Цитатна характеристика Чіпки “Хіба ревуть воли”

Йшов молодий чоловік. “Не багатого роду!” — казала проста свита, накинута наопашки,
— “та чепурної вдачі”, — одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка,
виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива
шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку
вдачу…На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух
тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній
борідці де-где по п’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий,
трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгобразе – козаче; ні
високого, ні нязь кого зросту,- тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся
врода. Таких парубків часто й густо можна зустрітії по наших хуторах та селах. Одно
тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася
якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…

Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець, та й повидовбував

очі в образа! Тоді взяв — увесь хліб з’їв, та й побіг на грядки.

Так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все в полі та в полі.
Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю
всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його… Не тільки в
будень — і в свято… 

“А…….. — одно ґуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що
тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю
одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани, та одним одна
сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу
від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою
пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба… ”

“Радів потай, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки
заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками.
Лагодився громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишкомнадію
— давнє забути і слід його загладити… А вийшло так… що — де знайшов шану, там
загубив спокій і… долю!”

“Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно.
Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений,
як з хреста знятий, — за цілий день від його слова не почуєш… А прийде ввечері
товариство, вродиться боклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, —
та й з двору…”