Внук кремезного чумака, І жадний примус, жадне зло

Січовика блідий правправнук, Їх не примусило скоритьсяі

Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І крізь папери, крізь перо,
І рідним був одразу клич:
Крізь дні буденні — богоданно
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —
Бо ж там тече козацький Буг
Тих отаманів курінних, Й — не раз червоная — Синюха,
Що під гармати революцій А я там весен вербний пух
Уміли кинуть п'яний сміх І дух землі — з дитинства нюхав.
В скривавлене обличчя — муці.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Чия залізна голова
Та враз підвівсь, і запалав,
І з-під катівської сокири
І з серця кров'ю крикнув Гонта.
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
...Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Хто в дикий вихор гопака Народ мій — в гураган подій
Втіляв життя назустріч степу, Жбурне тобою ще, невірний!
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу. Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
Коли ж в батуринськім огні І по паркету наших заль
Держава рухнула, тоді-то Ступати лаптю буде сковзько.
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —

Вони лишилися, як криця!