Дергільова Ольга Олександрівна

Київський національний лінгвістичний університет

Перекладознавство
035.041 Філологія. Германські мови та літератури (перша англійська). Переклад
у бізнес-комунікаціях
1 курс
Група Па 05-21
Leigh Bardugo «The Language of Thorns» (розповідь 5, The Soldier Prince)
Принц-солдат

Зрештою, це була провина годинникаря. Але подружжю Зельверхауз не варто

було впускати його в будинок. Ця проблема виникає навіть з маленькими
демонами. Вони з'являються на ваш поріг в оксамитових пальто та бездоганно
чистих черевиках. Вони гречно піднімають капелюх, усміхаються,
демонструють прекрасні манери за столом. Вони ніколи не показують свої
хвости.
Годинникар мав прізвище Дрезсен, хоча пліткували, що він не керчиєць, а
равкіанець — чи син шляхтича у засланні, чи фабрикатор, заплямований
ганьбою та вигнаний з рідної країни з невідомих причин. Його крамниця
знаходилася на Ванйстрат, де канал вигинався, наче палець, що підманює вас
ближче, і майстер був відомий на весь світ своїми фантастичними годинниками,
маленькими бронзовими пташками, які щогодини співали різні пісні, і
крихітними дерев’яними чоловічками та жінками, що розігрували кумедні
сценки опівночі й опівдні.
Славу годинникареві приніс механічний оракул, який при натисненні певного
важелю проводить своєю відполірованою дерев’яною рукою по вашій долоні і
пророкує майбутнє. Один купець привів дочку до крамниці погадати перед її
весіллям. Десь глибоко в середині оракула щось різко клацнуло і прокрутилося,
він розтиснув дерев’яні щелепи й сказав: «Ти знайдеш велику любов і більше
золота, ніж коли-небудь мріяла». Не тямлячись від щастя, купець негайно
придбав розумний механізм для своєї улюбленої донечки як весільний
подарунок, і всі, хто був на святі, погодилися, що ніколи не бачили більш
закоханих молодят. Але корабель, на якому вони вирушили у весільну подорож,
був настільки навантажений товарами та золотими монетами, що затонув від
першого подиху шторму, а всі пасажири та вантаж затонули в безтурботному
морі. Коли звістка дійшла до купця, він згадав мудрі слова оракула і,
збожеволівши від горя та бренді, голими руками розтрощив механізм на друзки.
Наступного дня слуги знайшли хазяїна серед уламків, в сльозах, із розбитими
кісточками рук та кривавими плямами на сорочці. Проте ця сумна історія лише
привела до дверей годинникаря нових покупців, охочих до всього таємничого та
незвичайного.
А в крамниці й справді було чому дивуватись: золотогривим левам, що
полювали на механічних газелей серед оксамитової савани; садкам емалевих
квітів, які запилюються крихітними колібрі, виготовлених із коштовних
каменів, підвішених на таких тонких ниточках, що, здавалось, вони дійсно
літають, тріпочучи крильцями; механічному годиннику з календарем, котрий
майстер тримав на найвищій полиці, подалі від цікавих дитячих очей,
населений рухливими фігурками людей, які щомісяця розігрували сцену
якогось жахливого вбивства. Першого січня на крижаному полі відбувалась
дуель, з крихітних пістолетів в руках малесеньких людей виривались клуби
диму. У лютому чоловік накидався на невірну дружину і душив її на зім'ятих
простирадлах, поки переляканий коханець ховався під ліжком. І тому подібне.
Незважаючи на свої досягнення, Дрезсен все ще був молодим чоловіком і
вважався бажаним гостем вечірок серед купецьких сімей, які становили
основну частину його клієнтури. Він гарно одягався, вмів вести світські
розмови, завжди приносив господарям чарівні подарунки. Правдою було й те,
що варто було йому зайти до кімнати, як люди там відчували слабкість в ногах,
мерзлякувато потирали руки, гадаючи, чи не потрібно десь зачинити двері. Тим
не менш, з якоїсь причини це зробило його лише цікавішим. Без цієї аури
невиразного занепокоєння Дрезсен виглядав би досить жалюгідно - дорослим
чоловіком, який возиться з іграшками, хоч і найхитромудрішими. Тим часом, всі
говорили про його елегантне оксамитове пальто та гнучкі білі пальці. Матері
хапалися за хустинки, а дочки червоніли, коли він наближався.
Кожної зими Зельверхаузи, багата сім’я торговців чаєм, приймали
годинникаря у своєму заміському будинку для вечірок та розваг на Нахтшпель.
Сам будинок був зразком купецької стриманості: меблі з темного дерева, міцні
цегляні стіни та різкі лінії. Але він був надзвичайно вдало розташований
поблизу озера, яке рано замерзало і перетворювалося на ідеальну ковзанку. Крім
того, будинок був розкішний у своїй затишності: у кожній кімнаті весело
палахкотіли каміни, а підлога на кожному поверсі була відполірований до
теплого золотистого блиску глазурованих пряників.
З самого початку візити Дрезсена у будинок біля озера супроводжувалися
тривожними чутками. Під час його першого приїзду сусіди Зельверхаузів, Де
Клоети, були вимушені вбрати траур на Нахтспель і Новий рік після того, як
Еліза де Клоет народила дитину, яка була наповнена пухом кульбаби.
Коли необережна покоївка відчинила вікно, і перший же порив вітру підняв
немовля у повітря. Наступного року в однієї з двоюрідних сестер Зельверхауза
на лобі несподівано виросли маленькі сірі грибочки, а юний гість з Ліджа
розповідав, що прокинувся і побачив одне крило, яке стирчало між його
лопатками, яке розсипалось в попіл, щойно його торкнувся сонячний промінь у
передпокої.
Чи були ці дивні події пов’язані з годинникарем? Ніхто не наважувався
стверджувати, та чутки ходили.
— Цей молодий Дрезсен — чарівний юнак, але який же незвичайний! І,
здається, за ним шлейфом тягнуться дивовижі, — сказала якось одна пані Алтеї
Зельверхаус.
— Дійсно, незвичайний, — погодилася Алтея, хоч знала, що Дрезсен приймає
небагато запрошень, і що ця жінка в химерному мереживному комірі могла
лише сподіватися, що Дрезсен коли-небудь загляне на один з її салонів.
— Дуже незвичайний, — з посмішкою повторила Алтея і на цьому розмова
закінчилась.
Тоді все це здавалося цілком невинним.

***

Дрезсен відрізнявся не лише своїми талантами чи звичками, але й жадібністю.

Він провів своє життя, ледве зводячи кінці з кінцями, кланяючись і
підлещуючись до купців, які з цікавості поблажливо зазирали до його крамниці,
і давно зрозумів, що таланту недостатньо. З'ясувавши, що клієнти воліють
купувати у привабливих продавців, він зробив модну зачіску і вставив нові зуби
— настільки рівні та білі, що іноді здавалися справжніми навіть йому. Коли він
помітив пошану, яку його торговці виявляли до військових, майсткр одягнув
важкий корсет, щоб виправити сутулість, а плечі на камзолах підбив ватою, аби
мати солдатську сатуру. Оскільки він зрозумів, що популярність залежить від
попиту, він став відхиляти два із трьох запрошень.
Але йому набридло їсти холодні обіди у своїй темній крамниці, зачинивши
двері та вимкнувши світло, щоб створити ілюзію, що він десь розважається. Він
хотів мати великий будинок замість сирої орендованої кімнати. Він мріяв про
величезні багатства, які витрачатиме на свої винаходи, про час, коли йому не
доведеться більше говорити “так, сер, ні, сер”. Отже, був лише один спосіб
вирішити цю проблему: вигідне одруження. Але хто ж міг би стати його
нареченою? Дівчата на виданні, які приходили до його магазину зі своїми
батьками і фліртували з ним на вечірках, остерігалися його. Вони ніколи
всерйоз не сприйняли б простого торговця як вигідну партію. Ні, йому потрібна
була дівчина зовсім юна та наївна, та, хто стане захоплюватися ним.
Тоді Кларі Зельвергауз не виповнилося ще й дванадцяти. Досить гарна, досить
багата і виключно мрійливого характеру — те, що треба. Годинникар вирішив,
що вивчить її бажання та мрії. А тоді він втілить їх в життя, і з часом вона
полюбить його за це. Принаймні, на це розраховував майстер. Дрезсен
досконало знав властивості всіх видів деревини, фарб і лаків; він міг
відрегулювати шестерні годинника, поки вони не крутилися з безшумною
точністю. І все ж, хоча він міг приємно посміхатися, легко зачаровувати й грати
роль джентльмена, він ніколи не розумів людей по-справжньому, як і механізм
їхніх рівно працюючих, але непостійних сердець.

***

Будинок біля озера приходив в радісне збудження щоразу, коли приходив

годинникар, і діти завжди першими вітали його, коли він виходив із карети.
Вони ходили слідом за слугами, які розвантажували його багаж, валізи й скрині,
що завжди були наповнені дивовижними іграшками — ляльками в костюмах
персонажів “Звіриної комедії”, музичними шкатулками, рядами гармат, навіть
величним замком, для оборони якого вони були призначені.
Хоча юний Фредерік обожнював влаштовувати довгі баталії, зрештою йому
стало нудно — як би тонко не було виготовлено крихітне озброєння та
солдатики, — тож він одягав пальто і вирушав на пошук пригод до засніженого
озера. Клара була іншою. На превелике розчарування Дрезсена, вона не
звертала жодної уваги на хитромудрі механічні іграшки, які він їй приносив, а
на вишукану копію палацу Равкан з його різьбленими дерев’яними арками та
куполами, покритими справжнім золотом, Клара ледь посміхнулась. Зате з
ляльками, створеними руками Дрезсена, вона могла гратися годинами,
зникаючи в будинку й з’являючись лише тоді, коли дзвінок лунав вдруге, а її
мати змушена була підійматися вгору по сходах та розшукувати доньку по всім
коридорам і, надриваючи голос, вимагати припинити гру й сісти до столу.
Провівши чимало довгих ночей у своїй майстерні, Дрезсен виготовив для
дівчинки прекрасного блакитноокого лускунчика в яскраво-синьому мундирі й
блискучих чорних чоботях, в масивному кулачку він стискав маленький, але
гострий багнет.
— Ділись з ним усіма своїми секретами, — сказав Дрезсен, вкладаючи
іграшку до рук Клари, — і він надійно їх збереже.
 Вона обіцяла так і робити.
Батьки Клари гадали, що, подорослішавши, вона залишить ці дитячі забавки
й, як усі її подруги, почне більше цікавитися сукнями та нареченими. Але з
роками Клара залишалася тією ж замкнутою, мрійливою дівчиною, яка могла
замовкнути на середині фрази, якщо їй в голову неочікувано приходила якась
таємна думка. На уроках іноземних мов та в танцювальних класах дівчина
трималась з неуважно-терплячим виглядом, а потім усміхалася й відходила до
якогось тьмяного куточока, де без перешкод могла зануритися у невидимий
уявний світ.
На шістнадцятиріччя Клари Зельвельхауз влаштували грандіозне святкування.
Вона ласувала солодощами, піддражнювала брата і не відмовляла у танці
жодному з гречних кавалерів — запрошених купецьких синів.
Алтея Зельверхауз з полегшенням зітхнула і вперше за кілька місяців лягла
спати без хвилювань. Однак тієї ночі вона прокинулася в хвилюванні за дітей.
Сімнадцятирічний Фредерік, щасливий, що повернувся зі школи, голосно
хропів у своїй кімнаті. Ліжко Клари було порожнім.
Алтея знайшла Клару, що згорнулася клубочком біля каміна в їдальні з однією
зі своїх улюблених ляльок в руках. На дівчині були капці й пальто, які були
мокрі від снігу.
— Клара, — прошепотіла мати, ніжно потрусивши доньку за плече. — Навіщо
ти виходила на вулицю?
Клара сонно закліпала і неуважно посміхнулась.
— Йому подобається сніг, — пробурмотіла вона, міцніше притиснула ляльку
до грудей і знову заснула.
Алтея поглянула на доньку: нічна сорочка, вологе пальто, потворне маленьке
обличчя дерев’яної ляльки визирає з-під руки. З усіх творінь Дрезсена вона
найбільше не любила саме це — лускунчик з гротескною посмішкою і в
яскравому мундирі. Стоячи посеред кімнати, вона раптом подумала, що
допустилася жахливої помилки, впустивши в дім годинникаря багато років
назад. Її пальці аж свербіли вирвати гидку ляльку й кинути у вогонь.
 Вона потягнулася до лускунчика, та відразу ж відсмикнула кисть. На мить —
неможливо, але вона була в цьому певна! — їй здалося, що солдат повернув
свою квадратну голову і поглянув на неї. В його очах був смуток. “Дурниці, —
запевняла вона собе, притискаючи руку до грудей, — Ти стаєш такою ж
химерною, як Клара.”
Тим не менш, Алтея відійшла назад, впевнена в тому, що, як тільки вона
наважиться доторкнутися до лускунчика та кинути його у полум’я, страшна
іграшка закричить, або, гірше того, взагалі не загориться.
Вона вкрила доньку ковдрою й повернулася до свого ліжка, а наступного
ранку майже забула про дріб'язковий нічний випадок. Наближався Нахтшпель, в
будинку чекали гостей. Алтея встала й наказала подати чай, аби зміцнити сили
перед важким днем, повним клопотів. Спустившись вниз, щоб переглянути
меню, вона впевнилась, чи Клара сортує каштани з кухаркою. Минаючи
їдальню, Алтея на якусь мить затрималась перед шафою, на полицях якої були
виставлені подарунки Дрезсена. Затрималась, просто так, без особливої
причини. І, звісно ж, зовсім не для того, щоб переконатися, чи надійно
замкнений лускунчик за скляними дверцятами.

***

Клара знала, що її мати стурбована. Вона й сама хвилювалася. Коли вона

сиділа за вечерею чи на гостинах у подруги, а іноді навіть на уроках, Клара
думала: “Це приємно. Отже, нехай буде так”. Але потім вона поверталася
додому і опинилася в їдальні перед шафою. Лускунчик сам собою опинявся в її
руках, вона несла його до своєї кімнати чи на горище, і, лежачи на боці серед
пилу, пошепки розмовляла з ним, поки він не починав шепотіти у відповідь.
Це відбувалось не відразу, і в перші хвилини дівчина відчувала незручність. У
дитинстві було легше, тоді була менш свідомою, чим тепер. Клара почувала
себе по-дурному, рухаючи руками лускунчика, розтуляючи і змикаючи його рот.
Вона мимоволі уявляла, як її бачать інші: юна дівчина, майже доросла, лежить
серед пилу на горищі й розмовляє з лялькою. Та все ж вона продовжувала це
робити — нагадувати лускунчику про їхні колишні пригоди, нехай вони з часом
і змінилися.
Ти — солдат. Ти хоробро воював на фронті і повернувся до мене, своєї
коханої.
Одного разу ти захистив мене, вбивши для мене чудовисько, щура з сімома
головами, в останній вечір Нахтшпелю.
Ти — зачарований принц, якого я розбудила від прокляття поцілунком. Я
покахала тебе, коли всі тебе зневажили, і ти вибрав мене своєю королевою.
Вона вклада волоський горіх до його міцних щелеп. Трісь! Серед мертвої тиші
горища цей звук лунав особливо голосно.
Ти — мій солдат? — знову й знову запитувала дівчина. — Ти — мій принц?
Ти — мій коханий?
Ти — мій?
І нарешті, іноді проходила мить, іноді — ціла вічність, і його щелепи
розтулялись, і лускунчик починав говорити.
— Ти — мій солдат?
— Так.
— Ти — мій принц?
— Так.
Поки він відповідав, його руки й ноги витягувалися, груди почина рівно
здійматися, шкіра набувала м'якості.
— Ти — мій коханий?
— Так.
— Ти — мій?
— Мила Кларо, — відповів Лускунчик, тепер високий, вродливий і стрункий.
А його потворні гротескні щелепи перетворювалися в ніжну лінію людських
уст. — Звісно, я лише твій.
Він пропонував їй руку, і вони зі свистом вилітали крізь вікно горища в
холодне нічне небо. Сидячи позад коханого на прекрасному білому скакунові,
Клара міцно трималась за його талію, не стримуючи крики радості, поки вони
стрімко мчали вдалечінь крізь густі хмари.
Назви місця, куди він її привозив, дівчина не знала. Казкова країна? Країна
Мрій? Коли вона була дитиною, тут все виглядало інакше. Тоді вони каталися на
цукровому човні по річці з сиропу. Клара прогулювалась марципановою
бруківкою повз пряничні будиночки та замки з мармеладу. Діти танцювали для
них і вітали Лускунчика як свого принца. Вони вмощувались на желейних
подушечках, а королева-мати називала Клару рятівницею.
Тепер це все кудись зникло, натомість тут розкинулися густі зелені ліси та
блискучі річки. Тепле, шовковисте повітря лагідно торкався обличчя, неначе у
тих місцях, якими вона марила — вічно літні землі, де цілий рік світило сонце,
а приємний вітерець був просякнутий ароматом апельсинового цвіту. Білий кінь
щоразу возив їх у нові місця: у долину, де паслися дикі поні з туманними
гривами; на берег сріблястого озера, великого як море, де вони сходилися у
поєдинку з лихими піратами, у яких замість зубів вставлені дорогоцінні камені;
до палацу із колючими шипшиновими стінами і вежами з дельфінію, що
височіли над гаєм, де пурхали хмарки метеликів, крила яких ніжно
переливалися дзвониками. Блідо-зелена шкіра королеви тієї країни була всіяна
росою, а її корона росла прямо з її чола, наче роги, звиви яких сяяли
перламутром. Коли вона торкнулася губами уст Клари, за спиною дівчини
розкинулися два тонких крила. Весь день вона літала, наче крихітка-колібрі, то
поринаючи в небо, то кидаючись вниз, спиняючись лише для того, щоб випити
медового вина й дозволити королеві вплести паростки морозника в її волосся.
І все ж Кларі було цього замало. Чи кохає її принц? Кохає? Чому після кожної
чарівної подорожі він повертає її додому? Це несправедливо — показати, що
такий дивовижний світ може існувати, а потім так жорстоко відняли його у неї.
Якби Лускунчик кохав її так само сильно, як вона — його, то, безперечно,
дозволив їй залишитися. Кожного візиту Клара сподівалася, що мати принца
привітає її не як гостю, а як доньку, і що вона, відчинивши двері, опиниться в
будуарі нареченої.
 Та замість цього лунав обідний гонг, на сходах грюкотів Фредерік, або Клару
кликала мати, і дівчина поверталась через зоряне небо на холодне порожнє
горище. Руки й ноги застигали від довгого лежання на підлозі, а лускунчик
знову перетворювався на бездушну і потворну ляльку, з залишками горіхової
шкарлупи, що застрягла в щелепах.
Клара ставила його на місце в шафу і поверталась до батьків. Вона намагалася
посміхатися похмурій дійсності, хоча щоки дівчини пашіли від сонця, а на язиці
все ще відчувався смак солодкого медового вина.
***

А лускунчик ні в чому не був певний, і часом це його лякало. Його спогади

були розмитими. Він пам'ятав битву — багато битв — і що воював він мужньо.
Хіба не для цього він був створений? Він народився з багнетом в руках.
Він воював за неї. Але де вона зараз? Де Клара? Дівчина з сяючими очима і
ніжнихми руками. Вони разом вистояли проти Короля Щурів, здобули перемогу.
Вона загорнула його в свою хустинку, біле мереживо було наскрізь просякнуте
кров'ю. Клара. Чому її ім’я він пам'ятав, а своє — ні?
Він воював мужньо. Принаймні, він сам так думав. Деталі згадати було важко
— крики, кров, вереск щурів, їхні товсті рожеві хвости та жовті кинжали зубів,
закривавлені пащеки. Як зловісно ці зуби блищали в золотому світлі! Це було на
сході чи заході сонця? Йому запам'ятався запах сосен.
Зараз він в казармі. Він примружився, дивлячись через товсте скло. Але й
вигляд з вікна збивав з пантелику. Він бачив довгий стіл, накритий для бенкету,
цукати, соснові гілки на камінній полиці. Однак все здавалось надто великим,
наче він дивився крізь спотворюючу лінзу.
Він перерахував латунні ґудзики на своєму прекрасному синьому мундирі.
Форму якої армії він носить? Де його Батьківщина? Хто стер пороховий пил з
його чобіт?
А чи була битва, чи це йому лише наснилось? Інші спогади збереглися краще.
Він був принцом, її принцом. Вона так говорила. Він не хотів нічого іншого, як
показати їй усі чудеса свого дому, дослідити його нескінченні горизонти. І все-
таки, чому він не відчув радості, коли повернувся до палацу, де, судячи з усього,
він виріс? Чому він бачив все наче вперше, зовсім як вона?
Все було не так, як раніше. Вулиці, якими вони прогулювались, раніше були
вузенькими, обрамленими будиночками з засніженими дахами, а зараз
перетворилися на широкі бульвари, повз які тягнулися розкішні маєтки,
викладені золотою черепицею. Колись Клару радували солодощі — нуга та
вершки, сьогодні ж він був певен, що вона надає перевагу іншим подарункам:
коштовностям та сукням. Він не знав, звідки йому це відомо.
Він дивився на людей за столом. Вони здавались гігантами, та серед них була і
Клара та, кого він тримав в обіймах. Інколи її погляд падав на нього, і тоді він
намагався крикнути до неї, але не міг вимовити ні слова, а руки й ноги не
рухались. Мабуть, його поранили.
Він спостерігав, як вона вечеряє і розмовляє з… йому знадобилася хвилина,
щоб згадати — Фредеріком, її братом, його командиром. Він відрізнявся
мужністю, а іноді й безрозсудністю, проте лускунчик виконав усі його накази.
За столом було ще одне знайоме обличчя — чоловік із довгим волоссям і блідо-
блакитними очима, який розглядав Клару, наче вона була механізмом, який
потрібно розібрати й зібрати назад. Я його знаю, — подумав Лускунчик.
Дрезсен. Я знаю його ім'я. Але зараз лускунчик не міг думати, не міг згадати
більше. Цей чоловік не був схожий на солдата, хоча мав солдатську виправку.
Крізь заплутані думки пробився спогад. Він лежав на спині, дивлячись на
полиці, заповнені годинниками та безпорадно повислими маріонетками. Він
відчував запах фарби, олії та свіжої стружки. Дрезсен нависав над ним,
величезний, з холодними злими очима. Мене поранили на війні, подумав
Лускунчик. Тоді Дрезсен повинен бути хірургом. І все-таки щось було не так.
Трапеза закінчилася. Гості зробили по ковтку темно-червоного напою, Клара
— теж. Її щоки розчервонілись. Вони якийсь час грали в ігри поблизу вогню, а
тоді хтось крикнув: «Іде сніг!»
Всі притислися до великого вікна, але Лускунчик не міг розгледіти, що так їх
зацікавило. Він чув розмови і сміх, а потім весь натовп висипав з їдальні до…
Він не знав, що лежить за цією кімнатою — палац, в'язниця чи сосновий гай.
Знав тільки одне — вони всі пішли.
Слуги згребли вугілля в каміні, погасили свічки. Лускунчик хоробро бився на
війні, але врешті решт кожного разу чомусь опинявся тут, сам у темряві. Клара
того вечора не прийшла.

***
Лускунчик прокинувся від пронизливого писку. Розплющивши очі, він
побачив Щурячого короля біля свого ліжка. Лускунчик потягнувся до шаблі і
раптом усвідомив, що зброї немає, а руки й ноги знову рухаються.
— Спокійно, капітане, — сказав Щурячий король. — Я прийшов не битися, а
лише поговорити. — Його голос був високим і різким, а вуса сіпалися, але при
цьому чудовисько зберігало величний вигляд.
Кров Лускунчика заплямувала його брудні лапи, і, не будь принца-солдата
поряд, Клара б теж неминуче загинула. Однак, якщо чудовисько прийшло
обговорити умови перемир’я, варто було виявити повагу. Лускунчик ледь
кивнув.
Щурячий король поправив свій фетровий плащ і покрутив головою з боку в
бік.
— Є що випити? Шкода, що тебе помістили в звичайну шафу, а не в барний
сервант, правда?
В шафі. Лускунчик насупився. Він же був у казармі, чи не так? І все ж, коли
він придивився до неясних контурів, які вважав солдатськими ліжками і
фігурами товаришів, то зрозумів, що його оточують зовсім інші, досить дивні
предмети. До стіни притулилися ляльки зі скляними очима і туго завитим
волоссям. Ряди солдатів із багнетами завмерли з напів піднятими ногами.
— Не знаю, — нарешті відповів він.
Щурячий король примостився на позолоченій величезній музичній скриньці.
А чи величезної? Можливо, це вони були маленькими?
 — Коли ти востаннє їв? — поцікавився Щурячий король.
Лускунчик завагався. Здається, це було з Кларою... У Сніговій країні? Чи в
Квітковому королівстві?
— Не пам'ятаю, — через силу вичавив він.
Щурячий король зітхнув.
— Ти повинен щось з’їсти.
— Я їм. — Чи це справді так?
— Не лише горіхи, нормальної їжі. — Щурячий король почухав за вухом
своїми маленькими рожевими кігтями, а потім зняв корону зі своєї сірої голови
й обережно поклав собі на коліна. — А чи знаєш ти, що я прийшов у цей світ
цукровим мишеням?
Розгубленість Лускунчика, напевно, була написана на його обличчі, бо
Щурячий король продовжив:
— Розумію, цьому важко повірити, але я був просто фігурною цукеркою.
Навіть не для того, щоб з'їсти, а так, прикрасою, милою дрібничкою — ще
одним доказом майстерності мого творця. Мені було соромно, що я
непридатний навіть до їжі. Я думав: “Ах, якби мене хтось з'їв!” Проте, цього
вистачило.
— Вистачило для чого?
— Щоб я втік з шафи. Бажання — це те, що допомагає людям прокидатись
зранку. Про це вони мріють ночами. Чим більше я бажав, тим більше я ставав
схожим на них. Більш справжнім.
— Але ж я — цілком справжній, — запротестував Лускунчик.
Щурячий король сумно поглянув на нього. Зараз — без корони, в тьмяному
світлі, з пониклими вусами, він радше був схожий на солодку мишку, ніж на
кровожерливе чудовисько.
Лускунчик згадав.
— У тебе було сім голів…
Щурячий король кивнув.
— Клара уявляла мене жахливим монстром — і я став ним. Але жоден щур не
зможе жити з сімома головами, які постійно балакають і сперечаються. На
прийняття найпростіших рішень ми витрачали години. Тому, коли решта голів
поснули, я відрубав їх одну за одною. Крові натекло — жах скільки. — Король
трохи пойорзав на місці.
— Скажи-но, хто ти, поки вона не поряд, капітане?
— Я… — Лускунчик замовк посеред фрази. — Я солдат. "
— Правда? Тоді яке твоє звання? Лейтенант?
— Так, звичайно лейтенант.
— Точно? Чи капітан?
Ти — мій солдат? Ти — мій принц?
— Я…
— Що-що, а своє звання ти повинен знати!
Ти — мій коханий?
— Хто ти, коли тебе ніхто не тримає в руках? — вперто продовжував
Щуровий король. — Коли ніхто не дивиться і не розмовляє з тобою, хто ти тоді?
Яке твоє ім'я, солдате?
Ти — мій?
Лускунчик відкрив рота, але не зміг пригадати свого імені. Він — принц
Клари, її солдат і захисник. У нього є ім'я. Звичайно ж, є. Просто після
жорстокої битви воно вилетіло з голови.
Він мужньо воював. Він познайомив Клару зі своєю матір'ю. Він летів на коні
по зоряному небу. Він — нічий спадкоємець. Принц марципанового палацу. Він
спить на перині з цукрової вати. На золоті.
— Ти ходиш, розмовляєш і смієшся, тільки коли Клара мріє разом з тобою, —
сказав Щуровий король. — Але все це її бажання і фантазії. Вони не можуть
тебе зміцнювати. Моє життя почалося з того, що я хотів чогось для себе.
Спочатку я хотів, щоб з'їли мене, потім я сам захотів їсти. Крихти від пирога,
шматочок бекону, ковток вина — їжу з їхнього столу. Після цього мої лапи
зарухались, а очі закліпали. Я хотів дізнатися, що знаходиться за дверцятами
шафи, і навчився прогризати дірки в стінах. Там, між стінами, я зустрів своїх
братів-щурів. Вони — не найчарівніші істоти, зате можуть жити навіть тоді,
коли ніхто на них не дивиться. Я став жити разом з ними, непомітний, нікому не
потрібний. Я знаю без чужих підказок, хто я такий.
— Але чому ти напав на нас? — запитав лускунчик. Він згадав кров і крики.
— Це було насправді.
— Ще б пак! В дитинстві Клара мріяла про героїв, а героям потрібні вороги.
Однак жага до вбивства, яку вона мені нав'язувала, не була моєю власною. Зараз
я існую завдяки звичайному відчуттю голоду. Все, що мені потрібно, — крихти
хліба в серванті, сир у коморі, можливість прошмигнути на вулицю і вилізти
дрова, побачити широке небо, відчути холодний сніг...
Сніг. З’явився ще один спогад — не витканий із мрій Клари палац, а нове
місце за межами цієї кімнати. Однієї ночі вона винесла його з будинку. Йому
було холодно. Швидкі хмари бігли зоряним небом. Він набрав повні груди
повітря, відчув, як легені розширюються, видихнув в морозну ніч хмарку пару.
Йому згадались дерева, що скупчилися на горизонті, дорогу, відчайдушне
бажання з'ясувати, куди вона може його привести.
— Ось і все, капітане, — сказав Щурячий король, повільно підвівшись і знову
одягнувши корону на голову. — Добре жити під захистом стін, подалі від
людських очей. Добре бути щуром, на якого й дивитися гидко. Ти повинен
зміцнювати свою волю, якщо хочеш вийти з шафи, стати справжнім. Але вона
тебе кохає, ось в чому річ, і це все ускладнить.
Клара кохає його. А він кохає її. Так?
Щурячий король носом штовхнув дверцята шафи.
— І останнє, — мовив він, скочивши на край полиці. — Остерігайся Дрезсена.
Він створив тебе як іграшку для Клари, як спосіб здобути її прихильність, і не
більше.
— Значить, він теж кохає її?
— Хто знає, кого кохає годинникар? Краще й не питай, відповідь тобі навряд
чи сподобається.
Щурячий король стрибнув вниз і зник, ковзнувши довгим рожевим хвостом.
 ***

Клара намагалася не підходити до шафи. Вона витримала цілу ніч — вино і

гості допомогли відволіктися. Але уже наступного дня вона прослизнула з
ковзанки на озері, метнулась до шафи, сховала лускунчика під пальто й помчала
догори сходами, в тишу горища.
Ти — мій солдат?
Холодне зимове світло падало на брудну запилену підлогу чіткими
квадратами.
Ти ˜— мій принц?
Клара засунула в його дерев'яні щелепи волоський горіх.
Ти — мій коханий?
Ти — мій?
Цього разу довго чекати не довелося. Тіло лускунчика витягнулося, а його
голова розкололася надвоє, являючи вродливе обличчя її принца.
— Так, — відповів він. Як завжди, посміхнувся, ніжно провів рукою по щоці
Клари. Але потім Лускунчик спохмурнів.
Він притиснув кінчики пальців до рота, облизнув губи і насупив брови, ніби
смак волоського горіха здався йому неприємним.
— Куди ми сьогодні вирушимо, мій принце? — запитала Клара.
Але він не взяв її за руку. Сів, випрямив спину, провів пальцями крізь промінь
сонячного світла на підлозі, а тоді підвівся, щоб визирнути крізь віконце.
— На вулицю, — сказав він. — Хочу дізнатися, куди веде ця дорога.
Це прохання було таким простим і водночас таким несподіваним, що Клара на
мить розгубилась.
— Але це неможливо!
— Я так хочу. — Він вимовив ці слова так, ніби зробив якесь велике
відкриття, створив новий винахід чи магічне заклинання. Його обличчя засяяло
посмішкою. — Люба Кларо, я так хочу.
 — Ні, це неможливо, — вона не знала, як пояснити.
Його радість згасла, а в очах з'явився страх.
— До шафи я не повернусь.
Тепер вона все зрозуміла. Нарешті. Нарешті!
Вона взяла його за руки.
— Тобі не потрібно повертатися до шафи. Перенесемось разом на твою
Батьківщину, і я з радістю покину це місце. Ми можемо навіки залишитися в
Країні Мрій.
Він завагався.
— Цього хочеш ти.
— Так, — підняла підборіддя Клара. — Саме цього я завжди хотіла. —
Радісне хвилювання переповнило її, на шиї виступив піт.
— Поцілуй мене, — наказала вона. В казках принц обов’язково повинен був
цілувати свою кохану. — Забери мене звідси.
Клара не могла більше чекати. Клара встала навшпиньки й притиснулася
губами до губ лускунчика. Вона відчула смак горіхів і чогось ще — здається,
лаку. Проте принц не взяв її за руку, не притягнув ближче. Вона не відчула
подиху вітру на своєму обличчі, і икінь не відносив їх у небо. Розплющивши
очі, Клара побачила, що вона досі на тому самому запиленому, сірому горищі.
Лускунчик провів пальцями по її щоці.
— Я хочу на вулицю, — сказав він.
Тепер Клара роздратовано насупилася й тупнула ногою, наче була не
сімнадцятирічною дівчиною, а маленькою тією дитиною, якій Дрезсен щойно
подарував дерев'яну іграшку. Я хочу. Вона й сама не знала, чому ці слова так
сильно її розлютили. Можливо, тому, що ніколи раніше не чула їх від
лускунчика.
— Я ж тобі сказала, це неможливо, — повторила вона різкіше, ніж планувала,
Тобі там не місце.
— Я відведу тебе на вулицю! — заявив Фредерік.
Клара здригнулася, почувши голос свого брата. Він стояв на верхній сходинці
і зачаровано дивився на лускунчика.
— Забирайся! — заплакала дівчина. Брат не повинен був сюди приходити, не
повинен був цього бачити. Вона накинулась на нього, шаленіючи від страху й
сорому, і спробувала зіштовхнути вниз.
Але Фредерік просто схопив її за зап’ястя, не підпускаючи ближче. Він був на
рік старшим і набагато сильнішим. Не відводячи погляду від лускунчика, юнак
повільно похитав головою:
— Припини, Кларо.
— Я пам’ятаю тебе, — сказав Лускунчик, дивлячись на Фредеріка. Він
витягнувся по стійці “струнко” і віддав честь. — Ти — мій командир.
Фредерік кинув на Клару застережливий погляд і відпустив її руки, після чого
зі спантеличеною посмішкою відповів на військове вітання.
— Правильно, — він наблизився до Лускунчика, — твій командир. Я сто разів
посилав тебе вмирати.
Лускунчик насупився.
— Так і було.
— Ти дуже змінився, — пробурмотів Фредерік.
На обличчі лускунчика відобразилося збентеження.
— Справді?
Фредерік кивнув.
— Ходімо вниз, — м'яко сказав він, ніби виманюючи кошеня ласим
шматочком. — Я виведу тебе на вулицю.
— Куди веде ця дорога? — запитав Лускунчик.
— У Кеттердам. Чарівне місце. Я розповім тобі про нього.
— Фредерік, — сердито перебила Клара, — ти не посмієш цього зробити.
— Ми представимо його як мого шкільного товариша. Скажемо, що його
недавно зарахували на службу.
— Так не можна, — похитала головою Клара.
— Мама буде щаслива прийняти в гостях молодого красеня в військовій
формі, — з лукавою посмішкою додав Фредерік. — А на вечірньому прийомі ти
зможеш потанцювати з ним.
Клара не хотіла танцювати з Лускунчиком на дурному вечірньому прийомі.
Вона мріяла повальсувати з ним посеред величезної галявини, порослій
дзвіночками, — в соборі, створеному самою природою. Мріяла, що лебеді
поклоняться їй, вітаючи свою принцесу. Мріяла, що у неї за спиною
розкинуться крила. Але вона не могла розповісти все це Фредеріку, який тепер
стояв поряд з Лускунчиком, поклавши руку йому на плече, ніби вони й справді
були добрими шкільними товаришами, ніби її принц — молодий капітан в
синьому мундирі з блискучими ґудзиками, готовий приєднатися до керчийських
військ.
— Фредеріку, — благально мовила Клара.
Але брат уже вів Лускунчика до сходів.
— Годі тобі, Кларо, — лукава посмішка Фредеріка стала ще ширше. — Він так
хоче.

***

Поцілунок збентежив його. Коли Клара стала просити забрати її до Каїни

Мрій, Лускунчик ледве вистояв перед силою цього бажання. В блідих променях
сонця, які пробивались крізь віконце на горищі, вона підставила йому своє миле
обличчя, торкнулася губами його губ, і він відчув бажання — своє чи її?
Розібратися було надзвичайно складно, і все-таки, напевно, він хотів її, бо
раптом знову відчув холод із вікна, який потягнув його туди, до доріжки із
гравію, лісу, снігу. А потім з'явився Фредерік з його палаючим, пильним
поглядом. Могутня влада бажань цього юнака була палкою та небезпечною,
наче полум'я. Рішучість лускунчика слабшала, воля ставала все м'якшою. Йому
здавалось, якщо він погляне зараз на своє плече, де лежала рука Фредеріка, то
побачить вдавлені сліди пальців і найглибший серед них — відбиток великого..
Думки Лускунчика про дорогу і те, куди вона веде, згасли.
Вони спустилися по сходах. Дім уже наповнився гостями — сбогодні був
останній вечір Нахтшпелю. Які чіткі контури у всіх цих людей, яким світлом
наповнені їхні фігури, яка вимогливість відображається в їхніх поглядах, які
вони кидають на юнака в формі, що видає себе за капітана! Кожен бачив в
ньому своє: зниклого сина, коханця, друга, загрозу... Він знайшов в собі сили
відрекомендуватися батькам Клари і Фредеріка, чемно поклонитися.
Фредерік назвав його Йозефом, і ось він став Йозефом. Якщо Клара сказала,
що зустріла його одного дня під час катанні на санчатах, значить, так і було.
Звідки він? Із Зірфорта. А хто його командир?
— Батьку, — вдавано насупався Фредерік, підморгнувши Лускунчику, — не
набридайте Йозефу такою цими питаннями. Я обіцяв йому смачну їжу та
веселощі, а не іспит.
Йому подали смаженого гусака і млинцями з родзинками. Він злизував цукор
із солодких слив, пив каву, приправлену кмином, а потім — вино з крихітних
чарок. Запахи затуманювали розум, зводили з розуму, однак він знав, що
повинен тримати себе в руках. Боковим зором він бачив темну пляму шафи біля
стіни, схожу на відкриту шкатулки, повну скляних очей, розкинутих ніг і рук. А
ще серед гостей був Дрезсен, годинникар, чоловік в оксамитовому костюмі,
який раніше роздивлявся Клару, ніби хотів по гвинтику розібрати її на частини,
а тепер холодними блакитними очима вороже спостерігав за Лускунчиком.
І знову спогад: Дрезсен розчахнув дверцята шафи і потягнувся до нього.
“Говори, — шепотів годинникар, — розкажи мені всі її секрети”. Лускунчик
відчув жахливий сором. Як легко він зраджував Клару, відкривав усі її бажання
та мрії, описував місця, які вони разом відвідали, кожен чарівний пейзаж. Його
навіть не потрібно було катувати. Він просто говорив. Його створили не
воювати, а шпигувати.
Цього вже не виправити. Він розумів, що мусить зберігати власне “я”,
стримати бажання вийти з дому, пройти кілька кроків, хоча б розчахнути двері
чи визирнути в вікно. Кеттердам — треба запам'ятати. Але все навколо почало
розпливатися — запах парфумів, поту, рука Фредеріка обіймала його за плече,
гарячковий блиск в очах Клари під час танцю. Звідки він знав танцювальні
кроки, сам не міг сказати, але вони кружляли і кружляли, і вона шепотіла йому
на вухо: «Забери мене звідси».
Лускунчик поцілував її під сходами. Фредеріка він поцілував в напівтемному
коридорі.
— Ти кохаєш її? — запитував Фредерік. — Не міг би ти кохати і мене?
Він кохав їх обох. Він не кохав нікого. У темряві, за межами кола світла, яке
відкидало полум’я в каміні, Лускунчик помітив блиск чорних очей, крихітної
корони. Щурячий король, здогадався він. Моє життя почалося з того, що я
хотів чогось для себе. Лускунчик подумав про дорогу і куди вона може
привести.
Гості поступово розходились — хтось від'їжджав в екіпажах, хтось прямував
нагору спати.
— Ти можеш спати в моїй кімнаті, — запропонував Фредерік.
— Добре, — сказав Лускунчик.
— Я прийду до тебе, — промуркотіла Клара.
— Добре, — сказав Лускунчик.
До кімнати Фредеріка він не пішов. Він затримався на сходах, чекаючи, поки
слуги погасять свічки, а внизу стихнуть кроки. Дочекавшись, спустився до
їдальні. Час настав. У стіні темнів дверний отвір, що вів у великий світ, але
перед тим, як піти, Лускунчик повинен був ще раз побачити свою шафу.
Місячне світло лилося квіконне скло, їдальня була схожа на камбуз корабля,
затонулого в морських глибинах. Шафа мовчки стояла серед тіней. В
опустілому приміщенні він здавався ще більше.
Лускунчик повільно підійшов до шафи, слухаючи, як його чоботи відлунюють
у порожній кімнаті, втягуючи ніздрями запах холодного вугілля, свіжий аромат
соснових гілок на камінній полиці та над вікнами. Підійшовши до шафи, він
побачив у скляних дверцятах своє викривлене відображення — темний силует,
який все збільшувався і збільшувався. Коли він вгледівся всередину, перед його
поглядом розкинулася зимова картина із цукровими мишенями й крихітними
деревами, крокуючими солдатами, маріонетками із бездушно нахиленими
головами та байдужими рум'янощокими ляльками з напівзакритими очима.
— Я вас знаю, — прошепотів він і торкнувся пальцями скла. Він звертався до
підвішених на тоненьких ниточках тендітних маленьких фей з ажурними
крильцями в легеньких, як павутинння сукенках, до Матусі Джинджер з
широкими стегнами та до Королеви Лісу, з її зеленою шкірою та сріблястими
рогами.
— Я зробив їх усіх.
Різко обернувшись, Лускунчик побачив Дрезсена, що спостерігав за ним з
центру кімнати. Ніжним, наче вершкове масло, голосом, годинникар
продовжував:
— Кожна петля, кожен мазок фарби — справа моїх рук. Я створив світ її мрій
із деталей, які ти мені розповів. І все-таки вона любить іграшки, а не мене. —
Він рушив до шафи — так тихо, неначе легенька пір’їнка чи кільця диму. — Ти
вражений моїм талантом?
Лускунчик розумів, що йому слід кивнути і сказати “так, так, так”, адже це
був годинникар, про якого попереджав його Щурячий король, той, хто хотів
заволодіти Кларою, її багатством, чи її родиною, чи ще чогось. Але слова
застрягли у його горлі.
— Зізнаюся, — сказав Дрезсен, — я марнославний. Люблю, коли на мої
шедеври дивляться, коли діти весело посміхаються. Захоплення в їхніх очах
живить мене. Але, здається, я навіть не підозрював, на які дива я здатен.
Тепер годинникар стояв зовсім близько. Від нього пахло тютюном і лляною
олією. Запах був знайомим.
— Мені пора, — сказав Лускунчик, радіючи, що все ще може говорити.
Дрессен коротко засміявся.
— І куди ж це, дозволь поцікавитися?
— До Зірфорта. Там стоїть мій полк.
— Ти — не солдат.
Солдат! — подумки заперечив Лускунчик, але тієї ж миті дорікнув собі: —
Ні, ти тільки вдаєш солдата. Це не одне і те ж.
 Годинникар знову засміявся.
— Ти нічого про себе не знаєш.
Йозеф. Це його ім'я, чи не так? Чи це був хтось із гостей на святі?
— Хто ти? — запитав Лускунчик. Йому хотілось сховатися, але за спиною
була лише скляна шафа. — Хто ти і чим займаєшся?
— Скромний торговець.
— Навіщо ти змусив мене зрадити Клару?
Дрезсен розплився в неприємній посмішці. Красиві дами та елегантні
джентльмени, які вважали за честь приймати годинникаря у своїх будинках, не
впізнали б зараз цього хижака ˜— вовка з вишкіреними зубами.
— Ти не присягав Кларі у вірності. Я виготовив тебе у своїй майстерні, —
мовив він. — Я вклав тобі до рота дитячий пальчик, стиснув твої щелепи і —
крак!
— Божевільний... — ошелешено похитав головою Лускунчик.
— Ти зроблений із дерева.
Лускунчик приклав руку до грудей.
— У мене б'ється серце. Я дихаю.
Усмішка годинникаря стала ще ширшою.
— Ковальські міхи дихають, роздуваючи полум'я. Годинник цокає. Чи вони
живі?
Можливо, — подумав Лускунчик. — Можливо, вони всі живі.
— Ти не мрієш, — невблаганно продовжував Дрезсен, — ти не маєш власних
бажань. У тебе немає душі. Ти — іграшка.
Я — іграшка. Серце Лускунчика стало битися повільніше. Ні! Він вірив Кларі,
коли та називала його своїм коханим принцом. Він вірив Фредеріку, що
стверджував, що він — солдат армії, котрою той командує. І те, і інше —
правда. І те, і інше — брехня. Тоді виходить, що він — іграшка і водночас —
жива людина.
Щурячий король говорив: потрібно бажати сильніше.
— Я хочу… — Лускунчик запнувся. Чого саме він хотів? Він не міг згадати.
Як все починалось? — Я був…
Годинникар нахилився ближче.
— Ти був дитиною, яку я взяв із сиротинцю. Я годував тебе тирсою, поки ти
не затвердів.
— Ні, — прошепотів Лускунчик і раптом відчув як його живіт наповнився
тирсою, а в горло душить дерев'яний пил.
— Я викрав тебе з дитячої лікарні. Сухожилля замінив дротом. Кістки —
протезами з дерева та металу. Ти скиглив і кричав, поки я не вирізав твої
голосові зв’язки, щоб звільнити горло і, за моїм бажанням, наповнювати його
тишею чи приємними словами.
Лускунчик впав на підлогу як підкошений. Покликати на допомогу він не міг.
В голові — порожнеча. В грудях — порожнеча. В роті — гіркота волоських
горіхів.
Дрезсен навис над бідною зламаною іграшкою. Він здавався надто великим,
надто високим, надто далеким. Лускунчик зрозумів, що зменшується у
розмірах.
— Ти — не більше чим ідея в моїй голові, — сказав годинникар. — Ти був
нічим і знову перетворишся в ніщо, як тільки я перестану думати про тебе.
Лускунчик поглянув в блідо-блакитні очі Дрессена і впізнав колір. Він
намалював мені такі ж очі, як у себе. Усвідомлення власного “я” почало
згасати. Він — всього лише Дрезсен. І завжди був тільки Дрезсеном.
За плечем годинникаря промайнула залита місячним світлом під'їздна алея,
далі — покриті снігом поля. Далека дорога… куди? До міста? До Кеттердама?
Лускунчик мріяв побачити його — звивисті канали, криві будиночки, що
тиснуться до купи. Він уявляв собі міські дахи, які наповзають один на одного,
човни на воді, торговці рибою, що кличуть своїх клієнтів... Ні, даремно. Цього
було недостатньо. Я — іграшка. Мені вистачить і полиці в шафі.
Він відчув, що його підняли. Проте годинникар не поставив його до шафи, а
поніс до каміну. Чи будуть Фредерік і Клара оплакувати його?
Раптом годинникар скрикнув і глухо вилаявся. Світ навколо закрутився:
Лускунчик відчув, що падає. Удар об підлогу був сильним і гучним.
Цок-цок-цок. Лускунчик почув шкрябання пазурів по дереву, яке
супроводжувалось багатоголосим писком. Щури збігали зі стін, повзли,
звививаючись, по ногам Дрезсена. Він збивав і скидав сіру масу, незграбно
відступаючи назад.
— Пам’ятай, хто ти є! — пролунав над вухом Лускунчика високий,
пронизливий голос. Щурячий король поправив свою корону.
Я — іграшка, — думав Лускунчик. — Я пам’ятаю, як мій творець схилився
наді мною з пензлем у руці, його зосереджений погляд. Він працював над
подарунком для дівчинки, яку збирався звабити. Лускунчик був проклятий з
самого початку. Ах, якби тільки він був створений майстером з чистою душею!
Якби в нього був справжній батько...
— Так тримати, капітане! — Вигукнув Щурячий король.
— Геть, геть, мерзенні! — верещав Дрезсен, розкидаючи ногами щурячу
лавину.
Батько. Пальці Лускунчика ворухнулися. Добра людина, яка хотіла для свого
сина лише одного: знайти власне щастя. Лускунчик витягнув ноги. Людина,
готова запропонувати йому весь світ, а не місце на полиці. Батько. Лускунчик
підняв голову. Дрезсен йшов до нього, але він уже не був велетнем.
Лускунчик знову подумав про дорогу, але тепер він побачив, що дорога — це
майбутнє, яке він вибрав би для себе сам, як цього хотілось батьку. Він уявляв
собі сніг у волоссі, землю під чобітьми, безмежний горизонт, світ, повний
випадковостей, нещасть і мінливої погоди — сірі хмари, град, грім —
неочікуване і несподіване. У його грудях пролунав новий звук: Туп, Туп, Туп.
Уздовж цієї дороги були б ліси, багаті на звірів, річка де-не-де покрита
льодом, а на причалах будуть пришвартовані прогулянкові човни з опущеними
на зиму вітрилами. Крокуючи дорогою, він зголодніє. Йому знадобиться їжа.
Він буде їсти голубці та пряники і запивати їх холодний сидром. У нього
забурчало в животі.
— Дарма я не спалив тебе в той же день, коли вирізав з дерева, — процідив
годинникар, та було вже пізно. Лускунчик підвівся і зустрівся з ним поглядом.
— Ти не зміг би, — заперечив Лускунчик. — Ти надто сильно любив мене.
Це було неправдою. Але Клара зробила його принцом силою свого бажання;
він теж міг захотіти.
Дрезсен засміявся.
— А у тебе, виявляється, талант до вигадок.
— Ти — мій батько, — сказав Лускунчик.
— Я — твій творець! — гаркнув годинникар.
— Ти вдихнув у мене життя, і серце твоє сповнилося любов'ю до мене.
Хитаючи головою, Дрезсен почав відступати.
— Я вклав в тебе свою майстерність. Свою рішучість.
Лускунчик невмолимо насувався на нього.
— Ти дав мені свої очі.
— Брешеш!
— Ти вручав мене Кларі, щоб по її волі я перетворювався в принца и чарівної
казки, віддавав Фредеріку, щоб я вивчав військову справу.
— Ти був моїм посланцем! — простогнав годинникар. — Моїм шпигуном і
нічого більше! — Голос його здавався дивно тихим і слабким. Він спіткнувся,
ніби його ноги йому не підкорялись.
— Ти мріяв про сина, — все наполегливіше продовжував Лускунчик. — Не
про незграбний механізм, а про хлопчика, який міг би вчитися, дитину із
власною волею та бажаннями.
Дрезсен задушений скрикнув і з дерев’яним стуком повалився на підлогу.
Руки й ноги у нього застигли, рот скривився, зуби оголилися.
— Ти хотів лише одного: щоб твій син жив, — сказав молодий чоловік,
нахиляючись над зім'ятою лялькою. — Заради цього ти був готовий
пожертвувати власним життям.
Він підняв Дрезсена на руки, ніжно пригорнув до грудей і погойдав, наче
немовля.
— Ось як сильно ти любив мене, батьку. — Лускунчик відчинив двері до
шафи й поклав чарівну ляльку з блідо-блакитними очима всередину. — Так
сильно, що віддав своє життя за моє.

***

Юнак безшумно покинув будинок через головні двері й попрямував дорогою

на схід, до сонця, яке встає з-за горизонту.
Спочатку тиша, що запанувала в думках, змусила його відчути самотність.
Серце, яке билось швидко і рівно, нагадало про себе відголосками болю — суму
за Кларою та Фредеріком. Потім це пройшло. Вільний, ніким не помічений, він
зробив перші кроки по засніженій стежці. Він знову був безіменним, нікому
було рухати його руками та ногами, диктувати йому кожний наступний крок.
Віднині тільки він сам визначав, куди йому йти.
Всі мешканці будинку на березі озера — Зельверхаузи, гості, слуги —
продовжували мирно спати. Був уже майже полудень, коли вони звилізли зі
своїх ліжок, їхній розум був все ще затьмарений дивними снами. Тоді-то вони і
виявили, що вхідні двері будинку були відкриті, а в середину намело снігу. Два
ланцюжки слідів вели до дороги.
Батько та друзі Клари взяли коней і вирушили на пошуки. ЇЇ знайшли через
годину, за кілька миль від дому, напіводягнену, босу, з посинілими від холоду
губами.
— Він не повинен був йти без мене, — плакала вона, коли батько садив її на
свого коня. — Де мій крилатий кінь? «
— Ну, ну, тихіше, — заспокоював доньку Зельверхауз. — Тихіше, тихіше.
На жаль, коли всі повернулись, весь будинок уже прокинувся і побачив, як
Клара, спотикаючись, піднялася сходами в нічній сорочці й батьковому пальто,
її обличчя опухло від плачу, а волосся перетворилося в темну сплутану масу.
Коли з'ясувалось, що Дрезсен відбув десь уночі, відразу ж почулися шепітки
про опівнічне побачення, божевільну закоханість. Все це було ще більш
скандальним через гнилувату ауру годинникаря, що від самого початку всюди
супроводжувала годинникаря. Чутки ставали гіршими з плином часу, коли
спочатку за тижні, а згодом і за місяці крамниця Дрезсена залишалася
закритою. Про молодого капітана в яскраво-блакитній формі всі благополучно
забули.
Клара злягла. Вона провела в ліжку цілий місяць, ні з ким не розмовляючи і
відмовляючись їсти будь-що, крім марципану. Їй хотілося тільки спати і мріяти
про танці зі своїм принцом і політ з Королевою Гаю. Але врешті-решт вона
зрозуміла, що виспалась і наїлась марципанів на решту свого життя.
Вона встала, вмилась, спустилась на сніданок і дізналась, що її репутація
зруйнована. Кларі було все одно. Вона не могла навіть уявити, щоб вийти заміж
за якогось звичайного купецького сина чи вназавжди залишитися жити в одній
сірій реальності до кінця свого життя. Добре все обдумавши, дівчина вирішила,
що їй нічого не залишається, крім того як стати письменницею. Вона продала
свої сережки з перлів і переїхала до Кеттердама, де зняла невелику квартиру з
вікном на гавань, щоб мати можливість спостерігати, як кораблі приходять і
відходять. Там вона писала фантастичні казки, які зачаровували дітей, а під
іншим ім’ям писала більш жахливі твори для дорослих, завдяки чому регулярно
тішила себе нугою та солодкими вершками, не забуваючи при цьому ділитися з
мишами.
Одного ранку до неї дійшла новина, що хтось увірвався в майстерню
годинникаря і вкрав усі його вироби. Вона одягла пальто й спустилася на
східний Вейнстраат, де вже зібрався натовп, а поліцейські тільки чухали голови.
Жінка, яка жила через канал, стверджувала, що пізно ввечері бачила, як чоловік
увійшов до магазину.
— На ньому була військова форма, — запевняла очевидиця. — І коли він
вийшов, то був не один: за ним крокувала ціла колона. Лорди й дами в
оксамитовому вбранні, хлопчик із крилами. Я навіть чула левиний рик.
Чоловік швидко відвів її додому, сказавши, що його дружина останнім часом
погано спала і, вірогідно, сплутала сон з дійсністю. Клара повернулася додому,
уже обдумуючи сюжет нової історії, і зупинилася лише, щоб купити карамелі та
пакетик апельсинових кислинок. Коли Фредерік закінчив школу, він зайнявся
сімейним бізнесом і сів на одне з суден свого батька, щоб привезти партію чаю з
Нового Зему. Але коли настав час повертатися додому, він перескочив на інший
корабель, а потім на інший, зупиняючись у портах лише на те, щоб відправити
листівку чи, іноді, посилку. Він відправив додому пачку чаю, від якого під
язиком п’ючого розцвіла квітка; другий, який, дозволяв побачити уві сні своє
рідне місто; а третій настільки гіркий, що один ковток змушував вас плакати
три години. Батьки Фредеріка писали листи з проханням повернутися і взятися
за свої обов’язки. Щоразу він клявся це зробити. Але раптом вітер міняв
напрямок, починався шторм, і він знову опинявся на борту корабля, певний, що
новий світ чекає його за обрієм.
Так родина Зельвергаузів була зганьблена, а їхня імперія залишилася без
спадкоємця. У будинку на березі озера затихло. Після цієї дивної ночі та пліток,
які послідували, Алтея та її чоловік більше не влаштовували вечірок.
Відвідувачі тепер бували у них нечасто. На тих кількох тихих вечерях, які вони
влаштовували, гості йшли рано, прагнучи вийти з їдальні, де вони колись так
веселилися, а тепер відчували, що за ними спостерігає хтось чи щось, що хоче
їм зашкодити. Тієї ночі, після чергової похмурої вечері, Алтея Зельверхауз
безцільно бродила своїм величним домом. Година була пізня. Вона не носила
халат, а лише бавовняну нічну сорочку, і з розпущеним волоссям її можна було
прийняти за дочку. Вона думала, відповісти на останній лист Клари чи відкрити
посилку з дивним начинням, яку Фредерік надіслав з якогось іноземного
регіону. Але коли ударила північ, вона опинилася в їдальні, перед скляною
шафою.
Після зникнення годинникаря її чоловік хотів взяти сокиру та та зруйнувати
шафу з усім його вмістом, але Алтея сказала, що це лише підтвердить чутки, і
шафа залишився в кутку, вкриваючись пилом.
На його полицях чогось не вистачало, вона була в цьому впевнена, але не
могла сказати чого. Алтея відчинила двері шафи. Вона потягнулася повз
цукрових мишей і фей до маленької потворної ляльки, якої ніколи раніше не
помічала. У його підборідді, в елегантному крої оксамитового пальто було щось
знайоме. Вона провела пальцем по одному крихітному лацкану. Тепер, коли
жінка придивилася ближче, його розлючене маленьке личко виявило певний
шарм.

Ти — мій солдат? — наспівувала вона в тиші місячного світла.

Ти — мій принц?
Вона відкрила рот, щоб посміятися над собою, але звук так і не пролунав.
Вона ближче притиснула ляльку.

Ти — мій коханий? — прошепотіла вона, починаючи підніматися сходами.

Мелодійно пробив годинник. Десь вгорі у будинку хропів її чоловік.

Ти — мій?