МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут № 3

Кафедра кримінального права

Курсова робота

з навчальної дисципліни «Кримінальне право»

з теми №11

«Криманільно-правова характеристика опору представикові влади,

працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю,
приватному виконавцю, члену громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві,
уповноваженій особі Фонду гарантування влкдаів фізичних осіб
( ст.342КК)»

Виконав: курсант 204нг 2 курсу

Левченко сергій Владиславович

Перевірив: доцент кафедри

кримінально права НАВС,

к.ю.н підполковник поліції

Павловська Г.А.

Залікова книжка № 20.104

Мобільний телефон: 0961688711

Київ-2022
 ЗМІСТ

Вступ.............................................................................................................................
Розділ 1. «Загальна характеристика кримінально-правової охорони життя
працівника правоохоронного органу».....................................................................
1.1. «Охорона життя працівника правоохоронного органу в системі кримінально-
правового захисту діяльності осіб у зв’язку з виконанням ними службового або
громадського обов’язку»...........................................................................................
1.2. «Історія розвитку та сучасний стан законодавства спрямованого на
кримінально-правову охорону життя працівника правоохоронного органу»
1.3. «Зарубіжний досвід кримінально-правової охорони життя працівника
правоохоронного органу» досліджено положення законодавства країн
колишнього СРСР та інших держав.
Розділ 2. «Об’єктивні ознаки посягання на життя працівника правоохоронного
органу» містить два підрозділи.
2.1. «Об’єкт злочину»
2.2«Об’єктивна сторона злочину» розглянуто ознаки об’єктивної сторони складу
злочину, що аналізується.
2. 3. «Суб’єктивні ознаки посягання на життя працівника правоохоронного
органу» «Су6′єктивна сторона злочину»
Висновки
Список використаних джерел
 ВСТУП
Актуальність теми. Відповідно до ст.ст. З і 27 Конституції України людина,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнається найвищою
соціальною цінністю, а право на життя — невід’ємним правом кожної людини.
Тому головним обов’язком Української держави Конституція проголошує захист
життя людини, утвердження і забезпечення її прав і свобод.
У виконанні цих обов’язків держави провідна роль належить
правоохоронним органам, оскільки їх діяльність спрямована, у першу чергу, на
захист життя, прав і свобод людини, запобігання правопорушенням, зміцнення
правопорядку, а це потребує вдосконалення правоохоронної діяльності, особливо
діяльності в цьому напряму органів внутрішніх справ, які перебувають на
передовій у боротьбі з правопорушеннями та злочинністю.
Удосконалення правоохоронної діяльності водночас передбачає й
вдосконалення її правового захисту і, перш за все, вдосконалення її кримінально-
правового захисту, бо відповідно до положень Кодексу поведінки посадових осіб
по підтриманню правопорядку, прийнятого 17 грудня 1979 року резолюцією
Генеральної Асамблеї ООН 34/169, загроза життю і безпеці посадових осіб по
підтриманню правопорядку розглядається як загроза стабільності в цілому. Тобто
потреба в існуванні належного кримінально-правового захисту працівників
правоохоронних органів обумовлена як суттю цієї діяльності, так і міжнародними
стандартами.
Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності були
об’єктом низки наукових досліджень. Вагомий внесок у з’ясування питань
кримінальної відповідальності за злочини проти працівників правоохоронних
органів у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків та інших осіб у зв’язку
з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку здійснили такі вітчизняні та
зарубіжні вчені як П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, О.Ф. Бантишев, П.А. Воробеи,
Л.Д. Гаухман, В.О. Глушков, О.М. Джужа. Водночас, це не усунуло потреб у
комплексному розгляді окремих аспектів цієї проблеми. Одним з таких аспектів є
питання кримінально-правового захисту життя працівника правоохоронного
органу та кримінальної відповідальності за посягання на життя працівника
правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим
працівником службових обов’язків, а також члена громадського формування з
охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у
зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку, питання щодо
досконалості ст. 348 Кримінального кодексу (далі — КК) України, яка передбачає
відповідальність за це діяння, та відповідності положень цієї статті науковим та
міжнародним баченням про належний кримінально-правовий захист життя
працівника правоохоронного органу. Незважаючи на наукову і практичну
значимість, ці питання ще не були об’єктом самостійного комплексного
кримінально-правового дослідження.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне
розв’язання конкретного наукового завдання щодо розробки питань кримінально-
правової охорони життя працівника правоохоронного органу та кримінальної
відповідальності за посягання на життя зазначених у ст. 348 КК України осіб і
формування пропозицій щодо вдосконалення відповідних положень чинного
кримінального кодексу України.
Досягнення зазначеної мети потребує розв’язання конкретних завдань, а
саме:
- визначити сучасний стан наукової розробки розглядуваного питання та
встановити місце кримінально-правової норми про охорону життя працівника
правоохоронного органу в системі кримінально-правового захисту діяльності осіб
у зв’язку з виконанням ними службового або громадського обов’язку.
- вивчити історико-правовий аспект розвитку законодавства, спрямованого
на кримінально-правову охорону життя працівника правоохоронного органу;
- проаналізувати законодавство зарубіжних країн щодо кримінально-правової
охорони життя працівника правоохоронного органу та кримінальної
відповідальності за посягання на його життя;
 - встановити ступінь відповідності криміналізації в КК України посягання на
життя працівника правоохоронного органу підставам та принципам
криміналізації;
- дослідити об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого
ст. 348 КК України;
- розробити пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення закону про
кримінальну відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного
органу.
Об’єктом дослідження є закономірності виникнення та дії кримінально-
правового захисту правоохоронної діяльності.
Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за посягання на
життя працівника правоохоронного органу.
Методи дослідження обрано з урахуванням поставленої мети та завдань,
об’єкта та предмета дослідження. Методологічну основу дослідження становлять
положення теорії пізнання та загальної теорії права. Науково-теоретичне
підґрунтя роботи складають наукові роботи вітчизняних та зарубіжних вчених,
що присвячені як загальним питанням кримінального права, так і кримінально-
правового захисту правоохоронної діяльності.
Правову базу дослідження становлять Конституція України, Кримінальний
кодекс України, закони України, постанови Пленуму Верховного Суду України,
кримінальні кодекси зарубіжних країн, а саме: Азербайджанської Республіки,
Аргентини, Республіки Білорусь, Республіки Болгарія, Республіки Вірменія,
Грузії, Данії, Естонської Республіки, Іспанії, Республіки Казахстан, Киргизької
Республіки, Китайської Народної Республіки, Латвійської Республіки, Литовської
Республіки, Республіки Молдова, Нідерландів, Республіки Польща, Російської
Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан,
Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Японії.
Структура курсової. Робота складається зі вступу, двох розділів, що містять
чотири підрозділи, висновків, списку використаних джерел.
 Розділ 1. «Загальна характеристика кримінально-правової охорони
життя працівника правоохоронного органу»
1.1. «Охорона життя працівника правоохоронного органу в системі
кримінально-правового захисту діяльності осіб у зв’язку з виконанням ними
службового або громадського обов’язку»
З’ясовано, що ст. 348 КК України, яка окремо встановлює відповідальність за
посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону або
військовослужбовця в системі кримінально-правового захисту осіб у зв’язку з
виконанням ними службового або громадського обов’язку, є складовою
частиною, з одного боку, кримінально-правового захисту життя особи у зв’язку з
виконанням нею службового або громадського обов’язку, а з іншого, —
кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності.
Як складова частина кримінально-правової о захисту життя особи у зв’язку з
виконанням нею службового або громадського обов’язку норма передбачена ст.
348 КК України, є спеціальною до загальної, норми, що передбачена п. 8 ч. 2 ст.
115 КК України, поряд з такими спеціальними нормами, що передбачені статтями
112, 379, 400, ч.4 ст. 404 ст. 443 КК України.
Як складова частина кримінально-правового захисту правоохоронної
діяльності ст. 348 КК України входить у систему норм як, в своїх конструкціях
містять поняття «працівник правоохоронного органу», а саме: статті 342, 343, 345,
347, 348, 349 КК України
При цьому конструкція ст. 348 КК України така, що її диспозиція фактично
містить ознаки двох складів злочинів, а саме: ‘
1) вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи
його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових
обов’язків;
 2) вбивство або замах на вбивство члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з
їх діяльністю щодо охорони громадського порядку.
У зв’язку з цим пропонується виокремлювати поняття «працівник
правоохоронного органу» та «інші суб’єкти правоохоронної діяльності»
Виходячи з, змісту та назви Розділу XV Особливої частини КК України
«Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та об’єднань громадян», до якого належить ст. 348 КК України,
та положень окремих статей цього розділу, можна зробити висновок, ЩО в одних
випадках поняття «працівник правоохоронного органу» охоплюється поняттям
«представник влади» в інших випадках ц, поняття використовуються як
самостійні Тому поняття «представник влади» можна розглядати у двох
розуміннях широкому, яке охоплює представників всіх відомих гілок влади
(законодавчої, виконавчої, судової), та вузькому, яке не охоплює працівників
правоохоронних органів та суду. Таке ставлення до вказаних, понять обумовлено
також історією розвитку вітчизняного законодавства та зарубіжним досвідом
законотворення. Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного
органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником
службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з
їх діяльністю щодо охорони громадського порядку — караються позбавленням
волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
1. Основний безпосередній об’єкт злочину — нормальна службова діяльність
працівників правоохоронних органів, авторитет цих органів, а також
встановлений порядок охорони громадського порядку. Додатковим обов’язковим
об’єктом злочину є життя зазначених у диспозиції ст. 348 осіб.
2. Потерпілими від злочину можуть бути працівник правоохоронного органу,
його близький родич, член громадського формування з охорони громадського
порядку і державного кордону або військовослужбовець (про їх поняття див.
коментар до ст. ст. 342).
 Норма, передбачена ст. 348, є спеціальною стосовно норми, передбаченої п. 8
ч. 2 ст. 115 (умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням
цією особою службового або громадського обов’язку). У разі вбивства або замаху
на вбивство працівника правоохоронного органу, його близького родича, члена
громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону
або військовослужбовця за умов, описаних у ст. 348, Дії винного повністю
охоплюються цією статтею. [16, c.79]
Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене У зв’язку з
їх державною чи громадською діяльністю, слід кваліфікувати за ст. 112.
З об’єктивної сторони злочин виражається у посяганні на життя відповідної
особи, а саме у: 1) вбивстві; 2) замаху на вбивство.
Про поняття вбивства див. коментар до ст. 115, а про поняття замаху —
коментар до ст. 15.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного злочину є те, що
посягання на життя потерпілого причинне обумовлене виконанням службових
обов’язків потерпілого або його діяльністю щодо охорони громадського порядку
(про ці поняття див. коментар до ст. 342).
Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону або
військовослужбовця, вчинене в процесі опору потерпілому під час виконання ним
службових обов’язків або обов’язків щодо охорони громадського порядку,
охоплюється ст. 348 і додаткової кваліфікації за ст. 342 не потребує.
Злочин визнається закінченим з моменту настання смерті потерпілого або
вчинення діяння, яке утворює замах на вбивство. В останньому випадку ст. 15 не
застосовується. Готування до цього злочину слід кваліфікувати за ст. ст. 14 і 348.
4. Суб’єкт злочину — осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. При цьому зміст
умислу включає усвідомлення винним специфічних ознак потерпілого та зв’язку
посягання з його певною службовою чи громадською діяльністю.
Замах на вбивство може бути вчинений лише з прямим умислом (див. ч. 1 ст.
13).
Якщо працівникові правоохоронного органу у зв’язку з виконанням
службових обов’язків або його близькому родичеві заподіяно тілесне
ушкодження, однак винна особа не мала прямого умислу на позбавлення
потерпілого життя, її дії потрібно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 345.
Мотивами злочину можуть бути: 1) прагнення перешкодити потерпілому у
момент посягання або в майбутньому виконувати свої службові обов’язки або
здійснювати діяльність щодо охорони громадського порядку; 2) помста за
виконання цих обов’язків або таку діяльність у минулому. Таким чином,
посягання на життя потерпілого за часом може не співпадати із службовою
діяльністю або діяльністю щодо охорони громадського порядку, яка зумовила
посягання.
Якщо особу, вказану у ст. 348, вбито не у зв’язку з її службовою діяльністю
чи діяльністю щодо охорони громадського порядку, а з інших мотивів (особиста
неприязнь, ревнощі, хуліганські спонукання, помста на побутовому ґрунті тощо),
відповідальність за ст. 348 виключається. Дії винного потрібно розцінювати як
злочин проти життя особи (ст. 115).
Посягання на життя працівника правоохоронного органу, викликане не
бажанням перешкодити його службовій діяльності або помститись за неї, а
прагненням заволодіти службовою зброєю, слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115
як вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину (із посиланням у
разі’необхідності на ст. 15) і за ч. З ст. 262 як розбій з метою викрадення
вогнепальної зброї.
 1.2. «Історія розвитку та сучасний стан законодавства спрямованого на
кримінально-правову охорону життя працівника правоохоронного органу»

Даний підрозділ присвячено розгляду історії формування відповідних

кримінально-правових норм у дорадянський, радянський та пострадянський
періоди. Проаналізовано кримінально-правові норми у документах різних епох:
Руська правда, Соборне Уложення 1649 р Артикул військовий 1715 р., Уложення
про покарання кримінальні та виправи, 1845 р., Кримінальний кодекс УСРР 1922
р., Кримінальний кодекс УРСР 1927 р., Кримінальний кодекс УРСР 1960 р.,
Кримінальний кодекс України 2001 р„ інші закони та законодавчі акти.
Історичний розвиток кримінально-правового захисту життя працівника
правоохоронного органу показує, що сучасне становище починало формуватися
вже на ранніх періодах розвитку законодавства та практично склалося в КК 1960
року. До цього моменту захист життя працівника, що виконує правоохоронні
функції, здійснювався у межах спеціального захисту життя представника
державної влади — влади князя царя, радянської влади.
Уперше окрема норма про кримінально-правовий захист життя суб’єктів
правоохоронної діяльності — стаття 190-1 КК 1960 року була введена в кодекс
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 вересня 1962 року, яка передбачала
відповідальність за посягання на життя працівника міліції або народного
дружинника у зв’язку з їх діяльністю з охорони громадського порядку. Водночас
були введені нові статті 188-1 та 189-1, які передбачали відповідальність за опір
чи образу щодо цих осіб.
Сам термін «працівник правоохоронного органу» був введений в
кримінальний закон Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1991 року
№ 647-ХІІ «Про посилення правового захисту працівників правоохоронних
органів», відповідно до якого Кодекс був доповнений статтями 189-2 (Погроза
щодо працівника прокуратури, органу внутрішніх справ чи державної безпеки),
189-3 (Втручання в діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ
чи державної безпеки) 189-4 Заподіяння тілесних ушкоджень працівникові
правоохоронного органу), 189-5 (Умисне знищення або пошкодження майна
працівника правоохоронного органу). При цьому в статтях 189-4 189-5 КК при
наявності у назвах родового поняття «працівник правоохоронного органу» в
диспозиціях статей вказувався вичерпний перелік цих працівників: суддя,
народний засідатель, працівник прокуратури органів внутрішніх справ чи
державної безпеки. В інших вказаних статтях цього родового поняття не
містилося, а що стосується ст. 190-1 КК, то відповідно до цього Указу вона була
доповнена лише вказівкою на військовослужбовця як потерпілого від цього
злочину, а термін «працівник правоохоронного органу» був вперше використаний
у тій редакції цієї статті, що була надана Законом України від 2 жовтня 1996 р. №
388/96-ВР, відповідно до якої встановлювалась відповідальність за посягання на
життя судді, працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у
зв’язку з виконанням ним службових обов’язків а також члена громадського
формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв’язку з
діяльністю, пов’язаною з охороною громадського порядку. Водночас цей термін
був включений в нові редакції інших відповідних статей, але на відміну від
попередніх редакцій зміст цього терміну почав визначитися не в тексті статті КК,
-а згідно з приміткою до сі. 190-1 КК, де вказувалося, що під терміном «працівник
правоохоронного органу», що вживається у статтях 123-1, 189-1, 189-2, 189-4,
189-5 і 190-1, слід розуміти осіб, які зазначені в ч. І статті 2 Закону України «Про
державний захист працівників суду і правоохоронних органів». [12, с 56]
Цей Закон України від 23 грудня 1993 року № 3781-XII діє по теперішній час
і його положення; мають пряме відношення до визначення поняття «працівник
правоохоронного органу»; яке використовується у статтях 342,,343, 345, 347, 348 і
349 чинного КК України, котрі в цілому відбивають положення вищевказаних
статей КК 1960 року:
 1.3. «Зарубіжний досвід кримінально-правової охорони життя
працівника правоохоронного органу» досліджено положення законодавства
країн колишнього СРСР та інших держав.

З’ясовано, що в одних державах кримінальні кодекси містять окремі норми

про відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, в
кодексах інших держав таких норм не передбачається, але тією чи іншою мірою
відповідальність за такі злочини має місце.
Зокрема кримінальні кодекси Аргентини, Данії, Іспанії, Китайської Народної
Республіки, Республіки Польща, Нідерландів, Федеративної Республіки
Німеччина, Швейцарії, Японії не тільки не містять окремої норми про
відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, але й
серед кваліфікуючих ознак умисного вбивства не передбачають такої
кваліфікуючої ознаки, як вбивство особи чи її близьких у зв’язку з виконанням
цією особою службового або громадського обов’язку, тобто кваліфікація посягань
на життя зазначених осіб здійснюється на загальних підставах згідно зі статтями
про умисне вбивство.
Кримінальні кодекси Естонської Республіки, Литовської Республіки,
Республіки Молдова серед кваліфікуючих ознак умисного вбивства передбачають
вбивство у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського
обов’язку, а кримінальні кодекси Республіки Вірменія, Грузії, Латвійської
Республіки, Туркменістану, Республіки Узбекистан в якості кваліфікуючої ознаки
умисного вбивства передбачають не тільки вбивство зазначених осіб, але й їх
близьких.
У кримінальних кодексах інших держав мають місце спеціальні норми щодо
охорони життя працівника правоохоронного органу. У КК Республіки Білорусь
має місце норма (ст. 362) про відповідальність за вбивство працівника міліції; у
КК Азербайджанської Республіки (ст. 287), Республіки Казахстан (ст. 340) — про
відповідальність за посягання на життя особи, яка здійснює правосуддя або
попереднє розслідування, а так само їх близьких; у КК Киргизької Республіки
(статті 319 і 340), Російської Федерації (статті 295 і 317), Республіки Таджикистан
(статті 329 і 357) мають місце дві норми — про відповідальність за посягання на
життя особи, яка здійснює правосуддя або попереднє розслідування, а також їх
близьких і за посягання на життя працівника правоохоронного органу,
військовослужбовця а так само їх близьких.
КК Республіки Болгарія (ст. 116) в якості кваліфікуючої ознаки умисного
вбивства в п. 1 ч. 1 ст. 116 КК передбачає вбивство службової особи,
представника громадськості, а також військовослужбовця, в тому числі
військовослужбовця союзної чи дружньої держави або армії при виконанні або у
зв’язку з виконанням ним службових обов’язків чи функцій або особи, що має
міжнародний захист, а в якості особливо кваліфікуючої ознаки в ч. 2 ст. 116 КК
передбачає вбивство судді, прокурора, слідчого або особи зі складу Міністерства
внутрішніх справ при виконанні або у зв’язку з виконанням ними службових
обов’язків чи функцій.
«Підстави та принципи криміналізації посягання на життя працівника
правоохоронного органу» встановлено ступінь відповідності кримінально-
правової норми, передбаченої ст. 348 КК України, науковим баченням щодо
криміналізації суспільно небезпечних діянь. [5, c89]
З’ясовано, що криміналізація посягань на життя зазначених у ст. 348 КК
України осіб соціально обумовлена, має достатньо підстав і в цілому відповідає
науково визначеним принципам криміналізації Однак, технічне виконання
зазначеної норми не повною мірою відповідає деяким принципам криміналізації,
що вказує на потребу її вдосконалення.
 Розділ 2. «Об’єктивні ознаки посягання на життя працівника
правоохоронного органу» містить два підрозділи.
2.1. «Об’єкт злочину»
Доведено, що при характеристиці ознак об’єкта складу злочину,
передбаченого чинним КК України у ст. 348 КК, науковці, перш за все, звертають
увагу на те, що це двооб’єктний злочин, при цьому один об’єкт розглядається як
основний, інший — як додатковий обов’язковий. Але у кримінально-правовій
науці не існує єдності думок щодо того, який саме з цих об’єктів (правоохоронна
діяльність чи життя зазначених у статті закону осіб) слід визнавати основним, а
який додатковим. Отже, при визначенні власної думки з приводу цієї дискусії
автор приєднується до позиції тих вчених, які звертають увагу на те, що у
випадках, коли діяння посягає не на один об’єкт, а на два і більше, слід чітко
розрізняти об’єкт злочину як явища реальної дійсності і ознаки об’єкта у складі
злочину як формальної юридичної конструкції, оскільки у складі злочину
основним об’єктом, який у свою чергу визначає і родову належність цього складу,
а відповідно й розміщення у тому чи іншому розділі Особливої частини КК
України, буде той, який таким вважає законодавець, хоча в реальній дійсності
ієрархія об’єктів може бути зовсім іншою. Саме це демонструє як історія розвитку
вітчизняного кримінального законодавства, так й криміналізація посягання на
життя працівника правоохоронного органу в кодексах різних держав світу.
На цій підставі стверджується, що основним безпосереднім об’єктом складу
злочину, передбаченого ст. 348 КК України, є діяльність правоохоронних органів,
а також встановлений порядок охорони громадського порядку, а додатковим
обов’язковим об’єктом — життя зазначених в цій статті закону осіб. При цьому
підкреслюється, що поділ об’єктів на основний та додатковий можливо чітко
здійснити лише стосовно складу злочину. У реальній же дійсності посягання
здійснюється на обидва об’єкта одночасно, і який з них фактично буде виступати
основним залежить від конкретних подій та суб’єктивного ставлення до них
винної особи.
 2.2«Об’єктивна сторона злочину» розглянуто ознаки об’єктивної
сторони складу злочину, що аналізується.
Стверджується, що складність злочину та складу злочину за його
двооб’єктності потребує при розгляді об’єктивної сторони посягання на життя
працівника правоохоронного органу та інших зазначених у ст. 348 КК України
осіб характеризувати діяння з позиції посягання на кожний з об’єктів. При цьому
звертається увага на те, що в науковій та навчальній літературі при
характеристиці об’єктивної сторони цього злочину чи складу злочину частіше за
все мова йде тільки про діяння, які спрямовані проти життя особи. Хоча науковці
при цьому визнають, що це діяння двооб’єктне і основним об’єктом цього складу
злочину є нормальна службова діяльність працівників правоохоронних органів, а
також встановлений порядок охорони громадського порядку, але характеризуючи
об’єктивну сторону діяння, вказують, що об’єктивна сторона цього злочину
полягає у вчиненні діяння, спрямованого на позбавлення життя зазначених у
диспозиції коментованої статті осіб і виражається у посяганні на життя вказаної
особи, а саме: 1) вбивстві або 2) замаху на вбивство. Тобто з об’єктивної сторони
діяння характеризується цими науковцями лише як посягання на додатковий
об’єкт складу злочину, а про посягання на основний об’єкт нерідко ніяких згадок
не здійснюється. Але, на думку дисертанта, з такою характеристикою об’єктивної
сторони цього двооб’єктного складу злочину навряд чи можна погодитися. Якщо
ми визнаємо, що основним об’єктом розглядуваного складу злочину є
правоохоронна діяльність, то і характеристику об’єктивної сторони цього складу
злочину потрібно починати з характеристики посягання на основний об’єкт.
Тому, виходячи з конструкції і місця ст. 348 КК України в системі кримінально-
правових норм, об’єктивну сторону можна характеризувати як діяння, спрямоване
на протидію нормальній діяльності працівників правоохоронних органів чи інших
суб’єктів правоохоронної діяльності шляхом посягання на життя зазначених у
статі закону осіб. [3, c.45]
 Водночас ми приєднуємься до думки цих дослідників, які вважають, що
розглядуване діяння може бути вчинене як шляхом дії, так й шляхом
бездіяльності.
 2. 3. «Суб’єктивні ознаки посягання на життя працівника
правоохоронного органу» «Су6′єктивна сторона злочину»

В даному розділі Приділено увагу щодо існуючих в пачці кримінального

права позицій з приводу визначення суб’єктивної сторони цього злочину. З
урахуванням висловлених наукових думок: стверджується, що це діяння
характеризується умисною формою вини. При цьому інтелектуальний момент
умислу містить усвідомлення суспільної небезпечності діяння, його
двооб’єктності та особливостей потерпілого від цього злочину, а також того, що
злочин вчинюється у зв’язку з виконанням службового або громадського
обов’язку вказаних у статті закону осіб, передбачення наслідків у виді заподіяння
фактичного збитку або створення небезпеки, реальної можливості заподіяння
фактичного збитку правоохоронній діяльності та потерпілому. [15, c.195]
Вольовий момент умислу такий, що при вчиненні замаху на вбивство винна
особа бажає настання смерті: потерпілого, при вчиненні вбивства — бажає або
свідомо і ірит е кас . щодо заподіяння шкоди правоохоронній діяльності — бажає
або свідомо припускає таку шкоду.
«Суб’єкт злочину» надається характеристика ознак суб’єкта розглядуваного
складу злочину.
Виходячи з того, що суб’єктом злочинів може бути тільки фізична осудна
особа, котра досягла віку, з якого може наступати кримінальна відповідальність,
звертається особлива увага на вік кримінальної відповідальності суб’єкта цього
злочину. Доведено, що з моменту включення цієї спеціальної норми (ст. 190-1 КК
1960 р.) до 1996 року суб’єктом злочину визнавалася особа, якій виповнилося
шістнадцять років, а якщо злочин вчинювався особою віком від 14 до 16 років, то
кваліфікація здійснювалася за загальною нормою про кваліфіковане вбивство (п.
«в», ст. 93 КК), але Законом України від 2 жовтня 1996 року № 338/96-ВР ч. 2 ст.
10 КК, яка встановлювала знижений вік кримінальної відповідальності, була
доповнена вказівкою на ст. 190-1 ЮС Це положення відбито і в ч.2 ст. 22 КК 2001
року, відповідно до якої суб’єктом ст. 348 КК є особа, що досягла віку
чотирнадцяти років. При цьому відзначається, що в інших державах, кодекси яких
містять таку спеціальну норму, не встановлений знижений вік кримінальної
відповідальності за такі дії. [10, c.132]
У зв’язку з цим викликає сумнів доцільність встановлення зниженого віку
кримінальної відповідальності, оскільки в такому віці особа не може у повному
обсязі усвідомлювати цей складний злочин. Крім того, при такому підході до
встановлення віку кримінальної відповідальності переважна увага надається не
основному, а додатковому об’єкту складу злочину.
Щодо покарання за посягання на життя працівника правоохоронного органу
та шляхи вдосконалення кримінального закону»
Доведено, що санкція, передбачена цією нормою, практично завжди була
предметом конструктивної критики з боку науковців (за винятком періоду з 1996
по 2001 р.р.), оскільки нижча межа розміру покарання, встановленого цією
спеціальною нормою, є меншою, ніж нижча межа у санкції загальної норми про
умисне вбивство за обтяжуючими обставинами, що породжує неузгодженість
загальної та спеціальної норми. Погоджуючись з такою позицією, автор в якості
додаткового аргументу на її користь наводить дані про те, що в чинних кодексах
зарубіжних країн, які містять спеціальні норми про кримінально-правовий захист
працівника правоохоронного органу, санкції цих спеціальних норм, як правило,
встановлені або більш суворі, ніж санкція загальної норми, або хоча б такі ж, як і
у загальній нормі. На цій підставі робиться висновок, що розмір покарання у
санкції ст. 348 КК України потребує певного корегування.
«Шляхи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за
посягання на життя працівника правоохоронного органу» узагальнюються
наведені у курсові пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення кримінального
закону та інших законів про правовий захист осіб, що виконують службовий або
громадський обов’язок.
Стверджується, що, перш за все, потребує вдосконалення і чіткого
визначення зміст поняття «працівник правоохоронного органу», бо це визначення,
яке надане цьому поняттю у чинному законодавстві, робить його занадто
широким. Водночас потребують вдосконалення ознаки диспозиції ст. 348 КК
України шляхом заміни терміна «близьких родичів» терміном «близьких», а
також шляхом охоплення спеціальним кримінально-правовим захистом життя
члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного
кордону у всіх випадках виконання ними передбаченого законом громадського
обов’язку, а не тільки у випадках охорони громадського порядку та близьких усіх
зазначених у статті закону осіб.
 ВИСНОВКИ

У курсові роботі наведено узагальнення та нове вирішення конкретного

наукового завдання, що полягає у дослідженні питань кримінальної
відповідальності за посягання на життя працівника правоохоронного органу, в
результаті чого отримані нові науково обґрунтовані висновки, до основних з яких
належать такі:
1. У системі кримінально-правового захисту осіб, що виконують службові
або громадські обов’язки, норма про відповідальність за посягання на життя
працівника правоохоронного органу, передбачена ст. 348 КК України, є, з одного
боку, складовою частиною системи кримінально-правового захисту життя осіб у
зв’язку з виконанням ними службового або громадського обов’язку, а з іншого, —
складовою частиною кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності.
2. Кримінально-правовий захист життя осіб, які виконують службовий або
громадський обов’язок, здійснюється як за допомогою загальної норми, що
передбачена п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України, так і кількох спеціальних норм, у тому
числі ст. 348 КК України; кримінально-правовий захист правоохоронної
діяльності включає захист діяльності працівників правоохоронних органів та
інших суб’єктів правоохоронної діяльності.
3. Вивчення історії розвитку та сучасного стану кримінального закону
показує, що з моменту включення в КК України поняття «працівник
правоохоронного органу» мали місце неоднакові тенденції щодо визначення його
змісту. Спочатку у статтях КК встановлювався вичерпний перелік працівників
правоохоронних органів, а саме: суддя, народний засідатель, працівник
прокуратури, органів внутрішніх справ чи державної безпеки, але згідно з
Законом України від 23 грудня 1993 р. №3781 -XII «Про державний захист
працівників суду і правоохоронних органів» у 1996 році в кримінальний закон
були внесені певні зміни, в результаті чого у відповідних статтях КК поняття
«суддя» і «працівник правоохоронного органу» стали використовуватися як
самостійні, при цьому останнє поняття було визначене не шляхом переліку
конкретних працівників, а як родове поняття, котре діє дотепер.
4. Визначення в чинному законодавстві поняття «працівник правоохоронного
органу» не можна вважати досконалим, оскільки у ст. 2 Закону України від 23
грудня 1993 року надається не вичерпний, а навпаки, вельми приблизний перелік
правоохоронних органів, при цьому в тексті цієї статті використане
словосполучення «інші органи, які здійснюють правозастосовні або
правоохоронні функції», що робить це поняття занадто широким і неконкретним,
а відповідно такі ж недоліки притаманні й статтям кримінального закону, які
встановлюють відповідальність за посягання на правоохоронну діяльність. Отже
існуюче в чинному законодавстві визначення поняття «працівник
правоохоронного органу» не відповідає такому принципу криміналізації, як
принцип визначеності та єдності термінології.
5. Принципу визначеності та єдності термінології не відповідає й така
обставина, що однакові категорії працівників в одних законах охоплюються
поняттям «працівник правоохоронного органу», а в інших — виключаються з
його змісту.
6. Принципу системно-правової несуперечливості не відповідає те, що в
нових редакціях статей 342 і 343 КК України поряд з поняттям «працівник
правоохоронного органу» окремо міститься поняття «державний виконавець»
(«працівник державної виконавчої служби»), тоді як в інші статті (в тому числі ст.
348 КК), що здійснюють захист правоохоронної діяльності, такі зміни не внесені.
Не відповідають цьому принципу криміналізації, по-перше, та обставина, що
поняття «працівник правоохоронного органу» визначається як родове поняття,
тоді як поняття «державний діяч» і «працівник суду» — шляхом вичерпного
переліку конкретних осіб, а по-друге, той факт, що в санкції ст..348 КК України
розмір покарання передбачений менший, ніж у санкції загальної норми (п.8 ч.2 ст.
115 КК), тоді як в період з 1996-2001 рік санкція ст. 190- 1 КК була більш
суворою, ніж санкція ст. 90-3 КК.
 7. Принцип безпрогалинності порушується тим, що в ст. 348 КК України крім
посягання на життя працівника правоохоронного органу криміналізовано також
посягання на життя лише його «близьких родичів», що Потребує усунення цієї
прогалини шляхом заміни терміна «близьких родичів» на термін «близьких».
8. Невідповідністю принципу повноти складу є те, що спеціальний
кримінально-правовий захист життя члена громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону поширюється лише на випадки,
пов’язані з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку, а не з будь-якою
громадською діяльністю, передбаченою законом, оскільки відповідно до ст. 9
Закону України від 22 червня 2000 року №1835-111 «Про участь громадян в
охороні громадського порядку і державного кордону» основні завдання цих
формувань визначені не тільки у сфері охорони громадського порядку, але й в
інших сферах суспільного життя, а також те, що спеціальний кримінально-
правовий захист не поширюється на близьких осіб членів вказаних формувань та
близьких осіб військовослужбовця.
9. Здійснюючи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за
посягання на життя працівника правоохоронного органу, необхідно перш за все
встановити чіткі межі поняття «працівник правоохоронного органу» шляхом
вказівки вичерпною переліку правоохоронних органів, діяльність яких підлягає
спеціальному кримінально-правовому захисту, якщо не в ст. 2 Закону України від
23 грудня 1993 року №3781-XII, то у примітці, якою слід доповнити ст. 348 КК
України. Зрозуміло, що цей перелік не може бути остаточним і згодом до нього
можуть бути внесені нові зміни та доповнення, але цей вичерпний перелік
повинен бути, бо приблизний перелік не може задовольняти потреб
кримінального законодавства, оскільки порушує принцип суб’єктивного
ставлення у провину у зв’язку з тим, що якщо законодавець не може чітко
визначитися з приводу того, який орган вважати правоохоронним, то тим більш
це важко зробити пересічному громадянину. Аналоги встановлення вичерпного
переліку мали місце у диспозиціях статей 189-2 — 189-5 КК 1960 року в їх
редакції до 1996 року та присутні у диспозиціях статей 112, 344, 346, 377, 378, 379
чинного КК України.
10. При вдосконаленні положень ст. 348 КК України необхідно урахувати
останні зміни у кримінальному законодавстві в частині співвідношення понять
«працівник правоохоронного органу» і «державний виконавець», а також
встановлені неузгодженості і невідповідності окремим принципам криміналізації.
На підставі викладеного, пропонується здійснити в чинному КК України
відповідні змінна доповнення та викласти диспозицію і санкцію ст. 348 КК
України у такій редакції:
«Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу,
працівника державної виконавчої служби чи їх близьких у зв’язку з виконанням
цими працівниками службових обов’язків, а також члена громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону чи його
близьких у зв’язку з виконанням ним громадського обов’язку або
військовослужбовця чи його близьких у зв’язку з його діяльністю щодо охорони
громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, - карається
позбавленням воді на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним
позбавленням волі».
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. – К.: Україна, 1996. – 80 с.

2. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
3. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2001.
4. Кримінальний кодекс України: Порівняльні таблиці. – К.: Істина, 2001.
5. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар/ за заг. ред.
В.Т.Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 2-е вид., перероб. та доп. –
Xарків: ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с.
6. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар/ за заг. ред.
В.Т.Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 2-е вид., перероб. та доп. –
Харків: ООО “Одиссей”, 2005. – 1154 с
7. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар/ за заг. ред.
В.В.Сташиса, В.Я. Тація. – 3-тє вид., перероб. та доп. – Харків: ТОВ
“Одиссей”, 2007. – 1184с.
8. Кримiнальне право України: Загальна та Особлива частина: Навч. посiбник
для студ. ВНЗ . – К.: Iстина, 2005. – 379 с.
9. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник/ за ред.
професорів М.І.Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ-Харків.:
Юрінком-Інтер – Право, 2001. – 494с.
10. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник/ за ред.
професорів М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-е вид., перероб. і
доп. – К.: Юрінком-Інтер, 2004. – 544 с.
11. Кримінальне право України. Особлива частина: Підруч./ за ред. М.І.
Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юрид. думка, 2004. – 656 с.
12. Кримінальне право України. Особлива частина/ За ред. М.І.Мельника,
В.А.Клименка. – К: Юридична дука, 2004.
13. Матішевський П.С., Яценко С.С. Кримінальне право України: завдання до
семінарських і практичних занять. – К.: Юрінком, 1996.
14. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодаства України
(порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.) – К.:Атіка, 2001. – 272 с.
15. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ за заг.
ред. В.Г. Гончаренка, П.П. Андрушка: У 3-х книгах.– К.: ФОРУМ, 2005. –
Книга 2. Особлива частина. – 673 с.
16. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: Особл. ч./
За ред. МО.Потебенька, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2001. – 388 с.
17. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те
вид., перероб. та доп./ Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – 848 с.
18. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України/ За ред.
М.Й.Коржанського. – К.: Атіка, 2001.
19. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 3-є вид.,
перероб. та доп./ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. –
1056 с.
20. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 3-тє вид.,
перероб. та доп./ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2005. –
1064 с.
21. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 4-те вид.,
перероб. та доп./ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична
думка, 2007. – 1183с.
22. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2-х
т./ за заг. ред. В.Ф. Бойка. – К.: А.С.К., 2000. – Т. 1. – 328 с.
23. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): Офіц. вид.: У 2-х
т./ за заг. ред. В.Ф. Бойка. – К.: А.С.К., 2000. Т. 2. – 424 с.
24. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах
(1973– 2003): Збірник / Упорядники Н.О. Гуторова, О.О. Житний. – Х.:ТОВ
«Одіссей», 2003. - 432 с.
25. Постановления Пленума Верховного суда Украины по уголовным делам
(2001-2006): Сборник / составление и перевод В.И. Тютюгина. – Харьков:
ООО «Одиссей», 2007. – 300 с.
26. Практика судів України з кримінальних справ 2001-2005 р./ за заг. ред..
В.Т.Маляренка, В.В. Сташиса. – Київ-Харків: Юрінком-Інтер, 2005. – 464 с.
27. Практика судів України у кримінальних справах 1995-2000 р.: Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – К.: Юрінком, 2000.
28. Судово-практичний коментар до кримінального кодексу України/ М.І.
Хавронюк.– К.: Юрисконсульт, 2006. – 550 с.
 ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА (ЗАДАЧІ)
Задача 1. Слідчий М. під час закінчення досудового слідства в матеріалах
кримінального провадження вніс завідомо неправдиві свідчення про участь
адвоката С. та учинив від його імені підпис.Свої дії пояснив відсутністю у
обвинуваченого коштів на послуги захисника і труднощами у безоплатному
залучені до справи адвокатів.
Відповідь: Дії слідчого кваліфікуються за статтею 366 ККУ, а саме
«Складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних
документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих
відомостей, інше підроблення офіційних документів»
 Предметом даного кримінального правопорушення є офіційний документ.
 Об’єктивна сторона кримінального правопорушення характеризується
активною поведінкою - діями, які полягають у перекручуванні винним істини
в офіційних документах чи у видачі неправдивих офіційних документів
шляхом використання для цього свого службового становища
 Суб’єктивна сторона службового підроблення, передбаченого ч. 1 ст. 366
КК, характеризується тільки прямим умислом, бо винний діє завідомо, тобто
усвідомлює неправдивий характер тих відомостей, що вносяться ним до
офіційних документів
 Суб’єктом службового підроблення може бути будь-яка службова особа

Задача 2. Директору магазина С. з метою приховати нестачу матеріальних

цінностей не оприбуткував доставлений напередодні інвентаризації товар,
вписав декілька фіктивних фігур на відпуск товарів, обдурив при переліку
товарів членів інвентаризаційної комісії.

Відповідь: Дії директора магазину С кваліфікуються за статтею 358 ККУ

« Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи
використання підроблених документів, печаток, штампів»
Предметом кримінального правопорушення., передбаченого ч. 1 ст. 358 КК,
є: 1) посвідчення або інший офіційний документ, який видається чи
посвідчується підприємством, установою, організацією незалежно від форми
власності, громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи
іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, та
який надає права або звільняє від обов'язків; 2) печатка, штамп, бланк
підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, інші
офіційні печатка, штамп або бланк.

Обєктом даного кримінального правопорушення є икрадення, привласнення,

вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом
шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення виражається у такій

формі: 1) підроблення посвідчення або іншого документа з метою
використання його як самим підроблювачем, так і іншою особою; 

Суб’єкт кримінальногоправопорушення загальний .

 Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом