Professional Documents
Culture Documents
Ari Turunen Duh Spyannnya Alkogol Storya Vichav Uzhivannya
Ari Turunen Duh Spyannnya Alkogol Storya Vichav Uzhivannya
Ari Turunen Duh Spyannnya Alkogol Storya Vichav Uzhivannya
Напій розділяє
Глузування над звичаями інших не обмежується лише поведінкою.
Також ті, хто п’є напої, відмінні від тих, які полюбляє їхній сусід, косо
зиркають одні на одних. Бажання вирізнитися може виявлятися
снобізмом у виборі й упізнанні напоїв. Це вміння також є формою
соціального використання влади: хто ж бо захотів би дозволити
офіціантові бути вищим і принижувати клієнта своїми вподобаннями?
У вишуканому ресторані їдять здебільшого не для того, аби втамувати
голод, — це питання стилю і звичок. Дорогий напій — це більше, ніж
просто гарний смак. Добірний коньяк або шампанське має символічну
цінність.
Хоча євреї невибагливі у виборі вина, яким завгодно вином і вони
насолоджуватися не будуть. У принципі євреї не можуть пити вина,
виготовлені язичниками. Ці вина поділяються на дві категорії: yein
nesekh і setam yeinam. Перше — це вино, яке язичники використовують
для жертвоприношень своїм ідолам, і воно однозначно заборонене.
Друге — звичайне язичницьке вино, але насолода від його вживання
може призвести до небажаних шлюбів з язичниками45. Виготовлене на
північних берегах Середземного моря вино може, на думку
ортодоксальних євреїв, бути цілком дивовижним любовним
екстрактом. Хоча єврейське пуританство може викликати у християн
посмішку, варто пам’ятати про власну релігійну консервативність,
свідченням якої є той факт, що лише у 817 році Аахенський консиліум
щодо монастирської реформи ухвалив, що пиво більше не є
язичницьким напоєм46.
Пиво було улюбленим напоєм іще давніх германців, чого римський
історик Пліній Старший ніяк не міг зрозуміти. На думку Плінія, пиво
було лише виявом того, як людству вдалося зробити воду напоєм, від
якого п’янієш47. Коментар винного сноба Плінія наочно нагадує, як
різні культури вживання алкогольних напоїв постійно перебували на
межі зіткнення. Гарним прикладом цього є британці, що п’ють пиво, і
французи — любителі вина. Британці дивувались, як французи можуть
пити вино вже зранку і за обідом. З їхнього погляду, французи весь час
святкували. Це зрозуміло, адже британці мають свої традиції. Вони
п’ють пиво тоді, коли святкують, і лише в певний період часу, такий,
наприклад, як відпустка. У Франції і в інших європейських країнах
молоді британські туристи славляться своїм бажанням сп’яніти48.
Інколи вони вино п’ють, як пиво. Результат той самий.
Буває, якийсь алкогольний напій набуває серед мас репутації
прояву контркультури. Представником еліти аморальних напоїв є, поза
сумнівом, абсент. Наприкінці ХІХ століття він став улюбленим напоєм
митців Франції. Абсент був відомий також під назвою «зелене
безумство», адже вміст алкоголю в ньому був високим і вважалося, що
він може спричиняти отруєння. Абсент був заборонений у Франції
1915 року, оскільки лікарі зрозуміли, що в полину, який входить до
складу напою, міститься туйон, який викликає небезпечні хвороби та
залежність.
Тверезість близько
Раніше жага сп’яніння була непереборною, а вживання алкоголю —
некерованим. І завжди, коли пильне око того чи того Старшого Брата
дивилося вбік, обличчя пірнало в пивну бочку. У Межиріччі пиво не
можна було вантажити на корабель без нагляду за робітниками54.
Переживали, що інакше вантаж завершить свою подорож у горлянці
моряків. За доби Середньовіччя торговці вином додавали до партії
запасну бочку для того, щоб решта доїхали повними. Поведінку
спраглого візника під час подорожі пояснювали «випадковим
витоком»55. У новочасній Швеції капеланові не дозволялося
наповнювати пивну бочку без нагляду настоятеля56. Добова доза
настоятеля за Нового часу могла сягати кількох літрів.
Європеєць у бароковій перуці, що кишить вошами, міг жахнутися,
коли б йому для тамування спраги запропонували воду. Алкоголь був
найпоширенішим напоєм. У стокгольмській лікарні мінімальна денна
доза пива становила 8 літрів. У Данії вважалося, що для підтримання
здоров’я потрібно пити 10—15 літрів57. Якби машину винайшли в
XVII столітті, усі водії сідали б за кермо п’яними. У XVII—
XVIII століттях всією Європою значно збільшилося вживання пива,
вина і міцних алкогольних напоїв, що сприяло розвиткові техніки для
сільського господарства і дистиляції напоїв58. Епідемії «паленого»[5]
алкоголю були серйозною проблемою і найбільше вражали простий
люд.
Коли Вільгельм Оранський — уродженець Голландії — став у
1689 році королем Англії, джин перекочував до острівної держави
разом із ним. Вільгельм терпіти не міг французів, тому підняв увізне
мито на всі французькі вина й бренді. Завдяки цьому джин став
найпопулярнішим напоєм. Уся Англія була п’яна й щаслива. На одному
з пабів, де продавали джин, навіть розмістили таку рекламу: «Напийся
за копієчку, до чортиків за двієчку, чиста підлога у подарунок»59.
У ХІХ столітті ринки часто подавали як розсадники пороків і злочинності.
На обкладинці буклета «Друзів тверезості» було надруковано зображення
останньої поїздки п’яниці Маунули Матті на ринок
Гуляння у Кайси Вагллунд 12 липня 1813 року в місті Турку. Кайса Вагллунд
пізніше перебралася до Гельсинкі й заснувала ресторан «Кайсаніемі». На
картині можна побачити, що на підлозі розкидано кілька пляшок портвейну.
Письменник Івлін Во у своєму творі «Вино за часів миру та війни» зазначав,
що портвейн підходить затятим п’яницям. Принадність не надто згубного
напою відкриває приховані слабкості характеру. Чоловікові, що п’є «міцний
портвейн», на думку Во, варто підготуватися пожертвувати своїм зовнішнім
виглядом і жвавістю. Тому портвейн — не варіант для молодих,
марнославних і активних. Він створений на втіху старшим і стане вірним
супутником компанії академічно налаштованих філософів. Ілюстрація: Музей
провінції Турку
Рідина життя
Велика пошана, з якою ставилися до алкоголю в Межиріччі та
Єгипті, почасти базувалася на переконанні, що алкоголь робить
людину здоровою і додає їй життєвої сили. У Межиріччі співали
хвалебних пісень пиву: пиво має благодатний вплив на печінку й
серце. У віршах співали, що улюблені бочка для відділення бруху і
посудина під нею кажуть одна одній дубул-дабал. Так називали
веселий звук, який безперервно лунав у приміщенні для бродіння
пива93. У пиві містилася цілюща божественна сила. У Єгипті на честь
покровительки медицини богині Сехмет влаштовували
жертвоприношення, які супроводжувалися триденним гулянням.
Жерці богині Сехмет переважно були лікарями й уважали пиво
надзвичайно корисним для здоров’я94. В Єгипті школярам теж давали
пива за обідом, адже вірили, що воно запобігає шлунковим і нирковим
хворобам95. Медичний посібник «Папірус Еберса» налічує 700 різних
рецептів. У більш ніж ста з них важливим складником є пиво96.
Уявлення про цілющий вплив алкоголю глибоко вкорінене також у
християнській традиції. Жоден напій не подає західну культуру так
яскраво, як вино. Павло заохочує Тимофія у своєму першому листі97 не
пити самої тільки води, а «пити й трохи вина заради шлунка й проти
багатьох недугів». У середньовічній Європі лікарі призначали вино
майже від усіх хвороб, таких як хвороби кишківника, розлади
травлення, а також для очищення крові. Популярною була книга
Йоганнеса фон Куби Hortus Sanitatis («Сад здоров’я»). У ній Куба
стверджує, що вино полегшує процес перетравлювання їжі у шлунку й
печінці. Автор переконує, що вино очищує туманну кров і відкриває
всі канали в тілі. Обґрунтування узагальнено в одному реченні: «Адже
це такий природний продукт»98.
Про середньовічні вірування нагадує вермут. Хоча сучасний вермут
зовсім далекий від вина, його склад (прянощі та корінці рослин) вказує
на медичне походження напою. Вермут уважали відмінним
афродизіаком, справжнім еліксиром мужності. У ХVІ столітті його
також рекомендували для покращення травлення99.
Проте не всі полюбляли вино. Шведський історик Олаф Маґнус в
«Історії Північних народів», що побачила світ 1555 року, палко
захищав різноманітні переваги пива. На думку Олафа Маґнуса100, пиво
не викликає в людей гніву і безпліддя, а якраз навпаки: фінське пиво
робить жінок такими плодовитими, що вони народжують двійнят!
Завдяки доброму фінському пиву чисельність населення зростає, що,
звісно, збільшує державні податкові надходження і, отже, росте й
могутність держави, стверджує Маґнус.
У Північних країнах населення старіє, однак податок на алкоголь
лишається незмінно високим. Можливо, поради Маґнуса потрібно
знову взяти на озброєння.
Олаф Маґнус був великим любителем пива, що видихнулось.
Маґнус дійшов такого висновку: що старіше пиво, то воно чистіше й
здоровіше. Якщо, наприклад, у людей в оточеній фортеці розпухає
живіт або у них камені в нирках, пиво магічним чином позбавляє їх від
страждань. Олаф розповідає, як у 1520 році він був серед оточених у
Стокгольмі та пив старе пиво, після чого його перестали турбувати
камені в нирках. Не підкріплюючи свою заяву щонайменшим
обґрунтуванням, Олаф наполегливо запевняє, що пиво лікує кашель,
якщо його пити з маслом. Якщо зварити його з яйцями, імбиром і
цукром, пиво допомагає при травмах ребер. Воно також сприяє росту
нігтів101.
За часів, коли жив Маґнус, не можна було уявити, аби хтось
відмовився від алкоголю. Королева Швеції Крістіна була надзвичайно
юна. Вона не переносила ні пива, ні вина, тому крала в королеви-вдови
Марії Елеонори дощову воду, яку та використовувала для вмивання
обличчя. Коли виявилося, що Крістіна пила призначену для вмивання
рідину, матір дала дочці добрячого прочухана. Королева-вдова не без
причини турбувалася через такі капризи й уважала, що саме
недостатнє вживання пива і вина призвело до печії та проблем із
жовчним міхуром102. Води Крістіні після того так ніхто і не давав, тому
їй довелося вдовольнятися пивом. Трагічна доля була в молодої
королеви.
Аквавіт
Перший дистильований алкогольний напій був виготовлений,
найімовірніше, з рису. Китайці дистилювали міцні алкогольні напої з
рисового вина або пива вже в ХІ—ІХ століттях до початку нашого
літочислення. Напій містив різноманітний осад. Відомо, що рисові
напої дистилювали також в Індії в ІХ столітті до н. е. Можливо,
дистиляція поширилася з Китаю в Індію, а звідти дійшла до арабів.
Існує багато теорій щодо винайдення дистиляції, і ніхто достеменно не
знає, де її придумали насправді. Принаймні точно відомо, що арабські
купці привезли з собою цю науку в Європу в Х столітті108.
Слово «алкоголь» має арабське походження. Від самого початку al
khol означало порошок стибій, який використовували для фарбування
брів. Стибій — це напівметал, який застосовують у виробництві фарб і
лаків. У той час коли араби дистилювали косметичні продукти і
парфуми, в Європі дистиляцію, ясна річ, використовували в інших
цілях. Помітили, що коли вино нагріти, алкоголь у питній суміші
випаровується. Коли пара замерзає, вона перетворюється на рідину,
яка, власне, і є тим самим продуктом дистиляції. У Європі перший
міцний алкоголь дистилювали, ймовірно, в Каталонії в регіоні
Пенедес. В Італію винахід приніс в ХІ столітті багдадський алхімік
Константин Африканський. Він прийняв християнство і, як то кажуть,
«на ранок після весілля» презентував католицькій церкві свій винахід.
Після його смерті в монастирі Монте Кассіно 1087 року ченці з
готовністю продовжили його благородну справу. Так, напевне, і
почалася історія монастирських лікерів. За іншою версією, дистиляцію
винайшов Салернус, що жив у ХІІ столітті, лікар з міста Салерно.
Століттям пізніше Таддео Альдеротті з Флоренції в деталях описав
техніку дистиляції, зокрема, як із вина дистилювати міцний
алкоголь109.
Барвиста когорта європейських алхіміків, арабів, індусів і китайців
прагнула до того, щоб винайдення міцного алкоголю визнали їхньою
заслугою. Одна з найвідоміших суперечок щодо прав власності
зав’язалася між ірландцями і шотландцями. І ті і ті наполягали на тому,
що саме вони першими винайшли віскі. Згідно з ірландською версією,
ірландські ченці понад тисячі років тому передали свої вміння
шотландцям. Ця теорія, звичайно, зустріла спротив у Шотландії.
Перша офіційна згадка про виготовлення віскі датується лише
1494 роком, і в документах описано, як шотландський ченець Джон
Кор виготовляв віскі з восьми мішків солоду. Шотландці називають
віскі wiskibeatha, що означає «вода життя». Міцне віскі вважали
чудовим засобом для захисту від холодних гайлендських[10] зим.
Секрет виготовлення віскі шотландці довгий час пильно берегли.
Це й не дивно, адже в материковій Європі вміння дистиляції вважалося
великим дивом. Міцний алкоголь зазнав шани як диво-ліки.
Каталонський алхімік Арнольд Віллановус назвав його на
шотландський манер aqua vitae, тобто «вода життя», адже
дистильований напій «зміцнював тіло і продовжував віку». У своєму
широко відомому дослідженні Віллановус заохочує вживати міцний
алкоголь, тобто аквавіт, у медичних цілях. Алкоголь чудово допомагав
тим, хто працював у вологих і холодних погодних умовах, оскільки він
був справжньою енергетичною бомбою. Алкоголь також був
ефективними ліками від чуми110.
Віллановус був різностороннім дослідником. Він здобув освіту в
домініканських ченців і вивчав медицину в Неаполі; володів
арабською, грецькою і латиною. Його начитаність і вміння викликали
зацікавлення і він регулярно лікував пап, королів і дворян,
подорожуючи Іспанією, Францією й Італією. Коли Віллановус успішно
вилікував королівські болячки араґонського правителя, в 1285 році він
отримав у нагороду замок у Тарраґоні та посаду професора в
Університеті Монпельє.
Ченець і алхімік Бертольд Шварц у своїй лабораторії, можливо, саме
винаходить aqua vitae, тобто «воду життя». Коли навчилися дистилювати з
вина міцний алкоголь, його почали цінувати як диво-ліки
П’яний як чіп
Відомий дослідник історії вина Г’ю Джонсон134 переконаний, що
міцний алкоголь сприяє всмоктуванню поживних речовин, особливо
протеїнів, в організм. Це змушує Джонсона зробити висновок, що
люди, які вживають міцний алкоголь у помірних кількостях, часто
«краще харчуються, впевненіші в собі» і внаслідок цього «більше
покладаються на себе», ніж інші.
Коли критично мисляча людина читає Джонсонове обґрунтування,
у неї закрадається підозра, а чи не дістав Джонсон з льоха кілька
зайвих пляшок, аби написати такі рядки. П’яні зазвичай самовпевнені
й уважають себе більш спроможними від решти. Джонсон, який
заробив на своїх книжках про алкоголь мільйони, врешті підводить
читача до свого п’яного віддалено логічного висновку, запевняючи, що
ще у стародавніх суспільствах представники вищого класу зійшлися на
думці, що лише вони достойні вдовольнятися привілеями вживання
алкоголю.
Висновок Джонсона зрозумілий. Коли ми п’ємо алкоголь, ми
відчуваємо себе сильнішими й упевненішими в собі. Це, можливо,
було однією з причин, чому алкогольний напій набув важливого
ритуального значення. Шумери називали вино ngeztin, тобто «дерево
життя». Назва нагадує, що алкоголь цінували тому, що він додавав
життю радості й піднімав настрій. Алкоголь не був ліками лише від
фізичних проблем, він був також ліками від депресії. Уважали, що
сміх, викликаний музикою і вином, був ефективним засобом від
меланхолії. В європейській народній культурі розуміли традиційні
гуманістичні аргументи з приводу того, як задоволення та сміх
посприяли пізнанню важливих істин: вони приносили необхідне
полегшення невтомному розумові, заповнювали вільний час і
проганяли сон135.
На думку батька медицини Гіппократа, викликаний сп’янінням
раптовий прилив крові приводить до того, що душа і думки, які її
наповнюють, змінюються, люди забувають на хвилину свої нещастя і
сповнюються життєвої віри й надії на краще майбутнє136. Також у
давньому фінському народному епосі на захист уживання алкоголю
сказано, що він покращує настрій. У «Калевалі»137 мати
Леммінкяйнена весь день спонукає свого сина пити пиво, аби той
забув про образу, якої завдала йому дружина. Непрощенний учинок
Кюлліккі полягав у тому, що вона пішла в село розважитися замість
того, щоб сидіти зі свекрухою в темній хаті, чекаючи на можливе
повернення Каукоміелі додому.
Для перського поета Омара Хайяма вино також було єдиним
засобом розвіяння туги і безнадії.
Для смутку труйного — вино протиотрута:
Хильнеш коновочку — і вже печаль забута.
На молодій траві пий з молодими, поки
I над тобою теж зазеленіє рута[14].
Самих лише радості та самовпевненості, викликаних легким
сп’янінням, не завжди було достатньо, щоб переконати в
терапевтичному впливі алкоголю. Потрібно було пити ще. Вважалося,
що варто напиватись як чіп, але не надто часто, аби це не ввійшло у
звичку. Алхімік Арнольд Віллановус вихваляє терапевтичний вплив
регулярного вживання алкоголю (напиватись як чіп кілька раз на
місяць), адже сильне сп’яніння очищує тіло від нездорових рідин138.
Незмінне правило «напиватися раз на місяць» іще довго лишалося
вельми популярною рекомендацією. У 1570-х роках авторитетний
шведський лікар Бенкт опублікував медичну книжку, таку собі збірку
статей усіх найрозумніших предків — любителів істини. Бенкт указує
на висловлену ще Авіценною думку, згідно з якою задля збереження
здоров’я корисно добряче напиватися один-два рази на місяць. Тим,
хто страждає від головного болю, пити не варто139.
Відомий мислитель і гуманіст ХVІ століття Мішель де Монтень
також згадує у своїх есеях140, що чув, як паризький лікар Сільвіус
стверджував, що раз на місяць для здоров’я добре бадьорити й
подразнювати шлункові сили, над міру випиваючи, аби вони не
ослабли та не заснули. Монтень не уточнює, яким чином надмірне
вживання алкоголю завадить ослабленню шлунку. Можливо, лікар
Сільвіус мав на увазі, що сильна блювота сприятиме зміцненню
шлункових м’язів?
Уживання алкоголю для піднесення настрою було вельми
поширеною практикою в армії. Як відомо, військова промисловість
завжди стежить за новими віяннями в науці. Доза випитого алкоголю
робила вояка дієвим елементом військової машини. Ще шведський
король Ґустав Ваза в 1556 році наказав воякам перед боєм уживати
міцні алкогольні напої, аби воїни були бадьорими і сильними під час
зустрічі з ворогом141. На початку ХVІІІ століття британським солдатам
давали ром — «барбадоську воду» — для того, щоб вони, сп’янівши,
оскаженіло рвалися в бій. Голландський джин також годився. П’яну
солдатську зухвалість почали називати «голландською відвагою»142.
Жертовний келих
Випита на честь убитого ведмедя чарка була своєрідним
ушануванням пам’яті. Нестримне бажання шведів цокатися теж
стосується цієї давньої традиції. У стародавньому скандинавському
пергаменті «Фаґрскінна» описано свято, на якому пили за покійних
родичів і богів. Чарку піднімали для встановлення зв’язку — зв’язку,
яким були поєднані також покійні родичі та боги. Три тости
виголошували за Одина, один — за Ньйорда і один — за Фрейра. Тост
за Одина був «на честь перемоги і короля держави», тости за Ньйорда і
Фрейра — «на честь річного врожаю і миру». Виголошення тостів за
своєю природою не змінилося, хоча зазнала змін віра. За легендою,
святий Мартин явився Олафу Трюґґвасону вві сні та наказав йому
випити за Христа і християнських святих замість Тора і Одина. Гільдія
святого Юрія в Уппсалі ввела в ХV столітті правило, згідно з яким
кількість виголошених тостів завжди повинна була дорівнювати
дев’яти, починаючи з тостів за отця нашого, матір нашу і святого
Юрія155.
Жертовний напій бере початок від конкретної молитви. В «Одіссеї»
мовиться, що вино лили на землю перед тим, як випити: перша чарка
призначалася богам. Лише після цього можна було приступати до
вечері. Жертвопринесення — це також і розділення напоїв з богами. За
гомерівських часів частиною ритуалу було встати з повним келихом
вина в руці, водночас дивлячись у небо, виголосити тост, узлити трохи
напою, помолитись і випити. Боги на Олімпі не обов’язково наливали
собі, однак приймали жертву, зробивши перший ковток, адже таким
чином зв’язок із ними укріплювався. Коли в наш час п’ють на чиюсь
честь, це нагадує аналогічне жертвопринесення. Той, хто виголошує
тост, встає, звертається до почесних гостей, відтак усі піднімають свої
келихи. Присутні за столом дивляться в очі тому, хто виголошує тост,
нахиляються один до одного і потім п’ють156.
Давня релігійна природа алкогольних напоїв виявляється у звичаях
виголошення тосту, за якими часто стоїть жертва, принесена задля
досягнення успіху в якійсь справі. Романтичний ритуал випивати
горілку і розбивати чарку з-під неї вказує на ту саму думку.
Розбиваючи посуд для алкогольного напою, прагнуть впевнитися, що
побажання, за яке було випито келих, здійсниться. Ідея, яка за цим
стоїть, може бути пояснена тим, що розбитий цінний посуд більше не
можна буде використати ні для чого іншого. Ще в ХVІІ столітті
шведські офіцери мали звичку спорожнювати свої чарки заразом. Коли
пили за короля, приносили три повні чарки, які спорожнювали залпом.
Частиною церемонії було перевертання чарки догори дном на знак
вірності157.
Шведська церемонія — продукт давнього релігійного звичаю.
Насолодження жертвою — публічна церемонія, свято всього клану. За
допомогою жертви люди пізнавали релігію та належність до чогось
спільного, адже це посилювало зв’язок з тим самим божественним.
У старій єврейській традиції вино було ритуальною жертвою, яку
приносили після їжі як у Шабат, так і на Пасху. Проливати жертовне
вино на Пасху було давнім семітським звичаєм іще в ХІХ ст. до н. е.
Під час весняного рівнодення проводили свято Песах, на якому
наголошували на спільності роду і бажали прибуткового року. Їли
жертовне м’ясо, пасхальне ягня й обмазували опори в шатрі його
кров’ю для відганяння злих духів158. Різдвяна шинка і пасхальне
ягня — це пам’ять про жертовну їжу, призначену богам.
У Книгах Мойсея вміщено поради щодо жертовних напоїв, яких
слід дотримуватись у визначених ситуаціях. Старий Заповіт також є
посібником із жертвопринесень. Богові підходять бики, корови і
ягнята, якщо вони не мають вад. Рослини теж годяться, але щодо них
Ягве дає ще точніші інструкції, аніж щодо тварин. Наприклад,
жертовне зерно має бути з обсмажених колосків або розтертого
недостиглого зерна. Той, хто приносить жертву, має також пам’ятати,
що в жодному разі жертва для Ягве не повинна бути кислою. Ягве
полюбляє солоне. До вівтаря потрібно приносити не тільки м’ясо, а й
вино зранку й увечері.
Попервах напоєм богів була кров принесених у жертву тварин.
Перша книга Мойсея застерігає від уживання в їжу м’яса з кров’ю,
оскільки у крові міститься душа тварини, яка належить Богові.
Пізніше кров жертовної тварини замінило вино, яке вважали
виноградною кров’ю. Алкоголь, як і кров, — символ життєвого потоку.
Як у первісних обрядах кровне братерство будується шляхом
змішування крові двох партнерів разом, так і вживання вина створює
єднальні узи. Отже, невипадково, що вином причащаються зі спільної
чаші. Про давню символіку жертовного напою нагадує таїнство
причастя, в якому вино вважають кров’ю Христа. Червоне вино як
алегорію крові ллють для відпущення гріхів. Під час останньої вечері
Ісус повідомляє своїм учням-апостолам, що хліб — це Його тіло, а
чаша з вином — новий союз у крові Його159.
«Таємна вечеря», картина Джакомо Бассано, 1546—1547 рр. Про жертовний
напій нагадує таїнство причастя, під час якого вино вважається кров’ю
Христа. У ранньому християнстві було важливо, аби всі, хто вечеряв разом,
з’їли шматочок одного і того самого хліба і випили вина з одного і того самого
келиха. Це було символічним вираженням того, що вони служили одному Богу.
Галерея Борґезе, Рим
Нінкасі
Держали вони раду,
сіли бенкетувати,
Їли хліб з ячменю,
Тягли вино солодке
Крізь соломинки.
Випивши напою п’янкого,
Віддали владу,
Позбулися турбот,
Втратили страх.
Вищенаведений вірш узято з шумерського міфу про створення
світу. На думку жителів Межиріччя, було само собою зрозуміло, що
їхні боги не плювали в чарку. В описі на диво багато людського, аби
бути божественним: алкоголь навіть богів робить менш
поміркованими. Коли боги збиралися разом, вони ніколи не минали
нагоди відсвяткувати й напитися до безпам’ятства. Згідно з міфом,
боги на своєму бенкеті тільки те й робили, що пили і кричали.
Верховний бог Мардук навіть мав власного прислужника, ім’я якого
образно означало «що мій пан п’є»186.
Ставлення шумерів до алкоголю було абсолютно релігійним. Пиво
спочатку варили лише у храмах, тому перші пивоварні були місцями
священнослужіння. Богиня пивоваріння Нінкасі жила на міфічній горі
Сабу, тобто горі шинкарки. Згідно з легендою, храмові жриці були
першими майстринями пивоваріння187.
Нінкасі у шумерів уважалася володаркою п’янкого плоду. Вона
мала дев’ятьох дітей від бога виноградної лози Пагештіндуга. Шістьох
їхніх дітей було названо на честь різних стадій сп’яніння. Мхус був
богом мови, яка вселяє жах, що, певно, означало п’яний лемент.
Меазаг — той, хто мовить правду, Емете — той, хто говорить зверхньо.
Кідурказалсіта — той, хто живе в радості, а Насілігга — хвалько.
Лишається Нінмада, що володіє землею, це ім’я може вказувати на
вседозволену поведінку землевласника188.
Осіріс
Згідно з уявленням єгиптян, пивоваріння вигадала Ісіда, богиня
природи. Єгиптяни шанували також чоловіка Ісіди, Осіріса, який
навчив мистецтва виготовлення алкоголю людей. Коли батько Осіріса
Ґеб вийшов на пенсію на небо, Осіріс став царем Єгипту. Перше, що
він зробив, — це заборонив канібалізм і навчив єгиптян мистецтва
рільництва. Також він навчив їх, як виготовляти пиво і вино. Лише
після цього Осіріс вирішив, що настав час будувати храми й міста і
встановлювати закони. Можливо, Осіріс вірив, що у стані легкого
сп’яніння добре спершу обдумати спільні справи й ознайомити народ
із насущними проблемами, а вже потім упроваджувати закони.
Осіріс був противником насильства і перемагав усіх ворогів своєю
природною притягальною силою і музичним хистом. Він був
красивим, темношкірим і високим. Він навчав увесь світ. На жаль,
його вбив заздрісний брат Сет. Та Осіріс повстав із мертвих і відтоді
дружелюбно зустрічав душі померлих на тому світі. Життя і
воскресіння Осіріса єгиптяни святкували у циклі смерті рослинності,
появи нового врожаю і його збору. Осіріс перетворився на бога
рослинності та родючості, і це перетворення святкували, влаштовуючи
п’яні гуляння.
Осіріс був одним із найулюбленіших богів у Єгипті. Сидячи на своєму троні,
Осіріс зустрічає душі померлих на тому світі. У «Книзі мертвих» Осіріса
часто зображають із богинею Ісідою та її сестрою, богинею-захисницею
Нефтидою
Діоніс і Силен
Грецькі боги, що сиділи на терасі гори Олімп, уволю впивалися
вином, не турбуючись про світлові сигнали[17]. У першому розділі
«Іліади» Гомер описує, як у фігових гаях Олімпу боги пили призначене
лише для них вино, яке називали нектаром. Бог ковальства Гефест
подає келих вина своїй матері, богині Гері, після чого наливає всім
богам справа наліво, раз за разом зачерпуючи. Боги святкували і
сміялися весь день, аж до заходу сонця, бог світла і пуризму Аполлон
грав на лірі, а музи розважали веселу компанію своїми піснями.
В описах «Іліади» не згадано бога вина Діоніса, який завоював
прихильність греків лише в VІІ ст. до н. е.189 Діоніс, як і Осіріс, був
спочатку богом рослинності. Пізніше він став богом вина і п’яного
екстазу. З маленького Діоніса виріс кругловидий, дещо жіночний юнак,
якого постійно супроводжувала компанія охоплених екстазом
послідовників. Діоніс зазвичай їздить у колісницях, запряжених левом
і тигром. Навколо нього водять хороводи бог природи Пан, сатири і
старий Силен, бог випивки і сп’яніння190.
Силен — це особливий випадок. Більшість часу він проводить у
стані сп’яніння і його зображують із келихом вина в руці. Він низький,
лисий і пузатий старигань, який випиває стільки вина, що сатирам
доводиться підтримувати його, аби він не впав з осла.
Поза тим, цей веселий п’яниця сповнений мудрості. Оскільки він
найстарший із сатирів, то є їхнім духовним наставником. Він учитель
Діоніса і багато знає. Йому відоме минуле і майбутнє. Він спроможний
прочитати долю кожного незалежно від того, наскільки він п’яний191.
Платон не вважав необачним порівняти свого учителя Сократа з
Силеном. Платон із захопленням згадує, що слова Сократа зачарують
будь-кого і що для цього знадобиться величезна кількість вина192.
Свято на честь Діоніса називали оргією, або вакханалією. Під час
таких подій жінки відігравали центральну роль: їх називали менадами,
або вакханками. Вони з’являлися голі, прикриті лише листям плюща і
власним волоссям, і, охоплені екстазом, співали тритактні культові
пісні, дифірамби під акомпанемент флейти Пана, прославляючи
сп’яніння від вина.
Кожну другу зиму жінки з усієї Греції вирушали на гору Парнас,
що у Дельфах, святкувати Діонісії. Подорож була складною, оскільки
за п’ять днів треба було подолати круті гірські перевали. Босоногі
жінки зупинялися в містах, де поклонялися Діонісу і танцювали для
містян. Їм не потрібно було брати із собою вино, адже «святим
жінкам» пропонували вино завжди, коли вони його потребували.
Бог сп’яніння Силен більшість часу проводить у нетверезому стані. Він
найстарший із сатирів і, незважаючи на те що постійно п’яний, його голова
повна розумних думок. Картина голландського художника Ґерріта ван
Гонтгорста
Бог моря Еґір і богиня Ран разом зі своїми дев’ятьма доньками варять пиво.
Тор роздобув для Еґіра місткий кадіб для бродіння пива, яке готували до
бенкетів богів
Пророки
Стан «захоплення» викликав великий подив і повагу. Вірили, що
обдарований пророк, перебуваючи під впливом божества, може
розкрити волю богів. Саме в такому стані перебував, як були
переконані греки, Дельфійський оракул. У Дельфах, що розташовані в
Центральній Греції, поклонялися Аполлонові. У храмі знаходилися
статуя Аполлона і могила «старшого» Діоніса. Піфією обирали
доброчесну дельфійку, яка повинна була жити в цілковитій чистоті в
період свого служіння. Люди приходили до Дельфійського оракула при
храмі, щоб отримати відповіді на запитання, які їх непокоїли. Піфія
сиділа на пророчому троні й у стані екстазу переказувала через
Аполлона грекам волю Зевса. Вірили, що піфія говорила правду і
ніколи не помилялася. У кімнаті під землею піфія давала здебільшого
туманні багатозначні відповіді, які священик відтак інтерпретував для
відвідувачів214.
Стану екстазу піфія досягала, ймовірно, за допомогою Діоніса. Чи
перебував Дельфійський оракул у стані сп’яніння? Якщо так, не відомо
достеменно, чим саме воно було спричинене. Існує підозра, що піфія
їла у своїй келії лаврове листя, що мало важливе значення для культу
Аполлона, і з часом це викликало зміни стану свідомості. Однак не
відомо випадків, щоб хтось п’янів од лаврового листя. У будь-якому
разі не викликає сумнівів те, що піфія перебувала під впливом якоїсь
речовини215.
У Біблії головною спокусою лжепророків, безумовно, було
надмірне уживання алкоголю. Ісая216 попереджає про потоптану
корону пишноти п’яних, зів’ялу квітку краси їхньої гордості, що
впливає на здатність до тверезої оцінки: «Від п’янкого напою
хитаються: священик і пророк позбивалися з дороги напоєм п’янким,
від вина збаламутилися, від напою п’янкого хитаються, блудять вони у
видіннях, у постановах своїх спотикаються. Бо всі столи повні
блювоти, калу, аж місця нема! Кого буде навчати пізнання, і кому
з’ясовувати об’явлення буде?»
Підозра, що оракул гугнявив свої пророцтва у стані сп’яніння,
може скидатися на применшення пророчого дару піфії. Утім, одна з
індійських релігійних сект справді поважає своїх п’яних священиків. У
храмі Парассініккадаву Мадапурра у штаті Керала поклоняються
богові Мутаппану, якого вороги, згідно з легендою, намагалися
здолати, напоївши перед великою битвою міцним алкоголем. Але
Мутаппан не сп’янів, натомість алкоголь перетворився на нектар, який
дав йому божественну силу. У той час, як до храмів інших богів
приносять молоко, мед і хліб, жертовним даром Мутаппану є алкоголь.
Храм щодня відвідує близько двох тисяч паломників. Якщо паломник
не має коштів, аби принести із собою пляшку, храм пропонує
пожертвувати чарчину міцного напою. Поклонники лишали у святому
місці навіть віскі «Джонні Вокер Блек Лейбл». Під час щоденного
ритуалу один зі священиків храму починає танцювати і пити алкоголь,
щоб увійти у стан трансу. Ритуал завершується белькотінням життєвих
настанов п’яного танцівника, які він роздає паломникам217.
Індійський священик, отже, уже точно приправляє божественні
одкровення п’яною самовпевненістю. Неважливо, наскільки плутано
говорив Дельфійський оракул, адже в нього була важлива місія.
Багатозначні пророцтва оракула передавали поради двох головних
богів. Греки мали вишуканий спосіб демонструвати свою пошану як
богові порядку, законності й освіченості Аполлону, так і богові
хаотичності та дикого екстазу Діонісу. Навколо центру землі —
омфала[23] — у Дельфійському храмі порядок і хаос існували в мирі та
гармонії. Без хаосу не могло б бути порядку і самовладання, а
здоровий глузд не існував би без нестримності та безрозсудності218.
Невпевнені люди знаходили розраду в пророцтвах оракула і могли
витлумачити їх так, як їм більше подобалося. Не весь час була потреба
звертатися до пророка для прийняття рішень. Кожен може сам бути
собі пророком і переконатися, як під дією алкоголю в голову лізуть
цікаві та свіжі думки. Процеси, які відбуваються в нервових клітинах
мозку, коли людина п’яна, можуть обернути її погляди на протилежні.
Легке сп’яніння було особливо знаковим і важливим станом для
давніх персів, які стверджували, що рішення, прийняті у стані
сп’яніння, найкращі і їх потрібно дотримуватися. Давні перси мали
незвичний спосіб використовувати творче піднесення, викликане
сп’янінням. Цар і його радники у такому стані обговорювали важливі
державні справи. Пізніше, протверезівши, вони переглядали прийняті
рішення. Якщо в обох випадках, у п’яному і тверезому стані, вони
доходили одного й того самого висновку, цар діяв згідно з ним219.
Якщо почитати рубаї перського поета Омара Хайяма, що жив у
XI столітті, складається враження, що навіть мусульманська віра не
змінила традиційного перського бачення досягнення блаженства від
сп’яніння. Також, на думку Хайяма, вино розкриває справжню людську
природу, її чесноти і вади.
Вино й пихатому додолу шию гне,
Вузли розв’язує, розплутує складне.
Налий Іблісові[24] — і він перед Адамом
Дві тисячі разів чолом землі сягне[25].
Хоча Хайям був побожним мусульманином, це не завадило йому
складати оди вину. Вино — це протилежність святенництву. Хайям із
більшим задоволенням слухатиме п’яних, ніж лицемірних священиків.
Я за Джемшідів трон і черепка не дам.
Вино поживніше за страви Маріам[26].
Зітхання вранішнє з грудей п’яниці краще,
Ніж довгі молитви, що мурмотів Адхам[27].
Вірили, що сп’яніння стимулює творчість і відкриває істину. У
книжках любителя простого люду й заливчастого сміху Рабле, що жив
у XVI столітті, п’янство зображено ледь не як божественний промисел.
Рабле, який сатирично висловлювався про становище своєї країни й
особливо її церкву і спалення на вогнищі, вірив, що за допомогою
випивки здатен пізнати істину. У компанії Рабле можна було зустріти
добрих пияків, чесних і щирих, що без тіні лицемірства полюбляли
заливати за комір і заглядати у чарку. У вступі до «Ґарґантюа» Рабле
вихваляється тим, що для написання «цієї царственої книги» він
приділив не більше часу, ніж на латання здоров’я, тобто питву і їдлу. За
такими заняттями краще всього писати про високі матерії і про глибокі
питання, що Гомер, філолог над філологами, а також Енній, за
свідченням Горація, батько поетів-латинян, на думку Рабле, добре
розуміли220. У вступі Рабле попереджає читача, щоб той не забув
випити за нього, а він читача притьмом підтримає.
Коли тепер кажуть, що вустами дитини говорить істина, то за часів
Рабле стверджували, що істина говорить вустами п’яного221. На
прикрість Рабле, його уявлення про божественне, спрямоване на
пізнання істини божевілля від сп’яніння не було поширеним у світі.
Вольтер глузував із Рабле, називаючи його безсоромним філософом,
що здатен писати лише дурниці та бруд, і то коли п’яний. На думку
Вольтера, неприпустимо, щоб чоловік, наділений таким талантом,
марнував його так безглуздо.
Вольтер не розумів культури звичаїв XVI століття. Йому був не
зрозумілий традиційний й істотний зв’язок між вільним
висловлюванням думок і вживанням їжі та вина, а також «істина», яка
розкривається в розмовах за столом. У XVIII столітті, що пропагувало
розум, втратилося значення народних свят222. Хоча алкоголь більше не
пробуджує в нас жагу до співів і поезії, він спонукає нас говорити.
Отже, можливо, у цьому полягає важливе соціальне й терапевтичне
значення алкоголю.
Інколи випити для хоробрості — це найбільша помилка, якої може
припуститися щодо себе замкнена й тиха людина. Генрих Ібсен
лишився в історії як дуже безтактний пияка. За свідченнями
глузливого історика Пола Джонсона223, Ібсен пив, аби позбутися своєї
сором’язливості та небалакучості. Його коники в Римському
Скандинавському клубі надовго закарбувалися в пам’яті. Ібсен брав
участь у багатьох бенкетах, що мали катастрофічні наслідки. На
одному зі званих обідів він зчепився з молодим художником Августом
Лоранжем і, будучи напідпитку, заявив, що художник із Лоранжа
поганий, не достойний навіть ходити на двох ногах, а лишень
навкарачки. Коли гості встали з-за столу, Ібсен був настільки п’яним,
що не міг навіть повзти. Письменника довелося нести додому. Ібсен
часто беріг свої ноги. Коли шведський художник Ґеорґ Паулі і його
норвезький колега Крістіан Росс віднесли Ібсена додому після
чергового нещасливого гуляння, обвішаний медалями Ібсен обізвав їх
щенятами, які викликають відразу.
Алкоголь і поезія
Під час уживання алкоголю божественне натхнення може зійти у
формі нових прекрасних думок і поетичних рядків. У своєму діалозі
«Іон» Платон розповідає, що поетичне вживання мови є станом, даним
поетесою — музою. Музи були дочками Зевса, джерелом натхнення
митців. Вони допомагали грекам створювати героїчну поезію
(Калліопа), релігійні хорові пісні (Полігімнія), любовну поезію
(Ерато), танець (Терпсихора), комедію (Талія), гру на флейті (Евтерпа),
історію (Кліо) і повчальну поезію, базовану на астрономії (Уранія).
«Щасливий той, кого люблять музи, солодкі слова злітають з його
губ», — писав грецький поет Гесіод понад 2600 років тому229.
Музи говорили вустами поета, але не кожного. Тому поети, яких
музи обійшли увагою, намагалися встановити зв’язок із музами і
богами за допомогою божественного посередника — вина. Римський
поет Квінт Енній стверджує, що він ніколи не писав поезії, не випивши
вина230. Наївне зізнання нагадує про тісний зв’язок між поезією і
сп’янінням.
Зв’язок між сп’янінням і мистецькою творчістю описано в багатьох
міфах. У Стародавньому Єгипті бог Осіріс, музикант і митець, дав
єгиптянам алкоголь. Бог вікінгів Один отримав поетичний дар,
випивши меду. Грецького бога Діоніса виховали музи.
Вікінги вірили, що алкоголь — це джерело поезії. Мед мав
божественну силу. Казали, що він дає безсмертя, поетичний хист і
мудрість. Вікінги найбільше поважали Одина, який навчив
пивоварінню скандинавських богів і «тих чоловіків, які прагнули
писати вірші»231.
Один відкрив мед, що дає натхнення, богам і людям. Не дивно, що
його вважали великим магом, шаманом, якому підвладні вірші, руни і
заклинання. Його син Брагі, який особливо полюбляв співи, також був
небайдужим до меду. Довгобородий Брагі був богом поетичного
мистецтва вікінгів232.
Виникнення любого вікінгам меду поезії було цілком міфічною
подією. Коли два роди богів, що воювали між собою, аси і вани,
уклали перемир’я, вони змішали слину в ритуальній чаші. З цієї рідини
постав Квасір, який був мудрішим за будь-кого з людей. Двоє
цвергів[28] убили Квасіра і змішали його кров із медом. Так виник мед
натхнення та екстазу одрерір, який мав дивовижну властивість. Кожен,
хто випивав цей напій, отримував хист до поезії або віщування. Коли
Один та інші боги довідалися про цей таємний напій, вони захотіли
його скуштувати.
Один разом із богинею історії Саґою п’є пиво. Пиво і мед спонукали до
написання поезії. У піснях Едди описане магічне походження напоїв. Коли воїн
Сіґурд просить валькірію Сіґрдріфу навчити його мудрості про світ, та
приносить йому пива, «звареного на піснях і примовляннях, заклинаннях і
радісних рунах». Вікінг випиває пиво, і йому відкривається багато рун
Застільна пісня
Давні греки, випивши вина, ставали дуже охочими до співів. Перед
тим як приступити до випивки, вони приносити жертву богам і співали
на їхню честь гімни. Випивши трохи вина, греки починали співати
політичні й патріотичні пісні. Випивши трохи більше — горлали
застільні пісні, і зрештою, геть п’яні заводили пісні про кохання, красу
і радість. Усі ці пісні греки називали skolia. Коли наливали напій
іншому, виникала гарна нагода затягнути пісню, хоч би й про оголену
ніжку файної дівчини, що звабливо визирала з-під каптана.
Традиційно вино і кохання пов’язані між собою. Відомим є вислів
Лютера: «Хто не любить жінок, вина і пісень, лишається на все життя
дурнем». Шведський поет Карл Мікаель Бельман, що запам’ятався
своїми віршами про кохання і вино, писав у автобіографії 1795 року —
і, безсумнівно, при цьому пишався собою, — що він досягнув успіху в
своїй місії: зробити вакханалії відомими235. Просякнута коханням
застільна поезія не була винятково монополією трубадурів.
Архієпископи, як, наприклад, перший архієпископ автономної
Фінляндії Якоб Тенгстрем, теж писали на зламі XVIII—XIX століть
застільні пісні, присвячені вину і жінкам, і це зовсім не вважали
дивним236.
У нових застільних піснях життя постає трагікомічним.
Споконвічні теми пісень стосуються питань життя і смерті, уживання
їжі, напоїв, плотської насолоди. Ці теми супроводжуються роздумами,
як час спливає від молодості до старості, життя пролітає повз, доля
невідворотна. Разом із тим застільні пісні дають надію, прославляючи
братерство застільників і людства237.
Однією з найважливіших тем застільних пісень є підкреслення
спільності. Для стародавніх германців пиятика була способом вияву
містичної творчості. Застілля розпочиналися рано і тривали до пізньої
ночі. Ефект від сп’яніння підсилювали колективним співом і
ритуальними танцями з мечем, читанням поезії й інструментальною
музикою. Що довше тривало святкування, то складніше було
дотримуватися церемоніального порядку, оскільки учасники починали
засинати від сп’яніння. Незважаючи на це, через спів і поезію
вдавалося підвести колективний дух і досягти відчуття спокою238.
Робочий колектив
Коли в епоху Середньовіччя юнака брали підмайстром до якої-
небудь гільдії, то перед тим, як взятися до роботи, він обов’язково мав
поділитися певною кількістю алкоголю з її членами247. У фінському
робочому колективі новий член також повинен був почастувати
працівників алкоголем248. І в Пог’янмаа[31], і в Естонії, коли
новоприбулий долучався до колективу, він виставляв випивку —
rumalus. «Rumal» значить дурень, а частування означало позбутися
дурості. Подейкують, що чоловіків, які вперше працювали на греблі на
річці Кокемяенйокі, називали дрочунами. Вони повинні були
виставити старшим працівникам алкоголь. Забути пригостити інших
було фатальною помилкою. Якщо новачок не виконував свого
обов’язку, йому обв’язували ноги канатом і кидали у воду. Його штани
продавали, а на виручені гроші купували випивку.
Нових співробітників університетів також приймали в колектив
після алкогольного частування249. В академічному світі початковий
етап такий самий, як і в робітничому колективі. Спершу новачка
потрібно принизити. В Уппсалі новоприбулі проходили церемонію,
відому під назвою deposition. Депозиціонування означало
«обрубування рогів» (cornua deponere). Молоді студенти мали роги й
ослячі вуха на голові та свиняче рило на обличчі як свідчення їхнього
тваринного становища. Екстравагантний на вигляд депозитор,
розмахуючи дерев’яною сокирою, заганяв їх усередину. У рот
новоприбулим запихали сіль, а на їхню голову лили вино. Потім
депозитор обрубував їм роги, що супроводжувалося бурхливим
гулянням.
«Посвята» першокурсника. На німецькій ілюстрації XVII століття
новоприбулий змушений осушити велетенський пивний ріг
Застільна компанія
У європейській барній культурі алкогольне частування врегульовує
поведінку людей, які зібралися за столом. Пригощання присутніх —
досить поширена практика і ввічливим уважається, коли всі учасники
по черзі пригощають присутніх алкоголем. Осушування чарок —
надзвичайно складний і символічно завуальований ритуал.
Пригощання алкоголем є публічним виявом дружнього ставлення,
часто навіть важливішим за його вживання.
У ХVІІІ столітті в Парижі правила ввічливості передбачали, що
чоловіки, які пили вино, пригощали новоприбулих, навіть якщо ті не
були членами їхньої компанії. Частування алкоголем було ритуалом,
який прирівнювався до привітання, коли пили за здоров’я іншого.
Пригощання вином уважали виявом добрих манер, ввічливості та
питанням честі. Коли хтось розділяв напій з іншим, він тим самим
робив йому честь262.
Частування алкоголем навіть у цивілізованій Франції не завжди
відбувалося згідно з усіма правилами цього вишуканого мистецтва.
Людина може виявляти гостинність, однак це не те саме, що невміння
рахувати. Старий вислів про те, що безкоштовних обідів не існує,
стосується також культури вживання напоїв. Один чоботар, який жив у
Парижі у ХVІІІ столітті, скаржився, що почастував свого друга
алкоголем у шинку, а коли настала його черга купувати випивку, той
відмовився, через це вони побилися. За версією «друга», чоботар
обізвав його обманщиком і хоча він купив-таки йому випивку, чоботар
лише продовжив нарікати263.
Дармоїди церемонним джентльменам зазвичай обходилися дорого.
Вони напивалися задурно і стверджували, що пили тільки тому, що «це
від них вимагається». Деколи намагалися вислизнути на вулицю, не
заплативши, і лишити останнього за столом платити за всіх264.
Давні, присвячені богам ритуали вживання алкоголю з часом
секуляризувалися, і люди почали пити для виявлення почуття
спільності, братерства і дружнього ставлення. З виявом дружби і
солідарності пов’язана традиція частувати присутніх по черзі та
зобов’язання пригощати у відповідь. Коли барна культура набула
більшої популярності, вона все ж не втратила рис ритуалу. Частувати
по черзі стало зобов’язанням: кожен член компанії пригощає всіх
присутніх. Порушення правила означає вилучення зі спільноти265.
В японській культурі вживання напоїв черговість є джерелом
усього: п’ючи саке, дотримуються норм ввічливості, хазяїн наливає
чарку гостю, а той, своєю чергою, наливає хазяїну. У Фінляндії
аналогічним звичаєм було рукостискання. Пивний кухоль із вушками
передавали за столом по колу з рук у руки, і той, хто давав і брав
кухоль, подавали один одному руку. Ручкатися перестали лише в
середині ХІХ століття, коли молодь почала насміхатися над улюбленим
звичаєм старих людей266. У Шотландії чоловіки пили віскі в колі
друзів. Один чоловік передавав пляшки іншому, тому пригощання віскі
вважають виявом чоловічої дружби і солідарності267. У багатьох
культурах сприймають за хамство наливати лише собі. Часто того, хто
наливає лише собі, вважають п’яницею.
Коли у спільноті панує рівність, усі її члени ставляться один до
одного з повагою. Вони частують присутніх алкоголем по черзі,
супроводжуючи частування виголошенням тостів, які переростають у
застільну бесіду. Тоді кожен дарує або ж «частує» компанію
історією268. Бесіда за столом не обов’язково має бути на якусь
конкретну тему, зазвичай їй передує виголошений на чиюсь честь тост.
У п’яному стані таке провернути вдається особливо добре.
Гостинність
Римські історики описували бенкети, на яких гостинність не була
належним чином виявлена. Пліній Старший і Пліній Молодший
критикують господарів, які самі вживають краще вино, ніж подають
гостям, і які під час їжі заміняють добре вино на погане271. «Я всім
подаю однакову їжу, адже кличу гостей не для того, щоб
позбиткуватися над ними, а щоб їх почастувати», — пише Пліній
Молодший272.
Римський поет Марціал, що жив у І столітті, глузував з однієї
хазяйки, яка насолоджувалася сетійським вином, а гостям натомість
подавала темне розведене, «чорну отруту». Ювенал також
безцеремонно висміяв Віррона, безкультурного і хамовитого хазяїна,
який сам їв гусячу печінку й трюфелі, а його гості мусили
вдовольнятися «поганим тогорічним вином, чорними окрайцями хліба,
пропахлими цвіллю, капустою, звареною в олії, підозрілими грибами,
хвостом старої курки і зіпсованим яблуком, погризеним ученими
мавпами, що лазять по мурах»273.
Бідний Віррон. Лишиться тепер в історії як один з
найжалюгідніших хазяїв.
Усюди у світі чарку вважали символом гостинності, дарунком
господаря. Запропоновані їжа і напої були виявом дружнього
ставлення господаря до гостя. Коли гість приносить подарунки, вино
чи шоколад, це маленька плата за виявлену до нього гостинність.
Відмова від їжі означає відмову від дружби і водночас позбавляє
хазяїна його ролі, яка зазвичай передбачає виявлення пошани до
гостя274.
Угода і сп’яніння
Символічне значення алкоголю і їжі було особливо великим для
германських народів. Римський історик Тацит у своїй праці
«Германія»293 звеличує гостинність германців. Не відчинити двері ті
вважають безбожним учинком, і кожен приймає гостя і частує
відповідно до своїх можливостей. Після завершення бенкету хазяїн
показує гостю, де той спатиме, і проводжає його. Вони йдуть без
запрошення в найближчий будинок, і їх завжди люб’язно приймають.
Оскільки йдеться про чоловіків, зброю вони все ж беруть на бенкет із
собою. Нікому не соромно випивати впродовж усього дня. Однак
Тацит зауважує, що, як часто трапляється в колі п’яних, на рівному
місці виникають суперечки, які часто-густо закінчуються смертю і
пораненнями. Ну і що з того, розмірковує Тацит, адже завжди є бенкет,
під час якого начальники можуть порадитися щодо вирішення
суперечок і укласти мир.
На думку Тацита, германці саме під час бенкетування найбільше
відкриті до щирих думок і великих планів: «Цей народ, не підступний і
не лукавий, розкриває таємниці свого серця, коли навкруги панує
атмосфера свободи. У кожного з них відкритий і незатьмарений
розум». Тацит переконаний, що найприголомшливішим є те, що
прийняті рішення переглядають повторно наступного дня, на свіжу
голову294.
Тацитові дифірамби нагадують сп’яніння фінів, які в нетверезому
стані також висловлюють свої думки прямо і відкрито. У цьому теж є
щось містичне: унаслідок сп’яніння фіни переходять на «ти»,
відкидають ранги і звання та говорять начистоту; а ще краще, коли
обговорення відбувається без одягу в сауні чи на природі. Чи може
людина бути чеснішою, з усіма розкритими картами на руках, ніж коли
вона гола, п’яна, у лісовій гущавині?
З погляду римлян, таке щиросердне п’янство було б неможливим,
як і вживання алкоголю було б приховуванням власних думок і
почуттів під мантією лицемірства. Тацит дивувався з того, що германці
поверталися до перегляду справ після завершення бенкету. Отже, не
завжди сказані напідпитку речі були несуттєвим белькотінням. Спільні
п’янки у Середні віки були місцем вирішення політичних питань.
Культура вживання алкогольних напоїв германців нагадує звичай
давніх персів приймати політичні рішення у стані сп’яніння.
В історіях про лицарів Круглого столу короля Артура поширене
середньовічне уявлення про спільноту і лояльність. Для кожного
лицаря за столом був передбачений келих вина і хліб. Під час зустрічі
лицарі відразу сідали довкола столу, аби давати клятви, їсти, пити,
розповідати про свої пригоди й чекати, кому наступному знадобиться
допомога. Хоч артурівські історії надміру романтизовані, бенкети за
круглим столом у неспокійні і жорстокі часи правління Карла
Великого були рідкісною нагодою залагодити справи «законно».
Васали не довіряли своїм підданим і зневажали своїх правителів.
Молоді чоловіки брехали і були ненадійними. Лжесвідчення і
лжеприсягання були настільки поширеними, що церква назвала
брехню найбільшим із гріхів295. Даними під час бенкетів клятвами
прагнули вгамувати жагу насилля, що норовила вирватися на
поверхню.
Даючи клятви на бенкетах, селяни, робітники і торговці прагнули
убезпечити себе. Популярним днем, коли давали клятви, було 26
грудня, язичницьке свято Йоль.
У найтемнішу пору року клятви були не іграшками, адже
упевнитися в їхній правдивості приходили духи померлих і демони. У
такий період члени гільдій брали участь у великих святах, де вони їли
й пили, доводячи себе до надзвичайно хворобливого стану. Одурманені
алкоголем, вони вірили, що можуть встановити зв’язок із
надприродними силами. Тоді кожен член гільдії давав святкову і
пишномовну клятву. Якщо з п’яного белькотання вдавалося що-небудь
розібрати, можна було зрозуміти, що клятва стосувалася ведення
ділових справ з іншим купцем, або вбивства спільного ворога, або
чогось іншого в тому ж дусі296.
Торговельна печатка
В епоху Середньовіччя використання пивного рога для частування
було прийомом торгівлі. Чарка має силу запечатувати угоди. В Європі
XVIII століття торговельні угоди часто укладали за чаркою алкоголю.
Іноді вказана в угоді сума включала також вартість пляшки, що її
довелося заплатити тому, хто оплатив частування. Навіть повії
починали роботу з клієнтом з чарки алкоголю. Раніше це було виявом
гарних манер і надійності, таким, як потиск руки306. У Центральній
Європі лікери стали важливим церемоніальним напоєм, оскільки їх
використовували для скріплення торговельних угод. Французький
лікер «Ратафія» бере назву від цієї практики. Назва походить від
латинського rata fiat, це означає щось на кшталт «укладімо угоду»307.
У XVIII столітті у Фінляндії такий стиль ведення справ вийшов з-
під контролю. Торговці мали звичку кликати селян, кожен своїх, до
міст, аби придбати їхню продукцію, при цьому вони накачували селян
алкоголем, бажаючи купити все за нижчою ціною. Нерідко частування,
вартість якого, звісно, додавали до кінцевої вартості продукту, тривало
днями. Селяни вели торгівлю з тим, хто виставляв найкраще
частування, що, поза сумнівом, засмучувало бідніших буржуа. Вони
також здіймали галас і вели себе нахабно, через що давній спосіб
ведення торгівлі часто намагалися, однак безрезультатно, згорнути308.
У фінському звичаї ведення торгівлі частування кавою витіснило
частування алкоголем. У Росії воно все ще поширене, тож фіни, яким
кава встигла обриднути, мають нагоду протестувати цей спосіб за
східним кордоном. Уживання горілки фінами завжди сприяло
знаходженню спільної мови з росіянами. Іноземці також звернули
увагу на відкритість фінів до ведення переговорів за чаркою алкоголю.
Консультант з питань управління бізнесом Річард Д. Льюїс зауважує,
що росіяни із задоволенням пиячать, раз за разом виголошуючи тости.
Льюїс радить бізнесменам пити разом з ними у перервах між
засіданнями, оскільки це найлегший спосіб встановити з росіянами
контакт. Фіни, на думку Льюїса, мають неабиякий хист до укладання
угод за чаркою горілки в Росії309.
Хоча у наш час правила частування пропонують пригощати кавою
замість алкоголю, підписання угоди все ще святкують, розпиваючи
алкогольні напої. Напій — це остання печатка. Звук, з яким корок
вилітає з пляшки шампанського, — неначе стукіт суддівського
молоточка. Розгляд справи завершено. Купецький корабель можна
спускати на воду.
Зобов’язання пити
Застільні змагання з уживання алкоголю були досить дивним, але
відомим у багатьох країнах вечірнім заняттям, яке зазвичай
закінчувалося тим, що один із його учасників напивався до
непритомності. Застільні змагання — це не іграшка, адже на кону
честь учасника.
У британському суспільстві вкоренився досить-таки давній звичай:
чоловіки і жінки після спільної вечері збираються разом, аби покурити
і насолодитися алкогольними напоями. Чоловіки п’ють портвейн, а
жінки — каву і лікер. Так вони сидять десь із півгодини, після чого
жінок проводжають додому. Звичай бере початок від чоловічих
застільних змагань. Припускали, що жінки підуть додому до того, як
їхні вуха зів’януть від нецензурних слів і безсоромних жартів. Це
називалося saving the ladies. У XVIII столітті в Шотландії, згідно зі
спогадами лорда Кокберна, чоловічі посиденьки тривали, аж доки
хтось, сп’янівши, не звалювався на підлогу. Дворянки, подейкують,
ставилися до цих змагань з інтересом і наступного ранку питали, як
їхній чоловік себе показав310.
Традиція застільних змагань досить давня. Римський поет
Венанцій Фортунат, що жив у VI столітті, дивувався, як після
германських застіль узагалі хто-небудь лишається серед живих311.
Вікінги також доводили свій героїзм кількістю випитого алкоголю: що
більшу чарку вікінг міг осушити одним ковтком, то більшим героєм
уважався.
Один зі способів показати, наскільки ти чоловік, — це пити доти,
поки інші не сповзуть під стіл. У первісному сенсі це є демонстрацією
більшої витривалості та самоконтролю того, хто лишається за столом.
Оскільки альфа-самець стада завжди змушений доводити іншим свою
першість, п’яні чоловіки зазвичай нездатні сказати «ні» виявам
героїзму і кинутому їм виклику. Такий виклик неможливо не прийняти,
не втративши обличчя.
У «Сазі про Еґілла» описано312, як ісландський герой Еґілл на
бенкеті допиває те, що лишається після інших, коли вони вже пити не в
змозі. Увесь час приносять пивні роги. На якомусь етапі Еґілл
перетинає зал, підступає впритул до хазяїна, бере його обома руками за
плечі, піднімає, притискає до колони слави і оббльовує широким
потоком його обличчя, очі, рот і ніс, так що блювотиння стікає аж по
грудях. Хазяїн ледве дихає. Коли він переводить дух, то також починає
блювати. Усі чоловіки погоджуються з тим, що Еґілл повівся як
останній мерзотник, коли не вийшов на вулицю, щоб проблюватися, а
натомість осоромив себе в хатині, де пили. Еґілл, певна річ, знав про
хороші манери, але у цьому епізоді блювота була подякою за «щедре»
частування. Еґілл заявив хазяїну, що блювота на його бороді буде
доказом того, що Еґілл наважився перетнути зал і підступити до нього.
За бажання Еґілл міг би допивати пивні роги після інших, не блюючи і
не п’яніючи. Це повторюється у багатьох уривках саги: чоловіки один
за одним програють застільні змагання, а герой Еґілл лишається
переможцем.
Коли за Середніх віків пропонували перехилити чарку, від випивки
просто не можна було відмовитися. Чарка за здоров’я, обов’язок
випити запропоноване частування і чарка на брудершафт були
складниками повсякденної культури. Нічим не можна було настільки
сильно образити, як відмовившись від запропонованого частування
або не піднявши чарку у відповідь. Кожну відмову трактували як
тяжку образу застільної компанії. Якщо хтось намагався втекти з
п’янки, його обзивали боягузом і слабаком. Тож закінчувалася п’янка
переважно тим, що всі її учасники просто падали без тями313.
Шведська Арбуґа ще за язичницьких часів була важливим місцем
зібрань, де в ранньому Середньовіччі написали «Арбуґський закон»,
який регулював спільні застілля гільдій суворими розпорядженнями.
«Арбуґський закон» зобов’язував хазяїв дотримуватися звичаїв
уживання алкоголю. Спрагла до сп’яніння компанія не покидала
зібрання гільдій у тверезому стані. Потрібно було або пити, або йти
геть. «Арбуґський закон»314 мав п’ять статей, яких потрібно було
дотримуватися:
І. Ніхто, крім хазяїна, не може розливати напій.
ІІ. Ніхто не може поставити чарку на стіл, не допивши.
ІІІ. Ніхто не може наливати напій у посудину або передавати
чарку до того, як хазяїн наллє напій.
ІV. Якщо хтось так зробить, то змушений буде випити чарку до
дна як покарання.
V. Якщо хтось відмовляється дотримуватися правил, він
перестає бути частиною компанії.
У Росії також уважали, що чоловік має всотувати алкоголь, як
губка. Росіяни полюбляють засліплювати гостей блиском і
нестримністю звичаїв. Коли цар Іван Грозний пив за чиєсь здоров’я,
він спершу тричі хрестив передану йому виночерпієм чарку. Тоді всі
присутні схоплювалися на ноги і вклонялися. Таке частування могло
часом тривати й п’ять годин. Уже напої стікали по бородах,
розчервонілі мармизи вилискували, голоси зривалися на крик.
Обов’язок випивати всі чарки, якими частував їх цар, доводив деяких
гостей до заціпеніння, а то й ледь не до зомління. І коли гості вставали
з-за столу, щоб іти додому, цар пропонував іще випивку та їжу.
Непомірні частування були найпоширенішим проведенням часу в
Російській імперії за часів Івана Грозного315.
Іван Грозний був не єдиним російським царем, який змушував
народ пити. Петро І вимагав, аби на державних святах гості пили доти,
доки їм не стане зле або поки вони не знепритомніють316.
Розважальники
Афінські аристократи в VI столітті до н. е. почали запрошувати на
свої свята й інших гостей, крім «політиків», які тільки те й робили, що
обговорювали договори й спільні справи. Гості стали опановувати різні
ролі. Незмінним гостем був «підлесник», який, аби «заплатити» за
частування, підлещувався до хазяїна, якого називали
335
«годувальником» . На описаному Ксенофонтом бенкеті 336 у двері
хазяїна Каллія стукає Філіпп, який прагне розважити гостей, оскільки
має «все, що потрібно, аби їсти чужий хліб». Філіпп уже на порозі
заявляє, що такому блазню, як він, на його думку, «веселіше прийти на
бенкет незапрошеним, аніж якби його запросили». Філіппа
запрошують прилягти.
Та Філіпп не спромігся розвеселити гостей і, засмучений цим,
завершує трапезу: «Раніше мене кликали на обіди для того, щоб я
розважав гостей, а тепер задля чого хто мене покличе? Мені легше
було б стати безсмертним, аніж серйозним; запрошувати мене,
очікуючи отримати запрошення у відповідь, теж ніхто не стане, тому
що всі знають, що до мене додому приносити обід[40] зовсім не
прийнято».
«П’яниці». Картина Антоніо Фабреса, 1896 р.
Пити по-богословському
Якщо, на думку Маркса, релігія була опіумом для народу, то сотні
років тому алкоголь був релігією для священиків. Ченці зробили
неабиякий внесок в алкогольну індустрію. Вони покращили ігристі
вина, винайшовши корок для пляшки, завдяки якому вони могли краще
зберігати вина, і, певне, були першими, хто, підвищивши вміст спирту,
виготовив херес і поширив мистецтво дистиляції всією Європою.
Назви монастирів на боках пляшок досі нагадують про той час, коли
церква мала монопольне право на виготовлення алкоголю. На
сатиричній ілюстрації до книжки ХІІІ століття репрезентовано
уявлення бенедиктинців про монаха у винному погребі, який допиває
вино, що лишається у ківшику, після того як він наливає монахам їхню
денну дозу. Зображені ченці, звеселілі та розповнілі, валяються біля
пивної бочки349.
Чернече пияцтво має давню традицію. Не виникало сумнівів, що
потрібні були правила, які регламентували б чернечий вільний час.
Ґільда, монах і історик, що жив у V столітті, визначав ступінь
сп’яніння за набряком язика і вимовою. Якщо монах, випивши,
мимрив так, що не міг читати псалми, як покарання його залишали без
вечері. Століття потому вигадали інше правило, в якому взяли до уваги
людські вади. Святий Давид запровадив накладання єпитимії, а саме
відлучення від читання псалмів на 15 днів, якщо монах п’янів через
незнання, 40 днів, якщо через недбальство, і 120 днів, якщо монах
шукав сп’яніння навмисно350.
Місіонер Колумбан, що жив у VII столітті, розробив суворі правила
для монастиря, що його він заснував на Боденському озері. Якщо
священик був настільки п’яним, що не міг читати псалми, його
відлучали від служіння на 12 днів. Якщо монах був настільки п’яним,
що блював, на нього накладали єпитимію терміном 30 днів. Якщо ж
священик був настільки п’яним, що блював гостіями[42], його
відлучали від служіння на 90 днів. У правилах монастиря Анже,
складених у Х столітті, сказано: якщо монаха знудить на обідній стіл,
на нього буде накладено єпитимію на 30 днів. Священик буде
відлучений від служіння на 10 днів довше351.
Святий Бенедикт з Нурсії був чоловіком, який знав міру. Коли він у
529 році заснував монастир у Монте-Кассіно і Бенедиктинський чин,
то склав правила, де визначив міру вина: «Кожна людина отримала від
Бога дар, кожна свій. Тому ми з підозрою ставимося до того, що інші
визначають для нас міру вживання їжі та напоїв. Але, попри це, ми
віримо, особливо беручи до уваги потреби наших слабших братів, що
півчаші вина в день буде достатньо для кожного. А ті, кого Бог наділив
даром цілковитої стриманості, нехай знають, що на них чекає особлива
нагорода…»
Як уважав святий Бенедикт, краще вдовольнятися невеликою
кількістю вина, аніж жадібно пити воду. Та схоже, що святий Бенедикт
і сам не вірив, що та «особлива нагорода», про яку він згадував, була
значно спокусливішою, ніж півчаші вина, тому й застерігав монахів від
нарікань на міру вина і закликав молитись Богу.
Сумніви Бенедикта були небезпідставні. У деяких монастирях
пиво, згідно з монастирськими правилами, можна було пити щодня.
Протягом дня монахи їли сім разів і випивали п’ять пивних мірок. Не
дивно, що в медичних школах, таких як Салерно, багато обговорювали
недуги ченців і черниць, які були спричинені переїданням і
перепиванням352. У ХІІІ столітті стали обмежувати денну дозу вина
для монахів. В одному з бургундських монастирів це нововведення
викликало глибокий сум, оскільки в день тепер можна було випити
лише чотири літри вина353.
Пияцтво і політика
У Фінляндії завжди були популярні правителі, які добре
переносили алкоголь. Може бути, що фіни добре вміли плести інтриги
за чаркою російської горілки, але досить часто політика й алкоголь
були трагікомічним поєднанням.
Одна з найкумедніших історій розповідає про намагання
європейського монаха і монгольського правителя обговорювати світову
політику за допомогою п’яного перекладача. Монгольський правитель
Чингісхан у ХІІІ столітті тримав усю Європу в страху. Після смерті
хана його син Чаґатай успадкував владу. Чаґатай іще в 1240 році
захопив південь Росії, Польщу і Угорщину і погрожував завоювати всю
Європу. Він раптово помер у 1242 році.
Коли до влади прийшов хан Мангу, короля Франції Людовіка
Святого осяяла, як він уважав, блискуча думка: якщо навернути хана у
християнство, він, напевно, ставився б до французів гуманніше. У
травні 1253 року з Константинополя відправилася делегація з п’ятьох
монахів на чолі з фламандцем Рубруком, аби зустрітися з Мангу за
5 тисяч кілометрів, поблизу пустелі Каракорум. Після майже двох із
половиною років блукань монахи за допомогою монгольського
провідника прибули до ханського двору357. Провідника одразу
почастували чаркою, а монахів — лише хлібом, і, здавалося, ні в кого з
монголів вони не викликали зацікавлення. Така була нагорода за два з
половиною роки, проведених у суворому степу? Мало-помалу день за
днем монахи наближалися до цілі свого візиту. Хан погодився
прийняти їх. Монахам запропонували рисове вино, напій з кобилячого
молока і мед. Добряче напившись рисового вина, монахи завели
розмову. Перекладач також напився в друзки і, за словами Рубрука,
недопереклав вишукане вітання французького короля, та й нитка
розмови весь час уривалася.
«Я розумів, що наш перекладач не спромігся видати жодного
змістовного речення, і, крім того, мені здавалося, що хан теж
п’яний»358. Нещасний Рубрук з гіркотою пише, що після його промови
єдиним реченням, яке він зміг розібрати з перекладеної відповіді хана,
було: «Як сонце розпросторюється в усі боки, так і моя влада». Перед
монахами стояло нелегке завдання. Коли вони пробули півтора року
при дворі Мангу, хан врешті повідомив, що лишається у своїй старій
вірі. Хан випив чотири чарки і запропонував монахам підкріпитися
перед дорогою додому359.
Рисове вино не змінило світову політику настільки разюче, як
виноградне. Вино було важливим товаром і цінувалось як продукт
харчування, необхідний для виживання. За вино навіть воювали.
Кельтів, що жили у Франції, дуже цікавило вино, яке, як вони знали,
привозили з Італії. У 387 році до н. е. 30 тисяч спраглих до вина
кельтських воїнів захопили Рим360. Потрясіння римлян було таким
жахливим, що той день, коли кельти розбили римську армію, ще довго
називали днем нещастя.
Завдяки алкоголю було програно битви і війни. У 539 році до н. е.
перси напали і полонили вавилонян посеред свята, коли ті були ще
п’яні. Давні греки багато воєнних поразок зазнали напідпитку. Історик
Ґіббон стверджує, що схильність римлян до пияцтва без міри була
однією з причин падіння Римської імперії361. Алкоголь згубив і
сучасніші нації. Пияцтво мало неприємні наслідки і для Франції, яка
програла війну Пруссії 1870 року. На думку багатьох французів, це
сталося через те, що солдати не виходили із запою. Один представник
Французької медичної академії був переконаний, що солдати занадто
користалися з того, що народ частував їх вином і міцнішими напоями:
«Саме тому вони не можуть заперечувати, що їхній опір окупантам був
мінімальним і вони так безладно відступали»362.
У Франції цю сумну поразку пояснили «алкоголізмом», поняттям,
яке на той час тільки ввели в ужиток. Алкоголізм був причиною того,
що Франція як держава переживала моральний занепад, непевну
політичну ситуацію і була заслабкою. Потрібна була моральна
реформа363. На думку чиновників, алкоголізм був особливо поширений
серед селян і робітників. Ті, хто були при владі, забували дивитися на
себе в дзеркало. Голуба кров також містила проміле. Найбільші п’яні
головотяпи жили в палацах.
Великі головотяпи
Історик Олаф Маґнус, що жив у ХVІ столітті, здається, був першим
шведським посадовцем, який прагнув попередити про небезпеки
пияцтва. На думку Маґнуса, принаймні три королі згубили своє життя
в кадобі з медом. Першим був король Гаддінґ з Уппсали, який на святі
короля Зеландії[48] так напився, що впав у кадіб. Коли король Гундінґ
почув, що його друг Гаддінґ мертвий, то влаштував великий
поминальний бенкет. Добре сп’янівши, король Гундінґ у пам’ять про
свого друга втопився у такому ж великому поставленому серед зали
кадобі з медом. Обидва королі дали клятву, що інший не житиме, якщо
один з них помре. На цьому трагедія не завершилася. Звістка про
смерть Гаддінґа була неправдивою, і коли Гаддінґ почув про трагічну
смерть його друга Гундінґа, він і сам покінчив з життям — цього разу
вже напевне. Так мед забрав і Гундінґа, і Гаддінґа. На останок Олаф
розповідає, ніби кульмінуючи свої приклади, про готського правителя
Фйольнера, який мав звичку випивати разом із воїнами. Одного вечора
всі вони так напилися, що жартома вкинули Фйольнера в кадіб із
медом! Фйольнер був настільки п’яний, що не зміг виплисти на
поверхню й утонув364.
Оскільки Олаф не розповідає, яка чарівна сила змушує германців
пірнати саме в кадіб з медом, критичний читач починає брати
просвітницькі наміри Олафа під сумнів. Історія європейської людини,
щоправда, завжди оберталася довкола алкоголю, тому Олафу можна
пробачити його пропагандистські способи впливу.
Неабияким головотяпом був Александр Великий — також великий
любитель вина. Александр виріс у культурі, де пияцтво було звичною
справою. Він походив із македонців, яких греки вважали п’яницями.
Батько Александра Філіпп ІІ, цар Македонії, був серцеїдом, любив
влаштовувати оргії і часто ухвалював рішення у стані сп’яніння. Матір
Александра Олімпіада також була послідовницею культу Діоніса365.
Завжди, коли Александр вигравав битву, це було хорошим приводом
влаштувати бенкет на честь перемоги. Плутарх366 розповідає, що після
бенкету Александр спав до обіду, а то й до наступного дня. Вечерю
Александр розпочинав, коли вже заходила ніч. Він слідкував за тим,
аби гостей за столом обслуговували відповідно до їхнього звання.
Подейкують, що бенкети тривали довго через балакучість Александра.
Як пише Плутарх, цей «приємний» і «натхненний» правитель через
своє чванство занудьгував і став надто схожим на своїх воїнів, він
вихвалявся і сліпо слухав своїх підлесників. На думку Плутарха, така
поведінка ставила більш освічених гостей на бенкеті в незручне
становище, оскільки змагатися з підлесниками було нижче їхньої
гідності, але й пасти задніх вони не хотіли. Перше було образливим,
останнє — небезпечним.
Гаряча вдача Александра виявлялася під час бенкетів. Часто,
випивши вина, він повністю втрачав контроль над собою. Він повісив
історика Каллісфена, бо той відмовився падати перед ним ниць, як
робили перси. На одному з бенкетів він розпочав суперечку зі своїм
найкращим другом Клітом і вбив його. На захист Александра слід
зауважити, що зазвичай він плакав зранку через скоєні помилки і рідко
коли вбивав друзів, якщо був тверезий. У будь-якому разі пиятика
дорого йому коштувала. Одного разу він організував у Вавилоні для
своїх воєначальників застільні змагання, 36 учасників їх померли
наступного дня. Якось, у 330 році до н. е., пропиячивши цілий день,
він надумав спалити палац перського царя в Персеполі367.
Пити, як королі
Раніше люди могли випити неймовірну кількість алкоголю. Коли
король Швеції Ерік XIV був ув’язнений у тюрмі міста Турку, він
випивав 15 літрів пива на день — дві сучасні упаковки. Його брат
Юган ІІІ був іще спраглішим до випивки. Разом із дружиною,
красунею Катериною Яґеллонкою, він випивав 14 літрів вина кожного
дня383.
Російський цар Іван Грозний мав пристрасть до горілки, яка,
власне, здебільшого і робила його грізним. Іван став професійним
п’яницею, коли йому виповнилося 12 років. Він любив пиячити й
вештатися ночами Москвою і зовсім не знав міри. Історія пам’ятає
його як хамовитого хвалька. Ще молодим Іван був такої високої думки
щодо себе, що вважав Бога своєю рівнею. Сп’янілий від необмеженої
влади, Іван утратив інтерес до державних справ і зосередився на
полюванні, гулянні й улаштуванні оргій. Він зазвичай починав бенкет
після вечірньої служби о восьмій. Блазні та навчені ведмеді розважали
царя. Удавані ченці притягували до палацу жінок і потім ганяли їх,
стріляючи по них стрілами. Після цих оргій Іван ішов у свої покої, де
троє сліпих старців один за одним розповідали йому давні народні
перекази, аж поки він не засинав384.
Іван Грозний дуже полюбляв горілку. Пристрасть до нескінченного вживання
алкоголю не сприяла розвиткові від початку поганих дипломатичних
здібностей Івана. У 1571 році Іван Грозний написав шведському королю
Югану ІІІ, що ніколи не чув про якесь там Шведське королівство, аж поки
батько Югана — селянин зі Смоланда[51], тобто Ґустав Ваза — не прийшов до
влади. Юган, у свою чергу, обізвав Івана безчесним рабом і брехуном-нехристом
зі свинським розумом
Хоча Іван чемно слухав казки на ніч, проте мав гарячу й відповідну
його прізвиську лиху вдачу. Одного вечора захмелілий від меду Іван
танцював у палаці зі своїми підданими, вдягнутими в маски. Коли він
побачив, що князь Рєпнін прийшов без маски, то хотів змусити його її
одягти. Розізлившись, Рєпнін відкинув маску вбік. Через це Іван так
розлютився, що вбив князя385.
Петро І також мав великі складнощі з оточенням, коли був
напідпитку. Коли він був тверезим, всі погоджувалися з думкою, що
людина він зовсім непогана. Рішення про свої великі реформи він,
утім, часто-густо приймав, випивши горілки. Напідпитку Петро І
влаштовував грандіозні забави: у 1710 році він зібрав карликів зі всієї
імперії у Петербурзі, де побудував сніговий замок на березі замерзлої
Неви. Двох карликів він навіть там і одружив. Кульмінацією
святкування стало те, що одруженого напередодні карлика всадовили
на велику бочку з пивом і катали вздовж Неви. За карликом, тобто
верховним блазнем, у бочку слідом пішли «кардинали». Під кінець
дійства переодягнений у Нептуна моряк штрикав кардиналів ціпком,
аби вони борсалися в пиві386.
Зародку дипломатії не судилося розквітнути через безперервне
п’янство правителів. Німецького правителя Йоганна Ґеорґа, що жив у
XVII столітті, під час тридцятилітньої війни, вважали мудрим і
чесним, але водночас і охочим до випивки. Пристрасть до спиртного
зробила його страхіттям дипломатів. Під час семигодинної трапези він,
не зронивши ні слова, випивав непомірну кількість пива. Час від часу
він давав придворному карликові ляпаса і через рівні проміжки часу
виливав слузі на голову осад зі свого бокала на знак того, що він хоче
добавки387.
Дипломати не давали ради і з супротивником Йоганна Ґеорґа —
командувачем шведської армії Юганом Банером. Останній мав звичку
випивати, як він казав, «келишок» вина за їжею. Розповідають, що
відправлений до нього французький дипломат мусив слухняно чекати
чотири дні, поки Банер, що був у запої, набуде належного стану, щоб
прийняти гостя. Дехто вважав, що у стані сп’яніння Банер був дещо
прихильнішим388.
З пиятики Банера і Йоганна Ґеорґа нема чому дивуватися, адже їхня
поведінка відповідала звичаям, притаманним їхній епосі. Ідіотське
поводження у стані сп’яніння було особливим видом мистецтва,
великими шанувальниками якого стали дворяни.
Знатне пияцтво
У Шведській імперії звичаї вживання алкоголю дворянами
передбачали свинську поведінку. Молоді дворяни починали пиячити
одразу після ранкової молитви й не припиняли аж до вечора, коли
могли докучати міським буржуа. Наприклад, 1661 року в Порвоо п’яна
компанія барона Фабіана Вреде обстріляла своїми пістолями вікна
міських буржуа, змусивши в той самий час міського органіста грати на
скрипці, аби він акомпанував дзеленчанню вікон. Пан Вреде став
пізніше довіреною особою Карла ХІ. Такий бешкет був відомий під
назвою grassatim. У період, коли Швеція була великою державою,
потрібно було, щоб усі навкруги бачили й чули, як знать
розважається389.
Так, у Ваасі молоді офіцери і студенти кілька разів обходили
навколо міста, били в барабан, стріляли з пістолів, кричали й збивали
віконниці, співаючи безсоромних пісень. А пізніше вони
виправдовувалися тим, що святкували «задля хорошого діла», щоб
«нагадати про державну владу». Вони пояснювали свою поведінку
тим, що випили і за мера, і за ратушу, і додавали, що й у Стокгольмі
палили з пістолів усю ніч і нікого з них за те не притягли до суду390.
П’яний бешкет був відвічним заняттям знаті. У Стародавньому
Єгипті пияцтво також уважали ознакою заможності та хизування.
Багата молодь радо з’являлася в публічних місцях напідпитку. На
папірусних сувоях, які дійшли до наступних поколінь, студентів
застерігають від ходіння по шинках, аби високопоставленим
посадовцям не довелося, оминаючи їх на вулицях, задихатися від
смороду, який від них ітиме391.
Розмір чарки
У єврейському Талмуді доступно пояснено, коли людину можна
вважати тверезою: якщо вона випила дві з половиною чаші вина, після
чого пройшла півтора кілометра і поспала. Якщо вона випила стільки
ж італійського вина, то протверезіє, пройшовши зо п’ять кілометрів418.
Крім ходьби, один зі способів зменшити викликані вживанням
алкоголю зміни в організмі — це вплинути на розмір чарок. Принаймні
цей спосіб використовували в Китаї. Прагнучи запобігти надмірному
вживанню алкоголю чиновниками, китайський імператор свого часу
видав розпорядження, згідно з яким вино не можна було пити
суповими мисками, дозволялося використовувати лише маленькі
чарочки. Японський ритуал уживання саке явно тяжіє до помірності.
Саке потрібно пити з маленьких чарок маленькими ковточками через
великі проміжки часу. Після кожного ковтка насолоджуються
делікатесами — якщо, звичайно, прагнуть виявити ввічливість419.
***
Чому завжди потрібно вміти «пити правильно»? Сп’яніння
позбавляє перешкод і випускає погане повітря назовні. Принаймні так
філософствували французи, захищаючи карнавальне безрозсудство
перед Паризьким теологічним факультетом у 1440 році. Веселе
проведення часу на святі було обов’язковим для того, щоб
«… безрозсудство, яке є нашою другою природою і вочевидь
закладене в людині від народження, можна було хоч раз на рік
вільно виявити. Винні бочки тріскаються, якщо вчасно не відкрити
отвір і не запустити в них повітря. Усі ми, люди, — наповнені злом
бочки, які тріскаються від вина мудрості, якщо це вино постійно не
бродить у стані шанобливості та богобоязливості. Потрібно
запустити в них повітря, аби вони не зіпсувалися. Тому ми
дозволяємо собі в певні дні віддаватися безрозсудству, аби потім з
наповненим серцем повертатися до служіння Богу»452.
Аналогічний шлях звільнення пропонує єврейське свято Пурім. На
карнавалі, організованому на честь цариці Естер, яка в 485 році до н. е.
врятувала євреїв од геноциду, євреїв заохочують уживати алкогольні
напої без міри. На святі віряни повинні напитися так, що перестануть
розрізняти фрази «нехай буде благословенний Мордехай» і «нехай буде
проклятий Аман». Мордехай був батьком Естер, а Аман був
правителем, який хотів знищити всіх євреїв. На святі Пурім слід
випити стільки чарок, скільки знадобиться, аби забути про
ворожнечу453.
За єврейськими уявленнями, тотальне сп’яніння має терапевтичну
дію. Під дією сп’яніння давні образи забуваються, поступаючись
місцем шаленству і сонливості. Прикрощі розчиняються в алкоголі. Чи
можна було б використати талмудську науку також у західних країнах?
За час маленьких мандрів історією алкоголю в цій книжці пивний
ріг по вінця наповнився історіями різних епох і культур про те, як
сп’яніння прагнули присвятити миру, дружбі та рівності. Таке
сп’яніння боїться агресії і меланхолії. Випити пропонують не для того,
щоб роздути ворожнечу, а для того, щоб розвіяти сум, адже в основі
вживання алкоголю лежить радість. Сп’яніння покликане об’єднувати
людей, а не роз’єднувати. Таке ідеальне сп’яніння не всім дано від
природи. Тому люди потратили віки на розроблення правил і ритуалів,
пов’язаних з уживанням алкоголю, аби підозріливі відлюдьки могли
веселитися за спільним святковим столом.
В останньому розділі цієї книжки наведено десять золотих правил
сп’яніння. Хоча вони як колода в оці, ці правила написані для того, аби
читач міг насолоджуватися хорошим напоєм, хорошою компанією і
хорошими думками в радісній атмосфері. Нехай основу для цього
підготує гарна поезія Омара Хайяма, яка заперечує аскетизм, а вино,
любов і мудрість бачить як одне ціле:
Приємніш пить вино, до гарних залицятись,
Аніж в удаваній побожності вправлятись.
Коли усіх п’яниць поглинуть має пекло,
Хто ж із людей тоді зуміє в рай дістатись?
Найкраще пить вино у віці молодім,
Укупі з милою, з товаришем своїм.
Цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
I пить без просипу — єдине щастя в нім[55].
10 золотих правил сп’яніння
I
Візьми господарю і господині подарунок, найкраще пляшку
алкоголю. Не бери на свято даремно свого авто, бо інші думатимуть,
що ти не хочеш святкувати зі щирим серцем.
II
Говори коротко і ввічливо. Якщо ти трохи напідпитку, не говори,
чого не слід, з оманливою впевненістю. Намагайся слухати інших.
Виявляй до них зацікавлення. Не перебивай, але й не веди монолог.
Натомість пропонуй господарю і господині приємну й достойну
компанію.
III
Будь гостинним. Наливай усім. Сп’яніння не знає нерівності.
Добрий господар або господиня задає темп уживання алкоголю, а гості
за ними слідують. Добрий господар або господиня піклується, аби всі
сп’яніли рівною мірою.
IV
Прагни того, щоб не бути більш п’яним за інших. Ніхто не
ніяковітиме, якщо всі сп’яніють однаково.
V
Пильнуй, як і з кого смієшся. П’яна людина вразлива і часто
безневинний сміх відлунює в її голові загрозливим ворожим громом.
VI
Не відмовляйся від запропонованої чарки даремно. Надмірна
манірність не пасує до святкової атмосфери чесності та вічної дружби.
Щонайбільше твоя відмова змусить господарів думати, що
запропоноване частування не гідне твоєї персони.
VII
Не докоряй іншим за сп’яніння. Не сварися напідпитку
привселюдно. Якщо назріває сварка, заводь застільну пісню. Сократ
теж використовував цей метод.
VIII
Остерігайся з оманливою самовпевненістю чіплятися до інших
напідпитку, якщо щиросердно не впевнений у своїх намірах.
IX
Не йди зі свята надто рано. Не дивись на годинник, адже це нагадує
іншим про плин часу. Якщо тобі треба йти, йди настільки непомітно,
наскільки це можливо, щоб не потягти за собою інших. Проте не будь
також останнім гостем.
X
Не нагадуй іншим даремно наступного ранку про те, що було
вчора, якщо це змушує їх ніяковіти. Давній центральноєвропейський
вислів влучно зауважує: п’яниця з хорошою пам’яттю огидний.
Король п’є. Картина Якоба Йорданса, 1640 р.
Література
AFP (2015): Is this why we love drinking booze? www.news.com.au
Allardt, Erik, Yrjö Littunen (1973): Sosiologian perusteet. WSOY,
Porvoo.
Alho, Olli (1988): Hulluuden puolustus ja muita kirjoituksia naurun
historiasta. WSOY, Juva.
Apo, Satu (1991): ”Olut, viina ja myyttinen fantasia — alkoholijuomien
synty suomalaisen kansanperinteen mukaan” // Kolme on kovaa sanaa.
Kirjoituksia kansanperinteestä, ред. Pekka Laaksonen та Sirkka-Liisa
Mettomäki. SKS, Helsinki.
Aristotle (1961): Problems I. Books I—XXI. William Heinemann,
Cambridge.
Armour, Robert A. (1989): Gods and Myths of Ancient Egypt. The
American University in Cairo Press, Cairo.
Bahtin, Mihail (1995): François Rabelais — Keskiajan ja renessanssin
nauru. Taifuuni, Helsinki.
Bengtsson, Niklas (1998): Viini ja uskonnot. Helsinki University Press,
Helsinki.
Bianquis-Gasser, Isabelle (1992): ”Wine and men in Alsace, France” //
Alcohol, Gender and Culture, ред. Dimita Gefou-Madianou. Routledge,
London and New York.
Biedermann, Hans (1993): Suuri symbolikirja. WSOY, Juva.
The Book of the Dead (1984). Papyri of Ani, Hunefer, Anhaï. Liber,
Fribourg, Geneve.
Brasch, Rudolp (1990): How Did It Begin? Customs, superstitions and
their romantic origins. Tynron Press, Singapore.
Bremmer, Jan (1990): ”Adolescents, Symposium and Pederasty” //
Sympotica. A Symposium on the Symposion, ред. Oswyn Murray.
Clarendon Press, Oxford.
Bremmer, Jan (1997): ”Jokes, Jokers and Jokebooks in Ancient Greek
Culture” // A Cultural History of Humour. From Antiquity to the Present
Day, ред. Jan Bremmer & Herman Roodenburg. Polity Press, Cambridge.
Brennan, Thomas (1988): Public Drinking and Popular Culture in
Eighteenth-century Paris. Princeton University Press, New Jersey.
Brillat-Savarin, Anthelme (1988): Maun fysiologia. Koko Kansan
Kirjakerho, Jyväskylä.
Bruun, Kettil (1972): Alkoholi: käyttö, vaikutukset ja kontrolli.
Sosiologinen pohjoismainen tarkastelu. Tammi, Helsinki.
Carcopino, Jérôme (1997): Sellaista oli elämä keisareiden Roomassa.
WSOY, Juva.
Carter, Maureen J. (1996): Magic, Monsters and Oracles from the Greek
Myths. Efstathiadis, Attikis.
Christie, Nils & Kettil Bruun (1986): Hyvä vihollinen.
Huumausainepolitiikka Pohjolassa. Weilin+Göös, Espoo.
Corbin, Alan (1990): ”Backstage” // A History of Private Life IV: From
the Fires of Revolution to the Great War, ред. Philippe Aries & Georges
Duby. Harvard University Press, Cambridge.
Cuppy, Will (1992): The Decline and Fall of Practically Everybody.
Barnes & Noble, New York.
Douglas, Mary (1988): ”A Distinctive anthropological perspective” //
Constructive Drinking. Perspectives on Drink from Anthropology, ред.
Mary Douglas. Cambridge University Press, Cambridge.
Driessen, Henk (1992): ”Drinking on masculinity: alcohol and gender in
Andalusia” // Alcohol, Gender and Culture, ред. Dimita Gefou-Madianou.
Routledge, London.
Eddan sankarirunot (1980). Переклад, вступ, коментарі Aale Tynni.
WSOY, Porvoo.
Eddan jumalrunot (1982). Переклад, вступ, коментарі Aale Tynni.
WSOY, Porvoo.
Egill Skallagrímsson (1994): Egillin, Kalju-Grímrinpojan saaga. Otava,
Helsinki.
Eliade, Mircea (1982): A History of Religious Ideas. Vol.2. From
Gautama Buddha to the Triumph of Christianity. The University of Chicago
Press, Chicago and London.
Englund, Peter (1996): Suuren sodan vuodet. WSOY, Porvoo.
Erasmus Roterodamus (1961): Cullainen Kira Nuorucaisten Tapain
Sijwollisudest. Ред. та вид. Helmer Winter, Turku.
Erasmus Rotterdamilainen (1996): Tyhmyyden ylistys. Yliopistopaino,
Helsinki.
Falk, Pasi (1980): ”Malja sinulle! Johdatus juomariittitutkimukseen” //
Pullon henki. Märän sukupolven tervehdys Pekka Sulkuselle, ред. Pasi
Falk. Helsingin yliopisto.
Falk, Pasi (1983a): Humalan historia. Juomisen merkityksen
historiallisuus. Lisensiaattityö. Helsingin yliopisto.
Falk, Pasi (1983b): Juominen ja humala modernissa yhteiskunnassa.
Sivulaudaturtyö. Helsingin yliopisto.
Flacelière, Robert (1997): Sellaista oli elämä antiikin Kreikassa. WSOY,
Juva.
Foote, P. G. & D. M. Wilson (1973): The Viking Achievement. The
Society and culture of early medieval Scandinavia. Sidgwick & Jackson,
London.
Furuhagen, Hans (1985): ”Helleenien maailma” // Otavan suuri
maailmanhistoria 3. Otava, Helsinki.
Gilgamesh. Maailman vanhin sankaritaru (1980). Suomentanut, esitellyt
ja selittänyt Armas Salonen. WSOY, Porvoo.
Girard, Rene (1979): Violence and Sacred. The John Hopkins
University Press, Baltimore and London.
Guirand, F. (1996a): ”Greek Mythology” // The Larousse Encyclopedia
of Mythology, ред. Robert Graves. Chancellor Press, London.
Guirand, F. (1996b): ”Assyro-Babylonian Mythology” // The Larousse
Encyclopedia of Mythology, ред. Robert Graves. Chancellor Press, London.
Guirand, F. & A.-V. Pierre (1996): ”Roman Mythology” // The Larousse
Encyclopedia of Mythology, ред. Robert Graves. Chancellor Press, London.
Gusfield, Joseph (1988): ”Passage to play: rituals of drinking time in
American society” // Constructive Drinking. Perspectives on Drink from
Anthropology, ред. Mary Douglas. Cambridge University Press,
Cambridge.
Haavio, Martti (1942): Suomalaiset kodinhaltiat. WSOY, Porvoo.
Haavio, Martti (1959). Karjalan jumalat. WSOY, Porvoo.
Hammurabin lait (1951). Переклад з мови давнього Вавилону зі
вступом та коментарями Armas Salonen. WSOY, Porvoo.
Harva, Uno (1945): Muinaissuomalaisten Bacchus. Kalevalaseuran
vuosikirja 23—24. WSOY, Porvoo.
Health Departement of Western Australia (1996): ”History of Alcohol”.
[http://www.public.health.wa.gov.au/ALCOHOL/histor.pdf]
Heino, Eero (1969): Bacchus Suomen kirjallisuudessa kustavilaisesta
ajasta kotipolton kieltämiseen. Acta Universitatis Tamperensis Ser. A
Vol.27. Tampereen yliopisto, Tampere.
Henrikson, Alf & Disa Törngren & Lars Hansson (1983): Suuri
Tarukirja. Koko kansan kirjakerho.
Holmyard, E. J. (1990): Alchemy. Dover, New York.
Homeros (1962): Odysseia. Suom. Otto Manninen. WSOY, Porvoo.
Hudson, John (1995): Suurin tiede. Kemian historia. Art House,
Jyväskylä.
Hämäläinen, Martti (1996): Eros, väkivalta ja uskonto. Atena,
Jyväskylä.
Jackson, Michael (1990): Suuri olutkirja. Gummerus.
James, William (1982): The Varieties of Religious Experience. Penguin,
Harmondsworth.
Jellinek, E. M. (1976): ”Drinkers and Alcoholics in Ancient Rome”.
Journal of Studies on Alcohol. Vol.37, no. 11.
Jellinek, E. M. (1977): ”The Symbolism of Drinking. A Culture-
Historical Approach”. Journal of Studies on Alcohol. Vol.38, no. 5.
Johnson, Hugh (1989): Viinin tarina. Otava, Helsinki.
Johnson, Dorothy M. & R. T. Turner (1994): The Bedside Book of
Bastards. Barnes & Noble, New York.
Johnson, Paul (1988): Intellectuals. Weidenfeld and Nicholson, London.
Julin, Petra (1998): Tuhat ja yksi häätaikaa. Tammi, Helsinki.
Juvenal (1969): The Satires of Juvenal. Harvard University Press,
London.
Kalevala (1969). WSOY, Porvoo.
Karjalainen, Sirpa & Teppo Korhonen & J. U. E. Lehtonen (1989): Uusi
ajantieto, WSOY, Porvoo.
Kaukinen, Milja & Marjukka Nylund & Pertti Siikala (1991):
Alkoholijuomien käsikirja 2. Väkevät alkoholijuomat. Restamark, Helsinki.
Khaijam, Omar (1975): Viisaan viini. Suom. Toivo Lyy. WSOY,
Porvoo.
Kiianmaa, Kalervo & Esa Korpi (1991): ”Humala ja sen
syntymekanismi” // Alkoholi. Vaikutukset elimistöön ja terveyteen, ред.
Kalervo Kiianmaa та Reino Ylikahri. Valtion painatuskeskus, Helsinki.
Kondo, Hiroshi (1992): Sake. A Drinker’s Guide. Kodansha
International, Tokyo.
Ksenofon (1960): Sokrates. Muistelmia. Pidot. Sokrateen
puolustuspuhe. Переклад та коментарі Pentti Saarikoski. Otava, Helsinki.
Kurjensaari, Matti (1975): Loistava Olavi Paavolainen. Henkilö- ja
ajankuva. Tammi, Helsinki.
Laaksonen, Liisa & Maija Salo (1983): Lystiä leikkiä. Perinnettä ja
perinneleikkejä. Mannerheimin lastensuojeluliitto. WSOY, Porvoo.
Leakey, Richard (1981): Ihmisen jäljillä. Kirjayhtymä, Helsinki.
Lehessaari, Anna-Liisa (1996): Alkoholin vaikutus puheen
prosodiikkaan. Helsingin yliopiston Fonetiikan laitoksen julkaisuja 40,
Helsingin yliopisto.
Lewis, Richard D. (1993): Mekö erilaisia? Suomalainen
kansainvälisissä liikeneuvotteluissa. Otava, Helsinki.
Lewis, Richard D. (1996): Kulttuurikolareita. Otava, Helsinki.
Lissarrague, François (1990): ”Around the Krater: An Aspect of
Banquet Imagery” // Sympotica: a Symposium on the Symposion, ред.
Oswyn Murray. Oxford Clarendon Press.
Lissarrague, François (1994): ”Figures of Women” // A History of
Women in the West, ред. Pauline Schmitt Pantel. The Belknap Press of
Harvard University Press. Massachusetts.
Lohberg, Rolf (1998): Das Grosse Lexikon vom Bier. VMA-Verlag,
Wiesbaden.
MacDonald, S. (1994): ”Whisky, Women and the Scottish Drink
Problem. A View from the Highlands” // Gender, Drink and Drugs, ред.
Maryon McDonald. Berg, Oxford/Providence.
Mars, Gerald & Yochanan Altman (1988): ”Alternative mechanism of
distribution in a Soviet economy” // Constructive Drinking. Perspectives on
Drink from Anthropology, ред. Mary Douglas. Cambridge University
Press, Cambridge.
McDonald, Maryon (1994): ”A Social-Anthropological View of Gender,
Drink and Drugs” // Gender, Drink and Drugs, ред. Maryon McDonald.
Berg, Oxford/Providence.
Meri, Veijo (1995): C. G. Mannerheim. Suomen marsalkka. WSOY,
Porvoo.
Monckton. H. A. (1966): A History of English Ale & Beer. The Bodley
Head, London.
de Montaigne, Michel (1985): Esseitä. WSOY, Juva.
Montet, Pierre (1982): Sellaista oli elämä faraoiden Egyptissä. WSOY,
Porvoo.
Mäntylä, Ilkka (1969): Ja yhteinen rahvas todisti. Kollaasi 1600-luvun
suomalaista tuomiokirjoista. WSOY, Porvoo.
Mäntylä, Ilkka (1985): Suomalaisen juoppouden juuret. Viinanpoltto
vapaudenaikana. SKS, Helsinki.
Mäntylä, Ilkka (1998): Viinissä totuus. Viinin historiaa Suomessa.
Otava, Keuruu.
Nataf, André (1988): The Wordsworth Dictionary of the Occult.
Wordsworth reference.
Nestorin kronikka (1994). Suom. Marja-Leena Jaakkola. WSOY,
Porvoo.
Nqokwey, Ndolamb (1988): ”Palm wine among the Lele” //
Constructive Drinking. Perspectives on Drink from Anthropology, ред.
Mary Douglas. Cambridge University Press, Cambridge.
Niiranen, Timo (1986): Erotiikan kulttuurihistoria. Kustannuskiila,
Kuopio.
Nirkko, Juha (1997): Pääsiäinen. Juhlatietoa, kuvia ja kertomuksia.
SKS, Helsinki.
Olaus Magnus Gothus (1973): Pohjoisten kansojen historia. Suomea
koskevat kuvaukset. Переклад з латини Kaarle Hirvonen. Otava, Helsinki.
Ovidius (1988): Rakastamisen taito. Rakkauden parannuskeinot.
Переклад та коментарі Seppo Heikinheimo. Weilin+Göös, Trondhejm.
Papagaroufali, Eleni (1992): ”Uses of alcohol among women: games of
resistance, power and pleasure” // Alcohol, Gender and Culture, ред.
Dimita Gefou-Madianou. Routledge, London.
Pellizer, Ezio (1990): ”Outlines of a Morphology of Sympotic
Entertainment” // Sympotica. A Symposium on the Symposion, ред. Oswyn
Murray. Clarendon Press, Oxford.
Peltonen, Matti (1988): Viinapäästä kolerakauhuun. Kirjoituksia
sosiaalihistoriasta. Hanki ja jää, Helsinki.
Peltonen, Matti (1997): Kerta kiellon päälle. Suomalainen
kieltolakimentaliteetti. Vuoden 1733 juopumusasetuksesta kieltolain
kumoamiseen 1932. Hanki ja Jää, Hämeenlinna.
Pentikäinen, Juha (1989): Kalevalan maailma. Yliopistopaino, Helsinki.
Petronius (1945): Trimalkion pidot. Переклад та коментарі Edwin
Linkomies. Otava, Helsinki.
Platon (1979): Pidot. Teokset III. Suom. Marianna Tyni. Otava,
Helsinki.
Platon (1986): Lait. Teokset VI. Suom. Marja Itkonen-Kaila, Holger
Thesleff, Tuomas Anhava, A. M. Anttila. Otava, Keuruu.
Pliny the Elder (1991): Natural History. A Selection. Penguin Books,
Harmondsworth.
Plinius nuorempi (1974): Kirjeitä keisariajan Roomasta. Valikoima
Plinius Nuoremman kirjetuotannosta, ред. Marja Itkonen-Kaila.
Gaudeamus, Helsinki.
Plutarkhos (1989): Kuuluisien miesten elämäkertoja. WSOY, Juva.
Pontén, Johan (1967): Historia kring alkoholen. Frän Syndafloden till
dagens Sverige. Natur och Kultur, Stockholm.
Pulla, Armas J. (1964): Leipää ja viiniä. Aatamista isoisän päiviin.
Otava, Helsinki.
Pulla, Armas J. (1973): Älä ota ellet osaa. Asiaa alkoholista, sen
käytöstä ja vaikutuksista. Weilin+Göös, Helsinki.
Purcell, Nicholas (1994): ”Woman and Wine in Ancient Rome” //
Gender, Drink and Drugs, ред. Maryon McDonald. Berg,
Oxford/Providence.
Pöysä, Toivo & Götha Rannikko & Reima Rannikko (1982): Pontikka.
Viisi vuosisataa suomalaista paloviinaperinnettä. Otava, Keuruu.
Raamattu (2000). Suomen evankelisluterilaisen kirkon
kirkolliskokouksen vuonna 1992 käyttöön ottama suomennos. Suomen
Pipliaseura, Mikkeli.
Rabelais, François (1947): Suuren Gargantuan hirmuinen elämä.
Gummerus, Jyväskylä.
Rautonen, Markku (1994): Viinakirja. WSOY, Porvoo.
Raymond, Irving Woodworth (1927): The Teaching of the Early Church
on the Use of Wine and Strong Drink. Columbia University Press, New
York.
Regan, Gary (1991): The Bartender’s Bible. Harper Paperbacks, New
York.
Roesdahl, Else (1993): Viikingit. Otava, Helsinki.
Rouche, Michel (1987): ”The Early Middle Ages in the West” // A
History of Private Life I: From Pagan Rome to Byzantium, ред. Philippe
Aries & Georges Duby. Harvard University Press, Cambridge.
Salonen Armas (1970): Elämää Babyloniassa maailman vanhimpien
kirjeiden valossa. Suomen itämaisen seuran kansantajuisia julkaisuja no 16,
Helsinki.
Salonen, Armas (1973): Elettiinpä ennenkin eli muinaisuus elää
nykyajassa. Suomen itämaisen seuran kansantajuisia julkaisuja no 17,
Helsinki.
Salonen, Armas (1967): Persian muinaisuus ja kulttuuri. Otava,
Helsinki.
Salonen, Armas & Rostislav Holthoer (1982): Egypti ja sen kulttuuri.
Otava, Helsinki.
Sarmela, Matti (1991): ”Karhu ihmisen ympäristössä” // Kolme on
kovaa sanaa. Kirjoituksia kansanperinteestä, ред. Pekka Laaksonen та
Sirkka-Liisa Mettomäki. SKS, Helsinki.
Schivelbusch, Wolfgang (1986): Nautintoaineiden kulttuurihistoria.
Otava, Helsinki.
Seltman, Charles (1957): Wine in the Ancient World. Routledge,
London.
Sherrat, Andrew (1995): ”Peculiar substances” // Consuming habits.
Drugs in history and anthropology, ред. Jordan Goodman, Plau E. Lovejoy
& Andrew Sherrat. Routledge, London and New York.
Siegel, Ronald K. (1989): Intoxication. Life in Pursuit of Artificial
Paradise. E. P. Dutton, New York.
Smith, Bradley (1975): Mexico. A History in Art. Phaidon Press,
London.
Smith, Gregg (1995): Beer. A History Of Suds And Civilization From
Mesopotamia To Microbreweries. Avon Books, New York.
Smith, Woodruff (1995): ”From coffeehouse to parlour: the
consumption of coffee, tea and sugar in north-western Europe in the
seventeenth and eighteenth centuries” // Consuming habits. Drugs in history
and anthropology, ред. Jordan Goodman, Plau E. Lovejoy & Andrew
Sherrat. Routledge, London and New York.
Snyder, Solomon (1988): ”Alcohol: Customs and Rituals”.
Encyclopedia of Psychoactive Drugs Series 1. Burke, London.
Sournia, Jean-Charles (1990): A History of Alcoholism. Basil
Blackwell, Oxford.
Spode, Hasso (1993): Die Macht der Trunkenheit. Kultur- und
Sozialgeschichte des Alkohols in Deutschland. Leske+Budrich, Hemsbach.
Strandén, Sven (1993): Onko isillä drakula? Lyhyt vapaus- ja
krapulatieteellinen selitysoppi. Tammi, Helsinki.
Strömberg, Jari & Mirja Syvänen (1990): Suomalainen olutkirja.
Tietosanoma, Helsinki.
Suetonius (1960): Rooman keisarien elämänkertoja. Suom. J. A. Hollo.
WSOY, Porvoo.
Suuronen, Kerttu (1969): Ohrainen olut. Otava, Helsinki.
Tacitus (1988): Germania. Yliopistopaino, Helsinki.
Talve, Ilmar (1990): Suomen kansankulttuuri. SKS, Helsinki.
Talvi, Jussi (1989): Gastronomian historia. Otava, Keuruu.
Thomson, Oliver (1993): A History of Sin. Barnes & Noble, New York.
Townsend. Mary Lee (1997): ”Humour and the Public Sphere in
Nineteenth-Century Germany” // A Cultural History of Humour. From
Antiquity to the Present Day, ред. Jan Bremmer & Herman Roodenburg.
Polity Press, Cambridge
Troyat, Henri (1983): Iivana Julma. WSOY, Juva.
Tynni, Aale (1982): ”Johdanto” // Eddan jumalrunot. Переклад, вступ,
коментарі Aale Tynni. WSOY, Porvoo.
Van Gennep, Arnold (1960): The Rites of Passage. The University of
Chicago Press, Chicago.
Veyne, Paul (1987): ”The Roman Empire” // A History of Private Life I.
From Pagan Rome to Byzantium, ред. Philippe Ariès & Georges Duby.
Harvard University Press, Cambridge.
Vilkuna, Kustaa (1985): Vuotuinen ajantieto. Vanhoista merkkipäivistä
sekä kansanomaisesta talous- ja sääkalenterista enteineen. Otava, Helsinki.
Visser, Margaret (1991): The Rituals of Dinner. The Origins, Evolution,
Eccentricities, and Meaning of Table Manners. Grove Weidenfeld, New
York.
Walker, Benjamin (1977): Encyclopedia of Esoteric Man. Routledge &
Kegan Paul, London and Henley.
Walton, Stuart & Brian Glover (1998): The Ultimate Encyclopedia of
Wine, Beer, Spirits & Liqueurs. Hermes House, London.
Ward, Susie & Claire Clifton & Jenny Stacey (1997): The Gourmet
Atlas. Quarto Publishing, London.
Westermann, Marïet (1997): ”How Was Jan Steen Funny? Strategies
and Functions of Comic Painting in the Seventeenth Century” // A Cultural
History of Humour. From Antiquity to the Present Day, ред. Jan Bremmer
& Herman Roodenburg. Polity Press, Cambridge.
Weyerer, Siegfried, Martina Schäufele, Birgitt Wiese, Wolfgang Maier,
Franziska Tebarth, Hendrik van den Bussche, Michael Pentzek, Horst
Bickel, Melanie Luppa & Steffi G. Riedel-Heller (2011): ”Current alcohol
consumption and its relationship to incident dementia: results from a 3-year
follow-up study among primary care attenders aged 75 years and older”,
Age and Ageing, doi: 10.1093/ageing/afr007
[http://ageing.oxfordjournals.org/content/early/2011/02/23/ageing.afr007.full.pdf+html]
Ylikahri, Reino (1991): ”Krapula” // Alkoholi. Vaikutukset elimistöön
ja terveyteen, ред. Kalervo Kiianmaa та Reino Ylikahri. Valtion
painatuskeskus, Helsinki.
Zetterman, Tore (1984): Kirjaniekat. Koko kansan kirjakerho, Helsinki.
Посилання
1 Walker 1977, 124.
2 Weyerer et al. 2011.
3 Johnson 1989, 77.
4 Brillat-Savarin 1988, 121—122.
5 Mt, 130.
6 Siegel 1989, 118.
7 Mt, 210.
8 Sherrat 1995, 34.
9 Bruun 1972, 95.
10 Douglas 1988, 3—4.
11 Lehessaari 1996, 84—89.
12 Kiianmaa & Korpi 1991, 50.
13 Douglas 1988, 3—4.
14 Allardt & Littunen 1973, 31.
15 Gefou-Madianou 1992, 4; Lewis 1996, 324.
16 Nestorin kronikka 58—59.
17 Thomson 1993, 154.
18 Pliny 1991, 192.
19 Talvi 1989, 113—114.
20 Siegel 1989, 256—272.
21 Meri 1995, 42.
22 Bremmer 1990, 140.
23 Pellizer 1990, 180—182.
24 Bahtin 1995, 150.
25 Visser 1991, 42.
26 McDonald 1994, 14.
27 Ilm. 17:2.
28 Platon 1986, 637c.
29 Leakey 1981, 92—95
30 Visser 1991, 2.
31 Christie & Bruun 1986, 42—43.
32 I korinttolaiskirje 5:11.
33 Raymond 1927, 100, 138.
34 Sournia 1990, 13.
35 Sherrat 1995, 22—23.
36 Johnson 1989, 100—101.
37 Pontén 1967, 85.
38 Olaus Magnus 1973, 120.
39 McDonald 1994, 103.
40 Sournia 1990, 109.
41 Snyder 1988, 75.
42 Lewis 1993, 105.
43 Johnson 1989, 185.
44 Ngokwey 1988, 113—114.
45 Bengtsson 1998, 53.
46 Talvi 1989, 142.
47 Pliny 1991, 193.
48 McDonald 1994, 15.
49 Regan 1991, 156.
50 Walton & Glover 1988, 415.
51 McDonald 1994, 136.
52 Driessen 1992, 74.
53 Papagaroufali 1992, 48—49.
54 Salonen 1970, 33.
55 Johnson 1989, 125.
56 Pontén 1967, 165.
57 Strömberg & Syvänen 1990, 93.
58 Snyder 1988, 33.
59 Regan 1991, 55—56; Strömberg & Syvänen 1990, 61.
60 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 57, 65—68.
61 Smith, W. 1995, 150—151.
62 Westermann 1997, 164.
63 Townsend 1997, 210—211.
64 Corbin 1990, 633—635.
65 Peltonen 1977, 35.
66 Heino 1969, 33—34.
67 Peltonen 1997, 42.
68 Mt, 43.
69 Heino 1969, 33—34, 124.
70 Peltonen 1997, 43.
71 Heino 1969, 34—35.
72 Jackson 1990, 51.
73 Pontén 1967,134.
74 Pulla 1973, 10.
75 Smith, G. 1995, 7.
76 Brasch 1990, 97.
77 Walton & Glover 1998, 6.
78 Harva 1945, 42.
79 Smith, G. 1995, 7.
80 Gilgamesh 1980, 65.
81 Salonen 1973, 32.
82 Lohberg 1998, 55.
83 Salonen 1970, 12.
84 Hammurabin lait 1951, 108.
85 Salonen 1973,18.
86 Lohberg 1998, 57.
87 Mt.
88 Mt, 59.
89 Mt, 60.
90 Thomson 1993, 74.
91 Montet 1982, 134—135.
92 Salonen 1982, 103, 129.
93 Salonen 1973, 103.
94 Lohberg 1998, 60.
95 Suuronen 1969, 174.
96 Smith, W. 1995, 15.
97 Paavalin ensimmäinen kirje Timoteukselle 5:13.
98 Sournia 1990, 15.
99 Visser 1991, 119; Walton & Glover 1998, 496.
100 Olaus Magnus 1973, 112.
101 Mt, 114.
102 Mäntylä 1998, 43.
103 Smith, G. 1995, 30—31.
104 Pulla 1964, 20, 251 ; Heino 1969, 64.
105 Smith, G. 1995, 11; Monckton 1966, 39; Lohberg 1998, 150.
106 Christie & Bruun 1986, 44.
107 Mäntylä 1985, 198.
108 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 16; Walton &Glover 1998, 8.
109 Talvi 1989, 42—43; Holmyard 1990, 54.
110 Snyder 1988, 31—32.
111 Holmyard 1990, 121—122; Nataf 1996, 189.
112 Hudson 1995, 51.
113 Holmyard 1990, 121—122.
114 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 15.
115 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 16.
116 Biedermann 1993, 16.
117 Nataf 1996, 189.
118 Strandén 1993, 46—47.
119 Pontén 1967, 111—112.
120 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 22; Heino 1969, 24.
121 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 16.
122 Holmyard 1990, 160.
123 Hudson 1995, 54.
124 Holmyard 1990, 167.
125 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 73.
126 Walton & Glover 1998, 444.
127 Mt, 433; Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 22.
128 Walton & Glover 1998, 480; Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 69.
129 Mäntylä 1985, 112.
130 Walton & Glover 1998, 481; Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 74.
131 Sournia 1990, 110.
132 Snyder 1988, 52.
133 Tiede 2000, 3/98.
134 Johnson 1989, 12.
135 Jellinek 1977, 854; Salonen 1970, 45; Westermann 1997, 163.
136 Bahtin 1995, 255.
137 Kalevala XII, 68—72.
138 Snyder 1988, 31—32.
139 Pontén 1967, 167.
140 De Montaigne 1988, 126.
141 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 24.
142 Regan 1991, 55—56, 94.
143 Kaukinen, Nylund & Siikala 1991, 53.
144 Meri 1995, 156, 257.
145 Brasch 1990, 97.
146 Suuronen 1969, 9.
147 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 155; Girard 1979, 94.
148 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 158—160; Sarmela 1991, 218.
149 Sarmela 1991, 220.
150 Mt, 218.
151 Eliade 1982, 139.
152 Thomson 1993, 170; Suuronen 1969, 120.
153 Falk 1980, 6—7.
154 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 155—156; Suuronen 1969,
133—134.
155 Haavio 1959, 138—139; Pontén 1967, 99.
156 Visser 1991, 35, 255.
157 Heino 1969, 26; Regan 1991, 175; Mäntylä 1998, 46.
158 Sherrat 1995, 18; Nirkko 1997, 11.
159 Luukas 22:20.
160 Salonen 1970, 126—127.
161 Viides Mooseksen kirja 16:15.
162 Vilkuna 1989, 303.
163 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 98.
164 Niiranen 1986, 179.
165 Montet 1982, 69—70.
166 Johnson 1989, 50; Furuhagen 1985, 154.
167 Bianquis-Gasser 1992, 104—106.
168 Mt, 145—146.
169 Furuhagen 1985, 153—154.
170 Guirand & Pierre 1996, 199.
171 Salonen 1967, 102.
172 McDonald 1994, 136—137.
173 McDonald 1994, 109.
174 Snyder 1988, 57.
175 Bremmer 1997, 13.
176 Bahtin 1995, 11—12.
177 Mt, 68.
178 Alho 1988, 73—75.
179 Vilkuna 1985, 320—321.
180 Suuronen 1969, 83.
181 James 1929, 379—387.
182 Suuronen 1969, 90; Bradley 1975, 153—154; Snyder 1988, 88.
183 Brasch 1990, 98.
184 Saarnaaja 9:7—9.
185 Alho 1988, 215.
186 Guirand 1996b, 54; Salonen 1970, 12.
187 Brasch 1990, 97; Smith, G. 1995, 9.
188 Bengtsson 1988, 7.
189 Seltman 1957, 54.
190 Henrikson, Törngren & Hansson 1983, 90.
191 Guirand 1996a, 161.
192 Platon 1979, 215d.
193 Seltman 1957, 106—107.
194 Johnson 1989, 49—50; Lissarrague 1994, 224; Seltman 1957, 108.
195 Veyne 1987, 193.
196 Pontén 1967, 28; Johnson 1989, 56.
197 Pontén 1967, 28.
198 Juvenal 1969, 109.
199 Henrikson, Törngren & Hansson 1983, 310.
200 Guirand & Pierre 1996, 205; Jellinek 1976, 854.
201 Lohberg 1998, 66.
202 Mt.
203 Harva 1945, 44.
204 Spode 1993, 20—21.
205 Walton & Glover 1988, 253.
206 Ensimmäinen korinttolaiskirje 6:10; Paavalin kirje galatalaisille
5:19—21.
207 Heino 1969, 32, 58; Peltonen 1997, 20.
208 Haavio 1959, 138—139.
209 Smith, G. 1995, 18.
210 Siegel 1989, 110.
211 Kurjensaari 1975, 293; Lewis 1996, 280.
212 Furuhagen 1985, 153; Ward, Clifton & Stacey 1997, 136.
213 Biedermann 1993, 412.
214 Flacelière 1997, 208—210.
215 Carter 1996, 76.
216 Jesaja 28. luku.
217 Helsingin Sanomat 13.2.1998.
218 Seltman 1957, 102.
219 Health Department of Western Australia 1996.
220 Rabelais 1947, 16—17.
221 Brennan 1988, 203.
222 Bahtin 1995, 105—106.
223 Johnson 1988, 90.
224 Platon 1979, 244b—245a, 238d.
225 Platon 1986, 653d—654a.
226 Johnson 1989, 48—49; Seltman 1957, 149.
227 Johnson 1989, 51; Bengtsson 1985, 15; Seltman 1957, 149.
228 Flacelière 1997, 197; Seltman 1957, 149.
229 Guirand 1996a, 157.
230 Jellinek 1976, 1731.
231 Mäntylä 1998, 10; Suuronen 1969, 8.
232 Tynni 1982, 15; Henrikson, Törngren & Hansson 1983, 68.
233 Pontén 1967, 63.
234 Zetterman 1984, 70.
235 Pontén 1967, 275.
236 Heino 1969, 55.
237 Bahtin 1995, 82.
238 Spode 1993, 21.
239 Heino 1969, 43.
240 Pontén 1967, 232.
241 Van Gennep 1960, 189—190.
242 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 101.
243 Bengtsson 1998, 45—47.
244 Gusfield 1988, 80—82.
245 Mt, 82.
246 Mt, 63, 70.
247 Jellinek 1977,861.
248 Suuronen 1969, 114—115.
249 Mäntylä 1988, 57.
250 Pulla 1973, 17; Mäntylä 1998, 58.
251 Mt, 139.
252 McDonald 1994, 108.
253 McDonald 1994, 108.
254 Joh. 2:1—11.
255 Kalevalan XXIII luku.
256 Julin 1998, 31, 43, 94.
257 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 133, 163.
258 Mt, 171.
259 Mt, 175.
260 Mt, 99.
261 Mäntylä 1988, 46.
262 Brennan 1988, 222—223.
263 Mt, 220.
264 Mt, 221.
265 Falk 1980, 10.
266 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 135.
267 MacDonald 1994, 136.
268 Falk 1983b, 50—51.
269 Walton & Glover 1988, 394.
270 Lewis 1996, 173.
271 Carcopino 1997, 313.
272 Plinius Nuorempi 1974, 31.
273 Carcopino 1977, 314.
274 Visser 1991, 97, 110—111.
275 Peltonen 1988, 42.
276 Visser 1991, 110—111.
277 Mt, 292.
278 Mt, 31.
279 Mt, 263.
280 Mt, 87—88.
281 Lewis 1993, 136.
282 Visser 1991,91.
283 Mt.
284 Rouche 1987, 444.
285 Mt, 442.
286 Visser 1991, 97.
287 Falk 1980, 16.
288 Spode 1993, 42.
289 Mt.
290 Walker 1977, 74.
291 Visser 1991, 4.
292 Egill 1994, 111.
293 Tacitus 1988, 22.
294 Mt.
295 Rouche 1987, 432.
296 Mt, 432.
297 Pontén 1967, 72.
298 Jellinek 1977, 860.
299 Roesdahl 1993, 58.
300 Foote & Wilson 1973, 166, 402.
301 Suuronen 1969, 123.
302 Walton & Glover 1998, 263.
303 Lewis 1996, 162, 294.
304 Siegel 1989, 256.
305 Mt, 256—257.
306 Brennan 1988, 219—220.
307 Walton & Glover 1998, 476.
308 Mäntylä 1985, 151.
309 Lewis 1996, 264.
310 Visser 1991, 282.
311 Falk 1980, 10.
312 Egill 1994, 196.
313 Schvivelbusch 1986, 177—178.
314 Pontén 1967, 98.
315 Troyat 1983, 149.
316 Snyder 1988, 38.
317 Jellinek 1977, 860.
318 Falk 1980, 9.
319 Mäntylä 1969, 184.
320 Mäntylä 1998, 48.
321 Heino 1969, 43.
322 Odysseia IX luku.
323 Visser 1991, 89.
324 Strandén 1993, 106.
325 Driessen 1992, 74.
326 Pellizer 1990, 178.
327 Bremmer 1997, 13.
328 Talvi 1989, 62.
329 Ksenofon 1960, 170—189.
330 Platon 1979.
331 Veyne 1987, 187—189.
332 Carcopino 1997, 313.
333 Mars & Altman 1988, 217—274.
334 Johnson 1989, 15.
335 Bremmer 1997, 13.
336 Ksenofon 1960, 164—165.
337 Visser 1991, 105.
338 Erasmus 1996, 30.
339 Strömberg & Syvänen 1990, 54.
340 The Book of the Death 1984, 67.
341 Bradley 1975, 124—125.
342 Kondo 1992,13.
343 Veyne 1987, 183; Bahtin 1995, 131.
344 Lissarrague 1990, 202.
345 Armour 1989, 114.
346 Siegel 1989, 104.
347 Biedermann 1993, 413.
348 Mäntylä 1985, 40.
349 Snyder 1988, 30; Johnson 1989, 111.
350 Monckton 1966, 28—29.
351 Lohberg 1998, 84, Pulla 1964, 12.
352 Talvi 1989, 143.
353 Pulla 1964, 83.
354 Troyat 1983, 45.
355 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 23, 28.
356 Heino 1969, 22.
357 Pontén 1967, 130—131.
358 Mt.
359 Mt, Sherrat 1995, 42.
360 Pulla 1973, 13.
361 Snyder 1988, 25; Sournia 1990, 7—11.
362 Sournia 1990, 110.
363 McDonald 1994, 105.
364 Pontén 1967, 78—79.
365 Sournia 1990, 8.
366 Plutarkhos 1989, 420.
367 Guppy 1992, 43; Pulla 1964, 90.
368 Tiede 2000, 3/98.
369 Sournia 1990, 10; Johnson 1989, 56. Plutarkhos 1989, 10.
370 Plutarkhos 1989, 9—10.
371 Suetonius 1960, 172.
372 Pulla 1964, 10.
373 Pliny 1991, 193.
374 Pulla 1964, 11; Suetonius 1960, 118.
375 Suetonius 1960, 276.
376 Carcopino 1997, 315.
377 Visser 1991, 337; Snyder 1988, 28.
378 Pliny 1991, 193.
379 Snyder 1988, 28.
380 Suetonius 1960, 380.
381 Carcopino 1997, 314.
382 Johnson & Turner 1994, 68; Sournia 1990, 11.
383 Strömberg & Syvänen 1990, 93; Pulla 1964, 20.
384 Johnson & Turner 1994, 183; Troyat 1983, 32, 105.
385 Troyat 1983, 84.
386 Guppy 1992, 139; Alho 1988, 142—143.
387 Englund 1996, 110—111.
388 Mt, 154.
389 Mäntylä 1998, 55.
390 Mt, 56.
391 Suuronen 1969, 127.
392 Pontén 1967, 205.
393 Pontén 1967, 231; Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 33.
394 Mäntylä 1998, 58.
395 Snyder 1988, 54.
396 Ylikahri 1989, 56—57.
397 Pontén 1967, 167.
398 Mt, 281—282.
399 Strandén 1993, 103.
400 Salonen 1970, 33.
401 Pliny 1991, 193.
402 Heino 1969.
403 Haavio 1942, 95.
404 Mt, 96, 147.
405 Mt, 255.
406 Mt, 74.
407 Lehessaari 1996, 88.
408 Mockton 1966, 30.
409 Pontén 1967, 93.
410 Mt, 99.
411 Mt.
412 Sournia 1990, 13.
413 Brennan 1988, 198—199.
414 Snyder 1988, 64—65.
415 Mockton 1966, 132.
416 Mäntylä 1985, 62.
417 Pontén 1967, 281—282.
418 Raymond 1927, 46—47.
419 Strandén 1993, 41; Suuronen 1969, 143.
420 Lissarrague 1992, 216.
421 Johnson 1989, 46.
422 Pöysä, Rannikko & Rannikko 1982, 103.
423 Pontén 1967, 136.
424 Hammurabin lait 1951, 84.
425 Bengttson 1998, 64—65.
426 Platon 1986, 649b.
427 Aristotle 1961, 75.
428 Lohberg 1998, 62.
429 Raymond 1927, 34.
430 Biedermann 1993, 330—331.
431 Erasmus 1961, 175.
432 Visser 1991, 329.
433 Raymond 1927, 38.
434 Mt, 110.
435 Pliny 1991, 191—192.
436 Seltman 1957, 142.
437 Purcell 1994, 205.
438 Ovidius 1988, 27.
439 Brennan 1988, 216.
440 Sananlaskut 20:1.
441 Hoosea 4.
442 Efesol. 5:18.
443 Raymond 1927, 125.
444 Bengttson 1998, 73.
445 Strandén 1993, 90, 107.
446 Platon 1986, 671a.
447 Mt, 640a—642a.
448 Mt, 671a—672a.
449 Veyne 1987, 183.
450 Platon 1986, 672d.
451 Mt, 666a.
452 Bahtin 1995, 69.
453 Sherrat 1995, 18; Johnson 1989, 77; Bengtsson 1998, 48.
Примітки
1
За даними різних організацій і за різними методиками підрахунку
рейтинг очолюють і Росія, і Молдова, і Литва, проте найшвидші темпи
зростання споживання алкоголю безумовно має Росія
(https://cyberleninka.ru/article/n/pokazateli-potrebleniya-alkogolya-v-
rossii-v-sravnenii-s-drugimi-stranami). — Прим. ред.
2
Залповий коктейль з аквавіту (національний скандинавський
алкогольний напій), французького вермуту та джину, названий на честь
маршала Маннергейма, який запропонував покращити запах
низькоякісного аквавіту шляхом додавання до нього більш вишуканих
напоїв. — Прим. пер.
3
Анісова горілка. — Прим. пер.
4
Кав’ярня, де подають фрапе — грецький холодний кавовий напій,
вино, пиво й узо. — Прим. пер.
5
Палене вино (brandywine — від нідерл. branden «спалювати»; wijn
«вино»; звідси походить назва «бренді») — міцний спиртний напій,
загальний (збірний) термін для позначення продуктів дистиляції
(перегонки) виноградного вина, фруктової або ягідної бражки, вичавок
винограду. — Прим. ред.
6
Нерозчинний залишок, від якого відділяють сусло. — Прим. пер.
7
Про традиції вживання алкоголю та кави див. також: Шивельбуш В.
Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів / пер. з
нім. — Київ: Ніка-Центр; Львів: Видавництво Анетти Антоненко,
2016. — Прим. ред.
8
Лестадіус започаткував лестадіанство — консервативний напрям у
лютеранстві, поширений у Фінляндії, Швеції, Норвегії, Росії та
Північній Америці. Лестадійці намагаються дотримуватися
ранньохристиянського трибу життя: не визнають сучасних технічних
засобів, які слугують для розваг (телебачення, азартних ігор та ін.),
виступають проти обмеження народжуваності та вживання
алкоголю. — Прим. пер.
9
Мережа магазинів алкогольної продукції у Фінляндії. — Прим. пер.
10
Гайленд — область на півночі Шотландії. — Прим. пер.
11
Перше значення — душі. — Прим. пер.
12
Бітери — міцні алкогольні напої, що відрізняються гірким смаком і
мають медичне вживання, сприяючи травленню та полегшуючи стан
похмілля.
13
Чарка ємністю 44 мл. — Прим. пер.
14
Переклад Василя Мисика. — Прим. пер.
15
Фінське почесне звання, яке Президент Фінляндії присуджує
провідним діячам промисловості та торгівлі. — Прим. пер.
16
Першого травня у Фінляндії святкують студентське свято Ваппу,
під час якого молоді люди одягають білі кашкети (символ закінчення
навчального закладу) і п’ють шампанське, бурхливо вітаючи один
одного. Друга назва свята — День свободи: всі поводяться дуже
розкуто. — Прим. пер.
17
У фінських барах сигнал, яким повідомляють про завершення
продажу алкоголю, наприклад мигання світла, звукове сповіщення або
вербальне повідомлення. — Прим. пер.
18
Переклад Андрія Содомори. — Прим. пер.
19
Фін. sima, шв. mjöd — напій з розчиненого у воді та збродженого
меду з додаванням лимона, має низький вміст алкоголю. — Прим. пер.
20
Йотуни — у германо-скандинавській міфології первинні мешканці
світу, попередники богів та людей, велетні зі злостивим характером,
які, проте, є носіями прадавньої мудрості. — Прим. ред.
21
Дерев’яна посудина у вигляді великої діжки. — Прим. ред.
22
Тут і далі в значенні «легкий хмільний напій». — Прим. пер.
23
Священний камінь, встановлений у місці, яке вважалося центром
землі. — Прим. пер.
24
Мусульманський ангел, проклятий Богом за те, що не вклонився
Адамові. — Прим. пер.
25
Тут і далі в розділі переклад Василя Мисика. — Прим. пер.
26
Мати Ісусова. — Прим. пер.
27
Суфійський шейх. — Прим. пер.
28
У давньоісландській, германській та скандинавській міфології
істоти, подібні до карликів та гномів, що живуть в глибоких печерах,
природні духи. Інша назва — дварфи, або чорні альви. — Прим. ред.
29
Засудженого змушували проходити крізь шерегу солдатів, які били
його по спині прутами. — Прим. пер.
30
Фінська традиція певним чином обрубувати або зрубувати хвойне
дерево з нагоди весілля, вдалого полювання чи смерті поважаної
людини. — Прим. пер.
31
Провінція у Фінляндії. — Прим. пер.
32
Область на заході Фінляндії. — Прим. пер.
33
Перше значення — чужий; незнайомий; друге — гість (фін.). —
Прим. пер.
34
Пальмове вино. — Прим. пер.
35
Чарка обіцянки, відома також як чарка Брагі, бога поезії, сина
Одина, — чарка, яку пили під час різних урочистих подій, передаючи з
рук в руки і даючи обіцянки. — Прим. пер.
36
Поширений у Стародавній Греції музичний інструмент типу
сопілки за звучанням близький до гобоя. Інструмент мав гострий та
різкий звук і часто використовувався в оргіастичній музиці культу
Діоніса. Зазвичай виконавець грав одночасно на двох авлосах (чи
подвійному авлосі). — Прим. пер.
37
Переклад Бориса Тена. — Прим. пер.
38
У Фінляндії є спільнота фінських шведів — шведськомовних фінів,
які мають особливий статус і становлять приблизно 5 відсотків
населення. — Прим. пер.
39
Грецький алкогольний напій, який за традицією закупорювали
сумішшю гіпсу і смоли, що дає йому характерний запах і присмак. —
Прим. пер.
40
Блазень має на увазі обіди в складчину, які влаштовували зі страв,
принесених гостями. Ймовірно, це все-таки вимагало від хазяїна
якихось витрат. Філіп хоче сказати, що в себе вдома він таких гулянок
не влаштовує, а сам ходить по чужих обідах. — Прим. пер.
41
Тут і далі в розділі переклад Віталія Кривоноса. — Прим. пер.
42
Хліб у католиків, який використовують для таїнства причастя. —
Прим. пер.
43
Начальник поліцейського відділку в малонаселених районах
Фінляндії, за сумісництвом також прокурор і судовий виконавець. —
Прим. пер.
44
Лайтіла, Кеуруу — фінські міста. — Прим. пер.
45
Михайла у Фінляндії святкують 29 вересня. — Прим. пер.
46
Неофіційна назва комуни у Фінляндії. — Прим. пер.
47
Шведська на той час була мовою уряду й інтелігенції. — Прим. пер.
48
Острів у Данії. — Прим. пер.
49
У Римській імперії посадовець, який слідкував за фінансовими
справами держави та її армії. — Прим. пер.
50
Застаріла фінська міра об’єму, що дорівнювала 0,32715 літрам. —
Прим. пер.
51
Шведська провінція. — Прим. пер.
52
Тут і далі в розділі переклад Віталія Кривоноса. — Прим. пер.
53
Тут і далі в розділі переклад Андрія Содомори. — Прим. пер.
54
Переклад Івана Огієнка. — Прим. пер.
55
Переклад Василя Мисика. — Прим. пер.