До-вестфальська система міжнародних відносин

1. Близькосхідна міжнародна система (заснована на взаємній недовірі, підступності та «рівновазі страху»).

18 ст. до н.е. – Хаммурапі завоював Месопотамію, об’єднавши пн і пд ---- під час регресу Вавилонії
Месопотамію відбили ассирійці ---- Нововавилонське царство повернуло Месопотамію, проводячи активну
зовнішню політику, стимулюючи різноманітні коаліції та союзи противників (касити (іранці), хети(кавказці),
ассирійці) ---- Нововавилонське царство падає під ударами хетів у 16 ст. до н.е.

У цей же час розпочинається період Нового царства Єгипту – епоха найбільш активної зовнішньої
політики, наслідком чого стала боротьба з Хетським царством.

Період становлення цієї системи тривав до інституалізації єгипетсько-хетського конфлікту в 1 половині 13 ст.
Через відносний занепад Вавилону і повернення
Месопотамії до стану роздробленості, регіональна система
набуває ознак біполярності (Єгипет і Хатті, що змагаються за
Палестину й грузнуть у виснажливій боротьбі, яка після
битви біля міста Кадеш (Сирія) закінчилась підписанням
першого відомого історії мирного договору (перемир’я, яке
запропонував Хеттський імператор).

Взаємне виснаження призвело до такого: на Єгипет

нападає, а хетів у 12 ст. розбили ахейці (старогреки), які до
того взяли Трою.
Унаслідок цього становиться Ассирійська держава. Піднесення у 9-7 ст. до н.е. призвело до тимчасового
утворення гегемонії в регіональній міжнародній системі, особливо після знищення Синнахерибом Вавилону у
689 році до н.е.
Ассирію Нового царства вважають першою у світі імперією, адже царі створювали спільний
політичний і економічний простір, дбаючи про розвиток торгівлі, збирання податків та ефективне
функціонування бюрократії.
Але найпереконливішим аргументом «царів всесвіту» була
зброя. Історія Ассирії демонструє тимчасовість і обмеженість
успіхів, що грунтуються лише на військовій справі. Сусідні
держави шукали способи знищити ворога.
Зрештою, невдача ассирійської армії у Вавилоні призвела до
ряду повстань (Мідія), внаслідок яких у 609 р. до н.е. було
знищено Ассирію повністю.

Із загибеллю Ассирії встановлюється хаос. Періодичність

дрібних держав, а з часом і поява нового гегемона – Персії.

Інтереси Персії зіштовхуються з інтересами грецьких міст-держав, формуючи іншу регіональну систему МВ.

Характерна особливість близькосхідної системи : мінливість та динамічність державних кордонів. Договори

постійно порушувались, дипломатія і зовнішня політика мала дещо кон’юктурний характер.

Визначальні механізми стабілізації цієї системи були війни (регіональні асиметричні війни).
 2. Цивілізації Стародавньої Індії та Китаю
Для Індії характерним було співіснування численних князівств, частина з яких на певний період часу
об’єдналася династією Маур’їв. Китай вів постійні війни з варварами. Система не сформувалась, бо зв’язки
були вкрай епізодичними та нестійкими. Виключення – активна торгівля.

3. Міжнародна система Середземномор’я

Початок – греко-перські війни (500-449 рр. до н.е.).
Привід: допомога Афін повсталим містам-державам проти Персії.
Підсумок: перемога греків (бо мала характер визвольної війни, до того ж греки були більше соціально
сформовані), занепад Персії та створення Афінського морського союзу.

 Пелопоннеська війна (Спарта та Афіни) – 404 р. до н.е.

 Імперіалізм Александра Македонського – 300-ті роки до н.е. (Македонія – Персія – Індія)
 Пунічні війни (3) – Карфаген проти Римської імперії (264-146 рр. до н.е.)
 Експансія Риму

Кінець – падіння Західної Римської імперії у 476 році (через варварів: вандалів, тулугів, бургундів).

Бажання завоювання територій базувалось на анархічності внутрішнього світу та загострення

питань безпеки. А тому безпека гегемона = безпеці всієї системи. Побічним доказом є масштабний і
тривалий занепад Зх Європи після падіння Риму під натиском варварів.

В основі системи лежить взаємодія суверенних і не дуже держав. Зовнішня політика була сконцентрована на
військово-політичних проблемах (підрахунок сил). Мультиполярність.
 Час від часу утворювалися та розпадалися окремі підсистеми: Персія воює з елліністичними державами
Греції, Греція перемагає – Македонський підкорює Грецію – розпад Македонії.

Пунічні війни сприяли становленню монополярної гегемонії – Римська імперія. Друга пунічна війна мала,
ймовірно, вирішальне значення: захопивши Сіракузи, римляни підірвали могутність Карфагену.

Умови Римської гегемонії:

 Військово-технічні та транспортні можливості
 Здатність мобілізувати високоякісні війська
 Рим створив систему права для поширення та підтримки свого політичного режиму (розповсюдження
цивільного устрою Риму на нові провінції) – м’яка сила (співробітництво, а не зброя).

Характерні риси Середземноморської системи: високий рівень організованості, постійні контакти між державами,
підтримка зв’язків. Держави Середземномор’я були пов’язані спільними торгівельними, культурними, релігійними
та політичними зв’язками. Це збільшувало ступінь взаємозалежності, що допомагало вирішувати конфлікти
мирним шляхом.

Причини падіння Риму: організація лише частини геополітичного простору, однополярні організації важко
втримати.

Виникає три наступниці: Зх Європа, Візантія, Арабський халіфат.

 4. Гегемонія Арабського халіфату – теократичної держави (7-9 ст.)
Основа експансії – розповсюдження релігійних цінностей - іслам.
Характерні особливості: внутрішня боротьба, періоди анархії та
розколів.
Зіткнувшись із своїми могутніми сусідами – Візантійською імперією
(395-1453), державою франків (Карл Мартелл зупинив просування
арабів вглиб Європи в битві при Пуат’є у 732 р.), китайцями та,
пізніше, імперією монголів – Арабський халіфат втрачав свою
основну перевагу – ідеологічну. Західна Європа та Візантія мали
власні стійкі системи цінностей, на відміну від швидко
ісламізованих та підкорених Персії або Єгипту. Експансія
монголів поклала край історії халіфату. Відтоді на Сході підтвердився європейський досвід: спільна релігія не
долає анархічність міжнародної системи.

5. Гегемонія Візантійської імперії, що занепадає з самого початку

Візантійська імперія розповсюджувала свою гегемонію на варварів, що її оточували, шляхом нав’язування
християнства, а також високоякісною дипломатією та силою зброї.
Втриматися довго така гегемонія не могла. Ромеям довелося відбивати напади слов’ян (у тому числі Київської
Русі) та хрестоносців, що тимчасово захоплювали Константинополь. Розквіт за Юстиніана (поширив імперію
аж до Іспанії) мав тимчасовий характер – великі території, нестабільний контроль, постійні війни за гегемонію,
що прирекло нестабільність і структурний конфлікт системи.
 6. Біполярна система в Західній Європі
Унікальність цієї системи в тому, що тут так і не вдалося створити монополярний політичний організм, що
підсилювало конкуренцію та постійну боротьбу. Наслідки: тривалі жорстокі війни та спустошення – розвиток
нових механізмів врегулювання міжнародних відносин.

 Варварські королівства були нестабільними, вели внутрішню боротьбу, а система васальної залежності
(від феодала) робила королівську владу порівняно слабкою. Утворення та піднесення на цьому фоні
імперії Карла Великого (Священної Римської імперії) відбулось завдяки династичній та
геополітичній невизначеності.
Перший етап розвитку Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин (період
становлення феодальних держав та їхня боротьба із варварами) характеризується високим рівнем
вразливості до зовнішніх акторів, сильною дією «дилеми безпеки» та високим рівнем гомогенності.
Велике переселення народів значно послабило Зх Європу. У цілому система раннього феодалізму
сприяла зростанню ворожнечі: створення перших держав, усвідомлення загроз.
Торгівля майже не розвивалася, була слабкість (а то й відсутність) централізованих держав взагалі.
Ось чому основними елементами до-Вестфальської системи МВ були окремі династії, історичні
території, імперії з мінливими кордонами тощо.
Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для різного роду зовнішніх впливів.
Візантійський імператор Юстиніан в VI ст. на короткий час відвоював великі території в Італії; арабам
вдалося захопити Іспанію та дійти майже до Парижу; натиск мадярів та норманів у IX ст. став системною
загрозою європейській безпеці. З одного боку, це, звичайно, послаблювало позиції західноєвропейських
монархій у конкурентній боротьбі із іншими великими державами того часу – Візантією, Арабським
халіфатом та Київською Руссю. Але, з іншого боку, врешті-решт об’єднало європейські
народи перед спільними загрозами. Імперія Карла Великого виникла на грунті перемоги Карла Мартелла
при Пуат’є; а імперія Оттона І – внаслідок нейтралізації останньої системної загрози позаєвропейського
походження – вторгнення мадярів ( битва на Лехському полі – Оттон розбив кочівників-угорців).
Характерні риси: нестабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та ціннісна гомогенність
(особливості династичної політики, католицизм та феодальний лад).

Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду є створення Карлом Великим імперії,

що охоплювала землі сучасних Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у Західній
Європі, була нетривкою та недовговічною. У 800 році папа Лев ІІІ оголосив Карла «імператором Заходу», а
вже у 843 році його онуки у Вердені розділили колишню імперію між собою. У 962 році титулом
імператора Священної римської імперії германців коронований в Римі Оттон І.
Європейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бути тривалою: землі імперій не були
економічно пов’язаними між собою в умовах ведення натурального господарства. Брак торгівлі в
Західній Європі в цей час означав велику кількість конфліктів та нестабільність наддержавних утворень,
а також слабкість національних держав.

Другий етап розвитку - виникнення перших централізованих держав із міцною королівською

владою. Приблизно на цей час припадає остаточний розкол між католицькою та православною
церквами, а також реформа католицької церкви (Контрреформація –заснування семінарій для
підвищення морального та інтелектуального рівня священиків, спрямовані на викоренення
зловживань).
Мусульманський гніт – папа стає на захист і засновує хрестові походи – боротьба між церковною та
світською владою.
Зростання могутності папства пов’язують із іменем кардинала Гільдебранда, майбутнього папи Григорія VII.
Його церковні реформи (вільні вибори папи, звільнення церкви від світської влади) дозволили підсилити
контроль Риму над духівництвом по всій Західній Європі, часто за рахунок імператорів та королів. Рішуча
політика Григорія VII спровокувала конфлікт між ним та імператором Генріхом IV, однією з кульмінаційних
моментів якого стало відоме покаяння останнього в Каноссі. Цей конфлікт засвідчив можливості пап та
імператорів шкодити один одному, але також продемонстрував наявність «двовладдя» в Західній Європі.
Це двовладдя могло на довгі роки інституалізувати політичний конфлікт, але, на щастя для пап та
імператорів, знайшовся спільний ворог.
Хрестові походи : включення західноєвропейської системи до більш широкого контексту, об’єднання
різних монархів задля спільної мети. На Клермонському соборі 1095 року папа Урбан ІІ закликав
європейців звільнити християнські святині Єрусалиму. Наслідок: створення специфічних міжнародних
суб’єктів – лицарських орденів – братства хрестоносців.

Поява Англії та Франції.

Об’єднання всієї Англії під владою короля , який приборкав усіх дрібніших феодалів, відбулося 1066
року – після норманського завоювання країни. Норманський герцог Гвільом, ставши королем
Вільгельмом І Завойовником, створив централізовану державу із сильною владою монарха . Це
дозволило англійцям вже наприкінці ХІІ ст. брати активну участь у Третьому хрестовому поході під
проводом Річарда І Левого Серця. Посилення Англії мало далекосяжні наслідки в першу чергу
тому, що кидало виклик традиційним формам політичної організації, що втілювалися в інститутах
папства та імперської влади.
Об’єднання Франції просувалося повільніше, міста – осередки економічної та політичної
централізації – були слабкими, а влада в країні була розпорошена серед численних герцогів:
 Бургундії, Аквітанії, Прованса, Бретані та ін. Лише на початку XIV ст. французьким королям вдалося
через тривалу «внутрішню дипломатію» централізувати державу.

Централізовані Англія та Франція втягнулися у конфлікт, що увійшов в історію як Столітня війна

(1337-1453 роки). Характерною особливістю цього конфлікту був його династичний характер: війна
розпочалася як боротьба за французький престол між різними династіями, до одної з яких належав
король Англії (Капетинг); а завершилася як протистояння «національних інтересів». Вийшовши із
Столітньої війни, Західна Європа знайшла себе в умовах нових структурних особливостей
міжнародних відносин.
У Європі склалася система, близька до мультиполярної.

7. Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в історії до-Вестфальського світового
порядку.
У Західній Європі, яка вже тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений
процесом Реформації, наслідками Великих географічних відкриттів та останньою спробою встановлення
гегемонії Священної Римської імперії під проводом Карла V Габсбурга (успадкування династичних
земель).
Хрестові походи європейців мимоволі сприяли піднесенню в Малій Азії Османської імперії, експансія
якої поклала край могутності Візантії, сприявши, так само як і нашестя монголо-татар, занепаду Східної
Європи.
Системність міжнародних відносин, що зросла, далася взнаки: падіння Константинополя зачепило
інтереси всіх європейських держав, аж до найвіддаленіших. З цього часу торгівля з Індією була
ускладнена. Європейці потребували нових торгівельних шляхів.
Їхній пошук призвів до масштабної переконфігурації політичної карти. Іспанія й Португалія стають
колонізаторами.

Період Реформацій
Наслідки: позиції римо-католицької церкви більше не були домінуючими, біполярні змагання папа-
монарх закінчились не на користь папи, що був католиком, а виділились протестанти. До того ж
відбувається централізація європейських монархій. Зникли біполярні політичні структури (папа-монарх),
натомість полярність усередині країн (Священна Римська імперія).
Розвивається інтерес «державний», який утвердився вже після Тридцятилітньої війни.

В Європі були вже створені всі підстави для того аби будь-яка монополярність була нетривалою.
Політична влада, що колись була зосереджена в руках Римських імператорів, поступово розсіялась серед
численних монархів, дворян, духовенства та міст. Нав’язувати власну волю було дедалі складніше. Разом
з тим, саме в цей час Західна Європа вступає в період «чергування гегемонів»: Іспанія, Франція,
Англія боролися між собою за статус провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної
влади. В Європі завершувався період формування мультиполярності.