - відгалуженням дуги аорти. При виході з грудної порожнини кожна з
них огинає спереду перше ребро і, повернувши каудовентрально, спрямовується у вільний відділ грудної
кінцівки.
Місце пункції підключичної артерії знаходиться спереду першої пари ребер і дорсально від рукоятки
грудної кістки. Тут добре кон- турує поверхневий грудний м'яз, який іде від рукоятки грудної кістки до
плечової. Точку уколу голки знаходять, відступивши від сагітальної лінії вліво або вправо на 3-5 см. Голку
просовують до дотику з ребром. Зміщують кінчик голки з кісткової перешкоди і поштовхом просовують її в
глибину до появи струменя яскраво- червоної крові. До голки приєднують шприц з розчином і повільно
вводять його в порожнину судини.

380
 Антисептичні розчини вводять в артерію для лікування при гострих гнійних процесах у нижніх ділянках
кінцівок або для виконання внутрішньоартеріальної анестезії.
На грудній кінцівці коня пункцію провадять у серединну або велику п 'ястну артерію, на тазовій - у
плеснову дорзальну латеральну артерію.
Пункція серединної артерії. Проводять її на внутрішній поверхні верхньої третини передпліччя (на 2-3
см нижче від ліктьового суглоба, відразу ж позаду медіального гребеня променевої кістки); для зручності
кінцівку коня при цьому трохи виносять вперед (дуже витягувати її не слід, щоб не змістити артерію назад і
вглиб). Потім лівим вказівним пальцем здавлюють судину, а правою рукою вводять голку вище від місця
притиснення артерії на 0,5 см. Після проколу шкіри й підшкірної клітковини під кутом в 40-60° зверху вниз
починають наближати голку до судини. З першим же відчуттям її пульсації швидким коротким рухом
проколюють стінку артерії. Ознакою правильності пункції є поява пульсуючого струменя крові, що витікає
із артерії. Голку після цього відразу ж з'єднують із шприцом і вводять потрібну кількість розчину. У момент
витягання голки судину притискують вище від місця пункції (А. Ф. Бурденюк).
Пункція великої п'ястної артерії. Місце пункції - межа верхньої і середньої третини медіальної
поверхні п'ясті, де артерія прикрита тільки шкірою, пухкою клітковиною й фасцією, внаслідок чого пуль-
сація її легко відчутна на передньо-внутрішньому краї сухожилка глибокого згинача пальця. Кінцівку
виводять вперед і фіксують розігнутою. Виявлену пульсуючу артерію злегка притискують великим пальцем
лівої руки до сухожилка. Правою рукою уколюють голку, спрямовуючи її вістря вниз під кутом у 45°.
Пункція плеснової дорсальної латеральної артерії. Місце уколу - верхня третина зовнішньої
поверхні плесна, де артерія лежить у жолобі між плесновою й грифельною кістками. Судина розміщена під
шкірою на дні жолоба, внаслідок чого бокові зміщення її неможливі. У тварин з тонкою шкірою можна
виявити пульсацію цієї артерії, що полегшує орієнтування.
Нижче від місця пункції судину притискують у жолобі вказівним пальцем. Голку уколюють всередину і
вниз, на 0,5-1 см вище від місця перетискання, під кутом 35—45°. Зріз голки повинен бути обернений
назовні. Краще спочатку проколоти шкіру, а потім легеньким рухом стінку судини. У момент уколу міцно
тримають кінцівку тварини, щоб не допустити різких її рухів.
Ін'єкції в клубові артерії великої рогатої худоби. Черевна аорта, від якої в ділянці п'ятого
поперекового хребця відокремлюються права та ліва зовнішні клубові артерії, переходить у загальний
стовбур клубової артерії, що під шостим поперековим хребцем розділяється на праву й ліву внутрішні
клубові артерії. Кожна з них спрямовується каудально по медіальній поверхні крижово-сідничної зв'язки, де
вони переходять у каудальні сідничні артерії. На своєму шляху внутрішня клубова артерія віддає
клубово-поперекову замикаючу, краніально-сідничну, сечостатеву, пуповинну і внутрішню соромітну
артерії.
Від зовнішньої клубової артерії відходить окружна глибока клубова артерія, яка спрямовується в м'яку
черевну стінку, середню маткову артерію. Біля переднього краю лобкової кістки від останньої
відокремлюється глибока стегнова артерія. Остання віддає надчерев- но-соромітний стовбур, від якого
відходить каудальна надчеревна, яка також розгалужується в м'якій черевній стінці, і зовнішня соромітна
артерії. Остання добре розвинена й спрямовується вздовж черевної стінки до молочної залози.

381
 Ученими встановлена висока терапевтична ефективність введення у внутрішню клубову та середню
маткову артерії 0,25-0,5 %-ного новокаїну при затриманні посліду, метритах, а в зовнішню клубову - при
асептичних і гнійних маститах, гнійно-некротичних процесах на тазових кінцівках (після хірургічного
втручання; рис. 144).
Пункція внутрішньої клубової артерії. Техніка ін'єкції (за методом І. П. Ліповцева). Тварину фіксують
у стоячому положенні, звільняють від калових мас пряму кишку. Для визначення місця пункції внутрішньої
клубової артерії проводять дві лінії: першу - від крижового горба клубової до середини великого вертела
стегнової кісток; другу - від маклака до місця з'єднання першого й другого хвостових хребців (див. рис. 144,
а). У ділянці перехрещування цих ліній готують поле для введення голки. Потім у пряму кишку уводять
руку так, щоб долоня лежала на середині тазової кістки. За пульсацією відшукують внутрішню клубову
артерію і фіксують її вказівним і середнім пальцями на крижово-сідничній зв'язці. Потім у знайденому місці
проколюють шкіру спочатку направляючою голкою, а потім у неї уводять тонку (1-1,5 мм у діаметрі) й
довшу (8-10 см) ін'єкційну гол

382
ку і просовують її в напрямку фіксованої пальцями артерії. У момент проколювання крижово-сідничної
зв'язки відчуваються деяка перешкода і хрустіння. Після цього голку просовують
ще глибше й проколюють артерію, приєднують а шприц Жане й повільно
ін'єктують (не більше 50 мл/хв) розчин. Після введення розчину центральний
кінець артерії перетискують пальцями з боку прямої кишки і виймають голку.
При пункції зовнішньої клубової артерії місце уколу голки знаходять на середині
лінії, проведеній від зовнішнього краю маклака до середини нижньої межі
великого вертела стегнової кістки (див. рис. 144, б). Уводять руку в пряму кишку,
повернувши її долонею догори, просовують до рівня четвертого поперекового
хребця і відшуковують аорту. Приклавши руку до неї збоку, поволі виймають її,
доки пальці самі не потраплять на зовнішню клубову артерію. Орієнтуючись на неї,
пальці опускають поступово і вниз до рівня середини тіла цієї кістки. Тут її фіксують
між великим і вказівним пальцями; другою рукою, надаючи голці перпен-
дикулярного напрямку до сагітальної площини тіла тварини, уводять голку в
напрямку артерії і проколюють її. Приєднавши Рис. 144. Пункція шприц, уводять необхідний
розчин. внутрішньої клубової,
Якщо патологічний процес локалізується в правій середньої маткової (а) та половині молочної залози чи
на правій кінцівці, розчин уводять у праву артерію і зовнішньої клубової (б) навпаки.
артерій: 1 - крижовий горб
При пункції середньої маткової артерії (див. клубової кістки; 2 - рис. 144, а) рекомендується
підтягнути її разом з маткою в тазову порожнину проксимальний кінець рукою, уведеною в пряму
кишку, й робити прокол, як і внутрішньої клубової. великого вертела стегнової Однак часто не вдається
підтягнути матку і артерію в тазову порожнину. У кістки; 3 - мак- лак; 4 - таких випадках голку уводять
у внутрішню клубову артерію. Для цього останню перший хвостовий хребець; слід перетиснути пальцями
5 - зовнішній край макла-
уведеної в пряму кишку руки, а ін'єкційну голку кового горба; 6 - середина увести в судину на 1 см вище
місця перетискування. Потім приєднують шприц і нижнього контуру під тиском уводять розчин,
який і потрапляє в маткові артерії. великого вертела стегнової
кістки
із3-429
385

383
 Інтрааортальні ін'єкції. Нині широко застосовують ін'єкції в черевну аорту при ураженнях органів
черевної й тазової порожнин, зовнішніх статевих органів, тазової кінцівки, молочної залози (див. розділ
"Операції в ділянці живота"). Основними перевагами введення лікарських препаратів у черевну аорту є те,
що усувається дія на серце медикаментів у концентрованому вигляді, скорочується термін їхнього
перебування в крові, а відповідно й несприятливий вплив на білки крові й клітини ендотелію судинної
системи, прискорюється їхня дія на осередки ураження органів черевної й тазової порожнин, тазові
кінцівки. Негативними моментами цього методу є ті самі обставини, які спостерігаються при
внутрішньовенних ін'єкціях. Крім того, інтрааортальні ін'єкції технічно складніші за внутрішньовенні.
Ін'єкції в загальні сонні артерії. Для безпосереднього впливу на патологічний осередок, який
локалізується в ділянці шиї й голови, виконують ін'єкції в загальні сонні артерії (див. розділ "Операції у
вентральній ділянці шиї").
Загальні принципи інтраартеріальних ін'єкцій такі самі, як і внутрішньовенних. Відмінність їх полягає в
тому, що перетискають не центральний, а периферичний щодо місця пункції кінець судини. Якщо
інтравенозно лікарську речовину можна вводити самопливом, то в артерії - тільки під тиском.
Внутрішньосерцеві ін'єкції застосовують у критичних ситуаціях, наприклад, при клінічній смерті,
якщо з моменту зупинки серця пройшло не більше 5 хв, коли інші лікувальні заходи не дають позитивного
ефекту. Тварину фіксують у правому боковому положенні. Голку довжиною 5-10 см (у залежності від виду
тварини) уколюють у 5-6-му міжреберному проміжку, як можна ближче до грудної кістки на глибину 3-9
см. Таким чином голкою попадають у лівий шлуночок серця. Голку не слід вводити сильним поштовхом!
Її необхідно вводити обережно в два прийоми: спочатку проколюють шкіру, потім, орієнтуючись відносно
направлення, проколюють міжреберні м'язи і голку поступово просовують у глибину. Ін'єктують 0,1 %-ний
розчин адреналіну гідрохлориду великим тваринам до 10 мл, а дрібним-0,25-1 мл.
Внутрішньочеревні ін'єкції. Для перитонеальної серозної оболонки (особливо в ділянці діафрагми)
характерна виражена всмоктувальна властивість, тому інтраперитонеальні ін'єкції можуть замінити
внутрішньовенні. За короткий термін очеревина може всмоктувати кількість рідини, яка дорівнює 1/10 маси
тіла тварини. Особливо бажано застосовувати їх у випадках, коли у вену ввести важко або зовсім
неможливо, необхідно влити невелику кількість рідини. Пункцію черевної стінки роблять голками для
спинномозкових ін'єкцій або голками для взяття крові зі спиляним вістрям, щоб був скіс як у голки для
спинномозкової пункції. У великих тварин пункцію роблять зігнутим медичним троакаром або троакаром
для дрібних тварин.
Шкіру перед уколом зсовують у бік. Глибину уколу регулюють обмеженням пальцями довжини голки.
Після проколу черевної стінки рідину, яка нагромадилася в черевній порожнині, видаляють поступово.
У корів і бугаїв інтраперитонеально лікарські речовини вводять у ділянці правої голодної ямки, на 10-12
см нижче поперечних відростків поперекових хребців. Голку довжиною 75 мм з мандреном вводять зверху
вниз і спереду назад під кутом 45-50° по направленню до верхньої третини гомілки лівої кінцівки. Після
проколу шкіри голці надають відповідного напрямку і поступово просувають у черевну порожнину,
витягують мандрен і під'єднують шприц або апарат Боброва.
Телятам до 3-5-денного віку лікарські речовини вводять у ділянці обох голодних ямок, а старшим -
тільки в правій. Місце ін'єкції знаходиться на середині горизонтальної лінії, яка з'єднує горб крила клубової

384
кістки (маклак) з останнім ребром (на 6-8 см нижче поперечних відростків поперекових хребців у
залежності від віку і розмірів теляти). Голку з мандреном після проколу шкіри вводять поступово, в
напрямку до середини черевної порожнини, дещо зверху вниз і спереду назад під кутом 45-50°. Просунувши
голку в черевну порожнину, витягують мандрен і під'єднують шприц або апарат Боброва. При правильному
положенні голки в черевній порожнині розчин йде легко й вільно (швидше, ніж при внутрішньовенному
введенні).
Тяжкохворим телятам ін'єкцію виконують у лежачому положенні на вентральній ділянці живота. При
цьому теля дещо підіймають за тазові кінцівки. Укол голки виконують, відступивши від білої лінії на 2-5 см,
між правою або лівою парами сосків.
Зимою після введення розчину телят поміщають у термоклітки на 1-2 год або старанно укутують.
У дорослих свиней ін'єкцію виконують зліва в стоячому положенні. Точка введення голки знаходиться
на перетині маклако- ліктьової лінії із сегментальною площиною, яка проходить через се

385
редину голодної ямки. У великих свиней бажано підіймати задню частину тіла або хоча б задню ліву
кінцівку, і укол виконують на перетині сіднично-ліктьової лінії із сегментальною площиною, яка також
проходить через середину голодної ямки.
Поросят фіксують за тазові кінцівки головою вниз. При такому положенні органи черевної порожнини
зміщають до діафрагми, що зменшує вірогідність їх пошкодження. Голку вколюють між останніми парами
сосків на відстані 1-2 см з правого або лівого боку від білої лінії. Пункцію можна робити по білій лінії
живота, посередині між пупком і лобковим зрощенням (рис. 145).
Ягнятам інтраперитонеально лікарські речовини вводять у стоячому положенні, посередині правої
голодної ямки, на 3-4 см нижче поперечних відростків поперекових хребців. Голку вводять з мандреном
зверху вниз і спереду назад у напрямку до гомілки протилежної кінцівки.
Ягнятам можна також виконувати ін'єкцію так само, як і поросятам.
У цуценят собак і хутрових звірів методика інтраперитонеально- го введення лікарських розчинів така
сама, як і в поросят. Для цього цуценят фіксують за обидві тазові кінцівки й голову. Тримають головою
вниз, дещо витягнувши тулуб.
Внутрішньокісткові ін'єкції. Цей метод розроблений російським вченим Г. Ф. Гойєром у 1868 р.
Для ін'єкції використовують голку Касирського або ІС-2 (3. А. Си- моняна; рис. 146). Також можна
пристосовувати голки для спинномоз

Рис. 146. Голки для спинномозкових

пункцій та внутрішньокісткових ін'єкцій: Касирського в зібраному (а) й розібраному (б)
Рис. 145. Положення голки при
вигляді; в - голка ІС-2 (3. А. Симоняна)
іитраперитоиіальній ін'єкції

386
кових пункцій та кровопускні, після того, як їх вкоротити і підігнати мандрени за довжиною й круто зрізати
кінець голки. Для собак і кішок застосовують звичайні голки довжиною 3—4 см і діаметром 0,5- 0,8 мм з
тупо зрізаним вістрям. Відступивши 1-2 мм від вістря, на голці випилюють додатковий боковий отвір.
Ін'єкцію можна проводити в будь-яку кістку в ділянці з тонким кортикальним шаром. Це епіфізи
трубчастих кісток і плоскі кістки.
У ділянці наміченої пункції виконують інфільтраційну анестезію. Перед введенням основного розчину
в кістковий мозок ін'єктують невелику кількість 0,5 %-ного розчину новокаїну.
Внутрішньокісткові ін'єкції застосовують у випадках, коли великі вени травмовані; у поросят і ягнят, в
яких навіть великі вени надто вузькі; при тривалих вливаннях; на випадок шоку тощо. Червоний кістковий
мозок має винятково багату сітку капілярів венозної системи, тому введені лікарські препарати швидко
всмоктуються у венозне русло, минаючи лімфатичне, що дає можливість прирівнювати внутрішньокісткові
ін'єкції до внутрішньовенних, хоча за технікою вони простіші від останніх, особливо у випадку різкого
зневоднення організму. Найдоцільніше ін'єкції виконувати в грудну кістку (інтрастер- нально), яка
особливо багата на червоний кістковий мозок, судини й має дуже тонкий компактний шар, який легко
проколюється голкою.
Тваринам також можна внутрішньокісткові ін'єкції виконувати в грудну кістку, епіфізи трубчастих
кісток (плечова або великогомілкова), в горби п'яткової, сідничної або крила клубової кісток. У ділянці
епіфізів трубчастих кісток (особливо в молодих тварин) кортикальний шар тонкий і багато губчастої
речовини.
У кожному сегменті грудної кістки між зовнішнім і внутрішнім кортикальним шарами є спонгіозний
шар — червоний кістковий мозок. На розпилі грудної кістки він має різну товщину. Так, у рукоятці товщина
спонгіозного шару становить 2-6 см, у першому сегменті - 2,5, у другому - 1,1 і в третьому - 0,4 см. Зовнішня
і внутрішня кортикальна пластинки мають товщину 0,1-0,15 см. Вся маса спонгіозного шару являє собою
кісткові трабекули й сітку капілярів венозної системи.
Всі рідини перед ін'єкцією підігрівають до температури тіла! Для внутрішньокісткових ін'єкцій
використовують ті самі лікарські рідини, що й для внутрішньовенних, за виключенням кальцію
хлориду, при введенні якого виникає некроз кістковомозко- вої тканини! Швидкість введення
розчину повинна не перевищувати 5 мл/с!
Для ін'єкцій використовують ізотонічні розчини в об'ємі 500- 1000 мл. Перед введенням у розчини
добавляють антибіотики.
У свиней ін'єкції виконують в епіфізи плечової, великогомілкової, сегменти грудної, а також у горби
путової, клубової і сідничної кісток.
Ін'єкцію в плечову кістку З Д І Й С Н Ю Ю Т Ь тільки в молодняку свиней до 6-7-місячного віку. Тварину
фіксують у лежачому боковому положенні.
Голку з мандреном уколюють з латерального боку проксимальної частини кістки, перпендикулярно до
її поверхні, відступивши на 1 см назад і доверху від дельтоподібної шершавості кістки, біля основи великого
горба плечової кістки. Голку вводять свердлячими рухами на глибину 2-3 см (в залежності від величини й
вгодованості тварини). Товщина кортикального шару становить 0,1-0,2 см. Після його проколу голка

387
немовби провалюється і далі відносно легко просовується в губчастій речовині. Витягують мандрен,
приєднують шприц і повільно вводять розчин у губчасту речовину кістки.
Ін'єкції рідини в плечову кістку більш зручні, необхідно тільки слідкувати, щоб не потрапити в
порожнину суглоба. Ін'єкції в грудну кістку - більш небезпечні, тому що можна проколоти грудну кістку
наскрізь і попасти в грудну порожнину, де знаходяться життєво важливі органи.
Ін'єкції в рукоятку грудної кістки (інтрастернально) проводять у свиней будь-якого віку.
Тварину фіксують у лежачому боковому положенні. Точка уколу для введення розчину в губчасту
речовину рукоятки грудної кістки знаходиться на її боковій поверхні, відступивши від добре пальпованого
переднього краю рукоятки 3-4 см, що приблизно співпадає з місцем прикріплення 1-го ребра. Компактний
шар проколюють свердлячими рухами голки, спрямованої перпендикулярно до поверхні кістки. Після
проколу компактної речовини кінчик голки спрямовують до центру рукоятки на глибину 0,6-0,7 см. Після
цього витягують мандрен і приєднують шприц з лікарським препаратом.
При ін'єкції в центр першого сегмента грудної кістки (за І. Ф. Поповим) укол голки роблять з боку від
медіанної лінії, спрямовуючи її ззаду наперед під кутом 45° до зовнішньої поверхні грудної кістки.
М. Є. Шалдуга рекомендує ін'єкцію здійснювати в другий сегмент грудної кістки. У цьому випадку
свиню фіксують у спинно-боковому положенні. Прокол роблять збоку від серединної лінії й доходять до
грудної кістки, а потім свердлячими рухами голку просовують на глибину 5-7 см, стежачи, щоб не
проколоти наскрізь грудну кістку.
У великої рогатої худоби найкраще виконувати інтрастернальну (в грудну кістку) ін'єкцію в стоячому
положенні. Місце проколу - бокова поверхня другого сегмента грудної кістки. Точка введення голки
знаходиться на перетині вертикальної лінії, яка проведена через середину плечового суглоба, з
горизонтальною, проведеною через середину ліктьового суглоба. У корів молочних порід середньої вго-
дованості точка уколу знаходиться приблизно на 10 см від переднього краю і на 5 см - від нижнього краю
грудної кістки. Компактний шар кістки проколюють свердлячими рухами голки. При проколі компактного
шару кістки чути характерний хрускіт, після чого голку уводять ще на глибину 1-1,5 см. З голки витягують
мандрен і приєднують шприц. Для того, щоб переконатися в правильності знаходження голки, проводять
аспірацію кісткового вмісту. Якщо в шприці з'являється червонувата рідина - голка введена правильно.
У телят найпростіше вводити лікарську речовину в крило горба клубової кістки (маклак). Шляхом
пальпації на маклаці знаходять пальцеподібне поглиблення. Голку довжиною 3-4 см уколюють разом з
мандреном у центрі цього поглиблення в напрямку назад, вниз і дещо всередину на глибину 1-1,5 см, до
відчуття хрускоту проколюваних трабекул і так званого провалу голки. Після введення голки витягують
мандрен, приєднують шприц, голку на 2-3 мм відтягують назад і вводять розчин з деяким зусиллям. Якщо
для введення розчину потрібне велике зусилля, це свідчить про те, що зріз голки знаходиться поблизу
компактного шару кістки або вона забита кістковою тирсою, що заважає проведенню ін'єкції. У такому
випадку необхідно від'єднати шприц, прочистити голку мандреном або дещо змінити напрямок голки,
стараючись направити її вздовж стовпчикової частини клубової кістки.
Інтракостальні ін'єкції можна виконувати і на лежачій тварині. При цьому ін'єкцію виконують у маклак,
оскільки тут менше напружені шкіра і прилеглі тканини.

388
 При невдалому проколі маклака не можна зразу робити повторний прокол, тому що через
зроблений отвір лікарська рідина буде виливатися в м'які тканини, не потрапляючи у венозну сітку!
Тому повторний прокол роблять після повного тромбування першого, або ж з протилежного боку. Якщо
необхідні багаторазові інтра- костальні ін'єкції, їх виконують, чергуючи на обох маклаках.
У коней також виконують інтрастернальну ін'єкцію в стоячому положенні. Точка уколу голки
знаходиться на серединній лінії вентральної поверхні останнього сегмента грудної кістки (безпосередньо
позаду грудних кінцівок; рис. 147; 2). Голку уколюють на глибину 3- 3,5 см, направляючи її знизу вверх і
дещо вперед.

Рис. 147. Місця введення голки в грудну кістку: 1 - у собак; 2 - у коня

У лошат зручним місцем для інтракостальних ін'єкцій є вентральна поверхня хвоста в ділянці 3-4-го
хвостових хребців. Перед уведенням голки спочатку пальпацією визначають місце. Найчастіше це
вентральна поверхня міжхребцевих хрящів. Шкіра тут тонка, малорухлива, без волосяного покриву, що
полегшує знаходження точки уколу. Голку з мандреном уводять на глибину 1,5 см через вентральну
поверхню міжхребцевого хряща в напрямку вперед краніально розташованого тіла хребця.
Слід пам'ятати, що в місцях з'єднання хребців пропальповуються гемальні відростки, де проходять
хвостова артерія і вена. Тому прокол слід робити, відступивши 1 см від серединної лінії хвоста. Знахо-
дження голки в міжхребцевому хрящі визначається тугим її просуванням, а при попаданні в кістку
відчувається хрускіт проколюваних трабекул.
Уведена в тіло хребця лікарська речовина через малу екстраор- ганну сітку надходить в хвостову вену,
латеральні вени хвоста і внутрішню клубову вену, погіадаючи потім у каудальну порожнисту вену.
У ягнят інтракостальні ін'єкції виконують у горб крила клубової кістки, який пропальповується у
вигляді трикутного розширення. Шкіра в цьому місці в ягнят малорухлива, що сприяє виконанню цієї
маніпуляції. Голку з мандреном уводять на глибину 1-2 см у трикутне розширення маклака, направляючи
каудовентрально на иротилеж- мий сідничний горб, під кутом 45° до сагітальної площини тіла тварини.
Уводять голку легким натискуванням, до відчуття хрускоту і гак званого "провалу", які свідчать про те, що
вона знаходиться в губчастій речовині кістки. Потім мандрен витягують і приєднують шприц з лікарською
рідиною. Ін'єкції можна виконувати як у стоячому, так і в лежачому положенні тварини.
У великих собак ін'єкції виконують у маклак, у невеликих - у дистальний епіфіз стегнової кістки.
Маклак легко пропальпувати, відступивши 1-1,6 см від остистих відростків крижових хребців. Голку з
мандреном уводять у маклак на глибину 1,5-2 см паралельно сагітальній площині тіла тварини, на-
правляючи її назад і донизу в бік сідничного горба. Собакам можна також уводити в рукоятку грудної
кістки.

389
 Голку уколюють з переднього кінця рукоятки грудної кістки, спрямовуючи її спереду назад по
поздовжній осі рукоятки (див. рис. 147; 1). Глибина уколу може коливатися в межах 1-1,5 см. При зануренні
голки в губчасту кістку відчувається характерний хрускіт.
У невеликих собак ін'єкції виконують на медіальній поверхні дистального епіфіза стегнової кістки.
Точка уколу голки знаходиться в ямці між медіальним виростком і краєм медіального гребеня блоку
колінної чашки. Голку уводять каудолатерально на глибину 1 см.
У кішок, як і в лошат, найзручніше виконувати ін'єкцію на вентральній поверхні хвостових хребців.
Тварину фіксують у лежачому положенні. Голку уводять через міжхребцевий хрящ дещо збоку від
серединної лінії (щоб не травмувати хвостову вену та артерію) і направляють у тіло краніально
розташованого хребця. Потім мандрен витягують, приєднують шприц і шляхом аспірації кістковомозкової
рідини перевіряють правильність її знаходження. Після цього виконують ін'єкцію лікарської рідини.
У кролів Інтракісткові ін'єкції виконують у медіальну поверхню дистального епіфіза стегнової кістки.
Техніка така, як і в невеликих собак.
Ін'єкції в потиличну цистерну мозку. Цей метод недостатньо описаний в спеціальній літературі, хоча
в ряді випадків при багатьох захворюваннях тварин при його застосуванні одержують непогані результати,
а тому він заслуговує на увагу.
Відомо, що під дією подразника може настати дисфункція збуджувальних і гальмівних процесів, коли
домінантне вогнище збудження в центральній нервовій системі починає гальмувати здатність інших
центрів збуджуватися імпульсами, що мають до них пряме відношення. Такі явища спостерігаються в
тварин у випадках паралічу центрального походження, атаксії, мозочкових вестибулярних і спинальних
гемипараплегій, епілепсій, а також як наслідок інтоксикації при діареї, диспепсії телят, колітах,
копростазах. Тому безпосередня дія на центри вегетативної нервової системи змінює перебіг патологічного
процесу в сприятливий бік. Після введення тих же препаратів іншими шляхами, їхній ефект або зовсім не
проявляється, або ж внаслідок наявності гематоенцефалічного бар'єру буває зовсім не таким, якого чекали.
, Методику введення суміші лікарських речовин у потиличну цистерну опрацював і науково обґрунтував
В. Г. Бушков. Він спочатку вивчив дію адреналіну, який після введення в ліквор мозку підвищував тонус
симпатичного відділу а, значить, і анаболітичні процеси. Проте навіть незначна кількість названого
препарату часто призводила до розвитку набряку легень. Змішування адреналіну з однаковою кількістю 0,5
%-ного новокаїну не лише усунуло виникнення набряку легень як ускладнення, а й знизило його вплив на
холінореактивні системи мозку, здатні виділяти ацетилхолін при токсикозах. Однак експериментально було
виявлено, що і новокаїн, і його суміш з адреналіном при внутрішньоцистернальному введенні пригнічують
функцію дихального центру. Тому для запобігання таким ускладненням він запропонував додавати до
суміші 10 %-ний етиловий спирт на 0,5 %-ному розчині новокаїну. Дія адреналін-новокаїн-спиртової суміші
(АНС), введеної у ліквор мозку, поширюється на третій і четвертий шлуночки й супроводжується появою
ряду синдромів, характерних для реакції парасимпатичної нервової системи. У тварин спочатку
розвивається дрімотний стан, а вже через 1-2 доби поліпшується апетит, підвищується тонус мускулатури
(при диспепсії), зменшується перезбудження симпатичного відділу нервової системи, після чого настає
функціональна рівновага.

390
 Після введення АНС в потиличну цистерну мозку, вона поширюється на підкірку, проникає в
четвертий, третій і навіть бокові шлуночки мозку, а також у ретикулярну формацію його стовбура, досягаю-
чи кінцевого мозку, нюхальних цибулин, чутливого й рухомого полів кори головного мозку та очного
яблука. Реакція на введення проявляється прискоренням дихання, загустінням калових мас (підвищення
всмоктувальної властивості кишечнику), поліпшенням апетиту, м'язового тонусу. При цьому в хворих на
диспепсію телят підвищується секреція вільної соляної кислоти й перетравна здатність шлункового соку,
що сприяє розчиненню згустків казеїну в сичузі.
Крім зазначених випадків, таку суміш з успіхом використовують у хірургічній практиці в комплексі з
місцевим лікуванням при погано гранулюючих ранах, виразках, а також при операціях на органах черевної
й тазової порожнини в собак.
Техніку виконання пункції дивись у розділі "Операції в ділянці потилиці".
Внутрішньосиновіальні ін'єкції виконують з лікувальною, профілактичною й діагностичною метою
(див. розділ "Операції на кінцівках").
Показання до виконання пункції: а) з метою диференціальної діагностики. Для цього із порожнини
одержують вміст, який піддають органолептичному, мікробіологічному та біохімічному дослідженням.
Результати досліджень дають змогу зробити висновок, чи мають справу з патологічним процесом і яким
саме. У порожнину ін'єктують анестезувальні розчини. При ураженні суглоба болючість і кульгавість у
тварин зникають або зменшуються. Для уточнення діагнозу на проникаюче поранення суглоба вводять
антисептичні розчини;
б) з лікувальною метою. Видаляють вміст із порожнини, промивають її антисептичними розчинами,
вводять лікарські речовини. Для зменшення болючості ін'єктують анестезувальні речовини.
Загальні зауваження до техніки пункції. Частіше пункцію виконують у дорослих тварин. Точки
пункції - випинання під шкіру стінки капсули (дивертикул). Перед пункцією шкіру зміщують вбік.
Критерієм правильного положення голки є витікання синовіальної рідини. Якщо вона не витікає, то злегка
зміщують кінчик голки, приєднують шприц і аспірують синовію. Місце пункції заклеюють колодієм.

КРОВОПУСКАННЯ
Показання до кровопускання такі: 1) інтоксикація організму (уремія, еклампсія тощо); 2) отруєння
окисом вуглецю, сірчаним ангідридом та іншими отрутами; 3) ревматичне запалення копит, ексудативний
асептичний плеврит і черевна водянка; 4) перенавантаження серця при емфіземі й набряку легень; 5)
необхідність зниження внутрішньочерепного тиску при оглумі та інших захворюваннях; 6) діагностична
мета (взяття невеликої кількості крові); 7) взяття крові в гіперімунізованих тварин на біофабриці тощо.
При взятті невеликої кількості крові з діагностичною метою користуються тонкими кровопускальними
голками або інфузійними, а в дрібних тварин - тонкими ін'єкційними. Якщо потрібне велике кровопускання,
голки беруть великого діаметра (внутрішній діаметр голки повинен дорівнювати 4-6 мм).
Техніка операції. Кровопускання у коней, великої і дрібної рогатої худоби виконують з яремної вени.
Шкіру проколюють голкою з вставленим у неї мандреном; безпосередньо перед проколом вени мандрен
витягують. При великих кровопусканнях краще перетиснути вену за допомогою джгута; після цього вену
оголюють невеликим поздовжнім розрізом шкіри довжиною 1-1,5 см (якщо шкіра тонка, то розріз не
потрібний). Крові беруть 10 мл на 1 кг маси тіла тварини через 20 днів (або 13 мл через місяць).
391
 На біофабриках у гіперімунізованих тварин (для одержання сироваток) кровопускання роблять чотири
рази на місяць з розрахунку 14— 15 мл на 1 кг маси, з перервами: між першим і другим, третім і четвертим 2
дні, між другим і третім - 10-12 днів.
У свиней невелику кількість крові (наприклад, для діагностичних досліджень) беруть із вуха,
надрізуючи скальпелем його велику вушну вену або орбітального венозного синуса. Якщо від свині беруть
велику кількість крові (наприклад, у гіперімунізованих тварин), то місцем кровопускання є хвіст. На кінці
його вистригають щетину, шкіру обмивають і хвіст опускають на 3-4 хвилини в банку з помірно гарячою
водою, щоб викликати гіперемію (влітку в цьому немає потреби). Кінцеву частину хвоста старанно
дезінфікують, після чого гострими ножицями або скальпелем відсікають відрізок довжиною 1,5-2 см і
збирають кров у банку. Якщо кровотеча спиниться, то тампоном знімають згусток крові й масажують хвіст.
У свиней (починаючи з маси тіла 50 кг) дози крові, які беруть з 20-денними інтервалами, становлять 6 мл на
1 кг маси тіла тварини (або 8-14 мл через 30-денні інтервали). По закінченні операції рану дезінфікують, а
кінчик хвоста здавлюють на 3-4 доби гумовим кільцем, яке має діаметр до 1 см. У гіперімунізованих свиней
за період їх використання протягом 4-х місяців кров беруть 16-18 разів, з розрахунку до 10 мл на 1 кг маси
тіла.
У птахів легко взяти кров способом скарифікації гребеня або борідок.
Одноразові дози крові, яку випускають з лікувальною метою, становлять: у коней - 2-6 л, у великої
рогатої худоби - 3-8 л, у дрібної рогатої худоби - 200^00 мл, у свині - 200-600 мл, у собаки - 50- 200 мл, у
курки - 10-40 мл і у великих птахів - 40-60 мл.

ПЕРЕЛИВАННЯ КРОВІ (ГЕМОТРАНСФУЗІЯ)

Переливання крові - введення в судинне русло хворої тварини (реципієнта) крові здорової тварини
(донора). Перед взяттям крові в донорів слід виключити хронічно перебігаючі інфекційні захворювання
(сап, лейкоз, туберкульоз та ін.) і паразитарні, щоб попередити розповсюдження цих хвороб.
Показання. Переливання крові застосовують як для заміщення крові (кровотечі, анемія), так і для
мобілізації захисних сил хворої тварини (стимулююча дія), і дезінтоксикації (поранення, опіки, виразки,
гнійна й гнилісна інфекції, отруєння стійкими отруйними речовинами, окисом вуглецю та іншими
отрутами). Велике значення має передопераційне переливання крові для профілактики кровотечі, а також як
засіб лікування від шоку. З успіхом переливання крові застосовують при порушенні білкової і сольової
рівноваги, опіках, сепсисі, колапсі і ранах, які тривало не загоюються. Залежно від показань переливають
кров: а) сумісну (однойменної групи або від універсального донора, тобто першої групи); б) несумісну; в)
гетерогенну (від іншого виду тварини). Нерідко використовують кров від реконвалесцента або
імунізованого донора, або, нарешті, опромінену ультрафіолетовими чи лазерними променями, газовану
тощо.
Вибір донора. При гемотрансфузії необхідно враховувати явища гемаглютинації, тобто здатність
сироватки крові аглютинувати (склеювати) еритроцити донора. Це явище пов'язане з наявністю в крові
особливих речовин: у сироватці - аглютинінів, а в еритроцитах - аглютиногенів, здатних при взаємодії
вступати в імунологічну реакцію за принципом антиген - антитіло. Щоб запобігти важким розладам,
пов'язаним із цим явищем, необхідно переливати тільки сумісну кров тварини одного і того самого
392
виду(ізогемотрансфузія), і тільки в деяких випадках з метою стимуляції організму реципієнта в незначних
дозах переливають кров від тварини іншого виду (гете- рогемотрансфузія).
Сумісність крові визначається належністю донора і реципієнта до тієї або іншої ізоаглютаційної групи,
що має велике значення в коней
1 жуйних. У собак титр аглютинінів крові настільки слабкий, що в них можна переливати кров без
визначення її сумісності!
Хоч у тварин встановлено наявність чотирьох основних груп крові (як і в людини), визначення їх через
низький титр аглютинінів за допомогою стандартних сироваток на практиці не поширилося. Замість цього у
ветеринарній медицині застосовують методи визначення сумісності крові: а) пряму пробу - підбір донора
для даної хворої тварини з числа придатних для цього тварин (цілком здорових і молодого віку); б)
перехресну пробу - вибір серед поголів'я тварин, придатних як донори, таких, які можуть бути
універсальними донорами для всіх (мають першу групу крові).
Пряма проба (за методом Венсана). У пробірці відстоюють 15- 20 мл крові хворої тварини
(реципієнта). Потім з одержаною сироваткою й краплею крові, взятої в передбачуваних донорів, ставлять
реакцію аглютинації. На предметне скло або блюдечко (старанно обезжирене спиртом або ефіром) наносять
дві краплі сироватки крові хворої тварини (реципієнта) і краплю крові передбачуваного донора. Злегенька
похитуючи із боку в бік блюдечко (скло) і змішуючи сироватку з кров'ю, спостерігають реакцію протягом
3-5 хвилин. Поява протягом цього строку (при постійному похитуванні) червоних глибок і прояснення
рідини свідчать про позитивну реакцію (даний донор не підходить для хворої тварини), при негативній
реакції рідина залишається рівномірно забарвленою, гомогенною.
Для постановки цієї проби можна замість сироватки застосовувати дві краплі плазми крові.
Можна також застосовувати пряму реакцію ізогемоаглютииації. Для цієї проби необхідна сироватка
крові реципієнта і суспензія еритроцитів донора 1:10 у 0,85 %-ному розчині натрію хлориду або 1-
2 %-ному розчині натрію лимоннокислого. Щоб приготувати сироватку, в реципієнта беруть кров у
пробірку. Після її зсідання зливають сироватку й відбирають необхідну кількість для постановки реакції.
Для прискорення зсідання крові, ретракції згустку та виділення сироватки, пробірку з кров'ю зразу ставлять
у теплу (40 °С) воду. Сироватка в цьому випадку відокремлюється через 15-30 хв.
На предметне скло наносять 2-3 краплі сироватки крові реципієнта й додають одну краплю суспензії
еритроцитів донора. Скляною паличкою або кінчиком чистого предметного скла суспензію еритроцитів
змішують із сироваткою. Через 5-10 хв спостерігають позитивну чи негативну реакцію. Слід мати на увазі,
що в тварин є вірогідність виникнення псевдоаглютинації, особливо при постановці реакції зі
свіжоодержаною сироваткою. Основна відмінність її від істинної аглютинації полягає в тому, що при
похитуванні предметного скла згустки еритроцитів, які утворилися, розпадаються й еритроцити рівномірно
розподіляються в сироватці крові реципієнта. При позитивній реакції похитування предметного скла
супроводжується збільшенням розмірів конгломератів аглютинованих еритроцитів.
У великої і дрібної рогатої худоби через низький аглютина- ційний титр і незначну
аглютинабельність еритроцитів одноразове переливання крові виконують лише після визначення
групової подібності крові, без постановки реакції ізогемоаглютинації!
Для цього застосовують пробу в пробірках.

393
 Пряма проба в пробірці (за Шіффом). В аглютинаційну пробірку висотою 5-6 см, діаметром 5-6 мм
піпеткою накапують 5 крапель сироватки крові реципієнта, до якої додають 2 краплі 5 %-ної суспензії
еритроцитів у фізіологічному розчині крові донора. Добре перемішують вміст пробірки й залишають її на
2-3 год при кімнатній температурі. По закінченні цього часу пробірку струшують і спостерігають результат
реакції. У пробірці з негативною реакцією еритроцити після струшування рівномірно розподіляються в
сироватці крові, надаючи їй гомогенний червонуватий колір. Таку кров вважають сумісною.
Позитивна реакція характеризується тим, що після струшування пробірки на фоні просвітлілої
сироватки плавають грудочки склеєних еритроцитів. Таку кров переливати не можна. У сумнівних
випадках суміш сироватки та еритроцитів перевіряють під мікроскопом.
Перехресна проба. У виділених 10-15 коней, придатних бути універсальними донорами, беруть кров у
пробірки, відстоюють плазму, відбирають її в окремі пробірки, а осад еритроцитів розбавляють у 5 разів
фізіологічним розчином. Потім відразу ж приступають до постановки перехресних реакцій аглютинації, як
зазначено вище (якщо досліджують 10 коней, таких реакцій ставлять 100 і т.д.).
Як універсальних донорів вибирають тих тварин, еритроцити яких не аглютинуються ні однією
плазмою інших досліджених тварин.
Заключним показником можливості переливання крові слід вважати біологічну пробу (пробу
Елеккера). Послідовність виконання така. У реципієнта вимірюють температуру тіла, рахують пульс, час-
тоту дихання, оцінюють загальний стан. Після цього коням і великій рогатій худобі вводять 200^400 мл,
собакам - 5-20, вівцям - 20 -40 мл крові, яку збираються перелити. За твариною спостерігають протягом
15-20 хв. Слід враховувати реакцію тварини на зовнішнє оточення та маніпуляції, які пов'язані із
трансфузією. У період спостереження застосовувати закрутки та інші болючі методи фіксації не слід!
Якщо протягом зазначеного часу в реципієнта не з'являються симптоми занепокоєння, не прискорюються
пульс, дихання тощо, то біологічну пробу вважають негативною і кров переливають у необхідній
кількості.
При позитивній біологічній пробі тварина непокоїться, у неї прискорюється пульс, збільшується частота
дихання, розширюються зіниці, слизові оболонки стають синюшні, з'являється мускульний тремор, часта
дефекація й сечовиділення. Можливе підвищення температури тіла. Ці показники можуть розвиватися в
повному комплексі або деякі із них відсутні. Таку кров переливати не можна.
Існує два способи переливання крові: пряме і непряме.
Пряме переливання крові (за І. О. Поваженком). Донора ставлять на підвищену площадку (на 1-1,5 м
вище від реципієнта). Якщо такої площадки немає, в такому разі реципієнта фіксують на землі в лежачому
положенні, а донора - в стоячому. Яремну вену в донора перетискають джгутом. Внаслідок здавлювання
створюється підвищений тиск крові в правій або лівій яремній вені. Система, через яку сполучаються вени
донора і реципієнта, складається з двох відрізків гумової або краще поліхлорвінілової трубки, які
закінчуються голками. Вільні кінці відрізків з'єднують скляною оливою (оливу можна відтягнути з
лабораторної трубки). Довжина всієї трубки повинна бути не менше 1,5 м. У вену донора вводять голку
трохи меншого діаметра, внаслідок чого кров його без затримки в оливі і гумовій трубці рівномірно
надходить у вену реципієнта.

394
 Пункцію вен проводять одночасно в обох тварин. У цей момент система повинна бути роз'єднана біля
голки реципієнта, а вільний кінець гумової трубки опущений вниз. Коли кров донора починає текти
рівномірним струменем, цей кінець трубки приєднують до голки реципієнта.
Для дозування крові, яку потрібно перелити, визначають один раз пропускну спроможність складеної
системи при зазначених умовах: здавлювання джгутом вени донора; опущеній вниз, до рівня місця пункції
вени в реципієнта, положенні другої голки; враховується час, потрібний для наповнення кров'ю посудини
певної ємності. Наприклад, якщо протягом однієї хвилини через трубку протікає 150 мл крові, то для
переливання 1,5 л крові вени донора і реципієнта з'єднують на 10 хвилин. При перенесенні даних,
одержаних в одного донора, на інших при переливанні 1 л крові, помилки в дозуванні не перевищують 40-50
мл.
Складену систему стерилізують кип'ятінням, потім канал її змочують стерильним вазеліновим або
камфорним маслом (кілька мілілітрів масла вводять шприцом через одну з голок). Зайве масло із трубки
видаляють, протягуючи її для цього між злегка стиснутими пальцями.
За течією крові стежать через стінку косо поставленої оливи. При зміщенні голки у вені донора течія
крові припиняється, при неправильному положенні голки у вені реципієнта олива наповнюється кров'ю.
Місце пункції вени при тривалих вливаннях знеболюють (інфільтраційна анестезія місця пункції вени у
донора і реципієнта), вводять обом тваринам нейролептик, що забезпечує спокійну поведінку тварин
протягом всієї процедури.
Непряме переливання крові відрізняється тим, що кров від донора надходить до реципієнта не
відразу, а спочатку її набирають у будь-яку посудину, де її відповідно обробляють проти зсідання, тобто
стабілізують.
Як стабілізатори застосовують (в пропорції 1 частина стабілізатора на 10 частин крові!): 1) 5
%-ний розчин натрію лимоннокислого (термін стабілізації 15-20 днів); 2) 8 %-ний розчин магнезії сір-
чанокислої (термін стабілізації до 2-х діб); 3) 10-15 %-ний розчин кальцію хлориду (термін стабілізації 2
години); 4) 10 %-ний розчин натрію саліциловокислого та ін. Останній краще всього застосовувати при
гемотрансфузії у великої рогатої худоби.
Операцію виконують за два прийоми: а) взяття крові в донора; б) переливання її реципієнтові.
Для непрямого переливання крові користуються апаратом Боброва або звичайним скляним бутлем
ємністю 3—4 л (бажано градуйованим), в який вставлено дві вузенькі скляні трубочки: коротка (для
проходження крові) і довга (для повітря).
Перед використанням апарат стерилізують кип'ятінням у дистильованій або кип'яченій воді.
Після проколу вени в донора голку з'єднують гумовою трубкою з довгою скляною трубкою (опущеною
до дна посудини). Апарат для переливання крові опускають нижче від рівня вени і легеньким похитуванням
увесь час змішують кров, що надходить, з розчином стабілізатора, який попередньо наливають в ємність.
Реципієнтові кров переливають із цього ж апарата. Для цього знімають гумову трубку з довгої скляної
трубки і після промивання фізіологічним розчином надівають її на коротку скляну трубку. Ємність
перевертають вверх дном і піднімають так, щоб кров повільно надходила до організму реципієнта (по 50 мл
за хвилину).

395
 Перші 200-300 мл крові вводять тварині для так званої біологічної проби, щоб простежити, як тварина
реагує на кров, яку переливають.
Голку із вени на цей час не виймають, а опускають тільки апарат і затискують гумову трубку.
Якщо негативної реакції протягом 10-15 хвилин не буде, то трансфузію продовжують. Під час
переливання слід обережно похитувати ємність з кров'ю для того, щоб не відбулося зсідання формених
елементів крові і закупорювання ними просвіту трубки й голки.
Краплинне переливання крові. Для краплинної гемотрансфузії, як правило, використовують систему
для переливання крові або пристосовують апарат Боброва.
Якщо користуються системою для переливання крові, в такому разі одну голку від системи уводять у
пробку ємності з кров'ю і поряд також уводять ще одну довгу голку, кінець якої повинен знаходитися біля
дна посудини. Другу голку протилежного кінця системи уводять в яремну вену тварини.
Коли застосовують апарат Боброва, в його пробку вставляють дві короткі скляні трубки. На одну з них
надівають м'яку гумову трубку з канюлею на нижньому кінці, яку поміщають у посудину; канюля служить
для надання трубці більшої ваги, щоб вона вільно рухалася при зміні положення посудини під час
змішування крові. До другого (зовнішнього) кінця цієї ж скляної трубки приєднують довгу гумову трубку,
через яку кров надходить в організм реципієнта. У цю ж трубку вставляють скляну крапельницю. Через
другу скляну трубку нагнітають повітря (див. рис. 98; с. 341).
Апарат підвішують до гачка металевого штатива. Кров вливають реципієнтові через яремну вену.
Потрібний темп трансфузії (60-100 крапель за хвилину) регулюють затискачем, а також підтримуванням
постійного тиску повітря в посудині.
Періодично, щоб усунути зсідання еритроцитів, апарат повертають 3-4 рази в сторони, не знімаючи
його з гачка і не припиняючи трансфузії:
При повторному переливанні крові, через 5-6 днів, можливі випадки анафілактичної реакції організму
реципієнта, яка обумовлена ізоангигенною несумісністю крові в результаті виникнення ізоімун- них антитіл
після попереднього переливання. У таких випадках переливати кров від попереднього донора не можна.
Тому підбирають нового донора, еритроцити якого не будуть аглютинувати в ізоімун- ній сироватці
реципієнта.
При появі ізоімунних антитіл у сироватці крові реципієнта, підбір донора проводиться методом
конглютинацїї (за В. М. Лабунським). Названий метод аналогічний розглянутому вище аглютаційному і
виконується тими ж двома способами на предметному склі і в пробірці. Різниця заключається в тому, що
суспензію еритроцитів донора готують не на фізіологічному розчині, а в колоїдному середовищі, в якості
якого може бути використана сироватка або плазма крові самого донора або реципієнта. Це пов'язане з тим,
що деякі форми ізоімунних антитіл не вступають у реакцію антиген - антитіло в сольовому середовищі. Такі
антитіла називаються неповними і проявляють імунологічну активність тільки в колоїдному середовищі.
Ознакою несумісності крові при дослідженні її методом конглютинацїї також є феномен склеювання
еритроцитів донора в сироватці крові реципієнта. Відсутність аглютинації є ознакою її сумісності.
Дози крові, яка переливається, в залежності від показань можуть бути невеликими - 1-2 мл, середніми -
3-5, великими - 6-8 і масивними - 10 мл і більше на 1 кг маси тіла. Для гемостазу застосовують невеликі
дози стабілізованої крові, при крововтратах і опіках - середні й великі!

396
ЕЛЕМЕНТИ ПЛАСТИЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
Пластичними називають криваві операції, які виконуються з метою відновлення форми,
безперервності й функції втрачених тканин, заміщення зруйнованої частини будь-якого органу або
пересадки цілого органу. У ветеринарній медицині пластичні операції застосовуються, головним чином, для
відновлення втрачених шкірного покриву й слизових оболонок у тих випадках, коли цього не можна
досягнути накладанням звичайних швів.
До величезної за обсягом і різноманітністю групи пластичних операцій входять:
1) пересадка, або трансплантація (вільна пластика), коли тканину для закриття вади переносять із
суміжних або віддалених ділянок способом цілковитого відокремлення від даного місця або від іншої
тварини. До різновидностей пересадок відносяться: пересадка тканини, консервованої на холоді за
Філатовим; пересадка свіжої тканини (відразу після її відокремлення); пересадка штучної тканини
(алопластика).
Способи заміщення дефекту тканин зумовлені видом застосовуваного для пересадки матеріалу. На
основі цього і розрізняють: а) аутопластику — тканину для заміщення дефекту беруть від тієї самої
тварини, якій виконують пересадку; б) гомопластику - використовують тканини іншої тварини, але того
самого виду; в) гетеропластику - тканину пересаджують від тварини іншого виду; г) алопластику -
застосовують штучні тканини синтетичного походження.
2) власне пластика (невільна пластика), коли тканину для заміщення вади викроюють поряд з нею і
переміщають на ваду без цілковитого відокремлення від даного місця, і коли ця тканина живиться через
ніжку або місточок. Особливим видом пластики є закриття вади за допомогою круглого стебла (за
Філатовим). Завдяки дослідженням Філатова, а також Богораза, Лімберга та ін., пластичні операції в лю-
дини розроблені досконало.
У ветеринарній хірургії практикують різні способи аутопластики і заміщення тканинних дефектів
алопластичним матеріалом. Гомо- і гетеротрансплантація у ветеринарій медицині не набули практичного
значення, і вивчення цього питання ще не вийшло за межі експериментів. Пластичні операції в тварин
здебільшого застосовують для відновлення неперервності шкіри, звідси і назва "дерматопластика". Якщо
ваду (дефект) шкіри закривають способом часткового відокремлення і переміщення клаптя з суміжних
ділянок, зберігаючи його кровопостачання, то операція називається шкірною пластикою; коли ваду
закривають куском або клаптем шкіри, цілком відокремленим від підлеглих шарів (часто далеко від вади),
то мова йде про пересадку шкіри (шкірну трансплантацію).
Тканини й органи, пересаджені від інших тварин (гомо- і гетеропластика), можуть спричинити в
організмі реципієнта явище біологічної несумісності. Це зумовлено неідентичністю антигенів, які входять
до складу тканинних білків донора й реципієнта. Так званий трансплантаційний імунітет призводить до
некрозу і відторгнення трансплантата на 3-14-й день. До цього часу не знайдені дійові й безпечні засоби,
щоб подолати таку біологічну реакцію організму реципієнта, зробити його толерантним, нездатним
виробляти антитіла щодо антигенів білків пересаджених тканин. Найбільш реальна гомотрансплантація в
одно- яйцевих близнюків, що мають ідентичні антигени.
Для приживлення шкірного клаптя, особливо при вільній пластиці, велике значення має загальний стан
і реактивність хворої тварини, а також повноцінна годівля. При всіх пластичних операціях основним

397
правилом є суворе дотримання правил асептики та антисептики. Під час підготовки операційного поля
ухиляються від застосування антисептичних засобів, обмежуючись тільки механічним очищенням та
знежиренням шкіри!
Важливе значення надається знеболюванню.
Вибір способу операції залежить від місця, тривалості й характеру. Інфільтраційна анестезія з
використанням більш концентрованих розчинів (1%-них) полегшує викроювання клаптя й сприяє прижив-
ленню його. До розчину анестетика не слід добавляти адреналін, щоб не погіршити місцеве
кровопостачання! Інфільтрація анес- тезувальним розчином призводить до зміни співвідношення
тканин, тому перед знеболюванням доцільно намітити на шкірі хід передбачуваних розрізів!
Велику роль у приживленні клаптя шкіри відіграє швидке відновлення його васкуляризації, що можливе
лише при максимальному зіткненні клаптя із життєздатними тканинами дефекту. Для цього перед
переміщенням клаптя краї та дно дефекту освіжають к'юреткою до появи добре видимих кровоточивих
судин. Кровотечу зупиняють ватно- марлевими тампонами, змоченими підігрітим фізіологічним розчином.
Способи невільної пластики. Закриття дефекту із застосуванням послаблювальних розрізів за
Цельсом - найпоширеніший вид дерматопластики.
Показання. Свіжі рани з великою втратою тканин, особливо на рухливих ділянках тіла (суглоби,
сухожилкові піхви тощо) та в місцях проходження великих судин і нервів, після видалення новоутворень і

398
 вирізування омозолілих виразок, рубців тощо. Ефективність дермато- пластики найвища в собак завдяки
великій зміщуваності шкіри.
Тварин фіксують у лежачому положенні і застосовують наркоз або комбіноване знеболювання (краще з
провідниковою анестезією). Суворо дотримуються правил асептики. Свіжі рани очищають від
нежиттєздатних тканин. При гранулюючих ранах поверхню освіжають, рубцеву тканину вирізують. У всіх
випадках ретельно спиняють кровотечу тампонами, змоченими в гарячому фізіологічному розчині.
Невеликі дефекти закривають краями самої рани, зсуваючи їх. Для цього роблять один або два
додаткові розрізи шкіри, які зменшують напруження країв рани і збільшують їх зміщуваність. ГІослаб-
лювальні розрізи можуть бути різного розміру й форми (дугоподібної, прямокутної, зигзагоподібної тощо),
їх роблять з урахуванням топографії певної ділянки, щоб не пошкодити або не оголити глибокороз-
ташовані органи. Кожний розріз має бути на 4-12 см віддалений від одного або обох боків дефекту. Для
кращого зближення країв рани між ними й новоутвореними послаблювальними розрізами злегка
відокремлюють скальпелем підшкірну клітковину і накладають шви. Щоб надати первинній рані
правильної геометричної форми, її часто перетворюють на круглий, овальний, трикутний або чотирикутний
дефект. Відповідно послаблювальні розрізи роблять найбільш доступного розміру й форми
(рис. 148, а).
Закриту зміщеною шкірою ваду зашивають глухими вузловими швами. Свіжі рани, що утворюються
на місці послаблюваль- них■у розрізів, по можливості закривають швами або залишають відкритими;
згодом
ІК. ї-

Рис. 148. Способи шкірної пластики за допомогою

послаблювальних розрізів: а - дугоподібних; б - за
допомогою переміщених трикутних клаптів; в - кутових
вони самі по собі загоюються вторинним натягом. Немає потреби доводити,
що це не знижує цінність такого прийому, а тому його застосовують лише за
крайньої потреби, коли шкіра впоперек не рухається (не розтягується).
Частіше застосовують кутові послаблювальні розрізи (див. рис. 148, в).
При переміщенні утвореного в куті розрізу клаптя вдається зблизи-

399
ти краї вади, а вторинний дефект закривають спочатку кутовим швом, який накладають по кутах рани, а
потім накладають шов на бокові краї переміщеного клаптя.
Закриття країв вади за допомогою переміщених трикутних клаптів за Лімбергом. На відстані 4-12
см від країв вади, з одного або обох її боків, роблять розрізи шкіри (середній і два бокові) у формі букви 7,, як
показано на рис. 148, б, щоб мати з кожного боку два трикутні клапті. Середній розріз повинен дорівнювати
за довжиною боковим і розміщуватися перпендикулярно до поздовжньої осі вади. Утворені трикутні клапті
шкіри після відокремлення їх від підлеглого шару переміщують назустріч один одному так, щоб клапоть 1
зайняв місце клаптя 2 і навпаки, й з'єднують вузловими швами (див. рис. 148, б).
При такому взаємному переміщенні, тобто обміні місцями (за автором способу - "зустрічному обміні")
клаптів, шкіра натягується зверху й знизу від вади, тоді як у проміжку між вадою та клаптями її натяг значно
зменшується, і тут утворюється приріст ширини шкірного містка за рахунок натягу суміжних ділянок знизу
й зверху. Це й дає можливість повністю зблизити краї вади швами. Необхідно тільки в кожному випадку
точно встановлювати довжину середнього і бокових розрізів для утворення трикутних клаптів, щоб
одержати потрібний приріст ширини шкірних містків з боків вади й закрити її швами без значного натягу
шкіри.
Довжину розрізів визначають так. Відношення довгої діагоналі
ромба сі до короткої а - коефіцієнт поздовжнього здовження — обчи-
а
слюють за теоремою Піфагора; він дорівнює 1,73. Виходячи з цього, можна скласти таку формулу:
сіх 2
а ------------------------------------------------------------------------------------,
1,73
де а - шукана довжина середнього (і бокових) розрізів. Наприклад: ширина вади 6 см, відстань, на яку зближуються краї вади з кожного
боку (сі), дорівнює 3 см. Таким чином, довжина розрізу у викроюваних трикутних клаптях, обчислена за формулою, становитиме
приблизно 3,5 см:
3x2
= 3,46.
1,73
Закриття вади клаптями шкіри на ніжці. До цієї групи дерма- топластичних операцій належать
численні способи викроювання поруч з вадою клаптів різної форми - овальних, трикутних, чотирикут

400
них та ін. Клапоть на широкій ніжці вирізують безпосередньо біля вади; потім його відокремлюють від
підлеглого шару і, повернувши навколо основи (ніжки), накладають на ваду, фіксуючи вузловим швом. Кут
повороту ніжки клаптя може бути різний, але він не повинен перевищувати 180°!
Відповідно до форми вади частіше застосовують: а) закриття вади овальним клаптем на ніжці; після
переміщення клаптя залишається нова вада, яку з'єднують швами за допомогою послаблювальних розрізів -
кутового або дугових; б) закриття вади двома трикутними клаптями; ці клапті викроюють поруч один з
одним у формі ромба з середнім розрізом, що проходить через ваду (по її довгій осі), або ж у вигляді
роз'єднаних клаптів по краях вади; в обох випадках клапті міняють місцями і з'єднують швами; нові вузькі
вади, що залишилася, не зашивають, вони незабаром загоюються вторинним натягом; в) закриття трикутних
вад трикутними клаптями, викроєними по боках, але поруч з вадою, за допомогою кутових розрізів (див.
рис. 148, в); г) закриття чотирикутної вади поруч викроєним трикутним клаптем з подальшим переміщенням
його на ваду (рис. 149, II).
Спосіб Р. Сяре. Зміщену шкіру попередньо перфорують численними невеликими розрізами. Таким
чином, ваду покривають сіткою шкіри. Ефективність цього способу дуже висока. Рани, утворені в результаті
послаблювальних розрізів, як правило, загоюються без накладання швів. У разі потреби краї ран зближують
і накладають вузлові шви.
Спосіб Бурова. Для зменшення напруги країв дефекту прямокутної форми на двох коротких сторонах
його вирізають шматочки шкіри за формою рівнобедрених трикутників, після чого легко зблизити краї
дефекту й з'єднати їх швами (див. рис. 149, II).

cTTTrTT,Tf

Рис. 149. Способи шкірної пластики: І - спосіб Цельса (а -

послаблювальні розрізи); II - спосіб Бурова (ABC, BEF -
вторинні трикутні дефекти); III - спосіб Шиманов- ського (а, б -
шкірний дефект; стрілкою показано переміщення шкірного
клаптя)

401
 Спосіб Шимановського. Короткі сторони дефекту чотирикутної і близької до неї форми нарощують за
продовженням двома лінійними розрізами шкіри і підшкірної клітковини. Відступивши від кінців розрізів
4—6 см, роблять ще додатковий розріз шкіри, щоб збільшити її рухливість і зменшити напруження.
Утворений клапоть підтягують і кладуть на дефект, фіксуючи його вузловими швами. Якщо в пере-
міщеному клапті зберігається велике напруження та існує загроза прорізування лігатурою країв рани,
рекомендується відпрепарувати клапоть шкіри з підшкірною клітковиною від прилеглих тканин, а вузлові
шви комбінувати із швами, які зменшують напруження (шов, зменшуючий напруження тканин, з валиками,
петлеподібний; див. рис. 149,111; 150). '
При виконанні дермато- Ah
пластики слід дотримувати- ся наступних правил:
1) операції шкірної пластики виконувати із суворим додержанням асептики; 2) гранульовані поверхні вади
зрізують гострим скальпелем або вишкрібають к'юрет- кою; 3) кровотечу зупиняють
тампонами, змоченими гарячим фізіологічним розчином (не вище 50 °С), щільно
притискуючи їх до освіженої поверхні тугою пов'язкою,
доки зовсім припиниться Рис. 150. Закриття шкірного дефекту на щоці у коня кровотеча; великі судини
скручують, уникаючи при цьому (за Шимановським) перев'язування їх; 4)
послаблювальні розрізи (і розрізи для викроювання
клаптів) поглиблюють до підшкірної клітковини
включно; 5) при викроюванні клаптів враховують
топографію шкірних судин і вживають заходів до того,
щоб регіонар- ні для клаптя судини залишалися неушкодженими і
проходили через його ніжку (основу); 6) ніжка клаптя не повинна бути вужча від половини його ширини,
форма повинна відповідати формі вади, а величина може трохи перевихцувати розміри вади, тому що
викроєний шматок шкіри внаслідок своєї еластичності зменшується; 7) перед нанесенням фігури зустрічних
трикутних клаптів обчислюють необхідну довжину розрізів і визначають місце їх, виходячи із ступеня
натягу тканин у різних ділянках навколо вади; 8) при повертанні клаптів уникають натягування їх ніжок
(основи); 9) прикладений клапоть

402
притискують до вади тампоном і відразу ж фіксують по краях швом; 10) щоб клапоть не відстав у
центральній його частині, накладають пов'язку, а іноді його пришивають до підлеглих тканин одним-двома
стібками; 11) у разі нагноєння і часткового відставання клаптя знімають частину швів; 12) якщо шви не
розходяться, а клапоть відстає лише в центральних його зонах, то роблять насічки для видалення гнійного
ексудату.
Способи вільної пластики, або трансплантація. Цей вид пластики передбачає не тільки суворе
дотримання правил асептики при відборі трансплантату і підготовці дефекту, а й особливу увагу до
загального стану оперованої тварини й реактивності її організму. Трансплантат може загинути при
наявності запального процесу в ділянці дефекту або, навпаки, при відсутності реакції в ослабленої тварини
(наприклад, при авітамінозі, великих втратах крові, виснаженні тощо). Тому необхідна відповідна
підготовка тварини для поліпшення загального стану організму й стимулювання його регенеративних
властивостей (повноцінна годівля, переливання крові, введення вітамінів, тканинних препаратів тощо).
Трансплантація шкіри найчастіше виконується аутопластикою. При пересадці гомо- або гетерологічної
тканини в силу реакції тканинної несумісності спостерігається або перебудова трансплантата, або його
відторгнення. У ветеринарній практиці найефективнішим є пересадка невеликих шматочків шкіри за П. Ф.
Симбірцевим. За його даними, найкраще приживлення відбувається при трансплантації тільки
епідермопілярної частини шкіри. Добрі результати отримують також при пересадці за Амманом і А. А.
Панковим.
Показання: рани з великою втратою шкірного покриву, особливо в ділянці суглобів; рани, які тривалий
час не загоюються; великі опіки.
Трансплантація великих клаптів шкіри. У тварин цей спосіб вперше застосував професор
Казанського ветеринарного інституту Мамадишський. У коня вдавалася пересадка клаптя шкіри розміром
від 15 до 50 см2, а в собак - від 10 до 21 см2.
Клапоть, розміром на 1/3 більше від площі вади, відокремлюють разом з тонким шаром підшкірної
клітковини (шар жирової тканини зрізують) і відразу ж, без будь-яких маніпуляцій на ньому, переносять на
попередньо освіжену (як і при клаптевій пластиці) ваду, накладають вузловий шов з валиками. На
пересадженому і підшитому клапті деякі автори рекомендують робити за допомогою гострокінцевого

403
скальпеля численні насічки-уколи в шаховому порядку, які повинні поліпшити живлення трансплантата в
перші дні і забезпечити надійний дренаж рани.
Першу перев'язку призначають на 12-14-у добу, коли клапоть, звичайно, уже приживається. Чутливість
у клапті відновлюється на 17- 30-й день. На цей час відокремлюється епідерміс. Волосся виростає через 4-5
місяців і зберігає своє попереднє забарвлення (яке було на клапті до пересадки).
Пересадка шкіри за Вагановим полягає в трансплантації вузеньких клаптів шкіри, які накладають на
ваду в шаховому порядку й закріплюють у нішах (мішечках) грануляцій. Напередодні операції в ділянці, де
намічають взяти шматочки шкіри для пересадки (ділянка крупа, шиї та ін.), готують операційне поле. На
ньому викроюють зрізами - вертикальним під кутом 15° і горизонтальним - загальний клапоть, що нагадує
широкий клин (рис. 151)- Цей клапоть розтинають у иоїіе^чшту таш^аді брдажт та потрібну кількість
дрібних відрізків з площею епітелію 1 см2. Утворену свіжу ваду закривають під кінець операції (після
пересадки) за допомогою послаблюва- льних розрізів.
Для пересадки нарізаних дрібних клаптів у грануляціях вади роблять мішечок (нішу), способом введення
під кутом 15° ланцета (двосторонній гострокінцевий скальпель). Потім клаптик, утримуваний анатомічним
пінцетом епітелієм вверх, частиною, зрізаною під гострим кутом, вкладають під край ніші, трохи піднятий
хірургічним пінцетом. Клаптики пересаджуваної шкіри розта-
шовують у мішечках грануляцій в шаховому порядку, на віддалі 1-2 см
один від одного.
Кровотечу з мішечків грануляцій по закінченні операції спиняють
компресом, змоченим у гарячому розчині кухонної солі. Проміжки між
клаптями припуд

рис. 151. Пересадка шкіри за

Вагановим: А, Г - схема зрізів ддя
викроювання трансплантаті (а); В -
форма трансплантаті: Э| — у
профіль; а2 - зверху. Пересадка
трансплантата шкіри: Д - до введення
в мішечок (ІУО; Е- після введення в
мішечок

404
рюють стрептоцидом. По краях вади приклеюють ватно-марлеві валики; на них кладуть пластинки
целофану або парафінований папір і фіксують пов'язкою.
На 4-6-й день тріщини між кірочками додатково припудрюють стрептоцидом. Як правило, на 9-10-й
день майже всі клапті шкіри приживаються. Проміжки між ними виповнюються грануляціями.
Трансплантація невеликих клаптів шкіри за П. Ф. Симбірце- вим. Рани із здоровими грануляціями й
невеликою кількістю ексудату, який виділяється, за 5-6 днів до операції щодня зрошують протягом 10-20 хв
2 %-ним розчином хлорациду, а при наявності інфекції- 0,02 %-ним розчином фурациліну. Безпосередньо
перед трансплантацією дефект знову промивають розчином хлорациду, висушують стерильними
тампонами і двічі зволожують спирт-ефіром.
Трансплантат найчастіше беруть на латеральній поверхні шиї. Шкіру ретельно голять і двічі
протирають йодованим спиртом (1:1000) або спирт-ефіром. Після інфільтраційної анестезії в коня
вирізають клаптик шкіри веретеноподібної форми. У великої рогатої худоби видаляють підшкірну
клітковину і 3/4 частини дерми (основи шкіри), залишаючи волосяні луковиці й сальні залози. Залишену
епі- дермопілярну частину клаптика шкіри розрізують спочатку на смужки шириною 0,5 см, а потім на
окремі квадрати зі стороною 0,5 см і занурюють у фізіологічний розчин натрію хлориду.
У грануляцію під кутом 20° занурюють гострокінцевий скальпель на глибину 10-15 мм і, не виймаючи
його, розширюють утворену нішу, а пінцетом кладуть клаптик шкіри епідермісом назовні. Ніші розміщують
у шаховому порядку, на відстані 2 см одна від одної.
Через 20-30 хв після трансплантації поверхню дефекту з трансплантованою шкірою змащують
бальзамом Вишневського.
Трансплантати приживаються протягом 7-12 днів. На час приживлення трансплантатів на протязі
перших 7-10 днів пов'язку на дефект не накладають, що попереджує зміщення трансплантатів і сприяє їх
приживленню. До повного формування шкірного покриву застосовують ватно-марлеві пов'язки.
Пересадка клаптів шкіри за Амманом - один з найпростіших способів трансплантації на гранулюючу
поверхню. Матеріал для пересадки беруть на внутрішній поверхні стегна. Попередньо здійснюють повал
тварини, потрібну ділянку шкіри миють, знежирюють, дезінфікують та інфільтрують 1 %-ним розчином
новокаїну. Після

405
цього анатомічним пінцетом піднімають невелику складку верхнього шару шкіри і гострим скальпелем
зрізують епідерміс разом із сосочковим шаром (але без підшкірного шару). Розмір клаптя - 3-4 мм. Від-
різаний клапоть пінцетом відразу переносять до місця трансплантації і занурюють у грануляційну луночку,
зроблену гострокінцевим скальпелем на глибину 0,5 см. Відстань між окремими заглибленнями повинна
становити 1 см. Щоб клапоть шкіри випадково не видалити при витягуванні пінцета, трансплантат
притискають скальпелем (рис. 152).
У разі потреби дефект захищають каркасною пов'язкою із застосуванням крамеровської шини (на
карпальний, тарсальний суглоби та інші ділянки кінцівок). Регенерація пересаджених клаптів шкіри триває
8-20 днів, а вся поверхня дефекту епїтелізується за 30 днів.
Пересадка епідермісу ("крихти шкіри") за А. А. Папковим. Грану-
люючу поверхню рани обробляють фізіологічним розчином
натрію хлориду; при нагноєннях застосовують розчин калію
перманганату (1:1000). На донорській ділянці поблизу маклака
шкіру ретельно голять і протирають спиртом. Після
інфільтраційної анестезії лезом безпечної бритви зрізують епідер-
мальну стрічку розміром 2-3 см2. Потім її переносять на стерильне
предметне скло, подрібнюють очними ножицями до стану кашки.
Останню переносять у невелику чашку й двічі промивають стериль-
ним фізіологічним розчином. Потім вузьким очним пінцетом
захоплюють "крихти" (з розрахунку на кожний 1 см2 ранової площі
2
по частинці 2-3 мм ) та імплантують у товщу грануляцій на
глибину 3- 4 мм, починаючи від нижньої ділянки рани. Наприкінці
поверхню з пересадженим епідермісом припудрюють порошком
стрептоциду. Значна частина пересадженого епідермісу
не приживається і розсмоктується. Це стимулює процес
Рис. 152. Пересадка шматочків шкіри за
загоювання. Середня тривалість загою Амманом: а - взяття трансплантата; б -
підготовка луночок для трансплантатів; в —
занурення трансплантатів у луночки

406
вання - 18 днів. Подібну трансплантацію можна виконати навіть на патологічно змінену грануляційну
тканину й свіжу рану.
Застосування алопластики (грец.alios- інший +plasso- ліплю) у ветеринарній хірургії набуло
практичного значення з уведенням у гуманну хірургічну практику синтетичних пластмас. Останні мають
властивості індиферентності, нешкідливі для тканин організму і здатні вживлюватися в них. Як матеріали
для алопластичних операцій використовують пластмаси різної щільності, штучне волокно й синтетичні
клеї. Із твердих пластмас застосовують полі метилметакрилат, поліетилен і хлорвініл, з м'якоеластичних -
капрон, нейлон, орлон, лавсан та ін., а з щільноеластичних - івалон, поліетиленові плівки, хлорвініл тощо.
Алогшастичним матеріалом можна замінити втрачені або вирізані частини кісток, суглобів, зв'язок,
стінки судин і навіть серцеві клапани, різні дефекти м'якої черевної стінки. У ветеринарній хірургії широко
застосовують синтетичні нитки для швів, а також сітки або синтетичні тканинні матеріали для закриття
дефектів м'якої черевної стінки при лікуванні гриж, пролапсів та евентрацій.
Для цього викроюють латку відповідного розміру з капронової (нейлонової, лавсанової) тканини,
розпеченим металевим стержнем (діаметр стержня 0,2-0,4 см) роблять у ній отвори, і після відпрепару-
вання шкіри накладають зверху м'язово-апоневротичного дефекту з таким розрахунком, щоб її краї
виступали за межі дефекту на 2-3 (3- 4) см. Вузловим швом фіксують латку до прилеглих тканин (див.
"Оперативне лікування черевних гриж").
Як алопластичний матеріал також використовують формаліновані пластинки піхви прямого м'яза
живота, твердої мозкової оболонки тощо.

ПРИПІКАННЯ (ТЕРМОКАУТЕРИЗАЦІЯ)
Припікання як спосіб хірургічного втручання використовується у ветеринарній практиці при
відсутності ефекту від застосування інших методів лікування хронічних асептичних проліферативних
процесів (запалення сухожилків, сухожилкових піхв і зв'язок, окістя), а також для зупинення кровотечі
(особливо при гемофілії), припинення росту рогів у телят, руйнування злоякісних новоутворень, фунгозних
грануляцій тощо.
Дія припікання при хронічних захворюваннях грунтується на загостренні запального процесу в зоні дії
високої температури, подальшому поліпшенні живлення в цій ділянці й розсмоктуванні патологічної
тканини. При захворюваннях кісток і деформуючих артрозах каутеризація сприяє утворенню анкілозу в
уражених малорухливих суглобах, внаслідок чого в тварин зменшується больова чутливість при русі і
відновлюється працездатність. Найчастіше припікання застосовують у коней.
Термокаутеризація протипоказана при гострих асептичних і гнійних запальних процесах,
незворотних хронічних патологічних процесах (наприклад, великих екзостозах)! При хронічних
запаленнях важливих у функціональному відношенні суглобів, сухожильних піхв і бурс не
рекомендуються лише окремі види припікання (проникні)!
Види припікань. Розрізняють: поверхневе, глибоке і проникне припікання.
При поверхневому припіканні нагрітий метал проникає до середніх шарів шкіри. Рекомендують при
хронічному запаленні сухожиль і сухожилкових піхв, фіброзному періоститі й хронічних підшкірних
бурситах.

407
 При глибокому припіканні розпечений наконечник проникає до основи шкіри. Показане при
хронічному проліферативному запаленні сухожилкових піхв, зв'язок, осифікуючому періоститі.
При проникному припіканні шпилястий або голкоподібний наконечник термокаутера просувають крізь
шкіру в підлеглу тканину, призначену для дії високої температури. Застосовують при контрак- турах
сухожилків, екзостозах, періоститах, деформуючих артрозах скакального суглоба. Проникне припікання
може бути швидким (голку відразу витягують із глибини тканин) і повільним (голку деякий час затримують
у тканинах).
За формою розрізняють припікання: точкове, смугасте і голчасте.
При точковому припіканні розпечений наконечник прикладають на 0,3-0,5 с по 8-10 разів до однієї й
тієї ж точки на поверхні шкіри. Точки мають бути розміщені в шаховому порядку, на відстані 1- 1,5 см одна
від одної.
При смугастому припіканні смужки мають бути розміщені паралельно одна одній і віддалені не
менше, як на 1,5-2 см. Вони не повинні зливатися і перетинатися. Недотримання цих умов може призвести
до утворення великих рубців. За цими ж міркуваннями смугасте припікання протипоказане на згинальній
поверхні суглобів. Щоб запобігти неправильному ростові волосся, смуги припікання проводять вздовж лінії
прилягання волосся, а не впоперек. Наприклад, на кінцівках паралельні смуги проводять у вертикальному
або косому напрямі.
Голчасте припікання (проникне) роблять у шаховому порядку на відстані 1—1,5 см. Розпечений
наконечник занурюють у тканини одноразово на всю намічену глибину на 3-5 с.
Залежно від сили й тривалості впливу високої температури на тканини розрізняють три ступеня
припікання. Вони відрізняються один від одного за кольоровими відтінками припечених тканин і ха-
рактером випоту, який з'являється на місці припікання.
Перший ступінь припікання. На шкірі - неглибокі борозни або точки. Припечені тканини
світло-коричневого кольору, на поверхні з'являються окремі краплини серозної рідини. У наступні дні
запальна реакція виражена дуже слабо, ексудату майже немає, пошкоджений припіканням епідерміс
незабаром повністю відновлюється.
Другий ступінь припікання. Борозни (точки) на шкірі більш глибокі, забарвлення тканин
золотисто-жовте. Випіт виражений значно сильніше. Шкіра в ділянці припікання інфільтрована і
випинається у вигляді валика. Епідерміс навколо борозни розм'якшений.
Третій ступінь припікання. Борозни (точки) проникають майже у всю товщу шкіри і мають тенденцію
до розширення, тканина стає солом'яно-жовтого кольору. Виділення серозного випоту надмірне, окремі
краплини його виходять за межі борозен і зливаються між собою, утворюючи при підсиханні кірочки. Слід
пам'ятати, що третій ступінь припікання викликати важко в тих місцях, де шкіра дуже змінилася під
впливом медикаментів, які раніше втирались, особливо препаратів йоду!
Припікання частіше проводять до другого ступеня, рідше - до третього. При припіканні ран і виразок,
зупиненні кровотечі обмежуються першим ступенем.
Апарати для припікання. Найпростішими є залізні термокауте- ри. Вони складаються із залізних
наконечників різної форми, закріплених на довгій рукоятці з дерев'яною ручкою. Термокаутери нагрівають
до певного ступеня розжарення в горні кузні або на паяльній лампі. Температуру розжареного наконечника

408
визначають за його кольором. Так, буро-червоний колір відповідає температурі близько 600-700 °С,
вишнево-червоний - 700-800 °С, оранжевий - 800-900 °С, білого розжарення - 1000-1100 °С. Найболючіші
припікання при ни

409
зькому ступені розжарення.Термокаутер слід нагрівати до вишнево-червоного кольору!
У спеціальних апаратах для припікання, які дедалі більше поширюються на практиці, висока
температура створюється палаючими парами бензину, ефіру або електрикою. Електротермокаутери осна-
щені реостатами і спеціальними ручками.
Загальні правила припікань. Для того, щоб правильно виконати термокаутеризацію, необхідно
дотримуватися наступних правил: 1) користуватися розжареним термокаутером до температури 700-1100
°С, тому що при недостатньому нагріванні наконечника тварина відчуває сильний біль у результаті
збереження нервових закінчень у місці, яке припікають; 2) термокаутер необхідно тримати
перпендикулярно до шкіри; 3) не тиснути наконечником термокаутера на тканини; 4) не проводити
наконечником по одному й тому ж місці кілька разів; 5) наступне припікання одного й того ж місця
виконувати тільки після того, як тканини охолонуть; 6) при точковому припіканні відстань між точками
повинна бути не менше 1-1,5 см; 7) при смугастому припіканні відстань між смугами повинна бути не
менше 1,5 см; 8) припечені смуги повинні бути розташовані паралельно. Вони не повинні зливатися або
пересікатися між собою, тому що це може викликати некроз шкіри з наступним утворенням великих рубців
в місцях, не вкритих волоссям; 9) для того, щоб отримати припікання першого ступеня, необхідно провести
наконечником на одному й тому ж місці 5-6 разів, другого ступеня - 8-10 і третього ступеня - 12-15 разів; 10)
ніколи не форсувати операцію припікання. Слід пам'ятати, що повільне припікання є необхідною
умовою успіху!; 11) ніколи не слід намагатися отримати бурхливої реакції після припікання. Клінічні
спостереження показали, що найкращі результати отримують при помірній реакції.
Техніка припікання. Операції передує провідникове знеболювання й нейролептаналгезія, дуже
норовливим тваринам застосовують комбінований наркоз. За сприятливих обставин припікання проводять
тваринам у стоячому положенні, а інколи - і в лежачому. При підготовці операційного поля слід уникати
застосування ефіру і спиртових розчинів. У тому разі, коли їх застосовували, операційне поле необхідно
добре висушити. У противному випадку можуть виникнути важкі опіки! Для скорішого просушування
операційного поля можна з успіхом використовувати фен.
14 3-429

417

410
 Термокаутеризацію слід виконувати з урахуванням анатомо- топографічних особливостей
оперованої ділянки тіла, тобто товщини шкіри, розташування зв'язок, виворотів капсули суглоба,
топографії судинно-нервового пучка тощо! Так, наприклад, якщо термокаутеризацію виконують на
медіальній поверхні тарсального суглоба (при шпаті), слід враховувати можливість пошкодження зв'язки
гомілково-таранного суглоба, прихованої вени, бурси переднього великогомілкового м'яза і капсули
суглоба. Для того, щоб не порушити цілісність капсули гомілково-таранного суглоба, не слід виконувати
припікання вище центральної кістки суглоба. Щоб запобігти пошкодженню прихованої вени, необхідно
пам'ятати, що вона знаходиться на передньо-внутрішньому краї тарсального суглоба і добре
пропальповується через шкіру. Положення бурси можна визначити, пропальпувавши внутрішню ніжку
переднього великогомілкового м'яза.
Розпечений термокаутер прикладають перпендикулярно до шкіри, не допускаючи тиску наконечника на
тканини. Щоб досягти потрібного ступеня припікання, наконечник прикладають до одного й того ж місця
певну кількість разів: для припікання першого ступеня - 5-6 разів, другого ступеня - 8-10, третього ступеня -
12-15 разів. Слід зауважити, що кожне наступне припікання припеченого місця допускається тільки
після охолодження тканин! Водночас досягнення того чи іншого ступеня припікання далеко не завжди
залежить від кількості дотиків наконечника до одного й того ж місця. Першочергове значення мають
індивідуальні особливості тварини, товщина шкіри, характер патологічного процесу, температура
термокаутера, швидкість пересування його по тканинах, ступінь натискання. Таким чином, ступінь
припікання в кожному окремому випадку треба визначати за змінами, які відбуваються в тканинах. Слід
уникати сильних запальних реакцій як наслідків припікання! Найкращих лікувальних результатів
досягають при помірній реакції тканини! Недостатню реакцію можна посилити втиранням у припечену
ділянку 10 %-ної ртутної мазі.
Ділянку, що підлягала термокаутеризації, змащують бальзамічною емульсією Вишневського і
захищають асептичною пов'язкою. Організовують постійне спостереження за станом прооперованих
тварин, враховуючи, що найнебезгіечнішими є 3-5-та доба. Щоб запобігти розчісуванню припечених місць
зубами, коня слід поставити на протязі 3-5 діб на розтяжку. Після припікання розвивається запальний
набряк, який досягає найбільшого ступеня на третій день після припікання. Наприклад, в ділянці
тарсального суглоба при шпаті набряк, як правило, розповсюджується доверху й донизу, але не переходить
на інший бік суглоба. Набряк зникає поступово, інколи в коня спостерігається гарячка. Однак підвищення
температури в більшості випадків буває незначним. Тварину звільняють від роботи на один - півтора місяці.
Після припікання другого і третього ступенів залишаються незгладимі рубці і змінюється напрямок
росту волосу! Якщо позитивного результату припіканням не досягнуто, його повторюють через 2-6
тижнів!
У коней припікання найчастіше виконують у ділянках плесни і п'ястка, тарсального суглоба і вінцевої
кістки, тому дослідження цих ділянок на наявність рубців і зміни росту волосу слід вважати обов'язковим
при купуванні коней, особливо рисистої і скакової породи.

411
 Розділ 8

ДЕСМУРГІЯ
Десмургія - це розділ хірургії, який вивчає види перев'язувального матеріалу, його форми, властивості,
способи накладання пов'язок та рекомендації щодо їх застосування. Термін "десмургія" походить від двох
грецьких слів: (desmos- зв'язок +ergon- дія, робота). У десмургії існує два поняття: пов 'язка і перев 'язка.
Пов'язка - це сукупність різних форм перев'язувального матеріалу, накладеного в певній послідовності
з метою відповідного лікувального впливу на організм тварини, а також для захисту ушкодженої ділянки
тіла від впливу факторів зовнішнього середовища. Процес накладання або зміни пов'язки називають
перев'язкою.
Важливо пам'ятати, що накладання пов'язки - це не просте виконання певного технічного прийому.
Потрібно також обов'язково врахувати особливості патогенезу, стадію перебігу захворювання, весь
комплекс загальних і місцевих ознак. Прийоми десмургії повинні тісно пов'язуватися з клінічною
практикою, враховувати останні досягнення сучасної ветеринарної науки.
Особливості застосування терапевтичних пов'язок обумовлюються різною формою ділянок тіла
тварини і залежать від їх виду, віку, умов утримання, мети вирощування тощо.

ВИДИ ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ ТА ЇХ ВЛАСТИВОСТІ

Весь перев'язувальний матеріал поділяється на: основний, який найбільш широко використовується в
десмургії, і допоміжний.
До основних видів перев'язувального матеріалу належать марля й вата, а до допоміжного - целофан,
лігнін, бавовняна тканина, медична клейонка, байка, фланель, брезент тощо.
Перев'язувальний матеріал повинен бути м'яким, еластичним і мати добрі всмоктувальні і
випаровувальні властивості. Необезжире- ний матеріал не всмоктує воду і застосовується тільки в окремих
випадках, коли потрібна пов'язка із матеріалу, який не повинен сприймати вологу (утеплювальний,
підкладковий матеріал тощо).
Марля (tela marlia) - рідкопетляста бавовняна тканина, виготовлена із слабоскручених ниток. У
десмургії користуються густопетляс- тою (на 1см2 до 17-20 ниток) і середньопетлястою (на 1 см2 до 12 х 15
ниток) марлею.
Рідкопетляста марля краще всмоктує рідину, але всмоктування також швидко припиняється.
Густопетляста марля всмоктує рідину повільно, але довший проміжок часу.
Марля буває білою (обезжирена, гігроскопічна) і сірою (необез- жирена, негігроскопічна). У хірургії,
головним чином, застосовують м'яку обезжирену білу марлю, яка добре поглинає вологу, має високу
капілярність. Вона легка й еластична.
Вата (gossipium) виготовляється з бавовнику, а кращі її сорти - з навколосім'яного пуху різних його
видів. Кожна окрема волосинка вати являє собою трубчасту рослинну клітину довжиною до 4 см, всередині
якої знаходиться стиснутий з боків канал.

412
 Вата буває обезжирена і необезжирена. Обезжирену вату ще називають білою або гігроскопічною.
Тут доцільно звернути увагу на зауваження П. П. Андреева, що термін «гігроскопічна» в даному випадку не
цілком відповідає своєму значенню. Під гігроскопічністю розуміють властивість матеріалу або речовини
поглинати вологу з парів повітря, як це роблять, наприклад, солі. Вата володіє такою властивістю досить
незначною мірою: за 2 доби маса шматка вати збільшується за рахунок гігроскопічності лише на 7,5 %, що
не має практичного значення. Здатність всмоктувати в себе велику кількість рідини (до 300-400 %) вата має
завдяки закону капілярності. Тому потрібно зважати на умовність терміну "гігроскопічна вата", який ши-
роко вживається навіть у спеціальній літературі.
Якість вати можна перевірити такими пробами: 1) стиснута грудочка вати, опущена у воду, повинна
зануритися в неї; 2) віджата вода після кип'ятіння 5 г вати в 50 мл води повинна мати нейтральну реакцію; 3)
після спалкжання 2 г вати не повинно залишатися більше 0,006 г попелу.
У хірургії найчастіше застосовують обезжирену вату, яка добре поглинає ранові виділення і кров.
Прикладати вату безпосередньо на рану не слід, тому що окремі волосинки її прилипають до рани!
Необезжирена вата (сіра, негігроскопічна) на відміну від обезжиреної не здатна всмоктувати рідину.
Грудочка такої вати, опущена у воду, плаває на її поверхні, 3 іншого боку, вона легка, достатньо пухка,
м'яка, не злежується, не збивається в грудки, здатна довгий час зберігати свій об'єм та утримувати тепло.
Тому в десмургії її часто використовують як підкладковий матеріал в іммобілізуючих пов'язках,
зігрівальний шар в компресах, при теплих укутувальних пов'язках тощо. Негігроскопічну вагу для
пов'язок не застосовують! Це пояснюється тим, що вона навіть в автоклаві стерилізується недостатньо і в
ній зберігаються патогенні мікроорганізми.
Лігнін отримують шляхом хімічної обробки деревини. Він має вигляд дуже тонкого пористого паперу.
Цінною його властивістю є висока всмоктувальна здатність (вологоємкість складає до 650 % за З доби),
завдяки чому лігнін можна використовувати замість білої вати при накладанні відсмоктувальних пов'язок
(лігнін-марлеві тампони). При намоканні він розпадається як папір на окремі шматочки.
Бавовняну й байкову тканину часто використовують у вигляді бинтів, косинок, пращ та шитих форм
перев'язувального матеріалу, для накладання зігрівальних компресів, бандажів, суспензоріїв, захисних
панчіх тощо.
Гуму частіше застосовують у вигляді гумових бинтів (як кровоспинний джгут, для посилення дії
тиснучих пов'язок).
Целофан, медичну клейонку, брезент використовують при накладанні деяких пов'язок як
водонепроникний шар для захисту від потрапляння вологи ззовні тощо.
У польових умовах - це особливо цінний матеріал. Заготовлені наперед стерильні листи
використовують як салфетки для накриття імпровізованих хірургічних столиків, як непроникні обгортки
для стерильних інструментів і перев'язувального матеріалу під час виїздів, для накладання припарок і
зігрівальних компресів, а також як покривний матеріал для клейових пов'язок.

413
 ФОРМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
Для зручності користування, з перев'язувального матеріалу готують різні придатні до застосування його
форми. До форм перев'язувального матеріалу належать: марлевий і ватно-марлевий тампони, компрес,
салфетка, косинка, лонгет, праща, бинт, дренаж, кульки ватні тощо (рис. 153).

414
Рис. 153. Форми застосування перев'язувального матеріалу: 1 - тампон ватно- марлевий; 2 - кулька ватно-марлева; 3 - компрес; 4 -
дренаж; 5 - салфетка; 6 - лонгет; 7 - праща; 8 - косинка; 9 - бинт одноголовий; 10 - бинт двоголовий;
11 - бинт Т-подібний

Ватно-марлеві тампони готують різної величини. Найчастіше користуються тампонами розміром 4x6
см, виготовленими із шматка марлі розміром 10x14 см. Краї марлі загортають в середину, щоб запобігти
потраплянню окремих ниток у рану. Потім у підготовлений таким чином шматок марлі вкладають грудочку
вати 4x6 см, товщиною 0,5-0,7 см і загортають її марлею з усіх боків (рис. 154).
Кульки ватно-марлеві готують із шматка марлі розміром 10x12 см, вкладаючи в середину його грудочку
вати, й зав'язують ниткою або закручують кінці марлі.
Марлевий тампон - це в 4-6 шарів складена марля різних розмірів (6x7, 8 х 10, 11x12, 17x17 см) із
загорнутими всередину краями так, щоб окремі нитки не потрапили в рану як сторонні тіла й не уповіль-
нили її загоєння. Тампони в стерильних пакетах можна придбати в аптеках готовими до використання. У
ветеринарній практиці їх часто виготовляють вручну, користуючись методами вивертання, трикутника,
конверта.
Метод вивертання. Протилежні сторони чотирикутної марлевої салфетки (10x10, 15x15 см) загинають
на 2-4 см так, щоб отримати

Рис. 154. Виготовлення ватно- марлевого

тампона

415
невелику марлеву смужку (рис. 155; 1, 2), яку обкручують навколо нігтьових фаланг II і III пальців правої
кисті (див. рис. 155; 3), а потім вільні кінці вкладають один у другий (див. рис. 155; 4, 5).
Метод трикутника. На середню третину шматка марлі кладуть
шар вати, який почергово накривають зовнішніми третинами.
Утворену смужку складають у вигляді трикутника, всередину якого
загортають вільні кінці марлі.
Метод конверта. На середину квадратного шматка марлі
кладуть білу вату. На неї загортають спочатку один з кінців марлі,
потім два ближчих до нього, після чого накривають протилежним до
першого, фіксуючи його за складки двох попередніх. Метод
конверта найбільш простий у використанні, однак все ж не вдається
повністю уникнути наявності країв марлі на поверхні тампонів.
Рис. 155. Виготовлення марлевого тампона Марлеві й ватно-марлеві тампони, кульки ватно-марлеві
(пояснення в тексті)
застосовують для зупинки кровотечі, висушування рани від крові та
ексудату.
Компрес - складений в кілька шарів шматок марлі (тканини), за площею більший від тампона (до
250-550 см2). Краї матеріалу загортають, щоб запобігти попаданню окремих ниток в рану. Застосовують для
зупинки кровотечі, висушування рани від крові та ексудату.
Салфетка - одно- або кількарядний шматок тканини (марлі) квадратної форми (20-35 х 25^10 см).
Застосовується для ізоляції операційного поля, рани, черевної порожнини при операціях на внутрішніх
органах, висушування рани від крові та ексудату.
Косинка - шматок тканини трикутної форми. У косинці розрізняють основу, середину, верхівку й кінці.
Біля основи косинка має ширину 180 см і висоту 65 см, кути біля основи носять назву - кінці косинки.
Застосовують при накладанні пов'язок на голову, суглоби, копита й копитця.
Лонгет - шматок марлі (тканини) прямокутної форми у вигляді довгого прямокутника (10-15x30-50 см).
Застосовують при накладанні затвердіваючих і клейових пов'язок.

416
 Праща - той самий лонгет, кінці якого розрізані в поздовжньому напрямі, а середина залишається
цілою. Це широка стрічка із шворками (дві й більше) на кінцях. Її застосовують при накладанні клейових
пов'язок, пов'язок на суглоби тощо.
Бинти - довгі стрічки з марлі, гуми, будь-якої тканини довжиною 5-10 м і шириною 7-16 см, скачані у
валик. Стандартний бинт має довжину 7 м і ширину - 10 см. Бинти можуть бути одноголовими,
двоголовими (скачаний з обох кінців у два валики) і Т-подібними. У кожному бинті розрізняють головку
(скачана частина), вільні кінці (початок і кінець), внутрішню (черевце) і зовнішню (спинка) поверхні.
Застосовують при накладанні бинтових та іммобілізуючих пов'язок. Бинти випускають у нестерильному
вигляді і в стерильній упаковці.
Дренаж, абогурунда - довга вузенька смужка марлі, складена у кілька шарів (2-4 шари) із загорнутими
всередину краями. Кінець дренажу захоплюють пінцетом і уводять у рану.
Використовують також гумові або поліхлорвінілові дренажі різної довжини й діаметра. Вони бувають
кількох типів. До перших відносяться гумові смужки, які виготовляють із старих порваних рукавичок, і так
звані напівдренажі (рис. 156, а), які виготовляють розрізуванням за довжиною звичайних гумових або
поліхлорвінілових трубок. Цей вид дренажів використовують для уведення в підшкірну клітковину,
невеликі гнійні рани. Вони створюють лише пасивний відтік ранового вмісту.
Другий вид дренажів являє собою трубки різного діаметру, кінчик яких зрізають у вигляді "дзьоба" і роб-
лять 1-2 додаткових бокових отвори. їх уводять у гнійні порожнини для пасивного або активного відтоку
гнійного ексудату.
Третій вид дренажів призначений для промивання гнійної порожнини лікарськими розчинами. Вони
складаються з двох трубок (див. рис. 156, б).Через трубку меншого діаметра промивають порожнину, а
через трубку більшого діаметра відбувається відтік рідини разом з ексудатом.

Рис. 156. Набір дренажів: а - напівдренаж з гумової

трубки; б - дренаж з мікроіригатором; в - дренаж з
отворами; г - мікродренаж

417
 Для лікування ран, як правило, користуються трубчастими дренажами діаметром 0,8-1,5 см, рідко -
більш широкими. На кінці дренажа, який уводять у глибину рани, роблять кілька отворів, які розташовують
по спіралі (див. рис. 156, в, г), причому кожний отвір не повинен бути більшим діаметра грубки. Отвори
призначені для полегшення відтоку ранового вмісту. Якщо їх не зробити, тоді дренаж не буде працювати,
тому що отвір на кінці може упертися в тканини або закритися згустком.
Кульки ватні - грудочки скачаної вати кулястої форми, використовують для підготовки рук хірурга та
операційного поля.
Вата на паличці, або помазок. Кульки з вати намотують на один кінець дерев'яних або пластмасових
паличок. Використовують для підготовки операційного поля і рук хірурга. Готують її таким чином:
грудочку гігроскопічної вати беруть у ліву руку, а паличку - в праву. Кінець палички покривають ватою,
потім паличку крутять, поступово і щільно намотуючи на її кінець вату.
"Ватник" виготовляють з кількох шарів марлі, в середину поміщають шар білої вати або кілька шарів
лігніну. Вони дуже зручні при накладанні пов'язок на рани з великими виділеннями ексудату.

ВИДИ ПОВ'ЯЗОК, МЕТА ТА ПРАВИЛА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

Пов'язку, насамперед, слід розглядати як засіб, за допомогою якого забезпечують спокій ураженої
ділянки. А тому потрібно уміти накласти пов'язку так, щоб вона добре утримувалася на тілі тварини і в той
же час не стискала орган. Пов'язка не повинна порушувати крово- і лімфообіг, рівномірно прилягати в
усіх точках, не зсуватися під час рухів тощо! Пов'язка добре утримується, якщо вона накладена з
урахуванням анатомічних особливостей даної ділянки тіла.
Пов'язки застосовують з метою: 1) зупинки кровотечі (тиснуча пов'язка); 2) захисту ран і ділянок тіла від
дії факторів зовнішнього середовища (захисна пов'язка); 3) лікування ран (лікувальна ранова пов'язка); 4)
фіксації ділянки тіла при вивихах, тріщинах і переломах кісток та інших процесах (іммобілізуючі пов'язки);
5) лікування при закритих ушкодженнях і запальних процесах м'яких тканин (пов'язки-компреси).
Пов'язки, які накладають з метою забезпечення лікувального впливу, діляться на: бинтові (загальні і
спеціальні), спеціальні небин- тові, іммобілізуючі, тиснучі, оклюзійні, захисні, всмоктувальні, по- в
'язки-компреси.
Бинтові пов'язки накладають майже на всі ділянки тіла тварини. При їх використанні слід враховувати
ряд спільних вимог, які об'єднуються в правила накладання бинтових пов'язок.
1. Підготовка ділянки тіла. Перед накладанням пов'язки проводять механічну очистку відповідної
поверхні тіла тварини, при потребі видаляють волосяний покрив, миють, висушують.
2. Тримання бинта. Головку бинта тримають у правій руці, а вільний кінець у лівій. Зовнішня поверхня
бинта (спинка) повинна бути повернена до тіла тварини.
3. Накладання перших турів. Бинтову пов'язку починають накладати в нижній ділянці тіла і йдуть до
верхньої, бинтують зліва направо. Всі бинтові пов'язки починаються циркулярними (коловими) турами.
Першими повинні накладатись фіксуючі тури, які укріплюють вільний кінець бинта. Для цього зовнішню
поверхню вільного кінця, дещо під кутом, прикладають до тіла тварини і котять головку бинта по тілу,
передаючи її з правої руки в ліву на протилежному боці органа. Наступний тур ведуть суворо поперек

418
органа, далі на нього завертають виступаючий край вільного кінця бинта, який фіксують наступними
двома-трьома циркулярними турами.
4. Правила бинтування. Бинт повинен рівно і щільно прилягати до поверхні тіла, бути весь час
натягнутим, не утворювати поперечних і поздовжніх складок. Величина ступеня натягу повинна
забезпечити, з одного боку, надійну фіксацію лежачих нижче форм перев'язувального матеріалу, а з іншого
- не перешкоджати крово- і лімфообігу в ділянках тіла, на які накладають пов'язки.
5. Закінчення накладання пов 'язки. При закінченні накладання бинтової пов'язки виконують кілька
циркулярних турів, кінець бинта розрізають ножицями, утворені шворки повертають у протилежних
напрямах і зав'язують.
Як початок, так і кінець бинтової пов'язки потрібно розміщувати на боці, протилежному місцю
ушкодження!

Бинтові пов'язки
Ці пов'язки застосовують на дистальному відділі кінцівок (до зап'ястного і заплеснового суглобів
включно), хвості, голові, а в дрібних тварин, крім того, в ділянці грудної й черевної стінок.

419
Загальні бинтові пов'язки
За способом накладання загальні бинтові пов'язки поділяють: на
циркулярні, спіральні, спіральні з перегинанням і повзучі (змієподібні; рис. 157).
Циркулярну пов'язку накладають у вигляді кількох циркулярних турів бинта, причому кожен
наступний тур бинта повністю перекриває попередній. Її, як правило, застосовують для накладання на неве-
ликі ділянки тіла.
Спіральна пов'язка. Після накладання фіксуючих
турів бинта, бинтування продовжують у скісному
(спіральному) напрямі доверху. ІІри цьому кожен
наступний тур бинта перекриває попередній на одну або дві
третини його ширини. Застосовують при закриванні
великої ділянки тіла.
Спіральну пов'язку з перегинанням накладають при
бинтуванні нерівномірних за товщиною (конічної форми)
частин тіла тварини. Для цього на боці, протилежному
Рис. Г57. Загальні бинтові пов'язки: Г -- циркулярна; 2 - місцю ушкодження, бинт ведуть трохи більш скісно
спіральна; 3 - спіральна з перегинанням; 4 - повзуча доверху, потім великим або вказівним і середнім
пальцями лівої руки притримують його верхній край і
перегинають у напрямі до себе так, щоб верхній край
бинта став нижнім, тобто повертають бинт на 180°. Далі бинтують трохи скісно і донизу. Перегини
повторюють при кожному турі бинта таким чином, щоб вони лягали по одній лінії, на одному і тому ж боці.
Повзучу, або змієподібну пов'язку застосовують, головним чином, для фіксації підкладкового
матеріалу (сіра вата) при накладанні іммобілізуючих пов'язок. Бинтують спіралеподібно знизу доверху так,
щоб кожний наступний тур був віддалений від попереднього приблизно на одну третину ширини бинта.
Спеціальні бинтові пов'язки
їх використовують при накладанні тільки на певні ділянки тіла. До спеціальних бинтових пов'язок
належать: вісімкоподібна (хресто-

420
 подібна), черепахоподібна (збіжна і розбіжна), пов 'язки на ріг, хвіст, копито, вухо тощо (рис. 158).

Рис. 158. Спеціальні бинтові пов'язки: 1 - на роговий відросток; 2 - на хвіст; З - вісімкоподібна; 4 - черепахоподібна: а - розбіжна; б -
збіжна; 5 - на копитця у великої рогатої худоби; 7 - на копито; 6, 8 - захисна пов'язка на копито й копитце; 9 - колоскоподібна

Вісімкоподібну пов'язку накладають на зап'ястний або путовий суглоби. Бинтування починають

нижче суглоба з фіксації вільного кінця бинта. Далі бинт направляють скісно доверху і роблять два-три
фіксуючі циркулярні тури над суглобом, знову скісно ведуть донизу і виконують циркулярні тури. Таким
чином, чергують циркулярні (вище і нижче суглоба) і скісні тури бинта, поступово покриваючи останніми
всю поверхню суглоба.
Черепахоподібну пов'язку накладають на заплесновий суглоб. Вона може бути збіжна і розбіжна.
Розбіжну черепахоподібну пов'язку починають циркулярними фіксуючими турами суворо посередині
заплеснового суглоба (початкові тури бинта проходять через п'ятковий горб і середину згинальної поверхні
суглоба). Далі в ділянці п'яткового горба тури почергово зміщують доверху й донизу на одну третину або на
половину ширини бинта, тоді як на згинальній поверхні всі тури лягають на ії середину.
Збіжна черепахоподібна пов'язка починається циркулярними турами на межі нижнього краю суглоба.
Потім від середини згинальної поверхні бинт направляють скісно доверху, обрамляючи межу верхнього
краю суглоба. Всі наступні тури проходять через середину згинальної поверхні суглоба. З протилежного
боку вони почергово, зверху і знизу, перекривають попередні тури на дві третини або на половину ширини
бинта, збігаючись у ділянці п'яткового горба. Закінчують пов'язку накладанням циркулярних турів бинта в
центрі суглоба.

421
 Бинтову пов'язку на ріг починають накладати кількома циркулярними турами на неушкодженому
роговому відростку. Далі бинт ведуть навхрест, перетинаючи потиличний (міжроговий) гребінь лобної
кістки, до ушкодженого рогового відростка. При потребі роговий відросток покривають складкою бинта
(марлевим компресом, салфеткою). Бинтують спіральними з перегинами турами від основи до верхівки
рога, закривають складкою бинта верхівку рога, і пов'язку продовжують вниз до основи рога. Після цього
бинт переводять (знову навхрест) на неушкоджений роговий відросток, на основі якого закінчують
накладання пов'язки циркулярними турами.
Бинтову пов'язку на хвіст накладають як при його пошкодженнях, так і для попередження
забруднення ран в ділянці крупа, стегна, промежини. Спочатку вільнолежачу волосяну частину хвоста
загортають на ріпицю. Бинтування починають накладанням циркулярної пов'язки на основу хвоста. Далі
спіральними (спіральними з перегинами) турами бинт ведуть донизу до утвореної волосяної петлі, пото-
вщений кінець якої (з отвором) залишають відкритим. Для попередження сковзання бинта при накладанні
пов'язки на хвіст, після кожного туру на бинт поміщають невелику петлю з волосся, яку фіксують
наступним туром. Утворені петлі мають бути на одному рівні на неушкодженому боці. Залишена на кінці
хвоста велика волосяна петля може використовуватись для його фіксації в одному з бокових положень. Для
цього один кінець довгої шворки протягують і прив'язують до петлі, а інший перекидають і зав'язують
навколо шиї, користуючись вузлом, який не затягується.
Бинтову пов'язку на копито починають з накладання циркулярної пов'язки над копитом, залишаючи
на плантарній (волярній) поверхні вільний кінець бинта довжиною 20-25 см. Підошовну поверхню копита
виповнюють ватою. Далі бинт ведуть по підошві, перекидають через середину зачепа і навскіс
повертаються до залишеного вільного кінця. У подальшому кожен тур закріплюватиметься (шляхом пере-
хоплення) за даний вільний кінець. Наступні тури накладають віялоподібно, почергово відступаючи вправо
і вліво від першого туру, таким чином, повністю покриваючи підошву й стінку копита.
Бинтова пов'язка на вушну раковину. У коней перед застосуванням бинтової пов'язки всередину
вушної раковини кладуть ватно- марлевий тампон, а зовнішню поверхню накривають марлевою салфеткою.
Починають бинтування циркулярними турами на основі вушної раковини. Потім бинт ведуть навколо
голови через тім'я, гортань, безпосередньо позаду нижньої щелепи. Повернувшись до вушної раковини, її
бинтують спіралеподібними або спіралеподібними з перегинами турами до верхівки і в зворотному напрямі.
Ще раз обводять бинт навколо голови і закінчують пов'язку накладанням циркулярних турів на основу
вушної раковини. Кінець бинта фіксують вузлом або пришпилюють булавкою. При цьому не можна
стискати основу вушної раковини, тому що стискуванням можна порушити кро- во- і лімфообіг.
У великої рогатої худоби додаткові закріплювальні тури бинта ведуть не навколо голови, а
вісімкоподібно, навколо рогових відростків.
У собак вушну раковину обгортають салфеткою, кладуть на потилицю й закріплюють спіралеподібною
бинтовою пов'язкою навколо голови й шиї.

422
Спеціальні небинтові пов'язки
До спеціальних небинтових пов'язок належать: косинкові, пращо- подібні, клейові, лігатурні, типові
пов'язки, еластичні сітчасто- трубчасті бинти, бандаж, суспензорій тощо. їх виготовляють з полотна,
зшитої удвоє марлі відповідно до розміру окремих частин тіла тварини.
Косинкові пов'язки. Довжина основи стандартної косинки 180 см, висота (перпендикуляр від верхівки
до основи) - 65 см. Її можна використовувати в розгорнутому і згорнутому виглядах. Косинкові пов'язки
рекомендують накладати майже на всі ділянки тіла тварини - голову, потилицю, шию, холку, грудну стінку,
круп (рис. 159). На кінцівках вони успішно можуть конкурувати з бинтовими пов'язками

423
і їх накладають на копито, вінчик, путовий, карпальний й заплесно- вий суглоби.
Косинку можна застосувати: а) розгорнутою - для накладання пов'язки на велику ділянку тіла тварини,
б) згорнутою - для перев'язування невеликих ділянок; в) скрученою - як джгут при тимчасовій зупинці
кровотечі.
Пращоподібні пов'язки широко застосовують у ділянках дистального відділу кінцівок, на зап'ястний і
заплесновий суглоби, в дрібних тварин у ділянках голови, грудної й черевної стінок (рис. 160).

суглоб; 4 - ділянку підгрудка

Рис. 159. Косинкові пов'язки Рис. на:160. Пращоподібиа
1 - голову; 2 - вінчик; 3 - путовий
пов'язка на вухах собаки

Середню частину пращі застосовують для закриття уражених ділянок тіла, а кінці обводять в протилежних
напрямах і зав'язують.
Розмір лонгета, розрізуваного на пращу, повинен перевищувати площу бинтованої ділянки приблизно в
півтора рази. Тасьми пращі зав'язують над виступами органа, нижче від них, а також у середній його
частині, тобто в ділянці найбільшого об'єму органа.

Клейові пов'язки
Ці пов'язки використовують для утримання перев'язувального матеріалу на ушкоджених ділянках шиї,
грудної й черевної стінок. Тваринам клейові пов'язки краще накладати на невиголену шкіру, бо клей,
підсихаючи, починає стягувати шкіру, чим викликає занепокоєння тварини й часткове або повне відпадання
пов'язки. Крім того, волосся здатне швидко відростати і, як наслідок, піднімати й зміщу

424
вати клейову пов'язку. Тому краще наносити клей безпосередньо на волосяний покрив за напрямком його
прилягання.
Найбільш широко в десмургії використовують клеол, колодій, казеїновий клей та цинк-желатиновий
клей.
Для приготування клеолу потрібні: каніфоль - 50,0 г, ефір - 100,0 мл, скипидар - 1,0 мл. Поверхню
навколо рани змащують клеолом і чекають, доки він трохи підсохне. Потім накладають марлеву салфетку в
натягнутому стані й щільно притискують її до поверхні ділянки тіла, змащеної клеолом. Утворені вільні краї
салфетки обрізають ножицями. Таким чином отримують глуху клейову пов'язку.
Більш практичний метод застосування клейових пов'язок полягає у використанні пращ, розрізаних на
дві половинки. При цьому цілі їх частини приклеюють збоку рани з таким розрахунком, щоб вільні кінці
розташовувалися над раною. Так, навколо рани можуть бути приклеєні 2 або 3 половинки пращ (рис. 1 6 1 ).
Перев'язувальний матеріал на рані фіксують зав'язуванням над нею протилежних шворок пращ. У
результаті отримують двостулчасті або тристулчасті клейові пов'язки. У випадках, коли краї двох приклеє-
них біля рани салфеток з'єднують над
перев'язувальним матеріалом за допомогою окремих
шнурків, поворозок, отримують шнуркову
(корсетну) клейову пов'язку.
Перевага стулчастих і шнуркових клейових
пов'язок перед глухими полягає в можливості
проведення заміни перев'язувального
матеріалу, хірургічної обробки ран без повного їх
зняття.
Колодій складається із суміші спирту, ефіру і
нітроцелюлози. Зверху перев'язувального
матеріалу, накладеного на рану, кладуть марлеву
салфетку, розтягують і наносять по її краях колодій. Після притискування до поверхні тіла ефір швидко
випаровується і пов'язка щільно фіксується. Колодійні пов'язки також використовують для захисту зашитих
глухим швом післяопераційних ран, місць пункції анатомічних порожнин. Для цього рани покривають
тонким павути-

425
ноподібним шаром вати. Потім на вату наносять колодій і рівномірно розподіляють його.
Казеїновий клей, який використовується в десмургії (СП-104, СП-105) являє собою порошок сірого або
білого кольору. Змішуючи його з водою в співвідношенні 1:1,5, через 4-5 хв отримують смеганоподіб- ну
масу, придатну до користування протягом 10-15 хв. Казеїновий клей добре приклеює марлю, тканини,
папір, целофан. Для зняття пов'язки її змочують гарячим (50-60 °С) мильним розчином.
Для приготування цинк-желатинового клею (паста Унна) потрібні: окис цинку - 30,0 г; гліцерин - 60,0
мл; желатина - 90,0 г і дистильована вода - 150,0 мл. Готують такий клей на водяній бані. У гарячому вигляді
його наносять на волосяний покрив, до якого відразу притискують перев'язувальний матеріал. Клей, який
застиг, можна використовувати після повторного нагрівання. Знімають пов'язку за допомогою гарячої води.
Каніфолево-парафіновий клей складається з 55 частин каніфолі і 45 частин парафіну. Суміш
нагрівають у металевій посудині і розтопленою намазують на суху шкіру.
Для утримання перев'язувального матеріалу на безволосих або гладко виголених частинах тіла тварини
використовують смужки липкого пластиру. Липкий пластир випускають у котушках, його внутрішня
поверхня покрита спеціальним клейовим розчином. Пе- рев'язу вальний матеріал фіксують довгими
вузькими смужками пластиру, які накладають навхрест або паралельно.

Каркасні пов'язки
Вони мають у своїй основі опорні пристосування (частіше з дроту, гумових трубок), які служать
основними засобами для фіксації перев'язувального матеріалу, їх використовують у великих тварин в
ділянці потилиці, холки, спини, на кінцівках. Найбільш відомі каркасні пов'язки на ділянки передпліччя,
гомілки й заплеснового суглоба (за Андреєвим; рис. 162).
Каркасну пов'язку на ділянку передпліччя й гомілки накладають за допомогою м'якого дроту і двох гумових
трубок. Перев'язувальний матеріал фіксують зав'язуванням гумових трубок проксимально й дистально від
ураженої ділянки. Попередньо трубки з'єднують між собою чотирма-шістьма шворками із м'якого дроту.
Краї перев'язувального матеріалу повинні виступати на 2-3 см вище і нижче утво

426
реного каркасу. Для кращої фіксації пов'язки їх загортають на каркас і прибинтовують спіралеподібною
пов'язкою.
Каркасна пов'язка на заплесновий суглоб на-
кладається за допомогою гумового кільця і
прикріплених до нього бинтових шворок. Для
фіксування пов'язки гумове кільце розміщують на
згинальній поверхні суглоба, а чотири шворки зв'язують
попарно вище і нижче п'яткового горба. Для кращої
фіксації пов'язки шворки можна пропускати через
отвори, зроблені в закріплювальному
перев'язувальному матеріалі.
Рис. 162. Каркасні пов'язки на: 1 - передпліччя; 2 -
заплесновий суглоб

Рис. 163. Лігатурна пов'язка за І. Д. Медведевим

Лігатурні пов'язки (за І. Д. Медведевим )
їх використовують для захисту ран, закритих частковим, зближу- вальним або глухим швом з валиками.
Після накладання валиків кінці лігатур не обрізають, а під протилежним валиком прив'язують додаткову
лігатуру. Потім рану накривають марлею, складеною в 4-6 шарів, яку фіксують зав'язуванням кінців
протилежних лігатур, розпусними вузлами (рис. 163).

Типові пов'язки
Ці пов'язки виготовляють за особливими викройками для певних ділянок тіла тварини (рис. 164).
Головним чином, їх застосовують на ділянки шиї, холки, грудної й черевної стінок, попереку, крижів, сте-
гна, плеча. Фіксують типові пов'язки за допомогою шворок, поворозок, дроту, гумових трубок.
Еластичні сітчасто-трубчасті бинти ("Ретеласт", ге/е - з лат. "сітка") являють собою сітчасті
гумово-тканинні трубки. Ретеласт виго-

427
 товляють з гумової і бавовняної ниток. Залежно від діаметра їх випускають семи розмірів (№№ 1-7),
упакованими в поліетиленові пакети

Рис. 164. Типові пов'язки на різні ділянки тіла коня, корови й собаки
по 5-20 м. їх не намотують, а надягають на уражену ділянку тіла. Для цього бинти попередньо розтягують
просунутими всередину пальцями або кистями рук. Номери 1-2 придатні для застосування на ділянках
кінцівок у дрібних тварин; № - на кінцівках у великих тварин (включаючи стегно, гомілку), а також на
голові, шиї в дрібних тварин (рис. 165); №№ 5-7 застосовують у
великих тварин на голову, шию, а
в дрібних тварин та молодняку великої рогатої худоби і коней -
на ділянки грудної й черевної стінок. Сітчасто- трубчасті бинти
не розпускаються при надрізуванні, добре розтягуються, міцні.
Вони легко набирають форму ділянки тіла, на яку їх накладають,
рівномірно стискують уражену ділянку, не порушують
кровообіг і не обмежують рухи в суглобах. Надійно фіксуючи
Рис. 165. Еластичні сітчасто-трубчасті бинти на перев'язувальний матеріал, сітчасто- трубчасті бинти
вухах у собак забезпечують добру вентиляцію ураженої ділянки, не
перешкоджають випаровуванню. Використання таких бинтів
значно скорочує витрати перев'язувального матеріалу і час
перев'язки.
 Еластичні сітчасто-трубчасті бинти зберігають свої функціональні властивості після прання і
стерилізації. Перуть бинти в теплій воді з милом, старанно прополіскують, не викручують, сушать при
кімнатній температурі.
Бандаж у практиці ветеринарної медицини використовують як для закріплення перев'язувального
матеріалу, так і для попередження випадання органів із анатомічних порожнин (черевної, грудної) при
проникних ранах, вправних грижах, пролапсах, у післяопераційний період.
Використовують рушники, простирадла та інший цупкий матеріал, яким обгортають ділянку тіла
два-три рази і щільно закріплюють за допомогою зв'язування поворозок, застібок.
Суспензорій (підтримувальна пов'язка) використовують при запаленні периферичних органів і захисту
органів, що випали (запалення молочної залози, мошонки, випадіння петель кишечнику, матки, великі за
розміром невправні грижі, пролапси тощо). Така пов'язка попереджує розвиток подальших ускладнень при
даних патологіях (забруднення, механічні травми, збільшення об'єму). Для накладання суспензорію
використовують мішковину, брезент, клейонку та інший міцний, щільний матеріал чотирикутної або
трикутної форми. До його кінців прив'язують довгі шворки. Останні зав'язують в ділянці попереку та
крижів, фіксуючи таким чином суспензорій.

Іммобілізуючі пов'язки
Іммобілізуючі пов'язки застосовують з метою забезпечення спокою та нерухомості пошкоджених
ділянок тіла чи органів тварини і надання їм певного положення. їх використовують при пошкодженні
щільних тканинних структур: переломи та тріщини кісток, вивихи суглобів, розриви та надриви зв'язок,
сухожилків тощо. Іммобілізуючі пов'язки можна застосовувати при деяких запальних процесах і після
операцій в ділянках сухожилкових піхв, бурс, суглобів тощо.
Іммобілізуючі пов'язки мають велике значення для профілактики додаткового травматизму м'яких
тканин в ділянці ушкодження, зменшення болю й попередження шоку.
Іммобілізуючі пов'язки поділяються на шинні (транспортні) і за- твердіваючі. (лікувальні).
У більшості випадків, при виникненні потреби в застосуванні іммобілізуючих пов'язок нема показань і
достатніх умов для того, щоб відразу накласти одну з лікувальних затвердіваючих пов'язок. Сама підготовка
до накладання таких пов'язок потребує певного часу, часто виникає необхідність транспортування тварини
до лікувального закладу. У таких випадках, як правило, використовують шинні пов'язки, які ще називають
тимчасовими або транспортними.

Шинні пов'язки
Шинна пов'язка повинна забезпечувати нерухомість пошкодженої ділянки тіла на термін, необхідний
для транспортування тварини в лікувальний заклад або підготовки до накладання лікувальної пов'язки з
метою профілактики виникнення ускладнень. Такими ускладненнями можуть бути: при дисторсіях зв'язок,
сухожилків, капсул суглобів їх повний розрив; при переломах кісток - пошкодження їх гострими кінцями
прилеглих м'яких тканин, судин, нервових стовбурів і виникнення, відповідно, значного набряку тканин,

429
кровотечі, больового шоку; закриті переломи можуть ускладнюватися порушенням цілісності шкіри,
слизових оболонок і переходити у відкриті; тріщини кісток - у повні переломи.
Шинні пов'язки не можна застосовувати з лікувальною метою, тому що вони не забезпечують
повної іммобілізації ушкодженої ділянки! Це пояснюється Тим, що шинам не можна надати тієї форми,
яку має ділянка тіла, на яку накладають пов'язку. Це подовжує термін відновлення тканинного дефекту й
може сприяти утворенню несправжніх суглобів при переломах кісток.
Шинну пов'язку слід накладати якомога раніше після нанесення травми, тому що метою цього заходу є
забезпечення таких умов, при яких були б виключені повторні травми і найсприятливіше положення
пошкоджених тканин, що дуже важливо для попередження больового шоку й розвитку набряку.
При накладанні шинних пов 'язок слід дотримуватися певних загальних правил: 1) пов'язку накладають
на чисту й суху поверхню тіла тварини; 2) пошкоджена ділянка фіксується в її природному положенні,
наприклад, суглоби кінцівок - у злегка зігнутому стані; 3) у ділянці кінцівки звичайно іммобілізують як
мінімум два суглоби - вище і нижче місця пошкодження; 4) пов'язка повинна щільно прилягати до поверхні
тіла тварини, щоб забезпечити максимально можливу іммобілізацію; 5) одночасно потрібно уникати
надмірного стискування пов'язкою органа в цілому чц ділянок, що виступають, щоб не

430
 порушувати крово- та лімфообігу в стиснених тканинах і попередити розвиток некротичних процесів у них
(пролежні); 6) бажано не використовувати знеболювальних препаратів при накладанні шинних пов'язок; 7)
методи загального або місцевого знеболювання або ней- ролептаналгезію застосовують лише при значних
травмах, коли існує загроза виникнення больового шоку; 8) у разі проведення знеболювання, тварина,
втративши відчуття болю, може збільшувати навантаження ушкодженого органа, що призведе до
виникнення ускладнень, тому таких тварин після накладання шинної пов'язки утримують зафіксованими
(1-2 год), до припинення дії анестетика.
Кожна шинна пов'язка складається з трьох основних частин: внутрішній або підкладковий шар, власне
шина і засоби фіксації.
Кращим підкладковим матеріалом є сіра вата. Вона не гігроскопічна, добре зберігає м'якість і заданий
об'єм, не збивається в грудки. При необхідності також можна використовувати ватин, сукно та інші
матеріали.
Шини, які використовують для іммобілізації, поділяються на стандартні та імпровізовані. Серед
стандартних шин у ветеринарній медицині найбільш широко використовують дротяні сітчасті шини і
дротяні шини Крамера (рис. 166). Вони являють собою шматки сплетеного дроту шириною 10 см і
довжиною 1 м: перша у вигляді сітки, а друга - драбини. Такі шини найбільше відповідають вимогам, які
ставляться до них. Вони - легкі, міцні, здатні набувати форми органа, на який їх накладають.
Імпровізовані шини виготовляють з підручного матеріалу. Вони можуть бути дерев'яні (гілки, тонкі
вузькі планки, дранка), металеві (дріт, пластинки з алюмінію або заліза; рис. 167), картонні, фанерні,
лубкові (кора липи).

У іьи
Рис. 167. Імпровізовані шини:
1 - із сітки; 2 - дротяні

ШШШШШІШШ
Рис. 166. Стандартні шини: а-сітчасті; б -
Крамера; в - дротяна сітчаста

431
 Кращими засобами фіксації є накладання бинтових пов'язок (спіральна). Використовують марлеві,
гумові, тканинні бинти. В екстрених випадках можна користуватися косинками, шарфами, поясами,
мотузками, м'яким дротом.
Перед накладанням шинної пов'язки слід забезпечити належну фіксацію тварини. Великих тварин
коротко прив'язують, обмежуючи їх рухи, дрібних - утримують у лежачому положенні.
Після фіксації проводять огляд і механічне очищення поверхні пошкодженого органа. Видаляють бруд,
при необхідності потрібну ділянку миють і висушують.
Якщо на ділянці тіла, на яку накладають шинні пов'язки, є відкриті механічні пошкодження (рани), то
проводять належну хірургічну обробку (зупинка кровотечі, видалення згустків крові, сторонніх предметів,
антисептика). Ранову поверхню закривають марлевим компресом чи ватно-марлевими тампонами, які
фіксують бинтовими пов'язками.
Наступний етап - проведення репозиції ушкодженого органа. Репозиція - це відновлення природного
положення органа, тобто правильного співставлення кінців відламків кісток. Вона досягається шляхом
згинання - розгинання, аддукції, абдукції, ротації чи витягування периферичної ділянки органа. При цьому,
в разі необхідності, потрібно застосовувати знеболювання (інфільтраційна анестезія, нейролепт- аналгезія).
Слід уникати додаткового пошкодження гострими кінцями кісток прилеглих м'яких тканин, нервових
стовбурів і судин.
Далі ушкоджену ділянку покривають рівним шаром підкладкового матеріалу товщиною 1-3 см,
причому на кісткові виступи і западини накладають додаткову кількість підкладки. У заданому положенні її
фіксують повзучою бинтовою пов'язкою. Починають фіксуючу пов'язку накладати, відступивши 4-5 см від
краю підкладкового матеріалу й закінчують на тій же самій відстані. Якщо в процесі накладання
підкладкового матеріалу (особливо сірої ваги) він погано фіксується до тіла тварини, сповзає, то попередньо
на поверхню шкіри можна накладати спіралеподібну чи спірачеподібну з перегинами бинтову пов'язку. Шар
підкладкового матеріалу повинен перекривати намічену ділянку для накладання шинної пов'язки як зверху,
так і знизу на 3-5 см.
Після цього на підкладковий матеріал накладають шини. Стандартних шин (сітчасті шини, дротяні
шини Крамера) застосовують як мі

432
німум дві, а імпровізованих - 4 і більше. Шини не повинні мати гострих кінців, їм слід надавати форму
поверхні тіла, на яку їх накладають. Якщо останнє неможливо, то всі щілини між шинами і тілом тварини
заповнюються додатковою кількістю підкладкового матеріалу. Закріплюють шини накладанням
спіралеподібної бинтової пов'язки. Її починають закріплювати в нижній частині шин циркулярними турами,
фіксуючи попередньо загорнутий знизу доверху виступаючий вниз підкладковий матеріал. Завершують
також циркулярними турами, але у верхній частині пов'язки. При цьому фіксують загорнутий зверху донизу
виступаючий уверх підкладковий матеріал. Таким чином, верхні і нижні краї шинної пов'язки матимуть
вигляд валика зі складеного удвоє підкладкового матеріалу, що попередить травмування шкіри кінцями шин
(рис. 168).
При іммобілізації нижніх відділів кінцівки (п'ястка, плесна, фаланги пальців) шинну пов'язку потрібно
накладати і на ділянки копит і копитець включно. У коней,
наприклад, металеві Рис. 168. Шинні пов'язки: 1 - з фанери; 2 - з пластинчасті чи дротяні
шини можна закріплювати до лубка; 3 - з дроту гілок підкови.

Затвердіваючі пов'язки
Лікувальну іммобілізацію органів здійснюють
виконанням операцій остеосинтезу (з'єднання
відламків кісток оперативним шляхом за допомогою дроту,
металевих пластин, шурупів, гвинтів, штифтів), або шляхом
застосування затвердіваючих пов'язок. Для накладання
затвердіваючих пов'язок використовують гіпс, рідке
скло (силікатний клей), крохмальний клейстер та інші матеріали, які здатні швидко затвердівати, набувати
достатньої міцності й зберігати ту форму, яка їм була надана.
Гіпсові пов'язки найбільш широко використовуються як затвердіваючі. Гіпс - досить поширений в
природі мінерал. За своїм хімічним складом - це кальцію сульфат. Прожарений при температурі 130 °С, під
час змішування з водою він швидко, протягом 5-10 хв, твердіє.

433
Гіпс зберігають у герметичній упаковці, тому що через значну гігроскопічність він швидко зволожується й
стає непридатним для використання. Зволожений гіпс можна відразу прожарити, але при температурі не
вище 140 °С, після чого він відновлює свої властивості.
Перед тим, як гіпсувати бинти для накладання гіпсової пов'язки, слід перевірити якість гіпсу. Спочатку
його оцінюють органолептично. Якісний гіпс являє собою порошок білого, частіше злегка жовтуватого
кольору, розсипчастий, без грудочок. При стискуванні в долоні не утворює, грудки, а легко "протікає" крізь
пальці.
Для перевірки головної властивості гіпсу, яка використовується при накладанні гіпсових пов'язок, -
здатності затвердівати в короткий проміжок часу і набувати достатньої міцності, можна використати один із
двох простих методів.
Перший метод полягає в тому, що до невеликої кількості гіпсу додають однакову або трохи меншу
кількість води, перемішують і отримують гіпсову кашку. Далі її тонким шаром наносять на гладеньку й
чисту поверхню (тарілка, скло). Через 5-7 хв така плівка повинна затвердіти, а при знятті вона має
відділятися у вигляді невеликих лусок, а не кришитись.
При другому методі з отриманої аналогічним чином гіпсової кашки скочують гіпсову кульку діаметром
до 1 см. Якщо через 7-10 хв при падінні з висоти 1 м на тверду підлогу чути металевий звук і кулька не
розпадається, такий гіпс вважається придатним для використання.
Наступний етап підготовки до накладання гіпсової пов'язки передбачає приготування нагіпсованих
марлевих бинтів або лонгетів. Залежно від форми й величини ушкодженої ділянки, ширина бинтів може
бути різна - від 4-х до 20 см, але довжина їх не повинна перевищувати 3-3,5 метрів. При недотриманні
останньої умови в подальшому може порушуватись рівномірність просочування бинтів водою. Це
призводить до змивання гіпсової кашки з верхніх шарів бинта або до передчасного затвердіння недостатньо
зволожених внутрішніх його шарів.
Для гіпсування використовують бинти, виготовлені із середньо- петлястої марлі. При цьому найбільш
поширеними є два наступні методи.
Ручний метод. Бинт розгортають на столі, вкритому клейонкою, посипають гіпсом і втирають порошок
шпателем, добиваючись рівномірного його розподілу (рис. 169; 1). Порошку наносять стільки, щоб він
тільки заповнював вічка бинта. Потім бинт пухко скручують. Таким же способом можна приготувати

Використання ма-
шинки Боброва. Остання
являє собою невеликий
заповнений гіпсом де-
рев'яний ящик, дві проти-
гіпсові лонгети, нагіпсовую- чи й скручуючи смуги марлі потрібної ширини.
лежні бокові СТІНКИ ЯКОГО Рис 169. Гіпсування бинтів: 1 - за допомогою на 2—3 MM не прилягають шпателя; 2 - за
допомогою машинки Боброва
до дна. Через утворені щілини по дну ящика протягують розправлений бинт, таким чином нагіпсовуючи
його (див. рис. 169; 2).

434
 Нагіпсовані бинти і лонгети краще готувати незадовго до використання, в крайньому випадку їх можна
зберігати в закритих ексикаторах або в щільно зав'язаних поліетиленових пакетах. Також можна придбати в
аптеках готові нагіпсовані бинти різної ширини в герметичній целофановій упаковці. Вони досить зручні в
користуванні й мають довгий термін зберігання.
При накладанні гіпсової пов'язки слід звернути особливу увагу на забезпечення надійної фіксації
тварини, релаксації м'язів пошкодженої ділянки і знеболювання, старанне проведення репозиції при виви-
хах суглобів і переломах кісток.
На час накладання пов'язки тварин коротко прив'язують у станку з підтримуючим апаратом, дрібних
тварин фіксують у лежачому положенні. У деяких випадках (агресивні тварини, значна зона пошкодження)
для знеболювання використовують поверхневий наркоз, вводять нейролептики, міорелаксанти. Перед
повалом на ушкоджену ділянку обов'язково накладають шинну пов'язку.
Перш, ніж приступити до репозиції, застосовують інфільтраційну анестезію. Для цього в ділянку
перелому вводять 15-50 мл 1-2,5 %- ного розчину новокаїну. Репозицію здійснюють після старанного
обстеження ушкодженої ділянки, з урахуванням виду перелому, ступеня зміщення кісткових відламків,
даних рентгенологічного дослідження. При цьому потрібно добитися правильного співставленім уламків
переламаних кісток та їх діафізів.
Для того, щоб розпочати накладання гіпсових пов'язок, необхідно підготувати робоче місце. Готують
підкладковий матеріал, марлеві нагіпсовані бинти й лонгети, шини, посудини для води і приготування
гіпсової кашки, ножиці тощо.
Правила накладання зсітвердіваючих іммобілізуючих пов'язок:
а) пов'язку накладають на чисту й суху поверхню тіла тварини;
б) ушкоджена ділянка фіксується в її природному, дещо зігнутою в суглобах, положенні; в) на кінцівках
іммобілізують як мінімум два суглоби - вище і нижче місця пошкодження; г) пов'язка повинна за-
безпечувати максимально можливу іммобілізацію органа; д) необхідно уникати надмірного стискування
пов'язкою поверхні тіла тварини, що може призвести до порушення крово- і лімфообігу, виникнення
некрозу (пролежнів); е) вінчик у копитних і м'якуш у м'ясоїдних тварин бажано залишати відкритими, що
дасть змогу контролювати правильність накладання пов'язки; є) у коней при накладанні гіпсової пов'язки на
ділянку пальця, в її склад включають і копито, але для контролю правильності накладання пов'язки в ділянці
над вінчиком залишають віконце.
Слід пам'ятати, що іммобілізація кінцівки в стані повного розгинання, особливо на тривалий час,
може призвести до розтягування зв'язок, підвищення внутрішньосуглобового тиску, появи болю і
ригідності м'язів! Виявлення в ділянках нижче гіпсової пов'язки холодного набряку, синюшності
м'яких тканин означає, що пов'язка накладена надто щільно і потребує негайної її заміни!
Застосовують безпідкладкові гіпсові пов'язки і гіпсові пов'язки з використанням підкладкового
матеріалу.
При використанні підкладкового матеріалу ділянку тіла, яка підлягає іммобілізації, покривають рівним
шаром сірої вати, щоб вона заходила на см за межі (нижня і верхня) затвердіваючої пов'язки. У місцях, де
поверхнево проходять судини і нерви, або є великі кісткові виступи, необхідно додатково робити ватні

435
подушки, щоб не було пролежнів. Підкладковий матеріал фіксують повзучою пов'язкою. Починають і
закінчують повзучу пов'язку, відступивши З—4 см від краю підкладкового матеріалу.
Перед застосуванням безпідкладкової гіпсової пов'язки на потрібну ділянку тіла накладають
спіралеподібну або спіралеподібну з перегинами бинтову пов'язку. Тонкі шари сірої ваги (до 0,5 см) розта-
шовують лише по краях пов'язки. Вата має виступати за її межі на З— 4 см. Це роблять для того, щоб не
порушувати крово- і лімфообіг, щоб краї пов'язки не травмували шкіру.
Така пов'язка забезпечує щільне прилягання гіпсу до тіла, більш повну й надійну іммобілізацію
пошкодженого органа. Але безпідклад- кова гіпсова пов'язка потребує бездоганної техніки накладання, тому
що існує загроза надто щільного її прилягання і, як наслідок, здавлювання судин, утворення пролежнів.
Тому такі пов'язки на поверхню тіла без різких кісткових виступів повинні накладати лише досвідчені
лікарі.
Залежно від виду й місця ушкодження застосовують: циркулярну, шинно-гіпсову,
лонгетно-циркулярну, а також глуху, вікончасту, мос- топодібну і стулчасту гіпсові пов'язки.
Накладання гіпсової пов'язки включає підготовку кінцівки тварини, змочування нагіпсованих бинтів,
накладання їх на ділянку тіла тварини, надання пов'язці форми ділянки тіла (моделювання), укладання шин
(у шинно-гіпсових пов'язках), полірування.
Підготовка кінцівки тварини. Після фіксації тварини і відновлення природного положення кінцівки
(репозиції), на чисту й суху шкіру накладають шар сірої вати товщиною 0,5-1 см. Додаткову кількість вати
кладуть у ділянках кісткових виступів, а також на верхньому і нижньому краях гіпсової пов'язки, виходячи
за їх межі на 3^1 см. Фіксують вату повзучою бинтовою пов'язкою. Суглобам надають злегка зігнуте
положення.
Змочування нагіпсованих бинтів. Нагіпсовані бинти змочують у теплій воді (температура 30-35 °С).
Але коли виявиться, що гіпс твердіє повільно, даний процес можна прискорити, користуючись водою вищої
температури, 1-2 %-ними розчинами галунів, 3 %-ним розчином натрію хлориду. У випадках, коли
необхідно сповільнити швидкість затвердіння гіпсу, беруть концентрований (до 10 %) розчин натрію
хлориду, холодну воду або додають до неї столярний клей, желатину, крохмаль, гліцерин. Воду або розчин,
у яких намочують нагіпсовані бинти, потрібно часто міняти, тому що насичуючись гіпсом, вони поступово
втрачають властивість швидко проникати всередину бинта.
Намочують по одному прогіпсованому бинту. Кожний наступний бинт змочують під час або після
накладання попереднього бинта. Перед опусканням у воду кінець бинта (10-15 см) залишають вільним, щоб
не витрачати часу на його пошуки після змочування. Утримуючи бинт руками з обох сторін, його повільно й
повністю опускають у воду. Тримають бинт у воді до припинення виділення з нього

436
бульбашок повітря, що вказує на закінчення просочування. Потім бинт витягують, пальцями або долонями
обох рук злегка стискують з боків, щоб видалити зайву воду в окрему посудину (рис. 170). Частину
залишеного кінця бинта, з якої змився гіпс, відрізають ножицями.
Накладання прогіпсованих бинтів. Бинт накладають з рівномірним, помірним натягуванням
спіральними турами знизу доверху і в зворотному напрямі. Кожен наступний тур
наполовину має перекривати попередній. Не допускають перекручування бинта,
утворення складок. Для того, щоб гіпсова пов'язка рівномірно тиснула на поверхню
і відповідала контурам кінцівки, проводять моделювання пов'язки. Починаючи з
2-3-го туру, долонями рук за ходом бинта постійно погладжують поверхню нижче і
вище кісткових виступів, проміжки між ними, западини. Під час моделювання на
поверхню кожного шару наносять гіпсову кашку, яку помічник готує, змішуючи
рівні об'єми гіпсу і води безпосередньо перед використанням.
У дрібних тварин накладають всього 4-6, а у великих - 6-8 турів прогіпсованого
бинта. Після накладання половини турів прогіпсова- ного бинта підкладковий
матеріал знизу і зверху загинають на поверхню гіпсової пов'язки та покривають
наступними турами. Таким чином, проксимально і дистально від пов'язки
залишаються ватні валики, вільні від гіпсу на 0,5-1 см, що попереджує травмування
Рис. 170. Змочування шкіри краями гіпсової пов'язки (рис. 171).
нагінсованих бинтів (1) і Завершують накладання гіпсової пов'язки проведенням
видалення зайвої води з її полірування. Всі нерівності і шорсткості на поверхні
нього (2)
пов'язки згладжуються втиранням у напрямі турів бинта
додаткової кількості гіпсової кашки. Поверхню пов'язки ви

Рис. 171. Гіпсові пов'язки: 1 - стулчаста; 2 -

мостоподібна; 3 - вікончаста; 4 - глуха

437
рівнюють і закругляють її краї. Потім на вологу ще гіпсову пов'язку наносять і втирають сухий тальк. Він
сприяє більш швидкому висиханню гіпсової пов'язки, зміцнює і робить гладенькою її поверхню.
Таким чином накладають глуху гіпсову пов'язку (див. рис. 171; 4). Гіпсова пов'язка твердіє в перші
5-10 хв. Достатньої міцності вона набуває після підсихання, на що потрібно 1-2 години. Після цього на
пов'язку простим олівцем наносять дату, а в деяких випадках діагноз або контури місця ураження.
Для того, щоб пов'язка не відволожувалася, її поверхню можна покривати розтопленим парафіном,
воском, каніфоллю або лаком. Повне висихання всіх країв гіпсової пов'язки триває одну добу. Така
пов'язка-називається глухою гіпсовою пов'язкою і характеризується відсутністю будь-якого доступу до
тканин, що лежать під нею.
Шино-гіпсові пов'язки. У гіпсові пов'язки, які накладають великим тваринам, як правило,
вмонтовують шини. Шини служать для надання міцності монолітній масі гіпсової пов'язки, точно відмоде-
льованої за формою органа. їх бажано виготовляти з матеріалу, який може легко змінювати форму (металеві
сітки, пластинки, дріт). Дрібним тваринам можна застосовувати картон. Імпровізованих шин потрібно як
мінімум чотири, стандартних - дві. Кожній шині надають контурів тієї ділянки тіла, для накладання на яку
вона призначена.
Після накладання перших 3—4-х турів нагіпсованих бинтів пов'язці дають затвердіти (10-15 хв), інакше
шини можуть деформувати незатверділу ділянку гіпсу, що сприятиме виникненню некроти- зованих
ділянок шкіри. Далі на пов'язку накладають шини. Гіпсовою кашкою старанно заповнюють всі щілини
між шинами і пов'язкою! Поверх шин загортають краї підкладкового матеріалу і накладають ще 3-4 тури
нагіпсованого бинта.
Лонгетні гіпсові пов'язки. При наявності великих за площею пошкоджень шкіри, набряку м'яких
тканин в ділянці накладання пов'язки, при необхідності накладання пов'язки на плечовий пояс, стегно, круп
можна застосовувати лонгетні гіпсові пов'язки. Замість бинтів використовують нагіпсовані марлеві лонгети
(6-12 шарів).
Після змочування їх накладають на пошкоджене місце з двох боків (зовнішнього і внутрішнього), а в
деяких випадках - переднього і заднього. Ширина лонгетів повинна бути такою, щоб між ними залишилися
щілини до 2-3-х см. Даті їх старанно моделюють і після затвердіння гіпсу фіксують кількома турами сухого
марлевого бинта.
Лонгетно-циркулярна гіпсова пов'язка. Після просочування водою гіпсовий лонгет трохи стискують,
щоб видалити зайву воду, розгортають, розтягують за кінці і розгладжують. Потім його накладають на
ушкоджену ділянку тіла, швидко моделюють і фіксують двома-трьома турами нагіпсованого бинта.
Вікончаста гіпсова пов'язка. У випадках наявності на поверхні тіла, на яку будуть накладати
іммобілізуючу пов'язку, ран, нориць та інших патологічних процесів, що потребують постійного доступу
для проведення лікування, застосовують вікончасті гіпсові пов'язки. їх можна виготовляти двома
способами: а) до затвердіння звичайної глухої гіпсової пов'язки в ній вирізають вікно за розмірами рани,
краї його покривають розтопленим парафіном; б) вікно в гіпсовій пов'язці можна залишати під час
накладання пов'язки, уражене місце попередньо покривають шматком марлі, компресом чи тампоном, на які
ставлять відповідного розміру скляну чи фарфорову посудину (стакан, флакон). У подальшому тури бинтів

438
постійно обводять навколо цього предмета, внаслідок чого утворюється ділянка, яка не покрита гіпсом (див.
рис. 171; 3).
Мостоподібна гіпсова пов'язка застосовується при відкритих враженнях у ділянці суглоба, коли для
спостереження за перебігом запального процесу та його лікування потрібен більший доступ, ніж при
вікончастих гіпсових пов'язках. Спочатку нижче і вище ураженого суглоба накладають окремо дві гіпсові
пов'язки, які складаються з 4-6-х шарів. Далі їх з'єднують між собою металевими пластинками, вигнутими
посередині відповідно до форми суглоба. Закріплюють такі пластинки, дотримуючись правил для фіксації
шин. Поверх пластин накладають ще 4-6 турів нагіпсованого бинта. Останні тури можна накладати у
вигляді глухої гіпсової пов'язки. У таких випадках до затвердіння пов'язки між металевими пластинками
вирізують віконця потрібних розмірів. Також можна застосовувати накладання глухих турів бинта нижче
суглоба. У ділянці суглоба нагіпсований бинт обводять кілька разів навколо металевої пластинки, а вище
суглоба - знову глуха гіпсова пов'язка. Так за кожним туром нагіпсованим бинтом покриватиметься одна з
металевих пластин (див. рис. 171; 2).

439
 Стулчаста гіпсова пов'язка. Як і лонгетні, стулчасті гіпсові пов'язки забезпечують широкий доступ до
ділянки тіла, на яку накладають гіпс. їх також накладають у випадках, коли існує загроза розвитку або вже
виник набряк м'яких тканин в ушкоджених ділянках. Стулчасту пов'язку виготовляють шляхом розсікання
каудальної по
верхні по всій довжині і на всю товщину глухої гіпсової пов'язки до її затвердіння. З краніальної поверхні її
розрізають лише на половину товщини пов'язки, причому розріз проводять у формі літери "V". Для фіксації
такої пов'язки накладають звичайну спіралеподібну бинтову пов'язку (див. рис. 171; 1). Таким чином,
отримують дві з'єднані між собою стулки, які можуть розкриватися і закриватися.
У разі, якщо є набряк тканин і він зменшився, гіпсова пов'язка перестає виконувати іммобілізуючу
функцію. Тому на задній поверхні стулчастої пов'язки вирізають смужку за всією її довжиною на необхідну
ширину, після чого пов'язку повертають на попередню ділянку тіла і фіксують її спіральною пов'язкою. Так
діють до того часу, поки набряк повністю не розсмокчеться.
Зняття гіпсової пов'язки. Мінімальні терміни, на які накладають гіпсові пов'язки у дрібних тварин,
становлять 4-5, а у великих - 6-8 тижнів. їх знімають за допомогою спеціальних інструментів. З цією метою
застосовують гіпсові ножі, пилки Колена, ножиці Стілля (рис. 172). Перед зняттям пов'язки в ділянці
розрізу гіпс бажано змочувати гіпертонічним гарячим розчином натрію хлориду (15-20 %) або міцним
розчином оцтової кислоти.
Коли даними розчинами змочують всю поверхню гіпсової пов'язки, то її розрізають звичайними ножицями
або навіть розбинтовують.
Гіпсову пов'язку терміново знімають при виникненні набряку, болючості, посиніння прилеглих м'яких
тканин. Причинами передчасного зняття пов'язки також можуть бути порушення її
цілісності, різке погіршення загального стану тварини, рухливість кінцівки в межах
гіпсової пов'язки.
Крім ретельних клінічних спостережень, тварини з гіпсовими пов'язками
потребують спеціального догляду. Особливу увагу звертають на дотримання
належних параметрів температури і вологості в приміщеннях, де знаходяться
тварини, часто прибирають станки. Великим тваринам слід застосовувати
підтримувальні апарати.
Інші затвердіваючі пов'язки
При необхідності застосування лікувальних іммобілізуючих пов'язок у
дрібних тварин (котенята, цуценята, невеликі птахи) мож-
5 3-129 449
Рис. 172. Зняття
1

гіпсової пов'язки
ножицями Стілля

441
на накладати пов'язки з використанням як затвердіваючого матеріалу - клею (клеол, силікатний клей,
колодій, казеїновий клей), крохмального клейстеру. їх накладають з мінімальною кількістю підкладкового
матеріалу або без нього. Як правило, тонкий шар сірої вати розміщують лише по краях наміченої пов'язки.
Марлевий бинт намочують в одному з указаних розчинів. Ширина бинта дорівнює довжині всієї
затвердіваючої пов'язки. Циркулярними турами з помірним натягом бинтують підготовлену ділянку тіла
тварини. Одночасно моделюють пов'язку. При потребі після 2-3-х турів вмонтовують шини, виготовлені з
дерев'яної стружки, картону, паперу. Поверх шин накладають ще 2-3 тури змоченого клеєм бинта.

Терапевтичні пов'язки
Одним із суттєвих місцево застосовуваних методів при лікуванні ряду хірургічних захворювань є
терапевтичні пов'язки. їх використовують в наступних випадках: а) для захисту від механічних пошко-
джень; б) для попередження розвитку вторинної інфекції; в) для зупинки кровотечі; г) для всмоктування й
видалення з рани крові та ексудату; д) для розсмоктування запальних інфільтратів.
Дія пов'язки на патологічний процес значною мірою залежатиме від виду, форми, черговості
застосування різних форм перев'язувального матеріалу, його хімічних і фізичних властивостей, займаної
площі, способу фіксації.
Терапевтичні пов'язки застосовуються при закритих і при відкритих патологічних процесах.

Пов'язки, які застосовують при закритих патологічних процесах

При закритих процесах, в ділянці розвитку яких збережена цілісність шкіри й слизових оболонок,
застосовують холодні компреси, гарячі компреси, зігрівальні компреси і тепле укутування.
Холодний компрес. На початкових стадіях розвитку запальних процесів (асептичних, серозних)
безпосередньо після нанесення закритих травм (інтерстиціальні кровотечі, випотівання транссудату)
застосовують холодні процедури. При місцевому застосуванні вони звужують кровоносні судини,
уповільнюють явища ексудації, діють протизапально. Найчастіше холод використовують у вигляді холод-
них компресів. Для цього беруть компрес або салфетку із складеної в кілька шарів бавовняної тканини й
змочують в холодній »оді, злег ка стискують і прикладають до поверхні тіла, фіксуючи однією із закрі-
плювальних пов'язок. Кожні 10-15 хв змочування холодною водою повторюють. Залежно від гостроти
прояву клінічних ознак, товщини шару м'яких тканин термін застосування холодних компресів може бути
від 20 до 60 хв з інтервалом 0,5-2 год, протягом 12-36 год.
Як холодну процедуру також застосовують сухий холод, коли заповнені льодом, снігом, холодною
водою гумові чи целофанові мішки закріплюють бинтом або шворкою до потрібної ділянки тіла.
Гарячий компрес. На більш пізніх стадіях запалення (кліткової інфільтрації, бар'єризації і початку
утворення абсцесів) з появою ознак хронізації патологічного процесу ефективним буде застосування
теплових процедур. Тепло активізує крово- і лімфообіг в ушкоджених ділянках, сприяє відновленню
нервово-трофічних функцій, прискорює завершення патологічного процесу.
Найбільш активним тепловим фактором є гарячий компрес. Гігроскопічну вату або полотняний
компрес намочують у гарячій воді (45- 50 °С ), злегка стискують, щоб видалити залишок води, а потім товс-
тим шаром накладають на ушкоджену ділянку тіла тварини. Зверху такий шар покривають
водонепроникним матеріалом і фіксують закріплювальною пов'язкою. Повторно компрес намочують через

442
кожні 15-20 хв, але не більше 3^1-х разів. Після гарячого компресу виконують тепле укутування ділянки
тіла або накладають зігрівальний компрес.
Зігрівальний компрес. Принцип лікувальної дії зігрівального компресу полягає у створенні своєрідної
мікротеплиці в ділянці патологічного осередку, де забезпечуються умови для активного випаровування,
утримання пари й тепла між водонепроникним шаром і шкірою. Цим забезпечується рівномірне і
довготривале розширення кровоносних судин, прискорюється крово- і лімфообіг у тканинах. Як результат,
зменшується інфільтрація в зоні запалення, прискорюється "дозрівання" запального процесу.
Зігрівальний компрес складається із чотирьох шарів. Кожен наступний шар повинен перекривати
попередній на 2-3 см. Для побудови першого шару беруть полотняний компрес, змочують його водою
кімнатної температури, 40-50° етиловим спиртом або 5 %-ним водним розчином двовуглекислої соди (від
вибору розчину залежатиме активність дії компресу) і накладають на уражену ділянку. Другий шар
складається із водонепроникного матеріалу (клейонка, целофан), яким надійно перекривають перший
поверх. Потім накладають третій ізолюючий шар з матеріалу, який здатний утримувати тепло (сіра вата,
сукно, байка, хутро), за ним четвертий шар - фіксуючий. Залежно від форми і величини ураженої ділянки
тіла, для фіксації компресу накладають бинтову, пращоподібну або косинкову пов'язки.
Зігрівальний компрес знімають через 4-6 год, при потребі повторюють після двогодинних інтервалів.
Під час таких інтервалів і після повного завершення використання компресу на дану ділянку тіла
застосовують тепле укутування.
Тепле укутування. Така пов'язка обов'язково накладається відразу після гарячого або зігрівального
компресів, а також як самостійна для утримування виділення тепла з певних ділянок тіла і, отже, їх
зігрівання. Для застосування теплого укутування товстим шаром м'якого теплоутримуючого матеріалу (сіра
вата, хутро, ковдра, сукно) покривають потрібну ділянку тіла з усіх боків. Як фіксуючу можна
використовувати бинтову або пращоподібну пов'язки.

Пов'язки, які застосовуються для лікування ран

Тиснучі пов'язки Головною умовою застосування тиснучих пов'язок є наявність твердої кісткової
основи. їх накладають для зупинки кровотечі із неглибоких ран в ділянці кінцівок, голови, хвоста.
Показаннями до застосування тиснучих пов'язок можуть бути і ряд закритих патологічних процесів -
гемартрози, гостре асептичне запалення суглобів, сухожильних піхв, слизових сумок, дисторсії сухожилків,
зв'язок, капсул суглобів.
На рану накладають марлевий компрес, а на неушкоджену шкіру тонкий шар вати, потовщений в
заглибинах. Після цього ділянку щільно бинтують марлевим бинтом. Для підсилення тиску після на-
кладання бинта зовнішній його шар змочують холодною водою або зверху додатково накладають гумовий
бинт. Тиснуча пов'язка не повинна спричиняти розладів кровообігу в забинтованій і периферичній ділянках.
При такій умові її можна витримувати до 24 год і при потребі накладати знову після 2-3-х годинного
інтервалу.
Пов'язки першої допомоги. Пов'язка першої допомоги накладається як тимчасовий засіб на свіжі
кровоточиві рани. Головне її призначення - попередження подальшого подразнення і забруднення рани та
зупинка кровотечі.
443
 З рани видаляють сторонні предмети, згустки крові. Стінки і дно рани покривають марлевим
компресом, порожнину заповнюють ватно-марлевими тампонами (чим більшою є кровотеча, тим щільніше
розміщують тампони). Фіксація шарів забезпечується накладанням однієї з бинтових пов'язок.
Оклюзійна пов'язка. Показанням до застосування такої пов'язки є надання першої допомоги при
проникних ранах анатомічних порожнин (грудної, черевної, суглобів). У таких випадках необхідно по-
вністю попередити попадання в рану повітря, бруду, рідини. Марлевий компрес або салфетку густо
насичують жирною емульсією чи лініментом і покривають рану. Для утримання залишків лініменту, ззовні
такого компресу можна накласти тонкий шар гігроскопічної вати. Для фіксації використовують одну із
фіксуючих пов'язок (бинтова, правдоподібна, косинкова). У ділянці грудної стінки, де проникні поранення
ускладнюються розвитком пневмотораксу, як фіксуючу краще застосувати клейову пов'язку із
повітронепроникного матеріалу (целофан, клейонка).
Суха всмоктувальна пов'язка. Її застосовують для лікування ран у першій фазі ранового процесу -
гідратації. Головне її завдання - всмоктування гнійного ексудату, рештків лізованих мертвих тканин з рани,
захист від подальших подразнень, забруднення, забезпечення спокою пошкоджених тканин у ділянці рани.
Пов'язка складається із трьох шарів: всмоктувального, передавального і випаровувального.
При накладанні першого (всмоктувального) шару поверхню рани покривають марлевим компресом або
салфеткою. Якщо рана велика, то її порожнину заповнюють пухко складеною марлею, ватними кульками
або ватно-марлевими тампонами.
Другий (передаючий або приймаючий) шар являє собою нещільний пласт гігроскопічної вати товщиною
до 1 см. Його завдання - приймати рідкий вміст рани від попереднього шару і передавати в наступний.
Третій (випаровуючий) шар, який одночасно є і фіксуючим, має забезпечувати випаровування більшої
частини вологи з пов'язки. Серед усіх видів перев'язувального матеріалу марля має найбільшу здатність
випаровувати вологу, тому для побудови верхнього шару користуються формами перев'язувального
матеріалу, виготовленими з марлі (бинти, пращі).
Волога всмоктувальна пов'язка. Завдання і принципи побудови даної пов'язки подібні до сухої
всмоктувальної пов'язки. Лише для підсилення її всмоктувальної дії перший шар пов'язки насичують
гіпертонічними розчинами солей. Це можуть бути 15-20 %-ні розчини магнію сульфату, натрію сульфату,
5-10 %-ні розчини натрію хлориду, цукру.
У припарці основним шаром є кашкоподібна маса з льняного борошна, макухи, висівок або картоплі.
Гарячу кашку температурою 45-50 °С наносять товстим шаром (3-4 см) на полотно і зверху покривають
клейонкою або целофаном. Цим шаром (полотном до шкіри) обгортають уражену ділянку, покриваючи
його зверху зігрівальним матеріалом. Припарку змінюють кожні 1-2 години.

Особливості догляду за тваринами, яким накладені пов'язки

Перебіг патологічного процесу (болючість, свербіж) і навіть проста цікавість можуть заохочувати
тварин пошкоджувати накладені пов'язки. Вони можуть розгризати і знімати їх зубами, розривати кігтями,
копитами, рогами, зміщувати внаслідок активних рухів. Тому коней і велику рогату худобу слід коротко
прив'язувати до годівниць або коней ставити на розтяжки. При потребі на шию одягають спеціальні
ошийники, які утруднюють повертання голови.

444
 Собакам і кішкам на шиї фіксують круги із фанери або картону, на лапах коротко обрізують кігті, лапи
бинтують або на них одягають і фіксують спеціальні панчохи. Собакам одягають намордники.
У післяопераційний період тваринам ін'єктують нейролептики, антигістамінні препарати.
Розділ 9

ЗАСТОСУВАННЯ НОВОКАЇНОВИХ БЛОКАД

ФІЗІОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ НОВОКАЇНОВИХ
БЛОКАД
Новокаїн - це хлористоводнева сіль складного ефіру парааміно- бензойної кислоти та
диетиламіноетанолу. Уведений розчин новокаїну всмоктується швидко й під впливом ферменту
новокаїнестерази розщеплюється на складові частини - параамінобензойну кислоту і диетиламіноетанол.
Продукти його гідролізу зберігають активні фармакологічні властивості: параамінобензойна кислота
характеризується антигістамінною і антитоксичною дією, а диетиламіноетанол - анестезувальною, хоча й
значно меншою мірою, ніж новокаїн.
Слід враховувати й те, що параамінобензойна кислота є антагоністом сульфаніламідних
препаратів і знижує їх антимікробні властивості при одночасному застосуванні сульфаніламідів і
новокаїну!
Після всмоктування новокаїн в організмі розподіляється рівномірно, але, будучи нейротропною
речовиною, затримується в нервовій тканині довше й в більшій кількості. Терапевтична дія починається
через 15-25 хв після введення й триває 48-96 год.
Організм тварини - це складна саморегулююча система органів, функціональна активність яких
здійснюється в тісному взаємозв'язку, а також у зв'язку з внутрішнім та зовнішнім середовищем. Об'єднання
всіх органів, тканин і клітин у цей комплекс та його зв'язок з навколишнім середовищем здійснюються
нервовою системою. Вона регулює обмін речовин в організмі, функціональну активність всіх залоз, які
підтримують оптимальні параметри гуморального та гормонального середовищ для забезпечення
фізіологічного функціонування організму як єдиного цілого.
Нервова система складається з центральної (головний і спинний мозок) та периферичної, яка ділиться
на соматичну (власне перифе

445
ричну, що включає черепно- і спинномозкові нерви, які з'єднують центральну нервову систему з
рецепторами й еферентним апаратом різних органів) та вісцеральну (вегетативну), що іннервує внутрішні
органи й кровоносні судини.
Центральна нервова система пов'язана з усіма органами й тканинами за допомогою аферентних (які
передають імпульси від периферії до центральної нервової системи) та еферентних (що передають імпульси
від центра) нервових волокон. Імпульси, які надійшли від рецепторів до центральної нервової системи,
викликають збудження в нервах, з якими ці волокна контактують. Збудження передається до інших
нейронів, після чого зворотний імпульс по центробіжних нервових шляхах надходить до ефекторів.
Функціональна діяльність кожного органа забезпечується наявністю в ньому потрібної іннервації:
функціональні нерви спричинюють або припиняють його специфічну функцію; судинні - регулюють
просвіт кровоносних судин, надходження до органа поживних речовин, кисню і винесення продуктів
обміну; трофічні нерви контролюють всі сторони процесу обміну речовин і регулюють використання
принесених кров'ю продуктів (рис. 173).
Таким чином, доведено, що без впливу кори головного мозку в організмі не здійснюється жоден
фізіологічний та патологічний процеси.
Ведуча роль у нервовій трофіці тканин належить симпатичній нервовій системі. Однак тією чи іншою
мірою вона властива й іншим відділам, в тому числі чутливим та рухливим нервам. При подразненні
нервових волокон, які входять у різні відділи центральної нервової системи, змінюється рефлекторна
збудливість спинного мозку, зрушується співвідношення процесів збудження й гальмування в корі півкуль
тощо. Тому дія сильних або тривалих подразнень спричинює

іннервації органів: 1 - функціональне

нервове волокно до органа; 2 - симпто-
матичне волокно до судини органа; 3 -
трофічне нервове волокно до сполучної
тканини органа й кровоносної судини

446
переподразнення, а потім функціональне виснаження кори, підкіркових центрів та ретикулярної формації,
внаслідок чого центральна нервова система втрачає здатність нормально регулювати процеси обміну. Крім
того, під дією хвороботворних факторів у нервовій системі залежно від її початкового стану можуть
виникати або охоронне гальмування, або сенсибілізація (підвищення чутливості). Сильні і, тим більше,
надсильні подразнення спричинюють явища парабіозу нервів у зоні патологічного осередку, внаслідок чого
утруднюється передача імпульсів, які йдуть від екстеро- та інтерорецепторів до нервових центрів і назад. У
ділянці нерва, який прилягає до парабіотизо- ваної зони, збудливість підвищується. Тому до нервових
центрів йде безперервний потік сильних подразнень, що призводить до збудження, а потім переподразнення
й парабіотичного стану ретикулярної формації, гіпоталамічної ділянки кори головного мозку. У відповідь на
перезбудження нервові центри посилають на периферію, і особливо до осередку ушкодження, патологічні
імпульси, під впливом яких змінюється функція всіх систем організму: включаються надзвичайні механізми
захисту й адаптації, що спричинює погіршення трофічного впливу нервових центрів на периферію. У
результаті в зоні патологічного осередку виникає гіперергічна запальна реакція з явищами ней- родистрофії.
Це зумовлює погіршення загального стану організму й переважання руйнівних (некротичних) явищ над
регенеративно- відновлювальними процесами в тканинах.
Парабіоз та особливий стан нерва або будь-якого ланцюга соматичної чи вегетативної нервової системи
- явище зворотне у випадку, коли своєчасно припиняється дія хвороботворного агента. Тому з лікувальною
метою можуть бути використані антипарабіотичні речовини, серед яких особливого поширення одержав
новокаїн.
І. П. Павловим та його учнями встановлено, що нервова система на сильне подразнення відповідає
розвитком дистрофічних процесів і негативною трофічною реакцією в організмі, а на слабке, навпаки,
позитивною. Тому завданням лікаря ветеринарної медицини при запальних процесах є заміна сильного
подразника слабким (послаблення подразника).
О. В. Вишневський в процесі тривалих клінічних спостережень над загоєнням ран і перебігом запальних
гнійних процесів під впливом новокаїну після просочування розчином тканин звернув увагу на
нейротропну дію цього препарату. Він застосував "новокаїнізацію" нерва з метою заміни сильного
подразнення слабким (послабленим), яке і є, мабуть, для тканин заспокійливим і сприяє поліпшенню обміну
речовин в осередку, підвищенню життєдіяльності, стійкості, що призводить до сприятливого перебігу
запального процесу. Він трактує новокаїнову блокаду як комплексну дію на центральну нервову систему
(кору головного мозку), що містить елементи гальмування (або блокування) її пускової діяльності і
подразнення, які виражаються переважно поліпшенням її трофічної функції.
Зміни в корі головного мозку не можуть не відбитися на вегетативній нервовій системі. О. В.
Вишневський зазначав, що новокаїн підвищує функцію симпатичної нервової системи. Механізм цього про-
цесу складний, дані багатьох учених суперечливі.
В. В. Мосін вважав, що новокаїнові блокади змінюють функціональний стан симпатичної нервової
системи, ретикулярної формації, гіпоталамічних центрів, ендокринної системи, насамперед гіпофіз-
адреналового ланцюга, зумовлюючи цим адаптацію механізмів специфічної регуляції функції органів і
систем до умов, які змінилися.

447
 Заслуговують на увагу дослідження О. К. Кузнєцова, проведені на конях, великій рогатій худобі і
собаках. Автор установив, що внутрішньовенне введення новокаїну знижує тонус та збудливість центрів
блукаючих нервів і підвищує чутливість центрів симпатичної нервової системи до адреналіну. Посилення
тонусу адреноре- активних структур під дією новокаїну деякою мірою можна пояснити пригніченням
холінергічних структур внаслідок утруднення передачі збудження в ділянці зв'язків між нейронами й
блокадами гангліїв.
Під дією новокаїнової блокади посилюється кровонаповнення судин, змінюється лімфангіоспазм за
рахунок активізації метаболізму в холінергічних структурах і гальмування адреноергічних систем
організму, які значною мірою порушують фізико-хімічний стан мі- тохондрій.
У результаті комплексної дії новокаїнової блокади як на центральну, так і на периферичну нервову
систему, кора головного мозку звільняється від значних больових імпульсів. При цьому блокада не тільки
знімає подразнення і переподразнення нервів, а й замінює його якісно новим, значно слабшим, в результаті
чого відновлюється реф- лекторно-трофічна функція нервової системи. Все це сприяє нормалізації
порушених патологічним процесом взаємозв'язків між корою головного мозку та внутрішніми органами, й
веде до поліпшення трофіки тканин і сприятливого перебігу захворювання.
Таким чином, тривала дія новокаїну н;і нервові центри призводить до зниження або ліквідації осередків
збудження, що, як зазначалося раніше, сприяє відновленню координуючої ДІЇ кори головного мозку. У
результаті цього нормалізується система "гіпофіз - кора наднирни- ків". Тому, незалежно від шляху
введення, поряд із місцевою, новокаїн проявляє і загальну дію. Немає такого органу й тканини, які б не
зазнали його впливу. Поряд з цим відмічається зниження артеріального тиску в тварин після
внутрішньовенного введення новокаїну в 0,1 %-ній концентрації, що пояснюється блокуючим впливом
препарату на ангіорецептори.
Слід зазначити збільшення рівня гемоглобіну, еритроцитів і лейкоцитів після внутрішньовенного
введення новокаїну та новокаїнових блокад, а в лейкоцитарній формулі - збільшення кількості сегменто-
тайтрй^уйь. "Л^лте^ тїлл шіта ^ ^рлугл етр/лта-
гом 2-3-х діб. Установлено також- збільшення загального білка сироватки крові, в основному, за рахунок
гамаглобулінів.
Стимулюючий вплив новокаїнової блокади на імунобіологічну реактивність підтверджено
дослідженнями М- Ш. Шакурова, В. Й. Ориш- кевича, П. К. Кузнецової. Остання відмічає збільшення
вмісту імуно- компетентних клітин периферичної крові після блокади грудних нутряних нервів на 11-15 %,
підвищення активності лейкоцитів - у 2 рази, фагоцитарного числа - в 10, фагоцитарного індексу - в 5,2, бак-
терицидної активності сироватки крові - в 1,6 рази.
Приведені дані свідчать про здатність новокаїну посилювати іму- нобіологічні реакції організму тварин.
Відомо, що в осередках запалення утворюється велика кількість гістаміну й гістаміноподібних речовин.
Ці вазогенні отрути, які рефлекторним шляхом підвищують проникність капілярів і мембран клітин, поси-
люють перебіг патологічного процесу. ПрИ гідролізі новокаїну утворюється параамінобензойна кислота,
яка чинитьантигістамінну дію. Встановлено, що введений внутрішньовенно новокаїн уже через 15-20 хв
нагромаджується у великій кількості в осередку гострого запалення. Отже, діючи в зоні запалення на
нервові елементи, а також зв'язуючи гістамін, він поліпшує трофікупошкоджених тканин і діє протизапально.

448
 Наведені дані дають можливість розширити уявлення про механізм дії новокаїну не тільки як слабкого
подразника, а й як фактора, який бере участь у детоксикації організму за рахунок параамінобен- зойної
кислоти, що утворюється при гідролізі новокаїну. Таким чином, можна зробити висновок, що після
новокаїнової блокади кора головного мозку відновлює свій координуючий вплив, нормалізує систему
"гіпофіз - кора наднирників". На цьому фоні покращується циркуляція крові, внутрішньоклітинний й
загальний обмін, зменшується проникність капілярів, особливо в зоні патологічного осередку, активізується
фагоцитоз та інші імунобіологічні реакції, знижуються явища нейродистрофії, настає детоксикація,
нормалізується функція внутрішніх органів і покращується загальний стан організму.
Слід пам'ятати, що новокаїнові блокади застосовують не для знеболювання, а з профілактичною
і лікувальною метою, як засіб патогенетичної терапії! Кращий лікувальний ефект одержують у тих
випадках, коли розчин новокаїну застосовують разом із антибіотиками!
Для блокади застосовують 0,25-0,5 %-ні розчини новокаїну. Розчини краще всього готувати не на
дистильованій воді, а на 0,6-0,7 %- ному розчині натрію хлориду або на видозміненій О. В. Вишневським
рідині Рінгера (15 г натрію хлориду, 0,075 калію хлориду, 0,125 г кальцію хлориду, 1000 мл дистильованої
води). Рідина Рінгера через наявність калію й кальцію проявляє бактерицидні властивості, а також має
стимулюючий вплив на організм у цілому і на серцевий м'яз зокрема. При виготовленні розчинів
новокаїну використовують тільки хімічно чисті препарати!

Блокади, які застосовують при хворобах у ділянці голови

Підочноямкова блокада (за методом П. П. Гатіна)
Показання. Кон'юнктивіти, кератити, кератокон'юнктивіти, іридоцикліти та інші захворювання очей та
їхніх допоміжних органів.
Техніка блокади. Сутність блокади зводиться до введення 0,5 %- ного розчину новокаїну в екстра- та
інтраорбітальні сполучнотканинні простори. Точку введення голки в підочноямковий канал визначають у
різних тварин по різному: в коня - на перетині ліній, одну з яких проводять від внутрішнього кута ока
паралельно лицьовому гребеню, а другу - перпендикулярно до цієї лінії, відступивши від назального кінця
гребеня на 1 см. Можна визначити точку введення голки й іншим методом: проводять лінію, що з'єднує
передній кінець лицьового гребеня з носощелеповою вирізкою, і, відступивши назад 1,0-1,5 см від середини
цієї лінії, змістивши догори носо-губний і спеціальний піднімач верхньої губи, пропальповують
підочноямковий отвір.
Щоб відшукати підочноямковий отвір у великої рогатої худоби і овець, проводять орбітальну лінію від
нижнього краю орбіти паралельно спинці носа. На цю лінію опускають перпендикуляр від переднього краю
першого премоляра верхньої щелепи. Цей зуб легко пальпується через щоку.
У собаки цей отвір легко пропальпувати, якщо змістити догори піднімач верхньої губи на рівні другого
чи третього премоляра. Голку в підочноямковий канал уводять з боку слизової оболонки перед- двер'я пащі
після того, як верхню губу піднімуть догори.
Після знеболювання тканин на рівні підочноямкового отвору голку просувають безпосередньо в
підочноямковий канал. Щоб уникнути пошкодження кровоносних судин і нерва, її ведуть уздовж нижньої
стінки підочноямкового каналу.

449
 Потрапляння голки в підочноямковий нерв супроводжується різкою больовою реакцією, а при
попаданні її в однойменні з нервом кровоносні судини витікає кров. У таких випадках голку витягують
дещо назад і зовнішній її кінець (той, що в руках) піднімають догори й просовують глибше.
Коням і великій рогатій худобі голку вводять на глибину 5-6 см, вівцям - на 3, а собакам - на 2-3 см.
Після введення голки в канал ін'єктують 0,5 %-ний розчин новокаїну в дозах: коням і великій рогатій худобі
- до 80 мл, телятам і вівцям - 10, собакам - 4-10 мл. Блокаду повторюють через 3-5 днів.
Ефект блокади посилюється, якщо додати до розчину новокаїну розчин адреналіну з розрахунку дві
краплі на 100 мл розчину, а також антибіотики. Запальний процес у рогівці при застосуванні новокаїнової
блокади закінчується за період від 3-х до 20 днів. Видужування настає переважно після одно- або
дворазового застосування новокаїнової блокади.

Ретробульбарна блокада (за методом В. Н. Авророва)

При цій блокаді розчин новокаїну вводять у ретробульбарний простір, що знаходиться між очним
яблуком та стінкою очної ямки.

450
 Він заповнений м'язами, фасціями, ретробульбарним жиром, нервами й кровоносними судинами.
Показання. Асептичні й гнійні, поверхневі, глибокі та виразкові кератити, інфекційні
кератокон'юнктивіти, кон'юнктивіти, механічні пошкодження рогівки і кон'юнктиви. Особливо ефективне
застосування цього способу при кератокон'юнктивітах, в основі яких лежать глибокі трофічні зміни,
пов'язані з інфекційними захворюваннями.
Техніка блокади. Ретробульбарну блокаду роблять після уколу голки в двох точках - через шкіру
верхньої та нижньої повік (рис. 174). Пальцями лівої руки пальпують через основу верхньої повіки середину
краю надорбітальної кістки і в цій точці вводять голку. Її просовують між склерою і переорбітою в напрямку
основи протилежної вушної раковини у коней і корів на глибину 6-8 см; у лошат, телят, овець, кіз - 5-6,
собак - 2-3 см, 0,5 %-ний розчин новокаїну великим тваринам вводять у дозі
15-35 мл, лошатам, телятам, вівцям і козам - 7-10, собакам - 2-5 мл.
Другу ін'єкцію виконують, вводячи голку через середину основи нижньої
повіки. Техніка ін'єкції така ж, як і в першому випадку.
Після введення новокаїну кон'юнктива випинається у вигляді валика,
нагадуючи собою хемоз, що часто виникає при флегмонозному кон'юнктивіті.
Валик у міру розсмоктування розчину новокаїну поступово зменшується і потім
зовсім зникає. Повторну блокаду виконують через 4-5 днів. Необхідність у
повторному введенні виникає у випадках, коли захворювання перебігає досить
важко.
При ретробульбарній блокаді спостерігаються ознаки адреноліти- чної дії -
опущення верхньої повіки, звуження зіниці, западання очного яблука,
барної новокаїнової блокади: 1 -
зоровий нерв; 2 - пові- ковий
розширення кровоносних судин, підвищення внутріш- ньоочного тиску та
вузол та його гілки; 3 - напрям посилення проникності гематоофтальмічного бар'єра для лікарських речовин. Ці
ін'єкційної голки зміни відмічаються в перші 1,5— 2 год після введення новокаїну. Потім
інтенсивність їх поступово знижується, а терапевтична дія продовжується 4-5
днів.
Застосування ретробульбарної новокаїнової блокади дає високий терапевтичний ефект у поєднанні з
іншими методами терапії, а також при додаванні антибіотиків до розчину новокаїну.

451
 Інтрапальпебральна блокада
Показання. Блефарити.
Техніка блокади. Голку вводять у зовнішній кінець повіки і повільно просовують до внутрішнього кута
ока, одночасно ін'єктуючи при цьому 0,5 %-ний розчин новокаїну. При зворотному русі голки продовжують
вводити новокаїн. Загальна кількість розчину - 2-5 мл. Так само все повторюють і при виконанні блокади на
другій повіці.

Блокада циліарного ганглія (за методом Г, Л. Бурчеладзе)

Показання. Гострі кератокон'юнктивіти, гнійні й виразкові кератити, іридоцикліти та інші запальні
процеси в ділянці ока.
Для блокади використовують 0,25 %-ний розчин новокаїну, приготовлений на 1-2 %-ному етиловому
спирті.
Техніка блокади. Точку уколу знаходять медіально і вище зовнішньої комїсури повік: у телят - на 0,5
см, у дорослих тварин - па \ см. Проколюють основу верхньої повіки і вводять голку парабульбарно (між
очним яблуком і периорбітою) у середину вниз і назад так, щоб у дорослих тварин її кінець був спрямований
до місця перетинання виличного гребеня з лінією, проведеною до нього від середини відстані між рогом і
краєм орбіти. У дорослих тварин голку вводять на глибин}' до 6 см, у телят - 3 см.
Великим тваринам ін'єктують 15-20 мл, телятам - 5-8 мл спирт- новокаїнової суміші.
Повторні ін'єкції роблять через 4 дні.

Блокада субатлантноїрефлексогенної зони (за методом А. М. Голикова і С. Т. Шитова)

У спеціальній літературі описується техніка новокаїнової блокади краніального шийного симпатичного
ганглія. Практично здійснити блокаду тільки цього ганглія неможливо без одночасного впдиву на
початкову частину вагуса, його вузлуватий ганглій, IX, X, XI, XII пари черепно-мозкових нервів і
синокаротидну зону. Тому ефект від такої блокади не можна відносити за рахунок впливу новокаїну тільки
на симпатичний ганглій. Уведення його в зону краніального шийного симпатичного ганглія приводить до
вагосимпатичної блокади, яка поєднується блокадою язико-глоткового, під'язикового, додаткового нервів,
з'єднуючої гілки першої пари шийних нервів і синокаро^

452
тидної зони, тобто блокується складна рефлексогенна зона, що обслуговує ділянку голови, привушної
залози, глотки, стравоходу, гортані й трахеї. Саме тому при локалізації патологічних процесів у згаданих
ділянках доцільно застосовувати блокаду цієї рефлексогенної зони в поєднанні з етіологічною і
симптоматичною терапією.
Показання. Запальні процеси в ділянці голови (кератокон'юнкти- віти, блефарити, увеїти, цикліти).
Техніка блокади. У коня розгинають шийно-головний кут і під крилом атланта пропальповують кінець
яремного відростка потиличної кістки. Голку уколюють перпендикулярно до упору в нього, потім зміщують
донизу, під згаданий відросток, і проколюють яремно- щелепний мускул. Відчуття "провалу" голки вказує,
що її кінець знаходиться в пухкій клітковині. Після цього її просовують ще на 1-1,5 см, уводячи при цьому
близько 5 мл 0,25-0,5 %-ного розчину новокаїну, щоб відтіснити стінку повітроносного мішка. Просунувши
голку на зазначену відстань, повільно вводять ще 40-50 мл розчину. Повторно блокаду проводять через 3—4
дні.
У великої рогатої худоби блокада здійснюється майже так само. Голову тварини дещо піднімають,
внаслідок чого під крилом атланта більш чітко виявляється кінець яремного відростка. Укол роблять біля
переднього краю цього відростка краніодорсально (рис. 175), на глибину 3-4 см та ін'єктують 40-50 мл 0,5
%-ного розчину новокаїну.
У собак яремний відросток найчастіше прогіальпувати не вдається. Тому точку уколу визначають
таким чином. Знаходять пе- Рис. 175. Блокада субатлант- редній край крила атланта і, відступивщи від ної
рефлексогенної зони нього вперед на 1-2 см, уколюють голку в дорсокраніальному напрямку на глибину 2-3 см,
ін'єктуючи 10-20 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну.

Блокади, які застосовують при хворобах органів

грудної порожнини
Блокада вагосимпатичного шийного стовбура (за методом В.
Г. Кулика)
Від каудального кінця краніального шийного симпатичного
вузла бере свій початок частина пограничного симпатичного стовбура,
яка,

453
з'єднуючись із блукаючим нервом, утворює парний загальний ваго- симгіатичний стовбур. Він
розташований на дорсомедіальному краї загальної сонної артерії відповідного боку. У коня перед 1-м
ребром симпатичний стовбур відокремлюється від блукаючого нерва і направляється до тіл грудних
хребців, де вступає в каудальний шийний чи зірчастий вузол. У великої рогатої худоби поділ відбувається в
ділянці 4-6-го шийних хребців. Правий блукаючий нерв направляється в грудну порожнину разом із
трахеєю, а лівий - зі стравоходом.
Показання. Бронхіти, бронхопневмонії, крупозна пневмонія (початкова стадія), набряк легень,
попередження і зняття плевропульмо- нального шоку при пневмотораксі, перед оперативним розтином гру-
дної порожнини, післяопераційні пневмонії.
Варто пам'ятати, що двостороння вагосимпатична блокада призводить до асфіксії в результаті
западання черепахуватих хрящів і зупинки серця! Тому її виконують тільки на боці локалізації
патологічного осередку!
Техніка блокади. У середній третині шиї, над верхнім краєм зовнішньої яремної вени (рис. 176)
проколюють шкіру голкою довжиною 8-10 см і просувають її до упора в дорсолатеральну поверхню хрящів
трахеї. Не слід зміщувати голку вниз або догори, а також далеко поглиблювати, тому що можна
травмувати блукаючий нерв або проникнути на протилежний бік трахеї, що призведе до
двосторонньої блокади!
Великим тваринам ін'єктують 40- 50 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну. Потім відступають на 6-7 см
каудаль- ніше від першої точки, так само уводять голку й ін'єктують таку ж кількість розчину. Дрібним
тваринам в одній точці ін'єктують 10-20 мл, а лошатам і телятам - 30 мл цього розчину.
При блокаді шийного вагосимпатичного стовбура в окремих випадках можуть спостерігатися
занепокоєння тварини, задишка, хрипке дихання, що виникає внаслідок блокади зворотного нерва. Ці яви-
ща зникають через 1,5-2 год.
Ін'єкції повторюють через 2-3 доби, але вже з протилежного боку.

Рис. 176. Точки уколу голки при

блокаді вагосимпатичного шийного
стовбура - перша (1), друга (2)
454
 Блокада каудального шийного симпатичного ганглія в коня (за методом І. А . Федотова)
Каудальний шийний симпатичний ганглій розміщений на довгому м'язі шиї медіально від першого
ребра. Своїм нижнім краєм він досягає справа трахеї, а зліва - стравоходу.
Показання. Гострі форми пневмоній та бронхопневмоній, захворювання стравоходу, трахеї, серця в
коней.
Техніка блокади. Шию коня повертають у протилежний бік. За допомогою пальпації знаходять край
поперечного відростка сьомога шийного хребця і передній край верхньої третини першого ребра. Точка
уколу голки знаходиться на перетині двох ліній: горизонтальної, яку проводять через верхню третину
першого ребра, та вертикальної, проведеної через передній кут поперечного відростка сьомого шийного
хребця. Ця точка знаходиться на відстані 3-4 см від краніального краю першого ребра. Голку уколюють,
нахиляючи її вперед і донизу на глибину 2,5—4 см над яремною веною, й ін'єктують 150- 200 мл 0,5 %-ного
розчину новокаїну. При проведенні блокади зліва необхідно враховувати те, що ганглій лежить не на трахеї,
а на зовнішній поверхні стравоходу. Тому після дотику голки до хрящів трахеї її відтягують на 1-1,5 см, щоб
вивести кінець її зі стінок стравоходу. Якщо розчин іде під легким натискуванням на поршень, це свідчить
про правильне положення голки, а при значному тиску на поршень слід голку підтягнути на кілька
міліметрів.
Швидке введення може призвести до проникнення розчину в грудну порожнину за ходом трахеї
та стравоходу! Недопустима одночасна двостороння блокада!

Блокада зірчастого ганглія

У великої і дрібної рогатої худоби зірчастий ганглій утворюється в результаті злиття каудального
шийного й 1-го грудного вузлів і розташований на латеральній поверхні довгого м'яза шиї на рівні 1-го
міжреберного проміжку, поблизу вентральної поверхні 1-го грудного хребця.
У свиней зірчастий ганглій утворюється від злиття каудального шийного і перших двох грудних вузлів
симпатичного ланцюжка і має форму неправильного трикутника; розташований епіплеврально від
краніального краю 1-го ребра до каудального - 2-го.

455
 У коней - це складний ганглій, утворений за рахунок злиття каудального шийного і 1-го грудного вузлів.
Спереду до нього може приєднатися середній шийний симпатичний вузол, а позаду - 2-й, іноді 3-й - грудні.
Праворуч вузол розташований на довгому м'язі шиї, досягаючи своїм краєм бічної поверхні трахеї; ліворуч
- медіально від 1-го ребра на довгому м'язі шиї й стравоході.
Показання. Гострі форми пневмоній, бронхопневмоній, набряк легень, плеврити, хвороби серця,
стравоходу, запальні процеси в ділянці шиї й грудної кінцівки.
Техніка блокади. Метод К. І. Шакалова. Коня і велику рогату худобу фіксують у станку при
максимально відведеній назад грудній кінцівці відповідного боку, а шию згинають у протилежний бік.
Дрібних тварин (телята, вівці, кози) фіксують так само в стоячому положенні або на боці.
Точка уколу голки знаходиться позаду м'язового горба 1-го ребра, який пропалміовується, і на 2-3 см
нижче від нього (рис. 177); у овець, кіз, лошат, телят і великих собак - на 1 см.
Безперервно вводячи розчин новокаїну, голку просувають під невеликим кутом спереду назад і всередину
до упору в задній край першого ребра. Змістивши кінець голки, проколюють міжреберні м'язи, просувають
її до упору в тіло хребця і знову повільно ін'єктують 0,5 %-ний розчин новокаїну, відчуваючи при цьому
опір. Продовжуючи вводити розчин, поступово підтягують голку і як тільки її кінець опиниться на поверхні
довгого шийного мускула в надплев- ральному сполучнотканинному просторі, введення розчину майже не
відчувається. Не зміщуючи голки, поступово ін'єктують весь розчин новокаїну (великим тваринам - 150-200
мл, молодняку - 50-70 мл). Вільне, без будь-якого опору, введення розчину свідчить про потрапляння його в
плевральну порожнину. Блокаду повторюють через 2 дні.
Метод Б. В. Радчука. У телят блокаду зірчастого вузла виконують на лежачій тварині з відведеною
назад грудною кінцівкою відпо

Рис. 177. Схема блокади зірчастого

ганглія у великої рогатої худоби
(за методом К. І. Шакалова): 1 - місце
ін'єкції розчину новокаїну; І - IV - ребра

456
відного боку. Укол роблять на межі Нижньої й середньої третини 1-го ребра, направляючи голку уздовж
його краніального краю до упору у вентролатеральну поверхню тіла 1-го грудного хребця. Злегка відтяг-
нувши голку до себе, ін'єктують розчин новокаїну.
Метод М. О. Уразаєва. У великої рогатої худоби, овець і кіз після відведення назад грудної кінцівки
пропальповують 1-е чи 2-е ребро. Укол голки виконують у ділянці першого міжреберного проміжку на
середині ЛІНІЇ, ЩО з'єднує дорсальні Поверхні реберних кутів 1-го і 2-го ребер. Голку просувають до упору у
вентролатеральну поверхню тіла грудного хребця. Ін'єктують 15-20 мл 0,25 %-ного розчину новокаїну.
Блокаду зірчастих вузлів спочатку роблять з одного, а через 12- 24 год - з іншого боку. При
двосторонній блокаді часто спостерігають ускладнення (тимпанія рубця, Тимчасовий парез грудних кінці-
вок; у овець - асфіксія). Повторюють блокаду через 3-5 днів.
Метод Г. А. Кононова.Свиню фіксують у лежачому положенні. Грудину кінцівку відводять
максимально Щззд jЛр краніальному краю шийки лопатки уколюють голку в напрямку вс Нтрокаудального краю
поперечного відростка 7-го шийного хребця. Потім ГОЛку зміщують у каудодорсаль- ному напрямку на 5-8°
і, просунувши Глибше на 1-1,5 см, уводять 0,5 Гений розчин новокаїну в дозі 1 мл/кг маси тіла тварини (рис.
178).
Метод В. К. Хохлачова. У коней лопатко-плечовий простір обмежений трикутником, утвореним
задніми краями лопатки, плечової й ліктьової кісток і лінією проведеної по вертикалі від заднього краю
лопатки до ліктьового горба. Точкою уколу голки є центр обмеженого трикутника, що лежить трохи нижче
гл
ЛІНІЇ, яка Йде ВІД плечового Рис. 178. Схема блокади зірчастого ган- суглоба. Укол голки роблять "» у свині: 1 -
точка введення розчину позаду дельтоподібного муску- новокаїну
ла, на рівні його середини і спереду середньої латеральної головки триголового м'яза плеча (рис. 179). Гіри
уколі голка проходить через напружувач фасції
передпліччя, довгу головку триголового мускула плеча,
краніальну частину найширш0го і грудну частину зубчастого
вентрального мускулів.

457
 Укол голки роблять на коні, що стоїть, пер- пендикулярно до поверхні
шкіри, на глибину 5-6 см (у залежності від товщини передпліччя). Потім
кінець голки з'єднують гумовою трубкою зі шприцом Жане й повільно вводять
розчин новокаїну в передлопатковий простір (роз- ташований між грудною
кліткою і грудною кістою) за методом "повзучого інфільтрату". Розчин,
ін'єктований в передлопатковий простір, інфільтрує клітковину, а разом з нею
і вегетативну нервову систему (зірчастий вузол та його гілки). Ін'єктують 0,5
%-ний розчин новокаїну в дозі 150-200 мл із правого і лівого боків. При цьому
чутливість як тактильна, так і больова в ділянці плеча, передпліччя і всієї
кінцівки не втрачається.
Блокаду зірчастого вузла при необхідності повторюють через дві
доби.
Рис. 179. Блокада зірчастого
Блокада грудних нутряних нервів та симпатичних ганглія у коня (за В. К. Хох- пограничних стовбурів
лачовим): 1 - дельтоподібний
(за методом М. Ш. Шакурова) м'яз; 2 - місце уколу голки; 3
За даними P. X. Шакірова, судинна іннервація - латеральна головка легень, плеври, серця і
грудної частини стравоходу в тварин здійснюється від триголового м'яза плеча третього - сьомого
(трикутником позначено
грудних вузлів та пограничних симпатичних стовбурів підлопатковий простір)
і дещо менше - зірчастого
вузла. Автор установив, що дія розчину новокаїну безпосередньо на ці
нервові стовбури призводить до розширення легеневих судин, поліпшення
функції серцево-судинної і дихальної систем, посилення легеневого й
тканинного газообміну, компенсаторних реакцій з боку буферних систем, окислювально-відновних
процесів в організмі тварин, підвищення фагоцитарної активності клітин крові і функції нервової та
ендокринної систем.
Показання. Всі форми бронхопневмоній, набряк легень, ураження заднього схилу холки, бокової
грудної стінки.

458
 Техніка блокади. У жуйних і м'ясоїдних її виконують у лежачому положенні. Верхню грудну кінцівку
відводять максимально вперед або заводять за голову, щоб її ліктьовий суглоб був максимально розігнутий.
Точку уколу голки знаходять на місці перетину каудовентрального краю лопатки з переднім краєм 5-го
ребра (рис. 180). Практично вона
знаходиться при відведеній вперед кінцівці у точці перетину горизонтальної лінії, яку проводять від
заднього кута лопатки, з лінією по задньому краю триголового м'яза плеча.
Голку довжиною 8-12 см і товщиною 1,25-1,5 мм без шприца уколюють перпендикулярно до шкіри у
визначеній точці й просовують, поки вона не доторкнеться до тіла хребця. Її
необхідно уколювати якнайближче до зазначених країв лопатки й ребра. Якщо
цього не дотримуватись, то може бути відхилення кінця голки від тіла хребця, а
тварина непокоїтиметься внаслідок подразнення четвертого міжреберного нерва.
Критерієм правильного положення голки є те, що вона далі не просовується, з неї
не витікає кров і не всмоктується в плевральну порожнину повітря. Залежно від
величини тварини голку вводять на глибину 5-8 см. Щоб правильно це
розрахувати, необхідно визначити відстань від поверхні тіла до остистих
відростків на рівні 4-5-го грудних хребців.
Рис. 180. Схема новокаїнової Голку фіксують лівою рукою, а правою приєднують шприц із 0,5 %-ним
блокади нутряних грудних розчином новокаїну і повільно його вводять. Для того, щоб переконатися, що
нервів і симпатичних
блокада виконана правильно, спочатку ін'єктують 1-2 мл розчину і від'єднують
стовбурів у жуйних (за М. Ш.
Шакуровим): 1 - точка шприц. Якщо кінець голки знаходиться в надплевральній клітковині, то з канюлі
введення розчину новокаїну голки виходить крапля розчину, яка інколи коливається в такт диханню.
Доза 0,5 %-ного новокаїну становить 0,3 мл на 1 кг маси тіла. При необхідності
дозу ділять навпіл і вводять з двох боків. Блокаду повторюють через кожні 3 дні до
повного видужування тварини.
Р. 3. Курбанов модифікував метод М. Ш. Шакурова і запропонував здійснювати її на тваринах, які
стоять. Для цього теля фіксують біля стінки так, щоб воно не могло рухатися назад. Потім помічник закидає
за шию тварини її грудну кінцівку, чим запобігає руху тварини, а також відводить вперед лопатку і звільняє
місце для уколу голки.
Телятам з респіраторними захворюваннями вірусного походження Р. 3. Курбанов рекомендує
новокаїнову блокаду поєднувати з антибіотиками й сироваткою крові тварин-реконвалесцентів.
Блокаду у дорослих свиней краще виконувати в стоячому положенні, а в поросят - у боковому
лежачому. Орієнтиром для уколу

460
голки є точка перетину двох ліній: горизонтальної від зовнішнього кута ока паралельно осі тулуба й
вертикальної від заднього кута лопатки (рис. 181). Ця точка збігається з четвертим міжреберним проміжком,
який у худих тварин можна пропальпувати. Практично цю точку знаходять, відступивши назад від горба
ості лопатки на 3-5 см. У визначеній точці голку завдовжки 8 -15 СРДі завтовшки 1,25-1,5 мм уколюють
перпендикулярно до шкіри й просовують її, щоб вона доторкнулася до тіла хребця. При правильному
визначенні орієнтирів кінець голки потрапляє прямо в тіло хребця- Однак у деяких випадках може бути
відхилення. Тоді голку витягуюїь до підшкірної клітковини і, дещо змінивши напрямок у необхідний бік,
просовують знову до упору в хребець. Після цього до голки приєднують шприц й ін'єктують 0,5 %-ний
розчин новокаїну: поросятам - 5-10 мл, підсвинкам - 10-15, дорослим свиням - 15-20 мл обох боків.
«2З

Рис. 181. Техніка новокаїнової блокади нутряних нервів і симпатичних стовбурів у свині: 1: 1 - горизонтальна лінія від зовнішнього
кута ока; 2 - вертикальна лінія від ку га лопатки; З - точка ін'єкції розчину новокаїну; 4 - горб ості лопатки. II: 1 - положення голки в
момент ін'єкції; 2 - лопатка; 3 - ребро; 4 - симпатичний стовбур; 5 - блукаючий нерв (правий); 6 - легені; 7 - довгий м'яз шиї; 8 -
вентральний зубчастий м'яз; 9 - великий круглий м'яз; 10 - н^йширший м'яз спини;
11 - стравохід; 12 - 4-й грудний хребець

При необхідності блокаду повторюють через 3 дні до повного видужування тварини.

Коня фіксують у стоячому положенні, піднявши протилежну грудну кінцівку. Шляхом пальпації
знаходять задній кут лопатки. Для ін'єкції використовують голку довжиною 10-15 см, товщиною 1,5 мм.

461
Уколюють її перпендикулярно до шкіри біля переднього краю сьомого ребра (шосте міжребер'я) на рівні
знайденого кута лопатки й просувають до упору в тіло хребця (рис. 182). Глибину введення голки
визначають орієнтовно, уявно вимірюють відстань від зовнішньої поверхні грудної стінки до остистих
відростків хребців.

Рис. 182. Блокада грудних нутряних нервів та симпатичних пограничних стовбурів у коня: І - точка ін'єкції; II - поперечний
розріз грудної клітки на рівні 4-го грудного хребця: 1 - шкіра і підшкірна клітковина; 2 - великий підшкірний мускул; З - довгий мускул
спини; 4 - лопатка; 5 - дорсальний зубчастий мускул; 6 - клубово-реберний м'яз; 7 - шосте ребро; 8 - легені; 9 - симпатичний стовбур; 10
- аорта; 11- вагус (правий); 12 - положення голки

Критерієм відносності положення голки є те, що вона глибше не просувається, через неї не витікає кров
і не всмоктується в плевральну порожнину повітря.
Переконавшись у правильності положення голки, її фіксують лівою рукою, а правою приєднують
шприц із 0,5 %-ним розчином новокаїну. Доза дорослим тваринам, яку ін'єктують, - 50-80, лошатам - 15-30
мл. Повторюють ін'єкції через 3-4 дні до повного видужування.
Інтраплевральна блокада (за методом Р. 3. Курбанова)
Показання. У поєднанні з антибіотиками при бронхопневмонії у телят.
Техніка виконання. Блокада виконується в стоячому й лежачому положеннях тварини. Точка уколу
голки знаходиться в місці перетинання дев'ятого міжреберного проміжку з латеральним краєм найдовшого
мускула спини, ближче до переднього краю 10-го ребра, щоб не пошкодити міжреберний нервово-судинний
пучок. Ін'єкційну голку вводять різким рухом зверху вниз, до зникнення опору тканин (у телят на глибину
2-2,5 см). При проколі плеври чути шум повітря, що всмоктується. До голки приєднують шприц з
новокаїн-антибіотиковим розчином і легким натисненням на поршень уводять його в плевральну
порожнину. У випадку сумніву в правильності введення від'єднують шприц і дивляться на канюлю голки.
Якщо кінець її знаходиться в товщі м'язів грудної стінки, то розчин тримається в просвіті канюлі або
виливається з неї, а в плевральну порожнину рідина входить вільно. Загальну дозу 0,5 %-ного розчину
новокаїну (0,6-1 мл/кг) ділять навпіл і уводять рівномірно з двох боків щодня, до видужування (5-9 днів).

462
 Блокади, які застосовують при хворобах органів черевної й тазової порожнин
Надплевральна (епіплевральна) блокада черевних нервів і пограничних симпатичних стовбурів (за
методом В. В. Мосіна)
Блокаду черевних нервів і пограничних симпатичних стовбурів у великої рогатої худоби проводять біля
хребетного кінця 13-го ребра. Як відомо, кісткову основу цієї ділянки складають останні грудні хребці і
верхні кінці відповідних ребер.
Шари м'яких тканин у ділянці блокади представлені шкірою, поверхневою фасцією, надостистою
зв'язкою, попереково-спинною фасцією і групою дорсальної мускулатури спини (найдовший, плас-
тироподібний, остистий, напівостистий і багатороздільний мускули спини, а також клубово-реберний).
Латеральні гілки дорсальних грудних нервів і гілки міжреберних судин у даній ділянці розташовуються
між найдовшим мускулом спини і клубово-реберним.
У грудній порожнині уздовж і збоку від тіл грудних хребців проходить пограничний стовбур
симпатичного нерва. Останній віддає великі й малі нутряні нерви, що іннервують органи черевної порож-
нини (М. В. Садовський).
Розчин вводять у надплевральну клітковину, спереду ніжок діафрагми. Впливу піддаються черевні
нерви, пограничні симпатичні

463
 положення голки, відхиляючи її разом із шприцом на 5-10° до сагітальної
площини. При такому зміщенні верхнього кінця голки нижній

з
2

Рис. 183. Положення голки при тичних стовбурів: !-положення голки в

проведенні наднлевральної блокади момент дотику до тіла хребця; 2 - зміщен-
черевних нервів і пограничних ня голки в момент введення розчину; 3 -
симпатичних стовбурів: 1 - аорта; 2 - дорсальна група м'язів спини; 4 - клубово-
пограничний симпатичний нерв; 3- реберний м'яз; 5 - тіло поперекового хре-
4 - великий та малий нерви нутрощів; бця; 6 - черевний нерв і симпатичний ву-
5 - півмісяцевий вузол (вузол міся- зол симпатичного стовбура; 7 - непарні чного
сплетення); 6, 7 - 18-17-е ребро ліва та права вени; 8 - аорта
стовбури й сірі з'єднувальні гілки, які відходять від них, нерви і нервові сплетення аорти, останні
міжреберні й перші поперекові нерви, тобто блокаді піддаються симпатичні й інші нерви, що
направляються до органів черевної і тазової порожнин, а також симпатичні гілочки, що входять у
спинномозкові нерви останніх грудних, поперекових і крижових сегментів.
Показання. Профілактика післяопераційного перитоніту. Блокаду застосовують при захворюваннях
органів черевної й тазової порожнин. При перитонітах, гастроентеритах, диспепсіях, панкреатитах,
холециститах, ендометритах, маститах, післякастраційних ускладненнях, колітах, ентералгії, затримці
посліду, запальних процесах статевого члена, мошонки та сім'яників, трофічних порушеннях (екземи,
дерматити, набряки, трофічні виразки, рани, які довго загоюються, особливо в ділянці черевної стінки,
спини, крупа і тазових кінцівок), артритах тазових кінцівок, синовітах, бурситах, тендовагінітах,
тендинітах.
Техніка блокади у всіх тварин приблизно однакова, але є деякі видові особливості. Зокрема, у коней,
великої рогатої худоби і буйволів її краще виконувати в стоячому положенні. Місцем уколу голки є точка
перетинання переднього краго останнього ребра з латеральним краєм найдовшого м'яза спини. Її знаходять
у заглибленні, утвореному медіальним краєм клубово-реберного та латеральним краєм найдовшого м'яза
спини. Щоб знайти це заглиблення, вказівним і середнім пальцями руки знаходять останнє міжребер'я,
натискуючи пальцями на шкіру, просувають їх донизу від остистих відростків. Коли пальці доходять до
цього заглиблення, вони немовби провалюються. Після цього голку з мандреном довжиною 10-20 см
вводять під кутом 30-35° до горизонтальної площини і просувають по передньому краю ребра до упору в
тіло грудного хребця (рис. 183, 184). Мандрен після цього витягують. Контролем правильного введення
464
голки є те, що кінець її упирається в тіло хребця, з неї не витікає кров, через голку не всмоктується в
плевральну порожнину повітря. Якщо голка попадає в черевну аорту (з канюлі виділяється пульсуючий
струмінь червоної крові) або плевральну порожнину (чути шум засмоктувального повітря), її дещо
відтягують назад. Переконавшись, що голка введена правильно, її фіксують лівою рукою, а правою - за
допомогою гумової трубки і канюлі приєднують шприц. Потім злегка натискують великим пальцем правої
руки на поршень шприца, лівою змінюють (гострий кінець) відійде від тіла хребця. Тоді голку просувають
на 1—1,5 см глибше, і в надплевральну клітковину вводять невелику кількість розчину новокаїну. Перед
введенням повної дози необхідно переконатися, що голка знаходиться в клітковині. Для цього від неї
відокремлюють шприц. Якщо вона є в клітковині, то з голки виходить крапля розчину, яка коливається
синхронно диханню. Якщо ж з канюлі голки виливається розчин, то це свідчить про те, що вона знаходиться
в м'язах. У такому разі рівномірно натискуючи на поршень шприца, голку плавно просувають уперед до
моменту вільного входження розчину новокаїну в надплевральну клітковину. Це добре відчутно тому, що в
м'язову тканину розчин уводиться під певним тиском, а після проходження голки через м'язову тканину в
надплевральну клітковину він починає надходити вільно. Суттєвий момент у техніці виконання блокади
полягає в просуванні голки з одночасним уведенням розчину. Його струмінь, відшаровуючи плевру, буде
інфільтрувати клітковину, що оточує черевні нерви і симпатичний стовбур, й охороняти плевру від проколу
голкою.

465
 Техніка блокади в телят, овець, кіз, свиней, собак, кішок, лисиць та інших дрібних тварин аналогічна,
причому зручніше її виконувати, зафіксувавши тварину в боковому положенні.
Телятам голку уводять по передньому краю останнього ребра, а при недорозвиненні його - спереду
передостаннього. До тіла хребця голку направляють під кутом 20-30°. У свиней найдовший м'яз спини
відносно широкий, тому нахил голки варто робити меншим (приблизно 10-15°). В інших дрібних тварин
місцем уколу є точка перетину заднього краю останнього ребра з дорсальною групою хребетних м'язів.
Великій рогатій худобі й коням ін'єктують 0,5 %-ний розчин новокаїну з розрахунку 0,5 мл/кг маси тіла;
свиням, собакам, вівцям і козам - 2 мл/кг маси тіла; лисицям, кроликам і кішкам - по 5-10 мл на тварину. При
гострому перебігу патологічного процесу для одержання терапевтичного ефекту досить одноразової
блокади, при підго- строму і хронічному її повторюють через 6-10 днів. Необхідну дозу для введення ділять
навпіл і вводять з двох боків.

Поперекова (паранефральна) блокада

Розчин новокаїну вводять у межах фасціального чохла нирки, де він, проникаючи в навколониркову
жирову клітковину, впливає на ниркове симпатичне нервове сплетення. Цей метод запропонований О. В.
Вишневським, який вважав, що поперекова ділянка зі скупченням великих нервових вузлів і стовбурних
провідників являє собою зону, що особливо підходить для одержання лікувального ефекту, завдяки
феномену вимикання найбільшої кількості зв'язків між центром і периферією. У даному випадку
блокуються не тільки перед- і післягангліонарні симпатичні волокна, що утворюють сонячне і ниркове
сплетення, але й гілки вагуса, які беруть участь у формуванні згаданих сплетень. У результаті цього під
впливом блокади спостерігається вагосимпатичний ефект замість симпатичного, виникаючого після
надплевральної блокади. Тому трофічний, антиспазматичний та інші ефекти після паранефральної блокади
виявляються менш вираженими і знаходяться в залежності від симпатико- чи ваготонії, початкового стану
блукаючого нерва (вагуса) і симпатичного відділу нервової системи.
Показання. її застосовують для лікування перитонітів, гастроентероколітів, гастритів, ентеритів,
холециститів, гепатитів, нефритів,

466
запалення і недостатності наднирників, акушерсько-гінекологічних захворювань, післякастраційних
ускладнень, хвороб статевих органів запального характеру, ран, які тривалий час не гояться, трофічних та
інших виразок в ділянці тулуба й тазових кінцівок, синовітів, тенди- нітів, тендовагінітів, артритів, маститів
тощо, а також з метою профілактики післяопераційного перитоніту.
Техніка блокади. Метод І. Я. Тихоніна. У коня нирки знаходяться в поперековому заочеревинному
просторі (ліва прилягає до аорти, а права знаходиться над задньою порожнистою веною). Проекція лівої
нирки на шкіру відповідає реберно-поперековому куту в ділянці перших трьох поперекових хребців:
передній кінець її заходить в останнє міжребер'я, а задній - простирається майже до поперечно-реберного
відростка четвертого поперекового хребця.
Права нирка знаходиться на рівні 16-го (15-14-го) ребра, де вона переднім своїм кінцем упирається в
нирку, залишаючи на ній ниркову вм'ятину. Ін'єкцію розчину проводять як з правого, так і з лівого боків.
Ліворуч голку вводять на середині відстані між останнім ребром і поперечно-реберним відростком першого
поперекового хребця, відступивши 8-10 см від остистих відростків, у жолобі між найдовшим мускулом
спини і клубово-реберним. Укол голки (12-15 см) з манд- реном роблять у встановленій точці
перпендикулярно до шкіри (рис'. 185). При виконанні блокади відчувають три перешкоди: прокол шкіри,
міжреберної зв'язки і сухожилля вентрального міжниркового м'яза. Потім відчувається "провал" голки в
навколониркову жирову клітковину. Глибина
введення голки - 8-9 см (у Рис. 185. Поперекова новокаїнова блокада у коня: худих коней - 4-5 см).
Витягують мандрен, до А - справа; Б - зліва голки приєднують шприц з
0,25 %-ним розчином новокаїну. Якщо положення
голки правильне, розчин вводиться вільно. Значний
опір виникає в двох випадках: коли кінець голки проник у нирку (з голки витікає кров), голку необхідно
відтягати до моменту вільного введення розчину; якщо
голка знаходиться в товщі м'яза (для введення розчину
прикладається зусилля), тоді її потрібно

467
поглибити. При попаданні голки в черевну порожнину розчин мимовільно витікає зі шприца, при
від'єднанні останнього чути шипіння повітря, що всмоктується в черевну порожнину. У такому випадку
голку необхідно підтягнути.
З правого боку голку уводять в останньому межребер'ї спереду останнього ребра на 1 см і латеральніше
остистих відростків на 5- 6 см, орієнтуючись на латеральний край найдовшого м'яза спини. Голку вводять
перпендикулярно до шкіри. Доза розчину - 1 мл/кг. Загальну дозу ділять навпіл і вводять з двох боків.
Повторні ін'єкції (при необхідності) проводять через 6 днів.
Метод М. М. Сенькіна. У великої рогатої худоби паранефральна новокаїнова блокада виконується з
правого боку, тому що права нирка розташована в ділянці від останнього міжребер'я до 2-го (3-го)
поперекового хребця, а латеральна межа її виступає за вільні кінці поперечнореберних відростків перших
двох поперекових хребців приблизно на 2-3 см. Ліва нирка, маючи довгі брижі, займає різне положення в
залежності від ступеня наповнення рубця, внаслідок чого блокаду роблять з правого боку в стоячому
положенні тварини, інфільтруючи 0,25 %-ним розчином новокаїну шкіру і глибоко розташовані тканини за
допомогою тонкої голки. Її уколюють у проміжку між останнім ребром і кінцевою частиною
поперечнореберного відростка 1-го поперекового хребця або між відростками 1-го і 2-го поперекового
хребців. Відступивши від кінців відростків на 1-2 см, в бік сагітальної площини, роблять перпендикулярно
поверхні шкіри укол (рис. 186) і повільно просувають голку на глибину
8-11 см у
залежності від величини й вгодованості тварини. Після проколу шкіри
голка проходить порівняно легко, а при проходженні міжниркової
зв'язки, початкової частини сухожилля правої ніжки діафрагми і
зовнішньої капсули нирки вона зустрічає перешкоду, прокол якої су-
проводжується легким хрускотом, а потім провалом голки. Її просува-
ють ще на 1,5-2 см й ін'єктують при невеликому натисненні на поршень
0,25 %-ний розчин новокаїну в дозі
Рис. 186. Схема правобічної поперекової
(паранефральної) блокади у великої
рогатої худоби: 1 - ліва нирка; 2 - права
нирка; 3 - найдовший м'яз спини; 4 -
клубово-реберний м'яз; 5 - грудний хребець;
6 - положення голки

468
1 мл/кг маси тіла. При наявності показань блокаду повторюють через 6-7 діб.
Метод В. Г. Мартынова.У овець і кіз права нирка переднім кінцем упирається в печінку, залишаючи
на ній ниркову вм'ятину, а ліва - розташована приблизно на рівні від 3-го (4-го) до 6-го поперекового
хребця. Місце введення розчину новокаїну визначають з правого боку між поперечнореберними
відростками 1-го і 2-го поперекових хребців. Голку уколюють над каудальним краєм поперечнореберного
відростка 1-го поперекового хребця, відступивши від його кінця медіанно на 2 см; у вгодованих - над
переднім краєм поперечнореберного відростка 2-го хребця, на рівні вільного кінця 1-го (рис. 187). Проко-
ловши шкіру й м'язи, голкою впираються у відросток. Потім її зміщують з нього і просувають у товщу
тканин ще на 3-4 см. Напрямок голки майже вертикальний, з незначним нахилом до медіанної площини.
Ін'єктують у білянирковий простір 0,25 %-ний розчин новокаїну з розрахунку 1 мл/кг маси тварини.
Метод І. І. Магди. У собак нирки знаходяться на одному рівні під трьома першими поперековими
хребцями. Точка уколу голки при лівобічній блокаді знаходиться на рівні
вільного кінця поперечнореберного відростка 2-го поперекового хребця, а при
правобічній - на рівні вільного кінця поперечнореберного
відростка 1-го поперекового хребця. Голку уколюють перпендикулярно
до шкіри і просувають її до упору в край відростка, а потім зміщують з відростка
і просувають ще на 0,5-1 см. Ін'єктують 25-100 мл 0,25 %-ного розчину
новокаїну в залежності від маси тіла собаки.
Блокада вісцеральних рецепторів
Показання. Перитоніти, ентерити, гастроентерити, проста й
токсична диспепсія телят і поросят, набрякова Рис. 187. Точки введення хвороба поросят, копро- стаз
кишечнику, кольки, розлади шлунково-кишкового голки при паранефраль- ній тракту.
При явищах перитоніту і диспепсії доцільно до блокаді у вівці та кози: 1 - розчину новокаїну додати
антибіотики. нирка; 2 - поперекові хребці
Техніка блокади. Телят і дорослих тварин фіксують у стоячому
положенні. Голку уколюють перпендикулярно до шкіри в ділянці

469
правої, у коней - лівої голодної ямки на середині горизонтальної лінії між останнім ребром і маклаком. У
поросят, фіксованих за тазові кінцівки вниз головою, голкою проколюють черевну стінку по білій лінії між
останньою парою сосків (перпендикулярно до шкіри на глибину 1,5-2 см). Дози 0,25 %-ного новокаїну: для
молодняку - 0,1, для дорослих - 0,5 мл/кг. Поросятам ін'єктують 0,5 %-ний розчин новокаїну в дозі 3-60 мл.
Повторювати блокаду доцільно при гострих перитонітах через один, а при диспепсії і гастроентеритах -
через 2-3 дні.

Блокада тазового сплетення в корів (за методом А. Д. Ноздрачова)

Автор установив у великої рогатої худоби парний тазовий пристінний сполучнотканинний простір,
розташований під крижовою кістою. Краніально він переходить у поперековий, надочеревинний
сполучнотканний простір, каудально, досягаючи рівня 2-го хвостового хребця, замикається вісцеральним
листком тазової фасції. Над прямою кишкою правий і лівий простори з'єднуються між собою.
На рівні 2-3-го крижових хребців шар пухкої клітковини досягає 2-3 см у висоту. У ньому нерви,
нервові сплетення й судини розташовуються пошарово.
Перший шар включає соматичні нерви (соромітний, гемороїдальний, тазові), а також крижову частину
симпатичного сплетення (стовбура), що містить п'ять нервових вузлів, від яких відходять гілки в тазові
сплетення; другий містить переважно судини, а третій - гілки, вузли, сплетення симпатичних і
парасимпатичних нервів.
У середній ділянці пристінного простору розташовуються каудальний брижовий вузол і зв'язане з ним
каудальне черевне сплетення, гілочки від яких направляються до яєчників, формуючи тут яєчниковий вузол
і сплетення. Звідси вони направляються далі й зливаються з матковим сплетенням. Від каудального
брижового сплетення відходять гілки, які беруть участь у формуванні тазового сплетення. З останнього
симпатичні волокна направляються до кровоносних судин, які тут проходять, разом з якими вступають у
пряму кишку, піхву, матку, сечовий міхур і сечоводи.
Уведений новокаїновий розчин в зазначений сполучнотканинний простір блокує соромітні,
гемороїдальні нерви й тазове сплетення.

470
 Показання. Як засіб патогенетичної терапії застосовують при гострих запальних процесах
сечостатевого тракту, яєчників та яйцепро
водів, при ендометритах, вагінітах, захворюваннях у ділянці прямої кишки, тазових кінцівок, для зняття
потуг і спазму матки, розслаблення шийки матки при патологічних родах, кесаревому розтині, випаданні
матки й піхви, ранах ануса, промежини й вульви.
Техніка блокади. Тварину фіксують у стоячому положенні. Укол голки довжиною 10-12 см роблять на
рівні 3-го крижового хребця (остистий відросток якого найбільше виступає), відступивши від серединної
лінії тулуба латерально 5-7 см. Голку вводять під кутом 55- 60° до сагітальної площини і після проколу
шкіри просувають її до зіткнення з краями поперечнореберних відростків крижових хребців, які зрослися.
Потім її зміщають донизу і просувають усередину ще на 2-2,5 см до відчуття перфорації (хрускіт)
крижово-сідничної

Рис. 188. Схема блокади тазового сплетення у великої рогатої худоби: 1 - положення голки; 2 - тазова фасція; 3 - пристінковий
простір тазової порожнини; 4 - очеревина дорсального сплетення прямокишково-маткового випинання;
6 - сечостатева складка

ступним відчуттям "провалу" голки. Після цього проводять пробну ін'єкцію, вводячи 10-15 мл розчину. При
правильному положенні голки розчин йде під слабким натискуванням на поршень, а після від'єднання
шприца в канюлі з'являється крапля розчину. Якщо краплі не видно, голку дещо відтягують назад.
Ін'єктують 0,25-0,5 %-ний
16 м29

481

472
розчин новокаїну в дозі 2 мл/кг маси тварини. Загальну дозу ділять навпіл й ін'єктують її з обох боків.
Пресакральна блокада
Уведений розчин новокаїну блокує соромітні й гемороїдальні гілки, крижове і підчеревне сплетення, в
утворенні яких беруть участь гілки пограничного стовбура лівого та правого боків.
Показання. Блокаду рекомендують при нерозкритій шийці матки під час родів, а також гіри деяких
захворюваннях статевих органів у самців (придаткових статевих залоз, статевого члена, препуція), зокрема,
гнійних ендометритах і затримці посліду, циститах, поститах і післякасграційних ускладненнях.
Техніка блокади за методом С. Г. Ісаєеа. Тварину фіксують у стоячому положенні. Помічник відтягує
хвіст назад і піднімає його до рівня спини. Укол голки роблять на середині відстані між анусом і коренем
хвоста. Голку просувають на 10-15 см над прямою кишкою, спрямовуючи її кінець трохи вправо, приблизно
на 10° від сагітальної площини, і вводять половину загальної дози (1 мл на 1 кг маси) 0,5 %- ного розчину
новокаїну. Потім голку підтягують, але кінчик залишають під шкірою, і спрямовують її в лівий бік на таку ж
глибину під тим самим кутом й ін'єктують другу половину розчину.
При затримці посліду в корів блокаду проводять через 10-12 год після отелення. У разі потреби її
повторюють через три дні.
Техніка блокади за методом І. С. Фатеева.Голку Боброва уводять у передньоверхній кут
сіднично-прямокишкової ямки, яка знаходиться збоку кореня хвоста, на глибину 3-7 см в пристінний сполу-
чнотканинний простір таза під кутом 35-40° до поверхні ямки.
Розчин виливається під легким натискуванням на поршень. Новокаїн блокує тазове сплетення,
соромітний і гемороїдальні нерви. При введенні розчину тварина відчуває незначний біль. Блокаду
виконують з обох боків, розділивши загальну дозу навпіл.
Через 15-20 хв після введення 100-250 мл 0,25-0,5 %-ного розчину новокаїну (загальна доза) настає
двобічна анестезія матки, прямої кишки, сечового міхура, вульви, молочної залози (задніх часток - в 80-90
%, передніх - 40-50 % випадків), яка триває 1-1,5 год. У тварин зникає скорочення матки, але протягом
наступних 48 год спостерігаються патогенетичні впливи новокаїну на статеві органи і всі час- тки молочної
залози; при цьому значно зростає скорочувальна здатність міометрію. При необхідності блокаду
повторюють через 48 год.
Розчин новокаїну ін'єктують у дозі при: маститах - 0,4 мл/кг, ендометритах - 0,6, рододопомозі,
вправленні матки, затримці посліду - 0,8 мл/кг маси тіла.
Для посилення скорочувальної здатності матки, до розчину новокаїну додають 25-50 ОД окситоцину
або пітуїтрину, а для протимікробної дії - антибіотики. Автор рекомендує новокаїн-фурациліновий розчин
(100 мл 5 %-ного розчину новокаїну змішують з 900 мл розчину фурациліну (1:5000), одержують 0,5 %-ний
фурацилін-новокаї- новий розчин. Зберігають цей розчин не довше 4-5 год!
При блокаді соромітного й гемороїдального нервів з лікувальною метою в ділянку ануса, промежини,
зовнішніх статевих органів і вимені достатньо ввести з двох боків по 50 мл 0,25-0,5 %-ного розчину
новокаїну.

БЛОКАДИ, ЯКІ ЗАСТОСОВУЮТЬ ПРИ ХВОРОБАХ ВИМЕНІ

473
 Іннервація вимені здійснюється клубово-підчеревним, клубово- пахвинним, зовнішнім сім'яним і
промежинним нервами, гілками пограничного симпатичного стовбура, що йдуть у складі зазначених
спинальних нервів. Але основним нервом є зовнішній сім'яний. У корів він виходить через міжхребцевий
отвір між 3-м і 4-м поперековими хребцями і поділяється на вентральну і дорсальну гілку, а останні, в свою
чергу, - на латеральну і медіальну. Остання іннервує шкіру в ділянці 5-го і 6-го поперекових хребців, а
латеральна - шкіру бокової черевної стінки.
Вентральна гілка зовнішнього сім'яного нерва на рівні 3—4-го поперекових хребців знаходиться в
товщі малого поперекового мускула, потім проходить через його латеральний сухожилковий край і
фасціальну перегородку між великим і малим поперековими мускулами. Направляючись вентро-каудально,
зовнішній сім'яний нерв на деякій відстані залягає в сполучнотканинному просторі між великим і малим
поперековими мускулами. Цей простір простирається від 1-го грудного хребця до нижньої третини
стовпчикової частини клубової кісти. Найбільш чітко він виражений на рівні 4—5-го поперекових хребців.
Знизу простір вкритий клубово-поперековою фасцією. Тут зовнішній сім'яний нерв одержує сполучні гілки
від шкірного латерального нерва стегна, клубово- пахвинного нерва і прикордонного пограничного
стовбура. Крім зазначених, у каудальній ділянці простору лежить четвертий стегновий нерв.
На рівні 5-го поперекового хребця зовнішній сім'яний нерв поділяється на передню й задню гілки.
Перша йде вентрокаудально, перетинає початок оточуючої глибокої клубової артерії, віддаючи до цього
одну чи дві гілки до мускулів черевної стінки. Задня гілка розташовується спочатку під зовнішньою
клубовою артерією, а на рівні середини стовпчикової частини клубової кісти виходить на її передню
поверхню і поблизу пахвинного каналу або в ньому зливається з передньою в загальний стовбур, що
супроводжує зовнішні соромітні артерії і вену.
У пахвинному каналі загальний стовбур зовнішнього сім'яного нерва знову розділяється на передню,
середню і задню гілки, які, в свою чергу, розгалужуються на масу дрібних гілочок.
Передня гілка іннервує латеральну поверхню вимені, середня - шкіру, паренхіму і сосок передньої й
задньої часток, а задня, супроводжуючи задню артерію вимені, - паренхіму, стінки судин і лімфатичний
вузол.
Клубово-підчеревний нерв відходить від 1-го поперекового нерва і включає гілочки від 1-го
поперекового симпатичного вузла. Проходячи по вентральній поверхні поперечнореберного відростка 2-го
поперекового хребця, він направляється далі донизу і бере участь в іннервації краніальної поверхні вимені.
Клубово-пахвинний нерв відгалужується від 2-го поперекового нерва і також містить симпатичні
волокна (від другого поперекового вузла погранично-симпатичного стовбура). Він перетинає вентральну
поверхню поперечнореберного відростка 3-го поперекового хребця (у його середній частині), а потім край
4-го поперекового і, опускаючись донизу, досягає шкіри латеральної поверхні вимені.
Промежинні нерви (гілки соромітного) утворені відгалуженнями 2-го, 3-го і 4-го крижових нервів;
направляючись каудально через сідничний горб, у ділянку промежини й далі, вони опускаються до вимені і
закінчуються в паренхімі, фасції, шкірі та основі заднього соска.

Паравертебральна й промежинна блокада (за методом 1.1. Магди)

474
 Техніка блокади. Виконується на тварині в стоячому положенні. При цьому на боці патологічного
осередку блокують клубово- підчеревний, клубово-пахвинний і зовнішній сім'яний нерви. Для цього
визначають пальпацією вільні кінці перших чотирьох поперечнореберних відростків поперекових хребців і,
орієнтуючись на задні їхні кути, проводять лінії в бік остистих відростків, на яких точки уколу голки
знаходяться латеральніше серединної лінії попереку на 5 см. Голку уколюють у кожній точці вертикально
на глибину 6-8 см до упору в поперечнореберний відросток, а потім, трохи змістивши її, поглиблюють на
0,5-0,75 см. У кожну точку вводять по 20 мл 0,5 %- ного розчину новокаїну. При ураженні обох передніх
часток вимені блокаду виконують з обох боків. Якщо уражені і задні частки, блокують промежинні нерви.
Для цього помічник відводить хвіст тварини вліво, а лікар піднімає лівою рукою нижню комісуру піхви і під
нею пальпує сідничну вирізку. У цьому місці він уколює голку горизонтально на глибину 1,5-2 см і,
направляючи кінець її вправо і вліво, ін'єктує 20-30 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну.

Паралюмбальна блокада (за методом Б. О. Башкирова)

Техніка блокади. Розчин вводять у простір між великим і малим поперековими м'язами, який найбільш
чітко виражений на рівні 2^4- го поперекових хребців. При цьому вдається одночасно блокувати зовнішній
сім'яний і клубово-пахвинний нерви, шкірно-латеральний нерв стегна, сполучні гілки від пограничного
симпатичного стовбура.
Блокаду виконують на боці уражених четвертей вимені між попе- речно-реберними відростками 3-го і
4-го поперекових хребців, відступивши від серединної лінії тулуба на 7-8 см. Після проколу шкіри голку
просувають під кутом 55-60° до серединної площини тулуба до упору в тіло хребця (на глибину 8-10 см у
залежності від величини і вгодованості тварини), потім її відтягують на 2-5 мм назад і під невеликим тиском
повільно вводять 0,25-0,5 %-ний розчин новокаїну в дозі 100-200 мл (рис. 189, б, в).
Блокада може бути одно- (при ураженні однієї чверті або половини вимені) або двосторонньою.

Блокада нервів вимені (за методом Д. Д. Логвинова)

Ця блокада є різновидом короткої новокаїнової блокади. Вона зводиться до введення розчину в
надвим'яний простір, до місця вихо

475
ду зовнішнього сім'яного нерва, соромітних артерії і вени, тобто до зовнішнього пахвинного кільця.
Місце введення голки визначають на межі між основою молочної залози і черевною стінкою, де
утворюється жолоб, якщо пальцями відтягувати вим'я донизу (див. рис. 189, а ). При ураженні передніх
часток вимені голку вколюють на стикові передньої і бокової площини і просувають на 8-10 см по черевній
стінці в напрямку задньої поверхні протилежного колінного суглоба. Новокаїн вводять шприцом Жане, а
голку зміщують в різних напрямках з тим, щоб тканини інфільтрувати
на якнайбільшому проміжку основи частки. Вводять 0,25-0,5 %-ний
розчин по 150-200 мл над кожною ураженою часткою.
Місцем введення розчину новокаїну над задніми частками вимені
служить точка перетину краю основи вим'я з лінією, що йде на віддалі
2 см від серединної лінії (зверху надви- м'яного вузла). Голку
просовують на 8-10 см в тканини і спрямовують зверху і вперед в
напрямку до зап'ясткового суглоба того ж боку.
Блокаду при необхідності повторюють через 5-7 днів.
Свиноматку фіксують у боковому лежачому положенні. Застосо-
вують 0,5 %-ний розчин новокаїну в дозі 30-40 мл на кожен молочний
пакет. Ін'єкційну голку вводять між пакетами молочної залози і
черевною стінкою на глибину 8-10 см. Розчин новокаїну разом з ан-
тибіотиками ін'єктують над кожним пакетом молочної запози, посту-
пово витягуючи голку. При необхідності блокаду повторюють через
24-48 год.
Рис. 189. Схема блокади нервів молочної Дрібну рогату худобу фіксують у спинно-боковому положенні.
залози: а - блокада нервів молочної залози за Точка уколу голки знаходиться в жолобі, який легко пальпують по-
Д. Д. Логвіновим; б, в - блокада за Б. О. переду ураженої половини вимені, на межі між її основою і черевною
Башкіровим
стінкою. У цьому жолобі на рівні середини ураженої половини

476
вимені вистригають вовну. Голку довжиною 10-15 см уколюють у цій точці й просувають на всю довжину
між черевною стінкою і основою ураженої половини молочної залози. До голки приєднують шприц й
ін'єктують 50-60 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну з антибіотиками. При цьому поступово витягають голку й
одночасно зміщують її в різні боки, щоб розчин рівномірно розподілився над основою ураженої половини
вимені. При необхідності блокаду повторюють через 3-4 дні.

ІНШІ БЛОКАДИ, ЯКІ ЗАСТОСОВУЮТЬ ПРИ ХІРУРГІЧНИХ ХВОРОБАХ

Коротка блокада Показання. Застосовують при лікуванні гнійних ран,
виразок, фурункулів, абсцесів, флегмон, гнійних і асептичних бурситів, тендовагінітів тощо.
Техніка блокади. Розчин новокаїну вводять навколо патологічного осередку (під шкіру, апоневрози,
підфасціально, внутрішньом'язо- во) і під його основу, на межі здорових та уражених тканин. У момент
введення розчину уникають сильного тиску і застосування великих об'ємів розчину, тому що при цьому
може виникнути ще більше стискування судин і тканин. Ін'єктують 100- 200 мл 0,5 %-ного розчину
новокаїну великим і 60-80 мл - дрібним тваринам. Блокаду при необхідності повторюють через 3-4 доби.

Циркулярна блокада Показання. Застосовують при захворюваннях дистальних

відділів кінцівок: рани, ревматичне запалення копит, флегмони, пододермати- ти, тендовагініти, артрити,
панариції, копитна гниль у овець, відмороження, укуси змій тощо.
Техніка блокади. Розчин новокаїну вводять циркулярно вище патологічного осередку і просочують
ним усі м'які тканини між шкірою й кістою. Застосовують на кінцівках тварин не вище ліктьового й
колінного суглобів, тому що у верхніх відділах кінцівок великі шари м'язів і для блокади необхідні токсичні
дози новокаїну. 0,25 %-ний розчин новокаїну вводять з 2-5-ти точок (100-200 мл на рівні п'ястка чи плесни і
300-500 мл на рівні передпліччя і гомілкової кісти у великих тварин). При необхідності блокаду
повторюють через 2-3 дні.
Міжпальцьова блокада (за методом А. І. Зикова)
Показання. Асептичні і гнійно-некротичні процеси в ділянці пальців.
Техніка блокади. Для цього на дорсальній поверхні середини путової ділянки пропальповують
міжпальцьовий жолоб, у який і вводять голку перпендикулярно До шкіри. У міру просування її, до упору в
шкіру волярної (плантарцої) поверхні ін'єктують 10-20 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну при асептичних
процесах або антибіотиків з новокаїном - при гнійних. Для більш великої інфільтрації міжпальцьової
клітковини варто Додатково ввести новокаїн у проксимальному й дорсальному напрямках. З цією метою
голку підтягують, залишаючи вістря в підшкірній клітковині, надають їй косого напрямку знизу вгору і
назад, ін'єктують розчин, просуваючи голку до упору в шкіру волярної (плантарної) поверхні на рівні
рудиментарних пальців. Після повторного підтягування голки до підшкірної ЮГҐГІШЯЙН'И, ГГ просувають до
уітсфу В м 'якушну частину склепіння міжкопитцевої щілини (М. В. Пла?сотін, С. Т. Шитов). Слід
додатково зробити циркулярну і підшкірну ін'єкції новокаїну на рівні проксимального кінця путової кісти.
При цьому ін'єктують 30-40 мл розчину.

ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ НОВОКАЇНОВОЇ ТЕРАПІЇ

477
 Новокаїнову терапію не застосовують у таких випадках: 1) при в'ялих чи ареактивних підгострих збо
хронічних процесах, які з самого початку перебігають надто повільно, ареактивно; при такому перебігові
новокаїнова терапія може даГи певний ефект після попереднього загострення процесу; 2) при гангрені
легень; 3) при пізніх стадіях пневмоній та інших патологічних процесах, де патологоанатомічні зміни в
тканинах дуже глибокі; 4) При тяжкій формі сепсису; 5) при захворюваннях печінки, якщо знижена
активність холінестерази; 6) при злоякісних пухлинах; 7) якщо для лікування вживаються сульфаніламіди,
бо вони значно знижують знеболювальну властивість новокаїну, а утворена параамінобе^зойна кислота
знижує антимікробну дію сульфаніламідів; 8) якщо 5 лікувальною метою тварині вводиться димедрол,
діазолін, супрастин, піпольфен і прозерин; 9) при виснаженні тварин; 10) у старих тварин.
УСКЛАДНЕННЯ ПРИ НОВОКАЇНОВІЙ ТЕРАПІЇ
При застосуванні новокаїнових блокад можуть розвиватися такі ускладнення: 1) гематома після
проколювання стінки великих судин; 2) перелом ін'єкційної голки в тканинах; 3) інфікування тканин (це
найчастіше буває, якщо порушуються правила підготовки рук, інструментів або поля операції); 4)
інтоксикація організму від передозування препарату внаслідок підвищення індивідуальної чутливості до
новокаїну, а також в зв'язку із захворюванням печінки чи одночасного вживання новокаїну і
антиацетилхолінових речовин (димедролу, діазоліну, супрастину, піпольфену, антергану, антистину,
прозерину та ін.); 5) дуже рідко може виникати короткочасна гематурія, якщо голкою при введенні була
травмована нирка.
Внутрішньовенне введення великих доз новокаїну, особливо високої концентрації, інколи
супроводжується інтоксикацією, яка проявляється спочатку збудженням, а потім пригніченням тварини.
Клінічні ознаки інтоксикації новокаїном.При інтоксикації новокаїном спочатку виникає еректильна
фаза (фаза збудження), а потім торпідна фаза (фаза пригнічення). Фаза збудження супроводжується
прискоренням пульсу і дихання, потінням, слиновиділенням, частими дефекаціями і сечовиділенням,
переступанням з ноги на ногу та намаганням рухатись вперед, вигляд тварини при цьому зляканий або
незосереджений. Собаки здебільшого за кожним видихом гавкають, вищать або скавчать з проявом
клонічно-тетанічних судом.
Фаза пригнічення характеризується глибокою депресією центральної нервової системи. Вона дуже
часто настає раптово, і в цей час іноді зупиняється дихання, яке майже завжди відновлюється після
негайного застосовування енергійних і тривалих (часом 5-10 хв) ма- сажів грудної клітки та штучного
дихання.
При виникненні інтоксикації необхідно припинити введення розчину новокаїну і негайно приступити
до лікування. З цією метою вводять внутрішньовенно наркотичні речовини (хлоралгідрат, пенто-
тал-натрій, гексенал). Перед введенням наркотичних речовин можна зробити кровопускання: 3-4 літри (для
великих тварин) з наступним введенням 10 %-ного розчину хлористого кальцію, 150-200 мл і 40 %-ного
розчину глюкози - 200-300 мл та ізотонічного розчину хлориду натрію. Під шкіру вводять кофеїн, камфору.
При інтоксикації новокаїном спершу виникає зупинка дихання, тому спостереження за диханням необхідно
вести постійно і при зупинці його негайно застосовувати вищезгадані заходи. Для збудження центру
дихання показане введення атропіну сульфату в дозі 0,03-0,08 г для коней, 0,04-0,06 г - для великої рогатої
худоби.
478
 Щодо місцевої дії новокаїну, то в літературі зустрічаються суперечливі дані. Ряд авторів (А. А.
Троїцький, Л. Г. Вольфензон та ін.) вказують на некробіотичні властивості новокаїну при внутрішньотка-
нинних введеннях 1-2 %-ного розчину. Вони обумовлюються властивістю новокаїну тривало підтримувати
тканину в паранекротичному стані, не приводячи її до повного некрозу. І. Я. Тихонін відмічає негативний
вплив великих доз новокаїну на нервові елементи сонячного сплетення та інших нервових вузлів при
поперековій блокаді. А. М. Ко- роленко спостерігав значні патологічні зміни в нервових волокнах у
підслизовій оболонці ясен кролика при введенні 2 %-ного розчину новокаїну під тиском. Тоді, як І. Ю.
Мозгов та інші зазначили, що новокаїн навіть у великих концентраціях розчинів (5-Ю %) не пошкоджує
тканини.
Відомо, що новокаїн як анестетик знижує збудливість серцевого м'яза! Крім того, 0,25-0,5 %-ні
розчини, будучи гіпотонічними, можуть викликати набряк тканин, гемоліз еритроцитів тощо! Тому
розчин новокаїну готують на розчині Рінгера!
При тривалому кип'ятінні розчину токсичні властивості новокаїну посилюються, а
анестезувальні - знижуються! Тому спочатку кип'ятять розчинник протягом 10 хв, а потім, після
зникнення пари, у нього вносять відповідну кількість новокаїну й знову кип'ятять 1-2 хв!
Використовують розчин у теплому вигляді протягом доби (виняток становлять розчини в ампулах)!
СИТУАЦІЙНІ ЗАВДАННЯ ХІРУРГІЧНА ОПЕРАЦІЯ
1. При дослідженні корови лікар ветеринарної медицини виявив у перед- двер'ї піхви злоякісне
новоутворення. Як Ви вважаєте, це відносне чи абсолютне показання до операції?
2. У свинки в пупковій ділянці виявлено кулясту, неболючу, нормальної температури припухлість.
Вміст легко вправляється в черевну порожнину через розширене пупкове кільце. Діагноз після
дослідження: вправна пупкова грижа. Показання до цієї операції є абсолютним чи відносним?
3. При огляді виснаженої 10-річної корови фельдшер ветеринарної медицини встановив надмірне
слиновиділення з ротової порожнини, здуття лівої голодної ямки. Зліва, в середній третині вентральної
ділянки шиї, в стравоході він виявив стороннє тіло. Фельдшер поставив діагноз: закупорка стравоходу. За
допомогою зонда Хохлова фельдшер ветеринарної медицини намагався видалити стороннє тіло, але це
йому не вдалось. Ваші дії?
4. На фермі було зареєстровано сибірку й накладено карантин. Через 4 міс. після цього захворіла
4-річна корова. Лікар ветеринарної медицини поставив діагноз: піниста тимпанія. Консервативне лікування
не допомогло. Очевидна необхідність румінотомії. Що Ви порадите лікарю?
5. На комплексі з відгодівлі свиней було зареєстровано чуму свиней і накладено карантин. Через 2 міс.
від свиноматок одержали приплід. Завідуючий комплексом дав розпорядження лікарю ветеринарної
медицини провести кастрацію кнурців. Які дії лікаря в цій ситуації?
6. У колективному господарстві лікар ветеринарної медицини кастрував 200 свинок. Минуло 10 днів
після операції, і він зробив вакцинацію проти сибірки. Оцініть дії лікаря.
7. 4-місячне виснажене теля хворіє на гостру катаральну бронхопневмонію. Крім того, в теляти вправна
пупкова грижа. Лікар ветеринарної медицини вирішив зробити операцію. Дайте оцінку цього рішення.
8. Через 7 днів після щеплення свиней проти бешихи лікар ветеринарної медицини провів герніотомію в
20 тварин. Оцініть дії лікаря.
9. У господарстві зареєстровано туберкульоз великої рогатої худоби й накладено карантин.
Незважаючи на це, лікар ветеринарної медицини вирішив оперувати вправну пупкову грижу в двох телят.
Дайте оцінку цього рішення.
10. У колективному господарстві зареєстровано мит коней й накладено карантин. Через 6 міс. у кобили
Зірки в ділянці стегна з'явилась флуктуюча припухлість. Лікар ветеринарної медицини поставив діагноз:
флегмона стегна. Оперувати лікар відмовився, посилаючись на карантин. Оцініть дії лікаря.
479
 11. У спеціалізованому господарстві з виробництва свинини зареєстровано туберкульоз свиней і
накладено карантин. Через 3 міс. настав строк кастрації кнурців. Лікар ветеринарної медицини відмовився
проводити масову операцію, посилаючись на карантин. Чи правильно вчинив лікар?
12. Лікар ветеринарної медицини колективного господарства зробив корові кесарів розтин. Через 4 дні
після операції корова загинула. Голова колективного господарства звинуватив лікаря. Яку помилку
допустив лікар?
13. У поросяти лікар виявив защемлену пахвинно-мошонкову грижу. Операцію відклали на наступний
день, а вночі порося загинуло. Яку помилку допустив лікар?
14. Лікар діагностував у корови асфіксію. Він почав шукати голову господарства, щоб той дав дозвіл на
операцію. За цей час корова загинула. У чому полягає помилка лікаря?
ІНСТРУМЕНТИ
1. Ветеринарний лікар для перкутанної кастрації взяв із собою такі інструменти: скальпелі череваті,
щипці Занда, емаскулятор, щипці Телятнико- ва великі та еластратор. Які з цих інструментів зайві?
2. Готуючись до перкутанної кастрації баранчиків, лікар ветеринарної медицини в список необхідних
інструментів включив: скальпель ґудзикуватий, хірургічний пінцет, щипці Телятникова малі, еластратор,
щипці М'юзо й Амосова. Які з цих інструментів знадобляться лікарю?
3. У коня в ділянці крупа виявлено абсцес. Для проведення операції лікар взяв з собою резекційний ніж,
ножиці, ранорозширювачі, гостру ложку, скальпель гострокінцевий і череватий, гострокінцеві щипці й
жолобуватий зонд. Які з цих інструментів зайві?
4. Для проведення операції в поросяти з пахвинно-мошонковою грижею лікар підготував такі
інструменти: скальпелі череваті, гострокінцеві, ножиці Купера й прямі, голкотримач Матьє, хірургічні
голки, лещата дерев'яні і гвинт Обіха, зонд ґудзикуватий, пінцети хірургічні, ранорозширювачі. Які з цих
інструментів зайві?
5. Готуючись до кастрації жеребців, лікар простерилізував такі інструменти: скальпелі череваті,
гострокінцеві і ґудзикуваті, щипці Занда й Телятникова, лещата дерев'яні і гвинт Обіха, зонд ґудзикуватий,
пінцети хірургічні, ранорозширювачі. Які з цих інструментів знадобляться лікарю?
6. У корови в ділянці стегна нориця. Для ії дослідження лікар взяв зонд ґудзикуватий, гостру ложку,
ножиці, ранорозширювач. Які інструменти знадобляться лікарю?
7. Для виконання трепанації лобної пазухи лікар підготував такі інструменти: скальпель череватий,
распатори прямий і реберний, кісткові ножиці, пилку дугову й трепан. Які з перелічених інструментів
необхідні лікарю?
8. Для ампутації пальця в корови лікар взяв такі інструменти: долото кісткове, резекційний ніж,
трепанаційний молоток, трепан, пилку дугову й дротяну, голкотримач Матьє, скальпель череватий, зонд
жолобуватий, распатор прямий. Які інструменти знадобляться лікарю під час операції?
9. У корови в лобній ділянці рубана рана, що сильно кровоточить. Для зупинення кровотечі лікар
відібрав такі інструменти: голкотримач Гегара й хірургічні голки, кишковий затискач, корнцанг,
гемостатичні пінцети Кохера і Пеана, щипці М'юзо й вікончасті. Які з цих інструментів не потрібні?
10. У ділянці передпліччя корови різана рана. Для накладання швів на рану лікар взяв такі інструменти:
скальпелі череваті і ґудзикуваті, щипці М'юзо, голкотримач Гегара, хірургічні голки, корнцанг, кишкові
ножиці, гемостатичний пінцет Пеана, лігатурну голку. Які інструменти знадобляться лікарю?
11. Для розсікання фасціальних чохлів судин і нервів лікар відібрав лігатурну голку, ґудзикуватий і
жолобуватий зонди, скальпель і ножиці. Які з цих інструментів для операції зайві?
12. Для перев'язування протоки слинної залози підготували такі інструменти: пінцет анатомічний,
скальпель череватий, ножиці, щипці М'юзо й гострозубі, кишкові затискачі, голкотримач Гегара й
хірургічні голки. Які інструменти не знадобляться лікарю?
13. Для виконання резекції кишечнику лікар підготував такі інструменти: пінцет анатомічний,
скальпель череватий, ножиці, щипці М'юзо й гострозубі, кишкові затискачі, голкотримач Гегара й
хірургічні голки. Які інструменти не знадобляться лікарю?
480
 14. Лікар ветеринарної медицини для ампутації кінцівки в собаки склав список інструментів: долото
кісткове, пилка листова, ампутаційний ніж, скальпель, голка лігатурна, вікончасті щипці. Які з цих
інструментів не знадобляться під час операції?
15. Для підготовки операційного поля перед туберкулінізацією корів фельдшер ветеринарної
медицини взяв з собою ножиці Ріхтера, Купера й кишкові. Які ножиці необхідні для цього?
16. Для трепанації верхньощелепної пазухи в корови підготували такі інструменти: скальпель
череватий, долото кісткове, трепанаційний молоток, дротяну пилку, гемостатичний пінцет Кохера,
анатомічний пінцет, хірургічні голки й голкотримач. Які з цих інструментів знадобляться під час операції?
17. Перед кастрацією кабанчиків лікар склав список інструментів: скальпелі черевасті, ножиці прямі,
Купера й кишкові, щипці М'юзо і Занда. Які з цих інструментів зайві?
18. Для розсікання хрящової тканини лікар відібрав такі інструменти: ножі резекційний та
ампутаційний, ножиці Ріхтера, тенотом, дротяну пилку. Які з цих інструментів знадобляться під час
операції?
19. Для дослідження органа зору у корови лікарю підготували наступні інструменти: кератоскоп, зонди
ґудзикуватий і жолобуватий, повікопідіймач, пінцет анатомічний, рефлектор, ранорозширювач
пластинчастий, офтальмоскоп. Які з цих інструментів зайві?
20. Для розчистки копитець у корови лікар відібрав наступні інструменти: пилку листову, копитний
ніж, кісткові щипці, резекційний ніж, сікач, угамувальне кільце. Які з перерахованих інструментів
знадобляться лікарю?
21.3 метою проведення оваріоектомії в корови лікар відібрав наступні інструменти: скальпель
череватий, гемостатичний пінцет Кохера, фіксатор рубця Петракова, голкотримач, зонд ґудзикуватий,
хірургічні голки, екразер, щипці Амосова, пінцет хірургічний, кишковий затискач. Які інструменти зайві?
22. Для попередження росту рогів у телят лікарю підготували: кісткові щипці, дротяну пилку,
перфоративний ніж, еластратор, скальпель гострокінцевий. Які інструменти необхідні лікарю?
23. Перед виконанням румінотомїі в корови фельдшер простерилізував такі інструменти: скальпель
череватий, ножиці Купера, Ріхтера і кишкові, фіксатор рубця Герцена, ніж резекційний, голкотримач Гегара
і хірургічні голки, пінцет хірургічний, лігатурну голку Дешампа, гемостатичні пінцети Кохера й Пеана,
кишковий затискач, жолобуватий зонд. Які зайві інструменти підготували?
24. Для виконання руміноцентезу при тимпанії рубця у корови лікар узяв із собою наступні
інструменти: скальпелі череватий і гострокінцевий, зонд ґудзикуватий, ампутаційний ніж, троакари малий і
великий, фіксатор рубця Черненка, ножиці Купера і прямі. Які інструменти зайві?
25. З метою виконання резекції ребра у бичка лікар склав список необхідних інструментів, у який
включив: долото кісткове, гостру ложку, распа- тори прямий і реберний, ножиці Кугіера, скальпель
череватий, реберні ножиці, голкотримач Матьє й хірургічні голки, дротяну пилку, трефін. Які інструменти
необхідні для виконання операції?
26. Для зняття гіпсової пов'язки у собаки лікар взяв ножиці Ріхтера і Стіля, резекційний ніж, дугову
пилку, Кюретку, вікончасті щипці. Які інструменти зайві?
27. Для звільнення кісткової порожнини від секвестрів і патологічних грануляційних тканин лікар
підготував наступні інструменти: долото кісткове, листову пилку, кюретку, щипці секвестраційні і кісткові,
гостру ложку, вікончасті щипці. Які інструменти необхідні лікарю?
28. Дтя пункції книжки у корови фельдшер підготував зонд ґудзикуватий, троакар малий і великий,
ранорозширювач пластинчастий. Які інструменти зайві?
29. Готуючись до ампутації хвостів у бичків на відгодівлі, лікар склав спи- да інструментів, до якого
включив: ампутаційний ніж, еластратор, емаскулятор, щипці Занда, екразер, скальпель череватий. Які
інструменти необхідні лікарю?
30. Для вшивання шкірної рани в ділянці черевної стінки в корови лікар відібрав наступні інструменти:
лігатурну голку Дешампа, хірургічні голки з круглим і тригранним перерізом, голкотримач Гегара,
хірургічний і анатомічний пінцети, ранорозширювач автоматичний. Які інструменти зайві?
ПІДГОТОВКА РУК ТА ОПЕРАЦІЙНОГО ПОЛЯ ПЕРЕД ОПЕРАЦІЄЮ

481
 1. Перед проведенням герніотомії лікар простерилізував інструменти й хірургічні рукавички. На
операційному столі зафіксували кабанчика й підготували операційне поле. Лікар з фельдшером наділи
стерильні хірургічні рукавички й почали оперувати. Виправте помилки лігсаря.
2. Лікарю необхідно було прооперувати корову з флегмоною і двох кабанчиків з пупковою й п ах в и і ш
о - м о ш о і ж о в о і о грижами. Він простерилізував два комплекти інструментів. Спочатку лікар розітнув
флегмону в корови, а потім виконав грижорозтин. Оцініть дії лікаря.
3. Перед закінченням робочого дня лікар склав план роботи на наступний день: ранком - ректальне
дослідження 25 корів, а після обіду - кастрація кнурців. Чи правильно складений план роботи?
4. Перед кастрацією свинок лікар підготував руки до операції. Невеличкі гнійні рани на руках він
змастив 5 %-ним спиртовим розчином йоду й приступив до операції. Яку помилку допустив лікар?
5. Об 11-й годині ранку лікар провів розтин трупа теляти, а о 14-й приступив до кастрації жеребців. Яку
помилку допустив лікар?
6. Відомо, що найбільш патогенна мікрофлора знаходиться у вивідних протоках потових і сальних
залоз. Під час операції вона виділяється з проток і забруднює операційну рану. Що необхідно зробити, щоб
мікроорганізми з вивідних проток не потрапляли в рану під час операції?
7. У центрі операційного поля знаходиться абсцес, що прорвав. Як у такому випадку слід готувати
операційне поле?
8. Лікар, готуючись до кастрації кнурців, не знайшов 5 %-ний спиртовий розчин йоду для підготовки
операційного поля. Які інші засоби можна застосувати з цією метою?
9. Готуючи операційне поле, лікар змастив його 5 %-ним спиртовим розчином йоду, а через 2 хв зробив
це повторно. Оцініть дії лікаря.
10. При механічній підготовці операційного поля видаляють волосяний покрив вистриганням або
голінням. Оцініть ці два способи.
11. Для підготовки операційного поля лікар промив кон'юнктиву 1 %-ним розчином калію
марганцевокислого. Оцініть дії лікаря.
12. У поросяти випала пряма кишка. Для підготовки операційного поля лікар промив слизову оболонку
кишки розчином етакридину лактату (1:1000). Шкіру навколо анального отвору змастив 15 %-ним
спиртовим розчином йоду. Чи правильні дії лікаря?
13. При підготовці рук до операції лікар помив їх теплою водою щіткою з милом. Потім руки витер
рушником, протер серветками, просоченими 96° спиртом, і приступив до операції. Дайте оцінку підготовці
рук лікарем.
14. Лікар помив руки 0,5 %-ним розчином аміаку, струсив з поверхні шкіри краплини розчину й протер
ватними кульками, просоченими йодованим спиртом (1:1000). Які помилки допустив лікар при підготовці
рук?
15. Перед румінотомією в корови лікар вистриг шерсть на місці розрізу й промив його 1 %-ним
розчином калію перманганату. Потім просушив поле операції ватою і двічі змастив його 5 %-ним
спиртовим розчином йоду. Дайте оцінку такому способу підготовки операційного поля.
СТЕРИЛІЗАЦІЯ ІНСТРУМЕНТІВ
1. Готуючись до кастрації жеребців, лікар профламбував щипці Занда протягом 2 хв. Чи правильні його
дії?
2. Для стерилізації інструментів лікар склав їх в емалевий кювет, облив спиртом і запалив. Чи буде
досягнуто повної стерилізації інструментів таким способом?
3. Перед кастрацією кнурців лікар опустив скальпелі в 96° етиловий спирт на 15 хв. Чи буде
стерильним такий інструмент?
4. Готуючись до кастрації кролів, лікар опустив потрібні інструменти в 1 %-ний розчин брильянтової
зелені на 5 хв. Виправте помилку лікаря.
5. Інструменти, призначені для кастрації свинок, лікар занурив у 5 %-ний спиртовий розчин йоду на 25
хв. Чи правильно зробив лікар?

482
 6. Знаючи про бактерицидні властивості хлоровмісних речовин, лікар приготував 250 мл 0,5 %-ного
розчину хлораміну і занурив у нього металеві інструменти на 40 хв. Яку помилку допустив лікар?
7. Інструменти після операції необхідно відмити від крові. Для цього ветеринарний санітар застосував
проточну воду, 0,5 %-ний розчин аміаку і 0,25 %-ний розчин хлораміну. Який з цих розчинів
найефективніший?
8. Для кастрації жеребців фельдшер ветеринарної медицини поклав необхідні інструменти в
стерилізатор, залив їх проточною водою і кип'ятив протягом 30 хв. Оцініть дії фельдшера.
9. Перед операцією фельдшер ветеринарної медицини підібрав необхідні нові інструменти. Потім склав
їх на сітку стерилізатора, залив кип'яченою водою і стерилізував протягом ЗО хв. Які помилки допустив
фельдшер?
10. Для проведення надплевральної новокаїнової блокади в теляти необхідно було простерилізувати
шприци та ін'єкційні голки. Перед стерилізацією лікар розібрав шприци: поршень і циліндр обмотав
марлею, ін'єкційні голки наколов на шматок бинта, складений в кілька шарів. Підготовлені таким чином
шприци та ін'єкційні голки лікар поклав на сітку і занурив у стерилізатор з 0,1 %-ним розчином натрію
гідроксиду й кип'ятив протягом 10 хв. Які помилки були допущені лікарем ветеринарної медицини?
11. Для стерилізації інструментів кип'ятінням лікар приготував 1 %-ний розчин натрію карбонату на
проточній воді й вилив його в стерилізатор. Потім на сітку склав скальпелі, ножиці, голкотримачі,
хірургічні голки й занурив їх у стерилізатор. Інструменти лікар кип'ятив протягом 10 хв. Виправте помилки
лікаря.
12. Перед стерилізацією інструментів лікар спочатку їх підготував і розклав на сітці. У стерилізатор
залив 3 %-ний розчин натрію тетраборату, довів до кипіння й занурив у нього інструменти. Лікар накрив
стерилізатор кришкою й кип'ятив протягом 15 хв. Оцініть дії лікаря.
13. Перед масовим взяттям крові в корів для лабораторного дослідження на лейкоз фельдшер
ветеринарної медицини на сітку стерилізатора склав голки Боброва, залив їх 1 %-ним розчином натрію
карбонату й кип'ятив протягом 30 хв. Які помилки допустив ветеринарний лікар?
14. Після взяття крові використані голки фельдшер ветеринарної медицини промив проточною водою,
опустив їх у киплячий 1 %-ний розчин натрію карбонату й кип'ятив протягом 30 хв. Чи правильні дії
ветеринарного фельдшера?
15. Перед розтином флегмони в корови лікар простерилізував хірургічні рукавички. Для цього він
поклав їх у стерилізатор, залив 1 %-ним розчином натрію гідрокарбонату й кип'ятив протягом 20 хв.
Виправте помилку лікаря.
16. Після операції лікар вимив інструменти, висушив їх і склав у шафу, в якій зберігались препарати
йоду, хлоровмісні та інші лікарські речовини. Оцініть дії лікаря.
17. Після операції при гнійному процесі хірургічні інструменти фельдшер ретельно промив проточною
водою, потім йоржиком у розчині прального порошку, обполоснув водою й поклав у стерилізатор для
кип'ятіння. Інструменти він стерилізував у дистильованій воді протягом 30 хв. Які помилки допустив
фельдшер?
СТЕРИЛІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ БІЛИЗНИ Й ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
1. Перед проведенням операції простерилізували хірургічну білизну і перев'язувальний матеріал. Для
цього в бікс склали спочатку халати, шапочки, косинки, простирало для ізоляції операційного поля, потім
ватно-марлеві тампони, зверху - бинти. Бікс закрили кришкою й поклали в автоклав. Які помилки були
допущені?
2. У стерилізаційній хірургічну білизну й перев'язувальний матеріал стерилізували парою під тиском
1,5 атм протягом 30 хв. Після цього пару випустили, дістали бікси, герметично закрили й віднесли в
операційну. Чи все було виконано правильно?
3. Хірургічну білизну й перев'язувальний матеріал стерилізували парою під тиском 1 атм протягом 45
хв. Після того, як пару випустили, білизну висушили, бікси дістали, герметично закрили й віднесли в
операційну. Які помилки були допущені?

483
 4. У бікс в певному порядку склали перев'язувальний матеріал і хірургічну білизну, призначену для
стерилізації. Поклали бікс в автоклав і автокла- вували протягом ЗО хв під тиском пари 1,5 атм. Після
закінчення стерилізації пару випустили, білизну висушили, бікси витягли і занесли в операційну. Чи все
було виконано правильно?
5. Для контролю за надійністю стерилізації в бікс помістили запаяну пробірку з порошком чистої сірки.
Автоклавування проводили протягом 20 хв під тиском пари 2 атм. Після цього пару випустили, висушили
білизну, дістали бікс і побачили, що сірка не змінилась. Які Ваші дії?
6. Лікарю необхідно простерилізувати перев'язувальний матеріал, а автоклав не працює. Що Ви
порадите?
7. Щоб простерилізувати кетгут, лікар помістив його в стерилізатор, залив 0,1 %-ним розчином ртуті
дихлориду й кип'ятив протягом 15 хв. Яку помилку допустив лікар?
8. Лікар намотав шовк на скляні палички й занурив на 15 хв у 0,5 %-ний розчин аміаку, а потім на 15 хв
у 2 %-ний водний розчин формальдегіду. Чи правильні дії лікаря?
НАРКОЗ
1. Для виконання операції з дотриманням усіх правил хірургії, спокійного орієнтування в тканинах
лікар зробив загальне знеболювання коню масою 450 кг. З цією метою він ввів усередину 1500 мл 45°
спирту етилового. Оцініть дії лікаря. Для чого застосовують загальне знеболювання?
2. Перед операцією на сечовому міхурі лікар зробив інгаляційний наркоз кішці. Для цього він відібрав
кетамін, ветранквіл, ефір, хлоралгідрат і хлороформ. Що доцільно застосувати для цього виду наркозу?
3. Перед ампутацією кінцівки в собаки лікар застосував змішаний наркоз: спочатку - хлороформ, потім
- тіопентал-натрію. Оцініть дії лікаря.
4. Корова пригнічена, не встає, їй необхідно зробити кесарів розтин. Наслідок операції сумнівний.
Лікар вирішив застосувати для наркозу хлороформ. Оцініть дії лікаря.
5. У верхового коня тріщина п'ясної кістки. Лікар зробив глибокий наркоз, а потім наклав гіпсову
пов'язку. Чи правильні дії лікаря?
6. У коня, що брав участь у змаганнях, виявлено тріщину ліктьової кістки. Перед поданням допомоги
лікар дав йому 2 л розчину хлоралгідрату з розрахунку 0,2 г на 1 кг маси. Перед цим коня напоїли вволю.
Вкажіть на помилки, допущені лікарем.
7. Лікар вирішив зробити ректальний наркоз коневі. У пряму кишку він увів 2 л розчину хлоралгідрату
на підсолодженій воді з розрахунку 0,1 г на 1 кг маси. Які помилки допустив лікар?
8. Корові масою тіла 450 кг за допомогою гумової пляшки лікар залив усередину 650 мл 45° етилового
спирту. Під час операції корова поводилась неспокійно. Чому?
9. Лікар увів корові внутрішньовенно 45° спирт етиловий з розрахунку 250 мл на 100 кг маси. Оцініть
дії лікаря.
10. Для наркозу лікар увів вівці всередину 700 мл 45° спирту етилового. Які помилки допустив лікар?
11. У коня виявлено флегмону, температура тіла підвищена. Перед операцією лікар увів тварині
внутрішньовенно 10 %-ний розчин хлоралгідрату з розрахунку 0,1 г чистої речовини на 1 кг маси тіла. Під
час операції в тварини виник колапс. За якими ознаками лікар діагностував колапс і які подальші дії лікаря?
12. Під час внутрішньовенного введення корові 10 %-ного розчину хлоралгідрату частина його
потрапила під шкіру. Ваші дії?
13. Перед операцією лікар внутрішньовенно ін'єктував собаці 5 %-ний розчин тіопентал-натрію. Під
час операції виникла зупинка дихання. Що повинен зробити лікар?
14. Перед кастрацією жеребця в стоячому положенні лікар зробив поєднаний наркоз. Спочатку він увів
внутрішньовенно 10 %-ний розчин хлоралгідрату з розрахунку 0,1 г чистого препарату на 1 кг маси тварини,
а потім - внутрішньом'язово літичну суміш. Оцініть дії лікаря.
15. Сильно збудженому жеребцю перед кастрацією лікар хотів застосувати наркоз, однак тварина не
підпускала його до себе. Як бути лікарю в цьому випадку?

484
 16. Лікар діагностував у кобили пролапс (випадіння петель кишок під шкіру). Операція потребує
тривалих і складних маніпуляцій. Лікар зробив тварині рауш-наркоз. Чи правильно це?
17. При кастрації жеребця лікар увів 3 %-ний розчин новокаїну в товщу сім'яника. Однак тварина
поводилась неспокійно, тому додатково лікар увів внутрішньом'язово 10 мл 2,5 %-ного розчину аміназину і
5 мл 1 %-ного розчину димедролу. Після введення цих препаратів жеребець був неспокійним. Чому? Якими
були б Ваші дії?
18. Під час внутрішньовенного введення 10 %-ного розчину хлоралгідрату у корови почалось
блювання. Лікар припинив введення препарату і послабив повал, однак тварина загинула від асфіксії.
Оцініть дії лікаря.
19. Для внутрішньовенного наркозу свиноматці масою 250 кг лікар приготував розчин: 95 мл 15 %-ного
розчину глюкози і 15 г хлоралгідрату. Після введення розчину тварині наркоз не настав. Чому?
20. Щоб заспокоїти жеребця і розслабити м'язи перед операцією, лікар вирішив зробити глибокий
наркоз введенням орально розчину хлоралгідрату з розрахунку 0,1 г на 1 кг маси, попередньо розчинивши
його в 2 л 3 %-ного розчину глюкози. Для знеболювання лікар вирішив зробити інфільтраційну анестезію
місця розрізу. Чи правильні міркування лікаря і який вид наркозу він вирішив застосувати?
21. Не зробивши вступного наркозу собаці, лікар, щоб прискорити підготовку до операції, зробив
тварині ефірний наркоз. Однак тварина поводилась неспокійно, що заважало проведенню операції. У чому
помилка лікаря?
22. У корови спостерігалась висока температура протягом трьох діб, з'явилась необхідність операції.
Перед її проведенням лікар зробив внутрішньовенний алкогольний наркоз. Чи правильно це?
23. Для змішаного наркозу кішці лікар зробив спочатку ефірний наркоз, а потім у черевну порожнину
ввів пентотал-натрію. Оцініть дії лікаря.
24. Для наркозу перед кастрацією жеребця в стоячому положенні лікар приготував 10 %-ний розчин
хлоралгідрату на ізотонічному розчині натрію хлориду з розрахунку 0,1 г на 1 кг маси тіла. Ваша думка з
цього приводу.
25. Тільній корові масою тіла 500 кг перед операцією лікар внутрішньовенно ввів 500 мл 10 %-ного
розчину хлоралгідрату. Оцініть дії лікаря.
26. З метою премедикації свині внутрішньовенно ввели 5 %-ний розчин пентотал-натрію в дозі 15
мг/кг, а потім 15 %-ний розчин хлоралгідрату в дозі 0,1 г/кг. Ваша думка з цього приводу.
27. Поросній свиноматці масою 150 кг внутрішньокістково ввели 100 мл 10 %-ного розчину
хлоралгідрату, однак відчутного ефекту не досягай. У чому причина?
28. Лікар підготував для змішаного наркозу кішці кілька препаратів: хлороформ, ефір,
пентотал-натрію. Одним із них він не користувався. Які препарати лікар використав для наркозу?
29. У теляти з бронхопневмонією виникла необхідність термінової операції з приводу перелому кістки
кінцівки. Для наркозу лікар внутрішньовенно ввів йому 150 мл 33° спирту етилового. Оцініть дії лікаря.
МІСЦЕВЕ ЗНЕБОЛЮВАННЯ
1. Для знеболювання кон'юнктиви лікар піпеткою наніс на неї кілька крапель 3 %-ного розчину
новокаїну. Оцініть дії лікаря.
2. Щоб знеболити слизову оболонку сечового міхура в кішки, лікар зробив пункцію його і ввів у
порожнину 10 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну. Чи правильні дії лікаря?
3. Для знеболювання синовіальної оболонки скакального суглоба коня лікар зробив його пункцію
ін'єкційною голкою і в порожнину ін'єктував 30 мл 2 %-ного розчину новокаїну. У чому полягає помилка
лікаря?
4. У собаки необхідно ампутувати грудну кінцівку за діафізом п'ясної кістки. Вище від місця розрізу
лікар зробив циркулярну анестезію 2 %-ним розчином новокаїну. Визначте помилки лікаря.
5. Перед вправлянням перелому плеснової кістки у вівці, в місце перелому лікар ін'єктував 20 мл 1
%-ного розчину новокаїну. Після цього він наклав гіпсову пов'язку, підняв тварину й відвів у станок. На всю
маніпуляцію було витрачено 50 хв. Оцініть дії лікаря.

485
 6. Після отелення в корови спостерігаються сильні й часті потуги, що призвело до випадіння піхви.
Щоб зняти потуги й вправити піхву, лікар застосував високу сакральну анестезію. Чи правий лікар?
7. Для анестезії бокової черевної стінки в корови лікар вирішив зробити провідникову анестезію. Він
підготував 100 мл 1 %-ного розчину новокаїну й інфільтрував .тканини за місцем розрізу. Оцініть дії лікаря.
8. Перед резекцією ребра в коня лікар зробив провідникову анестезію міжреберних нервів. Він увів біля
кожного нерва по 10 мл 5 %-ного розчину новокаїну. Чи правильні дії лікаря?
9. Щоб анестезувати очеревину в собаки, лікар ін'єктував у черевну порожнину 20 мл 4 %-ного розчину
новокаїну. Оцініть дії лікаря.
10. Для знеболювання ділянки шкіри передпліччя в корови лікар наніс на її поверхню декілька крапель
10 %-ного розчину новокаїну. Виправте помилки лікаря.
11. Перед проведенням лапаротомії в корови лікар зробив лінійну інфільтраційну анестезію 4 %-ним
розчином новокаїну. Оцініть дії лікаря.
12. Перед операцією на молочній залозі в корови лікар застосував епіду- ральну анестезію. З цією
метою він увів 2 %-ний розчин новокаїну до нервових корінців біля місця їх виходу з хребетного каналу.
Визначте помилки лікаря.
13. Виконуючи епідуральну анестезію, лікар ін'єктував 40 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну. Виправте
помилки лікаря.
14. У корови після отелення випала матка. Щоб вправити її й зняти потуги, лікар застосував високу
сакральну анестезію. Для цього в епідуральний простір між дугами І і II поперекових хребців він ін'єктував
30 мл 2 %-ного розчину новокаїну. Визначте помилки лікаря.
15. Перед операцією на молочній залозі в кобили лікар застосував низьку сакральну анестезію. Для
визначення необхідної кількості новокаїну лікар виміряв довжину тулуба тварини і з розрахунку на кожний
сантиметр довжини тіла взяв 1 мл 1 %-ного розчину новокаїну. Одержану кількість він ін'єктував в
епідуральний простір. Оцініть дії лікаря.
16. Щоб вправити матку, яка випала в кобили, лікар зробив високу сакральну анестезію. З цією метою в
епідуральний простір він увів 150 мл 2 %-ного розчину новокаїну. Через 20 хв кобила лягла. Всі спроби
лікаря підняти її виявились безрезультатними. Довелось вправляти матку лежачій тварині. Чим це
пояснити?
17. Перед лапаротомією в корови лікар зробив провідникову анестезію 1 %-ним розчином новокаїну.
Під час операції корова поводилась неспокійно, тому лікар увів їй орально 250 мл 40° спирту етилового.
Виправте помилки лікаря.
18. У собаки виявлено новоутворення на третій повіці. Перед операцією лікар вирішив зробити їй
поверхневу анестезію хлоретилом. Оцініть дії лікаря.
ЗУПИНКА КРОВОТЕЧІ
1. На пальмарній поверхні путової кістки в корови різана рана й сильна кровотеча. Для її зупинення в
ділянці середньої третини п'ясної кістки лікар наклав джгут і сильно його стягнув. Джгут зняли через 3 год
після накладання. Дайте оцінку дій лікаря.
2. При ампутації пальця в корови для профілактики кровотечі на передпліччя було накладено джгут.
Джгут зняли тільки після завершення операції - через 2,5 год. Виправте помилки, допущені лікарем.
3. Перед ампутацією на статевий член лікар наклав джіут для попередження кровотечі. Перед
накладанням швів лікар зняв джгут і почав зупиняти кровотечу. У чому помилка лікаря?
4. Перед лінгвотомією лікар наклав джгут на язик і зняв його після завершення операції - через 1 год. Чи
правильні дії лікаря?
5. На кровоточиву судину лікар наклав гемостатичний пінцет, а потім лігатуру й зав'язав її. Коли зняли
пінцет, кровотеча повторилась. У чому помилка лікаря?
6. При пошаровому розсіканні м'яких тканин лікар розрізав велику судину. Почалася сильна кровотеча.
Оцініть дії лікаря.
7. У ділянці п'ястка в коня різана рана, з якої струменем витікає кров. Чим можна зупинити кровотечу?
Що в такому випадку повинен зроби ти лікар'?
486
 8. При проведенні лапаротомії лікар розрізав печінку, почалась паренхіматозна кровотеча. Як її
зупинити?
9. Для зупинення кровотечі лікар змочив тампон 1 %-ним розчином аміаку і ввів його в рану. Чи
правильні дії лікаря?
10. Для попередження кровотечі перед операцією лікар внутрішньовенно ввів коневі 100 мл 1 %-ного
розчину кухонної солі. Виправте помилку лікаря.
11. Для зупинення кровотечі лікар просочив ватно-марлевий тампон розчином гепарину, але кровотеча
не припинилась. Чому?
12. Після завершення операції на пальці в коня лікар зняв джгут. Почалась кровотеча, тому він наклав
джгут повторно на 40 хв. У чому помилка лікаря?
13. Для попередження крововиливу в товщу тканини лікар наклав на місце удару грілку з теплою
водою. Чи правильно це?
14. Планується ампутація рога в корови. Вона супроводжується сильною кровотечею. Що необхідно
зробити для попередження кровотечі?
15. Для профілактики кровотечі перед операцією лікар увів корові 4 %-ний розчин кухонної солі.
Оцініть дії лікаря.
З'ЄДНАННЯ ТКАНИН
У ділянці крупа в корови рвана рана, забруднена каловими масами й землею. Після поранення минуло
24 год. Лікар промив рану антисептичним розчином і наклав глухий шов. Чи правильно він зробив?
Через 3 дні після поранення розвинулось гнійне запалення. Через 8 днів лікар наклав глухий шов, хоч не
було вираженого росту грануляційної тканини. Виправте помилку лікаря.
На асептичну рану в корови лікар наклав частковий шов. Оцініть дії лікаря.
У процесі операції фельдшер заправив лігатуру в другий отвір вушка хірургічної голки, внаслідок чого
воно зламалось. Чому так сталося?
Лікар розрізав абсцес, промив порожнину й наклав глухий шов. Оцініть дії лікаря.
У рані виявлено некротичні тканини. Лікар осушив рану, припудрив її антисептичною присипкою й
наклав глухий шов. Виправте помилку лікаря.
На рану накладено глухий шов. Через 4 дні після операції розвинулось гнійне запалення. Ваші дії?
У ділянці стегна в коня глибока різана рана. Які шви доцільно накласти на таку рану?
При з'єднанні країв рани вузловим швом краї розриваються й рана знову зяє. Які шви доцільно накласти
на таку рану?
У коня рана в сідничній ділянці. Її краї завернуті всередину. Який шов Ви накладете на цю рану?
На неглибоку рану у вентральній ділянці черевної стінки в собаки лікар наклав кушнірський шов. Чи
правильно це?
На рану лікар наклав вузловий шов і зав'язав кінці лігатури безпосередньо на рані. Виправте помилку.
У лобній ділянці в корови рвана рана у вигляді трикутника. Який шов слід накласти?
На боковій черевній стінці в кнурця довга різана рана. Який шов Ви накладете?
У ділянці стегна в корови рана, краї вивернуті назовні. Який шов необхідно накласти?
Після румінотомії лікар зняв шви іга 6-й день. Чи правильно це?
На 8-й день після екстирпації підшкірної ліктьової бурси в коня лікар зняв шви. Оцініть дії лікаря.
На 8-й день після кесаревого розтину в корови лікар зняв шви. Тварина була виснажена. Після зняття
швів рана розійшлась. Виправте помилку лікаря.
У корови в лобовій ділянці різана рана, яка сильно кровоточить. Які шви доцільно застосувати?
На пасовищі корові нанесено рогом глибоку довгу рану в пахвинній ділянці. При дослідженні лікар
установив, що збережена цілісність тільки поперечної фасції та очеревини. Інструментів для накладання швів
у лікаря не вдавилось. Не виключені розрив цих тканин і випадіння органів черевної порожнини. Як діяти
лікарю?

487
 У клініку привели собаку із забитою раною в ділянці стегна. Від моменту травми минуло 2 год. Ваші
дії?
Лікар зробив резекцію частини клубової та ободової кишок у собаки. Який тип з'єднання ділянок кишок
Ви застосуєте?
Після румінотомії в корови лікар наклав на рубець шов Ламбера, а потім приступив до закривання рани
черевної стінки. Оцініть дії лікаря.
Лікар провів резекцію некротизованої ділянки порожньої кишки в поросяти. З'єднання кінців кишок він
проводив за типом "кінець у кінець". Шви лікар наклав так, щоб слизова оболонка з'єднувалась із слизовою.
Оцініть дії лікаря.
Після розтину шлунка в свині лікар на перший поверх застосував шов Ламбера, а на другий - Плахотіна
- Садовського. Чи правильно це?
Накладаючи шви на рубець, лікар наклав спочатку переривчасті вузлові шви Ламбера, а потім
Плахотіна-Садовського. Оцініть дії лікаря.
Після резекції некротизованої ділянки дванадцятипалої кишки в кішки лікар з'єднав кінці за типом
"кінець у кінець". Чи правильно це?
Під час кастрації свинки лікар розірвав стінку кишки. Шов на рану він накладав таким чином, щоб
етібок від стібка був на відстані 5 мм, а уколи голки від краю рани - 6 мм. З'єднано було серозну оболонку з
серозною. Виправте помилки лікаря.
На грижове кільце в поросяти лікар наклав кисетний шов. Через 5 днів після операції виник рецидив.
Чим це можна пояснити?
Після завершення оперативного прийому для з'єднання країв рани лікар наніс на її стінки
ціаноакриловий клей, але склеювання не відбулося. Чому це трапилося?
Для з'єднання країв рани в її порожнину лікар вніс велику кількість ціаноакрилового клею. Оцініть його
дії.
ВВЕДЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ РЕЧОВИН
1. Перед внутрішньом'язовим введення^ лікарської речовини корові фельдшер змастив місце ін'єкції 5
%-ним спиртовим розчином йоду. Оцініть його дії.
2. Фельдшер проводив вакцинацію свиней- Вакцину він уводив підшкірно в середню третину шиї. Чи
правильно це?
3. Ветеринарний лікар проводив профілактичне щеплення свиней. Вакцину він уводив
внутрішньом'язово в сідничнУ ділянку. Оцініть дії лікаря.
4. Лікар підшкірно ввів корові 400 мл лікарської речовини в середній третині шиї в одному місці.
Виправте помилку лікаря.
5. Лікар підшкірно ввів коневі 300 мл фізіологічного розчину шприцом Жане в середній третині шиї.
Які помилки допустив лікар?
6. Собаці лікар увів під шкіру 50 мл гарячого фізіологічного розчину. Розчин він уводив у колінну
складку. Оцініть ДІЇ лікаря.
7. Лікар увів свині внутрішньом'язово розчин антибіотиків. Ін'єкцію він виконував у середній третині
шиї, ін'єкційну голку ввів до муфти. Вкажіть помилки лікаря.
8. Перед пункцією яремної вени в коня лікар перетиснув її великим пальцем лівої руки, а потім нижче
від місця стискування почав уводити голку. Оїдалть до ямгагра.
9. Лікар внутрішньовенно ввів 10 %-ний розчин хлоралгідрату корові. Після пункції яремної вени лікар
приєднав дО голки шланг із шприцом й ін'єктував. Потім від'єднав шланг і витягнув голку. Визначте
помилки лікаря.
10. У шприц "Рекорд" на 20 мл лікар набрав 5 мл 20 %-ного розчину камфорної олії й увів її
внутрішньом'язово вівці 0 середній третині шиї. Оцініть дії лікаря.
11. Лікар вирішив увести хворій свині розчин лікарських речовин. В яку вену він повинен зробити
ін'єкцію?
12. Для лікування овець, хворих на диктіокаульоз, їм необхідно ввести підшкірно 40 %-ний розчин
локсурану. Порадьте лікарю, в якому місці найдоцільніше проводити ін'єкцію.
488
 13. Перед проведенням планової вакцинації курей на птахофабриці проти чуми лікар проінструктував
операторів щодо ветеринарних обробок. Він розказав, як розчиняють вакцину, готують операційне поле, що
розчин уводять внутрішньом'язово. В якому місці слід уводити вакцину?
14. Перед проведенням планового щеплення свиней проти бешихи лікар проінструктував операторів
щодо ветеринарних обробок. Він сказав, що вакцину вводять внутрішньом'язово, а забув в якому місці слід
уводити вакцину. Допоможіть лікарю.
ДЕСМУРГІЯ
1. У корови в ділянці п'ястка рубана рана й сильна кровотеча. Д л я ї ї зупинення лікар вирішив накласти
тиснучу пов'язку і взяв з собою марлю й вату. Чого не врахував лікар?
2. У коня в ділянці передпліччя рвана рана, з якої виділяється кров. Для зупинення кровотечі фельдшер
наклав зігрівальний компрес. Оцініть дії лікаря.
3. Перед накладанням бинтової пов'язки на гомілку ветеринарний фельдшер вільний кінець зафіксував
зав'язуванням. Виправте його помилку.

489