Лекція 13

Протоколи маршрутизації та використання протоколу IPv6

Маршрутизація
Маршрутизація – це спосіб направлення повідомлень через різні мережі
одержувачам за допомогою мережних пристроїв.
Всі маршрутизатори повинні приймати рішення про маршрутизації. У прийнятті
рішення маршрутизатор керується закладеними в нього таблицями маршрутизації.
Кожен маршрутизатор містить таблицю мереж, підключених локально, та інтерфейсів,
через які здійснюється підключення. У таблицях маршрутизації також містяться
відомості про маршрути або шляхи, якими маршрутизатор зв'язується з віддаленими
мережами, не підключеними локально.
Ці маршрути можуть призначатися адміністратором статично або виділятися
маршрутизатором динамічно: за допомогою іншого маршрутизатора або програмного
протоколу маршрутизації.
Кожен маршрутизатор приймає рішення про направлення пересилці пакетів на
підставі таблиці маршрутизації. Таблиця маршрутизації містить набір правил. Кожне
правило в наборі описує шлюз або інтерфейс, використовуваний маршрутизатором для
доступу до певної мережі.
Маршрут складається з чотирьох основних компонентів:
 адреса одержувача;
 маска;
 адреса шлюзу або інтерфейсу;
 вартість маршруту або метрика маршруту.
Щоб переслати повідомлення одержувачу, маршрутизатор витягує IP-адресу
одержувача з пакета й знаходить відповідне правило в таблиці маршрутизації.
Значення одержувачів в таблиці маршрутизації відповідають адресами мереж
одержувачів.
Щоб визначити наявність маршруту за IP-адресою одержувача в таблиці,
маршрутизатор спочатку визначає число бітів, які задають адресу мережі одержувача.
Потім маршрутизатор шукає в таблиці маску підмережі, присвоєну кожному з
потенційних маршрутів. Маршрутизатор застосовує кожну з масок підмережі до IP-
адреси одержувача в пакеті і порівнює отриману адресу мережі з адресами окремих
маршрутів в таблиці:
 при виявленні збігається адреси пакет пересилається на відповідний
інтерфейс або до відповідного шлюзу;
 якщо адреса мережі відповідає декількох маршрутах в таблиці
маршрутизації, маршрутизатор використовує маршрут з найбільш точною або
найбільш довгим співпадаючим фрагментом адреси мережі;

1
  іноді для однієї мережі адресата існує кілька маршрутів з рівною
вартістю: маршрут, який використовується маршрутизатором, вибирається на
основі правил протоколу маршрутизації;
 за відсутності співпадаючих маршрутів маршрутизатор направляє
повідомлення на шлюз, зазначений у маршруті за замовчуванням, якщо він
налаштований.
У таблиці маршрутизації можуть міститися маршрути декількох типів:
Прямі маршрути
При включенні живлення маршрутизатора активуються налаштовані інтерфейси.
Після виходу цих інтерфейсів в робочий режим маршрутизатор буде зберігати адреси
безпосередньо підключених локальних мереж у вигляді прямих маршрутів в таблиці
маршрутизації. Наприклад у маршрутизаторах Cisco такі маршрути позначаються в
таблиці маршрутизації префіксом C. Вони автоматично оновлюються під час
перенастроюванні або відключенні маршруту.
Статичні маршрути
Мережний адміністратор може вручну налаштувати статичний маршрут в
конкретну мережу. Статичні маршрути не змінюються до тих пір, поки адміністратор не
переналаштує їх вручну. У таблиці маршрутизації ці маршрути позначаються літерою S
(у маршрутизаторах Cisco).
Динамічні (динамічно оновлювані) маршрути
Динамічні маршрути автоматично створюються і оновлюються протоколами
маршрутизації. Протоколи маршрутизації реалізуються в програмах, які виконуються на
маршрутизаторах і здійснюють обмін відомостями про маршрутизації з іншими
маршрутизаторами в мережі. Динамічно оновлювані маршрути позначаються в таблиці
маршрутизації приставкою, що характеризує тип протоколу, який створив маршрут.
Наприклад, R позначає інформаційний протокол маршрутизації (RIP) (у
маршрутизаторах Cisco).
Маршрут за замовчуванням
Для мереж, шлях до яких відсутній у таблиці маршрутизації, використовується
шлюз, зазначений у маршруті за замовчуванням. Маршрут за замовчуванням є статичним
маршрутом. Зазвичай маршрути за замовчуванням вказують на наступний
маршрутизатор на шляху до Інтернет-провайдера. Якщо в підмережі присутній тільки
один маршрутизатор, він автоматично вибирається для маршруту за замовчуванням,
оскільки обмін трафіком з локальною мережею в обох напрямках може здійснюватися
тільки через нього.
У таблицях маршрутизації відсутня наскрізна інформація про всі шляхи від
вихідної мережі до мережі призначення. У цій таблиці містяться лише дані про наступні
переходи по цьому шляху. Зазвичай такий перехід - це безпосередньо підключений шлюз
в тій же підмережі. При використанні статичного маршруту наступний перехід може
бути будь-якою IP-адресою, якщо він відображається в таблиці маршрутизації або
доступний для цього маршрутизатора. В результаті повідомлення передається на
2
маршрутизатор, безпосередньо підключений до вузла-адресата, після чого повідомлення
вважається доставленим. Інформація про маршрутизації між усіма проміжними
маршрутизаторами цим шляхом представляється у вигляді мережених адрес, а не певних
вузлів. Тільки для останнього маршрутизатора адреса призначення в таблиці
маршрутизації вказує не на мережу, а на певний вузол.

Протоколи маршрутизації
Маршрути можуть мінятися досить різко. Проблеми з кабелями і обладнанням
можуть призвести до недоступності одержувачів через встановлені інтерфейси.
Маршрутизаторам необхідний спосіб швидкого оновлення маршрутів без участі
адміністратора.
Для динамічного управління інформацією, що надходить з власних інтерфейсів та
інших маршрутизаторів, маршрутизатори використовують протоколи маршрутизації.
Можна також налаштувати протоколи маршрутизації для управління маршрутами,
заданими вручну.
Динамічна маршрутизація дозволяє виключити трудомістку і відповідальну
процедуру налаштування статичних маршрутів. Динамічна маршрутизація дозволяє
маршрутизаторам реагувати на зміни в мережі і коректувати таблиці маршрутизації без
втручання системного адміністратора.
Протокол динамічної маршрутизації визначає всі доступні маршрути, поміщає
найкращі маршрути в таблицю маршрутизації і видаляє маршрути, що стали недійсними.
Спосіб, яким протокол маршрутизації визначає найкращий маршрут до мережі
призначення, називається алгоритмом маршрутизації.
Алгоритми маршрутизації підрозділяються на два класи: вектор відстані і стан
з'єднання. Кожен з них передбачає використання різних методів для визначення
оптимального маршруту в мережу призначення.
Вибір алгоритму маршрутизації вкрай важливий при динамічній маршрутизації.
При кожній зміні топології мережі в результаті зміни конфігурації або збою також
потрібна перебудова таблиць маршрутизації в точній відповідності з новою топологією.
Стан оновлення всіх маршрутизаторів в мережі з урахуванням нового маршруту
називається сходженням маршрутизаторів.
Для обміну маршрутами між двома маршрутизаторами необхідно, щоб вони
обидва використали один протокол і, отже, один алгоритм маршрутизації.
Алгоритм маршрутизації на основі вектора стану передбачає періодичну пересилку
копій таблиці маршрутизації між маршрутизаторами для відображення змін топології.
Алгоритм маршрутизації на основі вектора відстані аналізує інформацію, що
надходить від інших маршрутизаторів, у світлі двох основних критеріїв:
 відстань - наскільки віддалена мережа від даного маршрутизатора;
 вектор - в якому напрямі слід пересилати пакети для даної мережі?
Відстань у маршруті представляється вартістю або метрикою, яка може
характеризувати один з наступних параметрів:
3
  число ділянок маршруту;
 адміністративні накладні витрати;
 смуга пропускання;
 швидкість передачі;
 ймовірність затримок;
 надійність.
Компонент вектора або направлення у маршруті представляє собою адресу
наступної ділянки шляху до мережі, зазначеної в маршруті.
Аналогією для векторів відстані можуть бути дорожні знаки з вказівкою напрямків
на розв'язках автострад. Знак вказує напрямок до місця призначення і повідомляє
відстань до нього. У міру руху по автостраді з'являється наступний знак, який вказує на
те ж місце призначення, але відстань стає коротшим. Якщо відстані скорочуються,
трафік прямує за оптимальним маршрутом.
Кожен маршрутизатор, що використовує вектори відстаней, повідомляє відомості
про маршрутизації своїм сусідам. Сусідні маршрутизатори є учасниками мережі з
прямим підключенням. Інтерфейс, що веде в кожну мережу з прямим підключенням, має
відстань, рівну 0.
Кожен маршрутизатор отримує таблицю маршрутизації з безпосередньо
підключених сусідніх маршрутизаторів. Для прикладу, маршрутизатор R2 отримує
інформацію з маршрутизатора R1. Маршрутизатор R2 збільшує значення метрики (у
даному випадку - число ділянок маршруту), відбиваючи той факт, що тепер шлях до
мережі призначення став на одну ділянку довшим. Потім маршрутизатор R2 розсилає
нову таблицю маршрутизації своїм сусідам, включаючи маршрутизатор R3. Цей
поетапний процес триває у всіх напрямках між сусідніми маршрутизаторами.
Продовжуючи процес визначення в мережі векторів відстані, маршрутизатори
знаходять оптимальний шлях до мереж, підключеним не безпосередньо, на основі
накопичених метрик від кожного з сусідів. Оптимальний шлях - це шлях з найкоротшої
відстані або найменшої метрики.
Оновлення таблиць маршрутизації також відбувається при зміні топології,
наприклад, при додаванні нової мережі або виходу з ладу маршрутизатора, в результаті
якого мережа стає недосяжною. Як і при виявленні мереж, оновлення топології
відбувається поетапно і складається в обміні копіями таблиць маршрутизації між
маршрутизаторами.

Загальні протоколи внутрішньої маршрутизації

RIP
Протокол маршрутної інформації (RIP) - це протокол маршрутизації на основі
векторів відстані. Він знайшов широке застосування в тисячах мереж по всьому світу.
Основні характеристики RIP:
 спочатку закріплений в документі RFC 1058;
 реалізований на основі вектора відстані;
4
  використовує число ділянок маршруту як метрики для вибору
маршруту;
 відносить метрики вище 15 до недосяжним маршрутами;
 за замовчуванням розсилає вміст таблиці маршрутизації кожні 30
секунд.
Отримавши оновлення таблиці маршрутизації з новим або зміненим маршрутом,
маршрутизатор відображає ці зміни у своїй таблиці маршрутизації. На кожному
маршрутизаторі число ділянок маршруту збільшується на одиницю. Як наступну ділянку
маршруту маршрутизатор використовує адресу безпосередньо підключеного
маршрутизатора в локальній мережі, з якого надійшло оновлення.
Негайно після оновлення таблиці маршрутизації маршрутизатор починає розсилати
оновлення маршрутизації, інформуючи про зміну інші маршрутизатори в мережі. Ці
оновлення, звані ініційованими оновленнями, розсилаються незалежно від регулярних
оновлень, які розсилаються маршрутизаторами, що використовують протокол RIP.
Протокол RIP має просту логіку, нескладний у реалізації і доступний без
додаткової плати в більшості маршрутизаторів. Ці переваги принесли RIP широку
популярність.
Однак RIP володіє і недоліками:
 допускається не більше 15 ділянок маршруту, тобто мережа може
містити не більше 16 послідовно з'єднаних маршрутизаторів;
 безпосередньо підключеним сусіднім маршрутизаторам періодично
розсилаються повні копії всієї таблиці маршрутизації - у великих мережах кожне
оновлення може супроводжуватися значним сплеском трафіку;
 тривалий сходження після змін у великих мережах.
В даний час існують дві версії RIP: RIPv1 і RIPv2. RIPv2 має ряд переваг у
порівнянні з RIPv1. RIPv1 зазвичай використовується в тих випадках, коли обладнання
не підтримує RIPv2. Найбільш значущим відмінністю двох версій протоколу є підтримка
безкласової маршрутизації в RIPv2 за рахунок включення маски підмережі в поновлення
маршрутів. RIPv1 не передбачає відправку масок підмереж в оновлення та керується
масками, прийнятими для різних підмереж за замовчуванням.
EIGRP
Розширений протокол маршрутизації внутрішнього шлюзу (EIGRP) - це власний
удосконалений протокол маршрутизації Cisco з використанням вектора відстані. EIGRP
був розроблений з метою подолання обмежень інших протоколів маршрутизації з
вектором відстаней, таких як RIP. До цих обмежень відносяться використання числа
ділянок маршруту як метрики і межа в 15 ділянок.
Замість числа ділянок у EIGRP використовується кілька метрик, включаючи
значення смуги пропускання, що настроюється вручну, і затримка при проходженні
пакету по конкретному маршруту.
Основні характеристики EIGRP:
 розрахунок вартості маршруту на основі декількох метрик;
5
  можливості протоколів на основі вектора відстані, пов'язані з
наступним ділянкою та атрибутами об'єднані з додатковими функціями баз даних і
оновлень;
 максимальне число ділянок маршруту - 224.
На відміну від RIP, EIGRP не обмежується використанням вмісту таблиці
маршрутизації маршрутизатора. Для EIGRP створюються дві додаткові таблиці бази
даних: таблиця сусідніх маршрутизаторів і таблиця топології.
У таблиці сусідніх маршрутизаторів зберігаються дані про сусідні
маршрутизаторах в локальних мережах, підключених безпосередньо. Ця таблиця містить
таку інформацію, як IP-адресу, тип і смуга пропускання інтерфейсу.
EIGRP формує таблицю топології на основі повідомлень від сусідніх
маршрутизаторів. Таблиця топології містить усі маршрути, оголошені сусідніми
маршрутизаторами. Для розрахунку найкоротшого шляху по мережі до місця
призначення в протоколі EIGRP застосовується алгоритм дифузійного поновлення
(DUAL). Розрахований шлях поміщається в таблицю маршрутизації. Таблиця топології
дозволяє маршрутизатору, на якому використовується протокол EIGRP, визначати
оптимальний альтернативний маршрут при змінах в мережі. Якщо в таблиці
маршрутизації відсутні альтернативні маршрути, EIGRP опитує сусідні маршрутизатори
для знаходження нового маршруту до місця призначення.
На відміну від протоколу RIP, призначеного для невеликих мереж, в яких число
ділянок між маршрутизаторами не перевищує 15, протокол EIGRP найкращим чином
підходить для великих більш складних мереж, що об'єднують до 224 ділянок і вимагають
швидкого сходження.
Маршрутизатори, що використовують алгоритм маршрутизації на основі вектора
відстані, у своєму розпорядженні обмежені відомостями про віддалені мережі і зовсім не
мають інформації про віддалені маршрутизатори.
Алгоритм маршрутизації, заснований на стані каналу, веде повну базу даних про
віддалені маршрутизатори і схемі їх з'єднань.
У маршрутизації на основі стану каналу присутні наступні атрибути:
 таблиця маршрутизації - список відомих маршрутів та інтерфейсів;
 Оголошення про стан каналу (LSA) - компактний пакет для обміну
відомостями про маршрутизацію між маршрутизаторами. LSA описує стан
інтерфейсів (каналів зв'язку) маршрутизатора та містить інші відомості, наприклад
IP-адресу кожного каналу;
 топологічна база даних - концентрує інформацію, витягнуту
маршрутизатором з усіх LSA;
 алгоритм SPF (першочергове визначення найкоротших маршрутів) -
розрахунок дерева SPF на підставі інформації з бази даних. Дерево SPF являє
собою карту мережі з точки зору конкретного маршрутизатора. Вміст цього дерева
використовується при побудові таблиці маршрутизації.

6
 При отриманні LSA з інших маршрутизаторів алгоритм SPF шляхом аналізу
інформації в базі даних створює дерево SPF. Керуючись деревом SPF, алгоритм SPF
обчислює найкоротші шляхи до інших мереж. При зміні бази даних про стан каналів
зв'язку, викликаному надходженням нового пакету LSA, алгоритм SPF повторно
розраховує оптимальні шляхи і оновлює таблицю маршрутизації.
OSPF
Протокол переваги найкоротшого шляху (OSPF) являє собою відкритий протокол
маршрутизації на основі стану каналів зв'язку, описаний в RFC 2328. Його основними
характеристиками є:
 використання алгоритму SPF для розрахунку шляху до місця
призначення з найменшою вартістю;
 розсилка оновлень маршрутів тільки при зміні топології; періодична
розсилка повної таблиці маршрутизації не проводиться;
 прискорена збіжність;
 підтримка VLSM та ізольованих підмереж;
 аутентифікація маршрутів.
У мережах з підтримкою OSPF маршрутизатори обмінюються повідомленнями про
стан каналів зв'язку, інформуючи одна одну про такі зміни, як:
 додавання нового сусіднього маршрутизатора;
 вихід з ладу каналу;
 відновлення каналу.
При зміні топології мережі, наприклад, при виході з ладу одного з каналів або при
додаванні нового маршрутизатора, всі маршрутизатори, на яких впливає дана зміна,
розсилають іншим маршрутизаторам мережі сповіщення LSA для оновлення маршрутів.
Всі маршрутизатори вносять відповідні зміни до бази даних топологій, перебудовують
дерева SPF для пошуку найкоротшого шляху до кожної мережі і оновлюють маршрути в
своїх таблицях маршрутизації.

Протоколи зовнішньої маршрутизації

Автономні системи
Архітектура маршрутизації за роки існування Інтернету еволюціонувала в
розподілену систему взаємопов'язаних мереж. При сьогоднішньому масштабі Інтернету і
різноманітті складових його мереж жодна організація не впорається з керуванням
інформацією про всі маршрутах до кожного одержувачу у світі.
Для подолання цієї складності Інтернет поділений на об'єднання мереж, звані
автономними системами (AS), контрольовані різними незалежними організаціями і
компаніями.
AS представляє собою кілька мереж у веденні одного адміністративного органу,
для яких застосовується єдина внутрішня політика маршрутизації. Ідентифікатором AS

7
служить унікальний номер автономної системи (ASN). ASN в Інтернеті підкоряються
правилам контролю і реєстрації.
Найпоширенішим прикладом AS є Інтернет-провайдер (ISP). Більшість
підприємств, підключених до Інтернету через провайдера, входять до складу домену
маршрутизації цього провайдера. AS адмініструється провайдером і містить не тільки
маршрути для власних мереж, але й маршрути до всіх мереж корпоративних та інших
клієнтів, підключених до провайдера.

Рис. 5.1
Один і той же номер ASN поширюється на всі мережні пристрої в домені
маршрутизації AS.
Провайдер A являє собою автономну систему, чий домен маршрутизації включає в
себе місцеве підприємство, безпосередньо підключений до провайдера для доступу в
Інтернет. Це підприємство не має окремого ASN, а використовує в даних про
маршрутизації номер автономної системи провайдера A (ASN 100).

Маршрутизація між автономними системами

Протоколи внутрішніх шлюзів (IGP) використовуються для обміну відомостями
про маршрутизації з автономною системою або окремою організацією. Мета протоколу
внутрішньої маршрутизації - знаходження оптимального шляху у внутрішній мережі.
IGP реалізується внутрішніми маршрутизаторами, тобто маршрутизаторами всередині
організації. Приклади протоколів внутрішніх шлюзів - RIP, EIGRP і OSPF.
На відміну від IGP, протоколи зовнішніх шлюзів (EGP) призначені для обміну
інформацією між різними автономними системами. Оскільки різні автономні системи
знаходяться в компетенції різних адміністраторів і можуть використовувати різні
внутрішні протоколи, то протокол, який застосовується на міжмережеві рівні, повинен
забезпечувати взаємодію різнорідних систем. EGP відповідає за перетворення інформації
про зовнішні маршрутах, роблячи можливою її успішну обробку в кожної мережі
автономної системи.
Протоколи EGP виконуються на зовнішніх маршрутизаторах, розташованих на
кордоні автономної системи. Зовнішні маршрутизатори також називаються граничними
шлюзами.
На відміну від внутрішніх маршрутизаторів, які обмінюються один з одним
інформацією про окремих маршрутах по протоколах IGP, зовнішні маршрутизатори
8
обмінюються інформацією про шляхи до різних мереж, використовуючи зовнішні
протоколи. Призначення зовнішніх протоколів маршрутизації - пошук оптимального
шляху через Інтернет у вигляді послідовності автономних систем.
Найпоширеніший зовнішній протокол маршрутизації в Інтернеті сьогодні -
протокол граничного шлюзу (BGP). За оцінками 95% автономних систем
використовують BGP. Поточна версія BGP - четверта (BGP-4), актуальне опис якої
міститься в документі RFC 4271.

Рис. 5.2

Маршрутизація через Інтернет

Кожна автономна система відповідає за інформування інших автономних систем о
мережах, які через неї доступні. Обмін цими відомостями про досяжності здійснюється
за зовнішнім протоколами маршрутизації, які реалізуються виділеними
маршрутизаторами - граничними шлюзами.

Рис. 5.3

Зовнішні протоколи маршрутизації та Інтернет-провайдери

Протоколи зовнішніх шлюзів надають багато корисних функцій Інтернет-
провайдерам. Зовнішні протоколи не тільки дозволяють пересилати трафік через
Інтернет віддаленим одержувачам, але вони також служать для провайдера механізмом
встановлення та реалізації політик і локальних настройок, що дозволяють оптимізувати
9
пересилання трафіку через провайдера і виключити перевантаження внутрішніх
маршрутів.
Корпоративні клієнти вимагають надійного надання послуг доступу в Інтернет, і
провайдери прагнуть забезпечити безперервну роботу Інтернет-каналу для цих клієнтів.
Для цього вони передбачають запасні маршрути і маршрутизатори на випадок відмови
основного маршруту. При нормальній роботі Інтернет-провайдер повідомляє іншим
автономних систем основний маршрут. Якщо цей маршрут припиняє функціонувати,
провайдер розсилає по зовнішньому протоколу повідомлення з оновленням маршруту,
вказуючи запасний маршрут.

Рис. 5.4
Рух повідомлень в Інтернеті називається трафіком. Інтернет-трафік може бути
віднесений до однієї з двох категорій.
 Локальний трафік - трафік, що пересилається всередині автономної
системи і спочатку виник в її межах або адресований одержувачу в межах цієї
автономної системи. Аналогія - рух транспорту в межах вулиці.
 Транзитний трафік - трафік, що виник за межами автономної системи,
який може пересилатися по мережах всередині автономної системи одержувачам за
її межами. Аналогія - наскрізний рух по вулиці.
Пересилання трафіку між автономними системами надійно контролюється.
Важливо мати можливість обмеження або заборони обміну певними видами повідомлень
з автономною системою - з міркувань безпеки або для запобігання перевантаження.
Багато автономних систем не призначені для транзитного трафіку. Транзитний
трафік може призвести до перевантаження і виходу з ладу маршрутизаторів, якщо їх
ресурсів виявиться недостатньо для обробки великого обсягу трафіку.
Роль маршрутизатора
Маршрутизатор спеціального призначення комп'ютер, який грає ключову роль в
роботі будь-якої мережі передачі даних. Маршрутизатори відповідає за передачу пакетів
із однієї мережі до іншої. Відповідальність маршрутизатора в міжмережних зв’язках
заклечається в наступному:
10
  Визначення найкращого шляху для відправки пакетів
 Пересилка пакетів до місця призначення
Маршрутизатори виконують операції пересилки пакетів на базі інформації про
віддалені мережі і на базі використання маршрутної інформації. Маршрутизатор це
пристрій, який є зв’зуючою ланкою, або вузлом, який об'єднує IP-мережі.
Маршрутизатори приймають рішення про просування пакетів на базі на інформації Рівня
3 (мережного рівня), а саме маючи IP-адресу призначення.
Таблиці маршрутизації використовуються маршрутизаторами для пошуку
найкращого вибору шляху між IP-адресою призначення пакету та мережевою адресою в
таблиці маршрутизації. В таблиці маршрутизації визначається вихідний інтерфейс для
просування пакетів і маршрутизатор інкапсулює даний пакет в той формат, який
властивий канальному рівню вихідного інтерфейсу.
Введення в топології маршрутизаторів
На рисунку показана топологія, яка складається з трьох маршрутизаторів, які
відповідно позначені R1, R2, R3. Маршрутизатори R1 і R2 підключені через один канал
глобальної мережі і маршрутизатори R2 і R3 також сполучені через один канал
глобальної мережі. Кожен маршрутизатор підключений до різних локальних мереж
Ethernet, які мають в своєму складі комутатори і ПК.

Рис. 5.5
Маршрутизатори, в цьому прикладі мають наступні інтерфейси:
Один FastEthernet інтерфейс - FastEthernet0/0 та два послідовних інтерфейсів -
Serial0/0/0 і Serial0/0/1

Рис. 5.6
11
 Розгляд з’єднань маршрутизаторів
З'єднання маршрутизаторів
Для підключення маршрутизатора до мережі потрібно мати інтерфейсний роз'єм до
якого під’єднують кабель. Як можете бачити на рисунку, маршрутизатори Cisco
підтримують різні типи роз'ємів.

Рис. 5.7-10
12
 Для підключення до глобальної мережі, Cisco маршрутизатори підтримують
декілька типів стандартів послідовного з’єднання і використовують наступні роз’єми -
EIA/TIA-232, EIA/TIA-449, V.35, X.21 і EIA/TIA-530. Запам'ятовувати ці типи
підключення не обов’язково. Просто, якщо маршрутизатор має порт DB -60, то він може
підтримувати п'ять різних стандартів кабелів. Так як, цей порт підтримує п'ять різних
типів кабелю, то його іноді називають п’ять-в-одному послідовний порт. Інший кінець
послідовного кабелю оснащений роз'ємом, що відповідає одному з п'яти можливих
стандартів.
Нові маршрутизатори підтримують смарт-послідовні інтерфейси, що дозволяє
більше інформації передавати через декілька кабельних виводів. Смарт-кабель має 26-ти
контактний роз'єм. Це набагато менше, ніж роз'єм DB-60 використовує для підключення
до п’ять-в-одному послідовному порту. Ці кабелі підтримують ті ж самі п'ять стандартів
послідовного з’єднання і доступний в певній DTE або DCE конфігурації.
Ethernet роз’єми
Різні роз'єми використовують Ethernet-з’єднання з ЛОМ. Роз'єм RJ-45 для
неекранованої витої пари (UTP) кабель є найбільш поширеним роз'єм, який
використовується для підключення інтерфейсів локальної мережі. На кожному кінці
кабелю з RJ-45 є вісім кольорових провідків, або контактів. Ethernet кабель використовує
для передачі і прийому даних контакти 1, 2, 3 та 6.
Два типи кабелів може бути використаний з інтерфейсами Ethernet LAN:
 Прямий кабель (straight-through), в якому на обох кінцях кольори
виводів співпадають в порядку розміщення;
 Перехресний кабель (crossover cable), у якого вивод 1 на одному кінці
підключено до виводу 3 на іншому, і відповідно вивод 2 до виводу 6
Прямий тип з’єднання використовується для таких пар пристроїв:
Комутатор- маршрутизатор
Комутатор – комп’ютер
Концентратор – комп’ютер
Концентратор - сервер
Перехресний тип з’єднання використовується для таких пар пристроїв:
Комутатор - комутатор
Комп’ютер – Комп’ютер
Комутатор - концентратор
Концентратор - концентратор
Маршрутизатор - маршрутизатор
Маршрутизатор - сервер
Введення
У цій главі розглядаються протоколи динамічної маршрутизації, в тому числі, яким
чином різні протоколи маршрутизації, класифікуються, які метрики вони
використовують для визначення найкращого шляху, а також переваги використання
динамічної маршрутизації.
13
 Протоколи динамічної маршрутизації, які зазвичай використовуються у великих
мережах для полегшення адміністрування та оперативних накладні витрати,
використовуючи тільки статичні маршрути. Як правило, в мережі використовується
поєднання динамічних протоколів маршрутизації та статичних маршрутів. У більшості
мереж використовується один протокол динамічної маршрутизації, однак є випадки,
коли різні частини протоколів мережі можуть використовувати різні протоколи
маршрутизації.
З початку 1980-х років з'явилися кілька різних протоколів динамічної
маршрутизації.
Хоча в багатьох мережах може використовуватися тільки один протокол
маршрутизації або використовуються тільки статичні маршрути, однак важливо, щоб
фахівець з мережних технологій розумів концепцію та функціональність різних
протоколів маршрутизації.
Перспектива та історія
Еволюція протоколів динамічної маршрутизації
Протоколи динамічної маршрутизації використовуються в мережах з початку 1980-
х. Перша версія RIP був випущена в 1982, але деякі з базових алгоритмів цього
протоколу були використані ще в мережі ARPANET на початку 1969 року.
Мережі зазнавали змін та ставали більш складними, тому з'явилися нові протоколи
маршрутизації. З рисунку видно класифікацію протоколів маршрутизації.

Рис. 5.11
Одним з перших протоколів маршрутизації був Routing Information Protocol (RIP).
Протокол RIP має нову версію RIPv2. Тим не менш, нова версія RIP не дозволяє
забезпечити реалізацію великої мережі. Для задоволення потреб великих мереж
створювалися нові протоколи динамічної маршрутизації: Open Shortest Path First (OSPF) і
Intermediate System-to-Intermediate System (IS-IS). Cisco розвиває Interior Gateway Routing

14
Protocol (IGRP) і Enhanced IGRP (EIGRP), які також добре масштабуються при реалізації
великих мереж.
Крім того, існує необхідність для з'єднання різних груп мереж і забезпечити
маршрутизацію між ними. Протокол Border Gateway Routing (BGP) в даний час
використовується для з’єднання між різними провайдерами.
Для підтримки зв'язків на базі IPv6 виходять нові версії протоколів маршрутизації.
Роль протоколів динамічної маршрутизації.
Протоколи маршрутизації використовуються для полегшення обміну інформацією
про маршрути між маршрутизаторами. Протоколи маршрутизації дозволяють
маршрутизаторам динамічно обмінюватися інформацією про віддалені мережі і
автоматично додавати цю інформацію у свої таблиці маршрутизації.
Протоколи маршрутизації визначають найкращий шлях для кожної мережі, яка
потім додається до таблиці маршрутизації. Одним з основних переваг використання
протоколів динамічної маршрутизації є те, що маршрутизатори обмінюються
інформацією про маршрути, коли є зміни топології. Такий обмін дозволяє
маршрутизаторам автоматично дізнаватися про нові мереж, а також знайти
альтернативні шляхи, в замін непрацюючому маршруту до певної мережі.
У порівнянні з статичною маршрутизацією, протоколи динамічної маршрутизації
вимагають менше адміністративних накладних витрат. Тим не менше, для використання
протоколів динамічної маршрутизації необхідні певні ресурси маршрутизатора, що
призводить до додаткового навантаження на процесори маршрутизаторів і впливає на
пропускну здатність мережі зв'язку. Незважаючи на переваги динамічної маршрутизації,
статична маршрутизація теж використовується. Є моменти, коли статична
маршрутизація є більш доцільною і навпаки, коли динамічна маршрутизація є кращим
вибором. Частіше за все, ви знайдете поєднання обох типів маршрутизації в будь-якій
мережі, яка має середній рівень складності.
Розгортання мереж і обслуговування таблиць маршрутизації
Мета протоколів динамічної маршрутизації
Протокол маршрутизації являє собою набір процесів, алгоритмів та повідомлень,
які використовуються для обміну інформацією про маршрути і заповнюють таблиці
маршрутизації найкращими маршрутами до мереж призначення за вибором протоколу
маршрутизації.
Мета використання протоколу маршрутизації, включає в себе:
 Відкриття віддалених мережах
 Підтримання актуальної маршрутної інформації
 Вибір найкращого маршруту до віддалених мереж
 Можливість знайти новий кращий маршрут до мережі, якщо поточний
маршрут більше не використовується.
Компоненти протоколу маршрутизації
Структури даних - деякі протоколи маршрутизації використовують таблиці та/або
баз даних для своїх операцій. Ця інформація зберігається в RAM.
15
 Алгоритм - алгоритм вичерпний список кроків, які застосовуються при виконанні
завдання. Протоколи маршрутизації використовують алгоритми для полегшення
отримання маршрутної інформації та вибору оптимального маршруту.
Повідомлення протоколів маршрутизації - протоколи маршрутизації
використовують різні типи повідомлень, наприклад для виявлення сусідніх
маршрутизаторів, або для обміну інформацією про маршрути, а також і інші завдання.
Операції протоколу динамічної маршрутизації
Всі протоколи маршрутизації мають однакову мету – отримувати інформацію про
віддалені мережі і швидко адаптуватися, коли є зміни в топології. Метод, який
використовує протокол маршрутизації, щоб виконати це залежить від алгоритму
застосування та експлуатаційних характеристик цього протоколу. Операції динамічної
маршрутизації протоколу варіюються в залежності від типу протоколу маршрутизації і
особливостей самого протоколу маршрутизації.
В цілому, операції протоколу динамічної маршрутизації можуть бути описані
наступним чином:
 Маршрутизатор відправляє і отримує повідомлення маршрутизації на
його інтерфейси.
 Маршрутизатор ділиться маршрутною інформацією з іншими
маршрутизаторами, які використовують той же протокол маршрутизації за
допомогою маршрутних повідомлень.
 Маршрутизатори обмінюються інформацією про маршрути, щоб
дізнатися про віддалені мережі.
Якщо маршрутизатор виявляє зміни в топології мережі, то за допомогою протоколу
маршрутизації про ці зміни повідомляється іншим маршрутизаторам.
Використання статичної маршрутизації
Динамічна маршрутизація, безумовно, має ряд переваг у порівнянні з статичною
маршрутизацією. Тим не менше, статична маршрутизація до цих пір використовується в
сучасних мережах. Як правило, звичайно використовують поєднання статичної та
динамічної маршрутизації.
Статична маршрутизація має кілька основних передумов у використанні, в тому
числі:
 Забезпечення зручності обслуговування таблиць маршрутизації в
невеликих мережах, які не очікує істотне зростання.
 Маршрутизація в стабових мережах. Стабова мережа – це мережа
доступ до якої є тільки через один маршрутизатор.
 Використання маршруту за замовчуванням, який використовується для
надання шлях до певної мережі, якщо в таблиці маршрутизації не знаходиться
необхідного маршруту.
Статична маршрутизація - переваги та недоліки
Статична маршрутизація переваги:
 Мінімальний процесор обробки
16
  Простіша для розуміння адміністратора
 Достатньо легка в налаштуванні
Статична маршрутизація недоліки:
 Налагодження та обслуговування забирає багато часу
 Велика ймовірність виникнення конфігураційних помилок, особливо у
великих мережах
 Потрібно втручання адміністратора, щоб внести зміни до маршрутної
інформації
 Не дуже добре масштабується із зростанням мережі, технічне
обслуговування стає громіздким.
 Вимагає знань про всю топологію мережних зв’язків для належного
адміністрування.
Динамічної маршрутизації - переваги та недоліки
Динамічна маршрутизація переваги:
 Адміністратор має менший обсяг роботи при зміні конфігурації, яку
спричиняє додавання або видалення мереж
 Протоколи автоматично реагують на зміну топології
 При конфігуруванні виникає менше помилок
 Забезпечує добру маштабованість, тобто зростання мережі звичайно не
становить проблеми.

Динамічна маршрутизація недоліки:

 Інтенсивніше використання ресурсів маршрутизатора (ЦП, пам'яті та
смуги пропускання).
 Наявність ґрунтовних знань у адміністратора для можливості
оптимального конфігорування, ефективного контролю та корегування
несправностей.

Рис. 5.12
17
 Класифікація протоколів динамічної маршрутизації
Протоколи маршрутизації можна розділити на різні групи в залежності від їх
характеристик. Найбільш часто використовувані протоколи маршрутизації є:
RIP - A distance vector interior routing protocol
IGRP - The distance vector interior routing developed by Cisco (deprecated from 12.2
IOS and later)
OSPF - A link-state interior routing protocol
IS-IS - A link-state interior routing protocol
EIGRP - The advanced distance vector interior routing protocol developed by Cisco
BGP - A path vector exterior routing protocol

Рис. 5.13
IGP і EGP
Автономна система (АС) - інакше відома як домен маршрутизації - це набір
маршрутизаторів під загальним управлінням. Типовими прикладами є внутрішні мережі
компаній і мережі інтернет-провайдерів. Оскільки Інтернет працює на основі концепції
автономної системи, то існують два типи протоколів маршрутизації: внутрішні та
зовнішні протоколи маршрутизації. Ці протоколи є:
 Interior Gateway Protocols (IGP) - використовуються для маршрутизації
всередині автономної системи
 Exterior Gateway Protocols (EGP) - використовуються для взаємодії між
автономними системами - маршрутизація між автономними системами.

18
 Рис. 5.14
Протокол IPv6 (Internet Protocol Version 6)
У міру розвитку поточної версії протоколу IP (IPv4), все більш очевидним стає
недостатня ємність адресного простору. Хоча використання таких механізмів, як
безкласова міждоменна маршрутизація (Classless Inter-Domain Routing, CIDR) і
використання проксі продовжують термін використання IPv4, триває розробка більш
гнучкою та функціональної шостої версії протоколу IP (IPv6).
У своєму початковому варіанті Інтернет (а в той час ARPANET) був розроблений в
основному з метою спрощення комунікацій для дослідницьких і військових організацій.
Звичайно, винятковий термін служби і функціональність протоколів TCP/IP дозволили
Інтернету стати механізмом взаємодії такого масштабу, про який раніше і не
передбачалося. Крім того, з'являються нові сфери діяльності, яким потрібна IP-адресація
і можливість маршрутизації, що забезпечуються протоколом IP. Стільникові телефони,
пейджери, кишенькові комп'ютери (PDA) стають повсякденними предметами, яким
потрібні механізми, що забезпечують безпечну мобільний зв'язок. Розважальні засоби
зв'язку, такі як цифрове телебачення і передача звуку в режимі реального часу,
вимагають аналогічного підключення з надійною доставкою даних. Крім того, практично
ще не порушена сфера енергетики та пристроїв управління, яким можуть знадобитися
аналогічні функціональні можливості. Можливості IPv6 роблять реальністю
найближчого майбутнього фантастичний будинок з електронним контролем температури
або освітлення та іншими пристосуваннями.
Якщо для цих цілей не розробляти індивідуальні рішення, а використовувати
протокол IP, будуть потрібні механізми, які цей протокол не зможе надати. Замість того,
щоб дослідити методи розширення вже вичерпаний адресного простору з обмеженим
потенціалом, було вирішено вкласти сили в створення нової версії протоколу IP -

19
протоколу IP версії 6. Для успішного об'єднання поточних і майбутніх потреб повинні
бути забезпечені наступні ключові можливості нової версії протоколу IP:
 Перше і найважливіше: будь-яка нова версія протоколу IP повинна мати
можливість спільно існувати і взаємодіяти зі специфікаціями поточної версії
протоколу IP. Внаслідок того, що спроби виконати швидкий перехід від однієї
версії до подальшої були б нереальними і хаотичними, протокол IPv6 повинен
наслідувати механізми взаємодії вузлів, що використовують як протокол IPv4, так і
IPv6.
 Протокол IPv6 повинен підтримувати значно більшу адресний простір в порівнянні
з IPv4.
 Пакети IPv6 повинні бути якомога простішими, але мати можливості для
використання різних засобів передачі.
 У протоколі IPv6, для сумісності з функціональними вимогами додатків реального
часу, повинні бути присутніми можливості вибору першорядного потоку
інформації і призначення смуги пропускання, відомі, як QoS (якість
обслуговування).
 Можливості маршрутизації IPv6 повинні бути розроблені таким чином, щоб
проміжні вузли маршруту могли бути визначені безпосередньо в пакетах
(аналогічно параметрам маршрутизації Record Route IPv4 і Loose Source).
 У структурі IPv6 повинні бути присутніми механізми захисту даних, що
передаються.
 Використовуючи багатий досвід вирішення різноманітних проблем, і намагаючись
заздалегідь визначити майбутні потреби, робоча група IETF (Проблемна група
проектування Інтернет) IPv6 продовжує працювати над розробкою протоколу.
IPv6 підтримує такі можливості:
 обробка основного заголовка IPv6;
 послідовна передача даних;
 параметри призначення;
 заголовки фрагментації і маршрутизації;
 виявлення сусіда;
 незалежне Автоконфігурірованіе адрес;
 протокол ICMPv6;
 середовище передачі даних Ethernet і FDDI;
 автоматичні і сконфігуровані тунелі;
 IPv6 поверх IPv4;
 туннелирование IPv6 в IPv4;
 UDP і TCP поверх IPv6;
 мобільність вузла зв'язку;
 функціональність вузла і маршрутизатора;
 перевірка справжності IPSec.
20
 Введення в IPv6
Як описано в RFC 2460, протокол IPv6 повинен згодом замінити протокол IPv4. Це
дасть можливість збільшити розмір IP-адреси з 32 біт до 128 біт, тим самим, в 296 =
2128-32? 7х1028 раз збільшити адресний простір в порівнянні з IPv4. Така розрядність
дає можливість адресації 340282366920938463463374607431768211456 вузлів, що є
практично необмеженим адресним простором. Це збільшення адресного простору
призначене не тільки для об'єднання більшої кількості вузлів, але і для розширення
адресного ієрархії.
Пакети заголовків IPv6 вдосконалені за допомогою виключення деяких полів
заголовка IPv4, створення інших опціональних полів і використання додаткових
заголовків (extension header). Додаткові заголовки є окремими заголовками, які за
винятком одного з них не перевіряються ніякими вузлами на всьому шляху передачі від
відправника до одержувача, що допомагає поліпшити ефективність маршрутизації. Крім
того, додаткові заголовки забезпечують більшу гнучкість у виборі кодування і
можливості розширення для майбутніх опцій.
В IPv6 введена можливість позначати пакети, що дозволяє позначити
приналежність пакетів конкретним потокам, наприклад, при обробці службою QoS і
управлінні пропускною здатністю без аналізу заголовків TCP і UDP. Додаткові заголовки
також використовуються для перевірки походження, цілісності даних і опціонального
шифрування пакетів.
Вузли, маршрутизатори хости і інтерфейси
Вузлом (node) є будь-який пристрій, що підтримує IPv6. Маршрутизатор (router) є
вузлом, який пересилає пакети, призначені для інших вузлів. Хост (host) ж є вузлом, який
не надсилає пакети. Інтерфейс (interface) цей пристрій підключення до середовища
передачі даних, що застосовується для передачі даних, через яке відправляються IPv6-
пакети. Хоча маршрутизатор відрізняється від хоста за визначенням, проте може
існувати окремий вузол, з декількома інтерфейсами, який має можливість пересилати
пакети, між вузлами, що перебувають в різних подсетях. Відповідно, такий пристрій
може виступати і як хост (для інтерфейсів які беруть участі в пересилання), і як
маршрутизатор (для інтерфейсів беруть участь у пересиланні).
Зв'язки, сусіди, MTU каналу і адреси рівня зв'язку
Зв'язок (link) це середовище для передачі пакетів IPv6.
Сусіди (neighbor) це вузли, підключеними до одного і того ж каналу. MTU
(maximum transmission unit) каналу - це максимальний розмір пакету, який може бути
переданий через даний канал, виражений в октетах. Адреса рівня зв'язку (link layer
address) -це фізичну адресу інтерфейсу, наприклад MAC-адресу для каналів Ethernet.
Одноадресні (unicast), групові (multicast) і адреси розсилки до першого
одержувача (anycast)
В IPv6 адресація виробляється безпосередньо до інтерфейсів, а не до окремих
вузлів. Адреси одноадресної розсилки визначають, який пакет буде відправлений на
конкретний інтерфейс. Групова адреса, визначає безліч інтерфейсів, що зазвичай
21
використовується при логічному об'єднанні кількох вузлів. Адреса розсилки до першого
одержувача визначає безліч інтерфейсів (і зазвичай безліч вузлів), при такій адресації
пакет відправляється тільки на інтерфейс певний, як найближчий до відправника.
Адресація IPv6
Текстове представлення IPv6-адрес
Очевидно, що найбільша відмінність між протоколами IPv4 і IPv6 складається в
більшій кількості біт, що використовуються при адресації. Замість використання 32-
бітного десяткового подання з розділовими точками IPv6 використовує шістнадцятковий
формат запису 128-бітних адрес. Прийнято три наступні варіанти текстового подання
цих адрес:
 Найкращим текстовим поданням адрес є перерахування восьми 16-бітних
шістнадцятирічних секцій, розділених двокрапкою. Наприклад, IPv6 адреса
для інтерфейсу буде виглядати як:
ABCD: EF12: 3456: 7890: ABCD: EF12: 3456: 7890
Будь-яке поле, що містить початкові нулі не потребує відображенні цих
початкових нулів, хоча поле не може бути порожнім. Наприклад: 1234: 0: 0:
0: ABCD: 123: 45: 6
 В силу особливостей механізмів призначення адрес IPv6, довгі рядки
нульових бітів загальними для всіх адрес в підмережі. Тому альтернативна
форма відображення адрес допускає використовувати "::" для подання
частини адреси містить нульові біти. Комбінація "::" може бути використана
для представлення більш ніж однієї секції нульових бітів, але не може бути
використана кілька разів в адресі. Наприклад: адреса 1234: 0: 0: 0: ABCD: 0:
0: 123 може бути представлений у вигляді 1234 :: ABCD: 0: 0: 123 або 1234:
0: 0: 0: ABCD :: 123, але не може бути 1234 :: ABCD :: 123.
 Третій спосіб текстового відображення адрес використовується в змішаному
оточенні, що складається з вузлів IPv4 і IPv6. У цій нотації шість вищих
розрядів (крайніх лівих) 16-бітних секцій відображаються в
шістнадцятковому форматі, а частина, що залишилася адреси відображається
в звичному десятковому поданні з розділовими точками. Наприклад, адреса
може бути представлений в будь-якому вигляді:
0: 0: 0: 0: 0: 0: 131.107.6.100 або
:: 131.107.6.100 (стислий формат),
0: 0: 0: 0: 0: FFFF: 131.107.4.99 або :: FFFF: 131.107.4.99 (стислий формат),
ABCD: EF: 12: 34: 0: 0: 131.107.2.98 або
ABCD: EF: 12: 34 :: 131.107.2.98 (стислий формат).
Адреси одноадресної розсилки
Поле різної довжини, що складається з початкових бітів, зване префіксом формату
FP (Format Prefix), вказує на тип адреси IPv6. Значення префікса формату, рівне 11111111
(або «FF» в шістнадцятковій системі числення) ідентифікує адресу як груповий. Будь-які
інші значення початкових бітів вищих розрядів визначають адресу як одноадресний.
22
Адреси одноадресної розсилки відносяться до окремого вузла в зв'язку; однак, єдину
адресу одноадресної розсилки може бути призначений декільком інтерфейсів, що
належить одному вузлу, за умови, що інтерфейси представлені протоколами верхнього
рівня як єдине ціле. Адреси одноадресної розсилки можуть бути декількох типів,
включаючи глобальні адреси провайдерів (aggregatable global unicast address), локальні
адреси каналу, локальні адреси сайту і IPv6-адреси з вкладеними Ipv4-адресами.
Зарезервовані адреси одноадресної розсилки
В даний час, документом RFC 2373 визначено два спеціальних адреси
одноадресної розсилки. Чи не специфікований адреса 0: 0: 0: 0: 0: 0: 0: 0 (або :: в
стислому вигляді) не може бути призначений жодному з вузлів, і не може бути
використаний в якості адреси джерела в IPv6-пакетах або заголовка маршрутизації.
Зазвичай ця адреса використовується вузлами при ініціалізації IPv6, і вказує на те, що
вузли ще не знають своїх власних адрес. Другим зарезервованим односпрямованим
адресою є адреса 0: 0: 0: 0: 0: 0: 0: 1 (або :: 1 в стислому вигляді). Ця електронна адреса
називається адресою замикання на себе (loopback), він використовується вузлом при
відправці пакета самому собі і аналогічний адресою замикання на себе 127.0.0.1 в IPv4.
Глобальні адреси провайдерів
У IPv4 за схемою безкласової междоменной маршрутизації (CIDR) Інтернет-
провайдери (ISP) об'єднують в пули.
Глобальні односпрямовані адреси провайдерів в IPv6 функціонують аналогічним
чином і будуть використані для всесвітнього об'єднання підмереж при переході на IPv6.
Формат глобального адреси провайдера визначено в RFC 2374. Формат
глобального адреси провайдера зображений на рисунку.

Рис. 5.20 Формат глобального однонаправленої адреси провайдера

Перш ніж приступати до вивчення внутрішньої структури глобального адреси
провайдера, необхідно мати чітке уявлення про загальну структуру цих адрес. Адреси
провайдерів будуть організовані по триланкової ієрархічній структурі. Верхній рівень
цієї ієрархії, званий Публічної топологією, є частиною адресного простору, яким
керуватимуть суб'єкти, що надають публічні послуги Інтернету. Публічна топологія
забезпечить механізм, на який будуть посилатися магістральні провайдери для
забезпечення групування або об'єднання адрес. Ці провайдери будуть відповідати за
забезпечення маршрутизації, яка відбувається поза внутрішньої структури організації.
Оскільки організації підтримують внутрішню топологію маршрутизації, частина
адрес провайдерів будуть передана для вирішення внутрішньої маршрутизації. Ця
частина адреси, яка називається Топологією сайту, представлена бітами, які будуть
визначати внутрішні шляхи маршрутизації. Одне з провідних переваг в цій триланкової
23
схемою виділення адрес полягає в тому, що якщо компанія змінить магістрального
провайдера, або буде використовувати кілька провайдерів, то цієї компанії не буде
потрібно отримувати нові адреси топології сайту. Інтерфейс визначено частиною адреси
провайдера, яка вказує індивідуальні інтерфейси в фізичної зв'язку організації.
Аналогічно тому, як в адресах IPv4 використовуються ідентифікатори мережі (ID) і
ідентифікатори хостів, в адресах IPv6 будуть застосовуватися ідентифікатори сайту та
інтерфейсу.
Перехідні механізми
До тих пір, поки IPv6 остаточно не витіснить IPv4, що навряд чи станеться в
найближчому майбутньому, будуть використовуватися перехідні механізми, необхідні
для того, щоб IPv6-вузли могли використовувати IPv4-Серв і щоб ізольовані IPv6-хостів і
мережі могли використовувати IPv6-інтернет через IPv4-інфраструктури.
Подвійний стек
Оскільки IPv6 є консервативним розширенням IPv4, досить легко написати
мережевий стек, що підтримує як IPv4, так і IPv6 і містить велику частину спільного
коду. Така реалізація називається подвійним стеком, а реалізація подвійного стека для
вузла називається двухстековим вузлом. Цей підхід описується в RFC 4213.
Більшість сучасних реалізацій IPv6 використовують подвійний стек. У деяких
ранніх експериментальних реалізаціях використовується незалежні стеки IPv4 і IPv6. Є
також реалізації, які здійснюють підтримку тільки IPv6.
Тунелі
Для того щоб дістатися до IPv6-інтернет, ізольовані вузли або мережі повинен мати
можливість використовувати існуючі інфраструктури IPv4 для передачі IPv6-пакетів. Це
можна зробити, використовуючи метод, відомий як туннелирование, який полягає у
встановленні IPv6-пакетів в IPv4, по суті IPv4, використовуючи в якості канального рівня
для IPv6.
IPv6-пакети можуть бути безпосередньо вбудовані в IPv4-пакети з використанням
протоколу номер 41. Вони також можуть бути вбудовані в UDP-пакети, наприклад, для
використання перехресної маршрутизації або NAT, які блокують трафік протоколу 41.
Вони, звичайно, можуть використовувати загальні схеми інкапсуляції, як наприклад,
AYIYA або GRE.
Автоматичне тунелювання
Автоматичне тунелювання відноситься до техніки, в якій кінцеві точки тунелю,
автоматично визначається маршрутизирующий інфраструктурою. Рекомендованої
методикою для автоматичного тунелювання є 6to4-тунель, який використовує протокол
інкапсуляції 41. Кінцеві точки тунелю визначається за допомогою добре відомих IPv4
anycast-адрес на приймаючій стороні, і вкладення IPv4 адреси в IPv6 адреси на
відправляє стороні. 6to4 широко використовується на даний момент.
Ще одним механізмом автоматичного тунелювання є ISATAP. Цей протокол
"бачить" IPv4-мережу як віртуальну місцеву IPv6-мережу, з маппінгом IPv4-адрес в
локальні IPv6-адреси.
24
 Teredo є автоматичним методом тунелювання, який використовує UDP
інкапсуляцію. Творці стверджують, що пакети здатні перетнути кілька NAT-трансляцій.
Teredo не знайшов широкого застосування, але експериментальні версії його вбудовані в
Windows XP SP2 IPv6-стек. IPv6, 6to4 і Teredo включені за замовчуванням в Windows
Vista і Mac OS X Leopard від Apple AirPort Extreme.
Налаштовуване тунелювання
Налаштовуване тунелювання є методом, при якому кінцеві точки тунелю
налаштовуються вручну оператором або автоматичним сервісом, званим тунельним
брокером. Цей спосіб, як правило, більш зрозумілий і простий в налагодженні, ніж
автоматичне тунелювання, і тому рекомендується для великих, добре керованих мереж.
Налаштування роздільної тунелювання використовує протокол 41 в IPv4-пакетах.
Цей метод також відомий як 6in4.
Проксі і трансляція
Коли IPv6-вузол потребує доступу до IPv4-сервісу (наприклад, веб-сервера), в тій
чи або іншій формі потрібно трансляція. Однією з форм трансляції є двухстекового
проксі рівня додатків, наприклад, веб-проксі.
Так само можливе застосування NAT-подібних методів для трансляції на нижніх
шарах. Більшість з них виявилися надто ненадійними на практиці через широкий спектр
функцій.
CIDR і приватна IP-адресація розроблені для того, щоб тимчасово вирішити
проблему з нестачею IP-адрес. Ці методи, хоч і виявилися корисними, але не збільшили
кількість IP-адрес. Протоколу IPv6 це вдалося.
IPv6 був запропонований в 1998 р. RFC 2460. Хоча спочатку таким чином
передбачалося вирішити проблему нестачі IP-адрес IPv4, були й інші причини його
появи. З моменту первісної стандартизації IPv4 Інтернет помітно розрісся. При цьому
виявилися переваги та недоліки IPv4, а також можливості оновлення та додавання нових
можливостей.
Ось загальний список поліпшень, запропонованих у IPv6:
 розширення адресного простору;
 більш досконале управління адресним простором;
 спрощене управління TCP/IP;
 модернізація функцій маршрутизації;
 вдосконалена підтримка багатоадресних розсилок, безпеки і мобільності.
При розробці IPv6 передбачалося вирішити якомога більше таких проблем.

25
 Рис. 5.21
В IPv6 використовуються 128-бітові IP-адреси, а можливий розмір адресного
простору становить 2128. У десятковому вираженні це, приблизно, 3 з 38 нулями. Якщо
адресний простір IPv4 представити у вигляді чайної ложки, той простір IPv6 - це щось
розміром з планету Сатурн.
Працювати з 128-бітними числами складно, тому в адресах IPv6 128 біт
представлені у вигляді 32 шістнадцяткових чисел, розділених на вісім груп, у кожній
групі 4 числа, і групи розділені між собою роздільником у вигляді двокрапки. Адреси
IPv6 складаються з трьох частин. Перші три блоки адреси займає глобальний префікс,
присвоєний організації реєстратором доменних імен в Інтернеті. Ідентифікатор
підмережі і інтерфейсу (ID) присвоює адміністратор мережі.
Адміністраторам потрібен якийсь час на те, щоб пристосуватися до нової
структури IPv6. До того, як IPv6 стане загальноприйнятим стандартом, адміністраторам
ще буде потрібен спосіб більш ефективного використання приватних адресних
просторів.
Створення більш широкох можливостей в адресації була первісна мотивація для
розвитку нового протоколу. Інші питання були розглянуті в ході розробки IPv6, такі, як:
 Покращена обробка пакетів;
 Підвищення масштабованості і довголіття
 Використання QoS механізмів
 Комплексна безпека
Для забезпечення цих функцій , IPv6 пропонує:
 128-бітна ієрархічна адреса - розширює можливості адресації
 Спрощений формат заголовку - для поліпшення обробки пакетів
 Покращена підтримка розширень і опцій - для збільшення масштабованості
та тривалості життя і поліпшення обробки пакетів
 Можливість маркування потоку - як механізмів QoS
 Можливість аутентифікація і конфіденційності - з метою інтеграції безпеки

26
 Протокол IPv6 це не просто один протокол, а цілий набір протоколів Рівня 3. Нові
протоколи на різних рівнях стеку, були розроблені для підтримки цього нового
протоколу. Наприклад існує новий протокол обміну повідомленнями (ICMPv6) та нові
протоколи маршрутизації. Збільшення розміру заголовка в протоколі IPv6 також впливає
на основи мережної інфраструктури.

Рис. 5.22
Протокол IPv6 був розроблений з можливістю масштабованості, щоб забезпечити
все зростаючий мережний простір необхідною кількістю адрес. Тим не менше протокол
IPv6 впроваджується достатньо повільно. Як і раніше протокол IPv4 широко
використовується маючи досконалі інструменти, технології управління адресами і,
ймовірно, буде залишатися таким протягом деякого часу в майбутньому. Тим не менше,
IPv6 може в кінцевому підсумку замінити IPv4 в якості домінуючого Інтернет -
протоколу.

27
Рис. 5.23-25

28