1.

Політична структура Великої Британії заснована на принципі унітарної держави та

конституційної монархії. Її система уряду (відома як Вестмінстерська система) прийнята і
в інших державах Співдружності, таких як Канада, Індія, Австралія, Нова Зеландія,
Сінгапур, Малайзія та Ямайка.

Британська Конституція не кодифікована і має як письмові, так і неписьмові джерела. До

перших належать Акти Парламенту, а також судові рішення. Другі іменуються
конституційними звичаями (конвенціями).

Законодавча влада

Парламент є незалежним законотворчим органом. Складається з двох палат.

Депутати Палати Громад обираються на 5 років за мажоритарною системою, відносною більшістю

прямим і таємним голосуванням на основі загального виборчого права особами, яким виповнилося
18 років.

Спікер Палати Громад — Ліндсей Гойл (з 4 листопада 2019 року).

Палата Лордів складається з довічних перів (після проведення першого етапу конституційної
реформи у листопаді 1999 року майже всі спадкові пери, за винятком спеціально обраних 92, були
позбавлені права засідати у Палаті Лордів), спеціально обраних спадкових перів, лордів-суддів з
апеляцій та «духовних лордів» — двох архієпископів та 24 єпископів Англіканської Церкви.
Кількісний склад Палати Лордів може змінюватись за рахунок зміни кількості довічних перів, чия
загальна чисельність не регулюється законодавством.

Спікер Палати Лордів — барон Норман Фаулер(з 1 вересня 2016 року).

В умовах відсутності конституції і за положенням «парламентського суверенітету» Парламент не

зв'язаний раніше ухваленими рішеннями і може скасовувати акти конституційного значення.
Британські суди позбавлені права переглядати або скасовувати акти Парламенту.

Виконавча влада

Уряд країни, як правило, очолюється лідером партії, яка перемогла на виборах і має найбільшу
кількість місць y Палаті Громад, складається з членів Кабінету, міністрів, що не входять до складу
Кабінету, і молодших міністрів (всього налічується близько 100 осіб). Прем'єр-міністр одноосібно
формує склад Уряду та визначає, хто з міністрів входить до складу Кабінету.

Прем'єр-міністр Великої Британії є головою уряду, котрий виконує багато виконавчих функцій,
що номінально належать Суверену, який є голова держави. Відповідно до звичаю, Прем'єр-міністр
та кабінет (котрий він очолює) відповідає за свої дії перед парламентом, членами котрого вони є.

З 2022 року посаду прем'єр-міністра обіймає Ліз Трасс із Консервативної партії, яка змінила на цій
посаді свого партійного колегу Бориса Джонсона.

Судова влада
Судова колегія Палати Лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій країні, у
кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії)

Верховні Суди Англії, Уельсу та Північної Ірландії

Шотландський Сесійний та Верховний Суд

Ключові політичні партії та їх лідери

Лейбористська партія. Створена в 1890 році. Налічує близько 200 тис. членів. Лідер партії –
Едвард Мілібенд.

Консервативна партія. Дата заснування – 1671 р. (партія “Торі”), як Консервативна партія існує з
1830 р. Налічує близько 290 тис. членів. Лідер партії – Девід Камерон.

Ліберально-демократична партія. Сформована в березні 1988 року шляхом об’єднання ліберальної

та соціал-демократичної партій. Налічує близько 70 тис. членів. Лідер – Нік Клегг

Міжнародний статус країни

Міжнародний статус країни з моменту ухвалення у 1931 р. Вестмінстерського статуту Велика

Британія в особі свого монарха стала вважатись головою Британської Співдружності Націй, нині -
Співдружності (The Commonwealth), до складу якої входять 53 держави, які отримали
незалежність в результаті деколонізації, або мають традиційно тісні відносини з іншими країнами
Співдружності. Під контролем Великої Британії продовжують залишатися 13 заморських
територій.

Велика Британія – одна з країн-засновників ООН та постійний член Ради Безпеки, з 1949 р. - член
НАТО; з 1973 р. – член Європейського Союзу.

РОЛЬ КОРОНИ
Голова держави та джерело виконавчої, судової та законодавчої влади в Сполученому
Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії — британський монарх, нині — король
Чарльз |||

За конвенцією монарх призначає лідера партії, що має більшість у Палаті громад,

прем'єр-міністром, хоча теоретично має право затвердити на цей пост будь-якого
британського громадянина, навіть парламентарія або члена Палати лордів.

Монарх дає королівську згоду на біллі парламенту, при цьому формально має право
відмовити (останній випадок був 11 березня 1708). Монарх може також розпустити
парламент за порадою прем'єр-міністра (не спостерігається на практиці), але де-юре має
владу розпустити парламент з власної волі, без згоди прем'єра. Інші королівські
повноваження, звані королівськими прерогативами (призначати міністрів, оголошувати
війну), що належать виконавчій владі, здійснюються від імені Корони прем'єр-міністром
та Кабінетом міністрів. Роль Монарха в публічній політиці обмежена церемоніальними
функціями.

Монарх щотижня зустрічається з прем'єр-міністром та іншими членами Кабінету.

Фактичним політичним лідером Британії є Прем'єр-міністр, останнім часом — глава
Консервативної партії Ліз Трасс(з 6 вересня 2022 р.). Носієм суверенітету є «Король в
Парламенті».

Як і будь-який інший монарх в умовах конституційної монархії,король «царює, але не

керує», хоча формально має багато повноважень. Останні існують у формі королівських
прерогатив, тобто виключних прав, які не виходять від парламенту.

Їх можна поділити на персональні та політичні.

Персональні прерогативи: а) право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон,

скіпетр і держава, титул); б) право на утримання (сума постійно збільшується); в) право
мати королівський двір.

Політичні прерогативи формально дуже численні та серйозні, але на практиці монарх не

використовує їх самостійно. Вони діють здебільшого лише номінально, тому їх називають
«повноваженнями, що сплять».

1. Права, стосовні взаємовідносин із парламентом: а) право бути членом цього органу.

Утім монарх не може бути присутнім на засіданнях парламенту без спеціального
запрошення. З цього правила встановлено єдиний виняток, зумовлений ще однією
королівською прерогативою: кожного року саме монарх відкриває чергову сесію
парламенту, виступаючи на спільному засіданні палат з промовою, підготовленою для
нього прем’єр-міністром. Формально тільки в цей час парламент засідає у повному складі,
і монарх проголошує програму, з якою уряд виходить на чергову парламентську сесію;

б) право підписувати прийняті парламентом закони. Їх підписують у старому

формулюванні, затвердженому ще з часів нормандського завоювання: «La Reyne ainsi
vault» – «Так бажає король (королева)». З цією прерогативою пов’язана ще одна – право
королівського вето, яке формально має абсолютний характер, але з 1707 р. не
використовуване;

в) право розпуску нижньої палати парламенту – палати общин.

2. Право призначати прем’єр-міністра. Фактично ним стає лідер партії, яка здобула
перемогу на парламентських виборах. Проте інколи виникають доволі складні ситуації, і
саме слово монарха може стати вирішальним. Так, у 1957 і 1963 рр. у керівництві
Консервативної партії, яка перемогла на виборах, не було єдності, унаслідок чого воно не
змогло висунути узгоджену кандидатуру на посаду прем’єр-міністра. Вирішальне слово
було сказане монархом: у 1957 р. Єлизавета II підтримала Г. Макміллана, у 1963 р. – А.
Дугласа-Х’юма. У 1974 р. завдяки позиції королеви було сформовано лейбористський
уряд В. Вільсона, хоча явної переваги ця партія не мала. Подібна ситуація склалася і в
2017 р., коли формування уряду було доручено лідеру Консервативної партії Т. Мей.
Утворений уряд діє від імені Корони, тобто має назву не «уряду Великої Британії», а
«уряду Його (або Її) Величності».

3. Право здійснювати судові повноваження. Від імені монарха оголошують амністію та

помилування, призначають суддів, порушують і ведуть усі кримінальні справи.

4. Право бути головнокомандувачем збройних сил Великобританії. Монарх призначає

вищих посадових осіб в армії, присвоює військові звання, нагороджує знаками відзнаки.
Крім того, тільки він дарує дворянські титули (зазвичай один раз на рік – на власний день
народження).

5. Право бути головою Співдружності, очолюваної Великою Британією, що визначає

насамперед зовнішньополітичні повноваження монарха. 8 6. Специфічне право бути
головою англіканської та пресвітеріанської церкви і призначати єпископів. Утім усі акти,
які виходять від монарха, підлягають контрасигнації прем’єрміністра або відповідального
міністра. Тобто відповідно до конституційного звичаю монарх не може підписувати
жодного акта без згоди прем’єр-міністра