Фільм О.

Уеллса «Отелло» визнали найкращою адаптацією трагедій

Шекспіра всіх часів, і це не дивно, адже все у цій картині, від гри акторів, до
ракурсів та планів, спрямовано на те, щоб як найкраще передати драматургійні
колізії п’єси.

Яскравою родзинкою фільму є те, що режисер не дотримується

ритмічної послідовності напружених моментів та пауз, починає свій фільм з
найвищої точки, утримуючи ефект від неї аж до кінця. Перше, що ми бачимо на
екрані – неприродній ракурс з якого знімається голова мавра. Така
гіперболізація переслідуватиме нас увесь фільм, а тим часом похоронна
процесія з Отелло та Дездемоною починає рухатися. Та не зважаючи на те, що
режисер висуває розв’язку фільму на перший план, бажання дивитися далі не
зникає, адже залишається бажання дізнатися, як це сталося, що до цього
призвело, що цьому передувало, які перипетії та конфлікти стали на шляху
героїв.

Якщо знати сюжет трагедії (а без нього, на мою думку, важко дивитися
цей фільм, адже режисер завдав йому такого темпу, що навіть ознайомлені з
першоджерелом глядачі заплуталися б в сюжеті) та вдумливо вдивитися в
перші кадри, то можна помітити як за допомогою ракурсу акцентується увага
на зображенні неба. Можливо, режисер і не мав на увазі надати цьому якогось
глибокого значення, але я побачила в цих кадрах протиставлення високого
неземного та низького буденного. Небеса забрали душі головних героїв, та тіла
залишилися на землі – вічно гріховній та оманливій. Саме гріховність,
заздрість, брехливість та ще купа інших якостей, притаманних людям забрали
життя цих закоханих. Похоронна процесія проходить ніби тінь на фоні світлого
неба, така чорна, як вугілля, і саме цей колір, ці відтінки стали ключовими у
цьому фільмі в зображенні темряви, що заполоняє людську душу, яка
піддається поганим думкам та помислам.

Коли на екрані з’являється Яго, деякі кадри знімаються з ракурсу його

бачення – підвішеної клітки. І що ж тут – ніякого неба. Тільки земля, тільки
чорнота, яка посіла у його душі та призвела до того, що сталося. Стає
зрозуміло, що майстерність творців цього фільму дозволила так тонко, та вже в
перших кадрах передати так багато смислу. Та на цьому ще не кінець.

Клітка в якій сидить антагоніст драми, грати, за якими час від часу
з’являються наші герої, як символ ув’язнення душі людини з того часу, як в ній
з’являється темнота. Ось наприклад Яго. Ми бачимо його повністю заточеного
у клітці. Його оманливість, хитрість, злоба призвели до того, що його душа
повністю покрилась тьмою, стала заручницею гріховності героя. Отелло, як не
дивно – героя наздоганяє така сама участь. Коли мавр чує розмову Яго та
Кассіо, в його душі все більше та більше починає розростатися недовіра до
дружини, темрява, злість. Він спускається сходами вниз та опиняється в
якомусь дивному приміщені де режисер з оператором вирішують не просто
прослідкувати за його емоціями знятими з близького плану. Вони вирішують
заглянути йому в душу – знімають його через грати. Вони ще не повністю взяли
його в свій полон, ще є шанс вивільнитися з тільки, що ніби тюрма його
заполоняє. Та після того, як Отелло вбиває свою дружину – вороття назад нема.
Він з’являється на екрані коли дружина Яго розкриває всю правду про свого
чоловіка, але він вже за гратами, і він не може вийти, вони закривають його від
світу, вони тільки дають йому шанс вбити себе – забрати свою провину та
любов у могилу. Дездемона також зображується за гратами, але то не її
провина, це грати, які збудували Отелло і Яго, вони не її.

На цьому гра з ракурсами зйомки не закінчується. Варто хоча б згадати

момент вбивства Дездемони. Дівчина постійно дивиться вгору, знімається
зверху – саме там знаходиться вершитель її долі, її суддя, який хоч і не чесно,
але стає її губителем, повелителем її життя. Смерть Родріго стає приклдаом ще
одного такого прийому. Недарма жертва опиняється знизу – під підлогою, а
вершитель її долі нависає зверху.

Коли мавр втрачає свідомість, камера починає рухатися так, ніби

показує нам світ очима Отелло. Ракурси стають найрізноманітнішими: від
чистого неба до перевернутих з ніг на голову людей. Світ перевернувся, і в
прямому і в переносному значені і ми це бачимо і ми це відчуваємо за
допомогою такого рішення зйомки .

Хоч фільм і чорно-білий, та кольорові прийоми ніхто не відміняв. Як на

мене, недарма на знімальному майданчику так виставляли світло та камери, що
обличчя головної героїні постійно ніби світиться білизною. Світло – символ
чистоти та невинності, і саме тому Дездемона постійно зображується такою
світлою, у білому одязі. Вона – втілення ідеального, і тому, дивлячись фільм,
ще й з такими кольоровими акцентами важко зрозуміти, як Отелло міг повірити
в провину свої дружини. Що ж до нього, то з кожним кадром обличчя мавра
поринало в усе більшу та більшу темряву, як чорнота, що прокралась в його
душу. Контраст між закоханими до кінця фільму досягає такої точки, що образ
Дездемони здається таким, ніби з ним переборщили з яскравістю, а Отелло
взагалі стає чорною масою, ніби сама тінь. А в кінці фільму мавр навіть
задушує свою кохану білою хустиною.

Що ж до планів зйомки, то вони у фільмі найрізноманітніші, як і

ракурси, та хочеться звернути увагу на діалоги, які стають ключовими в
розкриті драматичного конфлікту та характерів героїв. В моменти найбільшого
напруження обличчя знімаються крупним планом, і ні один м’яз на лиці акторів
не робить лишніх порухів, не гіпербелізує картину, на відміну від монтажу у
деяких кадрах.

До речі, монтаж я деяких моментах відіграє чи не найголовнішу роль,

особливо його ритм. Наприклад, в момент, коли Отелло він вперше дінається
від Яго про «зраду» Дездемони. Стрімкий хаос монтажних шматків
переплітається рев океану з криками мавра, виття вітру з конвульсіями тіла
Отелло, що звивається в незвичайних ракурсах. З того моменту, коли сумнів
закрадається в серце Отелло, в його благородну душу, настає жахливе
запаморочення, щось подібне землетрусу. І це абсолютно точно передається
ритмом фільму.
 Музика картини відіграє не останню роль в зображенні настрою фільму.
Починається і закінчується він з однієї і тієї ж мелодії. Хоча й мелодією це
назвати важко, адже це слово, особисто в мене асоціюється з чимось ніжним, а
те, що ми чуємо дивлячись перші та останні кадри напружене, зловіще та
величне. Таке відчуття, що ці звуки тільки відбувають якийсь ритм, що
відлунюється в нашій душі, та коли ми дивимося перші кадри попереджає про
щось страшне, а коли останні – підсумовує те, що сталося. Все напружено,
натягнуто, як титява стріли, яка все таки вистрілює в кінці фільму,
підсумовуючи ту навіжену гонку, яку подолали глядачі, та й герої стрічки.