46.Голодомор 1921-1923 рр.

Причини та наслідки
Причини
За даними істориків, на початку 30-х років ХХ-го століття основним центром опору більшовицькій
політиці колективізації та форсованої індустріалізації було українське село. В Україні сталося понад
4 тис. масових протестних виступів за участю близько 1,2 млн. чоловік. З колгоспів вийшли 41 200
селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани
хлібозаготівель.Сталін боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої
індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією.Не бажаючи втрачати
Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був
замаскований під плани здачі хліба державі. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім
конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі
хліба. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив всі шляхи до
порятунку. Відбулася ізоляція голодуючих. З цією метою був застосований режим «чорних дошок» і
заборона голодуючих виїжджати за межі України. Колгоспи і села, занесені на «чорні дошки»,
оточувалися загонами міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили усі запаси їжі. Заборонялася
торгівля та ввезення будь-яких  товарів. 22,4 мільйони людей було фізично заблоковано в межах
території Голодомору.Ще однією складовою геноциду було свідоме блокування інформації про
голод. У січні 1933 року радянською владою було зробленою заяву про відсутність голоду в країні.
Сталінський режим відмовився від зовнішньої допомоги.

Наслідки

Голодомор 1932-1933 років охопив період з квітня 1932 року по листопад 1933 року. За ці 17 місяців
було вбито понад 7 мільйонів людей в Україні і 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, що
історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та Казахстан. Пік
Голодомору припав на весну 1933 року. В Україні від голоду що хвилини вмирало 17 людей, 1 400 –
щогодини, понад 30 тисяч – щодня... Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі
залишається відкритим.Реальні цифри загиблих замовчувалися, що підтверджується наданим владою
розпорядженням не реєструвати смерть дітей у віці до одного року. Українці у віці від 6 місяців до 17
років становили близько половини всіх жертв Голодомору. У зв’язку з цим, середня тривалість життя
українців у 1933 році становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства
подібних показників ніде не було зафіксовано.За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю
застосування, голод 1932-1933 років виявився найжахливішою зброєю масового знищення та
соціального поневолення населення України, якою скористався тоталітарний комуністичний режим.

47.СИАЛІНСЬКИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ.ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Причини

На об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК у січні 1933 року Сталін заявив «Сильна і могутня диктатура
пролетаріату — ось що нам потрібно тепер, для того щоб зітерти в порох останні рештки
вимираючих класів і розбити їхні злодійські махінації». «Репресії, — заявив Сталін влітку 1930 року
на XVI з’їзді партії, — є необхідним елементом наступу». Ідеологічною основою репресій була
боротьба проти «ворогів народу»..

Масштаби

Під час Великого терору в Україні засудили 198 тисяч осіб, з яких 122 тисячі - стратили. У таборах
ГУЛАГу станом на 1939 рік перебувала 181 тисяча українців із 1,3 мільйона ув'язнених.

48.Західна Україна, Буковина та Закарпаття в 1920-1939 роках. Національно-визвольний рух

Українське населення не вважало польську владу постійною, а розглядало її як тимчасову й

окупаційну. Переважна його більшість бойкотувала заходи поляків(перепис населення, парламентські
вибори).1920 року була заснована Українська військова організація (УВО), яку очолив Є.
Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були замах на прем’єр-
міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 року, підпали господарств польських поміщиків,
напади на поліцію тощо.З вояків УГА створювалися партизанські загони. Кілька років їм удавалося
активно діяти, і тільки 1922 року вони були розбиті польськими військами, їх керівників
розстріляли.До 1923 року у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем, який протягом
певного періоду координував політичний рух у Галичині. Уряд Є.Петрушевича робив усе можливе,
щоб його почули великі держави: надсилав їм ноти протесту проти польської окупації, звертався до
них по допомогу.Проте Антанта хотіла мати потужний кордон з Радянською Росією, тому була
зацікавлена в сильній Польщі.Країни Антанти визнали Східну Галичину частиною Польської
держави, зобов’язавши її уряд забезпечити автономію Галичини й демократичні права її громадян.
Варшава ніколи не дотримувала цих обіцянок.Під впливом суспільно-політичних обставин
український політичний рух Західної України розділився на кілька течій і напрямків:

Прибічників нормалізації відносин з поляками й використання демократичних інституцій Польської

держави відстоювання прав і свобод українців;

прихильників Радянського Союзу, які вбачали майбутнє України в складі СРСР;

прихильників радикальних течій боротьби проти польської окупації, що виступали за незалежну

Українську державу, яку були готові виборювати її всіма можливими засобами.

До першої групи належало Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), утворене

внаслідок об’єднання різних політичних сил Галичини й Волині (лідер УНДО — Д. Левицький).
Головною метою УНДО проголосило боротьбу за самостійну й соборну Україну легальними
засобами. Програмою-мінімум ця організація вважала досягнення автономії українських земель у
складі Польщі, проте у зв’язку з антиукраїнською політикою польського уряду вона дуже швидко
втратила своїх прихильників.

Другий табір репрезентувала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1923 року.

Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції досягти соціального та
національного визволення. Партія активно використовувала легальні й нелегальні методи роботи.
Більшість членів партії становили українці, хоч серед партійців були також євреї й поляки.
Сталінське керівництво з недовірою поставилося до КПЗУ. 1938 року партія за рішенням
Комуністичного інтернаціоналу була розпущена у зв’язку з трафаретним сталінським звинуваченням
— начебто в її ряди проникла фашистська агентура.

1929 року у Відень завершилося оформлення третього табору, який репрезентувала Організація

українських націоналістів (ОУН), куди ввійшли різноманітні радикальні групи. Головою проводу був
обраний Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі, який
проголошував прийнятними для здобуття незалежності України будь-які методи й засоби. ОУН
засуджувала соціалізм, капіталізм, лібералізм, демократизм, висуваючи на перший
план революційний націоналізм. Ця організація активно застосовувала тактику революційного терору
проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою.За підрахунком О.
Субтельного, на початку 1930-х рр. Націоналісти орагнізували сотні актів саботажу та 60 актів
замахів та вбивств (1934 року члени ОУН ліквідували польського міністра внутрішніх справ Б.
Перацького).З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким
крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували
старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти
Польщі.1938 року Є. Коновалець був убитий радянським диверсантом П. Судоплатовим, і його місце
зайняв Андрій Мельник, який вважав за необхідне орієнтуватися на націонал-
соціалістичну Німеччину й планував за її допомогою визволити Україну від влади Польщі, Румунії,
Чехословаччини та СРСР.Після трагічної загибелі Є. Коновальця Організація українських
націоналістів розкололася на два табори: ОУН(Б) — С. Бандери та ОУН(М) — А. Мельника. Щоб
досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в активний контакт з
керівництвом націонал-соціалістичної Німеччини.

49.Україна на передодні та началі Другої світової війни.

За рішеннями Паризької мирової конференції, а пізніше на підставі Ризького, Сен-
Жерменського, Тріанонського договорів українська етнічна територія була поділена між чотирма
державами: найбільша частина — Кубань, Лівобережна Україна, Слобожанщина, Причорномор’я,
частина Полісся і Правобережної України були захоплені військами РРФСР і увійшли до її складу;
значна частина території — Галичина, Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщина, Волинь — була
анексована Польщею; частина земель Буковини і Придністров’я були окуповані Румунією; землі
Закарпаття відійшли до складу новоутвореної Чехо-Словаччини.В 1938–1939 автономна Карпатська
Україна у складі Чехословаччини була в результаті Мюнхенської змови і розділу
Чехословаччини захоплена Угорщиною.28 червня — 3 липня 1940 року Червона
армія здійснила військову операцію для примусової передачі Румунією Бессарабії та Північної
Буковини до складу СРСР. Радянська сторона планувала повномасштабне військове
вторгнення до Румунії, але, за кілька годин до початку операції, король Румунії Кароль II прийняв
ультимативну ноту радянської сторони й погодився передати Бессарабію (анексовану нею
в УНР 1918 року) та Північну Буковину до СРСР.Військова операція із зайняття території
радянськими військами тривала 6 днів[3], в результаті захоплено[4][5][6] територію Бессарабії
(44 000 км² з населенням 3,2 млн чол.), Північної Буковини (6 000 км 2 з населенням 500 000 чол.)
та регіон Герца (304 км² з населенням 25 000 чол.).2 серпня 1940 з частини захоплених земель, а
також території Молдавської АРСР створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка,
попередник сучасної Республіка Молдова. Північна Буковина і Південна Бессарабія увійшли до
складу Української РСР.

50.Особливості окупаційного режиму в Україні 1941-45 роках.Рух опору,партизаноство та

Укоаїніська Повстанська Армія

Протягом року німецькі війська та їх союзники окупували територію України і встановили «новий

порядок». Окупаційна політика здійснювалася згідно з планом «Ост», за яким Україна розглядалася
як «лебенсраум» – життєвий простір для німецького народу. Україні відводилася роль постачальника
продуктів та сировини «новій Європі». Народи, які населяли окуповані території, підлягали
знищенню або виселенню. Та частина населення, що залишалася, перетворювалася на рабів. Після
завершення війни на захоплені землі передбачалося переселити 8–9 млн німецьких
колоністів.Окупанти фактично ліквідували саме поняття «Україна», розчленувавши її територію на
три частини. Західноукраїнські землі під назвою «дискрикт «Галичина»» відійшли до генерал-
губернаторства, створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою
«Трансністрія». Решта території належала рейхскомісаріату «Україна» на чолі з катом українського
народу Е. Кохом.Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція
(гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. Із місцевого населення формувалася допоміжна
поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.Спеціальні підрозділи здійснювали політику
геноциду. В Україні з’явилися гетто та концентраційні табори. Проводилися масові розстріли
військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були
Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно
створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн мирного
населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн молоді.Окупаційний режим
проводив політику планомірного і систематичного знищення єврейського населення спочатку на
території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост.Символом Голокосту в
Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. Тут за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі
протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп’ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли
людей різних національностей, переважно євреїв (загалом 150 тис. Осіб).За наступаючою німецькою
армією рухалися спеціально створені чотири айнзац- групи (дві з них діяли в Україні), які мали
знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані
неефективними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 тис.
Євреїв). У січні 1942 р. Нацистське керівництво приймає рішення про створення на території Польщі
шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек,
Освенцім, Белжець), до яких вивозились євреї із західних областей України. Для концентрації євреїв
перед знищенням створювалась система гетто та єврейських житлових кварталів.Створення таборів
смерті супроводжувалося масовим винищенням населення гетто, яких в Україні налічувалося понад
350. Загалом на території України було знищено близько 1,4–1,6 млн євреїв.Величезних масштабів
набуло економічне пограбування України. До березня 1943 р. До Німеччини було вивезено близько 6
млн тонн пшениці, 1,4 млн тонн картоплі, 3 млн голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім
продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць,
сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.Окупаційний режим викликав могутній
опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.

УПА

Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, що входили до

складу: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943
року, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943 року, Холмщина — з осені 1943 року)
та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944 року. Окремі загони також діяли і
на території східної України, на Донбасі та навіть на Кубані.
Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, хоча деякі історики
вважають цю дату умовно пропагандистською та переносять період заснування приблизно
на пів року вперед. У травні 1943 року загони ОУН(б) почали офіційно іменуватися
«Українською повстанською армією». Ряди УПА поповнювалася за рахунок добровольців з
числа ідейних націоналістів, перебіжчиків з допоміжної поліції, дезертирів з Червоної Армії.
Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке мало
розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один
одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави, що
мала включати в себе всі етнічні українські землі. Крім українців, яких була переважна
більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.
З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху та
його союзниками, польським Рухом опору (Армією Крайовою, Армією Людовою) та
радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі,
УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС. УПА діяла до
1954 року, коли активні її дії припинилися. Окремі осередки спротиву продовжувались
впродовж 1950-1960-х років. З травня по листопад 1943 року Головним Командиром УПА
був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік — генерал Роман Шухевич, з 1950 по
1954 рік — Василь Кук.

Партизанство

рух Опору громадян Радянського Союзу проти німецьких окупантів та їх союзників на

території України у 1941—1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в
тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних
громадян, становила в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до
50 тисяч бійців.
Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій
і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на
необхідність захищати мирне населення. Провокуючи гітлерівців на масові розправи,
диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного
населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів»

51.Підсумки і наслідки Другої світової війни для України

Україна стала одним з найактивніших учасників найбільш масштабної і спустошливої війни в

історії людства. Двічі лінія фронту проходила по всій території України, залишаючи мільйони
убитих і поранених, зруйновані міста і спалені села. В ході бойових дій на території України
піддалося руйнуванню близько 700 міст, 28 тис. сіл виявилися повністю знищеними. Втрати
в людях були величезні. Якщо до початку радянсько-німецької війни на території України
проживали близько 42 млн чоловік, то у момент її закінчення тут залишалося лише 27,5 млн
жителів. Приблизно 14,5 млн чоловік загинули в боях, німецьких і радянських концтаборах,
були депортовані, евакуйовані або втекли за кордон. В цілому за роки другої світової війни
Україна втратила більше 19 % свого населення - цифра неймовірно висока в порівнянні з
іншими країнами, що брали участь у війні.Політичним підсумком другої світової війни для
України був той факт, що практично всі українські землі виявилися сполученими в одне ціле,
але ця адміністративна одиниця не мала державного суверенітету, і іменувалося
Українською Радянською Соціалістичною Республікою у складі СРСР

52.Ураїна у повоєнний період 1944-1953

Після війни помітно змінилася етнічна структура населення України. У республіці не

залишилося німців, було повністю знищене єврейське населення і повоєнна єврейська
громада України складалася лише з тих, хто повернувся з евакуації. Натомість різко почала
зростати питома вага росіян. Особливо багато російських робітників приїхали відбудовувати
підприємства важкої промисловості Донбасу, а згодом залишилися там назавжди. Тяжкого
потрясіння зазнав Крим. Радість перемоги там для багатьох обернулася трагедією не
меншою, ніж німецька окупація. Скориставшись війною, радянське керівництво наважилося
нарешті звільнити привабливі землі півострова від небажаного корінного населення. У
травні 1944 р., тільки-но з Криму було вибито останніх гітлерівців, почалася
широкомасштабна операція з примусової депортації кримських татар, а також
представників інших національностей: греків, болгар і вірменів, усього близько 225 тис.
Чоловік. На звільнені таким чином землі прибули переселенці із центральних областей
Росії.Етнічна ситуація у Західній Україні безпосередньо залежала від врегулювання питання
кордонів. За домовленістю керівництва Радянського Союзу з урядом відродженої Польщі
кордон між обома державами повинен був пролягти майже по „лінії Керзона”,
запропонованій як лінія українсько-польського розмежування ще в грудні 1919 р. Польща
остаточно відмовлялася від західноукраїнських земель, отримавши територіальну
компенсацію на заході за рахунок розгромленої Німеччини. Щоправда, за Польщею
залишалися населені українцями Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина. Остаточно
лінію кордону встановили договором від 16 серпня 1945 року. Відносно кордону 1941 р.,
СРСР відмовлявся на користь Польщі від території Надсяння з містами Любачів і Перемишль
(Пшемисль). За радянсько-польськими домовленостями передбачався обмін населенням:
поляки з території Західної України повинні були перебратися до Польщі, а українці з
територій, що залишалися за Польщею, – до УРСР. На 1947 р. Україну покинули понад 800
тис. Поляків. Вони переселилися переважно на території щойно приєднаних до Польщі
Силезії та Померанії, звідки примусово виселили мало не 6 млн німців. Наприклад, польська
громада Львова чи не повністю переїхала до Вроцлава (німецький Бреслау). В Україну ж
добровільно, а здебільшого примусово, перебралися близько 500 тис. Українців.На початок
1947 р. У польському Підкарпатті (Лемківщина) залишалося ще 150 тис українців. Ні за яких
умов вони не бажали покидати батьківську землю. Проти цієї групи населення було
застосовано найбільш жорстоких заходів. Навесні 1947 р. Польським і радянським
керівництвом було сплановано й реалізовано депортаційну операцію „Вісла”. Район
проживання українців було блоковано польськими, радянськими і чехо-словацькими
військами, після чого польськими армійськими частинами і силами держбезпеки почалося
„зачищення” місцевості. У ході операції було придушено відчайдушний опір загонів УПА,
загинуло понад 10 тис. Мирних жителів. Решту українців примусово переселили подалі від
радянського кордону – в Силезію, Померанію, Східну Пруссію. Останнє уточнення радянсько-
польського кордону відбулося в лютому 1951 р. До складу УРСР перейшов багатий на
поклади вугілля прикордонний район з містами Белз і Червоноград( Христинопіль),
натомість Польща одержала район Карпат у верхоріччі Сяну з містечком Устрики-
Долішні (Устшики-Дольне). Наслідком масштабних депортацій і переміщення
населення стало те, що українсько-польська етнічна межа фактично збіглася з
державним кордоном.Міжнародне визнання прав Радянського Союзу на Західну
Україну поставило український визвольний рух у вкрай важке становище. Подальша
збройна боротьба ставала безперспективною, а після загибелі 5 березня 1950 р.
головного командира УПА Романа Шухевича повстанський рух звівся до розрізнених
дій окремих партизанських загонів у карпатських передгір’ях та підпільних груп у
містах. За кілька років їхня діяльність згасла.У червні 1945 р. до складу УРСР
увійшло Закарпаття. У жовтні 1944 р. край було визволено від німецько-угорських
військ. Формально Підкарпатська Русь повинна була повернутися до Чехо-
Словаччини, але фактично там встановилася влада радянської військової
адміністріції. Зрештою чехо-словацьке керівництво змушене було змиритися з
втратою цієї території.За радянсько-румунським договором від 10 лютого 1947 р. між
обома державами встановлювався кордон, визначений ще 1940 р. Північна Буковина
і Південна Бессарабія знову ввійшли до складу УРСР як Чернівецька й Ізмаїльська
області. Відновлювалася Молдавська РСР. Тож в умовах тоталітарного режиму
більшу частину української етномовної території було зібрано в межах єдиного
територіально-адміністративного утворення – Української Радянської Соціалістичної
Республіки. Щоправда від українського масиву назавжди було відірвано його західні
(Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина) і східні (Східна Слобожанщина,
Кубань) окраїни.
53. Відлига та національний рух 50-60-х рр.
Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. Внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно
назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він
поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були
здійснені пошуки нових підходів до розв’язання проблем суспільно-політичного життя.
1.Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-
політичного життя:

2.Люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

3.Відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів і пленумів,

критика і самокритика в партії і т.п.);

4.Зросла роль Рад – яку центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних
органів над державними;

5.Засуджено культ особи Сталіна.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не

торкались основ тоталітарного режиму, зали шилася монополія КПРС у всіх сферах
суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної
демократизації життя суспільства не відбулося.

1.Спроба розширення прав республік

2.Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України:

3.Українці частіше висувалися на керівні посади в республіці.

4.Розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

5.Активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. Республіка була

членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. – 29;

Унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. Під контроль України перейшло 97%
заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла
з 36% у 1953 р. До 76% у 1956 р.Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем
центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

54.Правозахисний рух в Україні протягом 60-80 рр.

У 50-х роках виникає рух дисидентів(незгодних). Це був перший великий сусп.-пол.
рух у РС, учасники якого виступали проти існуючого пол.. режиму. Дисидентами
найчастіше були представники інтелігенції, хоча серед них було багато і
представників інших соціальних груп. їх головним завданням була боротьба за права
людини та за національні права укр.народу. Їхніми головними методами були агітація
і проведення громад. заходів. Дис. рух в україні мав три напрямки: загльнодемократ.
релігійний, і національний. Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає
зароджуватись правозахисний рух та громодянський опір правлячому режиму.
Перший документ цього руху -- «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955
українські політичні в'язні з таборів у Мордовії.Молоде покоління українських
інтелектуалів, які щиро повірили в оголошений Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на
десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої
задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну
свободу і людську гідність. Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які
мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В
1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (УНК), Український націо-
нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін.+На початку 60х
років відбулись судові процеси над дисидентами з Донецька, Запоріжжя, Рівного,
Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва. На Україні в пресі критикувались за
«формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін.
Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника
Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському
університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення
існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око
КДБ.Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали
також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар.