Філософсткі ідеї Блеза Паскаля

Паскаль Блез (1623-1662) - французький релігійний філософ,

письменник, математик і фізик.

Б. Паскаль був знайомий з Р. Декартом, але вони відчували взаємну

неприязнь. Проте Р. Декарт, будучи старшим сучасником Б. Паскаля,
зробив на нього сильний вплив. Цей вплив позначався, перш за все, на
методі Б. Паскаля – як і Р. Декарт, він був раціоналістом. Культ розуму,
впевненість в тому, що саме розум, думка можуть прославити людину над
усім всесвітом, – із цим основоположенням Б. Паскаль був згоден. У одній
зі своїх «Думок» він говорить про те, що велич людини полягає в її розумі і
саме в цьому вона повинна себе вдосконалювати, а не в просторі і не в
часі.

Але на відміну від Р. Декарта, Б. Паскаль бачив і обмеженість розуму. Він

стверджував, що і відчуття, і розум (у тому числі і віра, і серце, яке Б.
Паскаль визнавав органом пізнання) так само дають людині пізнання
істини – кожне в своїй області. Якщо людина обманюється, то відбувається
це по її власній волі.

Протиріччя між людиною та її розумом завжди хвилювали Б. Паскаля. З

одного боку, він, можливо, і радий був би дотримуватися позицій Р.
Декарта. Про це говорить той факт, що він пише «Апологію християнства»,
сподіваючись обернути єретиків і атеїстів до дійсної віри шляхом доказів. З
іншого боку, Б. Паскаль бачить, що це неможливо. Тому він часто не
доводить що-небудь логічно, а звертається до конкретної людини, іноді
вдаючись до слабких, з нашої точки зору, аргументів, щоб будь-якими
способами вивести людину із темряви невідання.

Розум безсилий у пізнанні світу, але він також і всемогутній. Суперечливе

ставлення Б. Паскаля до розуму показує другу основну характеристику його
філософії – прагнення бачити в людині протиріччя.

Він також говорив, що повної істини людина ніколи не зможе досягти. По-
перше, світ нескінченний, а людина, загублена між двома нескінченостями,
є істотою кінцевою, обмеженою, і своїми обмеженими силами пізнати
істину цілком не може. По-друге, людина є істота складна, така, що
складається з душі та тіла, а світ є творінням, що складається тільки з
матерії. Проте матерія сама себе пізнавати не може, тому, пізнаючи світ,
людина пізнає не світ, а його ідеальний образ. Людина, пізнаючи своєю
душею, своїм розумом, пізнає не подібне, а матерію. Адекватного збігу вона
досягти не може. Б. Паскаль виходить з принципу «подібне пізнається
подібним».

Розум, як й усі інші здібності людини, не переносять крайнощів. Сильна

жара та сильний холод, значне віддалення та значне зближення, дуже
гучний і дуже слабкий звук – усе це людині недоступно. Вона стає
розгубленою. Істина досягається тільки в деякому дуже незначному
інтервалі звуків, кольорів тощо. Б. Паскаль, на відміну від Р. Декарта,
вважає, що в пізнанні істини людині завжди заважає її особистий інтерес.

Людина – істота парадоксальна. Б. Паскаль вважає за краще

використовувати парадокси для опису природи людини. Один із найбільш
відомих образів, який він використовує, – це образ мислячої тростинки.
Людина – це тростинка, але ця тростинка мислить. Не потрібно всьому
всесвіту озброюватися на людину, щоб її роздавити, – досить подиху
вітерця або піщинки, щоб убити людину. Але при цьому людина вища за
весь всесвіт, всесвіт не відчуває, що його знищують, а людина це відчуває.
Тому велич людини полягає в усвідомленні власної нікчемності.

Саме цю парадоксальну природу людини підкреслює Б. Паскаль. Людина є

істота, призначена для самих вищих цілей, для спасіння за допомогою
християнської Церкви. Проте людина займається чим завгодно, але не
спасінням себе.

У трактаті «Думки» є думка, що вражає своєю логічністю і переконливістю.

Звертаючись до атеїстів, Б. Паскаль говорить: перш ніж заперечувати проти
християнської релігії, необхідно вивчити її. Але атеїсти заперечують
існування Бога, не розібравшись навіть в основах християнської релігії.

Далі Б. Паскаль ось так незвично доводить існування диявола:

Той факт, що найважливіше – це спасіння людини, і що людина вважає за

краще займатися миттєвими справами, приділяючи їм значно більше уваги,
чим своєму спасінню, говорить про те, що людина знаходиться в полоні у
сатани. Неможливо собі уявити, що, знаходячись при повному розумі,
можна вибрати п’ятихвилинну розвагу замість вічного блаженства.

Б. Паскаль пропонує аргумент, відомий під назвою «Парі Паскаля». Він

говорить уявному атеїсту: всі ми вимушені битися об заклад щодо того, чи
існує вічне життя після смерті, чи існує Бог. Хочемо ми того чи ні, ми
втягнуті в це парі. Якщо ми тримаємо це парі, ми можемо втратити дві речі:
істину і благо. Поставити в заставу в цьому парі ми можемо також дві речі:
свій розум і свою волю, свою свідомість і своє блаженство. Ми завжди
повинні вибирати між наявністю і відсутністю блаженства. У будь-якому
випадку ми повинні вибрати, чи існує Бог або не існує. Якщо Бога немає, то
людина нічого не програє, затверджуючи Його буття. Якщо Бог є і людина
тримає парі, що після смерті її ніщо не чекає, то вона не одержить вічного
блаженства і програє. Тому у будь-якому випадку людина повинна жити
так, як ніби Бог є.

Б. Паскаль відчуває загублену людини в цьому світі, її відповідальність

перед Богом, її стояння перед Богом один на один. Головна думка пізнього
Б. Паскаля полягає в тому, що людина повинна пізнати істину про свою
смертність. Він порівнює людство з в’язнями, поміщеними в камеру
смертників, і питає, чому присвячують себе люди, що знають, що на
світанку їх стратять. Звичайно, вони думатимуть тільки про смерть. Тільки
усвідомивши свою нікчемність, людина усвідомлює і свою велич.